Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Михайло Стельмах. Щедрий вечiр
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас
достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на
росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту
пору, коли суничники засвiчують сво? цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi
дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над
ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика
ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер
лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, - лiто, лiтечко!..
Я люблю, як ти розкрива?ш сво? вi?, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як
ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озива?шся косою у лузi,
перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у тво?му солодкому туманi, у тво?х зорях!..
Та вже знайома рука ляга? на плече i знайомий голос нахиля?ться до
твого сну:
- Вставай, Михайлику, вставай.
- Ма-мо, iще одну крапелиночку...
- Струси цю крапелиночку.
- Ой...
- Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають
iз тебе, ти увесь збира?шся у грудочку, неначе волоський горiх, вроста?ш у
тапчан. Та хiба це пособить?
- Вставай, вставай, дитино, - виважу? мати зi сну. - Вже вiкна
посивiли, вже прокида?ться сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови,
що теж пропахли суницею.
На тебе, на тво? пошматованi видiння знову падають слова, немов роса;
ти вста?ш, сурмонячись, позiхаючи, приклада?ш кулаки до очей, а у вухо, де
ще прича?вся сон, крiзь туман добира?ться сумовите кування. Вже не перший
ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй
голос, - лiто, лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та
й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки
спина?ться, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашо? бiдарсько?
хатини, яка займа? рiвно пiвзасторонка старо? перепало? клунi, що вночi
спить, а вдень дрiма?...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день - розподiл
дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували
одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та
сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд
спадко?мцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на сво?му
господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у не? теж
немало - аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без
вiдволоки того ж дня почали зривати з не? блакитнi вiд часу i неба снiпки,
а саму хату - пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як
з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живо? тепло?
оселi ставало руйновище - купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля
якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на
воза.
Прибитий горем, згадками, я забився у садок, упав на траву, заплакав,
та вухо все одно чуло, як пили зловiсне шматували мою минувшину, як
скрипучi вози вивозили з двору мо? дорогi роки i спомини...
Дядько Якiв, заможнiший, узяв на звiз тiльки дiдову катрагу. А нам
дiсталася вислоброва, полатана зеленим мохом клуня i дванадцять з
половиною соток городу.
Коли ми знесли сво? пожитки в клуню й поклали ?х на тiк, мати
схлипнула, а батько сказав, щоб вона сльозами не розмочила тiк, бо тодi не
буде на чому молотити пашню.
В батькових сiрих очах стрепенулися посмутнiлi бiсики, в iншу ж пору
вони в нього такi завзятi, що аж до танцю просяться.
- Ой, Панасе, Панасе, як тепер будемо жити? - зовсiм опустилися руки в
матерi.
- Головне, жiнко, - не простудити зуби. Бо чим тодi будемо ?сти? -
батько пильно поглянув на тiк, який мав стати нашим лiжком.
- Тут i душу простудиш, - зiтхнула мати й подивилась на мене. - Ми ще
так-сяк перемучимось. А як дитина?
- Та вiн завзятцем виходився у нас! Ще як навчиться руки-ноги мити,
цiни йому не складеш! - пiдхвалив мене батько, який дуже любив воду, з нею
не розлучався до самих заморозкiв, а взимку, страхаючи мерзлякiв, купався
в снiгу; тому й молодечi рум'янцi не вiдходили вiд нього до сiмдесяти
п'яти рокiв.
- Дме тут з усiх бокiв, - оглянула мати клуню.
- Зате зверху горобцi спiвають, - зирнув батько вгору, де справдi,
безтурботно цвiрiнькаючи, лiтали живкуни. - Не всякий ось таку розкiш ма?.
Вiд цих слiв я одразу повеселiшав, пiдняв голову ближче до птиць, а
мати зiтхнула:
- Тепер i ми, i горобцi ма?мо одне житло. - Далi вона сумно подивилась
на щiлини мiж дилями й тихцем попросила вiтрiв, щоб вони не збирались у
нашiй оселi, не простудили нi мене, нi тата.
Про себе мати не згадала, i вiдколи я знаю ??, вона найменше
турбувалася собою i зверталась до та?мних сил лише тодi, коли вже дуже
в'?далась у тiло чи кiсточки якась недуга. Тодi мати говорила ?й:
"Вiдiйди, хворобо, у нетрi, в болота, у безвiсть, бо менi треба дiлечко
робити".
Як вона любила робити i в городi, i в полi, i в лузi, i в лiсi i тихо
втiшатися зробленим! Мати, як свята, очiкувала садiння, косовицi, жнив;
вона любила, щоб снопи були гарними, як дiти, а полукiпки стояли, наче
парубки, - плече в плече. I дуже полюбляла в жнива пiсля працi лягти на
воза i дивитись на зорi, на Чумацький Шлях, на Стожари i на отой Вiз, що
народився iз дiвочих сльозин.
- Як гарно у тихому свiтi, аж чути, як земля диха?, - зiтхаючи,
говорила сама собi.
- А може, то наша коняка диха?? - пiдсмiювався батько, який не раз
чудувався маминим словам.
- Ет, що ти тямиш, - рукою вiдхиляла насмiшку i вже прислухалась до
перепiлки, що, налякавшися серпа, перебиралась з дiтьми в ярину.
- I як ти все чу?ш? - дивувався тато.
- То, певно, любов моя чу?, - iнодi в задумi казала вона й знову
дослухалась до неба, до землi, до крил i до схлипування роси.
Цi?? уваги до всього доброго, красивого вдiлила мати й менi. I я теж,
як свята, очiкую того дня, коли грiм розморожу? сiк у деревах чи коли не
зiллям, а хлiбом почина? пахнути жито. I як досадно бува?, що таку любов
дехто вважа? пережитком чи сентиментами.
Я й досi впевнений, що холодноокiсть збiдню? i свiт, i душу навiть дуже
розумним людям...
Щойно мати закiнчила розмову з вiтрами, як бiля ворiт невдово-лено
обiзвалася качка, а вiд ворiт хтось засичав, цитькнув на не?. Батько
здивовано глянув на матiр.
- Чи не той сурганиться, що засалюватись почав?
- Помовч! - пiдняла руку мати. - Ще, гляди, почу?.
- Хай чу?, скупердяга.
I от, наступаючи на власну тiнь, бiля клунi з'явля?ться дядько
Володимир; досi вiн, як мiг, обминав тата - все боявся, щоб злиденник не
звернувся до нього за позичкою. Коли ж вони випадково зустрiчалися, дядько
Володимир одразу починав сторожко бокувати й щось мимрити про сво?
невдачi-нестатки, скаржитись на "таке врем'я" i на бiсову дорожнечу, яка
останню копiйку витрушу? з само? душi.
Натоптаний м'ясом, здоров'ям i пiдозрiливiстю, щелепастий дядечко
статечно поздоровкався, оглянув нашi статки, що настовбурчились на току, i
невиразно сказав:
- Хе.
- Еге ж, еге ж, - пiдтримав розмову тато i нацiлив на дядечка
просмiшку.
- Що? - спантеличився той.
- Те саме, а чого ж, коли так, а не iнакше, - розглядаючи гостя,
безневинно вiдповiв тато.
Дядечко набундючився, у його великих вирлатих очах позлiшали дрiбнi
чоловiчки: вiн сам не вмiв жартувати i люто ненавидiв чи?сь жарти, бо все
пiдозрював, що вони чи так, чи сяк в'?даються в нього.
- Ви насмiшечки назбиру?те, Панасе?
- Нi, вони чогось самi родять у менi, - вiдразу ж вiдповiв тато. Але й
дядечко не залишився в боргу:
- Краще б у вас копiйка родила!
Батько оцiнив дотепне слово, i пiд вусом його насочилась хитринка :
- Де вже тiй копiйцi взятися у бiдних, коли вона й з багатими не хоче
родичатись.
Це дядьковi дуже припало до серця, i вiн знову сказав:
- Хе.
Тато намiрився щось вiдповiсти, але матiр прошила його невдоволеним
поглядом i поставила посеред клунi дубовий, з темними очима ослiнчик.
Дядько Володимир закрив цi очi рукою, поторгав i, впевнившись, що нi
ослiн, нi тiк не скаверзують, так розсiвся, нiби в його мiжколiння мали
поставити маслобiйку.
Наступила та незручна тиша, коли один мовчить, а другий не говорить. В
такий час найкраще закурити, але нi дядечко, нi батько не палили гордого
зiлля, яке не вклонилось навiть богу. Красномовний дядечко ще раз хекнув,
а батько поверх його голови хитрувато поглянув на матiр, - мовляв, ти
хочеш, щоб я мовчав, то я послухаю тебе. На устах матерi ворухнувся докiр
чоловiковi i посмiшка дядьковi:
- Що, Володимире, поробля? ваша Марiйка?
- А що ?й робити? Все товчеться мiж хатою i клунею, наче Марко
Проклятий у пеклi.
Дядечко й не помiтив, яку сказав правду: його забитий живнiстю двiр i
задвiрок справдi були схожi на фiлiал пекла, де не стихало недорiзане
вищання голоднючих свиней. Не знати чого хазя? стояли на тому, що свинi
мають самi себе прохарчувати. Через це ?хнi одичалi вепри як могли
обгризали жолоби й дверi, пiдривалися чи зривали з петель ворота, хортами
перестрибували через тини й люто потрошили чужi городи або полювали на
курей, качок i гусят. Сало нiколи не трималося на кiстках цих пiратiв, не
вбирались вони i в м'ясо, зате щетину мали, неначе дрiт, - шевцi не могли
нахвалитися нею.
- Добре, що ? бiля чого товктися, - гасить посмiшку мати.
- Та. що там доброго? Нема тепер добра нi вiд сонця, нi вiд мiсяця, -
сiдла? дядечко свого незмiнного коня. - От ви дума?те, що у мене свинi? А
це не свинi - сама iдолова порода: однi костi й виск зашитi в шкуру. Через
?хнiй вереск, повiрте, свiт менi немилий став, бо i вночi спати не дають.
- А ви хоча б на нiч ?х трохи пiдгодовували, - вставля? батько слiвце i
одразу ж приклада? кулака до уст.
- Ви за чимсь, Володимире, прийшли? - не випуска? мати клубка розмови.
- Дiло до вас ?, Ганно, не таке й велике, але дiло, - впiвголоса каже
дядечко, а в чверть ока зирить то на матiр, то на батька.
Цей химерний погляд спочатку диву? мене, а потiм я теж приплющую очi й
так само починаю дивитись на дядечка, як вiн дивиться на батькiв. Тепер
неспокiйнi брови i великi випнутi повiки дядечка бiльшають, стають зовсiм
схожими на равликiв, що виглянули iз сво?х хаток.
- Яке ж у вас дiло? - допиту?ться мати.
- Оце ж ви отримали яку не ?, але свою дiдизну, свою пайку, - дядечко
поволеньки-поволеньки, наче з гамана червiнцi, видобува? з себе слова.
Вiд цi?? мови батько насторожу?ться, а в матерi сполохано прокида?ться
надiя: а раптом дядько Володимир роздобриться i позичить нам грошей на
телицю? Це ж сьогоднi, переказували, вiн бiдкався на людях, що ми лишились
без хати.
- Скiльки тi?? дiдизни-одна клуня з чотирма вiтрами, - зiтхнула мати.
Батько зневажливо вiдстовбурчив пiдрiзанi вуса, а мати для нього
стулила губи в оборочку: мовляв, i не здумай випускати сво? слово. Вiд
цього на батькових очах знов натiнились бiсики. Але вiн так зшив уста,
наче й не думав ?х розтуляти до якогось великого свята.
- Аби це, замiсть чотирьох вiтрiв, хоч дво? коней або корiвчина була. -
На широкiм дядечковiм виду промайнуло щось подiбне до спiвчуття. Це ще
бiльш обнадiяло матiр, яка i в снах марила сво?ю корiвкою. - Та все в руцi
божiй.
- I в сво?х руках, - не витримав необачний тато, але перехопив вiд
матерi такого косяка, що аж пригнувся, неначе вiд грому.
- I це суща правда, - погодився дядько Володимир i вже в пiвока
поглянув на сво? черпакуватi руки, що теж розкошували не в перснях, а в
мозолях. - Так от я й кажу: отримали ви. Ганю, дiдизну, а, либонь, i не
зна?те, що на вашому городi сто?ть моя груша...
Щ слова, неначе обух, приголомшили матiр.
"А що я тобi казав? - очима промовив до не? тато i вже здивовано
запитав дядька Володимира:
- Це ж яка ваша груша?
- А у вас ?х скiльки в городi? - теж здивувався дядечко, махнув рукою
на розчинену браму, за якою стояла крислата груша-дичка. - Ось ця.
- Чи не скажете, чоловiче, як це на нашiй землi виросла ваша груша? -
витрушуються бiсики з батькових очей, i не злiсть, а презирство
прокида?ться в них.
- Просто. Вам, Панасе, може, i невзамiтку, що цю грушу садив мiй дiд.
- Восени чи весною?
- Восени, як тепер пам'ятаю. Тодi саме дощило, а мiй дiд все примовляв:
"Як дощ плаче, то млин скаче". Я пам'яткий, Панасе.
- Чому ж ви, пам'яткий, ранiше не згадали про грушу?
- Не було тако? нагоди, а сьогоднi випала.
- Найшли свою добру годину! - забринiв обуренням журний голос матерi. -
Ще вiд дiдово? хати вiтер не розвiяв порохно!..
- А яке менi дiло до чийогось порохна? Кожен шука? свою годину, - це
його право! I кожен, скажу вам по правдi, добрий тiльки для себе. Мировий
пожар ? мировим, а груша моя, - круто ляга? упертiсть на дядьковi щелепи.
- Ну, а коли вам це дiло з грушею невпам'ятку, то, може, покликати
свiдкiв? То я за шапку i одразу ж до людей.
На вiях i устах матерi затремтiла печаль:
- Чого ж ви хочете, Володимире, в свою добру годину?
- Зрубати дерево.
- А не дiждете цього! - скрикнула мати, яка раднiше б себе, а не грушу
пiдставила пiд сокиру.
- Чого це не дiждусь? - позлiшав дядько Володимир. - Що я, в бога теля
з'?в?
- Я не знаю, що ви ?ли в бога, а грушi не з'?сте! - скам'янiла в гнiвi
мати.
На перепечених щоках дядька Володимира з'явились першi мiдяки
рум'янцiв:
- Iч! Вам, бачу, дармового захотiлося? Ви собi прикида?те: як нова
власть потура? вам, то й груша залишиться за вами? Так я теж маю
некупований характер: скорiше вiдхорую, а свого не подарую. От як!
- Чому ж ви ранiше не рубали, не катували грушу? - i бiль, i обурення
закипали в материнiм голосi. Вже одна думка, що нове господарювання
почнеться смертю дерева, жахом сповнювала ?? вселюблячу душу.
- Ранiше не квапився, бо мав собi оренду вiд дiда Дем'яна. У мене все
по-чесному, у мене кожен цвях зна? сво? мiсце.
- Яка ж це була оренда? - ще надiялась мати, що дядько Володимир не
зведе кiнцi з кiнцями.
- Вiн мав собi грушки на узвар, а менi за це лагодив вози i,
пригаду?те, не брав за роботу нi шеляга.
- Це правда? - глянув батько на запечалену матiр.
- Правда, - зiтхнула вона.
- От бачите! - аж пiдрiс дядечко i глянув угору на горобця, що мостився
залiзти пiд стрiп. - Сам бог бачить, що я чийогось не хочу.
- Невже ваша рука пiднiметься на родюче дерево, на його цвiт i плiд? -
звернулась мати до сумлiння гостя. - Це ж така краса, коли груша на всю
вулицю цвiте, що прямо - ой!..
Дядькове сумлiння обiзвалося iще кiлькома копiйками рум'янцiв:
- Що з цi?? краси, коли вона сто?ть не в тво?му дворi? Це навiть
непотрiбна краса.
- Що ви говорите?! - жахнулася мати.
- Що чу?те! - На дядькових очах несподiвано випливла хитринка. - От, iк
примiру, була б коло мене в сусiдньому дворi красива жiнка. То що б я
робив? Крадькома придивлявся б до цi?? краси,одним оком пильнував би
жiнку, а другим сусiдку, навiть щось подарувати б ?й захотiлося. А кому
вiд цього користь? Нi мо?й роботi, нi мо?му сусiду, нi мо?й жiнцi, нi
менi. От бачите, як невигiдно жити рядом з чи?юсь красою, - переможно
поглянув скупар на матiр. - То коли скажете рубати грушу?
-Почекайте, Володимире, з сокирою, хай вона трохи спочине пiд лавою. А
ми зробимо по-людськи, - розсудив тато. - Я пiду в лiс, викопаю грушу i
посаджу ?? на вашому городi.
- Хе! - сторопiв дядько Володимир i так засовався на ослонi, наче вiн
почав горiти. - А коли ж я вiд не? дочекаюсь грушок?
- Як трохи менше будете дбати про багатство, а бiльше про здоров'я, то
дочека?тесь.
- Тодi зробимо так, - знову показав дядечко рукою на грушу. - Я буду з
не? збирати грушки доти, поки не вродить посаджена вами.
- Ох i зажера ви! Такого лiчикрупа ще свiт не бачив! - гнiвно вирвалось
у батька, i вiн так вiдкинув стан, що мати одразу загородила собою дядька
Володимира. - Ви, певне, i сонце взяли б в оренду!
- Спасибi, спасибi, що спаскудили в сво?й клунi, - нагадючився дядечко,
i нагадючились його товстi коропинi губи. - Пошанування ваше довiку
запам'ятаю i колись обiзвуся на нього. На рiзних норовистих теж вуздечка
знаходиться.
- Iдiть, чоловiче, додому, - простогнала мати. - Зачемеричили голову -
то йдiть.
- Не женiть мене - сам пiду, не пересиджу вашого ослона. То як з
грушею?
- Потiм, потiм поговорите, - вже блага? гостя пiти, бо добре зна?, чого
так посвiтлiшали батьковi очi.
Дядько Володимир тiльки тепер пильно поглянув на тата, стривожено
хекнув, про всякий випадок стиснув кулаки i, як недобрий дух, щез iз
клунi. А мати кинулась до батька, охопила його набухлi гнiвом руки.
- Заспокойся, заспокойся, Панасе. Не треба, чоловiче, - приклала голову
до його грудей i схлипнула.
Тепер уже батьковi довелося втихомирювати матiр i пальцями витирати ??
другi сльози за цей тяжкий день.
- Шкода, що, не збив трохи пiни з цього ненаситця, - сказав, коли мама
притихла на його грудях. - Стiльки добра мати - i позавидувати на ?дину
бiдняцьку грушу!
- Я думала - вiн прийшов щось позичити нам на нове господарювання.
- В такого позичиш: йому й душа дешевша гроша. I для чого вiн живе на
свiтi? Невже тiльки для того, щоб жерти i гно?ти грошi в землi?
- Гно?ти? Невже Володимир такий грошовитий?
- Ще й пита?ш! - упевнено вiдповiв тато. - Вiн уночi свою грошву
мiрками мiря? i всю у землю впакову?.
-Теж мiрками закопу?? - посмiхнулася мати, а я засмiявся, бо враз
уявив, як дядечко вночi потай марудиться зi сво?ми скарбами.
- Ти чого вибiлю?ш зуби? - здивувався батько.
- Бо ? що вибiлювати, - ще бiльше розбира? мене смiх, а з очей аж
витрушу?ться дядькове срiбло-золото.
- Регоче, аж нiс витанцьову?. I чого?
- Бо ви таке несусвiтне скажете про грошi.
- Чого ж несусвiтне, коли так люди говорять, - примирливо кинув тато.
I справдi, у нас люди чи?сь грошi мiряли, наче картоплю: i возами, i
мiшками, i мiрками, i казанами, i горщиками. А про сво? здебiльшого казали
так: дав бог копi?чку, а чорт дiрочку, та й попала божа копi?чка в чортову
дiрочку.
Це ще добре, коли проривалась одна дiрочка. Та, на жаль, тепер у людей
було стiльки надiрявлено, що й мудрий не знав, як оберегти сво? статки вiд
нестаткiв...
Обсiли вони й нас, i так обсiли, що тато кидався на всi боки, немов
риба в сiтцi. А оце був по?хав на заробiтки в Одесу, i там йому
посмiхнулася доля: добрi люди прираяли переселитись в отi Херсонськi
степи, де цiлина ще й досi вигляда? орача. Батько поповерстав степовi
дороги, нажурився по селах, од яких тiльки-тiльки одiйшов голод, i люди
знайшли йому земельку, що вдовувала без сiвача.
Додому тато при?хав не то з радiстю, не то з журбою i привiз нам ?диний
подарунок - пучок сиво? тирси. Глянула мати на не?, зiтхнула i зажурилась:
- Це ж я там, у степах, одразу посивiю, як оця тирса.
- Я тебе й сиву не покину, - втiшив тато.
- Нащо нам ця Херсонщина?
- Як нащо? Земля там тлуста, наче масло. А пшениця в добру годину
сто?ть, мов Дунай, а соняшники самi струшують росу навпiл з олi?ю.
- Менi й нашi соняшники гарнi, - не позаздрила мати на далекi багатi
землi: вона боялася втратити сво? бiдняцькi латки i сво? найбiльше
багатство - оту мiж дорогами десятину, що ногами впиралася у широкий
липовий шлях, а головою мало не торкалася вiтряка.
- Як дадуть за не? сто карбованцiв золотом, продамо - i в дорогу, -
сказав батько вчора i так вразив маму, що вона аж прихворiла.
Тато також розтривожився, пiшов кудись, а мати, посидiвши на току, з
сумом сказала менi:
- Ма?мо тепер, сину, аж три журби, як отой соловей, що звив низенько
гнiздо. Перша - нема людсько? хати, друга - земелька сто?ть перед торгом,
а третя - лежить невiдома дорога, мов горе. Ти також проси батька, щоб
нiкуди ми не ?хали за тридев'ять земель. Хiба давно на цiй Херсонщинi
голод косив людей, наче траву? У нас як i не дородить поле, то лiс хоч
трохи пособить - гриба, чи жолудя, чи кислицю дасть... У нас весною навiть
цвинтарi цвiтуть. А там i деревця не побачиш - хiба що колись у сон
забреде.
Менi теж стало лячно: як же можна обiйтись без дерев, без лiсу, без
пiдснiжника, без черешень, без криничок, без грибiв, суниць? От i зараз
уся наша хатина пахне суницями, в одне вiкно загляда? стара груша, а в
друге - яблуня, що завжди нагаду? менi бабусю. Хiба це не розкiш? Нi,
далекий незвiданий степ не радував душу малого лiсовика...
- Вмивайся, вмивайся, дитино, - квапить мене мати, рiже окра?ць
жорнового хлiба й налива? з спiвучого глечика сизе, ще з вечiрнiми тiнями
молоко, що теж диха? суницями.
Я навiть спросоння помiчаю, як журба не вiдходить од матерi. В ?? тепер
прибляклих, мов перестиглi волошки, очах аж куриться туга.
- Чого ви, мамо?
- Що тобi, Михайлику? - стрепенулась вона i туманом очей сво?х
поглянула на мене.
- Чогось ви такi сьогоднi зранку виморенi. Чи, може, прихворiли?
- Нiчого, нiчого, це я так собi. - I враз така печаль наляга? на не?,
що нажуренi повiки починають тремтiти, як у зобиджено? дитини.
- Не треба, мамочко, - припадаю до не?.
- Еге ж, не треба, - згоджу?ться вона, а кiлька краплинок падають на
мою чуприну, i мати обороня? ?? вiд сльози зазiленою рукою. - Ой, бити б
мене, та нiкому: плачу, мов свiчечка, ?дь, Михайлику, ?дь i надивляйся на
лiси, бо хто зна?, чи бiльше побачиш...
- Ви не журiться, мамо: якось воно буде, - хочу заспоко?ти ??, але не
знаю як.
- Та якось буде. Тiльки ой як не хочеться покидати сво? статки! Ну, як
я покину тебе? - з болем i гiркою усмiшкою пита?ться у яблунi, на якiй
гнiздяться кривобокенькi, з бiлим пушком плоди.
Яблуня похиту? гiллям, приколису? сво?х дiток i мовчить.
- А може, мамо, разом упремося на сво?му i якось переважимо тата?
- Ох, як важко переважувати його. Цiлу нiч сьогоднi сварились i
сумували. Йому теж нелегко: так нахмарилось на душi, аж гримить... Може, в
степах вiльготнiше людям, та душа лежить до свого, до сво?х
лужкiв-бережкiв. А там, у степах, не те що лiсу, навiть лугу, левади не
знайдеш. Там не почу?ш нi соловейка, нi зозулi, нi одуда, нi деркача.
- Ой! А яка ж там птиця прожива??
- Дуже велика - дрофа, проти не? гусак такий дрiбний, як качур проти
гусака. Але дрофа не спiва?. А що ж то за птиця, коли ? пiр'я, а нема
голосу? Це ж у нас як заспiва? соловей, то й зорi поближчають.
- А тато де?
- Ще й не розвиднiлось, як пiшов у лiси.
- Чого?
- Чи то прощатися з ними, чи, дай бог, роботу шукати. Нагримав на мо?
сльози та й пiшов.
В нерадiсних думках я виходжу на посмутнiлий без хати i катраги двiр,
де пiд зубами Обмiнно?, мов невидимий вогник, потрiску? цупкий подорожник.
Побачивши мене, коняка труснула гривою, пiдвела голову i грайливо
заiржала, бо що ?й iз того впертого подорожника, - в очах ?й теж стоять
накупанi туманом i пташиним спiвом лiси. Я вiдчиняю ворота, вискакую на
Обмiнну й ви?жджаю на темну вiд роси дорогу.
Сьогоднi i сонце за хмарами тлiло менi, i думки потемнiли мо?, а мiж
плечима все ворушився холодок Навiть свою блакитну дiброву я стрiчаю
смутком, хоча у нiй так само, як i перше, кують зозулi i так само пахнуть
суницi.
Перед галявиною плакуча береза сипнула сльозами, як мати, за нею
схлипнуло невидиме джерельце i скинуло з себе клубочок туману.
I чогось такий жаль охопив мене за цими лiсами, за та?мничими просiками
в них, за розгубленими по урочищах пасiками, за отими галявинами, де так
гарно цвiте перестрiч i золотарник, i за отими красноголовцями, якi будуть
тебе виглядати з жнива, що я зовсiм розтривожився, а далi повернув
здивовану Обмiнну на дорогу, яка вела до якимiвсько? загорожi. Може, там
дню? Люба, то хоч розповiм ?й про свою журбу та й зарання попрощаюсь iз
школяркою, яка, що не принесе до школи, усiм до крихiтки подiлиться, - от
уже вдачу компанiйську ма?, неначе хлопець.
В загорожi за воринням ще дрiмало в тiнях, у росi i метеликах високе
рiзнотрав'я. Над ним обважнiлi бджоли перебирали невидимi струни, при його
корiннi темнiла волога суниця. А вiтрець усе увивався бiля трави, усе
будив ?? i отих лiнивих метеликiв, що понакривали крилом крило i не
журяться. Хiба ж ?м у степи, на Херсонщину переселятись?
- Михайлику, гов-гов! - пролунав iз лiсу голос, а за воринням
обiзвалося оте мiсце, де здавна прожива? спiвуча, як тiтка Василина, луна.
- А хто там вигуку?ться? - голосно питаюся в дiброви i поглядом
обнишпорюю узлiсок.
- Це я, Михайлику! Гов!
- А хто ти така? - питаюся так, наче не впiзнаю.
- От i не скажу!
- Ти, може, лiсова мавка?
- Нi, я дiвчинка з лiсу, - срiблом надзвоню?ться знайомий смiх.
I от з глечиком i хустиною в руках на дорогу вибiга? усмiхнена Люба.
Широка полотняна спiдничка дзвоником кружля? навколо ?? босих нiг, а коси
вигойдуються, куди ?м хочеться. Захекавшись, вона добiга? до Обмiнно?,
знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось пита?:
- Ти при?хав?
- А ти не бачиш?
- Авжеж, бачу! - радiють ?? карi, з краплинками роси очi, радi?
потрiсканий вузлик губiв i ямка пiд ним. - До мене при?хав чи по дорозi?
- По дорозi.
- А чого б не до мене? Все б веселiше було.
- Та до тебе, - зiскакую з коняки. - А чого ти ногами чечiтку вибива?ш?
- Бо зрадiла тобi. - Люба об спiдницю витира? руку, огляда?ться, чи
хтось не бачить, i простяга? крихiтнi, червонi вiд суниць пальцi. - На
добридень тобi.
- На добридень. Ти сама тут?
- Сама-самiсiнька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити
в свiтi.
- I що ж ти робиш у свiтi?
- Суницi по лiсах збираю, - поправля? крамну блузку, на якiй окастi
гудзики ображено понадимали щiчки. - ?? зародило в цьому роцi, як роси!
- Як роси?
- Ну, чуть-чуть менше.
- Чом не в загорожi збира?ш?
- Щоб траву не витолочити, - по-господарськи вiдповiла дiвчинка,
напнула на голову хустку, по якiй хтось так порозкидав серпи, що вони
стали схожими на молодики.
- А в тебе коси пiдросли.
- Що мо?, - байдуже махнула рукою, але враз i посмiхнулася: - От у
нашо? тiтки Василини коси! Аж виспiвують на плечах i прямо золотом
стiкають, хоч пiдставляй жменi пiд них...
- А це правда, що тiтка Василина втекла вiд свого чоловiка?
- О! Пусти брехню дрiбну, наче мак, а виросте завбiльшки з кулак! -
обурилась Люба. - ? ж такi чорноротi! ?х дуже гризе заздрiсть, що тiтка
Василина аж у вiнницькiм театрi спiвала. От вони, безголосi, i тiтчин
голос применшують, i дядька пiд'юджують. А ти чом так довго не при?жджав?
- Нiколи було, все з хатиною воловодились, - набиваю собi цiну i
починаю путати Обмiнну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.
- I як тепер хатина?
- Краще не питай! - зневажливо вiдкопилюю губи. - Повнiсiнько
понабивалося худоби.
- Таке скажеш! - Люба здивовано повела плечем. - Яко? це худоби?
- Та цвiркунiв. Так уже всi ночi виспiвують, наче до весiлля готуються.
- I в нас цього непотребу колись було стiльки, хоч хурою на ярмарок
вивозь.
- Що ж ви зробили?
- Вивели. Тато ходив до однi?? баби-шептухи, що в Майданських лiсах
живе. У не? повна хата рiзного зiлля i корiння. От ця баба травами i водою
нищить усяку нечисть i помага? бджолi. А як вона шепче! - Люба пригнулась,
розставила руки, приплющила очi й по-старечи зашепотiла: - "Прийди до води
- воду поздорови: здорова була, водо, i ключi новi - трутовi. Ти, водо,
проходила землями, входила в море, очищала пiски, i корiння, i кремiння,
то я просю води сi?? для помочi мо??".
- Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньо? шептухи, - здивувався я.
,
- Бо кiлька разiв чула, як вона шепче. А ти зна?ш - наш борсук розжився
на дiток!
- Е?
- Справдi.
- I що вони роблять?
- А що ?м робити? Лежать собi у норi i попискують. Хочеш - послуха?м.
Ми повз вориння побiгли до лiсу, з якого сонце вже потроху почало
виносити росу i тiнi.
- Тiльки тепер тихенько-тихенько, - приклала дiвчинка пальця до уст, i
ми навшпиньках почали наближатись до житла звiрини, вiд якого тягнувся
темний ланцюжок слiдiв. Не доходячи до загороди, вiн роздвоювався: видно,
борсук знав, коли достигають плоди, i зараз не навiдувався до яблунь i
кислиць.
Люба, оминувши нору, обережно опустилась на колiна, приклала вухо до
землi й зашепотiла:
- Ось тут слухай - вони якраз пiд нами вилежуються.
- Ти ж звiдки зна?ш?
- Вухо розшукало мiсце... О, чу?ш?
- Нi.
- Мiцнiше притискайся до землi. Чу?ш?
- Не знаю.
Земля обзивалась до мене не то шарудiнням, не то попискуванням, i все
одно страх як цiкаво було прислухатись до ?? та?мницi, до чийогось життя,
привороженого не сонцем, а землею.
А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так - народжу?ться в темрявi i
гине в темрявi? От кому нiяк не позавиду?ш.
- Наш дядько Сергiй ще минуло? осенi хотiв убити борсука на жир, а тато
не дали, i дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже
не було на свiтi нi борсука, нi його дiток? Правду кажу, Михайлику?
- Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах вiд революцi?.
. - Вiн i тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до
пiзнього вечора залишився тут, ми б побачили усiх борсученят. Вони такi
смiшнi. Повилазять з нори i принюхуються до всього, навiть до мiсячних
плям, наче вони пахнуть.
На старiй, оброслiй скрипухом березi зацокала вивiрка. Люба пiдвела
голову догори, розшукала цiкавого звiрка, посмiхнулась i сказала:
- Добридень, бiлочко.
Звiрок ворухнув ушима i, дивлячись на не?, спустився нижче.
Але на галявинцi, вигойдуючи на спинi човники вух, з'явився
за?ць-перелiток. Вивiрка блискавкою майнула на друге дерево, а за?ць
сторчма кинувся у кущi.
- Свiй свого злякався, - добряче посмiхнулася дiвчинка i вже сказала
чи?мись словами: - Нема згоди нi мiж людьми, нi мiж звiриною.
Потiм ми побiгли до тi?? кислицi, де й тепер дурненька трясогузка
знесла я?чка. Вона, як i торiк, збудувала таке дрiбне гнiздечко, що мусила
i вдень i вночi тримати хвiст на повiтрi. А може, ?й так при?мно
прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гнiздо, але не злетiла з
нього.
- Вона мене пiзна?, - тихцем сказала Люба, i ми позадкували назад.
- А чого тут, навколо стовбура, стiльки битого скла лежить?
- Це я накидала, - з гордiстю сказала дiвчинка. - А перед ним ще й
жаливи натрусила.
- Для чого?
- Нiби не догаду?шся?
- Нi.
- Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'?ла нашу трясогузку,
уже до самого гнiзда добиралась. А бiдна пташка сидить на я?чках i не
тiка?. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка - i по гадинi, i по
гадинi...
- Ти? - вражено подивився на Любу, на ?? й зараз розгнiване од згадки
обличчя. - I не злякалась?
- Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки i дорослi
бояться. Пiсля цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повиннi жити.
- От молодець!
- А хiба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?
- Це ж якого - чумацького?
- З рибою i димом, - засмiялась Люба. - Мiй кулiш навiть тато хвалить.
Хочеш?
- Не хочу.
- I чим тебе частувати?
- Нiчим.
- Ти чогось, Михайлику, сьогоднi невеселий? Може, дома незгода чи
гризня?
- ? чим журитись людинi, - спливало сво?, i все посмутнiло в менi, i
навiть бджоли сумнiше заспiвали над рiзнотрав'ям.
- Що ж у тебе, Михайлику? - одразу пожалiснiло Любине смагляве обличчя,
пожалiснiв вузлик губ, а ямка пiд ним заворушилась.
- Ет, i говорити не хочеться.
- А ти скажи, - може, полегша?.
- Маю, дiвчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гнiздо, -
повторюю маминi слова. - Перша журба - нема людсько? хати, друга - сто?ть
наша земелька перед торгом, а третя - лежить невiдома дорога, мов горе.
- Невiдома дорога? - зажурилась Люба, зажурились ?? тiнистi вi? i
притемнiли очi. - Куди ж вона лежить, Михайлику?
- Далеко-далеко.
- Далi Вiнницi?
- Що там Вiнниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсiм нема нi
дерев, нi лiсiв.
- Ой, лишенько! - аж скрикнула дiвчина. - Як же там люди без лiсiв
живуть?
- Живуть, позвикали.
- А чим вони палять?
- Кура?м, соломою.
- I як вони терплять таку недогоду? Не ?дь, Михайлику, туди.
- Хiба ж я хочу? Це все тато надумав.
- Попроси гарненько його.
- Мама вже й сльозами просила.
- А батько що?
- Сердиться.
- Всi вони, чоловiки, однаковi. I наш сердиться на маму частiше, нiж
треба. А моя мама така, що грiх навiть покосувати на не?. Може, пiдемо в
курiнь?
- Чого?
- Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли нiхто не бачить, - засмучено
зирнула на дорогу, що йшла та йшла собi в зелену тишу, а йдучи, бавилась
та й бавилась iз бiлими хмарками i синiми ополонками неба.
Бiля куреня сушився сак, вiн пахнув зiллям i рибою, а в куренi хтось
пiдворушував шматочки сонця. I тут нам стало зовсiм журно.
- Михайлику, а в степах i суниць не буде? - охопивши руками колiна,
запитала Люба.
- Нi.
- А що ж там буде?
- Абрикоси i кавуни. Там кавуни отакеннi, бiльшi за тебе ростуть.
То вже байка.
- Сам тато казав.
Люба недовiрливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.
- По?ж, Михайлику.
- Не хочу.
- Недарма говориться: коли журба ?сть людину, то ?й не до ?жi, -
поклала руку на шматочок сонця.
- Точнiсiнько так i мама каже.
Люба помовчала, зiтхнула i, вже не дивлячись на мене, засоромлено
сказала:
- Як ти по?деш на чужину, нiхто не буде так скучати за тобою, як я.
- Це забудеться.
- От i не забудеться, - зовсiм притемнiли ?? очi, а бровенята сумно
зiбралися в оборку.
- То дорослi довго один за одним сумують. Про це i в книгах-романах
пишуть.
- Нiчого ти не зна?ш, - правдиво подивилась на мене Люба. - I я буду
довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона вiдлiта?,
сумую, то що про тебе казати? Краще не ?дь.
- Це вже як тато закомандують.
- Отак i в нас - тато у всьому голова. Ти, Михайлику, при?жджай i
взавтра, бо хто зна?, як далi буде. При?деш?
- Не знаю, як воно випаде.
- Я все буду дивитись на дорогу.
Коли ми прощалися, Люба знову хотiла почастувати суницями, але менi
було не до них. Жаль стояв у мо?х очах i душi. Його не змогли розвiяти нi
отi пастушки, що за лiсом спускалися iз пагорба на степових черепахах, нi
далекi вiтряки, що волохатились у туманi.
Додому я при?хав пiзно, коли вже мiсяць росив на ясени вологе срiбло. В
хатинi прича?лись темрява i засмута. Не треба великого розуму, щоб
збагнути: батьки не дiйшли згоди. Вони мовчки снували в сутiнках, мовчки
додумували сво?. Мати без слова поставила на стiл молоду картоплю з
укропом i, перехопивши мiй погляд, зiтхнула. Батько на це зiбрав брови до
перенiсся i щось пробубонiв пiд нiс.
Але в цей час знадвору невдоволено обiзвалась качка, гавкнув Рябко,
хтось заспоко?в його, а далi поторгав хвiртку, що вела з клунi до хати.
Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.
- До вас можна? - застряга? в дверях захвиськаний глиною дядько
Володимир, який чепурився тiльки у великi свята.
- Та заходьте вже, коли в дверях сто?те, - неласкаве обiзвався тато.
Але це не дуже збентежило товстошкiрого дядечка, який хекнув i посунув
ближче до столу.
- Чогось ви нiколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки
загляну до вас перед дощем, - солодкомовно заговорив дядечко i цим немало
здивував нас усiх.
Батько спiдлоба глянув на нього:
- А звiдки ви зна?те, що буде дощ?
- Маю в сво?х костях календар: зайде в них ломота - чекай непогоду.
Добрий вечiр вам.
- Добрий вечiр. Вас, бачу, груша приворожила?
- От i не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дiнеться? Ви спочатку
нагнiвались на мене, а потiм самi втямили, що вона моя. Як то кажуть, i
просо мо?, i горобцi мо?.
- Не ваше просо i не вашi горобцi, - одразу розсердився тато.
- I мiж святими бува? сварка, - не гнiва?ться дядечко. - Послуха?мо, що
скажуть про це люди.
- Ви вже ма?те свiдкiв?
- Пiдбираю, пiдбираю, Панасе Дем'яновичу. Я не звик, щоб мо?, хай
навiть копiйчане, пропадало, бо за копiйкою i карбованця попустиш. Ось
так, а не iнакше треба жити-господарювати. Але тепер таке врем'я, коли
всякий норовить зобидити хазя?на-господаря... А це правда, що наш
цар-государ зiбрав за гряницею аж мiльйон армi??
- Давно вже ваш цар-государ лежить у землi.
- Е, не кажiть, у землi лежить його двiйник. А сам цар-государ за
гряницею сили збира?.
- Це ви мене лякати прийшли? - батько зловтiшне пiдсiк дядечка.
- Та що ви, Панасе? - розвiв руки дебеляк. - Нащо менi когось лякати,
коли сам у революцiю був ляканий. Я до вас по дiлах кумерцi?.
- Кумерцi??!
- Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвостi принесла,
що ви збира?тесь переселятись.
- Сорока ваша не збрехала.
Мати i я зiтхнули. Але дядько Володимир не почув нашо? печалi й бадьоро
продовжував:
- Це вiрно робите, що збира?тесь у степи. Там i землi бiльше, i пiсля
голоду стiльки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцiнь
придба?те. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?
- Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?
- Нащо менi це кипiло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би менi.
Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують ?? на розхристi, та й земелька
теж могла б кращою бути, - хитренько ганить наше найбiльше багатство, щоб
збити цiну. - Але, коли гно?ти ??, щось бог зародить.
- Ви, доки не згудите, доти не купите? - заступа?ться мати за нашу
десятину.
- Хiба я неправду кажу? - косу? дядечко на матiрi, торкнувшись рукою
кишенi, запиту? батька: - Як ви на се?, коли я те??
- Хiба вам випада? до сво?х дев'яти славних десятинок мати
мою,розхристану?
- Випада?! Випада?, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглi
числа. Навiть жiнку брав тiльки з круглим числом - шiстнадцятку. Було б ?й
сiмнадцять рокiв - не одружився б, - i дядечко Володимир захихикав,
задоволений сво?м дотепом.
Я нiколи не бачив його таким говiрким. То завжди сидить на людях, мов
дзвiн без'язикий, хова? у собi слова, як скарби в землi. А це, бач, навiть
жартувати зволйв. Ось як кумерцiя розв'язала язика. Тепер би йому,
напевне, i тiтка Марiйка позаздрила б.
Я так починаю гнiватись на дядечка, таким косую на нього оком, що
навiть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далi пряв свою
пряжу, як павук павутиння, жалiв нас, бажав щастя i все розхвалював отi
кра?, де люди не мають скрути на землю.
- Там середняку нарiзають навiть по двадцять - двадцять п'ять десятин,
а тут тяжко сiяти, коли нема чого орати.
- Чого б вам, Володимире, не по?хати туди? - обiзвалася крiзь сльози
мама.
- Менi? - отетерiв дядечко. - Як це? I чого це менi? Що ми - гiршi за
людей! - але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. - Я, жiнко добра, вже
й тут призвича?вся до сво?х негараздiв, до сво?х десятинок. Це не та
розкiш, коли чорнозем на сажень заляга?, але з хлiба не зводить. То будемо
сватами?
- Ви ж казали, що не ма?те за душею нi копiйчини, - в'?в батько.
- Для вас витрушу останн?, - розщедрився дядечко. - Чого не
дотрушу-позичу, на чийсь бiлий папiр усю душу закладу. Яку ж цiну правите
за свою десятинку?
- Сто двадцять карбованцiв золотом.
- Що-що?! - вдавано не дочув дядечко i повернув до батька хащувате
вухо.
- Сто двадцять кажу.
- Сто двадцять! - жахнувся дядечко, став вислогубим i вибалушив очi на
тата. - Бiйтесь, Панасе, бога i людей. Красна ?й цiна - шiстдесят
карбованцiв, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою
добрiсть.
- Хiба ви колись не розминулись iз нею?
- Ой Панасе, Панасе, тримайте сво? насмiшечки хоч на кiнчику язика...
То за сiмдесят вiддасте? У мене ж п'ятiрки, як зорi в жнива, - з самого
мiсяця вiдлитi.
- I де вони взялись у вас?
- Де? - спохватився дядечко. - Це довга казка. То давайте свою руку -
позолочу ??. Де вже мо? не пропадало!
Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало да?.
Батько поволi спускався згори, а дядечко ще повiльнiше, як слимак, повз
угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях i далi - нi тпру нi ну.
- От усi на небi святi бачать, що переплачую! - добрався -таки дядечко
до неба та й вийняв з кишенi заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло,
i жаднюга, як музику, вловив той дзенькiт, посмутнiв, чуючи розлуку з ним.
- Так дев'яносто карбованцiв?
- Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.
- Сам бог-отець видить - вiд душi одриваю! - Аж руки простягнув угору,
потiм засоромився, бо негоже пiднiмати ?х до всевишнього з гаманцем.
Батько похитав головою:
- Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство i грошолюбство вас не
до бога, а в слiди безп'ятого.
- Яке там грошолюбство! Чужi грошi й дурень лiчить у снах, -
розгнiвався дядечко, i очi його зачерепiли.
Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, i я
несподiвано для себе i всiх вскочив у торг:
- Дядьку Володимире, i нащо так торгуватись, коли ви грошi мiрками
мiря?те?
В хатi одразу стало так тихо, що пiсня цвiркунiв гримнула, як весiльна
музика.
- Що це?! Що?! - сторопiв, розгубився, вирячився i почав наливатися
буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила
з хатини.
Я принишк, з опаскою придивляючись, як злiсть скаче по дядьковому
обличчi.
- Що це? - iще раз повторив дядечко i, хитаючись, пiдвiвся з ослона.
- Нiчого, Володимире. Ну, ляпнуло собi щось перед сном оце дрiмайло.
Хiба воно, дурненьке, щось тямку?? - примирливо сказав батько.
- Е, нi, нi! Не дурiть мою голову: я теж розум не в решетi ношу. Це ваш
дурноколiнний глум, усi вашi баляндраси та пересмiшки обiзвалися в ньому!
- виснув гiсть. - Я завжди знав, що ви на мене ма?те зазубень. I хлопця
назублю?те на мене! Я теж!.. Я... я... я!.. - дядечко тремтячою рукою
всунув гаманило в кишеню i, захлинаючись од обурення й образи, вилетiв iз
хатинки.
- Оце д сторгувались, оце випав скупецький вечiр, - сказав спересердя
сам собi тато й змiряв мене тими очима, в яких i слiду не залишилось од
бiсикiв. - Ну?
Я знiтився, похилив голову, догадуючись, що воно сто?ть за отим "ну", i
мiркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред
хатини, навис над мо?ю головою, що сама опустилась донизу.
- У тебе, збитошнику, очi не попеклися од сорому? Клiпнув я повiками
раз, клiпнув удруге - переконався, що очi не попеклися, i далi анiтелень.
Тим часом iз клунi ввiйшла мати, стала бiля печi, не то посмiхаючись,
не то кривлячись.
- Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? - строго допиту?ться
тато. - Витрутив дядька i мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!
- А що ж менi казати? - знизую плечима i знов клiпаю повiками - нi, очi
таки не попеклись.
- Звiдки ж ти, безтолоч, зна?ш, що дядечко грошi мiрками мiря?? Ти в
нього, може, спiльником при цьому був?
- Нi.
- Значить, не був спiльником, - встановлю? батько iстину. - То де
викопав отаке?
- Як скажу, ви ще бiльше гнiватись будете.
- Куди вже бiльше. Не мни сво? слово - кажи!
- То ви ж самi це казали про дядька Володимира.
- Я? - здивувався, нахмурився батько i несподiвано посмiхнувся. - Таки
говорив! I хоч ти, заводiяко, ма?ш вуха, як розваренi вареники, але чого
встряв у розмову дорослих? Чого?
- Я ж, тату, хотiв допомогти вам, - мимоволi торкнувся руками до сво?х
зобиджених вух.
- Дочекались помiчника! От нема кому хворостити босонога! - батько
посварився на мене пальцем, а далi зирнув на маму. - Це не ти його
настренчила?
- I таке ви скажете? - неначе з докором похитав я головою, бо вже видно
було, що менi сьогоднi не перепаде по зашийках. - Хiба ж я не знаю, як у
нас мiряють грошi?
- А як? - зiтхнувши, поцiкавився батько.
- У нас чи?сь грошi мiряють, наче картоплю: i возами, i мiшками, i
мiрками, i казанами, i горщиками...
- Ох, i мудрий же ти. Усе заносиш у свою голову. Гляди, щоб за це
колись не вiдповiдала вона: лихо завжди за розумних чiпля?ться. - I вже з
усмiшкою звернувся до матерi: -А бачила, як цей засядько дременув iз
хатини?
- Та бачила, - зiтхнула мати, постелила менi постiль i, зажурено
посмiхнувшись, сказала: - Спи, дитино, хай твоя доля росте...
Як гарно забринiли менi цi слова, наблизили до нашо? хати-клунi долю,
оту вiдлюдкувату жiнку, що не дуже поспiша? зустрiтися iз людьми.
Засинаючи, я чув, як батьки знову почали сперечатися, i в свiй сон
захопив материнi сльози. Вони спочатку нiби падали на землю, а далi
знялися вгору i змiшалися iз зоряним пилом... Хiба так може бути? Поки
подумав над цим, передi мною розступилася хата, село, i я опинився у
безкра?х степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що ?м
робити: чи втiкати, чи йти до мене. А за птахами, що збились докупи,
вигина?ться, сивi? i отемню?ться тирса, а до не? синiм цвiтом прибива?ться
море.
Потiм сон переносив та й переносив мене i до похилого жита бiля
вiтрякiв, i до якимiвсько? загорожi, бiля яко? насторожено стояв борсук з
борсученятами, i до того лiсу, де вже мене чекали засмученi, мов дiти,
красноголовцi. Враз вони заговорили людською мовою:
"Михайлику, не ?дь у степи..."
"Хiба ж я хочу ?хати?" - кажу до красноголовцiв - i вони розумiють
мене, з спiвчуттям похитують сво?ми шапками.
I в цей час хтось трусонув мо? плече.
- Михайлику, Михайлику!
Я прокидаюсь i в дрiмотному мiсячному сяйвi бачу прихиленого до мене
батька.
- Чого вам? - пiдводжуся з тапчанчика. - Iще ж зовсiм рано.
- Еге ж, рано, дитино, - погоджу?ться батько. - Ти не зна?ш, де мама?
- Мама? - одразу ж зiскакую на долiвку.
- Еге ж, - сумно-сумно дивиться тато у вiкно. - Прокинувся, а ?? нема.
- Де ж вона може бути? - жахаюсь я.
- Чи не пiшла прощатися iз десятиною? Ну, спи, спи, - тато заспокiйливо
кладе руку на мою голову i виходить iз хатини.
Скрипнула хвiртка, а далi забринiли ворота - батько пiшов у поле.
Переляканий i розтривожений, я вискакую в затоплений мiсячною повiнню
двiр.
Над городами, журавлями i пiдсиненими оселями маревом тремтiв тихий
росяний сон. У ньому ледь-ледь ворушилося приспане село. I тiльки на
невидимiй левадi не спав деркач. На муравi, пiдпливаючи тiнню, лежала
Обмiнна. Вона поглянула на мене, зiтхнула, а в ?? оцi блиснула чи то
сльоза, чи росинка. Сподiваючись на чудо, я в думцi запитую ??: "Де ж моя
мама?" Але чуда не сталося: коняка мовчала, як належить ?й мовчати увесь
вiк.
Тодi я вирiшую теж податися в поле. Спросоння загудiли ворота, i я
спиняюсь на вулицi пiд тiнями наших ясенiв i вишень тiтки Дарки. Тут я
одразу став меншим, а свiт - бiльшим, i мiсячний туманець проростав iз
нього i плив по ньому, чiпляючись за городину, тини, дерева. На другому
краю вулицi забовванiла постать батька. Я хотiв скрикнути, кинутись
навздогiн за ним, та саме щось зашамотiло у пiдтинку. Я подався назад, а
на дорогу обережно висунулась ?жачиха, в ротi вона тримала маленького
?жачка. Прислухаючись до свiту, ?жачиха зупинилась, повела головою, а далi
перебiгла вулицю, зашарудiла в бур'янi й перебралась у наш город.
Стривожений, зачудований, я дивлюсь ?й услiд, прихиляюсь до плоту, а в
цей час щось зашелестiло в закутi садочка; звiдти, з тiней, поволi-поволi,
похитуючись, вийшла мати. Ось вона пiдiйшла до саблука, притулилася руками
i обличчям до нього й щось зашепотiла, перемiшуючи слова i зiтхання. Чи то
вона прощалася з деревом, чи розповiдала йому свою печаль? Далi, наче
сновида, мати пiшла на город i зупинилася бiля головастого соняшника. Вона
теж заговоркла до нього, а вiн мовчки похитував головою, нiби i йому була
зрозумiла людська печаль.
I менi здалося, що мати торкалась руками не соняшника, а нахилила до
себе мою голову. Усю тривогу наче рукою зняло. Заспоко?ний, я усмiхнувся
свiту, дiдусевi-мiсяцю, й мене одразу оповива? росяний сон. Вiн так дола?
мене, що я ледве доходжу до хати й падаю на тапчан. Засинаючи, ще почув,
як увiйшла мати, як укропом, соняшником i росою запахли ?? одiж i руки, що
легко вiйнули над мо?ми видiннями.
Через отой неспокiй уночi я прокинувся ранiше звичайного i став
прислухатися до свiтанку.
Я й досi прислухаюся до свiтанкiв! Мене й досi хвилю?, як досвiт
назбиру? ще темнi роси, визбиру? з крайнеба зорi, солодко позiхаючи, бреде
посеред туманiв, вiдчиня? дверi яко?сь хати-бiлянки, посила? дiвчину по
воду, а далi прочинить отi дверi, за якими ночувало сонце, i посмiхнеться,
вдоволений сво?ю роботою. Я й досi стрiчаюся з сонцем у полi, в лiсах чи
на рiчцi i привчаю до цього сво?х дiтей...
У хату входять батьки i мовчки дивуються, що я вже встав. У мiжбрiв'?
батька зiбрався клопiт, а материнi очi, видно, й сьогоднi купались у
сльозах. Поки я це прикидаю в думцi, надворi обiзвалась качка:
"Так-так-так".
- Кого б це так рано? - поглянув батько на матiр - видко, йому
хотiлося, щоб вона заговорила до нього.
I мати, заглядаючи в пiч, сумно сказала до вогню:
- Хто його зна?? Може, Дарка.
Але це iшла не тiтка Дарка, бо в дверi хтось тихенько постукав.
- Заходьте, заходьте, - мати вихопила з вогню коцюбу i поставила в
куток.
Дверi вiдчинились, i ми всi з подивом побачили на порозi знiяковiлу
Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.
- Добрий ранок вам, - вклонилася Люба.
- Добрий ранок, дiвчинятко. Ти чия? - здивувалася мати.
- Я, тiточко, Люба, - несмiливо сказала дiвчинка i хитнулась, як
очеретинка.
- А-а! - одразу ж догадалася мати. - Проходь, проходь ближче. Ти до
Михайлика?
- Нi, тiточко, я до вас.
- У тебе до нас ? дiло? - здивувався тато i грiзно поглянув на мене. -
Це вже ти, розумнику, щось нако?в? Давно на тво?х плечах не танцював
ремiнь.
- От вiчно ви на мене! - образився я.
- Що ж у тебе, моргухо, до нас? - пiдiйшов тато до Люби i з цiкавiстю
подивився на ?? свiжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетенi кiски i
отi окостенiлi гудзики на блузцi, що чогось ображено понадимали щiчки.
Люба пiдвела голову i сумно подивилась на батька.
- Михайло менi сказав, що ви збира?тесь ?хати аж туди, де зовсiм нема?
лiсiв, то я вам принесла суниць, бо ?х там теж не буде, - простягла
батьковi глечика i вже зовсiм тихенько прошепотiла: - А ми з Михайликом не
хочемо, щоб ви ?хали.
- Ти дивись, - розгублено сказав батько i навiть заклiпав повiками. Вiн
поставив глечик на стiл i однi?ю рукою пригорнув Любу до себе.
Бiля печi схлипнула мати й намiрилась вийти в клуню.
- Почекай, Ганю, - лагiдно зупинив ?? батько. - Чи не бачиш, що тепер
малi починають учити старших?
- Може, послуха?мо ?х, Панасе?
- Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе
по ночах шукати, - погодився батько.
- Ой, спасибi, дядечку... Iще раз спасибi, - сказала Люба, загнулась,
поглянула на тата. - Я вам два рази сказала спасибi, а далi не знаю, як
уже треба дякувати...
- Спасибi, донечко, i тобi i за суницi, i за те, що прийшла до нас, -
сердечне сказав тато.
А Люба радiсно подивилася на мене i вперше посмiхнулася в нашiй хатi, i
посмiхнулися всi ?? насурмоненi гудзики...
РОЗДIЛ ДРУГИЙ
Цi?? ночi я в усiх снах плив на човнi - плив по водi, по росi, по травi
i навiть по чи?хось коноплях, що стояли, наче Дунай. I з напiвзабуття теж
випливав, мов на човнi.
Ще не розтуляючи очей, я всiм тiлом вiдчуваю злагоду в нашiй хатинi,
чую, як при?мно буркотить, обвива?ться навколо маминого батькiв голос, як
по-парубоцьки виводить "го-го" вогонь у печi, як вужем сичить на нього
окрiп, як пахуче метля?ться по долiвцi полиновий вiник. I в мо?х вухах аж
забринiли-затанцювали весiльнi спiви:
До нас, невiстко, до нас,
А у нас усе гаразд:
Сама пiч хлiб пече,
Вiник хату мете.
Я одразу заплющеними очима бачу цю весiльну пiч iз позагнiчуваними
хлiбинами i веселiшаю.
- I чого воно ще посмiха?ться собi? - журно говорить мати, думаючи, що
я сплю.
- Мабуть, i в снах чита? якусь книжку, - лагiдно вiдповiда? тато,
- Ноги он потрiскались на росi, немов деревляччя.
- На росi потрiскались, на росi i вигояться.
- Хоч би на якi постоли розжитись йому, - жалi? мене мати.
- Хай ногами чу? землю, - так скорiше i танцюристом, i людиною. стане.
На батьковi слова я кажу: "Ги", розплющую очi й одразу ж пiдводжуся з
тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й нiби
з великим пошанiвком спитав:
- Чи добре спали, чи сухими встали?
Я знову кажу: "Ги" - i смiюся. А тато, заховавши насмiшку пiд укороченi
вуса, вже заходить з iншого боку - почина? мене пiдхвалювати :
- Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не ?сть, а як ?сть - не
дрiма?.
- А чого ж дрiмати бiля миски? - безтурботно вiдповiдаю i, скiльки
можу, висовуюсь у вiкно, бо за ним уже починають свiтлiшати порiчки.
- Кортить зелепухами оскому набити? - розгаду? тато мiй намiр.
- Дуже вони менi потрiбнi! - I я починаю дивитися поверх куща порiчок,
буцiмто вiн зовсiм не цiкавить мене.
На городах ще вилежу?ться туман, десь бiля бондарсько? криницi його
розкльовують пiвнi, а за пiвнями косар клепа? косу, а за косарем на левадi
озива?ться деркач, а за ним з само? дороги виходить сонце, i придорожня
верба розкошу? у його коронi.
А ось на вулицi з'явля?ться з граблями на плечi насурмонений дядечко
Володимир, який втупив погляд на сво? ноги. Ось вiн побачив бiля них наших
курей, вхопився обома руками за граблисько, махнув сво?ю збро?ю, i кури,
гублячи пiр'я, зметнулись вище тинiв.
- А щоб ви йому виздихали ще до вечора! - каже ?м навздогiн дядечко
Володимир, потiм крадькома огляда?ться на нашу клуню, помiча? мене, одразу
хека? i швидко зника? за хатами. А менi знову ста? весело.
Дядько Володимир ще з березня ворогу? з нашими курми, а заодно i з
дядьком Миколою. I за що б? Коли навеснi мати пiдсипала квочку, в нас
гостював дядько Микола. Вiн одразу сво?м хитруватим оком учепився у
решето, в якому лежали однi кругленькi яйця.
- А чому ви, Ганю, довгоносими не пiдсипа?те? - аж присiв бiля решета,
на яке вже мостилася квочка.
- Та, - вiдмахнулася мати рукою.
- Е, нi, скажiть, Ганю, що ви нахитрували, бо я й з вашо? хати не пiду.
- Що там казати? Помiтила собi, що з довгоносих крашанок найбiльше
вилуплюються пiвники.
- Та що ви?! - здивувався дядько Микола. - Вiк учись, а й у курях не
розберешся. Ось тепер i пiду з вашо? хати.
I, напевне, щоб перевiрити маминi слова, чоловiк одразу ж подався до
дядька Володимира та й по секрету нараяв йому пiдсипати квочку лише
довгоносими яйцями, бо, мовляв, з них виходять самi
курочки. Дядько Володимир i тiтка Марiйка послухалися лукавого
порадника, i вивелось у них з двадцяти крашанок аж дев'ятнадцять пiвнiв i
одна курочка, а в нас навпаки. Ох, i лютував тодi дядько Володимир i все
обiцяв комусь вкоротити i язик, i день. Ось через цю дивоглядiю i досi
вогнем дише Володимир на наших курей i на дядька Миколу.
Але це нам не вдивовижу: на кого тiльки не гнiва?ться i кому тiльки не
заздрить дядько Володимир? Коли послухати його, то нема в нашому селi,
нема i на всьому бiлому свiтi жодно? добро? людини. Особливо ж ненавидить
вiн тих, що мають у руках чи в головi бiльше розуму за нього. Чийсь розум
дядечко вважав сво?ю особистою образою. Колись вiн умiв гнути чи пригинати
добрих майстрiв i розумникiв, а тепер доводилося задовольнятися тим, що
?хню славу квацяв дьогтем i не помiчав, що всi сво? роки, увесь вiк по
багнюцi проволiк.
Не догодила дядечку й нова влада. Це ж ранiше були i царi, i князi, i
графи, i аж барони, а тепер усi стали товаришами. То хiба це порядок? I за
чим тiльки дивиться загряниця? А коли Лiтинський фiнвiддiл не прийняв у
нього податку нi золотом, нi срiблом царсько? чеканки, вiн спочатку
оторопiв, далi обурився, а потiм скумекав, що й до чого, вибiг на вулицю,
скочив на свого воза i погнав додому волiв, наче коней. Щоб вони ще
скорiше бiгли, не тiльки батожив ?х, а й всю дорогу дзижчав, неначе гедзь.
I нерозумна худоба бiгла мов навiжена. Йому так нетерпеливилося, що вiн
уночi обiйшов сво?х однодумцiв i, хекаючи й вiдхекуючись, сипав i сипав у
?хнi вуха полiтику. Дядечко вже точно знав, що нова влада зависла на однiй
волосинцi, бо в не? навiть золота-срiбла не прийма? загряниця.
Вiдтодi хитромудрий полiтик почав ждати загряницi i лiпити перед богами
тоненькi саморобнi свiчечки. Навiть сво? золотi надi? дядечко оплачував
скупими шелягами. Недарма казали люди, що вiн, поки попроща?ться з
копiйкою, двадцять разiв оберне ?? у жменi...
Сьогоднi i небу, i сонцю млостилося, нездужалось, i далечiнь стояла
така, нiби на нiй хтось перелопачував сонячне промiння iз мiсячним. I лiс,
i птиця в ньому чогось притихли, а дзюркотливе джерельце спiвало й спiвало
свою пiсеньку ще й на дурничку пiдгойдувало розмите корiння.
Ось я прямо з Обмiнно? бачу пiд осикою близнюкiв-красноголовцiв. Вони
зовсiм схожi на тих, якi прохали мене у снi, щоб я не ?хав у Херсонськi
степи. Я придивляюся, чи нема? в них ротикiв, прислухаюсь, чи не
обiзвуться вони, але красноголовцi, хизуючись червоними шапками, мовчать.
То, видко, лише у снi приходить голос до них. Я зiскакую з Обмiнно?,
обнишпорюю поглядом лiс. От по всьому вiдчува?ться, що тут iще повиннi
бути гриби, але вони так заховалися, що й сонце ?х не знайде. Чогось
завжди отак виходить: гарного гриба нiяк не знайдеш, а поганка сама в очi
лiзе. А це що?! Прямо вiд окоренка берези вiдхилився
товстенний-претовстенний боровик. Дерево йому прим'яло з одного краю
капелюха, а з нього ще пророста? грибеня-малятко. Така знахiдка навiть
Любу пораду?!
Тепер уже на Обмiнну й не думай вискочити: зачувши волю, вона шкiрить
на мене зуби й хвица?ться, мов хто найняв ?? на таке дiло. Ще добре, що я
повода не випустив з руки. Отож з грибами в однiй руцi, а з поводом у
другiй поволеньки доходжу до якимiвсько? загорожi, де зараз трава аж
куриться пахощами й прив'яленим сонцем. Отут, при дорозi, путаю наше
лукавооке тягло i з грибами поспiшаю до куреня. Але нi в куренi, нi на
пасiцi Люби нема. То що менi робити? Я кладу на виднотi гриби, кажу, щоб
вони нiкуди не втекли з куреня, а сам думаю майнути в осичняк пошукати
красноголовцiв. Там ? таке мiсце!
Бiля борсуково? нори до мене з доброго дива вчепилося запитання: чи
бачить борсук сонце, чи вiн у теменi прочавка? i проспить усе життя?
Я лягаю на землю, притуляюся вухом до того мiсця, пiд яким повинен
вилежуватись борсук з борсученятами. Ось щось злегка чи то пiдi мною, чи
за мною зашарудiло. Напевне, заворушилася борсукова сiмейка. Може, вона
саме засiла за стiл i оруду? бiля миски? Я починаю усмiхатися, в думцi уже
всовую борсучатам у лапи ложки, а в цей час мене ошпарю? смiх:
- Може, тобi й подушку покласти? Будеш вилежуватись, наче борсук!
Я вiдриваю голову од землi, а бiля мене аж перехиту?ться од смiху Люба,
у ?? руцi погойду?ться чимсь напакована торбинка, i дiвчинка кладе ?? на
те саме мiсце, до якого тиснулось мо? вухо.
- I чого б ото я одразу всi зуби продавав? - кажу трохи невдоволено.
- Бо зрадiла, що тебе побачила, - мов очеретинка, розгойду?ться Люба. -
Я так i знала: ти при?деш сьогоднi.
- Звiдки ж таке знаття?
- I сама не знаю звiдки, - звела угору худеньке плече. - То ви вже не
по?дете у степи?
- Не по?демо. Ти пособила нам.
- То так вийшло, - радi? дiвчинка. - А ти щось привiз менi?
- А що ж тобi треба було привезти?
- Нiби й не догаду?шся? Якусь книжку.
- Привiз казки страшнi-страшнi.
- Про вiдьом i чортiв? - одразу ж скривилась i нахмурилась дiвчинка.
- Про них.
- Я цих i слухати не хочу.
- Чого?
- Бо як начита?шся ?х, то так страшно ста? самiй у лiсi. - I дiвчинка
боязко озирнулася назад, нiби там, за деревами, коловоротилась рiзна
погань.
- А от менi й зовсiм не страшно, - вiдчайдушне брешу, а сам згадую, як
менi колись уночi чорнi дiдовi штани здалися чортом.
- Бо ти хлопець, ти й не повинен боятися нечистi. Мiй тато каже, щоб i
я нiчого не страхалась, а я все одно страхаюсь.
- I чого ж ти бо?шся?
- Грому, рiзно? поганi i сови.
- Сови?
- Еге. Вона увечерi так моторошно кричить, що волосся саме ?жаком
пiдiйма?ться. I очi ?? страшно свiтяться уночi. Тодi я забиваюсь у куренi
татовi пiд руку й одразу засинаю. Зате як славно тут удосвiта! Будять мене
то соловей, то зозуля, то iволга, то одуди, а то й роса. Ти щiльникового
меду хочеш?
I хоч менi дуже хочеться покуштувати солодкого, але я так вiднiкуюсь,
наче щодня маю мед у сво?й хатi.
-I даремно, - каже чи?мись словами Люба. - Мед-це здоров'я.
- Ну, коли здоров'я, то попробую.
- От i добре, - показу? рiдкi зуби Люба. - А може, тобi i чумацько?
юшки зварити?
- Та нi, мабуть, не треба.
- От я усе набиваюсь, а ти все вiднiкуешся i вiднiку?шся. Гордий чогось
став... Михайлику, а я тобi щось хочу сказати. - I дiвчинка, оглянувшись,
засоромлено подивилась на мене. - Сказати чи нi?
Я теж чогось нiяковiю i теж озираюся довкола.
- Кажи, як ма?ш щось...
- Ось дай вiдсапну. Тiльки ти нiкому нiчичирк. Чу?ш?.. Оце ж учора в
мо?? тiтки Василини був аж з Вiнницi якийсь головний над спiваками. Вiн
такий патлатий i смiшний-смiшний! Як заспiва?, то в нього рот ста? пащекою
- цiле горня влiзло б туди. Вiн привiз тiтцi якiсь ноти...
- I що?
- То тiтка Василина вiзьми та й похвались йому, що я теж гарно спiваю i
виводжу пiдголоском. От йому й захотiлося послухати мене. А я все
соромилась i соромилась перед городським. Тодi моя тiтка сказала, щоб ми
разом заспiвали. I ми заспiвали разом, бо так i легше, i не соромно.
- I що далi?
Люба кумедно вiдкопилила губи, сторчма поставила очi, як той головний
над спiваками, i посмiхнулась.
- А далi цей головний взяв та й притулив мене до себе, поцiлував у
кiску, потiм потягнув ?? i сказав, що я голос!
- А ти йому що?
- А я тихенько сказала: "Спасибi, дядьку". I йому це дуже сподобалось,
бо вiн розсмiявся i ще раз поцiлував мене.
- От молодець! - радiсно вихопилось у мене.
- Вiн чи я? - довiрливо запитала Люба.
- Обо?.
На це Люба розважливо вiдповiла:
- Отак живе людина i не зна?, що вона - голос. Головний над спiваками
обiцяв якось i мене, i тiтку Василину викликати у Вiнницю. Тодi я там i
театр, i трамвай побачу.
- Везе ж людям! - кажу я, а Люба почина? смiятись. - I що ти тому
головному спiвала?
- Журливо?: "Ой пiд яром-яром пшениченька яра, в долинi овес". I
веснянки спiвала, теж сумнi. А вiн сказав, що в них живуть голоси якихось
предкiв. Такий уже розумний чоловiк, що й половини слiв його не второпа?ш.
Вiн i мо?му татовi сказав, що я голос.
- Що ж на це тато?
- Розгладив вуса i сказав: раз таке врем'я, то вiн купить менi новi
чобiтки, i я почну ?х носити ще до снiгу, щоб не застудити голосу, -
розгойдувалась i радiсно лебедiла дiвчинка. - Тато в мене такий смiшний, а
хто не зна? його, дума?, що вiн дуже сердитий. Це вуса роблять його таким:
вони в нього серпастi, норовистi i залазять, куди хочуть, навiть до рота.
Ходiмо до куреня.
- А що в тебе в торбинцi?
- Хiба не бачиш? Липовий цвiт.
- На чай збира?ш?
- Нi, наша кооперацiя прийма? його на лiки. От я i зароблю собi на
зошити. Назбираю цвiту аж на цiлий срiбний карбованець, бо дуже люблю,
коли ? багато зошитiв. Давай разом збирати цвiт. У мене в куренi i
посушимо, бо на сонцi не можна. Як ти?
- Можна i разом.
- То спершу ходiмо ?сти мед.
I в цей час бiля нас ворухнулася чиясь тiнь. Я оглянувся. Бiля само?
Люби з старенькою берданкою в руках зупинився темнолиций, з вивернутими
губами дядько Сергiй - отой, що донедавна ховався у рiзних кри?вках од
революцi?. Вiн втупив у мене важкi зимнi очi й насмiшкувато запитав Любу:
- Кого це ти, дiвко, хочеш медом частувати?
- Добрий день, дядьку, - з гiднiстю вiдповiла Люба.
- Не дуже вiн i добрий: усе мiня?ться тепер. То кого ж ма?ш медом
пришанувати?
-. Михайлика. Ми з ним разом до школи ходимо.
- Зараз не те що малi, навiть старi подурiли: усi чогось грамотiями
хочуть стати. А хто ж буде свинi пасти?.. - Дядько Сергiй зневажливо повiв
на мене берданкою. - Чий вiн?
Люба сказала. У мисливця одразу позимнiли не тiльки очi, а й усе
вузькувате обличчя. Вiн презирливо обдивля?ться мене з голови до нiг i
почина? жувати губи:
- Так-так-так. Виходить, ти нащадок отого язикослова, що верховодить у
комзлиднях i все щось ма? проти мене? Га?
Я розгубився, а Люба поглянула на мисливця i розсмiялась.
- Ти чого? - дядько Сергiй пiдкинув чорнi дужки брiв.
- Ви i про дядька Миколу говорили, що вiн ма? щось проти вас.
- I це правда.
- I мiй батько теж щось ма? проти вас. Тепер уже розгубився дядько
Сергiй, клiпнув раз i вдруге чорними нерiвними вiями, сплюнув:
- Хоч вiд дiтей дiзна?шся, що дума? про тебе рiдня. Ох, недарма я так
упирався, щоб моя сестра не виходила за того серпастовусого. Що ж, дiвко,
пiдгодовуй, пiдгодовуй злиднiв медом, а вони твого дядька вiзьмуть за
жабри, - i мисливець узявся рукою за горло, де, мабуть, мали бути жабри. -
Але чого я тобi кажу? Це не твого розуму дiло. Скажи, он там борсук ще
живе? - i дядько Сергiй нацiлився берданкою на нору звiрка.
- Що ви, дядьку, робите?! - злякано скрикнула Люба.
На вивернутих губах мисливця химерно викривилась посмiшка:
- Не бiйся, дiвко, вiн менi тепер не потрiбний. От коли нагуля? жиру, я
таки доберуся до нього. Тут яко?сь кiзочки або зайця не бачила?
- Нема тут нi кiзочки, нi зайця. Дядько Сергiй хмикнув:
- Та невже нема? Так я i повiрю тобi!
- А ви хiба хоч кому-небудь вiрили?
- Царю вiрив, i то даремно - прогадав! - позлiшало обличчя i вся
постать дядька Сергiя. Вiн ще щось хотiв сказати, але передумав, крутнувся
i, тримаючи берданку навпереваги, сторожко пiшов у глибiнь притихлого
лiсу.
- Попроща?ться сьогоднi з життям якийсь звiр чи птах. Не доведи господи
мати такого родича, - сказала Люба чи?мись словами. - Тато говорить, що в
нього затвердiла совiсть.
- А в твого дядька справдi ? жабри? Люба пирхнула:
- Чого ж ти в нього не спитав? Ото було б весело. Ходiмо ж до куреня.
Але пiсля мови дядька Сергiя менi навiть меду не захотiлося.
- Краще спочатку нарвемо липового цвiту.
- То як хочеш. Я знаю таку липу, що пахне аж на пiвлiсу. Мабуть, ??
цвiт найбiльш цiлющий. Правда ж, гарно буде, коли вiн допоможе якiйсь
добрiй людинi - вiзьме й пiдведе ?? на ноги?
- Ге. А далеко ця липа?
- Аж бiля яру. От зараз розстелю цвiт у куренi, та й побiжимо собi.
Я поглянув на Обмiнну, на небо, яке обкладали неспокiйнi
грiзно-фiалковi хмари, а Люба тим часом уже вискочила зi свого лiсового
житла, i ми побiгли до тi?? липи, що мала пособити добрим людям. Струнка,
мов тополя, вона трохи навскiс стояла над яром, натрушувала i на лiс, i на
яр сво? пахощi, навколо не? живою сiткою ворушилися бджоли. Коли я вилiз
на дерево, за яром обiзвався грiм, а Люба налякано скрикнула.
- Чого ти, дiвко?
- Боюся грому, - щиро призналася дiвчинка. - Може, повернемось назад?
- Пусте. Нарвемо цвiту i повернемось.
- Добре тобi казати: нарвемо! У мене вже i руки, й душа тремтять.
- А як же твiй карбованець на зошити?
- Не хочу й карбованця, коли гримить! О! Чу?ш! Знову загримiло, синiм
коренем вималювалась блискавка, розкрила шматок другого неба i згасла у
хмарi.
- Ти не бiйся, - заспокоював я Любу, - то Iлля калачi розкида?.
- Аби ж калачi, а то громи i блискавки. Он уже й лiс перелякався грози,
- заскiмлила дiвчинка.
Справдi, пiд темним небом затривожився, загудiв лiс, закипiло листя на
ньому, деревам чогось захотiлося бiгти, але вони не знали, куди податися,
й, стогнучи, металися на всi боки. Знову мигнула блискавка раз i вдруге,
лiс i зверху, i зсередини просвiтився недобрим блакитнавим огнем, а грiм,
як навiжений, лупнув у кiлька цiпiв, неначе хотiв обмолотити землю. I вона
пiд ударами грози почала злякано кренитись у безвiсть. Тепер i менi стало
лячно.
- Михайлику, зараз же злазь! - уже внизу обiзвалася Люба сльозами.
I тiльки я, обдираючи ноги, скотився з липи, як на землю стiною
обвалилася злива. Одразу невидимим став лiс, тiльки стогiн його охоплював,
затискав i перекочувався через нас. Та ось блискавка влучила в серцевину
лiсу, i вiн засвiтився величезним фiалковим лiхтарем. А коли блискавка
згасла, ми побачили iнший огонь - бiля самого яру, заломивши руки, горiло
скалiчене дерево.
- Михайлику, нам треба сховатись.
- Куди ж ми схова?мось?
- Я знаю таке дупло в дубi - велике-велике. Там ми обо? вмiстимось, -
сказала Люба, витираючи вже мокре обличчя.
I я, пуста голова, навiть не подумав, яке лихо могло спiткати того
дуба, i побiг за Любою. Хустина спала ?й на плечi, навколо ?? голови,
стiкаючи струмками, затанцювали коси i кiсники, а дiвчинка шматувала сизу
пелену дощу, зникала в нiй i знову з'являлась, мов тiнь. Грiм кидав ?? на
землю, вона падала, пiдводилась i бiгла вперед.
- Отак i голосу можна позбутися, - хотiв я пожартувати, але Люба i
вухом не повела.
Ми сполохано металися мiж громами i блискавками, а дощ, як хотiв, прав
i виполiскував нас.
- Ось тут! - дiвчинка раптом зупинилась перед старим гiллястим дубом.
При його коренi темнiло нерiвне присмалене провалля.
"Дубе, дубе, хто тобi душу ви?в? - у думках запитав я дерева i сам
вiдповiв: - Лiта менi ви?ли серцевину i душу".
I питання, i вiдповiдь менi дуже сподобались, я хотiв було запишатись,
але передумав - це, певне, десь таке вичитав.
- Михайлику, сюди лiзь!
Я увiйшов у дупло, мов у комiрчину. Тут було темно i майже сухо. Люба
встигла вже витертись, викрутити хустку i трохи заспоко?тись. Та ось
знову, мов з гармати, тарахнув грiм, дуб заскрипiв усiма сво?ми
кiсточками, i лiсовичка обома руками вчепилася в мене, а перегодя, сама
себе заспокоюючи, запитала:
- Правда ж, тут не так лячно?
- Авжеж, - вiдповiв я, зовсiм забувши, як небезпечно в грозу сусiдувати
з великим деревом. Воно скрипiло й стогнало, обвалюючи на землю потоки
дощу, а на нас крихти сво?? зiтлiло? серцевини.
- Михайлику, може, ти казку розкажеш?
- Та вiд не? тобi ще страшнiше буде.
- I це правда, - зiтхнула дiвчинка, притихла на якийсь час i раптом
перелякано ойкнула.
- Ти чого?
- Ой Михайлику, я зовсiм забула за курiпку! Що тепер буде з нею, з ??
дiтками?
- А що ма? бути з ними?
- Ти нiчого не зна?ш! У не? тiльки-тiльки вивелись дiтки, вони зовсiм
безпораднi. Це ж вода потопить усiх. Бiжiмо рятувати ?х. Все одно
мокрiшими, чим ?, не будемо. - I Люба першою вискочила з дупла,
зiщулилась, глянула поверх дерев i полегшено зiтхнула: - О, вже небо
вивидню?ться. Бiжiмо.
- I що це в тебе за курiпка?
- Я ?? на узлiссi в заростях терну побачила, коли вона саме сидiла на
я?чках. I я ?? трохи приручила до себе. Ой, аби ж не затопило ?? дiток.
Розбризкуючи калюжi, ми побiгли на узлiсся. Вiд нас уже вiдкочувалися
громи, над нами стишувався дощ, а пiд нами вигиналися, щасно плакали трави
i цвiт. I пахло суницею, грибами, розiпрiлим хмелем i тi?ю житньою
свiжiстю, яку приносять тiльки петрiвчанськi пучки блискавиць. Немало
накидав ?х сьогоднi Iлля i в лiс, i поза лiс, вибиваючи нечисту силу.
Ми пробiгли чиюсь загороду, в якiй стояли високi дуплянки, обминули
озерце червоного проса, перехопились через струмок, що став тепер рiчкою,
i опинилися на зарослому терном узлiссi. За ним узке стояли поколошканi
зливою жита й пшеницi.
- Обережно, Михайлику, - тут подряпатись можна, - розводячи обома
руками цупкi гiлки, Люба зайшла в терник. Ось вона зупинилась, пригнулася
до землi й тихенько скрикнула.
- Що там у тебе?
- Ось подивись, - дiвчинка пiдвелася, простягнула до мене човником
складенi долонi. На них безпомiчною сiрою грудочкою лежало пташеня,
завбiльшки з волоський горiх. Воно навiть не могло пiдвестися на ноги. - I
що менi робити з тобою? - жалiсно запитала його.
Але пташеня i не поворухнулося.
- Замерзло, охляло, - пояснила дiвчинка i обережно поклала свою
знахiдку в пазуху. - Ось iще одненьке!
Я теж нахилився до трави i побачив бiля яко?сь трухлятини заболочене, з
пiдвернутою голiвкою пташеня. В руцi воно й не писнуло, тiльки болiсно
глянуло на мене затуманеним оком.
- А де ж курiпка? Чого вона покинула ?х? - запитав я в Люби, яка й мо?
пташеня поклала собi в пазуху.
- Хто його зна?? Може, грiм наполохав i розiгнав ?? дiток, а вона тепер
збира? ?х докупи. А може, ще гiрше щось сталося. Хiба мало ворогiв у
пташини? Почека?мо ??.
- А як вона не прийде?
- То заберемо дiток, i я доглядатиму ?х сама. - Люба, прислухаючись до
себе, неждано усмiхнулась: - Вони вже дряпають мене нiжками. От дурненькi!
Ми винишпорили усю тернину i знайшли аж семеро пташенят. Люба поховала
?х у пазуху, а сама неспокiйно позирала на всi боки, визираючи матiр
курiпку.
Вже й розпогодилось, умите сонце перекинуло сво? золотi коси на поля, i
вони курилися пахучою парою. Пташенята зовсiм зiгрiлися i, попискуючи,
бешкетували в Любинiй пазусi.
- На волю просяться. Що менi робити з вами? - Та ось дiвчинка витягнула
шию, завмерла, до чогось прислухаючись. Я теж зата?в дух. Недалеко почувся
занепоко?ний пташиний поклик, потiм бiля куща вовчого лика з'явилася
курiпка, ?? мокрi крила аж черкали землю, а побiля матерi вовтузилося
кiлька пташенят. Ось курiпка занепоко?но зупинилася, повела головою, а
крилами придержала дiток. Птиця побачила людину.
- Красунечко моя, - тихо сказала Люба, полiзла рукою до пазухи й
випустила на землю пташеня.
Курiпка щось скрикнула на сво?й пташинiй мовi, ступила крок до дитини,
а та, розхитуючись i крильцями, i всiм тiлом, так поспiшала-заточувалась
до матерi, що аж падала з нiг. Люба випустила усiх пташенят, з утiхою
поглянула на них, шепнула менi:
- Ходiмо, Михайлику, не будемо тривожити нi красунечки, нi й дiток. Хай
вони теж мають сво? щастя.
I ми тихенько-тихенько почали вибиратися iз чагарiв. На душi в мене
було таке, наче я не з курiпкою, а з самим сонцем зустрiвся. Це ж i мати
зрадi?, що ми допомогли бiдолашнiй пташинi.
Мокрi, стомленi, але радiсно осмiхненi, ми входимо в лiс, бредемо
струмком i вражено зупиня?мось прямо в розбурханiй водi: навпроти нас, за
галявиною веселка порозвiшувала усi сво? стрiчки, i в ?хнiм одсвiтi
дiброва стала такою гарною, якою вона може тiльки наснитися.
Люба засмiялась:
- Михайлику, ходiмо собi до веселки.
- А чого ж, це нам по дорозi, - кажу повагом, хоча добре знаю, що до
веселки людина нiяк не може дiйти.
- Михайлику, а куди веселка дiва?ться взимку?
- Напевне, забира?ться у якусь оселю на небi i там зиму? собi, як твiй
борсук у землi.
- Ой, тримайте мене, бо впаду, - захиталася Люба вiд смiху. - Ти довго
думав, поки таке зморозив?
- Нi, це я не думавши.
- Воно й видно. Ой, а що тепер твоя Обмiнна робить?
-Мабуть, забралася в шкоду, як тiльки вона умi?, - спохмурнiв я.
- То мерщiй бiжiмо до не?! Капосна-таки твоя Обмiнна. Ми вискочили з
струмка, а перед нами сполоханою тiнню майнула кiзочка. Я навiть помiтив
?? велике перелякане око. I в цей час гримнув пострiл. Кiзочка,
надломлена, повалилася на землю.
- Ой, менi страшно? - зойкнула Люба i притулилась до мого плеча.
Я нiчим не мiг утiшити дiвчинку, - менi теж було страшно. А з-за дерев
з берданкою, що курилася димом, вискочив разкуйовджений, мокрий дядько
Сергiй i кинувся до сво?? здобииi. Ми з Любою теж побiгли вперед, i те, що
побачили, страшенно вразило нас: темно-оксамитове око кiзочки востанн?
пiдпливало сльозою, а з невеликого вим'я сочилося молоко i гусло на травi
- кiзочка була матiр'ю.
- Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?! - боляче i гнiвно
скрикнула Люба.
Дядько Сергiй, витираючи мокрим заяложеним рукавом пiт з обличчя,
посмiхнувся:
- М'ясця солодкого роздобув. Це королiвський харч! Захочеш свiжини -
приходь на вечерю до нас, заманеться солонини - через мiсяць заглянь. Я не
скупар, - розщедрився чоловiк i чоботом поторгав кiзочку.
- Ми зараз же побiжимо до дядька Себастiяна i розкажемо йому...
Дядько Сергiй здригнувся, витрiщився на Любу; на його вивернутих губах
розпухав гнiв:
- Ти що варняка?ш?!
- Що чу?те! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!
- Ти здурiла, дiвко? Сво?х будеш топити? Я i тобi, i йому покажу дядька
Себастiяна! - Але раптом його очi втихомирились, прикушуючи гнiв, вiн
знову посмiхнувся, полiз рукою до кишенi. - Ось краще вiзьми собi срiбного
карбованця на зошити. ?х саме привезли до крамницi.
- Не треба менi ваших грошей!
- Треба, треба. Хiба ж я не знаю? - I дядько Сергiй силомiць втиснув
грошi в Любину руку. - Будеш мати собi тих зошитiв аж на цiлий рiк. Це ж
карбованець!
На обличчi Люби спалахнули червонi плями.
-Хай вiн пропаде вам! - дiвчинка вiдхилила руку i жбурнула грошi у лiс.
- От забiсована порода! - вилаявся дядько Сергiй i кинувся шукати сво?
чорне срiбло.
Ми ще раз поглянули на кiзочку; в ?? оцi згасала остання росинка сонця,
а з вим'я ще сочилося молоко.
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
Пiд вечiр пiдбилося жито, у дрiмотi сивi? вiтряк. На його мовчазних
спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко вiд них засумував перепел:
"Спать пiдем, спать пiдем..."
О, як, напевне, хочеться вiтряку струсити з себе, з полiв дрiмоту,
зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвенiти
наколиханим за лiто зерном, а пролитися борошном.
Та притовченi гальма i переднiвок скували силу брата вiтрiв, i вже на
його крилi встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш
завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вiтряк зерно i слово?..
Навколо ряснiють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби
над нею, за ними прокльовуються зорi. I тиша, тиша навкруги, бо молодик
над степами, бо житнiй сон у степах.
Ми, наче у снi, ?демо з татом на стависько. Роса i колос пощипують мо?
ноги, а тато ледь-ледь курника? пiсню так, що й не добереш, чи то колеса,
чи його голос поскрипу?, а я все думаю лро свiй завтрашнiй день. Який вiн
буде для мене?
Бiля самого вiтряка, розгортаючи жита i синiй сон над ними, виходить
уся в темному жiноча постать, i спiвуче стрепенулася тиша:
- Добрий вечiр вам.
- I тобi вечiр добрий, Одарко, - статечно вiдповiда? тато, зупиня?
Обмiнну. - Пiзненько поверта?шся з поля.
- Пiсля чужо? роботи ходила дивитись на сво? жито, - пiдходить жiнка до
самого воза.
- I як воно?
- Мо? в долинцi - ще зелене.
- А ми сво? завтра почнемо жати. "Спать пiдем, спать пiдем..."
- I женця молодого взяли з собою? - вдова дивиться на мене й
добряче-добряче усмiха?ться.
- Та й женця взяли з собою.
I так менi славно ста? на душi, що я вже не якийсь там пастушок, а стою
женцем. I водночас прокида?ться острах: чи зумiю ж завтра дiлечко робити?
Правда, я не раз для Обмiнно? жав хопту, але то бур'ян - вода. А от чи
годен буду жито жати?
"Спать пiдем, спать пiдем..."
- А свого серпа ма?ш, дитино?- вдова аж нахиля? до мене великi
прижуренi очi, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки i
горе.
- Маю, тiточко. Мама подарувала менi свого.
- То щасти тобi доля бути гарним женцем, i косарем, i орачем, i сiячем,
- ласкаво дивиться на мене тiтка Одарка й зiтха?, бо в не? вiйна забрала
?? косаря i орача.
- Спасибi вам.
"Спать пiдем, спать пiдем..."
- Де ти, перепiлко, будеш завтра спати, коли прийдуть женцi? -
зверта?ться тiтка Одарка до жита i знову зiтха? - жалi? бiдну пташину.
- Ти теж, як перепiлка, живеш, - з сумом i спiвчуттям говорить тато. -
Як дiти?
- Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збира?ться. Само десь
букваря доп'яло, прокида?ться з ним i засина? з ним. То мусила перешити
малому батькову одежу. - I вдова пiднесла руку до очей.
- Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.
- Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за вiйну, що, мабуть, i
врiж око, то сльози не добудеш.
- Життя... - зажурено каже тато сво? улюблене слово.
- Он, послухайте, вiтряк плаче. Може, i його якась печаль чи гризота
з'?да??
Ми всi притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вiтряка.
Тiтка Одарка поклала свою зачерствiлу вiд працi руку менi на голову.
- Ти ж тiльки обережненько жни - серп не iграшка... Ох, ще ранувато
тобi орудувати ним.
- От i не рано. Самi побачите, - боронюся я. Тiтка Одарка усмiхнулася,
вклонилася татовi:
- Бувайте здоровi.
- Ходи здорова, жiнко добра. "Спать пiдем, спать пiдем..."
- Як розспiвався, - кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь
хвильку прислухався до крил вiтряка i смикнув вiжки. Стиха заскрипiли
колеса, i потривожений пил запах молодим житом.
Обминувши хутiрець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де
темнiли стiжки сiна. Тут уже на далеку пiсню перепела обiзвався деркач.
Ось i наша сiножать; вона тулиться до рiчечки, за якою починаються луги
сусiднього села, отого, що у вiйну було спалене вщент. За рiчечкою горить
вогонь, бiля нього самотi? постать нiчлiжанина.
- Чу?ш, як запахло кулешем? - каже тато, путаючи Обмiнну. - Ти,
Михайлику, де хочеш спати: на возi чи пiд стiжком?
- Де скажете.
- Я ж тобi, як женцевi, даю вибiр.
- Краще кладiть на стiжок.
- Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тодi завтра буде нам жито
жати?
- Тодi кладiть пiд стiжок.
- Тобi сiна всмикати?
- Я сам.
- Хазяйська дитина, - пiдсмiю?ться тато, пiдходить до воза й обома
руками пiдхоплю? мене, вже напiвсонного. - У тебе й справдi ноги - мов
деревляччя.
- Нiчого, так скорiше i танцюристом, i людиною станеш, - повторюю
батьковi слова, а вiн притуля? мене до грудей, каже, що я став язиканем, i
натрушу? на мого чуба смiх. Батько смi?ться так само гарно, як i дiдусь,
тiльки з його очей бризкають не сльози, а iскри, ?х навiть у теменi видно.
Ми удвох насмикали сiна, розстелили його бiля стiжка, а тато покрив цю
постiль кире?ю, тi?ю самою, в якiй мене, босого, носив до школи... Чому я
тодi не вмiв шанувати цi?? одежини, як шаную тепер, коли на скронi випав
вiчний снiг?..
-Лягай, сину, бо вже люди нiч розiбрали, - нам нiчого не залишиться.
I менi ста? смiшно: уявляю собi, як люди по оберемку, наче сiно,
розносять нiч по хатах.
- Лягайте i ви.
- Пiду до вогника: подивлюся, хто там душу грi?.
- I я з вами.
- Не виспишся, причепо.
- Я тiльки трошечки-трошечки побуду з вами.
- То ходiм, - тато пригорнув мене рукою, i ми пiшли на вогник, що так
принадно, золотою квiткою, вихоплювався з петрiвчансько? ночi. Над нами
зумлили комарi, бiля нас спросоння коли-не-коли схлипувала рiчечка, а над
усiм свiтом протiкала зоряна iмла. I так добре було в нiй iти до
знадливого вогника, до чи??сь загадки чи казки, до чийогось життя.
- Е, та це дiд Корнiй! - зрадiв тато, поки нiчлiжанин, почувши кроки,
обернувся до нас. - Добрий вечiр, дiду Корнiю!
- Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.
- Я тiльки сина догадався взяти.
- Догадливий, що й казати. Ще б жiнку захопив. - У дiда Корнiя одразу
смiються очi, брови, губи й довгi вуса, до яких пiдбира?ться вогонь. Ось
чоловiк пiдводиться од багаття, скида?, вiтаючись, бриля, i ми бачимо на
його головi сиву розкуйовджену зиму. А на руцi в старого болiсно дихають
стягнутi на живу нитку шрами.
- Як вам, дiду, живеться?
- Часом з квасом, порою з водою. - Дiд Корнiй брилем прихову? свою зиму
й приязно дивиться на мене. - Вже ма?ш, Панасе, помiчника?
- Вважайте, дочекався женця.
- Он як?! - диву?ться дiд Корнiй, дивуються його темнi, вогнем накупанi
очi. Вiн лагiдно торка?ться рукою мого плеча. - Невже ти, Пшеничне, вмi?ш
жати?
- Трохи вмiю, - нiяково вiдповiдаю старому, i страх як потерпаю за
завтрашнiй день, i побоююся, щоб тато сьогоднi насмiшкуватим словом не
зменшив мене. Але тато, пiдбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, i
за це я не знати як вдячний йому.
Дiд Корнiй похитав головою:
- Ось так i проходить наш вiк: однi вчаться жати, а другi розучуються.
- Хто ж це, дiду, ниньки розучу?ться жати?
- Та хоча б i я, - зажурився старий, i зажурилося невлежане золото в
його очах. - Уже серп став менi заважким, випада? з руки, - i подивився на
сво? шрами, що були стягнутi на живу нитку.
- А що лiкарi кажуть?
- Дурне кажуть. Змовились собi й вчепилися у дiдову старiсть. ?м би
хотiлось на пiч упакувати мо? лiта. А яка ж то старiсть, коли маю лише
сiмдесят п'ять рокiв? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрiбнiша?
тепер i наш вiк, i здоров'я. Всi дуже нервеними стають, та все життя
чийогось не цiнують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловiка
кращим не зробить.
- I ви ж, дiду, бомби возили, - щось згадавши, засмiявся тато.
- Так ото ж i видихаю цi бомби тепер, - уже й серп випада? з руки.
- Дiду, ви насправдi були на вiйнi? - зрадiв я i вуха розвiсив,
сподiваючись почути щось цiкаве.
- Та нi, то мене впхнули у вiйну, - неохоче вiдповiв старий i почав
ложкою мiшати кулiш. - Пшоно вже розiмлiло.
- Дiду, розкажiть, як вас упхнули у вiйну, - зжалiснiв мiй голос.
- Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, - насупив, накошлатив
отi брови, яких би вистачило на двох дiдiв. - Он краще бiжи до воза, найди
вагани й ложки в пiлочцi, та й подума?мо, що робити з кулешем.
- Ми вже вечеряли, дiду.
- Бiжи, бiжи. Мiй кулiш сам Котовський так ?в, що аж за вухами лящало,
ще й пiдхвалював.
- Ой! Справдi сам Котовський ?в? - завмираю, мов заворожений. - То ви
його бачили?
- Навiть фотографiю з нас обох робили.
- Розкажiть, дiду!
- А що тобi дiд сказав? Бачу, i ти непослухом вдався. Я одразу ж побiг
до воза, бiля якого спокiйно ремигали круторогi воли, знайшов вагани,
ложки, а в очах менi все стояло, як дiд i кулiш ?в, i фотографувався аж з
самим Котовським. Чим же так прославився дiдусь? Видать, недарма в нього
порубцьована рука.
А кулiш у дiда i справдi був такий смачний, що його й Котовський мiг
пiдхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, i старий був цим дуже
вдоволений.
- Дiду, а Григорiй Iванович теж дерев'яною чи якою ложкою ?в кулiш?
- Дерев'яною, тiльки трохи бiльшою за твою, - змовницьки посмiхнувся
старий i потягнув мене за чуба. - Все, Пшеничний, хочеться знати?
- Ой, хочеться! Це ж так цiкаво!
- Розкажiть йому, дiду, трохи про себе, бо вiн тепер i менi спокою не
дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. - Тато бере казанок i намiря?ться з
ним пiти до рiчечки. - Вас же i в газетi друкували.
- Та друкували, i не самого, а з волами.
- З волами?! - аж пiдскакую я.
- З отими самими, що зараз бiля воза туман видихають. Он бачиш, скiльки
надихали його?
Справдi, бiля воза й на долинi проростав туман. Якби я меншим був, то,
напевне, повiрив би, що його надихали воли. I хто тiльки з дорослих не
пiдсмiю?ться над нами. Ось i зараз... Я вже й надiю втратив, що дiд Корнiй
щось розповiсть, але тепер вiн, косуючи на мене, сам запитав:
- То що тобi розказати? Може, казочку про сiрого бичка?
- Е, нi, про сiрого бичка я ще в колисцi чув.
- Так довго в колисцi вилежувався? Тодi, може, про дiда, бабу й курочку
рябу?
- От розкажiть, як воювали.
Дiд Корнiй сумно похитав головою.
- То все людський поговiр, що я воював. От син мiй i воював, i в
партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й менi. Його
ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, пiд чужими
дулами, й сивина моя виспiла. А от як стояли в нас денiкiнцi, присила? вiн
до мене посланця iз лiсу. Скинув той посланець шапку, випоров з не?
грамоту й пода? менi. Просить син, щоб я рятував загiн - привiз у лiси
заховану зброю.
"Як же ?? через денiкiнцiв переправити? - питаюся посланця. - Може,
голубами?"
А той, рудий чорт, тiльки посмiха?ться:
"Та нi - волами".
"Волами? А як?"
"У вас, дiду, в коморi лежить труна?"
"Та лежить, засипав ?? житом".
"Для чого ж це?"
"Для того, щоб менi житечко i на цьому, i на тому свiтi пахло".
"То ми, дiду, посклада?мо в домовину зброю та й по?демо собi,
посвистуючи",
Йому ще тодi про свист думалось... I де ти, гада?ш, лежала партизанська
зброя? На цвинтарi, в мармуровому склепi нашого пана. Вредний був пан, то
йому люди й пiсля смертi не дали спочинку. Вночi винесли ми зброю - бомби
i набо? до рушниць, обережненько поскладали в труну та й по?хали тихо з
села. Я iду бiля волiв, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в
журбi, шапкою очi витира?, наче й справдi когось поховав. Ви?хали ми за
село, я вже перехреститись хотiв, аж тут налiта? кiнний роз'?зд.
"Що везеш, дiду?!"
Стою на дорозi, мовчу, - якось язик не поверта?ться брехати. Аж чую
позаду схлипування. Оглядаюсь, сто?ть мiй рудий дiдько i плаче такими
правдивими сльозами, що навiть роз'?зд подобрiшав. Так ми й про?хали повз
нього. Тодi я й питаю посланця:
"Як же ти, безсовiсний, так зумiв чистi сльози розпустити?"
"А в мене очi вiд природи на мокрому мiсцi, - вiдповiда? вiн i
смi?ться. - Бувало, мама ще не встигне замiритись на мене рукою, а я як
заголошу, то вся вулиця збiга?ться".
"Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пiшов?"
А вiн вiдповiда?:
"Бо я люблю, коли сонце визбиру? росу, але не люблю, коли земля
визбиру? сльози. От як, дiду!"
Сказав це й одразу став у мо?х очах не баляндрасником, а людиною.
"Як же тебе зйати?" - питаю.
"Себастiяном".
- Ой! Це не дядько Себастiян з нашого села?! - аж скрикнув я"
- Та вiн же! - вiдповiв дiд Корнiй.
- Життя... - сказав тато, i, зда?ться, я вперше почав розумiти, як
багато кри?ться за цим словом...
- Привезли ми ту зброю гарненько в лiс. Ото радостi було! Пiдiймали
мене партизани на "ура" i все, що в дiдовiй торбi лежало, по?ли: голоднi
були - страх! Погомонiв я з сином трохи, попрощався та й знову додому
збираюсь.
"Ви ж, тату, домовину викиньте", - каже менi, прощаючись.
"А ти ?? робив, щоб я викидав?"
"Хоч i не робив, та подумайте, хто вас буде зустрiчати".
"Я ?? краще десь сховаю, щоб нiякий дiдько не знайшов".
Та й по?хав поволеньки. Думав собi, гадав - i пожалiв кидати труну.
В'?ду в село iншою дорогою, та й годi. Пiд'?жджаю до села iншою дорогою, а
на мене вiд крайнiх хат вилiта? дво? вершникiв. Я тiльки побачив, як
блиснули шаблi, як розкраялось сонце на них, i закрив голову руками. А що
вже далi було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денiкiнцi в
домовину, ще й вiком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не
чув, як надi мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно,
тiльки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали
спiвати тако? жалiсно?, як архирейська пiвча в соборi. "То це ще не гiрше,
- думаю собi, - значить, у рай душа йде, - i розплющую очi.
А в мо?й хатi i за столом, i на лавах, i на порозi, i на припiчку
сидить розчервонiла рiдня i жалiсно виводить:
Та забiлiли снiги,
Забiлiли бiлi,
Ще й дiбровонька,
Та заболiло тiло,
Бурлацьке? бiле,
Ще й головонька...
"Безсовiснi, - кажу ?м стиха. - Я ж думав, що менi янголи спiвають, а
це ви, трясця вашiй матерi, уже й напитися на дурничку встигли".
I, дума?те, усовiстив ?х? Одна тiльки стара заплакала, а всi, як
навiженi, почали реготати, радiти i навiть чарку пiднесли, i закуску теж.
- I ви тодi випили, дiду? - засмiявся тато.
- А що мав робити? Випив, але не закушував i попросив, щоб винесли в
садок. Поклали мене пiд грушею, накрили двома кожухами, та й почав я
вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання... I
все було б нiчого, якби костоправи краще руку склали - випада? з не? серп,
хоч що роби.
- Дiду, а як ваш син тепер пожива??
- Та пожива?: у Харковi в начальствi ходить, телеграми дiду б'?, а в
село рiдко загляда?. Оце й тепер написав, щоб при?хав до нього.
- По?дете?
- Та, мабуть, як обсiюсь, по?ду. Внука ж маю там, невiстку. Людей лiку?
вона, може, й мою правицю наново переши?, бо що то за хлiбороб, коли так
рано ма? розлуку з серпом. Стара вже обганя? - бiльш за мене жне, ще й
хитру?.
- Як це вона хитру? у вас? - недовiрливо засмiявся тато.
- Зна? мою гордiсть, то крадькома сво? снопи на мою загiнку переносить.
Хiба ж це дiло? - i старий поворушив посивiле багаття.
З нього посипались iскри, ?х стало багато-багато - i в очах, i коло
дiдового воза, i по всiй долинцi, i чогось небо наблизилось до землi.
Потiм хтось пiдхопив мене на руки i почав гойдати, наче в колисцi, а
поперед мене з'явилися воли дiда Корнiя, вони напускали на долину туман, а
в ньому озивався перепел: "Спать пiдем, спать пiдем..."
Ще сонце тiльки-тiльки пiдвело свiй вiнець, ще сизо i синьо туманились
роси, коли мене розбудив тато.
- Вмийся, Михайлику, та й по?демо жати.
- Я зараз. А де ж дiд Корнiй?
- Вiн уже, мабуть, перший снiп зв'язав.
- Чого ж ви мене ранiше не збудили? Я б йому спасибi сказав. Тато сумно
усмiхнувся:
- Жалiв, дитино, бо хто тебе потiм, як одкотишся од нас, пожалi? у
свiтi?
- Ой таточку...
- Бiжи, бiжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде. Ми
при?хали на свою десятину трохи пiзнiше за матiр. Вона з вузликом у руцi,
з серпами на плечi вже стояла бiля жита й виглядала нас.
- Гарних маю собi женцiв, - наче докiрливо похитала головою, зняла
серпи з плеча, розгорнула пiлочку. - Бери, Михайлику, свого. I радiсть i
острах знову охоплюють мене.
- Поглянь на схiд сонця i починай на щастя жати. Ось я набираю повнi
очi сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп'янки
березки, шарх серпом - i кладу на рiв.
- Бiльше, бiльше нагинай стебло, щоб не порiзатись, - каже позаду тато,
який уже встиг спустити Обмiнну.
Я так i роблю, як радить тато, а вiд хвилювання мене аж кида? в жар.
- От i дочекалися женчика собi, - пiдхвалю? мене мати й сама припада?
до росисто? ниви.
?? похвала пiдбадьорю? мене, я вже вiльнiше починаю орудувати серпом,
вiльнiше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й пiт оброшу? чоло,
витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що
прищулились бiля само? землi, - i знову за роботу.
- Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, - озива?ться тато. - Не
поспiшай так - день i сьогоднi великий. Ось ходи сюди.
Розгинаю спину, а сонце б'? менi у вiчi, а тато й мама дивляться на
мене, посмiхаються, i я не знаю, чи вони пiдсмiюються, чи любуються мною.
- Ану складай, що нажав, - каже тато, - i гарненько рiвняй. - Нажате
мною вiн оперiзу? перевеслом, вийма? з-за пояса юрок, зв'язу? снiп i
ставить його гузирем на стерню. - Ось, Михайлику, твiй перший снiп, твiй
перший хлiб, - ще й рукою проводить по стеблах снопа. - Запам'ята?ш його?
- Як же його запам'ятати?
- А ти за перевесло косарики чи петрiв батiг засунь. Тодi ми твiй снiп
на святвечiр на покутi поставимо.
- Е? - не знаю, що сказати, бо страх остерiгаюся, чи не кепку? тато. I
все одно так менi хороше дивитися на свого снопа, наче вiн iз самого
золота вилитий.
За цим снопом пiшли iншi, i, коли ?х стало дев'ять, пiт зовсiм об'юшив
мене, а в крижi просочився вогонь. Воно б i вiдпочити не завадило, але ж
соромно. I в цей час до мене обiзвався тато:
- Михайлику, чи не збiга?ш до кринички по воду?
- По воду? - спочатку зрадiв, а далi здивувався, бо ще хвильку тому
було пiвглечика води. - Хiба випили всю?
- Та вона нагрiлась, i я вилив ??. Принеси свiженько?, i не з шляху, а
з долинки.
- Та це ж далеченько.
- Зате вода смачна!
Я беру з татових рук полив'яний глек, стернями виходжу на дорогу, а
далi житами, та пшеницями, та вiвсами бiжу на долинку, де так принадно
вимлiвають на сонцi пiдкучерявленi верби i стихенька пописку? пiд ногами
волога земля. I так менi хочеться когось зустрiти, розказати, що я вже не
якийсь там пастушок, а жнець. Але навколо нi лялечки, всi жнивують у полi,
- теперiшнiй день году? рiк. I нiкому похвалитись менi, бо не будеш щось
казати он тiй булькатiй жабцi, що розчепiрилась на водi й назбиру? на
широкi губи презирство до всього, що не трима?ться води... I чого б це
комусь не прийти сюди, не спитати, як я живу i що я роблю тепер?
Я лягаю на землю бiля кринички, набираю повний глек води, ставлю його
на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вiчок, що зацвiли
в струмку, i думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку?
Напевне, таки пожалiв малого. Тому не буду баритися бiля кринички.
А пiдi мною земля така свiжа, така м'яка, мов колиска, а надi мною небо
таке сине, таке ласкаве, а за вербами прича?лась дрiмота i шепче: "Засни
собi, засни собi..." Чи то вода жебонить колискову? Е, не буде по-тво?му!
Я пiдводжуся, беру з землi в груди трохи прохолоди, до грудей притуляю
глек i повагом iду робити дiлечко. А на долинцi i на стежцi знову нi
лялечки, тiльки жито покрива? мене з головою, тiльки сонце крiзь житню
дрiмоту накупуе мене промiнням i тiнями.
I славно-славно йти менi мiж житами до жита. Що не кажiть, а вже iнакше
почува?ш себе, коли ста?ш женцем!
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Лiто збiгло, як день, i з невлежаного туману вийшов синьоокий,
золоточубий вересень. Вiн причепив до свого бриля червоний з вологiстю
кетяг калини й нитку бабиного лiта, заглянув до нашо? школи, завзято
вдарив у дзвiн та й пiшов помiж садами в степи крутити крила вiтрякiв.
Я нетерпляче ждав, коли вересень сполоха? над селом ранковий сон чи
напiвсон отим дзвоном, що прибива?ться навiть на хутори. I от над хатами
урочисто, густо обiзвалася мiдь, вона злякала на позолочених церковних
хрестах гайвороння i всюди-всюди порадувала босоноге школярство.
Нi, це не дзвiн, а мо? надi? бентежно запасмились надi мною i в менi.
Вони тепло вихоплюють малого з подвiр'я на лебединi крила та й несуть
через дiброви, села, рiки до того казкового мiста, де скiльки хочеш читай
книжок i вчися аж на вчителя.
Враз усе покращало бiля мене: i ясени з блакитнавими тiнями й зеленим
шумом, i нагорблена клуня з чотирма вiтрами, i скрипливi ворота, од яких
пiде в щось гарне моя дорога, i макiвки, що бринять i бринять на городi, i
навiть ледачi гарбузи, що повдягали рiзнобарвнi сорочки та й, лежачи,
вихваляються ними.
А вулицею iде дядько Микола й пита?: "Чи я сплю на пнi, чи дрiмаю?" Я
йому показую зуби й кажу: "Не сплю i не дрiмаю". А вiн допиту?ться: "Чого
це ти такий?" А я вiдповiдаю: "Який ?, такий i ?". То пiсля цього
чоловiковi хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, i дядько Микола
каже, що в таке врем'я треба дивитись уперед. Я й дивлюся вперед, як
сонечко вiдкочу?ться од землi, й питаюся, чого дядько Микола не купу?
лошат.
- Нiяк не можу в самiсiньку точку пiдiбрати масть. А я знаю, що не
масть головне, а що в дядьковiй кишенi ще не висвистiвся вiтер, i регочу,
а дядько зна?, чого менi смiшно, й собi посмiха?ться. А над нами гуде
дзвiн, i вище нього летять лелеки, а бiля нас шелестять ясени i макiвки, а
пiд ногами сонце смика? за поводи тiнi, - i все це зветься вересень,
перший день до школи.
Всмак погомонiвши з дядьком, сторч головою лечу до хатини. В клунi я
мало не поздоровкався з стовпом i, розпашiлий, зупиняюсь на порозi, бо
саме дорогу перегородила мамина кочерга.
- Що? Десь горить? - пита?ться вiд печi мати.
- Дзвiн! - вiдповiдаю одним словом i заклопотано хапаю сво? школярське
добро, що вже лежить на пiдвiконнi.
Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усмiха?ться i зiтха?:
- От i дочекалися свята.
- А ви дума?те! - кажу гордовито i вкладаю в полотняну торбину книжки,
зошити, лiнiйку i коробку вiд сiрникiв, у якiй лежать пера, а до ши?
приладжую мотузочок, до якого ув'язаний олiвець. У тi часи путящий, що не
викришувався, олiвець був цiлим скарбом, тому його так берегла дiтвора.
- То я, мабуть, i пiшов.
- Квiти ж вiзьми вчительцi, - пiдходить мати до столу, на якому лежать
i стiкають росою чорнобривцi, гвоздики, айстри й майори.
Я вагаюсь: брати ?х чи нi, бо в нас до школи приносять квiти лише
дiвчатка. Це ?хня, а не хлоп'яча справа. I водночас страх як хочеться
чимсь подякувати сво?й учительцi. От вiзьму букет i зненацька подам ?й
iз-за спини.
А в цей час до хати заходить тато. Вiн огляда? мене так, неначе я з
мiсяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.
- Це ж для чого вам? - придивляюся до того батькового ока, що найбiльше
назбиру? насмiшку.
- Пригодиться, - каже тато. - Хочу надивитися, який ти ?.
- Давно бачили? - показую зуби, вихитуюсь на мiсцi, а на менi
погойду?ться олiвець.
Тато пiдходить до скринi й вийма? звiдти приплюснуту, схожу на пiвкоржа
шапочку, ?? вiн дiстав десь, мандруючи по Херсонських степах.
- Ось тобi подарунок, сину.
З пiдозрiлою цiкавiстю дивлюсь на цю блаватну, iз справжнiсiнького
сукна шапочку й питаю:
- I що воно таке, i до чого воно?
- Це, вважай, австрiйський картуз - од вiйни залишився. Дуже гарне
сукно.
- Не хочу я австрiйського наголовника, хоч i з гарного вiн сукна.
-А в чому ж пiдеш до школи? В шапцi рано, кашкет зносився, а бриль
продiрявився.
- Бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi, - кажу, не дуже й
журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. I раптом у мо?й
макiтрi сплива? щаслива думка: впакую букет в австрiйську штукенцiю i
непомiтно вручу його вчительцi.
- Хай буде, тату, по-вашому!
Батько насову? менi на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею
сукна, збива? ?? набакир, трохи вiдходить i пiдхвалю? мене:
- I вирiс хлопець за лiто нiвроку, i кирпа в цьому роцi не взялася
лускою. Гарний, гарний, шкода тiльки, що чуб потемнiв.
- Потемнiв? I назовсiм?
- Вважай, назовсiм.
- I вже мене бiльше не будуть звати Пшеничним? - з жалем питаю батька,
бо дуже подоба?ться чути це прiзвисько i вiд сво?х, i вiд чужих.
- Напевне, не будуть.
I так шкода ста?, що вже щось кудись вiдходить вiд мене, притьмарюючи
радiсть такого славного дня,
- То я й пiшов, - зiтхаючи, кажу батькам.
Вони перезирнулись, а тато поклав руку на мо? плече:
- Iди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, - i тепер
уже вiн зiтхнув.
- Ви, тату, не журiться, - пiдбадьорюю його. - Ви ж читати он як
умi?те!
- Та навчився ж, - ходив у школи аж до першого снiгу. За ворiтьми син?
небо i другий дзвiн пiд ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись
спиною до ворiт, вiдгорнув кра? австрiйсько? шапочки, зробив з не?
торбину, обережно вклав туди квiти й вистрибом подався до школи. Бiля
попiвського саду неждано зустрiв нашу вчительку. Ось i вона побачила мене,
i ласкава посмiшка обметала ?? уста i всi молодi зморшки навколо очей.
-Добрий ранок, Насте Василiвно!
- Добрий ранок, Михайлику. Як ти вирiс за лiто! - диву?ться й огляда?
мене вчителька. - Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.
- А чого ж, - не знаю, що сказати, а в душi радiю, що таки пiдрiс.
Шкода тiльки, що голос нiяк не хоче грубшати. А вже б i пора! - Ось нате
вам, - соромлячись, виймаю квiти з шапочки й подаю вчительцi.
- От нiяк не сподiвалась, що ти можеш менi принести подарунок, -
смi?ться Настя Василiвна. - Спасибi, Михайлику.
- Я ще можу вам принести.
- Як тато-мама?
- Живi.
- Що вони роблять?
- Тато збира?ться жито сiяти, а мама - вибирати коноплi.
- Ти ж пособляв ?м улiтку?
- Авжеж. I сiно громадив, i жито жав.
- Ти жито жав? - аж побiльшали з подиву темно-сiрi виразистi очi
вчительки.
- А чого ж! Наше селянське дiло таке... - i осiкся, бо, мабуть, таки
перехвалив себе.
- I в'язати навчився?
- Ярове можу, а на озиме ще не вистача? сили, - кажу я з жалем.
Але це не применшу? мене в очах учительки.
- Молодчина, молодчина! А читав щось улiтку?
- Трохи, - i вiд однi?? згадки посмутнiв мiй погляд.
- Щось страшне було? - одразу догадалась учителька.
- Страшне. Як печенiги розрубали в степах Святослава i почали пити вино
з його черепа.
- А скiльки тепер новiтнi печенiги розкидали в степах черепiв! - i собi
зажурилась учителька, - Бiжи, Михайлику.
Бiля школи вже гамiрно й весело. Пропеченi за лiто школярi
гомонять-гудуть, мов глечики на вiтрах, ляскають один одного долонями по
руках i плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному
колiном дати стiлець, i мiряються силою. Смiх злiта? то з одного, то з
другого гурту й закiнчу?ться бiля огорожi, де обрива?ться гра у довго?
лози. Дiвчатка, ставши в коло, вже спiвають "Подоляночку", а недалеко вiд
них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповiда?, як вiдьма внадилась до корови
тiтки Софi?.
Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дiвчата, а вiн завжди ляка?
?х рiзними небилицями. А он прямо на землi вмостився хитрун Цибуля, вiн
гра? в чiт i лишку i всiх пiдряд обiгру?.
А за школярським гармидером, стоячи пiд чималим дзвоном, пильно-пильно
слiдку? сивий гострозорий сторож, який умi? розминати i телячу шкуру, i
школярськi вуха. В однiй руцi вiн трима? мiдний, натертий до блиску
годинник, а другу вплiв у мотуз дзвона.
Я повагом входжу на шкiльне подвiр'я, а ззаду на мо? плечi вискаку?
Iван Пампушка. Вiн хоче на дурничку про?хатись до школи й, мов оглашенний,
кричить у саме вухо:
- Здоров, читальнику! Скiльки вiзьмеш за перевiз?
- Двi копiйки без копiйки i копiйку здачi, - вiдповiдаю школярською
примовкою, пригинаюсь - Iван сторчака летить на землю i хапа? мене за
ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточу? школярня, i всiм ста? дуже
весело. Коли я пiдвiвся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем
в'?дливий Улян:
- А що це в тебе?
- Австрiйський картуз iз справжнiсiнького сукна, - кажу, не моргнувши
оком.
Улян вiдкочу? кра? шапочки, принюху?ться до не? i пiд смiх школярнi
каже, що з цi?? австрiйсько? торби добре було б годувати коня.
- А я й годую з не? Обмiнну, - кажу, щоб вiдвести вiд себе насмiшку.
- Брешеш! - вiдрiзав Улян.
- Ось подивись, - i сьогоднi годував! - показую дно шапки, в якiй
лежить кiлька листочкiв i пелюсткiв од квiтiв.
- Справдi! - не вiрить Улян, але вже не зна?, чим ущипнути мене.
Раптом бiля шкiльно? огорожi верхи на конi з'явля?ться дядько
Себастiян. Поперед нього на сiдлi лежить якийсь чималий ящик. Ось голова
пiдвiвся у стременах, скочив на землю i поперед себе понiс ящик до школи.
Я вибiгаю назустрiч дядьковi Себастiяну, вклоняюся i питаю:
- I ви до нас?
-I я до вас, Михайлику.
- Може, вчитися?
- А що ти дума?ш: з великою охотою сiв би за парту. Здоровлю тебе з
першим днем навчання.
- Спасибi. А що ви несете?
- Дивись! - дядько Себастiян ставить на землю роздiлений на двi
половини ящик, а в ньому аж висяю? цiле багатство: одна половина забита
пахучими, як цукерки, олiвцями, а друга - школярськими ручками. Я нiколи
не бачив стiльки такого добра й розгубився перед ним. - Що, Михайлику? -
кумедно пiдморгнув менi бровою дядько Себастiян: йому й самому при?мно
дивитися на цей скарб.
- Де ж ви дiстали стiльки?
- Аж у Вiнницi.
- I що з цим добром будете робити?
- Вiддамо учителям, а вони роздадуть учням.
- Це, виходить, подарунок нам? - радiю я.
- Подарунок вiд незаможникiв: ми не вчились, то вчiться ви, в люди
виходьте! - Враз дядько Себастiян хмурить свою брову, пiд якою щойно
тримав веселощi, i пальцем торка?ться до мо?? шворочки на ши?. - А це,
халамиднику, що за новина у тебе?
- Яка ж це новина? Ув'язують школярi до ши? олiвцi, ув'язую i я.
- То бiднiсть наша ув'язу?! - гнiва?ться на когось дядько Себастiян,
розрива? мотузочок i вивiльня? од нього шию i олiвець. - Чу?ш, Михайле,
нiщо не повинно гнути людину чи висiти в не? на ши?: нi ярмо, нi ланпюг,
нi хрест, нi навiть олiвець! Зрозумiв?
Я тодi не дуже збагнув, чого дядько Себастiян так обурився на мiй
мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишенi пiджака
спочатку якусь книжку, потiм олiвця, що теж пахнув цукерками, i простягнув
менi.
- Ось тобi вiд мене.
- Може, не треба? - засумнiвався я.
- Чого це не треба? Пиши на здоров'я. Я засмiявся.
- Ти чого хихоньки справля?ш? - пiд брову дядька Себастiяна знову
прибилась веселiсть.
- Чого? Я чув: пийте, ?жте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я -
не чув.
- Iще почу?ш, - ма?ш час. Всякi паскудники он таке пишуть, що й
здоров'я, i навiть життя забирають у людей. А нам треба писати тiльки на
здоров'я людям.
- Дядьку Себастiяне, що то за книжка у вас?
- Полiтграмота.
- Полiтграмота? Це ж про що?
- Як тобi сказати? - зiбрав на високому чолi з пiвдесятка зморщок. -
Ось космографiя - це наука про те, що робиться на небi, а полiтграмота -
що треба робити на землi. Вiзьми собi на днину, може, щось учита?ш, -
дядько Себастiян дав менi книжку, пiдхопив ящика з школярськими скарбами й
пiшов до вчителiв.
Мене одразу ж обступили школярi, розглядаючи i олiвець, i нову книгу.
- Везе ж декому, - заздрiсне говорить Улян i так само, як нещодавно в
шапочку, тиця? пальцем у книгу: - I що то за штука - полiтграмота? Зна?ш,
чи де там?
- То чом не знаю? - вiдповiдаю запитанням на запитання i пускаюся
берега: - ? двi найвищi науки - космографiя i полiтграмота...
- Чим же вона найвища?
- Сам подумай сво?ю головою: просто "грамота" ? звичайна грамота, а тут
ще попереду сто?ть "полiт", тому вона i ? високою наукою.
Це пояснення задовольня? i Уляна, i мене, i школярiв. А щоб зовсiм не
забрехатися, я швидко вскакую в школу, i тут мене в коридорi стрiча? Люба.
- Михайлику, це ти?! - дивуються i чогось так радiють ?? карi очi, що й
мо? починають усмiхатися.
- I ти вже прийшла до школи? - не знаю, що сказати ?й.
- Я перша прийшла, - i оберта?ться так, щоб добре видно було ??
сережки, що скульчились собi й дрiмають на темних мочках вух дiвчинки. -
Все боялася, щоб не спiзнитися.
- А може, ти хотiла всiм сережки показати?
- Безсовiсний, - вiдстовбурчу? вузликом рожевi уста, але одразу ж
переста? гнiватися i та?мниче каже: - Я тобi щось принесла. Зна?ш що?
- Звiдки менi знати.
Коридором пробiга? Цибуля. Вiн нагло зупиня?ться бiля нас, нахабнувато
загляда? менi i Любi в очi й багатозначно каже: "Ги".
- Ти чого? - одразу накостричився я.
- Бо щось знаю, - хитро дивиться на мене й Любу. - От розкажу всiм
хлопцям.
- Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? -скривджено забринiв Любин
голос, а сполох тiнями затрiпотiв у ?? очах. - Що? Цибуля вдоволено
засмiявся, показав нам язика:
- Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.
Образа, обурення i гнiв зiрвали мене з мiсця. Я щосили хапаю язиканя за
барки й навiть дивуюся, як вiн, опецькуватий, затрясся в мо?х руках, а з
його кишень почало сипатись вигране добро: жолудi, стрiлянi гiльзи, старi
пера, огризки олiвцiв i олов'янi пломби. Оце добро, певне, i врятувало нас
вiд бiйки в перший день навчання.
- Пусти! - раптом заскиглив Цибуля. - Он розчавиш перо.
- А набрiхувати будеш?
- Н-не буду! На дiдька ви менi здались. Уже й пожартувати собi не
можна.
Я випускаю Цибулю. Вiн швидко визбиру? сво? добро i знову бiжить на
подвiр'я. Чи ж буде вiн там розповiдати брехнi?
Люба зневажливо подивилася йому вслiд i довiрливо сказала менi:
- Ти, Михайлику, не журись. Що нам вiд такого заводiя чекати? Ось пожди
мене трошечки, - я зараз! - Вона прожогом кида?ться до свого класу й
незабаром поверта?ться, щось ховаючи за спиною. - Здогадався, що в мене?
- Де там.
- Дивись! - i Люба простяга? менi кiлька зошитiв у барвистих обгортках.
- Це тво?i.
- Чого ж вони мо??
- А хто рвав липовий цвiт?
- То ж я тобi так пособив. Та й скiльки його нарвав.
- От якраз на цi зошити i нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.
Вагаючись, беру зошити:
- Тодi спасибi.
- Пиши на здоров'я, - точнiсiнько, як дядько Себастiян, каже Люба. Чи,
може, вона почула вiд нього цi слова?
- То заробила ти срiбного карбованця?
- Таки заробила. Михайлику, а завтра пiсля школи пiдемо по гриби? Я
найшла таке мiсце - однi боровики, i тугi, наче камiнцi. Моя мати уже
насушила кiлька в'язок. Пiдемо?.. Чи тепер тобi вже не з руки?
- Чого ж, пiдемо.
- То й добре, - чого нам боятись пустобреха...
У цей час задзвонив дзвiн уже на урок. Ми кинулись до сво?х класiв, що
гудiли, неначе вiтряки.
I от на порозi ста? наша учителька. Вона так несе усмiх, що, зда?ться,
посмiха?ться кожному з нас. А слова ?? й досi, через сорок рокiв,
обзиваються мо?му привечiр'ю:
- Дiти, ви всi пiдросли на сонечку i дощах, а тепер будемо рости за
книжками, бо багато-багато чого, дуже цiкавого, нам треба узнати...
Другого ранку я рубав мамi дрова, коли чую - нашi ворота скрип та
скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах сто?ть Люба в святешному
одязi, розгойду?ться собi й усмiха?ться менi.
- Ти чого, дiвко, гойда?шся? - вганяю сокиру в колоду i йду до ворiт.
- Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, - вони скриплять у кiлька
голосiв, а нашi мають лише два голоси.
- I дослухалась! - Скiльки я чув скрип наших ворiт, а нiколи й не
подумалось, що вони мають кiлька голосiв. - Ти й сьогоднi першою в школу
прийшла?
- Я сьогоднi, Михайлику, в школу не йду, - каже та?мниче, а погляд ??
аж зорi?. - I по гриби ми сьогоднi не пiдемо.
- Це ж чого?
- Бо вчора до тiтки Василини при?хав головний над спiваками, i вiн нас
на кiлька день забира? до Вiнницi.
- I ти ?деш? - обiзвався жаль у мене.
- ?ду, Михайлику. Я там справжнiй театр i трамвай побачу. Це я прибiгла
попрощатися з тобою. Вже пiдвода на шляху чека? мене.
- Ти ж скорiше при?жджай.
- Це вже як головний над спiваками скаже. Так хочеться побачити мiсто.
Там нi в однiй хатi нема? каганця - скрiзь електрика свiтить. Прощавай,
Михайлику.
I вона, погойдуючись, мов очеретинка, пiшла назустрiч сво?й долi, бо
настало таке врем'я.
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
День тепер куций, мов заячий хвiст. I все одно менi так добре в ньому,
що й не кажiть, а особливо тодi, як вислизнеш iз хати - i на ковзанку. Ось
там уже розкiш i воля - до само? зорi! Якось веселiше ста? навiть од
згадки, як пiд тобою гуде i посвисту? лiд; ну, а як опiсля, коли дибуля?ш
додому, гудуть ноги, - краще не згадувати.
Коли я з ковзанами збираюсь на рiчку, мати каже, що з мо?х очей
сиплються iскри.
- Е? - не вiрю я.
- Поглянь у дзеркало.
I хоча знаю, що мати говорить з насмiшкою, одначе весело кривуляю до
стiни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революцi? в
панiв, i в ньому бачу лише сво? осмiхненi очi, нiс i кiнчик язика, якому
чогось тiсно за зубами.
- То сиплються iскри?
- Ще й як! - вiдповiдаю жартом на жарт i починаю обома руками
обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорiлась.
Вiд цього на материнi вуста теж умощу?ться смiх, а я кажу, щоб вона не
журилася мною, шапку на голову - та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на
нiй пересмiшку над клямкарями: ключ - клямка, ключ - клямка!
- Тiльки ж не пiди, неначе рак по дрiжджi, - застерiга? мати, щоб я не
длявся. - Бо ти i зорi, i мiсяця дочека?шся на ковзанцi.
- А менi й з мiсяцем добре! Вiн такi дорiжки вистеляе по льоду! - Бачу
цi дорiжки й тiнi верб на них, що витуманюються та й витуманюються з
прозоро? криги.
- Тiльки пам'ятай, що тобi за цi дорiжки тато скаже.
- Мушу пам'ятати! - безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току,
та й у двiр - i одразу опиняюсь аж у самiй серединi дня!
А як тобi хороше, коли зна?ш, що сто?ш точнiсiнько посеред дня! Тодi
все зда?ться кращим i сам нiби вартнiшим ста?ш. А ? ж такi, що й досi не
вiдають цього i мають менше радостi од свiту...
Блакитний iз памороззю цвiт б'? менi в очi, i вони не знають, що ?м
робити: чи засмiятися, чи скинути кiлька сльозин. З того чи якогось iншого
дива-радостi я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на мiсцi,
вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспiвав:
Вербовая дощечка, дощечка,
Там ходила Настечка, Настечка.
Пiсня одразу наблизила до мене весну, i ставок iз вербовою дощечкою, i
Настечку над водою, i зорi у водi - усе те, в чому я живу.
"Так-так-так", - бадьоро обiзвалася на пiсню качка з перебитим крилом
та шкутильг-шкутильг, чекаючи вiд мене поживи або ласки. А ще вона дуже
любить, щоб iз нею щось гомонiли про життя. I що не скажеш ?й, вона буде
пiдтакувати i притиратись до тебе здоровим крилом.
Тiльки, на жаль, качка вже почала старiти, i не всяка ?жа йде ?й на
здоров'я. От якось пiд осiнь ковтнула великого жука, а вiн застряг, не
дiйшовши до вола. Качка боляче стрепенула крилом, якось безнадiйно
пiдвелася вгору i звалилась на спину. А пiд пiр'ям ши? було видно, як там
уперто борсався жук. Потiм, заточуючись, качка пiдвелася, сумним оком
поглянула на свiт, присоромлено забилася в закуток, i цього дня не чули ??
бадьорого притакування...
Я дивлюсь на птицю й питаю ??:
- Правда, сьогоднi гарний день? Так чи не так?
"Так-так-так", - радiсно погоджу?ться качка i пiдiйма? вгору
потрiсканий од старостi дзьоб.
Вiд цi?? розмови навiть Обмiннiй ста? весело, вона, мотнувши головою,
ошкiрю? зуби i каже "Ги-ги-ги!"
"Ги-ги-ги", - обзива?ться у третьому дворi ?? молодша подруга, що саме
розжилась на звiздочоле, з зовсiм блакитними очима лошатко.
А от з-за дровiтнi, мов навiжений, вискаку? блохотрус Рябко i з розгону
кида? переднi лапи на мо? плечi. Я кулаком даю йому "бокса", вiн
вiдповiда? головою i лапами, i ми одразу обо? опиня?мось у кучугурi:
сторож - зверху, господар - знизу; вiд цього Рябко ма? бiльше радостi,
анiж я: вiн, жируючи, повиску?, крутить хвостом, смi?ться, пританцьову?,
ще й лiзе цiлуватися, а я лише боронюся вiд нього i снiгу i нiяк не можу
вивернутись зiсподу: вхоплюся за снiг - м'який, вхоплюсь за Рябка -
вислиза?.
- Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, - чую знайомий
в'?дливий голос, i вiн мене враз ставить на ноги.
Посеред вулицi iз кужелем в руках зупинилась тiтка Марiйка, жiнка
дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обо? рябо?.
По-старосвiтськи навхрест пов'язана двома хустинами, молодиця зараз трохи
схожа на лицаря в шоломi. Вона й кужiль трима?, наче во?н списа.
Налюбувавшись мною, тiтка пiдходить до ворiт i докiрливо хита? головою:
- То скажи пiсля цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?
- А чому й не вийде? - обтрушуючи снiг i Рябкову шерсть, дивуюсь я i не
дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тiточку, яка нiколи не
проспить нi чужо?, нi сво?? грушки в попелi, а бiднiших, не жалуючи й нас,
назива? голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, пiсля того як я
придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке
дошкульне слово!
- Хiба ж господар отак буде глумитися над сво?ю одежиною, отак жлуктити
?? в снiгу?
- Е, тiточко, а хiба ви не зна?те, що снiг нада? одежинцi чистоту й
при?мний блиск, - згадую прочитане в якомусь давньому журналi.
- Що-що? - спочатку диву?ться тiтка Марiйка, дивиться на свiй
виношений, уже без блиску, сачок, а далi зневажливо вiдкопилю? м'якi, з
шафранистою окантовкою губи: - Що той блиск, коли головне - мiцнiсть. Ось
так треба думати, господарю! - переможцем дивиться на мене, а з ?? хитрих
горiхових очей от-от капне весела олiя.
- Чи так, чи не так - не скажу: чого не знаю, того не знаю. - Я хочу
здимiти з двору, але балакучiй тiточцi, в яко?, кажуть, язик не ма?
спочинку i в снi, неодмiнно хочеться чимось в'?сти меншого.
- То не зна?ш? Так-так. I який же пiсля цього буде з тебе
хазя?н-господар! I що ти зна?ш, опрiч писати-читати? - допiка? до живого,
бо вона затялась на тому, що наука для бiдних - це чужа худоба i свiй
батiг.
- Еге, чого я тiльки не знаю! - одразу поважнiю, прикидаючи в головi,
що тут мене голiруч не вiзьмеш.
- Скажи, скажи, причудо, може, й ми щось будемо знати про сво?х
сусiдiв.
- От лишень лiчiть! - загинаю великий палець на руцi. - Читати - вмiю,
писати - знаю, шарувати - теж, пiдгортати - так само, рубати-колоти дрова,
боронувати, за плугом ходити, молоти на жорнах, товкти в ступi - знаю i
полiтграмоту - також. А на бiльше - не вистача? пальцiв.
Але не мо? чорнилом завазьканi пальцi, а полiтграмота доконала тiтку
Марiйку.
- А що воно таке - ця полiтграмота? - запитала збентежено, усi ??
зморшки втихомирились, пригасли на обличчi, а з очей стекла весела олiя.
- Е, про це довго треба казати, а в мене зараз нема нiякого часу, -
переможно став на пiднiжку бiля перелазу, вискочив з подвiр'я i прихапком
зашумiв снiгами на другу вулицю. Захеканий, я зупинився посеред
бiло-рожево-блакитного дня, з яким саме сонце гра? в пiжмурки: зиркне собi
на нього - i схова?ться за хмару, i знову зирк - ага, не знайшов мене!
"Стук-стук-стук"!..
Е, це ж не сонце стука?, а дятел у червонiй шапочцi. Вiн, трудяга,
вчепився нiжками в нашу стару грушу i так вибива? в барабан, мов запрошу?
всю столярську вулицю до танцю. Груша дослуха?ться до пташино? музики i
осипа? на землю, на дятла i на його шапочку волохату паморозь.
Чи ж зна?те ви, що наша груша - не просто собi груша, а шматочок
iсторi?? Це так вирiшили в школi всi вчителi, а ?х у нас зараз не один, як
було перше, а чотири. Дво? iз них навiть у газетi друкуються: той, що
пiдпису?ться вигаданим прiзвищем, - пише весело, а той, що пiд сво?м, -
тiльки сумно. Але це не завадило ?м звернути увагу на нашу крислату грушу.
I тепер я теж iншими очима дивлюся на не?, i на ?? цвiт, i на плiд i
навiть люблю iнколи притулитись до шкарубко? кори, щоб почути, як
ворушиться пiд нею сiк i недалека минувшина, що найбiльше сто?ть менi в
очах червоним козацтвом...
Хiба забудеться, як за селом у рожевих гречках, у гарячих соняшниках, у
червонiй пшеницi зчепилися смерть i життя! Тут у передостаннiх корчах
шматок старого, прибулого з ?вропи, свiту стявся з червоними козаками. Над
клубками коней i людських тiл висвистували, злiтали шаблi, бiля сердець i
в серцях ламалися списи, мов люди, плакали скалiченi конi, стогнали,
кликали матерiв i найгiршими словами лаяли матерiв пораненi, i пiд
копитами хрустiли костi.
З гарячих соняшникiв, з рожевих гречок i червоних пшениць бiй
перекинувся в село, корчами людських тiл вклублювався у вулицi й вулички.
I тут, коло тинiв, коло бiлих хаток, побiля вуликiв i вишень, заточуючись,
падала, пiдiймалась i знову падала Антанта.
Бiля нашо? грушi припали з кулеметом два червоних во?ни, вшкварили
вогнем по захаращенiй чужими мундирами вулицi, i, розповзаючись, вогнем
вiдповiла ?м вулиця. Кулi, на щастя, оминули червоних козакiв, та не
оминули нашу грушу...
Я не раз придивлявся до ?? обiдраного, свинцем начиненого стовбура. I
не раз я зустрiчався з козаками красивими, завзятими, веселими. Вони
приголубили мо? дитинство, пiд ?хнiм прапором, умлiваючи од радостi, я
колись ви?хав за село... I все життя я вiдчуваю над собою безсмертне крило
червоного прапора.
I, напевне, до останньо? хвилини менi в очах будуть стояти оцi
розколиханi блакитнi свiти, якими пролетiли на конях червонi козаки,
пролетiли, наче з легенди, й увiйшли в легенду.
Я й досi пам'ятаю, як у мо?х рiдних Дякiвцях пiсля бою плакали
осиротiлi конi: вони ранiше дiзнавалися i ранiше оплакували убитих, анiж
матерi й дружини...
I хай мою i дитячу, i довiчну любов приймуть отi лицарi революцi?, якi
шаблями видобували новий свiт, щоб ми стояли посеред дня!
I хай простять менi деякi скептики пристрасть до коней, бо так склалося
мо? дитинство: на ?хнi сльози вiдповiдали мо?, дитячi, сльози...
Раптом у мо? згадки натрушу?ться переливчасте дзеленчання
машталiрського дзвоника. Я оглядаюсь - i вiрю й не вiрю сво?м очам:
вулицею, вигнувши ши?, мчать вiтроногi лошата, паморозь накинула на них
заволохаченi скатертi, а за ними на крильчастих санках, учепившись у
вiжки, сто?ть розпашiлий i гордий дядько Микола. Шапка в нього
по-парубоцьки збита на вухо, кожух нарозхрист рве його назад, вусища ж
метляються на всi боки, то розкриваючи, то затуляючи дядькову посмiшку.
Позад нього, скульчившись, як скорботна тiнь, сидить тiтка Ликерiя, а за
нею весело, немов м'яч, пiдскаку? мiй ровесник Iван.
Значить, у дядьковiй калитцi висвистiвся вiтер, i дядько зiбрався на
лошата. Я високо пiдiймаю свою заячу шапку, з не? випада? нив, i я верхом
i низом вiтаю дядька. Це, видать, йому дуже подоба?ться, вiн осаджу? бiля
мене лошат i кива? на них бровами й вусищами.
- Ну, як?1
- Змi?! - кажу лише одне слово.
Моя вiдповiдь медом маже дядька Миколу.
- Змi?! - задерикувато округлю? рота, а далi так ляска? батогом, нiби
когось пiдсiка?: - Хай собi Антанта аж пiниться, а хлiбороб жити буде!
Ми з Iваном значущо ззирнулися, але засмiятися побоялись, щоб не
розгнiвити веселуна. Це коли в нашому селi не знали, що таке Антанта,
дядько Микола, як тонкий знавець рiзних мiжнародностей, посво?му
розтлумачив незрозумiле слово.
- Живе собi в ?вропi, чи не пiд крильцем само? Англi?, один король, на
ймення Антон. Ну, а в нього, - бачте, в сiмейному дiлi навiть у королiв не
все шито-крито, - ? вреднюча-превреднюча жiнка Антанта, Антониха,
по-нашому. Здавалося б, що ?й, цяцi з-за моря, треба до нашо? землi i
дядька? Так нi, усе сичить i сичить, i вогнем диха? на нас. З велико?
злоби i малого розуму зiбрала вона з усiх усюд найманську челядь, ткнула
?м рушницi в руки, галети в зуби, покинула свого Антона i притарабанилась
аж до Одеси, щоб воювати з нами. Ну, а що вона матиме з цього? Одну дулю,
навiть без маку, бо ми ?й з фронту обiб'?мо i ребра, i хвоста, а тим часом
король Антон iз тилу ожениться на якiйсь молоденькiй мадемуазелi - i
шкреби тодi, Антанто, в потилицi, бо таке дiло...
Щоправда, через якийсь час дядько Микола постарався забути свою
небилицю i вже серйозно пояснював, що Антанта - це каолiцiя. А коли хтось
допитувався, що означа? "каолiцiя", дядько з жалем дивився на нього, як на
Пилипа з конопель, i казав:
- Та це, чоловiче, навiть ярмарковi кури знають, а мо? вже й забути
встигли.
Отак чогось нiхто й не добився вiд нього, що то за каолiцiя...
- Тату, ви ж обiцяли нас прокатати з вiтерцем! - нагаду? Iван.
- Можна й з вiтерцем, за цим дiло не стане, - погоджу?ться дядько
Микола, а тiтка Ликерiя безнадiйно зiтха?. - Ти чого, люба, журишся, наче
останн? спекла?..
- Ой людоньки добрi, - стогне тiтка Ликерiя i так говорить, нiби перед
нею зiбралась громада. - I нащо, скажiть, я виходила замiж за цього
свавiльця? .
- Тiльки для того, щоб не продешевити i в дiвках не засидiтись, -
одразу ж вiдповiда? дядько Микола.
А тiтка знову скаржиться невидимiй громадi:
- Через цi лошата, людоньки, мiй ошуканець залишив нас без ложки
молока. А воно ж, повiрте, було таке, що зорi стояли в ньому.
- А мiсяць не купався в тво?му молоцi? - безневинно запиту? дядько
Микола.
Але тiтка Ликерiя навiть бровою не повела на свого мужа, а далi питала
поради в людей:
- Як нам тепер, кревнi та рiднi, жити без набiлу?
- Що набiл, головне - рух, i наш, i мiжнародний... От вгоду?мо, чу?ш,
кабана так, щоб сало було на двi долонi...
Тiтка Ликерiя скривилась i вдарила долонями по кожусi.
- Де ти бачив сало на двi долонi?
- На нашому кабанi, гляди, ще й товще буде.
- А щоб тебе та бодай тебе! I тут хвальби повнi торби! - нарештi
посмiха?ться тiтка i за спiвчуттям зверта?ться до мене: - Ма?мо ж порося
трохи бiльше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловiк уже
сало мiря?! - i зверта?ться до дядька: - Гляди, ще здохне воно.
- Не здохне, дорiжемо, - втiша? чоловiк жiнку.
- Дядьку, а масть ви пiдiбрали в самiсiньку точку? - допитуюсь я, бо не
дуже схоже, щоб лошата були найкращi на всю Лiтинщину.
- А як же iнакше?! Ось подивись - тепер срiбло на них, - ворухнув
батогом паморозь на пiдручному, - збереш срiбло - золото побачиш. Жаль
тiльки, що на борозному дрiбна зiрка. Але я ?? бiлою фарбою збiльшу.
- А господи, чи ти недоколиханий, чи в тiм'я битий? -обурю?ться тiтка
Ликерiя, не сумнiваючись, що на борозному таки побiльша? зiрка.
- Сiдай, Михайлику, провезу, як президента, i плати не вiзьму! -
крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.
Я вискакую на духмяне з ромашкою сiно, охоплюю руками Iвана, а дядько
гикнув, трусонув вiжками, цьвохнув батогом. I от пiд копаницями тьохнув,
присвиснув мерзлий снiг, попереду заспiвав дзвоник, а вiд саней, все
бiльше дивуючись, почали втiкати паркани, городи, дерева й хати.
- Ой, не жени так, Миколо, бо всi мо? кiсточки, мов на решетi,
перетрусиш, - - застогнала тiтка Ликерiя, а ми з Iваном засмiялися. -
Чу?ш, не лети, мов байбас на весiлля.
Та хiба тепер дядько Микола почу? голос жiнки?
- Вйо, мо?, не чужi! - шаленi? вiн, шаленi? снiг, зриваючись з-пiд
копит i з-пiд крил саней, шаленi? свiт, дугами вiдлiтаючи вiд нас. От у
мою душу вскакують i починають борюкатися острах i радiсть, а невидимий
швець у мiжплiччя забива? цвяшки. А лошата вже не чують пiд собою землi -
зда?ться, от-от санки пiдiймуться вгору й полетять над здивованим селом.
О, вже й знялися вони! Несподiвано ми чу?мо трiск, щось пiдкинуло нас
ближче до сонця i жбурнуло набiк? ми всi, наче картопля, вивалю?мося у
снiг, а зверху нас накрива? сiно, i рожни, i дошки, що повилiтали з саней.
Я тягнуся рукою до обличчя - як воно там, а до мене водночас долiтають два
голоси:
- Тпру, тпру, змi?!
- Хiба ж ти чоловiк? Хiба ж у тво?й голомозинi трима?ться розум? Чи ти
покалiчити-осиротити дiтей найнявся? Дiточки, лебедята мо?, чи ви
живi-здоровi?
Коли я, обтрушуючи снiг i сiно, пiдводжусь на ноги, то бачу
присоромленого дядька Миколу i. вкрай обурену тiтку Ликерiю. Тепер з не?
сипався снiг, наче з дерева, а на ?? жовтих лицях займалися давно пригаслi
рум'янцi.
- Хiба ж я вiдав, що вони такi? - справдову?ться провинник. У нього
навiть вуса посмутнiли. - От усе ж село зна?, що маю в руках ведмежу силу,
а вдержати цих змi?в нiяк не змiг. Та за цi лошата ми з тобою, голубко,
озолотимось вiд голови до самiсiньких п'ят.
- Аж до самiсiньких п'ят? - враз подобрiшала тiтка Ликбфiя i чогось
зиркнула на сво? закаблуки.
- Ще й за п'ятами трохи лишиться, - не моргнувши, запевня? дядько
Микола, i ми всi почина?мо смiятись.
- I що ви скажете на це? - примирливо розводить руками тiтка Ликерiя. -
Самi бачите: чоловiк у мене-як дуб, а розуму в баняку - з жолудь.
- I нащо мо? слова красти? - не сердиться, а посмiха?ться дядько Микола
й почина? вкладати в сани дошки, рожни й сiно. - Сiдайте, сiдайте, на
щастя, не обломились.
- Ви собi як хочете, а я пiшки, бо ти, нерозсудливець, i душу на
цвинтар завезеш. - Тiтка Ликерiя рiшуче обмина? санки й пряму? додому.
- I нащо трудити ноги, коли своя худобина ?? - диву?ться дядько Микола,
торка?ться рукою потилицi, а далi зверта?ться до нас: - А ви, збитошники,
теж пiшадрала додому пiдете?
- А ми, дядьку, з вами хоч на край свiту, бо так ще нiколи не ?здили.
- Правда? - радi? дядько Микола, i щось дитяче, зворушливе проходить по
його кирпатому, веснянками приiмленому виду.
- Правда, дядьку.
- Ну, спасибi, спасибi, - дяку? менi, хоча б треба було зробити
навпаки.
Пiсля цього дядько Микола поважнi? i вже без вiтерця довозить нас до
свого двору, де смачно чуха?ться об рiжок комори оте, з
рукавицю завбiльшки, порося, на якому ма? бути сало аж на двi долонi.
Дядько Микола одразу дiста? вепра кiнчиком батога:
- Ти чого, безпардоннику, вичуху?ш сало? Це для того тебе году?мо, як
герцога?
Безпардонник кувiкнув, вiдскочив убiк i здивовано задер на дядька
рожевого п'ятака.
- Красивий, красивий, - пiдхвалю? його дядько, а нам з Iваном знову
ста? весело.
Вiд дядьково? оселi я проворно вискакую в завулок i мету на ковзанку -
землi пiд собою не чую. Заяча шапка спада? менi на очi, я поправляю ??
помахом голови i мало не налiтаю на батька. Рослий, широкоплечий, вiн
легко йде по землi, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з
пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповiльню? ходу i примружу? одне
око, оте, в якому й побiля якого найбiльше назбиру?ться насмiшки.
- Ти куди отак метеш?
- Чого це мету?
- А хiба не бачиш, як за тво?ми ногами метелиця знiма?ться?
- Я назад не дивлюся.
- Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком--i на ковзанку?
- Чого скоком-боком? Я прямiсiнько-прямо iду собi.
- Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лiд, а другий на
шевця. I тобi ще не надокучила ковзанка?
- Чого б вона мала надокучити?
- Ти ж туди ходиш, як пiп до церкви. I за що тiльки тебе вчителька
хвалить?
- А ви й не зна?те? - вiдповiдаю смiливо, бо тато, бачу, в гуморi.
- Нi, поки що не знаю.
- То пояснити?
- Пояснюй.
- За те, що в мо?й головi менша? полови.
- От чого не бачу, того не бачу. Я роблено зiтхаю:
- Зблизька, тату, завжди гiрше бачиш, особливо в свого.
- Яким же ти язиканем ставi - диву?ться i посмiха?ться батько, i
посмiхаються усi темнi крапки в його сiрих очах. - А тепер - гайда додому.
Радiсть одразу наче вiтром здмухнуло, серце мо? пада? в холод, а губи
кваснiють.
- Чого це знову додому? Я ж тiльки-тiльки з дому. I дров нарубав, i
Обмiннiй сiна заложив, i мамi води принiс.
- Не переробився?
На цю каверзу я вже й не знаю що вiдповiсти, але так менi ста? гiрко,
що й не кажiть. Батько це помiча? i вже говорить лагiдно, без насмiшки:
- Треба, Михайлику, змолоти гречки, - поворухнув на плечах свого
кулика.
- На жорнах? - питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна:
виха?ш ними, а тобi аж усерединi виха?ться.
- Нi, на вiтряку.
- На вiтряку? - оживаю трохи. - Ми з вами по?демо на вiтряк?
- По?деш, синку, сам, бо менi зараз треба йти на роботу. Найнявся -
продався, - i тато посмутнiв. Тепер вiн аж вилузувався iз шкури, щоб
заробити на корiвчину.
- На чому ж я по?ду?
Тато зганя? з очей далеке видiння i насмiшкувато зирка? на мене:
- Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.
- Аби ж ви так завжди казали.
- Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому
по?деш?
- Еге, догада?шся, що у вас...
- Запряжешся у сво? санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у
долину. Скiльки тут тi?? гречки? А вже скоро свят-вечiр. Треба стiльки
млинцiв напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?
- Де мо? не пропадало! По?ду, тату!
- О, тепер бачу, що в тво?й головi трошки поменшало полови. Iнший би,
певне, бiльше сурмонився.
- Та хiба ж я не ваша дитина? - одразу набиваю собi цiну, за це схоплюю
"лепетун" i вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його слiди.
А кроки в мого тата широкi, й, коли йому доводиться йти кудись iз мамою,
вона проха?, щоб вiн притримував ноги вуздечкою...
От уже клунок i хворостина вiд собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у
мотуз i, як завжди, без особливо? радостi вислуховую усi маминi остороги:
- Ти ж не лети, як без голови, бо впрi?ш i простудишся. А коли
вискочить яка-небудь собака, то май розум пiд чуприною, коли вона його не
ма?. Як по?деш до вiтряка, не вергай клунок поперед себе, бо пiдiрвешся i
треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увiйдеш у вiтряк,
скинь шапку i поздоровкайся по-людськи. I не гасай вiд мучника до коша;
вiтру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху.
I не забувай...
- Не забуду, мамо, - одразу ж забуваю добру половину ?? осторог, смикаю
санчата i вихоплююсь за ворота, що й досi мають звичку розмовляти з
вiтрами й морозом. А за ворiтьми ширша? день, переганя? аж до неба
пiдсиненi тiнi, а в саме небо врiзались вiтряки i намотують на сво? крила
сонячнi нитки i час.
Вiдколи пам'ятаю себе, я люблю вiтряки, люблю посвист ?хнiх крил,
гудiння млинових жорен, i присвист, i зiтхання ковша, коли вiн вбира? в
себе зерно. Вiтряки навiть входять у мо? сни, оживають у них, як люди, i
говорять, як люди. Я завжди з радiстю ?хав на вiтряк i з дiдусем, i з
батьком, а тепер уперше ?ду сам. Це мене робить бiльшим у сво?х очах: я
вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана, торохтiй, пошкодерник,
паливода, нечупайло, а батьковi-матерi помiчник, який може i на людей
подивитися, i себе показати. От аби ще на менi галiфе було, то пишався б
я, мов турецький бiб у горосi. Але мати не дуже поспiша? вгнатися за модою
i навiть запевня?, що за галiфе скорiше будуть чiплятися собаки.
З фiльварку, прошурхотiвши через ребристий мiст, я опиняюсь на тiй
дорозi, що вiддiля? поле вiд левади. На левадi за верболозами тепер
зiбралося стiльки синяви, що можна в нiй брести по колiна, як водою. А як
вигра? на рiчцi прострiлений сонцем лiд! Ось де я мав розкошувати з
вiтром, аби не стрiвся з татом. Та хiба i зараз не можна з санчатами
звернути на леваду? От поверну на городи i побреду по колiна в синьому
цвiту.
Поки отак розмiрковую, мене почина? наздоганяти скрип саней i форкання
коней. Навiть не оглядаючись, я узнаю, що це ?де хтось iз небагатих людей,
бо упряж на конях не рипить ремiнням, не обзива?ться залiзом. Я звертаю з
дороги, щоб дати дорогу коням, i радiсно стрiчаюсь з поглядом
кошлатобрового дiда Данила, рiдного брата мо?? бабусi, який теж ?де на
вiтряк.
Цiле лiто дiд Данило живе на пасiцi в лiсах, а увесь рiк пахне вощиною,
медом i травами. Вiн ма? дуже гарнi, що плачуть на морозi, очi, лагiдну
посмiшку i трохи скорботнi уста, на якi не назбирувались нi злоба, нi
погане слово. I такий вiн увесь чепурний та охайний, що менi одразу
хочеться кудись заховати сво? руки.
- О, Михайлику, бач, де ми здибались з тобою! - радiють дiдовi очi, i
радiють сльозинки в них. Вiн уста? iз саней, пiдходить до мене й кладе
велику руку на мою шапку. I навiть од дiдового кожуха вi? не чимбарнею, а
зiллям. - Як ти, дитино, живеш?
- Добре, дiду, живу.
- Воно й видно, - смутнi? весняний цвiт в очах старого бджоляра. - А де
ж Обмiнну подiли, що сам чешеш на вiтряк?
- Позички притерли ?й ногу. ? ж такi люди, що не мають до худоби
нiякого понятiя.
- На корову ще не розжились?
- Нi.
- Вчишся ж добре?
- Добре, дiду.
- Чував, що ти свiжопам'ятний у нас. Вчителька вуха не крутить?
- Вона в нас добра.
- I все одно вам треба, хоч зрiдка, крутити вуха, - вiд цього розум
прибавля?ться в головi. Чого ж ти до мене влiтку на пасiку не при?жджав? -
переклада? мiй клунок у сани, а санчата причеплюе до рожна сво?х саней.
- Якось так вийшло, - сам дивуюсь, як я не заглянув на пасiку. - В
новому роцi неодмiнно при?ду.
- Гляди ж менi i вважай, що новий рiк уже почався. Ти зна?ш, як вiн
почина?ться? - вмощу? мене побiля себе i прядiвляними вiжками торка?
коней.
- Нi, не знаю.
- Може, розказати, чи ти не з цiкавих? -смiються i плачуть дiдовi очi,
- Мама кажуть: такий цiкавий, що далi вже нiкуди. Розкажiть.
Дiд Данило пуска? в бороду i в вуса таку посмiшку, наче вiн трохи
глузу? сам над собою, i неквапливо почина? розповiдати:
- Оце ж коли зима обрива? з днiв тепло, коли вони стають найменшими i
найхолоднiшими, то коваль над ковалями - сам Сварог - у сво?й кузнi ку?
новорiчне сонце, ку?, не покладаючи рук, ще й придивля?ться, щоб нiде не
було окалини, бо тодi влiтку не вигрiються нi люди, нi худоба, нi дерева,
нi рослини. Вiн у цьому зна? толк i трудиться на совiсть. От ску? вiн
сонце i кличе до себе велетня Коляду. При?жджа? Коляда, впряжений у сво?
сани, як ти в сво? санчата, вкладе на них сонце i ?де та й ?де, i ?де та й
?де з ним аж до самого неба. До?де до неба, до нахололо? сонячно? оселi,
пiдважить сани, а сонце скiк з них у свою оселю, а з не? i вигляне до
людей. От з цього дня i почина?ться новий рiк. Бач, ти й не читав такого?
- бринить насмiшка в голосi старого.
I хоча я знаю, що це казка, а все одно вже бачу в кузнi коваля над
ковалями Сварога, а бiля самiсiнького неба стрiчаюся з Колядою, помагаю
йому пiдважувати сани з сонцем, ще й одним оком заглядаюв ту оселю, де
живе сонце, - може, воно теж ма? дiтей, то я з ними на ковзанку побiг би.
- От ми й при?хали, - дiд руйну? мо? видiння.
Я зiскакую з саней i знову опиняюся перед iншою казкою - перед
посивiлими крилами вiтряка, що впилися сонцем i струшують на землю сльози.
На вiтряку сьогоднi завiзно. Бiля мiшкiв i на мiшках стоять i сидять
селяни, а дехто навпочiпки грi?ться коло макiтри з розжареним вугiллям.
Помiж хлiборобами дженджуриться в розкiшнiй синiй бекешi i сивiй смушевiй
шапцi Юхрим Бабенко. I хоча вiтер наскрiзь продува? вiтряк, Юхрим не
застiба? сво?? бекешi, - хай усi бачать його австрiйське галiфе та
англiйський френч, пiдперезаний ременем з долоню завширшки.
Юхрим таки доскочив свого: спочатку став працювати у волостi податковим
збiрщиком i, хоча люди прозвали його волосним здирщиком, все одно якось
вискочив у повiт i працю? там аж фiнiнспектором. На новiй службi вiн ще
бiльше запишався, зашляхтився, але став менше вживати писарських слiв -
кинувся до полiтичних. Тепер, кажуть, до Юхрима попливли грубi грошi, не
стiльки чистi, як нечистi. На його весiллi, розповiдали гостроязикi,
навiть пташине молоко було, а оркестр при?хав з Вiнницi i для господаря
грав тiльки польку-бабочку. На службi зеленi Юхримовi очi помаснiшали,
коржастi щоки пiдiйшли, притопили носа. Причепи пiд нього кiлька волосинок
- i кiт котом. Я стою бiля дверей, вбираю в ноги м'яке гудiння вiтряка, i
менi зда?ться, що Юхрим от-от замурчить. Вiд цi?? зовсiм непотрiбно? думки
смiх ну нiяк не може втриматись усерединi. Я його чавлю, притримую губами,
а вiн пирска? i надима? мо? щоки. Нi, видко, не вийде з мене, як говорить
дядько Володимир, гречно? дитини, - пiду я в свiй перчистий, веселогубий
рiд.
Юхрим пiдозрiло черкнув мене поглядом раз, удруге i в'?дливо запитав:
- У тебе, жовтодзюбе, ? баланс у головi?
- Натурально! - зопалу вiдповiдаю Юхримовим словом, а воно одразу
спалаху? в круглих очах iнспектора таким зеленим зловiстям, що я враз
прикушую язик i розпутую ноги.
- Ти ще смаленого вовка не бачив? - пригинаючись, посунув на мене
Юхрим.
Я опиняюсь за ковшем i звiдти здивовано й перелякано перепитую:
- Смаленого?.. Нi, не бачив.
- То побачиш! - обiця? Юхрим i намага?ться вхопити мене рукою за вухо.
Я вiдскакую далi, а фiнiнспектор ста? на мо? мiсце й продовжу?: - Побачиш,
побачиш! Як не тепер, то в четвер. Без смаленого вовка в тебе не
обiйдеться...
I Юхрим таки вгадав: не один раз у недобрi четверги крутився бiля мого
слова той смалений вовк, який одне око засклив вульгарним соцiологiзмом, а
друге гнiтючо-сiрою пiдозрою...
Та це було потiм... А зараз я маю неждану допомогу. До Юхрима пiдходить
отой дядько Шевко, що вилiта? з усiх служб, i презирливо пита?:
- Ти чого, огиднику, причепився до дитини? Ще рано з не? податки
тягнути - дай пiдрости.
- Та хiба я за податком? - розгубився Юхрим.
- А що ти iнше вмi?ш? Ти вже й на рiдну матiр, i на стеблину, i на
зернину дивишся очима збiрщика. Нападлючив у селi, нападлючиш i в мiстi.
- А ви не збирали в селi подать iз городiв? - ошкiрився Бабенко.
- Так то ж була весела подать. У тебе на таку нiколи не вистачить
кебети, - неждана добрячо-хитра посмiшка почина? решетувати на обличчi
дядька Шевка усi його веснянки: чоловiк, певне, згаду? свою останню
посаду, прицмоку? устами й нiчутiнку не журиться.
Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподiлу садибних
дiлянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу i встановив собi за надiл
садиби незаконну оплату: двi пляшки самогону, десять я?ць i кусень сала.
Правда, увечерi вiн свiй прибуток чесно пропивав iз людьми, - нiчого не
приносив додому. I все б у нього було гаразд, якби одна тiточка, в яко? не
було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастiяну.
За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школi, згадували провини
в минулому i дивувались, як вiн знову пролiз на посаду. Нарештi хтось
запитав Шевка:
- I ти, дрiбносовiсний, не мiг нарiзати бiднiй жiнцi город без сала?
- А на чому б я тодi я?чню пряжив? - обурено вiдповiв Шевко. I це
на?вне оправдування привернуло всiх до бiдного дядька Шевка. Школа
затряслась од смiху: реготали i слухачi, i суддi, i позовниця. Вона першою
сказала:
- Вiдпустiть його додому пряжити я?чню.
Шевко заклiпав повiками i зворушено заговорив до позовницi:
- Спасибi, серце, i ходiм до мене на вечерю. Я, чу?ш, як добре попо?м,
то моя душа тодi наче на подушцi лежить...
А от на мене вiтром налiта? чорнобородий журавлистий мельник Iван, який
живе за рiчкою i ма? дуже гарну жiнку. Вiн теж, як бiльшiсть дорослих, ма?
звичку прикидатися, не впiзнавати тебе I так говорити з меншими, нiби вони
тiльки сьогоднi побачили свiт. Але хiба нам звикати до цього?
- Ти що, при?хав сюди зуби продавати? - грима? дядько Iван i одразу
робить три справи: грiзно витрiщу? очi, трясе бородою i витрушу? з не?
муку.
- Нащо менi ця кумедiя? - споважнiвши, вiдповiдаю на запитання
запитанням i, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельниковi.
- А чого ж ти щоки, як на вiтер, надима?ш?
- Щоб краще вiтряк молов.
I це дуже подоба?ться мельниковi. Тепер уже вiн сам почина? смiятися:
- То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?
Тут уже я не знаю, що вiдповiсти, тiльки мовчки дивуюсь: чого це всi
дорослi так люблять говорити дiтям про сватання, одруження i прийми? Деякi
родичi пiдбирали менi молоду ще тодi, коли я й до школи не ходив. Напевне,
думають: нам оте в головi, що i ?м? Дядько Iван, очевидно, догадався, що
передав кутi меду, i вже пiдходить з iншого боку:
- Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?
- Та нi, я бiленький. А от ваша Люда чорнява, - може, вона волошка?
- То ти навiть мою Люду зна?ш? Чий же ти будеш? Ой дядьку, дядьку,
добре ви зна?те, чий я, i краще б не питали цього. Менi одразу ста?
незатишно на серцi, бо згадую одну з сво?х найбiльш нецiкавих пригод.
Вiтряки завжди вабили нас, малечу, i сво?ю красою, i якоюсь
та?мничiстю, i розмовою з самим небом, i особливо крилами, до яких, коли
вони поволi рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти,
завмираючи, побачити невидимi з землi села, ще й показати пастушкам свою
одчайдушнiсть. Робили це хлопчаки, робив i я. I от одного разу, коли,
зата?вши подих, я розкошував на крилi, хтось неждано зв'язав мене руками,
вiддер од крила, а далi влiпив кiлька ляпасiв по тому мiсцi, яке найбiльше
провинилося перед людьми. I тiльки пiсля тако? операцi? я побачив не так
сердитого, як наляканого дядька Iвана. Раптом вiн пригорнув мене до себе,
i в його очах я побачив велику тугу.
- Що ти робиш, дитино? - аж застогнав мельник. - Зiрвешся з крила -
батька-матiр осиротиш або на безвiк залишишся калiкою. Жаль буде життя, та
нiчого не зробиш... Не гнiвайся на мене - бив тебе не я, а моя печаль.
Отi слова i туга в очах одразу розтопили бiль i образу.
- Не будеш бiльше так робити? - провiв дядько рукою по очах.
- Нi.
- Побожись. Я побожився.
- От i маю собi хрещеника, - посмiхнувся мельник i попрощався зi мною,
як з дорослим...
Напевне, й дядько Iван згадав оте давне, але заговорив про iнше:
- В тебе яка гречка?
- Яка ж вона може бути?
- Золота чи проста?
- Мiшана: трохи золота, а трохи проста.
- Значить, на багатство йдеться, - жартуючи, дядько Iван засипа? в кiвш
мо? зерно, а мене ставить до мучника.
- Чого ви пропустили на дурняк замурзу? - невдоволено забурчав Юхрим
Бабенко.
- Бо нема в дитини нi галiфе, нi бекешi, - безжурно вiдповiв мельник.
- Еге ж, еге ж, - погодилось кiлька голосiв. - Малого треба ранiше
вiдпустити. - I добрi людськi очi сво?м теплом огрiвають мене.
Я червонiю од людсько? доброти i схиляю голову до мучника. А в нього
вже летить-труситься мука, ще й окантову? себе чорною лускою. Це ж так
при?мно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й
прислухатися, як хтось над тобою, бiля ковша, веде небилицю:
Iду я собi та йду,
Аж сто?ть церква на льоду -
Млинцем зачинена,
Ковбасою защiбана,
Салом замикана,
Маслом запечатана,
Вкусив я масла - вiдпечаталась,
Вкусив я сала - одiмкнулась,
Вкусив я ковбаси - одщiбнулась,
Вкусив я млинця - одчинилась.
Входжу я в дверi, аж там - фе! -
Сто?ть фiнiнспектор в галiфе...
Увесь вiтряк одразу вибуха? реготом, а Юхрим знизу, вiд мучника,
почина? шпетити когось найнепотрiбнiшими словами.
- Аса, прояво! Хiба це про тебе говориться? Хiба ж ти один фiнiнспектор
в галiфе? - розважливо обзива?ться згори при?мний баритон. - I чого в тебе
губа, як на коловоротi, лiта?? Бач, якого при дiтях налихословив, а вже й
одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не
до iншого мiсця?
I знову усiм ста? весело, тiльки один Юхрим шкварчить, як сало на
вогнi, i розтрушу? зелену злiсть iз очей:
- Я ще доберусь, розумнику, натурально, до тво?? шкури. А розумник
безтурботно вiдповiда?:
- Видно, з чи?? голови виросте довбня. I знову люди так починають
перехитуватись от смiху, що мельнику доводиться крикнути на них:
- Та поменше витрушуйте регiт, бо аж завiтрило, - муку розвi?!
Уже присмерк обсiяв снiги нiжним рожево-блакитним пилком, коли я з
борошном повертався в село. Позад мене крила вiтряка перелопачували вiтер
i снiг, поперед мене в долинi готувалися до весiлля верби-нареченi, а за
ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. I от уже зникло це око,
поголубiли верби, поголубiла дорога, крiзь снiг туманом дихнула долина, а
я собi йду та йду по самiй серединi раннього вечора. I легко йти мо?м
ногам по землi, i легко летiти мо?м думкам по всiх свiтах...
От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата
з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко менi саме сонце везти. Але я
впираюсь ногами в землю i везу його аж до неба. Отут треба зiбрати всю
силу, пiдважити сани i в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним
утiшались i люди, i худоба, i поле, i рiки, i лiс.
I поки я обмiрковую, як буду пiдiймати сонце, як потiм загляну в його
оселю, позаду неждано обзива?ться смiх. Я оглядаюсь i на клуночку бачу
червону хустку, а голови не бачу.
- А хто це на дурничку причепився до саней?! - гримаю на хустку, що
прикрила мiй клунок.
- Хi-хi-хi, - озива?ться придушений смiх.
- Ану, покажися - побачимо, кого веземо! - грiзнi? мiй голос.
- Це я, - пiдiйма? голову Люба i так залива?ться смiхом, що на ??
хустцi починають танцювати пацьорки. Далi школярка зiскаку? з санчат i аж
перехиту?ться од реготу.
- Отак весело?
- Таки весело! - аж пританцьову? Люба позаду санчат.
- Сльота!
- Вiд сльоти чую, - нiчутiнку не обража?ться дiвчина.
- Звiдки ж ти взялася?
- З хутора вiд сво?? тiтки Софi? йду, вiд тi??, яку викрав дядько
Василь.
- Викрав?
- Еге ж, бо в них така любов була, як у пiснях. А батьки тiтки Софi?
стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночi викрав ?? в
однiй сорочцi. I нiчого-живуть собi, як люди... Я ще здалеку побачила
тебе, пiдкралась, примостилась на санчата, а ти навiть i не почув.
- Теж менi вага, - зневажливо кривлю губи. - Скiльки вас на фунт iде?
- I не задавайся! - пiдходить Люба до мене i вхоплю?ться рукою за
мотузок вiд санчат.
- Краще сiдай - пiдвезу!
- Тобi ж тяжко буде.
- Комарем бiльше, комарем менше - все одно.
Спочатку я вiз Любу, потiм вона таке зморозила - що пiдвезе мене! От
було смiшно! А далi ми ви?хали на пагорб i почали спускатися втрьох - я,
Люба i клунок. Хто ж не зна?, що головне у спусканнi - це внизу з розгону
вивалитись у снiг. От i почали ми вилiтати з санчат теж утрьох. А коли
клунок придавив Любу, я поклав його бiля верби, - i нам удвох стало краще
i ?хати, i падати, i пiдiйматися, i обтрушуватись.
Уже зорi засiяли небо, уже мiсяць вийшов парубкувати, а нам аж гуло у
вухах вiд спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос дiда Данила.
- Що вiн тiльки подума? про нас? - сполохано запитала мене.
- Та доброго не подума?, - погодився я, i ми чимдуж помчали в село, що
вже низом вигойдувало тiнi, а вгору посилало дими. На шляху, прощаючись,
Люба сказала:
- Ти б колись, Михайлику, i до нас заскочив. Iдеш собi з ковзанки, то й
заверни в наш двiр.
- Якось i заверну. А кiзочка у вас i тепер живе?
- Живе, бо куди ж ?й з перебитою нiжкою? I сiрi курiпки у нас ?. ?х
дуже хотiв купити дядько Сергiй. Йому, скаженому, хотiлося вкинути ?х у
суп. А мама не продала, - хай собi живуть! I принеси менi щось читати, а я
тобi яблук дам. У нас навiть тiролька французька ?, щiчки у не? червонi,
прямо, як у дiвчини.
- Як у тебе?
- У мене ж смаглявi... У-у-у, противний, - уже спiдлоба глянула на мене
i ображено вузликом випнула уста.
- Це ж я пожартував.
- Зна?мо, зна?мо тебе, просмiшника. У вашому роду всi насмiшкуватi.
- Еге ж, - погоджуюсь я. - I найгiрше, усi самi себе не жалiють: тнуть
язиками, як ножами.
- Це ви такi, певне, вiд природи, - посмiхнулася Люба. - Iди здоров.
I я пiшов. А коли оглянувся, Люба ще стояла бiля хвiртки, оббивала з
чоботят снiг i дивилася менi вслiд. Нi, вона таки славна дiвчина, хоч i
рiдкозуба. Бiля ворiт мене вже чекали i тато, i мама.
- Доклешняв? - насмiшкувато запитав батько.
- Та якось дотарганився, - поважно вiдповiв я. - На вiтряку завiзно
було.
- За цей час можна було б i коня з копитами зварити. Чи, може, ти
вчорашню воду доганяв?
- Та вiн, певне, з усiма горбками i собаками здоровкався, -
посмiхнулася мати.
- Або на ковзанках чоботи дiрявив, - додав тато i так подивився на
чоботята, що мо? ноги обсипало жаром.
- Ще дитя воно, - заступилася мати, - та все одно вже ма?мо помiчника.
- Авжеж! - насмiшкувато погодився батько, iз розмаху вихнув мене вгору
й посадовив на сво? плече. Я з несподiванки зойкнув, обома руками охопив
його шию, а до мене крiзь коване гiлля ясенiв наближаються найкращi зорi
мого дитинства i притишений спiв отих далеких лебедiв, що назавжди
залетiли в мо? сни i життя.
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
Тепер, лягаючи спати, я вже не кладу сво? чобiтки пiд голови, але й не
ставлю в ногах, бо тодi до них частiше буде приглядатися тато. А такi
оглядини, ох, нiчого доброго не вiщують менi.
Ну, хiба ж я винен, що пiдошви чогось аж горять пiд мо?ми ногами,
каблуки, нагнiвавшись один на одного, подаються врозтiч, а пiдкивки на них
протираються, неначе папiр? Чомусь оцi згризенi на ковзанцi пiдкiвки
найбiльше дивували й гнiвили батька. Вiн цупко, наче мене самого, за вуха
пiдтягував до свiтла понiвеченi чоботята й скрушно похитував головою:
- У тебе, шибенику, й залiзо не заiржавi?, - нацiлював на пiдкiвки i
очi, й товстуватi губи: одну - з цурпалками вусiв, а другу - з вм'ятинкою.
По них я безпомилково догадувався, який настрiй у батька, й, повинивши
голову, або мовчав, як рибина, або наче зажурено кидав:
- Хiба тепер залiзо? Вiд цих слiв батькова вм'ятинка здригалася, брала
"соб", а самого батька з чобiтьми в руках починали розхитувати веселощi,
до тата при?днувалася матiр, а далi i я з-пiд самого грому вскакував у
смiх...
Зараз, напевне, багато хто й здиву?ться: чого такi самi звичайнiсiнькi
слова могли звеселити людей? Тому доведеться повернутися до тих рокiв,
коли крiзь ру?ни, нестатки й шкварчання рiзних та всяких непереможно
пробивалося нове. Тодi деяка немудра продукцiя, що скупо доходила до села,
нiяк не могла викликати захоплення, i ?? по-рiзному гудили чи лаяли - все
залежало вiд характеру i ставлення огудця до того, що звалося "таке
врем'я".
I от, кажуть, на якомусь ярмарку одна в'?длива тiтка, вибираючи вальок
бiло? глини, зневажливо прорекла:
- Хiба тепер глина? От колись, за царя, була глина... I цi темнi слова
тiтки, якiй навiть теперiшня глина не змогла догодити, розвеселили
веселогубих покупцiв i пiшли гуляти по Укра?нi милiй, вибиваючи посмiх у
добрих людей. Кине хтось, наприклад, докiр парубкам, а його й присадять
насмiшкою:
- Хiба тепер парубки? От колись були парубки... Оцей жарт i мене кiлька
разiв рятував од капосного знаряддя, яке в нас i пiсля революцi? звалося
ремiнцем...
Сьогоднi батько теж отак узяв чоботята -за полотнянi вуха, що менi
захотiлося чимсь захистити сво? вуха. Тато пiднiма? чоботи до слiпака i
перед оглядинами косу? на мене:
- То як воно?
- Бува? гiрше, - невпевнено вiдповiдаю i хочу перевести мову на трохи
безпечнiшу стежку: -Тату, а на Фiлiппiнських островах бува? зима?
Ох, як би добре було, аби тато згадав тi кра?ни, де побував на крейсерi
"Жемчуг", i забув про мо? чоботята!
- А тобi нащо це?
- Iнтересно.
- Чи не дума?ш i туди на ковзанку забратись?
- О, менi й наших вистачить.
- На Фiлiппiнах нема зими i ковзанок нема. Ще якесь запитання з
географi? задаси? - Тато одразу розгадав мо? хитрощi, i в мене
покваснiшало на душi.
Мати ж мовчки пряла свою пряжу - красиво з вiдведено? руки аж до само?
долiвки пускала тугий починок; вiн гудiв, неначе джмiль, i десь навiвав тi
видiння, коли по лузi чи в лiсах, розганяючи джмелiв, нахилиться до трави
наша корiвчина. Хiба ж я не знаю, що кому дума?ться? А звiдки чекати собi
допомоги? Оцi капоснi чоботята не раз i не два доводили мене до синього
смутку. От якби оце зараз хтось здогадався завiтати в гостi. У нас i горох
пряжений ?. Я прислухаюсь до клунi й двору, але там тихiше, нiж у мо?му
вусi.
- Таки протер! - диву?ться батько, назбиру? в мiжбрiв'я гнiв i
точнiсiнько повторю? те, що завжди чую у таких випадках: - У тебе й залiзо
не заiржавi?!
А менi жаль ста? себе: хiба ж я винен, що цi гемонськi пiдкiвки
протираються за кiлька днiв?
- Тобi треба купувати залiзнi, тiльки залiзнi чоботи, - продовжу?
батько оглядати взуття.
Я одразу ж прикидаю в головi: "От аби справдi розжитися на залiзнi
чоботи! ?м би зносу не було! Пiдмотай бiльше онуч i розкошуй на льоду без
опаски.
- А це що? - Батько торга? каблук, який чогось почав хитатись. Батькове
око спочатку дивиться на мене, потiм на лiжко, де, звинувшись, дрiма?
ремiнь, i знову на мене. - Чого ж губи зашнурував? Що це?
- Каблук, - безнадiйно зiтхаю.
- Сам знаю, що каблук! - грiзнiша? батькiв голос. - А чого це вiн
нацiлився на попiвську леваду?
Хто ж його зна?, чого вiн туди нацiлився? Я печу ракiв, знову зiтхаю,
меншаю, i душа моя менша?, а в думцi все одно на мить опиняюся на
попiвськiй левадi, де ковзанка отак нiвечить мо? чоботята. Нi, видко,
нiчого путящого не виклепа?ться з мене, доведеться iти в шевцi-латошники.
Поки я, вскочивши в безнадiю, ганьблю себе, надворi озива?ться Рябко. О!
Iнколи навiть гавкання може здатися музикою! З мо?х думок одразу вилiтають
i шевство, i острах.
- Хтось iде, - обiзвалася мати. - Вийди, Панасе, бо хiба довго добрiй
людинi наскочити на стовп клунi?
Тато виходить. Я веселiшаю, прихапком беруся за книгу, а мама, жалуючи
мене, посмiха?ться:
- Чи не пора вже тобi, патякало, пожалiти i чоботи, i ноги?
- За ноги, хоч я ?х улiтку б'ю, нiхто не сварить мене, - бурмочу собi
пiд нiс. - Коли б то в нас одна була цiна i ногам, i чоботятам!
- I скажеш таке, - розсмiялася мати й повернула вухо до дверей: в клунi
аж задзвенiли чи?сь промерзлi чоботи - хтось довго на морозi ходив.
Незабаром до хати ввiйшов батько зi сво?м кремезним братом Яковом, сила
якого вiдчувалася навiть у складках кожуха.
- Добрий вечiр! - вiта?ться дядько Якiв, неслухняною правицею розстiба?
кожух i ставить на стiл двi зеленi пляшки з пивом, що стало льодом. - Ну й
мороз узявся на нiч - аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у пiч?
- кива? на пляшки.
- Можна i в пiч, - диву?ться мати, чого це завiтав до нас дядько Якiв,
який через свою машинерiю i на свiт божий не показу?ться.
Талант мого дiда найбiльше успадкував дядько Якiв, - вiн був i ковалем,
i слюсарем, i столяром, i стельмахом, i токарем. Жодна путяща залiзяка, що
потрапляла в село, не минала його рук. У вiйну вiн добрався i до снарядiв
- вибирав з них начинку, а з сталi варив лемешi. На такому дiлi його
спiткало лихо: один снаряд розiрвався, розвалив кузню, вiдчикрижив i
кудись позадiвав чотири пальцi з лiво? руки майстра. Ох i шкодував за ними
дядько, прийшовши до пам'ятi, i все просив рiдню розшукувати ?х у дворi i
городi.
- Разом вони робили, то хай би разом i вiдпочивали, - казав дядько i
кляв тих люциперiв, якi додумалися повтискати в залiзо смерть. - ?х би,
недолюдкiв, заклепати в те залiзо i вистрелити на океан.
Коли зарубцювалась його лiвиця, коли вiн якось навчився орудувати
цурпалком руки, - знову взявся за снаряди, бо людям треба було орати
землю. Щоправда, тепер дядько Якiв химерував над снарядами не в кузнi, а
на городi, бо якби знову щось трапилось, - шкода було б кузнi i особливо
нового ремiнного мiха в нiй...
Багато рокiв тому, коли тато був ще парубком i працював у лiсах князя
Кочубея, дядько Якiв позичив у нього на господарювання тридцять
карбованцiв., Але тепер дядько засумнiвався, чи варто йому повертати цi
грошi. П'ять карбованцiв вiн принiс одразу по при?здi батька, поклав ?х на
стiл i заговорив не так до рiднi, як до дрiбно? голови дрiбного царя:
- Ось вам, брате й братова, золота п'ятiрка, хлiба собi прикупите чи
щось на господарство. А як далi нам рахуватись, - сам не знаю; трудне це
дiло: за царя були однi цiни, тепер - iншi.
- Не таке воно й трудне, - сказав тато. - За царя корова коштувала в
нас тридцять карбованцiв, i тепер - тридцять.
- Справдi? - здивувався дядько. - Треба якось пiти на ярмарок звiрити
цiну, - вiн поспiхом почав збиратися додому i пiсля не заходив до нас.
- Все цiну звiря?, - насмiшкувато казав тато, коли заходила мова про
давнiй борг...
Тепер дядько Якiв не хова? сво?х вузькуватих очей, i в матерi
прокидаються надi?.
- То як ви прожива?те в цих хоромах? - гупа? дядько Якiв промерзлими
чобiтьми. - Призвича?лись навпомацки ходити? А чого долiвка осiла - не вiд
багатства?
- Та нi, вiд злиднiв. Вони вночi гарцюють по хатi i все питають, коли
ти прийдеш i потрясеш калиткою, - оживають бiсики в батькових очах. - Щось
ти, Якове, дуже веселий сьогоднi. Обдурив когось?
- А щоб тебе! Пiзнаю свого правдивого брата, - засмiявся дядько, i
засмiялись на його виду усi вiспинки. Але чоловiк не журиться ними, а
iнодi з усмiхом i каже: - Мав собi колись нiчого обличчя, та дiдько
пiдлатав його решетом.
- То звiдки до тебе радiсть прийшла? - насмiшкувато допиту?ться тато i
навiть на мене дивиться веселiше.
- Пита?шся, звiдки радiсть прийшла? От з цих шести пальцiв, -
простягнув брат братовi обидвi руки. - Хоч вони й сироти, а не зледащiли,
i щось у них таки ?. Сьогоднi прискочили до мене з Лiтина, щоб я поворожив
бiля нового млина. Там, кажуть, до мене якийсь навiть iнженер порався i
нiчого не зробив. А хтось i здогадався послати за Яковом! - Дядько аж
пiдроста? посеред хати.
- I як? - усмiхнувся тато.
- Таки полагодив! - завзято гупа? чобiтьми дядько Якiв. - I за неповний
день заробив дурнi грошi - аж десять карбованцiв срiблом. Ще й могорич
поставили.
- Аж десять срiблом?! - не повiрила мати.
- Перелiчiть! - Дядько повагом вийма? з кишенi чорну, мов кротеня,
калитку й величним рухом кида? на скриню. - Бери, Панасе, на корову!
Вiд цього дива у матерi випав починок з руки, i вона, певне, вже
побачила в торзi свою корову.
- Спасибi, Якове, спасибi, - зникають бiсики з батькових очей. - А я
вже грiшив на тебе.
- I варто було, - смутнi? дядько. - Багато, ой, багато лепу наросло на
мо?й душi, iнколи й вимиваю його, а до кiнця вимити не можу... От сам
скажи: нащо менi було забирати батькову катрагу? Хiба сво?? не маю? Так
нi, змiзкував забрати i залишив рiдного брата з однi?ю клунею, ще й
копiйку його хотiв ута?ти. То не батожити мене за це? От сьогоднi я каюся,
а завтра знов таки за це саме вiзьмусь.
- То скрути свiй норов, Якове, поки вiн тебе не скрутив, - з жалем
глянув батько на брата.
- Не можу скрутити його, - аж зiтхнув дядько. - Вiн, клятий, мiцнiший
за мене.
- I чого?
- Чого? - ще бiльше звiузив чоловiк очi, а вiспинки на його виду
поглибшали. - Бо ношу страх бiля серця.
- Ви носите страх бiля серця?! - не повiрила мама. - То як же ви
снаряди розбира?те?
- Що снаряди! - поглянув кудись удалину дядько Якiв. - ? страшнiше за
них.
- Що ж воно?
- Страшнiше - мужицька старiсть, отой день, коли тебе не захочуть
слухати нi тво? п'ять пальцiв, нi твiй цурпалок, коли ти станеш нiкому не
потрiбним трухляком, а з куткiв на тебе забликають злиднi. Того й
вирива?ш, i тиснеш кожну копiйку, i хова?шся з нею, наче злодiй, а вона ж,
гидомирна, й несе тобi тiльки паскудство, невiдчепно дрiбнить i мiзки, i
душу. Добре знаю, що треба жити по правдi. Але знаю i друге: роби по
правдi - очi вилiзуть. Того й бредеш помiж двома берегами, рятуючи тiло i
топлячи душу. - Дядько сумно подивився на мене. - Може, вони, дiти, не
зазнають нашого проклятого варива, а знайдуть кращу долю. Про це тепер
бiльшовики i в газетах пишуть. Що ти, школяре, скажеш на таке?
Зачудований i вражений дядьковим словом, я не знаю, що вiдповiсти, i за
мене заговорив тато:
- Яка йому випаде доля - нiхто не вгада?, тiльки знаю: буде вiн жити по
правдi, не побреде мiж двома берегами, - батько пiдiйшов до мене i так
поклав менi на голову руку, що я й досi чую ?? тепло. - Так, сину?
- Еге ж, - вдячно дивлюсь на тата i вже дивуюсь, як вiн може iнколи
сварцти, а то й замахуватись на мене ремiнцем. Дядько Якiв недовiрливо
похитав головою, хмикнув:
- Коли вiн здума? жити по правдi, то хай загодя житню солому припаса?.
- Це нащо йому такий торг? - сполохано озвалася мати.
- За правду з усiх усюд доведеться падати йому, то на такому дiлi
солома трохи пособить.
- Який ви. Якове, недобрий, - зiтхнула мати.
- От бачиш, я правду сказав, а ти вже й накостричилась. I так усякий
костричиться, бо кожен чоловiк - вiд Iвана й до царя - ма? в душi такi
недомiрки чи закапелки, в якi не хоче й сонця допустити, не те що когось
iз правдою. От прожива? у нашому селi один чудило, як святий, Себастiян,
значить. Нiчого не скажеш про нього, правдою живе. А що вiн ма? з цього?
Iдею i шинелю? I що виходить у нього? Деякi дядьки нахваляються йому хату
спалити, а дехто навiть з начальства без солi з'?в би його.
- Це хто?
- Хоча б наш начальник мiлiцi?. Себастiян в'?в його прилюдно, а вiн
Себастiяна де може, там i пiдгриза? тихцем, ще й iдеями сво? паскудне
вариво прикрива?. Багато в свiтi ? таких, як Юхрим Бабенко, - вони б усе
сонце забрали собi, а iншим одну тiнь залишили. Правда - вона як слово
боже: слухай ??, когось повчай нею, прикривай нею, мов одяганкою грiшне
тiло, а роби, як життя крутить сво? стежки.
- Пiзнаю тебе, Якове, усього, з непотребом тво?м, як на долонi, бачу, -
похитав головою батько.
- А я й не криюсь iз сво?м непотребом, а живу краще тебе. Отак було та
й, мабуть, буде: залiзо легше ку?ться, чим людський норов. Подивись,
Ганно, чи не розмерзлося пиво. Вип'?ш зi мною, Панасе?
- Краще б з тобою рогатi пили!
- Люблю характер свого брата! - засмiявся дядько Якiв. - Ти все життя
будеш iз цим характером пiсний кулiш сьорбати. А менi чогось нiяк не
хочеться, навiть при новiй властi, iти у святi, - там нi випити, нi
пiдморгнути якiйсь молодицi. Через них не попаду я до раю...
Ех, дядьку Якове, моя талановито-безталанна рiдня! Менi й досi шкода не
так вашо? покалiчено? руки, як скалiчено? душi...
Два ковалi ма? чоловiк бiля свого серця: один ку? срiбнi струни, а
другий - iржавi грати захланностi. Не перемiг, дядьку Якове, ваш перший
коваль другого, дрiб'язок буденщини проiржавив вашi струни, притуманив
добрий ковальський вогник. Менi жаль i його, i вас. I все одно я з подивом
i вдячнiстю згадую тi лемешi, якi ви кували з само? смертi - з тулубiв
снарядiв.
Прямо над нашими ворiтьми сто?ть зiрниця, а повз ворота проходять люди
i час. Як вiн iде - це найбiльше видно по наших ясенах, по тому, що вони
тримають на собi - чи весняну росу, чи зеленi шуми, чи осiннiй смуток, чи
зимовi хустки. Iнодi, коли я сплю, час приходить i до мене,
посто?ть-посто?ть бiля узголiв'я та й злегка потягне за чуба малого, щоб
вiн пiдiймався угору. Отак я й росту!
Це теж говорить моя мама. А що час бува? добрим i недобрим - знаю
сам...
Сьогоднi вiн веселив батькiв i печалив мене. Срiбло дядька Якова не
принесло менi радостi, бо тато й мама вирiшили, що тепер, якщо знайдеться
покупець на Обмiнну, можна буде купити корiвку-
- То ви хочете продати Обмiнну?! - аж скрикнув я, почувши таке.
- А що ж ма?мо робити?
- Не збувайте ??, - затремтiв мiй голос, а в хатi стадо зовсiн тихо.
- Не ми ?? прода?мо, злиднi нашi продають, - через якусь хвилину сумно
сказав батько. - Ось винеси ?й востанн? обмiшки, та й уже...
- Тату...
- Помовч, Михайлику, без тебе клопiтно.
I я замовк, але так менi стало важко, що й не кажiть. Яка не ? наша
Обмiнна, а жаль ??: скiльки тих лiсiв об'?здили разом, скiльки було
безсонних ночей, рiзних пригод i незгод.
Погано спалося цi?? ночi, до мене увесь час наближалися великi
темно-синi очi нашо? i вже не нашо? коняки, озивалося ?? занепоко?не
iржання. Я кiлька разiв прокидався, дивився на мiсяць, що сумував у
самотинi, i знов неспокiйно засинав. Удосвiта я напо?в Обмiнну водою з
туманцем, що i взимку ча?ться у нашiй криницi, i, зiтхаючи, вивiв ?? з
клунi у двiр, де на снiг рожевими калюжками лягли мерехи свiтанково?
зiрницi. Руками й щоками я прощаюся з конякою, i вона, видно, почула мою
печаль, притулилася до мене м'якою старечою губою i сумно-сумно заiржала.
- I худоба щось чу?, - зiтхаючи, пiдходить до нас закутана матiр, що
теж зiбралася на ярмарок. Як же без не? батько може купити корiвку? - От,
Михайлику, вважай, i нема в нас Обмiнно?.
- Хоч ви не кажiть такого, - навива?ться смуток на очi.
- I менi жаль, та що зробиш.
Незабаром до ворiт пiд'?жджа? дядько Трохим з батьком, i наш невеликий
двiр повниться гомоном. Дядько Трохим з усiх бокiв почина? оглядати й
теребити Обмiнну, а тато не втриму? насмiшки:
- Дивишся, чи не обернулась перед торгом на коня? Дядько хотiв було
насупитись, але передумав i посмiхнувся отими карими очима, в якi звiдкись
захопив такi золотi обiдки-перснi, що вони аж приворожували жiноцтво.
"Ти ж, коли йдеш на люди, прикривай сво? перснi повiками!" - не раз
наказувала йому жiнка.
- У вас горiлки нема? - пита?ться дядько Трохим, не вiдс?упаючи вiд
Обмiнно?. - Пiдпо?ти треба ??.
- Пiдпо?ти коняку? Та що ви, Трохиме? I для чого це? - диву?ться мати.
- Горiлка да? блиск очам i на якийсь час молодить коня, - зi знанням
справи поясню? дядько Трохим, який дуже полюбляв товктися по ярмарках.
- А зуби вона теж молодить? - пiдсмiю?ться тато.
- А зуби ?й треба було б почорнити, бо, коли в коня чорнi зуби, - i
лiверант (* Баришник.) i рокiв не взна?.
- Так у не? уже на головi посiялась гречка* (* У старого бiлого коня
з'являються пучечки чорного волосся, а в чорного коня - бiлого. Це волосся
зветься гречкою.).
- А гречку треба пофарбувати.
- Багато чого ?й треба, то не будемо тратитись нi на фарбу, нi на
горiлку.
- Дiло хазяйське, - посмутнiв дядько Трохим, який умiв пiдпоювати
коней, а пiсля тако? роботи не забував i про блиск у сво?х очах.
Уже зовсiм розвиднiлось, коли ми вибралися за село. Звiдусiль ?хали i
йшли на ярмарок люди, i спереду, i позаду порипував снiг, озивалися
голоси, а дiвчата всю дорогу притрушували смiхом, i, прислухаючись до них,
старi липи осипали блакитну паморозь.
Бiля перехрестя ми наздогнали дядька Володимира. Вiн так тягнув за
собою залигану корову, наче збирався посадити ?? собi на плечi.
- Володимире, не скрутiть ?й в'язи, - обiзвався дядько Трохим. Скупар
блиснув лихим оком, але дядько Трохим не вiдстав вiд нього:
- Володимире, садовiть ?? на плечi, а то вона вас на роги посадить.
- ? й безрогi, що на роги садовлять, - нарештi похмуро обзива?ться
дядько Володимир.
- А скiльки за корову правите?
- Усi грошi.
- А молоко вiд не?, Володимире, хоч на Великдень бачили?
- Краще б я тебе, такого, безклепкого, не бачив. Але дядько Трохим не
гнiва?ться, а смi?ться i вже нацiлю? очi на узбiччя:
- Ось подивiться на танець!
Там, бiля липи, мало не плачучи, стояла тiтка Дарка, а за пару крокiв
од не?, мов навiжений, крутився i пiдскакував пiдгонистий пiдсвинок.
- Дарко, вiн у тебе карапет чи польку-бабочку розучу?? - запитав тато.
- Ох, i не питайте, що ця холера витанцьову?, - аж застогнала жiнка. -
Купила ж на сво? грошi нещастя. Думала, кабанчик, а вiн - кнорус. То кум
напоумив перед торгом залити його горiлкою, а вiн що витворя?! - Жiнка
вдарила кноруса хлудиною, той з переляку зробив пару карколомних стрибкiв,
осiв на заднi ноги, кувiкнув i здивованими червоними очима поглянув на
господиню.
- Вiн у тебе i на сценi змiг би виступати, - засмiявся тато i
багатозначно глянув на дядька Трохима.
- Свиням горiлка не так iде на душу, як коням, - пробубонiв дядько
Трохим.
- От не знав досi, що й свинi мають душу, - пiдсiк тато дядька Трохима
i покивав рукою тiтцi Дарцi: - Повертайся, жiнко, додому та протверези
свого танцюриста огiрковим розсолом.
- Так, напевне, й доведеться зробити, - сумовито погодилась жiнка. -
Пропав торг, пропала й горiлка. А щоб тобi, сякий та не такий!..
I де тiльки того люду береться на ярмарку?! I як вiн не загубиться в
отiй рухливiй кашi, що розбуха?, коловоротить, гуде, смi?ться, торгу?ться,
марнословить, озива?ться iржанням коней, ревiнням волiв, дзвоном залiза,
горшкiв i струнами лiрникiв?
I чого тiльки тепер нема на ярмарку?! I кожухи нижче п'ят, щоб за собою
промiтали снiг, i коротенькi, обшитi смухом кожушки для дiвчат i
парубоцтва, i свитки, i кире?, i чоботи рiзних фасонiв, i постоли, якi
смiються усiма зморшками, i шапки, як стiжки, i такi вкороченi, що й з
вухом не поздороваються, i рукавицi, i ногавицi, i циганськi сережки з
червонного золота, i перснi пiд золото. I все це саморобне, зi сво?м
мудруванням i хитруванням.
? тут i фабричнi сукна: англiйськi, французькi, нiмецькi, австрiйськi,
- усi вiдбитi в завойовникiв; купують ?х не так статечнi люди, як
фертики-вiтрогони i писарi, що хапаються за хвiст моди i цим показують
увесь свiй розум. Навiть какао в нас ?! Захопили дядьки це добро на
станцi? Жмеринка, вигрузили з чужинського ешелону, привезли додому,
нюхають, як тютюн, i не знають, що воно за дивина: чи перець пахучий, чи
щось iнше. А жiнки здогадалися, що то за-гранична глина, розколотили ??
водою та й почали пiдводити призьби. А який iз цього толк? На це мастiння,
мов навiженi, накинулися свинi й почали з деревом обгризати призьби. Але
тепер i в нас довiдались, що воно за какао, та подивляються на нього
зневажливо. I коли хтось вереду? з ?жею, насмiшкувато запитують:
- I що ви будете споживати: какао чи хляки?
А яко? тiльки олi? нема в нас! I соняшниково?, i льняно?, i конопляно?,
i з рапсу, i з кользи, i з рижiю, i з маку. I така вона, кажуть, корисна,
що допомага? навiть тим, у яких чогось не вистачило олi? в мiзках.
А от краму на ярмарку мало, i вiн куса?ться - дуже дорогий. Саморобне
полотно тепер замiня? хлiборобу крам.
Над дорогою прямо рiзнокольоровими пагорбами пiдiймаються горшки,
миски, полумиски, глечики, ринви, макiтри, i жiнки руками вибивають iз них
передзвiн.
- Хiба це горщик?! - вихваля? гончар якiйсь мелодицi сво? череп'я. - В
ньому бiльше дзвону й приварку, нiж в iншiй головi...
- Ось Варвара, що нiч обiрвала, а день доточила! - показу? маляр
жiноцтву молодюсiньку веселооку в стрiчках Варвару, що зовсiм не схожа на
святу.
- Чого ж твоя Варвара в стрiчках? - пiдозрiло допиту?ться немолода
жiнка.
- Бо вона ще не дожила до ваших рокiв, ?й теж хочеться подiвувати...
- Берiть, чоловiче, дешевше за кадуб.
- Нiяк не можу дешевше, - впира?ться статечний бондар з вусами Тараса
Бульби. Навколо нього, як вояцтво, стоять великi кадуби, бочки, бочата, а
в них то зiтха?, то посвисту? вiтрець.
- Чого ж не можете? Чи вiн родив вас?
- Та нi.
- А може, вiн iз срiбла-золота?
- Та нi, - тягне сво? бондар.
- То чого ж тремтите над ним?
- Чого? Я в цьому кадубi, чоловiче, сiм рокiв ховався вiд жiнки, лише
на восьмому дiйшли до згоди. Жаль за дешево прощатися, - собi дорожче
кошту?.
- Га-га-га!..
На худоб'ячiй торговицi наша Обмiнна не привернула уваги покупцiв.
Прив'язана до саней дядька Трохима, вона, похнюпившись, перетирала сiно i,
очевидно, думала про людську невдячнiсть. Купцi зневажливо проходили повз
?? натрудженi роки i зупинялися бiля тих коней, що мали в очах не
горiлчаний блиск.
- Довго нам доведеться ?? водити по ярмарках.
- На всякий товар ? купець, - заспоко?в тата дядько Трохим. -
Знайдеться i на Обмiнну.
- Хоч би за не? десятку дали.
- Може, i десятку дадуть, може, й на дев'яти зiйдетесь, та й вiсiм -
грошi, - не журився дядько Трохим. - Головне, щоб свiжа копiйка
забряжчала. А он i Володимир купцiв розганя?, - видко, загилив цiну, як за
рiдну маму. Може, пособити йому?
- Пособляй.
Дядько Трохим пiдiйшов до скупердяги, перекинувся кiлькома словами i
схопився обома руками за голову. Дядько Володимир хекнув, подумав, махнув
рукою: мовляв, де мо? не пропадало. Тодi дядько Трохим втиснувся в гурт i
витягнув звiдти дядька Миколу, той пiдступив до корови, змiряв ?? лукавим
оком i заговорив, як у цимбали заграв:
Чу?те, люди добрi! Прода?ться корова - не корова, а диво! Ма? вона
чотири дiйки, два роги, один хвiст - i все до?ться! В дiйках - молоко,
роги збирають масло, а хвiст - жир.
Покупцi одразу посунули до корови дядька Володимира, i навкруг нього
зчинився регiт.
До нас молодцювате пiдiйшов дядько Трохим.
- То продасть Володимир корову? - запитав його батько.
- Тепер продасть, якщо не передума?: Микола так ?? розхвалить, що й
Володимир повiрить йому.
Незабаром дядька Трохима, тата i маму добрi люди покликали запити
могорич.
- Як же ми всi пiдемо? - завагалася мати.
- Чого ви, Ганю, журитесь? - знизав плечима дядько Трохим. - Залишимо
тут Михайлика, i хай править за коняку всi дванадцять карбованцiв. Хiба ж
ми надовго? Ти ж, хлопче, не продешеви! - блиснув на мене веселими
золотими перснями i подався з батьками на могорич.
Коли вони загубились у людськiй коловертi, я хотiв було на хвильку од
скочити до кобзаря Демка, голос якого долiтав з другого кiнця ярмарку. Та
в цей час коло саней, наче вкопаний, зупинився цибатий, у високiй шапцi
селянин. Вiн здивовано дмухнув на сво? вуса, вiддiлив од них два
прокурених вiхтики, потiм обережно обiйшов навколо Обмiнно?, хмикнув i
запитав мене:
- Вона ще жива?
Тако? насмiшки тато не вигадав би. Я сердито зиркнув на просмiшника й
одвернувся. А покупець погладив коняку, провiв рукою по ?? головi, i -
диво - Обмiнна не вишкiрилась, а стиха заiржала.
- Таки жива! - ще бiльше здивувався дядько. На його прив'ялих щоках i
пiд його вже роздво?ними вусами ворухнулася усмiшка.
Хотiлося менi спересердя щось вiдрiзати йому, та якось стримався.
- Хлопче, а скiльки цей одер править? - хитруватенько подивився на мене
купець.
- А нащо вiн вам?
- Та думаю поставити його в рамку i любуватися.
- Оце ж i ми робили.
Покупець засмiявся i знову запитав:
- То яку вiн цiну править?
- Дванадцять карбованцiв.
- То чого так дешево правиш? Чому не всi двадцять?
- Це вже тата спитайте.
- А де ж вiн?
-Десь на ярмарку, - пожалiснiв мiй голос. Я догадався, що передi мною
сто?ть справжнiй купець, - Дядьку, ви дума?те купити ???
- Таки думаю. Або що?
- Я не радив би вам цього робити.
- Що-що?! - витрiщився на мене цибань, вiдстовбурчив губи на пiваршина
вiд зубiв, а потiм розреготався. - Оце наскочив на продавця! Такого ще не
зустрiчав на сво?му вiку! Кумедiя, та й годi!..
Йому це була комедiя, а менi - горе.
- Чого ж ти не радиш купувати? - аж нависа? надi мною покупець.
Я оглянувся. Навколо ворушився, гудiв, бив у шкарубкi долонi, смiявся i
видзвонював ярмарок, - йому байдуже було до мо?? тривоги й смутку.
- То чого ти не радиш менi бути вашим сватом? - нетерпеливиться
цибаневi. - Скажеш чисту правду - куплю бублика.
- Не треба менi вашого бублика.
- Коли такий пишний, то як хочеш. Говори, що ма?ш казати.
- Ви ж татовi не скажете?
- Нащо менi на спiльника наговорювати? - правдиво диву?ться увесь вид
цибаня. - Говори!
- Стара вона дуже.
- Стара, але здужала, - заступився за Обмiнну покупець. - Ви ?й
западинки пiд очима не заливали теплим воском?
- А це для чого? - з острахом запитав я. Цибань пальцями поторгав у
Обмiнно? западинки.
- Розвелось тепер хитрунiв, якi й коней пiдмальовують, щоб нашого брата
обдурити. Ще яку вона ма? гандж?
- Трохи кривоклуба...
- Для робочо? коняки - це не велика бiда. Ще що?
- I вредна вона: куса? i хвица?ться. А швидко по?хати на нiй i не
здумайте.
- Спасибi, хлопче, утiшив. Ох i втiшив, - знову засмiявся купець, усяк
обмацуючи мене здивованими очима. - I де тiльки ось такi продавцi
беруться? Чи тебе, може, найняли вiдганяти купця?
Саме на цi слова повернулися розчервонiлi батьки й дядько Трохим. Я
одразу ж притих, поменшав, а купець насмiшкувато звернувся до батька:
- Чим ви, чоловiче, свого рисака году?те?
- Золотими галушками, - не розгубився батько.
- Воно й видно, що золотими, бо всi зуби про?дженi. А яка цiна йому?
- Хiба дитя не казало?
Купець пiдморгнув менi вусами, на якi напирав червоний, як перчина,
нiс.
- Дитя таке сказало, що вам треба ще доплачувати, щоб хтось узяв цього
рисака.
- Ой дядьку!.. - скривився я i одразу так подався назад, що мало
сторчака не зарив.
- Що ж мале напатякало вам?- вiрить i не вiрить тато покупцевi.
А в того смiх аж горбаки на щоках вибива?.
- Казав, що ваша коняка i стара, як Ветхий закон, i куса?ться, i
хвица?ться, а швидко по?хати на нiй - нiчого й думати.
- Оце дочекався помочi! - батько так зиркнув, що менi в очах i пiд
ногами закружляв весь ярмарок.
- Так-так, - нахмарився й дядько Трохим. - А ще й у школi науки
проходить. То й бери такого на ярмарок.
Покупець, аж перехитуючись од реготу, поклав руку на батькове плече:
- Та ви, чоловiче добрий, не дуже й гнiвайтесь на свого дотепника. Все
це я знаю краще за нього i за вас: кобила ж колись була мо?ю!
- Вашою?! - зовсiм стали круглими очi в дядька Трохима, а по ?хнiх
перснях пройшов туманець. - Невже вашою?
- Мо?ю! - добродушно засмiявся цибань. - Я ще якимсь пiдпилим дивакам
продав i? за коня i пiсля того смiявся два днi й три ночi. Прокинусь i
смiюся!
- Веселий ви чоловiк, - не зна?, що сказати, дядько Трохим. Батько ж
вiд цi?? мови жвавiша?, а я починаю потроху оживати.
А цибань, щось згадавши, пiдходить до Обмiнно?, обнюху? ?? губи й
пита?ться:
- Ви ?? горiлкою не пiдпоювали?
- У нас не ваша вдача, - насуплю?ться дядько Трохим, а в тата ямка на
пiдборiддi здрига?ться, бере "соб" - на смiх.
- Та ви не гнiвайтесь: хто кого не пiддурю? на ярмарку, - приязно
погляда? цибань на дядька Трохима. - На ярмарку ми всi потроху ста?мо
циганами. А з вами, надiюсь, сватами будемо. Га?
- Може, й будемо.
- Продав я колись оцю шкапину за десять карбованцiв, а тепер берiть
дев'ять - i по руках. Треба ж хоч жiнку порадувати, що викрутив у когось
свого карбованця. Як ви на се??
- Хай буде так! - Батько вдарив рукою об руку дивацького покупця, а той
теж ударив батькову руку й полiз до кишенi по калитку.
- От люблю, коли якась комерцiя ?! - нарештi розвеселився дядько Трохим
i гримнув на мене: - Як же ти, отецький сину, мiг такого намолоти? Га?
Я спiдлоба глянув йому у вiчi й вiдповiв:
- Бо мене мiй тато вчили говорити тiльки правду.
- Усюди, але не на ярмарку! -заграв очима батько. - В торгу i святi
правди не кажуть, - неiнтересно торгуватись буде. Бублика хочеш?
- Ой хочу! Коли можна - з маком!
- Ще й з маком? - погрiзнiшало батькове надбрiв'я. - Дома я тобi утру
маку!
- Е? - не повiрив я, бо хiба не видно, що гроза вже проходила над мо?ю
нерозумною макiтрою.
А тим часом покупець кива? нам головою i вже тягне за повiд Обмiнну. Я
пiдбiгаю до не?, прощаючись, охоплюю обома руками ?? голову i бачу, як у
великих, роками притемнених очах сто?ть людська печаль.
- Дядьку, ви ж тiльки не бийте ??, бо вона стара, спрацьована, - мало
не плачучи, благаю селянина.
- Та не буду ?? костi калiчити, - пообiцяв покупець та й повiв з торгу
уже не нашу Обмiнну.
Я довго-довго дивився ?м услiд, аж поки не зникла з очей спочатку
Обмiнна, а потiм висока шапка селянина.
РОЗДIЛ СЬОМИЙ
Чи зна?те ви, що таке галiфе з полотна?
На це сам Микола Васильович Гоголь вiдповiв би негативно:
"Нi, ви не зна?те, що таке галiфе з полотна".
I краще б не вiдати цi?? розкошi. Та багато чого довелося зазнати дiтям
кра?ни, що стала серцевиною нового свiту.
Вiйни, розрухи, блокади, нестатки пригнули наше село до убогого рала,
до саморобного ткацького верстата i до мертвотного слiпака. Наша молода
iсторiя йшла по селах не в срiблi-злотi, а в шорсткому саморобному
полотнi, та все одно в ?? веселих блакитних очах стояли свiти надiй!
Тодi i нашi майбутнi вченi, i майбутнi астронавти, i чародi? слова
прокидалися i засинали пiд хурчання маминого веретена. Це хурчання
приносило ?м у сни джмелине дзижчання, i спiв рожево? гречки, i помах крил
вiтряка, i якiсь такi думи, вiд яких у людини прорiзалися новi дерзання чи
крила.
А якi думи снувалися тодi у головах матерiв? I чи багато хто згадав, що
в отому бiлому полотнi, яке розстелялося по всiх усюдах i за копiйки
розкочувалось по бундючних експортах, горбились безсоннi ночi, пригашений
слiпаками цвiт очей i стогiн протертих пучок?..
Я не дуже полюбляв роботу бiля терницi, бительницi, прядiння, снування,
золiння, але дуже любив, як ткалося i вибiлювалося полотно. Коли ви не
зна?те, як нашi матерi бiлили полотно, то ви багато чого втратили.
Це починалось тодi, коли на лужках i левадах затоплений латач прямо в
барвiнковiй водi засвiчував сво? весiльно-золотi свiчада, а з лiсу
обзивалася зозуля. I от рано-вранцi, ще й ранесенько, коли в селi позiха?
ледащий туман, на лужок iз полотном на плечi приходить господиня. Вона
ста? обличчям до приiмленого сонця, накупу? ним сво? вi?, щось довiрливо
шепоче йому, а далi, пiдтикавшись, босонiж, як лелека, входить у воду,
вибираючи таке мiсце, щоб низ полотна лежав на водi - на латачi, на травi
i м'ятi, а верх насновувався променем. А коли б цього не було, то взимку
нашi суботнi сорочки не пахли б м'ятою, не озивалися б зозулею i не
марилося б нам весною...
У тi полотнянi часи в нашому селi пiшла мода на галiфе, i так вона
пiшла, що, мов лихоманка, охопила всiх чоловiкiв. I яких тiльки у нас тодi
не було галiфе: i круглих, як пiвбубона, i напiвкруглих, i тих, що
починалися вигином, а закiнчувалися дужкою, i таких, мов перевернута
голова бика, i зовсiм рiжкастих. На що вже дiвчата - i тих спокусила мода:
дарма що вони тодi ще не носили штанiв, все одно деякi придумали галiфе на
рукавах сорочок: починалося воно прямiсiнько вiд чохлiв i зникало, не
доходячи до плiч. Правда, це галiфе не було таким пишним, як у парубоцтва,
але й воно викликало заздрiсть чи зневагу у тих, яким лiта не дозволяли
ганятися за модою.
То що пiсля таких кравецьких новацiй мусив робити я? Теж канючити
галiфе. На це мати обмiряла мене насмiшкуватим поглядом i вiдповiла:
- Гарний ти i без галiфе, такий уже гарний, що далi нiкуди. Я пропустив
характеристику повз вуха.
- А в галiфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самi подивитесь.
- З мене досить i такого вариводи, - чогось не бажалося матерi, щоб я
став кращим.
- Так уже, мамо, хочеться того галiфе...
- А дубового сала чи березово? кашi не хочеться? Он краще побiжи хопти
нарви.
- А галiфе поши?те?
- Як тобi шити: упоперек чи повздовж спини?..
- Хiба ж галiфе на спину ши?ться... - ще не здаюся я.
- Можна й на спину, аби витримала вона, - i насмiшкувато, i журно
посмiха?ться мати.
Видать, мода не дуже хвилювала ??, i я згодом змирився, що розживуся на
галiфе, коли матиму в руках сво? ремесло i копiйку. I раптом таке свято
перед самим рiздвом!
Прокидаюся вранцi, кидаюсь до одежинки - i сам собi не вiрю:
на всю нашу скриню розкапустилось галiфе, i не просто з полотна, а до
синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галiфе здалеку може зiйти
i за крамне! А чорнi поворозки на ньому - iз справжнiсiнько? "чортово?
шкiри", що навiть дорослим iде на святешнi штани.
- Ну, як воно, сину? - оберта?ться од печi мати.
- Ой спасибi, мамочко... Як же ви без мiрки?
- А що там мiряти в тобi: шкiрку та дiрку? Вузькi будуть - розтягнемо,
широкi - пiдши?мо, довгi - на вирiст пiдуть.
От як тодi в селi дивилися на моду, головне було, - чи то в одежинцi,
чи то у взуттi, - мiцнiсть.
- Примiряти можна?
- Та вдягайся. Сьогоднi у них i в школу пiдеш. А ввечерi, як захочеш,
комусь вечерю понесеш.
- Я до дядька Себастiяна пiду.
- Ох i надокуча?ш ти йому.
- Це я чую тiльки од вас, а не вiд нього.
- Можна й до дядька Себастiяна. Одягайся.
Аби ж ви знали, як при?мно зашелестiло галiфе в мо?х руках, як повiяло
на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче живi. Одягнув я
галiфе, одразу пiдрiс i покращав сам собi.
- Як воно, мамо?
- Та, зда?ться, нiчого. Тiльки наче одна галiфина трохи меншою вийшла.
- Таки справдi менша.
- То я пiдрiжу бiльшу.
- Е, нi, ще знову не вгада?те. Я краще меншу буду потроху розтягувати.
- Розтягуй, як не ма?ш iншо? роботи.
Доки мати готувала королiвське снiдання - картоплю-нелупку, я
зосереджено вовтузився бiля галiфе, розтягаючи його i пальцями ззовнi, i
кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило
мене.
В школi мо? галiфе помiтили i сторож, i учнi, i вчителька. Учнi вiтали
нову одяганку смiхом, рiзними вигуками i пiдняли мене на ура; учителька ж
посмiхнулась i схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером i
на якийсь час притьмарив мою радiсть. Це ж треба видумати ось таке
паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:
- Прямо як городське!
- А чого ж, - запишався я, поправляючи меншу половину.
- Ти в ньому i на ковзанку десь-то не пiдеш?
- Пiду.
- Е?
- Хiба воно мене родило?
- Не побо?шся замастити?
- Пусте, - кажу так, наче менi щодня доводиться ходити в обновцi. - Ти
прийдеш на леваду?
- А даси ковзани?
- Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лiд орати носом!
- I чого б я ото пишалась, хоча й у галiфе, - в'?ла Люба i кинулась до
дiвчат.
Пiсля школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батькiв чкурнув на
ковзанку. I що дивно, - iдучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою,
щоб усi бачили мо? галiфе. Тепер я розумiв Юхрима Бабенка, як йому
хотiлось похвалитися сво?ю австрiйською та англiйською одежиною.
Обновку помiчали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навiть
такому отрясi, як я. А мене гордощi все пiдносили й пiдносили вгору, i я
вже залiтав у той час, коли буду вчителем i доскочу аж сукняного галiфе.
Що тодi скаже наш сторож?
На ковзанцi вже гамiрно, мов на ярмарку. I як тут не вивива?ться
малеча, i на чому вона тiльки не ката?ться: все в не? ?, окрiм фабричних
ковзанiв. А саморобки тут зiбралися такi, яких тепер уже нiде не побачиш.
Але й на них усi веселооко зустрiчають свою волю. А коли хто й упаде, його
одразу ж притрушу? безтурботний смiх.
Я стаю на сво? фасонистi, дротом пiдперезанi ковзани i рвучко
вiдштовхуюсь гострим шпенем. Пiдi мною одразу писнув, зашипiв лiд, а бiля
вух обiзвався вiтрець.
"Здоров, шибенику!" - в думках вiтаюся з ним i знову шпенем та шпенем у
лiд - i вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набiгала на очi, а
вiтер лишався позаду. Спробуй дожени! Тiльки й твого, що за полу свитинки
потрима?шся!
А лiд сьогоднi аж вигра? на скрипцi, i такий вiн пiсля велико? вiдлиги
чистий, що пiд ним виднi?ться печаль затоплених верболозiв i трави. А хiба
це не радiсть - витягувати з нього посвист i чути в сво?х ногах вiтер?!
- Михайлику, Михайлику, го-ов! - наспiвне обiзвався бiля верб Любин
голос.
Ой, яка вона гарна сьогоднi в новенькiй спiдничцi, сачку i великiй
терновiй хустцi! Я повертаю до тих верб, яким лiта вижолоблюють середину,
а Люба поспiша? менi назустрiч.
- Iч, яка ти сьогоднi!
- Яка? - радi?, гра? очима i соромиться дiвчинка.
- Святешна.
- Бо ж сьогоднi свят-вечiр заходить. Мама навiть дала менi свою хустку.
Бачиш, якi на нiй квiти? - i хвалиться, i соромиться хвальби, щоб я часом
не пiдсiк ?? насмiшкою.
Хустка справди гарна: на чорнiй основi, мов на шматку селянсько? долi,
так зацвiли червонi квiти, що за ними i не видно темно? печалi.
- Тiтка Василина теж запиналась нею, коли ?здила спiвати в театр. Ой,
?й так плескали в долонi, так плескали, навiть у газетi в цiй хустцi
надрукували.
- У цiй? - одразу дорожчою i чарiвною ста? для мене ця хустка, що
стiльки вбрала в себе вогнiв i очей.
- У цiй самiй. Дивовиддя, а не хустка.
- А як тепер тiтчин дядько?
- Спочатку потай журився, а тепер потай пиша?ться i таку любов показу?,
яко? навiть за парубкування не було. А дехто пiд'юджу? його. Я трохи
поковзаюсь на тво?х. Можна?
- Тiльки не впади.
На це Люба махнула рукою i розважливо сказала:
- Хiба обiйдешся без цього?
Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лiд, а ноги ??
одразу пiшли врозтiч.
- Ти б ?х мотузочком спутала, - вкусив я, а Люба, замiсть вiдповiдi,
показала кiнчик язика. Побачивши його, я засмiявся.
- Ти чого? - здивувалася дiвчинка.
- У тебе i язик темний, як обличчя, а я й не помiчав цього.
- Хi-хi-хi, - злетiла з ковзанiв Люба й вхопилась обома руками за
живiт. - Втiшився, пустомолот!
- Чого це я пустомолот?
- А чого видумав таке?
- Хiба я винен, що в тебе язик чорний?
- Це ми сьогоднi ?ли паренi чорницi, - i в усiх, навiть у тата,
почорнiли язики, наче в сажотрусiв. Навчиш мене трохи ?здити?
- По?демо далi, - з опаскою поглянув на те мiсце, де коловротилась
школярня: не дуже хотiлося, щоб тебе пiдняли на глузи.
- Можна й далi.
Помiж вербами i верболозами я на ковзанах помчав до тi?? Ведмежо?
долини, де побiля мiстка самотi? хутiрець-однохатка i де ми колись з дiдом
знаходили в'юнячi й карасинi мiсця... Ех, дiду, дiду, хто менi тепер
збуду? вiтряка, хто посадить бiля його крил молодого лебеденка?
Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дiдом спiймали найбiльшого
щупака. Тут лiд був такий тоненький, що чулося, як пiд ним стиха жебонiла
i пересварювалась iз берегом вода. А на березi, неначе сивочубi дiди,
стояли заснiженi стiжки; перехоплюючи сонце i вiтер, вони тихо-тихо
бринiли i струшували сльози на снiг.
- Михайлику, а тут не страшно? - пiдбiгла захекана i розчервонiла Люба.
- Чого тобi страшно?
- Тут вода зовсiм жива. От бачиш, як вона диха?? Ходiмо звiдси.
- Нiчого, таку вагу, як твоя, витрима?. Ось ставай на ковзани.
- Я трохи далi!
- Дрижаки позича?ш?
- Що не кажи, а страшнувато!
Люба стала на ковзани подалi вiд течi?, я взяв ?? за руки i, задкуючи,
потягнув за собою. Якщо ж ?? ноженята йшли врозтiч, то зупинявся i вчив,
як треба триматися, а далi знову тягнув за руки. А коли ця учоба
надокучила, забрав у не? ковзани, присвиснув i, хизуючись, помчав, як
хотiлось менi: з такими викрутасами та обертасами, що аж навколо
затанцювали верболози i верби. Вiтер ловив мене, а я його, i дарма що на
очi набiгали сльози, - в очах було повно завзяття.
- Ти прямо, наче метелиця, кружля?ш! - захоплено сказала Люба i аж
затанцювала на льоду, i затанцювали ?? червонi квiти.
А я пiсля ?? слiв, як дiдько, вивертiв коло, вивинувся на ясенець, а
вiдтiля знову помчав до сивочубих стiжкiв.
I враз пiдi мною засичав, увiгнувся i трiснув лiд, по ньому поповзло
слiпуче павутиння трiщин, враз пiдстрибнув угору берег, а з очей почали
випадати сонце, стiжки i верби. Вода обпекла мене, мов полум'я. На щастя,
руки мо?, випустивши шпень, зависли на льоду, я в одну мить вилетiв з
рiчки i, сам не знаю як, опинився на березi бiля верби.
З мо?? свитини i, головне, з галiфе задзюрчали струмки, а в чоботях
зажвяхкотiла вода. Затуманеними очима побачив ополонку, павук трiщин округ
не?, що бавились сонцем, i мiй самотнiй, прибитий до берега ковзан.
Розгубившись, я не знав, що робити, i насамперед витирав рукою обличчя,
а неслухнянi зуби в цей час почали вибивати противну чечiтку.
- Ой Михайлику, ти не втопився? - пiдбiгла до мене перелякана Люба. З
?? щiчок зникла смаглявiсть, а оченята зовсiм округлились.
- Та, зда?ться, не втопився, - спробував ще бадьоритися, але з цього
нiчого не виходило.
- Зараз же скидай чоботи! - наказала Люба.
Я слухняно сiв на погорблене коренище верби, що пробилося з-пiд снiгу,
а школярка обома ручатами вчепилась у чобiт, стягла його i вилила брудну
юшку. Коли я перевзувся, Люба одразу ж потягла мене в село.
- Побiжiмо до нас, це городами зовсiм недалеко. I тво? батьки не
дiзнаються.
А менi в очах менша? день i збiльшуються квiти на ?? хустцi. Понад
берегом, а потiм городами помчали ми в село. I вже недалеко вiд Любино?
оселi я завагався:
- А що скажуть тво? батьки?
- Батько зараз у лiсi, а мама скажуть, щоб ти лiз на пiч i не журився,
- передала мамин голос.
Зовсiм захеканi й знесиленi, ми добралися до Любиного дворища, посеред
якого стояла лiсова кiзочка. Побачивши незнайомого, вона, мов тiнь,
майнула й зникла в оборi. Тiльки ми розчинили хатнi дверi, як нас обдали
пахощi сiна, узвару, свiжоспеченого хлiба i яблук.
"Це ж кому святий вечiр, а комусь - грiшна купiль", - знiчений,
задубiлий, зупиняюся в куточку бiля судника, а невiрнi ноги починають бити
дрижаки.
- Ой смутку мiй, що з тобою, дитино?! - мов крильми, майнула бiлими в
квiтах рукавами чорнява молодиця, на мить застигла посеред хати i злякано
запитала в Люби: - Ви в ополонку вскочили? - Потiм квiти на ?? рукавах
опали, охопили мене. Я опинився посеред хати, залишаючи за собою бруднi
слiди i патьоки.
З печi виглянуло i з того дива заплакало ув'язане бiлоголове, мов
кульбаба, дитинча. Ви, певне, i не зна?те, як ото колись прив'язували
малечу? Ненастанна праця навчила наших батькiв робити це просто й
хитромудре: у сволок увiрчувалось кiльце, до нього чiпляли мотуз, другий
кiнець перекидали за комин i так ув'язували, пiд пахви дитину, щоб вона
могла гарцювати по всiй печi, але не впасти з не?.
А тим часом тiтка Оляна спритно скида? з мене свитинку, чоботи,
сорочку, пiдштовху? у плечi до лежанки, i я не стямлююсь, як опиняюсь у
пiвтемрявi на печi в кумпанi? з наляканою куль-бабкою.
- Скидай, дитино, штанцi та насухо витрися рушником. Соромлячись, я
скидаю сво? пожалюгiднiле галiфе, а тiтка Оляна одразу жаха?ться i
сплеску? руками:
- Ой, пропали ж тво? нiженьки, дитино! I що ти робитимеш у бiлому
свiтi? - заголосила вона i цвiтом на рукавах прикрила обличчя.
Глянув я на сво? ноги i теж перелякався: вони були темнi, аж чорнi. От
що робить з людиною мороз. I так менi стало жаль себе, що повiки мо?
одразу набухли слiзьми. Я витер ?х рукою, а тiтка Оляна, кусаючи уста,
обережненько тернула полотняним рушником по мо?х ногах.
- Не болить?
- Хiба я знаю?
- Задубiли, не чу?ш, видко, ?х. - Тiтка ще провела рушником - i сталося
диво: з-пiд полотна на мо?х ногах з'явилися бiлi смуги.
Я глянув на тiтку, тiтка на мене, вона засмiялася перша, я за нею, а
далi хихикнула Люба, i навiть мале верескля здивовано сказало: "А".
- Ой смутку мiй, а я, дурна, в теменi i не добрала, що це з тво?х
штанцiв облiзла бузина! - Навколо тiтчино? голови застрибали квiти, вона
сама стала схожою на квiтку, а в очах ?? набилося стiльки радостi, що вона
почала стiкати сльозою.
- Ну, чого ви, тiточко, плачете?
- Бо стiльки через тебе страху i жалю наковталася!.. Ой, шибеник ти,
шибеник. Де тiльки на тебе росте лозина? Чу?ш тепер ноги?
- Чую, тiточко! - аж нагнув голову, прислухаючись до них.
- Ану, давай розтирати разом, щоб i мороз, i трясця, i застуда заразом
утiкали з нiг. Чекай, я ?х ще святковою горiлочкою витру. Вiд не? запищиш
у мене, як в'юн.
I справдi, я попискував, наче в'юн, а тiтка пiсля розтирання ще й
щипнула мене:
- Щоб ходив здоровий i не журився!
Потiм вона кинула менi кожуха, а сама взялася за мо? чоботи, свитину,
сорочку i галiфе, не забуваючи й на тiсто поглянути, i метнутися до печi,
i набрати в праску вугiлля, i з бортяницi внести меду i з ним у руках
насваритися на курiпку, що почала добиратися до кутi.
А курiпка одним оком поглянула на тiтку Оляну, проспiвала:
"Чир-хик" - i розставила крила. На це "чир-хик" тихенько-тихенько, наче
тiнь, увiйшов дядько Сергiй, який мав темне переспiле волосся, темнi важкi
очi, темну душу i срiбний янгольський голос... Менi й досi дивно, як такий
голос, що у церквi пiдiймався до самого бога, не мiг пом'якшити дядьково?
злоби чи змити кiпоть iз серця.
Дядько Сергiй, не вiтаючись, обнишпорив очима всю хату й присiв перед
курiпкою, а та, чуючи щось недобре, дременула пiд лiжко.
- Гарненьке дехто ма? м'ясце, - подичавiли пiд вiями звуженi очi. -
Оляно, продай сво? курiпки, уже ж сам бог бачить, як прошу тебе.
- Я ж сказала: i не випросиш, i не вигрозиш.
На вивернутi губи дядька Сергiя лягають зневага i зверхнiсть, вiн
пiдводиться й невдоволено хмика?:
- От чого не розумiю, так не розумiю: i самим не ?сти, i комусь не
дати.
- Не все ж, Сергiю, треба ?сти чи жерти. Нашi курiпки - дiтям радiсть.
Тiнi пробiгли по обличчi дядька Сергiя.
- Нема тепер радостi на свiтi, - почина? мiряти хату порепаними
чобiтьми. - Нема, i не скоро буде.
- Не каркай, лиховiсний! - розпашiлась темними рум'янцями тiтка Оляна.
- Вiд тебе й хата потiнявiла.
- Ще раз пiдведи ?? глиною, - не дуже й сердячись, кида? похмурець. - А
де ж твiй господар?
- У лiсi.
- I перед свят-вечором у лiсi? - диву?ться вузький недобрий вид дядька
Сергiя. Тут вiн помiча? мене й витрiщу?ться: - Вигрiва?ш злиднiв на сво?й
печi?
- Все зле на тебе, некликаний! I нюшить, i нюшить чогось! - обурилась
тiтка Оляна. - Якщо ти, нелюдку, ворогу?ш з Панасом, то чого ма?ш
ворогувати з дитиною?
- А що, христосуватись накажеш iз ним? - змiрю? мене таким оком, наче в
ньому днювала i ночувала сама злоба.
- Iди, тумануватий, на три вихори! Тобi тiльки, бачу, хвоста браку?.
- Зашкварчала, наче я?чня на сковородi. От уже маю рiдню!.. - Натягу?
на сторчкуватi брови шапку, гордо виносить iз оселi порепанi шкарбани й
так хряска? дверима, що на долiвку сиплеться бiлiння.
- Ох i чоловiк! Щоб тобi в душi було пусто, - з гiркiстю i жалем
говорить услiд братовi тiтка Оляна. - Ви, дiти, не зважайте - не на ньому
трима?ться день.
З розмов дядька Себастiяна i тата я знаю, що нiч трима?ться на таких,
як дядько Сергiй... Правда, вiн притихне згодом, пригне голову i душу, щоб
потiм пiдняти ?х над людським горем у страшнi часц.
В революцiю ж дядько Сергiй потай водився iз бандитами, хоча сам i не
був у бандi. Вiд них вiн мав грабоване добро, а ?м постачав харчування i
самогон.
Одного разу червонi козаки накрили його з бандитами i лiсами повели на
Летичiв. I чи то з переляку, чи з туги дядько Сергiй заспiвав. Коли
закiнчилась пiсня, до нього пiд'?хав немолодий командир i наказав:
- Iди додому!
- Як додому? - не повiрив дядько Сергiй.
- Ногами... Отакий голос мати - iз бандитами водитись! Спiвав ?м, тепер
спiвай людям!
Того ж дня дядько Сергiй опинився дома, вiдлежався у клунi, а другого
ранку вже з насмiшкою розповiдав сусiдам про свою пригоду:
- Тiльки подумати: заспiвав пiсню - i червонi уневинили мене. Я думав:
у них очi на камiнних пiдмурках, а вони - на вологому мiсцi... Обманював я
очi жiнок, обманув i ново? властi...
В хатi стало тихiше. Тiтка Оляна мовчки почала роздмухувати праску,
потiм пальцем торкнулася ?? споду, i от уже мо? галiфе аж зашипiло i
запарувало, - iще одна напасть вiдлягла менi вiд серця.
- Ти не журишся? - через якийсь час заглянула на пiч тiтка Оляна й
подала менi одежинку.
- Нi.
- А обiдати будеш?
- Нi.
- Чого так запишався? Не зважай на чи?сь теревенi - вони весь вiк
чiпляються до живого. Любо, давай ложки!
I хоч як я вiднiкувався, тiтка Оляна принесла на пiч полумисок з пiсним
борщем, в якому серед поморщених грибiв хизувалась червона перчина, i
наказала:
- ?ж менi й не журися.
Я глянув на Любу i засмiявся.
- Ти чого, надзигльований? - сказала тiтка те саме слово, яке я чув
тiльки вiд свого дiдуся. - Ну, кажи!
- А гнiватись не будете?
- О, потрiбна менi така печаль. То чого?
- Бо ви чогось за кожним разом кажете, щоб я не журився...
- Хiба? - спочатку здивувалась молодиця, а потiм зiтхнула й пояснила: -
Бо що менi, як подумати, головне в свiтi? Щоб люди мали людянiсть у серцi,
хлiб на столi i не журились...
РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
Я вискочив iз шкоди, як горобець iз проса: навiть мати не здогадалася,
де сьогоднi побувало мо? галiфе. I хоч воно трошки посвiтлiло, та це не
дуже велика бiда: хiба в слушну хвилину не пiдфарбую бузиновим чорнилом? А
його менi не позичати, бо ще з осенi заготував цього дива аж повну
гранчасту пляшку. Пiсля такого виробництва тато з мiсяць не мiг
налюбуватися мо?ми руками i все казав, що вони стали схожi на облiзлих
кротiв.
Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило i для себе,
i навiть на обмiн, - уже три пера вимiняв - вiсiмдесят шостий номер,
череватеньке - ложечкою - i рондо. Правда, я ?х одразу ж програв хитрому
Цибулi, проте за ними не так шкодував, як за тими, що купу? тато аж у
Лiтинi.
Менi навiть трохи смiшно ста?, що нi батько, нi мама, проходячи повз
мо? галiфе, нiчого пiдозрiлого не помiчають. А може, це тому, що вони
зараз мають немалу турботу: готування до свят-вечора.
Заклопотана i варiнням, i мастiнням, i прибиранням, мати ткнула
батьковi й менi шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу, а потiм
на дверi й витурила нас iз хати:
- Iдiть, помiчники, i до першо? зiроньки не приходьте менi!
- Оце маю пошану вiд рiдно? жiнки, - удавано зiтхнув батько, натягаючи
на вуха велику, мов стiжок, заячу шапку. Вона ста? дуже гарною, коли з нею
зустрiчаються сонце й вiтер: сонце нада? ?й полиску, а вiтер мiнить i
мiнить на нiй кольори.
Ми з татом виходимо в клуню, де пахне примороженими снопами i сiном;
бiля засторонкiв, наче вiйсько, в два ряди стоять золотi околоти, над ними
з бантин звисають кетяги горобу, а над бантинами бавляться горобцi, ?м
зовсiм добре у нас - i ?сти ? що, i холод не страшний: як припече
морозець, влiтають у бовдур i вигрiваються, скiльки ?м заманеться. Там на
радощах живкуни так вмащуються у сажу, що потiм, коли вилiтають на
подвiр'я, навiть коти розгублюються: яка це птиця з'явилася взимку?
- То як, сину? - косу? батько на полицю, де лежать пилка i сокира.
- Еге ж! - кажу я весело, бо тато страшенно не любить нi кислi?в, нi
кислого слова.
- Хай пила замiнить ковзанку?
- Хай! - безтурботно кажу, зиркаю на бiльшу галiфину й чавлю у собi
посмiшку.
- Молодця! - хвалить тато й наводить на мене очi - бдне примружене, з
приплющеними бiсиками, а друге з бiсиками на повний зрiст. Коли батько ось
так погляне на когось, то неодмiнно чекай каверзи. Дочекався i я ??. Тато
по-кравецьки змiряв мене вiд голови до нiг, а потiм з нiг до голови,
зиркнув на дверi й тихенько запитав: - А злякався дуже?
- Злякався? Коли?
- Уже й забувся?
- Ви про що?
- Про те, як ти в ополонку вскочив.
- То ви зна?те? - несамохiть вирвалося в мене. Я з переляку внiмiв,
знiтився i облизав уста, що одразу ж посмагли.
- Та знаю... Ну, чого став як мурований? - Тато обома руками охопив
мене, одiрвав од току й притулив до себе. - Шануйся, шибенику, шануйся. Що
б ми робили без тебе?
I тепер у батькових очах я побачив не бiсики, а зажуру й теплiнь.
- Ой таточку!..
- Ну, що? - сумно спитав i торкнувся устами мо?? брови, ото?, що все
забира?ться на чоло.
- Нiчого, - ледь прошепотiв i з вдячнiстю тiснiше притулився до
батькових грудей. Я хотiв щось гарне-гарне сказати йому, але не знайшов
таких слiв i тiльки зiтхнув.
- Нiщо в тебе не болить?
- Нi, таточку...
- У чоботях не квакають жабенята?
- О, звiдки ?м узятися взимку? - не второпав я зопалу.
- Питаю, чи не мокрi ноги, бо ?х треба тримати в теплi.
- Не мокрi... А мама зна? про це?
- Не зна?. А то було б нам слiз i на свят-вечiр, i на рiздво. Шануйся ж
тепер на сво?х ковзанках... Постара?мось мамi на дровця? - ставить мене на
землю.
- Постара?мось! - одходжу я, хапаюсь обома руками за сокиру, а тато
бере пилку, й ми, дво? чоловiкiв, поважно йдемо робити дiлечко... I аби ви
тiльки знали, як сьогоднi при?мно бринiла-спiвала пилка, а ще при?мнiше
перегукувалась iз сокирою в саду луна.
От i вечiрня зiронька стрепенулась за сусiдським двором, де поскрипу? i
поскрипу? над криницею журавель. Над хатами влягаються пахучi дими, на
вулицях ста? гомiн i шарудiння саней, а снiгами до кожно? оселi бредуть
фiолети. З хатини в святешнiй хустцi й сачку виходить мати, на ?? обличчi
уляглись урочистiсть, злагода i очiкування казки.
- Де ви, господарi? - стиха, ласкаво гука? тата й мене i на
пiврозкритих устах трима? любов.
- А нащо ми тобi? - нiби дивуючись, озива?ться вiд дровiтнi тато.
- Просимо, дорогий муже, i тебе, сину, до хати, - з таким усмiхом, з
такою добротою вклоня?ться нам мама, що хочеться пiдбiгти до не? i
поцiлувати руку.
- Кажеш: дорогий муже? А хто нещодавно страхав нас коцюбою? - удавано
строго допиту?ться тато.
- Це ж люблячи вас! А кого любиш - навiть коцюби не пожалi?ш, - гра?
мати розквiтлими очима i да? нам дорогу.
- Ти диви! - похиту? батько головою i, йдучи до хатини, чогось затриму?
материну руку в сво?й. Чуднi цi дорослi.
Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечiр i вона покращала,
побагатшала. ?? бiднiсть скрасили i вишитi рушники, i кетяги калини, i
запашне сiно на покутi, й свят-вечiрнiй стiл. На ньому зараз лежать три
хлiбини, грудка солi, височi? стос гречаних млинцiв i стоять з рiзними
пiсними стравами тi святешнi мальованi полумиски, що бажають добрим людям
i здоров'я, i щастя, i червоного цвiту.
Батько перший заходить за стiл, огляда? всi страви, вiд кутi з маком до
миски з бобом, i поглядом дяку? матерi за ?? старання... А який вiн
поважний ста?, навiть не посмiхнеться, коли виносить корiвчинi покуштувати
кожно? страви, зготовано? на свят-вечiр. Ось вiн i бобу взяв у жменю та й
з подивом сказав:
- Прямо не бiб, а срiбнi карбованцi.
Глянув я на миску, - i справдi лежав у нiй бiб срiбними монетами.
Та найбiльш урочиста хвилина прийшла тодi, як тато з бичем вiд цiпа
став на порозi пiд гiллям ясенiв, на якi позлiталися зорi. Ось вiн
поглянув у заснiжену далечiнь, що горбилась за селом, i тихо покликав
мороза:
- Морозе, морозе, iди до нас кутю ?сти!
Я застигаю бiля тата i не вiрю, але трохи й вiрю, що на дорозi,
висвiчуючи туманом бороди, може об'явитися з мiшком за плечима Дiд Мороз i
пiдiйти до нас. А навколо так тихо, що чути, як у ясеновому гiллi
ворушаться зорi й обтрушують та й обтрушують срiбну паморозь.
- Морозе, морозе, iди до нас кутю ?сти! - вже голоснiше покликав тато.
Але й пiсля цього нi на вулицi, нi на городах не обiзвалися кроки
дiдугана. Батько ще й втрет? покликав його, та вiн, мабуть, забарився на
якiйсь лiсовiй чи степовiй дорозi. I тодi тато уже грiзно наказав йому:
- А не йдеш, морозе, то й не йди до нас, i не йди на жито-пшеницю,
усяку пашницю: iди краще на крутi гори, на моря, на лiси, нам шкоди не
роби!
Далi батько кликав сiрого вовка. Вiн теж не поспiшав, маючи свiй клопiт
у лiсах. Не квапились на кутю чорнi бурi та злi вiтри. I тато заклинав ?х:
- А не йдете, чорнi бурi i злi вiтри, на вечерю, то йдiть собi в
безвiсть, хлiба не здувайте, полукiпкiв не валяйте, стрiх не зривайте!
Потiм тато навстiж вiдчиня? нашi скрипливi ворота: а може, приб'?ться
яка добра людина з дороги, то й погрi? душу теплою стравою. I тiльки пiсля
цього ми йдемо вечеряти.
Тепер за столом я й не писну, прислухаючись до мови-сподiвання батькiв.
Отi великi надi? на хлiб новий, на рiй золотий, на щастя у дворi, на
рогову й дрiбну худобу в оборi сходяться i сходяться в нашiй хатинi, що й
справдi почина?ш вiрити: настане той час, коли господар на току буде зорi
вiяти, господиня в хатi золото прясти, а сивi срiбнорогi воли потягнуть за
собою срiбнi плуги.
Аж ось на вулицi обiзвалися колядники. Я перший вибiгаю надвiр.
Колядники вже пiдiйшли до хати тiтки Дарки - звiздоноша, "береза" й
мiхоноша попереду, а "коза" й "дiд" у страшнiй машкарi позаду. I чого
тiльки не виробляють ота "коза" й вертлявий "дiд", лякаючи дорослих i
дiтей. Та ось задзвонив дзвонар - i всi притихли, з'юрмилися бiля вiкон, а
зеленкуватими й синiми снiгами, скiльки свiту видно, покотилися,
задзвенiли молодi голоси, проганяючи недолю з вдовино? оселi:
А чи вдома, вдома та бiдна вдова?
Нема вдома - пiшла до бога,
Бога благати - щастя прохати:
- Ой дай, боже, два лани жита,
Два лани жита ще й лан пшеницi,
Лан пшеницi - на паляницi.
А ще гречки - на варенички...
Яка не ? убога наша хатинка, а i ?й колядники наспiвали щастя,
наспiвали, що в нашому дворi будуть стояти i мiсяць, i ясна зоря...
Гай-гай, куди вiдiйшли тi далекi роки? Вже одних колядникiв забрали
войни, других - сира земля, третi стали дiдами, а й досi вiриться, що в
тво?му дворi, бiля тебе, стояли з одного боку мiсяць, з другого - ясна
зоря...
По всьому селi порозходились колядники, до кожно? хати звiздоносцi
прихиляли мальоване сонце, нагадуючи людям, що вже справжн? сонце
змилостивилось над землею. А он бiля Зарiчки обiзвалася сива давнина, коли
хмари ворогiв обкрадали наше сонце i землю:
То не з моря тумани,
То iз коней пара...
Од чорно? погонi з Туреччини, з Нiмеччини, з Татарщини летять, Дунай
перелiтають козацькi конi, перелiтають, не вмочивши у воду нi свого
копита, нi козацького стремена...
Iду я з вечерею до дядька Себастiяна, прислухаюсь, як за тинами
пiдстрибу? морозець, придивляюсь, як у тiнях i дрiмливих мiсячних калюжках
заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до
тихого Дунаю, де гуляли козаки. I так менi добре та радiсно ста? на серцi,
наче i я з козаками ломив неволю, визволяв добрих людей, щоб верталися
вони на тихi води, на яснi зорi.
А на шляху в цей час обiзвався передзвiн збро? i стремен, загупали
кiнськi копита Я в подивi оглянувся. В прозорiй темрявi iмлисто
вималювались побiльшенi постатi вершникiв. I ось повз мене, пригнувшись до
грив, пролетiли-промчали на Лiтин червонi козаки, промчали тим старим
Чумацьким шляхом, що спада? у мiсячний напiвсон.
То не з моря тумани, то з коней пара обдала мене теплом. I хороше, i
дивно, i радiсно ста? менi, малому, на цiм свiтi. Я довго дивлюся услiд
червоним козакам, погойдую вечерею у вузлику i вже не знаю, звiдки вони
взялися - чи з тихого Дунаю, чи з-пiд синього Бугу, чи з-пiд зоряного
пилу.
Отак i сходяться пiсня i життя, присмерк давнини i свiтанок сьогодення.
А надi мною вечiр жменями засiва? зорi, а бiля мене арфами бринять
пiдмороженi верби, а пiд ногами голубi тiнi бавляться з снiгом, що
iскриться зблизька i туманиться поодаль, як iз коней пара. На левадi
перегукнулися курiпки, - i вони поспiшали в село на свiй свят-вечiр бiля
якогось стiжка чи клунi.
Задуманий i радiсний, пiдходжу до подвiр'я дядька Себастiяна. I тут
ворота розчиненi навстiж: а може, забреде погрiти душу захожа людина?
Я дивлюся на поплямовану мiсяцем хату i вражено зупиняюся. Щб ж воно
робиться? На хатi, в заснiженому кустратому гнiздi, де лiтували собi
лелека й лелечиха, тепер сто?ть самотнiй лелека i дивиться на схiд.
"Протри, чоловiче, сво? очi, - кажу сам собi, - бо ж над тобою
глумиться якась вечiрня мана".
Я й справдi протираю очi, знову косую на гнiздо, а в ньому знову сто?ть
цибата птиця. Та де ж вона в таку пору взялася i як не загинула в
холоднечу? Тихенько, щоб не сполохати птаха, скрадаюся мало не до само?
призьби i тiльки тепер догадуюся, що в гнiздi сто?ть дерев'яний лелека.
Хiба ж i в цьому не пiзна?ш вдачi дядька Себастiяна? Захотiлося чим-небудь
здивувати i порадувати людей, особливо дiтвору, от i поставив птицю в
гнiздо; дарма що вона дерев'яна, а комусь звеселить око i кине в душу хоч
краплину весняного сонця.
I поки я собi любуюся птахом, поки перелiтаю у весну, на тi лужки, де
на латачi, м'ятi, зiллi i сонцi вибiлюються полотнянi стежки, мене
тихенько оклика? знайомий голос:
- Михайле, дитино, це ти?
- Авжеж, я, дядьку Себастiяне, - затремтiв мiй голос вiд радостi i
вдячностi до людини, що першою, пiсля мами, нахилила над мо?ю дорогою
зорi, взятi чи то з неба, чи з доброго серця.
- От i добре? - виходить дядько Себастiян iз сiней. - А я, чу?ш, вдруге
виходжу тебе виглядати.
- Е? - вiриться i не вiриться, i менi аж трохи лячно ста?: за що оце
шибенику перепада? стiльки любовi i вiд дядька Себастiяна, i вiд людей?
- Справдi. Вже й на вулицю виходив: чи не напав на тебе, думаю собi,
мороз чи сiрий вовк.
Рослий, красивий, горбоносий, вiн пiдходить до мене, а я йому вклоняюся
посеред того двору, де вiтрець пiдмiта? срiбло, а дерев'яний лелека
вигляда? весну.
- Тато просили, мама просили i я вас прошу на вечерю, - кажу тихцем та
й передаю чоловiковi ув'язанi в бiлу хустку горшки-близнята з теплим
узваром i кутею.
- Спасибi, спасибi, дитино, - бере дядько Себастiян вузлик, а мене
охоплю? тi?ю рукою, що все життя орудувала косою чи сокирою вдома, шаблею
на войнах. I робота, i скорбота вибили на нiй знизу глибокi борозни i
мозолi, а зверху вилiпили жили завтовшки з мо? пальцi.
- Це правда, що ти на льоду завалився?
- I ви зна?те?
- Я вже й на ковзанку ?здив, i хотiв було до вас при?хати.
- Ото б настрахали маму, - знову лячно стало менi.
- Дивися ж, хлопче, дивись! - ще тiснiше однi?ю рукою притуля? мене до
себе дядько Себастiян.
- Буду дивитисяi - вже веселiше кажу я i на iнше збиваю думки чоловiка:
- А де ви такого лелеку дiстали?
- Славний?
- Славний.
Дядько Себастiян задира? голову, дивиться на лелеку, розтулю? уста й
почина? смiятися. Вiн дуже гарно смi?ться, назбируючи на вi?, очi й зуби
мiсячне сяйно.
- Це мiй друг вирiзав лелеку iз осики, а я вкрав його.
- Ви вкрали? - жахнувся я.
- А що було робити? Продати вiн не хотiв, так я тихцем за лелеку - i в
мiшок. Посто?ть у мене кiлька днiв, i завезу назад. Ходiмо до хати.
Бiля сiнешних дверей навсторч стояло двi камiннi плити, ?х. не було ще
кiлька днiв тому.
- Що воно таке, дядьку Себастiяне? - нахиляюсь до плит.
- Якась старовина. Ось бачиш, чи?сь життя вибите на них, - проводить
рукою по напiвстертих людях i конях. - ?х один нерозумець, шукаючи скарби,
викопав iз старовинно? могили та й поклав перед хатою витирати ноги. I
досi не перевелись мастаки об чи?сь життя витирати ноги!.. Вiдiбрав я цi
плити-завезу до Вiнницi: а може, згодяться вони добрим людям.
Ми заходимо до хати - в теплi пахощi сiна, хлiба i свiжих липових
ложок.
- От i гiсть до нас прийшов, Михайликом звати, - знайомить мене голова
комнезаму iз дядьком Стратоном, колишнiм мiнiстром селянсько-бiдняцько?
республiки, далi з вiдомим на всю округу музикою Федоренком (його сiм'я
склада? аж цiлий духовий оркестр), з кобзарем Левком i навiть зi сво?м
батьком, що саме сто?ть посеред хати в бiлiй сорочцi й бiлих штанях, мов
розгнiваний пророк: брови його звелися вгору, чуб настовбурчився на вiтер,
а вуса опустилися вниз, на дощ.
Я здогадуюсь, що старий знову чогось не помирився iз сином i навiть у
свят-вечiр знайшов час гарикатись. А потiм, дивись, i сусiдам пiде
жалiтися, що його сякий не такий розумець не ма? в головi олi?. Старий ще
й досi не може забути, що в революцiю син узяв з економi? не корову чи
коня, а пiанiно, i завжди, коли пiдходить до цi?? пансько? забави,
презирливо каже: "У-у-у..."-i пальцем шпиня? ?? в зуби.
Батько Себастiяна не дуже ласкаво дивиться на мене й бурмоче сам до
себе:
- Злиднi всiх кра?н, ?днайтесь!
А в хатi всi, окрiм нього, починають смiятися.
- Що, я, може, щось смiшне сказав? - диву?ться старий, i дивуються пiд
сивобрiв'ям його перестоянi, наче памороззю прихопленi очi. - Нi, таки
пiду додому, - не кумпанiя ви менi! - береться за шапку i зачерствiлий
кожух, що лежить на скринi.
- Та чого ви i куди ви, тату? - дядько Себастiян рукою притриму? смiх.
- 3 вами так усiм весело, ?й-бо, давно так не реготав.
- Трясця тво?й матерi! - обурю?ться батько. - Дурносмiх завжди знайде з
чого пореготати, навiть коли ма? пiст на копiйку. От подумайте собi, люди
добрi, як менi дивитися на такого! Привозять йому горожани аж цiлий
полумисок грошей, та все новеньких, та блискучих, як молодi очi, кидають
?х на стiл, - стiл щебече! Ще й могорич i закуски городськi ставлять. А
вiн, як бейбас, поверта? грошi, поверта? напитки-на?дки, а пiанiну лиша?
собi. То хiба ж я винен, що на самiсiнькiй серединi його розуму розсiлася
дурiсть?! Коли б не вона, мав би чоловiк грошви i на корову, i на кабана,
i на вариво, й на приварок.
- Так то ж, тату, грошi вiд непмана.
- Ну i що?! Аби не вiд дiдька! - старий випив чарку, поморщився i
зажурився: - Нi, щось я тепер не те що людей, а навiть свого засмута нiяк
не врозумiю. I птиця на срiбну сiтку летить, а вiн аби знайшов навiть перо
жар-птицi - вiддав би у фонд.
- Революцiя, дiду, зробила вашого сина таким, - обережно обiзвався
розумноокий дядько Стратон. Але й це не втiшило старого:
- Говори та балакай менi! Революцiя - велике дiло. Так чого ж тодi вiн
далi в революцiю не йде?!
- Це ж як вас, дiду, зрозумiти? - на округлому виду Федоренка
здивувалися круглi, обведенi темним веселим огнем очi.
- А так: давали ж йому в самiй Вiнницi службу, давали й жалування, i
квартиру з шпалерами давали, iди поглиблюй революцiю! А вiн чи здивачив
навiк, чи захотiв свiт здивувати: зостався в селi в однiй кавалерiйськiй
шинелi та й досi по всiх лiсах гаса? за бандитами. Ще мало свинцю на?вся,
iще порцi? чека?! З ким я тодi вiку доживати буду?
- Та не треба, тату, - дядько Себастiян лагiдно, з доброю усмiшкою
подивився на батька. - Я ж вам казав: менi та служба не до душi.
- От бачите, йому та служба не до душi! - ще бiльше розгнiвався старий.
- А такий, як Юхрим, з одним задом на два празники поспiша?, щоб показати
сво? соображенi? розуму. Та що ж це вийде:
Юхрим ближче до революцi? сяде, ще й тебе лiктем чи колiном вiдштовхне
од не?? От його, з великого розуму, ти звеш кар-кар'?ристом. А на кого ж
вiн робить оце кар-кар? На тебе ж! Тодi хто з вас дурнiший?
- Та цур йому, тiй балаболцi, - обiзвався кобзар. Його вдумливi, зi
смутком на денцях очi глянули кудись аж поверх оселi, рука торкнулася до
басiв, вони озвалися сумом, а приструнки повели мелодiю. I хата вже стала
не хатою - прижуреним степом з отi?ю дорогою, що й тебе чи твою душу
поведе до самого неба, з отi?ю чайкою, що пiд крилами трима? ранковий
туман, а в серцi - материнську печаль. А над смутком струн уже сплеснувся
зажурений голос дядька Себастiяна:
Ой горе тiй чайцi,
Ча?чцi-небозi,
Що вивела дiточок
При битiй дорозi...
До дядькового низького заспiву припав тенор Федоренка i пiшов, пiшов
понад хатою, понад селом, понад степом, аж до тi?? бито? дороги, де
людською журбою журиться чайка-небога i де вiтряки перелопачують крилами
?? кигикання i вiтри.
В це свято двох голосiв, один з яких вiв мелодiю низом, а другий брав
горою, вплiтався i стихав третiй - кобзарський, битий морозами i
метелицями, сiчений дощами i громовицями.
I враз, коли пiсня вже завмирала, старий кобзар гiрко зiтхнув,. припав
сивою головою до столу i заплакав. Ось i сльоза впала на струну, i вона
теж обiзвалася жалем. Усi кинулись до старого.
- Що з вами, дiду Левку? - прихилився до нього стривожений дядько
Себастiян.
- У кожного сво?, сину, - пiдвiв голову од столу кобзар i пальцем почав
витирати очi.
- Яка печаль-журба тебе, Левку, гризе? - пiдiйшов до кобзаря
Себастiянiв батько.
Обо? сивi, наче молоком облитi, глянули один одному в очi, побачили в
них, як у снах, сво? давнi лiта, сво? рiзнi дороги й зiтхнули.
- То чого ж ти, Левку? - знову спiвчутливо запитав дiд дiда.
- Чого? Ти ж пам'ята?ш, Вiкторе, який мав я колись голос?
- Пам'ятаю, Левку. Пам'ятаю його на ярмарках i дорогах, на весiллях i
похоронах.
- То не жаль менi себе, не жаль рокiв сво?х, а голосу жаль... Оце зараз
не вивiв його вгору та й зажурився, наче когось поховав. Себастiянiв
батько зiтхнув, у роздумi похитав головою:
- Ось за чим тепер жалкують люди. Може, воно так i треба, може, це теж
- революцiя. - I тихо попрохав сина: - Заспiвай менi про тi василечки, що
сходять на горi, i про той барвiнок, що послався пiд горою.
I знову дядько Себастiян повiв мелодiю сво?м могутнiм баритоном, а
горою пiшов тенор Федоренка, до них при?днався пiдголосок колишнього
мiнiстра селянсько-бiдняцько? держави, в яку входило аж три села. Тiльки
Себастiянiв батько, стоячи посеред хати, не спiвав; вiн дивився кудись у
далечiнь, чи то пригадував, чи то кликав до себе сво? далекi лiта, сво?
далекi василечки, свою далеку дружину, що озивалася тепер до нього тiльки
у снах.
- За тебе, Себастiяне, за тебе, людино! - пiсля василечкiв пiдняв чару
колишнiй мiнiстр, а теперiшнiй голова комiтету незаможних селян у тих
селах, що були повстали проти гетьмана й кайзера.
- Нi, за дiда Левка, за голос його, що все життя пiдносив угору та
вгору людську душу, бо горе було б нам, якби душа, пробачте, застряла десь
бiля кендюха.
- А щоб тебе, вилупку! - махнув рукою i вперше за вечiр засмiявся
Себастiянiв батько.
- Спасибi, Себастiяне, що уважив, бо головне в нашому дiлi -
душевнiсть, а решта-все тлiн, - по старостi лiт кобзар вмочив у чарку
сивого вуса, зчавив з нього скаженiвку i тiльки опiсля випив, що мав
випити.
- Артист! - показав усi зуби Федоренко, хотiв так само зробити, але це
в нього не вийшло. Вiн знову засмiявся i запитав мене: - А ти артистом не
дума?ш бути?
- I чого тебе весь час до артистiв тягне? - здивувався дядько Стратон.
- Ой, люблю сцену, як сво? життя! - зiтхнув Федоренко. - Iнколи як
сядеш на нiй зi сво?ми синами i братами, то чу?ш - у рай попав, i нiяк не
менше!
- А платять за це добре? -спитав Себастiянiв батько, i всi аж лягли вiд
реготу. - Нi, таки я пiду, не хочу страмитися з вами! - Старий знову
пiдiйшов до кожуха, але син вихопив його з рук батька i жбурнув на пiч.
- Побудьте ще, тату, без вас i свято скисне!
- От навiжений. I що менi робити з тобою?- пробурчав старий, але
залишився.
- О, ще хтось до нас! - повернув голову до дверей чуткий Федоренко.
Незабаром в оселю увiйшов старий гончар Демко Петрович, бiля якого на
ярмарку завше товпились люди. Однi?ю рукою вiн притримував мiшок, а в
другiй держав свiй прославлений батiг, видовбане пужално якого було
сопiлкою. Це ж треба додуматись, щоб навiть у пужалнi трималася музика.
Видко, не зблизька прийшов чоловiк, - на його товстих вусах аж дзеленчали
крижанi бурульки. Привiтавшись, вiн зiрвав ?х з вусiв, стер наморозь з
дугастих брiв, бережно скинув з плеча мiшок, у якому обiзвалися гончарськi
скарби.
- Демку Петровичу, вихилiть чарочку з дороги! - запросив господар.
- Для сугрiву душi i рук не завадить, - охопив кощавою пропеченою рукою
глиняну з червоним цвiтом чарку. - Ваше здоров'я! Ой!.. З чого ж ви ??,
мокруху, на скаженiвку переганя?те?
- Це запитайте Федоренка! - засмiявся дядько Стратон. - Вiн з якогось
весiлля доп'яв такого зiлля. Демко Петрович зiтхнув:
- Музика за свою роботу ма? веселуху, а гончар - жовч.
- Чого це ви тако? сумно? завели? - здивувався дядько Себастiян. - Хто
вас зобидив?
- А будеш на свят-вечiр слухати грiшне?
- Та що робити? Послухаю.
- То й мотай на вус. Я, Себастiяне, дуже розумiю рiзних i всяких, яким
положено ненавидiти нас. Але нiяк не второпаю, з яко? це хвороби iнодi
свiй свого ненавидить, свiй свого по?дом ?сть, свiй свому i дорогу, i
життя вкорочу?.
- Хто ж вам життя вкорочу?? - насторожилося мiжбрiв'я дядька
Себастiяна, i насторожилось усе його обличчя, полатане вiтряними лишаями.
- Ет, багато казати, та мало слухати, - хмурнiють очi майстра, в яких i
зараз, i довiчно будуть мiнитися полиски гончарських вогнiв.
- Говорiть! - наполяга? дядько Себастiян.
- А я думаю: ми говоримо бiльше, нiж треба, та й бiльше, нiж треба,
вiримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собi мед, а
когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.
- Хто ж вас ужалив?
- Не мене, а мою працю. Це навiть гiрше, нiж мене. Того й
притарабанився до тебе, голово! - Демко Петрович заглянув до свого мiшка,
понишпорив, вийняв з нього кахлину i показав дядьку Себастiяну. - Поглянь,
коли хочеш, на мою цяцьку.
Ми всi потягнулися до перепечених рук майстра. На його нiжнiй
полив'янiй кахлi з очерету злетiла качка, злетiла в зелений свiтанок, до
ще не видимого ронечка. Чорне око птицi довiрливо, по-людськи дивилося на
нас, а з ?? крила вiдiрвались двi краплинки води чи роси.
- Боже, як гарно! - аж застогнав кобзар.
А дядько Себастiян поцiлував Демка Петровича.
- От чоловiк! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини
зробити!
- Бог Адама теж вилiпив з глини, - вкинув слiвце Себастiянiв батько, i
знову мав за це смiх, i знову поглянув на пiч, де лежав його кожух.
- Спасибi вам за радiсть, - подякував гончаревi дядько Стратон.
- I справдi ви ма?те хоч краплину радостi? - подобрiшали вогнем
накупанi очi Демка Петровича. Вiн таки знав, що його праця повинна
подобатись людям, але хотiлося, щоб вони ще i ще раз ствердили це й
розмили невсипущi сумнiви, непевнiсть, якi бiльше тримаються душi творця,
анiж ремiсника.
- Про що й казати, - аж зiтхнув дядько Себастiян, придивляючись до
кахлi. - I як воно так виходить у вас, що вiд кахлини аж повiяло весною?
Добра i соромлива посмiшка обвела зморшкуватi уста гончаря:
- Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: i зеленi лужки, i
синю воду, i верби над нею, i сонце над вербами. От коли вони стали бiля
мене, то руки самi потягнулись до працi.
- Не зна?те ви цiни сво?м рукам.
- Найшовся такий, що склав ?м цiну, - зажурився гончар.
- Що ж воно трапилось?
- Оце ж побачив мо? цяцьки Юхрим i обклав ?х таким патентом, що треба
покидати свою забавку.
- Що?! Юхрим вас обклав?! - одразу ж розгнiвався дядько Себастiян.
- А хто iнший? Своячок!
- Не своячок, а книшохап! - нахмурився дядько Себастiян.
- Хiба ж втямки паскудi, що я на горшках та глечиках бiльше б заробив?
- Ви йому про це казали?
- I казав, i благав, i сварився. А вiн ухопив мою душу, мов кат, i
потягнув ?? на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув
на мо? роки i працю.
- I нiхто не рятував вас?
- Тодi мене мiг би врятувати або мiй у його кишенi червонець, або чийсь
вищий чин.
- Ну, то я ще з ним, нiкчемою, побалакаю! Я йому!.. - Дядько Себастiян
чогось не доказав, кинувся до жердки i похапцем почав одягатися.
Гостi й батько насипались на нього:
- Почекай, Себастiяне. Хiба ж завтра дня не буде?!
- Нащо вiн тобi на святий вечiр здався!
- Я комусь зроблю його грiшним!
- Навiжений, чи ти не здитинiв? На кого ж гостей покида?ш? - знову
розгнiвався батько.
- На вас, тату. Розважте ?х чимсь смiшним.
- Трясця тво?й матерi i тобi, задирi! Чи ти ось тепер обаранiв, чи
таким на свiт пожалував?
- Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! - Дядько Себастiян, як вiтер,
вискочив iз хати, а я вищулився за ним i прикипiв бiля сiнешнiх дверей.
Дядько це помiтив, але нiчого не сказав, - йому тепер було не до мене. Ось
вiн пiдбiг до стайнi, розчинив дверi й вивiв коня, якого колись вiдбив у
бандитiв. Кiнь тихенько заiржав, вигнув голову, i проти мiсяця росою
заiскрилася його грива. Дядько Себастiян вискочив на нього, пригнувся,
щось сказав, i кiнь з копита пiшов галопом, аж бiла курява затуманилась за
ним-
З хати повиходили гостi, i, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над
селом небеснi мiрошники просiвали зорi i зоряну пергу, а селом i досi з
кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.
- I що ви скажете про нього? - пита?ться сам у себе кобзар.
- Що я скажу? - обiзвався дядько Стратон. - Один чоловiк ма? душу, як
птицю, що пiд хмарами ширя?, а другий - мов квочку, що тiльки на сво?х
яйцях сидить, висиджу? не курчат, а покручiв якихось.
- А що мiй Себастiян ма? за свою душу? Одну шинелину, одну пiанiну i
купу напастi. Кажу ж йому: пожив ти для революцi?, то поживи й для себе.
- А вiн живе для лiнi?! - засмiявся Федоренко.
- Лiнi?! - перекривив Себастiянiв батько. - Яка ж це лiнiя, коли хтось
за революцiю одержу? порцiю свинцю, а iнший трясе й обтрушу? цю революцiю,
як золоту яблуню, ще й прикида?ться храните-лем ???
Вiд ставу, почувся тупiт копит. А ось на вулицi з'явився i дядько
Себастiян. Передним, поперек коня, лежав вдво? перегнутий Юхрим Бабенко.
Вiн щось жалiбно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезнi ноги
раз од разу розпорювали снiг.
Коли обурений такою поклажею воронець влетiв у двiр, дядько Себастiян
скочив на землю i, не церемонячись, потягнув за собою Юхрима. Той, наче
куль, упав на снiг, застогнав, пiдвiвся, п'янкуватими очима посклянiло
глянув на нас, здивувався i одразу ожив: напевне, спочатку думав, що йому
треба чекати чогось страшнiшого.
- I вас отак сюди привезли в гостi, як мене? - звернувся до людей i
почав правицею розтирати поперек, а лiвою - живiт.
Це несподiване запитання розвеселило усiх, а на мiнливе Юхримове
обличчя ляга? вираз догiдливостi:
- От гарного коня ма? Себастiян! Прямо не кiнь, а золотогривець! От
везе чоловiку в селi!
- А тобi в мiстi? -запитав дядько Стратон.
- Теж нiяк не зобиджаюсь на сво? офiцiйне державне становище, -
говорить до дядька Стратона, а сковзким оком пасе голову комнезаму i
непомiтно робить крок i другий назад.
- Ти наче втiкати збира?шся? - пита? дядько Себастiян, змiрявши
поглядом ноги Юхрима.
- Тiкати? - дивуються i очi, i уста, i квасолистi нiздрi Юхрима. - Це я
ноги розминаю. Та з такою кумпанi?ю усi святки, як у раю, гулятиму. Може,
скочити за чимсь таким? - красномовно поторгав рукою кишеню.
- Повертай до хати! Поговорим про святешне, - похмуро каже голова
комнезаму.
- Коли просять, то повернемо. I чого ти хмаришся, коли в гостi привiз?
- Лиха година возила б тебе!
- Е, це вже випад! - пiдiйма? голос Юхрим, а на його очi наповзають
сiрi плiвки. - Привiз мене у гостi, то й частуй, натурально, як гостя, бо
я теж можу розсердитись: менi ?хати поперек коня було не дуже зручно. I чи
не дума?ш, Себастiяне, що ми пунктуально розберемо це дiло в повiтi пiд
девiзом: "Геть партизанщину i махновську анархiю!"?
- Яку анархiю?! - скипiв дядько Себастiян.
- Ну, оту, не зовсiм культурну.
В оселi дядько Себастiян став насупроти Юхрима i ?хидно запитав:
- Виходить, дорвався до влади?
На це Юхрим, як по писаному, вiдповiв:
- Маю повагу вiд iнстанцiй, представникiв i газетно? хронiки. Ти не
читав, як нещодавно про мене було написано в одному органi:
"Оратор подробно остановился..."? Жаль тiльки, що прiзвище переплутали:
замiсть Бабенко, чогось написали Бабiй. Воно корiнь один, та звучання
зменшили, а збiльшили причетнiсть до бабодурства. Як ти на це дивишся?
- Я ще дочекаюсь, коли про такого оратора-дурисвiта iнше напишуть.
- Чекай, коли ма?ш час, - знизав плечима i позлiшав Юхрим. - Але не
завжди отак висловлюй сво? мн?нiе при народi, бо я про тебе можу
висловитись у кабiнетi.
- Про тво? пiдшепти, завушнику, я добре знаю. А ти хоч раз, працюючи
фiнiнспектором, думав, що лиша?ш позад себе?
- Позад себе?.. Хай над цим питанням поколiння думають! - безжурно
вiдповiв Юхрим. - А я для сучасностi на потреби вириваю карбованець.
- З м'ясом?
- Карбованець завжди виривався iз болем, iз шкурою чи з м'ясом. Це
знають усi дiловi люди. А хто зараз у нас ма? стати пупом землi? Тiльки
дiловi люди, що вмiють i виривати, i вимолочувати карбованець.
- Вибуяв ти, як дуб, а розуму й на жолудь не вродило! - придушив гнiв
дядько Себастiян.
Тепер Юхрим навiть згорда поглянув на голову комнезаму:
- Який не маю розум, а знову ж тепер не тобi вчити мене. ~ - Побачимо!
Юхрим з жалем i прихованою насмiшкою похитав головою:
- Ти опiзнився, Себастiяне, опiзнився! Тепер уже я тебе можу вчити, як
вищестояща iнстанцiя.
- I таки може, - погодився Себастiянiв батько. - Хоч ти, Юхри-ме,
дурень, а мiсце ма?ш розумне.
- Ти впiзна?ш цього чоловiка? - насилу стримуючи лють, дядько Себастiян
поклав руку на гончаря. Юхрим споважнiв:
- Натурально, впiзнаю, персонально приглядався до його звичайних i
пiдозрiлих цяцьок, персонально i обклав ?х, щоб менше назбирували навколо
себе несознательнi очi i несознательний смiх. З мо?х рук по лiнi? фiнансiв
навiть рiдна мама не вислизне.
- I ти, бевзь, посмiв обкладати красу?! - В дядька Себастiяна аж уста
затремтiли.
- Авантюристичне запитання! Бо що таке перед фiнансами краса? -
обурився Юхрим, обурились його квасолистi нiздрi, та враз вiн
утихомирився, а очi помаснiли: - За красу завжди i всюди бiльше платять,
то вона бiльше i обкладатися повинна. Резон?
- Тобi дай волю - усе красиве вичавиш! - обiзвався сивий кобзар.
- I вичавлю! Я людина без рiзних селянських сентиментiвi -
по-нахабнiшав увесь вид Юхрима. - Якась качечка або квiточка з мо?х очей
не виб'? сльозу. I треба дивитися на жит?я крiзь призму в iсторичному
розрiзi! Бо що тепер вартнiше: якiсь красивi, але нiкому не потрiбнi
качки, коники чи звичайнi горшки, що йдуть на потреби трудящих
робiтничо-селянсько? держави? I хай, натурально, оцей рукотворець без
вiдповiдного дозволу на те не кида?ться у мечтанiя, у фантазi? i лiпить,
що положено лiпити з глини, - горшки i макiтри; хай i вiн втямить: краса
служить одиницям, а навар - масам!
- Дайте менi батога! - метнувся дядько Себастiян до лави, правицею
вхопив пужално, а воно обiзвалось спiвом. - Я з цi?? макiтри нароблю
шматкiв! Я ним вiдчиню сво? дверi!
З обличчя Юхрима злетiло нахабство, вiн сторч головою кинувся до
порога, а в хату, мов хуртовина, влетiла Юхримова жiнка. Мороз хмариною
закружляв навколо не?, а всi ?? широкi розгойданi спiдницi вiдразу
вiдмiряли собi пiвхати i розбудили в нiй вiтер.
Юхрим з подиву сказав: "О, прибiг ?вген накоренок" - i притулився
спиною до печi.
- Ой Себастiяне дорогенький, богом прошу тебе, не вибивай душу iз тiла,
не запогуби, не прибий мого нездалого, мого зеленоголового! - мiнливими
рум'янцями i кирпочкою мiж ними припала тiтка Христина до плеча голови
комбiду. - Хоч який вiн нiкчема, а не прибий, бо ж i дурням треба жити на
свiтi.
- Прибивати не буду, а провчити навiть при тобi не посоромлюсь!
- Ти справдi не будеш його вбивати? - не повiрила зразу молодиця i
глянула на Юхрима. - А ти що варнякав? - i знову до дядька Себастiяна: -
То не будеш?
- Нащо менi цей телепень здався?! Тiшся ним, коли не докучив, як
болячка.
Тiтка Христина одразу ж повеселiла, крутнулась по хатi, а на ??
драбинками надiтих спiдницях ожило цiле господарство: i горох, i вишнi, i
птицi, i квiти, i колоски.
- Коли так, Себастiяне, всип мо?й парi i за мене! Аякже! Бо хiба це
чоловiк? Такого лобуряки, баламута, бельби, пустодзвона, ледащицi,
брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника i спiдничника увесь грiшний
свiт не бачив. Вiн скоро з мене Варвару-великомуче-ницю зробить, а я ж, на
злiсть йому, хочу по-людськи жити.
Дядько Себастiян здивувався, опустив руку з батогом:
- Оце так! I тобi, жiнко добра, не шкода буде твого каламутника?
- А вiн мене жалi?? - тiтка Христина одним кулаком пiдперла бока, а
другим насварилась на чоловiка. - Хай, лоботрясе, хоч раз вiдiллються тобi
мо? сльози! Скiльки я тобi казала: не чеши чорта - бiсом станеш! Аякже!
- Тодi, хрещенику, тримайсь! - дядько Себастiян вiдвiв руку з батогом,
а Юхрим, вивалюючи плечем i лобом дверi, вилетiв з хати, зачепився в сiнях
за дiжницю, упав, тихенько зойкнув i рвонув на себе сiнешнi дверi.
- I тут утiк! - здивувалась i сумно похитала головою тiтка Христина. -
Вiн, певне, i вiд смертi втече.
Я скочив до дверей, щоб зачинити ?х, i в цей час у дворi обiзвався
густий здивований голос:
- Ти чого сторч головою летиш? Що це тут робиться? Розбiй, побо?ще чи
попо?ще?
- Ой!.. Це аж ви при?хали до нас? Це така радiсть! Аж не вiриться,
натурально! А в нас кругом така необразованiсть - i досi без цивiлiзацi?
колядують... Може, до мене заскочимо? Оце буде свято? Не рiздво, а
великдень! Як ви на це? з точки зору?.. - солодкомовно зажебонiв до когось
Юхрим.
- Ти спершу обтрусись!
- Ой, стою перед вами необтрушений, як... Розгубився од iндивiдуально?
радостi. Пробачте. От спасибi, що при?хали! У мене дома ? така
запiканочка, яко? i в Санкт-Петербурзi при монархi? не було. Хоч ви,
натурально, не чарколюбець, але вiд цього зiлля нiяк не вiдмовитесь. Я
недалеко живу, - не утрудните себе. Ощасливте мою хату.
- А хто тебе з цi?? хати випроваджував?
- Ох, вам би персонально не питати, а менi iндивiдуально не
вiдповiдати, бо я не люблю наговорювати, - Юхрим зумисне перекида? голос у
хату, щоб i там чули, який вiн справедливий.
- Ти не галайкочи пiвслiвцями, а говори повним словом!
- Можу, Василю Iвановичу, можу й повним, - i одразу стишу? голос: - Ваш
хвалений Себастiян персонально мною вiдчинив сво? дверi. От яка в нього
первiсно-елементна культура!
- Що?! Себастiян фiнiнспектором дверi розчинив?
- Фiнiнспектором! I не тет-а-тет, не сам на сам, а при людях! Ось таке
вiн ма? фiнансове соображенi? розуму.
- А дверi ж цiлi залишились?
- Не знаю, мабуть, цiлi.
- За що ж ви не помирились?
- За сектори, Василю Iвановичу. Я, не жалiючи себе, натурально, захищаю
державний сектор, а Себастiян - iндивiдуальний.
- Та що ти мелеш?!
- Перевiрте! Ось я тут, а Себастiян у хатi. Ми з вами на державнiй
роботi у мiстi ма?мо кругозiр, а вiн - пуповину, яка приросла до села. А
на чому трима?ться село? На землi i на iндивiдуальнiй пуповинi.
- А в тебе колективна пуповина вже трима?ться не села, а харчiв iз
села?
- От i ви, натурально, обража?те свого фiнiнспектора, насмiшеч-ки собi
виробля?те. А яке життя фiнiнспектора в перiод непу i неперероблено?
дрiбновласницько? стихi?? Гiрше собачого, бо, дбаючи про державний
карбованець, вiн навiть з-пiд гадюки ма? витягнути копiйку!
- Ти дивись! Здорово сказано! - в голосi невiдомого обiзвалися подив i
спiвчуття, а в хатi всi похмурнiли.
- Кого це так розжалоблю? мiй пустослов? - смутнiла тiтка Христина.
- Голову повiтвиконкому, - вiдповiв дядько Стратон.
- Ще i йому заб'? баки мiй поштуркач. I як вiн умi? отак прикидатися? -
уголос диву?ться жiнка. - Вiн тiльки вдома ста? самим собою, i то не
завжди: навiть передi мною, забувшись, ще iнколи лисичить, гра? сво? ролi.
Усi починають смiятися, а до хати в клубах морозу входять голова
повiтвиконкому i Юхрим, обличчя якого зараз сповнене шаноби до начальства
i поваги до сво?? особи. Юхрим зачиня? дверi, крадькома дивиться, чи вони
залишилися цiлi, й мимоволi зiтха?.
- Добрий вечiр добрим людям, - простуджено вiта?ться молодий голова,
пiдiйма? довгi вi?, i на його темному обличчi гарно видiляються сiрi, з
дрiмливим туманцем очi. Та якi очi! Напевне, з приiмлених купальських
свiтанкiв вбирали вони той дрiмливий туманець, що вигина? вi?, диву?,
бентежить i раду? людину. - То це ти, Себастiяне, вiдчиня?ш фiнансами
дверi?
- Як сказано! Як це сказано: вiдчиня?ш фiнансами дверi, - пiдростаючи,
аж прицмокнув Юхрим, викруглив на коржастих щоках два великих догiдливих
нулi й пiдняв угору вказiвний палець. - О!
- I на кого ти, навiжений, ока?ш? -- тихенько запитала тiтка Христя.
Юхрим, як гусак, вигнув шию, витрiщився на жiнку, зашипiв, зменшив на
сво?му обличчi нулi, але одразу ж перебудувався, посмiхнувся i уклiнно
звернувся до голови:
- Познайомтесь, Василю Iвановичу, - моя вiрна, благовiрна i предана
половина.
- Чи не тю на тебе! - знiяковiла, засоромилась благовiрна половина. -
Вже мо?му на головi пошиття сивi?, а в головi хрущi хурчать.
- Нiчого собi характеристика! - повеселiшав голова й нацiлив на дядька
Себастiяна вi?. - Ти не скажеш, чого це вiд тебе так утiкав чоловiк, що
мало п'ят не розгубив?
- Напевне, поспiшав зiбрати сво? обручi й клепки, - одразу ж вiдповiв
голова комнезаму,
- От бачите, як вiн розмовля? навiть у чи?йсь вищестоящiй присутностi!
А при вашiй вiдсутностi вiн хотiв побити мене отим батогом, що з одного
кiнця ма? музику, а з другого - бiль. Розперезався Себастiян, як
натуральний анархiст.
- Язик дiамантовий, тiльки слова - жабуриння, - спокiйно обiзвавсь
маломовний дядько Стратон.
- Нате й мо? штани в жлукто! - позлiшав Юхрим. - Вони тут всi одним
мотузочком зв'язанi! А в'?лись у мою iндивiдуальнiсть за те, що я по
закону правлю податки, готовi грошi з тих кустарiв, якi займаються не
дiлом, а безiдейною i пiдозрiлою фантазi?ю.
- Почекай, почекай! Що це за безiдейна i пiдозрiла фантазiя з'явилась у
кустарiв? - Василь Iванович пiдкинув угору чорнi навскiснi стрiлки брiв.
Тiтка Христя благально простягла руки до голови повiтвиконкому :
- Та не вiрте губi мого чоловiка, - вона давно з правдою розминулась.
- Мовчи, немiч моя! Тобi й коваль розуму не вку?! - огризнувся Юхрим.
- Весело ви тут живете! - хмикнув Василь Iванович i звернувся до
Юхрима: - Розкажи, як ти правиш з фантазi? готовi грошi?
- Отак, щоб не розгулялась вона! - I тицьнув пальцем на Демка
Петровича. - Ось перед вами сто?ть отой iндивiдум, що може, натурально,
зробити з глини миску i горщик, ринку i глечик, макiтру i куманець, кухоль
i чарку - все, що потрiбно в хатi пролетарiату i трудовому селянству. А
вiн, замiсть реального трудового процесу, кинувся у мечтанiя-фантазiю i
лiпить рiзну звiрину, птаство i навiть чортiв з людськими натяками i
переживаннями. От я за це чортовиння i прикрутив його податком, за що й
постраждав тiлесно, бо наш голова комнезаму огороджу? кустарiв од податку.
Ось як вiн розумi? i пiдрива? фiнансову полiтику першо? в свiтi
робiтничо-селянсько? держави.
В очах Василя Iвановича посвiтлiшав дрiмливий туманець.
- Ти чого сваволиш, Себастiяне? Закон ? законом i для гончарiв, хоч би
що вони виробляли. Хлiбороб платить за землю, гончар за глину.
- Як сказано: хлiбороб платить за землю, гончар за глину! -- У Юхрима
знов округлились i очi, i нулi на щоках.
- Чого мовчиш, Себастiяне?
- А що менi казати? Грiх красу обкладати податком. Коли доменша? ??, то
i ми подрiбнiша?м. Я не знаю, хто придумав гiрку приказку: бог для бiдних
сотворив вербу i картоплю. А коли людина на бiдарськiй картоплi творить
красу, то ми повиннi похвалити, возвеличити цю людину, а не пригинати
дурним словом чи карбованцем, як робить оцей телепень. Демку Петровичу,
покажiть сво? фантазi?.
- Та нащо? - безнадiйно махнув рукою гончар. - Вже маю собi з повiту
прибiдок, то не хочу мати само? бiди.
- Чу?те, чу?те, Василю Iвановичу, що, натурально, говорять усякi
пiдозрiлi про повiт! I це при головi вищезгаданого повiту! От яку вони
красу творять! Отак i контрреволюцiю створять! До них дивись, придивляйся
i на замiтку бери!
- Ну, про контрреволюцiю ти вже, чоловiче, загнув!
- Нi, не догнув! А щоб повiрили, - демонструю курйоз! Я сам,
персонально, конфiскував на ярмарку в Демка Петровича глиняного чорта, в
якого довготелесiсть фiгури, модель голови й округлiсть обох щiк були
зовсiм схожi на мене. Покупцi дивилися на чорта, а насмiхалися з мене, про
що можуть сказати записанi в мою книжечку свiдки. Ось таким способом цей
iндивiдум може дискредитувати не тiльки мене, а й керiвництво всього
нашого повiту. Я прогресивно наперед заглядаю!
- Дивився бiс у воду i тiльки чорта бачив, - хмикнув дядько Стратон.
- Показуйте, чоловiче, сво? фантазi?! - звернувся до гончаря Василь
Iванович.
Демко Петрович кинув хитринку на Юхрима, зiтхнув i запитав голови:
- А якi ж вам показувати фантазi?? Возможнi i невозможнi, як говорить
фiнiнспектор, чи тiльки возможнi? Юхрима аж залихоманило:
- У вас знов об'явились невозможнi? Демко Петрович невинно вiдповiв:
- I на них вистачило глини. Юхрим всвердлив очi в гончаря:
- Не трусiть бiду - обтрусите горе!
Майстер обурився, скинув старiсть iз спини, випростався:
- Чого ти мене, копiйчаний, ляка?ш то карбованцем, то горем? Коли на те
пiшло, перелякаю тебе! - вiн полiз до мiшка i почав розкладати сво? вироби
на лавi. Ось у його руцi з'явився лупатий, з коржастими щоками чорт;
закiльцювавши себе хвостом, вiн тримав у руцi його кiнець, що завершувався
дулею.
Глянув Юхрим на чорта - позеленiв, обурено тицьнув на нього пальцем i
сказав: "О!"
Всi, крiм голови повiтвиконкому, засмiялися.
- Юхриме, це ж зовсiм твоя парсуна! - регочучи, схопився руками за
живiт Себастiянiв батько. - От аби тобi насправдi випала така дуля!
Гончар намiрився заховати свою цяцьку, але його притримав за руку
Василь Iванович.
- Заждiть, хай люди подивляться.
- А податку на чортiв не буде?
- Вас не податок, а, натурально, кримiнал чека?! От не я буду! -
шаленiв Юхрим i все бiльше ставав схожим на лiпленого чорта.
Василь Iванович вiдмахнувся вiд погроз i прикипiв до кахлини з качкою.
Вiн довго-довго розглядав вироби старого майстра, потiм щось згадав,
нахмурився, обернувся до Юхрима:
- То хто контрреволюцiю творить: вiн чи ти?
- Подумайте, подумайте, Василю Iвановичу, що ви при масах кажете! -
розколовся на двi половини голос Юхрима - перша тихо загула, а друга
закипiла, пiдстрибнула вгору. I навiть очi фiнiнспектора пiдвернулись,
стали навскiс, а на окантованих губах ворухнулася перелякана посмiшка. -
Василю Iвановичу, дорогенький, хiба ж ви не зна?те мене?
- Вiд сьогоднi не знаю i знати не хочу!
- I ви за таку дрiбницю, пробачте, за глину, зобиджаете чоловiка?
- А де ти навчився так зобиджати i применшувати людей?
- Ю, ви ще не зна?те мене, - сумно похитав головою Юхрим.
- Iще раз скажу: i знати не хочу тебе.
- То чого так швидко? - Юхрим схрестив руки на грудях i посмiхнувся,
мов змiя. Тепер вiн уже не боявся нiкого. - Я, натурально, розумiю: в
червоних козаках вам швидко треба було махати шаблею, а рiшення приймайте
поволеньки, бо посковзнетесь на глинi, - вона слизька, - тицьнув пальцем
на кахлину з качкою.
- Iди, слизький, звiдси! - блiднучи, стишив голос Василь Iванович. -
Завтра ж передаси сво? справи.
- Не ма?те права! Я, натурально, державну копiйку оберiгаю! - вискнув
Юхрим.
-А нам треба оберiгати державу вiд таких бовдурiв!
- Я i про це скажу вищестоящим iнстанцiям! Я свого не подарую!
- Вiдчиняй дверi! - пiдвiвся з-за столу дядько Стратон, i Юхрим одразу
вискочив з хати.
- Оце кому-кому, а менi дiстанеться, - зажурено сказала тiтка Христина,
перезирнулася з дядьком Себастiяном, покосувала на стiл та й пiшла
порядкувати до мисника.
- За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб вашi твори i в столицi
порадували людей! - чарку?ться з гончарем Василь Iванович.
- Спасибi.
- Христино, бери чарку! - наказав дядько Себастiян.
- Маю клопоту й без не?.
- Чого це не повну налили ?й?
- Це щоб я ?? сльозами, як свою долю, доливала, - тiтка Христина
торкнулась рукою до щiк, на яких i досi бунтувались рум'янцi.
- За тво? здоров'я, Христе.
- За ваше, люди добрi, - i молодиця втерла очi.
- Ти чого?
Тiтка Христина довiрливо й сумно поглянула на Себастiяна:
- Послухались вуха його язика, а тепер горя i вiдром не винесеш.
Аякже!..
- I де мо? очi були, як ти дiвувала? - тихо спитав себе дядько
Себастiян.
- Ой! - тiтка Христина здригнулась i самим смутком прошепотiла: - В
лiсах тодi були тво? очi.
- I кого тепер винуватити, лiси чи себе?..
Молодиця щось тяжко вiдвела рукою од себе, зiтхнула:
- Ет, не будем про це... Не кожен стрiча? свiй щедрий ранок чи щедрий
вечiр... Що тепер мiй хитрий мацапура витворя??..
Вже потiм село дiзналося, що Юхрим пiсля розмови з головою
по-вiтвиконкому метнувся iз доносом i скаргою аж у Вiнницю. I там вразив,
здивував i розжалобив працiвникiв губфiнвiддiлу сво?м коронним, звiдкись
поцупленим реченням, що вiн, дбаючи про державний карбованець, навiть
з-пiд гадюки витягав копiйку. Справа закiнчилась соломоновим рiшенням: з
Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу...
- А що це за хлопчак у тебе? - зиркнув на мене Василь Iванович.
- Михайлик! - одним словом вiдповiв дядько Себастiян.
- Це часом не той, що космографiю читав? - примружився голова
повiтвиконкому.
- Вiн самий!
- То он який ти? - диву?ться Василь Iванович i наближа? до мене
дрiмливий туманець сво?х незвичних очей. - Дуже кортить читати?
- Дуже, - нiяково кажу я.
- А як ти чита?ш? Вiд дошки до дошки й посерединi трошки?
- I посерединi трошки, - хитаю головою i не журюся.
- I що тепер чита?ш?
- Ет!
- То чого запишався?
- О! Таке скажете, - починаю пекти ракiв.
- Як ця книжка зветься?
- "Арабська земля i Магометова вiра".
- А це тобi доконче треба знати? - I смiх закружляв навколо мене, мов
танець.
То що менi залишилося робити? Теж смiятися.
- I в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а ?х нема, -
обiзвався дядько Стратон.
- Бiда? - спiвчутливо дивиться на мене Василь Iванович.
- Не так бiда, як прибiдок, - одходячи, вiдповiдаю йому.
- А читати ж хочеться?
- Аж душа болить.
- От цього я не хочу, щоб у малого душа болiла, - i Василь Iванович
повiв навскiсною бровою на дядька Себастiяна. - Прошу тебе, при нагодi
заскоч у Майдан-Трепiвський* (* Тепер Майдан-Курилiвський, Хмельницького
району, Вiнницько? областi) - там тепер найкраща бiблiотека.
- Оце дiло! - схвально кивнув головою дядько Себастiян i весело зирнув
на мене. - Там книжок - море!
- Ой! - несамохiть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив
рукою уста, а всi засмiялись, навiть Себастiянiв батько приязно похитав
журною головою.
А Василь Iванович вийняв з кишенi записну книжку, вiдсунув од себе
полумисок iз холодцем i почав на паперi виписувати радiсть для мене.
Я все косував на веселi розгонистi лiтери, що так пiдхоплювали одна
одну, мов збиралися до танцю, i мене обсипало чи iскрами, чи то зорями. Од
утiхи мало не загопцював на лавi. Як везе, то везе шибенику!
- Тепер, хлопче, мабуть, начита?шся! - нацiлив на мене Василь Iванович
насоченi усмiхом губи, вирвав аркушик з книжки i подав дядьку Себастiяну.
- Вчися, виходь у люди!
Весiлля заграло в мо?х вухах i душi, я зовсiм притихаю, прислухаюся до
нього, далi переводжу погляд з дядька Себастiяна на людей, а вони
нахиляють до мене осмiхненi, розквiтлi очi. I тiльки Себасйiянiв батько
чогось зiтха?.
А в цей час пiд вiкнами загупали кроки, засвiтилось, закружляло
мальоване в образi дiвчини сонце, i вечiр забринiв молодими голосами:
То не з моря тумани,
То iз коней пара...
Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней вста? пара, як
тумани з моря, коли стрiли падають, як дрiбен дощик, а мечi блищать, мов
сонце у хмарi?!
I колядки, i тихий Дунай, що виплив iз них, i вершники над Дуна?м, i
пара з коней, i струни кобзи старого Левка заколисували та й заколисували
й приспали малого. Я вже не чув, коли роз'?хались гостi, коли дядько
Себастiян скинув з мене чоботята й накрив сонька ?жакуватою солдатською
ковдрою...
Мене збудили скрип дверей, гупання чи?хось чобiт i чудернацький смiх.
Коли я розплющив очi, бiля порога рiвно стояла немолода засмучена жiнка, а
коло не? висяював хромовими чобiтьми веселолиций мiлiцiонер, до якого
прилипло дивовижне прiзвисько - Хвiрточка, i тiльки через те, що вiн
навчився гримати на людей: "Закрий менi хвiрточку" або "Вiдкрий менi
хвiрточку".
З його рота зараз виривався клекiт, хрип i щось подiбне на шипiння
гусака, - все це йому разом замiняло смiх.
- Сiдайте, тiтко Марино. Що там ско?лося? - заговорив до жiнки дядько
Себастiян.
- Ет, хай вiн говорить... навчився ж. - Тiтка Марина ображено стулила
темнi зморшкуватi уста, сiла на лаву й хрестом поклала на колiна важкi
землистi руки.
- Розказуй, Василю!
Зiпсований грамофон знову захрипiв у грудях мiлiцiонера, i знову -
смiху не вийшло, але це нiчутiнку не збентежило Василя, - все його обличчя
сяяло радiстю, а очi набухали веселими сльозами.
- От i не повiрите, що я сьогоднi на контрреволюцiю наскочив! Тримаю
??, понятно, у кулацi! - переможно сказав, а тiтка Марина зiтхнула.
- На яку це контрреволюцiю ти наскочив? - недовiрливо запитав дядько
Себастiян. - Може, на тiтку Марину?
- На не? ж! Нiколи б i сам не подумав, а от... село, конешно! Розкажу
вам за протокольною формою.
- Розказуй, як умi?ш, - нахмарився i зажурився дядько Себастiян.
- Сьогоднi ранесенько по?хав я до Якова пiдкувати коня. Заходжу собi
тихенько у двiр, iду до хати, а вухом чую, що в кузнi сичить ковальський
мiх. Це на рiздво! - знову зашипiв, заклекотав мiлiцiонер, витер рукою
сльозу. - Дивуюся, що для Якова й свята нема?, та й пiдходжу до кузнi. I
що я тiльки бачу?! Бiсiв коваль роздмуху? вогонь, а на вогнi, як на
картинi, сто?ть цiлiсiнький кулемет. Тодi, я, понятно, револьвера в руку,
а ногою - в дверi i до Якова: "Руки вгору!"
А вiн на мене, понятно, нiякого внiманiя.
"Пiшов ти, - каже, - Хвiрточко, пiд три чорти. Людям бог свято посила?,
а ти револьвером бавишся, мов самшедший".
"Я стрiляти буду!" - гримаю на коваля.
А йому й за вухом не свербить.
"Стрiляй, - каже, - собi в потилицю, може, там дурня приб'?ш. Чого ти
нажабився? Кулемета нiколи не бачив?"
"За цей кулемет судити будем!"
"За що ж мене судити? - розсердився коваль. - За те, що я смерть
перековую на лемiш?"
"Ви менi лемешем баки не забивайте, а фактично скажiть, де дiстали цю
смерть?" - припираю його до стiнки револьвером, параграфами i навiть
строгiстю закону.
М'явся, крутився, викручувався чоловiк, та мусив признатися, що дiстав
кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами i зiтха?,
наче цей кулемет не був ?? собственiстю.
- Тiтко Марино, це правда?! - не вiриться дядьковi Себастiяну.
- Та правда ж, - похитала головою тiтка Марина.
- I ви продали кулемет Якову?
- Ось це вже неправда: не продала його, а обмiняла.
- Що ж це за обмiн?
- Я йому вiддала кулемета, а вiн менi кочергу, бо моя саме
переломилась.
- Так i Якiв сказав! - пiдтвердив мiлiцiонер. - Тодi я бiгцем на
вулицю, скочив у сани - й на хутiр до тiтки Марини. При?жджаю, заходжу до
хати, а вона ще й до столу мене запрошу?.
- Як людину ж, - стиха обiзвалася тiтка Марина.
"Де ви, громадянко, хова?те сво? кулемети?!" - одразу нагнав ?й страху.
"Нащо вони тобi, Василю?" - не диву?ться, не ляка?ться, а виказуе, що
iще ма? зброю.
"В мiлiцiю треба здати!"
"Дурно чи щось заплатять менi?"
"За це дiло тюрмою заплатимо!" - кажу ?й.
А вона до мене:
"Хвiрточкою ти був, Хвiрточкою й залишився, хоч i взувся в золотi
чоботи".
Розсердився я i почав робити обшук. Сопротiвл?нiя з боку тiтки Марини
не було. I знайшов я у засторонку, - от нiхто не повiрить, - iще чотири
кулемети i п'ять нiмецьких i австрiйських рушниць.
Дядько Себастiян зблiд i отетерiло поглянув на тiтку Марину:
- Невже це правда?
- Та правда, чого ж...
- От який вискiпався iще елемент! Мабуть, у не? був бандитський
арсенал. Повiсив я пломбу на ?? дверi i до вас: як не ? - це ж далека ваша
рiдня.
- Тiтко Марино, де ви цi?? бiсово? збро? набрали? - з жалем запитав
дядько Себастiян.
- Бандити, хто ж iнакше, мали в не? свою схованку! - тримався свого
мiлiцiонер.
Тiтка Марина боляче повела плечем, злегенька ойкнула й презирливо
поглянула на нього:
- Пломба ти, та й бiльш нiчого. Ось ти над цi?ю збро?ю тiльки зараз
затрусився, а я всю вiйну трусилась. Оце ж, Себастiяне, дорогенький, як
убили на вiйнi сина, то мiй Iван iз журби почав, де мiг, красти оружi?.
Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розiкрасти рушницi,
кулемети та iншу погань, що стрiля?, то не буде чим воювати i менше
зiв'яне людей на вiйнi. От i крав чоловiк, що мiг, крав i в нiмцiв, i в
денiкiнцiв, i в петлюрiвцiв. На цьому дiлi попався та й пiшов спати в
могилу. А Хвiрточка вже мене до бандитiв припису? та тюрмою та пломбою
страха?. То ма? вiн совiсть чи в нього ?? розклювали кури?
Пiсля цi?? мови дядько Себастiян розпогодився, а мiлiцiонер, що весь
час то обурювався, то недовiрливо хмикав, то кусав губи, зашипiв,
заклекотав, захрипотiв, тернув рукою по очах i сказав:
- Правильно. Ой, не було цього ранку в мене нi совiстi, нi клепки в
головi! - Вiн пригнувся до тiтки Марини, поцiлував ?? в прив'ялу щоку, а
потiм зажурився: - Воно-то так. А що тепер з бiсовими цими кулеметами
робити? Почнуть нас тягати по iнстанцiях, та почнуть сумнiватись, та
допитуватись, та протоколи писати i всяку всячину. От вскочили в халепу на
самiсiньке рiздво. Тепер i чарки не вип'?ш, а скачи в повiт на зламану
голову.
- Василю, а не краще буде, щоб Якiв без зайвого клопоту забрав собi цi
кулемети - i на вогонь? - довiрливо запитала тiтка Марина. - Вiн менi за
них зробить i чаплiю, i рогачi, i лопату, бо тепер такий сутуж на
залiзо...
- Ет, сiльська на?внiсть! - безнадiйно махнув рукою мiлiцiонер i
зажурено звернувся до дядька Себастiяна: - I яку тут придумати резолюцiю?
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Воно, звiсно, дурниця, писати п'?си в четвертому класi, але що вдi?ш,
коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа пiдсмiю?ться над мо?ю
сверблячкою, уже до мене вчепилось кiлька образливих прiзвиськ, а дехто з
однокласникiв потай збитку?ться над мо?ю писаниною - вимальову? на нiй i
чортикiв, i дулi. Образливо й боляче ста? вiд цього, та я б'ю лихом об
землю i тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю сво?
злощаснi зошити пiд партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручнiсть
велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимага? жертв.
А вечорами i в погоду, i в негоду чешу до хати-читальнi, що вiдкрилася
мiсяцiв зо два тому. Тут я перечитую, якi не ?, п'?си, навiть п'?си-суди
над бур'янами, посухою i бандитами.
Найбiльше ж подобаються менi тi драми й трагедi?, в яких багато
стрiляють. Про це добре зна? наш завiдуючий хати-читальнi, через те вiн
iнколи мою появу зустрiча? завзятим вигуком:
- Михайле, привiз п'?су з стрiляниною!
- I багато ??? - завмираю од радостi.
- В усiх сценах i трохи поза сценою там з гармат б'ють!
- Оце п'?са! - тiшуся я.
А завiдуючий назбиру? з пiвсотнi зморщок навколо очей i смi?ться, -
такий славний чоловiк трапився. Часом, коли розходяться люди, вiн проха?,
щоб я прочитав йому сво?, з п'?си, над прочитаним довго дума?, теребить
кiнчик носа i шкоду?, що не пишу вiршiв, - вiн би ?х помiстив у
стiнгазетi, яку тодi сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся
драматургi?, бо, видать, така моя судьба.
Учора, то блiднучи, то червонiючи, я здав свою третю п'?су Настi
Василiвнi. Вона бережно взяла мо? зошити, погортала верхнiй i спитала:
- А стрiлянина ? в них?
- ?, i навiть багато!
- Оце й добре, - схвально хитнула головою Настя Василiвна, а я трохи
пiдрiс: хоч що-небудь добре ? в мо?й писанинi...
Зараз я лежу долiчерева на печi, передi мною блима? заправлений
трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, - сьогоднi
чита?ться й не чита?ться менi, думки все кружляють довкола написаного: що
про нього скаже вчителька? I маю я сумнiвiв i гризоти бiльше, нiж надiй. А
за вiкнами крекче мороз i посвисту? вiтер, вiн торга? приморожене гiлля
грушi i видобува? з не? то стогiн, то срiбний передзвiн. Оце б i грушу
можна було б вставити у п'?су, i кулеметникiв бiля не?, а в гiлля грушi
вмалювати молодика, якого нема тепер. За сво?ми думками я й не почув, коли
з школи повернувся тато.
- Сьогоднi наш батько з якогось дива аж гуде всерединi, - несе йому
посмiшку мати.
На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матiр:
- Скоро i ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тiятру. Вiд
одного слова про театр я нашорошив вуха, прирiс до печi, а поглядом
вп'явся у батькове обличчя: чи радiсть, чи насмiшка виб'ються на ньому?
- Знову якийсь тiятр при?жджа? до нас? - прядучи пряжу, допиту?ться
мати.
- Не при?жджа?, а он увесь тiятр вилежу?ться на печi, - тато знову
зиркнув на мене. - Оце ж написало воно якусь п'?су, i ?? поставлять у
школi. Ото буде кумедiя!
Я ще бiльше вростаю в пiч, радiсть i острах вчепилися в мою душу, а в
цей час за мене заступа?ться мати:
- I чого б я ото пiдсмiювалась над сво?ю дитиною, коли воно собi щось
грамузля?.
- Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твiй халамидник писателем
ста?. I хто нам тодi корову пастиме?
- Ти хоч толком, без насмiшок скажи: що про нього вчителька говорила?
- Ото ж i говорила: школа поставить його п'?су, цiна квитка буде п'ять
копiйок, а чи пустять нас iз тобою на дурницю - посовiстився спитати. Як,
сину, пустять батькiв тво?х?
- Як трохи притрима?те сво? насмiшки, то, може, й пустять, - кажу
обережно, бо хто ж зна?, як воно обернеться справа. Мати враз накрила
батька мокрим рядном:
- Тепер, зда?ться, i в тебе, i в Миколи язики однаковiсiньке мелють.
- Уже й ти не вiриш чоловiковi, а вiн принiс тобi чистiсiньку правду,
навiть слова не закаламутив.
- Тату, i справдi вчителька сказала, що... того, поставлять? - забринiв
надi?ю мiй голос.
- Та, певне, поставлять. Сьогоднi всi учителi прочитали тво? мазюкання,
щось пiдчикрижили в ньому, а щось дописали i зiйшлись на тому, що нашому
селу нiяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досi, як з простим,
говорив? То вже пробач, сину, - приязно й насмiшкувато подивився на мене
тато й за чуба смикнув. - Пустиш нас iз мамою в тiятри?
- Ой таточку!.. - Неймовiрнi сподiвання, неймовiрнi надi? залiтають у
мою душу i ведуть до того дня, про який i радiсно i страшно подумати.
- То чого ж так застидався? - знову смика? тато мене за чуба. - Може, й
справдi з нас щось буде?
А в цей час надворi обiзвався Рябко, задеренчав засув на хвiртцi,
батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був
одягнений у довгу, на вирiст, кирею. Чоловiк обтрусився, обмiв з чобiт
снiг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.
- О, i ви зна?те, - скривився я.
- Усе село зна?. У нас iз кашлем i п'?сою не вта?шся. Оце ж i прийшов
до тебе: чи не виставив там на смiх людям дядька Миколу, бо що тодi скаже
Ликерiя?
Ми всi почина?мо смiятись, а в менi жаль прокида?ться: треба було б
вписати в п'?су щось iз дядькових смiховин. Ось вiн розправив сво?
гетьманськi вусища i вже серйозно запиту? батька:
- Панасе, хочеш на щедрий вечiр роздобути свiженько? риби?
- Як це - роздобути? - недовiрливо косу? на нього батько. - У водi чи в
крамницi?
- На дурничку! У водi з-пiд криги.
- Чого ж про цю дурничку Володимировi не сказав? - пiдсмiю?ться тато.
- Та вiн мене вже за кури грiхоплутом обзива?, а сам таке ма? грiшне
око, що всю рибу переляка? - на дно пiде. Оце щойно здибався з одним
рибалкою, то вiн сказав: у Щедровiй тепер наловлюють цiлi мiшки риби.
Треба й нам гайнути.
- Скiльки ж береш iз собою мiшкiв?
- Чотири i торбу про запас, - не моргнувши оком, вiдповiв дядько
Микола.
Мати затряслась од реготу:
- Чого ж так мало?
- Шкода всi мiшки обслинювати рибою. Що в мiшки не вберемо - на сани
вкинемо, - навiть не посмiхнеться дядько Микола. - То по?демо, Панасе?
- Можна й по?хати, - погодився тато, - Готуй, жiнко, мiшки!
- I на рибу, i на в'юни, - дода? дядько Микола. - Я знаю такий
закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки i чекають тепла.
Колись наловив ?х мало не повний мiшок, привiз мерзлих додому, кинув пiд
лаву, а сам лiг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся:
забралась моя Ликерiя на лежанку прямо з чобiтьми, в руках держить
каганець i кричить не сво?м голосом:
"Що там у тебе? Ой, подивись на долiвку, - аж тiпа?ться вона, - хтось
вужiв повну хату напустив!"
Глянув, а по долiвцi мо? в'юни повзають, - чисто усi порозмерзались.
Мусив я ?х удруге ловити й нести до сусiдiв, бо Ликерiя зi страху й
дивитись не захотiла на них, i дома ночувати побоялась. Через цих в'юнiв
мало любовi не позбувся.
Ми всi смi?мося, а дядько Микола вплiта? руку в сво? гетьманськi вуса,
вигадуючи ще якусь побрехеньку.
- Тату, вiзьмiть i мене в Щедрову! - прошуся, бо вже саме слово
"Щедрова" бринить менi казкою.
- Обiйдемось без тебе, - вiдмахнувся тато рукою.
- Вiзьмiть, таточку.
- Там треба цiлий день вибути на морозi, а вiн i в кiсточки тво?
забереться.
- А на ковзанцi я ж вибуваю цiлий день! Тато перезирнувся з мамою,
похитав головою, поглянув на дядька Миколу:
- Що нам робити з ним? Може, вiзьмемо, бо воно ж таке невiдчепне.
- Хай привча?ться до всякого дiлечка.
- Бiжи ж вiзьми свiжо? соломи на устiлки! - гримнув тато.
Мене з печi як вiтром здуло, - босонiж вскакую в чоботи, вилiтаю в
клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось пiдходить
до хвiртки i смика? мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.
- А хто там?! - гукаю баском.
- Це я, Михайлику, - чую знайомий голос. - Пустиш до хати?
- Ой, заходьте, дядьку Себастiяне! - Я пiдбiгаю до хвiртки, вiдчиняю ??
i помiж стовпами клунi веду голову комнезаму до хатини.
- От хто нам про мiжнародностi i внутреностi розкаже! - весело вiта?
гостя дядько Микола.
- Про вашi внутреностi вам лiкар розкаже, - смi?ться дядько Себастiян.
- То я на однi мiжнародностi згодний. Як там Антанта? Ворушить
копитами?
- Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого i свого
доточили.
- А як же без приросту обiйтись? - шельмувато диву?ться дядько Микола,
- На свинях прироста?, на худобi теж, то й на язицi повинно, бо iнакше
зноситься вiн, як сатинова латка.
- Ваш навряд чи зноситься - не тi ковалi його кували, - дядько
Себастiян пильно поглянув на тата й сказав: - А ми тобi, Панасе, по тво?й
вдачi знайшли молодецьку службу.
- Хто це - ми? - насторожу?ться батько.
- Незамождики i голова повiтвиконкому. Хочемо, щоб ти став лiсником.
- Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, - насупились брови у
тата.
- Як i не хочеш, то мусиш, чоловiче! - каже дядько Себастiян.
- Чого ж це мушу?
- Хiба не бачиш, як ляга? пiд сокиру наш лiс? Кожному тепер воля, а
лiсам - недоля. Лiсники ж з лiсництва примирилися з лiсокрадством i тiльки
дудлять самогон. То ми й вирiшили поставити охоронцiв непитущих i
заповзятих. Як ти?
- Не хочу.
- Бо?шся? - в'?в тата дядько Себастiян.
- Нi лiсокрадсько? сокири, нi обрiза я не боюсь! - блиснули завзяттям
батьковi очi. - Спасаюсь рiднi, яка почне тебе клясти до сьомого колiна, i
тих папiрцiв, що посиплються до вас на мене.
- А чи зна?ш, скiльки на мене тих доносiв сиплеться?! В печi можна було
б протопити.
- Коли тобi це подоба?ться, - топи, а я свою пiч не хочу паскудством
обiгрiвати.
- Якщо так будемо думати, то через кiлька рокiв доведеться розвалювати
печi: нiчим ?х буде топити. Загине увесь лiс!
- Ой! - зажурилася мати.
- Громадою просимо, берися за це дiло.
- Пiдводите ви мене пiд лихо, як дерево пiд сокиру, - зiтхнув тато... I
недаремно зiтхнув. Немало горя принiс йому i нам оцей зелений спiвучий
лiс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба...
- То що тобi, Панасе, треба на початок? - повеселiшав дядько Себастiян.
- З десяток хур та десяток завзятцiв, що кулакiв не позичають.
- Нащо так багато?
- Одразу ж вивезу до сiльради все вирубане мо?ми родичами. Почну з
свого брата.
- Тобi ще цього лиха треба, - згаснула мати. - Нащо ото з Яковом
за?датись?
- Хай не забува?, що в нього ? брат, - вiдрiзав тато. - Коли заберу лiс
у брата, в рiднi, то всi побачать: нiкому не попущу.
- То й починай з Якова: обклався вiн деревом, наче муром, - погодився
дядько Себастiян i зиркнув на пiч. - Михайло, завтра по?демо з тобою в
Майдан-Трепiвський.
- Завтра? - аж не вiриться менi.
- Атож. Одягайся теплiше.
-Та вiн завтра збирався в Щедрову ловити рибу.
- Нi, тату, я краще по?ду в Майдан-Трепiвський. Там книжки видадуть!
- Як хочеш, дiло хазяйське, - сказав тато.
Я аж загарцював на печi; як везе, то везе! I всi невдачi, i всi
дошкульнi прiзвиська, i всi чортики й дулi одлiтають од мене, як луска на
вiтрi.
Ще вдосвiта мама наварила гречаних вареникiв, начинених
грушами-дичками, тертою квасолею, маком i калиною. А завбiльшки були цi
вареники, як ущерблений мiсяць, - одного вистачало на молотника. Вкинув я
три вареники у торбину, вислухав усi маминi застереження на дорогу й
швиденько пометляв до дядька Себастiяна. А вiн уже запрiг коня у
легкокрилi санчата й чекав на мене.
- Чим це ти напакував торбу?
- Варениками - i для вас, i для мене. Покуштуйте.
- А ти куштував?
- Ще нi.
- То, може, почнеш добре дiло з вареникiв? До хати пiдемо чи надворi?
- Надворi, тато кажуть, смачнiше. А де ваш лелека?
- Завiз його майстровi. Скоро дiждемося живих лелек.
- Не так-то й скоро.
- Та вже циган продав кожуха, - смi?ться дядько Себастiян i пiдхвалю?
вареники. Вiн свiй трима? в однiй руцi, а я обома, вiн добира?ться уже до
рiжка, а я до середини, i так менi при?мно, що дядьковi Себастiяну
подобаються нашi вареники, i так менi весело говорити з ним, а думками
прибиватись до того невiдомого села, де найкраща бiблiотека на весь повiт.
З'?вши вареника, я падаю в натоптанi сiном санки, дядько Себастiян
умощу?ться на передку, i ось уже кiнь виносить нас у широкий заснiжений
свiт, де у паморозi срiбно туманiють верби, де вiтряки остуджують сонце, а
рiчка погойду? переспiлi китицi отого очерету, в якому й досi живуть чи?сь
сумнi голоси.
Ми проскаку?мо сусiдн? село, де живе дiд Корнiй, i пiд'?жджа?мо до
страшного болота, що й взимку диха? гнилим туманом. В цьому болотi ще за
часiв татарських наскокiв ховалися люди.
- Михайлику, хочеш побачити диво? - оберта?ться до мене дядько
Себастiян i гра? заснiженими вiями.
-Хочу!
- Тодi вiзьмемо лiворуч.
Навмання по бездорiжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, i ми
незабаром пiд'?хали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастiян
зупиня? коня, зiскаку? з санец i радiсно пiдiйма? голову вгору. Над нами
справдi хтось розвiшав диво: кожне прихоплене iне?м деревце насочилося
сонцем i хвалилося червоними кетягами. Я ще нiколи не бачив стiльки, як
тепер, калини й, наче заворожений, оглядав i прибитi морозом кетяги, що
нависали прямо над головою, i тiнi, на яких теж виразно, як мальованi,
видiлялися грона.
- Гарно, Михайлику? - змовницьки мружиться на мене дядько Себастiян.
- Ой, гарно як! - щипаю кiлька промерзлих кетягiв калини, - I де ??
стiльки взялося?
- Де? - задумався, спохмурнiв дядько Себастiян. - Старi люди кажуть, що
колись i тут були несходимi болота. А коли одного разу ординцi напали на
село, сюди кинулось утiкати весiлля i всi дiвчата, що були на ньому.
Ординцi за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дiвчата - у
твань, та й потопилися у нiй. Згодом на цьому мiсцi й вирiс калиновий гай.
Влiтку, люди кажуть, ця мiсцина i досi стогне-озива?ться дiвочими
голосами.
Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов помiж кущами калини.
Незабаром з'явився маслакуватий кривоклубий кiнь, за ним дрiботiв
невисокий чоловiчок з великим мiшком за плечима; його сiре плескате
обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Вiн з
опаскою подивився на нас, поклiпав рiдкими вiями й спитав у дядька
Себастiяна:
- I ви, значиться, при?хали ламати калину?
- А ви ?? лама?те?
- Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив
перейти на калину.
- Простуду лiку?те нею?
- Нi, я ??, голубоньку, в мiсто вожу, на продаж, значиться. Городськi
мають дурнi грошi - навiть калину купують, любуються нею, наче зроду не
бачили.
Дядько Себастiян заглянув у мiшок плескатолицього, витягнув покалiчений
кетяг калини, обурився, одразу перейшов на "ти":
- Хто тебе навчив ламати руки деревцям?
- Руки? - здивувався, хихикнув плескатолиций i подивився на дядька
Себастiяна, як на дивака.
- Ти не хихикай, розуме недоспiлий; бо покладу на санки i в повiт
завезу!
- Великий крик за малий пшик! - ображено заметались вузькi, присмоктанi
уста. - За що менi така сiпанина?
- Не калiч дерево! Воно сiм рокiв пiсля тво?х рук буде сльозою плакати.
Ножа ма?ш?
- Маю.
- Зараз же зачисть усi поламини, не будь ординцем серед тако? краси!
- А менi, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в
начальствi ходите?
- Хiба ж не видно?!
- Та видно. З Лiтина чи Вiнницi?
- З Вiнницi.
- Значиться, такий ? приказ, - диву?ться чоловiк. - Дiждалась i калина
приказу. То я зараз же зачищу сво? слiди. - Вiн вийняв ножа i зник за тими
деревцями, яких i досi за ?хню красу нiвечать люди...
Помiж розкiшними червоними кетягами ви?жджа?мо на луг, далi на дорогу -
i вперед, уперед, а сполоханi думки ширяють через темiнь вiкiв, i в очах
менi стоять отi перехопленi ординськими вогнями дiвчата, з яких проросла
калина. Ось я навiть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Нi, то
стугонiв над рiчкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило
його, а вiн робив сво? дiло, наче людина, i стогнав, наче людина.
- Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?
- Не замерз.
- Все одно трохи пробiжiмося.
I ми бiгли наввипередки з дядьком Себастiяном, вiн перехоплював мене,
пiдкидав угору i ловив, як м'яча, а розумний кiнь скоса поглядав
осмiхненим оком i сам доганяв нас.
Ось i Майдан-Трепiвський, i рiчка Згар, i крутояри, i глинистi червонi
горби, що обросли хатами-бiлянками. Ми в'?жджа?мо на шкiльне подвiр'я, де
яснi? великими вiкнами двоповерхова, червоно? цегли школа. На подвiр'?
зараз тихо (школярi пороз'?жджалися по домiвках), i тiльки голуби воркують
на тепло.
З острахом i радiстю я пiдiймаюся прочовганими металевими схiдцями на
другий поверх. Ось дядько Себастiян зупиня?ться бiля високих дверей i
обережно стука? п'ястуком.
- Заходьте, заходьте!
Ми переступа?мо порiг просторо? кiмнати, вiта?мося з немолодим в
окулярах чоловiком, сиве волосся якого лягло на плечi. Дядько Себастiян
iде до нього, а я, наче замовлений, прирiс до пiдлоги: проти мене i
праворуч, i лiворуч стоять величезнi дубовi шафи, а з них крiзь скло
виглядають тисячi книг. ?х, либонь, i на десять возiв не вмiстив би!
Спершу я не повiрив, що стiльки можна зiбрати книжок у одному мiсцi. Куди
там попiвськiй бiблiотецi! ? ж такi щасливцi, що мають доступ до цього
добра. Поки я вбираю в очi корiнцi книг, до мене пiдходять i дядько
Себастiян, i завiдуючий бiблiотекою.
- Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, - знайомить мене голова
комнезаму.
- Спасибi, - невпопад кажу я i так виминаю шапку в руюах, що з не?
летить шерсть.
Дмитро Онисимович тiльки переглянувся з дядьком Себастiяном i лагiдно
заговорив до мене:
- Наша бiблiотека, Михайле, вида? додому лише по двi книги. Якi тобi
потрiбнi? Чи вибереш сам?
- Я сам, - прикидаю, що треба вибрати двi найгрубших книги. Дмитро
Онисимович розчиня? дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах.
Ось, зда?ться, можна взяти цю в чорних палiтурках.
- Випишiть, коли можна, ??.
Дмитро Онисимович, осмiхаючись, пода? менi п'?си Шекспiра й каже:
- Тобi ще ранувато братися за цю книгу, хоч i написав ?? найкращий
драматург свiту.
- Чого ранувато? - бурмочу собi пiд нiс. - Я дуже люблю читати п'?си.
- Воно й добре; в мене таких читачiв небагато. Але цi п'?си будеш вчити
рокiв через шiсть-сiм.
- А в них срiлянина ??
- Що-що? - округлюються сiрi очi вчителя.
- Питаюся, чи б'ються, чи стрiляють у цих п'?сах?
- Ага! - зрозумiв нарештi мене Дмитро Онисимович i пустив посмiшку по
вусах i в окуляри. - Б'ються тут не на життя, а на смерть, але не
стрiляють, - тодi ще наче й пороху не було.
- То я вiзьму ??, - люблю, коли б'ються, - нiяково виправдуюсь перед
учителем.
- Ну, коли так наполяга?ш, бери! - вруча? менi товстелезну книгу Дмитро
Онисимович. - Тiльки одна умова: потiм розкажеш, про що тут пишеться.
- Згода.
- Яку ж тобi ще пiдiбрати? Чи не цю? - показав учитель на одну з
найтовщих книг у полотняних палiтурках. По всьому видно було, що вiн
одразу збагнув мiй смак.
- Можна й цю, - беру в руки твори Мамiна-Сибiряка. Дядько Себастiян теж
вибрав собi книги, правда, не такi грубi, як я. Ми подякували Дмитровi
Онисимовичу, а вiн на прощання й каже;
- Ти ж як закiнчиш свою школу, при?жджай учитися до нас. Я тобi дам усi
книги прочитати.
- Спасибi, спасибi, Дмитре Онисимовичу, - вклоняюся старому вчителю, а
вiн кладе менi на голову пропахлу книгами руку й клiпа? повiками...
Як радiсно було тепер впасти в сани! Книга при?мно холодила пальцi, i
королi, й лицарi виходили з не?, i билися, i падали отут, у снiгах, де
пахла примерзла калина, де вiтряки билися з присмерком i кликали до себе
добрих людей молоти на хлiб.
- Михайлику, очi попсу?ш! - гримав на мене дядько Себастiян. Я
посмiхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав ??, аби
хоч поглянути на чудовиська, для чогось закованi в залiзо.
I памороззю, i димами, i розкиданими вогниками, i зорями зустрiча? нас
заснiжене село. Ось край дороги заскрипiв журавель, а за дорогою
обiзвалася щедрiвка:
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Добрим людям на весь вечiр.
- Спасибi, дiточки, що защедрували нашiй хатi i нам... - жебонить
жiночий голос.
А он бiля ставу заспiвали самi дiвчата:
Щедрик, щедрик, щедрiвочка,
Прилетiла ластiвочка...
Я одразу впiзнаю Любин голос, пiдводжуся на санях i гукаю через став:
- Любо, не застуди голос!
Вiд ставу чу?ться спочатку смiх, потiм хтось вiддiля?ться вiд гурту i
чимдуж мете до нас.
- Михайлику, пирiжка хочеш? - висмiю?ться Люба, пада? на сани й пода?
менi вищедруваний пирiжок.
- А я тобi калини привiз, бери.
- Дядьку Себастiяне, а ви не хочете пирiжка? Вiн ще теплий.
- Коли теплий, то що ж... - напiвобертаючись до нас, кумедно розводить
руками дядько Себастiян. А Люба вже весело стрекоче менi:
- Михайлику, а дядько Микола i твiй тато вже повернулись додому!
- I щось уловили?
- Кiлька щук i цiлiсiньку торбу в'юнiв. Дядько Микола казав, що вони
тягнули-тягнули i нiяк не могли витягнути вдвох одну щуку, - така велика
попалась. Очi в не? були, мов горнята, а луска - як срiбнi карбованцi.
I нам усiм навiть чогось ста? дуже смiшно. Тим часом нас наздоганяють
легенькi санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов'яга,
позад нього погойду?ться i тихенько щось наспiву? дитинi молодиця. Чимсь
знайомим-знайомим повiяло на мене. Молодиця оберта?ться на наш смiх, i я,
вiрячи й не вiрячи, скрикую:
- Мар'яно!
- Ой! Михайлику! - сполохано зойкнула молодиця i для чогось перепитала:
- Це ти?
- Авжеж, Мар'яно! - зiскакую з саней, наближаюсь до не? i бачу перед
собою великi-великi очi, над якими сполохано б'ються вiночки вiй.
- Ой! Михайлику! Як ти вирiс! - Мар'яна однi?ю рукою трима? дитину, а
другою обiйма? мене. - А ми ?демо до вас на щедрий вечiр.
- Справдi?
- Справдi. Добрий вечiр, Любо! Добрий вечiр, дядьку Себастiяне! Ви й
досi голову?те?
- Та головую.
- I мiй теж. Маю тепер клопiт на свою голову.
Дядько Себастiян нахилився до вуха Мар'яни:
- А вiн i зараз тебе зiронькою зве чи, головуючи, забувся?
- Та... таке й скажете, - засоромилася Мар'яна.
- Говори, говори.
- Зове ж... коли треба пiддобритися, закохано дивиться на свого мужа, а
той лише поводить могутнiм плечем i розквiта? в добрiй спокiйнiй посмiшцi
велета.
- Тiточко, а у вас дiвчинка чи хлопчик знайшовся? - вже припада? до
дитини Люба й щось агука? ?й.
- Хлопчик... - i так гарно сказала, нахиляючись до нього: - Росте собi
дитя!
- ?демо ж до нас! - запрошую i гостей, i дядька Себастiяна, i Любу. - У
нас i риба свiжа ?!
- Коли свiжа, то мабуть, доведеться по?хати, - весело мружиться дядько
Себастiян i вiжками руйну? на коневi паморозь.
I знову заспiвали санки, i спросоння зiтхнула, затьохкала крига на
ставу, i заагукало бiля грудей матерi дитя. А над нами мерехтять i не
падають зорi, а поперед нас вихоплюються i вихоплюються тихi вогники, а
бiля них озиваються голоси щедрiвникiв:
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Добрим людям на весь вечiр...
I хороше, i дивно, i радiсно ста? менi, малому, в цiм свiтi, де ? зорi,
i добрi люди, i тихi вогники, i щедрi вечори...
Ки?в - Iрпень - Дякiвцi, 1966
Популярность: 9, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT