Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
36. Органічний підхід до суспільства Г. Спенсера. Місце Г. Спенсера в історії соціології
Герберш Спенсер (1820 — 1903 рр.): вчений і доля його вчення. Ім'я британського вченого заслуговує на згадку як фундатора серед основоположна соціології. Він справив величезний вплив на соціальні науки свого часу, визнач напрям розвитку соціологічної теорії, окреслив предметне поле дисципліни, основні методологічні принципи.
Молодий Г. Спенсер багато співробітничав з популярними журналами «Економіст», де відстоював вільні підприємницькі ідеї, індивідуальне самовиявлення особи від обмежуючого контролю з боку держави що. Серії його статей згодом склалися у багатотомні праці. Діставши у спадщину від дядька певні кошти, він покинув редакторську працю і до кінця свого життя лишався незалежним дослідником, не пов'язаним з будь-якою установою.
Теорія соціальної еволюції. Виведення законів соціальної диференціації, вважається головним внеском Г. Спенсера в історію соціологічної думки. Під соціальною (надорганічною, як писав учений) еволюцією він розумів розвиток суспільства від простого до складного, а у більш спеціальному плані — загальний процес структурування.
Спенсерівська стадійна модель розвитку суспільства постає у вигляді пов'язаних процесів зростання та диференціації. Зростання зумовлене збільшенням чисельності населення і процесом злиття менших «соціальних мас» у більші, поєднанням первісно не пов'язаних частин: «поєднання угруповань і знову з'єднання угруповань». Інакше кажучи, зростання рівнозначне інтеграції соціальних частин. Інтеграція ж з необхідністю має супроводжуватися (або передувати) диференціацією структур та формацій суспільства. Г. Спенсер підкреслював, що цей фундаментальний процес притаманний як органічним, так і надорганічним, тобто соціальним утворенням.
Водночас еволюція подається як перехід соціального організму від стану певної невизначеності, непов'язаності, гомогенності (однорідності) до стану відносної визначеності, взаємозв'язаності, гетерогенності (різнородності). Таким чином, збільшення соціального організму сполучається із зростанням складності структури. На прикладах соціолог показує, що в первісному суспільстві всі його члени: і воїни, і мисливці, тобто всі частини суспільства задовольняють свої потреби самі. Але з розвитком намічаються відмінності у спрямуванні діяльності, поділ праці, автономізація частин, а також взаємна залежність членів суспільства одного від одного.
Структурна диференціація викликана необхідністю якомога краще пристосуватися до боротьби за виживання. Ускладнення суспільної структури веде до зростання владно-управляючих, інтегруючих елементів ("правителів і правителів правителів"), диференціації ролей і, знову-таки, взаємозалежності членів спільноти. Результатом еволюційного процесу є «консенсус функцій». Більш складні структури вразливіші, ніж прості — звідси розвиток «регулятивної системи» у суспільстві, тобто різних соціальних інститутів, що формуються на вищих стадіях еволюції й багато з яких, до речі, були вперше проаналізовані Г. Спенсером.
Отже, еволюційний розвиток суспільства соціолог зображує як процес поперемінного зростання і диференціації, що його можна спостерігати за трьома функціями: регулятивною, оперативною (або тією, що підтримує) та розподільчою. Зростання відбувається шляхом ускладнення структур, а диференціація — через виділення регулятивних, оперативних та розподільчих структур та їхній внутрішній розподіл. Еволюціонування зумовлене нестабільністю маси, що спочатку майже однорідна. Зовнішні сили штовхають елементи цієї маси у різних напрямах, диференціюючи частини у різних середовищах. Інтеграція можлива лише за умови переходу на вищий ступінь розвитку. Стійкість більш гетерогенної спільноти щодо зовнішніх руйнівних сил (тобті стосованість у боротьбі за виживання), на думку Г. Спенсера, повний фактор соціальної еволюції.
Органіцизм та функціоналізм. Г. Спенсер писав, що знайшов переконливі підтвердження існування аналогії між живою істотою і суспільством, уживаності загальних принципів їх вивчення, розуміння та пояснення їх функціонування й розвитку.
Доречно нагадати, що соціологія взагалі формувалась під великим впливом біології, а тому спроби надати соціальним дослідженням суворої наукової форми природно навертали до зразків природничих дисциплін, крім того і за освітою британський соціолог був скоріше природничником, ніж гуманітарієм. Інакше кажучи, органіцизм Г. Спенсера був зумовлений тодішнім більш високим розвитком біологічних наук порівняно з соціальними. Організмічні аналогії постали однією з головних рис спенсеризму. Багато в чому вони були виправдані, й не вина вченого в тому, що досі соціологія не позбулася зайвого біологізму. Те, що припустимо у період становлення дисципліни (вплив споріднених наук), майже завжди видається зайвим у період її зрілості.
Г. Спенсер починав з виявлення подібних рис органічних та суперорганічних систем, але він зазначав і їхні відмінності (у ступені взаємопов'язаності, у природі комунікації між частинами, у здатності мислити). Найістотніше в тому, що британський соціолог пішов далі аналогій і дослідив динаміку властивостей суперорганічних систем. Свою еволюційну схему розвитку він прилаштував саме до останніх.
Всі морфологічні ознаки еволюції Герберт Спенсер знаходить і в розвитку суспільства. Полемізуючи з представниками «організмічного» погляду на суспільство Платона, Гоббса, стверджує, що аналогія між біологічним і соціальним неповна; тому що індивідуальний організм має конкретність, тоді як соціальний — дискретний, преривний і непреривний, протилежні, але взаємозв'язані властивості матеріальних об'єктів. Отже, суспільство не може і не повинно поглинати окрему особу. Істотним виміром соціального процесу вважається перехід від суспільства, де особа цілком підкорена соціальному цілому, до такого становища, де соціальний організм служить складовим його індивідів. Герберт Спенсер розглядав еволюцію як перехід від непевної безладної однорідності до певної, з'єднаної різнорідності, що супроводжує розсіяність руху і інтеграцію матерії, виділяє три види матерії: неорганічну, органічну і надорганічну. Аналізу піддає надорганічну еволюцію.
Форма надорганічної еволюції виявляється людськими суспільствами, їх зростанням і будовою, продуктами і відправленнями. Але соціальні явища здебільшого обумовлені не властивостями, що складають суспільство одиниць, і умовами існування цих одиниць, а умовами життя всього суспільства і самим життям суспільства. Соціологічним поглядам Герберта Спенсера на суспільство властивий індивідуалістичний підхід до еволюції суспільства. Люди живуть і залишаються жити один з одним тому, що їм вигідно. Спільне життя людей — необхідна умова для розвитку індивіда. Зовнішні і внутрішні «фактори соціальних явищ» розглядалися Гербертом Спенсером як стартовий стан умов розвитку індивідів і їх власні, як первісних людей, фізичні, емоціональні і інтелектуальні виміри. Безсумнівно, що вторинні або похідні фактори охоплюються соціальною еволюцією. Людська діяльність і соціальні явища значно залежать від властивостей клімату, ландшафту місцевості проживання тієї або іншої спільності людей і грунту, флори і фауни місцевості та ін. Герберт Спенсер підкреслює, що більш ранні стадії соціальної еволюції найбільш сильніше залежать від місцевих умов, аніж пізніші, доходить висновку, що прогрес первісної людини затримувався відсутністю здібностей, що можуть проявитися тільки з самим прогресом. Розвиток вищих фізичних, емоціональних, інтелектуальних здібностей йшов спільно з соціальним прогресом. «Чим менш розвинутими є фізичні, емоціональні і інтелектуальні здібності людини, тим сильніше її залежність від зовнішніх умов існування, важливою частиною яких може бути відповідне групове утворення. У боротьбі за виживання людина і спільність здійснюють ряд ненавмисних дій, об'єктивно зумовлених функцій. Такими функціями, що здійснюються членами певних груп і самими групами, визначаються групові організації і структури, відповідні інститути контролю за поведінкою членів соціальних спільностей, груп та ін.
У процесі надорганічної еволюції виникають суспільні структури і організації, що мають функціональну спрямованість. І соціологія вивчає функціонування тієї або іншої суспільної одиниці, зосереджується на результатах, що появляються в ході взаємодії одиниць. Соціологія описує і пояснює виникнення і розвиток політичної організації та церковних установ, життєдіяльність суспільства і його компонентів, їх регуляцію і виробничі відносини тощо. Досліджує соціологія і розвиток мови і знання, мораль і естетику, а також ураховує взаємну залежність між структурами і організаціями суспільства, з одного боку; і життєдіяльністю суспільства і його частин, з другого. Герберт Спенсер намагався провести послідовну аналогію між: біологічним організмом і суспільством як соціальним організмом, твердив, що безперервне зростання суспільства дозволяє розглядати його як організм. Суспільства, як біологічні організми, розвиваються в формі зародишів з невеликих мас шляхом збільшення одиниць і розширення спільностей, об'єднання спільностей у великі спільності і їх дальше об'єднання та ін. Первісні суспільні спільності, подібно групам простіших організмів, ніколи не досягають значної величини шляхом простого зростання. Повторні процеси утворення великих суспільств шляхом об'єднання дрібніших приводять до поєднання вторинних утворень в третинні. Отже, Спенсер виділяє типи суспільств за стадією розвитку. Один з важливіших критеріїв типології суспільств — відмінність у формах соціальної регуляції. Для соціального організму, як і для біологічного, характерне не тільки утворення дедалі більшої маси в процесі зростання, але й збільшення поєднання маси з зближенням її частин. Взаємна залежність частин, що перетворює складні спільності в єдине ціле — суспільство, не може існувати без певного розвитку «лінії поєднання і пристосування для спільної дії»..Для координації дедалі різноманітних з збільшенням маси соціального організму-діяльностей в суспільстві необхідний правовий центр і відповідні засоби сполучення між дедалі віддаленими просторово одна від одної соціальними одиницями. Центр з допомогою засобів сполучення впливає на частини.
Основна типологічна відмінність соціальних структур, за Спенсером, полягає в тому, чи є співробітництво людей в досягненні спільної мети добровільним чи примусовим. Саме це визначає протилежність суспільств «воєнного» та «промислового» типів. Герберт Спенсер, на відміну від своїх попередників, ясно бачить, що «воєнне» суспільство не можна вважати пройденим етапом історії; що саме протиставлення «воєнної» і «промислової» соціальної організації має характер типологічної абстракції, що ізолює окремі фрагменти та тенденції складнішої соціальної реальності. Еволюційно-історичний підхід поєднується у Герберта Спенсера з структурно-функціональним та, системним. Соціальний організм складається з трьох основних систем: регулятивної, вироблення засобів для життя і розподільчої. Джерелом класових відмінностей вважалося завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають підневільними або кріпаками. Відрізняється початкова, мягкіша форма «домашнього рабства»; наступна стадія масового використання рабської праці в землеробстві і ремісництві супроводжується різким погіршенням становища підневільних. Рабство зв'язано з розвитком поділу праці, що потім породжує і психологічні стимули збереження існуючого порядку. Спочатку працівник фізично, а часто і розумово поступається тому, хто змушує його працювати. Праця стає ознакою неповноцінності. Потім розвивається почуття гордості, що зміцнює марність., Згодом додається ще третє почуття: боротися з ворогами та дикими. звірами вважається єдиним заняттям, гідним "чоловіків. Так три стимули поєднуються, щоб утвердити відмінність між правлячим воєнним класом і підлеглим виробничим класом.
Аналізуючи «регулятивну систему», Герберт Спенсер звертає певну увагу на механізми «соціального контролю», розглядає власне політичне управління, як один з його видів. За Гербертом Спенсером, весь «соціальний контроль» тримається на «страсі перед живими і мертвими». «Страх перед живими» підтримується державою, а «страх перед мертвими» — церквою. Всякий соціальний інститут складався як стійка структура «соціальних дій». Соціальний контроль здійснюється «церемоніальними інститутами», які старші, аніж церква і держава. Церемонії регулюють спілкування, символізуючи «статус» і «ранг» суб'єктів, що вступають у відносини, і культивують «почуття субординації». Герберт Спенсер, на відміну від Огюста Конта, не розглядав соціальну еволюцію як прямолінійний процес. Використовуючи для доводів еволюційної гіпотези аналогію між «живим і політичним» тілами, Герберт Спенсер усвідомлював її обмежені можливості для «створення нарису емпіричної соціології» та ін. Багато ідей Герберта Спенсера згодом використані і далі розвинуті сучасною західною соціологією, зокрема, структурно-функціональним аналізом Толкотта Парсонса, культурологією і соціальною біологією.
37. Основні методи збору первинної інформації
В современной социологии существует 2 разных подхода к получению социальной информации: количественные и качественные. Количественные: опрос и его разновидности (40 вопрос), наблюдение (mix-метод) и качественные – м. Фокус-групп (42 вопр.), глубинное интервью (42 вопр).
Наблюдение подразумевает прямую регистрацию событий очевидцем, непосредственное восприятие живой действительности. От обыденного наблюдения отличается тем, что 1. есть ясная цель, 2. заранее продуманная процедура проведения, 3. производится фиксация данных, 4. информация поддается контролю.
Виды наблюдения:
+ прямой контакт, который стимулирует выдвижение гипотез
-
Глубинное интервью – свободная беседа респондента с интервьюером , во время которой респондент отвечает на вопроссы, которые задают интервьеры.
38. Основні методологічні підходи до аналізу та розуміння суспільства
Понятие «общество», которым обозначают объект социологии, как и многие другие слова, употребляемые в этой дисциплине, пришло из обыденной речи, где оно никогда не имело четко определения. Так, например, общество может обозначать особое клубное сообщество (вроде «Общества охотников»), группу людей, облада ющих высоким престижем и привилегиями (типа «выс шее общество» или «светское общество»), абстрактное множество людей (в таких случаях говорят, что он или она тяготится отсутствием общества).
В історії суспільної думки суспільство розуміли як об’єднання людей для задоволення спільних потреб. Так, у концепціях Гоббса, Руссо, Вольтера панувало розуміння суспільства як результату суспільної угоди, добровільного договору для забезпечення контролю над своїми діями, миру у суспільному житті. Гегель протиставив суспільному договору концепцію “громадянського суспільства”, де усі залежать від усіх. Суспільство – це реальний процес життєдіяльності людей, що відбувається за рахунок втілення ідеї надсвітової духовної сутності. К Маркс розглядав суспільство як сукупність історичних зумовлених форм спільності людей, як взаємовідносини між людьми, основними з яких є економічні відносини.
Социолог учитывает многообразие общеречевых значений термина «общество», но старается использовать его в более точном смысле, хотя, конечно, и внутри самой социологии существуют различия в его употреблении. В частности, для социологов, придерживающихся гуманистической перспективы, «общество» означает широкий комплекс человеческих отношений, понимаемый как некое автономное целое, или, говоря более специальным языком, систему взаимодействий. Слово «широкий» в данном контексте трудно определить количественно. Социолог может говорить об «обществе», включающем миллионы людей (скажем, «китайское общество»), а может обозначать этим термином гораздо меньшую по численности совокупность («общество второкурсников данного института»). Два человека, разговаривающих на углу, вряд ли составят «общество», но трое, которых выбросило на необитаемый остров, безусловно, будут таковым. Поэтому о значении понятия «общество» нельзя судить только по количественному критерию, полагает Питер Бергер, автор одного из самых популярных учебников социологии в мире. Кому-то общество предоставляется гигантским механизмом, в котором индивид превращается в маленький винтик. Для П.Бергера «общество представляет собой сеть социальных ролей».
В зарубежной и отечественной литературе можно встретить огромное количество определений общества. Водном случае его понимают как большую группу людей, сформировавших общую культуру, в другом — как сложную социальную систему с населяющими ее людьми, в третьем— как социально-политическое объединение, ассоциируемое с какой-то территорией, и т. д. В частности, Р. Миле понимал общество как конфигурацию институтов, которые при своем функционировании ограничивают свободу действия людей. И. Валлерштайн считает, что попытка социологов навести порядок в многочисленных, часто противоречивых и путанных, определениях общества в конечном итоге ни к чему не привела. «...ни одно понятие не является более всеобъемлющим в современной социальной науке, чем общество, и ни однопонятие не используется более автоматически и бездумно, чем общество, несмотря на бесчисленные страницы, посвященные его определению. Определения в учебниках вращаются вокруг вопроса "Что есть общество?", в то время как аргументы, которые мы привели относительно единства исторической и социальной науки, заставляют нас задать другой вопрос: "Когда и где есть общество?"
В отечественной науке сложились два подхода к пониманию того, что такое общество: узкий социологический и широкий философский. Оба они по-своему правы и каждый из них дает что-то новое для понимания сложнейшего явления. Тем не менее их необходимо различать, поскольку разные подходы к обществу предполагают разную методологию его анализа. Коснемся вначале узкосоциологического подхода.
В узком смысле под обществом понимают:
определенную группулюдей, объединившихся для общения и совместного выполнения какой-либо деятельности;
конкретный этап в историческом развитии какого-либо народа или страны;
сложно организованную систему взаимодействия людей, имеющую свою структуру и институты.
Для того чтобы правильно представлять себе такое сложное явление, каковым считается общество, целесообразно различать три сходных понятия — страна, государство, общество.
Страна — часть света или территории, которая имеет определенные границы и пользуется государственным суверенитетом. Государство — политическая организация данной страны, включающая определенный тип режима власти (монархия, республика), органы и структуру правления (правительство, парламент). Общество — социальная организация данной страны, основой которой является социальная структура. Страны изучает география, государство — политология, а общество — социология.
Общество — это социальная организация страны, но также нации, народности, племени. Было время, когда четких политических или государственных границ, отделяющих одну страну от другой, не существовало. Стран в привычном смысле слова тогда не было. Целые народы и племена достаточно свободно передвигались в пространстве, осваивая новые территории. Когда процесс переселения народов завершился, появились земли, ограниченные государственным суверенитетом. Таким образом, страны — результат территориального раздела мира.
Это понятие приобретает совершенно определенное значение, когда мы говорим о «российском обществе», имеющем географические границы, общую законодательную систему и некое национальное единство. Приблизительно в таком направлении рассуждают социологи, когда создают набор определений общества. В 1967 г. Р. Марш пытался определить условия, при которых социальное объединение следует считать обществом: постоянная территория — например, Испания в своих государственных границах;
пополнение общества главным образом благодаря деторождению, хотя иммиграция также играет некоторуюроль в этом;
высокоразвитая культура — модели культуры могут быть достаточно многообразными, чтобы удовлетворить все потребности общественной жизни;
политическая независимость — общество не является подсистемой или частью какой-то другой системы, поэтому колониальные общества типа Бельгийское Конго до получения независимости, нельзя было считать таковыми.
Автор этой классификации признавал неполноту и дискуссионный характер своих критериев. К примеру, можно ли применить критерий «высокоразвитая культура» к стране, где проживают представители различных религиозных верований и этнических групп, будь то США, Индия или СССР. Здесь нет общих ценностей и идеалов, воспринятых всем населением. Их культуру правильнее называть совокупностью субкультур, с огромным трудом связанных воедино политической и законодательной властью. Возможно, поэтому оказался столь непрочным Советский Союз. Критерий «политическая независимость» является не менее спорным. На территории СССР находились сложившиеся и очень древние этносы, обладавшие высокоразвитой культурой, но не имевшие политической независимости, но существовавшие на правах союзной республики, в частности Армения, Грузия, Эстония.
Другие социологи, а именно Д. Аберле, А. Коэн, К. Дэвис, М. Леви и Ф. Саттон в 1950, а Т. Парсонс в 1966 г. предположили, что определяющей характеристикой общества является «самодостаточность». Этот критерий близок к «политической независимости», но должен трактоваться не только в политологическом смысле. Самодостаточным является общество, которое не только способно прокормить себя, производя достаточное количество товаров и услуг, не прибегая к внешним заимствованиям, способное защитить себя от внешней и внутренней угрозы, но также создавать весь комплекс культуры — от высокой до народной и популярной — и связанную с ними инфраструктуру, а также успешно занимать социальным обеспечением населения. Но главным признаком самодостаточности является экономический — наличие у страны валюты, сохранение платежеспособности и возможность оплачивать долги. Поэтому островные государства Япония и Великобритания, в значительно большей мере зависящие от внешней торговли, чем континентальные, относятся к самостоятельным обществам и высокоразвитым державам.
Наиболее полный список необходимых и достаточных признаков, которым должно соответствовать всякое социальное объединение, претендующее иминоваться обществом, дал известный американский социолог Э. Шилз:
объединение не является частью какой-либо более крупной системы (общества) ;
браки заключаются между представителями данного объединения;
оно пополняется преимущественно за счет детей тех людей, которые уже являются его признанными представителями;
объединение имеет территорию, которую считает своей собственной;
у него есть собственное название и своя история;
оно обладает собственной системой управления;
объединение существует дольше средней продолжительности жизни отдельного индивида;
его объединяет общая система ценностей (обычаев, традиций, норм, законов, правил, нравов), которую называют культурой.
Нетрудно догадаться, что подобным критериям соответствуют и современные державы, насчитывающие сотни миллионов граждан, и древние племена, умещающиеся на территории нынешнего городского микрорайона. У тех и других имеются кровнородственные системы (заключение браков и прием новых членов), свои территория, название, культура, история, управление, а самое главное — они не являются частью другого целого.
Можно дать иное определение: обществом следует называть самую крупную группу, в которой только приходится жить людям и в которую включаются все другие группы. Мы уже познакомились с представлением о больших и малых группах. Так вот, общество, по крайней мере современное, это самая большая из всех групп, входящих в него.
В одном из самых авторитетных изданий — в «Словаре по социологии» (Лондон: Пингвин Букс, 1988) — его авторы Николас Аберкромби, Стивен Хилл и Брайан С. Тернер утверждают: «Понятие "общество" представляет собой категорию здравого смысла, для которого оно эквивалентно национальным границам государств. Хотя социологи часто оперируют обыденной терминологией, она не всегда подходит целям научного исследования. Общество не обязательно соответствует политическим границам. Правильнее полагать, что социология изучает социальные группы любого размера, в том числе и самого большого».
39. Основні положення соціальної доктрини З. Фрейда. Амбівалентність фрейдизму.
Амбівалентність (ambo – оба, valentia – сила) – Двойственность переживания, когда один и тот же объект вызывает у человека одновременно противоположные чувства, например антипатию и симпатию.
В психологічній соціології одним з напрямків є інстинктивізм. Концептуальний напрям інстинктивізму сформувався на рубежі XIХ, XX стст. Інстинктивізм — напрям, що прагне з'ясувати соціальні явища та процеси з допомогою звернення до біологічної природи людини. Близькі інстинктивізму ідеї простежуються у різних філософів, психологів на протязі історії науки. Стержнем концепції інстинктивізму стала теорія інстинктів соціальної поведінки Уільяма Мак-Дугалла, основна ідея якої полягає в тому, що причиною соціальної поведінки визнаються вроджені інстинкти, що виражають прагнення до мети як загальна якість, що єднає людину і тварин. В протилежність біхевіорізму Уільям Мак-Дугалл створює цільову або гормічну (від грец. горме — прагнення, бажання) концепцію поведінки. За концепцією організм, обдарований вітальною енергією, що проявляється в прагненні — рушійні сили інтуїтивного характеру і реалізується в дії інстинктів. Набір інстинктів людини зв'язаний з психофізичною схильністю — наявністю спадково закріплених каналів для розрядки нервової енергії. Дія інстинкту включає аффективну (рецептивну), центральну (емоціональну) і афферентну (рушійну) частини. Їх внутрішнє відображення - неусвідомлені емоції, що впливають на свідомість і визначальну поведінку. Людина наділена парами зв'язаних між собою інстинктів і емоцій: інстинкт боротьби, зв'язаний з гнівом і страхом, відтворення роду — з ревністю і жіночою сором'язливістю та ін. З психологічних інстинктів Мак-Дугалл виводить основні соціальні інститути (сім'я, торгівля та ін.) і процеси (війна та ін.). Значна увага приділяється стадному інстинкту, що утримує людей спільно і лежить в основі більшості соціальних інстинктів. Соціальні інстинкти ведуть до зростання міст, колективної праці, дозвілля тощо. Прихильники інстинктивізму по-різному пояснюють не тільки зміст, а й чисельність базових інстинктів. Якщо, починаючи з 20-х років інстинктивізм не привертає увагу соціологів, то з 80-х років на Заході знову появились ознаки пожвавлення ідей інстинктивізму в поясненні соціальної поведінки у суспільному житті. Зігмунд Фрейд (1856—1939) — відомий австрійський лікар, психолог, філософ велику увагу приділяє соціологічним проблемам психоаналіза. В процесі розвитку психоаналітичні доктрини у самого Зігмунда Фрейда і ряду його послідовників (Анрі Адлер, Вільгельм Райх, Карен Хорні, Герберт Салліван, Еріх Фромм та ін.) дедалі більше соціологізувались. Психоаналітична орієнтація в соціології мала ряд тенденцій і напрямків. Основна проблема психоаналітичної орієнтації — проблема конфлікту особи і суспільства. Більшість прихильників психоаналітичної орієнтації вважають, що соціальні і моральні норми, заборони, санкції, соціальний контроль та репресивність, придушуючи, витісняючи висхідні потяги або потреби людини ведуть до прогресуючого відчудження, незадоволеності, деформації характеру, розвитку неврозів та ін. Існуючі соціальні норми та інститути розглядаються як необхідна умова виживання « людства. Починаючи з 20-х років психоаналітична орієнтація зайняла помітне місце в сфері конкретних соціологічних досліджень, особливо в соціології сім'ї, девіантної поведінки, суспільної думки та ін. Психологічна орієнтація зосереджує увагу на виявленні несвідомих процесів, імпульсів, мотивів, захоплень з метою позбавлення пацієнта від неврозів, відновлення його душевної рівноваги. Проблема розв'язання сенсуальних колізій і на раніших етапах має вирішальне значення не лише в індивідуальному розвитку кожної людини, але й в історичному процесі. В такому ракурсі Зігмунд Фрейд розглядає виникнення держави, релігії, моралі, соціального контролю, санкцій та ін. Сублімація сенсуальної енергії лежить, за Фрейдом, в основі соціокультурної, художньої та інших видів людської діяльності. Згодом, між тим, сенсуальний монізм дедалі уступає у Фрейда місце сенсуальному дуалізму: сексуальні інстинкти перетворюються в його доктрині в інстинкт життя — Ерос, поряд з яким появляється не менш могутній інстинкт смерті — Танатос. Боротьба інстинктів між собою і з цивілізацією, взаємодія їх сублімованих і несублімованих форм, а також несвідоме і свідомість визначають, за Фрейдом, природу суспільства, його функціонування, розвиток, конфлікти.
40. Основні різновиди методу опитування
Основное предназначение социологических опросов - получение информации о мнениях людей, их мотивах и оценках социальных явлений, о феноменах и состояниях общественного, группового и индивидуального сознания. Опросы дают о них необходимую информацию. Стоимость опросов возрастает, если об исследуемом явлении нет достаточной документальной информации, если оно недоступно
К сожалению, нередко встречаются попытки использовать опросы в качестве главного способополучения эмпирических данных тогда, когда изучаемое явление лучше изучать другими способами. Наибольший ис- следовательский эффект опросы дают лишь в сочетании либо с контент-анализом, либо с наблюдением, либо с экспериментом, либо с другими методами.
Опросные методы весьма разнообразны. Наряду с общеизвестным анкетированием они выражаются в виде интервьюирования, почтовых, телефонных, прессовых, факсовых, экспертных и иных опросов. Каждая из разновидностей опросов имеет свою специфику, о которой будет сказано ниже.
Каждый опрос предполагает упорядоченный набор вопроссов (опросный лист), служащий достижению цели исследования, решению его задач, доказательству и опровержению его гипотез. Формулировки вопросов должны тщательно продумываться.
Социологический опрос теряет большую часть своего смысла, если ответы респондентов не анализируются в плоскости их социальных и демографических характеристик. Поэтому он пред полагает обязательное заполнение «паспортички», куда вносятся те данные о каждом респонденте, необходимость которых диктуется опять-таки исследовательской программой.
Любой опрос есть специфический акт коммуникации между интервьюером (лицом, его проводящим) и респондентом (опрашиваемым). Поэтому он должен проводиться с соблюдением следующих, как минимум, правил:
5. Вопрос не содержит в себе несколько подвопросов.
6. Все вопросы ставятся таким образом, чтобы на них можно было дать обоснованный и точный ответ.
7. Вопросы сформулированы без нарушения лексических и грамматических нормативов.
8. Формулировка вопроса соответствует уровню культуры респондента.
9. Ни один из вопросов не имеет оскорбительного для респондента смысла, не унижает его достоинства. 10. Интервьюер ведет себя нейтрально, не демонстрирует свое отношение ни к заданному вопросу, ни к ответу на него.
11. Интервьюер предлагает респонденту такие варианты ответа, каждый из которых приемлем в равной степени.
12. Количество вопросов сообразуется со здравым смыслом, не ведет к излишней интеллектуальной и психологической перегрузке респондента, не переутомляет его.
13. Вся система вопросов и ответов достаточна, чтобы получить тот объем информации, который необходим для peшения исследовательских задач.
Общие правила социологических опросов по-разному модифицируются в их конкретных разновидностях.
Анкетирование - письменная форма опроса, осуществляющаяся, как правило, заочно, т. е. без прямого и непосредственного контакта интервьюера с респондентом. Оно целесообразно в двух ручаях: а) когда нужно опросить большое число респондентов за относительно короткое время, б) когда респонденты должны тщательно подумать над своими ответами, имея перед глазами отпечатанный вопросник. Применение анкетирования для опроса многочисленной группы респондентов, особенно по вопросам, не требующим глубоких размышлений, не оправдано. В такой ситуации уместнее побеседовать с респондентом с глазу на глаз.
Основным (но не единственным) инструментом этого метода является анкета, состоящая не только из опросного листа и «паспортички», но и из преамбульно-инструктивного раздела. Значимость последнего нельзя недооценивать, так как в условиях заочного общения с респондентом преамбула - единственное средство мотивации респондента на заполнение анкеты, формирования его установки на искренность ответов. Кроме того, в преамбуле говорится о том, кто и зачем проводит опрос, даются необходимые комментарии и инструкции по работе респондента с анкетой.
Главная часть анкеты (опросный лист) разрабатывается не только на основе общих требований к опросу, но и с учетом ряда дополнительных соображений. В анкете можно и нужно ставить:
9) вопросы-«меню», т. е. вопросы с поливариантными ответами, когда респондент может выбрать любое сочетание вариантов ответов;
10) вопросы-«диалоги», ответы на которые составляются из ответов воображаемых лиц;
11) шкальные вопросы, т. е. такие, ответ на которые заключен в шкалировании чего-либо;
12) табличные вопросы, предполагающие ответ в форме заполнения таблицы;
13) закрытые вопросы, т. е. сопровождаемые всеми теоретически возможными вариантами ответа, из которых рес понденту предстоит выбрать тот, который соответствует его мнению;
14) открытые вопросы, не содержащие ни одного варианта ответа, предполагающие, что респондент напишет то, что хочет, в специально отведенном месте анкеты;
15) полузакрытые, точнее, частично закрытые (или частично открытые) вопросы, на которые заранее дана лишь часть вариантов ответа (респондент; не удовлетворенный ими, может дописать свой вариант).
Разрабатывая текст анкеты, следует избегать однообразия пользуемых типов и форм вопросов Открытые вопроссы, скажем, предпочтительнее закрытых, если важно выявить нюансы мнений респондентов, но полученную на их основе иформацию трудно будет формализовать и обработать. Закры-ре вопросы, особенно в форме «меню», шкал, таблиц более удобны для обработки, но не дают гарантии учета полноты респондентских оценок.
Постановка в анкете контрольных вопросов Традиционная для социологического анкетирования логика устроения вопросников строится на принципе «от общего к частностям», при этом последующие вопросы играют роль контрольных по отношению к предыдущим. Но иногда целесообразно руководствоваться противоположным принципом — «от частностей к общему».
Например, в таком случае. Замечено, что на анкеты, содержащие много вопросов, социологи получают меньшую информацию, чем проектировалось, прежде всего потому, что конец опросного листа оказывается незаполненным.
4.2. Интервьюирование - форма очного проведения опроса, при котором исследователь находится в непосредственном контакте с респондентом. Этот метод предпочтительнее анкетирования в следующих отношениях:
а) вопросов без ответов при нем практически не бывает;
б) неопределенные или противоречивые ответы могут быть уточнены;
в) имеется возможность наблюдения за респондентом и фиксации не только его вербальных ответов, но и невербальных реакций;
г) получаемая информация полнее, глубже и достовернее по сравнению с анкетой.
Главный недостаток метода интервьюирования - его малая оперативность, существенные затраты времени, необходимость большого числа интервьюеров, невозможность его использования в ситуациях краткосрочных массовых опросов. Для начинающих социологов он представляет немало трудностей, так как требует специальной подготовки и солидного тренинга. К тому же разные виды интервьюирования предполагают наличие у исследователя неоднозначных наборов знаний и умений.
Наибольшее распространение в социологии получило стандартизированное интервью, отличительной особенностью которого является жесткая последовательность, заранее подготовленные четкие формулировки вопросов и продуманные модели ответов на них. Его можно проводить по опросному листу анкеты, что зачастую и делается для контроля и дополнения данных анкетирования.
Несколько реже используют полустандартизированное интервью. Оно проводится на основе не формализованного опросного листа, а памятки («путеводителя») с перечнем обязательных вопросов, как правило, полузакрытых, не исключающих обсуждения с респондентом иных, но связанных с темой исследования проблем.
Еще реже встречаются фокусированные интервью, в которых стандартизирован лишь исходный вопрос (правда, в нескольких вариациях), а главная задача видится в сосредоточении внимания респондентов на обсуждении того варианта проблемы, который представляется им самым важным.
Только опытные социологи (да и то не всегда) применяют свободное и разведывательное интервью. Свободным называют такое интервью, когда перед интервьюером стоит проблема собрать соответствующую исследовательским задачам информацию без наличия предварительно разработанного инструмента. Здесь социолог свободен в выборе вопросов, определении их порядка, количества и способов выражения, а также приемов фиксации информации.
Разведывательное интервью (другое его обозначение — глубинное используют при определении и/или уточнении формулировки рабочих гипотез на этапе разработки программы исследования. Его цель не только и не столько в том, чтобы получить информацию об объекте, столько в выяснении того, какую информацию предстоит произвести в предстоящем исследовании. Как интервьюер, так и респондент свободны в выборе способов ведения беседы.
Каждый из пяти охарактеризованных типов интервью может реализоваться:
а) однократно или панельно (многократно через определенный временной интервал);
б) в межличностной (интервьюер - респондент), личностно-групповой (группа интервьюеров - респондент или, наоборот, интервьюер - группа респондентов) и группо-групповой форме (когда группа интервьюеров беседует с группой респондентов).
Диапазон требований к интервьюерам, работающим в столь разных ситуациях, естественно, весьма широк Для проведения разовых стандартизированных интервью межличностного характера можно не привлекать квалифицированных социологов (порой это даже. желательно, чтобы повысить непредвзятость данных). Разведывательные, свободные, фокус-групповые и некоторые другие интервью под силу только социологам экстра-класса.
4.3. Прессовый опрос — разновидность анкетирования, осуществляющаяся посредством периодической печати. Основные преимущества: оперативность, массовость, экономичность, откровенность респондентов, обусловленная добровольностью их участия в опросе.
Главные его недостатки: низкая репрезентативность, невысокие показатели возврата заполненных анкет, малочисленность вопросов, преобладание закрытых вопросов, ограниченные возможности применения шкальных, табличных, диалоговых, менюобразных, контрольных и фильтровочных вопросов, вероятность влияния на респондента других лиц.
Обязательные требования к методу: 1) предварительная апробация (пилотаж) среди всех качественно различных групп читателей данной прессы; 2) предельная простота формулировок вопросов и инструкции к заполнению; 3) использование разных шрифтов при публикации (для выделения смысловой структуры анкеты); 4) повторная перепечатка анкеты в той же газете через неде-лю-полторы после первой публикации; 5) оглашение результатов опроса на страницах этого же издания.
Так как каждая газета имеет своих постоянных читателей, j отличающихся от прочих людей рядом социальных характеристик (уровнем материального достатка, местом жительства, идеологическими, политическими и другими пристрастиями), то по результатам прессового опроса, проведенного одной газетой, нельзя судить о состоянии общественного мнения, присущего всему населению. Отсюда проистекает желательность и потребность одновременности проведения прессовых опросов по одной и той же анкете в газетах различных направлений.
4.4. Почтовый опрос - форма анкетирования посредством почты, предполагающая рассылку анкет (по специально подобранным адресам) тем лицам, которые в совокупности репрезентируют изучаемый объект.
Достоинства метода — это возможности: а) получить ответы на вопросы деликатного и интимного характера, б) охватить опросом населенные пункты, куда анкетерам невозможно добраться, в) иметь дополнительную информацию, корректирующую данные, произведенные любым иным методом, г) экономить средства (почтовый опрос обходится, как минимум, в два раза дешевле обычного интервьюирования).
Недостатки: низкий возврат анкет, перекосы репрезентативности, неизбежность браковки, нарушение правила анонимности опроса, усиливающее искажение ответов.
Обязательные требования данного метода: 1) тщательный, многоаспектный и многоразовый пилотаж проекта анкеты; 2) обязательная инструкция к ее заполнению; 3) шифровка конвертов 4) вложение в почтовые отправления чистого конверта для возврата анкеты; 5) напоминание респондентам о необходимости возврата заполненной анкеты (телефоном, почтой и иными средствами).
4.5. Телефонный опрос — специфический синтез анкетирования и интервьюирования, используемый, как правило, в рамках одного города или иного населенного пункта. Популярность использования этого метода в современных условиях повышается, особенно, в периоды избирательных кампаний.
Основные преимущества: оперативность, краткосрочность и экономичность. Главный недостаток: невозможность соблюдения правила репрезентативности выборки. Это обстоятельство обусловлено отсутствием телефонов у определенных социальных групп населения, большим количеством отказов абонентов от опроса по разнообразным причинам и поводам и многими другими факторами.
Обязательные требования к методу: 1) предварительное изучение карты города, мест контактного проживания представителей разных социальных групп, расположения АТС; 2) разработка специального инструмента, включающего картограмму опроса, опросных бланков и кодировочных листов, дневника и протокола опроса, обстоятельной инструкции интервьюерам; 3) наличие телефонных справочников; 4) соблюдение заранее установленного шага (интервала) при наборе номера телефонов одной АТС; 5) особая подготовка, в том числе специальный тренинг телефонных интервьюеров; 6) повышенная требовательность к их честности; 7) обязательность контроля за их деятельностью; 8) перепроверка полученных данных путем выборочных контрольных опросов оп рошенных абонентов.
4.6. Факсовый (телетайпный, телеграфный) опрос — редко используемая в собственно научных целях форма проведения анкетирования, при которой в качестве единиц отбора респондентов выступают учреждения и организации, имеющие факсовую, телетайпно-телеграфную или иную электронную связь с социологическим центром. Встречается в двух разновидностях, отличающихся реальным составом респондентов. В первой — респондентами выступают руководители означенных предприятий и учреждений, во второй - круг респондентов расширен за счет опрсса руководителями (или социологами) тех лиц, которые определены организаторами опроса.
Главное достоинство метода — сверхоперативность и экспертная значимость получаемой информации. Недостатки: предельн сжатый вопросник (не более пяти позиций), закрытость вопросов ограниченность вариантов ответов (не более семи).
4.7. Телевизионный экспресс-опрос — метод сбора не столько социологической, сколько политологической информации, используемый ведущими политических телевизионных программ. Техничка этого метода предполагает: 1) формулирование телеведущим родного наиболее актуального вопроса; 2) мотивирование телезрителей на высказывание своего ответа на поставленный вопрос в форме либо «да», либо «нет»; 3) просьбу к телезрителям немедленно позвонить по указанному телефону и продекларировать свою позицию до окончания данной телепередачи (т. е. в течение, 20-30 минут); 4) оперативный подсчет кода опроса с демонстрацией этого подсчета на электронном табло; 5) комментирование полученных результатов.
Этот привлекательный для многих прием тележурнали стики способен дать только поверхностное представление об общественном мнении вообще, по поставленному вопросу в частности. Он не может выявить умонастроения всего народа, так как данную телепередачу видели не все, а возможность позвонить в телестудию имели только немногие. Тем не менее, этот метод может использоваться в социологических исследованиях, естественно, без претензий на роль главного и объективного.
Референдумы, плебисциты и иные общенародные голосования — политические мероприятия, которые связаны с опросом населения, а поэтому должны быть использованы для социологического анализа общественного мнения и степени социальной напряженности. К сожалению, при разработке вопросов, выносимых на народное голосование, научные нормативы нарушаются в угоду политическим интересам и амбициям их представителей. Это резко снижает социологическую ценность результатов.
Григорьев, Ростов Начала современной социологии
41. Особистість в системі соціальних зв’язків. Етапи і агенти соціалізації
В наш час актуалізується проблема включення особистості в соціальну цілісність, в соціальну структуру суспільства, де вона є основним елементом. Проте поруч з поняттям "особистість " в нашому повсякденному і науковому вжитку звичними стали й такі терміни, як "людина", "індивід", "індивідуальність". Чи означають вони один і той же феномен, чи між ними є якісь відмінності? Найчастіше всі ці слова вживаються як синоніми, але якщо підійти чіткіше до визначення цих понять, то можна виявити суттєві смислові відтінки. Людина — поняття найбільш загальне. Індивід розуміється як окрема, конкретна людина, як представник людського роду. Індивідуальність можна визначити як сукупність рис, що відрізняють одного індивіда від іншого, причому виділення різних рис проводиться на найрізноманітніших рівнях — біохімічному, фізіологічному, психологічному, соціальному та інших. Поняття Особисто вводиться для виділення (акцентування) неприродної ("надприродної", соціальної) сутності людини і індивіда, тобто акцент робиться на соціальну сторону людини. Людина в цьому ключі виступає як носій соціальних якостей і рис певне поєднання яких і визначає її як особистість, і саме в цьому розумінні людина виступає в якості висхідного окремо взятого елемента соціальної структури, а особистість — в якості особливої соціологічної категорії.
Отже, особистість (зауважимо, що в соціології існує понад 60 визначень особистості) — це інтегральна соціальна якість, яка формується у індивідуальному процесі включення його в систему суспільних відносин, опанування ним матеріальних, духовних предметів людської культури, соціального досвіду. Особливості фізичної і науково-психологічної організації індивіда — одна із умов формування особистості, але її сутність усе ж визначається соціальним середовищем. Об'єктивна соціальна реальність багато в чому зумовлює наявність і зміст процесу самореалізації людини, її входження в соціальну структуру суспільства, формування різних типів особистості.
Процес засвоєння особистісних якостей людиною на різних етапах її існування визначається в соціології поняттям "соціалізація" (лат. socialis суспільний). Під соціалізацією розуміється процес входження (включення) індивіда у соціум, що породжує зміни в соціальній структурі суспільства і в структурі особистості. Останнє обумовлюється соціальною активністю людини і її здатністю при взаємодії із середовищем не лише засвоювати його вимоги (адаптація), але й змінювати це середовище, активно впливати на нього (інтеграція), визначати свій "життєвий світ ". Правда, іноді уявляють, що процес соціалізації охоплює навчання дітей, підготовку до дорослого життя, засвоєння елементарних правил суспільного життя. Насправді це лише вузьке значення даного терміну. Соціологи користуються більш ширшим тлумаченням. Соціалізація — складний процес засвоєння соціальних ролей і культурних потреб, який починається з малечого віку і закінчується в глибокій старості (із смертю людини).
Шкільне, університетське, виробниче або будь-яке інше навчання — лише технічний захід, організований для набуття знань. Молода людина слухає лекції, читає книги, виконує домашні і семінарські завдання, проходить період практики і складає іспити. На завершення вона одержує сертифікат, що засвідчує її кваліфікацію в певній галузі знань. Таке навчання може тривати 5 років, а може всього 5 місяців. Однак навчання предмету і навчання життю — зовсім різні речі. Ніякий вчитель, ніяка школа не можуть раз і назавжди навчити людину бути хорошою дружиною або домогосподаркою, сім'янином, бізнесменом, музикантом, справжнім спеціалістом будь-якої справи. Цьому треба навчатися все життя, здійснюючи помилки і долаючи їх, але робити все це не в штучних, а реальних умовах життя.
Неможливо навчитися соціальній ролі за допомогою книжки або за методом ділової гри, хоча вдосконалити себе в ній таким чином можна. Кожна соціальна включає численні культурні норми, правила і стереотипи поведінки, невидимими соціальними нитками — правами, обов'язками, відносинами — вона зв'язана з іншими ролями. І все це треба засвоювати. Тому і до соціалізації є підходить термін "засвоєння", а не "навчання". Він ширший за змістом і в себе навчання як одну з частин.
Оскільки за роки свого життя людина вимушена засвоювати не одну, а багато соціальних ролей, просуваючись за віковою і службовою драбинкою, процес соціалізації продовжується все життя. До глибокої старості людина засвоює свої уподобання, погляди на життя, правила поведінки, ролі і т. д. Причому слід наголосити, що без включення людини в той або інший вид діяльності (економічної, суспільно-політичної, духовної і т. д.), сумісної з іншимими, процес соціалізації, формування особистості неможливий. Процес соціалізації в соціології розглядається як двоєдиний процес інтеріорізаціії і екстеріоризації. Під інтеріоризацією розуміється перехід зовнішніх за своєю формою процесів у внутрішні процеси свідомості, за яким вони зазнають відповідну трансформацію, узагальнюються, стають здатними до подальшого розвитку. Під екстеріоризацією розуміється об'єктивація внутрішнього світу людини в практичній діяльності. Найважливішими елементами соціалізації є: 1) соціальне середовище; 2) людина як суб'єкт діяльності; 3) спілкування; 4) суб'єкт соціалізації. В ході взаємодії особистості із середовищем утворюються суб'єктивні, феномени соціалізації. Вони знаходять своє віддзеркалення в таких особистісних системах, як соціальні потреби і інтереси, соціальні орієнтації і позиції, стратегічна організація поведінки, соціальна активність. Перші дві системи називають мотиваційними, третю — організуючою, четверту — реалізуючою.
Соціальні потреби і інтереси перш ніж стати джерелом суспільної активності глибоко усвідомлюються особистістю, стають її ідеальним усвідомленням. Потреби виражають її особливий стан, а інтереси — вибіркове відношення до матеріальних і духовних потреб і до процесу їх задоволення.
Соціальні орієнтації і позиції — сукупність цілей, установок і ціннісних критеріїв особистості, які об'єктивізуються у відповідних стереотипах соціальної поведінки. Позиція виражає внутрішнє відношення людини до свого становища в суспільстві, до зовнішнього світу, надає орієнтації об'єктивний характер, і суб'єктивну мотивованість і особистісний сенс, визначає через систему установок характер і зміст програми її соціальних дій.
Стратегічна організація поведінки — сукупність засобів приведення в дію мотивованих систем соціалізації, є проміжною ланкою між потребами, інтересами, орієнтаціями і позиціями особистості, з одного боку, і її соціальною активністю — з другого. Система внутрішньої стратегічної активізації поведінки здійснює перехід від спонукальної до виконувальної регуляції процесу соціалізації.
Система соціальної активності, яка охоплює діяльність і поведінку людини, об'єктивує людину у створюваних нею матеріальних і духовних цінностях, заключною ланкою, інтегрованим показником її соціалізації.
Як і будь-який інший процес, соціалізація характеризується періодичністю И стійкістю протікання. В соціологічній літературі (Ч. Кулі, Дж. Мід, 3. Фрейд,] Ж. Піаже, Я. Гелінський) в соціалізації зазвичай виділяють три періоди: дотрудовий, трудовий і післятрудовий і чотири стадії:
рання (від народження до поступлення в школу);
навчання (з моменту поступлення в школу до закінчення очних форм загальної і спеціальної освіти). Це період молодості, яка має, за Б. Ананьєвим,ранній (21—25 років) і пізній етап (26—34 роки);
соціальна зрілість (основна, яка охоплює період активної трудової і суспільно-політичної діяльності);
завершення життєвого циклу (з моменту припинення постійної трудової діяльності в рамках офіційних організацій).
Такий поділ на періоди і стадії дозволяє вивчати специфіку і особливості соціалізації дитини, молоді, людей зрілого і пенсійного віку. Ми не поділяємо точку зору, згідно якої пенсійний статус людини визначається як етап десоціалізації, яка починається після завершення періоду соціалізації. Адже і у пенсійному віці чимало людей займається неофіційною трудовою діяльністю, засвоює новий досвід і нові функції. Інша справа — коли мова йде про ре соціалізацію.
Безпорадність дитини, її залежність від оточуючих примушує думати, процес соціалізації відбувається за чиєюсь допомогою зі сторони. Так воно і є. Помічники — це люди і установи. їх називають агентами соціалізації.
Агенти соціалізації — люди і установи (соціальні структури), які відповідають за навчання культурним нормам і засвоєння соціальних ролей. До них відносять:
агентів первинної соціалізації — батьків, братів і сестер, бабців і дідів, близьких і далеких родичів, друзів сім'ї, однолітків, вчителів, тренерів, лікарів, лідерів молодіжних групувань;
агентів вторинної соціалізації — представників адміністрації школи, училища, університету (інституту), підприємства, армії, міліції, церкви, держави, засобів масової інформації, політичних партій і т. д.
Оскільки соціалізація в даному випадку поділяється на два види — первісну і вторинну, остільки і агенти соціалізації діляться на первинних і вторинних.
Первинна соціалізація торкається безпосереднього оточення і включає перш за все сім'ю і друзів. Вторинна відноситься до опосередкового, або формального оточення і складається із впливу установ і інститутів. Роль первинної соціалізації є великою на дотрудовому періоді і ранній та навчальній стадії, а вторинної — на трудовому і післятрудовому періоді і на стадії соціальної зрілості і завершення життєвого циклу особистості.
Агенти вторинної соціалізації впливають у вузькому напрямі, вони виконують .одну-дві функції. Школа дає знання, підприємство — засоби існування, церква — духовне спілкування і т. п. Агенти первинної соціалізації універсальні, вони виконують безліч функцій: батько виконує роль здобувача засобів і існування, опікуна, дисциплінатора, вихователя, вчителя, друга. Однолітки виступають в ролі партнерів з ігор і квазібатьків: старші діти опікуються і турбуються про молодших.
І на закінчення звернемо увагу на важливість "соціалізації до смерті". Найбільший провал існує саме в кінці життєвого шляху. По-суті, людину ніхто і ніде не готує до старості і смерті. Доінструальне, традиційне суспільство орієнтовано швидше в бік старості, ніж юності. Літніх людей поважають за їх старість, а в сім'ї для них було приготовлене найпочесніше місце. В сучасному суспільстві їх знання здаються архаїчними, авторитет — скинутим, а самі вони — непотрібними своїм дітям. Найкраще, що вони можуть зробити, — це не бути тягарем. Не стільки суспільство знехтувало літніх людей, скільки зникли соціальні ролі, які виконувались колись ними. Вони страждають навіть не від природного процесу старіння, а від ізоляції, відчуження і нерозуміння, від кризової ситуації, яка склалась в нашій країні.
Так як суспільство зацікавлене у ефективності соціальних структур, що виникають в процесі матеріального і духовного відтворення населення, то управління процесами соціалізації індивідів, подолання в них елементів стихійності набирає не лише соціальної, але й стратегічної значущості.
42. Особливості застосування методу фокус-груп
Метод фокус-группы в последние годы получил широкое распространение как один из наиболее оперативных и эффективных способов сбора и анализа социальной информации. Заметим, что он применяется, как правило, в сочетании с количественными методами, может играть при этом как дополнительную, так и ключевую роль. Кроме того, он включает в себя элементы количественных методов (включенное наблюдение, правило репрезентативной выборки и др.).
Реализация данного метода предполагает формирование нескольких дискуссионных групп (чаще — по 10—12 чел.) и проведение в них обсуждения исследуемой проблемы с целью ее более глубокого понимания и поиска оптимальных путей решения. Фокус внимания участников групповых дискуссий при этом сосредоточивается на каком-то одном важном аспекте проблемы, а внимание исследователей фокусируется на выяснении мнений участников по поставленному вопросу, на значении различных точек зрения представителей разных социальных категорий а также на поиске возможных путей достижения консенсуса Фокус-групповое обсуждение исследуемой проблемы гораздо продуктивнее, нежели выяснение мнений о ней методами анкетирования и индивидуального интервьюирования. Оно предпочтительнее в силу следующих факторов:
Но все эти достоинства характеризуемого метода проявляются при условии соблюдения определенных требований к организации работы фокус-групп. Речь идет о требованиях предъявляемых к исследователям при решении ими вопросов,связанных с:
При определении необходимого количества групп решающее значение имеет учет следующих обстоятельств:
их должно быть не менее двух, чтобы соблюсти минимум условий сопоставимости мнений их участников;
количество фокус-групп должно быть достаточным для того, чтобы выявить мнения представителей тех групп населения, которые гипотетически по-разному относятся к изучаемой проблеме;
увеличение количества групп, желательно продолжать, пока в обсуждениях появляются новые мнения, т. е. до тех пор, пока дискуссии не станут повторяться, «идти по кругу».
Состав участников групп устанавливается с учетом их следующих характеристик:
6) культурные различия. Желательно не включать в одну группу представителей разных культур;
Продолжительность заседания фокус-группы. Как правило, фокус-группа длится не более, чем 1,5-2 часа. Иногда целесообразно проводить короткие заседания групп (30-40 минут). В исключительных случаях, когда метод фокус-групп играет роль основного способа интеграции новых идей, продолжительность группового обсуждения достигает 6-8 часов.
Количество участников. Как уже отмечалось, обычно в одном заседании фокус-группы участвуют 10—12 человек. Вместе с тем существует довольно распространенная практика проведения заседаний групп в составе 5-6 человек. Целесообразность сокращения численности фокус-групп объясняется некоторыми проблемами, возникающими в больших группах. В главном эти проблемы сводятся к следующему:
в большой группе участники имеют меньше времени для выступлений, дискуссии длятся дольше, порой не приводят к должному результату;
ведущий дискуссию (модератор) в большой группе вынужден действовать директивно, жестко ограничивая во времени ее участников;
в большой группе многие чувствуют себя менее комфортно, чем в малой, их возможности отстоять свою точку зрения снижаются.
Главным фактором, определяющим размер группы, является цель ее проведения, характер обсуждающейся проблемы. Если цель фокус-группы состоит в получении возможно большего количества новых идей, то предпочтительнее крупная группа. Если же мы хотим выявить максимально глубокие и развернутые мнения каждого респондента, то желательно формировать малочисленные группы.
Выбор места проведения и его оснащение. Для проведения фокус-групп необходимо следующее, как минимум, стандартное оборудование: аудио и видеотехника. Размещаются участники фокус-группі по кругу, причем модератор в центре.
Григорьев, Ростов Начала современной социологии
43. Особливості соціалізації в Україні на сучасному етапі (об’єкт, предмет, задачі, гіпотези соц. дослідження)
Поведінка «дітей» більш або менш тотожна поведінці «батьків». Та коли ми просуваємося вгору по еволюційній драбині, ці спостереження стають все менш і менш слушними: вищі тварини мусять навчатися належної поведінки. У ссавців малята майже цілком безпорадні відразу по своєму народженні, і про них мають подбати старші, та найбезпораднішою серед цих новонароджених є людська дитина. Вона потребує допомоги протягом принаймні перших чотирьох або п'яти років свого життя інакше вона не змогла б вижити.
Соціалізація це процес, через який безпорадне маля поступово перетворюється на особу, яка розуміє і саму себе, і навколишній світ, набуває знань та звичок, притаманних культурі, в якій він (або вона) народився. Соціалізація це не той вид «культурного програмування», коли дитина пасивно засвоює впливи, яких вона (або він) зазнає. Навіть щойно народжений малюк має потреби та вимоги, які впливають на поведінку тих, хто за нього відповідальний: дитина від самого початку є створінням активним.
Соціалізація поєднує між собою різні покоління. Народження дитини змінює життя тих, хто відповідальний за її виховання, і вони самі багато чого навчаються, набувають нового досвіду. Батьківство звичайно прив'язує діяльність дорослих до своїх дітей на все подальше життя і тих, і тих. Старші люди залишаються батьками, безперечно, й тоді, коли в них з'являються онуки, і, таким чином, виникає нова система споріднених зв'язків, поєднуючи між собою різні покоління. І хоча процес засвоєння елементів своєї культури відбувається набагато інтенсивніше в ранні дитячі літа, аніж пізніше, процес навчання і пристосування до середовища відбувається протягом усього життя.
Нинішню культурну ситуацію в Україні можна схарактеризувати як результуючу найрізніших культурних впливів і тяжінь, що й породжує як соціальну, так і внутрішньоособистісну семантичну напруженість. І неабияким чином тут дається взнаки мінливий ціннісний статус того, що ми називаємо успіхом. У цьому контексті становить інтерес порівняльний розгляд тих змістів, які визначають розуміння успіху в тому чи іншому культурному середовищі.
Моніторингові соціологічні дослідження ціннісних установок і життєвих планів молоді, в яких авторові свого часу довелося брати участь (1996-1998 роки), виявляють серйозний дрейф ціннісно-нормативних установок наших молодих людей убік прагматизму й індивідуалізму, посилення значущості матеріального чинника в системі показників, що формують почуття задоволеності життям і уявлення про особисті успіхи. Ці ж дослідження вказують на посилення інтегральної установки в системі диспозицій нинішніх молодих людей стосовно своїх соціальних завдань, планів і домагань.
Переформулювання даних результатів у термінах розуміння успіху дає змогу з достатнім ступенем упевненості стверджувати, що в сукупності параметрів, які характеризують уявлення про успіх, властиві нашій молоді, матеріальний статок посідає одне з центральних місць. Суттєвими рисами є преферентність індивідуального успіху щодо колективного, готовність покладатися тільки на себе і кидати виклик обставинам у прагненні досягти своєї цілі.
У цьому зв'язку варто пильніше розглянути його культурну генезу, а також культурне підґрунтя конкуруючих уявлень. Оскільки для поглибленого аналізу рамки статті надто тісні, звузимо завдання до виокремлення кількох, на наш погляд, найістотніших у контексті поставленої мети, складових успіху.
1. Гроші, багатство, матеріальні цінності, власність, їхній сенс і місце в культурно заданому уявленні про успіх; культурні корені індивідуального ставлення до грошей, багатства, матеріальних символів успішності здійснення життєвого проекту.
2. Індивідуальний і колективний успіх; культурно зумовлені преференції й акценти, культурні витоки колективістських та індивідуалістичних установок у процесі формування індивідуальної формули успіху.
__________________________________________
Об’єкт – це сфера соціальної дійсності, на яку спрямована соціальна дія. Ним може виступати як соціальні процеси, явища та зв’язки, так і соціальні спільності
Предмет – це та сторона об’єкта, яка цікавить дослідника. Без визначення предмета не можна стверджувати, що про те, що проблема вивчена.
Гіпотези- обгрунтовані передбачення про причини і фактори, що визначають характер досліджуваного явища, які потребують емпіричного підтвердження чи спростування.
Процеси реформування, які проходять в Україні, по-новому висвітлюють проблему соціалізації молоді. Актуальність соціалізації визначається складністю часу. Розпалися раніше створені обєднання і організації, молоді люди залишилися на одинці із собою, почався процес десоціалізації. Сьогоднішня ситуація неоднозначна – з однієї сторони, молодь – утворює значну долю у новому поколінні підприємців, менеджерів, банківських працііівників, з іншої – молодь – одна із незахищених верств населення, значно погівршилося її матеріальне становище, сповільнився соціальний ріст (глубоке протиріччя – невідповідність нових соц-ек вимог до якостей особистості молодої людини)
17