Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Поняття та склад земель оздоровчого призначення.
Відповідно до ст. 47 ЗКУ, «До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей.»
Дане визначення слід розуміти звужено, адже «природні лікувальні властивості, що використовуються для профілактики захворювань і лікування людей», у тій чи іншій мірі має переважна більшість земель. Землями ж оздоровчого призначення на сьогодні все-таки прийнято вважати лише ті, які в установленому порядку оголошені курортами (це випливає із визначення курорту, вміщеного у ст. 1 ЗУ «Про курорти»). Станом на 01.01.2005 площа земель оздоровчого призначення в Україні становила лише 31,9 тис. гектарів1037.
Ю. С. Петлюк пропонує визначати землі оздоровчого призначення як «землі курортів та лікувально-оздоровчі місцевості, що містять природні ресурси, які мають лікувальні властивості та використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань, лікування та медичної реабілітації людей» .
На наш погляд, до земель оздоровчого призначення також можна віднести землі, зайняті водними об'єктами, віднесеними до категорії лікувальних, що знаходяться поза межами курортів. Перелік лікувальних водних об'єктів на підставі ст. 62 ВКУ затверджений ПКМ від 11.12.1996 № 1499 «Про затвердження переліку водних об'єктів, що відносяться до категорії лікувальних». Згідно зі ст. 63 ВКУ, такі об'єкти «використовуються виключно у лікувальних і оздоровчих цілях». Між тим, питання про режим земель під згаданими об'єктами поки що не отримало однозначного законодавчого і навіть доктринального вирішення.
Межі курортів одночасно є межами округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони курорту (ч. ч. 1,2 ст. 28 ЗУ «Про курорти»: «Округ санітарної охорони - це територія земної поверхні, зовнішній контур якої збігається з межею курорту В межах цієї території забороняються будь-які роботи, що призводять до забруднення грунту, повітря, води, завдають шкоди лісу, іншим зеленим насадженням, сприяють розвитку ерозійних процесів і негативно впливають на природні лікувальні ресурси, санітарний та екологічний стан природних територій курортів. Для курортів, які використовують родовища корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів (підземні мінеральні води, лікувальні грязі тощо), встановлюються округи гірничо-санітарної охорони.»
Існування округів санітарної (гірничо-санітарної) охорони передбачено також ч. ч. 2,3 ст. 48 ЗКУ, ч. 2 ст. 62 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища».
Територія таких округів поділяється на зони (ст. ЗО ЗУ «Про курорти»): «Округ санітарної охорони поділяється на три зони:
- перша зона (зона суворого режиму);
- друга зона (зона обмежень);
- третя зона (зона спостережень).
Встановлення меж зон санітарної охорони здійснюється в порядку розроблення проектів землеустрою.»
Для кожної із зон встановлений особливий правовий режим (ст. ст.. 31- 33 ЗУ «Про курорти»). Межі зон визначаються у рішенні про оголошення природної території курортом (див., наприклад, ЗУ «Про оголошення природних територій міста Бердянська Запорізької області курортом державного значення» від 11.01.2005).
Ст. 4 ЗУ «Про курорти» передбачає поділ курортів на курорти державного та місцевого значення, що впливає на правовий режим відповідних земель.
2. Особливості правового режиму земель оздоровчого призначення.
До таких особливостей можна віднести:
1. Особливості, що безпосередньо випливають із цільового призначення. На землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель (ч. 1 ст. 48 ЗКУ).
Більш детальний перелік обмежень та заборон вміщений у ст. ст.. 31-33 ЗУ «Про курорти», які визначають правовий режим різних зон округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони курорту: XIV. Правовий режим земель природно-заповідного фонду та іншого...
«Стаття 31. Перша зона (зона суворого режиму). Перша зона (зона суворого режиму) охоплює місця виходу на поверхню мінеральних вод, території, на яких розташовані родовища лікувальних грязей, мінеральні озера, лимани, вода яких використовується для лікування, пляжі, а також прибережну смугу моря і прилеглу до пляжів територію шириною не менш як 100 метрів. На території першої зони (зони суворого режиму) забороняється:
- користування надрами, не пов'язане з використанням природних лікувальних ресурсів, розорювання земель, провадження будь-якої господарської діяльності, а також інші дії, що впливають або можуть вплинути на розвиток небезпечних геологічних процесів, на природні лікувальні фактори курорту та його екологічний баланс;
- прокладення кабелів, у тому числі підземних кабелів високої напруги, трубопроводів, інших комунікацій;
- спорудження будь-яких будівель та інших об'єктів, не пов'язаних з експлуатаційним режимом та охороною природних і лікувальних факторів курорту;
- скидання дренажно-скидних та стічних вод;
- влаштування стоянок автомобілів, пунктів їх обслуговування (ремонт, миття тощо);
- влаштування вигребів (накопичувачів) стічних вод, полігонів рідких і твердих відходів, полів фільтрації та інших споруд для приймання та знешкодження стічних вод і рідких відходів, а також кладовищ і скотомогильників;
- проїзд автотранспорту, не пов'язаний з обслуговуванням цієї території, використанням родовищ лікувальних ресурсів або природоохоронною діяльністю;
- постійне і тимчасове проживання громадян (крім осіб, які безпосередньо забезпечують використання лікувальних факторів).
На території першої зони (зони суворого режиму) дозволяється провадити діяльність, пов'язану з використанням природних лікувальних факторів, на підставі науково обґрунтованих висновків і результатів державної санітарно-гігієнічної та екологічної експертиз виконувати берегоукріплювальні, протизсувні, протиобвальні, протикарстові та протиерозійні роботи, будувати хвилерізи, буни та інші гідротехнічні споруди, а також влаштовувати причали.
Забудова цієї території (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт та упорядкування об'єктів містобудування) здійснюється відповідно до законодавства, державних стандартів і норм, затвердженої містобудівної документації.
Стаття 32. Друга зона (зона обмежень). Друга зона (зона обмежень) охоплює:
- територію, з якої відбувається стік поверхневих і ґрунтових вод до місця виходу на поверхню мінеральних вод або до родовища лікувальних грязей, до мінеральних озер та лиманів, місць неглибокої циркуляції мінеральних та прісних вод, які формують мінеральні джерела;
- природні та штучні сховища мінеральних вод і лікувальних грязей; територію, на якій знаходяться санаторно-курортні заклади та заклади відпочинку і яка призначена для будівництва таких закладів; парки, ліси та інші зелені насадження, використання яких без дотримання вимог природоохоронного законодавства та правил, передбачених для округу санітарної охорони курорту, може призвести до погіршення природних і лікувальних еректорів курорту.
На території другої зони (зони обмежень) забороняється:
- будівництво об'єктів і споруд, не пов'язаних з безпосереднім задоволенням потреб місцевого населення та громадян, які прибувають на курорт;
- проведення гірничих та інших видів робіт, не пов'язаних з безпосереднім упорядкуванням території;
- спорудження поглинаючих колодязів, створення полів підземної фільтрації;
- забруднення поверхневих водойм під час здійснення будь-яких видів робіт;
- влаштування звалищ, гноєсховищ, кладовищ, скотомогильників, а також накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, інших відходів, що призводять до забруднення водойм, ґрунту, фунтових вод, повітря;
- розміщення складів пестицидів і мінеральних добрив;
- здійснення промислової вирубки зелених насаджень, а також будь-яке інше використання земельних ділянок і водойм, що може призвести до погіршення їх природних і лікувальних факторів;
- скидання у водні об'єкти сміття, стічних, підсланевих і баластних вод, витікання таких вод та інших речовин з транспортних (плавучих) засобів і трубопроводів.
Усі багатоквартирні будинки в межах другої зони (зони обмежень) повинні мати водопровід та каналізацію. Туалети у приватних будинках в обов'язковому порядку мають бути обладнані водонепроникними вигребами. Території тваринницьких ферм асфальтуються і по периметру огороджуються та обладнуються водовідвідними канавами з водонепроникними відстійниками для поверхневих вод. При в’їзді на територію ферм споруджуються капітальні санпропускники з дезінфекційними бар'єрами.
Уразі масового поширення небезпечних та карантинних шкідників і хвороб рослин у парках, лісах та інших зелених насадженнях за погодженням з державною санітарно-епідеміологічною службою дозволяється використання нетоксичних для людини і таких, що швидко розкладаються в навколишньому природному середовищі, пестицидів.
Стаття 33. Третя зона (зона спостережень). Третя зона (зона спостережень) охоплює всю сферу формування і споживання гідромінеральних ресурсів, лісові насадження навколо курорту, а також території, господарське використання яких без дотримання встановлених для округу санітарної охорони курорту правил може несприятливо впливати на гідрогеологічний режим родовищ мінеральних вод і лікувальних грязей, ландшафтно-кліматичні умови курорту, на його природні та лікувальні фактори.
На території третьої зони (зони спостережень) забороняється:
- будівництво підприємств, установ і організацій, діяльність яких може негативно впливати на ландшафтно-кліматичні умови, стан повітря, фунту та вод курорту;
- спуск на рельєф неочищених промислових та побутових стічних вод, проведення вирубок зелених насаджень (крім санітарних рубок).
Третя зона (зона спостережень) є водночас межею округу санітарної охорони курорту і на її території дозволяється проведення видів робіт, які не впливатимуть негативно на лікувальні та природні фактори курорту, не погіршуватимуть його ландшафтно-кліматичних, екологічних і санітарно-гігієнічних умов.»
Безпосереднє відношення до визначення правового режиму земель оздоровчого призначення також мають положення законодавства, що стосуються режиму територій оздоровчих закладів, наприклад, Державні санітарні правила розміщення, улаштування та експлуатації оздоровчих закладів, затверджені наказом МОЗ України від 19.06.1996 № 172.
2. Особливий порядок оголошення місцевостей курортами (ст. ст.. 7-11 ЗУ «Про курорти»). Рішення про оголошення місцевості курортом приймає ВРУ за поданням КМУ (щодо курортних територій державного значення) або ради обласного рівня, Верховна Рада АР Крим за поданням державних адміністрацій обласного рівня, Ради Міністрів АР Крим. Оголошенню передує достатньо складна процедура, що включає подання клопотання, його розгляд, погодження та експертизу;
3. Обмеження на приватизацію санаторно-курортних закладів, а отже, і земельних ділянок, на яких такі заклади розташовані (ст. 26 ЗУ «Про курорти», ст. ст.. 83-84 ЗКУ);
4. Зонування території курортів (див. вище);
5. Пільговий режим оподаткування земельним податком земель оздоровчого призначення. Земельні ділянки деяких санаторно-курортних закладів звільняються від земельного податку (пп. 282.1.4, 282.1.6 ст. 282 ПКУ). З іншого боку, землі курортних населених пунктів оподатковуються за спеціальними, більш високими, ставками (ст. 7); у разі використання земель оздоровчого призначення не за цільовим призначенням оподаткування здійснюється за підвищеними ставками (п. 275.2 ст. 275 ПКУ).
3. Округи і зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів.
Метою санітарної охорони курортів є збереження природних властивостей наявних лікувальних ресурсів, запобігання забруд ненню, пошкодженню та передчасному виснаженню цих ресурсів. З цією метою в межах курорту встановлюється округ санітарної (гірничо-санітарної) охорони, що становить собою територію земної поверхні, зовнішній контур якої збігається з межею курорту. Відповідно до Закону "Про курорти" в межах цієї території забороняються будь-які роботи, що призводять до забруднення грунту, повітря, води, завдають шкоди лісу, іншим зеленим насадженням, сприяють розвитку ерозійних про цесів і негативно впливають на природні лікувальні ресурси, санітарний та екологічний стан природних територій курортів. Для курортів, які використовують родовища корисних копалин що належать до природних лікувальних ресурсів (підземні міне ральні води, лікувальні грязі тощо), встановлюються округи гірничо-санітарної охорони. У разі використання пов'язано між собою родовищ мінеральних вод, суміжних пляжів та інших природних лікувальних ресурсів декількома курортами для них може встановлюватись єдиний округ санітарної охорони.
Зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони створюються навколо об'єктів, де є підземні та відкриті джерела водопоста чання, водозабірні і водоочисні споруди, водоводи, об'єкти оздо ровчого призначення та інші, для їх санітарно-епідеміологічної захищеності. У межах зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони забороняється діяльність, яка може призвести до запо діяння шкоди підземним і відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об'єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені.
Критерії і форми такого зонування добре спостерігаються на прикладі постанови Кабінету Міністрів України "Про затвер дження Положення про Всеукраїнську дитячу оздоровницю — курорт Євпаторія", відповідно до якого курорт Євпаторія включає: курортну зону, яка має природні лікувальні фактори, об'єкти та споруди для їхнього використання, санаторно-курортні заклади відпочинку і культури, а також видовищні заклади, підприємства громадського харчування, торгівлі і побутового обслуговування, призначені для обслуговування дітей та їх батьків, які прибувають на курорт для лікування та оздоров лення; зону, у якій знаходяться житлові будинки, господарські будівлі, спорудження та інші об'єкти, які належать громадянам, що постійно проживають на території курорту; зону, у якій розміщені централізовані об'єкти господарювання; зону сані-тарно-гігієнічних і оздоровчих лісів.
Межі округів і зон санітарної охорони курортів державного значення затверджуються Верховною Радою України одночасно з ухваленням рішення про оголошення природних територій курортними територіями державного значення. Межі округів і зон санітарної (гірничо-санітарної") охорони курортів місцевого значення затверджуються відповідно Верховною Радою АРК, обласними, Київською і Севастопольською міськими радами одночасно з ухваленням рішення про оголошення природних територій курортними територіями місцевого значення.
Режими округів і зон санітарної охорони курортів держав ного значення затверджуються Кабінетом Міністрів України, а курортів місцевого значення — Радою міністрів АРК, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адмі ністраціями відповідно до вимог законодавства про курорти. Відповідно до ст. 33 Закону України від 5 березня 1998 р. "Про відходи" забороняється несанкціоноване скидання і розміщення підходів у підземних горизонтах, на території міст та інших населених пунктів, на територіях природно-заповідного фонду, па землях природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, в межах водоохоронних зон та зон санітарної охорони водних об'єктів та в інших місцях, що може створювати небезпеку для навколишнього природного середовища та здоров'я людини. В ст. 39 Закону "Про охорону земель" встановлено заборону на застосування осадів стічних вод на землях оздоровчого призначення.
Округ санітарної охорони поділяється на три зони, що встановлюються в його межах у порядку розробки проектів землеустрою. Перша зона (зона суворого режиму) охоплює місця виходу на поверхню мінеральних вод, території, на яких розта шовані родовища лікувальних грязей, мінеральні озера, лимани, вода яких використовується для лікування, пляжі, а також при бережну смугу моря і прилягаючу до пляжів територію шири ною не менш 100 м. На території першої зони (зони суворого режиму) забороняється: користування надрами, не пов'язане з використанням природних лікувальних ресурсів, розорювання земель, провадження будь-якої господарської діяльності, а також інші дії, що впливають або можуть вплинути на розвиток небез печних геологічних процесів, на природні лікувальні фактори курорту та його екологічний баланс; прокладка кабелів, у тому числі підземних кабелів високої напруги, трубопроводів, інших комунікацій; спорудження будь-яких будівель і інших об'єктів, не пов'язаних з експлуатаційним режимом і охороною природ них і лікувальних факторів курорту; скидання дренажно-скид них і стічних вод; влаштування стоянок автомобілів, пунктів їхнього обслуговування (ремонт, мийка тощо); влаштування вигребів (накопичувачів) стічних вод, полігонів рідких і твер дих відходів, полів фільтрації та інших споруд для прийому і знешкодження стічних вод і рідких відходів, а також кладовищ і скотомогильників; проїзд автотранспорту, не пов'язаний з обслуговуванням цієї території, використанням родовищ ліку вальних ресурсів або природоохоронною діяльністю; постійне і тимчасове проживання громадян (крім осіб, що безпосередньо забезпечують використання лікувальних факторів).
На території першої зони (зони суворого режиму) дозволя ється здійснювати діяльність, пов'язану з використанням природних лікувальних факторів, на підставі науково обґрунтова них висновків і результатів державної санітарно-гігієнічної та екологічної експертиз, виконувати берегоукріплювальні, про тизсувні, протиобвальні, протикарстові та протиерозійні роботи, будувати хвилеломи, буни та інші гідротехнічні споруди, а також влаштовувати причали. Забудова цієї території (нове будівництво реконструкція, реставрація, капітальний ремонт та упорядкування об'єктів містобудування) здійснюється відповідно до законо давства, державних стандартів і норм, затвердженої містобудівної документації.
Друга зона (зона обмежень) охоплює територію, з якої від бувається стік поверхневих і ґрунтових вод до місця виходу на поверхню мінеральних вод або до родовища лікувальних грязей, до мінеральних озер і лиманів, місць неглибокої циркуляції мінеральних і прісних вод, що формують мінеральні джерела; природні і штучні сховища мінеральних вод і лікувальних грязей та територію, на якій знаходяться санаторно-курортні заклади і заклади відпочинку і яка призначена для будівництва таких закладів; парки, ліси й інші зелені насадження, використання яких без дотримання вимог природоохоронного законодавства і правил, передбачених для округу санітарної охорони курорту, може привести до погіршення природних і лікувальних факторів курорту.
На території другої зони (зони обмежень) забороняється: будівництво об'єктів і споруджень, не пов'язаних з безпосе реднім задоволенням потреб місцевого населення і громадян, які прибувають на курорт; проведення гірничих і інших видів робіт, не пов'язаних з безпосереднім упорядкуванням тери торії; спорудження поглинаючих колодязів, створення полів підземної фільтрації; забруднення поверхневих водойм під час здійснення будь-яких видів робіт; влаштування звалищ, гноє сховищ, кладовищ, скотомогильників, а також накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, інших відходів, що при водять до забруднення водойм, фунту, ґрунтових вод, повітря; розміщення складів пестицидів і мінеральних добрив; здійснення промислової вирубки зелених насаджень, а також будь-яке інше використання земельних ділянок і водойм, що може призвести до погіршення їх природних і лікувальних факторів; скидання у водні об'єкти сміття, стічних, підсланевих і баластних вод, витікання таких вод та інших речовин із транспортних (плаву чих) засобів і трубопроводів.
Усі багатоквартирні будинки в межах другої зони (зони обме жень) повинні мати водопровід і каналізацію. Туалети в приватних будинках в обов'язковому порядку повинні бути обладнані водонепроникними вигребами. Території тваринницьких ферм асфальтуються і по периметру огороджуються та обладнаються водовідвідними канавами з водонепроникними відстійниками для поверхневих вод. При в'їзді на територію ферм споруджу ються капітальні санпропускники з дезінфекційними бар'єрами. У випадку масового поширення небезпечних і карантинних шкідників і хвороб рослин у парках, лісах і інших зелених насадженнях за погодженням з державною санітарно-епідеміоло гічною службою дозволяється використання нетоксичних для людини і таких, що швидко розкладаються в навколишньому середовищі, пестицидів.
Третя зона (зона спостережень) охоплює всю сферу форму вання і споживання гідромінеральних ресурсів, лісові насаджен ня навколо курорту, а також території, господарське викорис тання яких без дотримання встановлених для округу санітарної охорони курорту правил може несприятливо впливати на гідро геологічний режим родовищ мінеральних вод і лікувальних грязей, ландшафтно-кліматичні умови курорту, на його природні і лікувальні фактори.
На території третьої зони (зони спостережень) забороняється; будівництво підприємств, установ і організацій, діяльність яких може негативно впливати на ландшафтно-кліматичні умови, стан повітря, ґрунту та вод курорту; спуск на рельєф неочищених промислових і побутових стічних вод, проведення ви рубок зелених насаджень (крім санітарних рубок). Третя зона (зона спостережень) є водночас межею округу санітарної охо рони курорту і на її території дозволяється проведення видів робіт, що не впливають негативно на лікувальні і природні фактори курорту, не погіршують його ландшафтно-кліматичних, екологічних і санітарно-гігієнічних умов.
4. Особливості використання земель оздоровчого призначення.
Пріоритетність використання земель оздоровчого призна чення у суворій відповідності з їх основним цільовим призна ченням стимулюється законодавцем за допомогою встановлення для суб'єктів землекористування спеціальних податкових пільг.
Єдиного законодавчого акта, який регламентував би право вий режим використання земель оздоровчого призначення нині в Україні немає. Основний масив спеціальних норм, які регу люють правовий режим цих земель, міститься в Законі "Про курорти" та прийнятих на його основі підзаконних нормативно-правових актах.
Відповідно до ст. 15 Закону "Про курорти" юридичні та фізичні особи, з метою організації діяльності курортів, вико ристовують спеціально визначені природні території, що мають мінеральні і термальні води, лікувальні грязі та озокерит, ропу лиманів і озер, акваторію моря, кліматичні, ландшафтні та інші умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації і про філактики захворювань.
Виявлення природних лікувальних ресурсів здійснюється шляхом проведення комплексних медико-біологічних, клі матологічних, геолого-гідрологічних, курортологічних і інших дослідницьких робіт. Медико-біологічна оцінка якості та цін ності природних лікувальних ресурсів, визначення методів їх використання здійснюються центральним органом виконавчої влади з охорони здоров'я на підставі даних дослідницьких робіт згідно з Порядком здійснення медико-біологічної оцінки якості та цінності природних лікувальних ресурсів, визначення методик їх використання, затв. наказом Міністерства охорони здоров'я України від 2 червня 2003 р. № 243.
Визначені за результатами геологорозвідувальних робіт екс плуатаційні запаси родовищ лікувальних підземних мінераль них вод, лікувальних грязей та інших корисних копалин, що відносяться до природних лікувальних ресурсів, затверджуються і вносяться до Державного фонду родовищ, корисних копалин України і передаються для використання за призначенням, відповідно до законодавства України. Родовища корисних ко палин, які належать до природних лікувальних ресурсів, на даються в користування юридичним і фізичним особам для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. Підземні лікувальні мінеральні води можуть використовуватися для промислового розливу. Порядок надання в користування таких родовищ визначається Кодексом України про надра та іншими актами законодавства. Розробка родовищ підземних лікувальних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших корисних копалин, які належать до природних лікувальних ресурсів, здійснюється за спеціальним дозволом (ліцензією) на користування надрами в порядку, визначеному законодавством України. Спеціальне використання природних лікувальних ресурсів здійснюється за плату відповідно до Ко дексу України про надра. Нормативи плати за користування природними лікувальними ресурсами та порядок її справляння встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Мінеральні води, лікувальні грязі, що належать до природ них лікувальних ресурсів, видобуваються в обсягах, ліміт яких затверджується Державною комісією України по запасах корис них копалин. Якість природних лікувальних ресурсів регламен тується спеціальним медичним (бальнеологічним) висновком, який визначає кондиційний склад корисних і шкідливих для людини компонентів. Медичний (бальнеологічний) висновок надається центральним органом виконавчої влади з охорони здоров'я.
Видобуток, підготовка, переробка та використання підземних лікувальних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших корисних копалин, що належать до природних лікувальних ре сурсів, здійснюються згідно із затвердженими проектами та встановленими центральним органом виконавчої влади з геології та використання надр квотами. Відповідальність за недотри мання затверджених проектами умов і встановлених квот покла дається на суб'єкт підприємницької діяльності, який одержав у центральному органі виконавчої влади з геології та викорис тання надр спеціальний дозвіл на використання надр з метою експлуатації родовищ корисних копалин. Згідно зі ст. 45 Закону України від 12 липня 2001 р. "Про нафту і газ" проекти на проведення геологорозвідувальних робіт на землях оздоровчого призначення підлягають обов'язковій екологічній експертизі.
Забудова курортів здійснюється відповідно до затверджених у встановленому законодавством порядку генеральних планів курортів, іншої містобудівної документації. Будівництво на землях курортів нових і розширення діючих промислових під приємств та інших об'єктів, не пов'язаних безпосередньо з задоволенням потреб відпочиваючих і місцевого населення, потреб курортного та житлового будівництва, чи таких, що можуть негативно вплинути на природні лікувальні фактори, забороняється.
Надання земельних ділянок для створення чи розширення курорту здійснюється в порядку, встановленому ЗК, на під ставі розробки техніко-економічних обґрунтувань використання землі і проектів відводу земельних ділянок з урахуванням затвер джених округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони, схем медичного зонування земель. Землі курортів використо вуються в порядку, визначеному проектами організації вико ристання території та Генеральним планом забудови курорту з урахуванням вимог до правових режимів округів і зон санітар ної охорони. Відповідно до ст. 25 Закону "Про оренду землі" орендар зобов'язаний дотримуватися режиму використання земель оздоровчого призначення.
Відповідно до Генеральної схеми планування території Ук раїни наміри та потреби використання окремих територій, визначені у державних програмах економічного і соціального розвитку, інших державних програмах, схемах розвитку галузей економіки, передбачають необхідність значного збільшення територій оздоровчого призначення.
Розвиток курортів здійснюється згідно з довгостроковими комплексними і цільовими державними і місцевими програмами, що розробляються на основі даних Кадастру природних ліку вальних ресурсів, об'єктивних показників ефективності ліку вання, медичної реабілітації і профілактики захворювань, резуль татів спеціальних наукових досліджень і проектних робіт, фінан сово-економічних показників діяльності курортів. При цьому визначаються параметри та режим використання природних лікувальних ресурсів з урахуванням екологічних і санітарно-гігієнічних обмежень тощо. Містобудівна документація, яка регламентує всі види будівництва на території курортів, роз робляється відповідно до законів "Про основи містобудування", «Про регулювання містобудівної діяльності», регіональних і місцевих Правил забудови та інших нормативно-правових актів і під лягає обов'язковій державній екологічній та санітарно-гігієнічній експертизам. Економічне обґрунтування проектів розвитку ку рортів і економічна оцінка їх природних лікувальних ресурсів провадяться у відповідності зі спеціальними Методиками, по рядок розробки і затвердження яких установлений постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2001 р. № 452.
Порядок використання територій курортів визначається спе ціальними нормативно-правовими актами, зокрема: Положенням про курорти Євпаторія, Поляна, Сойми, Любінь Великий, Миргород та Ворзель, затв. постановою Ради Міністрів УРСР від 12 жовтня 1982 р. № 490; Положенням про курорти Трускавець і Слов'янськ, затв. постановою Ради Міністрів УРСР від 16 грудня 1982 р. № 421; Положенням про курорти Бере-зівські мінеральні води і Синяк, затв. постановою Ради Міністрів Української РСР від 16 серпня 1982 р. № 614; Положенням про курорт Сатанів, затв. постановою Кабінету Міністрів Укра їни від 16 жовтня 1992 р. № 591; Положенням про Всеукраїнську дитячу оздоровницю — курорт Євпаторія, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 14 липня 1999 р. № 1269, тощо.
У постанові Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2007 р. № 1067 "Про затвердження Державної програми соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим до 2017 року" визнається, що на сьогодні не розв'язується вкрай ак туальна проблема нераціонального та неефективного вико ристання земель рекреаційного призначення і природних ліку вальних ресурсів регіону. Мають місце порушення земельного законодавства та зловживання у сфері земельних відносин. Загрозливого характеру набули зсувні та абразійні процеси, що наливають на стан берегової лінії. Тільки 11% Чорноморсько го узбережжя Криму захищено берегоукріплювальними спо рудами.
Розвиток інфраструктури курортів (транспорт, зв'язок, ко мунальне господарство) потребує розв'язання територіальних, соціально-економічних, екологічних проблем і завдань, які пов'язані з розподілом і визначенням пріоритетних напрямів використання природних лікувальних ресурсів і пошуками шляхів збалансування міжгалузевих інтересів, вирішенням питань розміщення курортного, житлового, соціального, інженерно-транспортного, комунального та інших видів будівництва, відтворення культурно-історичної спадщини, охорони та зба гачення природного середовища курортів.
Розвиток виробництва на курортних територіях призвів до виникнення на них індустріальних зон. Надмірна концентра ція у деяких місцевостях санаторно-курортних закладів, велика питома вага промислового та сільськогосподарського виробни цтва, інтенсивний рух автотранспорту на загальному фоні недосконалої інфраструктури (водопостачання та теплопостачан ня, енергозабезпечення, комунального господарства, транспорту), низький рівень комфортності оздоровниць створюють надмір не антропогенне навантаження, знижують престижність курортів та ставлять під загрозу існування сировинної бази найбільш популярних курортів.
5. Поняття та склад земель історико-культурного призначення.
ЗКУ визначає поняття земель історико-культурного призначення через їх склад. Згідно зі ст. 53 ЗКУ, «1. До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам'ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.»
Це положення повністю дублюється у ч. 1 ст. 34 ЗУ «Про охорону культурної спадщини». Слід мати на увазі, що, відповідно до ст. 13 ЗУ «Про охорону культурної спадщини», «статус пам'ятки» об'єкт культурної спадщини отримує лише після його занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.
Узагальнюючи наведені положення, на наш погляд, землі історико-культурного призначення можна визначити як земельні ділянки, на яких розташовані визначені законом об'єкти, які включені до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.
Землі історико-культурного призначення займають 43,7 тис га, на яких під охороною держави перебуває понад 140 тис. об'єктів нерухомих пам'яток культурної спадщини.,042
Класифікація земель історико-культурного призначення може бути проведена відповідно до класифікації об'єктів культурної спадщини, наведеної у ст. 2 ЗУ «Про охорону культурної спадщини»:
«І. За типами об'єкти культурної спадщини поділяються на:
- споруди (витвори) - твори архітектури та інженерного мистецтва, твори монументальної скульптури та монументального малярства, археологічні об'єкти, печери з наявними свідченнями життєдіяльності людини, будівлі або приміщення в них, що зберегли автентичні свідчення про визначні історичні події, життя та діяльність відомих осіб;
- комплекси (ансамблі) - топографічно визначені сукупності окремих або поєднаних між: собою об'єктів культурної спадщини;
- визначні місця - зони або ландшафти, природно-антропогенні витвори, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду.
2. За видами об'єкти культурної спадщини поділяються на:
- археологічні - рештки життєдіяльності людини (нерухомі об'єкти культурної спадщини: городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, їх залишки чи руїни, мегаліти, печери, наскельні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, а також: пов'язані з ними рухомі предмети), що містяться під земною поверхнею та під водою і є невідтворним джерелом інформації про зародження і розвиток цивілізації;
- історичні - будинки, споруди, їх комплекси (ансамблі), окремі поховання та некрополі, місця масових поховань померлих та померлих (загиблих) військовослужбовців (у тому числі іноземців), які загинули у війнах, внаслідок депортації та політичних репресій на території України, місця бойових дій, місця загибелі бойових кораблів, морських та річкових суден, у тому числі із залишками бойової техніки, озброєння, амуніції тощо, визначні місця,
пов'язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів;
- об'єкти монументального мистецтва - твори образотворчого мистецтва: як самостійні (окремі), так і ті, що пов'язані з архітектурними, археологічними чи іншими пам'ятками або з утворюваними ними комплексами (ансамблями);
- об'єкти архітектури - окремі будівлі, архітектурні споруди, що повністю або частково збереглися в автентичному стані і характеризуються відзнаками певної культури, епохи, певних стилів, традицій, будівельних технологій або є творами відомих авторів;
- об'єкти містобудування - історично сформовані центри населених місць, вулиці, квартали, площі, комплекси (ансамблі) із збереженою планувальною і просторовою структурою та історичною забудовою, у тому числі поєднаною з ландшафтом, залишки давнього розпланування та забудови, що є носіями певних містобудівних ідей;
- об'єкти садово-паркового мистецтва - поєднання паркового будівнцтва з природними або створеними людиною ландшафтами;
- ландшафтні - природні території, які мають історичну цінність;
- об'єкти науки і техніки - унікальні промислові, виробничі, науково-виробничі, інженерні, інженерно-транспортні, видобувні об'єкти, що визначають рівень розвитку науки і техніки певної епохи, певних наукових напрямів або промислових галузей.»
6. Правові форми використання земель історико-культурного призначення
Оскільки території, пов´язані з охороною археологічної спадщини, є об´єктом особливої охорони, характерним для їх правового режиму є встановлення обмежень правосуб´єктності осіб щодо здійснення діяльності, яка може впливати на якісний стан цих земель [12]. Необхідно зазначити, що законодавство не встановлює конкретного переліку видів господарської або іншої діяльності, які забороняються на територіях земель історико-культурного призначення, як це передбачено, наприклад, для земель природно-заповідного фонду. Для здійснення певних видів використання земель передбачається дозвільна процедура.
Так, Держслужба надає дозвіл на проведення будівельних, меліоративних, шляхових, земляних та інших робіт на пам´ятках національного значення, в межах території, на якій вони розташовані, та в зонах їх охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць. Крім того, Держслужба в межах повноважень, наданих МКТ, погоджує програми та проекти містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, шляхових, земляних робіт на пам´ятках національного значення, їх територіях, у зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України.
Погодження програм і проектів на проведення таких робіт на пам´ятках місцевого значення здійснюють органи охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Наукову археологічну експертизу та погодження проектів та програм на проведення таких робіт має право здійснювати також Інститут археології НАН України на замовлення спеціально уповноваженого органу охорони культурної спадщини. Органи охорони культурної спадщини районних державних адміністрацій, органів охорони культурної спадщини місцевого самоврядування уповноважені надавати висновки щодо відповідних програм та проектів.
Будівельні, меліоративні, шляхові та інші роботи, що можуть призвести до руйнування, знищення чи пошкодження об´єктів культурної спадщини, проводяться тільки після повного дослідження цих об´єктів за рахунок коштів замовників зазначених робіт. Проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам´ятки, охоронюваній археологічній території, у зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, та відновлення земляних робіт здійснюється за дозволом виключно центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини (наразі дане повноваження належить до компетенції Держслужби).
Дозволи на проведення археологічних розвідок, розкопок надаються за умови отримання археологом відкритого листа — кваліфікаційного документа, виданого Інститутом археології НАН України. Якщо під час проведення будь-яких робіт виявлено знахідку археологічного або історичного характеру, виконавець робіт зобов´язаний зупинити їх подальше ведення і протягом однієї доби повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини та орган місцевого самоврядування, на території якого проводяться земляні роботи.
З метою захисту пам´яток археології та об´єктів археологічної спадщини, що можуть бути виявлені, законодавство встановлює додаткові вимоги до відведення земель та використання територій археологічних пам´яток. Стаття 37 Закону «Про охорону культурної спадщини» та статті 118 і 123 ЗК передбачають обов´язок потенційних власників або користувачів земельних ділянок погоджувати з відповідним органом охорони культурної спадщини проекти їх відведення. Також потребують погодження з органами охорони культурної спадщини зміни власника та користувача земельної ділянки.
Чинне земельне законодавство допускає можливість перебування земельних ділянок, які належать до земель історико-культурного призначення, у різних формах власності. Так, згідно зі ст. 54 ЗК України землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Разом із тим, якщо на земельній ділянці розташований нерухомий об'єкт культурної спадщини, то право власності на таку земельну ділянку значною мірою залежатиме від права власності на об'єкт культурної спадщини як нерухоме майно.
За загальним правилом, закріпленим у ст. 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини», пам'ятки культурної спадщини, крім пам'яток археології, можуть перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Відповідно суб'єктами права власності на пам'ятки можуть бути держава, територіальні громади, а також юридичні та фізичні особи1.
Виняток з режиму плюралізму форм власності на землі істо-рико-культурного призначення становлять земельні ділянки, на яких розташовані пам'ятки археології. Усі пам'ятки археології, зокрема ті, що знаходяться під водою, включаючи пов'язані з ними рухомі предмети, є державною власністю. Землі, на яких розташовані пам'ятки археології, перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну власність в установленому законом порядку, за винятком земельних ділянок, на яких розташовуються пам'ятки археології — поля давніх битв. Отже, якщо об'єкт культурної спадщини, крім пам'яток археології, знаходиться у приватній власності, то її власник має право на приватизацію шляхом викупу і земельної ділянки, на якій розташований такий об'єкт.
Залежність права власності на земельні ділянки істори-ко-культурного призначення від права власності на об'єкти культурної спадщини проявляється й у сфері ринкового обігу останніх. Так, згідно зі ст. 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками (за винятком пам'яток, відчуження або передання яких обмежується законодавчими актами України), можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. При відчуженні чи передачі пам'ятки її власником або уповноваженим ним органом іншій особі наступають наслідки, передбачені у ст. 120 ЗК України. Цією статтею встановлено,, що до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договор'ом.
Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Якщо ж житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Отже, при відчуженні об'єкта культурної спадщини державою чи територіальною громадою у власність юридичної чи фізичної особи до останньої переходить і право власності на всю земельну ділянку, на якій розташований зазначений об'єкт, або принаймні на її частину, необхідну для обслуговування об'єкта культурної спадщини.
Разом із тим, пам'ятка національного значення, що перебуває у державній чи комунальній власності і потребує спеціального режиму охорони, може надаватися лише у користування за погодженням із центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Земельна ділянка, на якій розташована така пам'ятка, також передається або у постійне кори-стування державній юридичній особі, чи в оренду приватній особі.
Особа, яка набула права володіння, користування чи управління пам'яткою, за винятком наймача державної або комунальної квартири (будинку), не має права передавати цю пам'ятку у володіння, користування чи управління іншій особі. Отже, земельна ділянка, на якій розташована така пам'ятка, також не може передаватися іншій особі (ст. 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
У разі продажу пам'ятки її приватним власником відповідний орган охорони культурної спадщини має право привілеєвої її купівлі. Право привілеєвої купівлі пам'ятки не застосовується, коли покупцем пам'ятки, яка перебуває у приватній власності, є діти, дружина і батьки або, за їх відсутності, брати і сестри, а також дід та бабка як з боку батька, так і з боку матері, і небожі та небоги продавця (ст. 20 Закону України «Про охорону культурної спадщини»). При реалізації права привілеєвої купівлі пам'ятка відчужується разом із земельною ділянкою, на якій вона розташована.
Разом із тим, законодавство передбачає можливість примусового викупу об'єкта культурної спадщини в її приватного власника. Так, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони культурної спадщини робить власнику пам'ятки відповідне попередження. Якщо власник пам'ятки не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань культурної спадщини може постановити рішення про її примусовий викуп. Більше того, у разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки позов про її примусовий викуп може бути пред'явлено без попередження. Примусово викуплена пам'ятка переходить у власність держави (ст. 21 Закону України «Про охорону культурної спадщини»). У такому випадку земельна ділянка підлягає відчуженню разом із пам'яткою і також переходить у власність держави.
7. Правові форми та методи охорони земель історико-культурного призначення
Правове регулювання організації використання та охорони земель історико-культурного призначення. Об'єкти культурної спадщини, на яких би землях вони не розташовувалися, є надбанням Українського народу. Тому правове регулювання використання та охорони таких земель є сферою реалізації переважно публічних інтересів суспільства. У зв'язку із цим важливу роль у забезпеченні раціонального використання та охорони земель історико-культурного призначення відіграють органи державної влади, в першу чергу центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, яким є Міністерство культури та туризму України (МКТУ).
Як випливає зі ст. 5 Закону України «Про охорону культурної спадщини», роль МКТУ в забезпеченні раціонального використання та охорони земель історико-культурного призначення зводиться до здійснення ним трьох груп повноважень, а саме повноважень щодо: 1) визначення меж земельних ділянок історико-культурного призначення; 2) уточнення правового режиму їх використання та охорони; 3) регулювання використання земельних ділянок історико-культурного призначення.
До повноважень МКТУ щодо визначення меж земельних ділянок історико-культурного призначення належить: а) оголошення топографічно визначених територій чи водних об'єктів, в яких містяться об'єкти культурної спадщини або можлива їх наявність, охоронюваними археологічними територіями; б) визначення меж територій пам'яток національного значення та затвердження їх зон охорони, охоронюваних археологічних територій, історичних ареалів населених місць.
Уточнення правового режиму використання та охорони земельних ділянок історико-культурного призначення МКТУ здійснює шляхом: а) встановлення режиму використання пам'яток національного значення, їхніх територій, зон охорони, охоронюваних археологічних територій, історичних ареалів населених місць; б) призначення відповідних охоронних заходів щодо пам'яток національного значення та їхніх територій у разі виникнення загрози їх руйнування або пошкодження внаслідок дії природних факторів або проведення будь-яких робіт; в) погодження відчуження або передачі пам'яток національного значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління.
Забезпечуючи регулювання використання земельних ділянок історико-культурного призначення, МКТУ здійснює: а) погодження програм та проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, шляхових, земляних робіт на пам'ятках національного значення, їх територіях, у зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, а також програм і проектів, реалізація яких може позначитися на об'єктах культурної спадщини; б) надання дозволів на проведення робіт на пам'ятках національного значення, їхніх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць; в) управління заповідниками, музеями-заповідниками, що перебувають у державній власності, відповідно до закону; г) погодження програм та проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, шляхових, земляних робіт на пам'ятках національного значення, їх територіях, у зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, а також програм і проектів, реалізація яких може позначитися на об'єктах культурної спадщини; ґ) надання дозволів на відновлення земляних робіт; д) погодження охоронних договорів на пам'ятки національного значення; е) видання розпоряджень та приписів щодо охорони пам'яток національного значення, припинення робіт на цих пам'ятках, їхніх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, якщо ці роботи здійснюються за відсутності затверджених або погоджених із відповідними органами охорони культурної спадщини програм та проектів, передбачених Законом України «Про охорону культурної спадщини» дозволів або з відхиленням від них; є) встановлення заборони будь-якої діяльності юридичних або фізичних осіб, яка створює загрозу об'єкту культурної спадщини або порушує законодавство у сфері охорони культурної спадщини; ж) погодження проектів відведення та надання земельних ділянок, зокрема, що призначаються для сільськогосподарських потреб, погодження зміни землевласника, землекористувача на території пам'яток та в їх охоронних зонах, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць.
Для забезпечення реалізації повноважень МКТУ у галузі охорони культурної спадщини була створена Державна служба з питань національної культурної спадщини (Держкультур-спадщини), яка є урядовим органом державного управління, що діє у складі МКТУ і йому підпорядковується. Правовий статус Держкультурспадщини визначений постановою Кабінету Міністрів України «Про Державну службу з питань національної культурної спадщини» від 15 березня 2006 р. Зокрема, згідно з постановою Держкультурспадщини бере участь у межах своєї компетенції у здійсненні державного контролю за використанням земель історико-культурного призначення, а також реалізує повноваження, делеговані їй МКТУ. Крім того, МКТУ делегує частину своїх повноважень щодо охорони культурної спадщини взагалі та забезпечення використання й охорони зе-мель історико-культурного призначення зокрема органам охорони культурної спадщини нижчого рівня — органам охорони культурної спадщини Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та районних державних адміністрацій (ст. 6 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
Об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, надаються в користування юридичним та фізичним особам з науковою, культурно-освітньою, туристичною та іншою метою. їх надання в користування здійснюється відповідними органами охорони культурної спадщини на визначених ними умовах. Так, юридичні та фізичні особи, у користуванні яких перебувають пам'ятки, відповідають за їхню збереженість і зобов'язані дотримуватися вимог органів охорони культурної спадщини. Крім того, вони зобов'язані забезпечити збереженість пам'яток на землях, якими вони користуються. Використання пам'ятки повинно здійснюватися відповідно до режимів використання, встановлених органами охорони культурної спадщини, у спосіб, що потребує якнайменших змін і доповнень пам'ятки та забезпечує збереження її матеріальної автентичності, просторової композиції, а також елементів обладнання, упорядження, оздоби тощо. Забо-роняється змінювати призначення пам'ятки, її частин та елементів, робити написи, позначки на ній, на її території та в її охоронній зоні без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини. А розміщення реклами на пам'ятках національного та місцевого значення, в межах зон охорони цих пам'яток, історичних ареалів населених місць дозволяється лише за погодженням з відповідним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини (статті 24, 25 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
З метою охорони пам'яток усі власники пам'яток чи їх частин або уповноважені ними органи незалежно від форм власності на ці пам'ятки зобов'язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір. Укладання охоронних договорів регулюється постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку укладення охоронних договорів на пам'ятки культурної спадщини» від 28 грудня 2001 р. Охоронний договір деталізує встановлений Законом режим використання пам'ятки культурної спадщини чи її частини, зокрема території, на якій вона розташована. Разом із тим, відсутність охоронного договору не звільняє особу, у віданні, власності чи користуванні якої перебуває земельна ділянка з розташованим на ній об'єктом культурної спадщини, від обов'язків, що випливають із Закону України «Про охорону культурної спадщини» (ст. 23 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
Проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони пам'ятки, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, може здійснюватися лише за дозволом центрального органу виконав-чої влади у сфері охорони культурної спадщини, що видається виконавцю робіт — фізичній особі, і за умови реєстрації цього дозволу у відповідному органі охорони культурної спадщини. Зазначені дозволи видаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку видачі дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній те-риторії, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою на території України» від 13 березня 2002 р.1 А проведення містобудівних, архітектурних, ландшафтних перетворень, реставраційних, будівельних, земляних та інших робіт на території історико-культурного заповідника дозволяється за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини та органом управління заповідника1.
Власник або користувач земельної ділянки (зокрема її орендар) у межах території пам'ятки, охоронюваної археологічної території, в зонах охорони пам'ятки, в історичних ареалах населених місць зобов'язаний не перешкоджати виконавцеві робіт, який має дозвіл на проведення археологічних розвідок і розкопок на цій ділянці згідно з розпорядженням органу охорони культурної спадщини. Разом із тим, власник або користувач (орендар) земельної ділянки, на якій проводяться археологічні розвідки і розкопки, має право на відшкодування у повному обсязі шкоди, якої він зазнав у зв'язку з проведенням таких робіт (ст. 35 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
При проведенні археологічних розвідок та розкопок їх виконавець зобов'язаний: забезпечити збереження виявлених під час досліджень об'єктів культурної спадщини; своєчасно здати звіт про дослідження органам, що видали дозвіл та кваліфікаційний документ; передати всі знайдені під час досліджень рухомі предмети, пов'язані з нерухомими об'єктами культурної спадщини (антропогенні, антропологічні, палеозоологічні, палеоботанічні та інші об'єкти, що мають культурну цінність), на постійне зберігання визначеній у дозволі установі для занесення до державної частини Музейного фонду України; передати польову документацію та звіт про проведені роботи до архівного підрозділу державної наукової установи у порядку, визначеному законодавством; забезпечити належну консервацію об'єктів культурної спадщини, що мають культурну цінність, упорядкування території після завершення робіт, а в разі потреби — взяти участь у підготовці зазначених об'єктів до експозиції, а пов'язаних із ними матеріалів — до проведення їх державної реєстрації як пам'яток.
Крім того, застосування металошукачів чи будь-якого іншого пошукового обладнання або відповідної технології на об'єктах культурної спадщини дозволяється тільки за наявності дозволу на їх використання та підлягає обов'язковій реєстрації у відповідному органі охорони культурної спадщини. Останній може призначати своїх уповноважених представників для здійснення нагляду за проведенням археологічних розкопок. Виконавець археологічних розкопок зобов'язаний сприяти представникам органів охорони культурної спадщини у здійсненні нагляду за проведенням розкопок (ст. 35 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
Якщо під час проведення будь-яких земляних робіт виявлено знахідку археологічного або історичного характеру, виконавець робіт зобов'язаний зупинити їх подальше ведення і протягом однієї доби повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини та орган місцевого самоврядування, на території якого проводяться земляні роботи. Земляні роботи можуть бути відновлені лише згідно з письмовим дозволом відповідного органу охорони культурної спадщини після завершення археологічних досліджень відповідної території (ст. 36 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
Будівельні, меліоративні, шляхові та інші роботи, що можуть призвести до руйнування, знищення чи пошкодження об'єктів культурної спадщини, проводяться тільки після повного дослідження цих об'єктів за рахунок коштів замовників зазначених робіт (ст. 37 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
Органи охорони культурної спадщини зобов'язані заборонити будь-яку діяльність юридичних або фізичних осіб, що створює загрозу пам'ятці або порушує законодавство, державні стандарти, норми і правила у сфері охорони культурної спадщини. Приписи органів охорони культурної спадщини є обов'язковими для виконання всіма юридичними та фізичними особами. Якщо на певній території (адміністративно-територіальної одиниці) орган охорони культурної спадщини не створений, то відповідний орган місцевого самоврядування зобов'язаний заборонити будь-яку діяльність юридичних або фізичних осіб, що створює загрозу пам'ятці, та негайно повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини місцевого органу виконавчої влади. Крім того, органи місцевого самоврядування зобов'язані повідомляти відповідні органи охорони культурної спадщини про бездіяльність власника або уповноваженого ним органу, особи, яка набула права володіння, користування чи управління, якщо така бездіяльність створює загрозу пам'ятці (ст. ЗО Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
З метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам'яток, комплексів (ансамблів) навколо них встановлюються зони охорони пам'яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару. Межі та режими використання зон охорони пам'яток визначаються відповідною науково-проектною документацією і затверджуються відповідним органом охорони культурної спадщини. У межах зон охорони пам'яток, а також на охоронюваних археологічних територіях, територіях історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини (ст. 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
Крім того, навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель (ст. 54 ЗК України).
Разом із тим, встановлення зон охорони пам'яток та затвердження меж історичних ареалів населених місць не може бути підставою для примусового вилучення з володіння (користування) земельних ділянок у юридичних та фізичних осіб за умов дотримання землевласниками та землекористувачами правил використання земель історико-культурного призначення. Земельні території пам'яток, охоронних зон, музеїв-заповідників, археологічних та інших охоронюваних об'єктів належать до зе-мель історико-культурного призначення і включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної документації (ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
Посиленій правовій охороні підлягають і середовища населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, який затверджується Кабінетом Міністрів України. На охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам'яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини і без погодження з Інститутом археології Національної академії наук України. Межі та режими використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених місць визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.
У законодавстві не передбачено спеціальних норм про відповідальність за порушення використання територій, що досліджуються, або земель історико-культурного призначення. Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі — КУпАП) містить ст. 53, яка встановлює відповідальність за використання земель не за цільовим призначенням, невиконання природоохоронного режиму використання земель, розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об´єктів, які негативно впливають на стан земель, неправильну експлуатацію, знищення або пошкодження протиерозійних гідротехнічних споруд, захисних лісонасаджень. З метою збереження культурної спадщини ст. 92 КУпАП встановлює відповідальність за порушення правил охорони і використання пам´яток історії та культури. Стаття 43 Закону «Про охорону культурної спадщини» встановлює кримінальну відповідальність за вчинення фізичною особою незаконних дій (пошкодження, руйнування, знищення), що призвели до істотних змін пам´яток, їх територій, охоронюваних археологічних територій, а також їх частин. Самовільне відновлення земляних робіт або їх продовження після виявлення знахідок археологічного характеру також тягне за собою кримінальну відповідальність згідно з законом. Кримінальний кодекс України передбачає кримінальну відповідальність за знищення, руйнування або пошкодження всіх пам´яток—об´єктів культурної спадщини та самовільне проведення пошукових робіт на археологічній пам´ятці (ст. 298).
8. Охоронювані археологічні території та їх правовий режим.
Правовий режим охоронюваних археологічних територій установлений ст. 31 Закону "Про охорону культурної спадщини". Топоґрафічно визначені території чи водні об'єкти, у яких наявні об'єкти культурної спадщини чи можлива їх наявність, можуть оголошуватися рішенням Міністерства культури і туризму України охоронюваними археологічними територіями на обмежений чи необмежений термін за поданням Державної служби з питань національної культурної спадщини. Правовий режим кожної охоронюваної археологічної території визначається Державною службою з питань національної культурної спадщини. На охоронюваних археологічних територіях забороняється провадження містобудівних, архітектурних і ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, грабарських робіт без дозволу територіального органу охорони культурної спадщини.
Провадження археологічних розкопок на всіх землях історико-культурного призначення здійснюється з дозволу Державної служби з питань національної культурної спадщини. Такі дозволи, згідно зі ст. 10 Закону „Про охорону археологічної спадщини”, видаються за умови дотримання виконавцем вимог з охорони культурної спадщини і за наявності в нього необхідного кваліфікаційного документа (відкритого листа), виданого Інститутом археології Національної академії наук України. Порядок видачі дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам’ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою на території України затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 316 від 13 березня 2002 року. До початку робіт виконавець повинен зареєструвати дозвіл Державної служби з питань національної культурної спадщини у місцевому органі охорони культурної спадщини. Дозвіл є чинним протягом одного року. Форми дозволу затверджені наказом Мінкультури України № 329 від 24 травня 2005 року.
Виконавець робіт зобов'язаний привести землі, порушені при провадженні робіт, в упорядкований стан. Власники землі і землекористувачі зобов'язані не перешкоджати проведенню археологічних розкопок на землях історико-культурного призначення особами, що мають дозвіл Державної служби з питань національної культурної спадщини. Одначе, власники зазначених земель, землекористувачі мають право на відшкодування збитків, заподіяних такими роботами. Відшкодування здійснюється організатором робіт.
Якщо під час провадження будь-яких грабарських робіт виявлено знахідку археологічного чи історичного характеру, виконавець робіт зобов'язаний призупинити їх ведення і протягом доби сповістити відповідний орган охорони культурної спадщини й орган місцевого самоврядування про виявлену знахідку. Такий же обов'язок покладається відповідно до ч. 2 ст. 59 Кодексу України про надра і на осіб, що ведуть роботи у надрах. Грабарські роботи можуть бути відновлені тільки після археологічного дослідження території з дозволу місцевого органу охорони культурної спадщини. Правовий режим охоронюваної археологічної території припиняється після закінчення терміну, на який його було встановлено чи за рішенням Міністерства культури і туризму України.
9. Статус територій, пов’язаних з охороною культурної спадщини
Окремі види земель історико-культурного призначення мають спеціальний правовий режим, що випливає зі специфіки, встановленої законодавством України. Особливі правові приписи законодавство України містить щодо правового режиму земель, на яких розташовані пам’ятки культури, історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, охоронювані археологічні території, історичні ареали населених пунктів та їх охоронні зони.
Спеціальний правовий режим земель, на яких розташовані пам’ятки культури. Правовий режим пам’яток установлений законодавством України для всіх нерухомих об'єктів культурної спадщини, що не є заповідниками, історичними ареалами населених пунктів, особливо охоронюваними археологічними територіями чи їх охоронними зонами. На об'єкт культурної спадщини поширюється правовий режим пам’ятки з моменту його реєстрації у Державному реєстрі нерухомих пам’яток України згідно зі ст. 13 Закону "Про охорону культурної спадщини". При реєстрації пам’ятки, щодо неї встановлюється правовий режим пам’ятки національного чи місцевого значення.
Реєстрація об'єктів культурного надбання передбачена і ст. 14 Основ законодавства України про культуру. Відповідно до Положення про державний реєстр національного культурного надбання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 466 від 12 серпня 1992 року, цей реєстр ведеться щодо всіх об'єктів культурного надбання, що мають особливу цінність: як нерухомих (пам’ятки), так і рухомих (бібліотечних, музейних, архівних фондів). Однак спеціальний порядок охорони зазначених об'єктів установлюється відповідним законодавством про об'єкти культурної спадщини, музейну, бібліотечну й архівну справу. Аналіз законодавства України показує, що до Державного реєстру національного культурного надбання включаються не всі об'єкти культурної спадщини, а тільки ті, що мають виняткову загальнонаціональну цінність. Занесення об'єктів культурної спадщини до зазначеного реєстру здійснює Міністерство культури і туризму, Міністерство регіонального розвитку та будівництва України. Зі змісту законодавства України випливає, що не може бути занесений до цього реєстру об'єкт культурної спадщини, не занесений попередньо до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.
Занесення пам’яток до Державного реєстру нерухомих пам’яток України здійснюється Кабінетом Міністрів України щодо пам’яток національного значення і Міністерством культури і туризму України – щодо пам’яток місцевого значення[9]. Після реєстрації власникам пам’яток видаються свідоцтва згідно з Порядком видачі свідоцтва про реєстрацію об’єкта культурної спадщини як пам’ятки, затвердженим Міністерства культури і туризму України № 900 від 5 грудня 2005 року[10].
Спеціальний правовий режим земель історико-культурних заповідників. Правовий режим історико-культурних заповідників установлений ст. 33 Закону "Про охорону культурної спадщини". Ансамблі і комплекси пам’яток, що мають виняткову антропологічну, археологічну, естетичну, етнографічну, історичну, наукову чи художню цінність, можуть бути оголошені Кабінетом Міністрів України державними історико-культурними заповідниками чи музеями-заповідниками. Законодавство встановлює такі види історико-культурних заповідників: власне історико-культурні, історико-архітектурні, архітектурно-історичні, історико-меморіальні, історико-археологічні, історико-етноґрафічні.
Незважаючи на те, що історико-культурні заповідники створюються за рішенням Кабінету Міністрів України, це не означає, що вони відносяться до об'єктів культурної спадщини національного значення. Пам’ятки історико-культурних заповідників, занесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, можуть бути як національного, так і місцевого значення. Окремим історико-культурним заповідникам, що мають національне значення, може бути надано статус національних відповідно до указу Президента України "Про національні заклади культури" № 587/94 від 11 жовтня 1994 року. Такі заповідники перебувають, як правило, в управлінні Міністерства культури і туризму України. Цим указом статус національних одержали, зокрема, заповідники "Софія Київська", „Херсонес Таврійський”, „Давній Галич”, „Хортиця”.
Спеціальний правовий режим земель історико-культурних заповідників встановлюється положеннями про кожен із таких заповідників. Положення затверджується, як правило, обласними державними адміністраціями за погодженням з Міністерством культури і туризму та Міністерством регіонального розвитку та будівництва України. Крім того, для земель історико-культурних заповідників затверджуються генеральні плани розвитку. Типове положення про державний історико-культурний заповідник затверджене постановою Кабінету Міністрів України № 1149 від 24 липня 2003 року[11]. Постановами Кабінету Міністрів України утворено історико-культурні заповідники „Межибіж”, „Буша”, „Трипільська культура”, „Стародавній Володимир”, „Хотинська фортеця”, „Гетьманська столиця”, „Батьківщина Тараса Шевченка”, „Самички”, „Трахтемирів”, „Тустань”, „Нагуєвичі” тощо.
Спеціальний правовий режим земель, на яких розташовані музеї-заповідники і музеї. Правовий режим музеїв розглянутий у главі "Правовий режим земель рекреаційного призначення" цього підручника. Тут ми лишень зачепимо специфіку правового режиму земель музеїв-заповідників. Відповідно до ст. 6 Закону "Про музеї і музейну справу" від 29 червня 1995 року, на основі ансамблів, комплексів пам’яток і окремих пам’яток природи, історії, культури і територій, що становлять особливу історичну, наукову і культурну цінність, можуть створюватися музеї-заповідники, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби. Музеї, що містять об'єкти культурної спадщини, розташовуються на землях історико-культурного призначення. Унікальні пам’ятки Музейного фонду України підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання[12]. Музеї-заповідники утворюються в такому ж порядку, що й історико-культурні заповідники, з урахуванням тієї особливості, що на них поширюється ще й музейне законодавство. Прикладом музею-заповідника може бути Державний музей-заповідник "Битва за Київ у 1943 році".
Спеціальний правовий режим охоронюваних археологічних територій. Правовий режим охоронюваних археологічних територій установлений ст. 31 Закону "Про охорону культурної спадщини". Топоґрафічно визначені території чи водні об'єкти, у яких наявні об'єкти культурної спадщини чи можлива їх наявність, можуть оголошуватися рішенням Міністерства культури і туризму України охоронюваними археологічними територіями на обмежений чи необмежений термін за поданням Державної служби з питань національної культурної спадщини. Правовий режим кожної охоронюваної археологічної території визначається Державною службою з питань національної культурної спадщини. На охоронюваних археологічних територіях забороняється провадження містобудівних, архітектурних і ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, грабарських робіт без дозволу територіального органу охорони культурної спадщини.
Провадження археологічних розкопок на всіх землях історико-культурного призначення здійснюється з дозволу Державної служби з питань національної культурної спадщини. Такі дозволи, згідно зі ст. 10 Закону „Про охорону археологічної спадщини”, видаються за умови дотримання виконавцем вимог з охорони культурної спадщини і за наявності в нього необхідного кваліфікаційного документа (відкритого листа), виданого Інститутом археології Національної академії наук України. Порядок видачі дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам’ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою на території України затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 316 від 13 березня 2002 року[13]. До початку робіт виконавець повинен зареєструвати дозвіл Державної служби з питань національної культурної спадщини у місцевому органі охорони культурної спадщини. Дозвіл є чинним протягом одного року. Форми дозволу затверджені наказом Мінкультури України № 329 від 24 травня 2005 року[14].
Виконавець робіт зобов'язаний привести землі, порушені при провадженні робіт, в упорядкований стан. Власники землі і землекористувачі зобов'язані не перешкоджати проведенню археологічних розкопок на землях історико-культурного призначення особами, що мають дозвіл Державної служби з питань національної культурної спадщини. Одначе, власники зазначених земель, землекористувачі мають право на відшкодування збитків, заподіяних такими роботами. Відшкодування здійснюється організатором робіт.
Якщо під час провадження будь-яких грабарських робіт виявлено знахідку археологічного чи історичного характеру, виконавець робіт зобов'язаний призупинити їх ведення і протягом доби сповістити відповідний орган охорони культурної спадщини й орган місцевого самоврядування про виявлену знахідку. Такий же обов'язок покладається відповідно до ч. 2 ст. 59 Кодексу України про надра і на осіб, що ведуть роботи у надрах. Грабарські роботи можуть бути відновлені тільки після археологічного дослідження території з дозволу місцевого органу охорони культурної спадщини. Правовий режим охоронюваної археологічної території припиняється після закінчення терміну, на який його було встановлено чи за рішенням Міністерства культури і туризму України.
Спеціальний правовий режим історичних ареалів населених пунктів. Встановлений ч. 2 ст. 32 Закону "Про охорону культурної спадщини". Для захисту традиційного характеру середовища населених пунктів, вони заносяться до Списку історичних населених місць України[15]. Цей список затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням Державної служби з питань національної культурної спадщини згідно з Порядком визнання населеного місця історичним, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 909 від 3 липня 2006 року. Межі і режими використання історичних ареалів населених пунктів, обмеження господарської діяльності на їх території визначаються у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку[16]. Такі межі і правові режими встановлюються відповідною науково-проектною документацією, затверджуваною Державною службою з питань національної культурної спадщини або вповноваженим нею місцевим органом охорони культурної спадщини.
Історичний ареал охоплює історично сформовану частину населеного пункту, що зберегла стародавній вигляд, планування і характер забудови. Він є спеціально виділеною у населеному пункті територією історико-культурного значення з затвердженими межами, яка повинна фіксуватися у всіх містобудівних і землевпорядних документах. В одному населеному пункті може бути кілька історичних ареалів. Варто мати на увазі, що до земель історико-культурного призначення відноситься не вся територія історичного ареалу, а тільки та, на якій розташовані пам’ятки культури і їх охоронні зони, заповідники й охоронювані археологічні території.
Режим використання історичних ареалів визначається їхнім історико-культурним потенціалом (кількістю і видами об'єктів культурної спадщини, загальною містобудівною структурою). Відповідальними за визначення меж і режимів використання історичних ареалів населених пунктів є Міністерство культури і туризму, Міністерство регіонального розвитку та будівництва і уповноважені ними органи охорони культурної спадщини. Межі історичних ареалів населених пунктів і засади правового режиму використання їх земель встановлюються в історико-культурних опорних планах цих населених пунктів. Такі плани розробляються спеціалізованими установами за вказівкою органів Міністерства регіонального розвитку та будівництва й органів охорони культурної спадщини, на підставі спеціальних наукових досліджень. Вони підлягають погодженню з органами місцевого самоврядування, Міністерства культури і туризму й затверджуються Міністерством регіонального розвитку та будівництва. Для кожного історичного ареалу органами Міністерства регіонального розвитку та будівництва й органами охорони культурної спадщини розробляються правила охорони і використання, що регламентують правовий режим використання його земель і обмеження, пов'язані з забезпеченням його охорони.
Правовий режим історичних ареалів населених пунктів визначається органами місцевого самоврядування також у генеральних планах населених пунктів і у планах земельно-господарського устрою населеного пункту. Історичні ареали розглядаються законодавством нашої країни як специфічний об'єкт містобудівного проектування. Місцеві правила забудови історичних населених пунктів підлягають узгодженню з Міністерством культури і туризму й Міністерством регіонального розвитку та будівництва.
На землях історичних ареалів населених пунктів, занесених до Списку історичних населених місць, забороняється провадження містобудівних, архітектурних і ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, грабарських робіт без дозволу територіального органу охорони культурної спадщини. Розробці проектної документації на будівництво і реконструкцію будинків і споруд на землях історичних ареалів повинна передувати розробка історико-містобудівного обґрунтування. Результати досліджень, проведених при розробці таких обґрунтувань, відображуються в історико-архітектурному опорному плані. Щодо окремих історичних населених пунктів приймаються програми забезпечення їхньої охорони.
Згідно з ч. 2 ст. 54 Земельного кодексу, навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони. У таких зонах забороняється діяльність, що шкідливо впливає чи може шкідливо вплинути на дотримання режиму використання цих земель. Встановлення охоронних зон є специфікою правового режиму земель історико-культурного призначення. Перелік об'єктів історико-культурної спадщини, навколо яких встановлюються охоронні зони, зазначений у ст. 54 Земельного кодексу, не є вичерпним, позаяк згідно з ч. 1 ст. 32 Закону "Про охорону культурної спадщини", охоронні зони повинні встановлюватися навколо всіх пам’яток. Зони охорони пам’яток можуть установлюватися для всієї території історичного ареалу населеного пункту. Законодавство виділяє такі види зон охорони пам’яток: а) охоронні зони; б) зони регулювання забудови; в) зони охоронюваного ландшафту; г) зони охоронюваного археологічного культурного шару.
Межі і режими використання цих зон визначаються відповідною науково-проектною документацією і затверджуються Державною службою з питань національної культурної спадщини Міністерства культури і туризму України відповідно до державних будівельних норм та усталених правових звичаїв. У межах зон охорони пам’яток забороняється провадження містобудівних, архітектурних і ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, грабарських робіт без дозволу територіального органу охорони культурної спадщини.
Зони охорони пам’яток установлюють для забезпечення збереження пов'язаного з пам’ятками довкілля, а також для охорони пам’яток від впливу негативних природних і техногенних чинників. До складу зон охорони пам’яток включаються терени, на які поширюється композиційно-видовий вплив пам’яток, і де встановлюється особливий правовий режим, що дозволяє забезпечити охорону пам’яток культури. Наразі законодавство недостатньо повно регулює правовий режим зон охорони пам’яток, через що при встановленні охоронних зон використовуються також усталені правові звичаї, які є джерелами права у вітчизняній правовій системі згідно зі ст. 7 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року.
Правовий режим зон охорони пам’яток передбачає регламентацію архітектурної і містобудівної діяльності в оточуючому пам’ятку середовищі. Він визначає припустимі перетворення і характер використання такого середовища. Правові режими зон охорони пам’яток є індивідуальними для кожної пам’ятки культури і залежать від характеру оточуючого пам’ятку середовища. Зони охорони пам’яток у межах населених пунктів включаються до функціональної зони охорони культурної спадщини згідно зі ст. 3 Закону "Про основи містобудування" від 16 листопада 1992 року.
Завдання на розробку історико-архітектурного опорного плану і зон охорони пам’яток, а також Програмне завдання на проведення дослідження культурної спадщини видає Міністерство регіонального розвитку та будівництва за погодженням з Міністерством культури і туризму. Розробка науково-проектної документації зони охорони пам’ятки здійснюється спеціалізованими організаціями на замовлення територіальних органів охорони культурної спадщини або власників земель історико-культурного призначення. Зони охорони пам’яток установлюються з використанням матеріалів історико-архітектурного опорного плану населеного пункту й історико-культурної інвентаризації забудови давньої частини населеного пункту, а також інших досліджень і матеріалів. Зони охорони пам’яток розробляються як комплексний містобудівний документ, що встановлює їх межі і правовий режим. Зони охорони пам’яток національного значення затверджуються Державною службою з питань національної культурної спадщини Міністерства культури і туризму. Зони охорони пам’яток місцевого значення затверджуються органами охорони культурної спадщини обласних державних адміністрацій. Межі зон охорони пам’яток наносяться на основне креслення генерального плану населеного пункту, проекту детального планування району. Зони охорони пам’яток як містобудівні документи повинні враховуватися при розробці іншої містобудівної і проектної документації. Відповідно до Порядку складання плану земельно-господарського устрою території населеного пункту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 79 від 22 лютого 2008 року, план земельно-господарського устрою населеного пункту передбачає особливий режим використання земель у межах охоронних зон об’єктів культурної спадщини, а також зон регулювання забудови.
Правовий режим охоронної зони. Згідно з усталеними правовими звичаями, охоронна зона являє собою територію, що виділяється для збереження і відтворення найближчого історичного середовища пам’яток, головним чи істотним елементом якого вони є, а також для забезпечення оптимальних умов їх огляду. Охоронна зона забезпечує належне функціонування пам’ятки, охороняє її від вібрації, забруднень, затоплень та інших негативних впливів. В охоронній зоні нове будівництво можливе у виняткових випадках за спеціальними проектами. Іноді охоронна зона може збігатися з територією пам’ятки культури. В охоронній зоні мають здійснюватися заходи щодо реставрації і реабілітації пам’яток культури, забезпечуватися охорона традиційного характеру середовища. У ній усуваються споруди і насадження, що порушують традиційний характер середовища.
Правовий режим зони регулювання забудови. Чинні правові звичаї дозволяють визначити зону регулювання забудови як забудовану чи призначену під забудову територію за межами охоронної зони, на яку поширюється композиційний вплив пам’ятки. Ця зона призначається для збереження особливостей візуального сприйняття пам’ятки, охорони і відновлення її ролі в композиції і пейзажі населеного пункту. Вона виконує функції буферної, перехідної і синтезуючої зони у взаємодії пам’ятки з новими об'єктами довкілля. У цій зоні нова забудова регламентується за розташуванням, прийомами організації, висотою, довжиною фасадів, масштабністю, характером членувань, архітектурним рішенням, функціональним використанням. У ній мають проводитися реконструкція цінних будинків і споруд, а також заходи щодо забезпечення схоронності традиційного середовища і природного ландшафту.
Правовий режим зони охоронюваного ландшафту. Зона охоронюваного ландшафту, згідно з усталеними правовими звичаями, являє собою природну чи близьку до природної незабудовану територію за межами охоронної зони, з якою пам’ятка має активний візуальний зв'язок. Встановлюється для збереження і реабілітації природних утворень, що є характерним історичним середовищем пам’ятки, відіграють важливу роль в образі населеного пункту чи окремому пейзажі. У зоні охоронюваного ландшафту забороняється будівництво капітальних будинків і споруд, дорожні і грабарські роботи, що змінюють охоронюваний ландшафт. Ці зони можуть використовуватися для рекреації з мінімальним упорядкуванням, а також для традиційної діяльності, що не руйнує ландшафт.
Правовий режим зони охорони археологічного культурного шару. Зона охорони археологічного культурного шару – це територія за межами пам’ятки археології та її охоронної зони, де виявлені окремі археологічні знахідки або є можливим існування археологічного культурного шару. Призначена для забезпечення схоронності і дослідження пам’яток археології. Такі зони встановлюються у межах територій історичних населених пунктів та інших давніх поселень, обмежених лініями укріплень, з урахуванням передмість, некрополів тощо.
PAGE 1