Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Перші цивілізації на території України
Територія України заселена людьми з найдавніших часів. Учені вважають, що понад мільйон років тому найдавніші люди (архантропи) прийшли на південь Європи. Близько 800 тис. років тому вони з'явилися в Закарпатті (стоянка с. Корольово), понад 300 тис. років — у Подністров'ї (Лука-Врублівецька), а потім в інших регіонах України. Процес розселення, освоєння людиною нових земель тривав на всіх етапах кам'яного віку, який археологи поділяють на давній кам'яний вік (палеоліт), середній кам'яний вік (мезоліт) і новий кам'яний вік (неоліт).
Найтривалішим етапом був палеоліт (від появи людини до 10—11 тисяч років тому). Первісні люди в цей час користувалися примітивними знаряддями праці, які виготовляли з дерева і каменю (загострені палиці, скребла, гостроконечники тощо). Вони займалися збиральництвом і полюванням. У пошуках їжі часто переходили з місця на місце, їх колективи не були сталими. Цей період в історії людського суспільства багато дослідників характеризує як час первісного людського стада. На думку вчених, тільки завдяки колективному співіснуванню людина змогла вижити в непростих кліматичних умовах. Знайдені матеріали свідчать, що первісні люди знали вогонь, уміли споруджувати житла, використовуючи кістки та шкіри тварин.
Крім згаданих, на території України найвідомішими стоянками епохи палеоліту були Коба, Холодний Грот, Заскельне (в Криму); Кодак і Орел (в Надпоріжжі); Деркул (на Сіверському Дінці); Амросіївка (в Донбасі); УмІнка (під Одесою), Радомишль і Ракта (на Волині).
Близько 35—40 тис. років тому на зміну неандертальському приходить кроманьйонський тил, що дістав назву людини розумної. З його появою дородову громаду замінює родова організація суспільства. Кожен рід включав кровноспоріднених членів колективу. Спорідненість у роді визначалася за материнською лінією. Жінка виступала в ролі берегині сімейного вогнища. Усе це зумовило виникнення матріархату.
У пізньому палеоліті вже існує релігія, були обряди поховання. Поряд з релігією виникає палеолітичне мистецтво (ритуальні малюнки, рІзб'ярство).
Близько 10—11 тис. років тому палеоліт змінився мезолітом (IX—VI тис. до н. е.). У цей час з'являються великі знаряддя для обробки дерева — кам'яні сокири і тесла (макроліти), а також мікроліти (пластини завтовшки 1 мм). Їх використовували для вкладишєвих знарядь (наконечники списів, стріл, гарпунів, ножів).
У період мезоліту було винайдено лук і стріли; мисливство було провідною галуззю господарства, людина розпочала приручати тварин. Розвивається рибальство з використанням човнІв, сіток, гарпунів.
У мезоліті формується племінна організація, з'являються відмінності в способі життя різних груп людей.
Родоплемінний лад, що склався в мезолітичну епоху, розвивається упродовж нового кам'яного віку — неоліту (кінець VI—III тис. до н. е.). Саме в неолітичній епосі, на основі особливостей кераміки та крем'яних виробів, виготовлення яких збагатилося новими засобами (розпилювання, шліфування, свердління), на території України вчені виділяють буго-дністровську, сурську, днІпро-донецьку, лінійно-стрічкову та млино-гребінцеву культури кераміки.
Дослідження пам'яток неолітичної епохи в Україні дали підстави для висновку, що саме в цей час людина переходить від споживацького господарства до відтворюючого (землеробства і скотарства).
Корінним зламом в Історії людства було освоєння металів. Першим металом, який використала людина, була мідь. Але ще довго мідь співіснувала з кам'яними виробами, тому цю епоху називають мідно-кам'янннм віком - енеолітом.
У період неоліту та енеоліту територію України заселяли дві основні групи племен: землероби, котрі освоїли Правобережжя, і скотарі, які мешкали в степових і лісостепових зонах Півдня і Південного сходу, тобто відбувався перший великий суспільний поділ праці.
Змінюється соціальна структура суспільства: має місце майнове розшарування, посилюється інститут батьківського права в роді. З цієї доби відомі перші заможні поховання. В епоху енеоліту з'являється обряд курганних поховань, що набув особливого поширення в степовій частині Європи.
Велике значення для вивчення енеоліту в Україні має трипільська культура, яка була відкрита наприкінці XIX ст. поблизу с. Трипілля на Київщині. Сфера Й поширення в IV— III тис. до н. е. — Лісостепове Правобережжя і Подністров'я, Волинь і Степове Причорномор'я. Основними галузями господарства трипільців були землеробство і скотарство. Знаряддя праці виготовляли переважно з каменю, рогу, кісток.
Трипільські племена займалися керамічним виробництвом господарського І побутового посуду, різного за формою, із спіральним орнаментом. Особливого розвитку набула пластика. Трипільці виліплювали з глини жіночі статуетки, фігури тварин, моделі жител. Свої будинки — одно- або двоповерхові — споруджували з глини на дерев'яному каркасі. Вони мали прямокутну форму розміром від 20 до 50 кв.м. Забудова поселень здійснювалась по колу. На поселенні Майданецьке на Черкащині площею 300—400 га будинки стояли десятьма концентричними колами, розділеними вулицями; зафіксовано залишки близько 2 тис. жител. Такі самі поселення-гіганти, що їх умовно називають «протомістами», виявлено поблизу сіл Доброводи і Талянка (Черкащина).
Розвиток суспільних відносин і знарядь праці в період енеоліту сприяв створенню передумов для вступу людства в епоху бронзи. У межах Східної Європи її датують II—1 тис. до н. е. На півдні України вона змінюється скіфською добою раннього залізного віку. Бронзові знаряддя швидко витіснили мідні. Протягом ЇЇ тис. до н. е. на нинішніх українських землях існувало понад 10 археологічних культур, серед яких катакомбна, зрубна та культура багатоваликової кераміки. В епоху бронзи відбувався подальший розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, внаслідок чого суспільство поступово переходило від первіснообщинного ладу до станово-класового. Подальшого розвитку набували ремесла: бронзоливарне, гончарне, ткацьке, обробки каменю, різьб'ярське, плетіння. Так відбувався другий суспільний поділ праці — відокремлення ремесла від землеробства. Поглиблюється процес суспільного розшарування, що призводило до сутичок між різними племенами.
У ці часи зростає роль батьківського права в роду, що зумовлює встановлення патріархальних відносин. Шлюб став патріархальним, споруджують малі будівлі, придатні для проживання однієї сім'ї, з'являється моногамна форма шлюбу.
У І тис. до н. е. на території України з'являються перші залізні знаряддя праці. Перехід до залізного віку означав створення передумов для розкладу родоплемінного ладу, хоча не всюди одразу виникло класове суспільство
2.Трипільська культура в Україні
У IV – II тис. до н.е. на території сучасної України відбувся перехід до енеоліту (мідно-кам'яного віку). Найяскравішою археологічною культурою нової епохи була трипільська, пам'ятки якої виявлено в лісостеповій зоні на величезних просторах від Пруту і Дунаю до Дніпра. Трипільська культура була першою високорозвиненою цивілізацією на території України, та однією із найбільш розвинених на той час у світі. Трипільська культура проіснувала на нашій території майже півтори тисячі років (V-IV тис. до н.е.). Вона була відкрита у 1893 р. відомим археологом В. Хвойко поблизу с. Трипілля (нині Кагарлицький р-н Київської обл.), звідки, за місцем знахідок перших пам'яток, пішла назва «трипільська культура».Основним заняттям трипільців було землеробство. Землю спочатку обробляли лише кам’яними або костяними мотиками. Поступово знаряддя праці удосконалювалися — з’явилося дерев’яне рало та мідні знаряддя, що дозволило покращити обробку землі. Основними сільськогосподарськими культурами були ячмінь, пшениця, ячмінь, бобові, просо, коноплі.
Урожай збирали використовуючи серпи на яких розміщувались крем’яні леза. Потім зерно обробляли на ручних кам’яних зернотерках.
Трипільці розведили свійських тварин — коней,рогату худобу, свиней, вівців. Велика рогата худоба використовувалася трипільцями в орному землеробстві як тяглова сила. Трипільці опанували виплавку міді, займалися прядінням, ткацтвом, виробництвом кераміки, ремісництвом: виготовляли різні знаряддя праці, предмети побуту, мисливську зброю. Кремінь, камінь, а згодом мідь були основною сировиною для цих ремесел. При виробництві кераміки трипільці виліплювали посуд руками. Після опалювання в печах посуд розписували мальовничим орнаментом з переважанням білого, червоного, жовтого та чорного кольорів. Орнамент складався з магічних символів.
Велика сім’я складала основу трипільського суспільства , до складу якої входило декілька сімейних пар. Жили вони у великих будинках, що складалися з кількох кімнат.
Поселення трипільців (селища) розташовувалися на схилах річок і були щільно забудовані. Найбільше таких поселень знайдено археологами в межиріччях Півд. Бугу і Дніпра, серед яких найвідомішими та найбільшими є Майданецьке, Тальянки, Сушківці, Доброводи.
Трипільці опанували різні форми мистецтва. Так широко відома мі- кроскульптура трипільців — глиняні статуетки. Археологи знаходять численні фігурки жінок, з якими в трипільців асоціювалася богиня родючості — Велика Мати.
У політичному житті віддавали перевагу демократичному устрою. Однак незважаючи на високий рівень розвитку цієї культури вона зникає у ІІ тис. до н.е. Сьогодні існує значна кількість теорій щодо подальшої долі трипільців, Одні вважають , що занепад Трипільської культури був викликаний, виснаженням землі та падінням врожайності. Крім того відбулося деяке похолодання клімату. А інші вважають головною концепцію про асиміляцію з іншими народами, які склали у майбутньому основу української нації. Проте остаточної версії не з’ясовано.
3. Кіммерійці,Скіфи, Сармати в Україні
Початок раннього залізного віку на території України був пов'язаний з виникненням найдавніших великих племінних союзів та рабовласницьких держав, появою писемних відомостей про південну частину українських земель.
Першим народом Східної Європи, ім'я якого зафіксоване в писаних джерелах, були кіммерійці, найімовірніше, представники ірано-мовних племен. На межі П—І тис. до Н. X. вони населяли все степове Причорномор'я.
Провідною галуззю в господарстві кіммерійського суспільства, яке складалося з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями, було кочове скотарство. Вагомим здобутком кіммерійців було те, що вони одними з перших опанували технологію залізоробного виробництва.
Значну роль у житті кіммерійського суспільства відігравала війна. Походи в країни Передньої і Малої Азії відкривали широкі можливості для здобуття нових продуктів землеробства й ремесла.
Військово-політичне об'єднання кіммерійців розпалося під натиском скіфських племен, які мали чисельну перевагу, були країно військово вишколені та зорганізовані.
Скіфи проживали на наших землях у VII ст. до Н. X. — III ст. після Н. X., прибувши, на думку вчених, з Північного Ірану. Наприкін. VI ст. до Н. X. в причорноморських степах сформувалося могутнє державне об'єднання на чолі зі скіфами — Велика Скіфія, яке за часів піднесення охоплювало величезну територію від Дунаю до Дону й від Чорного моря до сучасного Києва. її очолювали представники єдиної династії, влада яких була спадковою.
Скіфське суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців. Давньогрецький історик Геродот поділив місцеве населення на 4 групи: царські скіфи, скіфи-кочовики, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі.
Значна частина вчених припускає, що скіфи-орачі, котрі жили в лісостеповій смузі між Дніпром і Дністром, та, можливо, і частина скіфів-хліборобів, які проживали на Нижньому Подніпров'ї, були автохтонами, нащадками трипільських племен, яких підкорили вихідці з Північного Ірану. Вони, ведучи осідлий спосіб життя, передусім займалися землеробством. Скіфи-кочівники випасали незліченні стада худоби, пересуваючись за ними у вкритих шкірами возах. Царські скіфи — панівна верхівка, яка займалася військовою справою, збирала данину з підлеглих племен.
У скіфів швидко виникло ремесло. Значного поширення набули металообробка, гончарство, кушнірство, ткацтво, ювелірне виробництво.
Добре розвиненою була торгівля, насамперед із грецькими містами-колоніями. Вивозили хліб, рибу, полотно, мед, віск, рабів; ввозили вина, зброю, дорогоцінні речі.
Невичерпним джерелом збагачення були воєнні походи. Насамперед скіфи проводили активну войовничу політику проти своїх сусідів. З-поміж їхніх воєнних успіхів слід також виокремити перемогу над одним із наймогутніших володарів тогочасного світу — перським царем Дарієм, який у 514— 513 рр. до II. X. намагався завоювати Скіфію.
Після тривалого розквіту Скіфської держави на межі IV—Щ ст. до Н. X. почався раптовий спад. Серед його причин: погіршення кліматичних умов і усихання степів, занепад економічних ресурсів Лісостепу, агресія на землі Північного Причорномор'я сарматських племен.
Зазнавши невдач у кількох битвах із сарматами, скіфи мусили відступити. Основна частина царських і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпров'ї та Степовому Криму, утворивши нову державу — Малу Скіфію. Однак, незважаючи на тимчасові успіхи, вона без воєнних трофеїв, у замкненому просторі та умовах агресії ззовні виявилася нежиттєздатною. У III ст. Мала Скіфія фактично припинила існування.
Скіфи створили високу матеріальну культуру, яка увібрала в себе досягнення місцевих племен, передових цивілізацій Сходу, Греції, Риму. Найважливішим джерелом відомостей про скіфську культуру є поховальні пам'ятки, особливо царські кургани.
Занепавши, Скіфія поступається місцем прибульцям із поволзько-приуральських степів — войовничим сарматам. Наприкіи. II ст. до Н. X. — на межі нашої ери вони повністю освоїли степи між Доном і Дніпром. Нова держава, становлячи воєнізоване суспільство у здійснювала постійні походи на своїх сусідів.
Основою господарства сарматських племен було кочове тваринництво, а з часом і землеробство та ремесло. Особливістю їхнього суспільного життя була велика роль жінки.
Майже 600 років сармати наводили жах на античний світ, але у III ст. їхньому володарюванню в українських степах настав край. Спершу нищівного удару їм завдали готи — германські племена, які просунулися з Північного Заходу, а в другій пол. IV ст. після Н. X. їх добили гуни — нові кочівники, що з'явилися у степовій Україні з Центральної Азії.
4. Античні міста-держави Північного Причорномор’я
8 — кінець 4 ст. до нашої ери ввійшли в історію як період Великої грецької колонізації. Її складовою було освоєння грецькими переселенцями територій Північного Причорномор’я. Перші колонії на території Північного Причорномор’я заснували вихідці з Мі- лета, Гераклеї Понтійської, Ефеса, Колофона, Теоса. Причини колонізації цих територій: багаті землі, щедра природа, перенаселення Греції та необхідність розселення частини її громадян на інші землі. У 2 ст. до нашої ери в районі острову Березань грецькі вихідці заснували місто Брисфеніду. Пізніше виникли Ольвія, Тира, Пантікапей, Херсонес, Феодосія, Фана- горія та ін. Найбільш освоєні греками-колоністами були райони Дністровського та Дніпро-Бужського лиманів, території Керченського і Таманського півостровів, Південно-Західного Криму та пониззя Кубані. Таким чином, усе Причорномор’я охоплюється грецькими колоністами. Мова йде, звичайно, лише про вузькі узбережні смуги моря та лиманів. Усі ж внутрішні території залишалися під місцевими племенами. Крім того, терміни «колонізація», «колонії» мають дещо умовний характер. По-перше, греки в абсолютній більшості випадків селилися на незайнятих місцевим населенням територіях. По-друге, відносини з навколишніми племенами могли бути мирними або ворожими, але ніколи ці племена не опинялися в залежності від грецьких міст.
Основою соціально-політичного й економічного життя грецьких колоній були поліси (міста-держави), навколо яких були сільськогосподарські округи (хори) з селищами, хуторами, окремими садибами.
За формою політичного устрою грецькі поліси були рабовласницькими республіками (виключенням стало Боспорське царство). Вони мали законодавчу (народні збори), судову владу, виконавчу. Громадяни полісів (крім жінок і рабів) користувалися широкими правами.
Грецькі міста-держави торгували із сусідніми племенами скіфів, сарматів та ін. Велася торгівля з Грецією, куди везли хліб, худобу, хутро, рибу, ліс, рабів. З Греції привозили маслинову олію, вина, тканини, зброю, предмети розкоші.
Незабаром грецькі поліси перетворилися на ремісничі центри, у яких виплавляли й обробляли залізо, виробляли тканини та кераміку, карбували монети. Навколо міст будувалися оборонні вали, планувалася ар-хітектура міських кварталів.
Поліси стали центром розвитку культури Північного Причорномор’я. Велика увага приділялася літературі, музиці, театру. Ольвії народилися філософи та вчені Віон і Сфер. Вони створили низку філософських та історичних творів. У Боспорському царстві ви-готовляли розписні вази з кольоровими каміннями, вставками зі скла та емалі. Херсонес був великим культурним центром. Тут мешкали поети, музиканти, скульптори, живописці, лікарі, архітектори.
Греки-колоністи брали активну участь у спортивних змаганнях, що відбувалися в Елладі. Звідти вони привозили нагороди-амфори (великі розписні вази).
Починаючи з 1 ст. до нашої ери античні міста занепадають. Деякі з них припинили своє існування, інші ввійшли до складу римської провінції Нижня Мезія.
5. Походження слов’ян та їх розселення на території України
Одним із найдавнішних народів, що населяв Європу, були слов’яни. Вони –предки 15 сучасних європейських народів. Необхідно відзначити, що слов’янські племена неоднорідні і діляться на три гілки: східну, західну, південну. Білоруси, росіяни, українці відносяться до східних слов’ян. З приводу походження слов’яніснують дві основні теорії: автохтонна (слов’яни є споконвічними жителями Східної Європи) і міграційна(слов’яни прийшли на свою нинішню територію).Слов’яни як самостійна етнічна спільнота вийшли на історичну арену на початку І тис. н.е. Місцепочаткового проживання (прабатьківщина) поки в повній мірі не з’ясовано. Існує декілька концепцій походження(етногенезу) слов’ян. Найбільш поширеними є:
1. Дунайська концепція походження слов’ян. Її започаткував літописець Нестор, який у „Повістіминулих літ” писав, що найдавнішні слов’янські землі – нижня течія Дунаю. Однак археологічні матеріалине підтверджують концепцію дунайської прабатьківщини слов’ян.
2. Скіфо-сарматська концепція слов’янського етногенезу. Вона з’явилася у добу Середньовіччя.Вперше її було викладено на сторінках Баварської хроніки ХІІІ ст. За цією концепцією предками слов’янбули скіфи і сармати, які прийшли з Передньої Азії уздовж Чорноморського узбережжя й осіли в південнійчастині Східної Європи. Звідти вони згодом розселилися на північ і захід. Ця концепція не мала серйозногонаукового обгрунтування, хоча й була популярною серед західноєвропейських вчених ХІV-ХVІІІ ст.
3. Вісло-Дністровська концепція походження слов’ян. Вона була започаткована чеським вченимЛ.Нідерлє на початку ХХ ст. Відповідно до цієї концепції слов’яни заселяли землі між Віслою і Дністром, їхцентром була Волинь.
4. Вісло-Одерська концепція слов’янського етногенезу. Вона була обгрунтована польськимивченими Ю.Косташевським, Я.Чекановським та ін. у 30-40-х роках ХХ ст. Ця концепція локалізуєслов’янську прабатьківщину природними кордонами – річками Віслою й Одрою.
5. Дніпро-Одерська концепція, яка у 50-60-х рр. ХХ ст. була висунута польським археологом(В.Геньзель) та російськими (Б.Рибаков, П.Третяков). Вчені значно розширили ареал зародження слов’янськогоетносу. Вони вважають прабатьківщиною слов’ян у ІІІ-ІІ ст. до н.е. землі між Дніпром і Одрою. З появоюзарубинецької культури (ІІ-І ст. до н.е.) центр слов’янського етногенезу перемістився на територію міжВіслою і Дніпром. Ця концепція розвивається і збагачується сучасними українськими істориками (В.Баран,Р.Терпиловським та ін.).Перші згадки про ранньослов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І-ІІ ст. н.е.Тацита, Плінія Старшого, Птоломея, де слов’яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім „слов’яни”вперше вжили візантійські автори Іоанн Ефеський, Менандр та ін. Найповніше ранньослов’янська історіявикладена у творах візантійських хроністів Йордана „Про походження та діяння гетів” або „Гетика” (551 р.)і Прокопія Кесарійського „Історія війн”.Отже, слов’янство, як самостійна етнічна спільнота сформувалася і вийшла на історичну арену напочатку І тис. н.е. Це був динамічний та драматичний час Великого переселення народів (ІІ-VІІ ст).Першопоштовхом цього процесу, на думку О.Д.Бойко, стало переміщення готів з Прибалтики доПричорномор’я. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши зПричорномор’я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Післяйого смерті (451 р.) гунська держава поступово втрачає силу і розпадається.Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції, слов’яни,починаючи з V ст., могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з527 р. походи слов’ян разом з іншими варварськими народами на Константинополь стають регулярними.Посилилися міграційні процеси й на інших напрямках. У V ст. частина слов’ян досягла Дніпра. Загалом, удругій половині І тис. н.е. слов’яни займали велику територію, що простиралася між Ельбою на Заході, Межріччям Волги і Оки на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північному Причорномор’ї напівдні.Водночас міграційні процеси започаткували розпад єдиної слов’янської спільноти і формуванняокремих слов’янських народів. Візантійський хроніст Йордан сповіщає, що в VІ ст. вже існувало три гілкислов’ян: венеди, які проживали північніше верхів’я Вісли; склавіни – у межиріччі Дністра і Дунаю доверхів’я Вісли та анти – північніше Чорного моря між Дніпром і Дністром. Саме антів (східних слов’ян)більшість істориків вважають предками сучасних українців.
Говорячи про їхнє суспільно-політичне життя, необхідно відзначити, що вони віддавали перевагу демократичному устрою, а точніше так званій військовій демократії. У них не було сильної диференціації, а усі люди булі рівні й вільні. При цьому, намагаючись захиститись від кочових народів, що постійно атакували їх, вони розпочинають державотворчі процеси та об’єднуються в протодержави: найбільш відомою з яких є антське державне об’єднання. В економічній сфері вони активно розвивають землеробство, різні види ремесел, металургію, торгували із грецькими державами полісами. Все це призводить до швидкого розкладання родового ладу та формування на його базі нової сусідської громади. Як результат відбувається поступовий перехід до феодальних відносин, проходить об’єднання частини племен та виникає нова держава Київська Русь.
6.Утворення та становлення східнослов’янської держави Київської Русі.
Протягом VII-VIII ст. союзи східнослов'янських племен перетворювалися на протодержавні утворення – племенні княжіння, які згодом об’єдналися у державу. До утворення Київської Русі у східних слов'ян існувало 14 великих племінних об'єднань. Археологічні знахідкі, знайдені в південно-західних районах розселення східних слов’ян, свідчать, що їхня матеріальна культура має багато спільних рис. Тобто в VІІІ ст. на землях полян, древлян, волинян, уличів, тиверців, східних хорватів сформувалася фактично єдина археологічна культура з незначними відмінностями. Вона характеризувалася одинаковим рівнем соціально-економічного розвитку племінних об’єднань, подібними рисами в будівництві житла, виробництві, поховальних обрядах. Така подібність була важливою передумовою створення єдиної східнослов’янської держави із центром у південно-західному регіоні.
Початок створенню у південно-західному регіоні руської держави поклали союзи племен. Одним із найдавніших племінних союзів був дулібський. Політичним центром дулібів було Зимнівське городище, розташоване у верхів'ях Бугу. Однак на початку VII ст. авари розгромили дулібів. За цих умов державотворчий процес у слов'ян очолили поляни. Велике значення для процесу формування східнослов'янської держави мало заснування Києва наприкінці V – на початку VI ст. Літописна легенда розповідає про заснування Києва братами Києм, Щеком, Хоривом та їхньої сестрою Либіддю. Кий, перший князь полянського союзу племен, побувавши на службі у Візантії, заснував городок Києвець на Нижньому Дунаї, але не зміг там закріпитися і вирушив до Подніпров'я де заклав Київ. У “Повісті минулих літ” згадується про формування на середину IX ст. трьох державних об'єднань: Куявії (полянські землі із центром у Києві), Славії (ільменські племена із центром у Новгороді) та Артанії (ймовірно, територія північно-східної Русі або Приазов'я). Приблизно одночасне формування державності у полян із центром у Києві та в ільменських слов'ян із центром у Новгороді викликало дискусію навколо питання які саме східнослов'янські землі відіграли провідну роль у процесі утворення Київської Русі – північ (Новгород) чи південь (Київ). Політика об'єднання земель навколо Києва активно проводилася останніми представниками місцевої київської династії. Нащадками Кия (Києвичів) були, ймовірно, Аскольд і Дір (40-80-ті роки IX ст.), за князювання яких поляни звільнилися від сплати данини хозарам. Внутрішньої стабільності досягла держава за часів Аскольда, який воював з племенами деревлян і уличів, домігся визнання Русі найвпливовішими державами того часу – Хозарським каганатом і Візантією. В результаті вдалих походів на Візантію було укладено вигідні договори, Київська держава утвердилася на узбережжі Чорного моря, яке в деяких джерелах того часу йменувалося Руським морем. Після походу 860 р. Аскольд здійснив особисте хрещення, а згодом – християнство прийняли представники правлячої верхівки. Саме це, як вважають історики, а також часті воєнні походи викликали невдоволення і виникнення опозиції князю, тобто склалася політична криза, яка привела до двірцевого перевороту, внаслідок якого була скинута династія Києвичів, і владу захопив представник династії Рюриковичів – Олег. На півночі у Славії близько 860 р. на престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика, для якого руські землі були головним об'єктом політичних і економічних інтересів. У 879 р. Рюрик помер, і престол через малолітство його сина Ігоря зайняв регент Олег, ймовірно, родич Рюрика.
У 882 р. Олег здійснив похід на Київ, убив Аскольда й захопив владу. Саме дата цієї події вказує на завершення утворення держави на значній частині території розселення східних слов'ян. Олег жорстоко розправився з населенням Новгорода, яке не бажало приєднуватися до Києва. Олег об’єднав два найбільші слов’янські союзи. Це підтверджує теорію існування протодержав у слов’ян до приходу варягів (найбільш відомими слов’янськими союзами того часу були Дулібсько-Волинянський, Славія, Славенія) та говорить про високий рівень розвитку їх політичної культури Об’єднання північної і південної Русі стало основою виникнення загальноруської держави, з центром у Києві.
7.Основні теорії походження Київської Русі
Вперше до питання Русі звернувся літописець Нестор у своїй “Повісті минулих літ” де привів бездоказову легенду про запрошення варягів на Русь. Середньовічні хроністи фундаторами Київської Русі вважали скифів, сарматів, аланів та інших відомих їм народів східної Європи. В сучасній історичній науці існує декілька теорій походження Київської Русі, серед них найпоширенішою є норманьська і антинорманьська.
Норманська теорія. У середині XVIII ст. німецькі історики Г.Байєр та Г.Міллер розробили так звану норманьську теорію. Посилаючись на “Повість минулих літ”, вони стверджували, що державність на землі Київської Русі принесли вихідці із Скандінавії – нормани, які вели активну військову, торгову й політичну діяльність. Нині норманістська теорія втрачає своє наукове значення.
Антинорманська теорія. Започаткував цю теорію у XVIII ст. М.Ломоносов. Антинорманісти стверджують, що:
– східні слов'яни були в змозі самостійно утворити свою державу;
– що державність – це результат тривалого соціально-економічного, політичного, культурного розвитку, тобто вони мали всі необхідні внутрішні передумови;
– державотворчі процеси у східних слов’ян розпочалися ще до появи варягів;
– з'явившись на східнослов'янських землях, варяги переслідували свої власні інтереси: захоплення торговельних шляхів, обкладення даниною місцевого населення і т.п. Антинорманську теорію підтримували у свій час українські історики: М. Костомаров,
В.Антонович, М.Грушевський, Д.Багалій та ін.
Компромісна (природно-історична) теорія. Сучасна наука, відкидаючи крайнощі попередніх теорій визначає, що нормани протягом IX-XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію (за іншою версією, це були не нормани, а представники слов'янських племен ререків з Південної Прибалтики). Однак це не вони стали засновниками Київської Русі, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги.
Насправді, держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. Цей процес був складним і тривалим, його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II – поч.VII ст.)
Хозарська теорія. Її автор професор Гарвардського університету О.Пріцак, який виводить коріння Київської держави з Хозарського каганату. На його думку, поляни були не слов'янами а різновидом хозар, а їхня київська гілка – спадкоємницею роду Кия, який заснував Київ у VIII ст. Однак, ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури в Києві зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок.
Походження терміна “Русь” Походження цього терміна на сьогодні ще остаточно не з'ясовано. Прихильники норманської теорії вважали , що Русь отримала назву від “ Руотси” – це фінська назва шведів у середині XI ст. Антинорманісти стверджували, що назва “Русь” слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні . На думку істориків Б.Д.Лановика, М.В.Лазаровича, з VII ст. цим терміном називали групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина). Першими серед східнослов'янського населення стали називати себе русама поляни. Деякі науковці вважають, що поляни перебрали на себе ім'я одного із племен, що проживало уздовж річки Рось. З розширенням Київської Русі, цей етнонім, що став їх самоназвою і поширився на всю територію розселення східнослов'янських племен. Пізніше, занепадом державності на українських землях скористалися володимиро-суздальські, а згодом і московські князі, які претендували на культурну спадшину всієї старої Русі, її історію, традициї. Після входження України до скаду Московської держави (к. XVIII ст.) її в офіціальному діловодстві стали називати Малоросією. Впродовж XVIII ст., у добу піднесення Російської імперії, вона остаточно привласнила політичну і культурну спадщину Київської Русі. Отже, історично склалося, що назва нашої Батьківщини протягом тривалого часу мала дві назви – Русь і Україна.Перша з них тепер уже стала історичною, а друга – остаточно утвердилася як національне найменування.
Вперше назва Україна (Оукраина) зустрічається у 1187 р. у Київському літописі в значенні “край”, “земля” і стосувалася середньої Наддніпрянщини. У пізніших літописах термін “Україна” персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, де проживав український етнос.
8.Політичний і соціальний устрій Київської Русі
(Політичний) В процесі становлення і розвитку Київської Русі влада перенесла складнутрансформацію, яка віддзеркалювала зміни в економічному, суспільному житті країни.Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Науковцівиокремлюють три періоди розвитку державного устроюПротягом першого періоду (882 – 70-ті роки ІХ ст. -становлення давньоруської держави) утворилася ідіяла дружинна форма державності: на основі княжої дружини утворився примітивний апарат управління,судочинства та збирання данини. Дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігуроюцієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч.У другому періоді (980 – середина ХІ ст. – доба розквіту Київської Русі) формується централізованамонархія: вся повнота влади все більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державнихсправ, а на рішення князя впливають лише бояри.У період феодальної роздробленості (друга половина ХІ – перша третина ХІІ ст.) відбулася ще одназміна форми державного устрою: замість одноосібної монархії утворилася федеративна монархія. За цих умов влада зосереджувалася не в руках великого князя, а в руках найвпливовіших князів, що приймаликомпромісні рішення.Основними елементами механізму політичної влади в Київській Русі були князь, боярська рада тавіче.Великий Київський князь був головним носієм державної влади, організовував роботу всіх органівуправління, представляв країну на міжнародній арені. В його руках зосереджувалася законодавча,виконавча, судова та військова влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини таідеологічну – церкви.Боярська рада (дума) – це був дорадчий орган. До боярської ради входили старші дружиники, міськаеліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни і миру,укладання угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. Боярськарада мала право "вето". Проте залежність боярської ради від князя призвела до того, що він не бувюридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко зафіксованими функціями.Віче – це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські тадержавні справи. У добу посилення централізму та монархії віча занепадали, а в період ослабленнякнязівської влади знову відроджувалися. Перші згадки про віче датуються 1016 р. (Новгород), 1068р. (Київ).Право скликати віче мали князь, митрополит, або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права:оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансами таземельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Рішення приймалися не голосуванням, агучним криком. І все ж в реальному житті віче мало обмежену самостійність і рідко виступало ззаконодавчими ініціативами.Таким чином, князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності, основні елементи трьохмоделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної. В цій системі управління домінувалапереважно князівська влада, але в періоди її ослаблення підвищувалася роль боярської ради і віче.
(Соціальний)У X-XIII ст. в умовах поглиблення процесів феодалізації всоціальній структурі населення Київської Русі відбуваються значні зміни: ускладнюється ієрархічнаструктура панівного класу, відбувалася диференціація серед феодального залежного населення. На вершині соціальної "піраміди" знаходився великий князь. Він очолював державу, приймавзакони, вершив суд, вів міжнародну політику, організовував збір данини, піклувався про оборону держави,вважався власником усієї землі.До панівного класу відносилися також удільні князя та бояри. Удільні князя звичайно булиродичами великого князя, очолювали окремі князівства. До бояр відносилися знатні феодали, нащадкиродоплемінної знаті й верхівка князівських дружинників. Удільні князя і бояри мали право володіти землею,із земельних прибутків були зобов’язані забезпечувати себе воєнними обладунками і разом зі своїмидорослими синами і слугами брати участь у військових походах. Із них формувалася державнаадміністрація.Наступну категорію населення складали урядники (найчастіше з числа бояр). До них відносилися:посадники – були намісниками князя, відповідали за порядок у підлеглих землях, за збір данини; волостелі –управляли волостю або маєтком князя; тіуни (огнищани) – князівські і боярські слуги, вони брали участь вуправлінні волостю, містом, відповідали за збереження майна свого пана; палацові чини – керувалиокремими галузями князівського управління (тогочасні чиновники).Окрему категорію населення становили дружинники. До їх складу входили воєводи й тисяцькі ірядові дружинники. Воєводи й тисяцькі очолювали давньоруське ополчення (тогочасні воєначальники, якправило, із числа бояр). Рядові дружинники – це професійні воїни. Вони складали військо князя, яке вінутримував, забезпечував зброєю, кіньми, одягом, міг за вірну службу жалувати грошові нагороди й землі.Купці – займалися торгівлею, найзаможніші з них володіли просторними садибами із житловимихоромами, господарськими приміщеннями. Вони входили до органів управління містом.Ремісники жили в посадах, збіднілі, як правило, залежали від багатих покровителів, жили в їхніхсадибах.Селяни – найбільш численна категорія населення. Основними його верствами були:– смерди – більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платилиданину князю і були відносно вільними. Вони об’єднувалися в сільські громади (мир, село). Громадаохоплювала один або декілька сусідніх населених пунктів;– закупи – колишні смерди, які потрапили у залежність до феодала, узявши в борг гроші – "купу",могли втратити господарство, якщо не повертали борг;– рядовичі – селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали своюзалежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;– холопи – селяни, повністю залежали від хазяїна, який міг їх убити, продати, покарати.Окремі групи феодально залежного населення складали челядь і чернь. Челядь – це жителігосподарського двору: слуги, кухарі, пралі та ін. Хазяї могли їх продавати, дарувати, залишати у спадщину.Чернь – це збіднілі люди без майна, які наймалися на "чорну" роботу.Важливу роль в соціальній структурі суспільства займало духовенство, яке ділилося на "чорне"(київський метрополіт, єпископи, настоятелі монастирів, ченці) і "біле" (мирське духовенство: вонисправляли службу в церквах, на відміну від "чорного" духовенств їм дозволялося мати родину).
9.Економічний і культурний розвиток давньоруської держави
Економічний розвиток. За часів Київської Русі у східнихслов’ян сформувалося феодальне суспільство. У цілому становлення феодальних відносин на Русі відбувалося взагальноєвропейському руслі: від державних форм до вотчинних (сеньйоральних). У цьому процесі науковцівиокремлюють три етапи. Спочатку (в IX ст.) формується система експлуатації всього вільного населеннявійськовою знаттю (князем, дружиною). Основним елементом цієї системи була ненормована данина,„полюддя”. Пізніше (у X ст.) стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентруютьу своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає вотчинне землеволодіння великого князя. Наступнимкроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті - бояр таправославної церкви. Варто зазначити, що у X-XII ст. активно формувалися васальні відносини на Русі: за вірну службукнязь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Однак при цьому дарувалася не територія, а правостягувати податки. Тобто, помісна форма феодального землеволодіння не передбачала передачі землі вспадок та її відчуження без згоди князя. Пізніше, в умовах ослаблення князівської влади, посиленнямвідцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина – спадкове володіння, щомогло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися, даруватися).Науковці звертають увагу на особливі формування феодальних відносин у Київській Русі. О.Бойко,О.Субтельний та інші акцентують увагу на те, що: по-перше, феодалізм на Русі зароджувався на основіпервіснообщинного ладу, минаючи рабовласницький етап розвитку; по-друге, темпи феодалізації булиуповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів існувала традиція приватної власності; по- третє, формування великого феодального землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян,оскільки існувала значна кількість не заселеної, господарськи неосвоєної землі.Відомо, що в умовах феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння неюстало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежнихселян. В Київській Русі на різних етапах її розвитку існувало три вида ренти: на ранньому етапі феодалізмудомінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого була данина ("полюддя"); пізніше – іззахопленням феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробітковоїренти; подальший розвиток товарно - грошових відносин зумовив зародження в X ст. ще однієї форми ренти– грошової, яка згодом стала найпоширенішою.Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Особливо великогорозвитку досягло землеробство. Основними зерновими культурами на Русі були жито, просо, ячмінь,пшениця й овес. Для обробки землі застосувалися різні системи залежно від ґрунту і кліматичних умов. Улісовій зоні застосовували пересічну систему. Ліс вирубували, спалювали. Таким чином готувалися посівніплощі. У лісостепових і степових районах використовували перелогову систему: розорювалися вільніділянки землі й засівалися. Коли земля виснажувалася залишали її на кілька років (перелогом) під випасхудоби – для відновлення родючості.У землеробстві використовувалися різноманітні знаряддя праці. Основним знаряддям обробіткуземлі був плуг із залізним наральником. Він не тільки розпушував, а й перевертав пласт ґрунту. Дляборонування використовували борони виготовлені із стовбурів невеликих дерев з коротко обрубанимигілками. Використовувалося багато ручних знарядь: заступи, молотки, серпи, коси та інші.Поряд із землеробством розвивалося скотарство. Загалом розводили коней і волів, якихвикористовували для обробки землі; овець і кіз, які забезпечували селян м’ясом, хутром і вовною.Допоміжними галузями господарства були промисли: бджільництво, мисливство, рибальство.Важливе місце в господарському житті Русі належало ремеслу. Всього існувало понад 60 видівремесл, найпоширенішими з них були: залізообробне гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва. Існувалотри категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. На ранньому етапі переважають сільські і вотчинніремісники, з розвитком товарно-грошових відносин – міські. Найбільших успіхів давньоруське ремеслодосягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із залізацього періоду налічує до 150 назв. Розвиток господарства, відокремлення ремесла від землеробства, концентрація та організаціяремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розвитку торгівлі сприяло й те, що черезтериторію Русі проходили ряд важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших інайбільш освоєних був "грецький" шлях ("із варяг в греки"), що через Дніпро зв’язував Прибалтику таПричорномор’я. Від Києва через Галич проходив "соляний" шлях. "Шовковий" шлях, який пролягав черезНаддніпрянщину, з’єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. Основними товарами які вивозилися з Русі були в основному сільськогосподарська продукція тавироби первинної переробки: шкіра, хутра, вироби із заліза тощо. В обмін на свої товари Русь отримувалапредмети розкоші, дорогі тканини, олію, вино, пряності, предмети церковного вжитку. Активні торговельні відносини сприяли становленню грошової системи. Перші монети на територіїУкраїни (головним чином, римські), з’явилися у II-III ст. З часом східні слов’яни впровадили власнугрошову одиницю – "куну" (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з’являється новагрошова одиниця – гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Гривня являла собою зливки срібла вагою160-196г. Лише наприкінці XIII ст. виникає карбованець – срібний злиток, вагою 1/2 гривні. За часів князя Володимира почали карбувати золотники і срібляники перші вітчизняні монети. Проте хутро залишилосяважливим ціновим еквівалентом майже до XIV ст., коли почалося масове, систематичне карбування монет. В умовах піднесення Київської Русі відбувався інтенсивний процес урбанізації. "Гради" (городища)виникають у східних слов’ян ще в VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних центрів де відбувалися:збір данини, общинні культові зібрання тощо. З розвитком ремесла і торгівлі ці тимчасові поселенняперетворюються на постійні міста, що стають економічними, політичними, адміністративними такультурними центрами. В IX-X ст. існувало понад 20 міст. Напередодні монгольської навали на Русіналічувалося понад 300 "градів", з яких майже 100 були справжніми містами. Варяги ще на межі IX-X ст.називали Русь "Градаріки" – країна міст.
Культура Київської Русі Культура Київської Русі досягла високого рівня, що зумовлено значними здобутками попередніхетапів розвитку східних слов’ян, розвитком Київської держави та творчим засвоєнням досягнень Візантії ізахідної Європи.Величезне значення для розвитку культури мала поява писемності. Країна мала свою писемність щедо прийняття християнства. Існували найдавніші рукописи, які написали "руські письменники", вели записикняжих указів та міждержавних договорів тодішньою мовою. Пізніше, близько 863 р. була прийнятаслов’янська азбука, котру склали болгарські просвітителі Кирило та Мефодій (кирилиця, яка лежить воснові сучасних українського та російського алфавітів). Поширення писемності на Русі сприялорозповсюдженню освіти, яка опікувалася церквою та князем і зосереджувалася переважно в монастирях.Перша школа в Києві була відкрита князем Володимиром при Десятинній церкві, і ще більшого поширеннянабули школи за правління Ярослава Мудрого (в Києві діяла школа, де навчалося більше трьохсот дітей).Навчання грамоті розпочиналося з вивчення азбуки. Учні писали на восковій дощечці за допомогою писал –стрижнів із загостреним кінцем.Високий рівень освіченості населення сприяв розвитку літератури. Ще до виникнення писемності усхідних слов’ян існували: обрядові пісні, легенди, загадки, сказання, заклинання, епічні й ліричні пісні.Багатою і різноманітною була усна народна творчість. Один із старіших фольклорних жанрів – це народніперекази, билини. Найпопулярнішими героями билин були Ілля Муромець, Добриня Нікітич, АльошаПопович, Микула Селянинович. У билинах оспівувалася мужність і хоробрість богатирів, які боронилирідну землю від ворогів.Серед найдавніших зразків літератури є "Слово про закон і благодать", написане першим київськиммитрополитом Іларіоном близько 1050 р. У ньому підноситься значення християнства, яке протиставляєтьсяязичництву. Видатним письменником свого часу був князь Володимир Мономах, який написав "повчаннядітям". Цей твір є автобіографією князя, і разом з тим, викладом його політичних та філософсько-етичнихпоглядів. Володимир вважав, що князь сам повинен входити в усі галузі управління, не кривдити людей,зберігати мир, єдність держави.Найчудовішим поетичним твором княжої доби є "Слово о полку Ігоревім" (1185-1187 рр.). У цьомутворі викладено історію походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців,який закінчився поразкою князя. Головна ідея твору заклик до єдності князів у боротьбі з іноземнимиворогами.Значна частина літератури належить до релігійної. Найбільш відомими є створені у другій половиніXI ст. "Житіє Бориса і Гліба" та "Житіє Феодосія Печерського".Одним із найвидатніших зразків писемної літератури є літописи. Вважають, що найдавнішийлітопис було створено за часів Аскольда у другій половині IX ст. Проте він, як і інші літописні зведення незберігся. Першим літописом, що дійшов до нас, є "Повість минулих літ" (1113 р.), складений у Києво- Печерському монастирі ченцем Нестором. При складанні цього твору використано давніші літописи. У"Повісті минулих літ" викладено події від 860 р. до 1111 р. "Повість" є загальноруським літописом, що відбиває минуле східних слов’ян на всій території їх розселення. Історія Русі розглядається в контекстісвітової історії. Основна ідея Нестора – ідея єдності руської землі. "Повість" збереглася у багатьох списках.Найстаріші з них – Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (перша половина 15 ст.).Видатний розвиток одержало давньоруське ремесло. Ремісники працювали по більше ніж 60спеціальностям. Відомі ремісники, що займалися литтям дзвонів, ювеліри, склодуви, зброярі. Давньоруськіремісники виробляли досить складні вироби, зокрема знайдені замки, що складалися більш ніж з 40 деталей.Значного розвитку набуло будівництво, удосконалювалася архітектура. До кінця X ст. на Русі небуло монументального кам’яного будівництва. Будівлі були дерев’яні або дерев’яно-земляні. Одна ізперших кам’яних споруд в Києві, зведена грецькими майстрами наприкінці X ст. (988-996 рр.) – цедвадцятипятиглава церква на честь Богородиці, відома більше як Десятинна церква. У середині XI ст. приЯрославі Мудрому був збудований Софіївський собор (1037 р.), що мав 13 купонів. Тоді ж були спорудженіЗолоті ворота в Києві. Відомими культовими спорудами були ансамблі Михайлівського золотоверхогособору (збудовано князем Святополком у 1008-1113 рр.), церква Спаса на Берестові (1125 р.) тощо.Унікальною була Успенська церква в Києво-Печерській лаврі (1073-1078 рр.). Вона була зразком прибудівництві соборів Московського Кремля.Значного розвитку на Русі досягли живопис і художнє різьблення. Так, мозаїки Софії Київськоївиконані зі скла 177 кольорових відтінків. Особливого розвитку набув іконопис. Видатним живописцемXII ст. був Алімпій, який написав знамениту ікону "Богоматір велика Панагія". Зразками високого рівнямистецтва книжкової мініатюри є «Остромирово Євангеліє» (1056-1057 рр.) та «Ізборник Святослава»,прикрашені чудовими заставками і мініатюрами.На високому рівні було декоративно – прикладне мистецтво. Цінувалися твори ремесла, виготовленів техніці черні, срібні браслети тощо. Крім виробництва прикрас із золота й срібла розвивалося художнєлитво металу, різьблення по каменю тощо.На досить значному рівні знаходилося мистецтво. Найвідомішим музичним виконавцем XI ст. бувБоян. Особливу групу акторів і музикантів становили скоморохи – виконавці усної поезії, музичногофольклору. На Русі існували струнні інструменти (гуслі, гудки), духові (труби, флейти, сопілки), ударні (бубни,металеві тарілки). Музика, танці супроводжували всі родинні, хліборобські та культові свята. До моменту прийняття християнства русичі вже були знайомі з десятковою системою лічби відодного до десяти тисяч, а також із дробами.
10. Реформаторська діяльність Ярослава Мудрого
Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.)
Після смерті Володимира Великого між його синами розпочалася запекла боротьба за владу. У 1015 р. київський престол зайняв Святополк. Новгородський князь Ярослав виступив проти нього і в бою під Любечем розбив. Святополк попрямував до Польщі за підтримкою батька своєї жінки – короля Болеслава Хороброго. В 1018 р. на чолі великого війська вони вторглися на Русь. В бою під містом Волинь на Західному Бузі Ярослав зазнав поразки і втік до Новгорода. Влада знову перейшла до Святополку. Але кияни, не задоволенні пануванням поляків, повстали і Болеслав Хоробрий повернувся до Польщі. Ярослав, зібравши військо виступив до Києва. Святополк звернувся за допомогою до печенігів. У вирішальній битві на р. Альті під Переяславом влітку 1019 р. переміг Ярослав. Але він змушений був визнати самостійність Тмутараканського князя Мстислава, який переміг Ярослава в битві під Лиственом. Був укладений в 1026 р. договір про розподіл Руської землі по Дніпру: Ярославу відійшло Правобережжя з Києвом, а Мстиславу – Лівобережжя з Черніговом. Лише після смерті Мстислава в 1036 р. Ярослав став одноосібним правителем Русі.
Правління Ярослава значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній і внутрішній політиці він поглиблював те, що зробив батько.
За часів Ярослава розпочинається будівництво в Києві – князь прагнув перетворити його на другий Константинополь. Довжина міського валу сягала 3,5 км. Збудовані Золоті Ворота з надбрамною церквою Благовіщеня Богородиці. Територія нового міста зросла в сім разів порівняно з дитинцем Володимира. В 1037 р. збудовано Софійський собор – видатний пам’ятник світової архітектури. Також будуються храми св. Георгія та церква св. Ірини. У 1051 р. засновано Києво-Печерський монастир.
Ярослав вирішив узаконити зміни, що відбулися в громадських стосунках. На основі існуючих правових норм приблизно у 1016 р. видав Новгородську грамоту, яка отримала назву «Найдавніша правда», або «Правда Ярослава». Вона увійшла в «Руську правду» – збірку норм руського права. «Найдавніша правда» складається з 18 статей, які передбачали покарання за вбивство, бійки, псування майна, приховування чужого раба і т. ін. Збереглося право родичів на кроваву помсту за вбивство, хоча її можна було замінити грошовим штрафом. Приблизно у 1024-1026 рр. видається закон «Покон вірний», який визначав розміри данини, яку стягували з населення на користь княжих дружинників.
Ретельно займався Ярослав церковними справами. Він був змушений погодитись на приїзд у 1039 р. візантійського митрополита, який з часом повертається додому. Тоді Ярослав вирішив досягти церковної самостійності. За його наказом у 1051 р. митрополитом «Київським і всія Русі» було обрано русича Іларіона, про якого збереглося не багато відомостей. Але константинопольський патріарх відмовився затвердити Іларіона, і Ярослав погодився прийняти візантійського митрополита. Князь домігся канонізації руських князів – Ольги, Володимира, Бориса та Гліба.
За часів Ярослава розвивалась освіта, писемність, літописання та література. При Софійському соборі була створена перша державна бібліотека, яка нараховувала понад 900 книжок. Бібліотеки були також відкриті в Білгороді, Чернігові, Переяславі та ін. містах. У 1039 р. було завершено створення літописного Київського зводу. Іларіон написав «Слово про закон і благодать», яке присвячувалось Володимиру Великому.
В міждержавних стосунках Ярослав продовжував політику батька. В 30-ті роки ХІ ст., не знайшовши порозуміння з польським королем Казимиром, було укладено договір який передбачав визнання королем Перемишлю, Белза, Червенських міст та Берестейщини частиною Русі. На півночі та заході князь воював з чуддю, ятвягами, литовцями, мазовшанами.
В міждержавних стосунках Ярослав віддавав перевагу не воєнним діям, а укладанню взаємовигідних договорів. Наприкінці 40-х рр. ХІ ст. були встановленні дружні стосунки з Францією, Угорщиною, Німеччиною, Норвегією, Швецією, а також налагоджені відносини з Англією. Підкріплювалось це укладанням династичних браків. Так, наприклад, донька Ярослава Ганна стала дружиною французького короля, Єлизавета – спочатку норвезького, а потім датського короля. Троє синів уклали шлюб з представницями заможних родин в Німеччини . Тому Ярослава називали «тестем Європи».
Важливим був південний напрямок зовнішньої політики. Дуже напруженими були стосунки з Візантією, що призвело до війни 1043 р., яка стала невдалою для Русі. В 1036 р. великий князь розгромив печенігів, які с того часу більше не загрожували Русі. Таким чином, зовнішня політика Ярослава була послідовною, миролюбною. Це сприяло укріпленню міжнародного положення держави, зростанню її авторитета.
Ярослав усвідомлював неминучість боротьби за владу між синами після своєї смерті (помер 20 лютого 1054 р.). Щоб запобігти цьому, він уклав заповіт стосовно порядку спадкування княжої влади і розподілу між синами території держави – уділів. Відповідно заповіту київський престол за принципом старшинства мав послідовно переходити до старшого за віком брата. Ярослав заповів синам поважати та любити один одного, інакше «погубите землю батьків і дідів».
11.Історичне значення Київської Русі та Галицьку-Волинської держави
Древньоруська держава залишила яскравий слід в українській і світовій історії. Її внесок до середньовічного політичного, соціально-економічного і культурного життя був надзвичайно вагомим.
Історичне значення Київської русі перш за все полягає в тому, що вона:
– сприяла прискоренню економічного розвитку (високопродуктивного землеробства і скотарства, ремесел і промислів), створенню багатої матеріальної і духовної культури (виникла писемність, право, бібліотеки, храми і т. п.);
– відіграла важливу роль у міжнародній торгівлі. У Київській Русі перехрещувалися торговельні шляхи, що йшли із Півночі (Скандинавії) на південь – у Візантію і Середземномор’я, а також із Сходу на Захід (Індії, Китаю, Арабського халіфату товари поступали до Центральної і західної Європи). Багаті руські купці були відомі майже в усьому тогочасному світі;Важливим був шлях «З варяг у греки», що пов’язував Балтійське й Чорне моря.
– зміцнила обороноздатність східнослов’янського населення, захистивши його від фізичного знищення з боку кочівників;
– захистила Європу від азіатських орд;
– підняла авторитет східних слов’ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв’язки Київської Русі з Візантією і Германською імперією, Польщею і Угорщиною, Литвою, скандинавськими країнами, які часто були скріплені династичними шлюбами;
Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу:
— зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;
— стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;
— модернізувало давньоруську державну організацію;
— розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічного візантійського впливу;
— продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга представляло східнослов'янську державність на міжнародній арені.
12.Галицько-Волинське князівство: політичний і соціально економічний розвиток
Економіка Галицько-Волинського князівства була переважно натуральною. В її основі лежало сільське господарство. С\г культурами були переважно овес і жито, менше пшениця і ячмінь. Було розвинуте тваринництво, бортництво, мисливство і рибалка. Серед ремесел ковальство, гончарство, обробка шкіри, зброярництво, ювелірна справа і ливарництво. Галицько-Волинське князівство, поряд з Кримом, було єдиним регіоном, який постачав сіль. Торгівля у Галицько-Волинських землях не була розвинута належним чином. Більшість виготовленої продукції йшла на внутрішнє споживання. Відсутність виходу до моря і великих річок, заважали веденню широкої міжнародної торгівлі. Галицько-Волинське князівство експортувало переважно сіль, хутро, віск, зброю, а інколи збіжжя. Товарами імпорту були київські художньо-ювелірні вироби, литовські хутра, західноєвропейська вовна, сукно, зброя, скло, мармур, золото та срібло, а також візантійські і східні вина, шовк та спеції. Державна скарбниця поповнювалася за рахунок збору данини, податків, мит з населення, війни.
Суспільство Галицько-Волинського князівства складалося з станів, приналежність до яких визначалась як родоводом так і родом занять. Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, духовенство. Князь вважався сакральною особою, «володарем, Богом даним» та головою війська. Мав право надавати підлеглим угіддя за службу, а також позбавляти їх земель та привілеїв за непослух. У державних справах князь покладався на бояр, місцеву аристократію. Великі старші бояри складали управлінську верхівку і «старшу дружину» князя. Вони володіли «батьківщинами». Їхні сини «отроки», або молодші бояри, складали «молодшу дружину» князя і служили при його дворі. Керівництво духовенства було представлено шістьма єпископіями. Ці єпископії володіли великими угіддями поблизу цих міст. Окремо від князів і бояр існувала група міських адміністраторів, які контролювали життя міста. Поряд з ними у місті жили «прості люди», так звані «горожани» або «містичи». Вони були зобов'язані сплачувати податки на користь князів і бояр. Найчисельнішою групою населення у Галицько-Волинському князівстві були «прості» селяни — «смерди».
(Політичний)Галицько-Волинське князівство стало одним із найпомітніших державних утворень на землях роздробленої Русі, що успадкувало її державно-правові традиції. Саме західно-руські землі продовжували залишатися носіями основних рис суспільного ладу та державного устрою, що донедавна були притаманні відносно єдиній Руській державі. Водночас політичний розвиток Галицько-Волинського князівства відзначався своєрідністю та неповторністю, що вирізняв його з-поміж інших князівств, створених після розпаду Русі. До таких особливостей можна віднести:
- значну роль галицького боярства в управлінні князівством. В окремі періоди історії Галицько-Волинської держави князь потрапляв в політичну залежність від бояр. Від їхньої волі нерідко залежала доля князівського столу (запрошення чи зміщення князів), переміщення князів із Галича до Володимира чи навпаки, як це сталося із Романом Мстиславовичем, недопущення до спадкоємної влади його дружини та двох синів. Основою економічної могутності бояр було зосередження в їхніх руках великої земельної власності, яка приносила значні прибутки. Другим джерелом збагачення служили вищі адміністративні посади, що були пов’язані з неконтрольованою системою кормління;
- могутність боярства відобразилась на ролі постійного інституту державної влади — Боярської ради, відомої в Галицько-Волинській землі з першої половини XIV ст. Вона скликалася князем за згодою боярської верхівки. Не будучи вищим органом центральної влади, Боярська рада відігравала велику роль у політичному житті цієї землі. Так, з першої половини XIV ст. стало діяти правило, за яким закон вступав у силу лише після ухвалення його Боярською Радою і підписання князем;
- в організації місцевого управління боярству також належала виняткова роль. Воно привласнило собі право роздавати міста і волості, наділяти земельними ділянками. Навіть Данилу Романовичу не вдалося припинити цю практику;
- вплив Золотої Орди на Галицько-Волинське князівство був значно меншим, ніж на інші руські князівства. Якщо для північно-руських земель (Володимира, Суздаля, Рязані) “татарське ярмо” тривало до 1480 року, то Галичина, Волинь і більша частина українських земель позбулася його значно раніше;
- Галицько-Волинське князівство не поділялось на уділи. В період після 1245 року формою правління на цій території став своєрідний дуумвірат (спільне правління двох великих князів). Під рукою Данила перебувала Галичина, Дорогочинська, Белзька та Холмська земля на Волині, а під впливом Василька знаходився Володимир разом з більшою частиною Волині;
- відомий єдиний випадок, коли князівським столом заволодів боярин нединастично-князівського походження. У 1210 році князем Галицьким став боярин Владислав, який, правда, незабаром був страчений;
- значний вплив на формування суспільно-політичних відносин у Галицько-Волинському князівстві здійснювало західноєвропейське право. Достатньо сказати, що така суспільна верства як лицарство, формувалося за правилами, що складається в країнах Західної Європи. Саме з Угорщиною, Литвою, Ватиканом, насамперед, підтримували найтісніші контакти галицько-волинські правителі;
- існування віче, яке, на відміну від Новгородської землі, не мало істотічоння. Спроби князя Данила скликати його у 1231, 1235 роках і знайти в нього підтримку для боротьби з боярством виявилися марними;
Галицько-руські землі були рано відірвані від торгового шляху “із варяг і греки”. Однак цей фактор ніяк не відбився на господарській системі князівства. Навпаки, це стало поштовхом до розвитку міст і зростання чисельності міського населення.
Галицько-Волинська держава має велике значення для історії українського народу. Вона не тільки продовжила державницьку традицію Руської держави, а й досягла значного політичного, економічного, культурного розвитку, вийшовши на передові позиції серед країн Східної Європи.
13. Захоплення і розподіл українських земель Литвою, Польшою та інш.державами.
Після розпаду Київської Русі геополітична ситуація в Східній Європі зазнала докорінних змін. На політичну арену виходять нові гравці: Литовське князівство й Польща. Вони починають активно розширювати свої території, приєднуючи до себе колишні землі Руської держави. Найбільшого успіху у цьому досягла Литва. Займаючи невеликі території в Прибалтиці, вона зуміла збільшити їх у декілька разів та перетворитися на могутню країну того часу. Успіхи Польського королівства на перших етапах державотворення були значно меншими. Для кращого розуміння усіх причин такої ситуації необхідно поглянути на внутрішню політику цих країн.
Проникнення Литовського князівства на територію Київської Русі розпочалося ще із XIII ст. Молода, сильна та войовнича держава досить швидко приєднала до себе нові землі, тим самими збільшившись у дев’ять разів. Цьому сприяли ряд об’єктивних причин. По-перше, руські землі були виснажені та послаблені міжусобними війнами й частими набігами кочовиків. Литва ж, будучи віддаленою на північ Європи й прикритою Руссю, не зазнала таких атак із боку монголів та активно протистояла їм. Просуваючись на південний схід, литовці отримують декілька перемог над степовиками, привертають на свій бік руських князів та поступово інкорпорують до складу своєї держави їх землі. По-друге, територіальному розширенню сприяла й внутрішня політика Литви. Приходячи на нові території литовці говорили, що вони «Старого не рушатимуть й нового не вводитимуть», тобто вони не нав’язували місцевому населенню свої традиції, віри, побуту, а залишали усе без змін. Все це сприяло вільному розвитку руської культури та добровільному входженню цих земель під протекторат Литви. Третьою особливістю, на якій варто загострити увагу, це культурне підкорення Литви русичами. Багатство та велич руської культури було перейнято литовцями та покладено в основу їх культури. Усі ці особливості й призвели до того, що Литва приєднала до себе більшість територій Київської Русі та розпочала формування нової держави. Лише з утворенням нової держави Речі Посполитої Литва перестає існувати як незалежне князівство і входить до рівноправного союзу із Польським королівством.
Польське проникнення на українські землі розпочинається відразу після занепаду Галицько-Волинського князівства. Проте із самого свого початку воно кардинально відрізнялося від Литовського. Польща активно нав’язувала свої права та культуру, прагнучи перетворити ці землі на провінцію. Така політика не мала великого успіху й сильно програвала Литовській. Зрозумівши неспроможність вирішення цього питання силовими методами, Польське королівство вдається до дипломатії. Першою спробою дипломатичного приєднання українських земель, що перебували під владою Литви відбулося у 1385 р. (Кревська унія). Одночасно потрібно звернути увагу й на реакцію литовської, білоруської та української знаті. Не бажаючи втрачати своїх прав та привілеїв, вони виступили проти приєднання Литви до Польщі й з часом домагаються поступок на свою користь (Городельська унія – 1413 р.). Багато в чому цьому посприяла Грюнвальдська битва 1410 р. об’єднаних військ українців, білорусів, литовців проти рицарів. Вона значно зміцнила позиції Литви і на деякий час гарантувала безпеку її земель. Проте такий результат не влаштовував Польщу. Вона активно прагнула захопити українські землі. В цей час на підкорених територіях проходила полонізація, ліквідувалися руські князівства та утворювалися воєводства, відбувався наступ на православ’я, проходило окатоличення. Життя українців було дуже складним. Остаточне приєднання усіх українських земель до Польщі відбулося в 1569 р. після підписання Люблінської унії. Продовжуючи свою політику дипломатії, Польща пропонує Литві створити нову державу Річ Посполиту, до якої обидві країни входили на рівних правах. Після довгих років спротиву Литва все ж таки погоджується на це. Цьому сприяло посилення Московського князівства та проголошення ним гасла «Збирання земель руських». Оскільки ж більша їх частина перебувала у складі Литви то Московське царство починає довгі та виснажливі війни проти неї. Саме ця обставина і відіграла ключову роль у подальшій долі як українських земель, так і Литовського князівства. Окрім цієї причини варто виокремити ще декілька. Найголовнішою серед них є бажання частини литовських, білоруських та українських феодалів урівнятися в правах із польськими.
14.Суспільно-політичний лад та економічний розвиток України в кінці XVI- в першій половині XVII ст.
Входження українських земель до складу Польської держави супроводжувалось посиленням феодальної експлуатації українського селянства. Розвиток міст, ремесел і торгівлі збільшував попит на сільськогосподарську продукцію та сировину, тому феодали бажали розширити їх виробництво. їм стало вигідніше не отримувати з селян натуральні податки, а виробляти продукцію у своєму маєтку (фільварку). Це були багатогалузеві господарства, які ґрунтувались на підневільній праці селян (панщині). Для своїх фільварків феодалам була потрібна земля, тому вони всіляко обмежували селянські землеволодіння, збільшували панщину, юридично зафіксовували кріпацтво.
Суть кріпацтва полягала у прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), позбавленні селян майже всіх прав, їх повній залежності від фе одала, перетворенні на об'єкт його власності, використання поміщиком позаекономічного примусу.
Аграрна реформа здійснювалася згідно з виданим у 1557 р. польським королем Сигізмундом II Августом «Уставом на волоки». Відповідно до нього всі землі перемірювались і ділились на однакові ділянки — волоки (21,3 га). Найкращі землі відводили ся під фільварки, зведені в одну велику площу. Селянам віддавалися гірші, окраїнні землі. «Волочна поміра» підривала общину, оскільки земля тепер виділялася не на неї, а на окреме господарство — дим. Волока становила ту одиницю, з якої селянський двір мусив виконувати всі феодальні повинності. На українських землях кріпосне право юридично було оформлене артикулами польського короля Генріха Валуа 1573 р. і III Литовським статутом 1588 р. Становище селянства погіршувалося ще й внаслідок здачі панами своїх маєтків в оренду, найчастіше євреям-лихварям, які, прагнучи більших прибутків, посилювали експлуатацію селян.
Розвиток фільваркового господарства призвів до збільшення площі оброблюваних земель. Основною культурою залишалося жито, пшениця вирощувалася на продаж. У XV ст. відбулися суттєві зміни в господарстві: підвищилися ціни на худобу в Західній Європі і почався її експорт, що стимулювало розвиток скотарства. Велике значення мав деревообробний промисел. Лісоматеріали теж у великій кількості експортувалися до Європи. При фільварках засновувались різноманітні промислові підприємства по перероб ці сільськогосподарських продуктів та корисних копалин (млини, рудні, поташні, селітряні-варниці — для виробництва пороху). У XV ст. зароджується ярмаркова торгівля, що було першою ознакою формування внутрішнього ринку. Ярмарки влаштовувались 1-2 рази на рік і тривали декілька днів. Важливим предметом торгівлі була сіль. Великою перешкодою для торгівлі були феодальні відносини. Купці змушені були десятки разів сплачувати мито за перевезення товарів. Так, на короткій відстані від Турки до Яворова та від Дрогобича до Ярослава мито брали 174 рази.
Суспільно-політичне, правове та економічне становище різних верств феодалів на українських землях визначалось розмірами їх земельної власності. Свої земельні володіння феодали збільшували за рахунок захоплення земель общини, купівлі земельних маєтків, колонізації неосвоєної території та феодальних земельних пожалувань. Великі землевласники мали назву «магнати» (від лат. — вельможа, володар) і здобули для себе широкі політичні права та привілеї, які значно відрізняли їх від середніх та дріб них феодалів. Кількість магнатських родів не перевищувала 70. У XVI ст. цей стан був закритим, увійти до нього навіть багатим було неможливо. Найзнатнішими вважалися роди Острозьких, Вишневецьких, Заславських, Радзівіллів, Сапєг, Потоцьких, Конєцпольських. Князеві В.-К. Острозькому належало понад 80 міст і містечок, 2760 сіл, 1,4 млн. га землі, і він став найзаможнішим серед усіх інших вельмож і навіть самого короля Польщі. Я. Вишневецькому належало 230 тис. селян.
Магнати підлягали лише юрисдикції короля або великого князя литовського, призначалися на вищі посади (гетьманів, воєвод і старост), які вони навіть передавали у спадок. Магнати мали своє військо і виводили його на війну під власними хоругвами, за що їм надавалося почесне звання «князів і панів хоругвових»". З магнатів складалася Рада великого князя («пани-Рада»), яка вирішу вала найважливіші питання разом з князем. Після Люблінської унії її змінив Вальний Сейм. Він складався з трьох станів: короля, сенату і посольської ізби. Король обирався сеймом, не міг передавати свій престол у спадок, оголошувати війну і мир та скликати посполите рушення (ополчення) без згоди сенату, тобто його прерогативи обмежувались. Сенат об'єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої (воєвод, каштелянів). Найвпливовішою частиною Вального Сейму була посольська ізба з 170 делегатів — послів від земської шляхти. Компетенція сейму була широкою: прийняття законів, запровадження нових податків, скликання посполитого рушення. Усі питання на сеймі вирішувалися одностайно, діяв принцип «вільної заборони» — «ліберум вето».
До вищих службових осіб належали коронний маршалок, коронний канцлер, коронний та польний гетьмани.
В адміністративному відношенні Річ Посполита поділялася на три провінції: Велику Польщу, Малу Польщу (в основному українські землі) і Литву. Провінції поділялися на воєводства і повіти на чолі з старостами. На початку XVII ст. Річ Посполита мала площу майже 1 млн. км2.
Нижче магнатів стояла шляхта — середні та дрібні феодали, які жили на землях, отриманих за військову службу. Шлях та становила основну частину постійного війська. За військову службу король надавав шляхті різні привілеї (звільнення від податків, підлеглості місцевій адміністрації). Шляхта не була замкненою верствою: до неї могли переходити селяни,-поповичі. Поступово шляхта утверджує за собою все більші права і привілеї. Вона звільняється від суду королівських чиновників, сплати мита на іноземні товари, отримує право вільної навігації по Віслі та Балтійському морю. Шляхтич міг обирати і бути обра ним до складу повітових органів управління, а також послів на загальнодержавний сейм. Винному в образі шляхтича міщанину чи селянину відрубували руку. За порушення «шляхецького кодексу» (дезертирство, заняття торгівлею) шляхтич за вироком суду позбавлявся усіх привілеїв. На українських землях шляхта становила близько 2,5%, а в Польщі — 8-10%.
Ще одну суспільну верству складало духовенство. До нього входили священики з сім'ями, церковний причт. Священик мав ділянку землі та різні натуральні данини від парафіян. Духовний сан вважався спадковим — після батька парафію отримував син. Після Брестської унії 1596 р. зростає роль церкви як національної організації. Митрополит та єпископи виконували роль політичних репрезентантів українського народу перед польським урядом, оскільки інших він не мав. Церковні собори набували загальнонародного значення.
У цей час, залежно від характеру повинностей, селяни поділялися на три категорії: 1) тяглі селяни, які працювали в пана на ріллі зі своєю худобою. Спочатку вони працювали 8-14 днів на рік, потім — 100, а далі — 200 днів. Крім праці в полі, були різні податки і служби: повіз, шляхова, сторожова; 2) ремісники та службові селяни. Були цілі села колісників, ковалів та пекарів. Службовими селянами вважалися конюхи, бортники та інші, які жили біля замків; 3) чиншові селяни, які платили чинш з власної землі продуктами. Панщина тривала від сходу до заходу сонця. Селянин утратив право переходу від поміщика.
Населення українських міст — міщани — поділялися на три основні групи: 1) патриціат (найбагатші купці і промисловці); 2) бюргерство (цехові майстри та торгівці середньої за можності); 3) плебс (міське поспільство — ремісники, дрібні торгівці). Найбільшими містами на початку XVII ст. були Львів (18 тис. жителів), Київ (15 тис. жителів), Біла Церква (10,7 тис. жителів).
Міське населення в середні віки ділилося за цеховою (професійною) ознакою, де привілейоване становище мало купецтво. Перші цехи з'являються ще в кінці XIV ст. Цех був самоуправною організацією з власним статутом на чолі з цехмістром. Панів не становище в цехах займали майстри, далі йшли підмайстри та учні. Після кількох років навчання підмайстер складав іспит, демонструючи зразок своєї роботи («шедевр»), і за згодою цеху міг бути атестований як майстер. Але кількість майстрів була регламентована, що не давало можливості обдарованій молоді вибитися в майстри. .
Самі міста знаходилися в різному правовому становищі залежно від того, на чиїй землі вони знаходилися: державній чи приватній. Відповідно вони сплачували податки і виконували повинності. Окремим містам (з 1339 р.) почали видавати грамоти на магдебурзьке право (за ім'ям німецького міста). Такі міста звільнялися від управління і суду королівських намісників і діставали право на самоуправління. За це вони вносили державі певну суму грошей, звільнялися від більшості натуральних повинностей. На чолі міського самоврядування стояли війт та бурмістри; лава з лавниками була судовою організацією, а рада з радниками — адміністративною. Виконавчими особами були писар та шафарі. Ці органи контролювались багатшою частиною населення: купцями, лихварями, майстрами. Самоуправління за магдебурзьким правом мали Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Житомир та Київ. Переваги в органах самоуправління мало неукраїнське населення й уніати.
У Великому князівстві Литовському була проведена кодифікація законодавства, що знайшло своє відображення в Судебнику великого князя Казимира (1468 р.) та Литовських статутах (1529, 1566, 1588 pp.). Судебник великого князя Казимира регулював маєткові права, визначав покарання за порушення кордонів, наїзди, крадіжки. Дещо було взято з «Руської Правди», але введена смертна кара.
Литовські статути утверджували і збільшували права шлях ти, мали тенденцію до зрівняння їх у правах з магнатами, значно обмежували права селян. Головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності. Шляхетська земельна власність усіх видів вважалася недоторканною. Кримінально-правові норми мали характер феодального привілею. Життя, здоров'я, майно, честь шляхти захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей. Найтяжчим злочином вважалося посягання на життя і здоров'я короля і великого князя. Найтяжчим покаранням (на відміну від «Руської Правди») була смертна кара, яка передбачалася за державні злочини (заколот, здача замку тощо), убивство. Розрізнялися проста смертна кара і кваліфікована (спалювання, четвертування). Були калічницькі покарання (відрубування руки), ув'язнення в башті.
Для шляхти застосовували особливий каральний захід: виволання (викрикування), пов'язаний з публічним оголошенням вироку. Фактично це означало оголошення людини поза законом: вона втрачала шляхетство, майно, можливість жити на території держави.
Існувала і складна система майнових покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину (штраф за убитого), відшкодування збитків.
15.Стан українських земель у складі Литви і Польщі
Соціально-економічне становище українських земель Литва. Основу економіки українських земель уXIV-XVI ст. складали землеробство, торгівля, традиційні промисли, ремісництво.
Сільське господарство.
Аграрний сектор до ХVІ ст. був зорієнтований на вироблення продуктівдля феодального господарства, забезпечував всім необхідним селян та потреби жителів міст. Феодальнегосподарство засновувалось на експлуатації селянства, об’єдного в громади (общини), котрі складалися зкількох дворищ, кожне з яких у свою чергу, об’єднувало кілька індивідуальних господарств. По відношеннюдо феодала дворище виступало як сукупна податкова одиниця. Сільська громада розкладала поміждворищами всі податки і побори на користь феодала і держави.Найбільш поширеними культурами були: овес, жито, ячмінь, пшениця, горох, просо, яківирощувалися для власних потреб. Частина виробленого віддавалася феодалам (як натуральний податок),або продавалась у містах (адже феодали стягували податок і грошима). Починаючи з середини ХV ст.,майже всі податки стягувалися грішми.У ХVІ ст. в Західній Європі зріс попит на продукти харчування (там відбулася своєрідна «революціяцін», коли внаслідок припливу дешевого золота й срібла з Америки підійнялись ціни на всі товари). Як зазначає О.Субтельний, ціни зросли у 4-5, а подекуди навіть у 8-10 разів. Зростання цін і попиту на зернозумовило втягнення українських земель (особливо тих, що знаходилися поблизу притоків Вісли: ЗахідногоБугу, Сяну в міжнародну хлібну торгівлю. Вони стають районами товарного зернового господарства.Вирощене зерно вивозили шляхами до Гданська. А далі – в країни Західної Європи. Вказані процеси, зодного боку, пришвидшили зміни в техніці та технології господарювання (розширення асортиментусільськогосподарських культур, поява водяних та вітряних млинів тощо), з іншого – гостро поставилипитання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.Розширення торгівлі хлібом та іншими сільсько-господарськими продуктами спонукало до появи ірозвитку фільваркового господарства. При цьому розширення панських господарств відбувалося за рахунокселянської землі та зростання панщини.Юридичною підставою для захоплення феодалами общинних земель стала аграрна реформа 1557 р.у Литовському князівстві, яка відбулася на основі закону „Устав на волоки” (волоки – поля). Цим закономпередбачалося для здійснення оподаткування відповідно до доходності ґрунту, землі селян і вільні землівимірювати і ділити на однакові ділянки в трьох полях – волоки, що дорівнювали приблизно від 17 до 22 га,залежно від місцевості. Кращі орні землі забиралися під державне володіння та передавалися магнатам підфільварки. А гроші – поділялися між селянськими господарствами по одній волоці на дворище.В результаті реформи було: зруйновано общину, яка ще за часів Київської Русі відігравала рольорганізаційного ядра у житті сільського населення; передані шляхті, виведені із обігу общини значні площіродючих ґрунтів; удвічі збільшилися феодальні повинності селян; всі категорії селян були позбавлені правапереходу. Джерелами зростання феодальних володінь були також великокняжі дарування, купівля маєтківта освоєння нових земель.Свої земельні володіння феодали перетворювали на фільварки: багатогалузеві господарськікомплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на ринок,зберігаючи при цьому значні риси натурального господарства. Впровадження фільваркової системи сприялорозвиткові товарно-грошових відносин та посиленню експлуатації сільськогосподарських виробників.
Торгівля.
Важливим сектором економіки виступала торгівля. Внутрішня відбувалася на торгах(торжищах) переважно продуктами рослинництва та ремісничими виробами. Міжнародного характерунабули ярмарки Львова, Луцька, Києва та інших великих міст. Ярмарки відбувалися безперервно протягомроку.Значних змін зазнала зовнішня торгівля:– різноманітнішає експорт, провідними статтями якого стають зерно, худоба, дерево, відтісняючи надругий план шкіру, мед, віск;– збільшилися обсяги та асортимент товарів, що імпортувалися: дорогі сукна, вина та багато іншого;– змінилися великі торговельні шляхи. З середини ХV ст. із занепадом Дніпровського шляхувтрачає своє значення чорноморська торгівля. Купецькі каравани, що забезпечували торгівлю Північно- Східної Русі зі Сходом, тепер прямують до Константинополя – Стамбулу суходолом: через Молдавію таВолощину. Економічні інтереси Європи із Сходом зв’язували території Галичини, Волині та Поділля. Уже вХV ст. в Україні приживаються елементи нової торговельної культури: продаж товарів у кредит або підзаставу; укладання торговельних контрактів; започатковується іпотечна система землекористування (земляздавалася під заставу).
Розвиток суспільства.
Під впливом змін в економіці в українських землях формується становаорганізація суспільства, яка базується на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов’язків.Шляхта. Верхній щабель в соціальній ієрархії займала шляхта, що включала на етапі становлення(ХІV-XV ст.) декілька груп панівного класу, які несли військову службу у князя і могли утримувати себе підчас походів (представники княжих родів литовської та давньоруської династій, члени великокнязівськоїради, найзаможніші феодали і дрібна шляхта. Питома вага шляхти серед українського населення Литвистановила майже 5%.Духовенство – окрема верства українського суспільства. Протягом XIV-XVII ст. його становище,роль і місце були неоднаковими. У литовську добу духовний стан перебував під опікою держави, мав значніправа і привілеї, і становив майже 10% населення. Духовенство було біле – світські священика, і чорне –чернецтво. Джерелами існування духовенства, окрім прибутку, що надходив в результаті церковноїдіяльності, були: десятина, дрібна данина натурою. Деякі великі церкви та монастирі володіли земельнимиугіддями, селами.Прагнучи до самостійної «церковної організації» в межах своєї держави, зусиллями литовських князів у1458 р. була відновлена київська митрополія. Вона управляла діяльністю 10 єпископів та підпорядковуваласябезпосередньо константинопольському патріархові. Однак, в XVI ст. у церкві сталося багато подій, якіпринижували авторитет православної церкви, свідчили про її кризи. На соборах православної церкви (зокрема,віленський – 1508-1509 рр., Берестейській – 1596 р. та ін.) було засуджено: купівлю парафій замість соборногообрання; єпископів та священників-двоєжонців; розглядалися питання про позбавлення сану порушників,занепад церкви та ін.З XVI ст. активно розгорнули свою діяльність засновані при церквах братства: вони рішучевиступали проти патронату литовських та українських панів над церквою (їхня благодійна діяльність посутті перетворилася на патронат, який з XV ст. набуває форми звичайного володіння церквою або монастирем); проти польсько-католицької пропаганди національних і релігійних обмежень українців, протиаморальності серед духовенства. Братства боронили інтереси православної церкви в судах і перед королем.Опікувалися її матеріальними проблемами, контролювали діяльність єпископів та митрополита, засновувалиі утримували школи, допомагали знедоленим.Міщанство. Протягом XIV-XV ст., в процесі перетворення міст в самостійні організації, їхнаселення формується в окрему спільність – міщанство. Однією з причин усамостійнення міст був рістнаселення, що займалося виключно ремеслом і торгівлею. Представники окремих професій об’єднувалися уцехи будівельників, шевців тощо. Перша цехова організація в українських землях виникла у 1386 р. у шевцівПеремишля. У XV ст. цехи поширилися на всю Україну. Вони стали самоуправною, досить замкненоюгромадою із власним статутом, судом і виборним «цехмайстром» на чолі. Подібна організація сприялапідвищенню якості продукції, вводила контроль над нею тощо.Міщанство поділялося: на декілька головних прошарків: патриціат (найбагатші та найвпливовішігородяни й промисловці); бюргери (цехові майстри та торговці середнього рівня залежності) та плебс(ремісники, дрібні торговці та селяни).
16.Кревська (1385), Люблінська(1569) УНІЇ, ЇХ ЗМІСТ і наслідки.
Кревська унія
Після смерті Ольгерда в 1377 р. між його синами почалася боротьба за великокнязівський престол. Головною причиною цього було те, що Ольгерд, оминаючи старших синів і своїх братів, призначив своїм спадкоємцем Ягайла. Крім того, Ягайло знищив свого дядька Кейстута (того задушено у в’язниці у 1382 р.), продовжував боротьбу з іншими братами. Від терору, розпочатого Ягайлом, два його брати звертаються до Москви. Становище князя стає загрозливим. З одного боку тиснула Польща, яка не позбулася планів розширити свою територію за рахунок українських земель належавши Литві,з другого – Тевтонський орден, а далі, на сході, новий міцний противник Московське князівство.
Таким чином, за вісім років правління Ягайло не здобув ані підтримки в князівстві, ані союзників серед сусідів. За таких умов пропозиція польських панів одружитися з королевою Ядвігою і дістати польську корону, щоб укріпити своє положення, була для нього дуже важливою. Такі причини штовхали литовського князя до підписання Кревської унії.
Після смерті польського короля Казимира за договором корона перейшла до Людовика Угорського. Після його смерті у 1382 р. залишилися дві дочки: Марія та Ядвіга. На підставі договору, старша Марія мала дістати корону і об’єднати Польщу з Угорщиною. Проте польські пани не погодилися з її кандидатурою. Було вирішено, що польською королевою стане молодша сестра Ядвіга, яка і була коронована у 1384 р. Спочатку її одружили з австрійським герцогом. Але цей шлюб не задовольнив польську шляхту і його було розірвано.
Становище Польщі було тяжким: з одного боку загрожувала їй Угорщина, з другого – точилася боротьба за польську корону. Тому були розпочаті переговори з литовським князем Ягайло.
У серпні 1385 р. було підписано Кревську унію, яка передбачала об’єднання Польщі i Литви шляхом укладання шлюбу литовського князя Ягайла з польською королівною Ядвігою. Згідно угоди Ягайло обіцяв:
Необхідно сказати, що значення унії двояке: з однієї сторони вона створила умови для утримання агресії тевтонців, а з другої – відкрила шлях для польської експансії на українські землі, передачі казни Великого князівства Литовського Польщі, насильницьке розповсюдження католицизму i т. ін.
Кревська угода фактично ліквідувала Велике Литовсько-Руське князівство і зробила його частиною Польщі. Таке становище не могло тривати довго, воно повинно було викликати протест. Очолив цей протест проти свавільного антидержавного акту Вітовт, син Кейстута, задушеного за наказом Ягайла. Вітовт спочатку очолив Литовське князівство як заступник Ягайла. Авторитет його зростав. У 1398 р. литовські та руські бояри проголосили його королем Литовським та Руським. Кревська унія була скасована.
Зміцнення позицій Вітовта як великого князя Литовського не залишилось поза увагою польського уряду. У результаті польсько-литовських переговорів 1413 р. було укладено Городельську унію, умовами якої визнавалося право Литви на політичну самостійність. Однак це не задовольнило ту частину литовської знаті, що прагнула її повної незалежності. Зростало обурення білоруської й української знаті привілеями католиків. Тому після смерті Вітовта в 1430 р. вона без згоди Ягайла обрала великим князем його молодшого брата Свидригайла – особу дуже вольову, хоробру й енергійну, але неврівноважену й жорстоку, посередніх здібностей політика й воєначальника. Невдоволений захопленням поляками Західного Поділля, що належало йому, Свидригайло пішов на розрив із Польщею. Влітку 1431 р. під Луцьком відбулася битва його військ з польськими, в якій литовський володар зазнав невдачі. Проте боротьби не припинив. Тоді польський двір у серпні 1432 р. організовує переворот: великим литовським князем проголошується брат Вітовта Сигізмунд.
Українська й білоруська знать відмовилася визнати його владу й заявила про утворення Великого князівства Руського, яке очолив Свидригайло. До складу князівства ввійшли Київщина, землі Чернігівщини й Сіверщини. Волинь, Поділля, Смоленщина, Вітебщина й Полоцька земля. У воєнних діях почав брати гору Свидригайло. Занепокоєний Ягайло видає привілей про зрівняння в правах православної знаті з католицькою, що підштовхнуло частину останніх до переходу на бік Сигізмунда. Трагічною для долі Великого князівства Руського стала битва 1 вересня 1435 р. на р. Швянті під Вількомиром (нині м. Укмерге в Литві), в якій військо Свидригайла зазнало жахливої поразки (полягли 13 і потрапили до полону 40 руських князів). Наступного року від Руського князівства відпали Смоленська, Полоцька й Вітебська землі. Таким чином, у середині 30-х років XV ст. цей осередок руської державності фактично припинив існування.
Після смерті Сигізмунда в 1440 р. великим князем обирається син Ягайла Казимир. Побоюючись нового повстання, правлячі кола Литви визнали Свидригайла великим князем удільного Волинського князівства й відновили удільність Київського князівства. Але ненадовго. Скориставшись смертю Свидригайла в 1452 р., Казимир ліквідував Волинське князівство, а в 1471 р. Київське. Повстання Свидригайла – останній збройний виступ знаті, спрямований на відродження Руської держави, зазнало повної невдачі.
Люблінська унія (1569 р.)
На середину ХVІ ст. українські князі та верхівка панства втрачають роль виразника й провідника політичних прагнень України. Замкнувшись у сфері соціально-економічних інтересів своїх удільних володінь і маєтків, вони остаточно відмовляються від планів розбудови національної держави, зрікаються ідеї поновлення українських князівств. Яскравим свідченням цього стала їхня позиція під час Люблінського сейму, робота якого розпочалася 10 січня 1569 р. Він мав розв’язати питання унії Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського.
Які фактори штовхали уряди обох держав до створення єдиного державного утворення? Правлячі кола Литви були вкрай стурбовані невдачами у війні з Московією й реальною загрозою втрати незалежності. Дедалі важче (через послаблення держави) ставало захищати південні рубежі від агресивного Кримського ханства. Всередині країни, за умов проведення політико-адміністративних реформ 1564-1566 рр., серед значної частини представників литовської, білоруської й української шляхти зросли симпатії до Польщі, оскільки її суспільні порядки видавалися їм ідеальними. Саме вони й виступили найпослідовнішими і найпалкішими прихильниками унії.
Щодо Польщі, то її уряд і панівна верства домагалися унії ще з кінця ХІV ст. На середину ХVІ ст. Польща була такою ж агресивною державою, як і Московія, і, попри всі відмінності в культурному та політичному житті, стосовно до українських земель обидві держави дотримувались однакової позиції: прагнули ними заволодіти. Польща керувалася ідеєю давньої приналежності українських земель до Польщі, від якої вони начебто були відірвані.
Робота сейму, який розглядав унію, від самого початку набула гострого характеру, бо литовські посли домагалися створення федеративної держави, а польські – інкорпорації (включення) Литви до складу Польщі. Не зважаючи на всі суперечності 1 липня унія була укладена. Вона передбачала об'єднання двох держав «в одне нерозривне тіло» – федеративну державу «двох народів» Річ Посполиту (дослівно «спільна справа»).
Новостворена держава мала управлятися єдиним загально обраним володарем, котрий коронувався у Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втрачала право на власні сейми й зовнішні відносини, і хоча окремі державні інституції існували й далі (армія, уряд, законодавство, адміністративна й фінансова системи), фактично її роль у політичному житті об’єднаної держави була зведена нанівець. Домінувала у всьому Польща.
Офіційно ні Польща, ні Литва під час переговорів не розглядали політичний статус українських земель в об’єднаній державі. Інкорпорувавши українські землі до складу цієї держави, польська політична еліта зробила все можливе, щоб запобігти розвиткові національної самосвідомості в українських князів, магнатів і шляхти, а відтак – зародженню в їхніх колах державної ідеї. Крім того в унії було записано, що «міські справи магдебурзького права» в українських містах мали вестися «письмом польським, відповідно до звичаю коронного».
Доцільно звернути увагу на те, що Люблінська унія стала подією величезної політичної ваги, але для долі України мала суперечливі наслідки. З одного боку негативними наслідками були:
А з другого боку позитивними наслідками унії були:
Таким чином, Люблінська унія законодавчо оформила перерозподіл українських земель між Польщею та Литовською державою на користь першої. Хоча з формально-правового погляду цей акт справді виглядав «вповні парламентарним» та був схвалений представниками української шляхти, все ж, за своєю суттю, він становив загарбання Польщею чужоземної території. Унія відкрила Польщі шлях до використання природних багатств цієї території для нарощування своєї економічної та воєнної потужності, наділення чисельної верстви панівного стану родючими землями. Українському населенню вона принесла різке посилення визиску, що супроводжувалося національно-релігійною дискримінацією, полонізацією й покатоличенням і викликало грандіозний вибух 1648 р.
Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут і урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.
Новоприєднані території відрізнялися між собою за економічним становищем. Процвітаючими вважалися Волинь, Північна Київщина, Південно-Східне Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На півдні найсильнішими містами були Канів і Черкаси. Переяславщина почала швидко відроджуватися з монгольської руїни у другій пол. ХV ст., але її процвітання тривало недовго. Спустошливі набіги кримських татар починаючи з 1482 р. знову перетворили цей край у пустелю. Сіверщина менше терпіла від набігів кочівників Ще коли вона була у складі Великого князівства Литовського, тут розвивалися сільське господарство, різні промисли.
17.Виникнення козацтва.Запорізька Січ: устрій і господарське життя.
Термін «козак» вперше зустрічається у початковій монгольській хроніці (1240 р.). У перекладі зтюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». Пізніше, у ХIV ст. цей термін вміщено всловнику половецької мови (1303 р.) і трактувалось як «страж», «конвоїр». Щодо українських козаків топерше письмове повідомлення про них міститься у «Хроніці» М.Бєльського, який у 1489 р. повідомляв прокозацьку допомогу польським військам наздогнати татарський загін на Брацлавщині.Теорії походження козацтва. До сьогодні проблема виникнення українського козацтва єдискусійною. Історик О.Д.Бойко виокремлює більше десяти версій походження козацтва. Серед них можнаназвати наступні:
1. Хозарська – ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами» або «хозарами»
2. Черкаська – вважає виникнення козацтва одним із наслідків процесу міграції в Подніпров’ячеркесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані;
3. Татарська – виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині ще зачасів Володимира Ольгердовича (князь київський, копильський, слуцький, приблизно 1362-1389 рр.) таВітовта (великий князь литовський, 1382-1392 рр.), де шляхом злиття татарського населення з місцевимижителями утворилася якісно нова верства – козацтво;
4. Автохтонна – доводить, що ніби то козацтво є прямим спадкоємцем вічових громад КиївськоїРусі. Які за литовської доби не зникали, а лише трансформувалися у військово-службові формування,підпорядковані великому князю литовському;
5. Болохівська – пов’язує козаччину з існуванням в давньоруських автономних громад так званихболохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди;
6. Бродницька – висвітлює генетичний зв’язок козацтва зі слов’янським степовим населеннямперіоду Київської Русі – «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;
7. Уходницька – пов’язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громадвільних озброєних людей, котрі прибували за рибою, бобрами, сілью, дикими кіньми та іншою здобиччю;
8. Захисна – пояснює появу козацтва необхідністю дати організований відсіч наростаючійтатарській загрозі;
9. Соціальна – виникнення козацтва пояснює посиленням економічного, політичного, національного тарелігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцяхпроживання.Існують й інші теорії. Однак жодна з них не може пояснити виникнення козацтва, оскількибазується на якомусь одному чиннику, хоча більшість з них містить раціональні зерна.Причини виникнення і джерела козацтва. Відомо, що те чи інше історичне явище зумовлено, якправило, низкою чинників. На думку О.Д.Бойко, чинниками, що створювали можливість появи козацтвабули:– існування великого масиву вільної землі із сприятливими для життєдіяльності умовами;– досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін.; – природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження ісамореалізації. Однак можливість і реальність це різні речі. Можливість не завжди може трансформуватися вреальність. Процес зародження козацтва був зумовлений реаліями життя, реальними причинами. Серед нихможна виокремити:
– економічні: захоплення польськими, литовськими та українськими феодалами земель; нестача уселян власної землі; трансформація феодальних землеволодінь у великі товарні господарства; господарськеосвоєння та заселення вільних земель Подніпров’я та за дніпровськими порогами, так зване Дике Поле;
– національні: політика ополячення українського населення; утиски і обмеження українськоїкультури та мови; наступ католицької церкви на права православного населення;
–військові: зростання зовнішньої загрози, пов’язаної з боку Кримського ханства, пізніше – Турції;прагнення козаків захистити себе і свою землю від спустошливих набігів татарських орд.
Саме поєднання економічних, соціальних та інших чинників і викликало появу козацтва. Незаселені південні території відзначалися великими багатствами. Саме сюди кожної весни направлялися ватагичоловіків на «уходи» – полювати на диких звірів, ловити, в’ялити та солити рибу, збирати мед диких пчілтощо. На зиму більшість уходників поверталися додому. Але були й такі, що не бажали коритися польськійвладі залишатися в степу постійно, закладаючи там свої зимівки (засіки) та хутори.Спочатку цим промислом займалися в основному мешканці Придніпров’я. Однак в процесіпосилення економічного, національного, релігійного гніту до них почали приєднуватися втікачі з іншихукраїнських земель – Галичини, Західної Волині, Західного Поділля.Соціальний склад козацтва був досить різноманітним: кріпосні селяни, міщани, а також усінезадоволені феодально-кріпосницькими порядками та національно-релігійним гнобленням. В цілому жсоціальну природу козацтва визначили джерела його формування, які під впливом соціально-економічнихфакторів складалися в різні періоди його існування. Проблеми, які довелося розв’язувати литовській владі іпорубіжному українському суспільству в другій половині ХV – на початку XVI ст. спричинили, з одногобоку, масове покозачення всього населення прикордонних міст і сіл. На боротьбу з татарами виступалибояри, службові люди, міщани, осілі козаки, що володіли нерухомим майном, як мінімум – власнимбудинком та селяни навколишніх сіл.З іншого боку, економічні мотиви прискорювали зростання верств добитчиків та уходників- промисловців, що поповнювалися на цьому етапі за рахунок ремісників, торгових людей, неосілих козаків,безземельних селян або ж власників незначних земельних ділянок – городники, халупники, комірники,підсусідки – тісно не пов’язаних із землеробством і готових займатися допоміжними промислами, в томучислі й козакуванням.В українському козацтві існувала і аристократична, рицарська течія, яскравими представникамиякої були Д.Вишневецький, відомі шляхтичі С.Копицький, І.Свирговський, Л.Чорницький, Я.Шах та інші,хто з патріотичних мотивів відмовлявся від своїх багатств, цивільної служби і цілком віддавався козакуванню.
Запорозька Січ Створення Січі. Важливу роль у консолідації козацтва, формуванні його організаційної і військовоїструктури відіграла Запорозька Січ. Про час і місце її виникнення існують різні твердження. Це зумовленотим, що козаки стихійно прибуваючи на Запоріжжя будували свої засіки («січі») в різних місцях. Проте такінаселені пункти були слабоукріпленими, і під натиском ворога швидко припиняли своє існування, нелишаючи після себе відомостей в історичних джерелах. Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з’явиласяу 1551 р. у польського історика М. Бєльського, який у своїй «Всесвітній хроніці» повідомляв, що у першійполовині ХVI ст. на о.Хортиця збиралися козаки для нагляду за переправами, занять промислами та дляборотьби з татарами.Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов’язують з ім’ям ДмитраВишневецького (Байди). Це один із перших відомих в історії українського козацтва гетьман. Нащадоклитовського князя Ольгерда. У 1551 р. – черкаський і канівський староста, організатор боротьби з татарами.З 1560 р. – на службі у московського царя І.Грозного, у 1561 р. повертається в Україну. У 1563 р. здійснивпохід до Молдавії. Через зраду військо зазнало поразки, а сам гетьман потрапив в полон. Був відправленийдо Стамбула і там страчений.Під керівництвом Д.Вишневецького протягом 1552-1556 рр. на о.Мала Хортиця було побудованофортецю. Оборонні укріплення не лише захищали козаків. А й стали осередком згуртування запорозькогокозацтва.У різні часи Січ розташовувалася у різних, але завжди добре захищених місцях. Після татарськогопогрому на Хортиці у 1557 р. Січ по черзі знаходилася на о.Томаківці (1560-1593), р.Базавлук (1593-1638),Микитиному Розі (1638-1652), р.Чортомлик (1652-1709), р.Кам’янці (1709-1711), в Олешках (1711-1734), нар.Підпільній (1734-1775). Загалом Січ змінювала своє місце розташування 8 разів. Кожна Січ мала добреукріплення: оточені ровами, високі (до 10 м) вали, зверху яких ішов дерев’яний частокіл із загострених паль,а також сторожові башти. Усередині Січі стояли курені – великі приміщення для козаків. У центрізнаходилася церква та майдан, де відбувалися загальні ради. У передмісті Січі жили тисячі ремісників,торговців.Адміністративно-політичний устрій. Історики (В.Щербак та ін.) вважають, що ідея створенняміцного укріплення на південних кордонах виникла ще у 20-30-х роках XVI ст. у зв’язку із спробамилитовського уряду прийняти козаків на службу. За задумом влади, зведення Хортицького замку малоподвійну мету: створення форпосту боротьби проти татарської агресії і здійснення контролю над діямикозацтва.Однак Запорозька Січ в історії українського народу відіграла більш значну роль. Вона стала тиммісцем, де козацтво продовжило державницькі традиції України. Козацтво витворило власну військово- політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи її у своєрідну державу зі значнимипідконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, скарбницею, звичаєвимправом та власною символікою. Створення Запорозької Січі стало потужним імпульсом для консолідації козацтва, формування йогосамосвідомості. З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яка сталапрообразом справжньої держави. На Січі була створена збалансована структура управління, яка включалазаконодавчу, виконавчу і судову гілки влади (за формою правління це була демократична республіка).Демократичний характер влади на Січі був зумовлений дією таких принципів, як:– заперечення феодально-кріпосницької залежності та станової нерівності;– рівність у праві на участь в органах управління та володінні землями і угіддям;– вільний вступ до лав запорожців, незалежно від соціальної, національної чи релігійноїприналежності тощо.Однією із головних ознак держави є існування особливої системи органів та установ, що виконуютьфункції державної влади. Вищим законодавчим органом влади на Січі була рада. Право участі в якій маливсі без винятку козаки. Інколи ради були представницькі – за участю депутатів від куренів або ж виключностаршинські. За традицією козацькі ради збиралися 1 січня, на Великдень та на Покрову. До компетенціїзагальної ради входили найважливіші справи життя козацького товариства: переобрання кошового отамана істаршини, встановлення військового устрою, вирішення питань війни і миру, ведення переговорів зпредставниками інших країн, про поділ землі і угідь, про покарання важливих злочинців.Виконавча влада належала Кошу в особі кошового отамана та козацької старшини. Гетьман абокошовий отаман мав вищу військово-адміністративну владу, очолював дипломатичні переговори,затверджував судові вироки. Тобто в його руках концентрувалася військова, адміністративна, судова йдуховна влада. Але він не був необмеженим володарем Січі, він був лише старшим серед рівних. Його владуобмежували три умови: звіт, термін і рада. Кожний отаман щорічно, під час наступних виборів звітувавтовариству про свої дії та вчинки.До уряду Січі – генеральної старшини – крім кошового отамана, входили також: писар (очолювавканцелярію, складав і підписував документацію); військовий суддя (виконував обов’язки отамана за йоговідсутністю, вершив вищий суд); осавул (організовував охорону Січі, підтримував дисципліну й порядок увійську); обозний, пушкар (очолювали артилерію, керували побудовою табору в поході, займалися обліком ікомплектуванням війська). До козацької старшини входили також військові служителі: хорунжий,бунчужний, канцеляристи та ін. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою (інодістановила понад 150 осіб).Важливою ознакою держави є також наявність права, що закріплює певну систему норм,санкціонованих державою. Судова система Січі будувалася на козацькому праві, в основі якого лежавзвичай і здоровий глузд. Козацьке право фіксувало ті відносини, що сформувалися у Січі: закріплюваловійськову та адміністративно-територіальну організацію Січі, регламентувало діяльність адміністративних ісудових органів, порядок укладення договорів на землекористування, визначало види злочинів та покарань.Козацьке право було глибоко гуманістичним, оскільки воно забезпечувало захист особи і майна на Січі.Серед головних ознак держави можна назвати також наявність певної території, на якупоширюється юрисдикція даної держави. Запорозька Січ мала свою територію, яка називалася «землямиВійська Запорозького». Землі Січі розташовувалися на території сучасних Дніпропетровської, Запорізької,частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей. Варто зауважити,що територія Січі постійно змінювалася, а кордони відповідно переносилися.В адміністративно-територіальному відношенні Січ поділялась на територіальні паланки (округи) івійськові курені. Курінь – це і своєрідна казарма, в якій постійно проживали козаки, і адміністративнаодиниця у самій Січі, і водночас завжди готовий до дії бойовий підрозділ. Кількість куренів зросталавідповідно до збільшення козаків і досягла у другій половині ХVI ст. 38 одиниць. Сам курінь-казармавміщував 150-200 чол., хоча загальна кількість приписаних до того чи іншого куреня могла досягти до 600козаків. Більшість з них тільки числилися за ними, проживаючи постійно разом із сім’ями при своїхгосподарствах на території, що підпорядковувалася Запорозькій Січі – у паланках (їх нараховувалося від5 до 8). Ці козаки повинні були з’являтися на Січі за першим наказом курінного отамана. До служби козакмав прибути із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами. Загалом у період розвитку Запорозька Січнараховувала в середньому 10-12 тис. війська, а разом з мешканцями зимівників і слобод – близько 100 тис.чол..Символами державності, влади військової старшини були прапор, булава (символ влади гетьмана),печатка, бунчук, литаври, тобто військові відзнаки та символи влади. До прапора козаки ставилися як досвятині. Козацький стяг був червоного (малинового) кольору, на одному боці якого було зображено СвятогоАрхангела Михаїла (білим кольором), на іншому-хрест. Символом влади була печатка з гербом Січі – козакз рушницею на плечі, із шаблею та списом, устромленим у землю.Умови прийому до Січі передбачали вірність православ’ю, уміння володіти зброєю, дотриманнятрадицій товариства, відсутності родини. Жінок у Січ не допускали. Одружені козаки жили в прикордонних із Січчю районах – зимівниках.
18.Селянсько-казацькі повстання в Україні
Остаточне юридичне оформлення в 70-80-х рр. XVI ст. кріпосного права та захоплення польською шляхтою українських земель, репресивні заходи проти козацтва та інші антинародні дії польської влади до краю загострили соціально – політичну ситуацію в Україні, спричинивши декілька хвиль активного протесту проти існуючих порядків.
Перше значне козацьке повстання відбулося у 1591-1593 рр. під проводом К.Косинського. Розпочавшись на Київщині здобуттям Білої Церкви, Трипілля, Переяслава, з часом воно охопило Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. На підконтрольних територіях відбувалося масове покозачення і запровадження козацького ладу. Налякана успіхами повстанців влада кинула проти них значні сили. Зазнавши поразки від урядових військ під П’яткою (Волинь), козаки не склали зброї. У травні 1593 р. вони розпочали новий наступ. Але, залишившись без свого лідера – Косинського, якого було підступно вбито під час облоги Черкас, козаки зазнали поразки. У 1594-1596 рр. українські землі стали ареною ще більш потужного козацького повстання під керівництвом С.Наливайка, М.Шаули та Г.Лободи. Уже навесні 1595 р. у лавах повстанців налічувалось понад 12 тис. осіб. Наприкінці 1595 – на початку 1596 рр. селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Полісся. Селяни і міщани оголошували себе вільними і встановлювали козацький устрій. С.Наливайко у своєму листі до Сигізмунда III висунув власний проект
улаштування козацтва, що передбачав передачу йому земель між Бугом і Дністром південніше Брацлава, при цьому під єдиною козацькою юрисдикцією опинялася територія від Дніпра до Дністра. Для ліквідації загрози, що нависла над шляхетською Польщею, влада кинула проти повстанців коронне військо С. Жолкевського, яке змусило відступити козацько-селянські загони на Лівобережжя. В урочищі Солониця біля м. Лубен козацьке військо потрапило в оточення і зазнало поразки. Наливайка та шістьох соратників було відправлено до Варшави і у квітні 1579 р. після тривалих і жорстоких тортур
страчено. На початку 20-х років XVII ст. стосунки козацтва з польською владою знову загострюються. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, козацтво сподівалося, що уряд визнає його як стан та збереже органи його управління на місцях, зрівняє православну церкву в правах з католицькою. Але Сигізмунд III відмовився задовольнити ці вимоги. Крім того, уряд не виплатив зароблених козаками грошей, скоротив до 5 тис. реєстр та взявся суворо контролювати умови миру з турками (1621 р.) в частині утримання козаків від походів на татарські і турецькі володіння та заборони козацького судноплавства по Дніпру і Чорному морю. У відповідь козаки активізують втручання у турецько – татарські справи. Учасники Хотинської війни відмовляються від виконання феодальних повинностей, міщани розгортають боротьбу проти утискувачів православної віри. Намагаючись взяти під контроль перебіг подій, король зажадав скоротити до 4-х тис. реєстр та припинити походи в Крим і на Туреччину. Але ультиматум запорожці відкинули і, обравши гетьманом М. Жмайла, почали збирати сили.
Для придушення козацько-селянського руху на Київщину рушило, спустошуючи села, міста і містечка, 20-тисячне військо С.Конецпольського. 14 жовтня 1659 р. поляки зупинилися недалеко від козацького табору. 19 жовтня біля Куруковського озера (напроти сучасного Кременчука) відбулася битва в ході якої сторони зазнали великих втрат. Штурм поляками козацького табору вранці наступного дня захлинувся і коронний гетьман змушений був розпочати переговори з повстанцями. На жаль, в козацькому стані знову загострилися суперечності. Прихильники поміркованої течії, усунувши від влади М. Жмайла та передавши булаву М.Дорошенку, уклали з поляками компромісну мирну угоду. Відповідно до Куруківської угоди реєстр зростав від 3 до 6 тис., всіх повстанців амністовано, 1 тис. козаків мала дислокуватися на Запоріжжі, не допускаючи туди втікачів з панських маєтків. Козаки зобов’язувались не втручатися в релігійні справи та припинити морські походи. Куруківська угода не відповідала інтересам більшості повсталих, які мусили повертатися в кріпацтво, спричинила нову хвилю народно-визвольного руху. Селяни та міщани, оголошуючи себе козаками, йшли на Запорожжя, де з 1628 р. організаційно оформлюється нереєстрове козацтво, незалежне від уряду Речі Посполитої. Першими його гетьманами були Іван Сулима та Левко Іванович. На початку 1630 р. значну частину Лівобережного Подніпров’я охопило повстання очолене Тарасом
Федоровичем (Трясилом). На приборкання повстанців кинуто військо Конецпольського. Польські підрозділи жорстоко розправлялися з мирним населенням сіл і міст Подніпров’я. Центральною подією тритижневого кровопролитного протистояння під Переяславом стала «Тарасова ніч», коли невеликий козацький загін проник у табір коронного гетьмана Конецпольського і винищив його особисту охорону – «золоту роту», котра складалася із 150 шляхтичів із найзначніших родів. Зазнавши значних втрат, змушені піти на переговори, поляки уклали з поміркованим керівництвом повстанців (усунений від влади Федорович повернувся на Запорожжя) компромісну угоду, яка зберігала основні вимоги Куруківської та збільшувала реєстр до 8 тис. осіб. Успіхи козацтва у протидії польській владі, його кількісне зростання призводили до поступового усвідомлення себе окремою соціальною верствою, яка не тільки боронить власні права, а й виступає захистником загальнонаціональних інтересів. Впродовж 30-х рр. XVII ст. поруч із збройними козацтво
вдається і до політичних форм боротьби. Саме протягом цього десятиліття козацтво виходить на новий рівень розуміння своєї стратегічної мети та шляхів її досягнення. Так, вже в 1631 р. у зв’язку з новим розквартируванням на Київщині польських загонів знову мало не дійшло до повстання. У 1632 р. на Корсунській раді козаки вперше висунули ідею про відстоювання своїх інтересів на Лівобережній Україні. По суті йшлося про наміри утворення козацької республіки. В серпні 1635 р. запорозькі козаки з гетьманом Іваном Сулимою захопили та зруйнували Кодацьку фортецю. І лише через зраду старшини реєстровців ця подія не переросла у нове повстання. Справу Сулими продовжив Павло Бут (Павлюк). З обранням його на козацькій раді гетьманом (1637) розпочалося нове козацьке повстання, гаслом якого стали: боротьба з «ляхами», захист православної віри та знищення зрадників старшин-реєстровців. Враховуючи недоліки попередніх виступів, він звернувся з універсалами до жителів міст і сіл із закликом виступити проти утискувачів православ’я, подбав про озброєння новоприбулих на Січ, налагодив агітацію серед реєстровців, намагався заручитися підтримкою донських козаків. Проведені козацьким військом влітку 1637 р. рейди на Лівобережжя, Подніпров’я, здобуття Черкас та багатьох інших міст стимулювали повстанський рух. Основна битва між ворогуючими сторонами відбулася 6 грудня 1637 р. поблизу с.Кумейки. Перевага польського війська в озброєнні, а особливо в кінноті та деякі прорахунки П. Бута вирішили долю бою під Кумейками на користь поляків. Під час переговорів керівника повстання було схоплено й відправлено до Варшави на страту. Акт капітуляції від імені повстанців під Боровицею підписав писар
Війська Запорозького Б. Хмельницький. Навесні 1638 р. повстання відновилося. Новий козацький гетьман Я.Острянин вирушив із Січі на Лівобережжя, щоб, розгромивши польські загони, унеможливити їх об’єднання. Після кількох перемог на Полтавщині, козакам самим довелося відступити до с.Жовнин, де вони більше місяця тримали оборону,
очікуючи на допомогу козацьких загонів з Правобережжя. Втративши надію, повстанці змушені були капітулювати. Ухвалена сеймом «Ординація Запорозького реєстрового війська» ліквідовувала козацьке самоврядування і судочинство, скорочувала до 6 тис. реєстр, обмежувала розселення козаків Черкаським, Чигиринським та Корсунським староствами, змінювала посаду гетьмана на комісара, який обирався сеймом,зобов’язувала нереєстрових козаків повернутися до складу посполитих.
Козацькі повстання кінця XVI – перш. пол. XVII ст. відіграли важливу роль в історії українського народу. Відстоювання станових інтересів переростало в збройну боротьбу з Польщею під прапором православ’я. Прагнення позбутися кріпацтва та релігійних утисків спричиняло розширення соціальної бази: до лав повстанців залучалися селяни, міщани, представники православного духовенства. Виступи козацтва суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, сприяли накопиченню досвіду політичної боротьби та удосконаленню військового мистецтва, піднімали його до ролі провідника національно-визвольного руху.
19.Правобережні і західноукраїнські землі на прикінці XVII- у XVIII ст.ст.
Правобережна Україна (Волинь, Київщина, Поділля), Схід на Галичина в цей період входили до складу Польщі. Північна Буковина (до 1774 р.) входила до складу Молдавської держави, яка перебувала під протекторатом Туреччини. Закарпаття входило до складу Трансільванії (Семиграддя), що теж перебувало під протекторатом Туреччини. Але з 1687 р. ця територія відійшла в результаті австрійсько-турецької війни до Австрії.
Правобережна Україна продовжувала бути об'єктом зазіхань з боку Туреччини, Польщі й Росії. Піввікова боротьба за цей край закінчилася на початку XVII ст. на користь Польщі.
Площа Правобережної України становила 160 тис. км2, а населення у кінці XVIII ст. — 3,4 млн. У результаті довготривалих воєн за останню чверть XVII ст. Правобережна Україна втратила 70 % своєї людності, але вже в кінці наступного століття тут про живало близько 3 млн. українців. Проте провідну роль у політичному та економічному житті відігравали поляки (270 тис. осіб), а також певною мірою євреї (200 тис).
У політичній системі Речі Посполитої правобережним і західноукраїнським землям відводилася роль колонії.
Загальне послаблення Польщі змусило польські керівні кола піти на обмеження «золотого права» шляхетства — «ліберум вето» — права депутата виступати проти прийняття будь-якого рішення. Постановою сейму 1764 р. було скасоване застосування «ліберум вето» при вирішенні економічних питань, а остаточно його було скасовано конституцією Польщі 1791 р.
Тривав процес колонізації українського населення. Польська мова у XVIII ст. стала офіційною навіть на Київщині та Волині, її широко використовувало духовенство, нею писали книги й викладали у школах. Посилювались і процеси покатоличення. ,У 1721 р. стала уніатською головна святиня Волині — Почаївський монастир. До 1765 р. на Київщині та Поділлі залишилось усього 20 православних парафій. Хоча в 1767 р. польський сейм зрівняв у правах католиків та православних, проте на практиці це не реалізовувалось.
Земельна власність, як і раніше, польським магнатом. На початку XVIII ст. магнатам на Київщині належало 75% усіх дворів, а шляхті — 1 % .
Захищаючи власні виняткові привілеї, шляхта намагалася обмежити входження у свій стан представників інших верств населення. Тому з 1669 р. з'являється інститут неповного шляхетства. Нова шляхта не мала права, аж до третього покоління, обіймати державні посади й обиратися депутатами сейму й сеймиків. На початку XVIII ст. шляхта нараховувала 95 тис. осіб або 3,4% населення.
На території Правобережної України протягом XVIII ст. залишалися три види маєтків: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок; у другому — поряд із чиншем використовувалася відробіткова рента (панщина); у третьому — переважала панщина.
Упровадження слобод було вимушеним кроком польської шляхти, певним наслідком національно-визвольної боротьби. Селяни, які поселялися на панській землі, на якийсь час (до 6 років) звільнялися від усяких повинностей, що давало можливість залучати додаткову робочу силу й відроджувати зруйновану економіку краю.
У Закарпатті на початку XVIII ст. відбувався перерозподіл земельної власності. Маєтки супротивників австрійської влади конфісковували й передавали німецьким феодалам. Це призвело до опору (у тому числі й збройного) з боку угорських феодалів. Компромісу досягли в 1711 p., коли угорських феодалів зрівняли в правах з австрійськими дворянами. Угорська шляхта звільнялася від державних податків, які перерозподілялися між міщанами (12%) і селянами (88%).
Застарілі феодальні відносини не давали можливості швидко розвиватися містам. Залежність від магнатів, наявність значної кількості міщан, які займалися сільським господарством, заважали стати містам дійсними торгово-ремісничими центрами. У середині XVIII ст. у містах Східної Галичини проживало 333 тис. осіб, або 12,8% усього населення. На той час міщани втратили всі ознаки економічної незалежності і єдиним привілеєм для них залишалося право ярмаркової торгівлі. Залежно від величини й кількості населення міста розділялися на три групи: Львів, королівські й муніципальні.
Основною масою залежного населення залишалися селяни. Разом з невеликою кількістю особисто вільних селян — кметів, які несли феодальну повинність на користь держави, існувала більша група кріпаків, які мали різних власників (державу, монастир, магната). До них належали тяглові селяни. Такі категорії кріпаків, як підсадки, городники мали тільки присадибні ділянки. Підсусідки, коморники, захребетники не мали свого господарства, жили в чужих дворах, «у сусідів», наймитували в заможних селян і міщан.
У сільському господарстві чітко окреслюються тенденції до обезземелювання селян (у Галичині 41 % загальної кількості селян у першій половині XVIII ст.), збільшення панщини (16-го-динний робочий день улітку, урочна (фіксована) система праці). Намагаючись збільшити свої прибутки, поміщики вдавалися до посилення експлуатації селянства.
У цілому становище українського населення в цей час на правобережних та західноукраїнських землях було гіршим, ніж на лівобережних.
20.Визвольна війна укр.народу під керівництвом Б. Хмельницького
Посилення польсько-шляхетського гніту на Україні в першій половиш XVII ст. викликало у відповідь піднесення антифеодальної боротьби, тісно переплетеної з національно-визвольним рухом. На середину XVII ст. у різних сферах українського суспільства визріли гострі суперечності.
У політичній сфері: оскільки українські землі входили до складу Речі Посполитої, народ України був позбавлений можливості незалежного державного розвитку. Інтереси політичного розвитку України приходили з суперечність з інтересами Польщі.
Загострилися суперечності у національно-реліпйній сфері Стосовно українців в Речі Посполитій проводився курс на усунення їх від участі у міському самоврядуванні, обмежувався їх вступ до цехів ремісників, православні єпископи не мали права засідати в сенаті. Впроваджувалися католицтво та уніатство, переслідувалися українська мова та культура.
У соціально-економічній сфері : оскільки в цей період Польща стає одним з головних експортерів хліба, спостерігається орієнтація поміщицьких господарств не на задоволення власних потреб, а на внутрішній і зовнішній ринок. Це призвело до зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва.
Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, зародки яких були тоді у багатьох галузях промисловості України.
Важливою передумовою війни було формування козацького стану. Козацтво на той час ставало виразником національних інтересів і носієм ідеї української державності, Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану викликав його збройний опір.
На початку 1648р. спалахнула національно-визвольна війна українського народу і продовжувалася до 1676 рр. . Поневолене селянство, козацтво, міщани були головною рушійною силою війни. Найважливішу роль відігравало козацтво, яке становило кістяк армії. Очолила війну передова українська шляхта та козацька старшина. Б.Хмельницького обрано гетьманом Війська Запорозького (лютий 1648р.). Б. Хмельницький був вірним підданим польського короля і піти проти волі монарха його змусило свавілля шляхти. Лише після довгих пошуків справедливості у короля та його оточення Б. Хмельницький вирішує самостійно помститися своєму ворогові.
Боротьба, що охопила всю Україну, була спрямована проти національно-релігійного та соціального гноблення з боку Польщі. Повстанці також чинили опір спробам Росії, Туреччини і Кримського Ханства підпорядкувати козацьку Україну своїм інтересам. Таким чином, боротьба носила національно-визвольний та соціальний характер. Й головні завдання полягали в тому, щоб створити незалежну українську державу та закласти передумови соціально-економічного розвитку України на якісно новій, більш прогресивній основі.
Говорячи про характер боротьби українського народу, потрібно відзначити, що в науці ще й досі не існує єдиної точки зору. На сьогоднішній день історики розділилися між трьома концепціями: повстання, війна, революція. Найбільш розповсюдженим і сьогодні є термін "війна", хоча деякі дослідники вважають, що за своїми масштабами, змістом, формами, характером і метою боротьби, наслідками ця подія становила собою революцію.
Таким чином, до повстання, що переросло в національно-визвольну війну українського народу, призвело різке загострення соціально-економічних суперечностей в Україні, посилення національного, релігійного гніту наприкінці 40-х рр. XVII ст.
21.Б.Хмельницький –видатний державний діяч і полководець.
Богдан Хмельницький - видатний політичний і державний діяч середини XVII ст., роль якого в історії України важко переоцінити. Не випадково деякі дослідники порівнюють його з Олівером Кромвелем в Англії.
Народився Богдан Хмельницький 27 грудня 1595 року в Чигирині у сім'ї дрібного українського шляхтича Михайла Хмельницького. Богдан одержав освіту в українській школі, а потім у Львівській єзуїтській колегії, знав латинь та кілька іноземних мов. Через трагічні особисті обставини Хмельницький став на чолі визвольної боротьби українського народу проти польського панування. Він справив великий вплив на перебіг подій української історії завдяки своєму таланту - таланту організатора, полководця, державного діяча. Найбільшою заслугою Б.Хмельницького була напружена, послідовна праця по створенню української національної держави. Здійсненню цього історичного завдання була підпорядкована вся діяльність гетьмана.
Таким чином, Б.Хмельницький, по-перше очолив боротьбу народних мас проти польсько-шляхетського панування, об'єднавши для цього зусилля різних класів і верств населення. В результаті була знижена гострота соціальних суперечностей, усунена можливість переростання їх у громадянську війну,
По-друге, Б.Хмельницький - перший з політичних діячів не тільки висунув завдання створення незалежної української держави, але й зробив усе можливе для її втілення. Його зусиллям фактично була створена молода українська держава, яка спиралася на традиції козацького самоврядування.
По-третє, Б.Хмельницький, який здійснював активну дипломатичну діяльність під час Визвольної війни, вивів Україну на міжнародну арену.
І лише вкрай несприятливі обставини того часу призвели до втрати українцями можливості національного самовизначення. Водночас слід зауважити, що особа Б.Хмельницького не піддається однозначній оцінці.
По-різному оцінюють вчені І політики передусім такий вирішальний крок, як укладення Переяславської угоди 1654 року.
Слід однак визначити, що гетьман діяв як мудрий політик і обрав найбільш оптимальний на той час варіант. Безперечно, Б.Хмельницький - одна з найбільш видатних фігур в історії України.
22.Переяславська Рада.Березневі статті 1654р. і їх оцінка в історіографії.
Переяславська угода 1654 року - вирішальний, переламний момент в долі українського народу. Для вірного розуміння суті цього договору слід взяти до уваги такі моменти:
а) обставини, за яких його було укладено,
б) зміст договору.
а) обставини.
Незважаючи на підйом Визвольної війни, Україна протягом кількох років не змогла нанести рішучої поразки Польщі. Ставало очевидним, що Україні був потрібний сильний союзник, покровитель. Альтернативні варіанти Б.Хмельницький перелічив на козацькій раді у січні 1654 року.
1.Покровитель — польський король (це було неприйнятно, бо точилася боротьба проти поляків).
2. Кримський хан (виявився ненадійним союзником).
3. Турецький султан (але союз з "бусурманами" був ненависним для українців).
4. Московський цар (на думку Хмельницького, ця кандидатура була найбільш прийнятною).
б) зміст угоди.
В березні 1654 року російський цар затвердив так звані "Березневі статті", які визначали статус України у складі Росії.
Які права мала козацька Україна за цією угодою?
Договір передбачав цілковите збереження за Україною своєрідних форм правління, наявність власної державної території, судочинства, армії чисельністю 60 тис. реєстрових козаків, фінансової системи, своєрідного адміністративно-територіального поділу. Суверенітет України був частково обмежений у сфері зовнішньої політики: дипломатичні зносини дозволялося здійснювати під контролем Москви. Крім того, Москві сплачувалася данина.
Таким чином, Україна за Переяславською угодою зберігала широку автономію у складі Росії. Укладення її відповідало на той час вимогам моменту і тому може оцінюватися як вірний крок гетьмана.
Серед істориків і досі не вщухають дискусії з приводу визначення історико-юридичної суті Переяславської угоди 1654 року. Науковці по-різному трактують цей договір: одні вбачають в ньому унію двох держав, інші -угоду про васальну залежність України від Росії, треті - військовий союз. Ситуація ускладнюється тим, що оригінал документу до нас не дійшов: текст був підроблений царськими писарями. Одне цілком очевидно: кожна сторона бачила в ньому засіб для реалізації власних планів. Москва намагалася часткову залежність України від Росії перетворити на цілковиту; Україна сподівалася за допомогою Росії вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої.
Укладення договору 1654 року суттєво змінило геополітичну ситуацію в регіоні.
23.Період Руїни в України
Після смерті Б.Хмельницького (1657р.) події розвивалися у вкрай несприятливому для України напрямі. Настали часи розбрату серед українців, іноземної інтервенції і спустошення краю. Цей майже 25-річний період одержав в історії назву "Руїни". Україна розділилася на два гетьманства - Лівобережжя та Правобережжя. Останнє згодом все більше перетворювалося на справжню руїну.
Гетьмани змінюють один одного; при цьому Лівобережжя обирає свого гетьмана, Правобережжя - свого, іноді між ними відбуваються збройні сутички.
Після гетьманства Юрія Хмельницького, Івана Виговського Україна розділяється на Лівобережну і Правобережну. На Правобережжі гетьманами були П.Тетеря, П.Дорошенко, знов Ю.Хмельницький.
На Лівобережжі - І.Брюховецький, Д.Многогрішний, І.Самойлович. Розколом серед українців скористалися сусідні держави, і за Андрусівським миром 1667р. Україна була поділена: Правобережжя відійшло до Польщі, Лівобережжя - до Росії. Згодом був укладений договір Москви з Туреччиною (Бахчисарайський мир 1681р.) і знов з Польщею (1686р.). В результаті на кінець XVII ст. українські землі виявились поділеними між сусідніми державами.
Серед причин, подібного розвитку подій назвемо такі обставини:
1. Вкрай несприятливі зовнішньополітичні умови - жорстка централізаторська політика російського царизму, втручання іноземних держав, які претендували на українські землі.
2. Внутрішня боротьба за владу між окремими гетьманами та угрупуваннями.
3. Загострилися болючі соціально-економічні проблеми, оскільки козацька старшина поступово займала місце шляхти. Політична ситуація в цей період загострюється через народні повстання.
4. Мали місце розходження в поглядах щодо зовнішньополітичного курсу, а саме: якої орієнтації слід дотримуватися - пропольської чи промосковської.
Всі ці несприятливі обставини ускладнювали процес державного будівництва. Події розвивалися неоднаково в Правобережній та Лівобережній Україні.
Таким чином, ціла низка обставин призвела до політичної нестабільності українського суспільства після смерті Б.Хмельницького внаслідок чого було втрачено сприятливі можливості для політичного самовизначення українців.
24.Гетьман України І.Мазепа
У 1687 р. унаслідок старшинської змови І.Самойлович був зміщений з гетьманської посади ізасланий до Сибіру. 25 липня 1687 р. у козацькому таборі під м.Коломаком гетьманом був обранийгенеральний осавул Іван Мазепа (1687-1708 рр.). Новообраний гетьман підписав з представникамиросійського уряду Коломацькі статті, в основі яких лежали Глухівські статті 1669 р. з додатками.Коломацькі статті передбачали подальше посилення в Гетьманщині влади царя і ще більше обмеження правгетьмана та гетьманського уряду. Згідно із статтями:– гетьман не мав права зміщувати генеральну старшину без царського дозволу, а старшина –переобирати гетьмана;– козацькій старшині надавалися різні привілеї: свобода від будь-яких податків і натуральнихповинностей, повне володіння своїми землями, лісами, млинами тощо;– найбільш заслуженим із числа старшин обіцяно було надавати дворянські звання;– на гетьмана накладалося зобов’язання суворо заборонити українським купцям торгівлю тютюномі горілкою в Росії (це порушувало царську монополію), а також усяку торгівлю з Кримом;– гетьману заборонялося мати зносини з іноземними державами;– старшина і козаки повинні були стежити за гетьманом, і доносити цареві про спроби зради з йогобоку;– російські воєводи з царським військом залишалися в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині й Острі;– заохочувалися шлюби між українцями і росіянами тощо.Тобто, Коломацькі статті визначали гетьманський уряд як слухняне знаряддя для здійснення вУкраїні царської політики.
Зовнішня політика І.Мазепи. На початку гетьманування І.Мазепа вважав, що може втілити своїзадуми щодо України тільки в спілці з Москвою. Пов’язаний угодою з царем, він брав активну участь узовнішньополітичній діяльності Петра І. Козацькі загони надавали допомогу царській армії у походах протиКриму.На початку весни 1689 р. більше ніж 100-тисячна російська армія під командуванням Голіцина та 40тисяч українських козаків на чолі з Мазепою знову вирушили в похід на Крим (другий кримський похід).Здобувши перемогу в кількох битвах війська підійшли до Перекопу, але не змогли його взяти, і повернулиназад. Невдале завершення другого кримського походу було зумовлено несприятливими обставинами:погана підготовка війська; повільне просування армії; бездоріжжя; нестача корму для коней, води йпродовольства; відверте небажання союзників допомагати тощо.
Внутрішня політика. Ставши гетьманом, І.Мазепа проводив політику, спрямовану на об’єднання підсвоєю владою Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя і Слобожанщини. Основною метою було прагненнязберегти автономію гетьманської влади, створити віддані гетьманові верстви української аристократії, пожвавитигосподарське життя і відродити національну культуру.Гетьман при зміцненні своєї влади спирався на старшину, шляхту, духовенство, активно роздаючиїм військові і селянські землі. При покровительстві Мазепи була відновлена панщина, власники одержалиправо бити своїх селян нагайками, заковувати їх в ланцюги і саджати до в’язниць. Почастішали випадкипрямого насильницького захоплення старшиною і шляхтою селянських наділів. Тисячі селян вільних сілгетьман передав у володіння своїм прихильникам. Податок на земельну власність рядових козаків за рокиправління Мазепи збільшився в 2 рази.Усе більш виразною ставала тенденція перетворення тимчасових дарування (на час заняття даноїпосади) маєтків на постійні. Генеральні і полкові старшини ставали власниками великих латифундій. Сам Мазепа володів більш ніж 120 тис. селян, які знаходилися у його маєтках. У 1698 р. майнова нерівністьсеред козацтва була узаконена: відповідно до майнового стану, всіх козаків розділили на виборних (якінесли військову службу) і підпомічників (які господарювали, забезпечуючи виборних спорядженням ікоштами для несення служби).За 20 років перебування на посаді гетьмана Мазепа зосередив у своїх руках величезну особистувладу, жорстко придушуючи конкурентів із числа старшин, незадоволених його авторитарним правлінням,та виступи запорожців, котрі називали його „вітчимом України”. Свою владу він захищав усіма засобами, утому числі і за допомогою каральних експедицій, провокацій і страт.Посилення експлуатації низів розширювало прірву між старшиною і рядовими козаками, що у 1692 р.послужило причиною повстання в південних полках під проводом канцеляриста Петра Іваненка. Але арміяМазепи за допомогою російських військ розбила його нечисленні загони, котрі складалися в основному іззапорозької голоти.Одним із найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культурно-освітнядіяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва гетьман вкладав великі кошті. Завдякипожертвуванням гетьмана змінилися архітектурні обриси багатьох міст, зокрема, Києва, Чернігова,Переяслава, Глухова, Бахмача та ін. У 1690 р. завдяки його підтримці було зведено нове приміщення Києво- Могилянської колегії, а в 1701 р. вона одержала статус академії. Мазепа заклав більше десятка нових храмів,сприяв відновленню багатьох стародавніх церков.
25.Конституція Пилипа Орлика і її значення.
Після смерті Мазепи та частина козаків, яка утекла з ним у вигнання залишилася без керівника. Іхоча кандидатура претендента на гетьманський уряд майже ні в кого не викликала заперечень, проте звиборами через несприятливу ситуацію (між старшинами і племінником Мазепи (дітей у нього не було) А.Войнаровським розпочалася боротьба за Мазепине добро) зволікали півроку. Лише 5 квітня 1710 р. уБендерах козацька рада обрала гетьманом Пилипа Орлика, який був генеральним писарем при Мазепі.П.Орлик за походженням був чех баронського роду. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі.Став одним із найосвіченіших людей в Україні. Служив писарем в Київській митрополії. З 1700 р. обіймав вуряді посаду генерального писаря. Виконував різні дипломатичні доручення Мазепи й був утаємничений усправи його відносин із польським королем С.Лещинським і шведським королем Карлом ХІІ. Помер в Яссаху 1742 р. Його син Григорій став генералом французької армії.П.Орлик був автором документа „Пакти і Конституція прав та вільностей Війська Запорозького”(згодом цей документ стали називати „Конституцією П.Орлика”). Текст було затверджено на військовій раді10 квітня 1710 р. Саме цей документ вважається першою українською Конституцією.
Зміст Конституції П.Орлика. Документ складався із вступу й 16 статтей. Основні положеннястаттей: – проголошувалась незалежність України від Росії і Польщі;– обумовлювалися протекція шведського короля та союз із Кримським ханством;– територія України визначалася згідно із Зборівським договором 1649 р.;– при гетьманові утворювалась Генеральна рада із законодавчою владою, яка збиралася тричі на рік;– створювався Генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися, який розглядав справупро кривду гетьманові та провини старшин;– державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утриманнягетьмана призначалися окремі землі;– встановлювалася виборність полковників, сотників із наступним їх затвердженням гетьманом;– гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагатикозацьким вдовам і сиротам.Це була найперша у світі демократична Конституція, яка бере початок у демократичному устроїЗапорозької Січі. Проте, зважаючи на політичні обставини того часу, вона не стала чинною в Україні, а томузалишилась в історії лише як видатна пам’ятка української правничої та суспільно-політичної думки.Усе своє подальше життя П.Орлик присвятив діяльності по створенню антиросійської коаліції івизволення України. Вже протягом року він зумів створити антиросійську коаліцію у складі свого уряду,Швеції, Кримського ханства, Туреччини, а також тих польських сил, що підтримували С.Лещинського.Союзниками був розроблений план військового походу на Правобережну Україну.31 січня 1711 р. загін запорожців на чолі з К. Гордієнком під загальним керівництвом П.Орликавиступив із Бендер. По дорозі до них приєдналися польські і татарські загони. Об’єднане військо швидкопросувалося на Правобережжі. Правобережні полки, крім Білоцерківського, визнали П. Орлика гетьманом іперейшли на його бік. Виступи проти російських гарнізонів розпочалися і на Лівобережжі. ГетьманЛівобережжя І. Скоропадський вислав до П.Орлика полки, але вони були розбиті.Одночасно за домовленістю з П.Орликом на територію України вступила 50-тисячна арміякримських татар. Майже не зустрічаючи опору, татари пройшли упродовж Дніпра й заволоділиСлобожанщиною. Однак, замість вторгнення в межі Росії, татари грабували і розоряли Українські землі,забирали у рабство тисячі людей. Дійшовши до Харкова, вони з численною здобиччю повернулися в Крим.Військо П. Орлика наприкінці березня 1711 р. взяло в облогу Білу Церкву, однак, через відсутністьнеобхідної для штурму важкої артилерії і наближення російської армії, наприкінці квітня облога була знята івійсько повернулося в Бендери.
26.Реформи Гетьмана України Д.Апостола
Обраний на гетьмана, Данило Апостол мав уже 73 роки. Не будучі близьким з Мазепою, він був його однодумцем у питанні союзу зі Швецією і користався його довір'ям. Неясними залишаються мотиви, з яких він покинув Мазепу і вернувся до Петра І. Пізніше, за Полуботка, він активно підтримував його в справі «привернення прав українців» та в справі обрання гетьмана; був заарештований і звільнений після смерті Петра І.
22 серпня 1728 р. Данило Апостол у відповідь на прохання затвердити «статті» одержав т. зв. «Решительные пункты», в яких зовсім не згадується про договір України з російським урядом; вони мають форму «указу» царського уряду гетьманові. В цілому на статейні пункти Данила Апостола, витримані в дусі оборони української автономної державності, Москва відповіла цілою системою обмежень і ударом саме по цій державності. Уряд Петра II пішов далі, ніж уряд Петра І.
В деяких питаннях становище гетьмана Апостола стало гіршим навіть ніж те, яке займав Скоропадський. У військовому відношенні гетьман підлягав генерал-фельдцехмайстрові князеві М. Голіцину (раніше тільки цареві). Обрання гетьмана могло бути проведене тільки за згодою царя; Генеральний Суд перетворено на колегіальну установу, в якій засідали троє українців та троє росіян, а головним суддею став не гетьман, а цар. Тяжким ударом було призначення окремого фінансового управління – «канцелярії зборів», з двома підскарбіями, росіянином і українцем, що послаблювало фінансові прерогативи гетьмана. Полковників та генеральну старшину призначав царський уряд. За гетьманом стежили, про кожний його крок доносили урядові. Він фактично був позбавлений права вести приватну кореспонденцію з закордоном, поїхати, коли хоче, до своїх маєтків (найбільші були Хомутець та Сорочинці).
Дозвіл обрати гетьмана застав Україну в хаотичному стані. З 1724 р. не було гетьмана, вищого носія влади. Не було й генеральної старшини, яка сиділа під арештом в Петербурзі. Малоросійська Колегія не мала компетенції призначати нову старшину. Тому разом з обранням гетьмана треба було обрати й старшину. Гетьман не мав сил для боротьби з свавіллям старшини. Він пішов іншим шляхом: наполягав на виборності інших членів полкової старшини і з їх допомогою боровся з свавіллям полковників.
Данило Апостол застав на Україні безлад також у земельних справах. Виникли пекучі питання про працю посполитих, про терміни зобов’язань і т. п. На підставі «пунктів» року 1729 р. Апостол наказав перевести слідство по всіх полках. Канцеляристи об'їхали полки й зібрали від старожитців відомості – коли засновано те чи інше село, хто і на яких правах ним володіє. Полкова старшина мусила систематизувати відомості і ці книги надіслати до Глухова на остаточну перевірку. «Генеральні слідства о маєтностях», закінчені 1731 р., стали дорогоцінним джерелом історії України, її економічного та соціального становища.
Значною справою гетьмана Данила Апостола було укладення «Зводу» українських законів. Справу розпочато ще за Івана Скоропадського, коли порушено було питання про переклад українських законів на російську мову. Данило Апостол створив комісію, якій доручив перекласти їх російською мовою і скомпонувати кодекс; в основу покладено Литовський Статут та Магдебурзьке право.
Дбайливий господар, Данило Апостол особливої ваги надавав налагодженню господарства України, але, обсяги його в цій ділянці не були великі. Промисловість України опинилася вже переважно в руках росіян: вівчарні заводи, суконну мануфактуру Глушковська та Званого з 1726 р. взято в «казну»; великі полотняні підприємства – Стародубське, Шептаківське та Топальське були також в руках росіян. Так само в інших галузях промисловості – тютюновій, шовківництві тощо – виявлялася меркантильна політика Петербургу і прагнення перетворити Україну на колонію. Боротися з цією політикою Росії гетьман не мав сили.
Данило Апостол старався принаймні обмежити російських купців (солдатів та ін.), які конкурували з українським купецтвом у внутрішній торгівлі, не платили податків і мали великі привілеї, порівнюючи з українськими купцями, але в цьому не знайшов підтримки збоку російського уряду. Та ці невдачі не спиняли гетьмана: він уживав щораз нових заходів, щоб налагодити торговельні відносини України, подавав меморандуми, в яких доводив конечну потребу встановити свободу торгівлі для українських купців, дозволити їм вивозити товари за кордон. Хоч ці меморандуми не давали нічого позитивного, вони є цікавою пам'яткою про те, як розумів Данило Апостол економіку Укра їни, як дбав за торговельні справи.
Гетьман добився, щоб Київ був підпорядкований йому, а не російському генерал-губернаторові, як то було до нього. Останні роки правління Данила Апостола позначилися низкою дуже тяжких для України подій. У 1731 р. почали будувати укріплення між Донцем і Дніпром, так звану «Українську лінію», і на цю працю вислано з України 30тис. чоловік: 20 тис. козаків та 10 тис. посполитих; 1732 р. – на зміну їм – знову вислано 30 тис. чоловік, а 1733 р. – додатково 10 тис.
В 1712 р., після невдалого Прутського походу, запорізькі козаки, які вийшли з Січі в 1709 р., оселилися під протекцією Кримського хана в Олешках. Їхнє перебування було там дуже тяжке. Відірвані від своєї економічної бази, позбавленні можливості провадити торгівлю з Україною, козаки бідували і в 1728 р. почали добиватися у російського уряду дозволу повернутися. Дозвіл їм не дано, і запорожці «самовільно» перейшли на Чортомлик. Проте, російський уряд, щоб не викликати війни з Туреччиною, категорично відмовився прийняти запорожців під свою протекцію, і вони, проживши на Чортомлику 1728 та 1729 рр., мусили повернутися під татарську протекцію. В 1733 р. обставини змінилися: Росія, побоюючись, що запорожці візьмуть участь у боротьбі Польщі за королівський престол на боці Лещинського, погодилася прийняти запорожців. Вони в квітні 1734 р. перейшли на «старі» місця і заснували Січ над р. Підпільною, допливом Дніпра.
Правління Данила Апостола тривало лише шість з половиною років, а фактично менше, бо останній рік гетьман хворів, хоч увесь цей час проводив інтенсивну боротьбу за автономію, за поновлення прав українського народу. Не зважаючи на перешкоди збоку російського уряду, за Данила Апостола в Україні встановлений був, хоч і обмежений порядок, життя стало кращим. Це відбилося на двох явищах: зменшився рух селян за Дніпро і – навпаки – збільшилося повернення втікачів на Лівобережжя, зокрема – повернення запорожців у 1734 р. вже після смерті Данила Апостола.
Данило Апостол, умираючи, хотів був передати владу генеральній старшині, до обрання нового гетьмана, але в Петербурзі вже чекали на його смерть і негайно надіслали наказ резидентові при гетьмані, генералові Наришкіну, по смерті гетьмана, перебрати владу. Російський уряд, замість обрання гетьмана, вирішив поновити центральне управління, але це рішення наказано було три мати в таємниці від українського народу, щоб уникнути хвилювання.
27. Гетьман України К. Розумовський
Відновлення гетьманстваУ 1744 р. під час поїздки російської імператриці Єлизавети І в Україну козацька старшина запідтримки її фаворита О. Розумовського (старшого брата К. Розумовського), переконала імператрицювідновити гетьманство. У 1747 р. була проголошена царська грамота про відновлення гетьманства.Тимчасова поступка царського уряду була зумовлена рядом чинників: позицією старшин, які наполегливодомагалися відновлення гетьманства; наростанням невдоволення українців їхнім економічним становищем ізагостренням у зв’язку з цим внутрішньої ситуації в Гетьманщині; загрозою війни проти Прусії таймовірною необхідністю використати потенціал Гетьманщини; потребою відновити економічний потенціалУкраїни з метою його використання у майбутніх війнах проти Туреччини.Гетьман К.Розумовський (1750-1764 рр.). Кандидатом на гетьманство Єлизавета висунула молодшогобрата свого фаворита Олексія Розумовського – Кирила Розумовського. Він був останнім гетьманом України.Народився у 1728 р. на Чернігівщині в родині козака. Навчався в університетах Берліна, Геттінгена,Страсбурга. У 1746 р. у 18-літніму віці був призначений президентом імператорської Академії Наук.У лютому 1750 р. на козацькій раді в Глухові К. Розумовський був обраний гетьманом. Він ставвиразником прагнень освіченої і заможної частини українського суспільства до відновлення самостійноїдіяльності державно-адміністративних органів Гетьманщини.У жовтні 1751 р. під владу гетьмана було передано Запорозьку Січ, повертався Гетьманщині й Київ.К.Розумовський почав без погодження з російськими урядовцями призначати полковників і роздавати землі.Посилилася позиція козацької старшини, якій надавалося право за відсутністю гетьмана керуватиГетьманщиною. Регулярним стало скликання в Глухові старшинської ради. Почалася відбудова Батуріна,якому було повернуто статус столиці Гетьманщини, та Глухова де містилась резиденція гетьмана. Гетьмандещо обмежив сваволю російських чиновників, які перебували в Україні. Зокрема, без дозволу гетьманазаборонялося арештовувати українців, окрім кримінальних злочинців. Самостійні дії гетьмана суперечили планам імперського уряду, який аж ніяк не прагнув посиленняукраїнської автономії. Тому, незважаючи на значний вплив К. Розумовського при дворі, імператриця у 1754р. видала низку указів, що обмежували владу гетьмана: було заборонено призначати полковників, а дозволенолише пропонувати кандидатів; посилився контроль за фінансовими справами Гетьманщини; було відмовлено вклопотанні відновити самостійні зовнішньополітичні зносини Лівобережної Гетьманщини.Найрішучіші заходи К. Розумовського, спрямовані на оновлення життя Гетьманщини, припали на60-ті роки ХVІІІ ст. Першим зазнало реформування судочинство. У 1760-1763 рр. він провів судовуреформу, у ході якої були створені станові шляхетські суди: земський (для вирішення цивільних справ),гродський (для кримінальних справ) і підкоморський (для земельних справ). Територія гетьманщиниподілялася на 20 судових повітів. У результаті військової реформи козацькі полки були перетворені нарегулярні, у них була запроваджена уніформа.В процесі реформування системи освіти, гетьман запровадив обов’язкове навчання козацьких дітейі вживав заходів для відкриття університету у своєї резиденції в Батурині, а також для перетворення Києво- Могилянської академії на університет європейського типу.Гетьман намагався домогтися права вільних дипломатичних відносин з іноземними державами,однак ця сфера його діяльності була істотно обмежена.У 1762 р. К.Розумовський брав активну участь у двірцевому перевороті, у результаті якого наросійський престол зійшла Катерина ІІ. Сподіваючись на прихильне ставлення, гетьман скликав у Глуховіз’їзд козацької старшини для затвердження проведених реформ. Старшина звернулася до Катерини ІІ ізпроханням повернути Україні старі права і створити в Гетьманщині парламент на зразок польського сейму,а також надати спадкоємні права на гетьманство роду Розумовських. Катерина обурилася цим бажанням.К.Розумовського негайно викликали до Петербурга. Вимога цариці була категоричною – зректисягетьманської булави. К.Розумовський намагався залагодити справу. Однак цариця залишилась непохитною ізмусила гетьмана подати рапорт про відставку. 10 листопада 1764 р. К.Розумовського позбавилигетьманства.
28.Розвиток міст,ремесел і торгівлі в Украні. Міські братства.
Основою української економіки в цей час продовжує залишатися сільське господарство.Розширюються посівні площі, що було викликано зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію. Збільшується старшинське землеволодіння, основною формою якого було рангове (землею наділялиза службу відповідно до рангу на час обіймання посади). Процес зростання та зміцнення старшинськоїземельної власності підтримував гетьманський уряд, вбачаючи в цьому опору та гарантію автономіїУкраїни. Царський уряд також з розумінням ставився до економічного зміцнення старшини, сподіваючись утакий спосіб хоча б частково компенсувати прогресуюче обмеження політичних прав і вільностей.Характерною особливістю процесу зростання великого землеволодіння було збільшення земельноївласності в Україні російських поміщиків. Найбільшими землевласниками стали О.Меншиков, П.Потьомкін(понад 42 тисячі десятин) та інші російські поміщики, яким значно поступалися національні землевласники.Землеробство мало переважно зерновий характер. Поглиблювалася його спеціалізація: наЛівобережжі більше сіяли жита, на Півдні – пшениці. Із середини XVII ст. в Україні почали вирощуватикартоплю, що істотно вплинуло на розвиток не лише сільського господарства, але й життя українськогонаселення в цілому. Починається культивування кукурудзи, цукрового буряка, соняшника, на науковуоснову поступово переводиться садівництво і виноградарство. Великі плантації, особливо на півдні України,займав тютюн. Важливе значення набуло тваринництво, особливо племінне конярство та вівчарство.Зростання великого феодального землеволодіння супроводжувалося масовим наступом на землікозацтва і селянства. Особливо постраждали ці верстви в другій половині XVIIІ ст., коли офіційно в центрі іна місцях перестали визнавати „займанщину” юридичною підставою для володіння земельними угіддями.У другій половині XVIIІ ст., в умовах диференціації козацтва: заборонялося козакам вільнорозпоряджатися землею, примушували безплатно працювати в старшинських маєтках. Крім військовоїслужби, козаки брали участь у всіх війнах, які вела Росія, вони охороняли південні кордони від татар,будували канали і фортеці. Це призводило до прогресуючої деградації козацьких господарств.Ще гіршим було становище селянства. Селяни України у XVIIІ ст. поділялися на різні групи, щовідрізнялися між собою рівнем особистої залежності, обсягом і характером повинностей, розміром наділу.Основними групами були поміщицькі і державні селяни, але перши значно переважали.До державних селян належали ті, які жили на державних і власних землях, козаки Полтавської таЧернігівської губерній, селяни-однодворці, солдати, що відслужили військову службу, їх сім’ї. Державніселяни поділялися на дві групи: перша – оброчні, тобто ті, що платили оброк (податок грошима абопродуктами); друга – ті селяни, що знаходилися на „господарському положенні”.Посилюється феодальна експлуатація селянства. Від дводенної на початку XVIIІ ст. панщина стає 4- 5-денною у другій половині XVIIІ ст. проте поступово намічається тенденція до заміни натуральних оброківгрошовими. Крім цього, рядові козаки сплачували значні державні податки. У 1783 р. юридичнооформляється кріпосне право – забороняються переходи селян із місця на місце. У 1785 р. українськастаршина наділялася правами російського дворянства.На початку XVIIІ ст. в Україні почався процес переходу до мануфактурного виробництва. У 1719 р.було закладено першу в Україні Путивльську суконну мануфактуру. А до кінця XVIIІ ст. в Україні їхнараховувалося вже 240. У 1722 р. починається видобування кам’яного вугілля в Донбасі (Бахмут).Інтенсивно розширюються торговельні зв’язки між Україною і Росією. Україна стала основнимпостачальником хліба і м’яса, шкіри і прядива для Росії та була ринком збуту товарів із Росії (хутро, коси,папір тощо). При цьому царським урядом проводилася протекціоністська політика. Зокрема, для підтримкидержавної монополії Москви заборонялося завозити з України горілку та тютюн. Українські купці платилина українсько-російському кордоні митний податок: індикту – за ввіз товарів з Росії, а за вивіз – евекту, якійшли до української скарбниці. Суттєво збільшується кількість базарів. На Лівобережжі їх діяло понад 8тисяч, а на Слобожанщині – майже 2 тисячі. Базари збиралися раз або двічі на тиждень.Більшість населення Лівобережної України складали селяни, зокрема у 1782 р. їх було 59 %, козаків– 33 %, решта – 8 %. У 1975 р. українці становили 17 % населення імперії.У XVIIІ ст. значно прискорився процес урбанізації. Значно зростають міста. Населення Києва у1786 р. досягло 35 тис., Харкова і Ніжина – 11 тис., Сум – 10 тис., Полтави – 7 тис. чоловік.Отже, наприкінці XVIІ-XVIIІ ст. характерними рисами соціально-економічного розвиткуукраїнських земель були: зростання великого феодального землеволодіння; обезземелення селянства, йогозакріпачення; поступовий розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникаютьмануфактури; збільшення товарності виробництва; поява окремих елементів капіталістичного укладу векономіці; поступове формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вонивідбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згортання автономії наЛівобережжі. За цих умов українська економіка підпорядковувалася впливу іноземних держав.
29.Колоніальна політика російського царизму щодо України і ліквідація автономного устрою України
Взаємодія зовнішніх і внутрішніх чинників у період руїни спричинила процес ліквідації української державності. Російський царизм намагався перетворити Україну на звичайну провінцію єдиної Російської держави. Цьому сприяло поширення в Європі XVIII ст. принципу та політичної практики абсолютизму, теоретиком і реалізатором якої в Росії був Петро І.
Петро І після "зради Мазепи" твердо вирішив прибрати Україну до рук, щоб назавжди уникнути небезпеки її сепаратизму. Цар скасовує порядок виборності полковників і старшини й сам призначає Їх переважно з росіян. Живе тіло української людності знесилюється відрядженням тисяч козаків на будівництво каналів навколо Ладозького озера, між Волгою і Доном, військових укріплень на Каспії, на Кавказі, до місць військових кампаній Росії.
Значного утиску й розорення за часів Петра І зазнала українська торгівля - з одного боку, через занепад господарств, на яких не було кому працювати, з другого, - через усілякі обмеження торговельних шляхів і митних правил. Практично припинився вивіз товарів у Західну Європу, обмежувався Імпорт товарів в Україну. Царизм прагнув зруйнувати український економічний організм і перетворити його на колоніальний придаток імперії.
Відчутним ударом для українства були утиски в галузі культурного життя. Ще раніше Київську митрополію підпоряд-кували Московському патріархату, а десятки кращих духовних осіб української церкви примусово чи добровільно переїхали до Москви.
Політику Петра І щодо України продовжували наступні самодержавні імператори Росії з більшою чи меншою жорстокістю і фанатичною впертістю. Остаточно автономні права України ліквідовано за часів Катерини II.
Колонізаторській політиці російського уряду була на перешкоді активна діяльність Кирила Розумовського - останнього гетьмана Лівобережної України (1750-1764 рр.). Йому вдалося провести судову реформу, обмежити вплив царської адміністрації, взяти під свою руку Київ та Запорізьку Січ І розпочати модернізацію козацького війська. Однак його намагання зробити гетьманську владу спадковою та повернути старшині втрачені вольності не мали успіху. 10 листопада 1764 р. Катерина II остаточно ліквідувала інститут гетьманщини.
Управління Україною Катерина передала Малоросійській Колегії під проводом генерал-губернатора Румянцева. Як послідовна прибічниця абсолютизму, цариця твердо виступала проти будь-якої автономії - української, фінської, лівонської. Генерал-губернатор Румянцев почав свої реформи статистичним описом України, що був основою для нової системи оподаткування: замість данини в натурі він впровадив податок грішми, спершу від двору, пізніше від душі. Щодо селянства, то указом Катерини II з 1783 р. заведено загальне кріпацтво - заборону переходу селян.
Внаслідок нової російсько-турецької війни українські землі, І насамперед Запорізька Січ, опинилися в російському оточенні. У 1775 р. Січ було знищено. Було скасовано автономні установи. У 1781 р. Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. У губерніях заведено загальноросІйські адміністрацій™ і судові установи. У 1783 р. скасовано старий військовий устрій, а козацькі полки були переформовані на 10 регулярних карабінерних полків російської армії з 6-річним строком служби. У 1785 р. опубліковано "грамоту про вольність дворянства", яка давала українській шляхті самоврядування - губернські і повітові дворянські зібрання з правом петиції до царя. З давнього устрою Гетьманщини залишилися тільки старі закони - Литовський Статут і Магдебурзьке право.
Таким чином, ліквідацією Запорізької Січі як останнього осередку української державності та наступними актами^ царського уряду Україна остаточно була інкорпорована Росією. Водночас насильницька ліквідація форм і ознак автономії України не могла знищити головного - традицій та ідей незалежної Української держави. Вони завжди відроджувалися в літературі, мистецтві, народних переказах і піснях, різних формах суспільно-політичного руху.
30.Козацтво і його роль у розвитку національної самосвідомості народу Україниї
31.Польське панування на Правобережній Україні .Гайдамацький Рух
Згідно з умовами Бахчисарайського договору (1681 р.) територія між Дніпром і Бугом 20 роківмусила залишатися нейтральною і незаселеною. Проте, зважаючи на родючість ґрунтів, сприятливікліматичні умови, спочатку Туреччина, а згодом Польща порушують Бахчисарайську угоду і розпочинаютьпроцес активного заселення пустуючих земель. Новий колонізаційний рух став особливо масовим у 90-хроках XVIІ ст. У 1685 р. польський сейм прийняв ухвалу про поновлення на території колишніх українських полків козацьких прав та вільностей, внаслідок якої відродилися Богуславський, Корсунській таБілоцерківський полки.Після завершення війни між Польщею та Туреччиною (1699 р.) потреба у козацькому військувідпала, і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію правобережного козацтва. Спробареалізувати цей план призвела до вибуху повстання на території Київщини, Брацлавщини, Поділля таВолині під проводом фастівського полковника С.Палія (1702-1704 рр.). В 1704 р. на Правобережжявступили лівобережні полки під проводом Мазепи. За його наказом Палія було заарештовано, а повстанняпридушено. Палія було заслано до Тобольська, пізніше (у 1709 р.) він очолив Білоцерківський полк. Післяпоразки Мазепи система міжнародних договорів 1711-1714 рр. остаточно визнала права Польщі наволодіння Правобережжям. На цій території починається активне відновлення польсько-шляхетськихпорядків. Землі Правобережжя знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільськівоєводства.Почалося господарське відродження краю. Однак водночас зросли панщина та натуральніповинності, посилився наступ уніатства на православних. Все це викликало значне соціальне напруження наПравобережжі, безпосереднім наслідком якої стала гайдамаччина.
Гайдамацький рух. Гайдамацький рух виник у першій половині XVIIІ ст. (перша згадка прогайдамаків датується 1714 р.) на Волині та Західному Поділлі, але незабаром охопив Київщину таБрацлавщину. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734-1738 рр., 1750 р.,1768 р. (Коліївщина). Польські шляхтичі зневажливо поставилися до виникнення повстанського руху,називали їх учасників „гайдамаками” (від турецького „гайда” – гнати, переслідувати), а невдовзі цей термінстав самоназвою повстанців.Перше велике гайдамацьке повстання спалахнуло на Правобережній Україні у 1734 р. Найбільшийповстанській загін очолив начальник надвірних козаків князя Любомирського сотник Верлан. Повстанцізаволоділи Вінницею та іншими містами. Проти повстанців було спрямовано каральні війська – як польські,так і російські. Невдовзі повстання придушили, чимало гайдамаків потрапило в полон, а сотник Верланподався до Молдови.Нова хвиля гайдамацького руху припала на 50-ті роки XVIIІ ст. Велике повстання спалахнулонавесні 1750 р. Численні загони гайдамаків захопили Умань, Вінницю, Корсунь та інші містаПравобережжя. Польська шляхта залишила свої володіння на Брацлавщині, Київщині, Волині і Поділлі.Повстання досягло Галичини, Підляшшя і Білорусії. Але і цього разу панівні класи шляхетської Польщі іцарської Росії змогли придушити повстання. Однак лави повстанців постійно поповнювалися, тому черездеякий час гайдамацький рух знову відродився.
32.Україна у складі Російської і Австрійської імперії
Боротьба між великими європейськими державами наприкінці XУШ ст. привела до перекроювання карти Східної Європи, що внесло корінні зміни й у державну підпорядкованість українських земель. Внаслідок трьох розподілів Польщі до Російської імперії відійшла Правобережна Україна та Західна Волинь, а до Австрійської імперії - Галичина. Згідно Константинопольської австро-угорської конвенції (1775 р.) Австрія отримала Буковину. Крім того, під посереднім контролем австрійської династії Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон - Закарпаття (Угорське королівство, до якого воно входило, підпорядкувалося Австрійській імперії).
Росія наприкінці XVШ ст. приєднала до себе Таврію, Крим, Кубань (1783), а на початку XГX ст. - Бессарабію (1812). Таким чином, українська територія була розділена між двома імперіями - Російською та Австрійською.
Російський уряд для зручності управління Україною поділив її територію на губернії та генерал-губернаторства. На початку XIX ст. В Україні налічувалося дев'ять губерній та три генерал-губернаторства. В подальшому цей поділ практично не змінювався. Західноукраїнські землі залишались адміністративно розмежованими в рамках однієї Австрійської держави. Галичина і Буковина входили до "Королівства Галіції та Лодомерії", а Закарпаття, як і раніше, входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва.
Для соціально-економічного розвитку всієї української території (як в цілому й для Росії та Австрії) в першій половині XІX ст. була характерна криза феодальної системи, виникнення товарно-грошових відносин, ринку, тобто протиборство двох соціальних систем - відживаючої феодально-кріпосницької та нової - капіталістичної.
На підросійській території частина поміщиків почала розвивати товарне виробництво цукрових буряків, тютюну, льону, пшениці, торгове тваринництво. Одним із симптомів розкладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин стає бурхливий розвиток промисловості. Настав початковий етап промислового перевороту у 30-40-х роках. Із заснуванням базових галузей промисловості - машинобудівної, металургійної та вугільної - закладалися основи майбутнього індустріального розвитку країни. Особливо помітним був прогрес у промисловості Півдня України.
На західноукраїнських землях промисловість хоча й пробивала собі шлях, але знаходилася на початковому етапі і дуже на низькому рівні. В цілому, Галичина, Буковина й Закарпаття залишались у першій половині ХІХ ст. найвідсталішими провінціями Австрійської імперії.
33.Кирило-Мефодіївське товариство і його значення
У січні 1846 р. у Києві виникла таємна політична організаціяКирило-Мефодіївське братство (товариство). Воно ставило собі за мету об’єднання слов’янських земельнавколо України на принципах демократичної федерації. Засновниками братства були професор Київськогоуніверситету історик М.І.Костомаров, учитель В.М.Бєлозерський і службовець канцелярії Київськогогенерал-губернатора М.Гулак. У квітні 1846 р. до братства приєднався Тарас Шевченко. Всього утовариство увійшло 12 чол. (дрібна українська шляхта, службовці та ін.).Програмні положення братства було викладено у „Книзі буття українського народу” і „СтатутіСлов’янського братства”, написаних М.Костомаровим. Вони, зокрема, передбачали: створеннядемократичної федерації рівноправних слов’янських республік; знищення самодержавства й скасуваннякріпосного права та суспільних станів; утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод длягромадян; рівноправність національних мов, культур та освіти для всіх слов’янських народів; побудовумайбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення низки реформ.Головною метою товариство вважало досягнення державної незалежності України з демократичнимладом на зразок США або Франції. Державну незалежність країни братчики уявляли у федеративній спілцітаких самих незалежних слов’янських держав, кожна з яких мала б становити штат, або складалася б ізкількох штатів.При цьому погляди окремих членів товариства не були однорідні. М.Костомаров і йогоприхильники припускали домогтися здійснення своїх політичних ідеалів мирним реформістським шляхом,згідно з „Євангельскими правилами любові, лагідності і терпіння”. Т.Шевченко стояв на революційно- демократичних позиціях, закликаючи до насильницького скасування існуючого ладу. Найбільш поміркованупозицію займав П.Куліш, який обмежувався ідеями відродження української культури і національнихтрадицій.Братчики поширювали ідеї товариства через розповсюдження його програмних документів,прокламацій, писали наукові праці й виступали з лекціями у навчальних закладах Києва в якихпроповідували свої погляди; пілкувалися про розвиток народної освіти; збирали кошти на відкриттянародних шкіл, написання й видання нових книг. Особливу роль відіграв збірник поезій Т.Шевченко„Кобзар”, що вийшов у Санкт-Петербурзі у 1840 р. і здобув колосальну популярність та відіграв винятковуроль у розвитку національної свідомості українців.Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 р. за доносом студента- провокатора організацію було викрито, а її членів заарештовано й вивезено до Петербурга. Слідство тривалопротягом березня-травня 1847 р. і були присуджені різні покарання. Шевченко віддали у солдати й відіслалидо Оренбургського корпусу із забороною писати і малювати. На трирічний термін було ув’язано уШліссербурзьку фортецю М.Гулака. Протягом року відбував ув’язнення М.Костомаров. Інших членівбратства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції.Значення Кирило-Мефодіївського братства полягало в тому, що воно вперше розробило широкуполітичну програму національно-визвольного руху, фактично започаткувавши перехід від культурницькогодо політичного етапу боротьби за національний розвиток України. То була спроба передової частининаціональної еліти осмислити й усвідомити місце й роль українського народу в тогочасному світовомуісторичному процесі. Кирило-Мефодіївське товариство сформувало основні постулати українськогонаціонального відродження, визначило форми й методи досягнення поставленої мети.В українському національному відродженні виняткову роль відіграв Т.Шевченко. Він народився у1814 р. в сім’ї селянина-кріпака в с.Моринцях на Черкащині. Рано лишився сиротою. Був „козачком” у дворіпоміщика П.Енгельгарда, який переїхав до Петербурга. 1832 р. відданий у науку до художника Ширяєва. У1838 р. російськими художниками К.Брюловим та іншими митцями юнака було викуплено з кріпацтва. Утому ж році Шевченко вступив до імператорської Академії мистецтв. Писав вірші. У 1840 р. вийшла друкомзбірка поезії під назвою „Кобзар”. Після закінчення Академії приїхав до Києва, де познайомився зМ.Максимовичем, П.Кулішом, М.Костомаровим та ін. У 1845-1846 рр. обіймав посаду члена Київськоїархеографічної комісії, збирав етнографічні матеріали, історичні документи. У березні 1847 р. за участь уКирило-Мефодіївському товаристві та за антисамодержавні поезії заарештований і засланий солдатом доОрської фортеці Оренбурзького корпусу. У 1857 р. звільнили із заслання. У 1858 р. він прибув до Москви,потім до Петербурга. У 1859 р. приїхав на Україну, де перебував під наглядом поліції. Тяжка десятирічнезаслання, хвороби спричинили передчасну смерть поета. 10 березня 1861 р. він помер. Поховано його уПетербурзі, а у травні 1861 р. прах перевезли на Чернечу (тепер Тарасову) гору поблизу Канева.Виняткове значення Шевченка як поета. Його поетична спадщина стала цілою добою в історіїукраїнської літератури. З ім’ям Шевченка пов’язане утвердження української літературної мови. Однак,поезія Шевченка не обмежувалася оплакуванням героїчного минулого, а будила національні почуття йдавала бачення майбутнього: якщо Україна в минулому користувалася правами самостійної держави, то цемало служити підставою для здобуття політичної незалежності в майбутньому. Великою заслугою Шевченка було те, що його творчість сприяла згуртуванню українського народу.Він активно виступив проти соціальної несправедливості. Він був першим, хто сформулював українськунаціональну ідею і через свої твори зробив її надбанням усього українського загалу, чим посприявзгуртуванню українців у боротьбі за національне визволення.
34.»Руська Трійця»в історії суспільно політичного руху України
У 30-ті роки центр українського відродження в Галичині перемістився до Львова.Найбільш широко національні ідеї знайшли відображення в діяльності об’єднання «Руська трійця» (1833- 1837 рр.), засновниками якої були вихованці Львівської греко-католицької семінарії Маркіян Шашкевич,Іван Вагилевич, Яків Головацький.У 1833 р. вони згуртували навколо себе однодумців, метою яких було відродження престижу рідноїкультури. Вони працювали над очищенням мови від надуманої «вишуканості» і перетворенням її назрозумілу мову, а також над пробудженням національної свідомості народу. «Руська трійця» розгорнулавелику фольклористично-збиральну роботу. У 1836 р. Вагилевич зробив перший переклад «Слова о полкуІгоревім». У церквах ця «трійця» читала релігійно-моральні проповіді українською мовою. Українське козацтво зображували як символ національно-визвольної боротьби.На основі своїх фольклорних записів і публіцистичних творів члени «Руської трійці» видали у 1873 р. вБудапешті альманах «Русалка Дністрова».У ньому були вміщені народні пісні, думи, перекази, історичнідокументи, що розкривали героїчне минуле, заняття і побут, культуру українського народу. Ці матеріали, а такожпубліцистичні статті звеличували боротьбу українського народу за своє визволення, опоетизовували народнихгероїв, проголошували необхідність возз’єднання всіх українських земель. По суті альманах став політичнимманіфестом українського національного руху. Влада вороже зустріла альманах, конфіскувала і знищила майжевесь тираж (за винятком 250 примірників), а його авторів притягли до судової відповідальності й тривалий час переслідували.
35. Суспільно-політичні і національний рухи в Україні в 60-90-ті роки XIX ст.
Процес формування й консолідації української нації на етнічній основі, що почався в часи Київської Русі, рельєфно виявився в період Визвольної війни та значно прискорився в сере дині XIX ст. внаслідок буржуазно-демократичних реформ, які відбувалися в Російській і Австро-Угорській імперіях. В об'єктивному процесі формування нації брав участь увесь український етнос на всій території його багатовікового проживання, але цент ром консолідації української нації стала Наддніпрянська Україна. Становлення української нації супроводжувалося зростанням чисельності українців, розвитком української культури, насамперед української мови, збільшенням питомої ваги національної інтелігенції, консолідацією економічних зв'язків між окремими регіонами України, підвищенням національної самосвідомості народу. У XIX ст. нерозв'язаною залишалась проблема національного возз'єднання українського народу; правлячими колами Росії і Австро-Угорщини проводилася політика денаціоналізації. Національне гноблення поєднувалося з політичним і соціально-економічним. У 1863 р. царський міністр Валуєв публічно проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає й бути не може» і видав циркуляр, згідно з яким суворо заборонялося друкування українською мовою як книг «духовного змісту, так і навчальних посібників». Ще більш реакційним був Ємський акт Олександра II, за яким заборонялося ввозити із-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні твори, наприклад, тексти до музики, влаштовувати сценічні вистави та публічні читання українською мовою.
Усі ці вищевказані чинники зумовили виникнення і розвиток національного руху в Україні. Осередками цього руху у 60-ті роки стають громади — самодіяльні, напівлегальні суспіль но-політичні організації ліберально-демократичної інтелігенції. Перша — виникла у Києві в 1859 р. До неї входили переважно студенти Київського університету, які стали потім відомими громадськими діячами і науковцями: В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, Т. Р Рильський та інші. Пізніше громади виникли в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Вони не були достатньо організаційно оформленими, не мали програм чи статутів. До них входили представники різних течій: консервативної, ліберальної, демократичної. Вони були також багато національними за складом (хоча переважали українці) і різноманітними за соціальним станом.
Головним своїм завданням вони вважали просвітництво і впровадження культури. За те, що члени громад виступали на захист селян і розвиток освіти на селі, шляхтичі прозвали їх «хлопоманами», а самі вони називали себе українофілами. їх ідеологом був В. Антонович, який виступав за ліквідацію царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки на основі добровільного союзу росіян, українців, поляків.
У Петербурзі члени громади гуртувалися навколо журналу «Основа» (М. І. Костомаров, П. О. Куліш). У ньому публікувалися наукові праці з історії України, етнографічні матеріали, твори Т. Г. Шевченка, Марка Вовчка, Л. І. Глібова. У зв'язку з наступом політичної реакції громади й журнал «Основа» у 1862—1863 pp. припинили своє існування.
Значний вплив на розвиток українського національного руху мали ідеї й діяльність М. Драгоманова (1841-1895). Концепція М. Драгоманова базувалася на двох принципах: «громадівському соціалізмі» (загальна демократизація, знищення експлуатації, об'єднання трудівників у низові товариства — «громади»; «громадському федералізмі» (всеслав'янське об'єднання національних територій, союзів громад). Це передбачало програму федералізації Російської й Австро-Угорської імперій, що забезпечило б українським землям автономні права.
Найвпливовішою течією в суспільно-політичному русі 70-х років були народники — рух різночинної інтелігенції, ідеологія селянської демократії. У народництві виділилися дві течії — революційна і ліберальна. За тактикою революційна течія поділялася на пропагандистський (ідеолог П. Лавров), бунтарський (М. Бакунін), змовницький (П. Ткачов) напрями. Народники вважали головною революційною силою селянство; капіталізм оцінювали лише негативно, вірили, що в Росії — особливий шлях, і вона обмине капіталізм. Вони сподівалися, що селянська община ста не осередком соціалізму, перебільшували роль ідей та окремих осіб у політиці.
Перші народницькі гуртки виникли в Україні у 1873 р. в Одесі і Києві. У 1874 р. народники застосували тактику «ходіння в народ» — переодягнувшись в простий одяг під виглядом учителів, фельдшерів, шевців тощо, вони йшли в села, вели пропаганду соціалізму, агітували за революцію. Але цей похід зазнав поразки. Близько 1000 чол. було заарештовано. У 1876 р. у Петербурзі створюється нова організація, яка з 1878 р. дістала назву «Земля і воля», яка поставила завдання політичної боротьби проти самодержавства. Оскільки народники вважали, що останнє не має опори в суспільстві, то його можна повалити за допомогою терору. У 1879 р. «Земля і воля» розділяється на дві організації: «Народну волю» і «Чорний переділ». Народники з України відігравали провідну роль як у «Народній волі» (Желябов, Фроленко, Кибальчич), так і в «Чорному переділі» (Аксельрод, Дейч, Засулич). У 1879-1881 pp. «Народна воля» організувала 8 замахів на царя. Нарешті І березня 1881 р. народовольцям удалося вбити царя. Але на місце Олександра II прийшов більш реакційний Олександр III. Ситуація в країні не змінилася на краще. Народники першими перейшли до політичної боротьби з самодержавством, зуміли створити нелегальну політичну партію, але їх діяльність показала безперспективність політичного терору. їх керівники були страчені. Остаточно організація революційних народників була розгромлена у 1883 р. У 80-90-ті роки продовжувало існувати ліберальне народництво, яке відмовилося від революційної боротьби з царизмом і виступало за поліпшення становища селянства шляхом реформ: збільшення наділів, надання дешевих кредитів тощо.
Розвиток промисловості, зростання кількості робітників тяжкі умови праці і життя зумовили активізацію робітничого руху. У 1875 р. в Одесі на базі декількох гуртків виникає «Південноросійський союз робітників» на чолі з Є. Заславським. До нього входило близько 60 членів і 200 чол. співчуваючих. Це була перша пролетарська організація в Україні. У програмному документі союзу — Статуті — вказувалося на несправедливість існуючого ладу, необхідність боротьби проти нього, об'єднання робітників краю, завоювання політичних свобод. Члени союзу випускали і розповсюджували прокламації, керували страйками. Через півроку жандарми розгромили союз, його активістів засудили до каторжних робіт.
Розгортання робітничого руху, криза народництва створили передумови для поширення марксизму (за ім'ям засновника К. Маркса) — течії, яка вже стала впливовою в Західній Європі. Розповсюджуються твори К. Маркса та його прибічників, створюються перші марксистські гуртки. Пёрший соціал-демократичний гурток виник у Києві в 1889 р. У 90-ті роки такі гуртки виникають в Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні, Полтаві. Ці гуртки на той час були розрізненими і маловпливовими.
36.Реформи 60-70 років в Україні
Реформи адміністративно-політичного управління 60-70-х років
Після скасування кріпосного права були проведені реформи в галузі управління, суду, освіти,військової справи і фінансів. Основна їхня мета полягала в тому, щоб зберігаючи самодержавну владу царя іпанування поміщиків, пристосувати країну до нових умов соціально-економічного розвитку.Земська реформа (1864 р.). У результаті проведення цієї реформи в ряді губерній були створеніземства – так зване місцеве самоврядування під верховенством дворянства. В Україні реформа пошириласяна південні і лівобережні губернії, у яких було створено 6 губернських і понад 60 повітових земських управ.На Правобережжі, де більшість поміщиків були поляками, земська реформа розпочалася лише у 1911 р.Функції земств зводилися до підтримки в належному стані місцевих доріг, забезпечення населенняпродовольством у разі голоду, організації агрономічної і медичної допомоги, будівництва і утримання шкіл,налагодження поштового зв’язку, розподілу державних коштів, збирання і надання до державних органівстатистичних відомостей.
Судова реформа.
У 1864 р. уряд провів судову реформу, що завершилася запровадженням буржуазногосудочинства. До реформи суд був становим, закритим і цілком залежав від царської адміністрації, зокрема відгубернатора. Реформою запроваджувалися основні принципи буржуазного права: безстановість суду, змагальністьсторін, гласність судочинства, котре відбувалося у відкритих засіданнях за участю сторін і вершилося присяжнимизасідателями. Вводився інститут адвокатів. Були створені окружні суди (по одному на губернію), якістановили першу судову інстанцію.Касаційні функції виконував сенат, що міг повернути ту або іншу справу на повторний розгляд. Длявирішення дрібних справ запроваджувався інститут мирових суддів.
Шкільна реформа (1864 р.).
Царський уряд вирішив підпорядкувати своєму контролю навчальнізаклади. Запроваджувалися єдина система початкової освіти (4 класи). Початкова школа повинна булавиховувати в народі релігійно-монархічну мораль. Обов’язковими предметами були “Закон Божий” іцерковний спів. Із загальноосвітніх дисциплін запроваджувалося тільки навчання грамоті, чотирьомарифметичним діям, наданням відомостей з географії, малювання і т. і.Середня освіта була представлена двома типами гімназій: класичними та реальними (чоловічі іжіночі). Право навчатися в них надавалося всім станам, але через високу плату скористатися ним моглилише діти багатіїв. Право вступу до університету мали тільки особи, що закінчили класичні гімназії.Закінчення реальної гімназії надавало право на вступ до вищої технічної школи, а закінчення жіночоїгімназії узагалі ніяких прав не давало, оскільки метою останньої, як прямо проголошувалося в статуті, булопідготувати освічену „дружину і матір родини”.Певні зміни вносилися і до вищої школи. Зокрема, надавалася певна автономія університетам,створювалися ради професорів, котрі повинні були керувати всім життям навчальних закладів,запроваджувалися вибори деканів
Військова реформа.
Протягом 1862-1874 рр. здійснювалася військова реформа. Був здійснений рядзаходів, пов’язаних із перебудовою армії. Проведено переозброєння і переобмундирування армії, удосконаленасистема її постачання, управління, бойової підготовки військ і підготовки офіцерських кадрів.Уся територія Росії у 1867 р. була розділена на 10 військових округів, з них 3 (Київський, Одеськийі Харківський) в Україні. Поряд з округами створювалися інші органи місцевого військового управління. Укожній губернії і повіті засновувалися управління військового начальника.У січні 1874 р. був прийнятий новий статут про військову повинність. Рекрутські набори булизамінені загальною військовою повинністю для осіб, яким минув 21 рік. Термін військової служби скорочувався до 6 років у сухопутних військах і до 7 років на флоті. Від військової повинності звільнялосядуховенство і певні привілейовані верстви суспільства, частина іноземних колоністів.
Міська реформа. Ця реформа реорганізовувала систему міського самоврядування. Відповідно дозакону від 16 червня 1870 р. у всіх містах країни змінювався принцип вибору до міських дум. В основівизначення права участі у виборах гласних до міських дум відтепер лежав не становий, а майновий ценз.Виборче право надавалося тільки власникам нерухомого майна, котрі платили податки. Всі інші категорії,що складали більшість міського населення, насамперед робітники, ремісники, дрібні службовці, цього праване мали. Жінки також не мали права брати участь у виборах.Щоб забезпечити перевагу в думках представників великої буржуазії, вибори проводилися по трьохстанових куріях, кожна з яких незалежно від кількості тих, хто брав участь у виборах, обирала третинузагального числа гласних.Міські управи займалися благоустроєм міст, промисловістю, торгівлею та іншими господарськимипитаннями. Вони безпосередньо підпорядковувалися губернаторові і міністрові внутрішніх справ.Одночасно з проведенням цих досить ліберальних реформ, уряд посилив контроль за видавничоюдіяльністю. За законом 1865 р. цензурні установи передавалися з відання Міністерства народної освіти доМіністерства внутрішніх справ.
37.Соціально-економічний розвиток українських земель у II половині XIX ст.
Скасування кріпосного права призвело до виникнення ринку найманої праці — сотні тисяч безземельних і малоземельних селян, позбавлених знарядь праці, становили його основу. Вони змушені були йти в міста і продавати себе як робочу силу, щоб забезпечити своє життя. Процес розкладу натуральних господарств привів до формування ринку збуту для капіталістичного виробництва. Усе це створювало передумови швидкого розвитку капіталізму і завершення промислового перевороту. Каталізуючими факторами цього явища було пряме втручання держави в економіку та великі іноземні інвестиції в неї.
Особливістю економічного розвитку України в цей період був двобічний розвиток капіталізму: інтенсивним та екстенсивним шляхами, тобто за рахунок розширення і поглиблення капіталістичного виробництва (промислового перевороту, впровадження техніки).
Протягом 70-80-х років промисловий переворот в основному завершується. У найважливіших галузях: машинобудівній, металургійній, залізорудній створюються великі капіталістичні підприємства, які базуються на машинній техніці, нових технологіях, новому виді палива (вугіллі). Відбуваються зміни в структурі промисловості України — зростає питома вага добувної промисловості, металургії, машинобудування.
Різко збільшується попит на метал (верстати, пароплави, паровози, залізниці, озброєння). Це спричинило відкриття металургійних заводів нового типу. Першим в Україні у 1872 р. було збудовано в Бахмутському повіті Катеринославської губернії (нині Донецька обл.) металургійний завод Юза. У 1896 р. від крився металургійний завод в Алчевську, який започаткував це місто, а в кінці XIX ст. в Україні діяло вже 17 великих з новою технологією металургійних заводів. У 1900 р. Україна давала 92 млн. пудів чавуну (Урал — 50 млн.) — 52% загальноімперської виплавки.
У зв'язку з розвитком металургії посилився попит на криворізьку руду. Тут стали до ладу ряд потужних рудників. Якщо у 1870 р. на Півдні було видобуто 1,3 млн. пудів залізної руди (2,8% загальноімперської), то в 1900 р. — 210 млн. пудів (58%) — у 158 разів більше!
Швидкий розвиток металургії та залізниць посилили попит на вугілля. Видобуток вугілля в Донбасі та його питома вага в кам'яновугільній промисловості імперії значно збільшились. За 40 пореформених років вона зросла з 6 млн. пудів до 692 (у 115 разів), що становило майже 70% загальноімперського ви добутку.
Певні досягнення спостерігалися і в сільськогосподарському машинобудуванні, що зумовлювалося попитом на машини в поміщицьких маєтках і господарствах заможних селян України. З 1876 р. по 1890 р. вартість машин, випущених на підприємствах Півдня України зросла більше ніж у 8 разів. Це були най вищі темпи розвитку машинобудування в усій імперії. У кінці XIX ст. розвивається транспортне машинобудування. У 1897 р, починає випускати паровози Харківський паровозобудівний за вод, а згодом — Луганський. У 1900 р. вони побудували 233 паровози (23% загальноімперського виробництва).
Безпосередній значний вплив на розвиток економіки мав залізничний транспорт. Значення залізниць полягало не лише в тому, що вони з'єднували між собою віддалені господарські райони та мали військово-стратегічне призначення (перевезення військ та зброї), вони розширювали всеросійський ринок, сприяли швидкому розвитку фабрично-заводської промисловості. Спочатку залізниці будувалися з метою забезпечення експорту зерна через порти, тому першою залізницею в Україні стала лінія Балта-Одеса (1865 p., довжина 219 верст). Перший поїзд до Харкова прибув з Курська 6 липня 1869 р. До 90-х років в Україні було завершено будівництво головних залізничних магістралей, які пройшли через основні її економічні райони, з'єднали її з Центральною Росією та Західною Європою. Довжина залізниць з 1865 р. по 1900 р. збільшилася з 219 до 8417 км, що становило 16%, загальноросійської. Щорічно залізниці України перевозили 1414 млн. пудів вантажів і 13,3 млн. пасажирів. Поряд з новими галузями виробництва розвивалися й старі. У кінці XIX ст., Україна давала 84% загальноімперського виробництва цукру, 58 % — спирту, 40% — тютюну.
Швидко йшов процес урбанізації — зростання міст. У кінці століття в Україні їх було 130, з них 4 — мали більше 100 тис. населення: Одеса — 404 тис, Київ — 248 тис, Харків — 174 тис, Катеринослав — 113 тис. Міське населення становило 13,6%. Перший телефон було встановлено в Одесі у 1882 p., а перший трамвай пущено у 1892 р. — у Києві.
Урбанізація мало торкнулася українців, яких у 1897 р. було 73% від загальної кількості населення. (Усього населення України складало 23,4 млн. осіб). Лише трохи більше 5% українців проживало у містах, 38 % росіян, євреїв — 45 %. Росіяни становили 12% населення — це були гірники, металурги, державні службовці. Швидко зростала єврейська меншість, яка досягла майже 8% загальної кількості населення (у Російській імперії загалом — 4 %) і домінувала в торгівлі та банківській справі.
Сільське господарство України йшло так званим прусським шляхом, коли поміщицьке землеволодіння залишалось пануючим.
Існувало дві системи господарювання: капіталістична (вільнонаймана праця, використання техніки й агротехніки); відробіткова, коли селяни, не маючи змоги вижити за рахунок своїх наділів, змушені були орендувати в поміщиків землі і за це відробляти на їхніх землях своїм інвентарем і худобою.
Змінювалася структура сільськогосподарських культур, що вирощувались. Перевага надавалась тим, які йшли на експорт (пшениця, ячмінь, тютюн). Україна давала 27% (740 млн. пудів) валового збору зерна Європейської Росії. Урожайність досягла наприкінці століття 7,5 ц з га. Швидко зростали обсяги по садки картоплі (основного харчового продукту бідноти): 1870-1900 pp. — втроє і цукрових буряків — у 4,5 раза.
У цей час в Україні нараховувалося 2,5 млн. селянських господарств (бідноти — 60 % , середняків — 25 % , куркулів — 15 %). У середньому на бідняцький двір припадало 4 десятини землі, середняцький — 8, куркульський — 15.
У результаті швидкого розвитку промисловості зростала кіль кість робітників — людей, що жили на зарплату, отриману за продаж своєї робочої сили. У 1900 р. їх в Україні нараховувалось 2,5 млн. Характерними рисами пролетаріату були висока концентрація на підприємствах та багатонаціональний склад, нерівномірність формування в різних регіонах (наприклад, у Донбасі, Харкові — швидше).
Інтенсивно йшов і процес формування класу буржуазії. Вона поповнювалась за рахунок купців, промисловців, лихварів, збагачення дрібних товаровиробників у місті і селі, «обуржуазнення» поміщиків. Буржуазія теж була багатонаціональною: мільйонери Терещенки і Харитоненки, які мали по 7 цукрових заводів, Симиренки, майно яких оцінювалося в 10 млн. руб. золотом, були українцями; Суботіни, Дегтярьови — росіянами, Бродські, Гінзбурги — євреями.
У 1897 р. була проведена грошова реформа, за якою кредитні білети стали вільно обмінюватися на золоту монету, що сприяло розвитку фінансової і банківської сфери і всієї економіки.
Незважаючи на колоніальну політику імперських урядів, наприкінці XIX ст. Україна щодо промислового розвитку посіла в Російській імперії одне з перших місць.
38.Соціально-економічний та політичний розвиток України на початку XX ст.
Після реформи 1861 р. економіка України розвивалася стрімкими темпами, особливо значні успіхи були досягнуті в промисловості. Майже 21% усієї промислової продукції Російської імперії вироблявся в Україні. Економічний розвиток України мав низку особливостей. По-перше, темпи розвитку деяких галузей (гірничої, металургійної, кам'яновугільної, цукрової) були вищими, ніж у центрі. По-друге, в Україні існувала нерівномірність розвитку окремих регіонів. Найвищим цей рівень був на Півдні України. Значно відставало Правобережжя; у південно-західних районах переважало дрібнотоварне виробництво. По-третє, розвиток економіки та культури стримувався сильним політичним, соціальним та національним гнобленням, залишками кріпосництва. По-четверте, Україна не була окремим, само стійним економічним регіоном, а входила до складу загальноімперської економічної системи.
Деякі основні риси економічного розвитку України були такими ж, як і в цілому в Росії. Так, в Україну, як і в інші регіони імперії, широко проникав іноземний капітал. Особливо чітко це виявлялося в Донецько-Криворізькому районі, де значна кіль кість шахт, рудників, заводів належала іноземцям. Як і в Центрально-промисловому районі, в Україні створилася висока концентрація виробництва. На початку століття на підприємствах з кількістю працюючих понад 500 чол. зосереджувалось близько 50 % загальної кількості робітників. Це створювало передумови для кращої організації робітничого руху, що зіграло потім суттєву роль у подальших революційних подіях.
Особливістю важкої індустрії Донбасу було комбінування металургійних підприємств із вугільними, коксовими, залізорудними, хімічними. Такі комбінати виявилися набагато вигіднішими в господарському відношенні. При цьому ключові позиції (як базові підприємства) займали не кам'яновугільні, а металургійні або машинобудівні заводи. На початку століття в Україні з'являються перші монополії — синдикати «Продуголь», «Предмет», «Продруда», які концентрують у своїх руках значну части ну виробництва з окремих галузей і отримують надприбутки за рахунок високих цін, котрі вони могли диктувати.
У сільському господарстві України на початку століття відбувалася боротьба двох тенденцій: американського (фермерського) і прусського (буржуазно-поміщицького) шляхів роз витку. Незважаючи на підтримку царським урядом поміщиків, селянська земельна власність зростала. У самому селі значно прискорився процес диференціації селянства: земля та засоби виробництва належала заможним селянам. Це призводило до зубожіння та обезземелювання значної частини селянства. У 1905 р. в Україні частка безземельних та малоземельних селян становила близько 56 %.
Розвиток економіки супроводжувався посиленням експлуатації робітників і селян, погіршенням становища значної маси населення. Тяжке соціальне становище, політичне безправ'я, національний гніт призвели до активізації робітничого, селянського та національно-визвольного рухів. У 1903 р. з великим роз махом пройшов загальний політичний страйк на Півдні Росії, причому найактивнішу участь у ньому брали робітники України (115 тис. осіб).
Значно посилився й селянський рух. У ряді повітів Харківської та Полтавської губерній у 1902 р. спалахують збройні виступи: 105 поміщицьких маєтків та садиб було розгромлено; царські війська жорстоко розправилися з повстанцями.
Активізувалося й студентство. У вищих навчальних закладах Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава влаштовувалися збори, де висувалися вимоги академічних свобод. Царський уряд змушений був піти на часткові поступки, дозволивши під наглядом начальства створювати гуртки, каси, бібліотеки.
Розвивався національний рух. Викладачі вузів, демократична інтелігенція виступали проти переслідувань української мови. Святами української культури стали відкриття у 1903 р. в Полтаві пам'ятника основоположнику української літератури І. П. Котляревському, відзначення в тому ж році 35-річчя музичної діяльності композитора М. В. Лисенка.
Активізація суспільно-політичних рухів сприяла утворенню перших політичних партій в Україні. У 1891 р. було засновано таємне товариство «Братство тарасівців», куди входили представники молодої інтелігенції з Києва, Харкова, Одеси, Полтави. Ідеологами й лідерами товариства були Іван Липа, Борис Грінченко й Михайло Коцюбинський. У їхній програмі містили ся вимоги широкої політичної автономії України, захист прав українського народу. Члени товариства критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурницьку обмеженість. Товариство проіснувало до 1898 р.
Політичну лінію «Братства тарасівців» продовжила Революційна Українська партія (РУП). Вона була створена у 1900 р. у Харкові. Метою партії була боротьба за національні права та соціальну революцію, захист інтересів перш за все селянства. Проте керівники партії не мали єдиної думки щодо стратегії і тактики її діяльності і це спричинило її розкол.
У 1902 р. з РУП вийшла група М. Міхновського, яка засну вала Українську народну партію (УНП), що виступала з гаслом «Україна для українців».
У 1904 р. від РУП відділилася група М. Меленівського, яка вважала, що треба об'єднатися з російською соціал-демократією. Ця група стала називатися «Спілка». Та частина РУП, що за лишилася, перейменувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), лідерами якої були В. Винниченко, С. Петлюра. Вони виступали за демократизацію суспільного ладу, автономію України, конфіскацію великої земельної власності.
Крім цього, в Україні в 1904 р. були створені ліберально-буржуазні партії: Українська радикальна партія (УРП), лідери — С. Єфремов, Б. Грінченко; Українська демократична партія (УДП), лідер — Є. Чикаленко. У 1905 р. ці партії об'єдналися і створили Українську радикально-демократичну партію (УРДП), що виступала за конституційну монархію, автономію України, земельну реформу.
Українські партії розподілялись на дві групи щодо перспектив політичного розвитку України:
1) автономія України у федеративній Росії;
Я) самостійність України.
Крім суто національних партій, на політичне життя України активно впливали загальноросійські партії. Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), що виникла у 1898 p., в 1903 р. розкололась на більшовиків і меншовиків. Лідером більшовиків став В. І. Ульянов (Ленін). Ідеологія РСДРП: капіталізм — антагоністичне суспільство, яке потрібно замінити соціалізмом за допомогою революції. Головна революційна сила — пролетаріат, головне зло — приватна власність.
Партія соціалістів-революціонерів (ПСР — есери) виникла на зламі століть (лідери В. Чернов, в Україні — Д. Дорошенко). Основну революційну силу есери бачили в селянстві; вони широко використовували терор проти представників влади.
Конституційно-демократична партія, або Партія народної волі (кадети) була утворена у 1905 р. (лідер — П. Мілкжов, вчений-історик). Кадети виступали за конституційно-парламентську монархію, свободу культурного розвитку для всіх націй. В Україні її підтримувала в основному інтелігенція.
«Союз 17 октября» (октябристи) — партія великої і середньої буржуазії — виступала за збереження існуючого ладу, єдиної і неподільної Росії (лідер — О. Гучков). У 1905 р. виник «Союз Русского Народа» — реакційна, чорносотенна організація, яка виступала з шовіністичних позицій, проти революційного і національного рухів. її члени брали активну участь у єврейських погромах і вбивствах революціонерів і ліберальних діячів.
39.Україна в демократичній революції 1905-1907
Зволікання з вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу,національний гніт, відсутність демократичних свобод тощо створювали основу для стихійного вибухуневдоволення народних мас.Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна 150- ти тисячна мирна демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби.Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. викликало хвилю обурення. Тільки у січні 1905 р. вРосійській імперії страйкувало під гаслами «Геть самодержавство!» майже 440 тис. осіб. Держава вступилав добу революції.За своїм характером революція 1905-1907 рр. була буржуазно-демократичною, бо її безпосереднімзавданням було повалення царизму, встановлення демократичної республіки, вирішення аграрного питання,покращення становища робітників.Революція 1905-1907 рр. мала свої особливості. По-перше , це була перша революція ХХ ст., колипротиріччя капіталізму досягли апогею, і Російська імперія стала символом цих протиріч. По-друге, хочареволюція була буржуазною за характером, буржуазія не могла в ній грати вирішальну роль, як це було українах Європи раніше, оскільки була недостатньо організованою і занадто прив’язаною до царизму. По- третє, у цій революції існували не два політичні табори (революційний і контрреволюційний (урядовий), яку Європі, а три, крім зазначених, ще й ліберально-буржуазний табір.У своєму розвиткові революція пройшла кілька етапів, кожен з яких мав свої характерні риси таособливості.Перший етап (січень-жовтень 1905 р.) характеризується наростанням масової боротьби, посиленнямїї політичного характеру, політизацією народних мас, створенням політичних партій і громадськихорганізацій (рад, профспілок тощо), поширенням хвилі заворушень серед селян та армії.Лише протягом квітня-серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у якихбрало участь понад 110 тис. осіб. Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн.жителів імперії, з них в Україні – 120 тис. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 69повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць в Російській імперії.Особливо бурхливо розгорталися революційні події в Одесі. 14 червня 1905 р. команда одного знайбільших броненосців “Потьомкін” підняла повстання. Це був перший великий виступ на флоті й узбройних силах імперії в цілому. Більшість матросів корабля складали українці, очолили повстанняГ.Вакуленчук і О.Матюшенко. Проти повсталих спрямували всю Чорноморську ескадру, але вонавідмовилася стріляти по революційному броненосцю. 25 червня потьомкінці здали броненосець румунськійвладі в порту Констанца, а самі стали політичними емігрантами.Масовий робітничий рух у першій половині 1905 р. сприяв активізації боротьби селянства. Якщо напочатку 1905 р. виступи селян проходили в окремих селах, то у травні – червні вони поширилися на цілірегіони. Усього протягом першої половини 1905 р. селянські виступи мали місце у половині повітів.Другий етап (жовтень – грудень 1905 р.) – це період радикалізації революційного руху. Найбільшхарактерними рисами цього періоду були: різке загострення соціально – політичного напруження; певнерозмежування політичних сил в країні; активне формування політичних партій; активізація діяльності іпосилення впливу на народні маси крайньо лівих партій – більшовиків та есерів.Незважаючи на масові виступи, царизм відмовлявся йти на поступки. За цих умов соціально –політичне напруження наростало. Все це привело до загального російського політичного страйку, якийпочався у перші дні жовтня 1905 р. у Москві і Петербурзі. Вимогами страйкарів були: восьмигодиннийробочий день, встановлення демократичних свобод, знищення самодержавства, негайне скликанняУстановчих зборів.В Україні страйк підтримали робітники великих міст: Катеринослава, Одеси, Києва, Миколаєва таінших міст. У середині жовтня в Україні страйкувало більше як 120 тис. осіб. Під тиском жовтневогострайку царизм був вимушений піти на поступки. 17 жовтня 1905 р. Микола II видав Маніфест, в якому“дарував” населенню громадянські свободи, особисту недоторканність, свободу слова, совісті, зібрань іспілок. Одночасно встановлювалася Державна дума як законодавчий орган Російської імперії. Населеннясприйняло Маніфест по – різному: частина сподівалася, що з’явиться конституція і почнеться нова доба вжитті імперії, революціонери вважали його перешкодою в боротьбі з урядом; крайньо монархічноналаштоване населення вважало, що Маніфест був проголошений внаслідок насильства над царем івимагали збереження самодержавства.В Україні революціонери організували мітинги на яких вимагали цілковитого знищення монархії. Увідповідь на це почалися так звані “чорносотенні” (“чорна сотня”) погроми. Оскільки серед активних революціонерів було багато євреїв, чорносотенці оголосили їх винуватцями заворушень у державі.Найбільші погроми пройшли в Одесі, Києві, Катеринославі, містах Донбасу. Причому вони відбувалисяздебільшого при невтручанні, а то й при потуранні поліції.Царський Маніфест 17 жовтня створив умови для легальної політичної діяльності. Цим, передусім,скористалися російські ліберали, які створили Конституційно-демократичну партію (кадети) і “Союз 17октября” (“октябристи”). Вони вважали, що революція закінчиться і головне – це парламентська боротьба вДержавній думі. Чорносотенні організації створили декілька партій, найвпливовішою серед них був “Союзрусского народа”. Російські соціал-демократи і соціал-революціонери політичну свободу використали дляпосилення антиурядової діяльності.Вплив українських партій на події 1905 р. був незначним. РУП наприкінці 1905 р. змінила назву істала іменуватися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДПП). УДП і УРПоб’єдналися в Українську демократично – радикальну партію (УДРП). Однак, у їх середовищі не булоодностайності навіть в питанні: чи виправдане окреме існування українських партій, чи їм краще влитися доскладу подібних російських? Так, пізніше, у квітні 1906 р. УСДРП приєдналася на правах окремоїнаціональної організації до РСДРП. Тісно співпрацювала з кадетами УДРП.У час піднесення революції почали виникати масові позапартійні об’єднання громадян. Серед нихвиділялися ради робітничих депутатів. В Україні перша рада виникла в Катеринославі на початку жовтня1905 р. Усього в жовтні – листопаді ради виникли більше як у 50 містах і робітничих селищах. Вони своїмирішеннями скорочували до 8 годин тривалість робочого дня, надавали допомогу безробітним тощо.Одночасно з партіями і радами йшло формування професійних спілок, які брали на себе функціїзахисту інтересів робітників перед підприємцями. За роки революції в Україні було створено 280профспілок. Найбільше їх було в Одесі, Києві, Катеринославі, Харкові.Восени 1905 р. значно активізувалося селянство, яке все ще сподівалося одержати землю. Восени1905 р. – зимою 1906 р. почастішали напади на поміщицькі маєтки селянських загонів, побиття та вбивствапоміщиків тощо. В ході антипоміщицької боротьби створювалися селянські спілки, в деяких районах вониочолювали збройні повстання.Неспокійно було в армії і на флоті. Найбільш потужним було повстання на головній базіЧорноморського флоту в Севастополі. Воно розпочалося 11 листопада на крейсері «Очаків» до якогошвидко приєдналися ще 12 бойових кораблів. Підтягнувши війська, влада 16 листопада придушилаповстання. Керівник повстання лейтенант Л. Шмідт та три його помічники були розстріляні. Збройнівиступи відбулися і в інших гарнізонах.Апогею революційна боротьба досягла в грудні 1905 р. В середині грудня в Донбасі, Харкові,Олександрівську та в інших регіонах України відбулися масові збройні повстання робітників.Найбільш масштабні заворушення були в Донбасі. Озброєні робітничі загони діяли в Горлівці,Єнакієвому, Луганську та інших містах. Особливо запеклою була боротьба в Горлівці, куди прибули бойовідружини з Гришиного, Ясиноватої та інших міст, усього майже 4 тис. осіб. 17 грудня повстанці напали наармійські казарми. Урядові війська вимушені були відступити, однак, отримавши підкріплення, вониперейшли у наступ. Повстання було придушено, майже 300 дружинників загинуло. Немало учасників булострачено.Третій етап (січень 1906 р. – червень 1907 р.). В цей час революційний рух пішов на спад.Посилилися репресії з боку царського уряду. Боротьба продовжувалася (страйки, селянські виступи), алепомітно зменшилися масштаби та інтенсивність робітничих страйків та селянських виступів, які постійнозатухали. Більшість політичних партій вимушені були перейти до нелегальної роботи. Серед радикальноналаштованих революціонерів поширилися терористичні форми боротьби. За даними О.Д.Бойко, у 1906- 1907 рр. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, зокрема на голову урядуП.Столипіна було здійснено 10 замахів. Менш радикальна опозиція робила спроби продовжити боротьбупарламентськими методами у Державній думі.
40.Аграрна реформа П. Сталипіна в Україні і її наслідки
Після поразки революції в країні настав період політичної реакції, яка за ім’ям голови царськогоуряду отримала назву Столипінської. Друга Дума розпускалася, вводився в дію новий виборчий закон, заяким 80% населення позбавлялося виборчих прав (переважно робітники, селяни, неросійські народи). ТретяДума була реакційною, більшість в ній мали чорносотинці та октябристи. Від України обрали 111 депутатів,із них 64 – поміщики.Значно посилилися репресії: у більшості губерній в Україні діяв воєнний стан, використовувалисядля придушення заворушень каральні загони. У 1909р. в тюрмах країни перебувало 170 тис. революціонерів.Фактично, було розгромлено профспілки та інші громадські організації.Прагнучи не допустити нової революції і змінити свою соціальну опору, царський уряд на чолі зП.А.Столипіним вирішив здійснити реформи, які стосувалися передусім аграрного сектора.Основні заходи аграрної реформи:– скасування викупних платежів, цілком ліквідованих з січня 1907 р.;– дозвіл на вихід із общини і закріплення землі у приватну власність, тобто «розмивання общинногоземлеволодіння»;– створення хутірського та відрубного господарства;– надання кредитної допомоги селянам через «Селянський земельний банк»;– проведення переселення селян із європейської частини держави, де землі не вистачало, до Сибіру,на Далекій Схід, у Середню Азію.Тим самим Столипін хотів, по-перше, дати селянам землю; по-друге, переселити частинунезадоволених мало- і безземельних селян з перенаселених центральних районів країни у ті райони де буливільні землі; по-третє, крім аграрних перетворень, реформа передбачала реорганізацію місцевогосамоврядування, судових установ, страхування робітників, запровадження загальної початкової освіти.Тобто, Столипін прагнув еволюційним шляхом досягти соціально – економічного прогресу при збереженніцарської монархії, влади поміщиків та буржуазії.В Україні з 1906 по 1915 рр. з общини вийшли майже 470 тис. дворів (понад 30% від загальноїчисельності общинних земель). Ті селяни, які виходили із общини, мали право отримати землю і відруб,тобто в одному місці, одним «куском». Якщо вони переносили туди будинок і господарські будівлі, то ценазивалося хутором. До початку 1916 р. в Україні утворилося 440 тис. хутірських та відрубних господарств(13% загальної кількості). Для допомоги селянам у створенні хуторського господарства створювався«Селянський земельний банк», який скуповував у поміщиків землі а потім за вищими цінами продавав їхокремими ділянками селянам.Загалом до 1916 р. селяни купили, головним чином у поміщиків понад 7 млн. десятин землі. Їмналежало 65% усієї землі й на одне господарство в середньому припадало 8,5 га. Внаслідок столипінськоїреформи на Правобережній Україні й на Полтавщині майже вся земля перейшла в особисту приватнувласність. У Таврійській, Херсонській, Катеринославській, Харківській губерніях вона охоплювала близько50% дворів. Певні результати принесла політика переселення. Найбільшу кількість переселенців дала Україна.Це було пов’язано з тим, що саме тут бракувало землі, відчувалося значне аграрне перенаселення. До Сибіруз України переїхало близько 1 млн. селян. Та невдовзі 17% із них повернулося назад, ще більшнезадоволеними і збідніли, оскільки в Україні у них землі не було, а у Сибіру вони її не змогли отримати зрізних причин. Це призвело до загострення соціальних відносин в українському селі, подальшоїдиференціації селян.Розширилися посівні площі. Середньорічний валовий збір зернових збільшився з 775 млн. у 1900- 1902 рр. до 1070 млн. 1910-1913 рр.Столипінська аграрна реформа після відміни кріпосного права 1861 р. була великим кроком веволюційному розвитку Російської імперії, поступового перетворення її з феодальної на буржуазнумонархію. Вона прискорила розвиток капіталістичних ринкових відносин, соціальну диференціацію на селі,покращили стан сільського господарства, але не вирішила аграрного питання в цілому.
41.Україна в 1 світовій війні
З останньої чверті ΧІΧ ст. Європа почала розколюватися на два військово-політичні угрупуваннявеликих держав. Початок розколу поклало укладання у 1879 р. австро-німецького договору для спільнихдій проти Росії і Франції. До цього договору у 1882 р. приєдналася й Італія. Так у центрі Європи виникТроїстий союз.Перед лицем німецької загрози своїм колоніальним імперіям Франція і Англія уклали між собою в1904 р. воєнно-політичний союз. У 1907 р. було укладено договір між Англією і Росією. Так утворилося щеодне воєнно-політичне угруповання, що протистояло Троїстому союзу – Антанта. Пізніше до цих блоків приєднувалися й інші країни. У жовтні 1914 р. війну Антанті оголосилаТуреччина, а в жовтні 1915 р. – Болгарія. Утворився четвірний союз (Італія заявила про свій нейтралітет, ау травні 1915 р. приєдналася до Антанти). З кожним роком збільшувалася кількість держав, які воювали настороні Антанти. Зокрема, у квітні 1917 р. до цього боку приєдналися США. Останнім, за три місяці дозакінчення війни, приєднався Гондурас.Усього у першій світовій війні брало участь 38 країн з населенням понад 1,5 млрд. осіб тобто 75%населення земної кулі.Україна в планах воюючих країн. Перша світова війна почалася як протистояння двох військово- політичних блоків європейських держав – Антанти (Англія, Франція, Россія) і Троїстого союзу (Австро- Угорщина, Італія, Німеччина). 1 серпня 1918 р. вважається днем початку війни.Напередодні війни намітилися основні цілі протиборчих сторін відносно України:– уряд Німеччини прагнув розгромити Росію, розчленувати її й утворити ряд країн-сателітів,цілком залежних від майбутньої «великої Німеччини». Саме такою німці бачили і Україну. Ідеологи«Пангерманського союзу» вважали, що український та інші народи Східної Європи нездатні створитивласні держави, а тому історичним призначенням німців є поглинання й освоєння всього цього величезногорегіону;– Австро-Угорщина намагалася зберегти своє панування в Галичині, Північній Буковині іЗакарпатті, а також захопити територію Волині і Поділля;– Туреччина, після її вступу у війну, розробляла план захоплення Північного Причорномор’я іконтролю турками акваторії всього Чорного моря;– Росія претендувала на всі українські землі, які знаходилися у складі Австро-Угорщини. Булависунута теза про «возз’єднання братів-русинів» (українців східної Галичини і Північної Буковини) з усімавеликоросами. Передбачалося завдати головного удару по військовим силам Австро-Угорщини, захопитиКарпатські гори, Закарпаття і потім заволодіти Будапештом і Віднем.Отже, для українського народу виявилося історичною трагедією те, що землі належали двомворожим імперіям. Кожний з учасників війни розраховував у випадку поразки супротивника по-своємуподілити завойовані землі, зокрема українські.Хід воєнних дій на території України. З початком війни українські землі стали театромжорстоких воєнних дій. Українці змушені були воювати на боці російської (3,5 млн.чол.) і австрійської(250 тис. чол.) армій за чужі інтереси.Воєнні дії на території України відбувалися в Західній Україні. У серпні-вересні 1914 р.відбувалася Галицька битва, в результаті якої російські війська Південно-Західного фронту завдалипоразки австрійцям. Східна Галичина, Північна Буковина, Львів, Чернівці були окуповані російськимивійськами.Наприкінці 1914 р. австрійська і російська армії воювали за українські міста Борислав, Дрогобич,Стрий. На захопленій Східній Галичині і Буковині було створено генерал-губернаторство на чолі зчорносотенцем графом Г.Бобринським. Згідно з його розпорядженням, закривалися українські школи,книгарні, громадські організації, проводилася примусова русифікація, масова депортація. У свою чергу,австро-угорський уряд у власних невдачах звинуватив українців і почав проти них компанію терору тарепресій.Безпосередньо в Україні бойові дії вів Південно-Західний фронт, завдовжки 450 км. Із кінця 1914 р.по квітень 1915 р. на фронті йшла переважно позиційна війна, але внаслідок загального наступу німецькихі австро-угорських військ наприкінці 1915 р. російські війська почали відступати: був залишений Львів, піднімецько-австрійську окупацію потрапили Східна Галичина, Північна Буковина , значна частина Волині.У травні 1916 р. російські війська під командуванням О.Брусилова провели вдалий наступ напозиції супротивника («брусилівський прорив»). Російська армія знову зайняла Буковину і ПівденнуГаличину. Згодом воєнні дії набули позиційного характеру. З початку 1917 р. німецькі й айстро-угорськівійська знов перейшли в наступ у районі Львова – Галича – Станіслава – Чернівців. Лінія фронтустабілізувалася. Основна частина західно-українських земель знову була окупована австро-угорськими інімецькими військами
42.Діяльність Центральної Ради
Участь Росії у Першій світовій війні мала для країни фатальні наслідки. Економічне виснаження посилювало революційні настрої серед населення. Уже в 1915 р. Росію захлеснула інфляція та було введено карткову систему на особливо дефіцитні товари. Від початку 1916 р. посилилася нестача продовольства, скоротилося промислове виробництво. Криза охопила сільське господарство. На тлі погіршення соціально-економічної ситуації ще більш актуальними стали питання національного та політичного характеру. Країну накрила хвиля народного невдоволення, що швидко переросло в революцію. Не впоравшись із ситуацією, 2 (15) березня 1917 р. імператор Микола ІІ зрікся влади й передав її створеному представниками октябристів і кадетів Тимчасовому урядові. Росію проголосили республікою, а її громадянам гарантували демократичні права і свободи.
На ранніх етапах свого існування нова влада користувалася значною підтримкою серед населення, але з поступовим згасанням революційної ейфорії та неможливістю, а точніше, небажанням проведення радикальних реформ почала втрачати свій рейтинг. Як результат, на місцях виникли альтернативні органи влади – Ради депутатів. У середині 1917 р. в Україні налічувалося 252 ради, в тому числі на Донбасі – 180 (71%). Як і в Центральній Росії, багатопартійні Ради спершу очолювали переважно есери і меншовики, лідери яких загалом підтримували Тимчасовий уряд. Вони активно боролися з продовольчими труднощами, виступали за встановлення на підприємствах 8-годинного робочого дня, формували загони народної міліції, червоної гвардії тощо. Проте в Україні Ради не відігравали суттєвої ролі й не претендували на владу.
Фактично на більшості території Російської імперії встановлювалося двовладдя. Однак жодна із сил не наважувалася вирішити найболючішого для українців питання – національного. І кадети, які домінували в Тимчасовому уряді, і есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, обстоюючи унітарну форму російської держави, визнавали за Україною лише право на національно-культурну автономію. Така ситуація не відповідала інтересам українського національного руху і тому не тільки породжувала суперечності та протиріччя між політичними силами, а й зумовила появу (4 березня 1917 р.) в Україні ще одного альтернативного центру влади – Центральної Ради.
З ініціативою її утворення одночасно виступили українські самостійники і тупівці. Третього березня 1917 р. самостійники (УНП, М. Міхновський) оголосили про організацію Української Центральної Ради (УЦР). Вона мала перетворитися на орган тимчасового державного правління незалежної України. Одночасно власний національний центр започаткувало Товариство українських поступовців (ТУП). Вони відстоювали автономію України у складі федеративної Російської держави. На цю ідею пристали й українські соціалісти (Українська партія соціалістів-революціонерів – М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал; Українська соціал-демократична робітнича партія – В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш; Українська партія соціалістів-федералістів – Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський та ін.). Так утворилися два керівні центри, що 4 березня погодилися на створення об’єднаного органу – УЦР.
6-8 квітня 1917 р. сформований орган влади підтримав Український національний конгрес. На ньому було обрано склад Центральної Ради (118 членів), її голову (М. Грушевський) та двох заступників (С. Єфремов, В. Винниченко). 8 квітня було утворено виконавчий Комітет ЦР у складі 20 осіб, який у липні 1917 р. дістав назву Малої Ради. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з’їзди, проведені в травні 1917 р. Особливе значення мав І Всеукраїнський військовий з’їзд рад, проведений 5-6 травня 1917 р. На ньому було створено військовий комітет, який очолив С. Петлюра.
Політичні сили, що прийшли до влади, обстоювали ідеї національно-територіальної автономії України та соціалізму. Нерішучість самостійників і тупівців у прийнятті радикальних рішень пояснюється такими причинами:
Намагаючись діяти у правовому полі, Центральна Рада розпочала переговори з Тимчасовим урядом щодо формату подальших відносин. З цією метою 16 травня 1917 р. до Петрограда виїхала делегація на чолі з В. Винниченком, М. Ковалевським, С. Єфремовим. Однак візит виявився безрезультатним. Представники Тимчасового уряду заявили, що питання про автономію України можуть вирішити лише Всеросійські установчі збори, а Центральна Рада не може бути визнана найвищим органом влади в Україні, оскільки обрана нелегітимно.
Потрапивши у безвихідну ситуацію Центральна Рада зважується на нестандартне рішення і приймає перший універсал. Це було зроблено 10 червня 1917 р. на II Всеукраїнському військовому з’їзді. В. Винниченко зачитав Універсал «До українського народу на Україні та поза Україною сущого». У ньому зазначалося: «Хай буде Україна вільною! Не відділяючись від усієї України, не розриваючи зв’язків з державою російською, хай український народ має право сам порядкувати своїм життям». Проголошення І Універсалу викликало сплеск ентузіазму в українських колах. За словами М. Грушевського, перша половина червня стала «апогеєм українського руху».
Основні положення І Універсалу:
15 червня 1917 р. було створено Генеральний секретаріат – найвищий орган виконавчої влади в Україні на чолі з В. Винниченком. Центральна Рада перетворилась на український парламент.
43.Гетьманський переворот.Внутрішня і зовнішня політика П.Скоропадського
Гетьманський переворот. Коли окупанти прийшли до висновку, що ЦР не здатна налагодити вУкраїні ефективне державне управління і виконати перед ними зобов‘язань щодо постачання продовольчихта сировинних ресурсів, тоді вони почали шукати в українському суспільстві іншу силу, на яку можна булоб спертися. Їхній вибір упав на лідера Української демократично-хліборобської партії ПавлаСкоропадського. Він походив із старої української аристократії. Його предком був рідний брат гетьманаЛівобережної України П.Скоропадського Михайло. Був царським генералом. Під час світової війникомандував полком, потім дівізією й армійським корпусом. Улітку 1917 р. українізував 49-тисячнийПерший корпус і перетворив його в серйозну бойову силу. Мав великі земельні наділи. Вранці 29 квітня 1918 р. в приміщенні цирку зібралося майже 8 тис. делегатів Всеукраїнськогохліборобського конгресу. Коли в ложі з‘явився П.Скоропадський, в залі залунали вигуки „Хай живегетьман!”. Головуючий запросив після цього Скоропадського у президію, і той подякував присутнім за те,що вони довірили йому владу. На цьому процедура виборів закінчилася. При співчутливому до себеставленні окупантів прибічники гетьмана в ніч на 30 квітня захопили державні установи.Відповідно попередньої домовленності з німцями, гетьман повинен був: визнати умови Брестськогомиру; розігнати Центральну Раду; провести вибори до законодавчих установ або укомплектувати їхлояльними до німців посадовими особами; заборонити антинімецькі виступи; ліквідувати земельні комітети;відновити земельну власність тощо. Усі вимоги були виконані.Прийшовши до влади, Скоропадський оголосив про припинення діяльності ЦР, всі закони, прийнятіЦР, скасовувалися.Згідно із „Законом про тимчасовий устрій України” вся влада в державі належала гетьманові, безйого затвердження жоден закон не мав чинності. Гетьман призначив прем‘єра, який створював свій кабінет,а гетьман його затверджував або розпускав. Гетьман вів закордонні справи, керував збройними силами.Голову верховного суду і суддів призначав гетьман. Замість назви „Українська Народна Республіка”запроводжувалася назва „Українська держава”.Таким чином, гетьманський переворот був спробою консервативних політичних сил погаситиреволюцію, покласти кінець радикальним соціальним настроям, силою авторитарної влади і поміркованихреформ направити громадське життя в русло правових реформ, забезпечити право приватної власності.Внутрішня і зовнішня політика П.Скоропадського. Найбільш характерними тенденціямивнутрішньої політики П.Скоропадського були:1. Упорядкування місцевого самоврядування. Були призначені губернські і повітові старости,переважно з місцевих поміщиків, земських діячів. Міська і повітова міліція була перетворена на державнуварту. Перевибори органів місцевого самоврядування були проведені на підставі майнового цензу.2. У сфері аграрної політики відновлювалася приватна власність на землю, яку тепер можна булопродавати і купувати. Усі великі маєтки підлягали примусовому викупу державою і продавалися селянам по25 десятин в одні руки. Майно і земля поверталися поміщикам, що мали право використовувати примусовупрацю селян. Поміщики стали за допомогою каральних загонів стягувати із селян контрибуції за заподіянізбитки. Такі операції супроводжувалися насильством, екзекуціями над селянами, що викликало їх гостреневдоволення режимом.3. У сфері робітничої політики захищалися права роботодавців. Відновлювалися у правах власникинаціоналізованих підприємств. Їм надавалося право збільшувати робочий день до 12 годин, знижувати інерегулярно видавати зарплату, не виконувати умови трудових договорів, проводити локаути (звільненняробітників без попередження і набір нових робітників). Функції профспілок обмежувалися, страйкизаборонялися.4. Відновлювалася торгівля і підприємництво. Розпочався збут товарів за кордон. Була відновленаробота залізниць.5. Проведена фінансова реформа, яка була спрямована на запровадження гривні і розміщенняукраїнських капіталів у німецьких банках.6. Військова реформа передбачала створення національної армії в 300 тис. чол. і реформуваннявійськових частин Запорізької і Сердюцької дивізій, полку січових стрільців. Улітку 1918 р. було оголошенопро поновлення організації козацтва як окремого стану населення і частини війська. Однак відродженняукраїнського війська було несумісним з інтересами Німеччини.7. Найбільш вдалою і послідовною була політика в сфері культури:– була зроблена спроба українізувати систему освіти: принятий закон про обов‘язкове вивченняукраїнської мови, історії і географії України; відкрилося 150 українських гімназій;– відкрити два університета: 6 жовтня 1918 р. у Києві, а 22 жовтня у Кам‘янці-Подільському;– були засновані ряд науково-культурних установ: Державний український архів, Українськунаціональну бібліотеку, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Українськийнаціональний театр;– 24 листопада 1918 р. відкрита Українська академія наук. Її президентом став В.Вернадський;– продовжувала розвиватися українська церква. Було створене Міністерство сподівань. УтворенаУкраїнська автокефальна церква на чолі з Василем Липківським.Головним завданням зовнішньої політики було здобуття міжнародного визнання УкраїнськоїДержави і зміцнення відносин з Німеччиною. За часів правління Скоропадського були встановленідипломатичні відносини з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Болгарією, Польщею,Фінляндією, Росією та іншими країнами. Загалом, за часів гетьманату Україну визнали 30 країн, а 10 з нихмали представництва у Києві. Україна мала своїх представників в 23 державах.Повернення землі поміщикам, насильницька реквізиція хліба, масові репресії викликали гостренезадоволення серед різних верств населення. Виник і швидко зростав повстансько-партизанський рухпроти німецьких окупантів і гетьманського режиму. Гетьмана компрометувала залежність від німців, якінещадно грабували Україну: лише за вересень-жовтень 1918 р. з України до Німеччини і її союзників було відправлено близько 2 млн. пудів цукру, понад 9 тис. вагонів зерна, більше 22 тис. вагонів іншогопродовольства, 105 тис. свиней та багато іншої сировини.В умовах державно-політичної кризи 14 листопада 1918 р. гетьман проголосив федерацію знебільшовицькою Росією, що остаточно скомпрометувало його уряд в очах українського національногоруху.14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва і П.Скоропадський був вимушен зректисявлади і незабаром виїхав за кордон. Отже, спроба консервативних політичних сил шляхом встановленняавторитарної форми правління, стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Окремі успіхиП.Скоропадського у сфері освіти, економіки, міжнародних відносин не могли кардинально змінити ситуаціюна краще.Основними причинами падіння гетьманату були:– залежність стабільності держави від австро-німецької армії;– відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії;– реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільства;– вузька соціальна база: основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія тастаре чиновництво;– підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;– наростання напруженності у суспільстві та формування організованої опозиції.
44. УНР в період Директорії
У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьмановіУкраїнський національно-державний союз (з серпня – Український союз). 13 листопада для керівництваповстання був обраний тимчасовий орган УНР – Директорія.Директорія складалася з п'яти осіб: А.Андрієвський, В.Винниченко, А.Макаренко, С.Петлюра,Ф.Швець. Пізніше її склад змінювався.У листопаді 1918 р. збройні формування Директорії розгромили найбільш боєздатні силигетьмана П.Скоропадського, а на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України.14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади і разом із німецькими військами виїхав до Берліна. До Києватріумфально в’їхала Директорія.Після повалення влади гетьмана П. Скоропадського Директорія набула диктаторських функцій.У внутрішній політиці уряд Директорії проголосив:– поновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради;– проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю;– запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом продукції;– поновлення 8-годинного робочого дня;– право на діяльність профспілок і проведення страйків;– поновлення чинності закону УНР про національно-персональну автономію.В УНР почалося формування органів влади і було створено новий уряд – Раду Міністрів.Передбачалося, що влада на місцях перейде до трудових Рад селян, робітників та інтелігенції.Однак більшість із цих обіцянок так і залишилися на папері. Усередині Директорії точиласяпостійна боротьба за владу між Винниченком і Петлюрою, між різними фракціями, які відрізнялися упоглядах на державний устрій України. По суті у цей період на політичному полі України діялирізновекторні політичні сили, що відбивали позиції як різноманітних соціальних, так і національних груп:українська інтелегенція і частина селянства підтримувала ідею незалежності України; робітничий клас,ліворадікальна інтелегенція, більшість селянста – більшовицьку радянську Росію; буржуазія, заможнеселянство, російськомовна інтелігенція виступала за „єдину і неподільну Росію”. На місцях влада належалакомандирам частин – отаманам.У грудні 1918 р. і січні 1919 р. у Києві відбулися засідання Трудового Конгресу – законодавчогооргану влади в УНР. Однак ніяких життєво важливих рішень прийнято не було, і Конгрес припинив своюроботу.У зовнішній політиці уряд Директорії орієнтувався на країни Антанти (Великобританія,Франція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію на півдніУкраїни. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з її складу С. Петлюру, анатомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками.У 1919-1920 рр. УНР опинилася в сткрутному становищиі: на півночі – війська більшовиків; напівдні – війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтувавукраїнським національним питанням; на заході – польська армія.Директорія не змогла захистити УНР, тому що не мала боєздатної армії. Солдати, які буливихідцями із селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легкопіддаючись агітації більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина (отаманивідмовлялися виконувати накази й діяли самочинно). У рядах керівників Директорії не було єдності в поглядах на перспективу національно-державноїрозбудови. Голова уряду В.Чехівський виступав за введення радянської системи влади, але безбільшовицьких диктаторських методів. Його супротивники відстоювали парламентську систему. Пошуккомпромісів вів до нескінченного з'ясування стосунків між партіями й окремими політичними діячами.Змагання за владу між різними політичними партіями послабило авторитет Директорії середнаселення. Затягувалося проведення аграрної реформи, яка до того ж мала популістський характер. Такаситуація призвела до масових селянських виступів на чолі з отаманами Зеленим, Григор'євим, Махном.Психологічним аспектом поразки Директорії була відсутність у селян загальнонаціональнихінтересів. Селяни виявили інертність у справі захисту власної держави. Директорія не змогла зупинитихвилю єврейських погромів у містах Правобережної та Південної України.Після провалу переговорів між делегаціями Директорії і Раднаркому радянської Росіїбільшовицькі війська почали другу війну проти УНР. Наступ радянських військ почався у грудні 1918 р., 5лютого 1919 р. вони взяли Київ. У квітні 1919 р. армія Директорії практично була розбита. Директоріязалишила Київ, у травні 1919 р. вона переїхала до Східної Галичини. Її керівництво опинилося вміжнародній ізоляції, оскільки країни Антанти не підтримували ідею незалежної УНР, а Польща порушилаумови Варшавського договору 1920 р.Опинившись на перехресті політичних перспектив, лідери Директорії не змогли їх реалізувати ізапропонувати програму реформ, що влаштувала б основну частину населення. Директорія не врахувалапомилок Центральної Ради. Несприятлива зовнішньополітична обстановка також відіграла свою роль упоразці Директорії. Наприкінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає контроль над територією України іС.Петлюра емігрує за кордон.
45.НЕП в Україні
Суттєва зміна акцентів в економічній політиці більшовиків почалося у 1921 р. з рішень Х з’їздуРКП(б) про надання селянам можливості використовувати залишки продукції в місцевому товарномуобороті. Згодом, протягом 1921-1922 рр. було впроваджено комплекс заходів в усіх галузях народногогосподарства, внаслідок чого сформувалася нова модель господарювання, яка увійшла в історію як новаекономічна політика (НЕП).Основними складовими цієї політики були:В сільському господарсті:– селянину заздалегідь, до початку посівної компанії, доводився обсяг продукції, який вінповинен здати державі (держзамовлення);– після виконання своїх обов’язків перед державою селянин отримував право реалізовуватилишки своєї продукції через кооперативи, місцеві базари за ринковими цінами; – продрозкладка була замінена продподатком. Зважаючи на те, що продподаток був значноменшим за продрозверстку (загалом для України це становило відповідно 126 і 180 млн.пуд.), ці заходивідновлювали матеріальну зацікавленість селян у підвищенні продуктивності свого господарства;– дозволялася оренда землі і використання вільнонайманної праці;– скасовувалася кругова порука і вводилася особиста відповідальність кожного селянина завиконання продподатку;В промисловості:– дозволялося приватне господарювання, передача в оренду кооперативам, артілям, приватнимособам дрібних і частини середніх підприємств. За 1921 р. в Україні було здано в аренду майже половинунаявних підприємств (5200);– підприємства, які залишалися в руках держави, були об’єднані в трести (за галузевим, територіальнимабо галузево-територіальним принципами). Трести змінювали існуюче в рамках „воєнного комунізму”надцентралізоване управління через так звані главки. Всього в Україні було створено 21 республіканський і 54губернських трести (наприклад, трест „Донвугілля” об’єднував більшість великих шахт Донбасу, на яких у 1923 р.працювало понад 90 тис. робітників). Створено також „Цукортрест”, „Південьсталь” та ін.;– на державних підприємствах впроваджувався господарський розрахунок. На практиці цеозначало, що підприємства за власні кошти закуповували спровину, паливо, обладнання, сплачувализаробітну плату робітникам, а також встановлювали ціни на свою продукцію, намагаючись не тількикомпенсувати витрати на виробництво, а ще й отримати прибуток;– одночасно з реорганізацією управління промисловістю створювалися синдикати –організації для закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збуту однорідної продукціїгрупи трестів, а також засновувалися оптові ярмарки і товарні біржі, що призводило до формуванняринку засобів виробництва;– здійснювався перехід від загальної трудової повинності і „зрівнялівки” до вільного наймуробочої сили і оплати праці відповідно з її кількістю та якістю;– залучався іноземний капітал в формі концесій (здача в аренду підприємств, землі) та створеннязмішаних акціонерних товариств.В сфері торгівлі та фінансів:– введення вільної купівлі-продажу. З’являються три види торгівлі – приватна, кооперативна тадержавна;– випуск червінця, який став вільною конвертованою валютою. Він був в обігу разом ізрадянськими знаками і дорівнював 10 царським золотим карбованцям;– введення 86 видів податків, які давали постійні надходження в бюджет;Тобто, перераховані зміни в сфері економіки свідчать, що відбувся перехід від адміністративно- наказних до переважно-економічних методів управління народним господарством.Реалізація НЕПу в короткочасний термін призвела в цілому до позитивних зрушень в соціально- економічній сфері:1. До середини 1920-х років за основними показниками економіка республіки вийшла надовоєнний рівень, а в 1928-1929 рр. в Україні вироблялося електроенергії на 138%, вугілля, сталі – майжена 120% більше ніж у 1913 р. Сільське господарство у 1927-1928 рр. за обсягом валової продукціїперевищило довоєнний рівень.2. Починає розвиватися кооперація, яка зосередила в своїх руках значну частину товарноїпродукції: 37% планової заготівлі зерна і майже 50% технічних культур. Більшість селянських господарствбула охоплена всіма видами кооперації.3. Відроджувалася селянська підприємливість в сфері переробки сільськогосподарськоїпродукції, налагоджується робота млинів, маслобоєнь, споруджуються вітряки, майстерні тощо.4. Успішно розвивася приватний капітал, який контролював 75% торгівлі. Це дало можливістьнаситити ринок споживчих товарів.5. Відмова від примусових реквізицій продовольства і дозвіл торгівлі повернуло селянство дозамирення з радянською владою.Але незважаючи на беззаперечні досягнення, НЕП, як перехідна модель, не могла надатиекономіці достатнього імпульсу для забезпечення високих темпів економічного росту. Ефективність цієїполітики була обмежена відбудовчими процесами. Коли стала проблема масштабної докорінноїреконструкції всіх галузей господарства, НЕП виявив неспроможність вирішувати такі глобальні задачі.Обмеженість і суперечливість НЕПу пояснюється тим, що:– по-перше, права суб’єкта на ринку отримували трести. Окремі ж підприємства, які входили доскладу тресту, лишалися своєї виробничої, комерційної самостійності і не мали прав юридичних осіб.Такий обмежений госпрозрахунок об’єктивно залишав умови для рецидиву адміністративної системи;– по-друге, на ринкові відносини переводилися підприємства, які були організованібюрократично. Юридично трести ототожнювалися з державою, отримували в своє повне розпорядженняналежний державі капітал і використовували його, не даючи ніяких гарантій його ефективноговикористання; – по-третє, нестача коштів для фінансування реконструкції промисловості (насамперед, важкої)примушували уряд вдаватися до емісії, що призводило до інфляційних процесів;– по-четверте, лібералізація в економіці не була (і не могла бути) підкріплена адекватнимизмінами в політичній сфері. Монополія на владу, що одночасно означала необмежений вплив на процеси векономіці, належала більшовицькій партії. Сили, які б відстоювали розвиток суспільства у відповідності зоб’єктивними економічними законами, не мали права на створення власних суспільно-політичнихінституцій;– по-п’яте, розвиток економічних процесів в ринкових умовах, природно, призвів до серйознихсоціальних протиріч: масового безробіття, безпритульності, поглиблення диференціації в прибутках різнихверств населення тощо. Все це призводило до соціального напруження і незадоволення серед населення.Наявність цих та інших факторів робила розвиток економічних процесів в рамках НЕПунебезпроблемними. Чи не щороку виникали проблеми, як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру, якідестабілізували економіку. Серед таких проблем була так звана криза збуту 1923 р., коли майже третинипродукції промисловості не була реалізована. Об'єктивною причиною цієї кризи було те, що сільськегосподарство відбудовувалося значно швидшими темпами, ніж промисловість, і це, відповідно дооб'єктивних законів ринку, автоматично призвело до зниження цін на сільськогосподарську продукцію іпідвищення цін на промислову продукцію. Влада за допомогою адміністративного підвищення цін насільськогосподарську продукцію та одночасного зниження цін на промислову подолала кризу. Аленевдовзі, в 1925-1926 рр. виникла нова, так звана „криза хлібозаготівель”, коли ціни насільськогосподарську продукцію значно знизилися, і селяни відмовлялися від продажу хліба. Держава, зацих умов, не змогла заготовити необхідної кількості продовольства.В 1927-1928 рр. знову виникла криза хлібозаготівель, але в більш гострій формі, що майже неспричинило голод у містах. Влада замість того, щоб подолати кризу економічними методами, вдалася донадзвичайних позаекономічних методів. Й.Сталін винуватцями цієї кризи оголосив „класових ворогів”(заможні верстви селян), почалися реквізиції продовольства у селян.З середини 1927 р. розпочався процес одержавлення госпрозрахункових структур. Трестамвпроваджувалося обов'язкове виконання державних планів, обмежувалася їхня виробничо-фінансовадіяльність тощо. Поступово, до початку 30-х років під виглядом реорганізації управління виробництвом, впромисловості отримали гору адміністративно-наказні методи.Ліквідувалася приватна торгівля, вона повністю була замінена державною торгівлею.Таким чином, наприкінці 1920-х років НЕП було згорнуто. Влада здійснили різкий поворот векономічній політиці, суть якого полягала у відмові від переважно економічних і переходу доадміністративно-наказних методів управління народним господарством.Основними причинами згортання НЕПу були:1. Відносна економічна свобода, наявність приватної власності, ринкових відносин в рамкахНЕПу йшли всупереч з уявами більшовицького керівництва про основи нового соціалістичного ладу, який,на їх думку, повинен будуватися на суспільній власності на засоби виробництва, панувані директивногоуправління тощо.2. Відносна демократизація економічних відносин в рамках НЕПу знаходилася в явномупротиріччі з сформованим авторитарним режимом в політичній сфері.3. Наявність однопартійної системи, і відсутність в суспільстві вагомих політичних сил, які бмогли відстояти розвиток країни у відповідності з об'єктивними економічними законами.4. Низький політичний, загальноосвітній та культурний рівень не тільки населення, а такожкерівників Комуністичної партії і держави.5. Об'єктивні потреби модернізації всіх галузей народного господарства потребували значнихкоштів. Відмовившись від природного процесу накопичення, керівництво країни взяло курс на форсуваннятемпів економічного росту за рахунок позаекономічного тиску на широкі верстви населення.Таким чином, згортання НЕПу наприкінці 1920-х років зумовлене внутрішніми економічнимипротиріччями цієї політики та суперечливими процесами, які вона зумовила в суспільстві: зниження темпіврозвитку, вичерпання ресурсів, небажанням більшовицької партії ділитися владою; швидкоюдиференціацією суспільства; зростанням соціальної напруги, а значить, і створення соціальної бази длявідмови від ринкових відносин.
46.Боротьба за українську державність на західноукраїнських землях у 20-30х роках. XXст.
Українське Відродження охопило різні сфери життя, у тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво. Важливим напрямом культурного будівництва були ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. була прийнята постанова Раднаркому УСРР, в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!». У 1925 р. діяло 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів. При вступі до вузів ураховувалося соціальне походження — для робітників не вимагалося атестата про середню освіту, не проводилися вступні іспити. Для них у 1921 р. були відкриті робітничі факультети (робітфаки). Протягом 20-х років кількість неписьменних скоротилася з 70% до 43 % дорослого населення. Багато зробили для розвитку освіти наркоми О. Шумський, М. Скрипник. Бурхливо розвивалась українська література, для якої характерне розмаїття літературних напрямків. До спілки селянських письменників «Плуг» входили П. Панч, A. Головко, до спілки пролетарських «Гарт» — В. Еллан-Блакитний, B. Сосюра. До неокласиків належали М. Зеров, М. Рильський, до символістів — П. Тичина. Широку популярність здобув гуморист Остап Вишня. Серед драматургів провідне місце посідав М. Куліш, Лесь Курбас і його театр «Березіль» стали ренесансом українського театру. О. Довженко здобув світове визнання завдяки своїм фільмам «Арсенал», «Земля». З середини 20-х років істотну роль у політичному, ідеологічному та культурному житті населення починає відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові в 1924 р. Інтенсивно радіофікувалися села.
У середині 20-х років 80% населення республіки складали українці, а 20% — представники інших національностей. Тому політика коренізації здійснювалась у двох напрямках: українізація та створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншин. Практичними кроками в напрямку українізації стали декрети ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 p., в яких проголошувалась рівність мов і у зв’язку з цим необхідність надання допомоги в розвитку української мови, щоб піднести її до рівня російської.
Певна увага приділялась вивченню української мови молоддю, фахівцями, які після закінчення навчальних закладів повинні були прийти на виробництво та в державні установи. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Однак здійснення українізації вищої школи ускладнювалося через відсутність необхідної кількості підручників і недостатню розробку української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін.
Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. — уже 23. У книговидавничій справі наклад друкованої продукції українською мовою досяг 70 % загального накладу книг, виданих у республіці. У 1924 р. з 5 млн підручників українською мовою було видано 4 млн, що дозволило перевести 12 тис. шкіл на навчання українською мовою. У 1927 р. шкіл з рідною мовою навчання стало 78%, технікумів — 39%. Майже 75% місцевих державних установ і організацій, у тому числі від 30 до 60 % республіканських наркоматів і відомств розпочали діловодство українською мовою. Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин. Для того щоб її проведення не завдало шкоди представникам інших національностей, які проживали компактно, під керівництвом Комісії у справах нацменшин ВУЦВК (1924-1930) відбулося національне районування території республіки. У 1923-1925 рр. було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарських, російських і польських), а також національні сільради: 167 російських, 153 німецькі, 115 польських, 86 єврейських, 27 грецьких,24 болгарських.
З кінця 20-х років політика українізації почала гальмуватися, що пояснювалося офіційною владою небезпекою націонал-ухильництва і націоналізму.
47.Індустріалізація в Україні і її наслідки.
У 1920-ті рр. за темпами промислового розвитку СРСР суттєво відставав від передових країнЄвропи. ВКП(б) узяла курс на «побудову соціалізму в окремо взятій країні», перетворення СРСР наіндустріальне суспільство. У грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б) було оголошено курс на проведенняіндустріалізації. XV з'їзд ВКП(б) грудень (1927.) затвердив директиви першого п'ятирічного плану (1928- 1932 рр.), в якому підтверджувалася генеральна лінія на прискорення індустріалізації народногогосподарства. Індустріалізація – це система заходів, спрямованих на створення великого машинного виробництваі прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатностікраїни. Метою індустріалізації було технічне переозброєння економіки и перетворення СРСР з аграрноївідсталої країни на високорозвинену промислову державу.Причини проведення індустріалізації:– необхідність створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умовворожого оточення і можливої економічної ізоляції;– прагнення влади до зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення кількісногоскладу робітничого класу.Проведення індустріалізації мало низку труднощів:– країна могла розраховувати тільки на внутрішні джерела фінансування;– суттєво бракувало кваліфікованих кадрів.– однією з головних вад проведення індустріалізації було й те, що вона почалася не з легкої, а зважкої промисловості, а також мала надзвичайно прискорені темпи.Джерела індустріалізації:– інвестиції у важку промисловість за рахунок легкої та харчової;– примус населення до придбання облігацій державної позики;– збільшення випуску й продажу горілчаних виробів.– продаж за кордон нафти, газу, деревини, хутра за низькими цінами.– використання позаекономічних примусів до праці (соціалістичні змагання, стаханівський рух,неоплачувана праця на суботниках, недільниках).– широке використання праці в'язнів;– жорсткий режим економії бюджетних коштів.Індустріалізація в Україні здійснювалася відповідно до п'ятирічних планів розвитку народногогосподарства й мала свої особливості:– інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період індустралізації,значної частини загальносоюзних коштів. За роки першої п'ятирічки в розвиток промисловості Українибуло інвестовано понад 20% загальносоюзних капіталовкладень;– побудова і реконструкція в Україні на початку індустріалізації великих промислових об'єктів.У 20-30-ті роки в промисловості СРСР основними вважалися 35 об'єктів, серед них в Україні знаходилося7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств. У роки першої п'ятирічки (1928-1932 рр.) булозбудовано заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», Харківський тракторний завод, у наступніп'ятирічки – Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування та іншіпідприємства;– нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. У роки першоїп'ятирічки з 1500 промислових підприємтсв, що споруджувалися в СРСР, 400 (26,7%) будувалося вУкраїні, у другій п'ятирічці відповідно 4500 і 1000 (22,2%), у третій – 3000 і 600 (20%) заводів;– поява в промисловому комплексі України нових галузей: електрометалургія, кольорова металургія,хлібопекарська, комбікормова, молочна, маслопереробна галузі та інші;– значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії. У першійп'ятирічці у важку індустрію України передбачалося вкласти 87,5% асигнованих коштів, а в легку тахарчову – лише 12,5%;– темпи витіснення приватного сектора в економіці України були вищими, ніж в СРСР загалом.Підсумки індустріалізації:– республіка з аграрної перетворилася на індустріально-аграрну;– зміцнилась обороноздатність країни;– відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкійпромисловості.– було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення (інфляція, картковасистема, нестача товарів широкого вжитку);– було установлено монополізм державної власності;– відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпіврозвитку економіки;– створено нову модель керівництва економікою — адміністративно-командну.
48.Колективізація в Україні ,методи її здійснення і наслідки.
Більшовики пов'язували соціалізм із переведенням селянства та шлях колективноговиробництва. Вже у період „воєнного комунізму” через кооперацію держава здійснювала централізованезабезпечення населення продуктами споживання. В умовах НЕПу всі форми кооперації (споживча,сільськогосподарська і кустарна) здобули право на самостійну господарську діяльність. Однією з найбільшрозвинутих форм сільськогосподарської кооперації були товариства спільної обробки землі (ТСОЗи). Вони об'єднували переважно заможні і середняцькі господарства, що купували й використовувалисільськогосподарську техніку й інвентар на пайових засадах. У 1920 р. їх налічувалося всього 960колективних господарств.В роки НЕПу кооперація розглядалася як шлях поступового переведення сільськогогосподарства до колективного виробництва. Передбачалося створювати колективні господарства на основідобровільності, використання ринкових форм кооперації, урахування місцевих умов, а також фінансової іматеріально-технічної допомоги кооперативам з боку держави. На ХV з'їзді ВКП(б) у 1927 р. булопідтверджено курс на поступове кооперування сільського господарства.Однак, хлібна криза 1927-1928 рр. і брак валюти, що надходила від продажу хліба за кордон,могли зірвати плани радянського уряду щодо економічного розвитку СРСР. Потрібний був механізмбезперервного постачання хліба державі. Таким механізмом, на думку влади, повинні були статиколективні господарства (колгоспи). Більшовики вже мали досвід організації колгоспів (радгоспи й комунидіяли з 1918 р.). За умов становлення тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, ніжмільйонами розрізнених селянських господарств. За уявленнями того часу, дрібнотоварний селянськийустрій на селі постійно породжував капіталізм шляхом зубожіння одних і збагачення інших. Керівництвокраїни спробувало вивести село до соціалізму.З кінця 1920-х років розпочалася форсована колективізація. 1929 рік Й.Сталін назвав «рокомвеликого перелому», «рішучого наступу соціалізму на капіталістичні елементи міста й села». У країнірозпочалася суцільна колективізація – процес примусового об'єднання дрібних одноосібних селянськихгосподарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи, радгоспи).Форсування темпів колективізації вело до насильницького залучення селян у колгоспи підзагрозою розкуркулювання. Було проголошено перехід від політики обмеження куркульства до політикийого ліквідації як класу.Колективізація в Україні мала бути здійснена за два роки. До кінця першої п'ятирічки було«колективізовано» близько 70% селянських господарств. За роки другої п'ятирічки (1933-1937 рр.)колективізація завершилася об'єднанням у колгоспи 90 % селянських господарств.У процесі колективізації постало питання про долю заможних селян. Основою їхньогодобробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Ця частина селян була найміцнішеприв'язана до землі й не бажала з нею розлучатися. Саме до цієї категорії селянства застосували політикурозселянювання: було посилено оподатковування, обмежено оренду землі, заборонено використовуватинайману працю, купувати машини, реманент; почалося вибіркове «розкуркулювання». Унаслідок цьогокількість міцних господарств зменшилася. На початку 1930-х рр. почався терор проти заможних селян.Ліквідація заможних господарств супроводжувалася конфіскацією майна й висилкою на Північ і до Сибіруселян, які не бажали вступати до колгоспів. Усього в Україні за ці роки відбулося розселянювання близько200 тис. селянських господарств, тобто приблизно 1,2-1,4 млн людей. Більше половини з них буловиселено до Сибіру й названо «спецпереселенцями». Їхню працю використовували на найважчих роботах.Створивши колгоспи і встановивши над ними всеосяжний контроль, держава отримала кошти дляіндустріалізації, забезпечила безперебійне джерело постачання міст дешевим продовольством, заміниларинковий механізм товарообміну між містом і селом адміністративно-командним продуктообміном.Одним із найстрашніших наслідків колективізації в Україні став голодомор 1932-1933 рр..Отже, політика колективізації ліквідувала ринкове господарство на селі. Насильницьке насадженняколгоспів, політика розселянювання та хлібозаготівлі призвели до національної трагедії – голодомору1932-1933 рр., який забрав життя мільйонів людей. Командно-бюрократична система керівництва призвеладо того, що селянин перестав бути господарем на землі, було вбите його почуття власника.
49.Голодомор 1932-1933р. в Україні
Середосновних причин голоду в Україні називають:– деградацію сільського господарського виробництва унаслідок форсованої колективізації;– виконання плану хлібозаготівель шляхом вилучення значної частини посівного фонду;– політику, спрямовану на ліквідацію соціальної бази селянського спротиву.Голод був спровокований радянським керівництвом з метою масового вступу селян доколгоспів. Поставлені перед селянами плани хлібозаготівлі були завищеними й економічно необґрунтованими. Однак для успішного проведення індустріалізації хліб був потрібний за будь-яку ціну.Політика колективізації дозволила збільшити збір зерна, але труднощі із заготівлею залишилися.Постачання хліба на користь держави здійснювалося в результаті додаткової хлібозаготівлі.Фактично це означало застосування вже відомої політики продрозкладки. У ході примусовоїхлібозаготівельної компанії у колгоспів вилучили більшу частину хліба (54% від його валового збору), а угосподарствах одноосібників вилучили понад 76% виробленого ними зерна. Знесилені селяни не змоглиефективно провести посівну кампанію 1932 р., але їм попри все вдалося засіяти більше половинизапланованих площ. План здачі хліба державі опинився під загрозою зриву. Водночас почався голод.Голодні люди збирали колоски пшениці, залишені на полях, щоб прогодувати дітей.7 серпня 1932 р. було видано постанову «Про охорону соціалістичної власності», названу в народі«законом про п'ять колосків». Вона передбачала за крадіжку колгоспної власності розстріл із конфіскацієюмайна чи позбавлення волі на термін, не менший за 10 років.Найвище керівництво країни знало про голод в Україні, але замовчувало цей факт. Допомогинадано не було. Більше того, в Україну для виконання плану хлібозаготівлі було направлено комісію начолі з В. Молотовим. Дії комісії були твердими: села заносилися на «чорні дошки»; у них конфісковувалипродовольчі й навіть посівні фонди; проводилися масові репресії; припинялося постачання товарів; селаоточувалися загонами НКВС. Голодомор став національною катастрофою. Селяни, позбавлені продуктів харчування, булиприречені на мученицьку смерть. Голодомор 1932-1933 рр. викликав величезну смертність населення,особливо дітей і старих. За різними підрахунками під час голодомору загинули від 3,5 до 9 млн осіб.
50.Політика «великого терору» в Україні
До середини 1930-х рр. ціною неймовірних зусиль народу було досягнутоуспіхів у розвитку народного господарства. У політичному житті суспільства спостерігався дедаліпомітніший відхід від демократичних принципів. Проголошена Й.Сталіним теорія «загострення класовоїборотьби» на тлі перемог соціалістичного будівництва вела до поширення репресій на все більше кололюдей. За цих умов прийняті Конституція СРСР (1936 р.) і Конституція УРСР (1937 р.) не забезпечувалифактичного втілення в життя їхніх демократичних положень (скасування обмежень прав деяких категорійнаселення, недоторканність особи й житла, таємниця листування тощо). На початку 1930-х рр. українізаціяпочала розглядатися як вияв націоналізму. У країні посилюється політика русифікації.Необґрунтовані репресії на межі 1920-1930-х рр. були початком тотального знищення народу в1935-1937 рр. Жертвами репресій стали всі верстви населення: партійні й державні діячі, революціонери, вчені, військові, діячі мистецтва, вчителі, лікарі, інженерно-технічні працівники, дореволюційнаінтелігенція та фахівці радянської генерації, робітники, селяни. Після організованого процесу над«Спілкою визволення України» у республіці «викрили» безліч «контрреволюційних» організацій:«Український національний центр», «Українська військова організація», «Білогвардійський терористичнийцентр» у Києві; різноманітні «шпигунсько-троцькістські» організації.З-поміж керівних діячів республіки репресій зазнали X.Раковський, С.Косіор, В.Затонський,воєначальники Й.Якір, Б.Думенко та інші. Напередодні Другої світової війни було практично знищеновищий командний склад армії.Водночас не можна заперечувати й досягнення в культурному будівництві. 1930-ті рр. в історіїкультури СРСР і УРСР були часом «культурної революції» – складової частини соціалістичнихперетворень у радянській державі. Було ліквідовано неписьменність, створювалися нові школи, фабрично- заводські училища (ФЗУ), технікуми й вищі заклади освіти. У 1933 р. було відновлено діяльністьуніверситетів. Радянська влада поставила за мету сформувати нову інтелігенцію із середовища робітників іселян. Наукові досягнення і відкриття були необхідними для побудови соціалістичного суспільства. У1930-ті рр. АН УРСР стала центром науково-дослідної роботи: відбувалося становлення таких галузейзнань, як нелінійна механіка, теоретична фізика, теорія зварювання металів, було проведено ядернуреакцію. Створювалися академічні інститути електрозварювання, гірничої механіки, економіки, історіїУкраїни, української літератури, фольклору.У цей же період влада прагне підкорити інтелігенцію інтересам партії та держави. Згортаєтьсяполітика українізації, закриваються українські школи і школи національних меншин. Українська культурастає важелем для зміцнення влади більшовиків, з'являється термін «буржуазний націоналізм».Політика партійного керівництва СРСР і УРСР, спрямована на знищення української інтелігенції в1930-ті рр., одержала назву «розстріляного відродження». Відносна свобода й розквіт української культури в1920-ті рр. змінилися утисками й репресіями. Щоб придушити вільний вияв думок, посилити почуття страху,відсторонити від активної діяльності інтелектуалів, адміністративно-командна система вдавалася до розправ,свавільних арештів, відкритих і закритих судових процесів. Були репресовані вчені-історики М.Слабченко,М.Горбань. У 1933 р. був заарештований і засуджений до поселення на Соловки український філософ П.Демчук(1937 р. був розстріляний). Загинули академіки АН СРСР геолог Н.Світальський, генетик І.Агол, фiлософЗ.Семковський. Почалося переслідування М. Грушевського. Звинувачення висувалися проти колишньогопрезидента АН УРСР В.Вернадського та новообраного президента О.Богомольця.Схожі процеси відбувалися в галузі літератури й мистецтва. У 1933 р. були заарештовані поет ідраматург М. Яловий, талановитий режисер, організатор театру «Березіль» Лесь Курбас, який пізнішезагинув у таборах. У 1934 р. були розстріляні новеліст Г.Косинка, лірик Д.Фальковський, драматург і поетК.Буревій, поет О.Близько, різкої критики й нападів з боку влади зазнавали Остап Вишня, М.Рильський,Л.Ландау. Загалом жертвами сталінських репресій стали близько 500 письменників, що жили й працювалив Україні.Апогеєм винищення української інтелігенції та передових діячів науки й культури стали 1937-1938роки.Для швидкого розгляду політичних справ і позасудового розгляду створювалися особливі трійки,що виносили вироки без участі обвинувачуваного. Сталінський терор не тільки позбавив волі й життя масилюдей, він розтлівав тих, кого минала трагічна доля. У людей гинули віра в добро, рушилися авторитети,тьмяніли ідеали. І навпаки, заохочувалися ганебні вчинки – доноси, наклепи, провокації. Світле й бажанемайбутнє, якого прагнули люди, зіткнулося в ті роки із соціальною незахищеністю, жорстокістю,скаліченими долями мільйонів людей.
51.Початок Великої Вітчизняної війни.Оборонні бої на території України.
22 червня 1941 р. нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз розпочалася ВеликаВітчизняна війна. Відразу ж після вторгнення Німеччини на територію СРСР війна стала для ньоговітчизняною, визвольною, справедливою.Німецький план «Барбаросса» передбачав бліцкриг – блискавичну війну: протягом 2-2,5 місяцязнищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ – Астрахань. Німецька армія наступала в трьохголовних напрямках: західному – на Ленінград, центральному – на Москву, південному – на Київ. Згідно зпланом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву наКавказ і Закавказзя. Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій «Південь» під командуваннямгенерал-фельдмаршала Г.Рундштедта. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт підкомандуванням генерала М.Кирпоноса та Південний фронт, під командуванням генерала М.Чередніченка.23-29 червня в районі Луцьк – Рівне – Броди відбулася найбільша танкова битва початковогоетапу війни. Війська Південно-Західного фронту змушені були відступити, залишивши Західну Україну. 30червня німці окупували Львів і вже на кінець третього тижня війни вони просунулися углиб України на300-350 км. На північному напрямку німецькі війська просунулися углиб радянської території на 500 км, нацентральному напрямку – на 600 км. Червона армія за перші три тижні війни втратила 850 тис. військових(у 10 разів більше, ніж Німеччина).Початковий період війни склався для Радянського Союзу вкрай невдало. Основні причинипоразок:– прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації, переоцінка значеннярадянсько-німецьких договорів, прорахунки у визначенні дати нападу Німеччини на Радянський Союз;– неукомплектованість Червоної армії кваліфікованими командирськими кадрами, кращі з яких сталижертвами сталінських репресій (знищено 20 % командного складу Червоної армії); нові командири були слабкопідготовлені, некомпетентні: лише 7 % командного складу мали вищу освіту;– незавершеність заходів щодо зміцнення західних кордонів, немобілізованість частин Червоноїармії (Сталін боявся спровокувати напад Німеччини).– повільне переозброєння і впровадження розробок нової військової техніки;– жорстка централізація управління військами з боку вищого державного керівництва привідсутності належної системи зв’язку і управління, що позбавило фронтових командирів можливостіприймати оперативні рішення, виходячи з конкретної бойової обстановки;– Німеччина, яка завоювала більшу частину Європи, за воєнно-економічним потенціалом значноперевищувала Радянський Союз, на початку війни мала перевагу в живій силі й техніці (армія Німеччинита її союзників, що виступила проти СРСР, налічувала 5,5 млн солдатів і офіцерів, у той час як радянськівійська – 2,9 млн). Воєнні дії. Друга половина 1941 р. характеризуються важкими, кровопролітними боями натериторії Уукраїни. Осболиво жорстокою була боротьба за столицю України. Оборона Києва, яка тривала з7 липня до 26 вересня 1941 р., відволікала значні сили ворога. Німецьким арміям вдалося оточити великеугруповання захисників Києва: у полон потрапило понад 665 тис. солдатів і офіцерів, було знищенокомандування Південно-Західного фронту. Причиною такої трагедії стали прорахунки вищого військовогокомандування, те, що Сталін не давав згоди на відведення військ.Ціною величезних жертв, героїчного опору народу план «блискавичної війни» був зірваний.Оборона Одеси тривала з 5 серпня до 16 жовтня 1941 р., оборона Севастополя – з 30 жовтня 1941 р. до 4липня 1942 р. Після розгрому Південно-Західного фронту основні сили ворог кинув на Москву, де з 30вересня по 5 грудня точилися важкі оборонні бої. 5-6 грудня радянські війська перейшли в контрнаступ,розгромивши німців і відкинувши їх на захід на 100-250 км. Перемога під Москвою остаточно поховалагітлерівський план бліцкригу, розвіяла міф про непереможність вермахту.Успіх під Москвою Сталін вирішив використати для розвитку загального наступу і дав указівкупро проведення численних розрізнених наступальних операцій. Погано продумані й слабко забезпечені вматеріально-технічному відношенні, всі вони були невдалими. Трагічні наслідки мала наступальнаоперація під Харковом у травні 1942 р.: загинуло три армії, у полон потрапило 240 тис. солдатів і офіцерів.Трагічно завершилася і спроба розгромити гітлерівців у Криму.Поразки в Україні різко змінили воєнно-стратегічну ситуацію, ініціатива знов перейшла до рукворога. У червні 1942 р. німецькі війська великими танковими з'єднаннями за підтримки авіації почалинавальний наступ на воронезькому напрямку. Наслідком цього був прорив фронту вглиб на 200-400 кмпротяжністю 600-650 км. 22 липня 1942 р. після захоплення міста Свердловська Ворошиловградськоїобласті гітлерівці остаточно окупували всю територію Української РСР, яка знаходилась в окупаціїпротягом одного року й одного місяця.
52.Встановлення фашистського окупаційного режиму.Розчленування України.
За розробленим ще 1940 р. стратегічним «Генеральним планом «Ост»» гітлерівська Німеччинапередбачала щодо України такі заходи:– часткове онімечення місцевого населення;– заселення німцями окупованих земель;– масова депортація населення, у тому числі українців, до Сибіру;– економічне пограбування території України;– перетворення місцевого населення на рабів;– пограбування культурних цінностей, знищення пам'яток культури.Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини. До дистрикту „Галичина” входилиЛьвовська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська області (без північних регіонів). Вонипідпорядковували так званому Польському (Варшавському) генерал-губернаторству.Рейхскомісаріат„Україна”об’єднувавРівненську,Волинську,Кам’янець-Подільську,Житомирську області, північні райони Тернопільської та Винницької облстей, східні райониМиколаївської, а також Київська, Полтавська, Дніпропетровська області, північні райони Криму тапівденні райони Білорусії. Центром рейхскомісаріату стало місто Рівне.У південно-західному районі України була створена адміністративно-територіальна одиниця„Трансністрія” у складі Одеської, Чернівецької, південних районів Винницької і Західних областейМиколаївської облаасті. Вона вважалася румунською провінцією.Східні райони (Чернігівщина, Сумщина, Харківщина, Донбас, Кримський півострів) булипідпорядковані військовій адміністрації.Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть доукраїнців виявив рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України».Після окупації України було встановлено нацистський «новий порядок», який передбачавліквідацію суверенітету або державності завойованих країн (територій), економічне пограбування івикористання всіх ресурсів в інтересах III рейху, расову дискримінацію, геноцид, антисемітизм, терор івбивства невинних людей.В Україні діяли каральні органи нацистів (СС, СД, гестапо), які проводили терор проти мирногонаселення. У січні 1942 р. німецьким командуванням був прийнятий план фізичного знищення євреїв натериторії всіх окупованих країн Європи. Політика нацистської Німеччини та її прибічників упереслідуванні й знищенні єврейства в 1933-1945 рр. отримала назву «Холокост» (від давньогрецькогоХоіо-саизїозіз – знищення вогнем, жертвопринесення).Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення укрематоріях, голодомор, цькування собаками. Створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв.Масове знищення євреїв відбулося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), Львові, Бердичеві, Одесі.За роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис, у Дробицькому Яру в Харкові – понад 60тис, в Янівському концтаборі у Львові – понад 160 тис. українських громадян переважно єврейськоїнаціональності. Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарняхвисіли написи: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено». Мирному населенню міст заборонялосякористуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками. Були зачинені школи йвищі заклади освіти. Обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування. Українціперетворювалися на людей «третього сорту». Влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців,представників радянської влади. Загалом в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн осіб мирногонаселення і 1,3 млн військовополонених.Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено обов’язкову трудовуповинність для всього населення (включаючи підлітків з 14 років). Щоб забезпечити більш «ефективну»експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи („спільні двори”). З населення стягуваласявеличезна кількість різних податків (за будинок, садибу, худобу тощо). Селяни, незалежно від наявностікорови повинні були здавати молоко (600-700 л. на протязі року) або ж оплачувати відповідний додатковийподаток. Крім офіційних податків, окупанти вдавалися до прямого пограбування населення, мородерства.Людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почалося безсоромне пограбування матеріальних ікультурних цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. ДоНімеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робочасила. Із України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн осіб.Отже, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він не забезпечив покориукраїнського народу, а, навпаки, викликав масовий рух Опору в Україні.
53.Рух опору на окупованій території України.
Із перших днів окупації на території України розгорнулася антифашистська боротьба. Існували двітечії руху Опору: радянська і націоналістична.Військова доктрина Радянського Союзу припускала ведення війни малою кров'ю на чужійтериторії. Тому партизанська війна вважалася недоцільною, і в 1930-ті рр. було ліквідовано партизанськібази в прикордонних районах.Фашисти дуже швидко просувалися Україною, тому в їхньому тилу залишилися цілі підрозділирадянських військ. Саме ці підрозділи стали базою радянського партизанського руху. Організаційнеоформлення радянського партизанського руху відбулося у 1941-1942 рр. З початком війни на територіїУкраїни були залишені для боротьби в німецькому тилу 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, вяких налічувалося, за різними підрахунками, від 200 до 600 тис. чол. 30 травня 1942 р. для координаціїпартизанського руху було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць – Українськийштаб партизанського руху на чолі з Т.Строкачем.Основні райони боротьби партизанів – Полісся, Чернігівщина, Сумщина. Діяльність партизанськихзагонів як правило підпорядковувалася та узгоджувалася з потребами фронту: диверсії на залізницях, ударипо воєнним об’єктам, розвідка, допомога в переправі через річку тощо.У перший рік війни дії партизан і підпільників мали неорганізований характер, бракувалопідготовлених командних кадрів і фахівців. У 1941 р. партизани мали на озброєнні тільки гвинтівки,карабіни, револьвери, пляшки із запалювальною сумішшю. Вибухівки й мін було обмаль. Більшістьпартизанів захоплювали зброю у ворога. У з'єднанні С. Ковпака трофейна зброя складала 80 % усьогоозброєння. Пізніше чпартизанський рух значно розширився, підвищилася його ефективність. Так,наприкінці 1942 р. в німецькому тилу вже діяли великі добре озброєні партизанські з’єднання підкерівництвом О.Федорова, С.Ковпака, О.Сабурова, М.Наумова. Особливої активності дії партизанів набулиу 1943 р. під час так званої „рейкової війни”: цього року вони в окупаційній зоні підірвали 3688 ешелонів,1469 залізничних мостів.Партизани діяли активно, самовіддано, організовували диверсії, знищували окупантів, велиагітацію серед населення. Однак ефективності їхніх дій заважала позиція Й. Сталіна. Він не довірявактивним діям народних мас. Центральний штаб партизанського руху кілька разів розформовували, а всічні 1944 р. його було повністю ліквідовано.Найбільше піднесення партизанського руху припадає на початок 1944р. у Вінницькій,Житомирській, Кам'янець-Подільській, Кіровоградській, Тернопільській і Чернівецькій областях. У містах іселах України діяло комуністичне й комсомольське підпілля («Молода гвардія», місто Краснодон;«Партизанська іскра», село Кримки Миколаївської області та ін.).Представники націоналістичного руху у роки війни намагалися відновити незалежність України.Вони воювали і проти фашистів, і проти радянських військ. Політичним центром націоналістичного рухубула ОУН.До початку війни ОУН співробітничала з німцями. У німецькій армії був утворений Легіонукраїнських націоналістів. Керівництво ОУН розраховувало на сприяння Німеччини у відновленніукраїнської державності. Проте, спроба проголошення у Львові 30 червня 1941 р. самостійної українськоїдержави не була підтримана Німеччиною. Гестапо заарештувало всіх членів новоствореного уряду на чоліз Я.Стецьком, а також керівника радикального крила ОУН С.Бандеру. Проти ОУН розпочалися репресії. У відповідь керівники ОУН почала створювати партизанські загони, які в жовтні 1942 р. об'єдналися підназвою Українська повстанська армія.УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого населення. Мережа оунівськогопідпілля охопила передусім західні райони України. Українська повстанська армія та інші загони, підпілляОУН переважно діяли як самооборона населення: витіснення окупаційної адміністрації і створенняукраїнської; захист населення від сваволі німців; зрив спроб вивозу до Німеччини продовольства, робочоїсили; проведення оборонних боїв з карателями. Напади на воєнні об’єкти здійснювалися в основному зметою оволодіння зброєю.Партизанські дії УПА були спрямовані проти німців та їхніх союзників, польських військовихформувань і населення, вони активно воювали проти радянських партизанських загонів, а згодом іпідрозділів Червоної армії. Зокрема, лише у жовтні-листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і54 бої проти радянських партизанів. Кількість членів УПА за різними даними становила від 30 тис. до 100тис. бійців.Із приходом Червоної армії в Західну Україну радянське командування для боротьби з УПАстворило окрему армію НКВС. Боротьба сторін продовжувалася до середини 1950-х рр. і мала надзвичайножорстокий характер.
54.Визволення України від фашистських загарбників
Визволення України почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942 – лютий 1943 р.), якапоклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР. Перші населені пункти України в східномуДонбасі були звільнені в грудні 1942 р. Остаточне ж визволення українських земель почалося в ходіКурської битви (5 липня – 23 серпня 1943 р.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків. Увересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, уздовж якої німці намагалися створитинеприступну лінію стратегічної оборони («Східний вал»). Кульмінацією битви за Дніпро було визволеннявід окупантів Києва. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав за будь-яку ціну звільнитиКиїв до річниці Жовтневої революції 1917 р. Ціною величезних людських втрат радянські війська 6листопада 1943 р. звільнили місто. За визволення столиці України понад 1000 солдатів і офіцерів булиудостоєні звання Героя Радянського Союзу.У 1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад 2,3млн осіб, здійснило серію блискучих наступальних операцій, остаточно визволивши територію України.У січні-лютому 1944 р. радянські війська провели на території України 4 успішних військовихоперації: Житомирсько-Бердичівська, Корсунь-Шевченківська, Рівненсько-Луцька і Нікопольсько- Криворізька. Особливе значення мала Корсунь-Шевченківська битва, в результаті якої війська і знищиливелике угрупування фашистів: ворог втратив убитими 55 тис. солдатів і офіцерів , понад 18 тис. потрапилив полон, радянські війська захопили велику кількість бойової техніки і озброєння. Ця перемога створиласприятливі умови для подальшого визволення Правобережжя України.У результаті військових операцій у березні-травні 1944 р. радянські війська на початку березнявийшли у передгір’я Карпат, а 28 березня вперше вийшли до державного кордону СРСР і перенесли бойовідії на територію Румунії. Війська 4-го Українського фронту, Приморська армія та моряки Чорноморськогофлоту в результаті запеклих боїв (8 квітня – 12 травня) визволили Кримський півострів. Німецька арміявтратила понад 100 тис. осіб убитими та полоненими, майже всю бойову техніку.На останньому етапі визволення України (липень – жовтень 1944 р.) в результаті потужногонаступу на Рава-руському і Львовському напрямках були оточені значні сили ворога під Бродами(Львівська область) – 8 дивізій кількістю до 60 тис. осіб. У боях було знищено 38 тис. гітлерівців, понад 17тис. взято в полон, серед розгромлених сил вермахту була дивізія СС „Галичина”, яка втратила більшеполовини свого складу, з оточення вирвалося лише 3 тис. осіб. У жовтні 1944 р. завершилося визволеннявсієї території України. 27 жовтня був звільнений від окупантів Ужгород, а 28 жовтня – решта населенихпунктів Закарпатської України.Отже, битва за визволення України тривала 22 місяці. Після вигнання ворога з української землібойові дії перемістилися на територію Центральної та Південно-Східної Європи. Війська 1-го Українськогофронту визволяли від гітлерівських загарбників польські землі, а у квітні-травні 1945 р. разом зБілоруськими фронтами провели Празьку операцію, у ході якої був завершений розгром нацистськоїНімеччини, штурмували Берлін. 2,3,4-й Українські фронти взяли участь у звільненні від нацистськоїокупації Румунії, Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії, Чехословаччини. Війська 2-го Українськогофронту брали участь і в розгромі Квантунської армії Японії на Далекому Сході.Воїни-українці зробили вагомий внесок у перемогу над нацистською Німеччиною та їїсоюзниками. Радянськими бойовими нагородами було відзначено 2,5 млн осіб.Українцями були маршали С.Тимошенко, Р.Малиновський, А.Єрьоменко, П.Рибалко, С.Руденко,генерали В.Герасименко, П.Жмаченко, К.Москаленко, І.Кириченко та інші. Маршали й генерали українськогопоходження очолювали більше половини з 15 фронтів, які діяли в період боротьби з німецько-фашистськими загарбниками. На відзнаку мужності й героїзму українського народу, який захищав свою землю відпоневолювачів, почесне звання «Місто-герой» було присвоєно містам Киiв, Одеса, Керч і Севастополь.
55.Внесок України в розгром фашистської Німеччини та її союзників.
Зазнавши в Другій світовій війні величезних людських втрат і руйнувань, Україна зробила гідний внесок у розгром Німеччини та її союзників. Тому свято Перемоги у Великій Вітчизняній війні 9 травня 1945 р. — це також свято її народу. Це свято загальнонаціональної гордості, а разом з тим загальнонаціональної скорботи. Гордість за великий історичний подвиг, скорбота за втраченими долями, за нездійсненними надіями.
Після нападу 22 червня 1941 р. Німеччини на СРСР Україна перетворилася на один із найважливіших театрів бойових дій між військами Німеччини та її союзників і радянською армією. Воєнні дії на території України тривали з першого дня Великої Вітчизняної війни і до 28 жовтня 1944 p., коли було остаточно звільнено територію України, — тобто 1225 днів. Саме відчайдушний опір радянської армії на території України в 1941 р. призвів до фактичного зриву планів "блискавичної війни" Німеччини проти СРСР. Хоча територія України 22 липня 1942 р. була повністю окупована ворогом, українці продовжували битися у лавах радянської армії, в партизанських загонах і підпіллі, працювали на воєнному виробництві в тилу.
Україна сповна відчула, що таке нацистський "новий порядок". Мільйони мешканців України стали його жертвами: хто загинув або був вивезений на примусові «роботи, хто залишився в живих, але сповна переніс всі тяготи окупації. Жертвами окупаційного режиму стали близько 4 млн. мирних громадян України.
Визволення території України розпочалося 18 грудня 1942 р. Ворог чинив завзятий опір, розгорілися кровопролитні бої. На території України було зосереджено понад 60% сил гітлерівської Німеччини. Середньодобові втрати радянської армії під час звільнення України складали 68 тис. чол. Загальні втрати за 1943-1944 pp. склали 3,5 млн. чол. Не менше 50% особового складу військ, які билися з гітлерівцями в Україні, були її мешканці.
Але тут слід сказати, що жертви могли бути і меншими, якби не сталінський режим, для якого людське життя нічого не значило і якому перемога була потрібна любою ціною.
Боротьба за визволення України носила загальнонародний характер. Український народ боровся за існування себе як етносу, за збереження України як своєї Батьківщини.
У лавах радянської армії воювало понад 7 млн. українців. Кожен другий з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живим, став на все життя інвалідом. Українці складали в радянській армії другу за чисельністю національну групу. Серед вищих офіцерів, зокрема командуючих фронтів та армій, було чимало українців. Найвідоміші з них — А.Єрьоменко, С.Тимошенко, Р.Малиновський, М.Ватутін, І.Черняхівський, П.Рибалко, К.Москаленко, П.Жмаченко, С.Руденко, І.Кириченко та ін.
Ратний подвиг багатьох українців на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни відзначений найвищими нагородами. Серед них — 2072 удостоєні звання Героїв Радянського Союзу; 32 українці — двічі. А льотчик-винищувач Іван Кожедуб став тричі Героєм Радянського Союзу. Багато представників української землі стали і повними кавалерами ордену Слави. З 7 млн. орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам радянської армії, 2,5 млн. одержали жителі України.
В той же час не треба забувати і про бійців УПА (через лави якої пройшло близько 500 тис. чол.), які теж боролись за незалежність своєї Батьківщини і не хотіли миритися з пануванням на її території тоталітарних режимів.
Також 120 тис. українців воювали в армія Антигітлерівської коаліції (США, Канади, Франції, Польщі, Чехословаччини). На відзнаку мужності і героїзму українського народу, який захищав свою землю від поневолювачів, почесне звання "Місто-герой" було присвоєно Києву, Одесі, Керчі і Севастополю.
Перемогу над гітлерівською Німеччиною українці наближали також своєю героїчною працею в радянському тилу: на заводах, копальнях, в колгоспах, лабораторіях, навчальних закладах тощо.
Ключові дати
28 жовтня 1944 р. - визволення території України.
9 травня 1945 р. — день перемоги у Великій Вітчизняній війні.
56.Відбудова народного господарства в Україні після Великої Вітчизняної війни.
Війна призвела до небаченого руйнування економіки України. Після війни її промислово- виробничий потенціал становив 48% проти рівня 1940 р. Відбудова господарства починалася відразу жпісля визволення українських земель, а вже в травні 1945 р. було відбудовано 30% зруйнованихпромислових потужностей.У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла четвертий п'ятирічний план (1946-1950 рр.)відбудови народного господарства, що передбачав перевищення його довоєнного рівня. В Україніпланувалося доведення на кінець п'ятирічки валової промислової продукції до 113 % порівняно з 1940 р.Поставки за рахунок репарацій з Німеччини, допомога з-за кордону були незначними. Основнимджерелом інвестицій в економіку залишалися внутрішні резерви. Відбудова господарства розпочалася зважкої промисловості. При цьому уряд керувався політичними мотивами: створити такий воєнно- промисловий комплекс, який би служив гарантом оборони країни і базою перемоги світового соціалізмунад капіталізмом.В Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес і великі тепловіелектростанції, металургійні заводи. У 1948 р. машинобудівних заводів працювало більше, ніж до війни.Розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок легкої, сільського господарства, науки і культури, якіфінансувалися за залишковим принципом. Посилилася диспропорція в розвитку промисловості на користьгалузей воєнно-промислового комплексу. Досягнення науково-технічного прогресу впроваджувалися повільно.Підприємства працювали за старими технологіями, надзвичайно високими були енерго- і матеріаломісткістьвиробів. Цим було обумовлене технічне відставання Радянського Союзу від Заходу.Важливим джерелом відбудови став героїчний ентузіазм народу. Майже 90% працюючих булиохоплені різними формами соціалістичного змагання.У 1950 р. важка промисловість перевершила, а легка – ледве досягла 80% довоєнного рівня.Україна знову зайняла традиційне місце паливно-металургійної бази Радянського Союзу.У надзвичайно складних умовах проходила відбудова сільського господарства. Скоротилисяпосівні площі, не вистачало робочих рук, техніки, коней. Важким було становище селян: мізерна оплатапраці, високі податки на підсобне господарство, селяни не мали паспортів, на них не розповсюджувалосяпенсійне забезпечення, виплати по тимчасовій непрацездатності. Капіталовкладення в сільськегосподарство були недостатніми і складали не більше 7% загального обсягу асигнувань. Здійснюваласяполітика «ножиць цін» стосовно сільського господарства: державні заготівельні ціни залишилися на рівні1928 р., хоча ціни на промислову продукцію зросли у 20 разів. На кінець 1950 р. сільське господарство недосягла довоєнного рівня.
Грошова реформа 1947 р. З метою зміцнення фінансової системи (скорочення грошової маси,випущеної під час війни) у грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу. Її проводили конфіскаційнимиметодами. Старі гроші, що перебували в обігу, обмінювалися на нові у співвідношенні 1:10. Вклади вОщадбанку до 3 тис. крб переоцінювалися 1:1, від 3 до 10 тис. – із розрахунку 3:2, а понад 10 тис. крб –зменшувалися наполовину. Грошова реформа привела об'єм грошової маси, що перебувала в обігу, у відповідність зпотребами господарства. Але вона призвела до конфіскації грошей у тих, хто заощадив певні суми.Особливо боляче реформа вдарила по селянству, яке знову було ошукане державою. В умовах повноївідсутності установ Ощадбанку на селі, обмін готівкових грошей, що зберігалися у селян вдома,здійснювався за невигідним співвідношенням.
Голод 1946-1947 рр. У період повоєнного відновлення господарства в Україні знов стався голод.Причинами цього явища стали:– повоєнна розруха;– відновлення важкої промисловості за рахунок сільського господарства;– запровадження для селян величезних податків (навіть на фруктові дерева);– розширення посівних площ і виконання планів хлібозаготівлі за будь-яку ціну;– посуха 1946 р., що викликала неврожай усіх сільсько-господарських культур.Голод охопив більшість східних і частину південних областей України. Хлібозаготівельнакампанія проводилася під гаслом «Боротьба за хліб – це боротьба за соціалізм!»У роки голоду радянське керівництво надавало «інтернаціональну допомогу» країнам СхідноїЄвропи, у яких був встановлений соціалістичний лад, а також Франції, яка була союзницею в розгромінацистської Німеччини. Із Радянського Союзу ешелонами вивозився хліб до цих держав. У цей час у містахдіяла карткова система забезпечення населення хлібопродуктами. Селяни ж не мали й цього. Голодуючихназивали «колгоспниками, які мають гострі нестатки». У результаті голоду в Україні померло близько 1млн осіб.
57.Жданівщина в Україні
По закінченню війни окремі письменники, в умовах певного послаблення контролю з боку режиму, спробували дещо відійти від партійних настанов в галузі літератури. Відновлення ідеологічного тиску на суспільство було довірено Андрію Жданову - секретарю з ідеології, близькому помічникові Й. Сталіна. Ідеологічна кампанія, що в сучасній історичній науці отримала назву "жданівщина", була спрямована насамперед проти тих, хто прагнув послаблення ідеологічного тиску з боку керівної комуністичної партії. Водночас ця кампанія мала на меті ще більше піднести значення російської культури і науки на противагу успіхам інших народів.
Протягом 1945-1948 pp. було прийнято чотири постанови ЦК ВКП (б) про спрямування розвитку літератури і мистецтва. У липні 1946 р. ЦК ВКП (б) звинуватив українських комуністів у неправильному доборі кадрів та їхній недостатній політико-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва, де "існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія" і "мають місце українські націоналістичні концепції".
Відповідно до рішень у Москві, ЦК КП (б) У ухвалив низку постанов, метою яких було "поставити на місце" українських радянських літераторів та митців: "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури", Про журнал "Вітчизна", "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення", "Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП (б)"Про оперу "Велика дружба" В. Мураделі та ін. В критиці творів та їх авторів переважали обвинувачення у "буржуазному націоналізмі", ставилися вимоги "викривати ворогів народу".
Наприклад, праця "Нарис історії української літератури", на думку партійних керівників, мала суттєві "недоліки", бо її автори "перекрутили" марксистсько-ленінське розуміння історії української літератури і подали її начебто в буржуазно-націоналістичному дусі. Редакція журналу "Вітчизна", зокрема головний редактор Ю. Яновський і його заступник, звинувачувалися в тому, що "систематично надавала свої сторінки для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеології і сама опинилася в полоні буржуазно-націоналістичних поглядів".
Особливої жорсткості набуло полювання на реальних і удаваних українських націоналістів під час перебування в Україні Кагановича у 1947 році. На пленумі спілки письменників України, партійних зборах постійно критикувалися за націоналізм, всіляко цькувалися у пресі М. Рильський, А. Малишко, В. Сосюра, Ю. Яновський, І. Сенченко, П. Панч та інші.
Подібній критиці "за націоналізм" було піддано перший том "Історії України" за редакцією М. Петровського "за грубі політичні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру".
Вершиною ідеологічного наступу став 1951 р., коли було піддано необгрунтованій і різкій критиці патріотичний вірш В. Сосюри "Любіть Україну". Цей вірш був названий "ідейно порочним твором". Автора змусили опублікувати принизливе каяття. В дусі критики 1946-1948 pp. M. Рильському знову згадали про "серйозні ідеологічні помилки", критикувалася опера К. Данькевича "Богдан Хмельницький".
У 1948 р. з ініціативи вищого партійного керівництва в СРСР розгорнулася боротьба з так званими "космополітами", яка поширилася і в Україні. Цього разу в поле зору партійних ідеологів потрапили літературні і театральні критики, євреї за національністю. У 1950 р. було ліквідовано кабінет єврейської історії Академії наук УРСР. Ще раніше, у 1949 р. заарештували його провідних співробітників. Протягом 1948-1952 pp. у зв'язку з так званою "Справою Єврейського Антифашистського Комітету" було репресовано 19 єврейських письменників України.
58.Хрущовська відлига в Україні
Час після смерті Сталіна (березень 1953 р.) до жовтня 1964 р., при всій своїй суперечності, носить назву "відлиги". Перший і найбільш рішучий крок у бік десталінізації суспільного життя був зроблений Хрущовим по реабілітації жертв великого терору. Цей процес почався відразу після смерті Сталіна і здобув свого найбільшого піднесення після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.). Спочатку реабілітації підлягали репресовані діячі КПУ (В.Чубар, С.Косіор, В.Затонський, М.Скрипник, Ю.Коцюбинський та ін.). У липні 1956 р. в пресі з'явились повідомлення про реабілітацію драматурга М.Куліша, режисера Л.Курбаса та ін.). Загалом до листопада 1959 р. державні інстанції, органи прокуратури і КДБ переглянули 4 млн. 263 тис. справ на 5 млн. 481 тис. чоловік. З їх числа було реабілітовано 2 млн. 684 тис. осіб, що становило 58,2% тих, на кого були заведені справи в репресивних органах України.
Почалась часткова ліквідація сталінського ГУЛАГУ (Главное управление лагерей). За кілька років сотні тисяч жертв сталінських репресій повернулись в Україну. Зокрема, до 1957 р. було звільнено понад 65 тис. бійців ОУН-УПА.
За часів М.Хрущова було здійснено низку економічних реформ. Насамперед це стосувалось українського села, яке найбільше потерпало від сталінського терору. Серед перших заходів слід назвати підвищення заготівельних цін на сільськогосподарську продукцію, що одразу дало поштовх до зростання продуктивності праці в сільському господарстві. Восени 1953 р. з колективних господарств було списано всю заборгованість минулих років по поставках продукції тваринництва. Для стимулювання праці сільськогосподарських працівників їм було дозволено сплачувати грошовий аванс з коштів, які надходили від реалізації сільськогосподарської продукції. Після смерті Сталіна був послаблений податковий прес на особисті селянські господарства — розмір податку був зменшений майже вдвічі. Однак перманентні заходи не могли вирішити долю села.
Велику роль у планах М.Хрущова займала цілинна програма. Це була ще одна спроба екстенсивним шляхом вирішити долю продовольчої проблеми. 1956 р. на полях Західного Сибіру, Казахстану і Північного Кавказу працювало понад 75 тис. кращих представників української молоді.
Протягом 50-х років відбулось укрупнення колгоспів, що частково зменшило апарат управління. 1958 р. було ліквідовано МТС (машинно-тракторні станції), а їхня техніка перейшла до колгоспів. Але тривали зміни недовго. Під адміністративний тиск чиновництва потрапили підсобні господарства колгоспників, які розглядались як джерело нетрудових доходів громадян. Власники підсобних господарств обкладались величезними податками, місцева влада взяла під пильний контроль діяльність громадян, які не були членами колгоспів.
Повернення до адміністративно-бюрократичних методів керівництва призвело до того, що багато родючих земель були зайняті під посіви кукурудзи. Сталося це без серйозного наукового обгрунтування внаслідок сліпого копіювання західних технологій (насамперед США та Канади), що мало негативний вплив не тільки на сільське господарство, але й на всю соціальну сферу СРСР. З'явилися гострі перебої з хлібобулочними та м'ясо-молочними продуктами. Якщо з 1950 по 1958 pp. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958-1964 pp. - лише на 3%. За добу М.Хрущова вперше за всю історію радянської влади країна стала ввозити зерно.
Паралельно і з сільським господарством хрущовські реформи здійснювались у промисловості. Відбулась заміна галузевого управління промисловістю територіальним. Замість галузевих міністерств керівництво промисловістю республіки перейшло до територіальних рад народного господарства — раднаргоспів. Уряд України дістав під своє керівництво майже 10 тис. промислових підприємств, виділених в 11 економічних адміністративних районів. Україна середини 50-х — початку 60-х років перетворилась на один з найбільших регіонів машинобудування, металургії, інших галузей. Тепер перед Хрущовим стояло завдання переведення підприємств на господарський розрахунок, запровадження нового господарського механізму, який включав би в себе максимум самостійності підприємств та активний процес матеріального та морального заохочення трудящих. На цей крок М.Хрущов не наважився. Половинчасте реформування промислової сфери не могло дати і не дало очікуваних результатів. Екстенсивний метод господарювання залишався пануючим, радянські товари були в більшості неконкурентноздатні. Проте навіть окремий успіх хрущовських реформ вплинув на соціальну сферу суспільства. Відбувалось небачене за масштабами житлове будівництво, мільйони людей з підвалів і комуналок переселились у світлі та затишні квартири, в багатьох сім'ях з'явилися товари, про які навіть не можна було мріяти у сталінську добу: телевізори, магнітофони, холодильники, пральні машини. Дещо зросли заробітна плата і добробут людей.
Намагаючись ліквідувати бюрократизм партійної номенклатури, Хрущов здійснив поділ апарату за виробничим принципом. Партійні, радянські, комсомольські органи було поділено на промислові і сільські.
Хрущовська "відлига" привела до часткової лібералізації суспільного життя. На всіх рівнях у партійному середовищі відбувалась ревізія політики сталінського періоду. У трудових колективах, творчих спілках бурхливо обговорювались десятиріччя, пов'язані зі сталінським терором, засуджувався тоталітаризм, командно-адміністративні методи управління державою, критики зазнав культ особи Сталіна.
"Відлига"" мала вплив на сферу культури. Послабилася політика самоізоляції, пожвавилися поїздки за кордон, обмін делегаціями, туризм, виставки в мистецтві та культурному житті. Велике значення мала кампанія пропаганди у зв'язку з 300-річчям Переяславської угоди гетьмана Б. Хмельницького з московським царем. Наслідком був зростаючий інтерес населення України до історії своєї Вітчизни, її національних героїв. У 1957 р. українські історики засновують "Український історичний журнал", з'являється монографія Івана Крип'якевича "Богдан Хмельницький".
Політична "відлига" привела до нової хвилі "українізації". Знову було поставлено питання про збереження і розвиток української мови. Саме з цих позицій виступили М.Рильський, Н.Рибак, С.Крижанівський та ін.
Подією історичної ваги став розвиток "шестидесятництва" в Україні. Шестидесятниками називали видатних українських митців, які відкрито виступили проти фальші, помпезності, заідеологізованості в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Українська культура збагатилася новими творами О.Гончара, М.Стельмаха, В.Сосюри, Д.Павличка, Л.Костенко, !.Драча, В.Симоненка, Б.Олійника, В.Коротича, В.Стуса, І. Дзюби, І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Чорновола та ін.
Політична "відлига* сприяла появі дисидентського руху. Проте мирне співіснування тоталітарної системи з національним відродженням було недовгим. 1957 р. за вказівкою М.Хрущова відбувся наступ на церкву та релігію. До 1961 р. було ліквідовано майже половину всіх релігійних установ. Посилились русифікаторські тенденції в системі народної освіти. Почалось переслідування дисидентів. Хрущов особисто вимагав Для них смертної кари. Переслідувань зазнало шестидесятництво.
Економічна криза, яка охопила радянське суспільство, остаточно визначила згортання реформ і повернення на шлях неосталінізму. Це наочно підтвердив розстріл робітничого страйку у Новочеркаську (1962 p.).
Партійний апарат давно очікував можливості відлучити М.Хрущова від влади. Загальне незадоволення народу дало змогу опонентам Хрущова перейти в наступ. Жовтневий 1964 р. Пленум ЦК КПРС усунув Хрущова з вищих партійних і державних посад. Неосталіністам, яких очолив Л.Брежнєв, вдалося зупинити реформи лібералізації радянського суспільства.
Хоча реформи М.Хрущова носили непослідовний і незавершений характер, проте вони відкрили перспективу майбутнього демократичного оновлення радянського суспільства.
59.Україна в умовах наростання кризових явищ 60-80 (20ст.)
Згодом після зняття М. С. Хрущова у 1965 р. була здійснена спроба запровадження господарської реформи, перш за все вдосконалення управління виробництвом. Але за умов надцентралізації виробництва здійснення цієї реформи ставало проблематичним. Хоча збільшилася зарплата робітників і службовців у всіх галузях, зростало житлове будівництво, кількість проблем не зменшувалась, а збільшувалась. Основним гаслом брежнєвського керівництва стала стабільність, що фактично означало незмінність, застій. У 60-80-х роках політичний курс радянського керівництва відрізнявся різко вираженим консерватизмом. Будь-який опозиційний рух нещадно придушувався. Проте неосталіністи не могли повернутися до відкритого і масового терору.
Потенційні можливості командно-адміністративної системи вичерпалися, вона стала нечутливою до науково-технічного прогресу. З 1965 р. почала проводитись реформа в аграрному секторі — були підвищені закупівельні ціни на сільгосппродукцію, збільшені капіталовкладення в сільське господарство, в колгоспах вводилася гарантована оплата трудодня грошима, а також надбавка за кінцеві результати, знижувалась ціна на сільгосптехніку. Проте технічних засобів, необхідних для впровадження індустріальних технологій, не вистачало. Нераціонально використовувалась земля. Залишалося невирішеним питання про соціальний розвиток села, його газифікацію, теплофікацію, водопостачання, медичне й торговельне обслуговування. Трудові ресурси на селі значно зменшилися внаслідок процесів урбанізації. Усе це призвело до уповільнення темпів розвитку виробництва. У 1982 р. була прийнята Продовольча програма УРСР, яка передбачала зміни в управлінні аграрним сектором (створення структури Агропрому), інтенсифікацію виробництва. Проте вона не була виконана.
Прагнучи збільшити збір сільгосппродукції, влада розширяла посівні площі. Ступінь ріллі безпосередньо сільськогосподарських угідь досягала 80% проти 25% у США і 48% у Франції. Це призводило до посилення ерозії ґрунтів, і Україна щорічно втрачала до 600 млн. т родючих ґрунтів.
Низький рівень життя і важкі умови праці призвели до відтоку населення із сіл. За 1966-1985 рр. з українського села виїхало 4,6 млн чол., в основному молодь. Змінилася соціальна структура населення республіки. Якщо в 1960 р. сільські жителі складали половину населення республіки, то в 1985 р. — 1/3.
Протягом 1959-1988 рр. населення України зросло на 9,6 млн осіб, і в 1989 р. становило 51,7 млн. Проте народжуваність знизилася. Природний приріст перестав забезпечувати просте відтворення поколінь. У 7 областях було зафіксоване зменшення чисельності населення, а у двох (Чернігівській і Сумській) припинився і природний приріст населення: кількість померлих почала перевищувати кількість народжених.
У 1978 р. була прийнята Конституція УРСР, в якій декларувалися принципи розширення й поглиблення соціалістичної демократії шляхом активізації діяльності Рад народних депутатів, залучення мас до участі в управлінні державою. Але це були лише декларації.
Виходячи з свого постулату про злиття радянських народів, партійне керівництво, особливо за часів В. В. Щербицького (1972-1989), почало проводити в Україні політику русифікації.
Усі ці явища спричинили появу дисиденства — руху інакомислячих, які критикували політику уряду. Вони вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Власті переслідували їх, організувавши декілька політичних процесів. Обвинуваченими стали В. Чорновіл, В. Стус, І. Дзюба та інші.
У 1976 р. група дисидентів створила Українську гельсінську групу (УГГ), яка повинна була сприяти виконанню Гельсінських угод у сфері прав людини. До неї входили М. Руденко, О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко та інші. Проте цей рух не набув значного поширення у зв’язку з тим, що більшість людей лякало інакомислення, вони десятиліттями виховувались у покорі, до того ж питання, які ставили дисиденти, не були проблемами щоденного буття.
60.Дисидентський Рух в Україні в 60-80х роках
Зародившись у середині 1950-х рр., дисидентський рух активно набирав сили. Виступаючи проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, зростаючої русифікації, він ставав центром опозиційного руху, головними осередками якого були Київ і Львів.
Сьогодні в дисидентському русі виділяють чотири напрями: самостійницький, національно-культурний, правозахисний, релігійний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирним шляхом, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Яскравими представниками цього напрямку були історик В. Мороз, журналіст В. Чорновіл, вчителька О. Мешко, мистецтвознавець Б. Горинь, психолог М. Горинь, поет В. Стус, письменник Г. Снегірьов, літературний критик Є. Сверстюк.
Національно-культурницький напрям представлений насамперед шістдесятниками. Це літературні критики І. Дзюба та І. Світличний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець З. Франко та ін. Напрям базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам’яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції.
На захист невід’ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, прав особи перед державою виступали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П. Григоренко, інженер М. Маринович, математик Л. Плющ, психіатр С. Глузман та ін. Зокрема, генерал П. Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримськотатарського народу, репресованого комуністичним режимом.
Окремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям. Він обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань і течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих. Відомим діячем цієї течії був пастор Г. Вінс.
Основними формами протесту дисидентів були демонстрації та публікації. Вони надсилали петиції й листи до вищих партійних та державних інстанцій, створювали громадські комітети із захисту прав людини, проводили мітинги. Однією з найвідоміших акцій була маніфестація 4 вересня 1965 р. проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін. У грудні 1965 p. І. Дзюба надіслав лист на ім’я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з вимогою припинити арешти, до якого додав написану у вересні-грудні роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Проте це не дало результату. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. За таких обставин до пера взявся В. Чорновол. У тому ж 1966 р. він видав роботу «Правосуддя чи рецидив від терору», а 1967 р. опублікував за кордоном документальну збірку «Лихо з розуму». У 1970 р. В. Мороз публікує роботу «Мойсей», «Хроніки опору», «Репортаж із заповідника імені Л. Берії». Протягом 1970-1972 рр. виходить шість номерів самвидавного журналу «Український вісник».
Реакція влади була миттєвою – репресії, тюремне ув’язнення, відправлення до концтаборів. Поширеним видом покарання стала ізоляція в лікарнях для психічно хворих людей. Активно використовувалися адміністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів. Так, 22 травня 1967 р. влада дає дозвіл на розгін демонстрації біля пам’ятника Т. Шевченку. У тому ж 1967 р. при КДБ було створено п’яте управління (ідеологічне). Потужного удару по рухові було завдано на початку 70-х рр. 30 грудня 1971 p. ЦК КПРС прийняв постанову про проведення всесоюзної кампанії щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Як наслідок, 1972 р. республікою проходить хвиля арештів, що увійшла в історію під назвою «великий погром». Незважаючи на це, дисиденти продовжили роботу. У 1974 р. С. Хмара видав 7 і 8 номери «Українського вісника». У листопаді 1976 р. в Києві виникла Українська гельсінська спілка (УГС). До складу організації входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, всього 37 осіб (очолював М. Руденко). Однак друга хвиля арештів на початку 80-х рр. остаточно ліквідувала залишки дисидентства. Отже, відмова від кардинальних реформ усе більше заганяла СРСР у суспільно-політичну кризу, результатом якої стала поява дисидентів. Зазнаючи тяжких переслідувань з боку влади, вони активно намагалися донести українському народу думку про необхідність проголошення незалежної України.
61.Україна і процес перебудови в СРСР(1985-1991)
Причинами перебудови було відставання СРСР за темпами економічного розвитку, ефективностівиробництва, якістю продукції, продуктивності праці від провідних країн світу, застійні тенденції всоціально-політичній і духовній сферах життя. Загальна криза суспільства загострювалася. Питання змінперетворилося на питання життя чи смерті радянської системи.Після смерті Л. Брежнєва новим Генеральним секретарем ЦК КПРС став Юрій Андропов. Підчас його перебування при владі була розроблена програма економічних перетворень. Однак смертьАндропова не дозволила її реалізувати. Із приходом до влади Костянтина Черненка про реформи вже нейшлося. У 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС став Михайло Горбачов, який розпочав реформи, щодістали назву „перебудова”.Основні напрями реформ:– демократизація суспільства;– створення правової держави;– гласність;– реабілітація незаконно засуджених і репресованих за роки радянської влади;– утвердження багатопартійності;– запровадження інституту президентства;– підготовка нового союзного договору;– політика „нового мислення” у зовнішніх відносинах;– підтримка демократичних революцій у Східній Європі.У квітні 1985 року була розроблена стратегія прискорення соціально-економічного розвиткукраїни. Сутність започаткованих Генеральним Секретарем перетворень зводилася до омолодження кадрів,альтернативних виборів партійного керівництва, колективізму в прийнятті рішень. Ця стратегія не булареалізована. Темпи росту економіки продовжували знижуватися.У ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильській АЕС – техногенна катастрофапланетарного масштабу. Радіоактивна хмара поширилася над територією Білорусі, Румунії, Польщі, Болгарії,Югославії, скандинавських країн, північно-західної частини Росії. Радіоактивні речовини забруднилиземлю. З'явилася 30-кілометрова «зона відчуження» – територія, яка найбільше постраждала від радіації ібула заборонена для проживання. Найбільшого радіоактивного забруднення зазнали Житомирська,Київська, Чернігівська області. Причинами вибуху четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС визнанонизьку якість проектування й обслуговування станції. Ця катастрофа наочно продемонструвала широкійгромадськості вкрай негативні наслідки злочинно недбалого ставлення влади до господарства й екології. Новий етап економічних реформ почався в 1987 р. і передбачав розширення самостійностіпідприємств, відродження приватної власності й кооперативного руху, скорочення кількості міністерств івідомств, інтеграцію СРСР у світовий ринок.Але економічні реформи другої половини 1980-х рр. зазнали невдач. Це було викликано такимипричинами:– відсутність послідовної, адекватної, науково обґрунтованої стратегії розвитку;– непослідовність уряду в здійсненні реформ;– прагнення поєднати несумісні економічні моделі: адміністративно-командну з повнимодержавленням власності та ринкову з приватною власністю та ініціативою;– некомпетентне керівництво в проведенні реформ;– опір консервативних сил;– переважання у промисловості підприємств військово-промислового комплексу.Проте були створені сприятливі умови для розвитку кооперативного сектора.На XIX партійній конференції (червень-липень 1988 р.) було обговорено хід політичної реформиі взято курс на будівництво «соціалістичної правової держави», поділ влади, розвиток парламентаризму.Був створений новий законодавчий орган – З'їзд народних депутатів СРСР. Вибори стали проводитися наальтернативній основі. У березні 1990 р. III з'їзд народних депутатів запровадив посаду Президента СРСР.Ним став М.Горбачов. Була скасована стаття 6 Конституції СРСР про керівну ролі КПРС у суспільстві.Розпочався процес формування багатопартійності: виникли Демократична партія Росії, Республіканськапартія. На черговому XXVII з'їзді КПРС у 1990 р. усередині партії намітився розкол. Почався масовийвихід з лав КПРС.Незабаром розпочався процес падіння обсягів виробництва, ріст інфляції, зростання дефіцитубюджету. Золотий запас СРСР із 1985 р. до 1991 р. скоротився в 10 разів. У країні назрівала глибокасоціально-економічна криза.Головною ознакою духовного і культурного життя СРСР у роки перебудови була гласність –відкрите обговорення в засобах масової інформації історичного минулого та актуальних проблемсучасності.В Україні політика перебудови мала свої особливості. Відбувався процес лібералізації суспільно- політичного життя. У 1986 р. з в'язниць було звільнено близько 300 політичних в'язнів, серед нихВ.Чорновіл, М.Горинь, пізніше Л.Лук'яненко. Із Кримінального кодексу УРСР виключили статті пропереслідування з ідейних міркувань. Новим явищем стала політика гласності, що поступово переросла усвободу слова.Однією зі значних подій періоду гласності наприкінці 1980 – на початку 1990-х рр. стала свободаісторичної науки. У світ вийшли численні публікації художніх, філософських творів, які тривалий часзалишалися недоступними: секретні протоколи пакту Молотова-Ріббентропа, документи про голодомор1932-1933 рр., Українську революцію 1917-1919 рр., діячів Центральної Ради і Директорії, подіїгромадянської війни в Україні, сталінські репресії, війну в Афганістані. З'явилося неупередженевисвітлення діяльності ОУН-УПА в роки Другої світової війни. Глядачі змогли побачити ранішезаборонені й нові фільми – «Тіні забутих предків», «Покаяння», «Холодне літо 53-го» та інші. З'явилисядокументальні фільми, що розповідали про сувору дійсність минулих років. Були повернуті із забуттяромани В.Винниченка, драми М.Куліша, оповідання М.Хвильового, вірші М.Зерова, новели Г.Косинки.Гласність допомогла з'явитися на світ творам наших сучасників – В.Симоненка, Л.Костенко, Є.Сверстюка,І.Дзюби, І.Драча. Багато письменників у період гласності звернулися до публіцистики, поклавши початокекологічній тематиці (С.Плачинда, Ю.Щербак). М.Жулинський розгорнув публікацію забутої спадщини,ліквідацію «білих плям» в українській літературі. Нові телевізійні передачі пробуджували інтерес доукраїнської історії.Були створені умови для підвищення ролі української мови в житті республіки. Відоміписьменники Ю.Мушкетик, Б.Олійник, Д.Павличко виступили за обов'язкове вивчення української мови вшколах, проти «духовного Чорнобиля».У 1987 р. в Києві був створений Український культурологічний клуб (УКК). Учасники клубупроводили дискусії щодо закритих сторінок радянської історії, обговорювали проблеми українськоїкультури і мови. Відчуваючи тиск із боку влади через опозиційність режиму, УКК саморозпустився.Восени 1987 р. у Львові виникло «Товариство Лева» – молодіжна організація, що об'єднувалалюдей різних політичних поглядів і культури.У 1988 р. в Україні масово створюються нові суспільні неформальні об'єднання: студентськаорганізація «Громада» в Київському університеті, «Товариство української мови ім.Т.Шевченка» у Львові,а також «Спадщина», Союз незалежної української молоді, Демократичний союз студентів, Студентськебратерство.Навесні 1989 р. у Києві виникло товариство «Меморіал». До нього входили письменники,художники, кінематографісти, театральні діячі, що виступали за реабілітацію жертв сталінських репресій вУкраїні. Із виникненням у 1988 р. опозиційних КПРС рухів в Україні починає формуватисябагатопартійність. Головною метою демократичних сил було створення широкого об'єднання на зразокнародного фронту. Восени 1988 р. діяло ряд самостійних об'єднань («Народний Рух за перебудову» тощо).У березні-квітні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР. У результаті виборівДемократичний блок України, у якому Рух був головною силою, створив парламентську опозицію –Народну Раду. Восени 1989 р. відбулася зміна партійного керівництва УРСР: першого секретаря ЦК КПУкраїни В.Щербицького на посаді змінив В.Івашко.Однак політичні реформи не підкріплювалися економічними, соціальна криза загострювалася.Перебудова не досягла своєї мети, але на тлі послаблення тиску офіційної цензури мали можливістьвідкрито заявити про себе демократичні національні сили в Україні, що виступили за забезпеченняреального, а не лише декларованого суверенітету республіки.
62.Декларація про держаний суверенітет України(16 липня 1990р.)
16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла документ великої історичної ваги – Деклараціюпро державний суверенітет України. Суверенітет передбачає верховенство, самостійність, повноту йнеподільність влади в межах території України. Відтепер Україна проголошувалася незалежною державоюв зовнішніх відносинах.Декларацією визнавалося право української нації на самовизначення, держава повинна булазахищати й охороняти національну державність українців. Єдиним джерелом державної влади визнававсянарод, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У документі йшлося про принцип поділувлади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль надвиконанням законів.Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчуванняДекларація визнавала невід'ємні права і свободи людини. Вона складається з 10 розділів. Зокрема, у розділіпро економічну самостійність проголошувалося, що «земля, її надра, повітряний простір, водні й іншіприродні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян усіх національностей України».Декларація повинна була забезпечувати національно-культурне відродження українськогонароду і задовольняти національно-культурні, духовні й мовні потреби українців, що проживають замежами України.Передбачалося створення власних збройних сил. Україна брала зобов'язання не поширювати, невиготовляти й не нарощувати ядерну зброю. Одним із ключових пунктів – «Екологічна безпека» –передбачалося створення національної комісії для радіаційного захисту населення, що було необхідно узв'язку з аварією на ЧАЕС.Майбутня зовнішня політика України, визначена Декларацією, вбачалася як нейтральна й позаблокова,першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України.Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акту й тому залишиласяпланом на майбутнє, побажаннями для майбутньої зовнішньої і внутрішньої політики.Історичне значення Декларації про державний суверенітет:– суверенітет офіційно визнано необхідною умовою подальшого розвитку української нації.Визначено основні напрямки досягнення реального суверенітету;– закладено основи майбутньої незалежності держави, зроблено перший крок на шляху до неї.Незабаром після прийняття Декларації Верховна Рада розглянула заяву В.Івашка і задовольнилайого прохання про відставку. 18 липня 1990 р. Головою ВР УРСР було обрано Л.Кравчука.
63.Проголошення незалежності України.
У 1991 р. Україна зазнала кризи, пов'язаної з надзвичайно гострим протистоянням між старимисоціально-політичними структурами і вже глибоко зміненим суспільством. Зростали вимоги прискоритиреформування суспільства, швидше ліквідувати віджилі структури, зміцнити процеси демократизації тадержавотворення. З іншого боку, посилилися спроби зберегти панування КПРС, яка керувала від іменінароду, не отримавши на це повноважень, зберегти панування партійно-бюрократичних структур, панівнестановище військово-промислового комплексу.Боротьба точилася навколо підписання нового союзного договору, що передбачав створення«реальної федерації рівноправних республік». В Україні ця ідея була зустрінута неоднозначно. Окремістатті нового союзного договору суперечили Декларації про державний суверенітет України: обмеженняправ республіки, союзні органи влади мали великі повноваження у фінансовій політиці, міжнароднихвідносинах; передбачалося верховенство союзних законів над республіканськими.Аби запобігти розпаду СРСР, союзне керівництво на чолі з М.Горбачовим намагалосяякнайшвидше підписати новий союзний договір. Улітку 1991 р. у підмосковному Ново-Огарьово відбулисяпереговори президента СРСР М.Горбачова з керівниками дев'яти союзних республік, включаючи йУкраїну. Попереднє підписання договору планувалося провести наприкінці літа 1991 р. Але 19-21 серпня 1991 р. в СРСР було здійснено спробу державного перевороту. ПрезидентСРСР М.Горбачов був ізольований на дачі «Форос» у Криму і відсторонений від влади. Організаторамизаколоту був створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) у складі Г.Янаєва, В.Павлова,Д.Язова, В.Крючкова, Б.Пуго, О.Бакланова, Д.Стародубцева. До Москви вводилися війська. На територіїСРСР на шість місяців був оголошений надзвичайний стан.Свої дії члени ДКНС мотивували тим, що вони йдуть назустріч народу, прагнуть забезпечитизаконність і правопорядок у СРСР, запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спробаконсервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернути країну до періоду«застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності.Офіційний Київ зайняв вичікувальну позицію. Проти дій ДКНС найбільш рішуче виступилидемократичні сили: Рух, нові політичні партії.Депутати-опозиціонери української Верховної Ради (Народна Рада і представникидемократичних організацій України) визнали дії ДКНС антиконституційними, спрямованими навідновлення необмеженої диктатури КПРС. Народна Рада закликала депутатів Верховної Ради зібратися нанадзвичайну сесію, а військовослужбовців – захистити свій народ і не виконувати наказів путчистів.Переважна більшість членів КПРС зайняла стримане відношення до подій. Деякі функціонеризакликали пересічних комуністів підтримати дії путчистів, але народ не пішов за ними. У Москві відбулисязіткнення. Росіяни підтримали Б.Єльцина, який тимчасово взяв на себе функції Президента СРСР. Арміятеж не підтримала путчистів. 21 серпня змовники визнали свою поразку.Підсумком цих подій для України стало прийняття 24 серпня 1991 р. Акту проголошеннянезалежності України, у якому зазначалося: «Територія України є неподільною і недоторканною. Відтеперна території України діючими є винятково Конституція і закони України». 1 грудня 1991 р. був проведенийвсеукраїнський референдум про підтвердження незалежності України. Майже 90,3% громадян, що бралиучасть у референдумі, висловилися за незалежність України. У цей же день відбулися вибори президентаУкраїни. Ним став Леонід Кравчук. На карті світу з'явилася нова самостійна демократична держава –Україна, яка пройшла складний і суперечливий шлях до незалежності.
64.Державотворчі процеси в Україні в умовах незалежності.
Державне будівництво незалежної України ускладнювалося відсутністю відповідної законодавчоїбази, перш за все нової Конституції, відповідно до якої необхідно було розробляти й приймати всі іншінормативно-правові акти. Конституція УРСР 1978 р. залишалася діючою до 1996 р., до неї в умовахрозбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок. Закони, які приймалися, нерідкосуперечили чинній Конституції, що підривало принципи законності.Основними державотворчими подіями й процесами в незалежній Україні були:– заміна назви «Українська Радянська Соціалістична Республіка» на назву держави «Україна»(Закон від 17 вересня 1991 р.);– визначення правового статусу населення Законом від 8 жовтня 1991 р. «Про громадянствоУкраїни»: громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншоїдержави і не заперечував проти прийняття українського громадянства;– прийняття Закону «Про Державний кордон України» (4 листопада 1991р.), якимвстановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину;– прийняття Верховною Радою «Декларації прав національностей України» (1листопада 1991 р.), уякій підкреслюється, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, щопроживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні й культурні права;– формування Збройних сил на основі Закону «Про збройні сили України» (6 грудня 1991 р.) івоєнної доктрини України (19 жовтня 1993 р.), яка базується на без'ядерному статусі України, принципірозумної достатності озброєння, відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником;– створення Служби безпеки України (СБУ), компетенція якої полягає у захисті державногосуверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонногопотенціалу України, у боротьбі з організованою злочинністю у сфері управління й економіки;– затвердження Верховною Радою державної символіки України (січень-лютий 1992 р.):Державний Герб (тризуб), Державний Прапор (синьо-жовтий), Державний Гімн (музика МихайлаВербицького (1815-1870 рр.) до національного гімну «Ще не вмерли України...», текст Павла Чубинського(1853-1884 рр.);– створення Національного банку України, української фондової біржі, посольств і консульств,експортно-імпортних організацій;– формування трьох гілок влади – законодавчої, виконавчої і судової, відповідних владнихінститутів;– формування багатопартійної системи; розробка й прийняття нині діючої Конституції України(1996 р.).
65.Соціально-економічний розвиток України на сучасному етапі.
В економічному розвитку сучасної України мають місце як негативні, так і позитивні тенденції. Основними проблемами є реформування промисловості і сільського господарства, забезпечення стабільного зростання виробництва, створення надійної системи соціального захисту, інтеграція в європейське і світове співтовариство.
Нинішні позитивні тенденції в розвитку економіки держави пов'язують з припиненням падіння промислового виробництва. Стабілізація відбувається в основному за рахунок експорт орієнтованих та базових галузей.
2000 р. став переломним, коли в економіці стали спостерігатися тенденції до стійкого зростання.
Динаміка зростання ВВП України у % від рівня попереднього року.
Єдиними вагомим досягненням економіки України до початку XXI ст. стала певна стабілізація грошової одиниці — гривні і створення приватного сектору економіки.
Дещо уповільнилися темпи падіння валової продукції сільського господарства. Але це відбувається лише за рахунок рослинництва, бо тваринництво переживає значний спад. У 2001 р. був зібраний непоганий урожай. Важливим чинником виходу сільського господарства з кризи стало прийняття нового Земельного кодексу, який закріпив право приватної власності на землю, що в свою чергу прискорило земельну реформу. В той же час неврожай 2002 р. ледь не ліквідував всі позитивні тенденції.
Україна здійснює зовнішньоторговельні операції з більшістю країн світу. До останнього часу зберігалась стійка тенденція скорочення обсягів торгівлі з країнами колишнього СРСР і нарощування торговельних зв'язків з іншими державами.
Найбільші торгівельні партнери — Європейський Союз та Російська Федерація. Вироби з Китаю, Туреччини ("човникова" торгівля) теж є помітними на українському ринку.
Специфіка видів діяльності обумовлює значну галузеву диференціацію у рівнях заробітної плати працівників. У нафтодобувній, нафтопереробній, газовій промисловості, на метрополітені він у два і більше разів перевищує середній показник. На відміну від цього, заробітна плата працівників громадського харчування, освіти, охорони здоров'я у чотири рази нижча. Розрив у доходах населення набрав небачених масштабів.
Становище у соціальній сфері кілька років поспіль залишається напруженим. Хронічною була невиплата заробітної плати. На початок 1998р. загальний борг становив понад 5 млрд. гривень. Хоча в цій сфері відбулися вагомі зрушення. Перед працівниками бюджетних організацій у 1999-2001 pp. були погашені заборгованості. Також погашені заборгованості і у виплаті пенсій. Найбільша заборгованість у вугільній промисловості, машинобудуванні, сільському господарстві. В той же час, починаючи з 2000 p., починається зростання заробітної плати. У той же час інфляційні процеси у своїй більшості нівелюють зростання доходів громадян.
За роки незалежності стрімко зростало безробіття. У 1998 р. в Україні нараховувалось 600 тис. офіційно зареєстрованих безробітних. На кожне вільне робоче місце претендувало майже 20 чоловік. Лише з 2000 р. ситуація стала дещо покращуватися. З 2005 р. було поставлено завдання забезпечення зайнятості для більшої частини населення, створення мільйони нових місць.
Наслідком соціальної кризи, невирішеності багатьох питань в економіці стало поширення страйкового руху та інших форм протесту. Тяжкої шкоди суспільству і особистості завдає злочинність.
Тривають негативні процеси у відтворенні населення. За кілька останніх років чисельність населення в Україні скоротилась з 52 млн. до 49 млн. чоловік. Від 5 до 7 млн. українців вимушені виїздити на роботи за кордон переважно у країни ЄС та Росію.
Ключові дати
2000 р. — початок економічного зростання в Україні
66.Культурний розвиток незалежної України
З проголошенням незалежності проблема духовного відродження української нації посіла провідне місце у загальнодержавних планах. Проходило оновлення суспільства, радикальне реформування культури з урахуванням національного складу населення, його релігійних переконань, потреб системи народної освіти, науки, мистецтва. На момент проголошення незалежності в Україні проживало 52 млн. чоловік, це представники понад 130 національностей: 11,4 млн. росіян, близько 400 тис. євреїв, понад 400 тис. білорусів, 325 тис. молдован, 234 тис. болгар, 163 тис. грузинів, 135 тис. румунів та ін. З огляду на це, керівництво країни окреслило загальний державний курс розвитку культури, відображений у документі «Основи законодавства України про культуру» (1992 р.). У ньому декларувалося визнання культури як одного із головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України; утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності та ін. Проголошені норм було закріплено законами «Про музей та музейну справу», «Про бібліотеки та бібліотечну діяльність». Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. їх було доповнено законами про благодійну діяльність та охорону культурної спадщини. Ці документи формували належну правову базу та створювали правовий простір для подальшого розвитку культури.
Перші зміни відбулися в царині літератури та мистецтва. Більшість письменників переходить до творчого плюралізму, залишаючи у минулому методи соціалістичного реалізму. Літератори беруть активну участь у реформуванні українського суспільства, обираючи головним методом впливу публіцистику. Слід відзначити наповнену високим громадсько-політичним змістом творчість О. Гончара, І. Драча, І. Дзюби, Л. Костенко, Б. Олійника, Д. Павличка, В. Яворівського та ін. Поряд із цим, в українську літературу із небуття повертаються донедавна забуті твори та їх автори. Активну підтримку цьому надавала держава. За її участі організовувалися форуми інтелігенції України (1991 р.), відзначалися ювілеї відомих науковців, проводилися фестивалі української пісні, книги та ін.
Визначальним фактором розвитку української книги та літератури було книговидання. Після 1991 р. в Україні розпочався період довготривалої економічної кризи, що негативно позначилося на діяльності економіки, культури, освіти. Це спричинило перехід від домінування державного сектору в книговиданні до приватного. Відбувалось поступове скорочення накладу книжок через зменшення купівельної спроможності громадян, комерціалізація видавничої справи. Більшість продукції була орієнтована на широкий загал, скорочувалася частка наукової чи суспільно значущої продукції. Серед періодичних видань домінували розважальні номери, а в художній літературі – детективи і романи. Кількість книжок на ринку була значно більшою через завезення частини їх із Російської Федерації. Покращити ситуацію був покликаний закон «Про видавничу справу» (1997 р.), а також організація книжкових ярмарків, фестивалів та форумів. Трансформація книговидавничої справи негативно позначилася на стані бібліотечної сфери. З 1991 р. до 2008 р. кількість бібліотек скоротилася з 25 до 20 тис. При цьому суттєво зменшився бібліотечний фонд: з 419 млн. примірників до 352 млн. Стали малодоступними чи взагалі припинилися окремі види співпраці, особливо міжбібліотечного абонемента. За таких умов вирішенням існуючих проблем став Інтернет та переведення бібліотечних фондів в електронні бази даних. Це дозволило отримати доступ до книжок широкому загалу без зайвих матеріальних витрат. Проте через недофінансування цих програм робота велася слабко та розтягнулася у часі.
Трансформація українського суспільства сприяла розвитку театральної та музейної сфери. Незважаючи на економічну кризу, тут вдалося не лише зберегти кадри, але й розширити творчий потенціал. Якщо на 1991 р. в Україні нараховувалося 130 театрів та 225 музеїв, то на 2008 р. їх кількість зросла до 138 і 478 відповідно. При цьому як альтернатива державним виникли приватні установи: «Театр Бенефіс», «Театр зірок» у Києві. Значною результативністю характеризувалась діяльність музеїв. Окрім збільшення кількості різноманітних експозицій, керівництвом країни приймається курс у напрямку повернення незаконно вивезених з України культурних цінностей. Підписуються угоди із країнами щодо проведення пошукових робіт, створюються спеціальні комісії та програми. Цього питання торкнулись і в «Основах законодавства України про культуру» (лютий 1992 р.).
Аналогічна ситуація простежувалась в кінематографі. За майже 20-річний період незалежності кількість демонстраторів кіно скоротилася з 25 тис. одиниць у 1991 р. до 2,4 тис. у 2008 р. Різко зменшилась і кількість відвідувань кіносеансів – з 416 млн. чоловік у 1991 р. до 11 млн. у 2008 р. Головна причина цього – занепад українського кінематографа. Витративши в Україні у 1991 р. на зйомки художніх фільмів 25 млн. карбованців, держава заробила лише 760 тис. Це при тому, що Україна і Росія з їх багатомільйонним населенням мали найкращі кінематографічні ринки. Прорив західної культури значно потіснив українську та російську, хоча це було зумовлено новим характером продукту, його касовістю, а не якістю. За таких умов значна увага почала приділятися пропаганді вітчизняного кінопродукту, проведенню та участі українських режисерів у міжнародних кінофестивалях.
Не меншої уваги приділялося розвитку освіти. Перед нею ставився цілий ряд завдань, спрямованих на виховання сучасного громадянина. На початку 90-х рр. ХХ ст. почала формуватися і законодавча база, приймається Закон «Про освіту». Він був покликаний урізноманітнити форми шкільної освіти, які б враховували інтереси, нахили, здібності дітей. Продовжуючи реалізацію взятого курсу реформ, у 1993 р. Кабінет Міністрів затверджує програму «Освіта». Вона передбачала децентралізацію управління освітою; диференціацію, гуманізацію, індивідуалізацію навчально-виховного процесу; варіативність навчальних програм. Як результат, в усіх освітніх закладах відбулися кардинальні зміни. Розширилась мережа шкіл з поглибленим вивченням предметів, відкрилися нові види навчальних закладів: гімназії, ліцеї, коледжі. Переломним у цьому став кінець ХХ ст. – початок ХХІ ст. У 1999 р. було прийнято Закон «Про загальну середню освіту». У ньому давались правові, організаційні та фінансові засади розвитку системи загальної середньої освіти. З 1 вересня 2001 р. вводилась обов’язкова 12-річна повна загальна середня освіта. Однак потім останнє рішення було скасоване.
Кардинальні зміни відбулися й у системі вищої школи. Від початку 90-х рр. ХХ ст. в Україні береться курс на демократизацію освіти у вищих навчальних закладах, наближення до європейських стандартів. Поряд із державними, почали створюватись навчальні заклади, які базувалися на інших формах власності, – приватні, регіональні. Вводилася контрактна система навчання. Навчально-виховний процес трансформувався відповідно до вимог болонського процесу. Збільшувався акцент на самостійну роботу студента, його творчість. Як результат, протягом 1991-2008 рр. кількість вищих навчальних закладів І-ІІ рівня акредитації зменшилася з 754 до 528, тоді як кількість ВНЗ ІІІ-IV рівня акредитації зросла з 149 до 353.
Важливим аспектом національно-культурного відродження України була наука. За рівнем її розвитку Україна посідала перше місце у світі. Однак економічна криза початку 90-х рр. ХХ ст. негативно позначилась на її стані. Це призводило до відтоку кадрів з наукових установ. Якщо в 1995 р. в Україні кількість спеціалістів, які виконували наукові дослідження та розробки, становила 179,8 тис. осіб, то у 2000 р. цей показник зменшився до 120,8 тис., а у 2005 – до 105,5 тис. осіб. Цей факт мав дві особливості: негативну – відтік спеціалістів; та позитивну – очищення наукових лав від людей, що приходили в науку через гроші. Більшість учених були поставлені в жорсткі умови виживання. Бюджетне фінансування науки протягом 90-х рр. ХХ ст. скоротилося з 3,1% ВВП, до 0,6%, а потім взагалі до 0,3%. Однак, незважаючи на це, наука продовжувала свою діяльність. Центром наукового розвитку України стала Академія наук. Вона почала самостійно шукати вихід із складного становища шляхом міжнародної кооперації. НАНУ виступила ініціатором створення Міжнародної асоціації академій наук (МААН), налагодила відносини із країнами світу, що мали високий науковий потенціал. Результати такої роботи були надзвичайно великі. Україна взяла участь у реалізації програми «Морський старт», створенні міжнародної космічної станції (МКС).
Відродження духовних засад українського суспільства варто вести з 1991 р. – від прийняття Закону «Про свободу совісті та релігійні організації». У ньому вперше релігійним організаціям надавалося право на просвітницьку, доброчинну, виробничу та інші види діяльності. Такі дії сприяли розвитку релігій в Україні, проте вони мали ряд негативних тенденцій. Відсутність певної обізнаності з питань релігій сприяло швидкому поширенню діяльності сект та різноманітних сумнівних релігійних громад на кшталт «Білого братства». Давалася взнаки і роз’єднаність православних. На території України діяли Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП), Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ). При цьому якщо УГКЦ була унікальною у своєму роді, то інші церкви, будучи православними, конкурували між собою. Складним періодом був 1992 р., коли відбувся розкол УПЦ на два патріархати. У 1992 р керівництво УПЦ на чолі з Філаретом звернулось до УПЦ з проханням надати українському православ’ю статусу автокефалії. Однак у відповідь Філарета було позбавлено стану, а на його місце призначено Володимира. На це Філарет відреагував створенням УПЦ КП та переходом туди частини священиків.
Незважаючи на це, популярність релігії зростає. З кожним роком збільшується кількість релігійних організацій. З 1991 до 2008 рр. вона зросла з 17 045 до 32 018 організацій. Одночасно збільшилася кількість віруючих. Найбільшими громадами залишались УПЦ МП – 11 444 приходи, УПЦ КП – 4 093, УАПЦ – 1 183, УГКЦ – 3 566, римо-католицька – 901, Всеукраїнський союз об’єднань євангельських християн-баптистів – 2 516, свідки Єгови – 685, Об’єднання хасидів Хабад Любавич юдейських релігійних організацій України – 107, Духовне управління мусульман Криму – 346. Цими організаціями проводилася вагома робота. Церкви виконували важливі соціальні функції, які дуже часто не спроможна була реалізувати держава. За їх участі відкривалися релігійні бібліотеки, центри при вищих навчальних закладах.
67.Політичні партії і рухи в Україні на сучасному етапі.
Політична партія — об'єднання громадян, прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку. Право громадян на свободу об'єднання в політичні партії є їхнім невід'ємним правом і гарантується Конституцією України. Обмеження цього права допускається виключно в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути примушений до вступу в політичну партію або обмежений у праві добровільного виходу з неї. Забороняється відмова у прийнятті або виключення з політичної партії особи за ознаками раси, кольору шкіри, статі або національної належності.
Органам державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї.
Політичні партії мають свою програму. Програма є викладом цілей та завдань партії, а також шляхів-їх досягнення. Партія може мати власну символіку, до якої належить партійний гімн, прапор, розпізнавальний знак, девіз. Політичні партії України не можуть укладати угоди, які ставлять їх в підпорядковане або залежне положення до будь-якої іноземної організації чи політичної партії.
Необхідною умовою становлення демократичної правової держави є багатопартійність. Вона дає можливість повніше враховувати інтереси всіх громадян у державній політиці і сприяє стабільному і динамічному розвитку суспільства.
До головних причин, що призвели до багатопартійності в Україні, можна віднести:
— розширення демократизації суспільного життя, гласність;
— історичне коріння багатопартійності в Україні;
— виникнення й розвиток в Україні дисидентства;
— нездатність КПРС продовжувати виконання керівної ролі усього суспільства, яку вона собі привласнила.
Правову основу для формування багатопартійності заклав позачерговий 3-й з'їзд народних депутатів СРСР (березень 1990 p.), що вніс зміни до Конституції СРСР, скасувавши, зокрема, й шосту статтю про керівну і спрямовуючу роль КПРС — ядро в політичній системі радянського суспільства. У жовтні 1990 р. було прийнято закон СРСР "Про громадські об'єднання". У Конституції України 1996 р. зазначено: "Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена".
Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і Законами України (ст. 15). Свобода об'єднання у політичні партії та громадські організації гарантована громадянам нашої держави ст. 36 Конституції України.
В історії становлення багатопартійності виділяють три етапи:
1. 1988-1989 pp. — створення умов багатопартійності. Створення опозиційних до КПРС неформальних об'єднань та рухів, що пізніше трансформувались у політичні партії. У цей час в Україні розгортають активну діяльність Українська демократична спілка (УДС), пізніше перейменована в Українську народно-демократичну лігу (УНДЛ), Українська Гельсінська спілка (УГС), Народний рух України за перебудову (НРУ).
2. 1989-1990 pp. — етап безпосереднього створення початкової багатопартійності. За цей час у республіці створено понад 20 партій, в які об'єднано понад 30 тис. чол.
3. Початок 1991 р. — серпень 1991р. — кардинальні зміни у становленні багатопартійності. Заборона діяльності КПУ після спроби державного перевороту в Москві (ГКЧП) 19-21 серпня 1991 р. у зв'язку з доказами про підтримку керівництвом КПУ державного перевороту. 24 серпня 1991р. проголошено Акт про незалежність України.
Виникнення, становлення й утвердження політичних партій, тобто процес їхнього конституювання, контролюють державні інституції. Партійні формування обов'язково повинні мати нормативні документи (статут, програму), відповідну кількість членів, первинних організацій (не тільки в столиці, айв областях, містах, районах) тощо. Реєструються політичні партії Міністерством юстиції України. Так у 1994 р. нараховувалося 30 політичних партій, у 1998 р. - 53, то у 2002 р. - 127. Нині (після перереєстрації) зареєстровано понад 100 політичних партій різного спрямування та орієнтації: праві, ліві, центристські, релігійні, економічні, екологічні тощо. В Україні існує досить велика кількість молодіжних об'єднань, в т. ч. й політичних. Більшість політичних партій мають дочірні молодіжні організації.
Така кількість партій свідчить про молодість української демократії, незавершеність структурування українського суспільства. Партії в Україні організовуються здебільшого під конкретного лідера, вони малочисельні і не мають достатнього впливу в масштабах держави. їхні осередки на місцях ведуть посильну пропагандистську й організаційну діяльність, активізуючись, як правило, в період виборчих кампаній. У цей час відбувається формування блоків партій. Між політичними партіями точиться суперництво за посилення впливу на маси, залучення в свої ряди нових членів, що визначає політичну атмосферу українського суспільства в умовах незалежності.
Зміцненню і розвитку політичних партій в Україні сприяли зміни у виборчому законодавстві. У 1998 і 2002 pp. вибори до Верховної Ради України здійснювалися за змішаною виборчою системою (половина депутатів обиралася за виборчими списками партій). У 2006 р. вибори до ВРУ будуть проводитись за пропорційною виборчою системою, яка передбачає обирати склад парламенту лише за партійними списками. У 2001 р. було сформовано перший коаліційний уряд.
68.Сучасні моложіжні організації і рухи в Україні
Після проголошення Україною в 1991 році незалежності молодіжний рух набуває нових ознак. Не дивлячись на те, що деякі політичні лідери, державні структури починають ініціювати створення в країні єдиної молодіжної організації, яка в деякій мірі нагадувала б комсомольську структуру, в березні 1992 року ряд молодіжних організацій утворили "Коаліцію недержавних незалежницьких молодіжниіх організацій" і виступили проти політики одержавлення молодіжних організацій.
Разом з тим пошук шляхів до зближення молодіжних організацій привів до створення в липні 1992 року Українського Національного Комітету Молодіжних Організацій (УНКМО). Головним завданням, яке ставила перед собою ця молодіжна асоціативна організація було сприяти залученню молоді до розбудови української держави, створення Центру інформації, таборів для молоді, проведення семінарів, випуск бюлетенів для молодіжних об´єднань тощо.
На час створення УНКМО в Україні вже діяло 26 молодіжних та дитячих об´єднань, які мали статус всеукраїнських організацій та претендували на цей статус біля 200 регіональних, обласних об´єднань молоді. Найбільша їх кількість була зосереджена в містах Києві, Львові, Харкові та в Криму. На середину 90-х років кількість молодіжних організацій в Україні значно збільшилась. Тільки зареєстрованих в Мінюсті України на кінець 1996 року молодіжних об´єднань, які набули статусу всеукраїнських було 41 і кілька сотень регіональних структур.
Кількісні показники щодо молодіжних об´єднань, які існували в Україні ніяк не задовольняли молодь, проблеми якої з кожним роком ставали все відчутними. До цього слід додати, що значна кількість молоді проявляла пасивність щодо її участі в громадській роботі. Про це засвідчили і соціологічні дослідження Інституту проблем молоді, які були проведені у жовтні 1995 року. Лише 5,3% опитаних юнаків та дівчат заявили про свою участь у роботі тих чи інших молодіжних об´єднань. З майже 10 мільйонів молодих людей віком від 16 до 29 років в молодіжних об´єднаннях перебувало приблизно 150 тисяч юнаків та дівчат. Найбільшою серед молодіжних об´єднань була Морська молодіжна ліга, яка об´єднувала майже 60 тисяч чоловік, Українське дитячо-юнацьке товариство "Січ" ~ 15 тисяч членів, Українська Студентська Спілка - 11 тисяч, українське молодіжне аерокосмічне об´єднання "Сузір´я" - 10 тисяч. Інші всеукраїнські організації мали по 2 - 3 тисячі членів. 5
Чи можемо ми сьогодні говорити про те, що за п’ятнадцять років нашої незалежності молодіжний рух в Україні, як важливий чинник діяльності молоді в управлінні суспільними справами, мав тенденцію до розвитку, якісних змін, які б позитивно вплинули не тільки на життя молодих людей, але й представників інших прошарків населення? На превеликий жаль - ні. Навпаки прагнення молоді до участі в управлінні суспільними справами в кінці 90-х років в порівнянні з першою половиною цього десятиріччя, мамо тенденцію до зниження. Чому так трапилося, де шукати причини інертності молодого покоління?
На наш погляд їх декілька. По-перше, в Україні ще до проголошення її незалежності була відсутня справжня практика участі різних категорій населення, в тому числі і молоді, в управлінні державними і суспільними справами. "Правила гри", які були запропоновані Комуністичною партією щодо дієвості народних мас в управлінні країною через діяльність громадських об´єднань розвіялись, як тільки криза в політичному житті суспільства набрала свого апогею. Без історичної практики, традицій неможливо було швидко підвищити соціальну активність молоді, залучити її до управління суспільними процесами. По-друге, перехід країни в якісно новий стан розвитку вимагав від молоді напруження духовних і фізичних сил, бажання в першу чергу влаштувати своє власне життя. Тому значна частина молоді не проявляла інтересу до політичних процесів, які відбувалися в суспільстві, не бажала приймати участь в діяльності партії, організацій, які росли, як гриби в цей період в Україні. По-третє, державні чиновники ще не забули жовтневих подій 1990 року в Києві на майдані Незалежності, коли юнаки і дівчата через голодування прагнули добитися своїх вимог. Тому певна частина чиновників робила все можливе для того, щоб не дати можливості молоді, ініціативним юнакам і дівчатам організувати своїх ровесників, проявити себе в управлінні суспільними справами.
Таким чином, бачення автором проблеми розвитку молодіжного руху в Україні дозволяє зробити деякі узагальнення. Молодіжний рух, як важливий чинник громадської активності молодих людей, участі їх в управлінні суспільними справами в 80-х - 90-х роках мав тенденцію до розвитку коливного характеру - від прояву активності молоді в кінці 80-х на початку 90-х років, кількісного збільшення молодіжних об´єднань в середині 90-х років до певного його затухання на кінець останнього десятиріччя XX століття. Враховуючи складності в економіці країни і як наслідок від цього погіршення життєвого рівня, значної частини населення, політичну боротьбу між різними гілками влади на вищому рівні, можна зпрогнозувати підвищення активності громадян, в тому числі і молоді, основна робота якої може бути зосереджена через діяльність молодіжних організацій.
69.Екологчні проблеми в Україні і шляхи їх вирішення
У сучасній екологічній ситуації важливо при оцінці економічної ефективності науково-технічного прогресу враховувати екологічні наслідки впровадження нової техніки, проводити комплексні еколого-економічні експертизи нової техніки. Такій експертизі мають підлягати не тільки створені техніка і технології, а й технічні ідеї, розробки, проекти нових технічних засобів. Саме під цим кутом зору розглянемо стан навколишнього середовища в Україні.
Україна здобула статус незалежної держави і вступила в новий історичний період свого розвитку. За природними умовами вона є однією з багатих країн світу, що дає підстави з оптимізмом дивитися у майбутнє. Територія України займає площу 60355 тис га. Близько 95% її території — рівнинна частина, а на долю гірських систем Карпат та Криму припадає лише 5%. Ліси займають 19% її території.
Разом з тим Україна є однією з найбільш неблагополучних в екологічному відношенні країн Європи. Чого варта лише одна ЧАЕС! Це — результат непродуманої і екологічно необгрунтованої господарської діяльності керівних структур колишнього СРСР. Адже економіка України формувалась без урахування об’єктивних потреб та інтересів її народу, в той час як фінансування природоохоронних заходів здійснювалось за залишковим принципом. Внаслідок цього її економіка перенасичена хімічними, металургійними та гірничорудними виробництвами із застарілими технологіями і значним руйнівним впливом на навколишнє середовище.
Деформована галузева структура виробництва спричинила деформовану його територіальну організацію. Виникли гігантські центри надмірного зосередження промисловості, що характеризуються високим антропогенним впливом на природне середовище. Це насамперед Донбас і Придніпров’я — найбільш забруднені регіони в Європі. В даному регіоні, а він займає 18% території з 28% населення України, виробляється 40% загального обсягу промислової продукції.
Географічне положення України сприятливе у природно-ресурсному відношенні. За різноманітністю і багатством мінерально-сировинної бази Україна може забезпечити збалансований розвиток базових галузей промисловості і агропромислового комплексу. Україна виробляє близько 5% світового обсягу мінеральної сировини. На її території розвідано близько 8 тис. родовищ майже 90 видів корисних копалин. Потребують промислового освоєння такі нові види мінеральної сировини, як золото, поліметали, деякі рідкісні метали (літій, скандій та ін.), алуніти, флюорити, абразивна сировина, апатити, фосфорити, цеоліти. Багато родовищ залягають у вигідних географічних і еколого-економічних умовах, що підвищує їхню цінність.
За запасами окремих корисних копалин Україна випереджає такі розвинуті країни, як США, Канаду, Англію, Німеччину та інші. Це ставить її в ряд країн, які при дбайливому ставленні до своїх надр можуть в основному забезпечити свої потреби за рахунок власної сировини і вийти для її реалізації на міжнародний рівень.
Але для цього потрібні докорінні зміни в ставленні до мінерально-сировинної бази нашої країни. Адже поки що немає чіткого механізму управління і необхідного державного нагляду за використанням та охороною надр, що призводить до безгосподарського ставлення гірничовидобувних підприємств до мінеральної сировини та зростання її необгрунтованих втрат. Недосконалі технології видобування та переробки мінеральної сировини, незадовільне вирішення питання комплексного освоєння родовищ призводить до того, що в надрах залишається і втрачається: розвіданих запасів нафти — 70%, солей — 50%, вугілля — 40%, металів — 25%. Відходи видобутку і переробки корисних копалин майже не використовуються 6 народному господарстві і займають при цьому десятки тисяч гектарів сільськогосподарських угідь, ускладнюючи екологічну ситуацію.
У складному стані перебувають земельні ресурси та грунти України. Її земельний фонд (60,4 млн. га) характеризується високим рівнем освоєності. Розораність території становить 56%, чого немає в жодній країні світу. Для порівняння у США цей показник 27%, у Франції — 42%, у ФРН — 33%. В середньому на одного жителя України припадає 0,81 га сільськогосподарських угідь і 0,65 га ріллі. Високий рівень розвитку продуктивних сил і сприятливі грунтово-кліматичні умови для ведення сільського господарства обумовили інтенсивне використання земель. Тільки 8% території країни перебуває в природному стані. Це болота, озера, гірські масиви, покриті і непокриті лісом. В Україні всі придатні для інтенсивного землекористування території вже введені в різні сфери господарської діяльності.
Одночасно мають місце значні втрати угідь і відведення земель для несільськогосподарських потреб. За 1981-1990 pp. для державних і громадських потреб відведено 360,5 тис. га земель, в тому числі 117,4 тис. га сільськогосподарських угідь, з них 67,3 тис. га ріллі. На зміну земель, що вибули з обігу, освоювались місця розкорчованих багаторічних насаджень, сінокоси, пасовища, осушені заболочені і перезволожені угіддя, рекультивовані території. Якісний склад орних земель при цьому погіршився, тому що з обігу були виведені більш родючі землі.
Внаслідок екстенсивного розвитку сільського і лісового господарства, водних і хімічних меліорацій відбувається інтенсивний розвиток ерозійних процесів, ущільнення орного шару грунту, зниження його родючості, ослаблення стійкості природних ландшафтів України. Стан грунтів у цілому досяг критичного і перебуває на грані виснаження. Це зумовлено тривалим екстенсивним використанням земельних угідь, і особливо ріллі, що не компенсувалося рівнозначними заходами з відтворення родючості грунтів.
Внаслідок нераціонального застосування засобів хімізації сільського господарства в грунтах накопичуються залишки мінеральних добрив і пестицидів. Щороку використовується понад 4 млн. т мінеральних добрив, що в перерахунку надушу населення становить майже 85 кг. Нині в Україні забезпеченість складськими приміщеннями для зберігання добрив становить 54% від потреби. В останні роки намітилась тенденція до зменшення застосування хімічних і зростання біологічних засобів захисту рослин.
Аналіз стану земельних ресурсів показує, що в результаті інтенсифікації землеробства і безконтрольного застосування засобів хімізації якість грунтів постійно погіршується, а родючість їх знижується. В цих умовах необхідно реально забезпечити існування різних форм власності на землю, звести розораність території України до екологічно обгрунтованих норм, здійснити випуск сільськогосподарських машин, які б не переущільнювали грунти, впровадити нові нормативи відведення земель для несільськогосподарських потреб.
Велике занепокоєння викликає стан водних ресурсів та способи їхнього використання. Це насамперед води рік, озер, боліт, ставків, водосховищ та підземні води. На півдні Україна омивається водами Чорного і Азовського морів. В Україні протікає понад 22 тис. річок загальною довжиною більш як 170 тис. км. Основні запаси води знаходяться в північній і північно-західній частині, а в південних областях води не вистачає. З метою більш надійного забезпечення водою маловодних регіонів виконано значні роботи з регулювання стоку річок, на яких створено 1087 водосховищ, зроблено близько 28 тис. ставків, 7 великих каналів.
Населенням і народним господарством України щорічно використовується близько 30 млрд. куб. м води. Головними водокористувачами є: енергетика, металургія, сільське господарство та комунальна сфера. Слід відзначити дуже неефективне використання води всіма галузями промисловості, чому сприяють застарілі технології та відсутність обліку використання води.
Залишається гострою проблема забруднення поверхневих та підземних вод переважно органічними речовинами, сполуками азоту, фенолами, нафтопродуктами, а також важкими металами. В останні роки спостерігається підвищення їхньої мінералізації, зростають зосередження хімічних підприємств. Загалом на території України нині діють 193 стабільні осередки забруднення підземних вод, експлуатуються 303 великі водозабори підземних вод, де якість води погіршується внаслідок техногенного впливу.
З метою охорони вод від забруднення проводяться такі профілактичні заходи: розробка схем комплексного використання та охорони вод, екологічна експертиза проектів будівництва і реконструкції об’єктів, що впливають на стан води, нормування водоспоживання та водовідведення, введення в експлуатацію водоохоронних споруд, контроль за скидом стічних вод та стоком водних об’єктів тощо. З 1982 p. була введена плата за використання води в промисловості. Значний ефект дасть перехід промислових підприємств на економне використання води, впровадження безводних і маловідходних технологій. Необхідно також ввести новий порядок лімітування використання водних ресурсів у бік зменшення питомих норм витрат води на одиницю продукції. Доцільно було б заборонити введення в експлуатацію об’єктів промисловості, соцкультпобуту і житла при відсутності потужностей з відведення і очистки стічних вод.
За останні роки намітилась тенденція до зменшення викидів забруднених речовин в атмосферне повітря. У 1992 р. в цілому по республіці було викинуто в повітря 8,6 млн. т. шкідливих речовин від стаціонарних джерел забруднення. Основні забруднювачі повітря — підприємства металургії (30,7%), енергетики (28,9%), вугільної (17,2%) та нафтохімічної промисловості (5%). Однак рівень забруднення атмосфери ще залишається досить високим. Найзагрозливіша ситуація складається в промислових центрах Донецько-придніпровського економічного регіону.
Головна причина повільного зниження викидів і зменшення рівнів забруднення — використання застарілих і неефективних технологій.
Значна частка у забрудненні атмосфери належить транспорту. Так, понад 40% оксиду вуглецю, 45% вуглеводів і близько 30% окислів азоту від загальної кількості речовин потрапляють в атмосферу завдяки транспорту. Викиди автотранспорту в 90-ті роки становлять 38,5% від усього обсягу викидів забруднених речовин в Україні. З метою їх зменшення потрібно застосовувати альтернативні види моторного палива з меншим вмістом свинцю, перевести дизельні автомобілі на використання газодизельних сумішей, що зменшує димність відпрацьованих газів та вміст у них токсичних сполук.
Терміново слід розробити нову концепцію розвитку народного господарства, обмеживши до розумних обсягів розвиток добувних, енер-го-, ресурсо- та водоємних виробництв. Потрібно переглянути ставлення до питань подальшого розвитку металургійної й хімічної промисловості, визначити розумну потребу виробництва чавуну, сталі та хімічної продукції, а також впроваджувати маловідхідні технологічні процеси, що забезпечать суттєве зменшення викидів забруднюючих речовин.
70.Символіка України
Україна як суверенна держава має власні державні символи. Державні символи — це закріплені в законодавстві країни офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, що в короткій формі виражають одну чи кілька ідей політичного, національного, історичного характеру і символізують суверенітет держави.
Згідно зі ст. 20 Конституції України державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.
Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Державний Прапор шляхом добору певних кольорів символізує певні ідеї національно-політичного та історичного характеру. Відповідно до Закону України від 28 січня 1992 р. «Про Державний Прапор» Верховна Рада визначила співвідношення ширини прапора до його довжини як 2:3. Закон передбачає підняття прапора на будинках органів державної влади й управління, органів місцевого самоврядування, дипломатичних представництв України за кордоном, під час офіційних зустрічей на найвищому рівні, на відкритті спортивних змагань. Державний Прапор синьо-жовтого кольору є на морський судах та літаках міжнародних рейсів України.
Синьо-жовті кольори вперше згадуються близько 1410 р. на корогвах Галицько-Волинського князівства. На них ще на синьому полі був зображений золотий лев. Жовто-блакитний прапор мали й запорізькі козаки, які використовували його в мирний час, на відміну від бойового стяга малинового кольору. Сині і жовті кольори містилися і в гербах українських земель, міст і старшинських родів. З XVIII ст. ці кольори присутні на полкових прапорах Київського, Лубенського, Полтавського, Чернігівського, Ізюмського козацьких полків. Вони ж використовувалися при зображенні багатьох гербів українських гетьманів та козацької старшини (гетьманів Дорошенка, Брюховецького, Розумовського, кошового отамана Калнишевського, полковників Нечаїв, Богунів). Традиція поєднання жовтого і блакитного кольорів поширюється і на герби тогочасних міст України: Києва, Лубен, Миргорода, Прилук, Чернігова, Ніжина та інші. Але най більшого поширення ці кольори набувають на західноукраїнських землях. Прапори, на яких домінувало поєднання жовто-блакитних фарб, було піднято над міськими ратушами в містах Сам-борі, Станіславові, Коломиї, Стрию, Сяноку. Блакитні жупани й жовті свити носили учасники гайдамацького руху у XVIII ст. У 1848 р. у Львові на ратуші вперше було піднято жовто-блакитний прапор у вигляді двох горизонтальних смуг, тобто приблизно як тепер. Ця ідея, започаткована Головною Руською Радою, була підхоплена спортивно-просвітницькими організаціями, які почали діяти на Галичині наприкінці XIX ст. (у першу чергу «Соколами»). Після з'їзду «Соколів» та «Січей» у 1911 р. починається широке використання жовто-блакитного прапора на різ них масових заходах, зокрема під час відзначення 50-річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка (1911 p.), 100-річчя з дня його народження (1914 р.) тощо. З 1914 р. Січові стрільці під такими ж прапорами воювали на полях Першої світової війни. Жовто-блакитні прапори масово з'являються на маніфестаціях українців після перемоги Лютневої революції 1917 p., під ними формувалися й перші українські національні військові з'єднання. У березні 1918 р. Центральна Рада затвердила державний герб і держав ний прапор УНР. За гетьмана П. Скоропадського жовто-блакитний прапор був замінений на блакитно-жовтий. Блакитно-жовті прапори затвердили уряди Західноукраїнської Народної Республіки 13 листопада 1918 р. у Львові і Підкарпатської Русі як складової частини Чехо-Словаччини. Перший сейм Карпатської України 15 березня 1939 р. в м. Хусті ухвалив блакитно-жовтий державний прапор.
Згідно з Конституцією України Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням Малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького. Головним елементом Великого Державного Герба України є знак княжої Держави Володимира Великого.
Перша літописна згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована X ст. Вона збереглася в болгарському рукописі «Хроніка Манасії» (XIV ст.), де зображені воїни — дружинники князя Святослава, у руках яких прапори увінчані тризубцем. Тризуб зображувався на монетах великого князя Володимира Святославовича, а згодом Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Спочатку цей знак не був офіційним гербом, а виступав лише у ролі родового знака князів. Проте з часом він передається у спадок як символ влади та знак єднання східних слов'ян, тобто стає власне гербом.
Зараз існує понад 40 версій, які пояснюють походження та інтерпретують суть тризуба. Усі дотеперішні пояснення тризуба можна зібрати в 6 головних груп, що об'єднують однорідні гіпотези: 1) символ державної влади (верхня частина скіпетра або корони); 2) церковна християнська емблема (Трійця, голуб святого Духа); 3) військова емблема (франціска (спис з подвійною сокирою), якір, лук зі стрілою, шолом, сокира, спис з тризубчастими вістрями); 4) геральдично-нумізматична фігура (норманський крук чи сокіл, генуезько-литовський портал); 5) монограма (сплетіння кількох початкових літер у вигляді вензеля для по значення імені, слова або вислову), (схематичне зображення слова воля, символ влади над трьома (небесним, земним, підземним) світами, літери «Ш», яка означала цифру 3, символ поєднання минулого, сучасного та майбутнього); 6) геометричний орнамент (стилізована квітка (трисвічник), колос).
Після розпаду Київської Русі тризуб утратив значення державного символу, зберігаючись на гербах провінційних міст, українських магнатів, дворян та козацької старшини. Інший елемент Великого Державного Герба — козак з мушкетом і шаблею як герб Війська Запорізького відомий з XVI ст., а з XVIII ст. та кий герб стає символічним зображенням Гетьманщини. У 1918 р. після проголошення незалежності УНР золотий тризуб на синьому тлі був затверджений Державним Гербом України. Він за лишався також гербом і за гетьмана П. Скоропадського й УНР часів Директори.
Державним Гімном України є національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами, затвердженими законом (над мелодією працювали й інші українські композитори, зокрема Кирило Стеценко). Музика до гімну народилася в 1864 p., коли Львівський український центр показав спектакль письменника К. Гейнча «Запорожці». Тут уперше було виконано пісню «Ще не вмерло Запорожжя», яку із захватом зустріла публіка. Це була музика М. Вербицького — мелодія майбутнього Гімну України. Ця мелодія «Ще не вмерла Україна» затверджена Верховною Радою України 15 січня 1992 р.
6 березня 2003 р. Верховна Рада України затвердила текст Державного Гімну України у другій редакції історичного тексту П. Чубинського.:
71. Конституція України-основний закон України
У жовтні 1990 р. Верховна Рада, спираючись на Декларацію продержавний суверенітет, створила Конституційну комісію для розробки проекту Конституції. Комісіюочолив Л.Кравчук. У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Так розпочавсяконституційний процес – розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції. Конституційний процес умовно поділяють на два періоди. У перший період (1992-1994 рр.)Конституційна комісія на чолі з Президентом Л.Кравчуком і Головою Верховної Ради І.Плющем, зученими-правознавцями, суддями, працівниками правоохоронних органів, народними депутатами в їїскладі розробила два варіанти проекту Конституції, які були винесені на всенародне обговорення. Однакжоден із них не був прийнятий. Верховна Рада дванадцятого скликання (1990-1994 рр.) намагаласяобмежити вплив Президента Л.Кравчука на внутрішні справи в країні. Протистояння Президента іВерховної Ради на тлі загальної кризи й зростаючого соціального протесту закінчилося рішенням сторінпро дострокове припинення їхніх повноважень. Навесні 1994 р. пройшли вибори до Верховної Ради.Головою Верховної Ради (1994-1998 рр.) став лідер Соціалістичної партії України О.Мороз. Майжетретину мандатів у парламенті отримали ліві партії. Улітку 1994 р. відбулися вибори Президента України.Перемогу здобув Л.Кучма, який у другому турі набрав понад 52 % голосів виборців.У другий період (1994-1996 рр.) Конституційну комісію очолили Президент України Л. Кучма іГолова Верховної Ради О.Мороз. Нові проекти Конституції створювалися представниками різнихполітичних партій. Найгострішими були питання про механізм прийняття Конституції, форму правління вУкраїні, питання власності, виборчої системи, державної мови і символіки. 8 червня 1995 р. міжВерховною Радою і Президентом було підписано Конституційний договір, який регулював основні засадиорганізації та функціонування державної влади і місцевого самоуправління до прийняття новоїКонституції. У лютому 1996 р. Верховна Рада почала обговорення нового проекту Конституції. Унаслідоксуперечностей між Президентом і Верховною Радою Л.Кучма видав Указ про проведення у вересні 1996 р.Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України, намагаючись прийняти Конституцію,обминувши парламент. У пошуках компромісу було створено узгоджувальну комісію на чолі з народнимдепутатом М.Сиротою. Було розв'язано спірні питання. У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосівдепутатів Верховної Ради Конституцію України було прийнято, її текст підписали Президент України іГолова Верховної Ради. Був виданий Указ Президента про введення в дію Конституції України.У діючій Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна іправова держава. За формою правління Україна є республікою, державного устрою – унітарною, тобто єдиною,соборною державою. Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією, відповідаєміжнародним демократичним стандартам. Із прийняттям Конституції завершилося формування інститутівзаконодавчої, виконавчої і судової влади в Україні.8 грудня 2004 р. Верховна Рада України прийняла поправки до Конституції України, якіпередбачають перехід до парламентсько-президентської форми правління.Конституція складається із 15 розділів (розділ ХV містить перехідні положення) і 161 статті.Згідно із Конституцією, Україна є унітарною державою (ст.2) з єдиним громадянством (ст.4). Державна владаздійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст.6). Державною мовою в Україні єукраїнська (ст.10). У ст. 20 визначаються державні символи України, про які вже говорилося вище.Проголошений у ст.8 принцип верховенства права означає, що вся поведінка державних органів ідержавних осіб повинна відповідати вимогам права, що є втіленням вищої справедливості.Ключовою для всієї Конституції є ст.3, яка проголошує людину найвищою соціальною цінностюв Україні. Утвердження і збереження її прав є головним обов'язком держави.Розділ ІІ присвячений правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина. Кожна людина маєправо на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи іншихлюдей, та має обов'язки перед суспільством, у якому забезпечується вільний і всебічний розвиток їїособистості (ст.23). Кожна людина має невід'ємне право на життя (ст.27), свободу та особисту недоторканність(ст.23); кожному гарантується недоторканність житла (ст.30), таємниця листування, телефонних розмов (ст.31),свободи пересування, вільний вибір місця проживання (ст.33), свобода думки і слова (ст.34). Важливою єст.41, у якій проголошується, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєювласністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Кожен має право на працю (ст.43), навідпочинок (ст.45), на житло (ст47), на охорону здоров'я (ст.49). Україна є парламентсько-президентською республікою. Значні права надані президенту України(розділ V). Він є головою держави (ст. 102) і обирається на основі загального, рівного та прямого виборчогоправа шляхом таємного голосування терміном на 5 років, може бути переобраний, але не більше, ніж двастроки підряд (ст. 103). Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройної Сили України, віннагороджує державними нагородами, здійснює помилування. Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він призначаєтьсяВерховною Радою України за згодою Президента. Кабінет Міністрів забезпечує проведення фінансової,цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці й зайнятості населення, соціальногозахисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування (ст. 116). Єдиним органом законодавчої влади України є парламент – Верховна Рада, яка складається із 450депутатів, обраних на 5 років (розділ ІV, ст. 75-76). Верховна Рада може вносити зміни до Конституції України, приймати закони, затверджувати Державний бюджет, розглядати і приймати рішення щодоПрограми діяльності Кабінету Міністрів України.
72.Міжнародні політика незалежної України
Україна займає вигідне геополітичне становище між Заходом і Сходом. Проте само по собі вигідне геополітичне становище автоматично не забезпечує вигоди для країни. Це повинна робити зовнішня політика країни.
З початку проголошення незалежності Україна взяла курс на набуття статусу позаблокової, без'ядерної держави. На першому етапі становлення незалежності України забезпечило їй підтримку з боку світової громадськості і дистанціюванні від Росії. Україна стала рівноправним суб'єктом міжнародної співдружності, ії визнали 180 країн світу. Вона підтримує дипломатичні відносини більше ніж з 50 державами. Бере участь у діяльності більше ніж 20 міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, РЄ тощо). Вдалось налагодити дружні відносини з сусіднім державами. Тісні політичні відносини склались в України з Польщею і країнами ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), які прагнуть зменшити вплив Росії на просторах СНД.
2 липня 1993 p. BP України затвердила "Основні напрями зовнішньої політики України" Цей документ визначає базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, містить засади, на яких реалізується зовнішньополітична діяльність нашої держави. Так основними завданнями зовнішньої політики є: утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до Світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту, захисту прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України надання їм допомоги згідно з міжнародним правом; поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.
Засади зовнішньої політики України відображені також в Конституції (Основний Закон) України. Так у розділі. 1, ст. 18 сказано: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства та загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права". В Конституції також записано, що Верховна Рада схвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України. Повноваженнями Верховної Ради є також надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України. У статті 92 записано, що виключно законами України визначають засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи.
У міжнародних відносинах державу представляє Президент. Він здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представників України, в інших державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі і відкличні грамоти тощо. Організує і забезпечує зовнішньоекономічну діяльність України, митну справу Кабінет Міністрів України (ст. 116). -
В Україні функціонують спеціальні міністерства, що здійснюють реалізацію її зовнішньої політики — Міністерство закордонних справ, Міністерство зовнішньої торгівлі. У Верховній Раді утворено спеціальний Комітет з питань міжнародних відносин та зв'язків з країнами СНД, в апараті секретаріату діє підрозділ міжпарламентських зв'язків, в Кабміні, апараті Президента є працівники, які виконують консультативно-радницькі функції в питаннях здійснення зовнішньої політики вищими ешелонами державної влади. Функціонують відповідні структури з питань зовнішньоекономічних зв'язків в обласних державних адміністраціях України.
У першій половині 90-х років головним завданням зовнішньої політики України було забезпечити міжнародне визнання і посісти відповідне місце у системі міжнародних відносин, відстояти статус позаблокової держави, домогтися міжнародних гарантій незалежності в обмін на ліквідацію ядерної зброї.
У другій половині 90-х років Україна намагалась реалізувати стратегію багатовекторності зовнішньої політики. Стратегічними партнерами України були проголошені США, Росія, Польща та ще цілий ряд держав. Проте підтримувати рівнозначні відносини з основними своїми партнерами виявилось нереально, хоча були досягнуті значні успіхи у двосторонніх відносинах. Так було укладено великий договір з Росією і угода про розподіл Чорноморського флоту (1997 p.); вдалось в основному врегулювати відносини з сусідніми державами: Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдавією; закладені основи для диверсифікації постачання енергоносіїв (збудовано нафтопровід Одеса-Броди, нафто-термінал, укладені договори з Туркменістаном, Азербайджаном тощо). Добрі економічні і політичні зв'язки склалися між Україною і більшістю держав європейського континенту, передусім із сусідньою Польщею, а також ФРН, Італією, Угорщиною. У той же час відносини з США характеризувалися нестабільністю, головною причиною яких стали внутрішньополітична боротьба в Україні і недовіра до українського керівництва на чолі з Л.Кучмою. Також наростали проблеми у відносинах з ЄС і НАТО, зумовлені невиконанням взятих Україною на себе зобов'язань.
Зрештою Україна опинилась під ударом "антидемпінгових розслідувань", перед санкціями FATF (Міжнародна група з розробки фінансових заходів боротьби з відмивання грошей) тощо. Україна опинилась перед вибором: або інтеграція у Євроатлантичні структури (НАТО, ЄС), або з Росією (СНД, ЄврАзЕС, Ташкенський договір). Україна проголосила обрання європейського вибору (травень 2002 p.), проте шлях у цьому напрямі не передбачався легким. Для цього потрібні були реформи, які б забезпечили досягнення європейських стандартів розвитку. У липні 2002 р. відбувся саміт "Україна -ЄС", де основним було питання про надання Україні статусу держави з ринковою економікою та асоційованого членства ЄС. У ході роботи саміту зазначалося, що Україна ще не відповідає стандартам ЄС і не потрапляє до переліку країн, які мають увійти до ЄС у 2004 р. та 2007 р. У 2003 р. Україна отримала статус "країни-сусіда ЄС". Щоб зменшити негативні наслідки від вступу до ЄС сусідів України з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, були укладені угоди про спрощений візовий режим.
Щоб домогтися підтримки США, українське керівництво на чолі з Л.Кучмою направило у 2003 р. до Кувейту, а згодом до Іраку, воєнний контингент. Проте ця зовнішньополітична акція була неоднозначно сприйнята в середині країни. А перебування українських військових у регіоні призвело до втягування їх у збройне протистояння між іракськими партизанами і окупаційними військами і, відповідно, до болючих втрат (загинуло 18 чол.).
Після невдалої спроби інтеграції на Захід, був взятий курс на Схід. У лютому 2003 р. керівники Росії, України, Білорусії, Казахстату уклали угоду про створення Єдиного Економічного Простору (ЄЕП). Проте реалізація і цієї угоди опинилась під питанням. Росія наполягає на створенні наддержавних органів, що заперечує Україна, а також між Україною і Росією спалахнув прикордонний конфлікт із-за острова Тузла в Керченській протоці. Хоча зрештою конфлікт вдалося погасити, проблема розподілу акваторії Азовського моря і Керченської протоки не була остаточно розв'язана.
Крім європейського вибору і тісних відносин з Росією, основними пріоритетами зовнішньої політики України були:
— економізація зовнішньої політики, тобто, зовнішньополітичні зв'язки повинні підкріплюватися і економічним співробітництвом. Також зовнішня політика повинна сприяти пошукам нових ринків для українських товарів;
— розвиток зв'язків із стратегічними партнерами;
— створення позитивного іміджу України;
--- забезпечити диверсифікацію постачання енергоносіїв;
--- підтримання відносин зі світовим українством (українська діаспора);
--- реалізовувати своє геополітичне положення, як мосту між Сходом і Заходом.
Важливим напрямом української зовнішньої політики стала участь українських військових у миротворчих операціях ООН. Вперше український контингент взяв участь у миротворчій операції в 1992 р. в Хорватії. Згодом були інші гарячі точки планети. На теперішній час українські контингенти знаходяться в Боснії, Косово (Сербія), Ліван, Ліберія, Сьера-Леоне. Під час участі України у миротворчих операціях ООН загинуло 34, поранено 50 військовослужбовців.
Після президентських виборів 2004 р. нове українське керівництво на чолі з В.Ющенком проголосило курс на євроінтеграцію і відмову від політики багатовекторності. Перед країною відкрилась перспектива отримання статусу країни з ринковою економікою, вступу в Світову організацію торгівлі (СОТ). Україна подала заявку на вступ до ЄС. Передбачається вступ України в НАТО. Але для реалізації цих амбітних планів ще потрібна наполеглива праця. На саммітах Україна — ЄС, Україна — НАТО (лютий 2005 р.) українському керівництву були дані відповідні позитивні сигнали.
Ключові дати
1993 р. - затвердження ВРУ "Основних напрямів зовнішньої політики України"
73.Двадцять три роки незалежності України, її наробки та проблеми
Час втрачених можливостей - такий загальний настрій експертів, які оцінювали 20-річний підсумок розвитку української економіки. Більшість нинішніх досягнень, що дозволяють країні бути помітним гравцем на деяких сировинних ринках, обумовлені запасом міцності, що залишилися з часів Радянського Союзу. Саме в ті роки були побудовані всі найбільші підприємства України, що дозволяють зараз економіці залишатися на плаву.
Ігор Сабадаха, начальник інвестиційно-аналітичного відділу інтернет-брокера iTrader зазначив, що за 20 років так і залишився не реалізованим величезний потенціал аграрного сектора. Недавній експорт гречки з Китаю яскравий тому приклад.
В економічному плані країна розвивалася нерівномірно, розповідає Володимир Олексюк, експерт аналітичного департаменту X-Trade Brokers Ukraine. З 1990 року сталося обвальне падіння промислового виробництва та ВВП країни до показника 40,8%, до базового рівня (1990 року), що є безпрецедентним обвалом економіки окремо взятої країни в мирний час. Тільки з 1999 року відновилося економічне зростання. У 2008 році економіка країни вийшла майже до 75% базового рівня, але в результаті світової фінансової кризи знову стався відкат.
Не створено ефективної модель розвитку у вугільній галузі, яка як і раніше є найбільшим пожирачем бюджетних дотацій і джерелом техногенних катастроф з великими людськими жертвами. Не використаний потенціал українських родовищ газу і нафти, держава як і раніше є найбільшим покупцем російського газу в Європі і інвестує мільярди доларів в економіку сусідньої держави. Легка промисловість не може конкурувати з імпортом, а найближчими сусідами Україна розглядається як постачальник сировини і недорогої робочої сили ..
У промисловості продовжує домінувати металургія, яка виробляє продукт з невисокою додатковою вартістю, каже Микола Івченко, керівник інформаційно-аналітичного центру Forex Club в Україну. Що ж стосується машинобудування, то і тут існує сильна залежність від російського ринку, який є основним споживачем вітчизняної продукції даного сектора.
Експерти погоджуються з тим, що за 20 років вдалося створити Україну як окрему країну - зі своїми грошима, олігархами, урядом і навіть зі своїм народом, говорить аналітик. Але ця окрема країна позбавлена відчуття національної перспективи. "Проблема України в тому, що вона не має мети або орієнтир на майбутнє. Це дуже погано і для економіки, і для населення. Фактично вся країна - і бізнес, і населення - не може сказати, що буде з ним через рік, а то і півроку", - відзначає президент Українського аналітичного центру Олександр Охрименко.
Проте, незважаючи на всі втрати і труднощі, експерти спробували знайти позитивні події в новітній економічній історії України.
Рейтинг економічних подій 20 років незалежності
1. Введення гривні
Акт проголошення незалежності України відкрив дорогу для запровадження повноцінної національної валюти. Однак, цей процес розтягнувся на чотири роки. З 1992 року в обіг в Україні була введена тимчасова валюта - український карбованець, або купоно-карбованець. Саме купони протягом 1992-1995 стали жертвою гіперінфляції. У вересні 1996 була проведена грошова реформа: купони замінили гривнею, яка стала єдиним законним засобом платежу в країні.
Введення національної валюти стало найважливішою економічною подією за всю історію незалежності України, вважає Ігор Сабадаха з iTrader. На цьому вибудовується монетарна політика країни, додає Петро Барон, голова правління VAВ Банку. "Це важлива передумова для становлення та розвитку економіки незалежної держави, і насамперед іміджу Україні на зовнішньоекономічних ринках", - вважає банкір.
Після появи гривні стало зрозуміло, що Україна - це незалежна держава, додає Охрименко. До речі, на 1.09.1996 курс гривні до долара становив 1,80. За 15 років девальвація національної валюти склала більше 400%.
2. Приватизація, поява нового класу власників
Перша хвиля приватизації стартувала з прийняттям у 1992 році Закону про приватизацію державного майна, який з тих пір зазнав десятки змін і поправок. Підсумки приватизації завжди викликали безліч запитань, а продаж держпакетів акцій таких гігантів, як Криворіжсталь, Луганськтепловоз і Укртелеком супроводжувалися гучними політичними скандалами.
Приватизацію можна віднести до позитивних для економіки подій, вважає Микола Івченко, оскільки вона стала причиною виникнення нового класу власників. "Незважаючи на велику кількість помилок, етап накопичення первинного капіталу в Україні пройшов. Тепер власники починають розуміти необхідність конкуренції, пошуку нових технологій і модернізації виробництва", - говорить експерт.
Приватизація укупі з формуванням фінансово-промислових груп (ФПГ) заклала основи ринкової економіки в країні, вважає Володимир Олексюк з X-Trade Brokers.
Не згоден з позитивною оцінкою приватизації Олександр Охріменко: "Приватизація фактично провалилася. Якби вона була б справжньою, реальний приплив інвестицій в Україну був би в 50 разів більше, ніж існуючий".
3. Девальвація і криза 1998 року
У серпні 1998 року Росія опинилася в центрі фінансової кризи, і російський уряд був змушений оголосити дефолт. Хвиля кризи за кілька днів докотилася до України: гривня знецінилася вдвічі. І хоча в кінцевому підсумку Україна змогла уникнути дефолту, не вдалося уникнути масового банкрутства підприємств, кризи неплатежів і розквіту бартерних схем.
Кризи 1998 року і 2008-2010 років були болісно важливими подіями, вважає Петро Барон. Ці події оголили проблемні місця у фінансовому секторі, в його взаємозв'язках і змусили гравців ринку мобілізувати зусилля для подолання наслідків. "Система вистояла, були знайдені нові механізми, пророблена системна робота над помилками. Незважаючи на критичні ситуації, заручниками яких ставала вся країна, ці дві кризи дали важливий урок", - додає банкір.
4. Вступ до СОТ
Україна стала повноцінним членом Світової організації торгівлі в 2008 році. Цей крок поліпшив умови для українського експорту, в першу чергу, для металургії та хімпрому. Інша сторона питання - відкриття українського ринку для закордонних товарів. На нерівні умови конкуренції часто нарікали українські виробники, пропонуючи їх переглянути. Ця можливість з'явиться у Україні в 2012 році, оскільки кожні три роки член СОТ має право переглядати умови перебування в організації.
Вступ до СОТ показав, що Україна стала учасником світового ринку, вважає Охріменко. Це початок повноформатної інтеграції у глобальний ринок капіталу, послуг, фінансів, додає Олексюк.
5. Продаж українських банків великим закордонним інвесторам
До 2007 року економіка Україна набрала хороші темпи зростання. Населення і бізнес активно брали кредити у валюті, на ринку іпотеки почався справжній бум. У цей період відбулися кілька успішних продажів українських банків зарубіжним інвесторам. Так, у лютому 2007 року шведський Swedbank купив ТАС-Комерцбанк за $735 млн., а в липні 2007 року італійська UniCredit Group купила Укрсоцбанк за $2 млрд. Трохи пізніше, в 2008 році, італійська Intesa Sanpaolo купила 100% акцій Правекс-банку за 493 млн. євро.
"Продаж українських банків зарубіжним інвесторам - це було чудо, - згадує Олександр Охріменко. - Ніхто ніколи не планував і не очікував, що українські банки можуть так дорого коштувати".
Дмитро Томашевський, керівник проектів корпоративних фінансів Kreston GCG, вважає, що становлення механізмів залучення міжнародного капіталу в банківський і корпоративний сектор в 2003-2007 роках відіграло важливу роль у розвитку економіки країни. "В результаті український корпоративний сектор отримав дуже істотне джерело фінансування і здійснив цілий ряд вдалих стратегічних проектів. Покращились конкурентні обставини на внутрішньому фінансовому ринку, кількісно і професійно виріс фінансовий сектор", - говорить він.
6. Фінансова криза 2008-2010 років
Криза 2008 року почалася зі США і до кінця року поширилася по всьому світу. В Україні криза обернулася панікою вкладників, деальваціей гривні на 60%, крахом декількох банків і ринку нерухомості, а також значними скороченнями персоналу в українських компаніях. Деякі з банків, такі як Укрпромбанк, знаходяться в стадії ліквідації. Деякі, такі як Промінвестбанк, зуміли знайти нового інвестора і повернути колишні позиції. Доля ж інших, наприклад, Родоводу, до цих пір залишається під питанням.
Ця криза допомогла всім зрозуміти, наскільки небезпечними можуть бути ігри з кредитами, зокрема, іпотечними та споживчими, коментує Микола Івченко. "На щастя, в Україні фондовий ринок і ринок похідних інструментів розвинений відносно слабко. Інакше, наслідки цієї кризи виявилися б набагато серйозніше", - говорить експерт.
Крім того, український бізнес і населення повною мірою відчули важливість валютного ризику в умовах, за яких НБУ не гарантує стабільність національної валюти. В результаті валютні кредити для фізичних осіб в даний момент практично заборонені. "Позитивні підсумки з кризи винесли НБУ і уряд. Досвід проходження таких криз дуже важливий для будь-якої країни і її інститутів, - говорить експерт. - Криза також оголила проблеми української економіки - суттєву залежність від зовнішнього сектора і слабкий внутрішній попит".
7. Формування фондового ринку, запуск ринку ОВДП, ринків ф'ючерсів та опціонів
ПФТС була створена в 1997 році і до цих пір залишається найбільшим в Україні майданчиком за обсягом торгів державними облігаціями. Українська біржа з'явилася набагато пізніше, в 2009 році, однак стрімко розвивається і впроваджує нові для українського ринку інструменти - ф'ючерси, а тепер і опціони. Сьогодні торги на біржі в Україні доступні як ніколи, у зв'язку з поширенням інтернет-трейдингу.
"Створення ринку ОВДП наблизило український фінансовий ринок до ринків розвинених країн світу, - говорить Охрименко. - А створення Української біржі і ПФТС - це створення справжнього фондового ринку, як це прийнято у світовій економіці".
Запуск фючерсов та опціонів як інструментів ведення бізнесу у фінансовій сфері сприятиме становленню та розвитку вітчизняного фондового ринку, наголошує Олексюк.
8. Отримання Україною права проводити Євро-2012
У квітні 2007 року Україна і Польща перемогли в конкурсі на проведення Чемпіонату Європи з футболу 2012 року. Не раз висловлювалися сумніви в тому, що Україна встигне підготуватися до проведення Чемпіонату - не вистачає готелів, не готові стадіони, дороги і т.д.. Незважаючи на критику, в УЄФА задоволені темпами підготовки України, і 2012 рік може стати знаковим як для іміджу країни, так і для її економіки.
"Отримання права проводити Євро-2012 і пов’язані з ним великі інвестиційні очікування стали сильним каталізатором прогресивних законодавчих змін і дали поштовх для багатьох економічних кроків, на вчинення яких в звичайному розміреному темпі розвитку економіки країни знадобилися б багато років", - говорить голова правління VAВ Банку Петро Барон.
Це стало джерелом залучення істотних державних інвестицій в Україну для будівництва спортивної і міської інфраструктури, додає Івченко. "Без цього заходу побудувати такі об'єкти було б неможливо. Близько 20% ресурсів було залучено від приватних інвесторів - це, в основному, об'єкти в Харкові і Донецьку", - говорить експерт.
У середньостроковій перспективі даний захід може збільшити приплив валюти в країну від сфери туризму. Ймовірно, збільшиться і внутрішній туризм, що буде сприяти більш пропорційного розвитку різних регіонів країни. "Негативним моментом підготовки до Євро-2012 є збільшення державного боргу і низька частка приватних інвестицій... Проте, ми оцінюємо Євро-2012 більше як позитивне явище для економіки України в середньостроковій перспективі", - зазначив Івченко.
9. Прийняття Податкового кодексу
Звід законів про оподаткування набув чинності з 1 січня 2011 року. Різні версії кодексу розглядалися не один рік, а проект, підготовлений прем'єром Миколою Азаровим, викликав бурхливе обурення представників бізнесу, що завершилося Податковим майданом. Втім, незважаючи на протести, наметове містечко знесли, а сам документ був прийнятий і набув чинності. Багато політиків і експертів вважають, що Податковий кодекс прийнятий в інтересах близької до влади сировинної олігархії, і спрямований проти малого і середнього бізнесу.
Приватизація, земельна реформа, Податковий кодекс - все це ті нові правові фінансові інструменти, які були створені владою для регулювання ринкових відносин і вибудовування взаємозв'язку цілого масиву економічних факторів, спрямованих на зміцнення фінансового потенціалу держави, вважає Петро Барон.
10. Земельна реформа
У липні 2011 року парламент прийняв закон про земельний кадастр, який вступить в силу з 1 січня 2012 року. Також в Раді зареєстрований проект закону про ринок земель. Якщо документ буде прийнятий, то з 2012 року земля сільгосппризначення стане об'єктом купівлі-продажу. Правда, поки тільки для фізосіб-резидентів. Політики подбали також про те, щоб ці фізособи були захищені від зовнішньої конкуренції - продаж землі іноземцям заборонено.
Проте, зрушивши з мертвої точки питання ринку сільськогосподарських земель дає надії на те, що протягом декількох років ринок землі запрацює повною мірою, каже Микола Івченко. Це відкриє дорогу істотним інвестиціям в сільськогосподарський сектор і дасть можливість залучати фермерським господарствам кредити під заставу землі.
Разом з тим, лібералізація земельного ринку несе в собі і певні ризики. "Є побоювання, що значна частина сільськогосподарських земель зосередиться в руках великого капіталу, а дрібні господарства не зможуть отримати вигоди від впровадження земельного ринку. Незважаючи на те, що ці побоювання небезпідставні, ми позитивно оцінює перші кроки земельної реформи", - додає Івченко.
Прогнози та очікування
"Очікування учасників фінансового сектора пов'язані зараз з тими реформами, проведення яких дозволить якісно посилити правила гри як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Великі очікування пов'язані зокрема з рухом до зони вільної торгівлі з ЄС, з виходом аграрних холдингів на закордонні біржі, зі скасуванням мораторію на продаж землі та іншими законодавчими ініціативами", - відзначає голова правління VAВ Банку Петро Барон.
Економіка України і сама Україна входять у стадію застою, упевнений Олександр Охріменко. "Швидше за все в найближчі десять-двадцять років, економіка України буде тупцювати на місці. Будуть невеликі успіхи у торгівлі та бізнесі, але це все буде дрібно і примітивно на тлі світового розвитку", - упевнений він. На думку Охріменка, Україна, швидше за все, буде знаходиться на задвірках Європи і вирішувати нескінченні проблеми з корупцією, дефіцитом зовнішньої торгівлі, високим фіскальним тиском, низьким рівнем життя. А ось коли Україна святкуватиме своє 50-річчя, тоді це буде зовсім інша країна, упевнений він - із середнім класом і розвиненою економікою. "Але перед цим, після епохи застою, доведеться пережити епоху бурхливих революційних подій", - додає аналітик.
Микола Івченко з Forex Club в Україні покладає великі надії на пенсійну реформу, яка в середньостроковій перспективі зможе знизити навантаження на Пенсійний фонд і державний бюджет. Підписання угоди про зону вільної торгівлі з ЄС, ймовірно, підстьобне конкуренцію в країні, впевнений Івченко.
Володимир Олексюк з X-Trade Brokers Ukraine зазначає, що, крім земельної реформи, змінити ситуацію в Україні може проведення адміністративно-територіальної реформи, а також трансформація ринку енергоресурсів. Підписання угоди з ЄС про асоціацію та вільну торгівлю (орієнтовно до 2015 року) відкриє українським підприємствам доступ до передових технологій та інвестиційних ресурсів, впевнений аналітик.
74.Концепція зовнішньополітичної діяльності України
Основні засади зовнішньої політики Української держави були закладені ще Декларацією про державний суверенітет України (липень 1990 р.), у якій визначено демократичний і миролюбний зовнішньополітичний курс. Декларовані принципи набули більш реального змісту після проголошення незалежності та розпаду СРСР. Починається якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності України. Перед нею на міжнародній арені відкривається потенційна можливість перетворитись із об'єкта геополітики на повноцінного суб'єкта, що самостійно вирішує власну долю.
Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльності республіки на засади самостійності та рівноправності в міжнародних відносинах стало визнання України державами світового співтовариства. Для обґрунтування власної лінії на міжнародній арені 2 липня 1993 р. Верховна Рада України схвалила «Основні напрями зовнішньої політики України». Цей документ визначив національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяльність.
Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток її як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; створення іміджу України як надійного і передбачуваного партнера.
У цьому документі вказувалося, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Республіка не висуває жодних територіальних претензій до своїх сусідів, як і не визнає територіальних претензій до себе. Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності визначено розширення участі в європейському регіональному співробітництві, а також в межах СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО.
В основу моделі зовнішньої політики 1991—1994 pp. було покладено принцип «балансу інтересів», що зумовлено геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політичними процесами, уповільненим темпом економічних реформ тощо.
Після президентських виборів 1994 р. розвиток зовнішньої політики України пішов шляхом модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах. Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм.
Зміна базових принципів серйозно вплинула на трансформацію моделі зовнішньої політики України в цілому. Наша держава має свої інтереси і на Заході, і на Сході, її географічне розташування та структура економіки визначили для неї не роль «санітарного кордону», а мосту для взаємного проникнення і збагачення східної і західної культур. Щоб мати змогу впливати на цей процес, Україна має бути представлена як у європейських структурах, так і в СНД.
Визнання особливого значення відносин України з Росією в новій зовнішньополітичній моделі не означає дис-танціювання від Заходу. Навпаки, лише забезпечення співробітництва із західними країнами, не менш масштабного, ніж з Росією, дасть змогу утвердити самостійність української держави.
Зовнішня політика України стала спробою не тільки максимально прагматично підійти до задоволення потреб та інтересів нашої держави, а й намаганням врахувати специфічні риси менталітету, традиції та зовнішньополітичні орієнтації населення. Протягом століть територія України була поділена між кількома державами, і тому населення Східної й Північної України більше тяжіє до тісних контактів з Росією, а жителі Західної України — до зв'язків із країнами Центральної і Західної Європи. Реалізувати і гармонійно поєднати ці орієнтації можна, проводячи активну зовнішню політику як у східному, так і в західному напрямах.
Важливим аспектом у процесі формування концепції зовнішньополітичного курсу стало прийняття нової Конституції України, яка юридично закріпила принципи зовнішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки нашої держави.
У своїй інавгураційній промові ЗО листопада 1999 р. Л. Кучма в черговий раз підтвердив стратегію багатовек-торної політики нашої держави. Серед магістральних напрямів значилися США, СС, та Росія, які, на думку українського керівництва, не заперечують, а доповнюють один одного: підтримання добрих відносин зі Сходом є надійною запорукою успішного просування України на євроінтеграційному шляху, а її європейський вибір, у свою чергу, служить орієнтиром демократичного розвитку для інших держав СНД, а отже — гарантією стабільності на східних кордонах.
На початку 2001 р. Україна підтримувала дипломатичні відносини із 153 країнами світу. На цей час за кордоном діяло 55 українських посольств, 8 постійних представництв при міжнародних організаціях, 10 генеральних консульств.
Протягом 1991—2000 pp. активно відбувалися вироблення та апробація концепції зовнішньополітичного курсу незалежної України. На першому етапі (1991—1994) в його основу було покладено принцип «балансу інтересів», але перевага надавалася швидкій інтеграції в європейські структури. З 1994 р. у зовнішньополітичному курсі провідними принципами було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм. В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію «мосту між Заходом і Сходом».
75.Українська діаспора, етапи становлення.
В Україні, за даними перепису 1989 р., налічується трохи більше 37 млн. українців. За її межами від 10 до 13 млн. Тобто, кожен четвертий п'ятий українець у світі проживає за межами своєї історичної батьківщини.
Українське населення розподіляється на такі групи: 1). українці, що перебувають і живуть в Україні: 2). українці, які в силу різних обставин залишили і розселилися на території Російської імперії, а потім Радянського Союзу; 3). автохтонне населення українців, яке проживає в країнах Східної Європи: Польщі, Румунії, Чехії і Словаччини; 4). українці у західних державах.
Проголошення незалежності та демократизація суспільно-політичного життя України відкрили широку можливість чисельній українській діаспорі налагодити тісні духовні, культурні та економічні зв'язки зі своєю етнічною Батьківщиною.
Термін "діаспора" означає дисперсне (розсіяне) або компактне проживання великої чи малої частини народу поза межами своїх етнічних земель. Діаспори як форми і види групової та індивідуальної еміграції розпочали створюватись переважно внаслідок вимушеного переселення певної частини народу з його материнських земель. Зумовлюється вимушена еміграція, як правило, політичними, економічними та соціальними факторами, а в окремих випадках — і кліматично-природними катаклізмами.
Західно-українська діаспора розпочала утворюватися в кінці XIX ст., коли із Західної України став масово емігрувати трудовий люд, котрий намагався врятуватися від утисків з боку австро-угорських і польських поміщиків та капіталістів, її бурхливий і широкий потік прямував до американського континенту, головним чином до США і Канади, уряди які були зацікавлені у дешевій робочий силі.
Перша хвиля масової еміграції українців за кордон почалася із Закарпаття у 70-х роках ХІХ століття. Вже дещо пізніше еміграція охопила Лемківщину, Гуцульщину, Войківщину, Східну Галичину, Буковину. З 1880 по 1914 рр., наприклад, з цих регіонів виїхало приблизно 800 тис. людей, з них у США поселилося за цей період майже 360 тис. українців.
Складне соціально-політичне становище в українських землях у 1917-1920 рр. знову викликало чергову хвилю еміграції українського населення, але вже з різних регіонів нашої держави. Це була переважно політична еміграція. За 4 роки до Західної Європи та ін. країн світу виїхало понад 300 тис. людей.
Третя хвиля масового переміщення населення з України припадає на закінчення Другої світової війни. За період окупації фашистською Німеччиною України з її етнічної території на примусові роботи у Західну Європу було вивезено 4,2 млн. громадян. Вони являли собою переважно молодих людей, котрі, залишившись живими, знову повернулися на батьківщину. Проте близько 310 тис. людей залишилося в Західній Європі, а вже звідти понад 240 тис. людей переселилися в інші країни світу: США і Канаду -175 тис., Аргентину і Бразилію - 35-40 тис. чол., Австралію - 30 тис. людей.
У 60-80-ті рр. ХХ століття з України емігрували за політичними мотивами окремі громадяни, котрі виступали проти тодішньої державної політики. В цілому чисельність цих осіб була невеликою і тому вони не могли вплинути в значній мірі на етнічну самосвідомість західної української діаспори, яка вже була мобілізована в політичному і організаційному відношеннях на боротьбу за незалежність України, перш за все за її вихід із складу СРСР.Східна діаспора, яка виникла у країнах СНД, формувалася кількома шляхами. Основна маса українців у Росії опинилася внаслідок освоєння вільної території Російської імперії, особливо під час реформи П. А.Столипіна. В радянський період в результаті політики тотальної колективізації сільського господарства, велика кількість селян розкуркулювалася й депортувалася за межи України, переважно в Росію. Таким чином, виникли поселення в Башкирії, Сибіру, Алтаї, на Далекому Сході. На Кубані українці з'явилися наприкінці XVIII століття. Багато з них прибули до Казахстану під час кампанії освоєння цілинних земель у 50-х роках XX ст. Певна кількість українців мігрувала за межі України в зв'язку з виїздом на навчання та роботу, укладанням шлюбів.
Сьогодні громадяни України залишають материнські землі перш за все за соціально-економічними мотивами, у основі яких лежать глибокі розчарування нинішньою складною економічною ситуацією в Україні. За роки незалежності з України емігрувало на Захід і на Схід близько 1 млн. чоловік, серед них вчені, інженери, лікарі, працівники культури та ін.