Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
11
PAGE 11
“ЗАТВЕРДЖУЮ”
завідувач кафедри № 801
працівник ЗСУ В.І.Карайченцев
„___” _______________ 20 р.
ПЛАН-КОНСПЕКТ
лекції з модулю 4.1
„ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ РОБОТИ ВІЙСЬКОВОГО СОЦІАЛЬНОГО РОБІТНИКА”
Змістовий модуль 4.1.2.1. Соціальна політика і соціальна робота
Заняття 2. Лекція № 18. Соціальна робота в Україні
Час 2 години
Місце Корпус „Г”
Навчальні та виховні цілі
Ознайомити студентів з історичним досвідом соціальної роботи в Україні.
Показати роль і значущість цього досвіду для розробки теоретичних основ соціальної роботи в умовах становлення молодої сучасної Української держави.
Формувати у майбутніх офіцерів запасу глибокі патріотичні почуття, любов до своєї Батьківщини, українського народу.
Навчальні питання і розподіл часу
Вступ 5 хвил.
1. Історія становлення і розвитку соціальної роботи в Україні. 40 хвил.
2. Місце і роль соціальної роботи в Українській державі. 40 хвил.
Заключна частина 5 хвил.
Навчальна література
1. Енциклопедія для фахівців соціальної сфери / За заг. ред. проф. І. Д. Зверевої. – Київ, Сімферополь: Універсум, 2012.
2. Карпенко О.Г. Вступ до спеціальності „Соціальна робота”. Навчально-методичний посібник. – К. : Видавничий Дім „Слово”, 2011.
3. Лукашевич М.П., Мигович І.І. Теорія і методи соціальної роботи: Навчальний посібник – К.: МАУП, 2003.
4. Соціальна робота в Україні: перші кроки / Під редакцією В. Полтавця. – К.: Видавничий дім „КМ Academia”, 2000.
ВСТУП
В умовах переходу України до ринкової економіки, великих перетворень в усіх сферах суспільного життя на тлі прийдешнього безробіття, різкої зміни характеру і форми соціальних відносин, зрушення звичних стереотипів життєвого досвіду, втрат для багатьох людей соціальних перспектив, зростання соціальних конфліктів і депресій значно зростає роль звернення до досвіду подолання подібних явищ в інших країнах, у тому числі історичному українському досвіду.
Сучасне українське суспільство не може взяти за основу жодної із моделей організації соціальної роботи, що ефективно діють в інших країнах - різний менталітет, різні можливості, різні умови. В Україні є свій історичний досвід такої роботи, який виходить із часів Київської Русі. І не скористатися їм було б невірно.
Метою заняття є показати передумови виникнення теорії соціальної роботи в Україні, історію її становлення і практику здійснення, сучасний її стан в країні.
1. Історія становлення і розвитку соціальної роботи в Україні
Теорія соціальної роботи, як і сама соціальна робота, з одного боку, вбирає в себе тенденції розвитку цієї науки і практики в світовому просторі, а з іншого, – її тенденції та закономірності виникають у конкретному географічному та соціально-економічному середовищі тієї чи іншої країни. Отже, паростки соціальних теорій виростають як в соціальному і науковому підґрунті конкретної країни, і для розуміння їхніх сутнісних і специфічних ознак потрібно вивчати і враховувати вплив на їхнє формування та розвиток соціальних характеристик цього підґрунтя. З огляду на теорію і практику соціальної роботи йдеться про соціальні, моральні, духові, політичні, та економічні передумови виникнення паростків цієї науки і практики в Україні.
Серед багатьох рис, притаманних різним народам, спільними є насамперед співчуття, співпереживання, готовність відгукнутися на чужу біду, надати допомогу. Вони завжди були притаманні східним слов’янам. Письменні згадки західних мандрівників давнини свідчють про гостинність слов’ян, їхню милість, чуйне ставлення до полонених. Турбувалися слов’яни і про співвітчизників, які потрапляли в біду. Так, Київська Русь уклала з греками спеціальні угоди про порятунок полонених. Ними визначалися взаємні зобов’язання щодо викупу русичів і греків, у якій би країні вони не перебували, і повернення їх на батьківщину ( договори князів Олега і Ігоря, 911 і 945 р.р.)
Всі релігії східних слов’ян та інших народів, що мешкали на території Русі, в тій чи іншій формі проповідували гуманне ставлення до бідних, нужденних. Так, іслам як один із п’яти своїх стовпов завжди розглядав обов’язкову благочинність через спеціальний податок і милостиню. Проймавшись духом християнства, Володимир, за свідченням літопису, велів „усякому старцеві убогому приходити на княжий двір, брати їжу, питво і гроші с казни”. Прагнути розвинути благодійництво, надати йому організаційного характеру, князь Володимир у 996 році видав Устав, в якому, згідно з релігійними настановами, доручив духовенству і церковним структурам опікуватися і доглядати за лікарнями, лазнями, притулками, за одинокими тощо, встановив для благодійних закладів „десятину” .
Благочинна діяльність набирала в Київській Русі дедалі спрямованого і організованого характеру. Наприклад, князь Ярослав Володимирович заснував сирітське училище, де власно опікував і утримував 300 юнаків. Особливо турбувався про бідних і нужденних Володимир Мономах, який звертаючись до своїх воїнів писав: „Якщо поїдете на землях своїх, не давайте ображати народ ні в селах, ні на полі, щоб вас потім не проклинали. Куди підете, де станете, напійте, нагодуйте бідняка”. У Печерському монастирі в Києві досі зберігаються мощі ченців Ачаліта і Алімпія, під патронатом яких діяли шпиталі для немічних.
На складному шляху відродження після монголо-татарської навали і державотворення у середині віки поступово розвивалися різні форми суспільної опіки, з яких виразно окреслювалися два провідних напрями, що доповнювали один одного. Перший – продовження традицій Володимира та інших князів, які були прикладом особистого благодіяння і захисту вбогих, старців, сиріт та інших страдників. Другий - посилення організуючого начала, удосконалення форм і масштабів державної і громадської підтримки соціально вразливих верств населення при збереженні і заохоченні благодійницької діяльності церкви.
Заслуговує на особливу увагу діяльність українських братств як православних громадських об’єднань. При них створювалися лікарні та інші благочинні заклади. Так, у передмістях Львова у ХІVст. було відкрито чотири лікарні. Київське братство мало свою школу і „шпиталь для людей вбогих, утомлених, старих, як духовних і цивільних, так і лицарських”. У Кам’янці-Подольському функціонував вірменський шпиталь, створений на кошти місцевої громади, де лікували хворих різних національностей.
Після 1648 року (початок боротьби українського народу проти польського засилля) в багатьох регіонах України створюються умови для вирішення різних соціальних проблем, серед яких особливе місце посідала проблема соціальної рівності. Прикладом цьому може служити запорізька община. На думку Д. Яворницького саме вона „доходила до повного ідеалу рівності, невідомої ні в давньому світі, ні в середніх, ні в нових віках. Підчас походів, боїв з-поміж козаків визначались особи, яким доручалось лікувати хворих і поранених. На берегах річки Самари в Подністров’ї, під Каневом, у Лебединському монастирі поблизу Чигирина, при Левківському храмі поблизу старовинного Овруча – скрізь в Україні були поширені благодійні заклади для поранених і старих воїнів Запорізької вільної республіки.”
Після приєднання Українських земель до Російської імперії (середина XVII ст.) ставлення офіційної влади до соціальних проблем було суперечливим і непослідовним. Але й при цьому в Україні продовжувались традиції благодійної роботи, пожертвування бідним и нужденним, створення і відкриття благодійних установ – будинків опіки, шпиталів та пологових відділень в них для незаможних жінок, шкіл.
Велике значення мало створення у 19 столітті світового Товариства Червоного Хреста як спеціальної організації з надання допомоги пораненим на полі бою. У Росії з 1867 рок воно спочатку мало назву Товариство опіки поранених. До нього належала і добре організована українська ланка. Товариство надавало активну допомогу в медичному обслуговуванні й цивільному населенню. Під його егідою у Харкові було організовано поліклініку й дитячу лікарню Червоного Хреста. У Києві засновується Товариство боротьби із заразними хворобами, при ньому - Бактеріологічний інститут і лікарню для робітників з філіями на Поділлі, у Подніпров’ї та інших містах України.
Наприкінці XIX століття у Росії, переважно в європейській частині, у тому числи в Україні, налічувалося 14854 благодійних товариства і закладів, 37,5% з них були приватними. Протягом 1898 року ними скористалися понад 7 млн. осіб, зафіксовано 20 млн. випадків разових звернень за благодійною допомогою. Проте, майже всі ці заклади розташовувалися у містах та інших великих поселеннях. Але більшості зубоженого люду, особливо на околицях імперії, вони були недоступні.
Особливий тягар соціальної допомоги у селах лягав на громадськість. Цьому сприяли особливості общинної організації їхнього життя. В Україні довго зберігало своєрідне значення поняття народного віча. Традиція колективно вирішувати широке коло питань господарського й суспільного життя допомагала успішно розв’язувати соціальні проблема, що виникали у селян. Більш того, община, хоча і була пережитком середньовічного занепаду, всеж-таки являла собою демократичну організацію, яка згуртовувала мешканців села в боротьбі за свої права, за соціальний захист. У цій формі самоврядування важливу роль відігравали громадські ради, сходи, суди, прості процесуальні норми, виключаючи обрання і призначення посадових осіб. Здійснювався чіткий контроль за охороною власності, громадського порядку, покарання порушників правових і моральних норм. Громада несла відповідальність за всіх своїх членів, особливо за убогих, жебраків, волоцюг. Згідно зі статутом, вона була зобов’язана утримувати убогих, а панський двір мав дбати про забезпечення їх певним заробітком, видачу готівки на придбання всього необхідного. Щоб не потрапити в залежність від лихварів, члени громад створювали позикові каси, де зберігався „на чорний день” недоторканий запас зерна.
Невідмовною була громадська допомога погорільцям. З коштів громади або з власних запасів найзаможніші допомагали потерпілим одягом, харчами, насінням, будівельними матеріалами, оперативно влаштовували толоку для зведення постраждалим житла.
Особливу турботу виявляла громада про сиріт і вдів. До XX століття кожне велике село мало сирітську раду и сирітського суддю. У виборі опікуна для сиріт вирішальну роль відігравала родина, але такого ж важливою була і громадська думка. Бралися до уваги не тільки ступінь родинного зв’язку між сиротою та опікуном, а й риси останнього, його вік (не менше 25 років), ділові якості. Особливим критерієм при цьому було вміння опікуна вести господарство, бо від збереження і примноження спадку сиріт залежала їх подальша доля.
Значну роль у вирішенні багатьох життєвих і передусім соціальних проблем відігравала церква. На відміну від Візантії, Росії, де церква спиралась на світську владу, в Україні церква не залежала від держави, а залишалася справою громади. Матеріально вона залежала переважно від коштів парафіян, які брали участь у вирішенні питань, пов’язаних із використанням пожертвувань, призначенням священиків, служителів, їхньою оплатою тощо. Тому українська церква поступово перетворилася на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. Біля них відбувався обмін інформацією, обговорювалися наболілі життєві питання, часто оголошувалися розпорядження керівництва громади й урядові накази.
Значну благодійну діяльність здійснювали також монастирі. Крім релігійної і просвітницької діяльності, вони розвивали ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомагали старцям, сиротам, потерпілим від лиха.
Релігійні організації істотно впливали на громадські відносини поза церквою. Це проявлялося у благодійних навчаннях, обрядах й ритуалах, контролі за виконанням моральних настанов, індивідуальній роботі з віруючими.
В Україні завжди високо цінували жінку-матір, жінку-трудівницю; до цього дітей готували змалку.
Як відомо, у Запорізькій Січі жінок не було. І в цьому виявляється не якийсь там забобон (начебто жінки приносять невдачу на війні), а як бажання вберегти їх від надмірних труднощів, для повноцінного материнства, здорової сім’ї, продовження гідного роду.
Народна мораль в Україні високо шанувала дівчину, її гордість. незайманість. ЇЇ поведінку контролювали не тільки батьки, а й рідня, громадськість. Найбільшою цінністю для дівчини вважалося „донесення вінця”, цінувалася дівчина, яка „не зганьбила коси”. І навпаки, осуду і покаранню піддавалися порушення етичних норм, народних традицій. Найстрашнішими були людський поговір, пущена послава.
В українській сім’ї було чітке розмежування ролей і обов’язків, культувалися працьовитість, взаємовиручка, милосердя, справедливість, волелюбність, витримка та мужність.
У суспільному житті українців міцно утвердився відомий усім слов’янським народам звичай взаємодопомоги. Найпоширеніші його форми – супряга (співпраця двох сусідів) і толока (колективне виконання трудомістких чи термінових робіт).
Мірилом оцінки сутності людини були в українській громаді знання, досвід, навички чи вчинки. Соціальне виховання природно, органічно впліталося в повсякденне буття і підлягало постійному контролю. Соціальна мобільність, громадська активність були такими високими, як цього вимагала дійсність. Кожний повнолітній мешканець усвідомлював свій обов’язок перед іншими без примусу виконував його, намагався досягти вищого рівня в багатьох сферах, докладав зусилля, виявляв кмітливість, ощадливість. Усе це дало змогу українському народові уберегтися від остаточного поневолення й асиміляції, відтворити унікальні форми державності, багату та самобутню культуру, подолати соціальні хвороби.
На початку ХХ століття модернізація економіки, індустріалізація зумовили радикальні зміни в соціально-етнічній структурі, урбанізацію, класову боротьбу та інші процеси , що скрізь супроводжувалися гострими соціальними проблемами.
У цих умовах патріотичні сили кращі представники українського народу всеціло намагалися зробити все, щоб пом’якшити, послабити їх важкі наслідки. Так, свого часу в Києві було створено Товариство сприяння початкової освіти, споруджено Народну аудиторію, де проводила публічні медичні читання, в різних містах організовувалися богадільні для старих людей, які не мали родин і засобів для існування. В унікальному Календарі-довіднику Києва, який вийшов до жовтня 1917 року, майже на 50 сторінках перелічувались лише благодійні заклади міста. Важко навіть це уявити, якою розгалуженою була мережа цих установ – губернське опікунство дитячих притулків, опікунство дітей військових чинів, ліга захисту дитинства ,товариства надання допомоги бідним, боротьба із сухотами, денні притулки для дітей робітничого класу. Перелічувались також безкоштовні школи, лікарні, богадільні, нічліжки.
З революцій, громадянської війни Україна вийшла ослабленою економічно, з непоправними людськими витратами. У цей буремний, важкий період було організовано Українське Товариство Червоного Хреста (1918 р.). До його функцій входило допомога біженцям, інвалідам, дітям-сиротам, військовополоненим, боротьба з тифом та іншими масовими захворюваннями, створення шпиталів, пунктів харчування. Під час голоду 1921-1923 рр. воно організувало сотні безкоштовних їдалень, видачю селянам мільйонів продовольчих пайків. Протягом 20-х років було створено багато будинків для безпритульних, протиепідемічних диспансерів, амбулаторій.
Поступово титанічними зусиллями трудящих становище в Україні поліпшувалося. Наприкінці 30-х років повністю було ліквідовано безробіття. Невдовзі покінчили з неписьменністю, експлуатацією, зубожінням широких мас, а згодом подолали й жахливі наслідки німецько-фашистської окупації.
У нелегкі повоєнні часи, як і на фронтах Другої світової війни сповна проявилися гуманізм і милосердя Українського Товариства Червоного Хреста, яке спільно із санітарними установами та медичною громадскістю відновило мережу лікувальних закладів, лазень, їдалень, реабілітаційних закладів, здійснювало профілактичну санітарну роботу При житлово-експлуатаційних конторах повсюдно було створено кімнати здоров’я, що давали змогу обслуговувати вдічі більше самотніх хворих похилого віку за місцем проживання. Сандружини Червоного Хреста брали шефство над ветеранами, інвалідами, матерями загиблих, солдатськими вдовами – допомагали їм у господарстві, забезпечували продуктами, здійснювали медичне обслуговування, підтримували морально.
Досвід інтенсивної соціальної роботи післявоєнного періоду добре прислужився під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Було зроблено і успішно реалізується комплексна міжнародна програма „Чорнобиль” , що охоплює різноманітні види соціальної допомоги ліквідаторам і населенню потерпілих районів.
За сім десятиліть радянської влади в Україні було створено ефективну і доступну систему державної освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення і страхування. Досвід і традиції в цих сферах суспільного життя – неоціненний матеріал для теоретичної і методологічної основи соціальної роботи в сучасних умовах. Вони вимагають критичного аналізу, об’єктивної оцінки і творчого розвитку.
Отже, історія нашої країни багата на власний досвід становлення і розвитку різноманітних форм громадського піклування. Вони цінні й у наші дні, коли гостро постала потреба вдосконалення як існуючих державних структур соціальної допомоги і створення нових, що відповідатимуть сучасним умовам і вимогам, так і розгортання різних форм громадської і приватної благодійності. Ці традиції узагальнили значний соціальний досвід пращурів та створили унікальне підґрунтя для виникнення теоретичних засад соціальної роботи, які відтворюючи національний менталітет, зробили культурний і теоретичний внесок у встановлення вітчизняної соціальної роботи як теорії і практики.
2. Місце і роль соціальної роботи в Україні
З роками незалежності соціальна робота в Україні набула не тільки високого визнання, але і, в значній мірі, нового змісту.
Першим і найзначнішим кроком української соціальної роботи стало те, що вона зацікавила своїм змістом , теоріями, методами як міністерських чиновників і викладачів вищих і середніх навчальних закладів, так і практичних працівників, які безпосередньо надають соціальні послуги населенню. І сьогодні без застережень можна стверджувати, що в Україні відбувається своєрідний бум соціальної роботи.
Другим важливим кроком можна вважати процес самоусвідомлення молодої української соціальної роботи, що поширюється у двох напрямках. З одного боку, це створення різноманітних професійних об’єднань (починаючи від Української асоціації соціальних педагогів та соціальних працівників до місцевих регіональних структур). З іншого – соціальні працівники поступово відокремлюються від загальної маси фахівців соціальної сфери, усвідомлюючи самі і пояснюючи іншим, що соціальна робота як наукова дисципліна і практична діяльність має свою специфіку і не схожа на інші професії, хоч і перетинаються з багатьма з них.
Нарешті, третім важливим кроком нашої соціальної роботи можна вважати встановлення нею контактів з соціальними робітниками інших країн, здобуття міжнародного визнання факту її народження. З кожним роком зростає кількість спільних проектів за участю відомих фахівців з інших країн, соціальні працівники України як держаних, так і недержавних установ та організацій мають дедалі більше можливостей знайомитись з практикою соціальної роботи за кордоном.
Слід зазначити, що діяльність соціальних інститутів в Україні відбувається на різних організаційних рівнях. Діяльність кожної соціальної інституцій спрямована на досягненні певних цілей, пов’язаних із задоволенням певних потреб із соціальними проблемами, що існують у суспільстві.
Такий підхід до соціальної роботи можна виразити такою таблицею:
Рівні соціальних інституцій
|
Типи рівнів |
Суб’єкти рівнів |
|
Рівень створення соціальної політики та планування - утворює рамки, в яких існують служби |
Верховна Рада, Адміністрація Президента, Кабінет Міністрів |
|
Рівень забезпечення всебічності та широкого територіального охоплення, механізмів для організації та формування служб |
Міністерства та відомства |
|
Рівень, на якому утворюють систему, управляють цією системою, працюють з колом проблем, а не окремим випадком |
Держаний центр зайнятості населення, Державний Центр соціальних служб для молоді й т.п. |
|
Рівень, на якому мають справу з проблемою, як з окремою ситуацією |
Працюють професіонали з клієнтами: лікарі, соціальні робітники у відповідних установах та службах |
|
Рівень, на якому перебувають служби, що мають справу з проблемою як вимогою |
Інформаційні та консультативні служби, відділи, які визначають суть проблеми та спрямовують клієнтів до відповідних спеціалістів |
Оскільки за розв’язання конкретних соціальних проблем відповідають ті чи інші урядові структури, інколи інституційну схему соціальних служб представляють у вигляді відомчої мережі.
Мережа соціальних відомств в Україні
Існує й інший підхід до класифікації системи надання соціальної допомоги та послуг в Україні. Він ґрунтується на визначенні виду допомоги та особливостях фінансування, а не інституції, що її надає. Такий підхід являє собою певну систему.
Система соціального захисту в Україні
1) Система соціального страхування:
- пенсії (фінансується через Пенсійний фонд та Фонд соціального страхування);
- допомога по безробіттю (фінансується через Фонд зайнятості);
- система короткотермінових грошових допомог при хворобі, при народженні дитини (фінансується через Фонд соціального страхування та Пенсійний фонд);
- допомога у разі нещасного випадку на виробництві.
2) Універсальні системи:
- державна система охорони здоров’я (фінансується через місцеві та державний бюджети);
- державна система освіти (фінансується через місцеві та державний бюджети);
- допомога на поховання (фінансується через Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд зайнятості, місцеві бюджети);
- соціальний захист осіб, котрі постраждали в результаті аварії на ЧАЕС.
3) Система соціальних допомог:
- допомога сім’ям із дітьми (фінансується через Пенсійний фонд та Фонд соціального страхування, місцеві та державний бюджети);
- різного роду допомоги (грошові, натуральні);
- пільги по оплаті (комунальних послуг, проїзду в транспорті та ін.);
-соціальне обслуговування (система інтернатних установ та територіальних центрів).
4) Система адресних соціальних допомог:
- державні програми дотацій і житлових субсидій (фінансується через державний бюджет);
- окремі види допомоги сім’ям із дітьми (фінансується через Пенсійний фонд та Фонд соціального страхування, місцеві та державний бюджети);
- адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям.
5) Пільги як переважне право.
6) Соціальний захист через недержавні організації.
7) Соціальна допомога з фондів підприємств.
На підставі вище розглянутих соціальних відомств і систем соціального захисту в Україні можна робити й аналіз деяких проблем і напрямків соціального характеру, що так чи інакше вирішуються завдяки і через них. Тобто, практичної соціальної роботи.
Особливої уваги заслуговує система соціального обслуговування в країні, тим паче, що деякі фахівці і науковці саме поняття „соціальне обслуговування” розглядають як „парадигму соціальної роботи”, тобто майже ототожнюють з нею. І тут можна прямо сказати, що система соціального обслуговування населення України протягом останніх 20-ти років зазнало суттєвих змін.
По-перше, окрім традиційних будинків-інтернатів (стаціонарних закладів), наприкінці 80-х років почали з’являтися так звані „територіальні центри” (напівстаціонарі та нестаціонарні заклади). У 1997 році були затверджені нові Типове положення про територіальний центр по обслуговуванню одиноких непрацездатних громадян похилого віку та інвалідів і Типове положення про відділення соціальної допомоги. Це дозволило розширити спектр послуг, що надаються самотнім громадянам похилого віку.
По-друге, збільшилась кількість клієнтів соціальних служб. Це пов’язано як із демографічними змінами в суспільстві, погіршенням здоров’я та матеріального стану літніх людей, так із постійним переглядом критеріїв для надання різного виду допомоги. Правове регулювання соціального обслуговування відбувається відповідно до законів України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, „Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні”. Діє також Закон „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”.
По-третє, під впливом західних спеціалістів соціальної роботи, різноманітних європейських та американських проектів, а також появою в Україні соціальної роботи як професії, почали розвиватися принципово нові соціальні послуги.
Разом з цим різке скорочення, особливо в останній час, фінансування соціальних програм не дозволяє говорити про стійку позитивну динаміку розвитку соціальних служб в країні.
Такий же аналіз розвитку соціальної роботи можна провести і в інших сферах і напрямках соціальної роботи в Україні. Особливо помітні серйозні досягнення в сфері охорони дитинства і молоді, роботи з сім’ями, в області зайнятості й т. ін. Хоча, безумовно, соціальних проблем в суспільстві ще предостатньо і це потребує від держави вдосконалювати як організаційно, так і змістовно всю соціальну роботу загалом, постійно розвивати її форми, вирішувати питання її належного фінансування і ресурсного забезпечення.
Свій аналіз ми зосередили в основному на розкритті ролі держави як головної інституції у вирішенні всіх соціальних проблем в суспільстві. Але було би не вірним на цьому і зупинитися. Слід помітити, що значну роль в цьому питанні відіграють і соціальна допомога, що надходить з фондів підприємств, і діяльність в цій сфері громадських організацій, які в основному займаються соціальними питаннями безкорисно (наприклад, волонтерство), і благодійна діяльність окремих фізичних осіб (пожертвування, особисті фонди й т. ін.). Тільки завдяки такому всебічному, небезбайдужому підходу до соціальних проблем суспільства можна досягти успіхів і високої ефективності в соціальній роботі, в поліпшенні життя, а з ним і соціального самопочуття громадян нашої країни.
ЗАКЛЮЧНА ЧАСТИНА
1. Соціальна робота в Україні має глибокі історичні коріння і традиції, на які не без успіху сьогодні спирається Держава при її організації в країні.
2. В сучасних умовах важко розраховувати на творчу активність, позитивні настрої, задоволення життям населення країни без своєчасного і ефективного вирішення всіх соціальних проблем як суспільства в цілому, так і окремих громадян.
1. Звернутися до навчального посібники М.П.Лукашевича і І.І.Миговича „Теорія і методи соціальної роботи” – К., 2003 (гл. 2, параграфи 1,2).
2. Допрацювати зміст лекції у власних конспектах.
Лекцію розробив старший викладач кафедри №801
працівник ЗСУ Е.П.Дуб
Лекція обговорена та схвалена на засіданні ПМК
Протокол №: від „ „ 20 року