безпека та її класифікація

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1. Сутність категорії «безпека» та її класифікація.

Безпека - це стан чи положення,коли відсутня небезпека або стан захищеності від загроз ключових цінностей. При аналізі ек. безпеки виділяються передусім три важливих складові: - економічна незалежність, що означає насамперед можливість здійснення державного контролю над нац. ресурсами, спроможність використовувати національні конкурентні переваги для забезпечення рівноправної участі у міжн. торгівлі; - стійкість і стабільність нац. економіки, що передбачає міцність і надійність усіх елементів ек. системи, захист усіх форм власності, створення гарантій для ефективної підприємницької діяльності, стримування дестабілізуючих факторів; - здатність до саморозвитку і прогресу, тобто спроможність самостійно реалізовувати і захищати нац. економічні інтереси, здійснювати постійну модернізацію в-ва, ефективну інвестиційну та інноваційну політику, розвивати інтелектуальний і трудовий потенціал країни. Об'єктами нац. ек. безпеки є держава, суспільство, сім'ї, окремі громадяни, підприємства, установи, організації, окремі території, а також основні елементи економічної безпеки. Класифікація в залежності від об’єкта: безпека людини, безпека групи людей, безпека суспільства, нац.,регіонал і глобал. безпека. За функціональним типом загроз і засобів захисту від них безпеки: військова, економ.,  політ., екологічна, техногенна, енергет, продовол, демограф, культурна і інформац. За джерелами зародження загроз і спрямованістю засобів захисту від них безпека: внутріш і зовн.

2. Генезис та еволюція системи МБ, її сучасні рівні.

Міжнародна безпека -  сист між нар відносин,заснована на дотриманні всіма державами  загальновизнаних принципів та норм міжн.права ,що виключає можливість вирішення  спірних питань і протиріч між ними  шляхом застосування сили і погроз. Отже своє становлення міжнародна безпека розпочинає з періоду Першої світової війни, коли виникла потреба у необхідності об єднання міжнародних зусиль для запобігання війн. Так з 1919 року виникла Ліга Нації з метою  “розвитку співробітництва між народами й гарантії їхнього миру й безпеки”. Основи створення системи і забезпечення міжнародної безпеки,  які діяли в другий період її розвитку від завершення Другої світової війни до завершення “холодної війни”. В цей період була створена ООН,а головна відповідальність за підтримку міжнародного миру й безпеки покладена на Раду Безпеки ООН. . Третій період  характеризується  такими подіями як розпад СРСР перетворення США в єдину наддержаву й одночасно – формування нових центрів сили  (Китай,  Європейський Союз,  Російська Федерація тощо), зростання ролі міжнародних інститутів і міжнародного права в регулюванні життєдіяльності світового співтовариства;.  Багато аналітиків пов’язують перехід від одного світопорядку до іншого, до нових реалій у побудові міжнародної безпеки із подіями 11 вересня 2001 р. у США. США у відповідь на них висунули доктрину відплати і почали військові акції в Афганістані.  Таким чином,  у розвитку міжнародної безпеки розпочався новий –  четвертий період,  який триває і до сьогодні. Він ознаменувався інтенсифікацією процесів глобалізації,  демократизації,  науково-технічної революції,  загостренням суперечностей між інтернаціоналізмом  (або космополітизмом),  з одного боку,  і націоналізмом,  цивілізаційними особливостями –  з іншого. Міжнародна безпека спочатку розглядалася лише з точки зору військово-політичних конфліктів,а зараз на рубежі 21 століття її становить і інформаційна безпека і пізніше додалася і продовольча безпека  і особливу загрозу сучасного світу несе в собі боргова безпека і тд. Залежно від масштабів прояву вирізняють такі рівні міжнарод.безпеки: національний рівень,регіональний рівень і глобальний рівень.

3. Структура сучасної системи МБ та її принципи.

Міжнародна безпека - система міжн відносин, заснована на дотриманні всіма державами загальновизнаних принципів та норм міжнарод. права, що виключає можливість вирішення спірних питань і протиріч між ними шляхом застосування сили та погроз. Принципи: ствердження мирного існування в якості універсального принципу міждерж. відносин; забезпечення рівної безпеки для всіх держав; створення дійових грантів у військовій, політ., економ та гуманітар. сферах; недопущення перегонів озброєння в космосі,припинення всі випробувань ядер.зброї та її ліквідац.;беззаперечна повага суверенних прав кожного народу;справедливе політ врегулювання міжн криз і регіон. конфліктів; зміцнення довіри між державами; формув. ефект. методів, попередження міжн. тероризму; знищення геноциду. апартеїду,пропаганди,фашизму. Виключення з міжн. практики всіх форм дискримінації,відмова від екон. блокад і санкцій.  До основних принципів забезпечення економічної безпеки України можна віднести: - верховенство закону при забезпеченні економічної безпеки; - додержання балансу економічних інтересів особи, сім'ї, суспільства, держави; - взаємна відповідальність особи, сім'ї, суспільства, держави щодо забезпечення економічної безпеки; - своєчасність і адекватність заходів, пов'язаних із відверненням загроз і захистом національних економічних інтересів; - пріоритет договірних (мирних) заходів у вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх конфліктів економічного характеру; - інтеграція національної економічної безпеки з міжнародною економічною безпекою.

4. Нац.безпека та система національно-державних інтересів.

Національна безпека — захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам. Національно - державний інтерес — фундаментальний принцип забезпечення життєздатності держави, слідування якому дозволяє не лише зберегти націю як єдине ціле а й забезпечити їй достатні перспективи росту. ієрархія системо нац.-держ. інтересів .- корінні інтереси: - основні інтереси і другорядні інтереси.

Можна застосувати наступну класифікацію національних економічних інтересів:  1. За ступенем важливості: життєво важливі; стратегічні; тактичні. 2. За тривалістю дії: довготермінові; середньотермінові; короткотермінові. 3. За характером зіткнення: паралельні; конфронтаційні; розбіжні; спільні. 4. За місцем дії: внутрішні; зовнішні. 5. За ступенем реалізації: не реалізовані; частково реалізовані; реалізовані. 6. За сферами розповсюдження: виробничі; фінансові; експортно-імпортні; технологічні; інституційні; військово-економічні; соціально-економічні; демографо-економічні; еколого-економічні; інші.

5. Поняття «небезпека» та її типологія.

Небезпека - це об’єктивно існуюча можливість негативного впливу на соціуму в результаті якого йому може бути завдано будь-якої шкоди,що погіршує його стан, а також надає розвиткові небажаних динаміки або предметів (характер, темпи, форми..) Реальна небезпека передбачає негайне реагування на виникнення негативних впливів. Потенційна пов’язана з майбутніми негативними умовами діяльності держави, суспільства чи індивіда. Уявна небезпека є суб’єктивним перебільшенням реальної неіснуючої небезпеки. Існує ще деяка класифікація небезпеки: за локалізацією (літосфера, гідросфера, атмосфера, космос – клас природних небезпек), за наслідками (стомлення, стрес, отруєння, аварія, катастрофа, захворювання, смерть – клас антропогенних небезпек), за шкодою (соціальна, технічна, екологічна – соціокультурні небезпеки), за сферами діяльності (побутова, виробнича, спортивна, дорожньо-транспортна, військова), за структурою (прості, складні, похідні), за характером дії (активні, пасивні)

6. Основні функції системи безпеки держави.

Національна система безпеки - є спеціально створеною в країні конституйованою сукупністю установ, інститутів та закладів, а також засобів, методів і напрямів їх діяльності з забезпечення надійного захисту національних інтересів країни.Основні функції системи безпеки держави: - виявлення та прогнозування внутрішніх і зовнішніх загроз життєво важливим інтересам особистості, суспільства і держави, здійснення заходів з їх попередження чи нейтралізації; - створення і підтримка в готовності сил і засобів підтримання безпеки; - управління силами та засобами забезпечення безпеки у повсякденних умовах і за надзвичайних обставин; - здійснення системи заходів з встановлення нормального функціонування суб’єктів безпеки; - участь у заходах із забезпечення безпеки за межами країни у відповідності з міжнародними угодами і договорами, укладеними чи прийнятими державою.

7. Підходи до визначення сукупної сили держави.

Комплексна оцінка сили держави за Моргентау: географічне положення, природні ресурси,промислові можливості, населення, національний характер, національна мораль, ступінь підтримки населенням уряду, якість дипломатії, якість управління.  Оцінка сили держави за Кляйном: Вм = (Км+Еп+Вп) х (Сц+Нв), де Вм–видима сила держави, Км–критична маса, що складається з відношення к-ті населення до території, Еп–економічний потенціал, Вп–військовий потенціал, Сц–стратегічна ціль, Нв–національна воля. Оцінка статусу і прогнозної динаміки процесу державного розвитку здійснюється в моделі стратегічної матриці по дев'яти базовим факторам.1. управління 2. територія 3. природні ресурси 4. Населення 5. Економіка6. Культура і релігія 7. Наука і освіта 8. Армія (збройні сили) 9. Зовнішня політика. За статусом держави поділяються на наддержави, великі держави, регіональні держави, малі держави. Наддержава - Класичне сприйняття цього терміна відноситься до періоду після Другої світової війни, коли виникла біполярна система, на полюсах якої знаходилися США і СРСР, які досягли статусу наддержав. В даний час США претендує на те, щоб бути єдиною наддержавою сучасного світу. Термін «регіональна держава» виник відносно недавно. У нашій класифікації під ним розуміється держава, яка є значною в регіональному масштабі, але не володіє важливими атрибутами  великої держави (обсяг ВВП, рівень технологічний розвиток, статус в міжнародних союзах, якість соціального капіталу). Термін «мала держава» позначає країни, значущість і територія яких навіть в регіональному вимірі невеликі.  Фактор «Управління» розглядається в якості ключового фактора моделі стратегічної матриці. Він забезпечує якість синергетичну взаємодію основних факторів і відповідає за гармонізацію різних складових сили країни. Саме з системою управління пов'язана відповідальність вищого керівництва країн за вибір і реалізацію стратегічної лінії розвитку країни. Більш пильний розгляд  показників, що визначають якість управління, показує, що воно характеризується наступними параметрами: стійкість: широта соціальної бази системи управління та її можливості  до дій у непередбачених і кризових умовах, до подолання деструктивних впливів зовнішнього і внутрішнього характеру; адаптивність: здатність системи управління швидко реагувати і пристосовуватися в умовах нелінійної динаміки зовнішніх та внутрішніх викликів; здатність до лідерства: означає не тільки відповідність системи управління суспільним очікуванням, але й активна участь у формуванні соціальних потреб; ефективність освіти;  послідовність у досягненні поставлених цілей. Фактор «Територія» визначається насамперед її зв'язковим розміром. В якості додаткових показників використані: протяжність території з півночі на південь і зі сходу на захід;  протяжність сухопутних кордонів; протяжність морських кордонів; кліматичні особливості території; особливості рельєфу.  Природні ресурси. В якості параметрів оцінки природного потенціалу виділені:- забезпеченість мінеральними ресурсами; - стан ґрунту і земельні ресурси; - забезпеченість водними ресурсами;- особливості клімату; - схильність території країни до небезпечних природних явищ; - стан біологічних ресурсів; - наявність національних парків, їх функціональне призначення; - антропогенне навантаження на територію країни, загальний стан екології. При оцінці значень фактора «Населення» ключовою характеристикою демографічного потенціалу залишається загальна чисельність населення в країні. Крім неї важливі такі параметри, як: - здоров'я населення; - статева структура населення і середній вік чоловіків і жінок; - соціальне забезпечення населення, включаючи пенсійне, страхове забезпечення; - соціальні гарантії та соціальна безпека; - тип розселення, що характеризує ступінь освоєння території і доступність її для господарської діяльності. З іншого боку, наявність неосвоєної території представляє потенціал економічного зростання країни.  Визначення значущості держави у світовій системі по чиннику «Економіка». Ключові аспекти добре відомі: обсяг ВВП, ВВП на душу населення, золотовалютні резерви, платіжний баланс, державний борг. До основних показників такого роду відносять наступні: - обсяг валового внутрішнього продукту; - обсяг валового національного продукту; - частка держави у світовій економіці; - обсяг ВВП на душу населення; -  торговельне сальдо і платіжний баланс; - паритет купівельної спроможності  національної валюти; - основні торговельні партнери. Для характеристики укладу економіки використовуються також показники: - структура експорту, в тому числі по; - структура імпорту; - відношення ВВП до рівня експортно-імпортних операцій та ін. Дослідження показника «Культура і релігія »включає показники. До основних відносяться наступні: - внесок держави у світову культуру;- наявність на території держави культурних пам'яток всесвітнього значення; - наявність на території держави релігійних центрів світового та регіонального значення; - ступінь впливу національних релігійних центрів в рамках світових релігій; - ступінь гармонізації міжнаціональних  відносин; - ступінь гармонізації міжконфесійних відносин. Наука і освіта. В якості додаткових показників розвитку науки, технології і науки виділені наступні: - рівень розвитку в країні нових технологій; - комплексність науково-технічного розвитку країни (повнота спектру сучасних виробництв, наявність космічної, літакобудівної промисловості); - ступінь розвитку інформаційних технологій; -  відповідність національних освітньої-тільних стандартів світовому рівню.  Армія і збройні сили. - наявність стратегічних ядерних сил, морський, сухопутний і авіаційний компонент, кількість боєзарядів, ступінь відповідності систем озброєння світовим стандартам; - розвиток сил загального призначення;  - розвиток систем управління і зв'язку; - ступінь використання сучасних інформаційних технологій; - якість використовуваних систем управління та зв'язку; - наявність і ступінь оснащеності збройних сил

8. Значення статусу держави за фактором «економіка» в інтегральній оцінці сили держави.

Визначення значущості держави у світовій системі по фактору «Економіка» з позицій сьогоднішнього дня не представляють особливої ​​складності. Ключові аспекти добре відомі: обсяг ВВП держави, ВВП на душу населення, золотовалютні резерви, платіжний баланс, державний борг і т.д. Однак до оцінки економічного потенціалу треба підходити з урахуванням не тільки суто економічних, але й багатьох інших показників. Крім того в даний час прийнято виділяти сировинний тип економіки для країн, експортні можливості, і як наслідок, їх участь у світовій економіці базуються на поставках сировини для провідних постіндустріальних держав. В рамках даного типу економіки може виділятися спеціалізація – наприклад паливно-сировинна економіка і т.д.  Разом з тим існує набір показників, що характеризують розвиток економіки кожної країни і дозволяють здійснювати їх статистичну обробку. До основних показників такого роду відносять наступні: - обсяг валового внутрішнього продукту; - обсяг валового національного продукту; -  частка держави у світовій економіці; - обсяг ВВП на душу населення; - торговельне сальдо і платіжний баланс; - паритет купівельної спроможності національної валюти; - основні торговельні партнери держави. Для характеристики укладу економіки використовуються також показники: - структура експорту, в тому числі по ступені технологічності (високо -, середньо-і низько технологічна продукція і послуги); - структура імпорту; -  відношення ВВП до рівня експортно-імпортних операцій та ін.  Для розрахунку економічного потенціалу також доцільно використовувати параметр, пов'язаний з потенціалом росту економіки за рахунок неосвоєних територій. Наявність таких територій - колосальна і поки недооцінена економічна цінність. Зокрема, це відкриває можливість для розвитку принципово нових і екологічно чистих виробництв - дешевого, ефективного транспорту і комунікацій, для використання багатств лісу та екології в рамках нових агрокультурних систем і т.п. Наддержава - держава, розвиток економіки якого грає визначальну роль для динаміки світової економіки ( ЄС, Китай, США). Велика держава - Держава, чия економіка в змозі чинити істотний вплив на динаміку світової економіки,в тому числі в окремих галузях.(Японія, Індія, Великобританія, Німеччина). Регіональна держава - Економіка держави малозначуща загальносвітовій системі, але має помітний вплив на життя регіону. ( Іспанія, Мексика, Канада). Мала держава – слабка, малозначуща економіка. (Словаччина, Туніс, Іран). Крім того в інтегральних оцінках за фактором «Економіка» зроблена спроба врахувати зростання ролі інновацій. Ключовим питанням у цьому контексті представляється необхідність розрізняти незначні і найважливіші інновації та визначати напрями,за якими конкретні інновації будуть заохочуватися держ.інститутами.

9. Система МБ: структура, принципи, сучасні характер-ки

Міжнародна безпека – це система міжнародних відносин, заснована на дотриманні всіма державами загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, що виключає можливість вирішення спірних питань і протиріч між ними шляхом застосування сили та погроз. Принципи міжнародної безпеки: - ствердження мирного існування в якості універсального принципу міждержавних відносин; - забезпечення рівної безпеки для віх держав; - створення дієвих гарантів у військовій, політичній, економічній та гуманітарній сферах; - недопущення перегонів озброєння у космосі, припинення всіх випробувань ядерної зброї та повна її ліквідація; - беззаперечна повага суверенних прав кожного народу; - справедливе політичне врегулювання міжнародних криз і регіональних конфліктів; - зміцнення довіри між державами; - формування ефективних методів попередження міжнародного тероризму; - знищення геноциду, апартеїду, пропаганди фашизму; - виключення з міжнародної практики усіх форм дискримінації, відмова від економічних блокад і санкцій (без рекомендацій світової спільноти); - встановлення нового економічного порядку, що забезпечуватиме рівну економічну безпеку всіх держав. Основні способи забезпечення міжнародної безпеки: - двосторонні договори про забезпечення взаємної безпеки між зацікавленими країнами; - об’єднання держав у багатосторонні союзи; -всесвітні міжнародні організації, регіональні структури і інститути для підтримки міжнародної безпеки; -демілітаризація, демократизація та гуманізація міжнародного політичного порядку, встановлення верховенства права у міжнародних відносинах. Рівні МБ : національний, регіональний, глобальний. Сучасне бачення проблем безпеки включає два основних методологічних підходи - просторово-географічний і галузево-функціональний. У просторово-географічному контексті міжнародна безпека має певні градації, що відповідають рівням міжнародних відносин. За такого підходу застосовуються операціональні визначення, що вказують на структурні рівні безпеки - від локального до глобального (національна, субрегіональна, регіональна, трансрегіональна, або міжрегіональна, глобальна). Галузево-функціональні дефініції передбачають градації безпеки за формами відносин (політична, воєнна, економічна, енергетична, продовольча, технологічна, екологічна, суспільна, соціальна, безпека розвитку тощо).

10. Регіональні та глобальні загрози міжнародній безпеці.

Характерна особливість сучасної системи міжнародної безпеки – протистояння двох тенденцій: (1) фрагментація та регіоналізація міжнародної безпеки, результатом чого є напруженість і суперництво; (2) прагнення до глобальної стратегічної взаємопов'язаності.  Факти, що свідчать про наявність фрагментації та регіоналізації міжнародної безпеки: 1. Децентралізація системи міжнародної безпеки, що призвела до фрагментації світу на відносно самостійні комплекси регіональної безпеки. 2. США - єдина у світі військова наддержава, геополітичним амбіціям якої складно протистояти. 3. Після закінчення “холодної війни” великі держави (окрім США), вирішуючи проблеми безпеки, перш за все, керуються регіональними інтересами. 4. Зросла конкуренція між великими державами і регіонами світу. Відомий вчений Ч. Капхен переконаний, що поновлення суперництва між великими державами світу вже визначено, а значною мірою цьому сприяють США, він прогнозує створення загальним добробутом ЄС конкуренцію для США, піднесення РФ, подальше зростання економіки Китаю та перетворення його на цілий регіон, подолання Японією наслідків економ. спаду та розширення її впливу в економічній і політичній сферах. 5. Збільшення кількості конфліктів і локальних війн, що є наслідком зникнення стримуючих механізмів після розпаду біполярної системи світу. За холодної війни більшість локальних конфліктів не вирішувались, накопичуючи від’ємний потенціал, а коли зник нагляд з боку США та СРСР, конфлікти загрозливим чином оновилися. Факти, що засвідчують існування спрямованості на глобальну стратегічну взаємопов’язаність: 1. Загроза національній безпеці перестає бути виключно військовою, а набуває різного характеру. Необхідним є створення глобального механізму координації і співробітництва між країнами. На перший план виходять глобальні проблеми (збройні конфлікти, масова бідність, деградація навколишнього середовища, потоки біженців, наркотики, злочинність тощо), вирішення яких потребує колективних зусиль. 2. В багатьох регіонах відбувається зсув у напряму спільної оборони або багатосторонніх заходів безпеки. Сьогодні військова глобалізація, загрози та виклики глобального характеру спонукають до переосмислення ідеї національної безпеки та її практичної реалізації. Доктрина національної безпеки лишається одним з найважливіших принципів сучасної державності.

Важливо зазначити, що збереженням МБ займаються такі міжнародні організації: ООН, Рада безпеки ООН, ОБСЄ, НАТО, ОДКБ (в СНД), ШОС, Регіональний форум (в АСЕАН), Рух держав, що не приєдналися; Ліга арабських держав, Організація африканської єдності та інші регіональні організації.

11. Проблеми безпеки на Близькому та Середньому Сході.

Глобальні загрози безпеці Бл. та Сер. Сходу випливають з конфліктогенності регіону, що залишався постійно уразливим та був ареною конфліктів двох типів: - спричинених протиріччями між країнами регіону (арабо-ізраїльськими та арабо-іранськими протиріччями, ситуацією в Курдистані, проблемою Західної Сахари, розвитком ісламізму, конфліктів, спричинених розмежуванням країн регіону, суперечками щодо кордонів, розподілу водних ресурсів, контролю нафтових родовищ тощо); - спровокованих позарегіональними державами, які прямо чи опосердковано задіяні до подій в регіоні.

Загрози: зовнішні(військові втручання позарегіональних держав(США)); регіональні (арабо-ізраїльське протистояння, міжарабські конфлікти, ісламський тероризм, якісна та кількісна мілітаризація регіону);субрегіональні(джерелом є арабо-іранські протиріччя та існуючі незгоди між арабськими країнами Затоки); внутрішні(внутрішня політична та соціальна нестабільність, релігійні та етнічні конфлікти, суперечності, що існують в межах суспільства, між владою та народом або усередині самої влади).

12. Формування регіональної безпеки на євразійському пострадянському просторі.

Конфлікти: сепаратизм (прагнення деяких територій з різним національним і релігійним складом до відокремлення від держави, частиною якого вони офіційно є), Придністров'я і Гагаузія (конфлікти за незалежність від Молдови), Абхазія і Південна Осетія (конфлікти за незалежність від Грузії), Чечня (конфлікт за незалежність від Росії), Нагірний Карабах (конфлікт за незалежність від Азербайджану);  Громадянські війни: в Таджикістані (1992-1997); в Грузії між силами Звіада Гамсахурдіа і Едуарда Шеварднадзе (війна закінчилася після того, як російські війська підтримали уряд Шеварднадзе в обмін на вступ Грузії до СНД).  Кольорові революції: 2003 - «Революція троянд» у Грузії, 2004 - «Помаранчева революція» на Україні, 2005 - «Тюльпанова революція» в Киргизії.

Регіон. орг-ції у забезп. безпеки: ЄврАзЕС-2000, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан, Узбекистан (форм. заг. зовн. митних кордонів, єдина зовнішньоек. пол., тарифів, цін. Орг. створено для ефективного просування процесу форм. державами-учасниками Митного союзу Єдиного ек. простору, координації їхніх підходів до інтеграції у світову ек. і міжн. торг. систему).СНД-члени9+1+1;8.12.91(Забезпечення прав і свобод людини, взаємна правова допомога, співпраця в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, досягнення загального і повного роззброєння, охорона здоров'я та навколишнього середовища, боротьба з організованою злочинністю, співпраця в галузі оборонної політики і охорони зовнішніх кордонів). ШОС 2001; КНР,Росія,Казахстан, Киргизія, Тадж-н,Узб-н. (безпека і стабільність в регіоні, протидія тероризму, сепаратизму й екстремізму, мирне вирішення розбіжностей, неспрямованість ШОС проти інших держав і міжн. орг., взаємна повага суверенітету,незалежності, рівноправ’я, терит. цілісність і непорушність кордонів). ОДКБ-Росія,Вірменія,Білорусь,Казах-н,Киргиз-н,Тадж-н.;1992(протист. регіон. викликам і загрозам військ-політ. і військо-стратег. хар-ру, боротьба з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин. Операції – «Канал» (з боротьби з наркотрафіком), «Нелегал (з протидії незаконній міграції), «ПРОКСІ» (з боротьби з кіберзлочинністю)

13. Проблеми безпеки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

Проблеми, які загрожують регіональній безпеці: проблеми зменшення регіональних і субрегіональних конфліктів, фактично неконтрольованого розповсюдження ядерної зброї, регіональна гонка озброєнь, демографічні (насамперед ріст чисельності населення двох найбільших країн – Китаю й Індії), міжцивілізаційні проблеми, питання екологічної і продовольчої безпеки, міжнародного тероризму,міжнародне піратство, наркотрафік. Політико-географічний простір АТР характеризується наявністю значного конфліктного потенціалу, який є залишковим з часів «холодної війни», зокрема це проблемний спектр у взаємовідносинах Росія – Японія, КНДР – РК, КНР – Тайвань, конфлікт навколо островів Спратлі, а також проблема розділених народів. Окрім цього незмінними залишаються структурні елементи системи присутності США у регіоні: військово-політичні союзи з Японією та Південною Кореєю, хоча й скорочений, але все ж таки достатньо дієвий комплекс військових баз. «Тайванська проблема»: неврегульованість питання возз’єднання двох розділених частин Китаю. З точки зору військово-політичного керівництва КНР, тайванський сепаратизм є суттєвою загрозою «внутрішній і зовнішній безпеці Китаю і психологічно нормальному стану нації». Позиція Пекіна зводиться до формули «одна держава - дві системи», яка передбачає, що після об'єднання Тайвань стане однією з провінцій КНР, зберігши ринкову модель економіки і автономну адміністративну систему, але передавши Пекіну керівництво своєї зовнішньої і оборонної політики. Тайванська сторона не вважає ці умови прийнятними. «Корейська проблема»: проблема об’єднання Пн. та Пд. Кореї. У Пхеньяні побоюються, що возз'єднання країни відбудеться за "німецьким варіантом": поглинання менш населеної і менш розвинутої Пн. Кореї більш населеною і більш розвиненою Пд. Кореєю (для запобігання цього Пхеньян має намір економіко-демографічній перевазі Сеула протиставити свою значну військову перевагу та атомну карту). Трагедія корейського народу не тільки в його розділеності на дві держави, але і в тому, що зовнішній світ з різних причин не виявляє особливого бажання сприяти возз'єднанню країни (Сполученим Штатам доведеться вивести з об'єднаної Кореї свої війська; Пекін побоюється перетворення єдиної Кореї в незговірливого сусіда, як сталося в аналогічній ситуації з В'єтнамом; Японія побоюється появи нового економічного гіганта - конкурента в світовій торгівлі, до того ж здатного перетворитися в ядерну Державу).

14. Особливості системи регіональної безпеки в Європі.

Загрози: 1)екологічні; 2)ядерна безпека; 3)поширення зброї масового знищення; 4)етнічні та релігійні конфлікти; 5)проблеми нових релігійних рухів; 6)неконтрольовані міграції; 7)організована злочинність; 8) безконтрольне поширення технології. Забезп.безпеки: організація з безпеки і співробітництва в Європі – ОБСЄ (гельсінський заключний акт (1975): суверенна рівність; незастосування сили та погрози її заст-ня; непорушність кордонів; територ. цілісність держав; мирне виріш-ня спорів; невтруч. у внутр. справи; повага прав людини та осн. свобод, забезпечення безпеки постачання природних ресурсів, підтримка міжнародного права, керованість міграційних процесів. ЄС і НАТО (з2001) : проводять спільну роботу щодо запобігання та вирішення криз та збройних конфліктів у Європі та за її межами: декларація з Європ. політики безпеки та оборони(ЄПБО-2002) - підтверджується гарантований доступ ЄС до наявних у НАТО механізмам планування для проведення операцій ЄС, рівноправність і дотримання принципу незалежності ЄС та НАТО у галузі прийняття рішень, повага інтересів країн-членів ЄС і НАТО і т.д. Рамкова угода «Берлін плюс»(2003) - ЄС забезпечується доступ до колективних сил і засобів НАТО під час проведення операцій під керівництвом ЄС, включаючи механізми управління та допомогу при оперативному плануванні. Стратегічні цілі ЄС (3) :боротьба з існуючими загрозами,забезпечення безпеки навколо ЄС, міжн. порядок на ефективній багатосторонній основі. ЄС покликаний надавати підтримку ООН в її боротьбі з загрозами міжнародному миру і безпеці. Прагення до нарощення дипломатич. потенціалу (ств. системи, яка дозволила б об'єднати ресурси держав-членів ЄС з ресурсами органів ЄС). Розширення спектру місій (здійснення спільних операцій з роззброєння ворогуючих сторін, надання підтримки третім країнам у боротьбі з тероризмом, реформування сектору безпеки). Поліпшення координації зовнішньополітичних акцій, внутрішньої політики та юстиції у боротьбі з тероризмом. Реалізація цілей повинна досягатися  в рамках багатостороннього співробітництва з міжн. орг-ями, шляхом партнерства з ключовими учасниками міжнародного процесу.

15. Геополітичні загрози сучасної міжн.системи безпеки.

Геополітичні загрози - це явища, що дестабіл. геополіт. ситуацію у світі, якщо їм не протистояти і не регул. їх, можуть призвести до світ. хаосу: регіон. та локальні війни,порушення режиму ядерного нерозп-ня,сучасне в-во і торгівля зброєю, міжн. тероризм, суч. конфлікти, деградація навк. серед-ща, проблеми демографії та глобальної міграції. Фрагментація та регіоналізація: децентралізація системи міжн.безпеки    фрагментація світу на відносно самостійні комлекси регіон. безпеки; США - єдина військова наддержава, геополіт. амбіціям якої складно протистояти; після «холодної війни» держави керуються регіон. інтересами; зросла конкуренція між великими державами і регіонами світу; збільшення к-сті конфліктів і локальних війн через зникнення стримуючих механізмів після розпаду біполярної системи.

16. Операційні моделі міжнародної безпеки.

Міжнародна безпека є відображенням геостратегічної структури світу. Основний каркас даної структури формують найбільш потужні в економічному та найсильніші в політичному відношенні держави, що дозволяє їм нав'язувати решті світу свої національні інтереси, перетворюючи їх в інтереси міжнародні. Існують два способи домогтися цього: або самому стати сильним, або приєднатися до сильних держав. У теорії міжнародної безпеки виділяють чотири основні операційні моделі, що конкурують між собою: - Однополярна (лідерство 1 країни), - "Концерт держав" («великих»), - Багатополярна модель (багато центрів сили), - Глобальна (універсальна) модель. Однополярна система безпеки виникла після розпаду Радянського Союзу, коли США залишилися єдиною наддержавою, на яку лягло тягар світового лідерства. США взяли на себе місію не допустити "вакууму сили" в міжнародних відносинах і забезпечити поширення демократії по всьому світу. передбачає посилення системи військово-політичних союзів.Так НАТО повинна забезпечувати стабільність в трансатлантичній підсистемі міжнародних відносин, гармонізувати відносини між США та європейськими державами в стратегічній галузі, забезпечувати американську військову присутність в Європі і гарантувати недопущення конфліктів на цьому континенті. Інші регіональні організації, наприклад, ЄС, Західно-Європейський Союз (ЗЄС) , ОБСЄ, можуть лише грати другорядну роль ств. європейської безпеки XXI століття. Критика однополярної моделі: Росія вважає, що США просто не мають необхідних ресурсів для виконання функцій світового лідера+ основний інструмент здійснення американського лідерства (військово-політичні альянси) погано пристосований для вирішення сучасних проблем, оскільки їх головним призначенням було запобігання тільки військових загроз. Союз кількох великих держав - "концерт держав", може взяти на себе відповідальність як за підтримання стабільності у світі, так і за запобігання і врегулювання локальних конфліктів. Гідність "концерту держав" полягає в його кращої керованості і, відповідно, більшої ефективності, тому що в рамках такої конструкції легше узгодити позиції і прийняти рішення, ніж в організаціях, які налічують десятки або навіть сотні членів.

Багатополярна модель враховує, що Росія, ЄС, Японія, Китай, Індія, АСЕАН, визнаючи міць США, все ж таки проводять свій курс у міжнародних справах, часто неспівпадаючий з американськими інтересами. Зростанню впливу цих центрів сили сприяє той факт, що змінюється сама природа сили в міжнародних відносинах. На передній план висуваються не військові, а економічні, науково-технічні,інформаційні та культурні складові цього феномена. А за цими показниками США не завжди є лідером. У військовій сфері ЄС також проявляє все більшу норовистість, прийнявши концепцію спільної зовнішньої політики і політики в галузі безпеки, перетворивши ЗЄС в свій військовий інструмент і почавши формування європейської армії. Китай, який здійснює широкомасштабну програму модернізації

 своїх збройних сил, за оцінками фахівців, перетвориться до 2020 р. в одну з провідних військових держав світу. Не слід забувати про Іран та Індії. Але багатополярний модель міжнародної безпеки має сенс тільки при виключенні бачення системи міжнародних відносин як поля вічної конкуренції між "центрами сили". В іншому випадку, багатополярність міжнародних політичних сил неминуче призведе до деструктивних конфліктів і постійним переділів сфер впливу. Глобальна модель - міжнародна безпека може бути по-справжньому забезпечена лише тільки на глобальному рівні, коли всі члени світової спільноти беруть участь в її створенні. Створення цієї моделі можливе, коли всі країни і народи будуть розділяти якийсь мінімум загальнолюдських цінностей і на якісно новий щабель підніметься провідна роль ООН.

Кожна операційна модель розподілу сил у міжнародних відносинах має два варіанти реалізації в залежності від характеру відносин між учасниками систем міжнародної безпеки: - Колективний,              - Загальний, кооперативний. Колективний варіант виникає тоді, коли існують групи держав, об'єднаних спільною метою захисту своєї національної безпеки, і системою військово-політичних заходів, спрямованих проти потенційного супротивника. Це може бути група держав, що мають подібне суспільно-політичний устрій, спільні цінності та історію, наприклад, НАТО, Європейський Союз, СНД і т.д. Коаліція може виникнути і унаслідок зовнішньої небезпеки, що загрожує безпеці групі абсолютно різнотипних держав, але зацікавлених у колективного захисту від спільного ворога.

Модель загальної безпеки наголошує багатовимірний характер міжнародної безпеки, інституційну основу загальної безпеки складають не військово-політичні альянси, як у варіанті колективної безпеки, а глобальна організації типу ООН.

17. Система колективної безпеки країн.

Кожна операційна модель розподілу сил у міжнародних відносинах має два варіанти реалізації в залежності від характеру відносин між учасниками систем міжнародної безпеки: - Колективний (спільна мета-НАТО,ЄС,СНД), - Загальний (багатовимірний характер безпеки-ООН), кооперативний.

Модель загальної безпеки наголошує багатовимірний характер міжнародної безпеки, інституційну основу загальної безпеки складають не військово-політичні альянси, як у варіанті колективної безпеки, а глобальна організації типу ООН. Колективний варіант виникає тоді, коли існують групи держав, об'єднаних спільною метою захисту своєї національної безпеки, і системою військово-політичних заходів, спрямованих проти потенційного супротивника. Це може бути група держав, що мають подібне суспільно-політичний устрій, спільні цінності та історію, наприклад, НАТО, Європейський Союз, СНД і т.д. Коаліція може виникнути і унаслідок зовнішньої небезпеки, що загрожує безпеці групі абсолютно різнотипних держав, але зацікавлених у колективного захисту від спільного ворога.

Історія міжнародних відносин показує, що найбільше число "мирних" ініціатив зазвичай надходить від слабких держав. Підтекст цієї активності полягає в прагненні шляхом мирної дипломатії на багатосторонній основі зв'язати взаємними зобов'язаннями всі суб'єкти певного стратегічного простору в якусь систему колективної безпеки. Ідея системи досить проста - втягти в неї державу, що потенційно загрожує ініціатору "колективної" безпеки, і тим самим нейтралізувати гегемоністські інтенції колективними зобов'язаннями. Ця система недовговічна. Точніше, вона живе рівно стільки, скільки необхідно державі - потенційному претендента на лідерство, щоб накопичити економічну масу для перетворення на центр сили, здатної зламати існуючий статус-кво.  Як тільки держава досягає рівня економічної могутності та військового потенціалу, адекватного мощі і потенціалу провідних держав світу, вона вимагає для себе нового статусу, що означає, по суті, переділ сфер світового впливу. Оскільки старі великі держави, як правило, опираються цьому, придбання сфер впливу здійснюється переважно за допомогою руйнування старої структури взаємин, включаючи і відповідну їй систему міжнародної безпеки. Тим не менше, сама ідея "мирних ініціатив" разом з колективною безпекою не позбавлена ​​сенсу для всіх держав незалежно від їх мощі на даний момент. Вона дозволяє слабким розчинитися в "колективі" і стати немовби рівними іншим, а сильним - здійснювати свою гегемонію з посиланням на "колектив", який не може не підтримати гегемона, оскільки останній фактично субсидує всю систему колективної безпеки. Середнім державам, який не претендує на гегемонію, система дає можливість нарощувати, не афішуючи своїх справжніх прагнень, економічний і військовий потенціал, щоб через якийсь час звільнитися від "колективу" і почати новий переділ сфер впливу. Вихід із цього колективу- інтернаціоналізація та глобалізація.

18. Переваги та вади режиму колективної безпеки в умовах глобалізації.

Під колективною безпекою розуміється такий порядок міждержавного співробітництва, за якого будь який акт агресії проти будь-кого з учасників подібної системи вважається агресією проти усіх інших її учасників. Колективна безпека спрямована не тільки проти держав, що не беруть участі в ній, але і проти учасників, які порушують свої зобов`язання і здійснюють агресивні акти. Особливості системи колективної безпеки: універсальність, що передбачає вимоги необхідних дій з боку кожного члена системи; автоматизм здійснення санкцій у разі необхідності; відсутність протиріч щодо розуміння

агресії та необхідності реагувати на виклики.

Переваги колективної безпеки: 1. Колективна безпека підвищує вірогідність того, що агресор зіштовхнеться з коаліцією держав, що мають переважаючу силу. Порівняно з цим без колективної безпеки агресори могли б очікувати у найгіршому випадку, приблизно рівне протистояння. 2. Колективна безпека створює організації, що самі по собі сприятимуть створенню сприятливих для збереження миру умов шляхом надання інформації, корисної для скорочення занепокоєності стосовно експансіоністських намірів інших держав, а також появі міжнародних форумів з обміну ідеями та зміцнення спільних цінностей. 3. Колективна безпека сприяє регламентуванню дилеми безпеки. Держави потребують меншого наступального потенціалу в зв’язку з тим, що всі учасники колективної безпеки роблять свій наступальний внесок у перемогу над агресором. Транспарентність, що надається організаціями колективної безпеки, допомагає скорочувати непевність стосовно потенціалу окремих держав, тим самим зменшується невірне тлумачення намірів та відпадає необхідність у попереджувальних заходах з превентивного нарощування сили.

Вади к.б: 1. всі члени колективної безпеки мають розглядати агресію як головну загрозу, порівняно з якою всі інші загрози та цінності відходять на другий план. Але на практиці держави переслідують власні егоїстичні інтереси і не поспішають підпорядковувати їх колективним інтересам.2. у вирішальні моменти історії, перед обличчям реальної загрози всі учасники системи колективної безпеки мають об’єднатися для боротьби з агресором – реалії ж свідчать про їхню схильність підтримати ту чи іншу сторону конфлікту. Саме з цієї причини виникає третя проблема, коли країни дуже рідко доходять згоди щодо визначення справжнього «агресора», що є обов’язковою умовою при здійсненні колективних санкцій. Ні Ліга Націй, ні ООН не спромоглися розробити прийнятне визначення агресії згідно з міжнародним правом. Чи є «агресором» та нація, що зробила перший постріл, чи та, що концентрує війська на кордоні з першою? Чи є упереджувальний удар «агресією»? і т.д. Якщо в межах системи колективної безпеки держави об`єднуються проти потенційного агресора, то концепція безпеки на засадах співробітництва виходить з принципу загальної участі, за якого наявність формальних інституцій є необов`язковою, а

підтримка неформального діалогу - більш доречною та ефективною.

19,20.Механізм гарантування нац.безпеки поза блок. країн.

Позаблоковість - це особливий міжнародно-правовий статус, що не потребує міжнародно-правового закріплення і може бути змінений в односторонньому порядку. Він передбачає неучасть у військових союзах, але не зобов’язує дотримуватися норм гуманітарного права під час конфліктів третіх країн. Позаблоковий статус не накладає обмежень на відрядження військових контингентів у склад миротворчих сил міжнародних організацій; не забороняє укладати оборонні угоди і союзи з окремими державами; не розповсюджується на економічну сферу.

Термін "національна безпека" вперше був вжитий в посланні американського президента Т. Рузвельта конгресу США в 1904 р. У цьому посланні йшлося про приєднання до США зони Панамського каналу, причому ця акція обґрунтовувалася інтересами "національної безпеки" США. Принциповою відмінністю концепції національної безпеки від державної безпеки є зміна системи пріоритетів на протилежну: головне - особистість, потім суспільство, потім - держава. Термін "суспільство" в даному контексті принципово включає в себе термін "громадянське суспільство" і термін "нація". Основні принципи забезпечення національної безпеки: законність, дотримання безпеки інтересів особи і держави; їх взаємна відповідальність за забезпечення безпеки; взаємозв'язки національної і міжнародної безпеки. Реалізація основних принципів забезпечення національної безпеки можлива за рахунок створення системи безпеки, основними функціями якої виступають виявлення і прогнозування внутрішніх і зовнішніх загроз життєво важливим інтересам об'єктів безпеки, здійснення комплексу оперативних і довготривалих заходів по їх попередженню і нейтралізації; створення і підтримання в готовності сил і засобів забезпечення безпеки; управління силами і засобами забезпечення безпеки у повсякденних умовах і при надзвичайних ситуаціях. Основні елементи міжнародної і національної безпеки: політична, економічна, воєнна, технологічна, екологічна, гуманітарна та інші сфери діяльності. 

Сучасне тлумачення позаблоковості зводиться до того, що участь в безпекових інституціях не суперечить позаблоковому статусу, доки не тягне за собою участі у колективних діях (колективної оборони). Тому приєднання до НАТО чи ЗЄС унеможливлює дотримання позаблоковості. Проте, співпраця позаблокової країни з ними поза межами зобов’язань про колективну оборону цілком можлива. Так, всі європейські нейтральні країни є учасницями Програми НАТО “Партнерство заради миру”, яка передбачає участь виключно у гуманітарних акціях, заходах з підтримки миру, надання допомоги у випадках катастроф, санітарні навчання.Участь позаблокових держав в ОБСЄ не накладає жодних обмежуючих застосування нейтралітету зобов’язань, оскільки Організація - це не військово-політичний блок, її структура і механізм функціонування не передбачають колективної оборони, рішення мають політичний характер і ухвалюються принципом консенсусу. Крім того, жодні примусові дії під егідою ОБСЄ неможливі без попередньої санкції Ради Безпеки ООН. На відміну від НАТО Європейський союз не належить до військово-політичних інституцій, його безпекова складова тільки розвивається. ЄС є економічним угрупуванням, тому членство в ньому є сумісним з позаблоковим статусом. На сьогодні консолідовані договори ЄС не містять жодних положень щодо взаємодопомоги у разі війни.

21. Вплив глобалізації на систему міжнародної безпеки.

Факти,що засвідчують існування впливу глобалізації на МБ:

1. США - єдина у світі військова наддержава, геополітичним амбіціям якої складно протистояти. 2. Після закінчення “холодної війни” великі держави (окрім США), вирішуючи проблеми безпеки, перш за все, керуються регіональними інтересами. 3. Внаслідок глобалізації зросла конкуренція між великими державами і регіонами світу. 4. Збільшення кількості конфліктів і локальних війн, що є наслідком зникнення стримуючих механізмів після розпаду біполярної системи світу та міжнародним «співробітництвом». За холодної війни більшість локальних конфліктів не вирішувались, накопичуючи від’ємний потенціал, а коли зник нагляд з боку США та СРСР,конфлікти загрозливим чином оновилися. 5. Загроза національній безпеці перестає бути виключно військовою, а набуває різного характеру. Необхідним є створення глобального механізму координації і співробітництва між країнами. На перший план виходять глобальні проблеми (збройні конфлікти, масова бідність, деградація навколишнього середовища, потоки біженців, наркотики, злочинність тощо), вирішення яких потребує колективних зусиль. 6. В багатьох регіонах відбувається зсув у напряму спільної оборони або багато-сторонніх заходів безпеки. Сьогодні військова глобалізація, загрози та виклики глобального характеру спонукають до переосмислення ідеї національної безпеки та її практичної реалізації. Доктрина національної безпеки лишається одним з найважливіших принципів сучасної державності. 7. За рахунок глобалізації були створені такі міжнародні організації основним завданням яких стало збереження міжнародної безпеки(ООН, Рада безпеки ООН, ОБСЄ, НАТО, ОДКБ (в СНД), ШОС, Регіональний форум (в АСЕАН), Рух держав, що не приєдналися; Ліга арабських держав, Організація африканської єдності та інші регіональні організації.)

22. Сутність поняття «міжн.конфлікт», його класифікація.

Міжнародний конфлікт - безпосереднє чи опосередковане зіткнення інтересів двох чи більше сторін (держав, груп держав, народів, політичних течій) на основі наявних між ними протиріч об’єктивного чи суб’єктивного характеру. За своїм походженням протиріччя та породжені ними проблеми у відносинах між державами є: територіальними, національними, релігійними,  економічними, військово-стратегічними, науково-технічними тощо. Головна і остаточна (кінцева) форма протиріч - політична, оскільки протиріччя усвідомлюються і вирішуються державами з притаманною їм внутрішньою, зовнішньою і військовою політикою через механізм формування і здійснення цієї політики. Міжнародні конфлікти за силами учасників поділяються на: ♦ Симетричні - характеризується приблизно рівними силами втягнутих у конфлікт сторін. ♦ Асиметричні - конфлікти з різкою відмінністю потенціалів конфліктуючих сторін. Класифікація конфліктів за А.Раппопорт (форма протікання міжнародного конфлікту): у формі «бойових дій», у формі «гри», у формі «дебатів».

23. Фази розвитку міжнародного конфлікту.

Фази розвитку міжнародного конфлікту - довільні, абстрактні відрізки часу, в яких розвивається даний конфлікт, вони реальні, визначаються історичними і соціальними причинами. Ці причини знаходять прояв у конкретних ознаках, що належать до змін внутрішніх характеристик держав-учасниць конфлікту, загальним політичним і конкретним інтересам, цілям, засобам, зовнішнім союзам і зобов’язанням учасників конфлікту, втягуванню нових учасників із притаманними їм і застосовними у даному конфлікті засобами боротьби, союзам і зобов’язанням, міжнародним умовам, в яких конфлікт розвивається.

Фази: 1 - Оформлені на основі об’єктивних і суб’єктивних протиріч, економічних і політичних інтересів сторін , що стикаються на міжнародній арені, принципово політичне відношення і відповідні йму економічні, ідеологічні, військово – стратегічні, дипломатичні відносин з приводу даних протиріч, виражені в тій чи іншій мірі гострій конфліктній формі. 2 - Суб’єктивне визначення конфліктуючими сторонам своїх інтересів, цілей і форм боротьби для вирішення об’єктивних протиріч з урахуванням свого потенціалу і можливостей застосування мирних і не мирних засобів, використання зовнішніх союзів і забовязань; оцінка загальної внутрішньої і міжнародної ситуації. 3 - Використання сторонами широкого діапазону економічних, політичних, ідеологічних, психологічних, моральних, правових, дипломатичних і військових (але не у формі прямої збройної війни) засобів, втягнений у конфлікт в різній мірі інших держав - індивідуально, через блоки і договори, через ООН - з подальшим ускладненням системи політичних відносин і дій всіх прямих і опосередкованих учасників даного конфлікту. 4 - Нарощення боротьби до найбільш гострого політичного рівня – міжнародної політичної кризи, яка може охопити відносити безпосередніх учасників, держав регіону, інших регіонів, найбільших держав, ООН , а інколи весь світ, перерости у світову кризу, що вже несе загрозу до збройної боротьби. 5 - Міжнародний збройний конфлікт, що починається з обмеженого конфлікту і може розвиватися до більш високого рівня збройної боротьби із застосуванням сучасної зброї, втягненням союзників і найбільших світових держав, розширенням території.

24. Роль НАТО у формуванні сучасної системи МБ

В 1948 р. відбувся комуністичний путч в Чехословаччині. Пряма загроза нависла над суверенітетом Греції, Норвегії, Туреччини, в квітні 1948 року розпочалася блокада Берліну. Підписання в березні 1948 року Брюссельського договору стало першим кроком у повоєнній відбудові західноєвропейської безпеки. Це був також перший крок у процесі, що призвів до підписання в 1949 році Північноатлантичного договору та створення НАТО. Кульмінацією переговорів стало підписання Вашингтонського договору у квітні 1949 року, що започаткував спільну систему безпеки на основі партнерства 12 країн. Згідно з договором було створено Альянс з метою колективної оборони (регламентовано статтею 51 Статуту ООН, яка підтверджує невід’ємне право незалежних держав на індивідуальну або колективну оборону).

Концептуальні засади Альянсу. Стратегічна концепція НАТО. Для досягнення своєї головної мети Альянс тривалий час виконував триєдину задачу в галузі безпеки. 1.Створення необхідного підґрунтя для стабільної безпеки в Європі на основі зміцнення демократичних інститутів і прагнення до розв’язання суперечок мирним шляхом, а також таких умов, за яких жодна країна не могла б вдатись до залякування або тиску, спрямованих проти будь-якої іншої держави шляхом загрози застосування або прямого застосування сили. 2.Відповідно до статті 4 Вашингтонського договору Альянс є трансатлантичним форумом для проведення спільних консультацій з будь-яких питань, що впливають на життєво важливі інтереси його членів, зокрема з приводу нових подій, які можуть становити загрозу їх безпеці. Він також сприяє координації їх зусиль у галузях, що становлять спільний інтерес для всіх членів Альянсу. 3. Стримування і оборона: Альянс забезпечує стримування та захист від будь-якої форми агресії, спрямованої проти будь-якої держави - члена НАТО відповідно до статей 5 і 6 Вашингтонського договору.

Основну мету НАТО досягає шляхом забезпечення розвитку демократичних інститутів і мирного врегулювання спорів; стримує й захищає від загрози агресії будь-яку державу-учасника; зберігає стабільність в Європі.

Значного імпульсу щодо діяльності Альянсу в нових умовах надав Празький саміт НАТО 2002 року. Результатами його роботи стало прийняття воєнної концепції щодо протидії міжнародному тероризму, рішення щодо створення Сил реагування НАТО, був розроблений комплекс заходів з підвищення військових спроможностей країн-членів, забезпечення співробітництва спеціальних служб, захисту від зброї масового знищення, а також ліквідації наслідків катастроф техногенного і природного характеру. Основна роль НАТО – гарантувати безпеку й територіальну цілісність держав-учасників, яка залишається незмінною. У випадку виникнення кризових ситуацій, збройні сили НАТО можуть підкріплювати політичні дії в рамках широкого підходу до безпеки.  Необхідно визначити два невід'ємних принципи, що, незважаючи на зміни, залишаються недоторканними - це зобов'язання щодо колективної оборони, яка є ключовою функцією, визначальною   для   Альянсу, а   також   збереження   трансатлантичного   зв'язку   як гарантії його ефективності та надійності. НАТО раз на 10 років змінює концепцію і розробляє нову стратегію. Причин потреби розробки нової Стратегічної Концепції є багато. Розробка нової стратегічної концепції альянсу була запущена в квітні 2009 року на саміті НАТО в Страсбурзі та Келі. розглядається ряд принципово нових загроз, включаючи можливі кризи, пов'язані з глобальним потеплінням, поставками енергоресурсів, кібератаками, морським піратством. Можна стверджувати, що головна увага під час розробки нової Стратегічної Концепції має зосередитись на наступних основних і під час спірних питаннях: загальна безпека в протистоянні сучасним загрозам, співробітництво з міжнародними міжждержаними та неурядовими організаціями,взаємодія НАТО з Європейським Союзом, забезпечення стабільного безпекового оточення, глобальне партнерство, підвищення ефективності, розширення НАТО. З питання загальної безпеки в протистоянні сучасним загрозам НАТО потребує більш глибокого погляду на колективну оборону і солідарність в новій безпековій обстановці. Незмінним залишиться положення про колективну оборону і колективні дії у випадку агресії або загрози агресії одній із країн-членів. В той же час, нова Концепція повинна передбачити виклики, з якими стикаються країни-члени (тероризм, кібер-атаки, глобальне потепління, енергетична залежність) і додаткові можливості, які необхідно розвивати, щоб захистити населення країн-членів від нових загроз в майбутньому.В майбутньому НАТО повинно впливати на створення стабільного безпекового оточення. В цьому ракурсі зростатиме     потреба      у     розширенні     можливостей     Альянсу     для      виконання     завдань     з врегулювання криз і підтримки миру та стабільності.

25. Участь Європейського союзу у формуванні та трансформації систем міжнародної безпеки.

 Європейський союз (ЄС), створений на підвалинах Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) з метою економічної та політичної інтеграції, піднесення економіки та життєвого рівня населення європейських країн. Та головною тенденцією розвитку ЄС в ХХІ ст. стала тісна інтеграція не тільки в економічній, соціальній, а й у політичній та оборонній сферах (новий вектор європейської інтеграції — спільна європейська політика безпеки та оборони). Ідея безпеки у Європі завжди сприймалася державами по-різному, найактивнішим прихильником розвитку самостійного оборонного потенціалу ЄС була і залишаються Франція і Німеччина, головним опонентом франко-німецької групи завжди була Велика Британія. Процес побудови європейської системи безпеки розпочався після підписання угоди між ЄС та НАТО щодо запровадження механізму взаємодії органів обох структур та використання можливостей альянсу (так звана угода Берлін плюс 2002 р.). Важливим досягненням у справі інтеграції у сфері озброєнь стало створення Європейського Агентства з питань оборони, схвалене на саміті ЄС у Брюсселі в 2004 році.  Питання трансформації трансатлантичної архітектури безпеки в результаті розширення компетенції ЄС посідає особливе місце у взаєминах США і Євросоюзу. Аналізуючи перспективи європейської політики у галузі безпеки і оборони, можна говорити, що трансатлантичні зв’язки, принаймні, у коротко- і середньостроковій перспективах зберігатимуть свою ключову роль. Це пов’язано з тим, що зі свого боку, Європа усвідомлює той факт, що в епоху глобальних ризиків та асиметричних загроз забезпечення власної безпеки без участі США неможливе.  Цікавим є те , що сили ЄС діють в тих же регіонах, що і сили Альянсу: в Афганістані, на Балканах, в Африці. Але вони були залучені вже на пост-конфліктному етапі, або для врегулювання криз низької інтенсивності. У Європейського Союзу немає можливостей врегульовувати кризи середнього і великого масштабів, вести глобальне протистояння проти міжнародного тероризму і самостійно контролювати важливі шляхи нелегального транспортування зброї, наркотичних засобів і нелегальних мігрантів.

Пріоритетним напрямом подальшого розвитку ЄПБО визнається не кількісне нарощування показників, а якісна реалізація потенціалу в цій сфері, що у свою чергу висуває перед державами-членами ЄС такі завдання: покращення способів та засобів здобуття інформації на стратегічному, оперативному та тактичному рівнях; підвищення ефективності взаємодії національних компонентів ЗС за рахунок розробки і прийняття на озброєння уніфікованих систем озброєння та військової техніки; досягнення чисельності ЗС поставленим завданням, а також більш активне залучення резервістів до проведення операцій; зменшення витрат на утримання особового складу шляхом скорочення чисельності військ і зайвого озброєння та впровадження автоматизованих систем озброєння; повне використання європейського оборонно-промислового потенціалу та створення умов для подальшого розвитку оборонного виробництва через збільшення інвестицій в модернізацію оборонної, технологічної і промислової бази; забезпечення гнучкості реагування на кризові ситуації; використання досягнень науки у сферах ядерної енергії, нанотехнологій та біології, а також впровадження цивільних технологій у військову сферу.

Роль Організації з Безпеки та Співробітництва у Європі у становленні і розвитку міжнародної безпеки. Організація з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ), яка стала результатом трансформації та розвитку Наради з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ). В січні 1995 року вона набула статусу міжнародної організації. У листопаді 1993 р. Форум прийняв чотири важливих документи: "Стабілізаційні заходи в умовах локалізованих кризових ситуацій"; «Керівні принципи здійснення передачі звичайних озброєнь»; «Планування оборони; Контакти і співпраця у військовій галузі». В руслі контролю над звичайними озброєннями, під час відкриття саміту НБСЄ в Парижі 19 листопада 1990 р., 22 країни НАТО та тодішньої Організації Варшавського договору підписали Договір про звичайні збройні сили в Європі, який обмежує цю категорію сил в Європі від Атлантичного океану до Уральських гір. Дейтонська мирна угода 1995 р. відкрила шлях до переговорів із заходів зміцнення довіри й безпеки між суб'єктами Боснії— Герцеговини, а також режиму контролю над озброєннями для сторін Дейтонської угоди. У Копенгагені в грудні 1997 р., яка ухвалила рішення про Основні напрямки розробки Документа-хартії ОБСЄ з питань європейської безпеки. На зустрічі в Копенгагені було вирішено, щоСпільна концепція розвитку співпраці між взаємопідсилюючими інституціями має закласти підвалини для такої роботи. На одинадцятій зустрічі Ради міністрів 1 - 2 грудня 2003 року була ратифікована Стратегія ОБСЄ з протидії загрозам безпеці та стабільності в XXI столітті. В Стратегії визначені загрози миру та стабільності в світі, а також напрями діяльності ОБСЄ для відображення цих загроз. Ця Стратегія задекларувала, що Рада Безпеки ООН несе першочергову відповідальність за підтримку миру та безпеки, та грає вирішальну роль в укріпленні безпеки та стабільності в світі.

26. Сучасна роль ОБСЄ у становленні, розвитку системи МБ

Організація з безпеки і співробітництва в Європі, найбільша у світі регіональна організація, що займається питаннями безпеки. Вона об'єднує 57 країн, розташованих у Північній Америці, Європі та Центральній Азії. Організація націлена на запобігання виникненню конфліктів у регіоні, врегулювання кризових ситуацій, ліквідацію наслідків конфліктів. «Нарада з безпеки і співробітництва в Європі» було скликана за ініціативою СРСР і соціалістичних держав Європи як постійно діючий міжнародний форум представників 33 європейських держав, а також США і Канади, для вироблення заходів зменшення військового протистояння і зміцнення безпеки в Європі. Основні засоби забезпечення безпеки і вирішення основних задач організації: «Перший кошик», або політико-військовий вимір:  контроль над розповсюдженням озброєнь; дипломатичні зусилля по запобіганню конфліктів; заходи з побудови довірчих відносин і безпеки; «Другий кошик», або економічне та екологічне вимірювання: економічна та екологічна безпека.«Третій кошик», або людський вимір: захист прав людини; розвиток демократичних інститутів; моніторинг виборів. Всі держави-учасники ОБСЄ володіють рівним статусом. Рішення приймаються на основі консенсусу. Рішення не носять юридично обов'язкового характеру, але мають велике політичне значення. Штат організації - близько 370 чоловік, зайнятих в керівних органах організації, а також близько 3500 співробітників, що працюють в польових місіях. Офіційні документи:  Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, 1975 рік;  Паризька хартія для нової Європи, 1990 рік; Договір про звичайні збройні сили в Європі, 1990 рік; Декларація з агресивному націоналізмові, 1993 рік; Хартія європейської безпеки, 1999 рік.

27. Засоби та інструменти міжнародного впливу на недопущення військових конфліктів.

Збройний конфлікт - зіткнення між збройними силами: держав; національно-визвольного руху і метрополії, повсталої сторони (або воюючої сторони), визнаної в цій якості, і збройними силами якого-небудь держави. Характеризується обмеженим театром військових дій і відносно невеликий протяжністю в часі. Всі сторони зб. кнф зобов'язані дотримуватися відповідні норми міжнародного права, зокрема закони і звичаї війни. Збройний конфлікт у вузькому значенні  - це один із різновидів збройного зіткнення, що полягає в короткочасному застосуванні достатньо обмеженої сили на відносно обмеженому просторі. Головна відмінність збройного конфлікта від військового полягає в тому, що  в ході військового конфлікту головним засобом його введення є регулярні збройні формування держав з обох боків конфлікту. Під час збройного конфлікту сторони обов’язково повинні застосовувати зброю, а під час військового може відбутися опосередковане використання зброї. Ці форми: - Введення військ на територію іншої держави без безпосередкового застосування зброї; - Приведення збройних сил в повну бойову готовність; - Створення поблизу кордону супротивність військових баз; - Проведення навчань або маневрів; - Надання допомоги. Конфлікт збройний істотно відрізняється й від військового інциденту. Збройний інцидент, до якого звичайно причетні невеликі групи людей, нерідко відбувається в результаті непорозуміння, випадкового зіткнення, у той час як збройний конфлікт у всіх випадках є наслідком агресивної політики принаймні однієї із утягнутих у конфлікт держав.Збройний конфлікт починається, як правило, раптово, без офіційного оголошення про воєнні акції, що вживаються та ведеться більш-менш короткочасно, невеликими військовими силами й засобами та з обмеженими політичними цілями. Розрізняти поняття військового конфлікту та війною потрібно в порівнянні. Військовий конфлікт. У війні й військовому конфлікті є багато спільного. У першу чергу подібність полягає в способі вирішення протиріч між державами за допомогою збройної сили.

28. Феномен міжнародного збройного втручання як центральної проблеми формування нової системи МБ.

Вважається, що «важко сформулювати законні критерії, за якими можна відрізнити міжнародні війни від внутрішніх, і небажано мати виборчі правила права війни для двох типів конфлікту», яке «важко обґрунтувати» і яке «зводить нанівець гуманітарну мету права війни в більшості випадків, в яких зараз відбуваються війни ». «Різниця між міжнародними війнами і внутрішніми конфліктами фактично більше не є логічним або сумісним з духом гуманітарного права, такого, яким його знають сьогодні ...; більшість міжнародних конфліктів проходить під виглядом внутрішніх конфліктів, які в основному мають приховану форму або протікають не дуже інтенсивно. Однак, визнання цієї відмінності певним чином зводить нанівець гуманітарну мету права війни в більшості випадків відбуваються зараз воєн». Складність, з гуманітарної точки зору, полягає в тому, що, хоча інтернаціоналізовані збройні конфлікти мають свої особливості, що відрізняють їх від міжнародних та внутрішніх збройних конфліктів, абсолютно немає ніяких підстав для створення проміжної ланки між правом, застосованим у внутрішніх збройних конфліктах, і правом, регулюючим військові дії міжнародного характеру. У зв'язку з цим застосування міжнародного гуманітарного права до інтернаціоналізованим збройним конфліктам передбачає визначення подій як повністю міжнародних або повністю неміжнародних згідно з різними критеріями, що містяться у Женевських конвенціях, протоколах до них і в міжнародному звичаєвому праві. У продовження цього в Женевських конвенцій 1949 р. найбільше уваги приділялося регулювання не стільки внутрішніх, скільки міждержавних війн, при цьому велика частина істотних положень, що містяться у Женевських конвенціях 1949 р., застосовується «... у разі оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що виникає між двома або кількома Договірними Сторонами, навіть в тому випадку, якщо одна з них не визнає стан війни. Конвенція буде застосовуватись також у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору» (стаття 2, загальна для чотирьох Женевських конвенцій 1949 р.).

Охарактеризувавши загальні принципи і норми міжнародного права, що співвідносяться з збройним втручанням, можна підкреслити, що: - На сучасному етапі в залежності від характеру збройного конфлікту - міжнародного чи внутрішнього - застосовуються різні підходи міжнародного права, що регулюють застосування збройного втручання, які, в основному зумовлені різними обставинами, в яких протікає конфлікт. У даних умовах необхідні, на наш погляд, конкретні критерії, за якими можна відрізнити міжнародні конфлікти від внутрішніх і мати різні узаконені встановлення збройного втручання для двох типів конфлікту. - Головним критерієм і метою збройного втручання є «всебічний контроль» за конфліктом, але військова присутність не повинно зводитися до окупації. Гуманітарне право вимагає ясності у визначенні обставин, при яких військового втручання буде досить, щоб нейтралізувати і не перетворити внутрішній конфлікт в міжнародний. Право-ненормоване (нецільове) іноземне військове втручання не призведе до того, що гуманітарні норми будуть суворо дотримуватися. - Озброєного втручання не повинно обходити право війни і застосовується виключно в надзвичайних ситуаціях. - У міжнародного співтовариства має бути створений неупереджений орган, наділений повноваженнями авторитетно визначати статус збройних конфліктів і необхідність застосування збройного втручання. – Міжн.гуманітарному праву слід юридично виключити негативний вплив політ.порядків денних на гуманітарні принципи, застосовні при збройне втручання. - Кожна держава-учасниця міжн.договорів, що регулюють застосування військової сили зобов'язана сумлінно виконувати взяті на себе зобов'язання за цими угодами. В іншому випадку міжн.правом має бути передбачена відповідальність за його недотримання. - Характер застосування збройного втручання повинен здійснюватися в рамках певного правового механізму .

29. Комплекс реального і потенційного розповсюдження зброї масового знищення.

Зброя масового ураження — зброя, призначена для нанесення масових втрат або руйнувань на великій площі. Уражаючі чинники зброї масового ураження, як правило, продовжують наносити ураження протягом тривалого часу. Також ЗМУ деморалізує як війська, так і цивільне населення. Порівнянні наслідки можуть наступити і у разі застосування звичайної зброї або здійснення терористичних актів на екологічно небезпечних об'єктах, таких як АЕС, дамбах і гідровузлах, хімічних заводах тощо. На озброєнні сучасних держав перебувають три основні види зброї масового ураження: - хімічна зброя; - біологічна зброя; - ядерна. ЗМУ характеризується великою руйнівною спроможністю та великою територією ураження. Об'єктами можуть бути як самі люди, так і навколишнє середовище: родючі ґрунти, місцевість, рослини, тварини. Вражаючі фактори ЗМУ завжди діють як миттєво, так і впродовж деякого часу.

Вражаючі фактори ядерного вибуху — це повітряна ударна хвиля, сейсмічна хвиля, світлове випромінювання (може призвести до займання деяких легкозаймистих речовин, навіть на великих відстанях), проникаюча радіація, електромагнітний імпульс (миттєва дія), радіоактивне забруднення (діє протягом певного часу). Для хімічної зброї вражаючим фактором є дія отруйної речовини (ОР) певного виду (газоподібного, аерозольного, на поверхні предметів). Час дії ОР залежить від її виду та від метеорологічних умов. Для біологічної зброї вражаючий фактор — збудник хвороби (аерозоль, на поверхні предметів). Тривалість дії може змінюватись в залежності від збудника та зовнішніх умов від декількох годин до десятків років (природні спалахи сибірської виразки існують щонайменше десятиріччями). Зброя масового ураження гіпотетично може працювати і на інших принципах: інфразвукова зброя, радіологічна зброя, надрадіочастотна зброя, генетична зброя, геофізична зброя або тектонічна зброя, променева зброя Офіційно поява жодного прийняття на озброєння зразка подібної зброї не оголошено.

30. Глобальний характер загрози міжнародного тероризму.

Тероризм - явище багатогранне. У ньому поєднуються ідеологічні, релігійні, етнічні та інші чинники. Крім того, ґенеза даного явища свідчить про його постійну трансформацію: зміну фори і методів діяльності, організаційної побудови та інше. Тероризм має багато спільного з іншими формами соціального протесту:агресією; збройною боротьбою; військовими конфліктами; диверсіями тощо Тероризм не є чітким і сталим явищем, а являє собою метод політичної боротьби, до якого вдаються різні соціальні прошарки населення. Політичний характер терористичної діяльності принципово відрізняється від кримінальної злочинності, хоч між ними є деяка схожість, а саме: кримінальні злочинці та терористи свідомо порушують закони; ряд використовуваних ними засобів збігається; самі терористи нерідко залучають до своїх операцій злочинців. Однак між політичним та кримінальним тероризмом усе ж більше відмінностей, ніж схожості.

Тероризм, як і будь-яке інше соціальне явище, має багато форм прояву. За сферами дії тероризм може бути внутрідержавним та міжнародним. Внутрідержавний тероризм характерний лише для якої-небудь окремо взятої країни. Він пов’язаний як з діяльністю державних структур по придушенню опозиції шляхом насильства, так і з боротьбою опозиції проти існуючого режиму. Міжнародний тероризм - це такий, який розповсюджується на громадян і територію більш ніж однієї країни. Такі терористичні організації, як “Всесвітній ісламський фронт боротьби проти іудеїв і хрестоносців“, “Аль-Каїда”, “Аль-Джихад” та інші обплутали мережею своєї терористичної павутини весь світ.

З огляду на ставлення суб’єктів терористичної діяльності до державної влади, тероризм підрозділяють на державний та недержавний. Державний терор є відкрите насильство з боку правлячої еліти, яка спирається на силу державних інститутів. Недержавний тероризм - насильство й залякування, що використовують угруповання, які не беруть безпосередньої участі в діяльності державних органів. З огляду на ідентичність суб’єктів терористичної діяльності, тероризм може бути етнічним та релігійним. Суб’єкти етнічного тероризму являють собою групи, чий статус визначено етнічною належністю. Дана різновидність тероризму є намаганням зміни форми державного правління, створення самостійної держави або досягнення часткових змін у становищі етнічних утворень. Релігійний тероризм представляють терористичні організації, які належать до однієї конфесії (християнської, мусульманської, індуїстської і т.д.). Однією з причин виникнення конфліктів на релігійній основі є фундаменталізм, притаманний представникам усіх релігій. З огляду на соціально-політичну спрямованість, вирізняють лівий і правий тероризм. Лівий (революційний) тероризм орієнтується на різноманітні ліві соціально-політичні доктрини (марксизм, ленінізм, троцькізм, маоїзм і т.д.). Найбільш відомі організації - “Фракція Червоної армії” (Німеччина), “Червоні бригади” (Італія). Правий (контрреволюційний) тероризм орієнтується на традиційні для нації політичні доктрини та цінності. Часто активізується в період найбільшої загрози з боку лівих сил. За засобами впливу на об’єкт тероризм поділяють на демонстративний та інструментальний.

Демонстративний тероризм - має на меті привернути увагу до тієї чи іншої проблеми (будівництво АЕС, охорона навколишнього середовища). Суб’єкти інструментального тероризму намагаються досягти реальних змін владних відносин під тиском фізичного впливу (вбивство, захоплення об’єктів, вибухи та ін.). За засобами, які використовують під час терористичних актів, виділяють тероризм із застосуванням засобів ураження (зброя, вибухівка) та тероризм із застосуванням зброї масового знищення (біологічний, хімічний, ядерний тощо). За середовищем здійснення тероризм буває наземним, повітряним, морським, космічним.

Терористичними актами можуть бути: диверсія; замах на вбивство; викрадення;

пограбування (експропріація); захоплення будівель; збройні напади; кібертероризм (напади на комп’ютерні мережі); хайджекінг (захоплення транспортного засобу - літак, залізничний потяг, автомобіль).

Останнім часом проблема тероризму все більше і більше набуває глобального характеру. У зв’язку з цим зросло міжнародне співробітництво в боротьбі з тероризмом. Було прийнято цілий ряд документів, які регламентували діяльність у цій сфері, а саме: Конвенція про злочини і деякі інші акти, які скоюють на борту повітряних суден (1963); Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (1970); Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (1971); Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом (1973); Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників (1979); Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу (1980); Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства (1988); Протокол про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розміщених на континентальному шельфі (1988); Конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом (1997); Конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму (1999) та інші.

Термін «зброя масового знищення» (ЗМЗ) стосується широкого кола загроз, в тому числі хімічної, біологічної, радіологічної і ядерної (РХБЯ) зброї і матеріалів, та засобів їх доставки. Технічний розвиток і наукові відкриття відкрили двері для ще більш руйнівної і доступнішої зброї.

31. Внутрішні збройні конфлікти та миротворча діяльність.

Внутрішні збройні конфлікти. Збройний конфлікт між повстанцями та центральним урядом є, як правило, внутрішнім конфліктом. Збройні конфлікти неміжнародного характеру — це всі збройні конфлікти, які не підпадають під дію Додаткового протоколу І, що відбуваються на території будь-якої держави між її збройними силами чи іншими організованими збройними групами, які, знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, який дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені військові дії та застосовувати положення Протоколу ІІ. Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі ознаки: застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, у тому числі поліцейських підрозділів; колективний характер виступів (дії, що спричиняють обстановку внутрішнього напруження, внутрішні безладдя не можуть вважатися такими конфліктами); певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відповідальних за їхні дії; тривалість і безперервність конфлікту (окремі спорадичні виступи слабоорганізованих груп не можуть розглядатися як збройні конфлікти неміжнародного характеру); здійснення повстанцями контролю над частиною території.

До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід віднести всі громадянські війни та внутрішні конфлікти, що виникають зі спроб державних переворотів тощо. Вони відрізняються від міжнародних конфліктів передусім тим, що в останніх обидві сторони, що воюють, є суб’єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні стороною, що воює, визнається лише центральний уряд.

Миротворча діяльність. Миротворча діяльність полягає у використанні легко озброєних багатосторонніх сил для роз’єднання ворогуючих сторін. Миротворча діяльність відрізняється від здійснення колективної безпеки обмеженим мандатом, орієнтацією на збереження нейтралітету і необхідністю згоди сторін, на чиїх територіях розміщені миротворчі сили. Миротворча діяльність в Україні. Україна надає важливого значення діяльності з підтримання міжнародного миру та безпеки, розглядаючи участь у ній як важливий чинник своєї зовнішньої політики. Така позиція, насамперед, ґрунтується на "Основних напрямах зовнішньої політики України", де одним із пріоритетів визначена участь нашої держави у миротворчій діяльності, спрямованій на відвернення і врегулювання міжнародних конфліктів. Миротворча діяльність у рамках СНД. На тлі інтеграційних процесів у СНД одним із пріоритетів у її діяльності стає запобігання, локалізація і розв'язання конфліктів на територіях держав-учасниць СНД. Миротворчі зусилля держав Співдружності чітко позначені вже в Алма-атинській декларації від 21 грудня 1991 p.

32. Сутність поняття «національна економічна безпека».

Група вчених-фахівців,  визначаючи категорію національної економічної безпеки держави, за основу беруть передумови для економічної незалежності. У зарубіжній та вітчизняній літературі існує багато підходів до тлумачення поняття національної економічної безпеки  допомогою таких характеристик:  – стійкість та стабільність,  протидія внутрішнім та зовнішнім загрозам,  під якими розуміємо міцність і надійність зв’язків між усіма елементами економічної системи, стабільність економічного розвитку держави,  стійкість до стримування та знешкодження дестабілізуючих загроз-факторів; – економічна незалежність, що характеризує насамперед можливість для будь-якого суб’єкта економічної безпеки самостійно приймати й реалізовувати стратегічні економічні та політичні рішення для розвитку, можливість використовувати національні конкурентні переваги для забезпечення стабільності та розвитку;  – самовідтворення та саморозвиток. Ця характеристика передбачає створення необхідних умов для ведення ефективної економічної політики та розширеного самовідтворення, забезпечення конкурентоспроможності національної економіки на світовій арені; – національні інтереси.  Ця характеристика визначає спроможність національної економіки захищати національні економічні інтереси. Узагальнюючи все вищесказане можна дати визначення поняттю , національна економічна безпека це сукупність вимог і факторів, що забезпечують незалежність національної економіки, її стабільність і стійкість, здатність до постійного оновлення і самовдосконалення.

33. Сутність і характеристика класифікації загроз економічній безпеці суб’єктів господарювання.

Перш за все потрібно дати визначення  що є загрозою економічної безпеки,  слід вважати явні чи потенційні дії, що ускладнюють або унеможливлюють реалізацію національних економічних інтересів і створюють небезпеку для соціально-економічної та політичної систем, національних цінностей, життєзабезпечення нації та окремої особи. Загрози, можуть бути прямими або непрямими, зовнішніми або внутрішніми.

Основними загрозами економічної безпеки є : зменшення темпів приросту ВВП, підвищення рівня інфляції, скорочення золотовалютних резервів країни; зменшення експорту вітчизняних товарів внаслідок зменшення попиту та цін світових товарних ринків на вітчизняні товари; відтік капіталу з країни через несприятливу ситуацію на міжнародних фінансових ринках;зростання рівня безробіття серед населення працездатного віку; зменшення обсягів прямих іноземних інвестицій в економіку;зростання державного боргу . виділяють наступні критерії класифікації загроз ек. безпеки:  за характером загроз, за джерелами загроз; за середовищем загроз;  за досяжності загрози;  за шкалою загрози; за критерієм спрямування загроз;  за ступенем сформованості загрози;   за наслідками загроз; за рівнем суб’єктивних оцінок загроз;   за характером суспільних відносин.

34. Особливості взаємозв’язку та взаємодії рівнів національної економічної безпеки.

Національну економічну безпеку необхідно розглядати як взаємозалежну систему всіх її рівнів. Існують такі рівні економічної безпеки : -ЕБ( ек. безпека)  індивідууму (трудові ресурси );  –ЕБ СГД (субєкт госп діял) (засоби виробниц); - ЕБ держави (економіко-правове середовище). Всі рівні ЕБ є неподільними , всі рівні є взаємопов’язаними між собою. Найважливішим фактором ек. безпеки на рівні СГД є дієвість відносин між підприє з приводу забезпечення фін ресурсами,сировиною,матеріалами і комплектуючими, виробничими та іншими послугами ,а також збуту готової продукції. Реалізація продукції на експорт ,так само як й інші прояви відкритості економіки, може частково зменшити взаємозалежність економічної безпеки суб’єктів різних рівнів, але одночасно вводить зовнішній чинник економічної безпеки суб’єкта господарювання, що практично не піддається регулюванню. На національному рівні. Головна суперечність інтересів економічної безпеки різних рівнів полягає у змісті відтворювальних процесів, Основоположний зміст відтворення на рівні індивідуума полягає у споживанні, - на рівні СГД - це забезпечення процесу виробництва, - на рівні держави - перерозподіл ресурсів

35. Критерії та індикатори національної економ.безпеки.

Важливою складовою частиною досліджень економічної безпеки є визначення системи її індикаторів  (критеріїв і показників),  які повинні регулювати та визначати процес проведення економічних перетворень Критерій та індикатори національної економічної безпеки — це оцінка стану економіки з погляду найважливіших процесів, що відображають сутність економічної безпеки. З огляду на це, критеріальна оцінка безпеки містить у собі оцінки: • ресурсного потенціалу та можливостей його розвитку; • рівня ефективності використання ресурсів, капіталу і праці та його відповідності рівневі в розвинутих країнах, а також рівневі, за якого загрози внутрішнього і зовнішнього характеру зводяться до мінімуму; конкурентоздатності економіки; • цілісності території та економічного простору; • суверенітету, незалежності й можливості протистояння зовнішнім загрозам; • соціальної стабільності й умов запобігання і вирішення соціальних конфліктів. Набір індикаторів являє собою взаємопов’язану систему показників, кожний з яких характеризує певний аспект економічної сфери.  Дані індикатори повинні враховуватися при формуванні стратегії економічного розвитку.  Всі коефіцієнти економічної безпеки є результатом взаємовпливу показників-стимуляторів та показників-дестимуляторів.  Саме від особливостей взаємодії цих складових елементів під час проведення розрахунків залежить формування рівня економічної безпеки. Під показниками-стимуляторами необхідно розуміти ті показники,  які здійснюють стимулюючий  (позитивний)  вплив на коефіцієнт економічної безпеки. Показники-дестимулятори,  на відміну від попередніх величин,  сприяють зниженню рівня економічної безпеки.  В цьому проявляється їх занижуючий  (дестимулюючий)  вплив на коефіцієнт економічної безпеки.  При швидких темпах зростання ці показники сприяють формуванню низьких коефіцієнтів безпеки. Ознака порогового значення індикатора - момент втрати відповідним економічним процесом функцій, що відводяться йому у відтворювальній системі. Інтегральний індекс економічної безпеки держави визначається ієрархічно: на нижньому рівні – індекси окремих сфер економіки, на верхньому – узагальнений індекс. Так само ієрархічно можуть визначатись індекси окремих сфер, зокрема це стосується фінансової безпеки, складовими якої є бюджетна, валютна, боргова тощо. Крім цього,  показники нац. економічної безпеки можуть бути представлені наступними трьома групами:  – показники економічного  розвитку за поточний й середньо-строковий періоди;  – довгострокові фактори ризику й граничні значенні економічної дестабілізації; – показники потенціалу компенсації й витрат по запобіганню збитку.

36. Характеристика індикаторів і критеріїв оцінки макроекономічної безпеки України.

Оцінка макроекономічної безпеки України є складовою частиною розрахунку рівня економічної безпеки України. За методикою розрахунку рівня економічної безпеки України, затвердженою Міністерством економіки України у 2000р., макроекономічна безпека визначається як - стан економіки, при якому досягається збалансованість макроекономічних відтворювальних пропорцій. Критеріями макроекономічної безпеки виділяють - реальні статистичні показники, за якими здійснюється оцінка стану економіки країни з точки зору забезпечення її сталого розвитку; а індикаторами макроекономічної безпеки визначають - реальні статистичні показники розвитку економіки країни, які найбільш повно характеризують явища і тенденції в економічній сфері;

Для розрахунку макроекономічної безпеки України необхідним є знаходження індикаторів макроекономічної безпеки, чим займаються безпосередньо органи статистики, комітети міністерства економіки, фінансів, Національний інститут стратегічних досліджень, який встановив навіть порогові значення відповідних індикаторів для економіки України. Отже, індикаторами макроекономічної безпеки України є: 1)Рівень "тінізації" економіки, % до ВВП(не більше 30); 2)Відношення обсягу ВВП до середнього значення у країнах ЄС, % (не менше 75); 3)Відношення обсягу ВВП на одну особу до середнього значення у країнах ЄС, % (не менше 50); 4)Відношення обсягу ВВП на одну особу до середньосвітового значення, % (не менше 100); 5)Валове нагромадження основного капіталу, % до ВВП (не менше 25); 6)Зміна запасів матеріальних оборотних коштів, % до ВВП (-1,5 - +1,5); 7)Відношення сальдо платіжного балансу України до ВВП, % (-1 - +1); 8) Відношення темпу росту продуктивності праці до темпу росту заробітної плати, разів(не менше 1); 9)Частка наявних доходів нефінансових корпорацій у валових наявних доходах, % (не менше 14 – 15); 10)Частка сектору загальнодержавного управління в наявних доходах, % (не більше 20); Таким чином, набір індикаторів макроекономічної безпеки являють собою взаємопов’язану систему показників, кожний з яких характеризує певний аспект економічної сфери, а інтегральний індикатор є індикатором ефективності економічної політики України. Значення цього індикатора повинно враховуватися при формуванні стратегії економічного розвитку, засад проведення структурних перетворень у госп.сфері для досягнення ек.зростання України.

37. Загальна характеристика підсистем ек.безпеки України

Економічна безпека є провідною складовою національної безпеки. Вона відображає причинно-наслідковий зв'язок між економічною могутністю країни, її воєнно-економічним потенціалом та національною безпекою. Економічна безпека України — це стан рівноваги і соціально-орієнтованого розвитку національної економічної системи, що досягається реалізацією сукупності форм та методів економічної політики. Забезпеченням економічної безпеки національної економіки має перейматися комплексна система, яка має досить велику кількість напрямів. Підсистемами економічної безпеки України є: Макроекономічна безпека — це стан економіки, за якого досягається збалансованість макроекон. відтворювальних пропорцій. Фінансова безпека — це такий стан бюджетної, грош-кредитн., банківської, валютної с-ми та фін. ринків, який характер. збалансованістю, стійкістю до внутр. і зовн. негат. загроз, здатністю забезпеч. ефективне функц. нац. екон. с-ми та екон. зростання. Зовнішньоекономічна безпека — це такий стан відповідності зовн-екон. д-сті нац. екон. інтересам, що забезпечує мінімізацію збитків держави від дії негативних зовн. екон. чинників та створення сприятливих умов розвитку економіки завдяки її активній участі у світовому розподілі праці. Інвестиційна безпека — це такий рівень нац. та іноз. інвестицій (за умови оптимального їх співвідношення), який здатен забезпечити довгострокову позитивну екон. динаміку. Науково-технологічна безпека — це такий стан наук.-технолог. та виробн.. потенціалу нац.. економіки, який дає змогу забезп. належне її функт., достатнє для досягнення та підтримки конкурентоздатності вітчизняної продукції, а також гарантування держ. незалежності за рахунок власних інтелект. і технолог. ресурсів. Енергетична безпека — це такий стан економіки, який забезп. захищеність нац.. інтересів у енергет. сфері від наявних і потенційних загроз внутріш. та зовн. характеру, дає змогу задовольняти реальні потреби в пал-енерг. ресурсах для забезп. життєдіяльності населення та надійного функціон. нац.. економіки в режимах звичайного, надзвич. та воєнного стану. Соціальна безпека — це такий стан розвитку нац.. економіки, за якого держава здатна забезп. якісний рівень життя населення незалежно від впливу внутр.. та зовн. загроз. Демографічна безпека — це такий стан захищеності нац.. економіки, суспільства та ринку праці від демограф. загроз, за якого забезп. розвиток У. з урахуванням сукупності збалансованих демограф. інтересів держави, суспільства й особистості відповідно до конституційних прав громадян У. Продовольча безпека — це такий рівень продовольчого забезп. населення, який гарантує соц-екон. та політ. стабільність в суспільстві, стійкий та якісний розвиток нації, сім'ї, особи, а також сталий екон. розвиток держави. Виробнича безпека — це такий рівень розвитку промисл. комплексу країни, що здатний забезп. зростання економіки та її розширене відтворення.

38. Передумови та фактори формування економічної безпеки вітчизняних суб’єктів господарювання.

Економічна безпека України — це стан рівноваги і соціально-орієнтованого розвитку національної економічної системи, що досягається реалізацією сукупності форм та методів економічної політики. Серед найважливіших факторів нац. екон. безпеки, від реалізації яких залежить майбутнє України, добробут і процвітання нації, співробітники Нац. інституту стратегічних досліджень виділяють наступні: • здійснення структурної перебудови економіки; • забезпечення ефект. розвитку нац. промисловості; • здійснення державою протекц. заходів, спрямованих на підтримку нац. товаровиробника; • істотне зменшення енергомісткості і матеріаломісткості ВВП; •здійснення кардинальної модернізації виробн. та розвиток його наукомістких галузей; • створення замкнених циклів виробн. стратегічно важливої продукції, зокрема, військ техніки та озброєння; • пошук і освоєння родовищ нафти, газу, вугілля, золота, алмазів тощо; • забезп. альтернативних джерел надходження нафти і газу; • створення потужного воєнно-промисл. комплексу, зокрема, ракетно-космічної галузі; • збереження та розвиток інтелект. та наук-техн. потенціалів У.; • створення достатніх запасів держ. золотовалютних резервів; • здійснення політики енерго- та ресурсозаощадження; • здійснення прогресивних екон. перетворень на базі власної моделі реформ; • здійснення широкого комплексу інституційних змін з метою динамічного розвитку нац. економіки; • здійснення реформи податкової системи, посилення стимулювального впливу податків на розвиток виробн.; • забезпеч. фін. стабілізації, подолання кризи платежів; • подолання інфляції; • проведення земельної реформи, підтримка фермерських господ.; • здійснення реформи АПК, відродження села; • забезпеч. конвертованості нац. грош. одиниці; • залучення внутр. інвестиційних ресурсів до розвитку нац. економіки; • зростання добробуту укр. громадян; • виріш. держ. соц. проблем (безробіття, бідність, злочинність); • забезп. населення продовольчими товарами, поліпшення якості і структури споживання; • розвиток внутр.. ринку та внутріш. попиту; • проведення рішучої боротьби з «тіньовою» економікою; • створення соц..-однорідного середовища в усіх регіонах держави, усунення дисбалансу в їхньому соц-екон. розвитку; • забезпеч. зайнятості населення та високого рівня трудових ресурсів; • створення рівних соц. та екон. можливостей для всіх громадян У.; • здобуття У. належного місця у світовому розподілі праці та міжн. торгівлі, інтеграція у світове господ; • побудова екон. відносин з іншими країнами на засадах рівноправності та взаємовигідності; • забезп. конкуренто-спроможності вітчизняної продукції; • вдосконалення товарної структури експорту та імпорту; • забезпечення географ. збалансованості експорту, та імпорту; • нарощування експортного потенціалу, забезп. позитивного сальдо зовн-торг. дія-сті; • підтримка вітчизняних експортерів, сприяння виробникам імпорто-замінної продукції, особливо критичного імпорту; • захист нац. ринку від несприятливої дії світової кон'юнктури та іноземної конкуренції; • ефективне викор. Україною свого вигідного географ. положення для здійснення міжн. транзиту.

39. Сучасні загрози економічній безпеці країн ЄС

Сучасний стан найбільшого інтеграційного об`єднання Європи ЄС висуває країнам-членам головним чином такі загрози економічної безпеки: 1. Загрози фінансової  безпеки як складової економічної безпеки. Світова економічна криза похитнула стабільність євро. Досить важко однозначно встановити причину квітневого падіння курсу євро 2008 року відносно долару США. Проте, оскільки введення єдиної європейської валюти зумовило високий ступінь взаємозалежності економічних та фінансових систем країн-учасниць, то більш гостра криза в окремих країнах стає вагомою причиною послаблення позицій євровалюти. До таких країн відносяться Греція, Португалія, Італія, Бельгія, Ірландія та інші, кредитні рейтинги яких останнім часом суттєво погіршилися. І причиною тому є дефіцит бюджету та значний державний борг. За даними євростату у 25 країнах з 27 Євросоюзу має місце дефіцит бюджету. Найбільший дефіцит бюджету спостерігається у Франції,  Німеччині, Іспанії, Італії, Греції, Ірландії. Для економіки ЄС більш небезпечним є суттєвий дефіцит бюджету таких країн як Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, оскільки їх роль у забезпеченні економічної стабільності у Євросоюзі значно більша, оскільки  частка їх ВВП  у ВВП Євросоюзу становить 19, 14, 11 та 9%, відповідно; в той час, коли  Греції, Бельгії, близько 2%, Португалії 1,6%, країн Прибалтики, менш 1%. Також у країнах ЄС спостерігається ситуація високого рівня державної заборгованості(більше 60% ЗА Маастрихтськими критеріями): Австрія, Бельгія, Великобританія, Італія, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Угорщина, Франція, Греція, Ірландія, Бельгія, Італія, Греція.

2. Внаслідок послаблення фінансової безпеки послаблення зазнала і соціальна безпека, так як країни в якості антикризових почали застосовувати такі методи як: підвищення пенсійного віку, підвищення та введення нових податків на доходи фізичних осіб, підвищення цін сфери послуг, зокрема, освітніх та медичних, що викликало невдоволення населення європейських країн та вплинуло на деяке погіршення рівня та стандартів життя європейців. 3. Демографічна безпека також є не досить сильним місцем країн ЄС, так як спостерігається активний процес флоридизації населення, зменшення фертильності жінок і погіршення показників народжуваності. До того ж гостро стоять проблеми обмеження імміграції населення до країн ЄС з країн Азії, Африки, Латинської Америки.

4. Критичне співвідношення потреб у паливі, можливостей їх постачання і брак власних ресурсів зробило блакитне паливо наріжною проблемою енергетичної безпеки ЄС. Енергетична залежність від РФ робить очевидними логіку ряду політичних рішень як окремих країн, так і всього ЄС. З одного боку, це курс на узгоджену позицію по «незручних» питаннях з Росією, а з другого – пошук шляхів диверсифікації шляхів постачання, будівництва нових гозогонів і розробка програм енергозбереження. Основними проблемами співробітництва ЄС і РФ є такі, як проблема монопольного становища компанії «Газпром», що з одного боку, пов`язано зі стратегією нарощування присутності її капіталу за кордоном, де вона скуповує важливі енергетичні об`єкти через неспроможність заплатити країнами-покупцями за імпортований газ. З другого - не впускає на російський ринок конкуруючі компанії, що закріплює її монопольне становище. Силова позиція «Газпрому» посилюється заявами про можливість переорієнтації постачання газу в Азію чи навіть створенням так званого «газового ОПЕК».

40. Основні фактори формування економічної безпеки на пострадянському просторі.

Після розпаду СРСР у 1991 році 15 республік, що входили до його складу стали незалежними, що означало що тепер вони можуть обирати для себе вільний шлях економічного розвитку. Так Естонія, Латвія та Литва у 2004 році вже стали членами найбільшого інтеграційного об`єднання Європи – ЄС. Інші колишні республіки СРСР, окрім Грузії та Туркменістану, утворили об`єднання СНД. Також на пострадянському просторі створені організації:  ГУАМ, ОЧЕС, ЄврАзЕс. Для ефективнішого формування економічної безпеки на пострадянському просторі колишнім республікам СРСР необхідно посилити співпрацю в межах створених організацій, так як на сьогоднішній день вона є більшою мірою декларативною, і майже не приносить економічних вигід країнам. Треба посилювати взаємодію між країнами засобами створення внутрішнього ринку, вільних економічних зон, що сприятиме покращенню стану продовольчої безпеки, посиленням співробітництва у науково-технічній сфері, покращенням інвестиційного клімату та спільною політикою в енергетичній сфері, зокрема, зменшенням залежності від РФ.

Отже, для формування ефективної економічної безпеки країнам пострадянського простору можна виділити наступні фактори: • прискорення прогресивних структурних та інституціональних змін в економіці, поліпшення інвест. клімату, підвищення ефективності інвест. процесів; • стимулювання випереджувального розвитку наукоємких високотехнологічних виробництв; • вдосконалення антимонопольної політики; створення ефективного механізму держ. регулювання природних монополій; • подолання «тінізації» економіки через реформування податкової системи, оздоровлення фін-кредит. сфери та припинення відпливу капіталів за кордон, зменшення позабанківського обігу грош. маси; • забезпечення збалансованого розвитку бюджетної сфери, внутр. і зовн. захищеності нац. валюти, її стабільності, захисту інтересів вкладників, фін. ринку; • здійснення виваженої політики внутр. та зовн. запозичень; • забезпеч. енерг. безпеки на основі сталого функц. і розвитку ПЕК, в тому числі послідовного й активного проведення політики енергозбереження та диверсифікації джерел енергозабезпечення;    • забезпечення продовольчої безпеки; • захист внутр. ринку від недоброякісного імпорту — поставок продукції, яка може завдавати шкоди національним виробникам, здоров'ю людей та навколишньому природному середовищу; • посилення участі країн пострадянського простору у міжнац. поділі праці, розвиток експортного потенціалу високотехнологічної продукції; • створення екон. і сусп.-політ. умов для підвищення соц.. статусу наукової та технічної інтелігенції.

41. Національний економічний інтерес в глоб.вимірі.

Національний економічний інтерес країни у глобальному вимірі полягає в органічному поєднанні власних конкурентних переваг з перевагами міжнародного співробітництва заради забезпечення її громадянам світових стандартів життя. Класифікація національних економічних інтересів: За ступенем важливості: життєво важливі, стратегічні, тактичні; За тривалістю дії: довго-, середньо- та короткотермінові; За характером зіткнення: паралельні, конфронтаційні, розбіжні, спільні; За місцем дії: внутрішні, зовнішні; За ступенем реалізації: нереалізовані, частково реалізовані, реалізовані; За сферами реалізації: виробничі, фінансові, експортно-імпортні, технологічні, інституційні, військово-економічні, соціально-економічні, демографічно-економічні, еколого-економічні та ін. Національні економічні інтереси за ступенем їх важливості та пріоритетності для держави: - соціально-економічні реформи, забезпечення та примноження матеріальних цінностей; - розвиток науково-технічного потенціалу держави; - удосконалення механізмів державного управління та місцевого самоврядування; - гарантія приватної власності; - інтеграція в європейський та світовий простір; - забезпечення верховенства права; - підтримання екологічно та технічно безпечних умов життєдіяльності; - система стратегічного партнерства та підтримання регіональної безпеки; - раціональне використання природних ресурсів.

Принципи гармонізації національних економічних інтересів різних учасників МЕВ: 1. Розумна достатність у задоволенні як індивідуальних, так і групових суспільних потреб; 2. Системність та субординація у реалізації національного економічного інтересу, як і передбачають урахування інтересів усіх членів суспільства, узгодження цих інтересів, недискримінацію інтересів окремих соціальних груп та меншин, розвиток усіх елементів національного економічного інтересу згідно із сучасними світовими стандартами. 3. Всезагальність участі та одночасно персональна відповідальність кожного громадянина за реалізацію національного економічного інтересу країни. 4. Патріотизм і лояльність. 5. Професіоналізм, як мірило соціальної конкурентоспроможності нації, передбачає кваліфіковане та компетентне виконання всіма членами суспільства своїх виробничих функцій, що потребує систематичного навчання, вдосконалення майстерності, практичних навичок та формування поваги до праці. 6. Законність та верховенство праці. 7. Публічність і прозорість. 8. Конвергентність, що передбачає узгодження і зближення економічних інтересів різних соціальних груп і класів на базі національної ідеї, ефективного державного механізму перерозподілу суспільного продукту, використання в інтересах усіх громадян національного багатства, недопущення глибокої соціальної асиметрії в суспільстві.

42.Особливості реалізації національних економічних інтересів України в екзогенній сфері.

Національний економічний інтерес країни у глобальному вимірі полягає в органічному поєднанні власних конкурентних переваг з перевагами міжнародного співробітництва заради забезпечення її громадянам світових стандартів життя. Ступінь реалізації національних економічних інтересів України неможливий без розгляду екзогенної сфери, специфіка якої полягає у поєднанні позитивних впливів зовнішнього середовища на країну і попередження можливих загроз її безпеці з боку зовнішніх факторів. Так, з одного боку, інтеграція національної економіки у систему світового господарства розширює її можливості у використанні переваг міжнародного поділу праці, залучення в країну іноземних інвестицій, включення держави до науково-технічного співробітництва тощо. Таким чином, реалізація національних економічних інтересів України, з точки зору її економічної самодостатності, повинна розглядатися у контексті того, наскільки екзогенний фактор сприяє формуванню цілісного народногосподарського комплексу держави. І лише після того, коли встановлені та набули стійкості основні макроекономічні параметри, у сферу міжнародної економічної діяльності можуть підключатися конкретні ланки національного виробництва, або розширюватися зони присутності іноземного капіталу на національному терені. Форми вияву національного економічного інтересу України в екзогенній сфері: 1. опанування державою європейськими соціально-економічними стандартами, котрі задають світові зразки і найбільшою мірою відповідають нашому національному менталітету та діловій культурі. 2. Підпорядкування процесу транснаціоналізації національної економіки досягненнюУкраїною високого конкурентного статусу у світі.3. В національних інтересах України зберегти національну ідентичність українців за кордоном, не допустити їх масової асиміляції з іншими націями, створити економічні фінансові, правові та гуманітарні мотиваційні умови для повернення емігрантів на Батьківщину і їх повноцінну суспільну інтеграцію. Роль зовнішньоекономічної сфери на сьогодні полягає у виконанні двох функцій: трансфер в Україну кращих світових стандартів у соціальній, економічній і духовній сферах і компенсація відсутніх у державі ресурсів (технологічних, інвестиційних, природних). Варто враховувати і таку обставину, що іноземний капітал йде в країну, якщо в ній процвітає національний капітал. А це можливо лише за умови економічного піднесення і стабільності.

43. Реалізація національних інтересів країн у зовнішньоекономічній сфері.

Сферою економічних інтересів є суспільне виробництво, їх формування відбувається в рамках існуючого способу виробництва, системи економічних відносин і законів суспільного розвитку.  Економічні інтереси реалізуються в процесі економічної діяльності інституційних одиниць, в якій економічний інтерес виступає мотивом для досягнення економічних результатів функціонування економічної системи поєднує внутрішній і зовнішній аспекти, під національними економічними інтересами країни слід розуміти об’єктивну необхідність задоволення її потреб, які визначаються всією сукупністю економічних відносин країни як на власній території, так і за її межами. внутрішнього і зовнішнього аспектів при формуванні національних економічних інтересів набуває особливої ваги за сучасних умов, які характеризуються посиленням глобалізаційних процесів. Функціонування економічної системи за цих умов дедалі більше залежить від екзогенних чинників: кон’юнктури зовнішніх ринків, доступу до глобальних технологічних, інформаційних, інтелектуальних ресурсів можна стверджувати, що в світлі посилення глобалізації національні економічні інтереси формуються на основі поєднання власних конкурентних переваг країни з перевагами міжнародного співробітництва та мають кінцевою стратегічною метою забезпечення їх громадянам достойного рівня і якості життя відповідно до їхніх ментальних, сутнісних уподобань. Оскільки однією з найбільш значних за часткою складових міжнародного співробітництва є зовнішня торгівля серед національних економічних інтересів, важливе місце посідають національні економічні інтереси у сфері зовнішньої торгівлі. Перелік національних економічних інтересів у зовнішньоторговельній сфері, а саме:  - забезпечення реалізації конкурентних переваг у міжнародному поділі праці;  - забезпечення ефективної структури зовнішньої торгівлі;  - забезпечення балансу зовнішньоторговельних операцій;  - захист внутрішнього ринку від зовнішніх шоків;  - підвищення конкурентоспроможності країни на світових ринках як основи забезпечення національної економічної безпеки.  Реалізація національних економічних інтересів у сфері зовнішньої торгівлі відбувається у процесі розроблення і здійснення ефективної зовнішньоторговельної політики, яка є інструментом держави у справі забезпечення національних економічних інтересів та гарантування економічної безпеки, виконання міжнародних зобов’язань без застосування дискримінаційних заходів стосовно інших держав чи міждержавних угруповань. При цьому важливого значення надається прозорості та обґрунтованості зовнішньоторговельної політики.

44. Сучасний інструментарій забезпечення ек.безпеки країн.

Передбачаючи інструменти і механізми гарантування економічної безпеки, слід ураховувати загрози економічній безпеці, а також брати до уваги коротко- або довгостроковий характер дії цих загроз і можливості запобігання їм у даному періоді. З цієї точки зору першорядне значення має зміцнення державної влади, підвищення довіри до її інститутів, а також раціоналізація механізмів вироблення рішень нормування економічної політики. Без додержання цих вимог спроби підтримки виробничого і ресурсного потенціалу та подолання структурних деформацій, що своєю чергою потребує залучення значних фінансових і матеріальних ресурсів, наштовхуватимуться щонайменше на неефективне використання державних коштів. Заходи, спрямовані на гарантування економічної безпеки, мають реалізовуватися в напрямку здійснення чіткої структурної й соціальної політики, посилення активності держави в інвестиційній, фінансовій, кредитно-грошовій, зовнішньоекономічній сферах і продовження інституціональних перетворень. Економічна безпека досягається завдяки єдиній державній політиці, узгодженій, збалансованій, скоординованій системі заходів, адекватних внутрішнім і зовнішнім загрозам. Без цього неможливо вийти з кризи, стабілізувати економічну ситуацію в Україні, створити ефективні механізми соціального захисту населення.

Механізм гарантування економічної безпеки — система організаційно-економічних і правових заходів для запобігання економічним і соціальним загрозам, підвищення рівня економічної безпеки. Він містить такі елементи: об'єктивний і всебічний моніторинг економіки і суспільства для виявлення і прогнозування внутрішніх і зовнішніх загроз економічній безпеці; вироблення межових, гранично припустимих значень соціально-економічних показників, недотримання яких спричинить нестабільність і соціальні конфлікти; діяльність держави щодо виявлення й попередження внутр і зовн загроз безпеці економіки, реалізації наявних можливостей.

45 Місце людського капіталу у формуванні нац.ек.безпеки.

Соц.-ек. розвиток на сучасному етапі х-ується зростанням ролі і значення та перетворенням людського капіталу в домінуючу продуктивну силу. Водночас набуття економікою глобального статусу, пошук резервів підвищення конкуренції за фінансові ринки, сектори послуг та споживчі ринки перетворює людський капітал в ключовий елемент держ.політики та інструмент набуття переваг на міжн. арені.

Людський капітал на рівні держави чи національної економіки виступає ключовим чинником конкурентоспроможності в системі розподілу інвестиційних потоків світової економіки. На сучасному етапі економічного розвитку відстежується існування двох підсистем людського капіталу держави: знаннєво-освітнього, тобто господарського потенціалу та споживчого, що відповідає обсягам споживання, тобто масштабам національної економіки. До чинників формування конкурентоспроможності країни відносяться: - демографічний потенціал – чисельність населення, споживачів, зростання яких формує резерви збільшення виробництва, і як наслідок, національної економіки; - доходи населення, збільшення яких поряд ефектами попереднього чинника, зміщує структуру споживання в сторону товарів тривалого використання, забезпечує формування високотехнологічних галузей орієнтованих на інноваційний розвиток, нагромадження ресурсів інвестування в освіту, охорону здоров'я, наукові дослідження тощо; - структура економіки, в якій переважання галузей орієнтованих на товари кінцевого споживання та незначна частка мілітаризованих секторів забезпечує високий мультиплікативний ефект від приросту споживання; - відсутність надмірної концентрації держ.регулювання галузей та секторів економіки, перегулювання системи управління макроекономічними процесами, усунення бар'єрів міжн.торгівлі; - низький рівень економічної та політичної корупції, що забезпечує уникнення вищості окремих осіб, національних, соціальних та політичних груп над іншим населенням. В межах приведених чинників два перших визначають формування людського потенціалу держави, а три останні – його перетворення в людський капітал.

46. Характер впливу дезінтеграційних процесів на міжнародні конфлікти.

Зазвичай дезінтеграційні процеси в світі стають причиною багатьох міжнародних конфліктів. Вплив дезінтеграційних процесів має прояв міжнародного та руйнівного (як в середині країни, так і за участю кількох держав)характеру, так як ці процеси виникають на підставі зміни національного або міжнародного вектору регіону, народу, частини народу, групи людей, також нерідко й на підставі етнічної самоідентифікації групи людей в складі певної держави. Велика кількість міжнародних конфліктів виникає саме тоді, коли певні території виявляють бажання отримати незалежність. Зазвичай міжнародні конфлікти, які спричинені цим бажанням мають військовий характер та стають довготривалими. Наведемо певні приклади. Після розпаду СРСР між Грузією та Півд. Осетією загострилися стосунки, коли осетини намагалися об’єднатися з частиною свого народу в Півн. Осетії, яка розташована на території Росії. Бажання бути незалежною від Грузії В серпні 2008 року між Грузією, з одної сторони, та Півд. Ос., Абхазією, а також Росією з іншої сторони виник збройний конфлікт. Маючи намір відновити конституційний лад на території невизнаної республіки Грузія розпочала активні бойові дії та здійснила напад на столицю Півд. Ос., після чого вжила заходів до її захоплення. Того ж дня Росія втрутилась у конфлікт на стороні південноосетинських сепаратистів та ввела війська і піддала бомбардуванню грузинські міста, порти та військові об'єкти.  Після окупації частини Грузії російськими військами та етнічних чисток грузинських сіл навколо Південної Осетії за участі міжнародних посередників було досягнуто припинення вогню. Після п’ятиденної війни президентами Абхазії, Півд. Осетії, Грузії та Росії був підписаний план мирного врегулювання конфлікту. За підтримки і збройного втручання Росії регіон було повністю виведено з-під контролю Грузії, після чого його незалежність визнали сама Росія і ще 4 держави. А сама ж Грузія розірвала дипломатичні відносини з Росією. Ще одним яскравим прикладом, який засвідчує негативний вплив дезінтеграційних процесів на міжн. Конфл. - проголошення Республікою Косово  своєї незалежності від Сербії у 2008 році. На даний момент її незалежність визнало 98 держав. Зразу після проголошення незалежності Косово в сербії почали відбуватися масові протести та проходити демонстрації. Протягом декількох днів з моменту проголошення незалеж. Косово признали ряд країн серед яких були США, Франція, Британія, Італія, Німеччина та ін. У відповідь на це Сербія відкликала своїх послів із цих країн. Також відбувалися потасовки на сербсько-косовському кордоні, а в столиці Сербії проводилися маніфести та активісти здійснювали періодичні напади на посольство США. Від рук демонстрантів постраждали також посольства Турції, Хорватії, Великобританії та Бельгії.

47. Сучасна роль ООН у збереженні миру і реалізації миротворчих операцій.

Згідно статуту, ООН має на меті підтримувати міжн. мир та безпеку і з цією метою вживати ефективних  колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру й придушення актів агресії, або інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжн. права, залагоджування або розв’язання міжн. конфліктів або ситуацій, що можуть призвести до порушення миру.

Операції з підтримки миру здійснюються Департаментом з підтримки миру з ціллю збереження умов для встановлення міцного миру в країні, яка переживає конфлікт. Діял. з підтримки миру є одним з найбільш ефективних інструментів, наявних у розпорядженні ООН для надання допомоги приймаючим країнам, що переживають складний період виходу з конфліктної ситуації. Миротворча діял. володіє рядом унікальних переваг, включаючи легітимність і принцип розподілу відповідальності, а також потенціал щодо розгортання та забезпечення функціонування військових і поліцейських контингентів з різних країн світу і об'єднанню їх зусиль із зусиллями цивільних миротворців в цілях здійснення комплексних мандатів. Розгортання операцій ООН з підтрим. миру здійсн. на основі мандата Ради Безпеки ООН. Хоча кожна операція ООН з підтрим. миру має свою специфіку, завдання, покладені на миротворців РБ, в принципі схожі між собою. В залежності від мандата операції з підтрим. миру можуть вирішувати наступні завдання: - розгортання сил для запобігання конф. або його перетікання через кордони; - стабілізація конфліктної ситуації після припинення вогню; ств. умов для досягнення угоди про встановл. міцного миру між сторонами; - забезпечення здійснення всеосяжних мирних угод; надання сприяння країнам чи територіям в подоланні перехідного періоду і створенні стабільного уряду на основі демократичних принципів, ефектив. управ. та ек.  розвитку. З урахуванням характеру проблем миротворці ООН часто залучаються до участі в заходах, які по суті належать до категорії миробудівництва, в тому числі до сприяння вирішенню завдань у наступних областях: - роззброєння, демобілізація та реінтеграція колишніх комбатантів; - розмінування;- реформування сектору безпеки та здійснення інших заходів, пов'язаних із забезпеченням правопорядку; - захист і заохочення прав людини; - допомога в проведенні виборів; - підтримка заходів щодо відновлення та зміцнення державної влади; - сприяння соціально-економічному відновленню та розвитку. У своїй діял. по підтриманню миру ООН керується трьома основними принципами: - згода сторін; - неупередженість; - незастосування сили за винятком випадків самооборони і захисту мандата. Сьогодні багатопрофільні операції з підтримання миру проводяться не тільки в інтересах забезпечення миру і безпеки, але і в цілях сприяння політичному процесу, захисту цивільних осіб, роззброєння, демобілізації і реінтеграції колишніх комбатантів, а також надання допомоги в організації виборів, захист і заохочення прав людини та відновленні законності. ООН виступає всесвітнім форумом на якому країни можуть піднімати та обговорювати найважчі запитання, включаючи проблеми війни та миру. При особистому спілкуванні глав урядів між ними встановлюється діалог. Це дозволяє виробляти шляхи мирного врегулювання спорів. Якщо багато країн виступають одностайно, це робить загальний тиск на всіх.

Миротворча діял. ООН являє собою унікальний приклад глобального партнерства. Вона об'єднує Ген. Ас., Раду Безпеки, Секретаріат, країни, що надають військові і поліцейські контингенти, а також уряди країн в їх спільних зусиллях з підтримання міжнародного миру та безпеки. Його значимість обумовлена ​​легітимністю Статуту ООН та участю широкого кола країн, що надають військові і поліцейські контингенти і забезпечують цінні ресурси. Під миротворчістю розуміється застосування багатонаціональних сил під командуванням ООН для обмеження і врегулювання конфліктів між країнами. Миротворчі операції виконують роль нейтральної третьої сторони для встановлення і збереження режиму припинення вогню і створення буферної зони між воюючими сторонами. Крім того, вони надають допомогу в проведенні виборів та в знешкодженні смертоносних наземних мін. Існують два види миротворчих операцій: місії спостерігачів і операції з участю миротворчих сил. Спостерігачі беззбройні, а військовослужбовці миротворчих сил ООН озброєні легкою зброєю, яку вони можуть застосовувати виключно в цілях самооборони. Миротворців ООН легко впізнати за емблемою ООН і блакитними беретами, які вони носять, перебуваючи на службі. Блакитні каски, які стали символом миротворців ООН, надягають під час будь-яких операцій, коли існує небезпека. Миротворці носять свою національну форму.

Станом на 31 грудня 2012 року маємо наступну статистику: - операції з підтримки миру з 1948 р. – 67; поточні операції з підтримки миру – 14; поточні операції і політичні місії, які управляються і підтримуються Деп. Операцій з підтрим. Миру. – 15.

48. Види миротворчих операцій ООН.

Міжнародні миротворчі операції  — це міжнародні дії та інші заходи, які здійснюються за рішеннями Ради Безпеки ООН відповідно до Статуту ООН, ОБСЄ, інших регіональних організацій, які несуть відповідальність у сфері підтримання міжнародного миру і безпеки згідно з положеннями глави восьмої Статуту ООН, а так само дії і заходи багато-національних сил, що створюються за рішенням Ради Безпеки ООН. Міжнародні миротворчі операції поділяються на: - операції зі встановлення (сприяння) миру; - операції з підтримання миру; - операції з примушення до миру; - операції з відбудови миру; - пошуково-рятувальні; - гуманітарні; електоральні операції. Операції зі встановлення (сприяння) миру проводяться за обов’язкової згоди сторін конфлікту з метою вирішення конфліктів, мирного урегулювання або превентивного розгортання військ, встановлення контролю за умовами перемир’я та виконання угоди про припинення вогню, забезпечення дотримання прав людини, надання гуманітарної допомоги населенню. Операції з підтримання миру проводяться зазвичай, після досягнення домовленостей між сторонами конфлікту з метою недопущення відновлення конфлікту та надання допомоги у розвитку процесу мирного врегулювання, роз’єднання збройних формувань, задіяних у конфлікті, припинення та запобігання ескалації воєнних дій, відновлення законності та правопорядку, забезпечення нормального функціонування державних і громадських установ та організацій. Операції з примушення до миру проводяться за відсутності згоди сторін конфлікту введенням міжнародних санкцій та застосуванням військової сили з метою припинення збройного конфлікту і примушення ворогуючих сторін до встановлення перемир’я. Операції з відбудови миру проводяться у постконфліктний період з метою відновлення життєдіяльності важливих елементів інфраструктури та цивільних інститутів країни, демілітаризації району конфлікту встановленням контролю надозброєнням та військовою технікою сторін, що перебували у конфлікті, забезпеченням проведення інституційних реформ. Пошуково-рятувальні операції проводяться з метою пошуку і порятунку населення, що потерпає від стихійного лиха та природних катаклізмів використанням літальних апаратів, надводних кораблів і підводних човнів, наземних транспортних засобів, спеціальних команд та обладнання на суші й на морі. Гуманітарні операції проводяться з метою надання допомоги та захисту жертв конфлікту або стихійного лиха, полегшення тягот населення, особливо в умовах, коли місцева влада не бажає або неспроможна налагодити нормальну життєдіяльність населення. Електоральні операції проводяться з метою створення умов та надання допомоги в проведенні демократичних виборів до органів влади. Вони можуть бути як самостійними операціями, так і складовою масштабніших операцій з постконфліктного врегулювання.

49. Ключові причини міжнародних гуманітарних операцій.

Гуманітарна операція - сукупність узгоджених і взаємопов’язаних за метою, місцем і часом безоплатних колективних та (або) індивідуальних дій міжнародних організацій, державних та громадських організацій різних країн, конфесійних та інших структур, приватних осіб та інших учасників дій, спрямованих на ліквідацію надзвичайних ситуацій, першочергове життєзабезпечення населення, потерпілого в надзвичайних ситуаціях, або його евакуацію з небезпечної зони, надання населенню медичної, соціальної та інших видів допомоги. В міжнародній практиці проведення гум. оп. виділяється шість основних напрямків дій, ступінь важливості і пріоритет яких варіюється по ієрархії і масштабам. В цілому ці напрямки вважаються базовими: пошук і порятунок, надання притулку, забезпечення харчуванням, постачання питної води, медичне та соціальне забезпечення; захист населення від залякування. Ключовими причинами міжнародних гуманітарних операцій є: 1. Забезпечення національної та регіональної стабільності; 2. Нейтралізація причин та умов, які сприяють виникненню політичного, етнічного та релігійного екстремізму та його можливих наслідків у вигляді збройних конфліктів. 3. Усунення внутрішніх конфліктів задля уникнення їх переходу на міжнародний, глобальний рівень.

50. Міжнародний тероризм як форма асиметричної війни. 

Асиметрична війна – вид війни, який характеризується істотною різницею у військовій силі або можливостях використання стратегій і тактик сторонами-учасниками. Аби компенсувати дисбаланс традиційних засобів ведення бою, більш слабка сторона асиметричної війни звертається до нетрадиційних засобів: партизанська війна, пасивний (ненасильницький) опір, терористичні акти, психологічна війна, підтримка антиурядових угрупувань і рухів. Терористичний акт можна кваліфікувати як злочин міжнародного характеру у випадках, коли: - терорист і особи, що потерпають від терористичного акту, є громадянами однієї держави або ж різних держав, але злочин здійснений за межами цих держав; - терористичний акт спрямований проти осіб, що користуються міжнародним захистом; - підготовка до терористичного акту проводиться на території однієї держави, а здійснюється на території іншої; - здійснивши терористичний акт в одній державі, терорист переховується в іншій, і постає питання про його видачу. В  міжнародному аспекті поняття тероризм це – тероризм, який здійснюється піл керівництвом зарубіжних осіб, організацій чи держав. Отже, міжнародний тероризм – це здійснювані  у світовому чи регіональному  масштабі      терористичними організаціями, угрупованнями, у тому числі за підтримки державних органів окремих держав,  з метою досягнення певних цілей суспільно небезпечні насильницькі діяння, пов'язані з викраденням, захопленням,  вбивством ні в чому не винних людей чи загрозою їх життю і здоров'ю, зруйнуванням чи загрозою зруйнування   важливих народногосподарських об'єктів, систем життєзабезпечення, комунікацій, застосуванням чи загрозою  застосування ядерної, хімічної, біологічної та іншої зброї масового ураження. Основними цілями міжнародного тероризму є дезорганізація державного управління; нанесення економічних і політичних збитків; дестабілізація, яка повинна побудити уряд до змінення політики.  Міжнародний тероризм є формою асиметричної війни саме оскільки сила його суб’єкти є нерівною, це спосіб боротьби за власні цілі слабких проти сильних у військовому відношенні.  Нові форми транснац. тероризму націлені на асиметрію, за допомогою якої гравці, що надто поступаються технологічно й організаційно своєму переважаючому супротивникові, стають здатними наносити йому важкі втрати. За новітніх форм тероризму не приділяють особливої уваги армії і поліції, а прагнуть до зіткнення там,  де супротивник слабкіший чи відносно легко уразливий.  Новітні форми тероризму ґрунтуються на тому, що в них асиметрія не розглядається як тимчасовий стан, а  зіткнення з військовим апаратом  держави-опонента не ставиться за мету, необхідно уникати його.

Головним суб’єктом міжнародного тероризму є терористичні групи та організації. Основними рисами міжнародного тероризму є глобалізація, професіоналізація та опір на екстремістську ідеологію. Також відмічається використання терористів-самогубців, погроза використання неконвенціональної (ядерної, хімічної чи біологічної) зброї і раціональний підхід.  Для досягнення свої цілей терористичні організації широко використовуються мережу Інтернет, радіо та телебачення. За своїми цілями тероризм поділяється на: - націоналістичний -  переслідує  сепаратистські або національно-визвольні цілі; - релігійний – переслідує ціль підірвати світську владу і утвердити владу релігійну; - ідеологічно заданий, соціальний – переслідує ціль корінної чи часткової зміни економічної чи політичної системи країни, привернути увагу суспільства до певної гострої проблеми. Міжнародний тероризм являє собою небезпеку у зв’язку з тим, що загрожує міжнародному правопорядку і міждержавним відносинам. Будь-яка акція міжнародного тероризму зачіпає інтереси декількох держав та для запобіганню або попередженню таких акцій необхідне широке міждержавне співробітництво.

51. Х-ка участі НАТО та ЄС у боротьбі з міжн.тероризмом.

Боротьба проти тероризму є одним із головних пріоритетів НАТО. На Ризькому саміті 2006 року НАТО оголосила, що тероризм разом із розповсюдженням зброї масового знищення вірогідно буде найбільшою загрозою для Альянсу протягом наступних 10 – 15 років.  Тероризм – це всесвітнє зло, яке не визнає кордонів, національностей чи релігій. Саме тому міжнародне співтовариство повинне розв’язувати це завдання колективно. НАТО бере участь у міжнародній боротьбі проти тероризму в численних сферах і за допомогою різних засобів. Багатоликий характер тероризму вимагає від НАТО різних ініціатив – політичних, оперативних, концептуальних, військових, технологічних, наукових і економічних – для того, щоб розв’язати цю проблему. Внаслідок цього багато сфер діяльності НАТО пов’язані з боротьбою проти тероризму.  На сучасному етапі керівники європейських держав розглядають протидію тероризму як одне з найважливіших загально-державних політичних завдань. Основними напрямами діяльності в цій сфері є удосконалення правової бази, вивчення і використання зарубіжного досвіду протидії тероризму тощо. Планується прийняти на основі розрізнених правових актів держав-членів ЄС єдиний закон ЄС про боротьбу з тероризмом, обов’язковий до виконання кожною державою-членом . На рівні ЄС, до речі, вже існують і діють такі нормативні інструменти у сфері протидії тероризму, як єдиний ордер на арешт, уніфікація покарань за пов’язані з тероризмом злочини, блокування рахунків, які належать терористичним угрупованням тощо.  В рамках Ради Європи прийняті такі правові акти, як Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом (Страсбург, 1977 р., ратифікована Законом України від 17 січня 2002 р.), Конвенція Ради Європи про запобігання тероризму (Варшава, 2005 р., ратифікована Законом України від 31 липня  2006 р. , Загальна позиція ЄС „Про боротьбу з тероризмом”, прийнята 27 грудня 2001 р., Директива про права людини та про боротьбу з тероризмом, прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 11 липня 2002 р., Вільнюська Декларація про регіональне співробітництво та консолідацію демократичної стабільності Великої Європи, прийнята Комітетом міністрів на Х сесії у Вільнюсі 3 травня 2002 р., рекомендація 1550 про боротьбу з тероризмом та про права людини, прийнята Парламентською асамблеєю Ради Європи 2002 р., Конвенція Ради Європи про відмивання, виявлення, вилучення, конфіскацію доходів від злочинної діяльності і фінансування тероризму 2005 р. та інші. З  15 травня 2003 р. був відкритий для підписання Додатковий протокол до Європ.конвенції про боротьбу з тероризмом 1977 р.

52. Участь України в боротьбі з міжнародним тероризмом.

Правову основу боротьби з тероризмом в Україні становлять Конституція України, Кримінальний кодекс України закон «Про боротьбу з тероризмом» та інші закони України, Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом, 1977 р.), Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом, 1997 р., Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму, 1999 р., інші міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, укази і розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, а також інші нормативно-правові акти, що приймаються на виконання законів України. Боротьба з тероризмом ґрунтується на принципах: - законності та неухильного додержання прав і свобод людини і громадянина; - невідворотності покарання за участь у терористичній діяльності; - поєднання гласних і негласних методів боротьби з тероризмом; - нерозголошення відомостей про технічні прийоми і тактику проведення антитерористичних операцій, а також про склад їх учасників; - співробітництва у сфері боротьби з тероризмом з іноземними державами, їх правоохоронними органами і спеціальними службами, а також з міжнародними організаціями, які здійснюють боротьбу з тероризмом. Міністерство внутрішніх справ України здійснює боротьбу з тероризмом шляхом запобігання, виявлення та припинення злочинів, вчинених з терористичною метою, розслідування яких віднесене законодавством України до компетенції органів внутрішніх справ; надає Антитерористичному центру при Службі безпеки України необхідні сили і засоби; забезпечує їх ефективне використання під час проведення антитерористичних операцій. Рішення щодо проведення антитерористичної операції приймається залежно від ступеня суспільної небезпеки терористичного акту керівником Антитерористичного центру при Службі безпеки України за письмовим дозволом Голови Служби безпеки України або керівником координаційної групи відповідного регіонального органу Служби безпеки України за письмовим дозволом керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України, погодженим з Головою Служби безпеки України. Про рішення щодо проведення антитерористичної операції негайно інформується Президент України.

Україна відповідно до укладених нею міжнародних договорів співробітничає в галузі боротьби з тероризмом з іноземними державами, їх правоохоронними органами і спеціальними службами, а також з міжнародними організаціями, які здійснюють боротьбу з міжнародним тероризмом. Керуючись інтересами забезпечення безпеки особи, суспільства  і держави,  Україна переслідує на своїй території осіб,  причетних  до  терористичної  діяльності,  у  тому  числі  у  випадках,  коли  терористичні   акти   або   злочини   терористичної  спрямованості планувалися або були вчинені поза  межами  України,  але  завдають шкоди  Україні,  та  в  інших випадках,  передбачених міжнародними  договорами України,  згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

53. Сутність поняття «міжнародна інформаційна безпека» та ключові моделі її забезпечення.

Інформаційний простір - це система спільного використання країнами своїх інформаційних ресурсів за узгодженими сферами діяльності. А також це сукупність інформаційних технологій транснаціональних структур, що впливають на формування світоглядних процесів у суспільстві. Інформаційний простір визначається конституційними нормами окремих  держав, міжнародними угодами та  технічним забезпеченням процесу  інформації. Він складається із  національних, регіональних та  територіальних інформаційних  просторів

Міжнародна інформаційна безпека визначається як стан захищенності інформаційного  середовища суспільства, який  забезпечує його формування,  використання й розвиток в інтересах  громадян, організацій, держави. Центральним поняттям у міжнародній інформаційній безпеці є категорія «інформаційна зброя», це комплекс технічних заходів, методів і  технологій, спрямованих на  встановлення контролю над  інформаційними структурами  потенційного противника та  втручання у роботу його  інформаційних систем.

Ключові моделі забезпечення інформаційної безпеки:  Модель А  – створення абсолютної  системи захисту країни- інформаційного лідера проти будь-якого виду наступальної  інформаційної зброї, що змушує інші  країни шукати альянсу з нею. Модель В  – створення значної  переваги держави-потенційного  ініціатора інформаційної війни в  наступальних видах озброєнь, у  знешкодженні систем захисту  держави-противника засобами  інформаційного впливу. Модель С  – наявність кількох країн- інфолідерів та потенційного  протиборства між ними, а також  забезпечення в перспективі  домінування однієї держави у сфері  міжнародної інформаційної безпеки. Модель D  – всі конфліктуючі  сторони використовують  транспарентність інформації для  формування ситуативних альянсів з  метою використання можливостей  інфоінфраструктури на окремих  територіях. Модель Е  – протиборство світової  спільноти та міжнародної  організованої злочинності, здатної  контролювати політичні, економічні  та суспільні процеси.

54. Ідентифікація загроз міжнародній інформаційній безпеці та сфери їх прояву.

До основних загроз міжнародній інформаційній безпеці відносять: 1) розробка і використання засобів несанкціонованого втручання в роботу ІКТ; 2) неправомірне використання та нанесення збитку інформаційним ресурсам іншої держави; 3) цілеспрямована інформаційна дія на критичні інфраструктури і населення іншої держави; 4) дії, направлені на домінування в інформаційному просторі, заохочення тероризму та ведення інформаційних війн; 5) можливість розробки та поширення інформаційної зброї, 6) загроза інформаційних війн і інформаційного тероризму, здатних викликати інформаційні конфлікти зі значними руйнівними наслідками; 7) неможливість держав здійснювати контроль над потоками інформації і над засобами масової інформації.

У політичній сфері інформаційна безпека стосується структур підготовки та прийняття  політичних рішень, структур управління місцевої та регіональної влади, структур виборчих систем,  інформаційно-телекомунікаційних  урядових систем спеціального  призначення. В економічній сфері критичними є: системи загальноекономічного  аналізу та прогнозування  економічного розвитку, структури  координації управлінських дій в  економічній сфері, системи  управління в стратегічних системах  (енергетика, комунікації, інформаційні  мережі). Суспільна сфера виступає найбільш вразливою для інформаційних впливів, оскільки: включає системи формування громадської думки, інформаційні структури політичних партій, громадських рухів, національно-культурних та релігійних інституцій, структури забезпечення основних прав і свобод людини, плюралізму і незалежності виявлення поглядів, вільного обміну ідеями та інформацією. Інформаційні загрози в науково-тех. сфері:  вивезення інформації унікального науково-технологічного характеру на біологічних носіях до міжнародних  систем спостереження, аналізу та прогнозування тенденцій науково- технологічного розвитку. Критичними для інформаційної безпеки у сфері науки та технологій є структури накопичення науково- технічної інформації, інституції та структури фундаментальних і прикладних досліджень, об’єкти інтелектуальної власності, ноу-хау. У військовій сфері вразливими в умовах інформаційного протиборства вважаються: інформаційні ресурси збройних сил,  ВПК, системи управління військами,  системи контролю і постійного  спостереження, канали надходження  інформації стратегічного, оперативного та розвідувального  характеру.

55. Підходи розвинутих країн та країн, що розвиваються, до проблем міжнародної інформаційної безпеки.

На сьогодні звертає на себе увагу суттєві відмінності у підходах розвинутих країн та країн, що розвиваються,  до вирішення  проблеми міжнародної інформаційної  безпеки. Проблема міжнародної інформаційної безпеки з позиції розвинутих країн передбачає: - її визнання  як гіпотетичного силового протистояння;  - перенесення розгляду концепції міжнародної інформаційної безпеки на регіональний або тематичний рівень;  - виділення з комплексної проблеми міжнародної інформаційної безпеки таких складових, як кримінальні та терористичні міжнародні інформаційні загрози і створення міжнародного механізму контролю подібних інформаційних злочинів. Проблема міжнародної інформаційної безпеки з позиції незахідних країн передбачає: - пропозиції щодо встановлення міжнародно-правової норми про заборону застосування засобів впливу на інформаційні ресурси та інформаційний потенціал міжнародного, регіонального та національного призначення; - створення спеціального Міжнародного суду з інформаційної злочинності; - спільні розробки технології глобального захисту від інформаційної агресії.

56. Ключові напрями дій світової спільноти із забезпечення міжнародної інформаційної безпеки.

Особливу позицію з проблеми міжнародної інформаційної безпеки займає Росія, представники якої активно лобіюють в ООН та інших міжнародних організаціях ініціативи щодо протидії потенційним загрозам нових інформаційних технологій, підкреслюючи новий фактор дисбалансу сил і домінування в глобальній інфосфері однієї країни (США) або альянсу країн (ЄС).

Суть пропозиції Російської Федерації: створення міжнародного механізму забезпечення міжнародної інформаційної безпеки, який був би закріплений поетапно в багатосторонній декларації, масштабній концепції міжнародної інформаційної безпеки, міжнародному договорі або конвенції комплексного характеру з врахуванням структури інформаційних загроз (військових, кримінальних, терористичних, цивільних).

Для реалізації пропозицій Росія запропонувала: - розробити основні принципи побудови глобальної системи міжнародної інформаційної безпеки;  - прийняти в рамках ООН багатосторонні декларації, конвенції з міжнародної інформаційної безпеки на основі розроблених принципів;  - узгодити принципи протидії міжнародному інформаційному тероризму та злочинності;  - гармонізувати національні законодавства з відповідними міжнародними нормами та ін.;

Ключові міжнародні Договори та Декларації у сфері забезпечення міжнародної інформаційної безпеки: - Резолюція ГА ООН (A/RES/53/70) «Досягнення у сфері інформатизації та телекомунікацій в контексті міжнародної безпеки» (1998 р.), - Резолюція A/RES/56/19 (2001 р.), в якій було схвалено ідею щодо створення спеціальної Групи урядових експертів держав-членів ООН (ГУЕ) для проведення усестороннього дослідження проблеми МІБ.  Резолюція (A/RES/57/53) (2002 р.), яка задекларувала неприпустимість використання інформаційно-телекомунікаційних технологій і засобів в цілях негативного впливу на інфраструктуру держав.

57. Особливості європейської регіональної системи захисту інтелектуальної власності.

На сьогодні, світовий досвід свідчить про те, що ефективна система охорони прав інтелектуальної власності є невід’ємним компонентом економічної політики будь-якої країни.Cлід відзначити, що на сьогодні у світовій практиці чітко виокремились три рівні системи гарантування виключних прав власників охоронних документів на використання об’єктів ІВ, а саме: національний, регіональний та глобальний.

Найвищого рівня ефективності досягнули на сьогодні регіональні системи захисту інтелектуальної власності, які реалізуються на основі укладених регіональних угод, відповідно до яких країни-підписанти мають можливість здійснювати патентування і отримати охорону на відповідний інтелектуальний продукт на території будь-якої з них. І уособленням найбільш розвинутої регіональної моделі охорони прав інтелектуальної власності є на сьогодні патентна система Європейського Союзу. Досягнення країнами-членами ЄС високого рівня гармонізації національних законодавств у сфері охорони прав інтелектуальної власності обумовлено як дотриманням положень угоди ТРІПС, так і ухваленням низки міжнародних договорів з охорони ІВ, з-поміж яких особливе місце посідають Паризька конвенція про охорону промислової власності, Мюнхенська конвенція про видачу європейських патентів, Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів, Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення та ін.

Суттєвою подією було створення так званої Розподільної патентної служби Інтернету (DIPS), функціями якої стало інформування представників малого і середнього бізнесу та індивідуальних винахідників про можливості і процедури патентування. У справі розбудови регіональної інформаційної системи ЄС важко переоцінити діяльність Європейського патентного відомства, яке здійснює активну підтримку так званої Європейської мережі центрів патентної інформації (центри PATLIB).

Однак найпотужнішого імпульсу розвитку регіональної патентної системи Євросоюзу надало ухвалення Парламентом і Радою Європи Директиви «Про захист прав інтелектуальної власності» у 2004 р., мета якої — уніфікація та стандартизація національних законодавчих систем країн-членів у частині патентного захисту та забезпечення високого й однорідного захисту їх внутрішніх ринків. З огляду на це дана Директива зобов’язала всі країни члени внести зміни у своє патентне законодавство з метою її виконання.

Резюмуючи вищенаведене, слід констатувати, що конкурентні переваги регіональної системи охорони інтелектуальної власності в Євросоюзі досягнуті, насамперед, завдяки уніфікації національних патентних систем країн-учасниць, результатом чого стало те, що нині в даному інтеграційному угрупованні діють не тільки єдині стандарти охорони авторських прав, а й спільні реєстраційна, інформаційна та інституційна системи. Це забезпечує високий рівень захисту інтелектуальної власності в ЄС та цілевпорядкування даного регіонального ринку інтелектуальних продуктів.

58. Характеристика американської та японської систем захисту інтелектуальної власності.

Патентна система Сполучених Штатів сильно відрізняється від Японської за певними процедурами подачі та обслуговування заявки та патенту. В даний час за деякими винятками типу фармацевтичних препаратів і медичних приладів патент США має термін дії, що починається з дати видачі патенту і закінчується через 20 років з моменту його видання, тобто термін дії патенту не починається, поки заявка перебуває на розгляді; він починається лише тоді, коли фактично видається патент. З часу першої подачі заявки може пройти кілька років, перш ніж буде видано патент. Більшість інших патентних систем встановлюють терміни дії патентів, що продовжуються протягом фіксованого терміну з дати першої подачі заявки. У Японії та багатьох інших країнах термін дії патенту становить 20 років з моменту першої подачі патентної заявки.

Асашай є унікальними у своєму підході до надання патентних прав. У США патентні права надаються «першому винахідникові», а не «першому заявникові», як це прийнято в Японії. Відповідно в Сполучених Штатах діє унікальна система «зіткнення заявок», використовувана для того, щоб визначати, яка сторона була першим винахідником. США надають пільговий період тривалістю один рік з моменту публічного розкриття винаходу до часу обов'язкової подачі патентної заявки. Іншими словами, заявник може отримати патент тільки в тому випадку, якщо заявка на патент подається не пізніше одного року з дати публічного розкриття об'єкта винаходу. В Японії та інших країнах патентна заявка повинна бути подана раніше якого б то не було публічного розкриття. Таким чином, свобода використання та публікації винаходів, якою користуються винахідники, сильно обмежена. США вимагають, щоб в рамках заявки був розкритий кращий спосіб реалізації винаходу. Японська патентна служба  не має такої вимоги, так що винахідник має можливість приховати найкращий спосіб використання або виготовлення запатентованого продукту або процесу. Однак ця практика суперечить головній мети патентної системи, оскільки заважає розкриттю технологічних нововведень. У США патентні заявки не публікуються і не індексуються до того, як по них будуть видані патенти. Таким чином, треті сторони не можуть перешкодити видачі патенту і навіть не знають про те, що подана заявка. Японія  публікує патентні заявки та має процедури, що дозволяють третім сторонам заперечувати проти видачі патенту. Подібну процедуру також має Європейське патентне відомство. Нарешті, США вимагають щоб через 3,5, 7,5 і 11,5 року після первісної видачі патенту сплачувалися мита за його підтримку, тоді як Японія вимагає щорічної сплати таких мит.

59. Масштаби і характеристика сучасного інформаційного розриву країн світового співтовариства.  

Інформаційний розрив( digital divide) : Новий вид соціальної диференціації, що витікає з різних можливостей використання новітніх технологій для доступу до інформації. Термін, характерний прибічникам концепцій, що пов'язують долі інформаційних структур, засобів і процесів їх нерівномірного розповсюдження серед громадян з питаннями громадянських прав і матеріального добробуту.

Масштаби розриву:  У 2004 році, менш ніж 3 з кожних 100 африканці використовували Інтернет, у порівнянні з середнім показником 1 з кожних 2 жителів країн G8 (Канада, Франція, Німеччина, Італія, Японія, Росія, Великобританія і США). У країнах G8 проживає лише 15% населення світу - але майже 50% від загального числа користувачів Інтернету. Вважається, що топ-20 країн з точки зору інтернет-трафіку є домом для приблизно 80% всіх інтернет-користувачів по всьому світу. Увесь африканський континент – який є домом для більш ніж 50 країн світу - має меншу кількість Інтернет-користувачів, ніж одна тільки Франція. Критичною є інфраструктура, яка визначає швидкість доступу на сайти, і різниця є разючою. Крихітна Данія має більш ніж в два рази більшу кількість Інтернет трафіку, за всю Латинську Америку та країни Карибського басейну, разом узяті.

Цифровий розрив в Африці: В 2004 на Африку припадало близько 13% світового населення але лише 3,7% фіксованих телефонних ліній та користувачів мобільного зв'язку; В Африці також присутній свій інформаційний розрив. Так наприклад в Єгипті у 17 разів більше користувачів ніж в Нігерії, а в країнах континентальної Африки покриття взагалі становить 1%.  Приблизно 800 000 населених пунктів повністю відірвані від будь яких сучасних джерел інформації ( близько половина Африки)   Кількість користувачів інтернетом становить 22 млн. жителів.

Інформаційний розрив в Північній та Південній Америці: Фактом є те що в Канаді та США в два рази більше користувачів мобільного зв'язку та в шість разів більше Інтернет трафіку аніж в Латиноамериканських країнах;

в США майже в два рази більше користувачів Інтернету аніж у інших 42 країнах цього регіону разом;

Азіатсько-тихоокеанський регіон. Один з найбільш мультикультурних регіонів у світі, налічує: 41 економіку, 30% світової території, використовується близько 3500 мов, 57% світового населення ( 3,6 млрд.). Регіон де інформаційний розрив є найбільш яскраво вираженим. Адже Інтернет покриття варіюється від 1% в таких країнах, як Бангладеш, Камбоджа, Лаос до  65 % в такий країнах як Австралія. Покриття мобільного зв'язку також варіюється від 1% ( Бутан, Непал, Папуа Нова Гвінея) до 90% Гонконг та Сінгапур; Китай, Індія та Південна Корея є лідерами за кількістю розширення мережі за рік у даному регіоні.

Цілі програми ЮНЕСКО “Інформація для всіх”( на подолання інф розриву): - сприяти міжнародному аналізу і дискусіям з етичних, правових і соціальних задач і проблем інформаційного суспільства; -  розвивати і розширювати доступ до інформації, що є суспільним надбанням, шляхом організації інформації, її переведення в цифровий формат та збереження;  - надавати підтримку підготовці кадрів, безперервній освіті і навчанню на протязі всього життя в областях комунікації, інформації та інформатики; - надавати підтримку місцевому змісту інформації і сприяти доступу до знань корінних народів через розповсюдження базової грамотності і грамотності в галузі ІКТ; - сприяти використанню міжнародних стандартів і передової практики в галузях комунікації, інформації і інформатики в областях компетенції ЮНЕСКО; - сприяти розвитку мереж інформації та знань на місцевому, національному, регіональному та міжнародному рівнях.

60. Інформаційні війни та технології їх реалізації.

Інформаційна війна –  цілеспрямовані дії, вжиті для досягнення інформаційної переваги шляхом завдання шкоди інформації, інформаційним процесам та інформаційних систем противника при одночасному захисті власної інформації, інформаційних процесів та інформаційних систем. Головне завдання інформаційних війн полягає в маніпулюванні масами. Мета такої маніпуляції найчастіше полягає у: - внесенні у суспільну та індивідуальну свідомість ворожих, шкідливих ідей та поглядів; - дезорієнтації та дезінформації мас;- послабленні певних переконань, устоїв; - залякуванні свого народу образом ворога; - залякуванні супротивника своєю могутністю; - забезпечення ринку збуту для своєї економіки. МОДЕЛЬ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ВІЙНИ 1) Ситуація, справжня чи штучна, що чітко інтерпретується як негатив; 2) Окремий факт стає закономірністю; 3) Акцент на негативних наслідках (потерпілих чи збитках) Основні риси інформаційної війни: 1. В інформаційній війні не задіюються психоактивні речовини, прямий шантаж і залякування (це характерно для тероризму), підкуп, фізичний вплив і т. п. Хоча зазначені дії можуть застосовуватися паралельно з інформаційною війною, вони не є обов'язковим елементом. 2. Об'єктом є як масова свідомість, так і індивідуальне. Індивідуального впливу «удостоюються» особи, від вирішення яких залежить прийняття рішень по цікавлять протиборчу сторону питань (президент, прем'єр-міністр, глава МЗС, дип. представники, глави військових формувань і т. П.).  3. Інформаційний вплив може здійснюватися як на тлі інформаційного шуму, так і в умовах інформаційного вакууму. 4. Нав'язування чужих цілей - це те, що робить інформаційну війну війною і відрізняє її від звичайної реклами. 5. Засобами ведення інформаційної війни є будь-які засоби передачі інформації - від ЗМІ до пошти і пліток. 6. Інформаційний вплив містить спотворення фактів або нав'язує підверженим йому емоційне сприйняття, вигідне діючій стороні.Часто ІВ ведеться в комплексі з кібер- та психологічною війнами з метою ширшого охоплення цілей, із залученням радіоелектронної боротьби та мережевих технологій. Найбільша небезпека цього виду зброї - знеособлений характер його застосування, що дозволяє вести наступальні дії анонімно, навіть без оголошення війни.

61. Діяльність ООН у сфері забезпечення міжн.інф. безпеки.

Згідно з резолюцією A/RES/57/53 від 2002 р. визначено наступні напрямки діяльності ООН в даній сфері: - узгодження понятійного апарату у сфері МІБ; - розгляд чинників, що впливають на стан МІБ у контексті загроз терористичного, кримінального та військового характеру; - визначення заходів запобігання використанню інформаційних технологій та засобів в терористичних і інших злочинних цілях; - розгляд можливих шляхів міжнародної взаємодії правоохоронних органів по запобіганню і припиненню правопорушень в інформаційному просторі; - забезпечення уніфікованої класифікації правопорушень у сфері інформаційної безпеки, а також визначення відповідальності, яка виникає у зв’язку зі здійсненням дій, що класифікуються як злочинні; - оцінка можливості надання міжнародної допомоги країнам, що стали жертвами інформаційних атак.  Окрім вище наведеної інформації варто також зазначити наступні документи за даним питанням: -  Резолюція ГА ООН (A/RES/53/70) «Досягнення у сфері інформатизації та телекомунікацій в контексті міжнародної безпеки» (1998 р.),  - Резолюція A/RES/56/19 (2001 р.), в якій було схвалено ідею щодо створення спеціальної Групи урядових експертів держав-членів ООН (ГУЕ) для проведення усестороннього дослідження проблеми МІБ.

62. Сучасна інформаційна політика України: міжнародна стратегія та національна специфіка.

Державна інформаційна політика - це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави по одержанню, використанню, поширенню та зберіганню інформації.

Головними напрямами і способами державної інформаційної політики є:  - забезпечення доступу громадян до інформації;  - створення національних систем і мереж інформації;  - зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;  - забезпечення ефективного використання інформації;  - сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів; - створення загальної системи охорони інформації; - сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України.

Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції.  Діяльність в галузі інформації регламентує низка законів. До таких Законів можна віднести: “Про інформацію” (1992р.), “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (1992р.), “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”(1992р.), “Про телебачення та радіомовлення”(1993р.), “Про державну таємницю”(1994р.), “Про інформаційні агентства”(1995р.), “Про національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”(1997р.), “Про національну програму інформатизації”(1998р.) та інші.

Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних  їм для реалізації ними своїх прав, свобод  і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян,  права та  інтереси  юридичних осіб. Кожному  громадянину забезпечується  вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.

64. Підсистеми фінансової безпеки та їх взаємозв’язок.

Фінансова безпека країни - це система, яка складається з наступних підсистем : - бюджетна безпека - це стан забезпечення платоспроможності держави з урахуванням балансу доходів і видатків державного й місцевих бюджетів та ефективності використання бюджетних коштів;  - валютна безпека - це такий стан курсоутворення, який створює оптимальні умови для поступального розвитку вітчизняного експорту, безперешкодного припливу в країну іноземних інвестицій, інтеграції України до світової економічної системи, а також максимально захищає від потрясінь на міжнародних валютних ринках; - грошово-кредитна безпека - це такий стан грошово-кредитної системи, який характеризується стабільністю грошової одиниці, доступністю кредитних ресурсів та таким рівнем інфляції, що забезпечує економічне зростання та підвищення реальних доходів населення; - боргова безпека - це такий рівень внутрішньої та зовнішньої заборгованості з урахуванням вартості її обслуговування й ефективності використання внутрішніх і зовнішніх запозичень та оптимального співвідношення між ними, достатній для вирішення нагальних соціально-економічних потреб, що не загрожує втратою суверенітету і руйнуванням вітчизняної фінансової системи; - безпека страхового ринку - це такий рівень забезпеченості страхових компаній фінансовими ресурсами, який дав би їм змогу в разі потреби відшкодувати обумовлені в договорах страхування збитки їх клієнтів і забезпечити ефективне функціонування; - безпека фондового ринку - це оптимальний обсяг капіталізації ринку (з огляду на представлені на ньому цінні папери, їх структуру та рівень ліквідності), здатний забезпечити стійкий фінансовий стан емітентів, власників, покупців, організаторів торгівлі, торгівців, інститутів спільного інвестування, посередників (брокерів), консультантів, реєстраторів, депозитаріїв, зберігачів та держави в цілому.

63. Ключові підходи до визначення сутності фінансової безпеки та характеристика факторів, які її визначають.

Системний. Основний чинник формування – захист комерційної таємниці. Проблему ФБП пропонувалося вирішувати виходячи з передумови, що ступінь надійності всієї системи збереження інформації визначається рівнем безпеки найслабкішої ланки, якою вважається персонал організації. Стратегічний. Основний чинник формування - Стан захищеності від внутрішніх, зовнішніх загроз. ФБП визначається як стан ефективного використання ресурсів та існуючих ринкових можливостей підприємства, що дає змогу запобігати внутрішнім і зовнішнім загрозам, забезпечувати тривале виживання та стійкий розвиток на ринку відповідно до обраної ним місії. Забезпечення ЕБП можна розглядати як процес попередження різноманітних збитків, що можуть виникнути під дією несприятливих факторів на всіх напрямах виробничо-фінансової діяльності підприємства. Негативні впливи можуть здійснювати як внутрішні, так і зовнішні фактори: суб’єктивні та об’єктивні. Гармонізаційний. Основний чинник формування - гармонізація економічних інтересів суб’єктів. ФБП розглядається як міра гармонізації в часі іпросторі економічних інтересів підприємства з інтересами пов’язаних з ним суб’єктів зовнішнього середовища, що діють поза його межами. Ресурсно-функціональний. Основний чинник формування – ефективне використання ресурсів або потенціалу та виділення функціональних складових. ФБП – це стан найбільш ефективного використання корп. ресурсів для запобігання загрозам і для забезпечення стабільного функціонування підприємства в даний час і в майбутньому. Під ФБП розуміють такий стан юридичних, виробничих відносин і організаційних зв’язків, матеріальних та інтелектуальних ресурсів, при якому забезпечується стабільність його функціонування, фінансово-комерційний успіх, прогресивний науково-технічний і соціальний розвиток. Ринковий. Основний чинник формування – наявність конкурентних переваг. ФБП – комплекс заходів, що сприяють підвищенню фінансової стійкості госп.суб’єктів за умов ринкової економіки, які захищають їх комерційні інтереси від впливу негативних ринкових процесів. Це наявність конкурентних переваг, зумовлених відповідністю матеріального, фінансового, кадрового, техніко-технологічного потенціалів та організаційної структури підприємства його стратегічним цілям і завданням. Кримінальний. Основний чинник формування – захист проти економічних злочинів.  ФБП – сукупність чинників, які забезпечують незалежність, стійкість, здатність до прогресу в умовах дестабілізуючих факторів.

65. Система показників оцінки рівня фінансової безпеки: підходи МВФ та вітчизняна практика.

Фінансова безпека – це такий стан бюджетної, грошово-кредитної, банківської, валютної системи та фінансових ринків, який характеризується збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних загроз, здатністю забезпечити ефективне функціонування національної економічної системи та економічне зростання.

Існують офіційні показники рівня фінансової безпеки – індикатори та порогові значення індикаторів.

1. Бюджетна безпека
Рівень перерозподілу ВВП через зведений бюджет, %	Не більше 30
Відношення дефіциту, профіциту державного бюджету до ВВП, %	Не більше 4
Покриття дефіциту зведеного бюджету за рахунок зовнішніх запозичень, %	Не більше ЗО
Обсяг трансфертів з державного бюджету, % до ВВП	Не більше 10- 15
Амплітуда коливань бюджетних видатків на одну особу між регіонами України, %	Не більше 20- ЗО
2. Безпека грошового ринку та інфляційних процесів
Відношення обсягу грошового агрегату МЗ до ВВП (рівень монетизації), %	Не більше 50
Відношення ВВП до обсягу грошового агрегату М2 (швидкість обігу), кількість оборотів	Не більше 2
Обсяг готівки, % до ВВП	Не більше 4
Рівень інфляції (до грудня попереднього року), %	Не більше 107
Рівень середньої відсоткової ставки кредитів комерційних банків відносно інфляції, %	Не більше 5
3. Валютна безпека
Темп зміни індексу офіційного курсу гривні до долара США до показників попереднього періоду, %	Не більше 6
Відношення обсягів депозитів в іноземній валюті до загальних обсягів депозитів (рівень доларизації), %	Не більше 25
4. Боргова безпека
Відношення загального обсягу державного боргу до ВВП, %	Не більше 55
Відношення загального обсягу зовнішнього боргу до ВВП, %	Не більше 25
Рівень зовнішньої заборгованості на одну особу, дол. США	Не більше 200
Відношення обсягу внутрішнього боргу до ВВП, %	Не більше ЗО

66. Сутність та характеристика офшорних зон, їх вплив на міжнародну фінансову безпеку.

Серед сучасних фінансових центрів особливе місце посідають офшорні зони – позанаціональні фінансові центри, які здійснюють великомасштабні операції кредитування й фінансування в валютах інших країн (євровалютах.). Характеристика о.з.: 1. Ліберальне валютно-кредитне законодавство, що захищає інтереси інвесторів, не накладаючи при цьому зайвих обмежень на фінансові інститути (низькі податки, незначне державне втручання); 2. Здійснення валютно-кредитних операцій в основному з іноземною для даної країни валютою; 3. Законодавчий допуск продажу валюти за офіційною ціною, коли офіційний обмінний курс нижчий від ринкового, і купівлі валюти, коли офіційний курс валюти вищий за ринковий. Основні риси офшорних центрів: 1. Політична і економічна стабільність у країні. 2. Гарантія дотримання фінансової і банківської таємниці. 3.Відсутність валютних обмежень.4. Вільні засоби зв’язку і добре обладнана мережа комунікацій. 5. Зручна правова система.6. Виконання індивідуальних потреб клієнтів. Беручи до уваги глобальну фінансову кризу, яка охопила практично всі країни світу, постає питання фінансової безпеки країн, а саме чи має посилення відкритості позитивний вплив на розвиток економіки країни.  Адже створюючи офшорні компанії, власники можуть отримати низку переваг, проте поряд із ними є і низка очевидних недоліків: створення передумов для відтоку капіталу, підтримка тіньового сектору економіки, скорочення зайнятості в країнах- донорах, отримання позаконкурентних переваг компаніями, які використовують офшори, негативний вплив на соціально-економічну ситуацію в країнах-донорах, пов'язаний з ухиленням від оподаткування, несправедливі податкові умови та інші . Офшорні операції дедалі частіше спираються не тільки на договори купівлі-продажу, але й на лізингові, комісійні, трастові, страхові та інші форми комерційних операцій. В Україні офшорним зонами можна також назвати вільні економічні зони, за допомогою яких досягається відкритість економіки нашої держави і стимулюється міжнародне економічне співробітництво за рахунок залучення іноземних інвестицій.

67. Типізація офшорних зон та механізми їх використання.

Офшорні зони – позанаціональні фінансові центри, які здійснюють великомасштабні операції кредитування й фінансування в валютах інших країн (євровалютах). Типи о.з.: 1. Власне офшорні території, офіційно визнані у світі, і юрисдикції, які належать до «податкових гаваней». 2. Юрисдикції з «помірним» рівнем оподаткування.3. Комбіновані юрисдикції. Існує 4 способи використання офшорних центрів, які включають як цілком легальні способи з точки зору податкового законодавства, так і злочинні: По-перше, офшорні центри можуть використовувати з будь-яких мотивацій фіскального характеру, коли йдеться про операції, які визначають розмір виплати національних податків. По-друге, можливе використання офшорних центрів з вигодою для платника податків і одночасно в повній відповідності з законом. По-третє, використання таких центрів у процесі реалізації міжнародного податкового планування, яке застосовується з метою пошуку оптимальних рішень у сфері оподаткування для корпорацій, фінансових груп чи фізичних осіб. По-четверте, податкове шахрайство, яке є злочинним діянням, за допомогою якого платник незаконно прагне ухилитися від покладеного на нього обов'язку сплати податків, наприклад, шляхом недекларування своїх доходів. Механізми викор. офшорних центрів : 1) Трансферт прибутку шляхом заниження або завищення цін закупівлі і продажу товарів і послуг, а також витрат на утримання персоналу. 2) Використання ротаційних компаній з метою «перекидання» коштів чи цінних паперів з країни в країну без зміни власників грошових сум чи цінних паперів. РИСИ РОТАЦІЙНОЇ КОМПАНІЇ: 1. Засновник компанії володіє повним пакетом акцій та здійснює над нею повний контроль;2. Розміщення компанії тільки в офшорному центрі, відтак – її податкова незалежність є повною і всі податки виплачуються в офшорному центрі; 3. Маніпулювання міжнародними угодами; 4. Зміна місця проживання шляхом переселення в офшорний центр з метою несплати індивідуального прибуткового податку.

68. Вплив глобальної фін.кризи на різні країни та регіони.

Глобальна фінансова криза 2007–2009 рр. виявилася найбільш руйнівним явищем, яке негативно вплинуло на розвиток міжнародної фінансової системи в період глобалізації, розпочавшись в одній країні (США) і поступово поширившись на інші країни, регіони, континенти, врешті  та на весь світовий простір. За даними, фінансова криза впродовж 2007–2008 рр. завдала збитків акціонерам банків на суму понад 690 млрд. доларів США. Сучасна фінансова криза, причиною якої була легковажність та безконтрольність надання кредитів американськими фінансовими інститутами в галузі нерухомості, довела до великих втрат і банкрутства банків спочатку в США, а потім в Європі та в Азії. Криза американських банків пов’язана із політикою США в секторі, якому американський уряд приділяв особливу увагу, а саме — фінансування будівельних об’єктів. В результаті усіх подій у банківському секторі та секторі нерухомості необхідно було зробити переоцінку формування курсів на ринках. Спад курсів викликав не тільки в Америці, але і в Європі загрозу існування кредитних установ, що спричинило необхідність державних допомог та злиття банків. Втрати банків в США,  Європі та в Азії досягли фантастичних сум. Наслідки світової фінансової кризи особливо гостро позначились на соціальному та економічному становищі Ц. та Сх. Європи, в першу чергу через зростання дефіциту платіжного балансу та державного бюджету країн, зниження обсягів виробництва майже в усіх галузях економіки та зростання безробіття, зменшення обсягів експорту та імпорту товарів і послуг, зниження споживання населенням внаслідок падіння купівельної спроможності. Зниження обсягів ВВП та держ. надходжень у Греції, спад ділової активності в таких важливих для Греції галузях економіки, як туризм, будівництво, морські перевезення,високі показники дефіциту державного бюджету країни. Поступове уповільнення темпів економічного спаду,збільшення інфляційних показників, скорочення іноземних інвестицій в економіку країни, зменшення обсягів зовнішньої торгівлі із скороченням негативного сальдо, зростання рівня безробіття країн Близького та Середнього Сходу. Уповільнення розвитку  галузей промисловості, фін.сектору та зовн.торгівлі країн Азійського регіону (Японія).

69. Характеристика заходів виходу з країн з фін.кризи.

Головна увага виходу з глоб. фін. кризи зосереджена на певних особливостях формування оновлених центрів світового розвитку в посткризовий період і нових складових світогосподарської системи  (базисом якої виступають взаємопов’язані розвинуті економіки США та ЄС, а також висхідні економіки Китаю,  Індії,  Латинської Америки та ін.),  їх макроекономічних успіхах і суперечностях,  які можуть ускладнити стійкий довгостроковий розвиток країн. Сьогодні практично всі країни сконцентрували свої зусилля на виході з кризи. Одними з найефективніших пунктів німецької та французької антикризових програм стали: підтримка автомобілебудування як найбільш постраждалої галузі, план підтримки робітників, прийнятий для уникнення масових звільнень(він допоміг зберегти 400 тис. робочих місць). Державні програми Німеччини і Франції показали ефективність швидше за плани інших розвинених економік. Основні заходи Китаю для подолання фін. кризи: Інвестування біля $150 млрд. у житлове будівництво, іпотеку та інфраструктурні проекти; скороченя й модернізація податкової системи, зниження процентних ставок й резервних вимог до банківської системи; реструктуризація промислових підприємств, які зіштовхнулися з падінням попиту на світовому ринку, зокрема, сталеливарні й автомобілебудівні компанії. З метою виправлення становища уряд Греції разом із спеціалістами Єврокомісії розробили т.зв. „Програму стабілізації та розвитку”: введення прогресивного податку на велике нерухоме майно;оподаткування до 90% бонусів банківських працівників;посилення контролю за видачею фіскальних чеків у роздрібній торгівлі та при наданні послуг, що сприятиме боротьбі з ухиленнями від сплати податків;введення електронного контролю ринку палива з метою подолання контрабанди та управління незаконним ринком продажу пального, корупції в державних органах. На сучасному етапі при здійсненні антикризової політики відродження економіки, на мій погляд слід враховувати низку факторів: - підтримання відносно високих темпів економічного зростання, - недопущення зниження добробуту населення, що негативно впливає на стан внутрішнього попиту, - підтримка в прийнятних межах платіжного балансу, який визначає  стабільність національної валюти, яка вкрай важлива в контексті високого співвідношення зовнішньоторговельного обороту до ВВП та значної залежності від світових ринків капіталу.

71.Напрямки вдосконалення діяльності інститутів глобального фінансового менеджменту.

Загалом,  формування  дієвої  системи  глоб.фін. управління,  зорієнтованого  на  забезпечення  глоб.фін.стабільності, відновлення рівноваги у світовій економіці та  створення  підґрунтя  для  стійкого  ек.зростання  потребує консолідації мотивацій, ініціатив та дій на корпоративному, міждержавному та глобальному рівнях.Синхронізація нац.бізнес-циклів, міжн.характер спекулятивних  операцій, неконтрольована  емісія  долара,  гіпертрофований обсяг похідних фін.інструментів, залучення до фін.операцій непрофільних інститутів вимагають не тільки розширення функцій діючих інститутів глобального фін.менеджменту, в першу чергу МВФ, але й формування нових. Напрямки вдосконалення діяльності повинні бути наділені якісно новими компетенціями, а саме: запровадження системи довготермінового глобального фін.планування,  формування  національних  і  наднаціональних фондів страхування фін.ризиків, розширення нац. і міжн.фін.резервних і стабілізаційних фондів, запровадження системи міжнародної фін.відповідальності країн за нарощування  боргів,  фінансове  надспоживання  і  надінвестування, запровадження жорсткого функціонального контролю за діяльністю нац.фін.ринків,  прогнозування фін.криз і запобігання й координація виходу з них.

70. Глобальні фінансові дисбаланси: сутність та масштаби.

У вузькому значенні під ними зазвичай розуміють тимчасову нерівновагу платіжних балансів окремих країн, яка виникає у результаті циклічного характеру розвитку їхніх національних економік та обумовлює розрив в обсягах залученого та інвестованого капіталу. Виходячи з подібного трактування сутності фінансових дисбалансів, об’єктом аналізу є сальдо за рахунком поточних операцій держав, тобто вартісні обсяги чистого іноземного інвестування (у випадку дефіциту платіжного балансу) або чистого зарубіжного інвестування (у випадку профіциту).  У широкому значенні ф.д. – результат глибоких трансформацій світової економіки, пов’язаних  зі стрімким наростанням розриву між матеріально-речовим змістом глобального валового продукту та вартісною формою його вираження через відрив процесів капіталізації компаній від реальної основи соціально-економічного прогресу –  зростання продуктивності суспільної праці,  наростання асиметрії між обсягами фінансових послуг та реального виробництва, поглиблення диспропорцій між виробничим та спекулятивним нагромадженням капіталу,  відсутність ефективних інструментів регулювання національних фінансових ринків,  а також наростання асиметричності у галузевій та територіальній диспозиції міжнародних фінансових потоків, у світовому розподілі заощаджень та інвестицій, боргу і кредиту.  Одним із аспектів ф.д є світова економічна криза, що почалась із кризи на ринку високоризикових іпотечних кредитів у США, сьогодні зачепила всі без винятку держави світу. У США, у кранах ЄС, в азіатських країнах банкрутують банки, в тому числі ті, що вважались еталоном надійності. Внаслідок кризи штучне стимулювання споживчого попиту в США та порівняно високий обмінний курс долара не спонукали Китай до переорієнтації на внутрішній ринок або регіональні ринки країн Азії, Африки чи Латинської Америки. Якщо збережеться поточна ситуація, коли Китай та інші країни із надлишком заощаджень фінансують дефіцит бюджету США, то дисбаланси можуть поглибитися до такої межі, коли «обвал» долара стає єдино можливим засобом вирішення конфліктної ситуації. Також цілком очевидним є той факт,  що стабілізація глобальних фінансових дисбалансів є завданням комплексним та системним, досягнення якого не можливе в рамках лише однієї країни (наприклад, США) чи обмеженої країнової групи,  так як обумовлюється багатонаціональними фінансовими дисбалансами. Про це зайвий раз свідчать різноспрямовані тенденції щодо динаміки інвестицій та заощаджень у країнах, які швидко розбудовують свої національні ринки – з одного боку, азійські держави (Республіка Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни), як було наведено вище, підтримують профіцитні сальдо поточного рахунку, а з іншого – у таких постсоціалістичних східноєвропейських країнах, як Угорщина, Польща, Словаччина, Чехія, Албанія, Болгарія, Македонія, Румунія, Хорватія,  Латвія,  Литва,  Естонія,  уже тривалий проміжок часу спостерігаються дефіцитні сальдо поточного рахунку завдяки інтенсивному зростанню інвестицій у регіоні, головним чином у країнах з низькими доходами.

72. Головні підходи до визначення сутності операцій з відмивання «брудних грошей» та канали відмивання.  

На нинішньому етапі світового розвитку питання визначення сутності категорії «відмивання брудних грошей» є досить актуальним. Дане поняття визначається злочинним діянням у карному законодавстві багатьох країн світу, а особлива увага йому приділяється в кримінальних кодексах США, Великої Британії, Франції, Німеччини, Швейцарії, Польщі. Термін "відмивання" грошей уперше був використаний у 80-х рр. 20ст. у США стосовно доходів від наркобізнесу і у вузькому розумінні позначав процес перетворення нелегально отриманих грошей на легальні. Говорячи про більш широке визначення поняття «відмивання грошей», то воно означає дохід від нелегальної діяльності, спрямованої на свідоме проведення фінансової угоди з метою приховування  суті справи, місця, джерела, власника або контролера доходів від протизаконної діяльності, а також в цілому на проведення фінансової угоди з порушенням податкового кодексу.  Основними каналами відмивання брудних грошей є ті галузі економіки, де можна в широких масштабах застосовувати підроблені рахунки, накладні із зазначенням занижених або завищених цін; торгівля нерухомістю, творами мистецтва, автомобілями, продаж підакцизних товарів; приватизація державних підприємств, банкрутство й ліквідація господарських суб'єктів; та загалом банківська система, система страхування, ринок капіталів, індустрія розваг.

73. Характеристика способів одержання злочинних грошей та організовані структури, що забезпечують їх відмивання.

Існує досить велика кількість способів одержання злочинних грошей. Основними з них є: - система подвійної бухгалтерії;- навмисні помилки в бухгалтерському обліку;- численні способи заниження прибутку, маніпуляції з активами і пасивами;- угоди без оформлення рахунків;- методи схованого фактурування і схованих тіньових умов;- хабарі. На рахунок останнього способу слід дещо додати. Згідно із законодавством деяких країн сума хабара може відніматися з оподаткованого податком прибутку. У Данії, наприклад, сума хабара просто віднімається з оподаткованого податком прибутку, якщо вона зумовлена виробничою необхідністю і є помірною. В той час, як у Великобританії виплати у вигляді хабарів дозволено віднімати із суми прибутку, який підлягає оподаткуванню, за умови, що метою таких виплат були інтереси виробництва.

Якщо говорити про структури, що забезпечують відмивання брудних грошей, то такими являються, перш за все, організовані злочинні групи, які займаються діяльністю, що приносить великі доходи; по-друге, це посередники, які об’єднують торговців наркотиків з «відмивателями» грошей: так звані «піжони» (що направляють торговців до «відмивателів» і навпаки при цьому не втручаючись в обговорення умов договору про відмивання грошей, визначають ставки за послуги) та «брокери» (зв’язують торговців наркотиків з «відмивателями» і за окрему плату укладають контракти). 3. Організатори (спонсори) відмивання «брудних» грошей, які організовують усю процедуру у великих масштабах та наводять контакти з групою, яка володіє «брудними» грошима. 4. Кур’єри, основним завданням яких є організація транспорту і процедури на першій стадії процесу, котрі до того ж  часто використовують фальшиві паспорти і документи. 5. Міняльники валют: власники об’єктів фінансово-господарської діяльності, найчастіше це пункти обміну валют. 6. Професіонали-радники, що роблять маніпуляції в сфері фінансів і законодавства, найчастіше виступають банкірами.

74. Стадії процесу відмивання «брудних грошей», х-ка механізмів відмивання на стадії розміщення.

Існують 3 основні стадії процесу відмивання брудних грошей. Ними є розміщення, маскування та інтеграція. Перша стадія – розміщення – являє собою доходи, одержані безпосередньо від злочину, що вперше розміщуються у фінансових установах або використовуються для скуповування різного виду активів. Друга стадія – маскування, або також «приховування» - працює за такою схемою: виконавець намагається відокремити гроші від їхнього нелегального джерела, проводячи серію фінансових угод з метою втрати зв'язку грошей, які відмиваються, із джерелом їхнього походження. І остання стадія – інтеграція, або іншими словами легітимізація – передбачає, що фінансові ресурси вводяться в легальні господарські структури і фінансові системи з метою їхньої остаточної асиміляції з усіма присутніми там коштами. Характеризуючи основні механізми відмивання на стадії розміщення слід сказати про такі аспекти,які включають різноманітні операції з готівкою, проведені за посередництва великої кількості банківських рахунків, відділень, касирів; переказ на інкасо наявних чеків на пред'явника на суму, нижчу від лімітів, які потребують ідентифікації;багаторазові внески готівки на банківські рахунки громадян своєї країни й іноземців (суми, що за величиною не виходять за межі, перевищення яких зобов'язує банки ідентифікувати клієнта); «смерфінг» - придбання за «брудні» гроші легко переміщуваних майнових цінностей у сумах, які не перевищують межі ідентифікації.

76. Джерела інформації та основні заходи з розпізнавання операцій, пов’язаних з відмиванням «брудних грошей».

Розпізнавання має важливе значення в інформуванні правоохоронних органів про здійснення злочину відмивання грошей. Ефективність процедури розпізнавання під цим кутом зору розглядається як значний внесок в успішну роботу органів правосуддя у справі боротьби з організованою злочинністю. Розпізнавання спроб відмивання "брудних" грошей у процесі банківської діяльності розцінюється як сукупність заходів, спрямованих на організацію постійного чи періодичного надходження інформації про клієнтів і підозрілі угоди. Ця інформація може послужити підставою для відповідних дій, які спрямовані на припинення небажаних фінансових зв'язків. Такі дії зазвичай включають етапи: - збирання інформації про угоди, які потенційно можуть бути використані для відмивання грошей, а також створення умов для постійного надходження такої інформації; - оброблення накопиченої інформації за допомогою різних методів, а також класифікація сумнівних і нетипових (незвичайних) угод на підставі різних критеріїв; - моніторинг сумнівних і нетипових операцій; - підготовка висновків на основі обробки інформації, що стала результатом розпізнавання.

Збирання і накопичення інформації. Збирання інформації для розпізнавання становить перший, вступний, етап усього процесу. Він охоплює як активні дії, які полягають у створенні відповідного інструментарію, що полегшує одержання даних, так і дії, пасивно (побічно) пов'язані з визначенням способу доступу до інформації, яка потенційно може бути використана в наступних стадіях розпізнавання. Інформація, яка необхідна для проведення розпізнавання, надходить переважно з таких джерел: - реєстрів угод (трансакцій) з готівкою, які перевищують установлену квоту, а також аналогічних реєстрів угод з використанням безготівкових розрахунків, якщо відповідні внутрішні правила вказують на обов'язковість ведення таких; - інших банківських звітів і банківської документації;

- документів про операції, реалізовані різними категоріями банківських працівників у рамках широко застосовуваної політики "знай свого клієнта", особливо це стосується операцій, виконуваних під час відкриття банківських рахунків для фізичних і юридичних осіб, у процесі ведення цих рахунків, під час контактів з уповноваженими представниками клієнтів і т. ін.; - звітів про операції, виконувані різними банківськими службовцями у зв'язку з контактами з особами - не клієнтами банків, наприклад, які вносять готівку на рахунки банківських клієнтів; - аналізу основних фінансових показників, які стосуються банківської діяльності; - баз даних про банківських працівників; - баз даних про банківських клієнтів, а також інших осіб, які користуються банківськими послугами і використовували або намагалися використовувати банківські операції в злочинних цілях.

Основне джерело інформації для розпізнавання спроб відмивання "брудних" грошей у банках - реєстр наявних угод, які перевищують установлений ліміт. Ще одна категорія інформації, яка може бути корисною для розпізнавання, - всілякі показники, які особливо стосуються роботи із залучення вкладників. Мова тут йде про показники зростання кількості відкритих рахунків за визначений період, флуктуація (підйом чи зниження чисельності) у сфері внесків готівкою, кількість відкритих так званих "заморожених" (бездіяльних) рахунків за певний час (наприклад, за квартал, півроку), показники, які стосуються надходжень грошей на рахунки. Завершує частину даних, необхідних для розпізнавання, різного виду "історична" інформація, яка стосується випадків і подій, пов'язаних з відмиванням грошей чи з підозрами в цих злочинах. Оброблення інформації має відбуватися систематично. Його мета - визначити серед усіх трансакцій такий тип угод, які проходять через банківську систему, що, ймовірніше за все, може бути використане для відмивання "брудних" грошей. Йдеться насамперед про виявлення угод нетипових (незвичайних), тобто таких, котрі відрізняються від інших, раніше багато раз реалізованих даних клієнтом чи певною категорією клієнтів (наприклад, торговими підприємствами, які займаються збутом електронного устаткування), а також незрозумілих угод, тобто таких, у чиїх фінансових характеристиках відсутня повнота і завершеність або мета їхньої реалізації невизначена і неясна. Часто такого типу угоди виділялися як підозрілі. Для оброблення інформації застосовують ряд методів. Найчастіше це порівняння, яке полягає в зіставленні елементів, які характеризують певну угоду із заздалегідь підготовленою і прийнятою в ролі "шаблона" базою даних. Остання є "еталоном" для порівняння. Мета такого методу - встановлення подібності і розходжень у певних фінансових угодах, а також динаміки тих самих трансакцій у часі.

Інший метод, застосовуваний при обробленні інформації, - структурний аналіз, який полягає у виділенні й дослідженні окремих фінансових операцій. Цей метод дає можливість знайти незаконність проведення операції з використанням такого фінансового інструмента, випадки шахрайства, а також відмивання грошей.

Для оброблення інформації можна використовувати ще метод систематизації й угруповання даних про фінансові угоди, який полягає в об'єднанні певних виділених елементів, щоб установити між ними причинно-наслідкові зв'язки. Він дає змогу, наприклад, виділити повторювані операції і вичленувати групи суб'єктів, які можуть потенційно стати учасниками процедури відмивання грошей.

У процесі оброблення банківської інформації застосовують, залежно від виду інформації, а також від методів дослідження, різні способи передачі оброблених даних. Найчастіше використовуються: - діаграма переказів, за допомогою яких відбувається перелив фінансових засобів; - діаграма відносин, яка відображає зв'язок між клієнтами банку - як фізичними, так і юридичними особами; - календар подій, який полегшує аналіз угод, проведених у той самий час; - діаграма частоти фінансових угод; - пам'ятки, які стосуються найважливіших спостережень банківських працівників, які обробляють інформацію про нетипові і неясні угоди; - зіставлення і таблиці ознак, які характеризують неясні і нетипові угоди, а також специфічні симптоми трансакцій такого виду.

Моніторинг. Важливий етап розпізнавання процедури відмивання "брудних" грошей - моніторинг трансакцій, відібраних як нетипові і сумнівні. Мета цього процесу - спостереження за банківським рахунком клієнта, а також за проведеними ним іншими банківськими операціями. Але основним результатом такого спостереження повинно стати підтвердження підозр щодо ознак злочинних дій клієнта (чи декількох клієнтів) або зняття цих підозр і завершення розпізнавання. Моніторинг дає можливість виключити ухвалення яких-небудь необґрунтованих рішень і як результат - направляти в прокуратуру підтверджену інформацію.

Завершення розпізнавання. Розпорядження про закінчення процесу розпізнавання віддає посадова особа, відповідальна за проведення моніторингу спеціально відібраних з цією метою трансакцій. Це робиться на підставі документа, за яким повідомляють прокуратурі про злочин відмивання грошей чи про відмову від підозр у такому злочині. Інформація, отримана в ході банківського розпізнавання, може бути використана з метою: - надання потрібного напряму слідчим діям, які проводять органи правосуддя; - дослідження величини і мети використання коштів, придбаних у результаті злочину; - полегшення дій, спрямованих на відшукування злочинного прибутку; - доведення кримінальної справи до судового розгляду; - підрахунку незаконно отриманих доходів; - полегшення проведення арештів підозрюваних осіб.

77. Функціональні компетенції міжнародних організацій у сфері боротьби з відмиванням «брудних» грошей.

Для протидії відмиванню брудних грошей в 1989 році згідно з рішенням «великої сімки» була створена ФАТФ – міжнародна група з протидії відмиванню брудних грошей, це міжурядова організація. Сьогодні до неї входять 31 країна і дві міжнародні організації.

ФАТФ — це міжурядовий орган, метою роботи якого є розвиток і впровадження на міжнародному рівні заходів і стандартів з боротьби щодо відмивання грошей. ФАТФ відслідковує процеси імплементації таких заходів, вивчає способи і техніку відмивання грошей, розробляє превентивні та запобіжні заходи, сприяє загальносвітовій імплементації стандартів боротьби з відмиванням грошей. Виконуючи зазначені функції, ФАТФ плідно співпрацює з багатьма міжнародними організаціями, чия діяльність також спрямована на протидію відмиванню "брудних" грошей.

Спочатку пріоритетом ФАТФ була боротьба з відмиванням доходів, отриманих від торгівлі наркотиками. Сьогодні діяльність ФАТФ має три головних напрямки: - розширення дію прийнятих нею рекомендацій на всі континенти і регіони земної кулі; - перевірка того, як виконуються в державах-членах і як впроваджуються в інших державах заходи для боротьби з відмиванням грошей, засновані на 40 рекомендаціях ФАТФ, які є керівництвом до дії; - відстеження загальносвітових методів і схем відмивання злочинно нажитих капіталів та розробка контрзаходів.

Ключовим документом ФАТФ є рекомендації, які викладені у формі щорічних звітів організації. Відповідно до звіту за 2006-2007 роки критерії можна поділити на такі групи: - визнання державами відмивання грошей злочином; - встановлення кримінальної відповідальності за такі протиправні дії, а також за неповідомлення про них; - конфіскація отриманих злочинних доходів, а також сприяння іншим країнам у конфіскації таких доходів;

- створення спеціального органу фінансового контролю за сумнівними фінансовими операціями (так званої фінансової розвідки); - введення обов'язкових вимог до всіх фінансових організацій стосовно ідентифікації своїх клієнтів, виявлення, обліку та повідомлення спеціального органу про сумнівні фінансові операції; - звільнення від кримінальної відповідальності осіб за умов подання контролюючому органу інформації про сумнівні фінансові операції; - співпраця з відповідними міжнародними органами та організаціями в боротьбі з відмиванням грошей, у тому числі видача злочинців (екстрадиція).

Одним із напрямків діяльності ФАТФ є визначення так званих некооперативних країн та територій і складання їх переліку, який називають "чорним списком". Хоч включення країни до "чорного списку" і не приводить до застосування санкцій з боку світового співтовариства, однак воно свідчить про ступінь довіри до неї з боку зарубіжних інвесторів. Включення чи виключення з цього списку країни відбувається на засіданнях ФАТФ відповідно до певних критеріїв, визначених цією організацією у 2000 р. і згрупованих у чотири групи:  - «прогалини» у фінансовому регулюванні – наприклад можливість здійснення транзакцій в платіжних системах без відповідної авторизації – тобто не можливість встановлення походження коштів; - інші перешкоди законодавчого характеру – сюди відносять наприклад не можливість встановлення особи власника компанії; - перешкоди в міжнародній співпраці – наприклад, законодавча заборона надання інформації міжнародним організаціям, які займаються протидією відмивання коштів, стосовно певних транзакцій; - неадекватність заходів для протидії відмиванню коштів – нестача, або не належна кваліфікація персоналу, хабарництво тощо.

ФАТФ визначає обсяги тіньової економіки у високо-розвинутих країнах на рівні 17 % ВВП, у країнах, що розвиваються — 40 % ВВП, у країнах з перехідною економікою — понад 20 % ВВП. За даними Світового банку у сфері світової тіньової економіки щорічно виробляється товарів та надається послуг на 8—10 трлн дол. США.

Проблемами відмивання брудних грошей переймалися і до створення ФАТФ. Так напередодні Першої світової війти (у 1912 р.) була укладена міжнародна Конвенція у справах, пов'язаних з торгівлею опіумом, а в 1931 р. ця Конвенція була замінена новою Конвенцією, яка обмежувала й регулювала виробництво та розподіл у масштабі планети медикаментів, які містять наркотичні речовини. Після Другої світової війни ініціативу в боротьбі з поширенням наркотиків, а разом з нею і з відмиванням "брудних" грошей, узяла на себе Організація Об'єднаних Націй. Першим кроком у розв’язанні цієї проблеми прийнято вважати Єдину конвенцію Об'єднаних Націй про одурманливі засоби 1961 р., згодом доповнену і змінену Протоколом 1972 р. Доповнення значно розширили перелік одурманливих засобів, які підлягають забороні. До таких разом з опіумом і похідними від нього речовинами були включені синтетичні одурманливі речовини, а також вироби з кокаїну й індійських конопель. Наступним кроком було прийняття Конвенції ООН про психотропні засоби 1971 р., яка значно розширила сферу міжнародного контролю на великий перелік синтетичних наркотиків. Цей документ ратифікували більше 140 держав. Але з розвитком злочинного бізнесу ООН в 1988 р. приймає Віденську конвенцію, яка оголосила «відмивання грошей» міжнародним злочином ( ця конвенція ратифікована Україною 27 листопада 1991 р.).

Ще одним міжнародним документом, що регулює питання «відмивання грошей» є «Конвенція у справах про відмивання доходів, отриманих від здійснення злочину, їх виявлення, вилучення і конфіскація», підписана в Страсбурзі 18 листопада 1990 р. Цей документ підготовлений Комітетом експертів Ради Європи і містить 44 статті, які мають обов'язковий характер для держав, що підписали і ратифікували цю Конвенцію. Фахівці з права розцінюють цю угоду як найповніший перелік розпоряджень і правил, який охоплює всі етапи юридичної процедури — від початку розслідування до винесення вироку і конфіскації «брудних» грошей. Для реалізації положень відповідних конвенцій у структурі ООН було створено відповідні підрозділи. CICP — Центр з боротьби з міжнародною злочинністю. Це підрозділ ООН, заснований у 1997 р. і відповідальний за боротьбу зі злочинністю і її запобігання, а також за реформу карного права. Особливу увагу Центр приділяє боротьбі з транснаціональною злочинністю, корупцією і незаконним поширенням наркотиків, а також допомозі різним країнам у ратифікації Конвенції стосовно протидії міжнародній злочинності.

ODCCP — Офіс з контролю над наркотиками і запобігання злочинів. Це також підрозділ ООН, центральний офіс якого розташований у Відні. Його основні завдання випливають із назви — це боротьба з нелегальним поширенням наркотиків і з організованою злочинністю, а також з відмиванням грошей, отриманих від цих злочинів. Через цей підрозділ ООН допомагає країнам-членам вводити в себе законодавство проти відмивання грошей, а також розвивати і підтримувати структури, які борються з ним. За допомогою різних програм ОБССР відслідковує й аналізує проблеми, пов'язані з відмиванням грошей, а також виступає посередником між ООН та іншими міжнародними організаціями. CJIN — Інформаційна мережа з питань злочинності й законності, яка забезпечує важливу базу даних з посиланням на адреси сайтів Інтернету, пов'язаних з карним законом. Також є підрозділом ООН. Також для протидії злочинності були створені такі міжнародні організації які тісно співпрацюють з ООН. FOPAC — підрозділ Генерального секретаріату Інтерполу, який займається боротьбою з відмиванням доходів, отриманих злочинним шляхом. FINCEN — Відділ боротьби з фінансовими злочинами Міністерства фінансів США, створений у 1990 р. для вивчення, аналізу і поширення інформації про фінансові злочини, особливо інформації щодо відмивання грошей, отриманих від поширення наркотиків.

75. Механізми відмивання «брудних грошей» на стадіях маскування та інтеграції.

Маскування брудних грошей є другою з трьох існуючих стадій процесу відмивання грошей. Вона передбачає угоди з використанням банкоматів, прямі електронні депозити (наприклад, виплата винагород чи соціальної допомоги); перекази в місці продажу (point of sale transfer — POS); поштові перекази — на території однієї держави для їхньої реалізації можуть бути використані внутрішні системи міжбанківських розрахунків, які існують у багатьох країнах світу; оплату рахунків за телефонні переговори. Нерідко для маскування «брудних» грошей використовується технологія, яка полягає в прийнятті готівки з одночасним закриттям існуючих банківських рахунків з метою відкриття нових, в інших банках у даній країні чи за кордоном. За вимогою клієнта виконується припинення проведених раніше операцій; при цьому банківський касир переказує гроші на інші зазначені клієнтом рахунки, одночасно симулює виплату цих грошей клієнту готівкою. Третя стадія, що має назву інтеграція (або іншими словами легітимізація) має місце бути при наступних діяннях: застосування рахунків-фактур на імпортні й експортні товари при проведенні торгових угод, а також використання з цією метою банківського персоналу; укладання угод купівлі-продажу предметів тривалого користування (автомобілі, яхти, літаки, предмети старовини, нерухомість) через підставні фірми; кредитування самого себе;контрабанда готівки;скуповування підприємств, які банкрутують, з метою створення видимості, начебто доходи, одержані зі злочинних джерел, — це насправді прибуток від придбаного підприємства.

78. Характеристика законодавства України у сфері боротьби з відмиванням «брудних грошей».

Передумови поширення тінізації економічних відносин в Україні виникли ще за часів колишнього СРСР. На сьогодні даний процес починає займати все менше місця у економічному житті країни. Передусім це пов’язано із запровадженням нових норм та законів, а також розробки нового законодавства, яке б враховувало всі особливості нашої країни. На даний час в Україні ведеться активна боротьба із відмиванням брудних грошей. Здійснено комплекс заходів із протидії відмиванню доходів, одержаних злочинним шляхом. На вирішення цієї проблеми спрямовано Указ Президента України "Про додаткові заходи щодо боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом" від 19 липня 2001 р. Відповідно до цього Указу Кабінет Міністрів та Національний банк України 28 серпня 2001 р. прийняли спільну постанову, згідно з якою, на виконання Конвенції Ради Європи про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, органам виконавчої влади, банківським та іншим фінансовим установам було доручено керуватися у своїй діяльності Сорока рекомендаціями ФАТФ. Важливі механізми протидії отриманню незаконних доходів містить і прийнятий у травні 2002 р. Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг". На посилення правової основи протидії відмиванню "брудних" грошей працює і Закон України "Про банки і банківську діяльність". У нашій країні створений і постійно діє Координаційний комітет із боротьби з організованою злочинністю і корупцією. У його компетенцію, крім зазначених у самій назві завдань, входить також боротьба з відмиванням "брудних" грошей. Українське законодавство закріпило ряд базових принципів, визначених Сорока рекомендаціями ФАТФ. Такі заходи були, звичайно, вкрай необхідні, але вони, на жаль, виявилися недостатніми для активної протидії відмиванню "брудних" грошей. Більше того, через політичні чвари і корумпованість частини депутатського корпусу, Верховна Рада на довгі роки (до кінця листопада 2002 р.) затягла прийняття закону про боротьбу з відмиванням "брудних" грошей, у результаті чого наша країна піддалася санкціям з боку ФАТФ.

Так, у червні 2001 р. за результатами пленарного засідання ФАТФ оприлюднила звіт за 2000— 2001 рр., де навела недоліки, які існували та сприяли відмиванню коштів в Україні та закликала нашу державу до співпраці в цій галузі. 5—6 вересня 2001 р. під час чергового пленарного засідання ФАТФ констатує, що в Україні відсутня дієва система з протидії відмиванню коштів, отриманих злочинним шляхом, і, як наслідок, включає нашу країну до так званого "чорного списку" та знову закликає Україну виконати її рекомендації в цій сфері. 20 грудня 2002 р., у зв'язку з не приведенням Україною національного законодавства до міжнародних стандартів з питань протидії відмиванню грошей, ФАТФ на своєму черговому засіданні рекомендує своїм членам запровадити додаткові санкції протидії до нашої країни. Визначальними кроками на шляху вилучення України зі списку країн, що не співпрацюють з ФАТФ, стало прийняття Верховною Радою України Законів України "Про внесення змін до Закону України по запобіганню протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом" від 24 грудня 2002 р. (набув чинності в червні 2003 р.), "Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексу України" від 16 січня 2003 р., "Про внесення змін до деяких законів України з питань запобігання використання банків та інших фінансових установ з метою легалізації коштів, одержаних злочинним шляхом" від 6 лютого 2003 р., постанови Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р № 35. "Про утворення у складі Міністерства фінансів України Державного департаменту фінансового моніторингу", а також затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 140 від 29 січня 2003 р. Програми протидії легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом, на 2003 р. Ці та інші заходи, яких вжили законодавчі та виконавчі гілки влади нашої країни, дали підстави ФАТФ на пленарному засіданні в Парижі в лютому 2003 р. скасувати дію додаткових заходів протидії (санкцій) щодо України. На черговій сесії ФАТФ, що відбулася 25—28 лютого 2004 р. в Парижі, Україну було виключено зі списку країн, що не сприяють боротьбі з відмиванням доходів, отриманих злочинним шляхом. Експерти цієї міжнародної організації дали позитивну оцінку діям законодавчої та виконавчої влади України щодо контролю за фінансовими потоками в національній банківській і страховій системах.

Наша країна активізувала в цьому контексті співпрацю з низкою міжнародних організацій, зокрема з такими як Європейська Комісія, Рада Європи та її Комітет із взаємної оцінки заходів протидії відмиванню грошей, Світовий банк та ЄБРР. У квітні 2003 р. у Києві відбувся перший міжнародний семінар з імплементації Проекту технічної допомоги з питань боротьби з відмиванням доходів, отриманих злочинним шляхом в Україні, що розраховані на термін з 1 лютого 2003 р. по 31 січня 2005 р. Проект фінансується Європейською Комісією (вартість 974,5 тис. євро) та впроваджується Радою Європи. Стосовно більш сучасного етапу,то можна  привести наступну інформацію. Кабінет Міністрів України затвердив план заходів на 2012 рік із запобігання та протидії легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму. Відповідну постанову схвалено на засіданні Уряду 28 грудня 2011 року. Документ передбачає продовження впровадження в національне законодавство Сорока Рекомендацій Групи розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей та фінансуванням тероризму (FATF), Дев’яти Спеціальних рекомендацій FATF по боротьбі з фінансуванням тероризму та інших міжнародних стандартів з метою вдосконалення системи запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму шляхом запровадження низки практичних заходів.

79. Характеристика рекомендацій ФАТФ у сфері протидії відмиванню «брудних грошей».

Провідною міжнародною організацією, яка бореться з відмиванням грошей та іншого майна, набутого кримінальним шляхом, є Група з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей — ФАТФ (FATF — Financial Action Task Force) — впливовий міжурядовий орган, створений у 1989 р.

Мета діяльності ФАТФ: - розвиток і впровадження на міжнародному рівні заходів і стандартів боротьби з відмиванням грошей; - відстеження процесів імплементації таких заходів; - вивчення способів і техніки відмивання грошей; - розроблення превентивних і запобіжних заходів відмиванню “брудних грошей”; - сприяння загальносвітовій імплементації стандартів боротьби з відмиванням грошей.

Виконуючи зазначені функції, ФАТФ співробітничає з багатьма міжнародними організаціями чия діяльність також спрямована на протидію відмиванню «брудних» грошей.

Рекомендації ФАТФ, які виокремлені в розділ А: 1. Кожна держава повинна, без довгих зволікань, вжити заходів щодо ратифікації, з метою повного виконання постанов Віденської конвенції, а також почати процес її ратифікації. 2. Закон про конфіденційність даних, який діє у фінансових установах, повинен бути змінений таким чином, щоб він не заважав державі ухвалити дані Рекомендації. 3. Ефективна програма протидії процедурі відмивання грошей повинна передбачати посилення багатостороннього співробітництва, а також підвищення результативності взаємної правової допомоги в пошуковому, слідчому і судовому процесі, в екстрадиції за справами, які стосуються відмивання грошей, у будь-яких випадках, якщо це можливо. У розділі В Рекомендації ФАТФ закликають держави до розширення дефініції злочину «відмивання грошей» таким чином, щоб воно охоплювало всі інші злочини, пов'язані з наркотиками; альтернативним рішенням є введення кримінального покарання за відмивання грошей, отриманих у результаті всіх тяжких злочинів і усіх злочинів, внаслідок яких виникає великий дохід, а також у них міститься можливість поширення кримінальної відповідальності за відмивання грошей і на юридичних осіб, також не має аналога в тексті Віденської конвенції. Третій розділ Рекомендації ФАТФ (С) визначає стратегію залучення фінансової системи у викорінювання явища відмивання грошей без порушення норм і умов, необхідних для проведення ефективних фінансових операцій.

80. Асиметричність виробництва та споживання продуктів харчування у сучасному світі.

В сучасному світі в цілому спостерігається постійне зростання, виробництва продовольства. За даними продовольчої та сільськогосподарської організації ООН — ФАО в 1990/91 роках вперше після 1986 67 років у світі вироблено продуктів харчування більше, ніж потрібно для споживання, що привело до збільшення запасів і зниження цін, особливо на пшеницю. Таким чином, за останні 30 з лишком років виробництво зернових збільшилося у 1,7 рази, овочів та баштанних культур у 3 рази, фруктів у 2,1 рази, маслонасіння у 3,5 рази, м'яса у 2,5 рази, молока у 1,5 рази, а виробництво шерсті дещо зменшилося. Зростання сільськогосподарського виробництва наприкінці XX і початку XXI ст. дозволило суттєво покращити забезпечення населення земної кулі продуктами харчування. Сьогодні середньодушове споживання становить 2800 ккал. на добу, тоді як у 1950 р. при чисельності населення 2,5 млрд чоловік воно дорівнювало 2450 ккал. /там само, с. 272/. Разом з тим, у сучасному світі спостерігається нерівномірність у виробництві і споживанні продуктів харчування. Є дві групи країн з надлишковим та недостатнім виробництвом і споживанням продуктів харчування. До першої групи відносяться розвинуті країни — США і Канада, країни Європи, Японія та деякі інші. До другої — більшість країн Азії, Африки та Латинської Америки. Крім того, велика різниця в доходах обумовила різкий контраст в обсягах, асортименті і якості їжі у багатих і бідних прошарків населення. За оцінкою Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН — ФАО на 20 % найбіднішого населення планети в останні роки припадало лише 1 % світових доходів, а на 20 % багатих — 86 %. Треба також мати на увазі, що певна частина сільськогосподарської продукції використовується для промислового споживання. Крім чисто технічних культур — бавовни, льону, натурального каучуку, тютюну та ін. — на промислову переробку надходить частка продукції харчового сектору особливо для споживання безпосередньо у сільськогосподарському виробництві, зокрема у виробництві кормів, добрив та ін. Наприклад, для одержання привіску 1 кг м'яса необхідно 4—5 кг комбінованих кормів, для виготовлення яких потрібна соя, кукурудза, кормове зерно та інші інгредієнти. Морська риба може використовуватися для одержання добрив або в якості кормових добавок, а також у аквакультурі — для вирощування 1 кг креветок потрібно витратити до 5 кг риби. Останнім часом у світі з'явилися прогнози, які визначають перспективи зростання виробництва продовольства і попиту на нього. Сьогодні ми вже можемо сказати, чи збулись ці прогнози. Найбільш відомою прогностичною моделлю світу є праця авторів із Массачусетського технологічного інституту та інших наукових установ США «Межі зростання»/ 1972). За розрахунками авторів цієї моделі на початку XXI століття економічне зростання наблизиться до природної межі. На розвиток світу будуть незадовільно впливати такі фактори, як зростання забруднення навколишнього середовища, виснаження природних ресурсів, катастрофічні масштаби світового голоду та зниження народжуваності. Потім з'явилася праця М. Месаровича і Е. Пестеля «Людство на перехресті». їхній погляд на проблему майбутнього світу значно відрізняється від попередніх авторів. Залежно від рівня розвитку вони виділяють у світі 10 різних регіонів і вважають, що в процесі глобального планування ці регіони можуть бути врівноважені й це може стати реальною основою для переходу до обмеженого зростання споживання. Вони вважають, що розвиток десяти регіонів світу має бути підпорядкований «генеральному плану». Але ці автори не дають відповіді на питання про те, як змусити окремі країни виконувати умови такого плану. На відміну від «Меж зростання» робота колективу вчених під керівництвом лауреата Нобелівської премії Я. Тінбергена не має фатальних теорій загального краху, песимістичних передбачень, а пропонує засоби вирішень, необхідних для уникнення небезпеки, що наближається:Зниження темпів зростання попиту на продовольство шляхом регулювання народжуваності, або за рахунок використання більш ефективних методів господарювання. Поліпшення розподілу продовольства, в процесі якого, країни, населення яких недоїдає, отримали б більше продуктів за рахунок тих країн, що мають надлишки продуктів харчування. Збільшення виробництва продовольства. На закінчення розгляду цього питання слід відмітити, що статистичні дані не підтверджують теорії Мальтуса, який доводив, що населення в світі зростає в геометричній прогресії, а виробництво продуктів харчування — в арифметичній. Після Другої світової війни виробництво продуктів харчування в світі випереджало зростання народонаселення вдвічі. За розрахунками фахівців, продовольчий потенціал Землі, інакше кажучи, можливості нашої планети нагодувати людей, складає близько 1 трлн чоловік.

81. Сутність прод.безпеки, умови та заходи її досягнення.

Продовольча  безпека – це   такий   стан   економіки  держави,  при якому   гарантується стабільне забезпечення   переробної промисловості  сільськогосподарською  сировиною,  населення – достатньою  кількістю  безпечних  і  повноцінних  продуктів  харчування,  а  також   відносна   незалежність від імпорту сировини і продовольства.  Заходи досягнення: - проведення   ефективної   аграрної   політики,  створення  економічних передумов забезпечення  стабільних  способів  господарювання; - досягнення   раціональної  зайнятості  населення,  соціальна  політика,  спрямована   на   подолання  бідності  та   нерівності  за   доступу  до   основних   продуктів харчування;

- впровадження   комплексних   стратегій   розвитку   аграрного  сектору  економіки з  метою нарощення виробництва  продуктів  харчування   та   підвищення   його ефективності; - поставки   продовольства  для  задоволення  потреб   населення,  гарантія   безпеки продуктів харчування ; - здійснення   активної   ЗЕД,  оптимізація   експортно-імпортних  постачань; - удосконалення  механізму  реагування   за   надзвичайних   ситуацій   на   продовольчому  ринку.  Умови досягнення: 1. Фізична доступність продовольства, тобто наявність продуктів харчування на всій території країни за будь-якої потреби і в необхідному асортименті;  2. Ек.доступність продовольства, за якого  рівень доходів населення дає змогу купувати продукти харчування, незалежно від соц.статусу і місця проживання; 3. Безпека харчування, яку розглядають як можливість запобігання вир-ву, реалізації і  споживанню неякісних продуктів харчування, які шкодять здоров’ю.

82. Ключові критерії визначення рівня прод.безпеки країн.

Головні: - виробництво 75-80% основних видів продуктів харчування від  загального обсягу завдяки вітчизняним товаровиробникам; - споживання населенням біологічно повноцінної  продукції з рекомендованим рівнем  калорійності –  не нижче 3000 Ккал за  добу;  - створення продовольчих запасів на рівні 20% від загального обсягу споживання. Додаткові: - частка витрат на продукти харчування в загальному бюджеті окремих категорій населення;  - територіальна доступність продовольства; - ступінь «натуральності» і доброякісності  продуктів; - вплив якості продуктів харчування на стан здоров’я і тривалість життя населення,  зокрема продуктів, отриманих з допомогою   методів генної інженерії та біотехнологій.

83. Характеристика структури споживання продуктів харчування у країнах з різним рівнем соц.-ек.розвитку.

Частка доходів, які витрачає населення  на продукти харчування в кожній країні,  зазвичай, скорочується в міру підвищення  його доходів. Вона змінюється від 60% в  окремих країнах із найнижчим рівнем доходів до 15% і нижче в країнах з  високим рівнем доходів.  Значний   вплив  доходів на вибір продуктів харчування   характеризують дані продовольчих  балансів кожної країни. У країнах з високим рівнем доходів: 45% зернові, 19% інші, 13% масла і жири, 11% цукор і продукти, 8% м'ясо і субпродукти, 3% бобові, горіхи, олійні культури, 1% картопля і коренеплоди. У країнах з низьким рівнем доходів: 55% зернові, 11% картопля і коренеплоди, 11% інше, 9% масла і жири, 5% цукор і продукти, 3% м'ясо і субпродукти, 6% бобові, горіхи, олійні культури.

84. Сучасна система забезпечення продовольчої безпеки у провідних країнах світу.

Основні напрями регулювання агропродовольчого комплексу Франції: - регулювання цін, - обмеження імпорту продовольства і сировини для його вир-ва, - субсидування експорту й ліцензування імпорту,  - виплата дотацій і компенсацій фермерським госп-вам для розвитку їх мат.-тех. бази, - надання податкових пільг тощо. Діє закон «Про підтримку с/г», наголошується, що продовольча політика є складовою держ.політики із забезпечення ек.безпеки країни.

У Швеції відповідно до законів “Про регулювання виробництва і збуту продукції сільського господарства” і “Про раціоналізацію сільського господарства”, вживають заходів з підтримки конкурентоспроможності нац.сільгостоваровиробників й обмеження імпорту продовольчої сировини шляхом установлення квот і мита. Відповідно до законодавства, держава підтримує ціни на внутрішньому продовольчому ринку, субсидує експорт сільгосппродукції, фінансує науково-дослідні роботи тощо. АПК США являє собою високорозвинену захищену систему, орієнтовану не лише на забезпечення власної продовольчої безпеки, а й на створення продовольчої залежності інших країн і досягнення власних політичних цілей. Закон США «Про продовольчу безпеку» спрямований на: − підтримку виробників найважливіших товарних груп (пшениця; молоко і молочні продукти; рис; бавовна; соя й боби тощо); − реалізація структурної політики (скорочення посівів окремих культур, страхування сільськогосподарської діяльності, фінансування наукових досліджень, забезпечення національної системи сільськогосподарської інформації тощо); − фінансову підтримку АПК (безповоротні дотації фермерам для підтримки рівня їх доходів, пільгові кредити для них тощо); − субсидування експорту агропродовольчої продукції як складова продов.допомоги, що мала на меті, крім інших, і політичні цілі.

85. Роль ГМО у забезпеченні глоб.продовольчої безпеки.

У  світі  вирощуються  генетично  модифіковані  сорти,  переважно чотирьох видів сільськогосподарських культур: сої, кукурудзи, бавовни та ріпаку. Переваги ГМ з позицій прод.безпеки: - збільшення сільськогосподарського виробництва та виробництва кормів та волокнистої продукції; - збереження біологічного різноманіття; - зростання стабільності сільськогосподарського виробництва; - зменшення ризиків недоїдання та голоду; – зростання економічних та соціальних вигод у зв’язку зі скороченням бідності в країнах, що розвиваються. Негативний вплив:  - зростання захворюваності населення; - накопичення гербіцидів у стійких до них сортах ГМ рослин;  - негативна дія на здоров’я людини генів стійкості до  антибіотиків;  - віддалений  канцерогенний  та  мутагенний  ефекти; - поява нових, більш патогенних штамів фітовірусів; - зниження  сортової  різноманітності  сільськогосподарських культур; - звуження генетичної бази насінництва; - монополізація декількома транснаціональними компаніями.

86. Світовий досвід регулювання безпечності продуктів харчування та розв’язання глобальної продовольчої безпеки.

Продовольча безпека є одним із елементів екон політики держави, яка спрямована на забезпеч стабільного виробництва продуктів харч, доступності їх отримання та використання населенням відповідно до фізіологічних норм споживання за рахунок власного в-ва та надходження від імпорту.  Міжнародний акт - 1996 р. Римська декларація «Про всесвітню продовольчу безпеку» (регулює питання забезпечення міжнар продов безпеки, визнач шляхи міжнар політики щодо боротьби з голодом, комплексну стратегію подолання світової продовольчої кризи на глоб та регіон рівнях). В Конституції Республіки Молдова: кожна людина має право на безпечні продукти харчування, та держава гарантує право на вільний доступ до інформації про якість продуктів харчування. У Конституціях держав ЄС окремими положеннями передбачається захист прав споживачів. На підставі конституційних положень розробляються та приймаються законодавчі акти, які регулюють сферу забезпечення продов безпеки. Закон Республіки Болгарія «Про продовольство» регламентує шляхи та умови забезпечення продов безпеки, деталізовано вимоги щодо пакування, маркування та виробництва с/г-ої продукції. Положення цього Закону також декларують порядок та умови продажу ГМ продукції на території Республіки Болгарія.

Міжнародною організацією зі стандартизації було запроваджено стандарт ISO 22000, який об´єднує принципи аналізу небезпечних факторів і визначає положення системи менеджменту харчової безпеки — вимоги до світових виробників продуктів харчування. Мета: виготовлення безпечних продуктів харчування в системі «від лану - до столу».

Продовольча проблема належить до категорії глоб, оскільки для її розв’язання не достатньо зусиль окремих держав, а потрібне добре налагоджене спів роб-во світової спільноти, незалежно від суспільного та екон розвитку.

87. Головні напрямки реформування агропромислового сектору України в контексті забезпечення нац.прод.безпеки.

Для Укр проблема забезпечення прод безпеки має особливо важливе значення, що зумовлюється насамперед сучасним станом розвитку вітчизняного АПК, нарощування в-ва у якому відбувається екстенсивно.  Загальносвітові та нац тенденції розвитку ринків с/г-продукції обумовлюють необхідність прискор процесів реформування АПК Укр. З цією метою необхідно здійснити низку заходів, а саме: забезпечити ефективність внутріш ринку та цінового регулювання; сприяти підвищенню ефективності та конкурентоспроможності агровиробництва, захисту інтересів вітчизняних товаровиробників на зовнішніх ринках; забезпечити цільове спрямування коштів від продажу сільгосппродукції на розвиток аграрного сектору економіки; активізувати інвестиційну діяльність у с/г-ому в-ві; оновити матер-тех базу аграрних п-ств; реформувати земельні відносини; підвищувати якість продуктів харч і забезпечувати їх відповідність міжнародним стандартам; здійснювати охорону земель.  Першочерговими напрямами державної політики мають бути: - відстеження та протидія проявам монопольної поведінки у сферах мат-тех постачання агросектору, закупівлі сільгоспсировини, оптової і роздрібної торгівлі с/г-ою та харч продукцією; -створ сприят умов для розвитку ринкової інфрас-ри в АПК (товарних бірж, оптових ринків с/г-ої та харчової продукції); -забезпечити розбудову транспортної та логістичної інфрас-ри аграр ринку; -сприяння інвестуванню капіталів переробних підприємств у розвиток їх сировинної бази; -введення санкцій за неефективне с/г-е землекористування, незаконне вилучення земель із зміною їх цільового призначення, а також за застосування екологічно небезпечних технологій обробітку та вирощування сільгоспкультур, погіршення якості ґрунтового покриву.

88. Поняття та специфіка тіньової економіки.

Тіньова економіка – господарська діяльність, яка розвивається поза державним обліком та контролем, а тому не відображається в офіційній статистиці. «Тіньові» підприємства не перерозподіляють власних доходів до бюджетів та державних цільових фондів, вони не сплачують податки, максимізуючи власні прибутки. Тіньовий сектор існує в усіх країнах з ринковою економікою. Він достатньо різноманітний, важко піддається узагальненню і порівнянню. Подолання “тінізації” економіки ні в якому разі не можна розуміти як насильницьке знищення всіх структурних складових “тіньової” економіки. Це є поступовий процес передусім її декриміналізації шляхом створення якісно нової правової системи.  Одна з головних причин існування «тіньового» сектора і полягає в неможливості для багатьох підприємств працювати при існуючій господарській системі, в першу чергу податковій. Тому вирішення проблеми «тіньової» економіки на фіскальних засадах, на основі її примусового повернення до легальних форм без змін державної макроекономічної політики рівнозначно знищенню цієї частини господарства. Це означало б величезні втрати реальної зайнятості та доходів, різке, а з урахуванням масштабів цього сектора навіть катастрофічне загострення економічних і соціальних проблем. Крім того, треба враховувати, що крім фіскального є й інші аспекти проблеми «тіньової» економіки. Зокрема, є в ній істотний інвестиційно-інноваційний аспект. Рішення проблем даного економічного сектору передбачає не знищення, явне або замасковане, «тіньової» економіки, а її перетворення в легальне господарство на основі зміни державної макроекономічної політики. Виявляється, що саме здійснення такого перетворення забезпечить повернення в господарський, перш за все в інвестиційний, обіг величезних ресурсів і послужить необхідною складовою і найважливішою передумовою переходу до економічного зростання.

89. Сутність економічної злочинності та її види.

Ек-і злочини досить часто кваліфікуються як такі, що спричиняють значні збитки державі чи окремому колективу, тобто групі людей. Як правило, осіб, причетних до вчинення таких злочинів, складно притягнути до відповідальності. Прикладом таких злочинів є ухилення від сплати податків, незаконні валютні операції, розкрадання державної чи колективної власності. Вважається, щодо ек-ої зл-ості не повною мірою відноситься організована зл-ість чи подібні їй протиправні діяння, Варто врахувати, що поняття "організована зл-ість" включає в себе і такі злочини, як розповсюдження наркотиків, контрабанда і їм подібні.  До основних видів ек-их злочинів необхідно віднести: зл-у діяльність в кредитно-розрахунковій сфері; правопорушення у сфері використання бюджетних коштів; злочини в сфері оподаткування; службові злочини; злочини в сфері зовнішньоек-ої д-ті; інші протиправні діяння в сфері економіки. До ек-ої зл-ості необхідно віднести також факти викрадення інтелектуальної власності.

Отже, види ек-ої зл-ості залежать безпосередньо від об'єкта їх посягань. В той же час, незалежно від виду, вона складається з кримінально караних діянь суб'єктів підприємницької д-ті, посягає на порядок управління економікою, спричиняє значні збитки державі, суспільству чи окремим громадянам, має триваючий характер, характеризується високою латентністю і вчиняється фізичними особами. Крім цього, ек-а зл-ість характеризується тісним зв'язком з організованою зл-істю, корупцією та тіньовою ек-ою діяльністю, своєю різноманітністю, високоінтелектуальним характером, швидкою адаптацією злочинців до нових форм та методів фінансово-господарської д-ті Й опануванням нових банківських, податкових і митних технологій, що супроводжуються при здійсненні господарських операцій. Тому кожне дослідження ек-ої зл-ості є актуальним, оскільки в ньому враховуються її нові тенденції, на основі яких визначається механізм її зл-их дій, що дозволяє виробляти методи попередження та боротьби з нею.

90. Законодавчі та екон.засоби легалізації тіньового бізнесу.

За змістом поняття детінізації економіки спрямоване на розв’язання проблеми виводу економічної д-ті з “тіні”. Детінізація економіки Укр вимагає, з одного боку, створення таких економічних передумов, за яких суб’єктам підпр-ої д-ті економічно не вигідно працювати в “тіні”, з іншого – створення адмін-правової інфрас-ри контролю за фін-госп операціями та протидії правопорушенням та ін тіньовим проявам, що в екон сфері д-ті, неможливо без податкового контролю. Ефективний податк контроль не дасть подальш розвитку тіньовим проявам. Детінізація економіки передбачає застосування державою стимулюючих методів, які не маючи репресивного характеру щодо суб’єктів тіньової економіки, створюють умови для ефективної д-ті у легальній економіці, тобто створення такого інституційного середовища, де тіньова економічна діяльність стала б неефективною. Тому важливою є і регламентація тіньової економіки з боку держави на основі легалізації тих її складових, які не мають кримінального підґрунтя. Метою податкової амністії має бути, в першу чергу, не поповнення бюджету, а в перехід на правову основу у відносинах платників податків і держави. Державна політика детінізації повинна містити дві взаємоузгоджені складові: адміністративну та мотиваційну. Адмін: посилення адміністрування податків та перекриття шляхів ухиляння від їхньої сплати, а мотиваційна - зниження податкового навантаження, спрощення податкового законодавства та регулювання екон д-ті одночасно з покращенням якості держ послуг. Обов'язковими є заходи правоохоронних органів з метою викорінення кримінальної складової тіньової економіки та корупції. Стимулом детінізації економіки має стати продовження ирокомасштабної податк реформи, спрямованої на зниження і вирівнювання податк тягаря, спрощення податкової с-ми, посилення податк контролю за рівнем витрат в-ва, заохочення інвест д-ті та нагромадження амортизаційних фондів підпр-тв, мінімізацію витрат на виконання й адміністрування податкового законодавства.

91. Тіньова економіка як суспільне явище: позитивні та негативні прояви.

Як суспільне явище «тіньова» економіка притаманна усім країнам незалежно від людей та рівня їх соціально-економічного розвитку.  Тіньова економіка як соціальне явище виросла та розвивалася в умовах наявності прогалин у законодавстві, в економіці і фінансово-кредитній сфері, за обставин зростання фінансових можливостей криміналітету, зрощування корумпованих представників різних влад, державного апарату і злочинного світу, маючи єдину ціль — надмірне збагачення та одержання влади. Тіньова економіка — це економічна діяльність, яка з якихось причин не враховується офіційною статистикою і не потрапляє до валового національного продукту. Вона проявляється у сукупності нелегальних і псевдолегальних операцій, що забезпечують рух речей,прав, дій як у нелегальній, так і в легальній сферах економіки. До позитивних наслідків відносимо: 1)  нагромадження капіталу. Оскільки в тіньовій економіці кошти обертаються набагато швидше, то й відтворюються вони також швидко. Хоч капітал буває доволі сумнівного походження, але ж в подальшому його можна використати на легальний бізнес; 2)додаткові робочі місця.  Так,  люди одержують зарплату  «в конвертах»,  але вони мають змогу працювати, заробляти кошти для того,  щоб забезпечити себе,  хоч і держава недоотримує податків, а працівники не набувають трудового стажу; 3)реалізація ідей.  Враховуючи українське законодавство,  можна сказати,  що в нас доволі важко реалізувати свою ідею цілком легально, або інколи надто довго потрібно ходити по багатьох інстанціях і збирати усі можливі довідки, а тіньова економіка дозволяє реалізувати ці ідеї, хоч і не зовсім легально; 4)формування механізмів підвищення конкурентоспроможності вітчизняної економіки.  Наприклад, колекторські фірми: законів немає, а вони діють і вирішують важливу проблему з виплати кредитів; 5)виробництво стратегічних та імпортозамінних товарів та послуг. Негативні наслідки: Економічні: зменшення обсягів податків; сумбурність та неврегульованість економіки; Зниження інвестиційної привабливості національної економіки; Неможливість використання тіньових коштів в екстрених цілях (під час фінансово-економічної кризи, стихійного лиха, введення надзвичайного стану); Соціальні: Видача зарплати в конвертах; Зменшення обсягів пенсійного забезпечення; Неможливість сформувати ефективну систему охорони здоров'я, доступу до освіти та ін.; Втрата довіри громадян до органів державного управління. Політичні: Складність управління економікою країни; Створення негативного іміджу держави.

92. Неформальна економіка, її сутність та види.

В широкому сенсі неформальна економіка тотожна прихованій, закритій від спостереження в неї підмножинами входять нерегулярна , «Сіра» і тіньова економіки а також багато інших. Неформальну економіку можна визначити як сукупність відносин, притаманних всій економіці в цілому, або — в рамках економіко-соціологічного підходу — як особливу стратегію (логіку) економічних агентів, спосіб заробити на задоволенні попиту людей, незалежно від легальності здійснюваних дій, і, з іншого боку, можливість суб'єктів економіки переслідувати свої цілі в прийнятніших для них умовах, ніж ті, які існують в рамках законів. Крім такого широкого сенсу «неформальна економіка» визначається як «сіра» економіка: діяльність з метою отримання вигоди, коли доходи і способи їхнього отримання залишаються за рамками управління державними інститутами, в той час, як схожі види діяльності ними регулюються.«Сіра» економіка — це прихована діяльність, яка могла б бути показана, але тим, хто її здійснює, представляється вигіднішим уникати зайвої уваги контролюючих органів. У це вужче визначення входять легальні види діяльності тіньової економіки (разом з її кримінальними різновидами, див чорний ринок) і не входить соціальна економіка (в тому числі домашня, суспільна та моральна), яка дуже слабко піддається обліку, навіть якщо її не намагаються приховати. Досі не вироблено однозначної і загальновживаної термінології та класифікації різних форм прихованої від спостереження діяльності. Це пов'язано в першу чергу з багатогранністю явища неформальної економіки, з тим, що дане явище вивчають представники різних наук (антропології, права, психології, соціології, кримінології, економіки різних напрямків та ін) з різних країн, з відмінними законами. Сам характер даної діяльності такий, що про неї складно отримати повні і підтверджені дані. Точно визначити вхідні в неформальну економіку види діяльності неможливо ще тому, що її склад може практично миттєво змінюватися в результаті зміни законів.

	Права іншого господарчого суб'єкта
Законність	Порушені	Не порушені
Закон порушений	Нелегальна кримінальна «чорна» економіка	Неформальна «сіра» економіка
Закон дотриманий	Внелегальная «рожева» економіка	Легальна «біла» економіка

Взагалі межа між формальною та неформальною економікою є надзвичайно тонкою: і дуже часто ми можемо спостерігати переплетіння формальною та неформальною діяльності:

93. Умови існування тіньової економіки в країнах з різним рівнем соціально-економічного розвитку.

Тіньова економіка існує у всіх країнах світу проте основними відмінностями в тій чи іншій країні є її обсяги,  чинники,  стан соціально –  правового контролю, регуляторна діяльність держави, реалізація державних стратегій, програм по боротьбі з тіньовою економічною діяльністю,  показники рівня життя населення.  За різними оцінками її рівень становить у високорозвинених країнах від 8%  ВВП,  у країнах з перехідною економікою – понад 20% ВВП і в країнах, що розвиваються – 40%  ВВП. Прийнято вважати, що масштаби тіньової економіки у розмірах 5 – 10% ВВП не мають істотного впливу на соціально-економічні процеси у суспільстві, не викликають суттєвих порушень в економіці і вважаються припустимими.  При розмірах тіньового сектору понад 30 %  ВВП настає критична маса,  перевищення якої свідчить про функціонування у країні відтворювальної системи тіньових економічних відносин. Розширення тіньової економіки до зазначених розмірів призводить також до розбалансованості окремих сфер економіки,  поглиблення некерованості та криміналізації суспільства.  Для ефективної протидії розвитку тіньової економічної діяльності необхідно визнати справжній рівень тіньової економіки і на основі справжніх показників створювати реально діючу стратегію протидії тіньовій економіці та здійснювати розподіл бюджетних коштів і розвивати ті галузі економіки,  де найбільше сконцентрована тіньова зайнятість. Найвищий рівень тіньової економіки в Болівії. Частка її тіньової економіки складає 66,1% від ВВП. Загалом сума грошей, яку країна втратила через неплатників податків складає $3,7 млрд. Згідно із підрахунками TJN, тіньова економіка країни дорівнює 419% витрат на охорону здоров’я найбіднішої країни Південної Америки.  Президент Ево Моралес намагався боротися з повальним ухилянням від сплати податків з боку корпорацій, але поки безуспішно. Зважаючи на те, що податкові надходження становлять лише 13,35% від ВВП країни, Болівія і раніше сильно залежала від кредитів інших країн та міжнародних організацій. Наразі країні треба погасити зовнішній борг у $7 млрд. Ухиляння від сплати податків настільки поширене, що в шахрайстві було звинувачено навіть деякі державні компанії. Частка тіньової економіки США становить 8,6% від ВВП, що в грошовому еквіваленті складає $337 млрд. щороку.  Хоча у відсотковому відношенні тіньова економіка США становить не надто велику частку економіки, проте США втрачає найбільшу з усіх країн світу суму грошей від несплати податків. Найбільше сприяє такій проблемі слабке законодавство щодо корпорацій.

«Те як США регулюють корпорації – це велика проблема. США створюють так багато корпорацій, що навіть не знають хто ними володіє та з кого треба брати податки», - вважає автор звіту TJN Річард Мерфі. «Вони приходять і йдуть від країни до країни практично без жодних витрат. Це, напевно, єдина й найбільша можливість для ухиляння від сплати податків в нашій економіці, але на неї не зважають», - додав експерт. Третьою за обсягами тіньової економіки в світі є Росія. Так, тіньова економіка в Росії становить 43,8% від ВВП, що дорівнює $221 млрд. Відповідно до окремих досліджень 60% російських фірм є так званими «космонавтами» - фірмами, які створюються на короткий час та мають на меті приховування активів для ухиляння від сплати податків. Як пише Foreign Policy, в середньому в Росії фірми платять 40% тих податків, які вони мають платити. Не винятком тут є і державні компанії, такі як Газпром, який в 2003-2004 році передав «космонавтам» більше $2 млрд. своїх статків. В Італії тіньова економіка складає 27% від ВВП (238 млрд.). Сама країна офіційно оцінює свою тіньову економіку в 17,5% від ВВП, що тим не менш означає втрату $150 млрд. щороку. Ухиляння від сплати податків часто є дуже разючим. Так, половина яхт більш як 10 метрів завдовжки в Італії зареєстрована на осіб, які мають річний прибуток менше $26 тис. А в одному з італійських міст 42 власники Ferrariза декларували річний прибуток менше $30 тис. У той час як боргова криза в країні загострюється уряд вживає заходів для боротьби з ухиленням від сплати податків. Серед них – рейди у яхт-клуби, гірськолижні курорти, та перевірка власників розкішних автомобілів. Ще одна країна єврозони, яка має велику частку тіньової економіки – Греція. Так, прихована економіка становить 27,5% від ВВП, що дорівнює $30 млрд. Грецькі податкові органи традиційно були і залишаються досить слабкими, а посадових осіб легко підкупити. Втім, з початку боргової кризи посадовців чекало розчарування. Уряд опублікував список з 4 тис 152 боржників, а низку великих бізнесменів було заарештовано під час рейдів.

94. Шляхи детінізації економіки.

Якщо зробити спробу комплексно поглянути на проблему тінізації економіки, то можна виділити низку об’єктивних факторів, які пояснюють її значні обсяги:- високі податки і нерівномірне податкове навантаження;- недостатня прозорість податкового законодавства та постійне внесення до нього змін;- повільні та непрозорі приватизаційні процеси;- втручання владних структур усіх рівнів у діяльність суб’єктів господарювання;- корупція органів державної влади та місцевого самоврядування. При цьому можна виділити конкретні негативні наслідки впливу тіньової економіки на розвиток усіх сторін суспільного життя, а саме непрозорий і несправедливий розподіл національного доходу, криміналізація суспільства, правовий нігілізм та недовіра до органів державної влади, дискримінація суб’єктів господарської діяльності. скорочення податкових надходжень до бюджетів усіх рівнів, нелегальний експорт капіталів та зменшення обсягів інвестицій в економіку, залежність від іноземних позичок, втрата промислового та інтелектуального потенціалу нації.

Ключовим чинником детінізації має стати формування мотиваційного нормативно-правового середовища, яке забезпечує високоефективну і прибуткову роботу легальної економіки. При цьому сталість економічного розвитку має забезпечуватися виключно засобами ринкового регулювання. Це сприятиме досягненню політичної і соціально-економічної стабільності в країні. Поряд з загальним покращенням підприємницького клімату внаслідок дерегулювання та зниження фіскального навантаження має бути вжито комплекс спеціальних заходів,  які стимулюватимуть процеси детінізації.  Необхідно запровадити на певний перехідний період політику «амністії»  щодо тіньового капіталу некримінального походження,  насамперед того,  який спрямовується в інноваційну сферу та інші суспільно значущі та пріоритетні сектори економіки. Залишається тільки надія на повернення  "тіньових"  капіталів до офіційної національної економіки: по-перше, з-за кордону; по-друге, зсередини країни.  Звичайно,  амністія  "тіньових"  капіталів має відноситися лише до тієї частини,  яка має некримінальний характер:  капітали  "тіньових"  господарників;  спекулятивні капітали;  національні капітали за межами України за умови їхнього подальшого інвестування в економіку країни;  капітали офшорних зон. Водночас, не можна допустити "відмивання" (легалізації) кримінальних доходів. Зокрема, державна політика детінізації повинна містити дві взаємоузгоджені складові.  1. Адміністративна складова детінізації. Ця складова передбачає кроки в напрямі посилення адміністрування збору податків та перекриття шляхів ухиляння від їхньої сплати. Заходи у рамках цієї складової базуються на припущенні, що уряд має достатньо ресурсів для виконання своїх функцій,  система державних витрат як така є задовільною,  проте неефективною вона є в результаті зловживань та відсутності належного контролю.   Для забезпечення адміністративної складової автором пропонуються наступні заходи:    - впровадження механізму безповоротності покарання порушників податкового законодавства; - зробити мінімізацію податків економічно невигідною; - повторне порушення повинно стати останнім для платника.  Той,  хто систематично ухиляється від сплати податків повинен повністю понести відповідне покарання. 2. Мотиваційна складова детінізації. Передбачає подальше зниження податкового навантаження,  спрощення податкового законодавства та регулювання економічної діяльності одночасно з покращенням якості державних послуг.  Стосовно мотиваційної складової детінізації автором пропонується  ввести систему регресивно-прогресивного оподаткування,  що збільшується від зменшення бази оподаткування і,  навпаки, знижується,  якщо результати роботи підвищуються.  За таких умов легалізація доходів буде супроводжуватися наповненням бюджету. Отже, механізмами детінізації на сучасному етапі можуть бути: - реформування національної системи фінансового контролю за здійсненням протизаконної діяльності у напрямі розробки конкретних інструментів обмеження тіньових систем перерозподілу фінансових ресурсів за кожним конкретним випадком; - формування спеціального реєстру та загального переліку декларацій із заявленими до відшкодування сумами ПДВ, які вважаються сумнівними; - застосування мінімальних цін на високоліквідні імпортні товари (передусім підакцизні) для

розрахунків і сплати податків; - створення інституту представників митної та податкової служби в зарубіжних країнах (для обміну інформацією про оподатковування зовнішньоекономічної діяльності українських суб’єктів

підприємництва); - запровадження моніторингу за внутрішньофірмовими цінами в межах холдингових компаній; - застосування змін в організаційній структурі державних холдингових компаній, (зокрема, позбавлення підприємств права юридичної особи) та ін.

95. Методи оцінки тіньової економіки.

Методи з презентації: - метод різниці між національними витратами та доходами населення; - метод різниці між офіційною та реальною робочою силою; - метод угод; - метод попиту на валюту; - електричний метод (метод Кауфман-Калиберда, метод Лацко); - моделювання. Методи оцінки тіньової економіки, що найчастіше використовуються в практиці різних країн, можна умовно об’єднати в такі групи: 1. Мікрометоди (прямі методи). 2. Макрометоди (непрямі методи). До першої групи можна віднести метод товарних потоків, коли вивчається шлях товарів і послуг від виробника до споживача, а також зіставляються дані щодо ресурсів товарів і послуг і їх використання на проміжне споживання, кінцеве споживання, валове нагромадження та експорт, отримані з різних джерел інформації, на основі незалежних оцінок. Для альтернативних оцінок різних макроекономічних показників можуть використовуватися математичні моделі (для оцінки випуску малими і середніми економічними одиницями — на базі даних щодо великих підприємств; для оцінки доходів населення — на базі відношення між доходами та витратами на певні товари й послуги). До мікрометодів відносять також опитування населення та експертів, вибіркові обстеження, аналіз записів податкових книг. Макрометоди — це методи непрямих оцінок тіньової економіки (окремих її компонентів), засновані або на інформації про окремі фактори чи явища, або на порівняльному аналізі даних, одержаних з різних джерел. Така інформація дає змогу уявити масштаби та тенденції розвитку тіньової діяльності в рамках певної групи одиниць або певного явища. Ці дані потім поширюються на всю відповідну сукупність одиниць чи явищ. До макрометодів належать: 1) обстеження домашніх господарств і окремих їх членів; 2) змішані обстеження домашніх господарств і некорпоративних підприємств (виробничі одиниці приватного сектору і їх власники). Крім того, існують непрямі джерела і методи оцінки тіньової діяльності з використанням даних: - державного контролю (фінансового, податкового, правового, статистичного); - незалежних аудиторських та консалтингових фірм (про методи приховування тіньової діяльності); - перевірок недекларованої зайнятості (безробітні, іноземці, біженці, кваліфіковані консультанти і т. д.); - порівняльного аналізу відношення витрат і вартості продукції, що випускається в державному і приватному секторах; - чисельності зайнятих у професіях із регулярним додатковим доходом (лікарі, адвокати, перукарі, косметологи, водії таксі, продавці газет, автомеханіки, майстри з ремонту побутової техніки, слюсарі, сантехніки і т. п.); - спеціальних опитувань домашніх господарств (про чайові, подарунки, купівлю товарів і послуг без належного оформлення, на неорганізованому ринку і т. п.); - монетарної моделі (співвідношення збільшення кількості грошей, що перебувають в обігу, і обсягу короткострокових вкладів економічних одиниць на банківських рахунках); - опитувань керівників підприємств (про частку угод, не оформлених відповідними документами). Вибір методів залежить від практичної можливості одержати достовірну інформацію для оцінки параметрів тіньової економіки або її окремих складових частин. У свою чергу, брак статистичного матеріалу спричиняє необхідність у кожному випадку вибирати адекватний для даної ситуації метод або комбінувати кілька методів.

96. Тіньова економіка в Україні, форми її прояву.

Тінізація економічних відносин є однією з найбільш істотних перешкод щодо забезпечення стійкого економічного розвитку, підвищення добробуту, рівня і якості життя населення та зміцнення національної безпеки держави. Проблема тінізації існує у всіх без винятку країнах світу. Крім того, у глобальному масштабі ця проблема, як негативне соціально-економічне явище, має тенденцію до загострення. Рівень тіньової економіки в Україні у 2012 році склав 34%. Саме тому вирішення проблеми набуває особливої актуальності. Економісти виділяють три сфери тіньової економіки: - неофіційна економіка – легальні види економічної діяльності, у рамках яких має місце не фіксоване офіційною статистикою виробництво товарів і послуг, приховання цієї діяльності від податків; - фіктивна економіка – хабарництво, приписки, спекулятивні угоди й інші види шахрайства, зв'язані з одержанням і передачею грошей; - підпільна економіка – усі заборонені законом види економічної діяльності. Тіньова економіка існує майже в усіх сферах соціально-економічних відносин: від дрібного підприємництва до великих корпорацій або навіть центральних органів влади.
Основні форми: - нелегальна заробітна плата (заробітна плата в конвертах) чи виплата з/п не по трудовому договору, а по цивільно-правовій угоді (уникнення сплати соціальних внесків); - готівкові операції, що не обліковуються; - приховування доходів та/або перебільшення видатків; - заниження ціни акцій корпорації при оформлені продажу контрольного пакету; - хабарі; - “відкати”; - відмивання коштів; - підпільне виробництво; - незаконна діяльність; - шахрайство; - незаконні ринки збуту (так звані “чорні ринки”); - незаконна приватизація. Цей перелік можна ще довго продовжувати і він постійно оновлюється за рахунок появи нових “прогалин” у законодавстві.  Причини існування тіньової економіки: - соціально-економічні; - політичні; - правові; - морально-етичні.

Соціально-економічні причини. До переводу своєї діяльності в тіньове русло людину повинно щось спонукати. У більшості випадків занизький рівень доходів спонукає людину до шляхів їх збільшення. Одним із шляхів досягнення цього є приховування доходів чи пошук іншого виду діяльності, який не завжди є легальним (це особливо стосується тих, хто бажає отримувати надприбутки). Також до цього можуть спонукати соціальна несправедливість та нерівномірність доходів. До економічних причин можна віднести стан економіки країни. Закономірною є тенденція збільшення тінізації економіки під час кризових явищ. Однією з основних причин є недосконалість податкової системи країни. Надмірний податковий тягар спричинює перехід грошей “у тінь”. Крім того, податкові механізми не є досить чіткими, що також є причиною тінізації економіки.  Політичні причини. Політична нестабільність провокує суб’єктів економічної діяльності до приховування доходів. Крім того, політичні причини впливають на економіку, стан якої також прямо впливає на тінізацію економіки. Бюрократія та “паперова тяганина” теж провокують на дачу хабара чи на перехід до тіньової діяльності.  Правові причини. Коли в людини з’явилася мотивація до здійснення тіньової діяльності, прогалини в законодавстві дають змогу реалізувати це на практиці. Проблемою також є незначна відповідальність за скоєння як дрібних правопорушень так і економічних злочинів, ухилення від сплати податків. Це дає змогу мінімізувати ризики при здійсненні тіньової діяльності. Морально-етичні причини. Передусім це наше ставлення до тіньової діяльності. Якщо в країнах з розвиненою демократією суспільство засуджує таку діяльність, то в нашій країні це виглядає цілком нормальним явищем. Це свідчить про те, що тіньова економіка прижилася і проблема носить загальнодержавний характер.

Детінізація економіки вимагає злагодженої дії всіх гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової. Саме тому повинна бути затверджена державна програма детінізації економіки, яка би передбачала цілий ряд реформ усіх трьох гілок влади, що створила би умови для детінізації економіки. До таких умов слід віднести: - легалізація вже існуючого тіньового сектору; - недопущення тінізації легальних підприємств; - стимулювання підприємницької діяльності; - застосування жорстких адміністративних та каральних заходів; - подолання корупції.

97. Практичні види та специфіка тіньової економіки.

Економісти виділяють три сфери тіньової економіки: - неофіційна економіка – легальні види економічної діяльності, у рамках яких має місце не фіксоване офіційною статистикою виробництво товарів і послуг, приховання цієї діяльності від податків; - фіктивна економіка – хабарництво, приписки, спекулятивні угоди й інші види шахрайства, зв'язані з одержанням і передачею грошей; - підпільна економіка – усі заборонені законом види економічної діяльності.

Тіньова економіка існує майже в усіх сферах соціально-економічних відносин: від дрібного підприємництва до великих корпорацій або навіть центральних органів влади.

Основні практичні види прояву тіньової економіки: - нелегальна заробітна плата (заробітна плата в конвертах) чи виплата з/п не по трудовому договору, а по цивільно-правовій угоді (уникнення сплати соціальних внесків); - готівкові операції, що не обліковуються; - приховування доходів та/або перебільшення видатків; - заниження ціни акцій корпорації при оформлені продажу контрольного пакету; - хабарі; - “відкати”; - відмивання коштів; - підпільне виробництво; - незаконна діяльність; - шахрайство; - незаконні ринки збуту (так звані “чорні ринки”); - незаконна приватизація.

Цей перелік можна ще довго продовжувати і він постійно оновлюється за рахунок появи нових “прогалин” у законодавстві. Таких прикладів можна наводити безліч, що свідчить про значну тінізацію економіки. За підрахунками аналітиків кожен житель нашої країни свідомо чи несвідомо задіяний у тіньовій економіці. Специфіка тіньової економіки в Україні: 1. Недосконалість законодавства  дозволяє поєднувати прямі порушення законів у підприємницькій практиці із здійсненням операцій, не заборонених законом. 2. Недосконалість вітчизняного законодавства нерідко підтримується штучно через “тіньову” лобістську діяльність груп впливу. Найбільше в цьому зацікавлений супервеликий бізнес, що тісно пов’язаний з владними структурами й впливає на механізм прийняття рішень не лише на регіональному, а й на державному рівні. Тому цілком закономірно, що національний тіньовий бізнес працює на принципах соціального зговору, тобто домовленості укладаються в обхід букви закону. Природним наслідком такої ситуації є поширення корупції в органах державної та місцевої влади та управління. 3. Найвищий рівень тінізованості економіки спостерігається у паливно-енергетичній сфері. 4. Практично не контролюється поширення тінізації у торгівлі. 5. Надвисокий рівень тінізації у сфері землекористування – передача ділянок землі за заниженими цінами або безкоштовно. 6. Ліцензії на користування надрами видаються комерційним підприємствам, які не проводять пошукові роботи, як це визначено умовами ліцензій. 7. Високий рівень виробництва підробного алкоголю. 8. Найбільших збитків завдає абсолютно не контрольована та найбільш корумпована сфера зовнішньоекономічної діяльності. 9. Дуже високий рівень тінізації ринку праці, особливо у порівнянні з європ.країнами.

98. Світова практика детінізації економіки.

Детінізація економіки – сукупність макро- і мікрорівневих економічних, організаційно-управлінських, технічних, технологічних та правових державних заходів щодо створення економічних передумов та організаційно-правової інфраструктури повернення підприємницьких відносин з нелегального у легальний сектор економічної діяльності.

Стратегічною метою детінізації економіки має стати істотне зниження рівня тінізації шляхом створення сприятливих умов для залучення тіньових капіталів в легальну економіку. Виведення на "світло" тіньових капіталів сприятиме вагомому збільшенню національного інвестиційного потенціалу і ступеня його реалізації, слугуватиме зміцненню довгострокової стабільності та зорієнтованості національної економіки на стратегічний розвиток і зростання, сприятиме зміцненню економічної безпеки держави.

Способи детінізації економіки: - нагляд над діяльністю фінансового сектору; - боротьба з корупцією; - реформа урядових установ; - приведення законодавчої та нормативної баз у відповідність із можливостями державних установ та дотримання їх підприємцями; - посилення потенціалу та зміцнення адміністративних функцій урядових установ; - реформа системи оподаткування; - реформи трудового законодавства; - вдосконалення порядку ліцензування та скорочення пов'язаних з цим витрат; - забезпечення елементарною бізнес-інформацією та ознайомлення підприємців із порядком ліцензування; - залучення громадськості до розробки законодавчої та нормативної баз. Гарним прикладом правильних дій щодо детінізації частини економіки є Аргентина, в якій міністр економіки Домінго Кавалло провів програму заходів, направлену на стабілізацію макроекономічної ситуації в країні. Основні характеристики плану «Кавалло»: - обмеження можливостей Центрального банку виробляти нові грошові емісії для покриття бюджетного дефіциту, що знищило інфляцію, покращивши ек. ситуацію в країні і прибравши один зі стимулів тінізації підприємств; -  зниження і спрощення імпортних тарифів; ліквідація квот; прискорення бюрократичних формальностей Інший приклад – Сінгапур, де в період 60-90рр. Лі Куан Ю розпочав економічне диво з боротьби з корупцією, яка почалася «шляхом спрощення процедур прийняття рішень і видалення всякої двозначності в законах у результаті видання ясних і простих правил, аж до відміни дозволів і ліцензування». Були різко підняті зарплати суддів, на суддівські посади були залучені «кращі приватні адвокати». Зарплата сінгапурського судді досягла кількох сотень тисяч доларів на рік. Були жорстко придушені тріади, частково за рахунок посилення поліції. Держслужбовцям, що займають відповідальні пости, були підняті зарплати до рівня, характерного для топ-менеджерів приватних корпорацій. Був створений незалежний орган з метою боротьби з корупцією у вищих ешелонах влади.

99. Паливно-енерг.комплекс в системі нац.ек.безпеки країни.

Під енергетичною безпекою слід розуміти здатність держави в особі її органів управління забезпечити кінцевих споживачів енергією в необхідному обсязі та належної якості у звичайних умовах, а також під час дії дестабілізуючих факторів внутрішнього чи зовнішнього характеру у межах гарантованого покриття мінімального обсягу найважливіших потреб країни, окремих її районів, міст, селищ чи об’єктів у паливно-енергетичних ресурсах. Заходи державного регулювання щодо забезпечення енергетичної безпеки можна розділити на:

Превентивні заходи. Їх реалізація має сприяти формуванню менш уразливої до енергетичних потрясінь економіки. Це насамперед: енергозбереження, диверсифікація джерел надходження енергоносіїв, стимулювання видобутку основних видів палива і виробництва електроенергії, використання нетрадиційних та відновлювальних видів енергії. Ліквідаційні заходи повинні, зокрема, передбачати створення стратегічних газових і нафтових резервів, підконтрольних державним органам, та системи розподілу нафти і газу в разі серйозних порушень в інфраструктурі забезпечення споживачів. Також необхідно подбати про те, щоб існували розвідані і пробурені нафтові родовища стратегічного призначення, які можуть вводитися в експлуатацію в разі війни. Конкретним виміром забезпечення енергетичної безпеки, прийнятим за стандарт у західних країнах, є створення тримісячного стратегічного резерву нафти та нафтопродуктів. Щодо України, то вона сьогодні знаходиться в умовах майже повної залежності від постачання енергоносіїв із Росії (приблизно на 75-80%. Власний видобуток покриває 10-12% потреби в нафті та 20-25% - у природному газі), яка й залишатиметься основним постачальником нафти та газу на довгострокову перспективу, з огляду на їхні величезні запаси та незначну відстань для транспортування. Водночас вирішення питання диверсифікації джерел надходження газу, нафти та ядерного палива для нас означає, зрештою, здобуття необхідної свободи політичного маневру. Однією з головних цілей державної енергетичної політики України в напрямку паливно-енергетичних ресурсів є збільшення частки їх власного видобутку і послаблення зовнішньої енергозалежності шляхом зниження обсягів їх імпорту. Для забезпечення стабільного видобутку нафти і газу та його нарощування необхідно, щоб приріст запасів щонайменше у два рази був вищий за річний видобуток. Однак навіть уже розвідані запаси цих енергоносіїв дають змогу збільшити такий видобуток мінімум удвічі, що дало б змогу економити більше двох мільярдів доларів США щорічно. Прискорений розвиток вугільної промисловості України вбачається гарантом її енергетичної та економічної незалежності, а тому потребує фінансової підтримки держави. Окремі твердження про недоцільність розвитку вугільної промисловості із-за низьких якісних характеристик власного вугілля, економічної невигідності його використання, великих матеріальних і фінансових витрат є не досить обґрунтованими в контексті національної безпеки. Зважаючи на значні запаси в нашій державі вугілля, цей стратегічний ресурс може сприяти піднесенню рівня забезпечення енергетичної безпеки України. Необхідно вживати заходи щодо диверсифікації джерел надходження в Україну енергоносіїв. Зокрема, завершити будівництво газового терміналу поблизу Одеси, розширяти економічні зв'язки з Туркменістаном, країнами Близького і Середнього Сходу, Туреччиною щодо поставок нафти і газу, розвивати внутрішні джерела енергозабезпечення, у тому числі вугільної галузі та нафтогазового комплексу. Створення диверсифікованої моделі нафтогазозабезпечення України полягає не тільки у приєднанні її економіки до альтернативних джерел постачання, але й у тому, щоб задля реалізації своїх національних інтересів вона відігравала роль транзитного коридору як для існуючих, так і для перспективних поставок енергоресурсів. Інакше роль транзитора може бути перехоплена іншими країнами. Особливо важливе значення з точки зору забезпечення енергетичної безпеки має створення в Україні власного ядерно-паливного циклу. Це дасть змогу гарантувати незалежність забезпечення АЕС паливом та зекономити валютні кошти. Енергозбереження – це найбільш перспективний напрям забезпечення України енергією. Лише за рахунок маловитратних енергозберігаючих заходів в Україні можна заощадити не менше 10 % енергії. До першочергових заходів щодо забезпечення енергозбереження слід віднести: - розробку Державної комплексної програми енергозбереження; - технічне переоснащення виробництва; - стимулювання впровадження енергозберігаючих технологій; - здійснення структурної перебудови економіки шляхом зменшення частки енергомістких галузей виробництва; - використання нетрадиційних та відновлювальних джерел енергії. Без зміни структури вітчизняного виробництва, без впровадження енергозберігаючих технологій Україна й надалі змушена буде залежати від імпорту нафти і газу, втрачаючи значні кошти.

100. Сутність енергетичної безпеки держави, її осн.аспекти.

Під енергетичною безпекою слід розуміти здатність держави в особі її органів управління забезпечити кінцевих споживачів енергією в необхідному обсязі та належної якості у звичайних умовах, а також під час дії дестабілізуючих факторів внутрішнього чи зовнішнього характеру у межах гарантованого покриття мінімального обсягу найважливіших потреб країни, окремих її районів, міст, селищ чи об’єктів у паливно-енергетичних ресурсах. Заходи державного регулювання щодо забезпечення енергетичної безпеки можна розділити на:

Превентивні заходи. Їх реалізація має сприяти формуванню менш уразливої до енергетичних потрясінь економіки. Це насамперед: енергозбереження, диверсифікація джерел надходження енергоносіїв, стимулювання видобутку основних видів палива і виробництва електроенергії, використання нетрадиційних та відновлювальних видів енергії. Ліквідаційні заходи повинні, зокрема, передбачати створення стратегічних газових і нафтових резервів, підконтрольних державним органам, та системи розподілу нафти і газу в разі серйозних порушень в інфраструктурі забезпечення споживачів. Також необхідно подбати про те, щоб існували розвідані і пробурені нафтові родовища стратегічного призначення, які можуть вводитися в експлуатацію в разі війни. Конкретним виміром забезпечення енергетичної безпеки, прийнятим за стандарт у західних країнах, є створення тримісячного стратегічного резерву нафти та нафтопродуктів. Щодо України, то вона сьогодні знаходиться в умовах майже повної залежності від постачання енергоносіїв із Росії (приблизно на 75-80%. Власний видобуток покриває 10-12% потреби в нафті та 20-25% - у природному газі), яка й залишатиметься основним постачальником нафти та газу на довгострокову перспективу, з огляду на їхні величезні запаси та незначну відстань для транспортування. Водночас вирішення питання диверсифікації джерел надходження газу, нафти та ядерного палива для нас означає, зрештою, здобуття необхідної свободи політичного маневру. Однією з головних цілей державної енергетичної політики України в напрямку паливно-енергетичних ресурсів є збільшення частки їх власного видобутку і послаблення зовнішньої енергозалежності шляхом зниження обсягів їх імпорту. Нині недостатня увага приділяється фінансуванню геологорозвідувальних робіт, що є необхідною умовою збільшення рівня забезпечення України власними нафтою і газом. Для забезпечення стабільного видобутку нафти і газу та його нарощування необхідно, щоб приріст запасів щонайменше у два рази був вищий за річний видобуток. Однак навіть уже розвідані запаси цих енергоносіїв дають змогу збільшити такий видобуток мінімум удвічі, що дало б змогу економити більше двох мільярдів доларів США щорічно. Прискорений розвиток вугільної промисловості України вбачається гарантом її енергетичної та економічної незалежності, а тому потребує фінансової підтримки держави. Окремі твердження про недоцільність розвитку вугільної промисловості із-за низьких якісних характеристик власного вугілля, економічної невигідності його використання, великих матеріальних і фінансових витрат є не досить обґрунтованими в контексті національної безпеки. Зважаючи на значні запаси в нашій державі вугілля, цей стратегічний ресурс може сприяти піднесенню рівня забезпечення енергетичної безпеки України. Необхідно вживати заходи щодо диверсифікації джерел надходження в Україну енергоносіїв. Зокрема, завершити будівництво газового терміналу поблизу Одеси, розширяти економічні зв'язки з Туркменістаном, країнами Близького і Середнього Сходу, Туреччиною щодо поставок нафти і газу, розвивати внутрішні джерела енергозабезпечення, у тому числі вугільної галузі та нафтогазового комплексу. Створення диверсифікованої моделі нафтогазозабезпечення України полягає не тільки у приєднанні її економіки до альтернативних джерел постачання, але й у тому, щоб задля реалізації своїх національних інтересів вона відігравала роль транзитного коридору як для існуючих, так і для перспективних поставок енергоресурсів. Інакше роль транзитора може бути перехоплена іншими країнами. Особливо важливе значення з точки зору забезпечення енергетичної безпеки має створення в Україні власного ядерно-паливного циклу. Це дасть змогу гарантувати незалежність забезпечення АЕС паливом та зекономити валютні кошти. Енергозбереження – це найбільш перспективний напрям забезпечення України енергією. Лише за рахунок маловитратних енергозберігаючих заходів в Україні можна заощадити не менше 10 % енергії. До першочергових заходів щодо забезпечення енергозбереження слід віднести: - розробку Державної комплексної програми енергозбереження; - технічне переоснащення виробництва; - стимулювання впровадження енергозберігаючих технологій; - здійснення структурної перебудови економіки шляхом зменшення частки енергомістких галузей виробництва; - використання нетрадиційних та відновлювальних джерел енергії. Без зміни структури вітчизняного виробництва, без впровадження енергозберігаючих технологій Україна й надалі змушена буде залежати від імпорту нафти і газу, втрачаючи значні кошти.

101. Паливно-енергетичний баланс країни,  сутність та методика та підходи до формування.

Енергетика або ПЕК являє собою сектор економіки, до якого входять суб'єкти господарювання, діяльність яких пов'язана із розвідуванням, видобутком, переробкою, виробництвом, зберіганням, транспортуванням, передачею, розподілом, торгівлею, збутом чи продажем енергетичних ресурсів як сукупності усіх природних та перетворених видів палива та енергії, які використовуються в національному господарстві

Енергетичні ресурси: — первинні (природні) енергетичні ресурси; — вторинні (побічні) - отримані як побічний продукт або відходи основного виробництва

Енергетична безпека держави проявляється як: Стан забезпечення держави паливно-енергетичними ресурсами для реалізації відтворювальних процесів у національній економіці, що гарантують її повноцінну життєдіяльність

Паливно-енергетичний баланс - Система показників, яка відображає кількісну рівність між прибутком і витратою енергії та характеризує  структуру виробництва і використання енергії в економіці, співвідношення між потребою в паливі у межах відповідної територіальної чи виробничої одиниці (країни, району, галузі, підприємства тощо) за певний період

Варіанти формування структури ефективного паливно-енергетичного балансу країни: Енергоекстенсивний;   

Енергозберігаючий На формування раціональної структури паливно-енергетичного балансу країни впливають наступні фактори: —Рівень забезпечення країни власними ресурсами; — Енергетична місткість наявних енергоресурсів; — Економічна ефективність використання палива; — Пріоритети розвитку окремих галузей економіки; — Вартість технологій перетворення первинних енергоресурсів та коефіцієнт корисної дії технології їх перетворення; — Екологічні вимоги до застосування технологій перетворення енергоресурсів

102. Сучасні тенденції світового енергоспоживання.

За рік вцілому світовий ВВП скоротився вперше з часів другої світової війни, відтак впало і світове енергоспоживання. Найбільше скорочення споживання енергоносіїв спостерігалося у товстосумів з Організації економічного співробітництва та розвитку - на 5% - та на теренах колишнього СРСР. Водночас аналітики зазначають - у той час як зменшилося використання нафти, газу та атомної електроенергії, попит на вугілля не змінився, а популярність гідроелектроенергії та відновлюваних енергоджерел збільшилася. В останні десятиліття у світовій економіці спостерігалася тенденція до зростання виробництва і споживання енергії за рахунок непоновлюваних енергоресурсів органічного походження. Нині забезпечення енергоресурсами світової економіки досить стійке завдяки значним запасам викопного палива, відносно невисокому рівню світових цін, досягненням в галузі більш раціонального використання енергії, а також застосуванню ринкових регуляторів (особливо в розвинених країнах). Після світової енергетичної кризи (1973 р.) підвищилася ефективність використання енергії, що сприяло зниженню енергоємності виробництва. Так, із середини 70-х до початку 90-х років енергоємність одиниці ВВП у розвинених країнах знизилася на 22%, а нафтоємність - на 38%. Ріст інвестицій в енергозбережувальні технології забезпечив питоме скорочення споживання енергії в промислово розвинених країнах, що сприяло зменшенню негативного впливу на навколишнє середовище. Кризові явища у світовій енергетиці, що виявилися в останні роки, можуть сприяти подальшому зростанню інвестицій в енергозбереження і зміні структури енергоспоживання. У 70 - 90-і роки XX ст. структура енергоспоживання в глобальному масштабі і на національному рівні істотно змінилася,виробництво енергії за рахунок використання водяних і ядерних джерел зросло в останні десятиліття майже в три рази (наприкінці 2001 р. у світі експлуатувалося 68 атомних електростанцій, на яких діяли 427 атомних енергоблоків і 40 установок монтувалося), але базисом енергетики залишаються викопні види палива.

Поновлювані джерела, такі як енергія сонця, вітру, а також біо- і геотермальна енергія і деякі інші, поки що не внесли кардинальних змін у структуру світового енергобалансу, частка нових чи альтернативних джерел енергії (крім гідроелектроенергії) у світовому виробництві до 2020 р. складе близько 2%.

103. Рівень забезпеченості країн паливно-енергетичними ресурсами та глобальна асиметрія їх розміщення.

Загальносвітові запаси нафти становлять близько 350-450 млрд.т.(достовірно відомі – 100 млрд.т.) Провідні країни за запасами нафти: Саудівська  Аравія (24 млрд.т), Росія (20 млрд.т), Кувейт, Іран (по 13 млрд.т.), Ірак, США.  Перська затока. Близько 62% доведених світових запасів приурочено до нафтогазоносного басейну Перської затоки. Тут нафтогазові поклади зустрічаються по всьому розрізу осадового чохла, що досягає в центральній частині басейну потужності 14 км. Росія володіє значним нафтовим потенціалом. Сумарні прогнозні ресурси країни оцінюються в 62,7 млрд т. Велика частина цих ресурсів зосереджена в східних і північних районах країни, а також на шельфах арктичних і далекосхідних морів. Однак початковий потенціал ресурсів нафти Росії реалізований приблизно на третину. У США найбагатші доведеними запасами нафти і газоконденсату штати Техас (26% запасів країни), Аляска (24%), Каліфорнія (15,6%). У шельфових родовищах зосереджено 14% національних запасів нафти, понад 4/5 цих запасів приурочено до акваторій Мексиканської затоки.

Вугільні басейни світу (3600 шт.) КНР, США, Росія, Україна, Казахстан, Польща, Австралія, ФРН, Канада, ПАР

США володіють найбільшими у світі підтвердженими запасами вугілля всіх типів, при цьому кам’яне (бітумінозне) вугілля і антрацити зосереджені у вугільних басейнах східної і центральної частини країни Китай займає друге після США місце у світі за обсягом підтверджених запасів вугілля всіх типів. Якість китайського вугілля поступається якості американського, хоч в Китаї є родовища з високосортним вугіллям, частково придатним для коксування (напр., Фушунське). В Україні основним вугільним басейном є Донецький (Донбас). Тут також розташовані Львівсько-Волинський (кам’яне вугілля) та Придніпровський (буре вугілля) басейни. Запаси вугілля становлять 95,4% від загального обсягу запасів органічного палива в країні.

Провідні країни за запасами газу: Росія (43% світових запасів), Іран, СШ А, Катар, Саудівська  Аравія, Ірак, Алжир, Норвегія. Близький і Середній Схід. Приблизно третя частина доведених світових запасів газу зосереджена в країнах Ближнього і Середнього Сходу (Іран, Катар, Абу-Дабі, Саудівська Аравія), що належать до нафтогазоносного басейну Персидської затоки. У басейні відкрито 90 газових (у тому числі 11 морських) родовищ. У Об'єднаних Арабських Еміратах (ОАЕ) запаси газу виявлені в основному в Абу-Дабі, а також в еміратах Шарджа, Дубай і Расах-ель-Хайма. На країни Південної і Південно-Східної Азії припадає бл. 6% світових доведених запасів газу. В Україні Державним балансом враховано бл. 290 родовищ природного газу. Більшість родовищ — комплексні.

104. Важелі держ.регулювання у сфері енерг.безпеки.

Гарантування державою енергетичної безпеки це досягнення стану технічно надійного, стабільного, економічно ефективного та екологічно прийнятного забезпечення енергетичними ресурсами економіки та соціальної сфери країни, а також створення умов для формування і реалізації політики захисту національних інтересів у сфері енергетики  На формування раціональної структури паливно-енергетичного балансу країни впливають наступні фактори: — Рівень забезпечення країни власними ресурсами; — Енергетична місткість наявних енергоресурсів; — Економічна ефективність використання палива; — Пріоритети розвитку окремих галузей економіки; — Вартість технологій перетворення первинних енергоресурсів та коефіцієнт корисної дії технології їх перетворення; — Екологічні вимоги до застосування технологій перетворення енергоресурсів  Головними напрямами підвищення рівня енергетичної безпеки є: — Збільшення видобутку і споживання власних енергоресурсів; — Активне впровадження політики енергозбереження та заходів щодо зменшення енергоємності всього господарського комплексу країни; — Модернізація підприємств паливно-енергетичного комплексу; — Розвиток відновлювальної енергетики ; — Диверсифікація поставок палива  Головні заходи щодо зниження енергетичної залежності є: — Підвищення рівня власного виробництва ПЕР (за рахунок зростання обсягів їх видобутку, зменшення абсолютного рівня імпорту, ефективного та оптимального енергоспоживання); — Диверсифікація джерел зовн.постачання ПЕР, забезпечивши не менш 3-х джерел постачання по кожному виду енергоресурсів з 25-30% забезпечення від заг. обсягу.

105. Характеристика злочинів у нафтогазовому комплексі.

Основні види злочинів у НГК: 1. Здійснення шахрайських угод з нафтою, газом та їх похідними. 2.  Крадіжка вуглеводнів шляхом врізання у магістралі. 3. Незаконна підприємницька діяльність при виробництві та реалізації нафтопродуктів. 4.  Привласнення нафтопродуктів. 5. Зловживання при підтриманні запасів держрезерву. 6. Привласнення експортної виручки шляхом здійснення зустрічних закупок в режимі товарообміну. 7. Фальсифікація втрат. 8.  Зниження реального обсягу. 9.  Переведення активів компаній в офшор та ухилення від сплати податків. 10. Контрабанда Уся система електроенергетики країни це сукупність електростанцій, електричних та теплових мереж, інших об'єктів електроенергетики, об'єднаних загальним режимом виробництва, передачі та розподілу електричної і теплової енергії. Конструкції ліній електропередач, розподільчі станції, трансформаторні вузли складаються із високоліквідного кольорового і чорного металу. У зв'язку з великим попитом на металеві вироби на ринку прийому вторинної сировини господарство енергетичної галузі перетворилося на об'єкт масових злочинних посягань з боку окремих верств населення, які прагнуть незаконного збагачення шляхом зрізання дротів ліній електропередач, розукомплектування трансформаторних конструкцій, крадіжок обладнання комунальних служб, демонтажу залізобетонних опор електромереж, вирізання фраг­ментів силових кабелів тощо. У вугільній сфері поширені масові крадіжки вугілля на складах і сховищах, у пунктах відвантаження й розвантаження готової продукції, залізничних лініях, місцях відстоювання вагонів. Крім того, мають місце численні факти викрадання шахтного обладнання, металокріплень, демонтаж транспортерів та інших конструкцій, що містять метал. Дослідження матеріалів кримінальних справ про злочини у нафтогазовій галузі показало, що значна їх кількість порушена за фактами викрадення нафти, газу, газового конденсату та нафтопродуктів шляхом незаконного врізання до магістральних та розподільних трубопроводів. У зв'язку з цим було виявлено, що до чинників, які сприяють крадіжкам, можна віднести недосконалість системи обліку та контролю за обсягами видобутку та відвантаження нафти, наявність шляхів до технологічних вузлів в обхід охоронних постів.

106. Проблеми незаконного обігу радіоактивних речовин.

Ядерні матеріали – матеріали, що містять або здатні ядерні речовини. Радіоактивні речовини – речовини, що випускають іонізуюче випромінювання (в т.ч. і радіоактивні відходи). Незважаючи  на  велику  увагу,  яка приділяється як на національному, так і на міжнародному рівнях проблемам протидії  НО,  на  цей  час  спостерігається  певна  плутанина  у  статистичних даних,  спричинена  відсутністю  єдиного  підходу  до  визначення  самого терміну  «незаконний  обіг  ядерних  та  інших  радіоактивних  матеріалів». Згідно з підходом,  застосованим Міжнародним агентством з атомної енергії  (МАГАТЕ)  при  підготовці  фундаментального  довідника  з  питань протидії незаконному обігу ядерних та інших радіоактивних матеріалів, під незаконним  обігом  розуміють  злочинні  або  несанкціоновані  дії  по відношенню до ядерних та інших радіоактивних матеріалів, які можуть включати  імпорт,  експорт,  володіння,  продаж,  постачання, переміщення,  використання,  зберігання,  захоронення  або  передачу зазначених матеріалів. Починаючи  від  заснування  бази  даних МАГАТЕ(1995 р.) на кінець 2011 р. було зареєстровано 2164 підтверджених інциденти з ядерними та радіоактивними матеріалами,  з яких  385  було віднесено до Групи І (несанкціоноване володіння та пов’язані з цим злочинні дії), 576 – до Групи  ІІ  (крадіжки,  втрати  та  пропажі),  ще  у  16  звітах  інциденти  були  віднесені одночасно до Груп І та ІІ, 1118 інцидентів потрапили до Групи ІІІ (несанкціонована діяльність та пов’язані з нею події).  Серед причин, які стають на перешкоді поглибленому аналізу інформації, що надходить до бази даних з незаконного обігу Агентства, відзначають такі проблеми: значні затримки у  процесі  звітування;  непослідовність  застосування  критеріїв  при вирішенні  питання  щодо  необхідності  звітувати  до  БД  НО  МАГАТЕ.

З 1960х років по 2011 рік  були  зафіксовані  такі  типи  зловмисного використання ядерних та інших радіоактивних матеріалів: •  використання  пристрою  радіаційного  опромінення з  метою  прихованого опромінення окремих осіб радіоактивним джерелом; •  використання  пристрою  для  розпорошення  радіоактивності (англ. Radiological Dispersal Device,  RDD) з  метою  розпорошення радіоактивного  матеріалу  в  довкіллі.  •  отруєння    –  навмисне  розпорошення радіоактивного  матеріалу  в  продуктах  та  рідинах  з  метою поглинання такого матеріалу жертвами; •  диверсія  –  напад  на  ядерно-  або радіаційно небезпечний  об’єкт  з  ціллю  викликати  викид  та розпорошення радіоактивного матеріалу.   Нормативно-правова база забезпечення енерг.безпеки у світі.

108. Підходи до забезпечення енергетичної безпеки держави.

На тлі сучасних проблем в енергетичній сфері почастішали заклики до вироблення спільних підходів у галузі енергетичної безпеки, які б об'єднали всіх учасників ринку – як споживачів, так і постачальників. Основним результатом саміту Великої вісімки стало підписання Санкт-Петербурзького Плану дій «Глобальна енергетична безпека», яким визначено основні напрями забезпечення енергетичної безпеки в сучасних умовах: підвищення прозорості, передбачуваності та стабільності глобальних енергетичних ринків; поліпшення інвестиційного клімату в енергетичному секторі; підвищення енергоефективності та енергозбереження; диверсифікація видів енергії; забезпечення фізичної безпеки життєво важливої енергетичної інфраструктури;скорочення масштабів енергетичної бідності; рішення проблем зміни клімату та сталого розвитку. Але існують певні розбіжності у підходах країн-експортерів і країн-імпортерів енергоресурсів. Головний аргумент країн-постачальників – необхідність стабільного рівня доходів для інвестицій у видобувний сектор, що страждає від браку капіталовкладень. При цьому більшість країн-експортерів якщо і роблять деякі кроки в області енергозбереження і розвитку нових джерел енергії, подібно Саудівської Аравії, ОАЕ і ряду інших країн, то відводять їм лише другорядну роль. Країни-імпортери мають на меті зниження залежності від імпорту енергоресурсів, розвиток «чистої енергії», врахування екологічних аспектів, реалізація спільних політик в сфері енергозберігання, нововведення в галузі диверсифікації джерел поставок, енергоефективності.

107. Нормативно-правова база забезпечення енергетичної безпеки у світі.

Даною проблемою займаються такі організації: Міжнародне енергетичне агентство – автономний міжнародний орган в рамках Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). Утворений в Парижі в 1974 році. Основна заявочна мета організації- сприяння міжнародному співробітництву в сферах удосконалювання світової структури попиту та пропозиції енергоресурсів та енергетичних послуг. У реальності відстоює інтереси країн-імпортерів енергоресурсів. Широку популярність мають щорічні загально енергетичні та галузеві звіти МЕА. Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) є провідним світовим міжнародним урядовим форумом науково-технічної співпраці в області мирного використання ядерної технології. Агентство почало існувати у Відні з 29 липня1957 року. МАГАТЕ встановлює стандарти ядерної безпеки і захисту довкілля, надає країнам-членам технічну допомогу, а також заохочує обмін науковою і технічною інформацією щодо ядерної енергії. ОПЕК чи Організація країн-експортерів нафти — картель, створений нафтовидобувними державами для стабілізації цін на нафту. Членами даної організації є країни, чия економіка багато в чому залежить від доходів від експорту нафти. Основна мета організації — контроль над світовими цінами на нафту. Агентство  по взаємодії регуляторів енергоринку ЄС - наднаціональний орган влади, який об'єднує в собі повноваження по виробленню єдиної тарифної, регулятивної і конкурентної політики для національних регуляторів країн ЄС – і управлінню через нього всіма енергопотоками Європи.

Основні документи, що регулюють співпрацю країн в енергетичній сфері: Енергетична хартія1991 рокує політичною декларацією наміру заохочувати енергетичну співпрацю між Сходом і Заходом, є чітким вираженням принципів, які повинні стати фундаментом міжнародного співробітництва в енергетиці на основі загальної зацікавленості в надійному енергопостачанні і стійкому економічному розвитку. Договір до Енергетичної хартії - угода, що стосується міжурядової співпраці в енергетичному секторі, що охоплює всю енергетичну виробничо-збутовий ланцюжок (від розвідки до кінцевого використання) і всі енергетичні продукти та пов'язане з енергетикою устаткування. Хартія Європейської безпеки – Прийнята в Стамбулі в листопаді 1999 року. В її основу покладено два принципи: колективності, при якій «безпека кожної держави-учасниці нерозривно пов'язана з безпекою всіх інших», і «першочерговою відповідальності СБ ООН за підтримку міжнародного миру».  Зелена книга (єдина енергетична політика ЄС) – документ, який містить концептуальні  положення   і  цілі   енергетичної  політики ,  підготовлені  у  вигляді  доповідей. Ініціатива прозорості видобувних галузей (ЕІТІ) – міжнародний стандарт прозорості доходів від нафто-, газо- та гірничодобувних галузей.

109. Енергетичне співробітництво в умовах нових викликів у світовій енергетиці.

Загострення протиріч та нові виклики у світовій енергетиці є однією з передумов підвищення міжнародної напруги на світових енергетичних ринках. Тому проблеми енергозабезпечення та ефективності використання енергоресурсів не можливо вирішати в рамках однієї країни. Для забезпечення енергетичної безпеки світу та кожної країни зокрема необхідна взаємовигідна інтеграція, узгоджена правова, нормативна та технічна політики в енергетиці з врахуванням сучасних тенденцій розвитку світової економіки.

Співробітництво  у   сфері  енергетики   привело до утворення  міжнародних   організацій   та   об'єднань, основними   та   найвідомішими  з  яких   є:  Організація  країн  експортерів  нафти  ( ОПЕК),  Міжнародне  агентство   з  атомної  енергії  ( МАГАТЕ),  Європейське  об' єднання   вугілля  та   сталі ( ЄОВС ),  Європейське  співтовариство   з  атомної  енергії  ( ЄВРАТОМ ).  Організація  країн  експортерів  нафти  ( ОПЕК) –  це   об'єднання   основних  країн  Азії, Африки  та   Латинської   Америки ,  що  видобувають   нафту ,  їх   частка   перевищує  третину світового обсягу  видобування  нафти .  Основні види співробітництва: 1. Енергетична безпека і дипломатія. Після енергетичної кризи середини 1970-х років у ряді країн сформувалися функціональні напрями їх зовнішньої політики і дипломатії, пов'язані із забезпеченням національної енергетичної безпеки, - зовнішня енергетична політика та енергетична дипломатія. Під глобальною енергетичної безпекою зазвичай розуміється довготермінове, надійне і економічно прийнятне забезпечення оптимальним поєднанням різних видів енергії для сталого економічного і соціального розвитку світу, з мінімальним збитком для навколишнього середовища. 2. Безпека поставок. Інтереси країн-імпортерів полягають в гарантованих довгострокових і стабільних поставках енергоресурсів із зовнішніх джерел по розумно низькими цінами. 3.Безпека попиту. Інтереси країн-експортерів зводяться до забезпечення стабільних фінансових надходжень від продажу енергоресурсів по розумно високим цінам. Міжнародна практика свідчить про те, що інтереси країн-імпортерів і країн-експортерів завжди збігаються в першу чергу в питаннях цін. 4. Безпека транзиту безпосередньо пов'язана з інтересами транзитних країн. Вони полягають в отриманні цими країнами максимального прибутку за надання транзитних по транспортуванню енергоресурсів  через їх територію.

110. Загрози енергетичній безпеці в умовах посилення конкуренції на глобальному та рег.ринках енерг.ресурсів.

На тлі збереження кризових явищ у світовій економіці та посилення глобальної економічної нестабільності головного значення набуває забезпеченість країн сировинними, зокрема паливно-енергетичними ресурсами, спроможність підтримувати стабільне функціонування та розвиток національних економік незалежно від дисбалансів глобального фінансового ринку. Ця обставина зумовлює загострення конкурентної боротьби за джерела постачання паливно-енергетичних ресурсів і маршрути їх транспортування, висуває значно вищі вимоги доефективності їх використання. Унаслідок цього останніми десятиріччями відбулися суттєві зміни і в обсягах, і у структурі світового споживання енергоносіїв. У новій ситуації у глобальній конкурентній боротьбі виграє та країна, яка зможе своєчасно адаптувати свою енергетичну стратегію до довгострокових трендів світового науково-технологічного розвитку та максимально інтегрувати свій енергетичний сектор в якісно нову світову економічну систему. За даними British Petroleum (BP), за 1966–2010 рр. світове споживання первинних енергетичних ресурсів зросло на 219 % – з 3,8 до 12 млрд. т у нафтовому еквіваленті (т н. е.) При цьому частка нафти у загальній структурі споживання за цей період знизилася з 39 до 33 %, вугілля – з 37 до 30 %, тоді як частка газу та ядерної енергії зросла відповідно з 16 до 24 % та з 0,2 до 5 %.

Постійне підвищення цін на нафту останніми десятиріччями свідчить, що світові ринки увійшли у стадію її зростаючого дефіциту. За оцінкою МВФ, з огляду на очікуване стрімке зростання попиту на нафту у країнах, що розвиваються, а також зниження трендового зростання її пропозиції, найближчим часом малоімовірним є повернення до ситуації надлишків цього енергоресурсу. Негативні ефекти можуть посилюватися залежно від ступеня та динаміки дефіциту нафти, а також спроможності світової економіки протидіяти цьому. Неочікувані коливання цін на нафту можуть викликати значне скорочення обсягів світового виробництва, перерозподіл ресурсних потоків і галузеві зрушення.  Високорозвинуті країни споживають, як правило, більше за слаборозвинуті. Існує тенденція до суттєвого підвищення попиту на нафту з боку країн, що розвиваються. Це змушує розвинуті країни вступати у жорсткішу конкурентну боротьбу за енергоносії, а також платити вищу ціну.

111. Концептуалізація енергет.безпеки в європ. контексті.

Проблему концептуалізації енергетичної безпеки ретельно розглядала компанія SEFEP (Smart Energy for Europe Platform) – незалежна некомерційна організація, заснована Європейським фондом з кліматичних питань. Головна мета цієї організації – стати платформою для кооперування європейських країн у сфері екологічного та безпечного енергетичного співробітництва. Проблема концептуалізації енергетичною безпеки в тому, що на даному етапі сутність енергетичної безпеки випливає з завдань та заходів її запровадження. Існує більш ніж 20 визначень поняття «ен. безпека», зміст яких вагомо відрізняється. Також проявом цієї проблеми є відсутність єдиної системи кількісного та якісного вимірювання ен. безпеки. Зараз в світі, згідно докладу організації SEFEP, існує приблизно 372 показники, за допомогою яких вимірюється ен. безпека. Тому організація запропонувала своє бачення вирішення цієї проблеми:поняття «ен. Безпека» вони поділили на 5 вимірів, які повністю висвітлюють поняття та не перетинаються одне з одним, але складові цих вимірів можуть впливати на інші виміри.

5 вимірів: 1) Внутрішній ринок, складові: - Ефективний розподіл енергетичних ресурсів, особливо під час криз; - Інвестиції у виробництво та інфраструктуру; - Зменшення споживання енергоресурсів; 2) Енергоефективність, складові: - Підвищення ефективності нормування викидів та маркування енергоносіїв; - Робота за світовими стандартами енергоефективності; Зменшення залежності від імпорту; 3) Інфраструктура, складові: - Покращення внутрішньої інфраструктури та внутрішньо-європейської взаємодії; - Вдосконалення складської системи; - Вдосконалення засобів захисту енергетичної інфраструктури; 4) Доступ до внутрішніх ресурсів, складові: - Збільшення використання низьковуглецевих ресурсів; - Підтримка розробки нових енергетичних технологій; - Підтримка впровадження ненафтовогопалива для транспортних засобів; 5) Доступ до зовнішніх ресурсів, складові: - Розвиток диверсифікованої нафтогазової інфраструктури; - Вдосконалення кооперування з постачальниками та посередниками; - Створення єдиної європейської зовнішньої енергетичної політики.

112. Енергетична безпека у світі: регіональні особливості.

Енергетична безпека (ЕБ) Європи. Протягом останніх років однією з головних цілей енергетичної політики ЄС було зниження залежності від російських енергоносіїв. Зокрема явним пріоритетом було збільшення частки постачань нафти, трубопровідного та скрапленого газу з країн Близького Сходу та Північної Африки. Проте на тлі хвилювань в Африці і на Близькому Сході, а також підвищеної стурбованості безпекою АЕС стабільність постачань палива до Європи і пріоритети енергетичної політики виявилися під великим питанням не тільки в короткостроковій, але й у довгостроковій перспективі. Тому на даний момент розвиток співпраці з Росією стає одним із найважливіших пріоритетів. Основними пріоритетами європейського регіону є: - стабільне та довгострокове постачання енергоресурсів; - диверсифікація джерел постачання енергоресурсів; - диверсифікація шляхів постачання енергоресурсів; - реформування енергоринку та збереження контролю над ним; - модернізація енергетичної інфраструктури, включаючи основні газо- та нафтопроводи до Європи; - подальша інституціоналізація ЕБ. Політика в сфері ЕБ часто виходить за межі компетенції виключно національних урядів. Дедалі більше її перебирають на себе міжнародні організації, клуби держав, котрі об'єднуються за інтересами. Яскравий приклад – нафтодобувний картель ОПЕК. - посилення ядерної безпеки. Атомна енергетика забезпечує третину виробництва електроенергії в ЄС. На тлі зростання залежності від імпорту енергетичних продуктів ідея розвитку атомної енергетики залишається популярною серед країн–членів ЄС. Північна Америка. Основними напрямами ЕБ даного регіону є: - розробка  всеосяжної  стратегії  щодо  зміни інвестиційного  клімату  в  нафтовій промисловості. Основні  країни-споживачі  нафти,  включаючи  країни «Великої  вісімки»,  повинні використовувати економічні й дипломатичні заходи для здійснення тиску на країни ОПЕК  і інші країни-виробники, що не входять у картель, для лібералізації законодавства в області  іноземних  інвестицій,  поділу  державних  монополій  і  згортання  надмірного  державного втручання. - диверсифікація джерела постачання шляхом розвитку альтернативних та відновлювальних джерел, заохочуючи використання ядерної енергії безпечним чином, збільшуючи внутрішнє виробництво традиційних видів палива та інвестуванням в науку та технології; - збільшення стратегічного запасу нафти; - збільшення енергоефективності та енергозбереження в будівлях; - будівництво великої кількості танкерів, трубопроводів, нафтоперегінних  заводів. Південна Америка. 

Південна Америка володіє величезними запасами енергетичних ресурсів. Венесуела є одним із основних енерговиробників, в ній розташовані значні нафтові родовища, в Бразилії знаходиться найбільший вугільний басейн. Основними перспективами даного регіону є зближення енергетичних ринків, енергетична інтеграція, наслідками якої є зниження вартості електроенергії, зниження шкідливих викидів у навколишнє середовище, зменшення ризику нестачі електроенергії. Проте на заваді інтеграції стоїть несприятливе політичне становище. Економічній інтеграції перш за все посприяє можливість доступу до резервів сусідніх країн, що знизить ризики пов’язані з імпортування енергоносіїв. Бразилія повинна стати координатором у створенні безпечної інтеграції енергетичного ринку Південної Америки. Завдяки встановленню безпечних умов енергетичного постачання, даний регіон зможе створити сприятливі економічні умови для залучення інвестицій. Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Багато країн даного регіону - країни, економіка яких розвивається неймовірними швидкими темпами, що супроводжується зростанням попиту на енергію. Згідно прогнозів, зростання використання енергії в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, зокрема в Китаї, матиме серйозні наслідки для геополітики, фінансових та енергетичних ринків та забруднення, як на регіональному, так і на глобальному рівнях. Основними напрямами ЕБ даного регіону є: - Перехід від ресурсно-залежних економічних систем до екологічного розвитку та стимулювання конкуренції в регіоні; Азія повинна працювати в напрямку створення інтегрованого та конкурентоспроможного ринку природного газу, щоб оптимально використовувати ресурси, наявні в регіоні. - Диверсифікація шляхів енергопостачань і зменшення надмірної залежності від єдиного шляху постачань; Країни Центральної Азії повинні працювати в напрямку розширення їх бази енергетичних ресурсів, підвищити рівень транснаціонального співробітництва, інвестувати у технології найвищого рівня якості. Необхідно розширювати співпрацю один з одним, але слід бути обережним зі збереженням своєї територіальної цілісності. - Країни Південної Азії могли б розробити багатосторонні енергетичні хартії, які б містили набір правил для захисту іноземних інвестицій в енергетику на основі режиму найбільшого сприяння та вільного транзиту енергоресурсів. Також можлива розробка Союзу фінансової та технічної координації між країнами Південно-Східної Азії з метою оптимізації використання ресурсів у регіоні. - Будівництво трубопроводів є хорошою інвестицією для довгострокових альянсів і співпраці. - Азії необхідно створити простір, який допоможе менш розвиненим країнам влитися у «енергетичний простір» за допомогою ефективної економічної політики. Для цього необхідно якісне лідерство, яке буде вірне справі і буде мати за намір перетворення континенту перш за все за допомогою  реформ у нафтовій та газовій сферах.

113. Екологічна складова в контексті міжнародної безпеки.

МЕБ передбачає такий стан міжнародних відносин, при якому забезпечується збереження, раціональне використання, відтворення та підвищення якості навколишнього природного середовища, та при якому національна діяльність окремих держав виключає нанесення екологічної шкоди іншим країнам та всьому світовому співтовариству. Особливої актуальності МЕБ набуває в умовах глобалізації.

Проблеми: 1) руйнування озонованого шару атмосфери та проявів глобальних змін клімат(тепличний ефект,танення льодовиків Арктики,підвищ-я t °повітря); 2) забруднення Світового океану (через екстенсивну діяльність ТНК, захоронення в ньому отруйних і радіоактивних речовин); 3) зростання кількості населення світу; 4) обмеженість доступу до світових ресурсів та непропорційність їх використання країнами світу; 5) створення та функціонування глобальної терористичної мережі; 6) розповсюдження ядерної, хімічної, біологічної, геофізичної, космічної, психотропної, екологічної зброї та технологій масового ураження;7) утворення нових центрів сили, протистояння і боротьби між ними за лідерство; 8) зростання обсягів споживання та дефіциту ресурсного й енергетичного забезпечення. Завдання для забез. МЕБ:1) перспективи та виклики розвитку традиційної та альтернативної енергетики, динаміка та прогноз обсягів викидів, скидів, поховань та знешкодження забруднюючих речовин та відходів тощо; 2)розробка та запровадження систем спостережень та моніторингу на глобальному рівні; 3)аналіз глобальних змін у біорізноманітті, зокрема пошук шляхів його збереження, виявлення нових видів; 4)розробка теоретико-методологічних засад дослідження екологічних змін на основі синергетичного поєднання досягнень у різних галузях знань; 5) робота з обґрунтування, розвитку та підтримки міжнародних зусиль, у тому числі створення та підтримка роботи комплексних міжнародних програм, фінансова та наукова підтримка регіональних міждержавних проектів тощо.

114. Науково-технічний прогрес та його екологічні наслідки.

НТП являє собою процес глибоких якісних змін, які зачіпають різні сторони життя суспільства. Це єдиний, взаємообумовлений наступаючий розвиток науки і техніки, який є важливою стороною еволюції суспільства, його руху вперед. НТП включає в себе як постійні кількісні зміни в науці і техніці виробництва, так і якісні зміни, стрибки. Головними аспектами НТП є створення і вдосконалення засобів праці, розширення сукупності предметів праці, розвиток технології й енергетики виробництва, вдосконалення управління виробництвом і організації суспільної праці.  1. Головні чинники впливу НТР на довкілля. На сучасному етапі існування суспільства, що характеризується бурхливим розвитком науки і техніки, охорона навколишнього природного середовища стає однією з найбільш складних і актуальних задач, які висунула науково-технічна революція. Зараз виділяють чотири головні чинники, що визначають основні характерні особливості впливу НТР на навколишнє природне середовище: - збільшення населення земної кулі, - скорочення природних мінеральних і паливних ресурсів, - бурхливе зростання промислового виробництва, - глобальне забруднення навколишнього природного середовища. 1.1. Збільшення населення земної кулі. Перший чинник - істотне зростання народонаселення на земній кулі - з'явився якраз у період НТР, тобто в другій половині ХХ ст., і при цьому характерний дуже нерівномірний розподіл людей по окремих регіонах їх проживання: концентрація їх у великих містах з розвинутою індустрією. Так, за останнє століття населення земної кулі збільшилось майже в 4 рази - з 1,6 млрд. чол. на початку століття до 7 млрд. чол. на його кінець. Продуктивні сили, що теж зростають значними темпами, збільшують усі види впливу цього чинника на довкілля (різке скорочення лісів, пасовищ, джерел прісної води тощо). 1.2. Скорочення природних мінеральних і паливних ресурсів. Дія другого чинника - скорочення природних мінеральних і паливних ресурсів - безпосередньо пов'язана з ростом продуктивних сил і обумовлена необхідністю відбирати в природи її сировинні ресурси в усе зростаючих масштабах. Наслідком цього з'явилось те, що тільки за останню чверть століття людство використало (тобто вилучило з природного середовища) для задоволення зростаючих потреб промислового виробництва стільки ж мінеральної сировини, скільки її було використано за всю попередню історію людства. За прогнозами економістів, у найближчі 25 років промислове виробництво зросте ще в 2-3 рази, що вимагатиме величезних сировинних ресурсів. Сьогодні це є одне з найбільш гострих питань, тому що темпи зростання промисловості, і зокрема гірничовидобувної, безперервно зростають. За останні 100 років видобування вугілля на земній кулі зросло в 15 разів, нафти - у 7 000 разів, газу - 1 000 разів. При цьому необхідно врахувати, що така інтенсивна розробка родовищ корисних копалин призвела до різкого скорочення їх запасів і загрози їх повного зникнення, тому що мінеральні ресурси практично не відновлюються. Не менш важливими є й пов'язані з цим такі негативні явища, як зменшення площі рослинності (ліси, луки), скорочення числа диких тварин, порушення ландшафтів у значній частині земної кулі, ерозія ґрунтів тощо. 1.3. Бурхливе зростання промислового виробництва. Істотним є також вплив на довкілля третього чинника - бурхливого розвитку промислового виробництва - з високою концентрацією засобів виробництва та трудових ресурсів в окремих регіонах: найбільше в розвинутих країнах або промислових і гірничовидобувних районах, частіше всього максимально наближених до джерел сировини та енергії. У цьому відношенні найбільш яскраво проявляється дія НТР у зростанні важкої промисловості (гірничовидобувної, чорної та кольорової металургії, хімічного виробництва), а також в енергетиці, яка є основою для розвитку базових галузей народного господарства та транспорту (залізничного, морського, автомобільного, авіаційного тощо). Великомасштабна виробнича діяльність призводить до споживання величезної кількості кисню та значним викидам в атмосферу вуглекислого газу. Так, у процесах горіння на кожні 32 кг спожитого кисню утворюється 44 кг вуглекислого газу. Один автомобіль за 1 000 км пробігу споживає річну для людини норму кисню, а пасажирський літак за один трансатлантичний переліт споживає 35 т кисню. У глобальному масштабі збільшення концентрації вуглекислого газу в об'ємі всієї атмосфери навіть на тисячну частку змінює її прозорість для короткохвильового теплового випромінювання і створює загрозу так званого "теплового ефекту" - зростання температури на поверхні Землі. Наслідки цього явища для нашої планети можуть бути катастрофічними: танення льоду Арктики та Антарктики, підвищення рівня Світового океану та загроза затоплення материків. Зміни газового балансу атмосфери вже призводять до помітного дефіциту кисню в таких промислово розвинутих регіонах як Рур у ФРН та промислова зона Токіо в Японії, тобто суттєво знижується його вміст в атмосфері, що також призводить до уповільнення процесів життєдіяльності інших організмів.

1.4. Глобальне забруднення навколишнього природного середовища. Четвертий чинник, який сьогодні є однією з найбільших проблем НТР, що хвилюють людство - це глобальне забруднення довкілля; воно й породило головну зараз тему про загрозу екологічної кризи, що постала яка соціальна проблема. Глобальне забруднення всієї біосфери, тобто повітряного й водного середовища, ґрунтів і підземних вод, створюється викидами промислових підприємств, побутовими й господарськими відходами, неправильним застосуванням отрутохімікатів та добривами, а також підвищенням рівня шуму від роботи транспортних засобів і промислових підприємств. У числовому виразі воно може бути схарактеризовано наступними цифрами: викиди в атмосферу промислових підприємств і транспортних засобів щорічно складають: газів і пилу - 1 млрд. т і стільки ж сажі, а у водойми - більше 500 млрд. т забруднених стоків. У Світовий океан та річки при цьому поступає більше 10 млн. т нафти та нафтопродуктів. Вирішення складних проблем охорони навколишнього середовища вимагають спільних зусиль усіх країн світу.

115. Міжнародні зусилля країн у підтримці клімату та збереженні екосистеми.

Об'єктами міжнародного захисту є: Космос – основні положення його використ. викладено в Декларації правових принципів д-сті по використ. космічного простору(1963) та в Договорі про принципи д-сті держав по вивченню та використ. космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла(1967); Антарктида – материк міжнародної співпраці, принципи охорони і співпраці якого були встановлені ще в 1959 році спеціальним договором про Антарктиду; Атмосфера Землі; Світовий океан – в 1973 році з підписанням Конвенції ООН по морському праву; Природні ресурси, що знаходяться в користуванні двох і більше країн (наприклад, ріка Дунай, Середземне море); Рідкісні та зникаючі рослини і тварини, що занесені в міжнародну Червону книгу; Унікальні природні об'єкти, які прийняті на міжнародний контроль (заповідники, нац.. парки, пам'ятки природи); Принципи міжнародної співпраці (Узагальнені в Декларації Стокгольмської конференції ООН (1972)); Викладені в Декларації конференції ООН в Ріо-де-Жанейро(1992): - Розвиток задля благополуччя теперішнього покоління не повинен здійснюватися на шкоду інтересів розвитку наступних поколінь;  - Держави забезпеч. надання населенню широкого доступу до еколог. Інфо.; - Еколог. політика не повинна бути спрямована на безпідставного обмеження міжн. Торгівлі; - Держави повідомляють одна одну про стихійні лиха чи дії, які можуть мати погані наслідки для інших держав та ін.  Для вирішення екологічних проблем, що є спільною справою всього людства та збереження екосистеми в світі створені і функціонують велика кількість міжнародних організацій, що об`єднають держави у співпраці в екологічній сфері. Серед таких організацій слід виділити: ЮНЕП -програма ООН по навколишньому середовищу(1973)- координує всі види д-сті в галузі навкол. середовища, розробляє програми спільних дій, займається ств. всесвітньої с-ми станцій моніторингу за станом і змінами біосфери; ЮНЕСКО(1946) - природоохоронні програми: “Людина і біосфера”, “Міжнародна гідрологічна програма”, “Програма вивчення Світового океану» ФАО(1945) -сприяє міжн. і нац. заходам у сфері збереження природних ресурсів, що стосуються охорони і рац. використ. ґрунтів, лісів, водойм, тварин. ВООЗ(1946) -головне завдання - охорона здоров'я народів світу, що передбачає вжиття заходів щодо оздоровлення і підтримання належної якості оточуючого людину середовища. ВМО (Всесвітня метеорологічна організація)(1951)- До складу Виконавчого комітету ВМО входять групи експертів з питань забруднення навк. середовища, з кліматичних змін, з питань зміни погоди. Є спеціальний підрозділ, який займається питаннями забруднення атмосфери і атмосферною хімією. До компетенції Комісії з гідрології належать питання моніторингу навк. середовища, зокрема вивчення озонового шару Землі. У 1979 р. на Восьмому конгресі ВМО була затверджена Всесвітня кліматична програма (ВКП), завдання якої - вивчення та поширення даних про клімат і вплив на нього людської діяльності, розробка методів спостереження за його змінами МАГАТЕ(1957) - сприяння запобіганню несприятливих наслідків мирного використ. атомної енергії, забезпечуючи тим самим підтримання здоров'я і благополуччя людей; при МАГАТЕ діє Міжнародна лабораторія радіоактивності моря та відділ ядерної безпеки і охорони навколишнього середовища. До інших міжнародних організацій, які здійснюють природоохоронну діяльність не під егідою ООН є Євроатом, Європейська рада, Європейська економічна спілка, Організація економічної співпраці та розвитку, Азіатсько-Африканський юридичний консультаційний комітет, Хельсінкській комітет по охороні Балтійського моря (Хелком).

116. Концепція стійкого розвитку як універсальний механізм досягнення економіко-екологічної безпеки.

Сталий розвиток – це процес гармонізації продуктивних сил, забезпечення задоволення необхідних потреб усіх членів суспільства за умов збереження і поетапного відновлення цілісності природного с-ща, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом і проблемами людей усіх поколінь. Концепція СР виходить переважно з двох підходів: - ресурсного (граничне вилучення з біосфери продукції фотосинтезу); - біологічного (здатність біосфери розширено відтворювати продукцію фотосинтезу). Основними цілями СР є: економічне зростання – формування соціально-орієнтованої ринкової економіки, забезпечення можливостей, мотивацій та гарантій праці громадян, якості життя; охорона навколишнього с-ща – створення громадянами умов для життя в якісному природному с-щі; соц справедлив. – забезпечення гарантій рівності громадян перед законом; раціональне використання природ ресурсів – на основі дотримання національних інтересів країни і їхнього збереження для майбутній поколінь; стабілізація чисельності населення – формування держ політики; освіта – забезпечення гарантій доступності для одержання екологічної освіти громадян, збереження інтелектуального потенціалу країни; міжнар співробітництво –з метою раціонального використання екосистем, забезпечення сприятливого і безпечного майбутнього.

Реалізація цілей СР забезпечується через: структурну перебудову нар г-тва; гарантування нац безпеки держави; підвищення рівня організації процесу природокористування з урахуванням місцевих природ-клімат умов і природно-ресурсного потенціалу територій; паритетність використання природних ресурсів для нинішніх і прийдешніх поколінь; Формування еколого-економічного мислення. Ключовими принципами СР є: обережності, пр. “передбачати і запобігати”; Пр балансу між ресурсами і забрудненням; Пр збереження природного багатства на нинішньому рівні; пр “забруднювач платить” .

119. Конвенції з урегулювання проблем сфери екол.безпеки.

Існують такі конвенції з урегулювання проблем сфери екологічної безпеки: - Конвенція про біологічне різноманіття прийнята в Ріо-де-Жанейро 5 червня 1992 року. Цілями конвенції є збереження біологічного різноманіття стійке використання його компонентів і спільне отримання вигод на справедливій і рівній основі пов’язаних з використанням генетичних ресурсів у тому числі шляхом надання необхідного доступу до генетичних ресурсів і шляхом передачі відповідних технологій і врахуванням всіх вправ на такі ресурси і технології, а також шляхом необхідного фінансування. - Хельсінська конвенція конвенція по захисту морського середовища району Балтійського моря.9 квітня 1992 року була перепідписана і вступила в силу після ратифікації 17 січня 2000 року.

– Рамсальська конвенція – конвенція являє собою перший глобальний міжнародний договір цілком присвячений одному типу екосистем, водно-болотним угіддям. Учасниками конвенції 165 країн. - Рамкова конвенція ООН про зміну клімату  регулює загальні принципи дії країн з проблеми зміни клімату була прийнята на Саміті Землі в Ріо-де-Жанейро 1992 році. - Віденська конвенція про охорону озонового шару і Монреальський протокол мають на меті захист озонового шару за допомогою вилучення з виробництва деяких хімічних речовин, що руйнують озоновий шар. - Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою знищення. Мета конвенції полягає в тому, щоб гарантувати, щоб міжнародна торгівля декими тваринами й рослинами не створює загрози їх виживанню.

117. Підходи до охорони навколишнього середовища в контексті забезпечення  міжнародної екологічної безпеки.

Екологічна безпека це комплекс заходів спрямованих на зниження шкідливих наслідків сучасного промислового виробництва і викидів в атмосферу. Екологічна безпека реалізується на: - глобальному,  - регіональному; - локальному рівнях.Охорона навколишнього середовища – створення громадянами умов для життя в якісному природному середовищі з чистим повітрям, землею, водою, захист і відновлення біорізноманіття, реалізація екологічного імператива розвитку виробництва. Охорона навколишнього середовища покликана забезпечити сприятливі умови для постійного залучення природних ресурсів у матеріальне виробництво та задоволення соціальних, культурних та естетичних потреб людей. Країни із різним рівнем економічного розвитку по різному оцінюють свій стан та впроваджують різного змісту заходи, які сприяють виходу із кризи. Економічно розвинені країни еколого-економічну кризу переборюють прискореним впровадженням досягнень науково-технічного прогресу, нових ресурсозберігаючих технологій, реконструкцією виробництва, формуванням інформаційного суспільства. Країни з перехідною економікою, до яких належить Україна, перебувають на ресурсно-марнотратній стадії розвитку. Виробництво ґрунтується на екстенсивній експлуатації, добуванні та використанні природних багатств. На глобальному рівні екологічна безпека забезпечується через прогнозування і відстеження процесів в стані біосфери в цілому і складових її сфер (глобальна зміна клімату, парниковий  ефект, озоновий екран, опустелювання планети, забруднення Світового океану) (ООН, ЮНЕСКО, ЮНЕП). Регіональний рівень включає великі географічні або економічні зони, а іноді території декількох держав.  Контроль і управління здійснюються на рівні уряду держави і на рівні міждержавних зв'язків (об'єднана Європа, Союз африканських держав). Локальний рівень включає міста, райони, підприємства металургії, хімічної, нафто пере-робної, гірничодобувної  промисловості та оборонного комплексу, а також контроль викидів, стоків, та ін. Рішення конкретних локальних проблем визначає можливість досягнення мети управління екологічною безпекою регіонального  та глобального рівнів. Також існує Концепція стійкого розвитку як універсальний механізм досягнення економіко-екологічної безпеки. Поняття “стійкого розвитку”  вперше зустрічається в роботах Мальтуса (1978р.). Сталий розвиток – це процес гармонізації продуктивних сил, забезпечення задоволення необхідних потреб усіх членів суспільства за умов збереження і поетапного відновлення цілісності природного середовища, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом і проблемами людей усіх поколінь. Концепція сталого розвитку виходить переважно з двох підходів: - ресурсного (граничне вилучення з біосфери продукції фотосинтезу); - біологічного (здатність біосфери розширено відтворювати продукцію фотосинтезу). Основними цілями сталого розвитку є: - економічне зростання – формування соціально-орієнтованої ринкової економіки, забезпечення можливостей, мотивацій та гарантій праці громадян, якості життя, раціонального споживання матеріальних ресурсів; - охорона навколишнього середовища – створення громадянами умов для життя в якісному природному середовищі з чистим повітрям, землею, водою, захист і відновлення біорізноманіття, реалізація екологічного імператива розвитку виробництва; - соціальна справедливість – забезпечення гарантій рівності громадян перед законом, забезпечення рівних можливостей для досягнення матеріального, екологічного і соціального благополуччя; - раціональне використання природних ресурсів – створення системи гарантій раціонального використання природних ресурсів на основі дотримання національних інтересів країни і їхнього збереження для майбутній поколінь; - стабілізація чисельності населення – формування державної політики з метою збільшення тривалості життя і стабілізації чисельності населення, надання всебічної підтримки молодим родинам, охорона материнства і дитинства; - освіта – забезпечення гарантій доступності для одержання екологічної освіти громадян, збереження інтелектуального потенціалу країни; - міжнародне співробітництво – активне співробітництво з усіма країнами і міжнародними організаціями з метою раціонального використання екосистем, забезпечення сприятливого і безпечного майбутнього.

118. Міжнародні організації, що провадять діяльність з охорони навколишнього середовища.

Програма ООН по навколишньому середовищу (United Nations Environment Programme) Створена з ініціативи Стокгольмської конференції ООН по навколишньому середовищу (1972) і рішенню Генеральної Асамблеї ООН (1973). МЕТА: допомога країнам у визначенні та розв’язанні проблем стабільності та безпеки, які виникають у зв’язку з питаннями навколишнього середовища, а також поліпшення загального взаєморозуміння шляхом зміцнення діалогу і співробітництва з екологічних питань. Програма спрямована на  вирішення найгостріших проблем сучасної екологічної кризи (опустелювання, деградації ґрунтів, погіршення якості і зменшення кількості прісних вод, забруднення Світового океану). Міжнародна громадська організація охорони природи (Грінпіс) Діяльність: Запобігання забруднень навколишнього середовища і змін клімату, пошук нешкідливих шляхів вироблення енергії, інформування людей про екологічні злочини. Завдання: Вирішення глобальних екологічних проблем. Національні офіси Грінпіс відкриті в 40 країнах світу як самостійні одиниці, що працюють над реалізацією своїх національних проектів. Керування кожним таким відділення здійснює національне правління. На чолі кожного відділення стоїть виконавчий директор. Загальна політика і стратегія міжнародних проектів визначається на щорічних зустрічах виконавчих директорів і директорів з кампаній всіх офісів Грінпіс.  Всесвітня метеорологічна організація, ВМО Cпеціалізований міжурядовий заклад ООН в області метеорології. Заснований в 1950 році. Компетентний орган ООН з приводу спостереження за станом атмосфери Землі та її взаємодії з океанами. Штаб-квартира ВМО знаходиться в Женеві, Швейцарія. Під керівництвом ВМО і в рамках програм ВМО національні метеорологічні та гідрологічні служби вносять істотний внесок в захист життя і майна від стихійних лих, охорону навколишнього середовища і зміцнення ек. і соц.. добробуту всіх верств суспільства. ВМО сприяє розвитку співпраці у створенні мереж для проведення метеорологічних, кліматологічних, гідрологічних та геофізичних спостережень, а також обміну, обробки і стандартизації відповідних даних, і допомагає передачі технологій, підготовці кадрів і в наукових дослідженнях. Міжнародна агенція з атомної енергії (International Atomic Energy Agency) Статут Міжнародної агенції з атомної енергії (МАГАТЕ) ухвалили 26 жовтня 1956 року на міжнародній конференції, яку проводили в штаб-квартирі ООН. Агентство почало існувати у Відні з 29 липня 1957 року. МЕТА: контроль за мирним використанням атомної енергії і забезпечення того, що допомогу МАГАТЕ не буде використано у військових цілях.

120. Участь України в механізмах Кіотського протоколу.

Кіотський протокол – це міжнародна угода, покликана скоротити викиди парникових газів для зниження антропогенного впливу на кліматичні зміни.  Україна ратифікувала Кіотський протокол 4 лютого 2004. В Україні впровадження механізмів Кіотського протоколу, у тому числі в частині реалізації проектів, спрямованих на охорону навколишнього природного середовища є метою Національного агентства екологічних інвестицій України. Проте діяльність уряду, за оцінкою громадських експертів, є однобічною, оскільки сконцентрована навколо двох пріоритетів: проекти спільного впровадження (спостерігається скоріше перешкоджання імплементації механізму за рахунок постійної зміни умов, правил і процедур розробки, підтримки і затвердження проектів спільного впровадження) та торгівля квотами (активне сприяння імплементації, проте без прозорості в питаннях, що стосуються використання на практиці коштів, які може забезпечити даний механізм). Україна, яка посідає друге місце за вуглецевомісткістю одиниці ВВП, у рамках Кіотського протоколу має можливість залучати іноземні інвестиції для модернізації виробництва, а відтак, зменшуючи викиди, мінімізувати витрати енергоресурсів, знизити собівартість продукції та підвищити її конкурентоспроможність. На цей час майже всі провідні світові держави або почали роботу над виробленням стратегій низьковуглецевого розвитку своїх економік, або вже мають такий документ. В Україні про це не йдеться. В Україні навіть єдина прийнята стратегія — енергетична — жодним чином не враховує світових трендів чи національних особливостей не те що кліматичної, навіть екологічної політики. Для країни з експортно-орієнтованою економікою така недбалість неприпустим.

1.  Сутність категорії «безпека» та її класифікація.
   1.  Генезис та еволюція системи МБ, її сучасні рівні.
      1.  Структура сучасної системи МБ та її принципи.
         1.  Національна безпека та система нац.-державних інтересів.
         2.  Поняття «небезпека» та її типологія.
         3.  Основні функції системи безпеки держави.
         4.  Підходи до визначення сукупної сили держави.
         5.  Значення статусу держави за фактором «економіка» в інтегральній оцінці сили держави.
         6.  Система МБ: структура, принципи, сучасні характеристики.
         7.  Регіональні та глобальні загрози міжнародній безпеці.
         8.  Проблеми безпеки на Близькому та Середньому Сході.
         9.  Формування регіон.безпеки на євразійському пострадянському просторі.
         10.  Проблеми безпеки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.
         11.  Особливості системи регіональної безпеки в Європі.
         12.  Геополітичні загрози сучасної міжнародної системи безпеки.
         13.  Операційні моделі міжнародної безпеки.
         14.  Система колективної безпеки країн.
         15.  Переваги та вади режиму колект.безпеки в умовах глоб-ції.
         16.  Механізм гарантування нац.безпеки позаблокових країн.
         17.  Механізм гарантування нац.безпеки позаблокових країн.
         18.  Вплив глобалізації на систему міжнародної безпеки.
         19.  Сутність поняття «міжнародний конфлікт», його класифікація.
         20.  Фази розвитку міжнародного конфлікту.
         21.  Роль НАТО у формуванні сучасної системи МБ
         22.  Участь ЄС у формуванні та трансформації систем МБ
         23.  Сучасна роль ОБСЄ у становленні і розвитку системи МБ
         24.  Засоби та інструменти міжн.впливу на недопущення військових конфліктів.
         25.  Феномен міжнародного збройного втручання як центральної проблеми формування нової системи МБ.
         26.  Комплекс реал.і потенційного розповсюдження зброї масового знищення.
         27.  Глобальний характер загрози міжнародного тероризму.
         28.  Внутрішні збройні конфлікти та миротворча діяльність.
         29.  Сутність поняття «національна економічна безпека».
         30.  Суть і х-ка класифікації загроз ек.безпеці суб’єктів госп-ння.
         31.  Особливості взаємозв’язку, взаємодії рівнів нац. ек.безпеки.
         32.  Критерії та індикатори національної економічної безпеки.
         33.  Характеристика індикаторів і критеріїв оцінки макроек.безпеки України.
         34.  Загальна характеристика підсистем ек.безпеки України.
         35.  Передумови та фактори форм-ня ек.безпеки вітчизняних суб’єктів госп-ня
         36.  Сучасні загрози ек.безпеці країн Європейського Союзу.
         37.  Основні фактори формування ек.безпеки на пострадянському просторі.
         38.  Національний економічний інтерес в глобальному вимірі.
         39.  Особливості реалізації нац.ек.інтересів України в екзогенній сфері
         40.   Реалізація нац.інтересів країн у зовнішньоекономічній сфері.
         41.  Сучасний інструментарій забезпечення ек.безпеки країн.
         42.  Місце людського капіталу у формуванні нац. ек. безпеки.
         43.  Хар-р впливу дезінтеграційних процесів на міжн. конфлікти
         44.  Сучасна роль ООН у збереженні миру і реалізації миротворчих операцій.
         45.  Види миротворчих операцій ООН.
         46.  Ключові причини міжнародних гуманітарних операцій.
         47.  Міжнародний тероризм як форма асиметричної війни.
         48.  Харак-ка участі НАТО та ЄС у боротьбі з міжн.тероризмом.
         49.  Участь України в боротьбі з міжнародним тероризмом.
         50.  Сутність поняття «міжн.інф.безпека» та ключові моделі її забезпечення.
         51.  Ідентифікація загроз міжн.інф.безпеці та сфери їх прояву.
         52.  Підходи розвинутих країн та країн, що розвиваються, до проблем міжнародної інформаційної безпеки.
         53.  Ключові напрями дій світової спільноти із забезпечення міжн.інф.безпеки.
         54.  Особливості європ.регіональної системи захисту інтелектуальної власності.
         55.  Характ-ка американської та японської систем захисту інтелект.власності.
         56.  Масштаби і х-ка сучасного інформ.розриву країн світового співтовариства.
         57.  Інформаційні війни та технології їх реалізації.
         58.  Діяльність ООН у сфері забезпечення міжнародної інформаційної безпеки.
         59.  Сучасна інформаційна політика України: міжн.стратегія та нац.специфіка.
         60.  Ключові підходи до визначення сутності фін.безпеки та х-ка факторів, які її визначають.
         61.  Підсистеми фінансової безпеки та їх взаємозв’язок.
         62.  Система показників оцінки рівня фін.безпеки: підходи МВФ, вітчизняна практика.
         63.  Сутність та х-ка офшорних зон, їх вплив на міжнародну фінансову безпеку.
         64.  Типізація офшорних зон та механізми їх використання.
         65.  Вплив глобальної фін.кризи на різні країни та регіони.
         66.  Характеристика заходів виходу з країн з глоб.фін. кризи.
         67.  Глобальні фінансові дисбаланси: сутність та масштаби.
         68.  Напрямки вдосконалення діяльності інститутів глоб.фін. менеджменту.
         69.  Головні підходи до визначення сутності операцій з відмивання «брудних грошей» та канали відмивання.  
         70.  Характеристика способів одержання злочинних грошей та організовані структури, що забезпечують їх відмивання.
         71.  Стадії процесу відмивання «брудних грошей», характеристика механізмів відмивання на стадії розміщення.
         72.  Механізми відмивання «брудних грошей» на стадіях маскування і інтеграції.
         73.  Джерела інформації та основні заходи з розпізнавання операцій, пов’язаних з відмиванням «брудних грошей».
         74.  Функціональні компетенції міжнародних організацій у сфері боротьби з відмиванням «брудних» грошей.
         75.  Характеристика законодавства України у сфері боротьби з відмиванням «брудних грошей».
         76.  Х-ка рекомендацій ФАТФ у сфері протидії відмиванню «брудних грошей».
         77.  Асиметричність вир-ва та споживання продуктів харчування у суч.світі.
         78.  Сутність прод.безпеки, умови та заходи її досягнення.
         79.  Ключові критерії визначення рівня прод.безпеки країн.
         80.  Характеристика структури споживання продуктів харчування у країнах з різним рівнем соціально-економічного розвитку.
         81.  Сучасна система забезпечення прод.безпеки у провідних країнах світу.
         82.  Роль ГМО у забезпеченні глобальної продовольчої безпеки.
         83.  Світовий досвід регулювання безпечності продуктів харчування та розв’язання глобальної продовольчої безпеки.
         84.  Головні напрямки реформування агропромислового сектору України в контексті забезпечення нац.продовольчої безпеки.
         85.  Поняття та специфіка тіньової економіки.
         86.  Сутність економічної злочинності та її види.
         87.  Законодавчі та ек.засоби легалізації тіньового бізнесу.
         88.  Тіньова економіка як суспільне явище: + та - прояви.
         89.  Неформальна економіка, її сутність та види.
         90.  Умови існування тінь.економіки в країнах з різним рівнем соц-ек розвитку.
         91.  Шляхи детінізації економіки.
         92.  Методи оцінки тіньової економіки.
         93.  Тіньова економіка в Україні, форми її прояву.
         94.  Практичні види та специфіка тіньової економіки.
         95.  Світова практика детінізації економіки.
         96.  Паливно-енергетичний комплекс в системі наці.економічної безпеки країни.
         97.  Сутність енерг.безпеки держави, її основні аспекти.
         98.  Палив.-енерг.баланс країни, сутність та методика та підходи до формування.
         99.  Сучасні тенденції світового енергоспоживання.
         100.  Рівень забезпечення країн пал.-енерг. ресурсами та асиметрія їх розміщення.
         101.  Важелі державного регулювання у сфері забезпечення енергетичної безпеки.
         102.  Характеристика злочинів у нафтогазовому комплексі.
         103.  Проблеми незаконного обігу радіоактивних речовин.
         104.  Нормат.-правова база забезпечення енерг.безпеки у світі.
         105.  Підходи до забезпечення енергетичної безпеки держави.
         106.  Енергетичне співробітництво в умовах нових викликів у світовій енергетиці.
         107.  Загрози енергетичній безпеці в умовах посилення конкуренції на глобальному та регіональному ринках енергетичних ресурсів.
         108.  Концептуалізація енергет.безпеки в європ. контексті.
         109.  Енергетична безпека у світі: регіональні особливості.
         110.  Екологічна складова в контексті міжнародної безпеки.
         111.  Науково-технічний прогрес та його екологічні наслідки.
         112.  Міжнародні зусилля країн у підтримці клімату та збереженні екосистеми.
         113.  Концепція стійкого розвитку як універсальний механізм досягнення економіко-екологічної безпеки.
         114.  Підходи до охорони навколишнього середовища в контексті забезпечення  міжнародної екологічної безпеки.
         115.  Міжнарод. організації, що провадять діяльність з охорони навк.середовища.
         116.  Конвенції з урегулювання проблем сфери еколог.безпеки.
         117.  Участь України в механізмах Кіотського протоколу.

1. ДИХОТОМИЯ
2. Лабораторная работа 5 Тема
3. Тема- ЛН Толстой
4. ежемесячные 10ти процентные отчисления от заработной платы работника Акты работодателя издаются в соотве
5. Бремя страхов человеческих
6. истинного богатства накопление потребительских стоимостей.
7. по теме 1 междисциплинарного комплекса 01
8. Тема- Мы все такие разные посвящённый дню Толерантности Цели- познакомить учащихся с понятием
9. НЛО 2004 ’ 65 Предлагаемые заметки посвящены двум эпизодам из истории того что Н.html
10. Екологічні проблеми енергетики
11. Кальдерон. Саламейский алькальд
12. Котлер Маркетинг менеджмент Планы компании относительно существующего бизнеса позволяют оценить будущие
13. невреждение ненасилие как избежание убийства и причинения вреда действием словом и мыслью любому живому
14. Ряды динамики их виды
15. Лекция 16 ОТБОР И ПОДГОТОВКА ПРОБ К АНАЛИЗУ 1
16. варианты- Фати Пати Фату Пату
17. Лекции по истории философии А
18. по теме Школа и педагогическая мысль в России до XVIII века
19. Контроль і ревізія виробничої діяльності та реалізації продукції, робіт і послуг
20. Основними напрямами державної політики в галузі охорони довкілля використання природних ресурсів та забез

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе