Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Питання для самоконтролю
1. Основні завдання й методологічні основи курсу.
Розробка загальних проблем теорії та історії культури вимагає також залучення понятійного і методологічного апарату, який створюється соціологією, філософією, етикою, естетикою, інформатикою. Тим самим досягається об'єднання емпіричного і теоретичного рівнів вивчення культури. При цьому використовуються загальнонауковий, філософські і спеціальні методи дослідження. Серед останніх особливе значення мають: 1) порівняльно-історичний метод (послідовне вивчення культурного об'єкту, який змінюється); 2) типологічний метод (порівняння різних культурних об'єктів з метою виявлення типових, загальних для них властивостей); 3) герменевтичний метод (інтуїтивно-художнє пізнання культурних значень).
В українській культурології визначилися три напрями дослідження:
Перший. Традиційна історична культурологічна школа. Вона займається виявленням та описом фактів, подій і досягнень світової, національної або регіональної культури, чи певної культурно-історичної епохи (Середньовіччя, Відродження, Просвітництва та ін.).
Другий. Філософія культури або теорія культури. Її завдання полягає, по-перше, в осмисленні та поясненні культури через її найзагальніші та найістотніші риси, по-друге, у розкритті провідних тенденцій в еволюції культури, причин розквіту або кризових явищ.
Третій. Соціологія культури досліджує функціонування культури в цілому або наявні у ній субкультури – масову, елітарну, міську, сільську, жіночу, молодіжну та ін. Цей напрям дослідження вивчає зрушення та зміни, що відбуваються у культурі, а також реакцію на них різних верств населення.
2. Сутність поняття культура. Культура і цивілізація.
Термін «культура» походить від латинських слів «colo», «cultio», що означає обробіток, «colore» — обробляти, вирощувати, а пізніше — поклонятися та вшановувати богів чи предків. До середини І ст. до н. є. ці слова пов’язувалися із землеробською працею, але Марк Порцій Катон (234—149 pp. до н. е.) у своєму трактаті «Про землеробство» уже пише не просто про обробіток землі, а про «обробіток окремої ділянки, яка неможлива без особливого душевного настрою» селянина. Поступово поняття «культура» поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, тобто вдосконалення самої людини — у листах Марка Тулія Цицерона (106—43 pp. до н. е.), відомих під назвою «Тускуланські бесіди» (45 р. до н. е.), у вислові «культура духу є філософія» йшлося саме про це. В епоху Середньовіччя слово «культура» продовжує використовуватися у значенні аграрного виробництва («agri cultura»), але в інших сферах людського буття воно набуває значення «культу» («cultus»). У XVII ст. слово «культура» починає вживатися як самостійний термін для означення духовного світу людини, що здатна протистояти природі, а культурна європейська людина Нового часу починає протиставлятися «природній людині минулого».
Зараз культура — це складний суспільний феномен, що відіграє величезну роль у життєдіяльності людини: праця, побут, дозвілля, спосіб життя як окремої особи, так й усього суспільства, менталітет тісно пов’язані з рівнем розвитку культури.
Культура впливає на характер поведінки, стиль і форми спілкування людей, їх свідомість, духовні потреби, ціннісні орієнтації. Рівень культури визначає подальшу долю людини, ціль її життя.
Отже, культура — це специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної й духовної праці, системою соціальних норм й настанов, духовними цінностями, сукупністю відносин людей з природою, між собою та ставленням до власної особистості, це система життєвих орієнтацій суб?єкта.
Культура та цивілізація. У значенні «культури» часто вживається поняття «цивілізація». Цивілізація — це матеріальна культура або доцільна впорядкованість людського середовища.
Поняття «культура» вживається:
- для характеристики певних історичних епох (первісна культура, антична культура, середньовічна культура і т. ін.);
- для визначення конкретних людських спільнот, народностей, націй (українська культура, культура племені майя, американська культура тощо);
- для визначення специфічних сфер життєдіяльності (культура праці, політична культура, художня культура), у вужчому смислі — як сфера духовної життєдіяльності людей;
- як сумарний термін, що характеризує предметні результати діяльності людини: машини, споруди, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі й права і т. ін.).
Під поняттям «культура» розуміють людські сили й здібності, що реалізуються у процесі життєдіяльності: знання, вміння, навички, рівень інтелекту, морального й естетичного розвитку, світогляд, засоби й форми спілкування людей.
Поняття «цивілізація» (лат. civilis— громадянський, державний) подекуди вживається як синонім культури, у вузькому смислі — матеріальної культури. У даному випадку — це рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної та духовної культури (антична цивілізація, християнська цивілізація, сучасна цивілізація).
Цивілізація виникає тоді, коли накопичення матеріальних і духовно-культурних здобутків призводить до необхідності організації їх у систему, що сприяє появі писемності, класової диференціації суспільства, утворенню держави, появі міст як окремих суспільних організмів, будівництву монументальних споруд.
Базове значення поняття цивілізація лежить в уявленнях стародавніх греків і римлян про переваги існування людей за законами й у державі. Держава — це суспільство, у якому править закон, за яким живуть усі люди даного суспільства, отже, вони розглядаються як цивілізовані, тобто такі, що мають громадянські права й відповідні достоїнства. Народи, що не знали законів і були підпорядковані царю, стародавні греки не відносили до цивілізованих, вважаючи, що ці народи позбавлені таких доброчесностей вільної людини, як мужність, справедливість та людська гідність.
Значення поняття «цивілізація» змінилося у XVIII ст., коли французькі матеріалісти-просвітники стали визнавати цивілізованими тільки суспільства, побудовані на засадах розуму, справедливості й приватної власності. У подальшій історії людства стало очевидним, що цивілізація разом із культурою становлять суперечливу єдність, виступаючи у ролі її функціонального підрозділу: якщо культура є системою смислу людського буття, то цивілізація становить предметний ресурс культури.
Цивілізація й культура також становлять два різні способи реалізації творчих сил людини. Якщо в культурі усе матеріальне й практичне слугує духовному, то в рамках цивілізації дух слугує матеріальному й практичному. Цивілізація характеризується засобом і рівнем оволодіння силами природи, а культура виникає у результаті оволодіння людиною своєю власною природою. Відтворення робочої сили, збільшення вільного часу — це ознака цивілізації, а відтворення особистих структур людини шляхом виховання й навчання — ознака культури, її традицій, норм і цінностей.
Співвідношення культур. Культура — це фактор, що організовує усі рівні життя людей. Вони взаємопов’язані, але неоднорідні:
- народна культура (корінна) створюється у глибинах народного духу, у повсякденній трудовій діяльності народних мас на основі багатого життєвого досвіду, накопиченого століттями;
- «висока культура», до кращих зразків якої мають відношення окремі геніальні особи: художники, вчені, винахідники, проповідники, пророки, вожді, вони виховані народною культурою і справжні її носії;
- елітарна культура — культура, притаманна еліті суспільства, до якої належать родова аристократія, фінансово-промислові магнати, політичні лідери з владними повноваженнями. Вона включає у себе ритуально-етикетні, мовні та морально-етичні особливості, запозичення елементів інших культур, дистанціювання від народу й зверхнє ставлення до нього;
- демократична культура — культура, невіддільна від культурного буття трудового народу, цілий пласт його життя, культура вільна, майже не формалізована;
- масова культура з?явилася на початку XX ст. Для неї характерні стандартизація культурної діяльності, профанація, активне тиражування за допомогою ЗМІ (мода, кіно, телебачення і т. ін.). «Масова культура» суперечлива: з одного боку, вона робить доступними культурні здобутки «високої культури», а з іншого — вульгаризує їх, підмінює оригінальність копією, робить пересічним спілкування з мистецтвом, наукою, породжує конформізм та посередність.
Культура як цілісне явище умовно поділяється на підгрупи: побутова, політична, правова, художньо-творча, технічна, виробнича.
Побутова культура характеризується особливостями народів, що тривалий час проживають на певній території;
Політична культура — важливий фактор суспільства, що формується відповідно до реальних соціально-економічних відносин, які сформувалися у різних народів у різні часи;
Правова культура — формується на базі перших двох, чим вищий рівень суспільства, тим вищий рівень правових відносин, але нині, з ускладненням соціально-економічних умов і державних структур, дедалі важче стає впорядковувати правові відносини, які часто суперечать нормам побутової та етнічної культури і служать не людині, а потребам партій і великого капіталу, хоча подаються як загальнолюдські чи загальнонаціональні;
Художньо-творча культура уособлює багатоаспектність і багатовимірність людської художньої діяльності, охоплюючи народну художню творчість і професійну мистецьку діяльність. Якщо народна творчість не передбачає опанування певним видом діяльності на рівні професії, то для професійно-мистецької роботи потрібно пройти серйозну школу професійного навчання;
Технічна культура — оскільки нині техніка супроводжує людину протягом усього життя і відіграє суттєву роль у формуванні її характеру й поведінки, нагальним питанням є відносини та взаємозв’язки людини й машини, які визначає технічна культура;
Виробнича культура стосується проблем і норм етичних відносин між собою членів виробничих колективів та їх взаємин з керівництвом. Вона потребує вироблення оптимальних моделей виробничих відносин із максимальною адресною прив’язкою, тому загальні етичні норми, розроблені в часи колишнього СРСР, не придатні нині, бо не враховують психологічні особливості людей, сформованих в одній політичній системі і раптом кинутих у іншу.
Форми вираження культури. У своїй багатогранності та розмаїтті культура має такі форми вираження: наукові, технологічні, мистецькі, світоглядно-релігійні та ін.
Наука як уособлення і найвищий рівень розвитку культурного процесу узагальнює, класифікує, формує освітній процес. Це стимулює розвиток суспільної думки, що сприяє нагромадженню національного валового продукту, національного валового доходу та визначає суспільно-економічний рівень життя людей.
Технологічна культура забезпечується науковим рівнем розвитку суспільства. Вона полегшує працю людини, вивільняє кількість позаробочого й вільного часу, завдяки чому людина одержує більше можливостей для розвитку та самовдосконалення.
Світоглядно-релігійна культура розділилася на дві незалежні системи — партійну й релігійну. Якщо партійна обіцяє усі блага людині відразу, то релігійна, відволікаючи від земного буття, здійснення своїх програм переносить у потойбічний світ.
3. Мистецтво як центральний елемент художньої культури. Функції мистецтва.
Мистецтво — це процес і сукупний результат людської діяльності, особлива форма суспільної свідомості, що являє собою вираження дійсності в художніх образах. Будучи складовою духовної культури, мистецтво дає можливість людині виявити свої художньо-творчі здібності, утвердитися на рівні самодостатнього суб’єкта. Мистецтво включає в себе всі види художньої творчості — літературу, архітектуру, скульптуру, живопис, графіку, декоративно-прикладне мистецтво, музику, танок, театр, кіно та інші види людської діяльності. Його суть полягає у чуттєвому вираженні надчуттєвого, воно є також естетичним освоєнням світу в процесі художньої творчості. Розкриваючи питання про співвідношення культури та мистецтва, студенти повинні враховувати характерні особливості мистецтва: по-перше, його тісний зв’язок з переживаннями й чуттєвими емоціями, по-друге, його чуттєве сприйняття та суб’єктивне бачення дійсності, по-третє, образність і творчий характер, по-четверте, його неперевершене значення як могутнього засобу спілкування людей.
4. З історії формування знань про українську культуру.
Історична типологія культури ( гр. typos — відбиток, зразок + logos — слово, вчення) являє собою основні соціокультурні періоди людства: культура Стародавнього світу, культура Середньовіччя, культура Нового та Новітнього часу, які включають у себе культуру первісного суспільства, культуру народів Стародавнього Сходу, культуру Античного світу, культуру Середньовіччя, культуру епохи Відродження, культуру абсолютизму й Просвітництва, культуру епохи промислового перевороту і соціальних зрушень, культуру XX ст.
Історія культури українського народу є одним із ланцюгів історії світової культури. Народи сучасного світу формувалися у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних факторів, разом з ними формувалися і зростали їх унікальні культури. Не є винятком і українська культура. її особливості великою мірою зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, сприятливого для землеробства. Українська культура належить до культур східнослов’янського типу, суттєві риси якої поєднують її з культурою інших племен, що у другій половині І тис. н. є. утворили державу Київська Русь. Формування сучасної української культури відбувалося у складних умовах, визначених перебуванням нащадків давніх русичів у складі таких європейських держав, як Литва, Польща, Австро-Угорщина, Румунія й Росія, де, вбираючи досягнення інших народів і збагачуючи їх власним надбанням, вона формувалася як унікальне світове явище. Нині, розвиваючись як культура власної держави, культура українського народу вступає в новий етап свого розвитку — культурний ренесанс України XXI ст.
Історія розвитку культурологічної думки
Становлення культурологічної думки почалося у стародавньому світі, її розвиток мав свої особливості у Середні віки і Новий час.
У давнину для людини реальне життя не було чимось відмінним від міфологічного світу. Древні релігії були політеїстичними (політеїзм - віра у багатьох богів). Люди спілкувалися з богами так само, як один з одним. Міфологічне мислення як форма колективної свідомості складає величезний пласт культури, є культурною реальністю і, одночасно, містить уявлення про культуру у древніх. У цьому випадку сприйняття культури включало в себе поклоніння, шанування, культ.
Давньогрецькі філософи Платон, Протагор, Полібій і китайський філософ Сима Цянь вважали культуру частиною божественної природи і її виявом. Подібно будь-якій живій істоті, культура народжується, живе і вмирає, а етапи її розвитку нагадують зміну пори року. Традицію такого розуміння культури пізніше збережуть деякі арабські вчені. Так, історик і філософ Ібн-Халдун стверджував, що повний цикл розвитку культури відбувається протягом 120 років, після чого стара культура буває “переможеною” іншою, більш сильною культурою (частіше за все - культурою кочовиків). Цей напрямок отримав назву “культурного натуралізму”. Для нього характерні: перенесення рис природи на культуру, обожнювання культури у всіх її виявах, в тому числі у формі державної влади, ідея циклічності розвитку культури.
Відчуваючи світобудову як вищу гармонію, давні греки прагнули створити фрагмент досконалості на землі. Живим втіленням їх уявлень про гармонію, культурним зразком був поліс - місто-держава, яка формує людину культури. Так, Арістотель розробляв ідею культурної людини як зразкового громадянина. Тобто, в цілому розуміння культури носило гуманістичний характер.
У середньовічній Європі утверджується християнство - монотеїстична релігія (монотеїзм - віра в одного бога). Воно об'єднало у собі і світогляд, і філософію, і етику, і правові норми, підпорядкувало собі науку, освіту, мистецтво. Відповідно проблеми культури висвітлювалися у працях філософів-богословів. Для Августина Блаженного “без віри немає знання, немає істини”. Світова історія за Августином Блаженним є результатом божественного визначення. “Гріховному” світському граду він протиставляє “град божий”, утверджуючи, таким чином, пріоритет церкви.
Спробу поєднати арістотелізм і християнство здійснить знаменитий католицький богослов Фома Аквінський. Основний принцип його філософії - гармонія віри і розуму, оскільки розум здатний раціонально довести існування Бога і розбити заперечення проти істин віри. У розробленій ним системі сполучилися, не змішуючись, філософія і теологія, держава і церква, громадянська і християнська доброчесність.
Епоха Відродження утверджує гуманістичний ідеал. Культура уявляється мислителям Відродження результатом вільної творчої діяльності людини. Свобода і творчість як принципи людського співжиття протиставляються середньовічній ієрархії, підлеглості церкві. Дж. Манетті пише трактат “Про гідність і довершеність людини”, спрямований проти Папи Іннокентія III, Джованні Піко делла Мірандола створює “Промову про гідність людини”. Вільна творчість і гідна поведінка стають обов'язковим змістом морально-етичних міркувань і концепцій епохи.
Принципово по-новому культурний досвід минулого і сучасності, причини виникнення і шляхи розвитку культури переосмислюються у XVIII ст. Просвітництвом. Епоха прагне до цілісного сприйняття культури людства, розуміючи її як продукт діяльності людського розуму. У ряді праць поняття “культура” і “природа” протиставляються. Так, Жан-Жак Руссо вважає природу продуктом довершеного божественного розуму, а культуру – недосконалого людського розуму, негативно ставиться до культурного прогресу. Усуненню опозиції “культура”-“природа”, пошуку шляхів їх гармонічного поєднання присвячені роботи Іммануїла Канта (1724-1804). За Кантом причиною виникнення культури є суспільна сутність людини. Філософ виділяє дві реальності: світ природи (тваринного начала, зла, жорстокості) і світ свободи (людини, культури, моралі). Перетинаються і примирюються два протилежних начала в уявленнях про прекрасне й у творенні прекрасного, що власне і є метою культурної діяльності. В етиці Кант вводить категоричний імператив, тобто обов'язкове і безумовне моральне правило, всезагальний закон поведінки, який долає і виключає будь-яке зло.
До другої половини XVIII ст. належить діяльність німецького філософа й історика І.Г.Гердера. Для Гердера культура є наслідком здатності людини до творчої і розумової діяльності, яка знаходить вираз у мові, науці, ремеслі, мистецтві, державі, релігії, сім'ї. Гердер вперше визначив культуру як необхідну і невід'ємну реальність людського суспільства, стверджуючи, що некультурних народів взагалі не існує. Є більш культурні і менш культурні народи. Рівень культури філософ пов'язує з прогресом освіти. У роботі “Про походження мови” (1772 р.) Гердер пов'язує появу мови з фізіологічно закладеною в людині здібністю до мислення, у розвитку мови вбачає прогрес культури. Він одним з перших зацікавився вивченням національних культур як форм існування світової. Гердер виділив етапи, через які проходить національне відродження: I - вивчення історії, етнографії, II - формування національної літературної мови, III - виникнення національних політичних організацій, боротьба за незалежність.
Остаточно опозиція “природи” і “культури” знімається в філософії Георга Фрідріха Вільгельма Гегеля, (1770-1831), для якого “культура є… звільнення і робота вищого звільнення”, що розуміється як поетапний рух від природної безпосередності до вищої духовності. Історія людства за Гегелем є сходи вгору, по яким людина, звільнюючись, підіймається шляхом пізнання абсолютного духу. Гегель зводить культуру до духовного розвитку людства, розуміючи творчість як діалектичне сходження духу.
У першій половині XIX ст. з'явилися роботи російського вченого М.Я.Данилевського. У книзі “Росія і Європа” він висунув концепцію “замкненого (локального) розвитку культур”. Кожний народ, за Данилевським, створює специфічну систему цінностей. Вироблена ним культура слабко контактує з іншими культурами, протидіючи проникненню в її “тіло” чужорідних елементів. Данилевський створив “систему типів” людства. Він писав, що є народи, віддані ідеї державності, а є такі, яким вона чужа. Є люди, які сповідують ідеали лицарства, честі, а є їх антиподи - хитрі обманщики, безпринципні торгаші. Народи Сходу створили вишукану, але малорухому, споглядальну культуру, яка з покоління в покоління відтворює саму себе. На Заході була створена динамічна, утилітарно-практична культура, спрямована на перетворення природи і суспільства. Ідеї Данилевського згодом сильно вплинули на культурологію ХХ ст.
Виникнення української культурологічної думки пов'язане з діяльністю Кирило-Мефодієвського братства. У Статуті Братства, у відозвах “До братів українців”, “До братів росіян”, “До братів поляків”, в творах його фундаторів - М. Костомарова (“Думки про історію Малоросії””, “Дві руські народності”), П. Куліша (“Повість про український народ”) - відстоюються ідеї культурної самобутності слов'янських народів, їх права на вільний розвиток, гарантований вільним федеративним союзом слов'янських республік. Значний внесок в розвиток культурологічної думки зробив М. Драгоманов (1841-1895 рр.). З позицій порівняльно-історичної методології М. Драгоманов виступав проти хуторянського етнографізму, висував ідеї вільного розвитку народної культури у національну культуру, просякнуту загальнолюдськими цінностями. Цілісну концепцію історії української культури висунув М. Грушевський (1866-1934 рр.). Вона базувалася на тезах самобутності і самостійності української культури. Одним з перших він піддав сумніву і критиці теорію єдиної монолітної культури Київської Руси, доводив існування різних етноплемен ще за епохи трипільської культури. Не протиставляючи українську і російську культури, він все ж вважав першу більш близькою до європейської культури
5. Концепція ментальності як один із підходів у вивченні історії культури.
Останнім часом термін ментальність широко функціонує в науковій, науково-публіцистичній літературі, засобах масової інформації тощо.Сучасні джерела інтерпретують його досить неоднозначно й свідчать про можливість застосування як щодо конкретного індивіда, так і для характеристики того чи іншого угруповання. Цим, на наш погляд, зумовлена необхідність дещо уточнити значення терміна ментальність в контексті даного посібника.
Як відомо, термін ментальність (або менталітет) – французького походження. Одними з перших його почали використовувати французькі вчені, представники школи «Анналів», орієнтуючись на пошуки глобальних, стійких структур людської свідомості. Отже, семантика цього слова пов’язана з поняттями свідомість, мислення, розум, що за своєю суттю є складними й багатогранними. Для підтвердження сказаного проаналізуємо декілька найбільш відомих визначень. Так, в одному з філософських словників менталітет витлумачується як «сукупність розумових установок, звичок мислення, фундаментальних вірувань індивіда». Як бачимо, це визначення наголошує на індивідуальних розумових і мисленнєвих особливостях людини. Дещо під іншим кутом зору розглядає це поняття А.Я.Гуревич, який розуміє ментальність як «наявність у людей того чи іншого суспільства певного спільного розумового інструментарію, психологічного оснащення, яке дає їм можливість по-своєму усвідомлювати світ і самих себе». Отже, автор звертає увагу на те, що специфічний спосіб мислення і відчуття може виявлятися на рівні певного колективу людей – «соціальної або культурної спільності». З огляду на викладене вище, видається цілком прийнятним твердження М.Т.Юрія, що «за своєю структурою менталітет включає в себе передусім дещо колективне...». Колективом, у межах якого реалізується той чи інший менталітет, може бути як народ, нація, так і значно більша спільнота, що не вкладається в межі одного етносу. У роботах Л.М.Гумільова такі складні системи, утворені внаслідок об’єднання декількох етносів, отримали назву «суперетнос». Наприклад, Візантійська цивілізація розглядається як суперетнос, що складався з греків, єгиптян, сирійців, грузинів, вірменів, слов’ян. У цьому випадку представників різних етнічних груп об’єднувала християнська ідеологія, яка визначала спосіб мислення людей, формувала уявлення про навколишній світ і місце людини в ньому, пропонувала певну систему духовних і матеріальних цінностей. Ця складна система як певний тип культури протиставлялася іншим системам із властивими їм способами мислення. Отже, ментальність у широкому значенні, на наш погляд, можна витлумачувати як специфічний спосіб мислення, своєрідне світосприйняття, властиве представникам тієї чи іншої культури. Таке розуміння поняття ментальність дозволяє застосовувати його щодо будь-якої культури (як у синхронії, так і в діахронії). У більш вузькому значенні ментальність можна розглядати на рівні нації, народу (чи будь-якої іншої соціальної групи, яка протиставляє себе іншим колективам на основі компліментарності – «підсвідомого відчуття взаємної симпатії і спільності людей, яке визначає протиставлення «ми / вони» і поділ на «своїх» і «чужих»).
Щодо широкого значення, на перший погляд, проблема «специфічного способу мислення» може видаватися дещо «надуманою». Сприймаючи предмети і явища навколишнього світу, людина в більшості випадків вважає притаманні їй відчуття і враження «єдино можливими», а свій стереотип поведінки – своєрідним еталоном для оцінювання поведінки інших людей. Тут спрацьовує так званий «принцип аналогії», відомий в історії людства ще з первісної доби: наші далекі пращури, не виокремлюючи себе зі світу природи, наділяли властивими їм відчуттями болю, страху, голоду, задоволення тощо все, що їх оточувало. Наприклад, тобі боляче, якщо вдарився ногою об камінь, але боляче й каменю; тобі страшно, якщо гуркоче грім, а очі засліплює блискавка – ти шукаєш якоїсь схованки, пригинаючись до землі під холодними струменями, що ллються на тебе з неба, а до тебе простягають віти (руки) налякані дерева, які теж хочуть кудись сховатися і від страху пригинаються до землі після кожного нового спалаху блискавки. Таке сприйняття світу, на думку багатьох дослідників, було цілком природним для первісної людини. Звичайно ж, сучасна («цивілізована») людина в аналогічній ситуації не буде ототожнювати себе з каменем чи деревом. Разом з тим, події повсякденного життя нерідко доводять наше підсвідоме прагнення бачити в людях, що нас оточують, таких собі «однодумців», які в певній знайомій нам ситуації повинні відчувати те ж саме, що відчуваємо ми, і діяти так, як це ми собі уявляємо, орієнтуючись на особистий життєвий досвід. При цьому ми не завжди враховуємо, що чужий життєвий досвід не дорівнює нашому, а стереотип поведінки нашого «однодумця», «запрограмований» нами на основі власного світовідчуття, може не спрацювати саме тому, що світовідчуття іншої людини суттєво відрізняється від нашого. Таким чином, наш «потенційний однодумець» часто «не виправдовує надій», поводиться (в нашому розумінні) неправильно, що викликає у нас подив чи навіть обурення. На користь викладених вище міркувань свідчать численні приклади: від подій, відомих нам із підручників історії до актуальних проблем сьогодення, зокрема – «вічне» непорозуміння «батьків і дітей» (старшого й молодшого поколінь), міжнаціональні й релігійні конфлікти тощо. Цікавими в цьому плані також є широко відомі фольклорні твори про представників різних етносів, основу сюжету яких становлять тонко підмічені національні риси характеру, стереотипи поведінки, нетипові для народу-«автора», або ж анекдоти, які ілюструють стереотипи мислення на професійному чи соціальному рівні. Отже, мусимо визнати, що проблема «специфічного світосприйняття» існує. Відповідно, предмети і явища об’єктивної дійсності можуть сприйматися по-різному. Усвідомлення цього факту надає людству можливість позитивно розв’язувати досить непрості комунікативні завдання, що подекуди можуть мати глобальний характер.
6. Факторі формування ментальності (на прикладі українського етносу).
Серед найважливіших факторів, які формують світосприйняття, можна виділити географічний та історичний.
Географічний фактор на ранніх етапах формування етнічних груп відігравав вирішальну роль, оскільки визначав міфологічні уявлення про організацію світового простору. Виникнення із первинного Хаосу певного світопорядку (Космосу) асоціювалося з зародженням Всесвіту. Всесвіт мислився як впорядкований простір, який ставав для людини життєвим саме завдяки встановленому порядку. Уявлення про світовий порядок у кожному конкретному випадку визначалися географічними особливостями місцевості, зокрема – кліматичними умовами, особливостями ґрунту, рельєфом.
Аналіз різних міфологічних моделей світу доводить, що їх наповнення в кожному конкретному випадку залежить від особливостей рельєфу території етнічного поселення. Якщо в зоні проживання людської спільноти є річка, гора, вулкан тощо, вони обов’язково знаходять відображення у відповідній картині світу.
Під впливом географічних умов проживання формується характер того чи їншого етносу. Що до ментальності українців, Г.Лозко слушно зазначає, що родючі ґрунти України сприяли «закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою». Проте відзначається й відсутність активності, адже «плодюча земля обдаровує людину без особливих на те потуг».
Рослинний і тваринний світ, зумовлений географічними чинниками, є невід’ємною частиною світоглядних уявлень людини. Флора і фауна впливають на формування релігійних вірувань і пов’язаних із ними магічно-обрядових дій і ритуалів. Звірі й птахи, асоціюючись із тією чи іншою стихією, допомагають людині освоювати часопростір. Особливого сакрального значення набувають тварини, життєдіяльність яких визначається кількома стихіями, наприклад, вуж є представникам земної та водяної стихій, водоплавні птахи належать до стихій повітря й води. Роль першоелемента в міфологічній моделі часто відіграє яйце, ікринка чи зернина. Сакральними творцями світу вважаються типові для тієї чи іншої місцевості рослини або тварини.
Географічний фактор тісно пов’язаний з історичним. Історичний розвиток того чи іншого етносу (з усіма подіями, що його супроводжують) залишає відбиток у людській свідомості як певний життєвий досвід. Цілком прийнятною в цьому аспекті є думка Л.М.Гумільова про те, що засвоєні стереотипи поведінки (історична традиція) становлять основну відмінність членів одного етносу від іншого.
Географічний та історичний фактори певною мірою визначають фактор економічний. Розвиток занять і ремесел того чи іншого етносу визначається природними умовами і відповідною історичною ситуацією. У свою чергу, економічні відносини впливають на формування світогляду людини в межах створеної нею соціально-економічної системи.
Важливим чинником формування ментальності є також релігійний. Будь-яка релігійна система дає людині, яка сповідує відповідну віру, уявлення про світоустрій, визначає статус людини у світі (фактично, пропонує власну часо-просторову модель), формує уявлення про прекрасне й потворне, зумовлює певні ціннісні орієнтації й стереотипи поведінки. У християнській традиції норми людської поведінки визначаються десятьма Новозавітними Заповідями, віддається перевага духовній красі над тілесною, земне життя людини сприймається як час духовного самовдосконалення на шляху до вічного життя у Царстві Божому. Загалом можна стверджувати, що кожна віруюча людина сприймає навколишній світ через призму своєї релігії.
Слід зазначити, що всі фактори, які формують ментальність, виступають як певний комплекс, у межах якого спрацьовують досить складні механізми. Тому вплив одних і тих же факторів у кожному конкретному випадку може виявляти специфіку. Об’єктивність висновків про механізми формування ментальності залежить від усебічного аналізу взаємовпливів окреслених факторів.
Для розуміння феномена ментальності важливо простежити, як вона реалізується в тій чи іншій сфері людської діяльності. Можна з усією впевненістю стверджувати, що немає жодної сфери, яка не відображала б зв’язку діяльності людини з її способом мислення. Особливий інтерес у цьому плані становить мистецтво як творче відображення дійсності. Сприйняття часу, простору й людини, а також уявлення про прекрасне й потворне, властиве кожному типу культури, своєрідно втілюються в музиці, архітектурі, живописних творах, скульптурі, літературі тощо. Так, наприклад, можна простежити цікаве співвідношення між характером музики й танців народів та властивим їм способом світосприйняття. На думку деяких дослідників, фольклору, музиці, танцям кочових племен пустельних територій властиві монотонність, деяка одноманітність. Це пояснюється впливом географічного фактора (відсутністю змін пір року, водних потоків тощо), наслідком чого є «зміщене» розуміння руху.
Якщо звернутися до живопису, можна переконатися, що кожен художник відображає у своїх творах властиве йому світосприйняття, яким визначаються й об’єкт зображення, і живописні прийоми. Варто згадати хоча б наскельні малюнки первісної людини чи давньоєгипетський живопис. Навіть не вдаючись до детального аналізу численних прикладів, можна помітити, що в живописних творах актуалізуються ті «грані» об’єктивної дійсності, які органічно пов’язані з уявленнями людини про навколишній світ. Таким чином, вивчення пам’яток культури дає можливість глибше зрозуміти ментальність народу-творця.
Розглядаючи феномен ментальності, не можна обійти увагою мову, адже вона є тією семіотичною системою, яка фіксує знання народу про навколишній світ.На думку В.фон Гумбольдта, мова відіграє вирішальну роль у духовному розвитку народу, оскільки в ній «закладене самобутнє світоспоглядання. Як окремий звук постає між предметом і людиною, так і вся мова виступає між людиною і природою...». Отже, згідно з цією концепцією, «люди, що розмовляють різними мовами, бачать світ по-різному, бо кожна мова членує навколишній світ по-своєму і в кінцевому підсумку вона є своєрідною сіткою, що накидається на пізнаваний світ».
Мова кожного народу тісно пов’язана з національним почуттям і національною самосвідомістю. Можна сказати, етнічна самосвідомість формується на ґрунті рідної мови. Прихильність людини до рідної мови є цілком закономірною, адже кожному народу «властиві неповторні асоціації образного мислення, які закріплюються в мовній системі й становлять її національну специфіку». У цьому плані заслуговують на увагу численні психолінгвістичні експерименти з представниками різних мовних систем. Цікаво, що не тільки ті лексеми, у значенні яких наявний національно-культурний компонент, а й звичайні загальновживані слова на означення понять, поширених у всіх культурах, виявляють специфіку на рівні семантичних асоціацій. Таким чином, внаслідок своєї складністі й багатоаспектності, феномен ментальності як результат творчого впливу багатьох чинників повинен розглядатися комплексно – в контексті географії, історії, соціології, психології, релігієзнавства, лінгвістики, мистецтвознавства.
7. Витоки української культури. Найдавніші етнічні спільноти на теренах України (трипільська культура, скіфські впливи тощо).
Історичні передумови виникнення української культури.
В умовах розбудови суверенної Української держави, відродження національної культури особливе значення має об'єктивне висвітлення етногенезу українського народу, визначення місця даного етносу в колі слов'янських наро¬дів, його зв'язків з найдавнішими етапами історії.
З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана пробле¬ма прабатьківщини українського народу. Існують дві про¬тилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них по¬будована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною сло¬в'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн» а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслі¬док слов'яни поділилися на західних і південно-східних.
Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх пра¬батьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» вжитті праукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV—IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською».
Висувалася також, як компромісна, гіпотеза про пра-батьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Ю. Кухаренко І. Русанова вважали, що вона —на західному Поліссі; І. Ляпушкін — на Прикарпатті; І. Верне? — у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А. Попов — у нижній течії Дунаю; М. Рудницький — на південному узбережжі Балтійського моря.
У визначенні українців як частини загальнослов'янсько¬го масиву визначну роль відіграв відомий український археолог В. В. Хвойка (1850—1914 рр.). У своєму епохальному дослідженні «Поля погребений в среднем Поднепровье» (1901 р.) він виступив з твердженням про етнічну тотожність слов'ян Київської Русі та неолітичної людності середнього Наддніпров'я, зокрема носіїв трипільської культури;на території історичного слов'янства на початку нашої ери в основному були поширені ті самі європеоїдні расові типи, як і в епоху пізнього неоліту.
Приблизно в III тис. до н. е. на всій Україні, де розгорталася трипільська культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх. Пришельці вміли обробляти мідь (мідний вік на Україні датується 3300— 2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу — метал міцніший за мідь (бронзовий вік на Україні датується 2800—1200 рр. до н. е.). Мистецтво епохи бронзи представлене численними золотими виробами у формі діадем, стилізованих фігурок хижаків, де помітний вплив трипільського мистецтва. Змінюється також кераміка: поряд зі шпуровим орнаментом з'являються геометричні форми: трикутники, кола, зигзаги, якими прикрашали посуд.
На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор'ї кіммерійців — першого народу на українському терені, ім'я якого зберегла історія. Хроно¬логічно культура кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони м'али укріплені городища. У кіммерійців були складні ритуальні обряди: вони ховали небіжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями, їх культуру слід вважати продовженням трипільської.
Треба зазначити, що в період кіммерійської культури на Україні у вжиток входить залізо, яке витісняє дорожчу бронзу (залізний БІК на Україні датується XII ст. до н. е.— IV ст. н. е.). Спостерігається подальше вдосконалення за¬собів виробництва. Тоді ж постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами.
З іранських племен, що побували в Україні у VIII— II ст. до н. е., найбільше культурних пам'яток залишили після себе скіфи. У південній право- і лівобережній Украї¬ні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських ца¬рів. Скіфське мистецтво було своєрідним і відіграло важ¬ливу роль у формуванні слов'янської культури і житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикра¬шену заглибленим геометричним узором, і скіфське деко¬ративне мистецтво, основою якого є зображення тварин.
Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробле¬ного трипільцями. Гребінцевий орнамент був провідною формою в трипільській, кіммерійській і анто-слов'янській культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів і є національною формою виробів української кераміки.
З початком грецької колонізації Причорномор'я (VII ст. до н. е.) на скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматй, які витіснили скіфів з південних степів України.
Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії: Тіра — в гирлі Дністра; Ольвія — в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей — в Криму та ін. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава торгівля. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. У формах архітектури античного періоду При¬чорномор'я переважає іонійський стиль, а згодом, в елліністичній добі — дорійський та корінфський. Пам'ятки мистецтва грецьких колоній дійшли до нас у формі скульптур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів та ін.
Отже, грецькі колонії відіграли велику роль в історії України, поширюючи серед населення високу культуру Еллади.
Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І— II ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій. В той час між Україною і Римом встановилися тісні торговельні й культурні зв'язки. В рим¬ських скарбах з II ст., знайдених на Україні, крім монет і металевих прикрас зустрічається також скляний посуд римського походження і римські емалі. Наближення рим¬лян до українських територій стало причиною популяризації тут християнства.
На початку III ст. н. е. Південну Україну захопили германські племена готів (ост-готів), підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали вплив на слов'ян, особливо в ділянці військової організації.
З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять тюркські племена гуннів, які розгромили Готську державу у 375 р. Східні слов'яни, що жили на території сучасної України, починаючи з IV ст., об'єдналися в державну формацію антів. Слід зазначити, що готський історик Йордан усіх слов'ян називає венедами," які діляться на склавінів (південно-західна група) і антів *. Отже, антів можна назвати предками українців, які, на думку М. Чубатого, «створили союз племен, до яко¬го північні сусіди ніколи не належали».
Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і названо заруби-нецькою (II ст. до н. е.—II ст. н. е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхова (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують II—V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної гли¬ни, а черняхівської — з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість яких нале¬жала до антської доби. Причому вони були двох видів:
тілопальні і поховання в ямах. З розкопок цілих десятків антських селищ і городищ видно, що правобережна Украї¬на була густо заселена праукраїнськими племенами. Зна¬хідки черняхівської культурної верстви свідчать про високу культуру наших предків у добу антів.
Держава антів проіснувала три сторіччя — від кінця IV до початку VII ст. Вона впала під навалою тюркських племен аварів. Однак в середині VII ст. слов'яни почали звільнятися з-під влади завойовників. У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни — над Дес¬ною і Сеймом; древляни ,— між Тетеревом і Прип'яттю;
дуліби або бужани — вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі — над Дністром і Бугом; тиверці — між Бугом і Прутом; білі хорвати — на Підкарпатті *. Серед усіх українських племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширю¬ється назва «Русь».
У питанні походження етноніма «Русь» існує багато гіпотез. З них найважливіші дві: варязька і автохтонна. Перша базується на припущенні, що «руссю» фінни називали одне з племен норманів — шведів. Але М. С. Грушевський довів, що у Скандінавії ніколи не ототожнювали варягів з «руссю». Русь для них була чужою землею. Навпаки, існує багато підстав, щоб вважати, що назва «Русь» місцевого походження. Це доводять арабські джерела. Зокрема, си-рійський письменник «псевдо-Захарій» вже у 555 р. згадує про «русь», «як рослий могутній народ», що жив приблизно в Придніпров'ї. Жодне східне джерело не ототожнювало русів із скандінавами. І в грецьких джерелах, з приводу нападу Русі на Царгород у 860 р., їх названо росами або скіфами, а-не варягами, яких греки добре знали. Назви рі¬чок в Україні (Рось, Роска та ін.) також свідчать, що наз¬ва «Рось» місцевого походження. Пізніше, в XI—XII ст., термін «Русь» був синонімом Київського князівства.
Таким чином, стародавня слов'янська культура на ук-раїнських землях формувалася протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів — передусім антів, з іншого — культурні зв'язки з сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.
Культура, як відомо, є визначальним фактором формування і розвитку етносу. Саме у народній культурі (традиційному способі життя і виробництва, системі духовних, естетичних і етичних цінностей, мові тощо) знаходиться «генетичний код» етносу. Український етнокультурний ма¬сив існував у складі давньоруського народу як суперетнічної спільноти вже від початку утворення Київської держави і зберігав свої особливості протягом усього часу її існування.
Процес формування українського етносу зі своєю свідомістю та етнодиференційними ознаками прискорюється у другій половині XII ст., коли внаслідок феодальної роздробленості послаблюються доцентрові сили Київської держави та поглиблюються етнокультурні відмінності між Південною та Північною Руссю. Під 1187 роком в Іпаті-ївському літописі міститься перша згадка про Україну.
8. Найдавніші слов’янські археологічні культури.
Завдяки останнім науковим досягненням українських археологів і істориків встановлені ареали археологічних культур слов'янської прабатьківщини і уточнено час розселення наших пращурів.
Вичерпні дані з цієї проблеми викладеш в роботах В. Барана і М. Брайчевського. їх думку поділяє і російський вчений Л. Гумільов. Початком слов'янського розселення стала епоха зарубинецької культури. її стоянки в кінці XIX ст. вивчив український археолог В. Хвойка. Знайшов він ці ранньослов'янські поселення в районі с. Зарубинці на Черкащині. Тому цю культуру II ст. до н. е. — II ст. н. е. називають зарубинєцькою.
Слов'яни рухались від верхів'їв Вісли на південь, в Подніпров'я, і на північ, у верхів'я Дніпра, Десни і Оки. А в період готських війн,— на південь, до Дунаю і в степове Причорномор'я, на північний схід — на дніпровське лівобережжя. Причинами міграції вважається демографічний вибух і вичерпаність фонду вільних земель.
Черняхівська культура, що займала весь Східноєвропейський Лісостеп (Подніпров'я, Південне Побужжя, Подністров'я), представлена великою кількістю пам'ятників. Вченим відомо більше ніж дві тисячі поселень і могильників. З них біля ста поселень і 70 могильників були розкопані археологами. Вони розповсюджені по всій лісостеповій зоні.
Поселення в основному розташовані на сонячних схилах невеликих рік чи балок, у зручних для землеробства місцях, біля води. За площею вони всі різні — від 1 до 20 га. Будівлі в них є в наявності як наземні, так і земляні, з дерев'яними стінами, часто плетеними і обмазаними глиною. Житлові приміщення зустрічаються площею від 20 до 50 м2. Поряд з житлом стоять господарські будівлі. Відомі господарські комплекси, які складаються з житла, господарських приміщень і хлівів для худоби. Серед виробничих споруд добре відомі залізоплавильні горни і печі для випалювання гончарних виробів, ювелірні і склоробні майстерні, приміщення для помолу зерна тощо.
Обрядом поховань на могильниках черняхівської культури являються трупоспалення на стороні з похованнями залишків кремації в урнах чи ямах без наземних ознак або трупоположення.
Поховання супроводжується однією чи декількома посудинами з залишками їжі, металевими деталями одягу, прикрас тощо. До пам'ятників черняхівської культури відносяться скарби римських монет, яких виявлено біля 150.
Визначальним фактором господарського життя слов'ян першої половини і середини тисячоліття було землеробство. Візантійські автори IV ст. змальовують антів як суспільство, економічною основою якого перш за все були землеробство і пов'язане з ним тваринництво. Маврикій Стратег свідчить, що «у них велика кількість худоби і земних плодів, які лежать купами, особливо проса і пшениці». Той же автор, як військовий спеціаліст, рекомендує враховувати багатства слов'янських земель як джерело провіанту для війська під час воєнних дій.
Рівень розвитку землеробства, відображений у повідомленнях візантійських авторів і в пам'ятниках черняхівської культури, став основою для відокремлення ремесла у самостійну галузь виробництва і тим самим — для другого суспільного поділу праці. В якості самостійного виробництва у східних слов'ян періоду черняхівської культури існували металургія і гончарна справа. Виробництво продукції носило масовий характер і було розраховано на збут. Тобто розвивалась внутрішня і зовнішня торгівля.
Вдосконалення знарядь праці і суспільний розподіл праці приводили до змін в області соціально-економічних відносин. Основною формою соціальної організації слов'ян були самостійні у господарському відношенні сім'ї, об'єднані в територіальну общину. Допустима для того часу і наявність патріархальної сім'ї, але вона поступалась перед сім'єю індивідуальною як виробничою і соціальною одиницею суспільної структури.
Джерелом приватної власності у антів була, очевидно, праця залежного населення. Ним були перш за все раби, якими ставали військовополонені.
Ще В. Хвойка небезпідставно відзначав генетичний зв'язок між зарубинецькою і черняхівською культурами, об'єднуючи їх за обрядом поховань. Нині спільних рис, що об'єднують зарубинецьку культуру з культурою черняхівською, науці відомо більше, ніж будь-коли.
Разом з тим не могли не позначитись на соціально-економічних процесах усередині слов'ян черняхівської культури і економічні та культурні їх зв'язки з Римською імперією. Результатами цього були великі ремісничі центри, розвиток торгівлі з грошовим обігом.
Особливо посилились зв'язки Риму з народами Східно. Європи за імператора Марка Ульпія Траяна (98-117 pp. н. е.), коли римляни підкорили всю Данію і змусили її населення говорити на «ромейській», латинській мові. Імперія стала безпосередньою сусідкою слов'янських земель, де завдяки цьому знову відродилось експортне землеробство, до того ж у великих розмірах.
Про розміри слов'янського експорту II-IV століть н. е. можна взнати, наприклад, з великої кількості скарбів римських монет у місцях розселення наших предків. Приток римського срібла різко виріс саме за Траяна, і високий його рівень тримався протягом декількох віків. Недарма автор «Слова о полку Ігоревім», згадуючи далекі часи добробуту, назвав «віки Троянові». Грошові скарби слов'янської знаті II-IV століть були отриманим від римлян еквівалентом місцевого хліба.
Це підтверджується запозиченням слов'янами римської міри сипучих тіл: римський квадрантал («чверть») за назвою «четверика» для вимірювання зерна симптоматично проіснував в Україні до кінця першої чверті XX ст.
У «віки Троянові» слов'яни черняхівської культури в Середньому Подніпров'ї пережили нове піднесення. Розвинулось ремесло, були винайдені гончарне коло, домниці для варки заліза, круглі жорна.
Слов'янська знать широко користувалась привозними предметами розкошів: посудом, прикрасами, різними предметами побуту. Одним з торгових центрів на Дніпрі було місце майбутнього Києва.
У зв'язку з експортним землеробством знову відновились шляхи на південь, до Чорного моря. Римські дорожні карти згадують венедів у пониззі Дунаю, а в середині III ст. часто згадуються і воєнні морські походи. У них поряд з готами приймають участь і якісь «скіфи*. Так греки і римляни часто називали південно-східну частину слов'янства.
У соціальному відношенні придніпровські слов'яни знову досягли того переддержавного рівня, на якому вони знаходились у скіфські часи. Не виключена можливість, що в II-IV століттях, ще до нашестя гунів, на землях південної частини східних слов'ян, де раніше були царства сколотів-землеробів, уже виникла державність. На користь цього свідчить і багатство слов'янської знаті, підставою для якої було вже згадуване експортне землеробство, і поява «огнищ» — великих будинків для челяді, і відсутність городищ навколо сіл при наявності загальнодержавної оборонної лінії, і початок дружинних походів далеко за межі рідної землі.
Задовго до появи Київської Русі в цій частині слов'янського світу, найбільш близькій до світових культурних центрів, рівень соціального розвитку двічі досягав межі первісного і класового суспільства. А дехто з учених стверджує, що й перетинав цей рубіж. Уперше подальший розвиток був перерваний сарматськими нашестями III ст. до н. є., а вдруге — нашестям тюрок-гунів в кінці IV ст. н. е.
Слов'яни, що створили черняхівську культуру, в середині і другій половині І тисячоліття пережили якісь важливі події, які порушили історичний процес. Внаслідок цих подій черняхівська культура щезла і замість неї з'явилась слов'янська культура II половини І тисячоліття. Такими подіями були Велике переселення народів і падіння Римської імперії.
9. Особливості міфологічних уявлень сло’вян. Міф. Міфологічна модель світу. Відбиття міфологічних уявлень українців у символіці.
Оскільки міф – це певне світовідчуття, він пов’язаний з уявленнями людини про час і простір. У всіх народів існували космогонічні міфи – міфи про створення світу. Незважаючи на різноманітні сюжети, такі міфи мають спільну ознаку: у них втілена ідея виникнення з первинного Хаосу сакрального Комосу. Зауважимо, що слово Космос (від грецького kosmos – порядок) у цьому контексті означає світовий порядок. Визначальними ознаками Космосу, без яких він не мислиться, є цілісність і впорядкованість. Космос як результат творчого акту асоціюється з буттям і протиставляється небуттю – Хаосу. Сам акт впорядкування (зародження) Всесвіту є сакральним (так само міфологічним світоглядом сакралізується сама ідея народження). У космогонічних міфах реалізується міфологічна модель світу – уявлення людини про впорядкований час і простір (точніше, часо-простір, оскільки на цьому етапі розвитку свідомості час і простір не відокремлюються). Міфологічна модель світу є універсальною в тому плані, що, незважаючи на різноманітність сюжетів космогонічних міфів, у них можна простежити уявлення про: а) першостихію – стихію, з якої починалося зародження Всесвіту, наприклад, це може бути безмежний водяний простір; б) першоелемент – предмет, який виник першим і зумовив виникнення інших реалій світу, наприклад, яйце, зернина, ікринка – те, з чим пов’язана ідея народження нового життя; в) сакральних творців – безпосередніх учасників акту створення світу, наприклад, тотемних тварин, якихось обожнюваних істот; г) наявність чотирьох просторових координат, пов’язаних із чотирма сторонами світу по горизонталі; ґ) наявність трьох просторових координат – «верх» – «середина» – «низ» по вертикалі, а також вертикальної осі, яка підтримує впорядкований простір і забезпечує його цілісність. Універсальними для всього людського суспільства образами впорядкованого на три частини світу є Світове Дерево, в якому виділяються верх (крона), середина (стовбур), низ (корені), а також гора, стовп; д) сакральні числа, які є своєрідним кодом впорядкованого простору: 3 – три виміри по вертикалі, 4 – чотири виміри по горизонталі, 7 – сума трійки й четвірки, 12 – добуток трійки й четвірки. Отже, числа 7 і 12 символізують цілісність світу. Простір вважається впорядкованим, якщо він оцінений за сімома координатами: верх, середина, низ, вперед, назад, ліворуч, праворуч. Показово, що в центр цієї просторової моделі людина поміщає себе, тобто міфологічна модель світу пов’язана з самосвідомістю. Виступаючи кодом сакрального простору, числа 7 і 12 водночас пов’язані з категорією часу – з сонячним і місячним календарем і семиденним тижнем. В українській старовинній загадці простежується співвідношення між просторовою структурою дуба (символа Світового Дерева) та часовою структурою Космосу: «Дуб – дуб – довговік, на йому 12 гіллів, на кожнім гіллі по 4 гнізді , а в кожному гнізді по сім яєць, кожному ім’я є» (дуб – рік, гілля – місяць, гніздо – тиждень, яйце – день тижня). Сакральним у міфологічній моделі є також число 2, яке відображає дуалізм у світогляді первісної людини, який передбачає класифікацію явищ навколишньої дійсності за бінарним принципом, принципом «так» і «ні». Згідно з такими уявленнями простір набуває оцінного значення й поділяється на «свій» – позитивний і «чужий» – негативний, ворожий людині. Важливим в упорядкуванні простору є відмежування «свого» простору від «чужого». Своєрідною межею, що окреслювала «свій» простір і відділяла його від «чужого», часто було коло (аналогічно в хаті такою межею був поріг, з яким пов’язано чимало прикмет, заговорів, загадок). Усе, що перебувало за межею, сприймалося як щось вороже, некультурне, чуже. За таким самим принципом набували оцінного значення опозиції «верх» і «низ», «праворуч» і «ліворуч», «схід» і «захід», «південь» і «північ». У більшості народів «позитивним» напрямком є правий, «позитивними» сторонами світу – схід і південь. Дуалізм простежується також в протиставленні неба і землі, першостихій води й вогню, які могли ототожнюватися з чоловічим і жіночим, батьківським і материнським початком. Так, земля й вода часто асоціюються з жінкою, небо й вогонь за принципом опозиції – з чоловіком. Число 1 також є сакральним. Це – і першостихія, й першоелемент, і цілісність, нескінченність буття. В такому розумінні одиниця співвідноситься з колом.
10. Відображення ранніх релігійних вірувань в українському фольклорі й сучасній культурі.
Релігійний чинник в епоху Середньовіччя, на думку багатьох дослідників, в усіх сферах суспільного життя і в житті кожної людини набув особливого значення. Християнська релігія, пропонуючи нове, відмінне від античного, уявлення про світ і людину, була в в цей час одним із визначальних факторів формування світовідчуття й відповідної моделі взаємодії людини з навколишнім світом. Біблія – головна книга християн – стала для людей своєрідним орієнтиром: на всі хвилюючі питання людина шукала відповіді саме в Біблії і усім своїм життям «цитувала» Біблію. У зв’язку з цим про середньовічну культуру говорять, що вона мала «цитуючий характер».
Важливість релігійного чинника у формуванні середньовічної ментальності можна пояснити, насамперед, тією нестабільністю, в умовах якої опинилося людство в перші століття нашої ери: розпад Римської Імперії, напади варварів, загибель античної культури – усі ці руйнівні події світового масштабу призвели до того, що релігія стала в цю нестабільну епоху непохитною твердинею, тією єдиною опорою для всіх, яка не відштовхувала нікого. Християнська віра обіцяла людям усе те, чого вони не могли мати в реальному житті: після нестабільних земних міст, які перебували в стані постійного страху за своє існування – непохитне Царство Господнє; після нескінченних війн – мир і спокій; після короткого земного життя, сповненого страждань – життя вічне.
Віра у вічне життя після смерті стала основою християнського вчення. Християни називали себе «тимчасовими подорожніми на землі» і, готуючись до вічності, намагалися відмежуватися від жорстокості й метушні навколишнього світу. Ще за часів Римської Імперії християнська релігія знайшла численних прихильників серед рабів і бідноти, оскільки була відкритою народові, проголошувала рівність усіх людей перед Богом і дарувала людям надію, що за свої страждання в земному житті вони отримають вічну благодать у Царстві Божому. Перші християни, зазнаючи переслідувань і жорстоких тортур за свою віру, нерідко сприймали слова Євангелія про те, що царство земне скоро загине і прийде Царство Небесне, як пророцтво про загибель Римської Імперії. Пізніше, після падіння Імперії, ця ідея набула ще більшої актуальності, оскільки з загибеллю Імперії кінець світу не настав, а численні соціальні, економічні, політичні проблеми тільки загострились. Масштабні спустошення, спричинені голодом, війнами, епідеміями страшних хвороб, нагадували сюжети «Апокаліпсису» й створювали відчуття, що світ знаходиться на грані загибелі. Відповідно, прихід Царства Небесного здавався подією недалекого майбутнього. Очікуючи кінця світу, людина «жила одним днем» і не дуже переймалася земними турботами, оскільки царство земне все одно повинно було скоро загинути. Метою земного існування людини відтепер стала підготовка до вічного життя в небесному царстві, що вимагало постійного духовного самовдосконалення.
Для середньовічної людини немислиме поняття атеїзму. Бог був не просто частиною світу, більше того, світ був частиною божественного задуму й існував тільки завдяки Божій волі. Єдиною істиною, яку має пізнавати людина на шляху цього самовдосконалення, стає Божественна мудрість, Слово Боже. У християнській культурі Слово набуває особливого, сакрального значення, оскільки безпосередньо пов’язується з великим Творцем, зі створенням усього сущого. У Біблії сказано: «Спочатку було Слово. І Слово було у Бога. І Слово було Бог... Все через нього стало бути...». Отже, для християн Біблія – це не просто книга, це Слово самого Бога, звернене до людей. Втілювалося Слово і в книзі, і в проповіді, і в молитві. У Візантії, де було багато освічених людей, величезну роль відігравало «слово писане» – книга. Загальне для всіх візантійців шанування книги перетворилося на бібліофілію – справжній культ книги, культ Слова. У Західній Європі в епоху Середньовіччя через майже суцільну неписьменність найбільш впливовим засобом пізнання християнського вчення стало «слово мовлене» – проповідь, яка постійно зіставляла життя світське й духовне, світ людський і світ Христа (зрозуміло, перевага віддавалася духовному). Так поступово у середньовічної людини сформувалася зневага до земного світу, тим більше, що він і справді був досить хитким.
11. Історична трансформація первісних ритуалів і табу. Її відбиття в усній народній і календарній обрядовості українців.
Первісна культура — найбільший період в історії людства — від виникнення людини (близько мільйона років тому) і до появи державності.
У різних народів цей період тривав неоднаково, деякі навіть тепер живуть за умов первісності. Тому сучасна наука розрізняє власне первісну культуру — що існувала до виникнення перших цивілізацій на Землі (кінець IV — початок III тисячоліття до н. е.), і традиційну первісну культуру.
Календарні свята та обряди українців
Найважливіші складові духовного життя народу - свята та обряди. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, ментальність, історію. До числа інститутів, породжених релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту, належали календарні свята та обряди. Це - найдавніша обрядовість, корінням своїм вона сягає первісних, язичницьких вірувань. Значно пізніше церква сприйняла систему землеробських свят, яка вже склалася, і надала їй християнського забарвлення. Свята і обряди календарного циклу регламентували всі сфери життя українського селянина - виробничу, суспільну, сімейну, а головна їх мета - відвернути стихійне лихо, вплинути на врожайність.
У аграрному календарі українців не було різкого розмежування між сезонами. Обрядовість зимового циклу поступово переходила у весняну, весняна - у літню і т.п. Кожний цикл ніс своє сезонне смислове навантаження (підготовка ґрунту, сівба, посадка - весною; збір і збереження врожаю восени). Календарний цикл насичений безліччю ритуалів і прикмет, які також зв'язують пори року.
Зимові свята починалися 21 листопада з Введення, “коли вводилося лiто у зиму”. Цей день віщував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим.
Серед зимових свят українців особливо виділяється період святок з кульмінаційними точками - Різдвом, Новим роком і Хрещенням.
Різдво - зимове свято, яке сягає корінням в далеке язичницьке минуле. Це свято сонцевороту, найкоротший день у році, коли Сонце ніби вмирає і людина магічними діями мала йому допомогти. Після прийняття християнства свято злилося з народженням Ісуса Христа, але в народній пам'яті збереглося його глибинне значення.
Завдання і складові частини національного виховання.
Дослідження, особливо останніх років, свідчать, що пращури українців в епоху глибокої античності, часів трипільської культури, мали власну писемність, агрокалендар, самобутню міфологію, багатий фольклор, виховні традиції і звичаї. Протягом тисячоліть народна система виховання зароджувалася, розвивалась, захищаючись від руйнівного впливу як прямих чужоземних загарбників, так і замаскованих реакційних, шовіністичних політичних сил.
12. Чинники культурного розвитку.
Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі
Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Нові явища та процеси в давньоруській культурі — це не тільки сумарний наслідок дії суспільних сил та чинників, а й активний самостійний фактор впливу на різні сфери життя, тобто культура водночас виступає і як об'єкт, і як суб'єкт історичного розвитку.
Феномен культури Київської Русі мав такі характерні риси та особливості:
1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Так само як православна релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві, свідченням чого є абсолютне домінування в мистецтві біблійних сюжетів, у літературі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд. У княжу добу саме церква стає одним з найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу.
2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. Християнство, надавши імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах суспільного життя і в культурі, зокрема, що було особливо відчутно на початку християнізації. У цей період давньоруська література розвивається в межах візантійських канонів, які визначали жанри (житія, проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества, запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки, переймається досвід створення фресок та мозаїк.
З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі з'являється емоційне і пристрасне «Слово про Ігорів похід» (1187) що не мало аналогів ні у візантійській, ні у європейській літературі. З XI ст. у церковному живописі започатковується процес розмивання візантійських канонів: все частіше зустрічаються світські сюжети, релігійні композиції наповнюються образами реальних людей, побутовими сценами, набувають національних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Coфії Київської. Саме Софійський собор є матеріальним уособленням поєднання візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кількість овальних куполів (бань) у кам'яних храмах є виявом впливу дохристиянських традицій спорудження капищ (язичницьких культових споруд).
3. Існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої самобутньої культури. Роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була значною, але не вирішальною, оскільки все візантійське в процесі «ослов'янення» творчо переосмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій.
13. Своєрідність середньовічного світогляду давніх русичів. Її відбиття в літературі.
14. Храмове будівництво у Київській Русі. Софія Київська з позиції втілення релігійних уявлень і проявів художньої майстерності.
C X ст. майже половина Європейської частини Росії ввійшла до складу феодального Давньоруської держави, де склалася самобутня художня культура з рядом місцевих шкіл (південно-західна, західна, новгородсько-псковська, володимиро-суздальська), що накопичила досвід будівництва і благоустрою міст, створила чудові пам'ятники древнього зодчества, фрески, мозаїки, іконопису.
Її розвиток був перерваний монголо-татарською навалою, привів Древню Русь до економічного і культурного занепаду і до відокремлення південно-західних земель, що увійшли до складу польсько-литовської держави. Після смуги застою на території Росії починає складатися власне російська (Великоросійська) художня культура. У її розвитку відчутніше, ніж в мистецтві Київської Русі, проявилося вплив міських низів, що стали важливою суспільною силою в боротьбі за порятунок від монголо-татарського ярма і об'єднання руських земель. Очолила вже в XIV ст. цю боротьбу великокнязівська Москва синтезує досягнення місцевих шкіл і з XV ст. стає важливим політичним ікультурним центром, де складаються перейняте глибокою вірою в красу морального подвигу мистецтво Андрія Рубльова і розмірна людині у своїй величі архітектура Кремля. Апофеоз ідей об'єднання і зміцнення російської держави втілили храми-пам'ятники XVI ст. З розвитком економічних і суспільних відносин у XVII ст. остаточно ліквідується відособленість окремих областей, і розширюються міжнародні зв'язки, у мистецтві наростають світські риси.
Не виходячи в цілому майже до кінця XVII ст. за рамки релігійних форм, мистецтво відбивало кризу офіційної церковної ідеології і поступово втрачало цілісність світосприймання: безпосередні життєві спостереження руйнували умовну систему церковної іконографії, а запозичені з західноєвропейської архітектури деталі вступали в протиріччя з традиційною композицією російського храму. Але цим почасти підготовлялося рішуче звільнення мистецтва від впливу церкви, що вчинилося до початку XVIII ст. в результаті реформ Петра I.
У цій роботі ми постараємося показати особливості розвитку російського зодчества в XVI - XVII століттях, простежити наступність архітектурних форм і прийомів, а також оцінити роль цього періоду в розвитку російської культури.
1. Храмова архітектура XVI ст.
З кінця XV століття в розвитку російської архітектури, як і в історії культури взагалі, визначився новий етап, обумовлений великими змінами, які відбулися в житті руських земель. Об'єднання країни в єдину державу та прогресуюче зміцнення його сили, повалення монголо-татарського ярма і зростання міжнародного значення та міжнародних зв'язків Росії, посилення спілкування із західноєвропейською культурою, нарешті, значне збільшення матеріальних коштів держави, розвиток ремесла - все це створювало новіматеріальні та ідейні умови розвитку зодчества.
Ознаки нового підйому стали виявлятися у другій половині ХV ст. різноманітне. Перш за все, вони позначилися у збільшенні самого розмаху будівництва і, особливо в інтенсивному відновленні багатьох прийшли до того часу в старий стан ранніх споруд. Утворилися будівельні артілі під «предстательтвом» великих бояр і купців, що виконували замовлення з будівництва та відновлення будинків. Відомі такі великі підприємці, як бояри В. та І. Ховрино, В. Д. Єрмолін. Вдивляючись в будівлі кінця XV ст., В їх форми і прийоми спорудження, можна помітити, що в цей період виразно руйнується колишня місцева чіткість архітектурних «почерків» і як все більше розвивається взаємопроникнення та збагачення різних архітектурних прийомів, властивих раніше лише окремим містам і землям . Тепер, в умовах об'єднується Російської держави, став формуватися і загальросіянин архітектурний стиль, причому провідна роль у цьому процесі належала московським майстрам - за активної участі майстрів інших земель, особливо Пскова, який славився своїм кам'яно-будівельним майстерністю.
До кінця XV ст. Москва стає загальновизнаним політичним, релігійним і культурним центром Русі. Державна централізація під егідою Москви сприяє остаточного звільнення країни від монголо-татарського ярма, розширенню внутрішніх економічних зв'язків, зміцненню політичної єдності російського народу. Зростає міжнародний престиж Московської держави, яке після завоювання Константинополя турками в середині XV ст. стає головним спадкоємцем і зберігачем візантійського православ'я. Політична ідея "Москва - третій Рим" підкріплюється шлюбним союзом великого князя Московського з племінницею останнього візантійського імператора. У новій історичній обстановці набувало особливого значення кам'яне монументальне будівництво в Москві. Місто зміцнювався, архітектурний вигляд столиці повинен був відповідати могутності і міжнародному значенню Російської держави
15. Прояви середньовічного канону у давньоруських пам’ятках монументального й станкового живопису. Своєрідність цих пам’яток.
16. Ідеал людини, вироблений давньоруською книжною традицією
Вершиною усної народної творчості у давньоруській літературі став героїчний билинний епос, що склався до Х ст. і розвивався в ХI-XIII ст. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі. У найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле, коли селяни ще не були залежні від феодалів. Оратай Микула Селянинович вільний і багатий, богатир Микита Кожум'яка - безстрашний захисник Батьківщини. Істинно народними героями стали пізніше Ілля Муромець похований у печерах Києво-Печерської лаври, завзятий галичанин Дунай, волинець Михайло Казарин, ростовець Альоша, рязанець Добриня, новгородець Садко. Їх імена збереглися в пам'яті народу як символ відваги, молодецтва, доблесті і слави древніх русичів. Усна творчість народу безпосередньо впливала на писемну літературу.
В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. У своєму "Повчанні" Мономах змалював ідеальний образ мудрого і справедливого князя, яким бажав бачити не лише своїх синів, а й князів-васалів. Але ні за часів Мономаха, ні після них Русь не мала такого ідеально-справедливого правителя. Найбільше цьому літературному образу відповідав сам Мономах, але й він, як ми знаємо, не був позбавлений людських слабкостей і недоліків.
Кожна людина повинна була посідати чітко визначене їй місце в соціальній структурі і діяти відповідно до канонізованого «сценарію». Адже будь-який вчинок, зрештою, мав служити лише виразом певного смислу, який він покликаний символізувати. Відступи ж від прийнятої «знакової системи» втрачають в очах сучасників історичне значення і виносяться ними «за дужки» при характеристиці людини й оцінці її місця і ролі в житті суспільства.
Сказане не означає абсолютної байдужості тогочасної культури до індивідуального начала при зображенні людини. Якщо особистісне, індивідуальне втрачає певне значення при погляді на людину з огляду на її місце й роль в суспільному житті, то саме цьому індивідуальному надається першорядного значення при розгляді співвідношення людини з божественним, з яким вона пов'язана принципом особистої відповідальності за все, що вчинене нею. Давньоруські діячі усвідомлюють багатоманітність індивідуальних виявів в людині, її зовнішності, поведінці, долі.
17. Розвиток освіти й книжкової справи у Київській Русі.
Одним з основних джерел розвитку культури в Київській Русі стала розроблена двома болгарськими ченцями – Кирилом (827 - 869) і Мефодієм (815 - 885) – слов'янська абетка – кирилиця. Важливою подією в давньоукраїнському письменстві стала поява літописання. Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається «Повість минулих літ», яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 р. До грамотних людей належала не тільки знать, але й ремісники (зброярі, різьбярі по каменю, ювеліри). Є відомості й про існування на Русі в цей час шкіл (у тому числі й жіночих).
Найкращім твором староукраїнського письменства й гордістю всієї української культури є «Слово о полку Ігоровім», автор якого залишається невідомим. Важливим джерелом зрозуміння процесів, що відбувалися в ті часи, є «Руська Правда», створена Ярославом Мудрим. Це найстаріший слов'янський правовий кодекс ХІ – ХІІ ст. На досить високому рівні книжкової справи за князювання Ізяслава Ярославича було написане у 1056-1057 роках "Остромирове євангеліє", один з перших перекладів Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира. В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Князь Святослав Ярославович створив знаменитий «Ізборник» (1073 р. на старшого сина Ярослава Мудрого – Ізяслава, який успадкував батьківський престол), присвячений проблемі, «яко подобає людині бути». «Ізборник Святослава» – це свого роду антологія текстів духовного змісту. Рукопис ретельно переписано і проілюстровано кращими майстрами книжкової мініатюри.
У Новгороді були виявлені сотні берестяних грамот (частки листів, ділова переписка, чолобитні й заповіти). Рукописні книги, літописи й князівські грамоти виконувалися на пергаменті (теляча шкіра). У побуті прості люди писали на бересті й воску. Предмет для листа називався писало. Воно виготовлялося з кістки, бронзи, дерева або заліза. З XIV на Русі поширюється папір. Тому із цього часу стали писати пір'ям. У Києві виявлено значну кількість києворуських (києвоукраїнських) написів – графіті, залишених відвідувачами на архітектурних спорудах за часів Київської Русі. Такі написи знайдено в Софійському соборі, на руїнах Успенського собору, печерах Києво-Печерської лаври, на стінах церкви Михаїла Видубецького монастиря, Церкви Спаса на Берестові та у Кирилівській церкві. Цікаву групу становлять написи на побутових виробах – керамічному посуді та пряслах до веретена.
Після церковної реформи Володимира (988 р.) у Києві та Новгороді були відкриті початкові школи, в яких навчалися діти заможних верств населення ("нарочитої чаді"). Елементарною наукою було читання, а потім писання та рахування. Існувало й приватне, індивідуальне навчання.
18. Культура Галицько-Волинського князівства.
В 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович, спираючись на підтримку дружинників, частину середніх і дрібних бояр та міщан, які були незадоволені могутністю великих бояр, зайняв Галич. Утворилося єдине Галицько-Волинське князівство. Це була важлива подія: виникнення нового сильного політичного організму на заході, що міг перейняти на себе спадщину від занепадаючого Києва. Важливо було й те, що Галицько-Волинська держава займала тільки українські землі. Це сприяло консолідації народу.
Волинь у мистецтві була прямою спадкоємицею Київської Русі й наслідувала візантійсько-київські традиції. Пам’ятки Володимира-Волинського – Мстиславів Успенський собор та «Стара катедра» (руїни храму) дуже подібні до києво-чернігівських пам’ятників архітектури. Мистецтво Галичини розвивалось іншим шляхом, наслідуючи надбання західної художньої культури. Наявність природного будівельного каменя дозволило галицьким майстрам замінити ним звичайну цеглу і збагатило можливіс
ть декоративного оздоблення будівель – різьбленням рослинних і геометричних орнаментів, грою різноманітних тонів облицювального каміння, використанням рельєфних кахлів із зображеннями воїнів, грифонів, орлів.
До нашого часу збереглося небагато архітектурних пам’яток часів Галицько-Волинського князівства. На території княжого Галича дотепер знайдені фундаменти близько тридцяти церковних будівель. Лише церква святого Пантелеймона (нині – костьол святого Станіслава) вціліла до наших часів. Найдавніша будівля Дрогобича – католицький костьол святого Варфоломія із охоронною вежею, зведеною в XІІ ст. Найвизначніша архітектурна пам’ятка Луцька – замок Любарта – чудовий приклад світської архітектури часів Галицько-Волинського князівства. Цей замок є одним із найстаріших в Україні. зведений останнім великим князем Любартом у 1340-1385 роках, він слугував столичною резиденцією уряду й голови князівства. У відомому Галицько-Волинському літописі згадується про надзвичайно чудові будівлі в Холмі. Особливу увагу привертає опис собору Іоанна Златоуста.
Рукописи західноукраїнського походження – Кристинопільський Апостол, Холмське Євангеліє, Перемишльське Євангеліє, Волинське Євангеліє, Галицько-Волинський літопис. Ці твори відзначаються простотою і стриманістю в багатстві малюнку й колориті орнаментів. На них відсутні зображення тваринних мотивів, що є характерними для книг київських переписувачів.
Оформлення галицько-волинських рукописів просте, у ньому застосовуються переважно жовтий, червоний і синій кольори, і в незначній кількості зелений. Книжковим мініатюрам властиві нововведення: синій колір фону (золото використовується для орнаментування й не несе підкресленого символічного значення), фігурам надано більшої розкутості в рухах й емоційної виразності. Розкута манера виконання мініатюр відрізняється від графічної чіткості константинопольських та київських художників.
Яскравим прикладом галицько-волинського художнього стилю є мініатюри Галицького Євангелія, надзвичайно вишукані й дорогоцінні витвори образотворчого мистецтва. Дивлячись на зображення можна зробити висновки про знайомство художника з романським та готичним мистецтвом.
До видатних пам’яток давньоруського живопису часів Галицько-Волинського князівства належить іконопис. Як і витворів книжкового образотворчого мистецтва, іконописних творів збереглося дуже небагато. Серед них найвідомішими є Богоматір-Одигітрія Луцької Покровської церкви, ікона Юрія змієборця, Холмська Богородиця.
У музеї Волинської ікони м. Луцька зберігається унікальне творіння візантійських іконописців – Холмська чудотворна ікона. Як вона потрапила в Холм невідомо, але з XІІІ ст. її долю пов’язують з іменем Данила Галицького. За однією з версій істориків ікону привезла дружина князя з Візантії. Уже в старовину чудотворний святий образ був прикрашений коштовними ризами. 1261 року татарська навала пограбувала Холм. Вороги зірвали з ікони ризи й зруйнували храм, де вона зберігалася. На образі досі видно сліди меча та стріл.
До найцінніших скарбів мистецтва України належить Ікона Волинської Богоматері. У цьому творі вже добре помітні риси, характерні для творчості саме волинських майстрів, що відобразилися в моделюванні об’ємності облич Богоматері і Христа, відході від схематичності зображення й наданні образам життєвості за допомогою тіней. Цікавим є й кольорове рішення ікони. Біла сорочка Ісуса символізує його небесне походження, коричневий мафорій Богородиці – ознака божої ласки до неї.
Серед поширеної літератури в Галицько-Волинському князівстві перше місце посідала оригінальна творчість. Тут складалися власні літописи, розвивалась морально-повчальна література. До таких літературних пам?яток належить "Слово" єпископа Кирила Туровського, а також митрополита Клима Смолятича. У літописах згадуються різні народні твори, зокрема такі, як переказ про виникнення Галича, поетичне оповідання про хана Отрока та зілля "євшан", пісню, складену на честь перемоги Данила і Василька, різні перекази і прислів?я. Досить поширеним був героїчний епос і перекази про старовину, у яких прославлялися подвиги народних героїв-богатирів. В історичних піснях княжої доби відображена боротьба народу з різними завойовниками, зокрема з печенігами, половцями, татаро-монголами тощо. Згодом героїчний епос і билинна поезія злилися з українським фольклором. До нашого часу не збереглися пам’ятки світської літератури Галицько-Волинської Русі, хоча їхнє існування безсумнівне. До таких творів деякі дослідники зараховують «Повість про осліплення Василька».
Літописання в Галицько-Волинському князівстві мало свої особливості. Одні дослідники вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які згодом були об’єднані в єдиний твір. Найяскравішою пам’яткою літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис». Особливістю літопису є те, що він спочатку був літературним твором без поділу на роки. Хронологію в ньому проставили згодом переписувачі, але з великими помилками. Окрім художньої самобутності, він вирізняється своїм глибоким змістом. Літописці, яких, на думку вчених, було не менше п’яти, уміло передають риси тогочасної епохи.
Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила Галицького (оповідає про події 1205-1258 рр.) і Волинського літопису (1258-1290 рр.). Літопис створений з окремих повістей, що були об’єднані пізнішими укладачами. Центральною частиною твору є життя князя Данила Галицького. Літопис дає широку картину подій і сусідніх земель: Угорщини, Польщі, Литви, інших руських князівств, Орди. Відомості літопису – майже єдине джерело, яке дає змогу в основному відтворити події в Мазовецькому князівстві та Литві цього періоду. Волинська частина літопису відзначається особливо високими літературними достоїнствами, емоційністю та ліризмом викладу. Тут багато уваги приділено розвитку культури на землях Галичини й Волині.
Виникали й суто літературні твори художнього характеру, що були споріднені з народною творчістю. У Галичі в період князювання Романа Мстиславича жив "премудрий книжник" Тимофій, який був родом з Києва. Він написав твір про останні роки життя князя Романа і початок діяльності його сина Данила. Письменник змалював образ князя як видатного державного діяча, який гідно "наслідував предка свого Мономаха". Давньоруська література в період феодальної роздрібненості, відбиваючи інтереси феодального класу, зберегла загальнонародний характер.
Переважна більшість літературних творів присвячувалась церковно-богословській тематиці. Проте в літературі того часу зустрічаються твори, котрі не вписувалися в церковну традицію. Вони мали велику популярність серед освічених кіл не лише Галичини та Волині, але й усієї староруської держави. Це так звані "духовні повісті", такі як "Про трьох королів-волхвів", "Про Таудада-лицаря", світські повісті "Житіє Олексія, чоловіка Божого", "Олександрія", "Троянська історія" та ін. Досить популярним був збірник афоризмів і приповідок під назвою "Пчела", де світоглядні переконання та моральні принципи людини виводяться з її власної природи.
У Галицько-Волинському князівстві високого рівня розвитку набув живопис. Монументальне мистецтво теж зазнало певних змін, зокрема в техніці малювання. Воно прийшло в Україну у формі стінного розпису та у вигляді мозаїки. Стінний розпис нашими живописцями був названий фресками. Отже, монументальне мистецтво ділиться на мозаїку і фрески. Видатною пам'яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах і художнє оздоблення книг. Дослідники характеризують XII століття як початок самостійної художньої творчості в Україні.
19. Особливості культурного процесу в Україні у XV-XVI ст.
Відродження
У 1596 р. в Бресті відбувся собор, який проголосив унію (союз) православної і католицької церков. По суті було укладено не союз церков, а створено нову Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, православну за обрядовістю, але адміністративно підпорядковану Риму. З 1596 р. польським урядом визнавалися лише католицькі і греко-католицькі общини, фактично ж більшість приходів залишалися православними. Розгорілася запекла полеміка між найбільш освіченими священиками - противниками і прихильниками унії, склався особливий жанр - полемічна література. У 1620 р. за сприяння гетьмана П. Сагайдачного православна митрополія з центром у Києві була відновлена. У містах активну діяльність розгорнули братства.
Братства – релігійно-національні організації українських православних міщан. Така організація створювалася навколо парафіяльної церкви, зібрані внески йшли на її матеріальну підтримку, на благодійність. Поступово сфера діяльності братств розширювалася, вони відгукувалися на всі найважливіші події суспільно-політичного життя, посилали своїх представників у сейми, брали участь у розв'язанні питання про парафіяльного священика, відкривали школи, друкарні, видавали підручники.
Раніше за все братства виникли у Львові, інших містах Галичини, а згодом і по всій Україні. Першим найбільшим і найвпливовішим у Львові стало Успенське братство (1544 р.), згодом у передмісті були засновані ще десять братств. Зберігся цілий ряд друкованих документів, підготовлених львівськими братствами, у яких вони протестують проти національного гноблення. Так, гостра боротьба велася проти заборони підтримувати відносини зі східними патріархами. Таке пряме підкорення Александрійському й Константинопольському патріархам у церковній термінології носить назву "ставропігія", тому повна назва львівського братства – Успенське ставропігійське.
В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров, який втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI ст. Власне, І.Федоров відновив занедбане книгодрукарство. У 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий "Апостол" (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К.Острозького, – одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, – переїхав у його маєток в м. Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіозний проект – готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. У 1581 р. "Острозька Біблія" (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов'янства.
Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник "Аристотелеві врата". Поширюються переклади Святого письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається "Пересопницьке Євангеліє", створене у 1561 р.
Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVI ст. відмічається розквіт українського епосу – створюються думи, балади, історичні пісні. Наприклад, популярними були цикли дум "Маруся Богуславка", "Самійло Кішка" та ін. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ'ю.
Сплеск літературного процесу в Україні був пов'язаний з Брестською церковною унією (1596). Помітне місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі "Тренос" (грец. - "плач" - плач православної церкви через відступництво її дітей); Захар Копистенський у "Палінодії" ("книга оборони"), Іван Вишенський у "Раді про очищення церкви" виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривав його політику за принципом "чим гірше, тим краще".
У XVI-XVII ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими – учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов'язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович "Роксоланія", "Звитяжство богів" та ін., Дем'ян Наливайко "Про час", "Про старожитний клейнод" та ін., Мелетій Смотрицький "Лямент у світа вбогих...", Касіян Сакович "Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного", Кирило Ставровецький збірник віршів "Перло многоцінноє", Лазар Баранович вірші в книзі "Аполлонова Лютня"(1971), Іван Величковський книжка "Зегар з полузегарком" та ін.
У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, у свою чергу, поділялася на три форми: містерія – таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл – події життя святих; мораліте – драми, у яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.
Шкільна драма. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму "Комедія на Різдво Христове", Симеон Полоцький – драму "Про Навуходоносора", Григорій Кониський – "Воскресіння мертвих".
Своєрідним літературним жанром були літописи, які поєднували риси науки й мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, створеного на початку XVI ст., тяжіли до давньоруської стилістики, то більш пізні редакції мають ознаки нового часу. У XVII ст. з'явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу – формування козацтва, Визвольну війну 1648-1657 р. та ін. – літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки.
На противагу єзуїтській освіті багатий і впливовий магнат, князь Костянтин Острозький заснував 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня, яку протягом 1577-1582 рр. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. Це по суті була перша вища школа європейського зразка в українських землях.
20. Витоки драматичного мистецтва в Україні. Найдавніші жанри (інтермедія, вертеп).
Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття).
Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл (16-17 століття). Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія.
У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія - таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл - події життя святих; мораліте - драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.
Шкільна драма. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму "Комедія на Різдво Христове", Симеон Полоцький - драму "Про Навуходоносора", Григорій Кониський - "Воскресіння мертвих".
Крім церковної і шкільної драматургії (про що сказано вище), народжується народний ляльковий театр - вертеп (давньослов'янською - печера). Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому - гумористичні інтермедії, які користувалися величезною популярністю в народі.
У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи — мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії (невеличкий розважальний драматичний твір, який виконують між актами вистави). Інтермедії лягли в основу української побутової драми, комедії.
Вплив інтермедії відчутний у творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Гоголя,
М. Старицького та інших.
У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стаціонарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810.
Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ'яненка, основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурлеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні.
У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.
21. Влияние идей Ренессанса и Реформации на развитие украинской культуры.
Реформационных движения развернулись на территории Украины в то время, когда на территориях соседней Польши уже набирали силу конттреформативные силы. В 30-40 –ых годах 16 века на территории Украины появились общества кальвинистов, которые, как правило, возникали в больших панских участках или городах, которые принадлежали магнатам. Первыми, кто принял кальвинизм, стали магнатские семьи Потоцких и Радзивилов. К ним присоединились представители православных знатных родов. Среди них были такие, как Вишневецкие, Фирлеи, Воловичи, Хоткевичи и Сапеги. Потом к движению примыкают более мелкие княжеские роды. Общества кальвинистов возникли также на Закарпатье, Холмщине, Подляшьи, Перемышльской и Белзкой землях. А лютеранство, в отличии от кальвинизма, не было принято на украинских землях.
Однако реформационные движения не прижились в широких верствах украинского населения. По подсчётам Грушевского, существовало не более ста протестанских обществ, состоящих, как правило, из шляхты, которая не всегда была украинской. Приход протестантизма в Украину несколько притормозил проникновение идей католицизма на нашу родину, но это ускорило полонизацию высших слоёв населения. В связи с этим, православное население несколько изменило реформационные идеи для своих нужд, однако главное (освобождение из-под власти Рима, демократизация церкви и приближение её к народу, перевод Библии на родной язык) осталось неизменным. Протестанство и Православие стали одновременно и союзниками, и врагами. Они оба боролись за освобождение от влияния католической церкви, однако в это же время старались максимально контролировать друг друга. Издание в 1556-1561 годах на Волине Пересопницкого Евангелие на украинском языке стало значительным событием протистанского реформатского движения в Украине.
В 20-30 –ых годах 17 столетия на Волине и западной части Киевщины распространяется социнианство. Это были последователи италийского реформационного деятеля Фауста Социана. Они критиковали церковные догмы и выступали за свободу совести как условие морального улучшения человека. Это движение было запрещено сеймом Речи Посполитой в 1658 года.
Ренесанс в українській культурі був своєрідним і як історичний етап хронологічно не збігався з італійським або західноєвропейським Відродженням. Ренесанс почав торувати свій шлях в українських землях вже на початку XVI ст. Однак лише в другій половині XVI ст. та в перші роки XVII ст. прояви Ренесансу стали досить помітними. Причина такого відставання була насамперед повязана із занепадом внаслідок монголо-татарської навали однієї з найрозвинутіших держав Середньовіччя – Київської Русі. На українських землях була на довгий час загальмована культурна еволюція. Були знищені головні культурні центри, втрачена культурна еліта.
Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці. Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне насамперед для Львова і Кам?янця-Подільського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини – місця проживання основних громад – руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини – ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста – велика площа з ратушею.
На 70-90-ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого вважається “Чорна кам?яниця”, Успенська церква, вежа Корнякта, каплиця Трьох Святителів.
У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд з ними виникають нові жанри -портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися. Водночас навіть у такому консервативному виді мистецтва, як іконопис ознаки Ренесансу очевидні.
Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно-художню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви – українське міщанство, що об?єднувалось у братства. Ця суспільна і культурна сила внесла в живопис нове світосприйняття, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом національно-визвольної боротьби. Про значне поширення реалізму в малярстві свідчить те, що він знаходить місце у творчості майстрів навіть з провінції. Так, невідомий художник, який створив іконостас церкви села Раделичі Львівської області (1620), у багатьох релігійних сценах зображує сучасний йому одяг, передає ренесансні деталі архітектури, прагне передати психологізм персонажів, виявляє немалу обізнаність в анатомії і законах перспективи.
Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. Серед відомих світських портретів, виконаних у реалістичному ренесансному дусі, – зображення Стефана Баторія (1576), створене львів?янином Стефановичем, портрети воєводи Івана Даниловича (1620), знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів (20-30 роки XVII ст.), намальовані невідомими майстрами. До останніх зразків ренесансного портрета відносять також твори київської художньої школи 40-х років XVII ст. – це зображення Петра Могили, Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та інших видатних діячів української культури того часу.
Поширенню ренесансної культури в українських землях сприяв насамперед розвиток освіти. Наприкінці XV-XVI ст. помітно зростає прошарок українців, що здобули освіту в кращих західноєвропейських університетах – Краківському, Празькому, Болонському та ін. У списках студентів Краківського університету того часу знайдено понад сто імен вихідців з України. Деякі з них були провідниками загальноєвропейського ренессансу.
Наприкінці XVI – на початку XVII ст. освіта стає одним з найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності України. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка. Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615-1616 pp., була створена одночасно із організацією Київського Богоявленського братства; це говорить про те, що для фундаторів братсва і школи головним було саме створення школи. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України – Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше – митрополита Йова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянський колегіум (1632 p.), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.
Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого існування наприкінці XVI – початку XVII ст. більшість друкарень, що створювались при братствах, видавали літературу переважно світського спрямування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і наукову літературу. Перші книжки “Октоїх” та “Часословець”, надруковані кирилицею, з?явилися в Кракові 1491 p., де були досить значними українська і білоруська громади. До цих видань прилучився німець за походженням Швайпольгп Фіоль. Мовні українізми його книжок можна пояснити тим, що Фіоль користувався допомогою українських книжників та був виконавцем їхніх замовлень. Однак початок книгодрукування безпосередньо в українських землях пов?язаний з Іваном Федоровим. Поряд з полемічною літературою розвивається поезія. У кращих поетичних творах, що належать Памво Беринді, Касіяну Саковичу, Мелетію Смотрицькому, Транквіліону Ставровецькому, передається краса людських почуттів, з великою силою звучать патріотичні мотиви.
Таким чином, Ренесанс в українській культурі став наслідком складного й тривалого процесу взаємодії вітчизняної та європейської культури. І хоч українські митці не сформували цілісної ренесансної культури або стилю, зате творчо переробили кращі досягнення західної Європи, насамперед Італії, використали їх для розвитку власної нації, формування власної державності. “Так само, як Січ здолала створити на території чужої держави мілітарну республіку, – пише Є. Маланюк, – так суспільство здолало школами, братствами і безупинною боротьбою – створити “державу в державі” -”Руську Річ Посполиту”.
Своєрідність і драматизм Ренесансу в Україні полягає і в тому, що своєї вершини він досягає в період кризи західного гуманізму, панування контрреформації, національних і релігійних воєн, в одній з яких український народ виборював своє право на існування. Зазнавши свіжого подиху європейського Ренесансу, українська культура розвивалася своїм шляхом, трансформуючись у культуру національного відродження, що стала основою державного відродження за доби Б. Хмельницького та І. Мазепи.
22. Деятельность украинских учёных гуманистов.
Будучи високоосвіченими людьми свого часу та цінуючи з усіх чеснот понад усе мудрість, розум, знання, освіту, гуманісти вважали їх головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу загалом. Ці свої переконання вони підтверджували впродовж усього життя. У своїх наукових та художніх творах Ст. Оріховський, Ю. Дрогобич, П. Русин, Г. Тичинський прославляли науку, розум, мудрість, справедливість і вважали, що від розвитку цих якостей залежить могутність держави, а з їхнім занепадом настає загибель навіть найбільших держав. Приклади наводили не тільки з античних часів, але і з історії сучасних європейських держав та історії власного народу. Говорячи про можливості науки і людського розуму, Юрій Дрогобич пише, наприклад, що завдяки розуму як «виплоду Мінерви» можна осягнути «легко те, що для очей незбагненно велике – навіть обшири неба». Світ для мислителя пізнаваний внаслідок існування непохитних природних законів, за допомоги яких «наслідки ми за причинами і навпаки визначаєм». Будучи високоосвіченими людьми свого часу та цінуючи з усіх чеснот понад усе мудрість, розум, знання, освіту, гуманісти вважали їх головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу загалом. Ці свої переконання вони підтверджували впродовж усього життя. У своїх наукових та художніх творах Ст. Оріховський, Ю. Дрогобич, П. Русин, Г. Тичинський прославляли науку, розум, мудрість, справедливість і вважали, що від розвитку цих якостей залежить могутність держави, а з їхнім занепадом настає загибель навіть найбільших держав. Приклади наводили не тільки з античних часів, але і з історії сучасних європейських держав та історії власного народу. Говорячи про можливості науки і людського розуму, Юрій Дрогобич пише, наприклад, що завдяки розуму як «виплоду Мінерви» можна осягнути «легко те, що для очей незбагненно велике – навіть обшири неба». Світ для мислителя пізнаваний внаслідок існування непохитних природних законів, за допомоги яких «наслідки ми за причинами і навпаки визначаєм».
За доби Відродження дедалі рішучіше переборюється погляд на земний світ як нікчемне відображення світу небесного. І хоча гуманісти цілком ще не поривали з провіденціоналізмом, але намагалися обмежити участь Бога в земному історичному процесі й спонукальні причини історичного розвитку вбачали в діяльності людей, а не надприродних сил. Ренесансно-гуманістичне тлумачення історії передбачало перетворення історії їз служниці теології на світське знання, відкидало віру в чудеса, «потойбічні сили». Ці нові гуманістичні погляди на історію, на роль і місце людини в історичному процесі знаходимо у творах тогочасних українських гуманістів: у анонімній поемі «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го», у творах М. Гусовського «Перемога над турками під Теребовлею 2 липня 1524 року», у «Пісні про зубра», а також у більшій частині творів Станіслава Оріховського, зокрема історичних, таких, як «Про турецьку загрозу слово перше (до польської шляхти)» («Турчика I»), «До Сигізмунда короля польського» («Турчика II»), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Хроніки», «Життя і смерть Яна Тарновського».
Історію в перелічених творах розглядають уже не тільки як реалізацію наперед визначеного божественного припису, а як людську драму в дії, де якщо й вирішують долю людини якісь надприродні сили, то це вже не тільки божественний промисел, а й природні сили, що, за прикладом класичного світу, отримували міфологічне забарвлення. Це могли бути античні боги й боженята, античні міфологічні герої (Аполлон, парки, Церера, феї, Вакх, Геракл, Поллукс, Кастор, музи), а то й природні персоніфіковані сили: зірки, природа, небо, доля тощо.
Так, наприклад, Юрій Дрогобич у вступі до своєї книги «Прогностична оцінка 1483 року» каже, що:
Все у підмісячнім світі живе за законами неба,
Нами керують також (хто заперечить!) зірки.
Звертаючися до папи римського Сікста IV, якому присвячені вірш і вся книга, він підкреслює, що намісник Бога на землі опинився на престолі не тільки з ласки Божої, а також і внаслідок щасливого розташування зірок: «Ти досягнув завдяки своїй зірці найбільшої цноти». Навіть з невеликого фрагмента вступу до книги «Прогностична оцінка 1483 року» зрозуміло, що один з зачинателів гуманістичного руху в Україні міцно стоїть на засадах ідей гуманізму та просвітництва. Його погляди вже свідчать про поворот українських мислителів до проблеми людини, зацікавленість людською історією не тільки як витвором вищих сил. І хоча викладення власних поглядів міститься в дуже поширеній на ті часи в Західній Європі формі класичного твору, в якому фігурують античні боги та герої, але в них розглянуто події, що відбуваються на Батьківщині, схарактеризовано історичних та політичних діячів України. Це вже був поворот до власної історії, характеристика її подій в контексті загального розвитку історії європейських народів.
23. Деятельность братств.
Братства — національно-релігійні громадські організації українських (русинських) і білоруських (литовських) православних міщан у 16-18 ст.
Братства відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі. У 80-х роках 16 ст. широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрило школу. Наприкінці 16 – на початку 17 ст. Б. виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі та інших містах. Близько 1615 р. було засновано Київське братство, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також запорізьке військо на чолі з гетьманом П.Сагайдачним. У 1617 р. було створено Луцьке братство. В 2-й пол. 17 – 18 ст. Б. діяли в більшості міст і в деяких селах Галичини, Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини. Б. створювалися навколо парафіяльних церков, використовуючи організаційні форми, властиві цехам та іншим міським корпораціям, як світським, так і релігійним. Вони мали свої статути. Витрати Б. покривалися за рахунок внесків його членів, прибутків від нерухомого майна, відсотків від позик. Для Львівського Б. важливим джерелом прибутків була друкарня. Б. дбали про свої патрональні церкви, справляли спільні культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі. Б. захищали соціальні інтереси ремісничо-торгового населення, боролися проти національного гноблення. Діяльність Б. мала переважно світський характер. З кінця 16 – початку 17 ст. Б. брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та релігійного утисків і набували великого громадсько-політичного і національно-культурного значення. В числі провідних діячів Б. були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський, С.Зизаній, І.Борецький, П.Беринда та ін. Намагаючись перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-політичних позицій, Б. виступали як проти необмеженої влади церковних феодалів – православних єпископів, так і проти польсько-шляхетського та католицького наступу. Боротьба Б. проти засилля церковників, за розвиток світських елементів культури була, по суті, боротьбою проти феодалізму. Будучи насамперед організаціями заможного ремісничо-торгового міського населення (бюргерства), Б. об’єднували навколо себе також представників інших соціальних верств України. Деякі з них приймали до свого складу православне духовенство й православну шляхту, які були невдоволені національно-релігійними утисками. Іноді Б. підтримували і окремі православні магнати та єпископи (зокрема князь К.Острозький). У Б. виявлялися соціальні суперечності між різними групами міщанства, між міщанством, шляхтою і церковною верхівкою. Вплив різних соціальних верств у Б. був неоднаковим. Б. вели боротьбу проти ієзуїтської пропаганди та примусового насадження уніатства в Україні і в Білорусії, підтримували зв’язки з Росією, Молдавією, південними слов’янами. Одночасно Б. розгортали велику культосвітню діяльність. Вони відкривали школи, друкарні, навколо яких збиралися культурні сили. На базі Київської братської школи 1632 р. було створено Києво-Могилянську колегію (з 1701 р. – академію). З братських шкіл вийшов ряд письменників, учених, політичних діячів, діячів освіти, книгодрукування, митців, які сприяли зміцненню зв’язків українського та білоруського народів.
У 2-й пол. 17 – 18 ст. у зв’язку з дальшим зміцненням феодальних відносин, роль Б. в суспільно-політичному житті зменшувалася. В Галичині і на Правобережжі вони підпадали під вплив духовенства, на Лівобережжі виконували переважно релігійно-побутові функції. Б. існували при деяких сільських і міських церквах. У 19 ст. Б. не займалися громадсько-політичними і культурними справами, хоч зберегли деякі обряди та звичаї, властиві Б. 17 ст. Наприкінці 19 – на поч.20 ст. деякі діячі православної церкви створили клерикальні організації, які крім назви не мали майже нічого спільного з колишніми Б., хоч покликалися на їхні традиції. У деякій мірі давніші цілі й завдання перебрали на себе українські братські організації, і католицькі, і православні, в еміграції, поширюючи свою діяльність на досить широкі ділянки, однак в інших – не станових і не в цехових рамках.
Распространённой версией возникновения православных братств является теория их происхождения на основе цеховой организации, следы которой имеются в исторических работах и до сих пор. Эту теорию, выдвинул ещё в 1870-х гг. на IV археологическом съезде Скребницкий и развил М.О. Коялович. Они полагали, что "братства... вышли из цехового устройства горожан Западной Европы, но придали этому началу свои самостоятельные черты". С тех пор эта теория, благополучно пережившая своих отцов, продолжает жить в отечественной историографии. Но наиболее популярной теорией о возникновении религиозноых братств с ХIХ века является гипотеза о влиянии на этот процесс Магдебургского права. Братства размещались и были сильны преимущественно в тех городах, где существовало Магдебургское право. Даже короли, которых не устраивало существование братств, не могли их запретить, как учреждения, попадающие под защиту этого права.
Участниками братств становились лица всех сословий: в братствах состояли князья Острожский, Скумин, Соколинские, Полубенские, Сангушки, Масальские и др. Возникали новые братства в Минске, Орше, Могилёве, Бресте и других городах. Некоторые существовали самостоятельно, некоторые примыкали к братствам уже существующим. Особенно сильны были в борьбе за Православие братства: в Галиции - Львовское, в Литве - Виленское Свято-Троицкое, в Белоруссии - Могилевское, на Волыни- Луцкое. Существенным недостатком Православной церкви в XVII был о почти полное отсутствие образовательной базы: мало книг, учителей, школ, низкий уровень подготовки православных священников. Таким образом, посещая школы то протестантов, то иезуитов, православные утрачивали ревность к своей церкви и увлекались чуждыми учениями. «Наши единоверцы не могут постоять за Божию Церковь,- писал Константин (Василь) Острожский,- нет проповедников Божьего слова, нет учителей; повсюду глад слышания слова Божия, частое отступничество». Потому основным направлением деятельности православных братств было развитие культуры и просвещения. Не щадя средств, братства открывали школы, учреждали типографии, издавали сочинения, в которых доказывали истину Православия, ложь унии и указывали на предстоящие православным опасности и на средства спасения от них, основывали новые монастыри, взамен отнятых у них униатами. Православные братства сыграли важную роль в развитии образования и культуры, сохранили традиции православной церкви. Православные братства существуют и по сей день. К примеру, Братство св. апостолов Петра и Павла (Львов), Свято-Никольское православное молодёжное Братство (Минск), Молодежное братство во имя св. прав. Иоанна Кронштадтского. Они, как и века назад, способствуют сохранению и преумножению духовной и светской культуры православных народов.
24. Развитие книгопечатания и образования в Украине в 15-16 веках.
На рубеже XVI-XVII вв. под влиянием западноевропейских гуманистических и реформационных идей в украинском образовании произошли существенные изменения. Были созданы новые учебные заведения, основанные на национальных образовательных традициях, объединении отечественного и лучшего европейского опыта. К ним относятся Острожский культурно-образовательный центр, Львовская и Киевская братские школы, Киевская коллегия, Киево-Могилянская академия. Богатый и влиятельный магнат, князь Константин Острожский основал 1576 в г. Острог культурно-образовательный центр нового типа. В него входили коллегия, литературно-научный кружок, библиотека и типография, которую в течение 1577-1582 гг. возглавлял известный первопечатник Иван Федоров. Это по сути была первая высшая школа европейского образца в украинских землях, впоследствии получила название академии. Острожская академия оставила значительный след в истории образования и духовной жизни Украины. По образцу Острожской академии высшие школы были созданы в Турове - 1572 г., Владимире-Волынском - 1577 г., Слуцке - 1580 г., Львове -1586 г. Обучение в этих школах было доступно для детей "всякого состояния", убогих и богатых , их основной задачей было религиозное и нравственное воспитание молодежи. . Иностранные путешественники, посещавшие украинские земли в XVII веке, отмечали высокий уровень грамотности населения. Так, Павел Алеппский, посетивший Украину в 1654 г., показал, что в селах все дети, даже сироты, обучающиеся в школах, а грамотных людей много не только среди мужчин, но и среди женщин. Жители сел хорошо знакомы с порядком православного богослужения, умеют петь псалмы и религиозные песни. Хорошо было поставлено обучение в Киево-Могилянской академии, росло количество учеников. Преподавание проводилось на латинском языке. Киево-Могилянская академия по содержанию учебных программ и уровню преподавания отвечала требованиям европейского высшего образования. Киево-Могилянская академия была высшей школой общеобразовательного характера. В нее вступала молодежь всех сословий украинского общества, начиная от шляхты и казацкой старшины и заканчивая мещанами и крестьянами. Кроме украинцев и белорусов в академию поступали русские, румыны, болгары, сербы, а затем греки, арабы. Она была единственным высшим учебным заведением Восточной Европы, где готовились кадры для всего православного мира. Академия сыграла значительную роль в развитии образования, науки и культуры в Украине XVII-XVIII вв.
Весомая роль в развитии образования принадлежит книгопечатанию. Появление книгопечатания - значительная веха в развитии культуры украинского народа, серьезный фактор в формировании национального сознания. Печатная книга, кроме своего функционального назначения, начала и новый этап в истории культуры - искусство книгопечатания. Собственно, книгопечатание стало одновременно и проявлением гуманистических тенденций в украинской истории и оружием представителей отечественного гуманизма в борьбе за независимость. В Украине до появления первых изданий царила рукописная книга, которая была произведением живописи. Характерной такой достопримечательностью является рукописное Пересопницкое Евангелие, составленное в 1556-1561 гг. в Заславе при монастыре св. Троицы, что долгое время принадлежало Пересопницкому монастырю на Волыни. В Пересопницком Евангелии широко используется тогдашняя терминология, особенно волынский диалект. Пересопницкое Евангелие получило известность не только образца тогдашнего украинского языка, но и достопримечательности украинского искусства. Главное содержание орнаментики Пересопницкого Евангелия - изображение украинской флоры. Печатная книга составляла синтез графического искусства и полиграфической техники. Первые книги, печатные кириллицей, появились в 1491 г. в краковской типографии Швайпольта Фиоля. Это были "Осьмигласник", "Триодь цветная", "Часослов". Украинским первопечатником считается "Апостол", напечатанный в 1574 г. Иваном Федоровым во Львове. "Апостол" исторически положил начало развитию книгопечатания в Украине. Искусство книгопечатания полностью зависело от мастерства рабочих словолитних и переплетных мастерских. Собственно словолитные мастерские как отдельная единица появляются значительно позже. Во второй половине XVI в. они существовали как часть типографий. В отличие от европейских и южнославянских первопечатников, украинские мастера в издательском деле не использовали пергамент, книги печатались на бумаге. Бумага была частично привозной, но подавляющее большинство ее изготовлялась на отечественных фабриках. Бумага была особенной, с филигранями - водяными знаками. Для филигрань использовали гербы основателей бумажных фабрик, изображения монастырей или братских церквей, которым принадлежали типографии, гербы городов и т.д. Следовательно, наряду с усвоением и развитием традиций книгопечатания Ивана Федорова, в конце XVI - начале XVII в. украинские мастера вели поиски новых средств и элементов как в организации печати, так и в отделке книг. Попытка реформировать церковнославянский кириллический шрифт, обогащение книги новыми высокохудожественными украшениями, в которых сочетались элементы искусства Возрождения с творчеством украинских народных мастеров, свидетельствуют о плодотворное развитие книгопечатания в обозначенный период.
25. Історичні умови культурного розвитку України у 17-18 ст.
Соціально-культурна ситуація на українських землях. Іван Мазепа у творенні культури
Друга половина XVII -XVIII ст. були насичені політичними подіями. У 1648 р. у політичному житті України з'явилася людина, якій судилося відіграти епохальну роль в історії України. Це був Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький. Почувалося наближення бурі, якої ще Річ Посполита не знала. Перемоги повстанських військ під Корсунем і Жовтими Водами, Пилявцями сколихнули населення України. Щоб усунути небезпеку, яка загрожувала з Польщі, Хмельницький іде на переговори з російським царем і у 1654 р. укладає з ним Переяславський договір, за яким Україна зберігала всю свою внутрішню автономію і всі права самостійної держави зі своєю армією, адміністрацією і зовнішніми дипломатичними зв'язками.
Під час Руїни (1657-1687) культур-но-національна еліта пережила певне розчарування у козацтві як надійній підпорі національного поступу, хоча продовжувала спиратися на козацтво з метою протистояння авторитарній стратегії Москви. Відомий своєю поміркованістю і обережністю церковний і громадсько-культурний діяч Лазар Баранович у листі до свого учня Симеона Полоцького писав, що козацтво необхідне для національної культури як шипи для троянд, а без цієї колючості не могло б залишитися нічого доброго. У цілому ж ставлення до козацтва змінювалося на гірше під враженням від підбурюваного ззовні розбрату між козацькими ватажками, нездатності гетьманів проводити самостійну політику, постійного переписування Переяславських статей, підтримки деякими гетьманами ініційованих московськими урядовцями антиукраїнських заходів. Серед таких поступок московському абсолютизму особливо болюче сприймалися "закликання" до українських міст московських воєвод гетьманом І. Брюховецьким (1665), а також відверте сприяння гетьмана І. Самойловича суперечному нормам церковного права і цілком ворожому інтересам українського духівництва підпорядкуванню Київської митрополії Московській патріархії (1686). Всередині самого козацтва відбувалися процеси соціальної диференціації, так що інтереси старшини все частіше суперечили інтересам простих козаків. Усе це в сукупності працювало на погіршення культурного клімату всередині українського суспільства, призводило до дезорганізації і партикуляризації культурного руху.
Відносне покращення культурної ситуації відбулося лише за гетьманування Івана Мазепи (1687-1709). Хочу зупинитися детальніше на постаті цього гетьмана. (Інформацію взято із статті Д.Наливайка "Мазепа в європейській літературі 18-19 ст.: історія та міф". З усіх діячів української історії найбільший розголос в Європі отримав, безперечно, гетьман Мазепа. Існує багатющий матеріал, який свідчить про велику популярність його в європейській літературі, історіографії, живописі, музиці, театральному мистецтві, "поп-арті" тощо. Цей матеріал дуже різнорідний, але зрештою він поділяється на дві категорії - на історію Мазепи та міф Мазепи, звичайно, з пам'ятками проміжного характеру. У біографії Мазепи є дві події, різномасштабні й різнозначущі, які, однак, виявилися однаково притягальними як для "високої культури", так і для масової. Перша - це роман молодості із заміжньою жінкою. Згодом ця побутова пригода обросла домислами й перетворилася на легенду про те, як Мазепа, прив'язаний після викриття зв'язку до спини дикого коня, нісся степами України та про його подальше возвеличення. Поява цієї легенди стала можливою тільки тому, що відбулася друга подія, масштабна й резонансна акція Мазепи - спроба звільнити Україну від російського панування за допомогою шведів і трагічна її розв'язка. На першій події засновується міф про Мазепу (але з неодмінним виходом чи проекцією - на другу), який творився в основному літературою та мистецтвом різних європейських країн, на другій - історіографія та лише почасти література й мистецтво. Звичайно, між ними існували взаємозв'язки та взаємовпливи, що в різних формах і співвідношеннях проявляється в конкретних явищах історії та художньої літератури.
Повідомлення про Мазепу та його дії з'являються на Заході вже на самому початку XVIII ст. у зв'язку з Північною війною, в якій брало участь очолюване ним українське козацьке військо. Особливо великий розголос на Заході викликали дії Мазепи в 1708-1709 рр., його перехід на бік шведів і подальші драматичні події. Вони висвітлювалися в часописах і "летючих листках" різних країн, у реляціях дипломатів і резидентів, а через певний час у публікаціях мемуарів, щоденників, листів очевидців та учасників подій і, нарешті, в історичних працях. В "Історії Карла XII" Вольтер також розповів про незвичайну пригоду молодого Мазепи, яка згодом набула значного розголосу й популярності в літературі та мистецтві: "Він народився в Подільському воєводстві; виховувався як паж Яна Казиміра, при дворі якого набув певної обізнаності в красному письменстві. Коли було викрито любовний зв'язок, що він мав із дружиною одного польського магната, розгніваний чоловік звелів прив'язати його, зовсім голого, до дикого коня і відпустити в такому стані на всі чотири сторони. Кінь, приведений з України, примчав Мазепу туди, напівмертвого від утоми й голоду. Місцеві селяни виходили його. Він довго лишався серед них і через певний час відзначився в багатьох походах проти татар. Вищість в освіті забезпечила йому велику повагу серед козаків; його репутація, що зростала з дня на день, спонукала царя призначити Мазепу гетьманом". Ця легенда про Мазепу зародилася в Польщі й, найімовірніше, була завезена до Франції з двором короля Станіслава Лещинського, ставленика шведів, який після їх поразки змушений був емігрувати. Очевидно, виникла вона на ґрунті побутової події, яка в польській мемуаристиці розповідається в кількох версіях. Найвідоміша з них подається в мемуарах Я. Пассека, польського літератора кінця XVII ст. Згідно з нею Мазепа, перебуваючи у своєму маєтку на Волині, мав любовний зв'язок із дружиною одного шляхтича, був ним викритий і незвичайно покараний: його прив'язали до спини коня й відпустили в поле. Але це був не дикий кінь, приведений із степів, а кінь самого Мазепи, і поніс він його не в степи, а в його ж маєток, розташований неподалік. Мемуари Пассека опубліковані лише в 20-30-х роках XIX ст., а до того вони поширювалися в Польщі в списках. Вольтер роздобув один із них, що належав Станіславу Лещинському, і той у листі підтвердив факти, які стосуються Мазепи.
Після цього Вольтер вмістив історію в книжці, внісши доповнення, яке виявилося надзвичайно істотним, - про дикого коня, який примчав Мазепу на береги Дніпра. Це доповнення зробило банальну історію з життя молодого Мазепи неймовірною і водночас перевело її зі сфери побутової у сферу міфопоетичну. У свою чергу, міфопоетичний потенціал, що з'явився в розповіді, блискуче реалізував уже в добу романтизму Байрон - у поемі "Мазепа". У сучасному літературознавстві ця поема розглядається як твір, що започаткував "міф Мазепи", який згодом ампліфікувався в численних інтерпретаціях і трансформаціях як елітарної, так і масової культури.
Після 1709 р. попри те, що більшість українців не підтримали переходу І.Мазепи на бік Карла XII і зробили величезний внесок у перемогу над шведами, настав період повільного, але невпинного і цілеспрямованого пригнічення розвитку національної культури на підпорядкованих Московському царству (з 1721 р. - Російській імперії) українських землях. Цей процес супроводжувався активним залученням кращих культурних сил України до державно-культурного будівництва в Росії, внаслідок чого вони значно збагатили російську культуру найчастіше за рахунок зубожіння культури власне української.
На Правобережжі, Волині, в Галичині, на Закарпатті та Буковині умови для розвитку культури були ще гіршими. Якщо на Лівобережжі культурний рух лише дещо віддалився від тогочасного європейського контексту, то Правобережна і Західна Україна у підсумку майже повністю втратила імпульс національно-культурного будівництва, отриманий від попередньої доби. Запустілі внаслідок невпинних воєн Поділля і Правобережжя за Бахчисарайською угодою 1681 р. мали відійти до Оттоманської Порти. Козацтво на підпорядкованих Речі Посполитій землях то скасовується, то відновлюється, однак уже в 1699 р. скасовується остаточно. Православні церковні ієрархи на землях Речі Посполитої вважають за краще підпорядковуватися римському папі, ніж московському патріарху і вже з кінця XVII ст. разом з усією паствою один за одним пристають до унії. Українська культура пригнічувалася, процеси полонізації посилювалися. Однак і за цих важких умов українська культура дала низку непересічних надбань у різних галузях мистецтва, літератури, філософії, науки і освіти, які можуть бути предметом національної гордості українців.
Цілком зрозуміло, що справді легендарна боротьба повсталих народних мас опиняється в центрі уваги багатьох відомих і невідомих прозаїків, поетів, драматургів, художників, музикантів, істориків. На певному етапі кожен по-своєму намагався осмислити події, факти, діяльність видатних ватажків і всього народу та дати їм власне тлумачення. Нові політичні та соціально-економічні умови накладають певний відбиток на всі сфери духовного життя українського народу. У другій половині XVIІ ст. продовжує розвиватися система літературних жанрів, що склалася в попередній період. Триває розробка теоретико-літературних проблем; у Києво-Могилянській колегії читаються курси поетики й риторики, стаючи помітним імпульсом у художніх шуканнях східнослов'янських книжників цього періоду. Поетика, риторика та всі інші галузі науки і культури в XVII ст. розвивалися в Україні під значним впливом ідей Відродження, які різними шляхами і, насамперед, через Польщу проникали до нас. Та найпліднішими в європейській (зокрема, українській) культурі XVIІ ст. були тенденції, пов'язані з утвердженням у мистецтві різних народів стилю, названого згодом "бароко".
Принципово важливим є питання про те, чим було бароко: одним із напрямів літератури та мистецтва XVIІ ст. чи цілою культурно-історичною епохою? Одні вважають, що це напрям у мистецтві, передусім в архітектурі, малярстві та літературі 16-18 століть, що бароко в архітектурі (особливо церковній) припадає на добу відродження. Його особливостями були подвоєння й потроєння колон і пілястрів, посилення гри світла й тіні, акцент на опуклих формах, ілюзорність перспективи. Характерними для бароко були не протиставлення, а взаємоперетинання протилежностей, зокрема тенденцій теоцентиризму та антропоцентризму, інтелектуалізму та сенсуалізму; ореслення плинності, мінливості та позірності багатогранного довкілля; перехід одного явища в інше, у свою протилежність; парадоксальність рівнозначних понять бути і здаватися. Зразком такої практики є висловлення Кирила Транквіліона-Ставровецького: "Чудесне злучення – дух і плоть, смерть і життя" відображає синтетизм, взаємовиключних, тісно поєднуваних мотивів. Бароко стало періодом величних концепцій, пишних форм, птягу до надприродного і водночас земного, спіритуалізму та буйної фантазії,тенденцій до метаморфоз, поєднання трагічного і комічного, прекрасного і потворного, величного і низького. Кожна культура мала свою специфіку – для української було характерне пов’язування з пасіонарною силою козацтва та фольклором, зокрема зі сміховою культурою. Проте спільна ознака для всіх літератур – це використання, наіть нанизування метафори як основного зображально-виражального засобу.
Деякі дослідників вважають, що бароко необхідно розглядати як нову епоху європейської культури, що прийшла після кризи Відродження. Зі своїм приходом бароко охопило всі сфери духовного житгя суспільства: літературу, мистецтво, живопис, музику, архітектуру, прикладне мистецтво, філософію і навіть церковні проповіді. Його формування і розвиток були пов'язані з розвитком наукової думки, її успіхами й відкриттями. Набагато ширше і глибше, ніж ренесансний напрям, бароко захопило народну культуру, відчутно проявилося у прикладному мистецтві, вступило в активну взаємодію з фольклором. По суті цей напрям являв собою суму загальних закономірностей, рис, принципів, типологічних відповідностей, які проявилися у розвитку філософії, історіографії, літератури, мистецтва цієї доби. Звичайно, у різних сферах духовної культури вони набували специфічних особливостей прояву, але виникали на загальному соціально-історичному грунті. Бароко виникло у Західній Європі, але набуває поширення не тільки у католицьких, а й у протестантських і православних країнах. Бароко цікаве тим, що воно було першим загальноєвропейським художнім напрямом. Саме бароко стало тим стилем, який охопив як латинську Європу, та і майже всі країни православно-слов'янського кола — Україну, Росію, Білорусію, Сербію, а також Румунію, Молдавію і набув у кожній з них значного розвитку.
Виникнення нового напряму було пов'язане з кризою Відродження і в окремих своїх аспектах він залишався вираженням Відродження. Передусім, бароко намагалося дати відповідь на складні проблеми, які висувалися новою епохою, і саме у цьому його основний зміст. Динамізм мистецтва бароко зумовлювався його схильністю до метафорично-алегоричного осмислення дійсності, до контрастів і антитез. Популярними формами художнього дослідження прихованих зв'язків різних явищ довколишнього світу стають емблеми й консепти. В системі жанрів чільне місце посідають різні види драматургічного письменства. Відбувається своєрідна театралізація мистецтва, що викликає посилення емоційності викладу й декоративності форми. Посилюється взаємодія української культури з польською, за посередництвом якої відбувається засвоєння художнього досвіду інших європейських літератур (італійської, іспанської, німецької тощо).
Українському бароко були властиві різні ідейно-політичні та формально-стильові тенденції: "високе бароко", або офіційне, феодально-аристократичне (так зване сарматське бароко); "середнє бароко" і "низове", або "народне бароко", що розвивалося в тісній взаємодії з фольклором. На грунті "низового бароко" виникли жартівливо-пародійні різдвяні і великодні вірші, вертепна драма, шкільні інтермедії, а у XVIII ст. — бурлеск і травестія, гумористичні віршовані оповідання і соціальна сатира. Детальніше з особливостями бароко можна познайомитись, опрацювавши книги Вал. Шевчука "Муза роксоланська", де проаналізовано еволюцію національного бароко на різних його етапах (раннє, розвинуте, пізнє) та виявлено його генетичний зв’язок із Ренесансом. Досліджували бароко Д.Наливайко, А.Макаров, В.Соболь та ін.
26. Специфіка барокового світогляду в українській культурі.
Перехід до нового світогляду
Зі світоглядної позиції бароко ? це перехід від епохи Відродження до нового світосприйняття, мислення, творчості. В історії західноєвропейської культури бароко прийшло на зміну Відродженню, заперечуючи певною мірою його духовні відкриття. Світовідчуття і світорозуміння, що живило барокову культуру, стало своєрідною реакцією на ренесансне світобачення, що ґрунтувалося на безмежній вірі у розумність і логічність світу, його гармонійність, у те, що людина є мірою всіх речей. Світобачення XVII ст. пройняте, навпаки, відчуттям трагічної суперечливості людини і світу, в якому вона посідає зовсім не провідне місце, а є розчиненою у його багатоманітності, підпорядкованою середовищу, суспільству, державі.
Специфіка бароко в Україні пов'язана з тим, що твори цього стилю мали певні ознаки Ренесансу, сприяючи засвоєнню ренесансних ідей і мотивів.
БАРОКО(дивний,химерний)- художній напрям у літературі та мистецтві Європи та Америки кінця XVIст - середини XVIIIст. Характерні риси барокового світовідчуття
Дійсність викликає у майстрів бароко як захоплення, так і велику печаль. Звідси - характерні риси барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуття потужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навіть суперечності. Тому і в мистецтві українського бароко співіснують прагнення неможливого й песимізм; пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, що зло сильніше за добро, а смерть сильніша від життя; звеличування слави і сум, образа за людей, охоплених марнославством, марнотою марнот. За часів бароко Людина постає перед нами слабкою,беззахисною,невпевненою у завтрішньму дні.А саме- нездатність людини побороти зло,її безвихідь.
Художня картина світу
Як художній стиль бароко дало можливість найповнішого самовираження української людини тієї драматичної доби передусім завдяки своєму філософському підґрунтю, яке в українському варіанті виявило себе чи не найповніше. Реалістичне світобачення для барокової свідомості не характерне. Світ у більшості творів постає сповненим містики, гіпербол, темних метафор, важко розгадуваних алюзій, надмірно емоційних станів, а часом і просто фантасмагоричним. Та й свідомість того часу тяжіє до таємниць і чудес. Дослідники відзначають як у Європі взагалі, так і в Україні, дивовижну забобонність найширших верств населення ? від еліти до простолюду. Деякі рукописи чи листи того часу містять багато оповідей про містичні явища. Це типово барокове світовідчуття. Що ж до менталітету нашого народу, то вкрай нестабільною історичною долею, вічними випробуваннями, широкими зв'язками із різними країнами і різноманітними природними умовами віками в нього закладалося уявлення про світ безмежний, багатоманітний, неосяжний і суперечливий. Меланхолійність, властива певною мірою українській душі, теж ґрунтується на уявленні про світ непростий, втаємничений, такий, у якому діють різні сили. Таке світорозуміння відобразилося й на художній картині світу, створюваній українськими (і народними, і професійними) митцями у XVI—XVII ст. У ній знаходилося місце для всіляких моментів: фантастичних мотивацій, міфічних, релігійних та містичних уявлень, осяянь, прозрінь тощо. Усе це було пошуком небуденної правди життя, глибинного духовного сенсу історичного процесу. Мистецтво бароко наче зазирнуло у глибини людської душі, відобразило її світло й темряву — саме світлотінь стала одним із головних художніх прийомів бароко. Культура бароко широко відчинила двері перед фантазією, усіма її химерами і найнеймовірнішими сновидними сюжетами. Тут і поетика "магічного реалізму" із контрастами світла й темряви, і матеріалізування уявного та багато інших проявів ірраціоналізму. Невипадково сучасні дослідники знаходять у бароко подібність із сюрреалізмом. І там, і тут подеколи поєднуються абсолютно несумісні речі: світоглядна абстрактність і натуралістична конкретність у деталях або, навпаки, фотографічне, життєподібне зображення і кричуща неправдоподібність художнього задуму. Часто художники прагнули відтворити образно абстрактні поняття — смирення, совість, доброчинність, честь, геройство, жертовність. І не вважали, що це лежить за межами художніх можливостей. Художник цієї доби вірив у всемогутність образного мислення і тому сміливо поєднував умовне з реальним, стягував різнопросторові і різночасові сюжети в один час і простір, сміливо зображував Діву Марію з гострими мечами в серці (емблема сердечних ран) чи Христа у вигляді міфічного птаха Пелікана (символ самопожертви).
Символічний код українського бароко
Від бароко бере свій початок прагнення емблематичного осягнення світу ? всього видимого і невидимого в ньому. Емблематичною ставала мова архітектури ( Брама Заборовського, наприклад), мова живопису - (композиція "Христос-Пелікан"), віршовані підписи під гербами й епітафії на зворотному боці домовинних портретів, мова філософії (у "Сні" Григорія Сковороди філософські узагальнення вилилися у сплетіння по-босхівськи страхітливих візуальних образів), драматургія ("Комедія на день Різдва Христового"), література (твори полемістів), де політика сплавлялася з апокаліпсичними видіннями, а також вчена поезія. У бароковому мистецтві реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами, гіперболами та іншими засобами асоціативної побудови образу. Представники західних шкіл виробили цілий арсенал тропів ? метафор, символів, гіпербол, літот тощо ? для творів персоналістського характеру, які через алегорії підкреслювали певні важливі риси явищ чи осіб. Українська свідомість — в умовах творення нових національних цінностей, героїв, національної еліти ? теж ішла тим самим шляхом, алегорично унаочнюючи риси шановних гетьманів і полковників, діячів церкви, духовенства і представників культури. Українське бароко утверджувало також образи, що характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. Образ України у вигляді зодягненої у порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Івасафа Кроковського, бачимо на гравюрі Івана Щирського "Всенародне торжество" (1708). У гравера Леонтія Тарасевича алегорією Дніпра виступають музичні русалки, міста Києва — обвита лавровими гірляндами альтанка, а місто Харків у Щирського постає у вигляді прекрасного саду, насадженого і виплеканого Григорієм і Федором Захаревськими. Оригінальні асоціативні образи знаходимо в українському фольклорі. Наприклад, в ілюстраціях до календаря на 1727 рік весна, літо, осінь і зима подані в образах дівчат і молодиць в українському святковому вбранні. Антична, візантійська, романська, готична та ренесансна символіка теж своєрідно пристосовувалася до завдань стилю, що відзначався сильною експресією, химерністю, буйною декоративністю, парадоксами сюжету. Природно, що до усталених символів додавалися ті, що властиві асоціативному мисленню українців. В українській поезії, наприклад, так звані курйозні вірші об'єднали різноманітні словесні емблеми: від гербових клейнодів і акровіршів - до графічних комбінацій слів та окремих літер. Іноді символам надавали забобонного значення, доводили, що це "знак" долі, перст вказуючий. Наприклад, архієпископ Лазар Баранович іноді зображав хрести різними сполученнями слів. Іоанікій Галятовський у книзі "Душі людей померлих" (1667) доходить висновку, що кожна з латинських літер, що складають ім'я Ісус Христос, символізує голгофську жертву Ісуса: літера І ? хрест, X — 30 срібників, Й — кліщі тощо. Такий символічний код мали всі види мистецтва. У різдвяних, великодніх історичних драмах (наприклад, у Григорія Кониського, Митрофана Довгалевського, Феофана Прокоповича) велику роль відіграє символіка чисел: три, чотири, п'ять, сім, дев'ять, дванадцять. Вони визначали кількість дій у драмі, кількість персонажів, виходів героя на сцену, повторів. Символіка чисел у бароко ґрунтується, звичайно, й на Біблії: число три пов'язується із триєдністю Бога, чотири — із чотирма євангелістами (чотирма сторонами світу), сім — із символом святості. Символіка чисел, а також геометричних фігур відобразилася і на принципах композиції деяких творів українського живопису, графіки, різьби, архітектури. Типовою схемою їх побудови був рівнобедрений трикутник. Ретельно добиралася також і кількість персонажів, визначався порядок їх розташування у трикутній композиції.
27. Прояви стилю бароко в літературі.
Літературне бароко на Україні
І. Літературне бароко на Україні є явищем 17 — 18 ст. Бароко в сфері пластичних мистецтв іноді називали «козацьким бароко». Без достатньої підстави: бо козаки зовсім не були єдиною культурно-продуктивною групою на Україні тих часів. Ще менше підстав називати літературне бароко «козацьким»: українські письменники тих часів були здебільшого не козаками, а ченцями. Та й споживачі літератури навряд чи були головне козаками. Але українське бароко — не таке універсальне явище, як бароко Заходу. В ньому ми маємо значну перевагу елементів духовних над світськими. Ще більшу знайдемо, мабуть, лише в чехів. Світських елементів не бракує цілком: маємо й світську лірику, і новелу, і — хоч і лише випадкові — світські елементи в драмі», нарешті — маємо світську хроніку, лист, науковий трактат. Але «духовний» елемент переважає в змісті. Зовсім бракує типового для бароко природознавчого трактату: спочатку бракувало місця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури, а пізніше (в 18 ст.) українці-природознавці знайшли для себе ґрунт лише в чужій (російській) науковій літературі.
2. Своє й чуже сполучені в українській бароковій літературі в не зовсім звичайних формах. Україна, як ми бачили, не мала виразної та характерної ренесансової літератури. Отже, просякання світських елементів у літературу, зокрема — знайомство з античністю, почасти йшло вже в часи бароко та не мало характеру боротьби, революції проти церковної традиції. Античність приходила на Україну вже після примирення її з християнством, у формах барокового, християнсько-міфологічного синтезу: тому помалу, але без опору починається розповсюдження вжитку міфологічних образів: релігійна лірика стоїть під охороною античних «муз»; Пресвята Діва стає «Діаною», хрест порівнюють з тризубом Нептуна, в містичних трактатах з’являються «амури» та «купідони» і т. д. Бароко прийшло без великої літературної боротьби і прийнялося, як нова рослина на плодючому ґрунті. Єдиний, може, хто міг би боротися проти бароко, Іван Вишенський, сам у своїй літературній формі був до бароко дуже близький (див. далі) та радше сприяв його успіхові саме стилем своїх творів. Вишенський лише не прийняв би поєднання християнства з античністю, «синкретизму».
3. Коли починається українське бароко? Це питання складне не лише для України: бароко, почавшися в південній Європі в половині 16-го віку, у деяких країнах лише помалу пробивалося крізь традицію ренесансу. На Україні першим письменником, у якого знаходяться риси барокового стилю, є Іван Вишенський. Його довгі періоди нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, стиль промовця чи ліпше пророка, майже неймовірне нагромадження формальних прикрас (що у цього геніального письменника ніколи не закривають, не усувають з поля уваги змісту) могли б дозволити нам прилучити його твори до літератури бароко, коли б джерела його стилістики не були зовсім інші: це святе Письмо та отці церкви, найбільше, мабуть Златоуст. Щоправда, Вишенський, мабуть, знав уже бароковий стиль (з польської полемічної літератури) та де в чому міг його й наслідувати. Але ідеологія його теж зовсім не барокова: це не програма сполучення цінних елементів ренесансу зі старою традицією, а програма повного повороту до чистої традиції. Але цікавий приклад «бароковості» Вишенського перед бароко характеризує спорідненість бароко з українським духовним стилем; так само характерний є й бароковий характер деяких сторінок пишного «пізньовізантійського» стилю Галицько-Волинського літопису.
Справжній початок бароко — це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко — утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відіграли велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 р. та заснування київської школи 1615 р. і її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами бароко. Бароко, що почалося якось непомітно, панує надзвичайно довго та тримається надзвичайно вперто. Майже весь 18 вік в українських школах вищого типу навчають барокової поетики та плекають барокову поезію. В основі не виходить за межі традиції (хоч дуже рішучий реформатор в окремих питаннях) останній великий український письменник епохи бароко Гр. Сковорода. Але з ним літературне бароко не дожевріло, а догоріло повним полум’ям до кінця та враз згасло. Згасло разом з притаманною українському бароко літературною мовою: на зміну прийшла мова народна.
Останній період бароко в деяких країнах утворив власний стиль, стиль пізнього бароко або «рококо». Цей двірський, легкий, граціозний, але разом і іграшковий, легковажний стиль на Україні не розвинувся. Бо в середині 18-го сторіччя на Україні не було свого двора, пани, що йшли за модою, великою мірою русифікувалися, і лише десь далеко на півночі починав при дворі цариці Єлизавети складатись стиль українського рококо, що знайшов вираз та почасти відгомін лише в українській ліриці, переробках та музичних обробках народних пісень та небагатьох спробах власної творчості, без літературних претензій та значення.
4. Українське бароко, як пізніше романтика, було епохою засвоєння не лише сучасного, а й старого: наздоганяли прогаяне за століття; тепер поприходили на Україну й численні переклади літератури, яку власне треба назвати середньовічною, та навіть твори отців церкви в новому мовному одягу. Так буває завжди в епохи літературного розквіту; так пізніше Шекспіра принесли на Україну романтика та реалізм. І як на Шекспіра дивились очима романтики чи реалізму, так, мабуть, сприймали за часів бароко й твори старих епох очима та серцем бароко. Науці ще треба розвідати, як люди українського бароко дивилися на твори старих часів, що їм принесло бароко.
5. Бароко змінювалося, розвивалося за порівняно короткий час свого панування: від початків до пишного пізнього бароко (що дістало в різних країнах навіть різні назви, здебільшого за іменами головних представників цього стилю: «ґонґорізм», «марінізм», «преціозний стиль» і т. д.) в кінці до рококо. На Україні цей розвиток не був дуже рішучим та дуже помітним. Десь після 1680 року українська література пережила період надзвичайно пишного, переобтяженого формальними прикрасами стилю (напр. І. Величковський, Стефан Яворський), але не бракувало й «поміркованих» поетів, а головне — духовні письменники лише як виняток доходять до такого літературного радикалізму, на який здатні світські поети. А потім прийшов політично зумовлений підупад, що рідко сприяє літературному радикалізмові.
Зате поетика українського бароко знала реформи, і досить радикальні, в конкретних питаннях поетики. Одну з найрадикальніших реформ у теорії віршування зробив Сковорода: але вона не встигла прищепитися, як скінчилася вся барокова література.
6. Українське бароко не знає всієї різноманітності жанрів (ґатунків) барокової літератури, зокрема бракує багатьох світських. Багатьом жанрам не давали розвинутися обставини, і зокрема неможливість друкувати ці твори: так, не було великого роману; для розповсюдження переписуванням він не надавався. Майже не було великого епосу, навіть і перекладів (про виїмки дивися далі), і він міг би з’явитися, якби була змога друкуватися. Отже, далі маємо говорити про: 1) лірику, 2) епос, 3) повість, 4) драму, 5) проповідь, 6) хроніку, 7) трактат. Деякі ґатунки все ж розвинулися надзвичайно широко.
Барокова література на Україні залишається ще певною мірою анонімною, хоч кількість відомих нам авторів велика. Є багато авторів, про яких ми нічого, крім імені, не знаємо або знаємо дуже мало.
7. Дуже цікавою проблемою барокової української літератури є мова. Вона так само залишається принципово слов’янською, як і в попередній період. Але, на жаль, вона, увібравши в себе велику кількість елементів народної мови, не підлягла ніяким певним нормам. Тому ми зустрічаємо великі ухили то до української народної мови, то до польської, то — лише в 18 ст. і то рідко — до російської, іноді натомість збільшується стихія церковна. Мова варіює залежно від ґатунку твору або навіть його окремої частини: в певних сценах драм мова наближається до народної; це наближення помітимо і в жартівливих піснях; наближення до польської мови характерне для творів з шляхетських кіл (напр., «гербовні вірші»). Деякі чужі українській мові форми зробилися конвенційними, бо українські форми здавалися не досить логічними.Так, дуже часті форми дієслів минулого часу на польський зразок: «писалем, писалесь» і т. д., мабуть, поширилися, бо здавалося, коли затратилися старі форми («писалъ есмь, писалъ еси» і т. д.), нелогічним та не досить зрозумілим уживання тієї самої форми «писав» для всіх трьох осіб. Подібних прикладів є кілька. Але від церковнослов’янської мови московського типу українська мова відходила все далі, так що все частішими стають «переклади» з однієї мови на другу та переробки українських творів при їх друку в Москві (що зіпсувало для нас чимало творів нашої барокової літератури, що їх лише в Москві друковано). Певне наближення до російської мови відбувається в 18-му ст., але це є наближення російської мови до української: кількість українців серед перекладачів (вже в 17 ст.) в урядах, на духовних посадах, а пізніше в університетах була така значна, що українські елементи значною кількістю прийшли до російської канцелярської, судової, шкільної мови. Може, був певний елемент національної самоохорони в тому, що Котляревський цілком відмовився від старої (барокової) української мовної традиції, до якої так наблизилася російська мова, та почав утворення нової літературної мови на цілком новій основі: на основі народної мови. Це був кінець української барокової літератури, що вже віджила свій час, і початок нової української літератури.
28. Бароковий іконопис в Україні.
Яскравою добою в світовій культурі в цілому та українській зокрема стало ХVІІ-ХVІІІ ст. Українська культура розвивалася в європейському контексті, свідченням чого є українське Бароко. Воно не просто перебрало художньо-естетичні засади європейського стилю, але й вносило свої, суто національні особливості. Зауважимо також, що українське Бароко стало певним викликом традиції релігійного мистецтва, і це знайшло яскраве вираження в українській бароковій іконі.
Згадаємо візантійські ікони. По-перше, вони не були тотожними божеству зображеннями, а являли собою символ. Тому на них бачимо не обличчя, а лик. По-друге, візантійська манера передбачала площинне і статичне зображення святого з аскетичним, дещо витягнутим овалом обличчя, прямим з горбинкою носом, миндалевидними великими очима, "відсутнім" поглядом, маленькими руками й довгими пальцями. Саме у візантійській іконі були закладені основи орієнтації не на реальне й мінливе, а на вічне, прекрасне й надреальне.
Християнські храми Київської Русі будували й прикрашали іконами саме візантійські майстри. Тому недивно, що в київоруському іконописі присутня та ж площинність зображення, жорсткий лінійний контур фігур, шляхетність ликів з миндалевидним розрізом очей, тонкий прямий ніс, маленький витончений рот та позбавлений земних пристрастей погляд.
Зрозуміло, що українське Бароко стало справжнім зламом релігійних традицій. Можна виділити ряд особливостей.
По-перше, зазначимо "олюдненість" іконописного образу. В образах Христа і богородиці, апостолів і пророків, святих і мучеників знайшли втілення поняття про узагальнений етичний ідеал людини.
З'являється варіативність зображень, якої раніше не було. Адже у візантійській іконі ми бачимо чіткий загальноприйнятий тип, від якого художникам у своїх творах відходити не дозволялося.
Звідусіль на нас дивляться юні обличчя, сповнені радісного світовідчуття і безжурного настрою. Зникає та традиційна аскетичність, перед нами постає образ, що випромінює життя і світло. Поважні, зосереджені обличчя виявляють величаву монументальність і красу. Ікона "Мучениця Іулянія" Спасо-Преображенської церкви сорочинського іконостасу (30 рр. ХVІІІ ст.) містить зображення молодої гарної жінки з аристократичним, злегка рожевим обличчям, одягненої в золотий квітчастий одяг.
Цікавою особливістю є антропологічна подібність барокових іконописних образів до українства. У зображеннях святих Варвари і Катерини глибоко відчутний ліричний образ української жінки. А на їх одязі в іконі з церкви Конотопа (ХVІІІ ст.)простежується характерна полтавська вишивка гладдю. .
Молоді рум'яні обличчя, зокрема, наділені глибоким психологізмом, що виокремлює кожний святий образ. Наприклад, у зображенні євангеліста Луки з мініатюри з грімненського євангелія (1602 р.) , незважаючи на певний аскетизм його обличчя, виступає глибоко інтелектуальний образ тогочасного вченого, діяча культури.
По-друге, зазначимо заміну площинного зображення перспективним, що є особливістю українського барокового іконопису. Простір уподібнювався космічній далечині, в пошані була безмірність. Можна помітити невідомі раніше передній і задній плани. Певні елементи просторовості досягаються розташуванням предметів . Всі дійові особи скомпоновані в живі, пов'язані дією групи. Наявність поз та жестів знищує традиційну статичність. Одним із засобів передачі простору виступає експресія. У постатях людей відчувається об'ємність, що досягається широкими, вільно спадаючими драпіровками одягу. До того ж в барокову ікону вводиться пейзаж, що також створює відчуття простору. На мініатюрі з архієрейського служебника Петра Могили (1632р.) із зображенням Іоанна Златоуста бачимо темно-блакитне небо, світлі хмари, місток і річку під ним, зелені, декоративно виписані трави. З'являються такі реалістичні елементи, як характерний гірський карпатський краєвид, типові постаті пастухів тощо, що в черговий раз нагадує про причетність барокового іконопису до українства. Просторове зображення визначає певну нескінченність та безмежність, рамки ікони ніби не існують.
По-третє, ікони завжди приховували інформацію, закодовану в традиційних символах. Око символізувало Бога-отця, вівця - Христа, голуб - Святого Духа тощо. Цю традицію українське Бароко зберігло, додавши до того ж і свою символіку. Прихований сенс наявний в кожному бароковому творі. Для прикладу згадаймо ікону "Христос-виноградар" з Волині (ХVІІІ ст.), що зараз зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва, в якій Іісуса оточують порослі винограду, а з його плоті витікає виноградний сік. Адже виноградне гроно символізувало саме Христа. Зовсім не випадкове в українській бароковій іконі застосування золота, оскільки воно означало святість. Всюди в іконах, навіть в різьбі, поширений рослинний орнамент, такий характерний для всієї української культури. Бароко посилює значення символів, розширивши їх вживання. За допомогою емблем невидиме робилося до певної міри видимим, широко відчинялися двері перед фантазією. Символічним було також розуміння кольорів. Зокрема, використання червоної барви в українській бароковій іконі вказувало на присутність етно-національного художнього світобачення.
По-четверте, до ікони вводилися цілком побутові сцени, що наближало її до світської картини. Зокрема, ікона "Різдво богородиці" з іконостаса церкви с.Великі Грабовичі ХVІІІ ст., в якій мати й служниці купають і повивають щойно народжену дитину, готують їй постіль, клопочуться біля породіллі.
По-п'яте, характерною рисою Бароко, зокрема українського, є поєднання непоєднаного. Адже барокова образність прагне царства небесного, але шлях до нього пролягає через земне, тілесне, чуттєве. Так в ікони вводилися пересічні люди, конкретні світські особистості: Богдан Хмельницький, козак Свічка, російський цар Олексій Михайлович тощо. Це було виявом певної демократичності козацького Бароко, бо так чи інакше на один щабель зі святими ставилися прості смертні. "Козаків, немов святих, треба шанувати", - писав поет-чернець Клементій Зіновіїв. Такої ж думки про козаків була й більшість українського люду, адже вважалося, що вони несли Божу місію на цій землі.Та життя козаків було не таким вже й святим, в цьому й особливість українського Бароко: "через земне - до небесного", через кров, помсту, ненависть - до спасіння чистого, українського, православного. Абстрактні грішники сміливо замінювалися реальними ворогами козаків. Так, в іконі "Страшний суд" з Михайлівського монастиря в пеклі горять католики і мусульмани - одвічні вороги українського народу. Недивно, що українське Бароко нерідко вважають козацьким. Адже козацька особистість - виключне бароко, до того ж козаки створювали сприятливе художнє середовище для його розвитку.
По-шосте, Бароко, як відомо, тяжіє до декоративності, пишності, яскравості форми. Це притаманно і українському бароковому іконостасу. Його ознаками стають динамічний орнамент, експресивність, перебільшення деталей, що створює певну одухотвореність його форми. Іконостас побудований на антитезах ідеального і чуттєвого: вишуканість сполучається з обтяженістю форми, абстрактна символіка з точним виконанням натуралістичних деталей (гроно винограду, троянда). Всюди бачимо гіперболізовані прикраси. Майже до кінця ХVІІІ ст. в українському іконописі зберігається золоте тло з багатим, різаним по левкасу орнаментом. Золочені, мережані фони, пишна квітчастість вишуканого одягу, святковість, присутність яскравих фарб - все це притаманне українській бароковій іконі. Іноді в одязі зустрічаються мотиви української вишивки, всюди "розкиданий" рослинний орнамент. Всі елементи барокової ікони передають особливості українського національного характеру, його потяг до прикрас і впорядкованості. Але людина в розкішному вбранні здатна зневажити славу і багатство заради життя вічного і нетлінного, зовнішня розкіш сполучається з чистотою душі. Гіпертрофована декоративність іконостасу, одухотвореність його форми були символічним шляхом до високої поетичності єднання з Богом.
Отже, українське Бароко є яскравим прикладом того, як новаторство української низової народної культури неповторо поєднувалося із збереженням консервативних церковних традицій, при цьому набуваючи і своїх особливостей. Воно стало виразом тієї опозиції західній культурі, що виникла в українському середовищі як реакція на соціально-політичну і національно-визвольну боротьбу, спровоковану католицьким Заходом. Це дійсно неповторне явище в нашій культурі, що втілило в собі всі суперчності тієї доби і яскраво виявило національну самосвідомість.
29. Барокова архітектура в Україні.
Перші подихи бароко в архітектурі з’являються майже рівночасно впочатках XVII ст. у Львові (костьоли бернардинів 1600, єзуїтів 1613 — 70рр.) та Києві (перебудова Успенського собору італійцем С. Брачі в 1613р.). Але самостійна творчість українських митців розпочинається в другійозпочинається в другійполовиш XVII ст. та досягає найбільшого розцвіту в добу Мазепи. Новий характер української архітектури складається головно під впливом двохчинників — старої традиції мурованого будівництва, започаткованої в княжу добу, й дерев’яного народного будівництва. Перший тип будов постав зі сполуки тринавної церкви — віддавна пристосованої до літургічних
потреб східної обрядовості — із західним і базилічним типом бароко, що,до речі, близько стояв до візантійсько-української базиліки. До таких оздоб належать великі церкви в Бережанах, Троїцька церква в Чернігові
1679 р., собор Мгарського монастиря коло Лубен, розпочатий гетьманом Самойловичем у 1682 р., та дві будови гетьмана Мазепи в Києві —
Михайлівський собор (1690 — 94) і Братська церква Академії (1695). Хоч у цих будовах у більшій мірі помітні впливи західноєвропейські, але окремі форми й деталі, зокрема декорація, набирають оригінальних форм, що
почерпнуті з народного, сільського мистецтва. Особливої своєрідності й краси досягають форми бань, які не мають собі рівних у цілій Європі.
Такого самого характеру є численні перебудови й розбудови старших церков у Києві: Софійської кафедри 1691 — 1705 рр., головної церкви Лаври 1695 і 1722 рр., Михайлівського монастиря, Михайлівської церкви Видубицького монастиря й т. д. Іншим типом є будови, що в плані й просторовому об’ємі йдуть за давньою традицією українського дерев’яного будівництва —
тридільного та п’ятидільного (хрещатого) заложення із трьома й п’ятьма банями. Цей уповні самобутній тип будов настільки був вироблений та вдосконалений давньою культурою українського будівництва, що кожна з таких церков являє собою справжню перлину архітектури в розумінні як гармонійної, логічної композиції, так і окремих пластично-розвинених та
притому лагідних форм і деталей. І якщо підклад цієї архітектури є бароковий, проте ясними конструкціями й обмеженістю прикрас наші будови далеко відходять від чисто декоративних принципів надто переладованих форм бароко Заходу і Сходу. До трибанних церков із тридільним заложенням належать знаменитий Покровський собор у Харкові 1680 р. з незвичайно
стрункими й високими банями, далі дві церкви Києво-Печерської лаври,собор у Ромнах і менші будови в Сумах, Богодухові, Слов’янському та ін. Найвищого мистецького вислову й чистоти форм досягають п’ятибанні церкви
на хрещатому заложенні. Генеза (постання) їх у нас ще в належній мірі не з’ясована. До найстарших належать згадана вже Сутківська твердиня, церква Адама Киселя в Нискиничах на Волині (1653) та перебудова Спаса на Берестові в Києві за часів Петра Могили в 1638 — 43 рр.
До розвиненої барокової доби належать прекрасні будови Київської лаври — Усіх Святих (1696 — 98), Воскресіння та Петра й Павла, св. Юра
Видубицького монастиря (1696), будови Чернігова, Батурина, Ізюма. Дальшим розвитком були будови дев’ятидільні з дев’ятьма камерами,
перекриті п’ятьма банями — Троїцька церква Густинського монастиря (1672 — 74), Преображенська в Прилуках (1716), собор у Ніжині. Менше
у Ніжині. Менше перепрацьовувалися західноєвропейські зразки бароко на Західній Україні в зaмках-палатах, що збереглися в руїнах (Збараж, Бережани, Підгірці) та в римо-католицьких храмах (Львів, Перемишль, Кам’янець).Ближче стоять до українського бароко іудейські синагоги, нерідко з розкішним аттиком та бароковими прикрасами, де часами поєднуються східні мотиви левів, птахів тощо (Щаргород на Поділлі, Сатанів, Тернопіль 1672р.). З небагатьох збережених зразків цивільного будівництва особливої популярності набув так званий Дім Мазепи в Чернігові (чи, власне,військова канцелярія доби Мазепи XVII — XVIII ст.) — партерова будова типу міських ратуш чи інших установ із пишно прибраними стінами та фронтонами але, як виявили нові дослідження, він тільки походить із часів гетьмана, а побудований, мабуть, московським будівничим. Із світських споруд, збудованих за Мазепи (1703-1704) можна також згадати первісний будинок Могилянської академії в Києві, що до нас не зберігся.На фрагментаричному рисунку панегіричної ритовини Інокентія Щирського
бачимо довгий одноповерховий будинок, партер якого виповнює присадиста й важка колонада, а поверх — подібна аркадна галерея. Із двосхилової покрівлі виростають три мансардові надбудови із трикутними причілками. Ні в основній конструкції, ні в декорації будинок Академії не підходив під легкий і квітчастий стиль мазепинського бароко.
Не менш цікава кам’яниця полковника Я. Лизогуба в Сидневі кінця XVIIст. — масивних форм, але значно бідніша в прикрасах. З менших кам’яниць XVII — XVIII ст. збереглися муровані будинки в Батурині (значно перебудований дім В. Кочубея), Любечі (т. зв. Полуботківська кам’яниця),в с. Підусівка біля Чернігова (1690 — 1710), Козельці, Ніжині, Лубнах(т. зв. «скарбниця»), Прилуках («Галаганівськии арсенал»). Справжніми перлами українського барокко треба вважати будови Києва другої чверті й середини XVIII ст. — Митрополичий дім коло Софійської кафедри, браму Заборовського (там же) та чудові будинки Київської лаври архітектора Степана Ковніра, серед яких особливої оригінальності досягає будинок лаврської друкарні. Часто й самі церкви оброблялися в зразках чисто цивільного будівництва, як то свідчать прекрасні ліплені прикраси головної церкви Київської лаври (1722 — 29) архітектора Ф. Старченка, де окремі барокові мотиви сполучені з народною рослинною орнаментикою. За Мазепи не тільки будуються нові споруди, але оновлюються і перебудовуються старі, на яких тепер відзначаються нові, барокові естетичні уподобання фундаторів. Мазепі й митрополитові Ясинському завдячує своїм остаточним бароковим оформленням Київська Софія. До первісного корпусу кафедри вони добудували два нові приділи й зуніфікували зовнішню декорацію стін та бань.
При Мазепі було оновлено й поширено Велику Лаврську церкву. Йому-то завдячують своїм існуванням її два нові приділи й партеровий притвір, що зайняв усю ширину чолового фасаду. Скрізь, де можна, розміщені типові для мазепинського бароко причілки,декоровані пілястрами, колумнами,трами, колумнами,штукатурою й завершені хвилястою лінією рваних луків. У 1690-ті роки старий домініканський костьол у Києві було перебудовано на Петропавлівську церкву, причому й тут розгорнуто всю пишноту декоративних аксесуарів мазепинського бароко. Коштами Мазепи на старій Кирилівській церкві в Києві збудовані чотири наріжні бані й пишний бароковий причілок на фасаді. Велика мистецька культура української архітектури доби бароко, зокрема висока техніка українських майстрів; спричинилися до того, що впливи української архітектури сягали далеко за межі України. Спеціально на Московщині чимало будов постало за українськими зразками, що дало притоку деяким російським мистецьким критикам та історикам говорити про «спорідненість» українського мистецтва з московським.
30. Виды парсуны в украинском искусстве.
Парсу?на (искажённое лат. persona — личность, особа) — название ранних русских портретов, находившихся под сильным влиянием иконописи. (Первоначально синоним современного понятия портрет вне зависимости от стиля, техники изображения, места и времени написания, искажение слова «персона», которым в XVII веке назывались светские портреты).
В 1851 году выходит богато иллюстрированное издание «Древности Российского государства». В IV отделении этого издания, составленного И. М. Снегиревым, есть очерк, который является первым опытом обобщения материалов по истории русского портрета. Снегирев в данном очерке, говоря о портретах XVII века, ввел в научный оборот термин «парсуна», позже широко распространившийся в литературе по русскому искусству для обозначения ранних русских портретов.
Парсуна появляется в переходный период русской истории, во время преобразования средневекового мировоззрения и формирования новых художественных идеалов. Первые русские парсуны создаются, скорее всего, мастерами Оружейной палаты Московского Кремля в XVII веке. По стилю, приёмам и материалам живописи парсуны первоначально ничем не отличаются от икон, выполняются на иконных досках с ковчегом. Во второй половине XVII века парсуна часто пишется на холсте в технике масляной живописи, хотя манера исполнения продолжает содержать иконописные традиции. Русской парсуне близки произведения украинской, белорусской, польской, литовской портретной живописи XIV—XVII веков, часто также относимые к парсунным. В парсуне портретное сходство передаётся весьма условно, часто используются атрибуты и подпись, позволяющие определить изображённого.
На сегодняшний день парсуну по изображённым на них персоналиям и техники живописи, можно разделить на следующие категории:
Надгробные портреты, темпера на доске;
Парсуны маслом на холсте с изображением царей;
Парсуны маслом на холсте с изображением князей, стольников, дворян и т. д.;
Парсуны маслом на холсте с изображением церковных иерархов.
В настоящее время некоторые художники снова обращаются к парсунной живописи, представляющей реальное лицо иконописными приёмами (что близко к примитивизму).
31. Дума як оригінальний жанр народної творчості українців.
Українські народні думи
І все ж народні думи – це найдрогоцініше з того, що нам залишили наші предки, це за визначенням І.Франка, безсмертні памятники, створені генієм нашого народу.
Перше видання українських народних дум належить М.Цертелеву (1819). Ще повнішим виданням була збірка М.Максимовича і збірник П.Лукашевича "Малороссийские и червонорусские народные думы и песни” (1836)
Досліджували наші думи чимало фольклористів – крім Максимовича, ще К.Рилєєв, М.Гоголь, Т.Шевченко, І.Франко. З сучасних дослідників виділяється М.Рильський своєю фундаментальною працею "Героїчний епос українського народу” (1962)
Думи належать виключно українським бандуристам. Подібно до рапсодій давньої Греції, які оспівували своїх героїв, наші співці співали свої думи, граючи при цьому на багатострунній бандурі двома руками. Український бандурист не був забавником і скоморохом. Він прищеплював молоді глибокоморальні поняття про те, що складає священий обовєязок людини.
Немає в думах жодної ноти, яка чужою була б народному світогляду, народним симпатіям і переконанням. Головна нота в думах – ідея свободи від пригнічень над особою людини.
У фольклорному епосі України думи мають свою специфіку.
1) У цих ліро – епічних витворах народного розуму й серця достовірно передано конкретні історичні події та особи, певний період життя народу.
2) Персонажі дум – типові образи до відчайдушності сміливих і закоханих у рідний край козаків, оборонців рідної землі і віри.
3) Діють герої в типових обставинах українського степу, Савур – могили, розбурханого Чорного моря, чистого поля біля річки Самарки, неволі бусурманської.
4) Згадані в думах топоніми: Черкаси,Лебедин,Азов.
5) Забарвлення бум здебільшого елегійне, сумне, особливо тоді, коли оповідь про турецьку чи татарську неволю.
6) Складається текст дум з тирад (періодів).
7) Велика різниця в обсязі дум від невеликих ("Маруся Богуславка” – 97 рядків) до дум – колосів ("Дума про Самійла Кішку” – 410 рядків).
8) Чимало неправильних форм дієслів: находжали, гремали, зачували, побігали, зобачає, посікає тощо.
9) Зустрічаються іменники – новотвори: одночивання, попасання, опрощення, прожитіє.
10) Заперечні паралелізми.
Думу, від пісні, навіть історичної, відрізняє передусім її речетативна форма, речетативна мелодія, епічний стиль та зміст. Дума тісно повязана з голосінням. В думі ні текст, ні мелодія не є постійними: тут чимало від імпровізації. Характерними для дум є паралельний уклад речень, тавтологічні звороти і що важливо – внутрішній ритм думки, рівномірний наплив хвиль напруги, що зростає аж до крещендо. Тонка властивість думи – риторична рима, яка пов?язує не тільки фрази одного періоду, а й два періоди. Риторична рима має вплив на звукову організацію віршів, мелодійність поетичної мови. Цьому ж сприяє і рима, і повторювання слів на початку вірша, і винесення дієслівного присудка на кінець речення, і рівнобічний уклад слів у паралельних рядках. А неправільне вживання рими споріднює думи з колядками і велісьними піснями.
Отже, дума – це віршований твір, що не має строфічної будови, бо її різноскладні рядки діляться не на строфи, а на періоди.
Думи про неволю та про боротьбу з турками і татарами займають чільне місце в українському єпосі, до них належать такі неперевершені твори, як "Самійло Кішка”,”Івась Коновченко”,”Марися Богуславка”,”Втеча трьох братів з Азова”,”Отаман Матяш старий” та інші. Героями цих дум є, як правило, волелюбні сини народу, яких не згинає неволя, які мужньо борються з ворогом, перемагають його або достойно і чесно зустрічають смерть у нерівному бою.
За своїм письмом – це глибоко реалістичні твори, на яких не позначились сліди ні міфології, ні казковості, ні фантастики. В деяких із цих дум епос глибоко переплітається з лірікою, а в реалістичну основу іноді закономірно входять елементи перебільшення – гіперболізм – з метою різкіше підкреслити хоробрість народних героїв.
Друге місце по кількості творів у нашому героїчному епосі займають думи про боротьбу українського народу з польською шляхтою, яка насаджуючі дике кріпосне свавілля, захопила більшу частину нашої землі. Ці думи є художнім свідченням самовідданої любові до Вітчизни і ненавісті до її ворогів, зокрема свідченням великого патріотичного піднесення всього українського народу у визвольну війну 1648 – 1654 років.
Основними героями цих творів є широкі маси повсталого селянства і козаків, а керівником їх яскраво показано Богдана Хмельницького, якого нород любовно величає "наш батю Зинов”
Третю групу українських дум умовно можна назвати побутовими і морально – повчальними. До них зокрема належить такі широковідомі твори як "Козацьке житя”,”Бідна вдова і три сини”,”Сестра і брат”,”Вітчим та вдовин син”. В цих думах оспівується вірність товариству і святість родинних відносин, розповідається про горе розлуки і лихо від сімейних чвар. І тут яскраво виявляє себе народне розуміння обов?язків людини і перед громадою і перед родиною, народні поняття совісті і моралі у великому і малому.
Думи відзначаються також молитовною формою. За обсягом думи більші, ніж історичні пісні, складніша їхня будова.
Розпочинається дума зачином, в якому вказується на місце або час дії. Прикладом може бути поетичний заспів (зачин) «Думи про козака Голоту: «Ой полем, полем килиїмським, То шляхом битим ординським, Ой там гуляв-козак Голота».
Розповідь про основну подію, яка йде після зачину, як правило, дуже детальна. Вона уповільнена додатковими епізодами, описами одягу, вчинків героїв, словами-повторами. Кінцівка думи славила героїв та бажала їм усякого добра та гаразду.
32. Народна картина «Козак Мамай». Її зміст та символічність образів.
У багатовіковому історичному поступові цей загадковий образ виявився духовним символом українців, уособленням звитяжницьких ідеалів народу, його світоглядних орієнтирів. Набувши значного поширення в УкраїніХVІП— ХІХст., народна картина "Козак Мамай" освячувала мало не кожну українську хату, утворювала своєрідний сакральний комплекс разом із традиційними іконописними образами. Свій символічний образ український народ споконвіку відшліфовував засобами слова і фарб.
Козак у думах і помислах українців уособлював народну силу духу, незламність волі в святій борні з поневолювачами. Зображення козака на народних картинах в час, коли Запорозького Війська вже не існувало, сприймалося як своєрідний пам’ятник героїчному минулому українського народу. Малювали "Козаків Мамаїв" на полотнах і на стінах хат, на дверях і віконницях на кахлях і скринях. Навіть на липових, вуликах з’являлося інколи простодушне обличчя цього козака. У таких випадках зображення запорожця набувало значення оберега, охоронця житла, господи селянина. У народі козака вважали чаклуном, характерником, який з’являвся до простого люду в найскрутніші хвилини життя, щоб допомогти мудрим словом чи відвагою, любов’ю чи співчуттям. Для козака, селянина "Козак Мамай" — це той поборець темних сил, що і Юрій Змієборець, хоча вже і не на коні зі списом у руці, як це було на поширених у той час іконах. Адже і святий Юрій, і козак своєю звитягою виборювали щастя і добробут людей.
Образ козака на картинах — то велична, викристалізувана віками дума народу про свою глибинну і сокровенну сутність. Народ стомився від постійних воєн, від розорень і спустошень, що перетворювали квітучий край на жахливу пустку. Зазнавши багато горя й лиха, він прагнув миру та вільної праці. Миролюбний характер народу й персоніфікує образ козака-бандуриста.Дослідники стоять перед дилемою: іконографічний тип зображення козака склався або задовго до середини XVII cт., тобто до часу Національно-визвольної війни 1648— 1657років, або ж десь наприкінці XVІІ - на початку XVІІІ cт. Ha користь першого твердження промовляє те,що в багатьох країнах Сходу поширені подібні зображення людей. Україна ж мала тісні зв’язки зі Сходом, неодноразово зазнавала вторгнень кочових народів. Зображення козака на картині є типовою позою кочівника. Зокрема, Платон Білецький у статті "Українські народні картини "Козаки - мамаї" ("Родовід", №2(16), 1997р.) робить припущення, що ймовірним доказом походження такої композиції можуть бути буддійські ікони, які козаки могли бачити у кибиткам воїнів монголо-татарського війська, або ж серед речей калмиків-буддистів, з якими козаки в 1639 — 1642 роках були союзниками, а пізніше могли використати цю композиційну схему в зображенні козака. Подібної гіпотези дотримувався у своїх мистецтвознавчих розвідках і Ярослав Дашкевич.
Які ж вагомі аргументи другої думки? Це передовсім те, що у XVІІІ cт. на українських землях, поступово спадало напруження соціальної боротьби, царський уряд проводив цілеспрямовану політику геноциду стосовно України, ліквідації її автономії. Помітно погіршувалося становище основної маси козацтва. За таких умов вірогідним було формування обрану спокійного, зажуреного козака і композиції, яка з часом стала самобутнім пам’ятником козацькому станові, героїчна доба якого відходила в минуле. А гайдамаччина та ліквідація Запорозької Січі сприяли поширенню цього сюжету. Акт ліквідації Січі не міг не викликати певного опору, протидії зі сторони народу, адже Запорожжя на той час було єдиним оплотом боротьби селянства, козаків проти покріпачення. Лише там кріпосницькі порядки були відсутні. Тому український люд не міг не відгукнутися на варварський акт Катерини IІ. Народні пісні, як прокляття, закарбували тугу і біль народу за козаччиною.Тож українці прагнули мати зображення козака вдома як згадку про ті славні часи, про козацьку вольницю. Це могло стати однією з основних причин поширення парсун "Козак Мамай".
З проблемою походження картин тісно пов’язане питання семантики їх назви. Чи не дивно, що узагальненому образові козака народ надав не слов’янське ім’я, яке ніколи широко не побутувало серед українства. Загадковим залишається і те, що в усній традиції картини названі "Мамаями", а у підписах-текстах, до них сам козак називає себе Іваном, Хомою, Велегурою. Щоправда, на картинах із гайдамацькими сценами інколи трапляються написи-уточнення -"Козак Мамай", "Мамай,славной козак", "Мамай из Жалкого", "Мамай-Гайдамака".
Можливо, ця назва походить від невеликої річки Мамай – Сурки, , яка протікала в околицях Запорозької Січі. До того ж і кам’яні баби на курганах у давнину називалися "мамаями". В українській мові є вираз "піти (поїхати) на мамая", який означає — "відправитися на удачу", що дає підстави зробити припущення про первісний зв’язок козака - мамая із ризикованою гайдамацькою справою. Звідси й слово "мамай" могло бути синонімом до слова гайдамака і означати не ім’я козака, а характеризувати ту справу, якою він займався.
Виступ гайдамаки Мамая мав місце і широкий розголос на правобережній Україні. Для панства цей народний герой був злим і жорстоким розбійником. Саме слово "Мамай" навіювало на них страх розправи, ставши синонімом слова "гайдамака". Ця назва з Правобережної України могла потрапити й на Лівобережжя, де, за браком часу, змогла утвердитися лише частково в усній традиції.
До першої групи належать картини найпростіші за композицією, із зображенням козака, який самотньо сидить на землі. Ні коня, ні дерева — характерних прикмет пізніших варіантів картини — тут немає. Очевидно, така композиція була первісною — цієї думки дотримуються всі дослідники "Козаків-Мамаїв". Твори композиційно майже тотожні, хоча і є суттєві відмінності в положенні рук героя: в одному випадку козак грає на бандурі, у другому — стиснув поперед себе пальці. Відповідно до цих ознак дані твори розподіляються на дві підгрупи.
З картин другої підгрупи відома лише одна (до війни зберігалася в Чернігівському історичному музеї). Пальці козака відповідно стиснуті, а його амуніція: спис, рушниця, лук і бандура почеплені за спиною (як і в бандуриста з настінного розпису). На картині також є великий герб із зображенням коня над головою козака, у роті козак, тримає люльку, а біля пояса — шаблю. Тло полотна умовне, з двох сторін рясно вкрите написами.
Коня і бандури тут немає, однак є речі козака : шапка, ріжок-порохівниця, шабля, рушниця, лук, що розкладені довкола нього. Тло набуває рис пейзажу: два дерева обабіч козака, блакитна смуга неба, зелені пагорби. Внизу картини — великий напис.Складніші за композицією картини із зображенням самотньої постаті козака виділяються в другу групу, яку, відповідно до положення рук, теж можна розділити на дві підгрупи. Скажімо, на картині з Чернігівського історичного музею запорожець тримає в руках не край сорочки, як це ми бачимо на більшості картин цього підтипу, а, напевно, гаман із тютюном. Таке потрактування позиції рук трапляється і в одному з описів картин: "... в руках казака, однако, нет бандуры, а кошелек...". На іншому полотні козак сидить, обіпершись однією рукою об сідло коня, а друга рука прикладена до грудей.
Невід’ємною частиною композиції є кінь, прив’язаний до списа (ратища) чи дерева. Він присутній на всіх картинах, цієї групи і є другим за значимістю елементом композиції після самого козака. Переважно його зображено невеликим, порівняно з фігурою козака, без дотримання правильних пропорцій, часто він нагадує керамічну іграшку. Здебільшого на картинах зустрічається повнофігурне зображення коня, рідше — фрагментарне, затулене постаттю козака.На землі розташовані: пляшка, келих, шапка, лук, стріли, сагайдак, а в окремих випадках — шабля, рушниця або пістоль, порохівниця, карти для гри, триніг із казанком. На більшості полотен усі речі створюють навколо козака своєрідне обрамлення з плавних хвилястих і округлих ліній, що в поєднанні з приглушеним колоритом картин надає їм особливого елегійного звучання.
33. Розвиток освіти. Києво-Могилянська академія.
Києво-Могилянська академія та її внесок у розвиток української культури.
Києво-Могилянська академія виникла у 1632 році в результаті злиття Київської братської та Лаврської шкіл, коли за заповітом знатної київської шляхтянки Галшки Гулевичівни був заснований Братський Богоявленський учительний монастир і при ньому Братська школа - попередниця Академії. Це був перший національний навчальний заклад, який відповідав потребам духовного життя українців в період радикальних світоглядних та суспільно-політичних змін, народно-визвольних війн, формування держави. Він розвивав освітні ідеї, започатковані в Острозькій Академії (1576 - 1636 р.р.). Петро Могила зорієнтував систему освіти на західний манер, приділивши великої уваги вивченню мов, які відкривали для студентів можливість знайомитися з іноземними досягненнями культури і науки. Цей заклад став іменуватися Києво-Могилянською академією на честь свого благодійника і опікуна Петра Могили. Важливою особливістю колегії була доступність освіти для всіх станів населення.Національна наука веде свій початок з цих стін. В Академії сформувались власні філософська, політична, поетична, музична, архітектурна, історична, живописна школи, зародився і став професійним театр. Тут започатковуються природничі науки - астрономія, біологія, мінералогія, зоологія. Повний термін навчання становив 12 років, у всіх класах навчалися один рік, у класі філософії – два роки, богослов’я – чотири роки. Навчальний план передбачав вивчення "семи вільних мистецтв", слов’янської, грецької, латинської і польської мов. З кінця XVIII ст. вивчали німецьку, французьку і староєврейську мови. Викладання велося спочатку лише слов’янською мовою, а дещо пізніше філософію вивчали латинню.Складовою частиною навчального процесу були диспути, коли один студент обґрунтовував думку, а інші її заперечували. Активізації навчальної діяльності учнів сприяли також своєрідні змагання у написанні кращих творів, віршів, промов і їх виголошенні.
Керівництво колегії складали ректор, префект – перший помічний ректора з навчальної роботи, суперінтендант – наглядав за умовами проживання учнів. Національна політична, культурна, державна еліта вперше була вихована і сформована в стінах Академії. Привілеїв вищого навчального закладу Києво-Могилянській академії було надано в 1658 році. В Києво-Могилянській Академії навчались, окрім українців, росіяни, білоруси, молдавани, волохи, серби, боснійці, чорногорці, болгари, греки, італійці. Випускники Києво-Могилянської Академії засновували школи, семінарії, друкарні, бібліотеки, сприяли розвиткові мистецтва, літератури, музики, театру в Україні, майже в усіх великих містах Росії, а також у Білорусії, Сербії.
Києво-Могилянська колегія була загальноосвітнім всестановим закладом, в якому вчилися діти місцевої знаті, козаків, духівництва, міщан і селян. Тут вчилися український філософ, поет і педагог Григорій Сковорода, російський вчений Михайло Ломоносов, радник Петра I з питань освіти Феофан Прокопович і ін. видатні діячі. Колегія готувала не лише національні наукові кадри, але й стала кузнею діячів науки для всієї Росії і інших слов’янських країн. За період з 1701 по 1762 рр. в Московську Академію з Києво-Могилянської були запрошені і виїхали 95 чоловік. Найбільш відомими українськими діячами, які зробили великий внесок у справу розвитку освіти Російської держави, є Ф.Прокопович, С.Яворський, В.Татищев і ін.Завдяки щедрій фінансовій підтримці І. Мазепи Києво-Могилянська академія стала визначним культурним і науковим центром православного світу. В ній відбувалося становлення української літературної мови, складалася поетична школа. Вихованці академії Л. Баранович, І. Максимович, Ф. Прокопович, С. Яворський, Д. Туптало, Є. Славинецький, С. Полоцький, Г. Сковорода були не лише гордістю української літератури, а й зробили значний внесок у розвиток культур інших слов'янських народів. Під впливом ідей гуманізму і реформації в академії сформувався один із центрів філософської, історичної і суспільно-політичної думки, що відстоював ідею незалежності українського народу (Й. Горбацький, І. Газель, І. Кроковський, С. Яворський, Ф. Прокопович та ін.)
Завдяки ідейній спрямованості всієї системи навчання в Києво-Могилянській академії її прогресивні професори прагнули спиратися на доктрини, які суперечили б не лише схоластизованому арістотелізмові, томізмові, а й вченням представників іншої схоластики. У своїх пошуках вони натрапляли на візантійську патристику, італійський гуманізм, вчення епохи Відродження, на філософію і науку Нового часу. Відбувається зміна ціннісних орієнтацій усієї вітчизняної філософії, зумовлена зародженням нового суспільного ладу.
Офіційний статус академії своїм указом надав 1701 року Петро I. Це робить її першим офіційно визнаним вищим навчальним закладом в Україні. Але ще й до надання їй цього статусу Києво-Могилянська колегія нічим не поступалася перед західноєвропейськими університетами. З 1753 р. навчання в академії проводилося лише російською мовою. Тема. Києво-Могилянська академія - центр освіти і науки
З другої половини 17 ст. після заснування університетів у Харкові й Москві, Києво-Могилянська академія природньо почала втрачати пріоритетне становище єдиної вищої школи, хоча продовжувала гідно підтримувати свої досягнення й традиції. Прихильники Академії роблять непоодинокі спроби перетворити її на Університет, тобто відкрити додаткові факультети, зокрема правничий, медичний, математичний. Але, незважаючи на всі прохання й докази необхідності цього акту добитися згоди й матеріальної підтримкм від Катерини II та вінценосних наступників не вдалося. Проводячи ворожу політику щодо України, спрямовану на знищення її бодай будь-яких ознак автономії й історичної пам'яті, позбавляючи її таких демократичних національних надбань як гетьманство, Запорізька Січ, козацький адміністративний устрій, російський царизм знищив й Києво-Могилянську академію - осередок української освіти, культури й ментальності.За розпорядженням уряду, указом Синоду від і 14.08.1817 р. Академію було закрито.
34. Рококо і класицизм в українському мистецтві.
Рококо і класицизм в Україні
Рококо. На зміну буйному й пишному бароко прийшов у тогочасній столиці світу — Парижі легкий і безтурботний стиль рококо.
Як звичайно в моменти переламу, нові мистецькі ідеї та форми не з’являються відразу у своїй чистій формі. Якийсь час в українському мистецтві тривають відгомони старих смаків і навичок, поступово тільки поступаючись новій «моді». Такий перехідний характер має, наприклад, церква в Сорочинцях, фундована гетьманом Данилом Апостолом. Перехідний — бароково-рококовий — характер має також будівництво київського митрополита Рафаїла Заборовського. Збудована ним дзвіниця і брама в огорожі Київської Софії — це дві характеристичні пам’ятки того образотворчого переламу, свідками яких були в нас перші десятиліття XVIII в.
Закінчена в 1748 р. дзвіниця Київської Софії виведена в три поверхи, полегшені віконними прорізами й декоровані колонами та штукатурок). Легка за своєї масивності, софійська дзвіниця послужила зразком для пізніших дзвіниць, між іншим, для дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. Не виключено, що в будові софійської дзвіниці брав участь німецький архітектор Шедель, що саме тоді переїхав із Москви в Україну.
Рівночасно збудована славна брама Заборовського — це порівняно низька, суто декоративна, здавлена арка, оперта на псевдокорінфські колони. На трикутному вигинчастому фронтоні, серед буйної різьбарської орнаментики вміщено гербовий щит фундатора, а поза тим на всій будівлі не залишено ані п’яді площі, вільної від орнаментальної пересиченості. Ця брама, за словами Д. Антоновича, «зібрала всі примхи й усю безмежну вибагливість козацького бароко, всю його мальовничість і всі його архітектонічні нелогічності, химерність ламаних ліній, що очеркують фронтон, жагу до різьбарської пересиченості. З цих, здавалося б, невдячних елементів утворено цілість химерну, примхувату, але незвичайно мальовничу, принадну, затишну й красномовну».
У 1722 р. у Глухові збудовано будинок Малоросійської Колегії, по якому збереглися тільки описи сучасників. Один із них оповідає, що це була будівля, прикрашена колонами, пілястрами, декоративними причілками й галереями й навіть статуями грецьких богів, промовців та філософів. «Ліри Аполлона, жезли Меркурія, стріли Купідона вибагливо сплелися з національно-українськими, вусатими гетьманами в довгих жупанах та мантіях, військовими клейнодами, шаблями, рушницями, алебардами й силою різьблених квітів, поміж якими соняшник зайняв почесне місце» (Ф. Ернст).
Українське бароко було надто помітною появою, зрослою з ґрунту старої української культури, щоб залишитися без впливу, хоч би на таких представників західноєвропейського рококового мистецтва, як німецький архітектор Шедель та його учні. Першим із завдань, доручених Шеделеві на українському ґрунті, була перебудова мазепинського корпусу Могилянської академії. Одержавши в 30-х роках XVIII в. це доручення, Шедель провів реконструкцію в характеристичний для себе спосіб. Він прорідив стовпи партерової колонади, витягаючи полукруглі арки в ширину, а на них надбудував два поверхи, центральну частину яких виповнив двоповерховою колонадою тосканського типу. Над північно-східним кутом збудував каплицю з вежею-банею, орнаментованою колонами й галереями. Так бодай представляє нам Могилянську академію по шеделівській реконструкції ритовина Галаховського з 1738 р. Та основна перебудова Академії в середині XIX в. затерла на її будинку характер шеделівського оформлення.Розквіт рококо. Св. Юр у Львові. Першим на українському ґрунті твором чистого рококо була церква св. Андрія в Києві, побудована на основі планів придворного царського архітектора Бартоломео Растреллі-молодшого в 1744 р. В поземому плані Андріївська церква хрещата, п’ятиверха, з тим, що її чотири бічні бані здіймаються не над раменами, а в кутках перехрестя планового хреста. Збудована вона на високій кручі над Дніпром, на штучній підмурівці. Хоч і масивна своїми розмірами, але легкість її форм і пропорцій викликає враження радніше паркового павільйону, ніж церкви. Стіни корпусу розбиті пілястрами згідно із тридільністю внутрішньої конструкції, бані — легкі, з ажурними глорієтами — задихають радніше московською Північчю, ніж наближуються до устійненого в Україні типу бань і маківок.
Класицизм. Майже на самому передодні Великої Французької революції, коли химерне, безтурботне рококо довело життєву розкіш всевладної аристократії до останніх меж пересиченості, Жан-Жак Руссо кинув клич повороту до природи й простоти та суворості життя, зразок для якого він знайшов у греко-римському світі. Клич Руссо відбився гучним відгомоном у житті, літературі, філософії та образотворчості Франції й решти культурного світу та став основою для створення так званого класицистичного стилю.
Найстаршою з класицистичних будівель України була палата гетьмана Кирила Pозумовського в Почепі. Будував її український будівничий Яновський на основі планів французького архітектора Вален де ля Mота, що перший перещепив гілку французького класицизму на ґрунт Петербурга.
Почепська резиденція, задумана як складний ансамбль головного будинку, об’єднаного овальними крилами з рештою мешкальних і господарських будинків, обіймала площу біля шести тисяч квадратних метрів і під тим оглядом була справжньою революцією на українському ґрунті. Сама центральна палата, на яку архітектор поклав самозрозумілий натиск як на поанту всього архітектонічного комплексу, була одноповерхова, симетрично скомпонована, а її центральний ризаліт із портиком на шести колонах і класичним фронтоном був її виразом і характеристикою.
Класицизм утримався в Україні до середини XIX в
Українська хата. Вже в княжу добу минулого України устійнився засадничий тип українського хатнього будівництва. В міру дальшого поступу культури й цивілізації, залежно від умов того чи іншого терену цей тип зрізничкувався, розвиваючись у цілу низку регіональних відмін. Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина по обидва боки Карпат, галицьке Підгір’я, Поділля, Волинь, Полісся, Київщина, Чернігівщина, Полтавщина й Слобідщина та Кубань — оце території України, кожна з яких витворила окремий тип хатнього будівництва.
На територіях, багатих на дерево, переважає найбільш удосконалений і різноманітний щодо своєї техніки тип хати, збудованої «на зруб», там же, де дерево рідке й неприступне, переважає тип хворостяної, чи «валькованої», мазанки, в якій дерево грає тільки роль конструктивного кістяка. В горах та лісистих і болотяних околицях, де умови комунікації були несприятливі, у хатньому будівництві помітний сильний консерватизм і традиціоналізм, тоді як на долинах, доступніших для зв’язків із ближчим і дальшим світом, помічаємо сліди сторонніх, часами доволі далеких, впливів.
Гуцульська хата — це звичайно тридільна будівля з «хоромами» — сіньми посередині та двома кімнатами — «лівичкою» й «правичкою» — по боках. Буває, що з боків прибудовують «кліть» — комору, або й з обох боків «притули» чи пак «колешні» на вівці. Хата, кладена із соснових балків «на зруб», перекрита стелею на сволоках («стелинах») та високою чотириспадною покрівлею із драниць, чи ґонтів. Характеристичними для гуцульських хат є бічні причілки із заломаною покрівлею й фронтончиком, у якому пробите віконце для пропускання диму. Вздовж хатнього фасаду біжить ґанок із бар’єром й ворітцями на стовпах, що підтримують широкий випуск покрівлі. Особливо характеристичними є гуцульські двері з різьбленими одвірками і «правилом» та вікна з такими ж «варцабами».
35. Історичні умови культурного розвитку в Україні у 20 ст.
У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства — національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.
Освіта
Вирішальною перед
умовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана.. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики.
При Олександрові I створюється система освіти, яка складається з 4 рівнів, узгоджено пов'язаних між собою. Наймасовішою формою були церковно-парафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Але навіть на ці школи припадало всього 1 учень на 200 жителів України. Другим рівнем були двокласні, пізніше трикласні повітові училища. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили яскраво виражений становий характер. У них навчалися майже виключно діти дворян і чиновників.
У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 %) залишалася неписьменною.
Буржуазні реформи 60-х років в Росії порушили і сферу освіти, реформа тут була проведена у 1864 р. Відповідно до неї всі типи шкіл, які існували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових народних училищ. Важкі матеріальні умови не дозволяли більшості дітей селян і робітників здобувати освіту, тому в кінці 90-х років у різних губерніях питома вага письменних коливалася від 15 до 28 %, до того ж все навчання йшло російською мовою. І все ж кількість шкіл в Україні зросла з 1300 на початку століття до 1700 у другій його половині.
Серед випускників шкіл дуже повільно, але все ж збільшувалося число людей, пов'язаних з народним середовищем і українською культурною традицією. Принципову роль у цьому процесі відіграло відкриття університетів. У 1805 р. за ініціативою українського вченого, винахідника, культурного та громадського діяча В. Каразіна було відкрито Харківський університет, який зараз носить ім'я свого засновника. Навчання тут проходило російською мовою, однак університет став перетворюватися на центр саме української культури. Його ректором був П. Гулак-Артемовський — відомий український поет. Тут видавалися «Український вісник», «Український журнал». Звідси вийшло багато видатних діячів української культури: Г. Квітка-Основ'яненко — автор перших українських повістей, М. Костомаров — видатний історик, О. Павловський — автор першої української граматики, А. Павловський — український математик і багато інших.
У 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений — М. Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 р. відкрився університет у Одесі, у 1898 р. — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський (заснований 1661 р.) і Чернівецький (1875 р.) університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.
Наука
Природничі науки
Розвиток університетської освіти сприяв прогресові природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математична фізика були зроблені М. Остроградським. Фундатором сучасної фізичної хімії став М. Бекетов, який очолював кафедру хімії Харківського університету. Фундатор школи російських доменників М. Курако багато років працював на металургійних заводах України. У 1886 р. в Одесі зоолог І. Мечников і мікробіолог М. Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Д. Заболотний і В. Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов'язаний значний період життя основоположника військово-польової хірургії М. І. Пирогова. Тут він намагався зробити більш демократичною систему освіти, став опікуном навчального округу в Одесі, потім у Києві. Крім того, слід назвати українського винахідника М. Кибальчича, який вже в ті часи запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем вже в ХХ столітті названо кратер на Місяці).
Гуманітарні науки
У багатьох європейських країнах в кінці XVIII — на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. Можна пригадати величезну популярність романів Вальтера Скотта у Британії, багатотомної «Історії Держави Російської» М. Карамзіна в Росії. Починається збирання фольклорних матеріалів, перші публікації з'являються в Англії, потім у Німеччині (наприклад, казки братів Грімм). Виходять і перші слов'янські збірники.
Література
У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше — в умовах урядових заборон і переслідування — процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності. М. Грушевський писав: «Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок між інтелігенцією і народом…»Звідси — й особливості української літератури XIX ст. — народні теми творчості, реалізм і демократизм.
Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».
Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор П. Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Є. Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Є. Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Т. Шевченка.
Мистецтво
Театр
Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.
Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 р. і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репіна, керівництво трупою І. Котляревським, гра геніального актора М. Щепкіна, тоді ще кріпака. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Музика
Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).
Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.
Архітектура
В архітектурі в XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).
Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.
Одеська опера, 1809, архт. Том де Томон
Аналіз розвитку різних сфер української культури дозволяє прослідкувати, як складалися долі українського відродження в XIX століття. Пояснити його закономірності допомагає відомий теоретичний висновок німецького вченого Гердера про основні етапи, які проходили європейські національні рухи. На першому етапі, як було показано, невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, побоюючись, що самобутність їх народу може зникнути. Другий, або культурницький етап став етапом відродження української мови, виникнення національної літератури і мистецтва. Це готувало етап створення політичних організацій, що висувають національні вимоги, аж до утворення незалежної держави
36. Доба романтизму в українській культурі.
Романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.
Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи"— романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.
Течії
В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії — національно-патріотичний у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-ліричний у таких його представників, як М. Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголів. В порівнянні з російським, український романтизм вирізняється історичністю в епічних жанрах, ідеалізуванням минулого й національними мотивами, неособистої печалі в ліриці та нахилом до форм пісенної творчості в стилі. В цьому український романтизм має більше спільних рис із польським романтизмом.
Відкриваючи значення й вагу народної поезії і народного мистецтва для розвитку й зростання літератури та історичних пам'яток і досліджень для національного самовизначення, український романтизм спричинився одночасно з цим до вироблення й усамостійнення української літературної мови й до удосконалення поетичних засобів. Проте, обмежуючися здебільша жанрами балади і ліричної поезії, українські романтики не збагатили своїми творами інших жанрів: романтичної поеми, історичного роману і драми. Винятком були ранні поеми Т. Шевченка і «Чорна Рада» П. Куліша. Історичні драми М. Костомарова «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841) залишилися тільки слабими спробами. Позитивним фактором було те, що українські теми й сюжети у творах російських, польських і українських романтиків вплинули деякою мірою на ознайомлення з Україною, українською історією й культурою в західній літературі й науці.
Романтизм у музиці
В українській музиці вплив романтизму позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини 19 ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків. Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883-84), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка.
[ред.] Романтизм у театрі
Питання романтизму в українському театрі не досліджене. Історичні п'єси письменників-романтиків не здобули собі тривалого місця в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.
37. Реалізм як творчий метод: умови виникнення, характерні риси, провідні майстри.
Реалізм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі.
У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби, і як стиль він актуальний понині.
У мистецтві, найстаріша українська ікона і стінопис були фактично творами реалізму, лише що він був підпорядкований приматові форми й усталеного сюжету в композиції — все це було зумовлене вимогами обряду. Відхід від цього принципу помічається вже в 16 столітті: спочатку в портреті, — а згодом і в реалістичному мистецтві. Західне бароко в 17 ст. принесло з собою нові на той час реалістичні форми і нове розуміння композиції, звільненої від непорушних давніше правил. Позитивним явищем тут було оживлення мистецтва шляхом наближення його до актуальних проблем людини свого часу, неґативним — затрата суворої дисципліни мисі, форми, до якої почало повертатися щойно мистецтво нашої доби, після довгого періоду пересичення реалізмом і натуралізмом.
У старому українському мистецтві реалізм рідко виступав у чистому виді, як це було, наприклад, у Голландії або Італії; він був тільки складовою, хоч і основною частиною таких стилів, як бароко, ампір, класицизм.
У своїх суто реалістичних формах він виступив щойно з пол. 19 ст. Реаліст Т. Шевченко, з своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму й тієї класицистичної традиції, яку в Петербурзі залишили його попередники: Д. Левицький і В. Боровиковський. Ці елементи, разом з відкриттям українського сюжету (природи, людини, історії) зробили з Шевченка ту ланку, яка поєднала давнє українське мистецтво з новим. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців.
Частина митців культивувала т. зв. «ідейний реалізм», як М. Ге, М. Ярошенко, М. Пимоненко; інші, як К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович, опрацьовували більш етнографічно-побутові теми, ще інші — І. Рєпін, С. Васильківський, М. Самокиша, зверталися до іст. і батальних сцен. Реакція проти «об'єктивного» відображування природи почалася з імпресіонізму (І. Труш, О. Новаківський, М. Бурачек), які відкрили чар кольорів і показали, що мистецькість твору незалежна від його зв'язку з реальним світом.
Характерно, що українське народне мистецтво не приймало реалізму як такого, — а завжди намагалося перетворити його своїми стилістичними засобами, де основою були вимоги ритму й гармонії. На Радянській Україні спроби ввести в кераміку, вишивку й килимарство реалістичні портрети були настільки невдалі, що їх здебільшого залишено.
Українських письменників і поетів.
У літературі український реалізм почався з половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, з'являється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для реалізму поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли ін. напрямки, але реалізм фактично ніколи не здавав позицій — і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем.
Визначальні риси реалізму
• раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);
• правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;
• принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;
• характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;
• конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
• вільна побудова творів;
• превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;
• розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей
38. Імпресіонізм в українській культурі.
Імпресіоні?зм (від фр. impression — враження) — художній напрям, що заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Мистецька течія, у живописі, а також в літературі та музиці — котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині 19 століття у Франції. Засновники імпресіонізму — як і символізму та експресіонізму — діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, а також і натуралізму). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці твору Моне «Враження, схід сонця» (1872)
Імпресіонізм та експресіонізм — це два мистецькі напрямки, що зударилися своїми протилежними світоглядовими настановами на переломі 19 і 20 сторіч. Цей зудар був наслідком бунту молодого покоління проти раціоналізму, позитивізму та емпіризму другої половини 19 сторіччя. Основою нового філософського світосприймання був ідеалізм, волюнтаризм, а перш за все ірраціоналізм, що заперечував можливість пізнання за допомогою виключно інтелекту і наукових метод. Відновилася давня світоглядова суперечка між тими течіями, які наголошували одна — раціональний, друга — чуттєвий принцип (у сенсі духовому, а не змислової наглядности), суперечка, що постійно відживає в окцидентальній культурі від появи модерної людини в добу Ренесансу.
Імпресіоністичний напрям у малярстві започатковує М.Башкирцева, однак
вона мешкала в основному у Франції та Італії й не могла перенести його
на український грунт. На Україні ці ідеї прориваються у творах
художників-реалістів Г.Дядченка, А.Куїнджі, Ф.Красицького, а особливо
О.Мурашка – майстра психологічного портрета, автора відомої картини
“Похорон кошового”. На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще
більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали І.Труш та
М.Бурачек; розквітає талант О.Новаківського, який малює у дусі
символічного імпресіонізму.
39. Становлення професійного театру в Україні (19 ст.)
З історії українського професійного театру (до 125-річччя заснування Марком Кропивницьким театру корифеїв)
У жовтні 2007 року виповнюється 125 років від часу заснування Марком Кропивницьким славнозвісного Товариства акторів, більш відомого під назвою театр корифеїв. Те, що на початку 1880-х років несподівано з’явився справжній український театр, на думку Івана Франка, здавалося “неправдоподібним, неможливим”. Адже минуло зовсім мало часу після того, як 18 травня 1876 року українську мову було заборонено і в друці, і в громадському житті. І ось раптом “склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, трупа, котра збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві, і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найкращих артистів світової слави” [19, с. 97]. Вагомість цієї події в міжнародному масштабі була засвідчена 1982 року постановою ЮНЕСКО про святкування сторічного ювілею згаданої трупи. До складу цього театрального колективу увійшли в майбутньому такі відомі майстри української сцени, тоді ще актори-аматори і учні Кропивницького, як М. Заньковецька, М. Садовський, Н. Жаркова, А. Маркова, та ін. Згодом до товариства приєдналися П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, Г. Затиркевич, М. Садовська-Барілотті. Це були найкращі акторські сили українського народу.
Важливо згадати про умови, в яких розвивалася національна культура в добу Кропивницького. В середині ХІХ століття українська драматургія й театр перебували у глибокій кризі.
В ці часи не було жодної української школи, заборонялося видавати українською мовою книги, газети, журнали та все таке інше. ливе місце посідала шкільна драма.
У цьому контексті не можна обійти увагою також сумнозвісний валуєвський циркуляр від 1863 року, спрямований на серйозне обмеження функціонування в суспільстві української мови, так званий Емським указ Олександра ІІ в 1876 році, за яким заборонявся український театр, і т.п.
У суспільстві домінує думка, що українське мистецтво немає нічого спільного зі справжньою високохудожньою культурою.
Театральне товариство, створене Кропивницьким на початку 1880-х років, було в сучасному розумінні першим національним класичним театром. Репертуар його складався з творів національної драматургії – І. Котляревського (“Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”), Т. Шевченка (“Назар Стодоля”), Г. Квітки-Основ’яненка (“Шельменко-денщик”, “Сватання на Гончарівці”, “Бой-жінка”), А. Велісовського (“Бувальщина”), Д. Дмитренка (“Кум-мірошник, або Сатана в бочці”), Я. Кухаренка (“Чорноморський побит”), О. Стороженка (“Гаркуша”), М. Старицького (“Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”), а також п’єс самого М. Кропивницького (“Дай серцеві волю, заведе у неволю”, “Невольник”, “Глитай, або ж Павук”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “По ревізії”) та деяких ін.
Уже після перших вистав стало зрозуміло, що трупа Кропивницького є прекрасно злагодженим ансамблем з великими потенційними можливостями, що підтвердилось під час гастролей у Києві в листопаді того ж 1882 року.
І Кропивницький став шукав людину, котра б змогла допомогти коштами та иншим. Через деякий час таку людину Кропивницький знаходить у особі відомого українського драматурга Михайла Старицького, якому в серпні 1883 року й передає керівництво колективом, залишивши за собою режисерську і акторську роботу.
Творча співпраця Кропивницького зі Старицьким тривала близько двох років і була корисною для обох видатних діячів українського театрального мистецтва. Але Старицькому, на жаль, так і не вдалося дістати дозвіл на поїздку з гастролями до Петербурга, хоч він і доклав до цього неабияких зусиль.
У 1885 році Кропивницький відокремлюється від Старицького й знову створює свою трупу. Разом із ним залишаються М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Загорський, Д. Мова, О. Маркова, О. Максимович та чимало інших відомих акторів. З цим колективом драматург гастролює по різних містах України, Росії, Закавказзя. І скрізь українських акторів супроводжує гучна слава.
У листопаді 1886 року після тривалих клопотань Кропивницький нарешті одержує дозвіл для свого колективу приїхати до Петербурга. Гастролі тривали протягом трьох місяців (з 11 листопада 1886 р. до 15 лютого 1887 р.) у залі Кононова – одному з найпрестижніших приватних театрів північної столиці. Розпочалися спектаклі драмою Кропивницького “Дай серцеві волю, заведе у неволю”, і вже з другого дня після початку гастролей на сторінках столичних газет та журналів “Новое время”, “Петербургский листок”, “Санкт-Петербургские ведомости”, “Русская газета”, “Неделя”, “Сын отечества” стали з’являтись статті й рецензії, в яких дуже схвально оцінювались виступи українських артистів.
Багато про що говорить і той факт, що під час петербурзьких гастролей найвидатніші актори трупи М. Кропивницький і М. Заньковецька одержали запрошення служити в престижному імператорському Александринському театрі. Щоправда, вони відмовилися від цієї привабливої пропозиції, оскільки не захотіли полишити українську сцену
Це була перша успішна презентація української культури в столиці тодішньої країни, і вона мала надзвичайно велике значення для подальшого розвитку не тільки національного театрального мистецтва, а врешті й української державності. Саме під час цих гастролей наші видатні митці зуміли хоча б частково спростувати міф про відсутність самобутньої української культури й прорубати для уярмленого народу якщо не вікно, то принаймні квартирку в цивілізований світ, а отже, й прокласти (чи бодай намітити) вузеньку стежечку до його визнання у світі.
40. Історичні умови культурного розвитку в Україні у 20 ст.
Українська культура ХХ століття — початку ХХІ століття характеризується такими етапами[1]:
Національне відродження (1917—1933)
Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як «розстріляне відродження».
Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956)
Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38).
Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987)
В III період відродження — політичної «відлиги» (1956—61) — відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.
Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. «Відлига» закінчилася трагічно: більшість з «шестидесятників» були репресовані, а Василь Стус, В. Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин загинули в ув'язненні.
Національно-духовне оновлення (з 1987)
У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури.
Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна,Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.
Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель.
Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-ві і 70-ті роки відмічені новими хвилями еміграції.
Культура України розвивалася в умовах русифікації, що тривала. Хоча у 1904 кабінет міністрів Росії визнав шкідливим заборону української мови, до 1917 в Україні не було жодного державного навчального закладу, де викладання велося б українською мовою. На початку першої світової війни активізувався наступ на українство: заборона мови, масові арешти і заслання інтелігенції. Це насамперед стосувалося території Галичини, зайнятої Росією в ході воєнних дій.
Після повалення царату в Україні почався новий етап національно-визвольного руху, створювалися умови для прискореного розвитку національної культури. Вже в березні 1917 у Києві були відкриті дві українські гімназії. За активною участю Генерального секретаріату освіти Центральної Ради здійснювалося переведення шкіл на українську мову викладання, в різних регіонах України було створено понад 80 українських гімназій. Почала працювати Українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет у Полтаві, відкритий український університет у Кам'янці-Подільському. У період гетьманства заснована Українська Академія наук, яку очолив видатний український вчений В. Вернадський; восени 1918 року стала функціонувати Українська державна академія мистецтв. Великих успіхів в перші післяреволюційні роки досягли українська преса і книгодрукування. Лише в 1917 почали діяти 78 видавництв, вони організувалися і при приватних, кооперативних органах, при «Просвітах». Якщо в 1917 р. було випущено 747 назв українських книг, то в 1918 р. — 1084.
Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 20-і роки — один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет Справа в тому, що революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася. В умовах непу, внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку.
Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В. Винниченка, С. Черкасенка, Т. Шаповала, Д. Донцова, М. Садовського, О. Олеся). Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим.
Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою.
Українська культура у період сталінізму
У 1929 багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами.
У 1932 р. з'явився термін «соціалістичний реалізм», який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес.
Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії.
У 1938—1954 було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської владис, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції.
41. Стильові напрямі в українському мистецтві 20 ст. (модерн, авангард, соціалістичний реалізм, постмодернізм).
42. Культурне відродження 20-х-почю 30-х рр. 20 ст.
43. Театральна діяльність Леся Курбаса.
Лесь Курбас (повністю — Олександр-Зенон Степанович Курбас) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист Республіки (1925).
Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту.
Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів.
Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім. Шевченка, і під назвою «Кийдрамте»(Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.
Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.
Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їх німестетичним засадам. Таким драматургом став Микола Гурович Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.
Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—1962).
У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «ЧотириЧемберлени»), агітпроп. Булопідготовленосерію «Костюмованіісторії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «ЗмоваФієско»).
П'єси М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», нажаль, не знайшли розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.
Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.
Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. 1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано. 21 грудня 1991 р. Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР».
1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримал аназву «Березіль».
44. Шістдесятництво як культурне явище.
Дуже непросто зрозуміти суть 60-х років, проаналізувати генеалогію, окреслити їхній контекст, простежити еволюцію. Ці роки становлять собою точку відліку цілого ряду парадоксальних, часто конфліктних процесів. Про 60-ті роки дискутують, їх вивчають, їх заперечують, їх боготворять. Література й літературознавство першими зазнали впливу цього процесу.
Культурне життя України періоду десталінізації було відзначено такими подіями, як поява в офіційних виданнях частини імен творців “розстріляного відродження”, перекладів із західноєвропейських літератур і насамперед поява цілої плеяди молодих талановитих митців, які заперечували канони соцреалізму. Серед них були поети (Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Ірина Жиленко), прозаїки (Володимир Дрозд, Валерій Шевчук), літературні критики (Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська), художники (Віктор Зарецький, Панас Заливаха, Алла Горська), кінематографісти (Сергій Параджанов) та багато інших. Беззаперечним фактом є те, що творча молодь мала багато творчої свободи за рахунок підтримки старшого покоління – людей, яким була не байдужа доля української культури. Сприяли молоді Борис Антоненко-Давидович, Максим Рильський, Григорій Кочур, Микола Лукаш, Андрій Малишко.
У 1960 році життя молодої української інтелігенції зосередилось у київському Клубі творчої молоді, ініціатива створення якого була спонтанною, чим і пояснюється негативна реакція місцевої влади на її появу. З цього часу питання української культури й української мови є одним з провідних. Через постійний тиск з боку влади у 1964 році Клуб розпустили. Натомість подібні клуби з’явилися у кількох інших.
У виступах 1962-1963 рр М. Хрущов пішов у наступ на творчу інтелігенцію. Зустрічі, на яких громили шістдесятників, відбулися у Києві, Львові, Харкові й Дніпропетровську. Проти “формалістів” було організовано активну кампанію у пресі. Перший секретар ЦК КПУ Микола Підгорний звинуватив Івана Дзюбу, Миколу Вінграновського та Івана Драча у тому, що середовище української інтелігенції на Заході використовує їхню творчість у ворожих цілях. А другий секретар ЦК КПУ Андрій Скаба звинуватив Драча, Вінграновського та Ліну Костенко у формалізмі. Творчість Івана Світличного та Євгена Сверстюка теж була піддана гострій критиці. Проте молоде покоління не збиралося відступати.
Після приходу Леоніда Брежнєва на посаду першого секретаря ЦК КПРС у жовтні 1964 року нагляд над інтелігенцією посилився. Учасники руху підлягали гострій критиці, звинувачувалися у “формалізмі” і “національній обмеженості.
Після марних спроб їх перевиховання, які полягали у доганах по партійній лінії, виключенні із творчих спілок чи звільненні з роботи – влада вирішила вдатися до методу терору. В Україні хвиля арештів прокотилася в кількох містах. У Києві було заарештовано Івана Світличного, у Львові тимчасово затримали Михайла Гориня, а в Івано-Франківську – Опанаса Заливаху. До того ж ці арешти супроводжувалися чутками про викриття антирадянської організації, що мало на меті одне – ще більше залякати інтелігенцію.
Одначе всупереч намірам влади арешти не тільки не залякали середовище непокірних, а навпаки – об’єднали його. Найсильніше було продемонстровано підтримку ув’язненим майже через місяць після арештів – 4 вересня 1965 року. Цього дня в кінотеатрі “Україна” відбулася урочиста прем’єра фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. Відразу перед показом слово взяв Іван Дзюба, який повідомив усіх присутніх про арешти. Хоча організатори показу одразу відключили мікрофони й увімкнули сирени, які заглушували промовців, скандал став доконаним фактом. Наслідки для всіх головних винуватців цього інциденту не забарилися: Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві “Молодь”, В’ячеслав Чорновіл отримав сувору догану по комсомольській лінії за “політичне хуліганство”, його звільнили з роботи в редакції газети “Молода гвардія”, Василя Стуса “вигнали” з Інституту літератури, Михайлина Коцюбинська та Юрій Бадзьо отримали суворі партійні догани. Одначе подібні репресії не зупинили інших протестуючих. У Луцьку, Івано-Франківську і Тернополі розпочалися перші процеси й було винесено перші судові вироки – від 2 до 5 років ув’язнення в тюрмах чи таборах. Незважаючи на те, що судова процедура формально була відкритою, насправді влада зробила все можливе, аби товариші підсудних не могли брати участі у судових процесах. Протягом березня 1966 року розпочалися процеси у Києві і у Львові.
Доказом того, що українська інтелігенція в ті роки звільнилася від страху, було створення фонду допомоги для в’язнів та їхніх родин. Влада не сиділа склавши руки: крім звільнень з роботи (звільнили Василя Стуса, Михайлину Коцюбинську, В’ячеслава Чорновола), організовувалися мітинги робітників і колгоспників, які засуджували дії шістдесятників.
Важлива подія відбулася наприкінці 1966 року: до Кримінального кодексу УРСР було включено ст. 187 (“Поширення свідомо брехливих вигадок, які шкодять радянській державі і суспільному ладу”). Цю статтю послідовно використовуватимуть в усіх наступних політичних процесах в Україні.
Отже, студентів відраховували з інститутів, науковців виганяли з наукових інститутів, членів партії – з партії, членів творчих спілок – зі спілок. Це означало, що вони не матимуть замовлень, тобто цих людей позбавили засобів до існування, вони не мали можливості працювати за професією, а мусили трудитися на мало оплачуваній роботі.
Згодом процес рестанілізації набрав більшого розмаху і охопив усі галузі культурної діяльності. Зміна керівництва КДБ сприяла прискоренню цього процесу. Саме на цей період припадає найдраматичніша і досі не з’ясована справа. 28 листопада 1970 року за таємничих обставин була вбита одна з головних учасниць руху шістдесятників Алла Горська. Слідство велося поверхово.
У 1971 році офіційні структури вирішують цілковито розправитися з непокірною інтелігенцією і самвидавом. 30 грудня Політбюро ЦК КПРС прийняло рішення про загальнорадянську акцію, спрямовану проти самвидаву.
У січні 1972 року відбулися масові арешти, і за гратами опинилися В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, загалом – 20 осіб. У квітні пройшла друга хвиля репресій. Всього у цьому році було ув’язненно близько 100 осіб. Вироки підсудним були жорстокими: їм дали від 8 до 12 років таборів і заслання. Найбільший термін було призначено для Івана Світличного, якого влада визнала особливо небезпечними, бо він здійснював пересилання заборонених текстів на Захід. Крім ув’язнення найбільш відомих діячів руху, у 1972 році прокотилася хвиля обшуків у осіб, які підозрювалися в тому, що вони симпатизують шістдесятникам.
Проте влада не задовольнялася фізичною розправою над поколінням, переважна більшість лідерів якого опинилася в тюрмах. Було зробленно все, аби шістдесятники символічно самі скомпрометували себе. Вже у березні на сторінках газети “Радянська Україна” було опубліковано покаяння Зиновії Франко, онуки Івана Франка. Пізніше через пресу покаявся і Микола Холодний.
Нівеляція творчої особистості в умовах тоталітарного режиму була важливою і вкрай відповідальною політикою, яка передбачала різні форми нейтралізації бунтівливого мислення – від фізичного знищення до приручення митця славою, привілеями, страхом, ласкою. З метою знищення індивідуальних відмінностей створювалися різні громадські організації, спілки, гуртки, в яких індивідуальність розчинялася, підганялася під стандарти мислення і поведінки. Відчуття страху також сприяло знеособленню людини. Її поведінку визначав інстинкт самозбереження, зручно було бути анонімним, нейтральним, стати таким, як усі, середнім, сірим, буденним.
На перший погляд шістдесятництво як суспільно-естетичне явище досить вивчене, але все-таки залишається багато питань, які потребують точної, вичерпної відповіді. Це питання про часові і просторові межі цього явища, про рівні проникнення шістдесятницького руху у різні шари суспільства.
Феномен молодості, природний для кожного нового покоління, у шістдесятників щасливо поєднався із зустрічною потребою суспільства, спраглого оновлення, дозрілого до якоїсь зламної точки.
Шістдесятництво було кардинальним поворотом до нового бачення світу і людини в ньому.
Літературно-мистецька інтелігенція, крім свободи, малa широку ерудицію, високий культурний рівень, талант і смак. Покоління вважало природним своє право на розкутість, щирість, звернення передусім до внутрішнього світу людини, індивідуалізму. Воно прагнуло до відновлення чистої естетики, культивувало красу, палко бажало новизни і подолання провінційності своєї культури. При цьому воно залишалося в рамках гуманістичної культурної традиції, повертаючись до національної класики – Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка. Але й це в умовах панування “соціалістичного реалізму” виглядало новим і незвичним. Новаторство шістдесятників стосувалося як форм, так і змісту.
Отже, після смерті Сталіна, у 1953 році, суспільна свідомість повільно, але помітно очистилася від тоталітаризму. Страх у суспільстві відступив, і шістдесятництво спалахнуло яскравим вибухом. Послаблення ідеологічного тиску обумовило розгортання, світоглядного вільнодумства. Ціле покоління було одержиме ідеєю нового світотворення. Пригноблене і поневолене національне почуття раптом вибухнуло з новою незвичайною силою. У зрусифікованому просторі наростала глибока туга за національним світом, яка викликала духовне новаторство шістдесятників. У цьому полягає національно-патріотична ідея покоління. Друга не менш важлива ідея у світогляді шістдесятників пов’язана з реабілітацією гуманності. Тепер замість соціальної проблематики постає екзистенціальна, тобто проблема людського буття. Досі масове поглинало індивідуальне, а покоління 60-х відродило мислення, яке ґрунтується на індивідуалізмі, зосереджується на самотності людини. Велика увага приділяється простій, “буденній ” людині. Або ж приклад: тоталітарне суспільство схвалювало війну. “Р. Андріяшик уже в першому романі “Люди зі страху” підійшов до проблеми війни зовсім з іншого боку. Війна постала страшною абсурдною реальністю, де від людини вимагалося механічне виконання чужої, незрозумілої їй волі”. На такій війні втрачалося все людське. Активне заперечення концепції людини-гвинтика сприяє утвердженню свободи індивідуума, його самовизначенню.
Шістдесятництво порівнюють з епохою Ренесансу. Українське відродження пов’язане з вивільненням людини з-під влади ідеології, народженням гуманістичного світогляду, який у центр світу поставив людину і проголосив її найбільшою цінністю. Цій епосі властиве прагнення гуманності у поєднанні із прагненням краси.
Слід мати на увазі, що тоді ж чи не вперше відкрилася ідеологічна залізна завіса: люди ознайомилися із новітньою зарубіжною літературою, новітнім європейським мистецтвом і філософією. Вплив цього відкриття на шістдесятництво незаперечний, це доводять самі тексти, які рясніють іменами імпресіоністів, представників авангардизму. Менш помітний, та, мабуть, також незаперечний вплив на шістдесятників мали філософія екзистенціалізму, вчення Фройда, досвід сюрреалістів.
За словами В. Кордуна, культурно-історичними витоками шістдесятництва вважається “світова культура (особливо модернові література та малярство ХХ століття), українська література (як класична, так і доби Розстріляного Відродження) та усна народна творчість (фольклор та міфологія, народне мистецтво)”.
Основною рисою нової суспільної та естетичної ментальності, яку виробили шістдесятники, був інтелектуалізм як форма духовного буття. Інтелектуальний бунт 60-х років зумовив радикальний злам у стосунках між українським суспільством та режимом, між людиною і владою. Бунт шістдесятників – це перший у Радянському Союзі свідомий бунт людини проти тоталітаризму в післясталінські часи. У цей період постає нова історична і нова естетична свідомість української літератури. “І якщо Система вимагала несвідомої покори, то шістдесятники протиставили їй ідею свідомого бунту. Тому індивідуальний голос цієї нової людини, голос молодості і максималізму, став судом і вироком Системі”.
Шістдесятництво утвердило індивідуальний стиль, довело, що людська свідомість є приналежністю конкретної особистості. Це безпосередньо пов’язано з великою повагою до слова, з глибоким усвідомленням громадської місії літератури. Інтелектуалізм починався із захисту особистісного, “внутрішнього” виміру. У творчості шістдесятників людина стала суб’єктом історії. Віра та зневіра особистості у сучасному світі, сенс її буття, втрата цього сенсу, проблема вибору – на цих екзистенційних поняттях ґрунтується нова історична свідомість, яку ввели в літературу шістдесятники. Їхній екзистенційний час був особистісним, а відтак і якісним. Він відкривав неповторність кожного моменту людського буття, його індивідуальну самоцінну вартість.
Естетичні засади шістдесятництва характеризувало повернення до національних святинь: рідної мови, історії, культури та інших сфер національного життя. Митці заперечували соцреалізм власною творчістю, відстоювали естетичну незалежність, гармонійно поєднували національні та світові традиції з новаторством, пропагували індивідуалізацію, інтелектуалізм, естетизм, елітарність.
Отже, явище шістдесятництва було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями: це модерністи, неоромантики та неонародники. Таке різноманіття свідчило про багатство відновлюваного українського мистецтва. Воно не вписувалося в жорстокі рамки соціалістичного реалізму, загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика намагалися його дискредитувати.
Єдність тоталітарної системи оберігалася усіма можливими засобами, “серед яких, мабуть, найуніверсальнішими були насильництво і терор”. Інакомислення було тим середовищем, з якого виходили ідеї, що не збігалися з офіційно визнаними суспільно-політичними принципами. Такі особливості слід враховувати, аналізуючи розвиток відносин інтелігенції з владою в радянському суспільстві.
Найважливішим завданням та абсолютною метою системи було повне одержавлення інакомислячих – усі без винятку мають працювати тільки за вказівками держави. Необхідною умовою одержавлення інтелігенції стає подолання її індивідуалізму. Шляхом залучення до офіційних творчих спілок, які гарантують сприятливі умови існування і спрямовані на реалізацію творчої особистості, здійснюється така колективізація. Так виникає принцип колективної відповідальності за результати творчої діяльності. Колективізація національної еліти сприяє маніпуляції їхньою поведінкою, спрощує нагляд за ними. Опинившись поза межами такої спільноти, вони вважалися небезпечними і переходили у становище вигнанців.
Тотальна ідеологізація була наступним кроком приборкання інакомислячих. Ідеологізація торкалася усіх сфер життя суспільства, але у першу чергу – сфери інтелектуальної діяльності, культури. Такі “виховні заходи” призводили до звуження світогляду людей, зниження їх інтелектуальної культури, дегуманізації.
Ідеологізація шістдесятників сприяла посиленню процесу денаціоналізації. “Цей процес розгортався в двох напрямках – русифікації та асиміляції національної інтелігенції”.
Важливим “виховним заходом” з боку держави було створення системи придушення й переслідування інакомислячих. Приблизно у середині 60-х років стався спершу малопомітний розкол серед шістдесятників. Це сталося після перших арештів та збільшення тиску на них у цей час. За словами В. Кордуна, частина шістдесятників пішла, явно чи неявно, вимушено чи з власної волі, на службу до тодішнього режиму, “захотіла вписатися в комуністичний істеблішмент, а інша відійшла в опозицію – і зазнала переслідувань, політичного й морального терору з боку репресивних органів, арештів, пройшла через тюрми та смерть. Це всім відомі Іван Світличний, Василь Стус й ціла когорта благородних борців за волю”.
Звичайно, репресії та переслідування спрямовувалися у першу чергу проти тих, хто не підлягав системі “купівлі”, хто відрізнявся яскравою індивідуальністю, самобутністю і не боявся це виявляти.
Отож, головних варіантів виходу з цієї ситуації було три:
- дисидентство — активне інакодумство, відкрите протистояння тоталітарному режимові, цілковите неприйняття його псевдоідеалів і псевдоцінностей, опозиційна громадська діяльність (В. Стус, І. Світличний, А. Горська та ін.);
- “внутрішня еміграція” — самоізоляція у власному внутрішньому світі, втеча в мовчання (Л. Костенко, В. Шевчук, М. Коцюбинська та ін.);
- конформізм — намагання ціною моральних та ідейних поступок врятувати власне життя й кар'єру; пасивне сприйняття нав'язуваної ідеології, підпорядкування “правилам гри” тоталітаризму заради фізичного виживання (Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич).
Перші гнили по тюрмах і висловлювали свою незгоду з політикою тоталітаризму через виснажливі голодування і відкриті листи протесту.
Другі намагалися хоч якось підтримати своїх братів по той бік колючого дроту (хто плиткою шоколаду, хто книжкою чи випискою з важливої статті в періодиці, хто — просто добрим словом у листі, якимось дивом пропущеному в “зону”) і писали “в шухляду” (часом навіть без щонайменшої надії на друк).
Треті в цей час друкували сотні віршів і статей в періодиці, видавали десятки книжок з обов'язковими “паровозами” (програмовими поезіями про партію і Леніна, які уможливлювали вихід книги у світ), обіймали високі посади у видавництвах, редакціях, творчих спілках, органах державної влади, отже, не тільки прямо не виступали проти системи, але й оспівували її. Проте навряд чи ми маємо моральне право засуджувати других чи третіх, тому що ніхто з нас не може бути впевненим, що на їх місці неодмінно залишився б героєм.
Таким чином, частину інакомислячих вдалося приборкати політикою “пряника”, частину залякати “батогом”, інших – просто знищити або ізолювати від суспільства, однак повністю ліквідувати це явище владі не вдалося.
Шістдесятництво – це філософський феномен і новий відлік часу інтелектуальної історії України. Його учасники зв'язали воєдино розірваний час української культури, відновили комунікативну функцію культури завдяки новій ролі Слова.
Концепція свободи, яку сформували шістдесятники, спричинила вироблення ще одного “суспільного почуття”, якому судилося відіграти велику роль і в політиці, і в культурі України: почуття незалежності. Незалежність шістдесятників справджувалася на всіх рівнях. Зокрема, їм була властива виразна естетична незалежність.
Шістдесятництво – це було відтворення, відбудова саме елітарного шару української культури, історичного мислення, естетичного чуття.
Немає сумніву: феномен шістдесятництва, цей яскравий спалах інтелекту, творчості, національної самосвідомості в тоталітарних умовах, його подальший вплив на розвиток української літератури, та й суспільства загалом, ще довго буде в центрі уваги дослідників.
45.Основні історичні етапи розвитку музики в Україні.Сучасна музична культура.
Основн Музичність та співучість є одними з характерних рис українського народу, музичні традиції на території сучасної України сягають прадавніх часів. Знайдені київськими археологами в околицях Чернігова музичні інструменти — тріскачки з бивнів мамонта датують віком 20 тисяч років. До того ж періоду відносять флейти, знайдені на стоянці Молодове (Чернівецька область).
На фресках Софії Київської (11 століття) зображені музики, що грають на різних духових, ударних та струнних (подібних до арфи і лютні) інструментах, а також скоморохи, що танцюють. Ці фрески свідчать про жанрове багатоманіття музичної культури Київської Русі. До 13 століття відносяться літописні згадки про співців Бояна та Митусу.
Загалом первісне музикування носило синкретичний характер — пісня, танець і поезія були злиті в нерозривній єдності і, найчастіше, супроводжувало обряди і церемонії, ритуали, трудовий процес тощо. В уяві людей музика і музичні інструменти відігравали важливу роль оберегів під час заклинань і молитов магічно-охоронного значення. В музиці люди вбачали захист від нечистої сили, поганого сну, від зурочення. Існували в людей і спеціальні магічні награвання для забезпечення родючості ґрунту і плодовитості худоби.
У первісній грі починають виділятися солісти, заспівувачі; розвиваючись, диференціюються елементи музично виразної мови. Речитація на одному тоні ще без чіткої розміреності інтервальних ходів (низхідний глісандуючий рух первісної мелодії близькими, частіше всього, сусідніми звуками) приводить до поступового розширення звукового діапазону: закріплюються кварта і квінта як природні межі підвищення і зниження голосу, а тим самим як опорні для мелодії інтервали і їх заповнення проміжними (вузькими) ходами.
Цей процес, що відбувався в найдавніші часи, і був тим джерелом, з якого виникла народна музична культура. Він поклав початок формулюванню музичних систем, які в дальших історичних умовах, унаслідок своєрідності, привели до виникнення національних прикмет музичної мови.
Після жорстокої татаро-монгольської навали, яка у 40-х роках ХШ ст. знищила Київ, а згодом і після занепаду Галицько-Волинського князівства, наступає довга доба темряви: - "Населення України, що не тільки перестало бути панівним, а й саме потрапило в неволю, тепер боротиметься й за політичне самовизначення, й за власне існування як окремої етнічної та національної спільності. Ця боротьба стала однією з основних тем української історії"59. Так, характеризує ситуацію, яка склалася в Україні того часу, видатний сучасний історик Орест Субтельний. Це період, коли землі України-Русі спершу (40-ві рр. XIV ст.) захоплює Велике Литовське князівство, а його князь Альгердас категорично проголошує, що "вся Русь повинна належати литовцям". Проте є усі підстави вважати, що литовське панування не було надто ворожим— Литва не нав'язувала населенню Русі своїх звичаїв, а, навпаки, переймала його значно вищі культури! надбання. Верхівка литовської держави переходила від язичництва до християнства, а руська (тобто і українська, і білоруська) мова стала офіційною урядовою мовою. "Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо", - часто повторювали литовські правителі.
Значно складнішими для завойованих земель стали події другої половини XIV ст., коли розгорнулась польська експансія на Україну. Почав її польський король Казимир Великий ще у 1340 році, а вже у 1366-му - вся Галичина і частина Волині були під польським пануванням. Цей наступ відбувався під католицькими гаслами хрестового походу проти литовців-язичників та українців-схизматиків ("схизмою" називали католики православне віросповідання). У 1385 році відбулася важлива подія - політична унія Польщі та Литви, підтверджена одруженням польської королеви Ядвиги з великим князем литовським Ягайлом. "...За титул короля Польщі Ягайло зобов'язався навернути Литовців у католицизм, а землі Литви та України "на віки вічні" приєднати до польської держави"62. Умови життя українського населення ставали дедалі нестерпнішими - постійно посилювався процес покатоличення, наступ на мову і звичаї народу. Українське галицьке боярство поступово полонізувалось, заохочене вирівнянням у правах з польською шляхтою, за умови переходу до католицизму. Все це приносило великі втрати самобутній культурі місцевого українського громадянства. Одночасно на півночі зростала нова грізна сила - Московське царство, яке, скинувши у 1480 р. татаро-монгольське поневолення, почало розширювати свої володіння, проголосивши себе "третім Римом". Це означало, що після падіння Римської та Візантійської імперій Москва має бути третьою "вічною, священною і всесвітньою імперією". Князь московський Іван III прийняв титул "государя всієї Русі" й заявив своє "право" на усі землі колишньої Київської держави.
На півдні теж ситуація ускладнювалась утворенням Кримського ханства - автономного державного утворення турецької Османської імперії, що утвердилась у силі з кінця XV ст.
За таких складних політичних умов доленосними для східних слов'ян, зокрема українців та білорусів, стали дві дати -1569 і І396 роки.
У 1569 році Польща і Литва підписали Люблінську унію, на підставі якої обидві держави об'єднувались в одну - Річ Посполиту польську. Для українського населення це означало повне поневолення: "...було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності"64. Таку тезу остаточно підтвердила наступна дата: 1596 рік, що увійшов в історію України як рік Берестейської унії. Цим актом було проголошено об'єднання на Україні католицького та православного віросповідань під зверхністю Ватикану; Цей релігійний, але, безперечно, і політичний акт викликав бурю протестів православних руських магнатів. Категорично відкидав унію князь Костянтин Острозький, підтриманий декількома єпископами і широким загалом віруючих. Проте перемогли прихильники унії - їм сприяв польський король і ряд ієрархів православної церкви. Окремі з них керувались не тільки власними інтересами. Вони сподівались, що після з'єднання з католицизмом, православні стануть повноправними громадянами Речі Посполитої, українські міщани не будуть дискриміновані у містах, а представників вищих верств не ігноруватимуть при розподілі службових посад. Одначе наслідки унії виявились далеко не однозначними й часто драматичними в історії України. Навколо цих подій піднялась гостра полеміка. На захист унії виступив єзуїтський проповідник Пйотр Скарга, пристрасним оборонцем православ'я був галичанин, чернець Іван Вишенський котрий провів значну частину свого життя у Греції, на горі Афон. Він нещадно таврував відступництво греко-католиків, але разом з тим засуджував і православну духовну та світську еліту, яка підірвала авторитет своєї церкви нахилом до розкошів, моральним розкладом. У гострополемічних посланнях Іван Вишенський закликав: "Перш за все очистіть церкву від усіляких зваб та єретичних забобонів і без суєслів'я, у простоті серця Бога хваліте (...), а Богові співаючи простою нашою руською піснею, дякуйте (...). Книги всі церковнії і устави друкуйте словенською мовою (...). Ви ж нині увіч постраждали, коли спокусилися на латинську і мирську мудрість, отже, й благочестя втратили, у вірі знемощіли..."
46.Основні етапи розвитку української літератури. Сучасна українська література. Жанри,представники.
Українська література — література, написана українською мовою або українськими письменниками. Українська література мала важкий розвиток через постійне іноземне панування над українськими землями. В деякі періоди використання української мови навіть було заборонено до друку. Однак, незважаючи на численні репресії, Україна має багату літературну спадщину, яку створила велика кількість відомих авторів.
Київська Русь
Головна стаття: Давня українська література
Українська література має тисячолітню історію. Початки її належать до часів формування Київської Русі. Однак іще в передісторичну добу (до ІХ ст.) предки українців мали розвинену усну творчість. Визначною пам'яткою того часу є літопис «Повість минулих літ», який є не тільки джерелом історичних відомостей, а й хрестоматією епічних пісень, легенд та переказів епохи Київської Русі. Поетичним шедевром давньої літератури є «Слово о полку Ігоревім». Цей героїчний епос увібрав у себе найкращі зразки народної творчості того часу і став надбанням та гордістю всього слов'янського світу.
Середньовіччя
Головна стаття: Українська латиномовна література
Значний інтерес викликає художнє надбання XV—XVIII ст., яскравим виразником духовного контексту доби в якому є забезпечена глибоким історичним корінням полімовність. Саме на цей час в Україні припадає створення основного масиву новолатинської літератури (термін європейського літературознавства, який охоплює твори різних жанрів, написані латинською мовою, починаючи з епохи Відродження). Літературна латиномовна спадщина європейських народів, попри низку спільних ознак, володіє виразними національними рисами. Тісна взаємодія із польсько-литовськими складовими західного світу в коді літератур результувала вироблення українськими митцями прийнятного способу духовно-культурного синтезу власної та перейнятої традицій.
Самобутнім явищем середньовічної літератури є полемічні твори Івана Вишенського, Мелетія Смотрицького, Феофана Прокоповича та ін. Вершина давньої української літератури доби бароко — творчість поета і філософа Григорія Сковороди (1722—1794). «Український Сократ» мандрував Україною та країнами Центральної Європи, щоб ближче пізнати людей. Наскрізною для філософії Григорія Сковороди є проблема щастя, яка мислиться ним через розкриття божественної суті людини, виявлення таланту, закладеної в неї Богом, що забезпечує працю за покликанням. Слова філософа «Світ ловив мене, та не впіймав», які він заповів викарбувати на своїй могилі, стали ще одним свідченням відданості Григорія Сковороди духовному життю перед земними суєтністю і марнотою.
Незважаючи на тривале забуття і винищення латиномовного спадку, в Україні ще й досі збереглося безліч творів етикетного, наукового, історіографічного та богословського напрямів. Їх можна знайти у відділах стародруків бібліотек Києва, Львова, Чернігова, Ніжина та інших.
Кінець XVIII — початок XX ст.
Головна стаття: Нова українська література
Наприкінці XVIII ст. бурлескно-травестійна поема Івана Котляревського «Енеїда» знаменувала появу новітньої літературної української мови і початок сучасної української літератури. Цей твір увібрав у себе перлини українського гумору, відобразив яскравий народний побут. Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім членами т. зв. харківського гуртка (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка). До харківського гуртка належав також Г. Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої прози, який перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.
XIX ст. — це доба становлення національної самосвідомості. Поетична збірка «Кобзар» видатного українського поета Тараса Шевченка, яка побачила світ у 1840 році, фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців. Творчість Тараса Шевченка визначила на десятиліття вперед подальший розвиток української літератури — (не тільки поезії, а й прози і драматургії). Шевченкова поезія стала важливим етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова. Ім'я Тараса Шевченка стало символом української культури у світі, подібно до таких емблематичних імен універсального рівня як Шекспір, Гете чи Пушкін, кожен з яких асоціюється не тільки з літературою, а й культурою своїх країн.
У 1820 році засновано Руську трійцю — галицьке літературне угрупування, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.
Літературний процес другої половини XIX ст. формувався під впливом творчості цілої плеяди талановитих письменників — Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Бориса Грінченка та ін. Для літератури того часу характерні різноманітність художніх напрямів та індивідуальних стилів письменства, використання різних жанрів — від епічних романів і повістей до новел, фейлетонів, оповідань тощо. Значна частина письменників цієї доби вела активну політичну і просвітницьку діяльність.
Прикладом універсальної особистості в історії не тільки української, а й світової культури є постать Івана Франка — поета, прозаїка, драматурга, журналіста, літературного критика, теоретика та перекладача. Творчий доробок І. Франка вражає своєю неосяжністю (понад 50 томів). Письменник одним з перших почав перекладати твори світової літератури українською (Гете, Гейне, Байрона).
З появою на зламі століть нової генерації авторів українська література зазнає впливу європейського модернізму. Найяскравіше цей підхід позначився на творчості двох провідних літературних постатей цього періоду — поетеси Лесі Українки та прозаїка Михайла Коцюбинського. Леся Українка збагатила українську літературу образами світової літератури й сюжетами з історії, міфології різних епох і різних народів світу. Поряд з великим талантом поетеси Леся Українка виявила неабиякий хист перекладача. Їй належать чудові переклади з творів Гомера, Г. Гейне, В. Шекспіра, Дж. Байрона, В. Гюго, єгипетських та італійських народних пісень, індійського епосу.
CPCP
Після революції літературний процес відзначався особливим драматизмом і складністю в Україні, як і в усьому СРСР. З одного боку українська література у цей час переживала небачений розквіт. На багатій літературній палітрі співіснували різноманітні художні школи, стилі і напрями — від радикального пролеткультівства, теоретики якого пропагували створення «лабораторним шляхом» «чисто пролетарської культури» (В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Хвильовий) до футуризму (М. Семенко) і навіть неокласицизму, представники якого орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (група неокласиків на чолі з М. Зеровим).
У 1925—1928 роках відбулась «літературна дискусія» — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій.
Однак більшість представників цієї хвилі українського відродження загинули в часи Громадянської війни, голодомору 1932-33 рр. та більшовицьких репресій 30-х років. У 1938—1954 рр. було репресовано близько 240 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. Деякі з них були розстріляні, деякі так і померли в ув'язненні, доля деяких з них після арештів так і залишилася невідомою. Зазнавав арешту і визнаний радянською владою поет М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Куліш, Є. Плужник, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який намагався врятувати багатьох товаришів. Опинився під забороною і експериментальний театр «Березіль», а його керівник — всесвітньо відомий режисер Лесь Курбас — був арештований і розстріляний. Це покоління письменників в історії української літератури отримали власну назву — Розстріляне відродження.
Незважаючи на жорсткі рамки панівного у радянську добу стилю соціалістичного реалізму, українським письменникам вдалося творити літературу, яка не втратила своєї актуальності і сьогодні. Це, передусім, твори П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, О. Довженка, О. Гончара та інших.
У 1960-і роки завдяки хрущовській відлизі і певній лібералізації суспільно-політичного життя в Україні зародився потужний мистецьких рух, представники якого згодом отримали назву «шестидесятники». «Шестидесятники» шукали нових форм творчості, нового осмислення національного досвіду в рамках тоталітарної системи. До цього покоління належали Василь Стус, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Дмитро Павличко, Іван Драч та інші. Активна громадянська позиція привела В. Стуса, як і багатьох інших його колег по перу в ряди «дисидентської» інтелігенції. У 1970 рр. прокотилася нова хвиля масових арештів української інтелігенції, багато провідних письменників були ув'язнені в сибірських таборах за «антирадянську агітацію». Деякі з них були реабілітовані посмертно на початку 90-х рр.
Діаспора
Головна стаття: Література української діаспори
Надзвичайно розмаїта і багата література письменників української діаспори, яка творилася впродовж ХХ ст. вихідцями з України на просторах від Європи до Австралії. Серед найяскравіших її представників — Іван Багряний, Василь Барка, Євген Маланюк, Ігор Костецький, Богдан Бойчук, Віктор Домонтович, Улас Самчук, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська та багато інших.
Сучасність
Детальніше: Сучасна українська література
Сучасну українську літературу творять письменники нової генерації Іван Андрусяк, Юрій Андрухович, Дмитро Білий, Наталка Білоцерківець, Андрій Бондар, Юрій Винничук, Олексій Волков, Богдан-Олег Горобчук, Анатолій Дністровий, Сергій Жадан, Богдан Жолдак, Оксана Забужко, Юрій Іздрик, Олександр Ірванець, Юрій Олійник, Євгенія Кононенко, Андрій Курков, Іван Малкович, Таня Малярчук, Марія Матіос, Богдана Матіяш, Дзвінка Матіяш, Кость Москалець, Ігор Павлюк, Галина Пагутяк, Світлана Пиркало, Юрій Покальчук, Микола Рябчук, Олег Соловей, Василь Шкляр та інші. Твори багатьох з них знані в Україні та за кордоном, перекладені багатьма мовами світу.
Два українські письменники (Андрій Курков та Ігор Павлюк) представлені у книзі «European writer Introduction» [1].
Сучасні інформаційно-комунікаційні технології надають можливість письменникам публікувати твори не лише у формі друкованих книжок, але також на авторських веб-сайтах, які, наприклад надає Проект «Автура» чи сайт Поетичні майстерні
47. Україна в сучасному світовому культурному контексті
(кіномистецтво,театр,живопис.архітектура).
Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.
У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.
Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.
Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.
У Посланні Президента України до Верховної Ради України від 22 лютого 2000 р. висловлена така думка: «Загальносвітові тенденції і власний досвід підводять до принципового висновку: індустріальний, промисловий та економічний поступ значно більше залежить від духовної, культурної складової, ніж від суто технічних нововведень». Майбутнє незалежної України тісно пов'язане з розвитком гуманітарної сфери, продовженням національних культурних традицій.