Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Рівненський інститут слов’янознавства
Київського славістичного університету
Факультет міжнародних відносин
Кафедра міжнародних відносин та країнознавства
Звіт
З викладацької практики
Магістра групи ММК – 111
Павлової Н.Г.
Керівник практики :
Канд.іст.наук
Вівчар І.В.
Рівне – 2012
Звіт
Про проходження асистентської практики
Я, Павлова Наталія Григорівна із 1.02.12р по 8.03.12р. проходила асистентську практику на базі Рівненського інституту слов’янознавства Київського славістичного університету. Із проведеною попередньо настановчою конференцією 31.01.12 р. За час практики мною було проведено 12 пар, з них 8 лекцій, 5 семінарських занять із таких предметів: Дипломатичний протокол та етикет, Гуманітарний чинник у світовій політиці.
Предмет: Дипломатичний протокол та етикет : 6 лекцій, 4 семінарів;
Предмет: Гуманітарний чинник у світовій політиці : 2 лекцій, 2 семінарів.
Під час проходження викладацької практики мною були використані загальні та спеціальні навчальні методи: словесні, наочні, практичні, індуктивний, дедуктивний, репродуктивні, творчі, проблемно-пошукові тощо. При проведенні семінарських занять я використовувала поточні й тематичні методи контролю знань студентів, а також такі форми контролю як: написання сам/контрольн. робіт, усне опитування тощо. При підготовці до лекційних занять я використовувала такі методи: репродуктивні, творчі, проблемно-пошукові, наочні, практичні.
Перед початком практики я пройшла настановчий інструктаж у керівника практики Вівчар І.В. на якому отримала цінні вказівки щодо проведення лекцій та семінарських занять. Зокрема , щодо використання на лекційних заняттях наочного матеріалу, додаткової інформації для підвищення зацікавленості студентів та утримання їхньої уваги протягом занять. Педагогічна практика поглибила і закріпила знання, здобуті в університеті, з фахових дисциплін та допомогла виробити вміння проводити навчально-виховну роботу із студентами віком від 18 до 22 років.
Дипломатичний протокол та етикет
Тема 1. Характеристика дипломатичного корпусу. Обов’язки та функції дуаєна.
Лекція 1:
Семінарські заняття :
Тема 1. Характеристика дипломатичного корпусу. Обов’язки та функції дуаєна.
Уперше в історії термін "дипломатичний корпус" було вжито у Відні 1754 року, і мав він радше іронічний характер. Лише на початку XIX ст. термін увійшов у вжиток як окреслення всієї спільноти дипломатичного персоналу, акредитованого в країні перебування. Поняття "дипломатичний корпус" можна трактувати двояко: дипкорпус у вузькому сенсі цього слова — це сукупність незалежних один від одного глав дипломатичних представництв, спільними для яких є країна перебування та характер діяльності; дипкорпус у широкому розумінні слова — це сукупність усіх дипломатичних працівників, яких країна перебування визнає в якості дипломатичного персоналу, а також членів їхніх родин (дружин, чоловіків, неповнолітніх синів та незаміжніх дочок). До дипкорпусу також належать торгпреди (керівники торгово-економічних місій) та їх заступники — спеціальні аташе і члени їхніх сімей. Дипломатичний статус співробітника посольства та членів його родини визначається, насамперед, його урядом через видачу йому дипломатичного паспорта. Трапляються випадки (щоправда, дуже рідко), коли відомство країни перебування відмовляє у визнанні дипломатичного статусу того чи іншого дипломатичного співробітника, якщо його посада не відповідає загальноприйнятій номенклатурі дипломатичних працівників. Відомство закордонних справ систематично видає (як правило, щорічно) довідник "Дипломатичний корпус". Дипломатичний корпус не є інституцією, яка організована на якійсь нормі міжнародного права, він не є також політичним об’єднанням чи організацією зі статусом юридичної особи, не має права втручатися у внутрішні справи країни перебування. Спеціалісти в галузі дипломатичного права дають такі визначення поняття "дипломатичний корпус": "Дипломатичний корпус не є ні юридичною, ні політичною особою. Це лише об’єднання цілком незалежних одна від одної осіб" (П. Прадьє-Фодере "Курс дипломатичного права"; Париж, 1881); "Дипломатичний корпус не може називатися об’єднанням, яке має юридичні права" (Р. Жене "Дипломатичні переговори і дипломатичне право"; Париж, 1931).
Залежно від місцевої практики час перебування глави дипломатичного представництва в країні вираховується від дати вручення ним вірчих грамот главі держави, або від дати вручення завіреної копії вірчих грамот міністру за¬кордонних справ країни перебування. У деяких католицьких країнах (латиноамериканські країни, Польща, Франція, Бельгія) за традицією дуаєном дипломатичного корпусу завжди є папський нунцій. Існують й інші винятки із загальноприйнятої практики. У ряді держав, колишніх французьких колоніях, дуаєном завжди є посол Франції. У Буркіна Фасо така перевага завжди надається послам з африканських держав. Термін "дуаєн" застосовується й щодо консульського корпусу. Дуаєн консульського корпусу - старший серед колег за рангом і перший за датою отримання екзекватури.
Функції дуаєна носять, перш за все, протокольний характер:
• дуаєн виступає від імені дипломатичного корпусу при передачі по¬здоровлення, висловленні співчуття;
• очолює дипломатичний корпус на різних церемоніях, виступає від його імені з промовами;
• підтримує постійний контакт з МЗС, з протокольною службою зов¬нішньополітичного відомства;
• консультує колег з питань протоколу країни перебування й відно¬син із місцевою владою, національних традицій країни;
• організовує прийоми на честь новоприбулих послів і тих, хто завершує свою місію, вручає пам'ятні подарунки;
• виступає на захист привілеїв дипломатичного корпусу, якщо в дип¬ломатів є претензії до місцевої влади;
• згуртовує дипломатичний корпус, заохочує стосунки між його членами.
Дипломатичні імунітети і привілеї. З метою ефективного виконання покладених на них акредитуючою стороною повноважень, іноземні дипломати і дипломатичні представництва в країні перебування забезпечуються привілеями та імунітетами, які гарантує їм Віденська конвенція 1961 року.Імунітет (від латинського "immunitus" — звільнення від чогось) — це звільнення від адміністративної, кримінальної, цивільної юрисдикції країни перебування. Основа дипломатичних імунітетів — особиста недоторканність дипломата. Він не може підлягати арешту чи затриманню у будь-якій формі. Влада країни перебування, звільняючи дипломата від своєї юрисдикції, вживає всіх необхідних заходів для запобігання зазіханням на його особисту свободу та гідність.Привілеї — це пільги, переваги (наприклад, звільнення від податків, митних зборів і догляду тощо), які рядовим іноземним громадянам не надаються. Надаючи іноземним дипломатам особливі права і звільняючи їх від своєї юрисдикції, держава, що приймає, вважає їх "абсолютно вільними" у виконанні своєї місії. Цей принцип походить від суверенного характеру держав та їхньої рівноправності як суб’єктів міжнародного права. Для підтвердження приналежності до дипломатичного персоналу дипломатам та членам їхніх родин служба державного протоколу МЗС видає на підставі закордонних паспортів спеціальні картки, які є свідченням того, що вони користуються всіма привілеями та імунітетами. Дипломати зацікавлені за максимально короткий термін отримати цей документ, бо тільки за його наявності вони можуть ефективно виконувати свої обов’язки, вирішувати питання, які стосуються їхнього проживання в країні перебування.Деякі країни в дипломатичних паспортах не вказують дипломатичний ранг чи посаду в посольстві, а вживають узагальнений термін "дипломат" або "співробітник закордонної служби". У Великобританії взагалі не існує дипломатичних паспортів, а в документах англійських дипломатів є лише запис: "Співробітник дипломатичної служби її Величності". Дипломатичні паспорти видають у США, в них робиться лише запис про те, що їхні власники перебувають за кордоном за призначенням Державного департаменту.
Тема 2 : Офіційні контакти дипломатів. Дипломатичні бесіди та візити.
Лекція 1.
Семінарські заняття :
Тема 2. Офіційні контакти дипломатів. Дипломатичні бесіди та візити.
Протокольні і ділові візити складають з метою налагодження контактів і проведення бесід з керівниками держави, офіційними особами МЗС та інших міністерств та відомств, з парламентаріями, членами дипломатичного корпусу, політичними діячами партій, представниками профспілок, громадських організацій, ділових кіл, військовими діячами, діячами культури, науки, мистецтва, працівниками ЗМІ тощо. Тому мистецтво встановлювати, підтримувати і розвивати контакти з офіційними особами, а також цікавими і мудрими людьми, мистецтво вести дипломатичні бесіди в різних умовах і на різних рівнях як у діяльності зовнішньополітичного відомства своєї країни, так і в роботі дипломатичного представництва за кордоном, має неоціненне значення. Глибоке розуміння різноманітних факторів, що визначають внутрішньополітичне становище країни і впливають на її зовнішню політику, тенденцій розвитку цих факторів, а також вивчення людей, які стоять біля керма великої політики, очолюють і беруть участь у різних опозиційних течіях та угрупуваннях — усього багатогранного життя країни перебування, — можливе лише у тому випадку, коли дипломатичне представництво здійснює це планомірно і комплексно, використовуючи всі законні форми і методи нагромадження інформації: офіційні зв’язки, ЗМІ, контакти з найвпливовішими особами країни перебування — тобто з тими, хто творить політику і бере участь у формуванні громадської думки.
Основні загальноприйняті методи встановлення контактів — це візити, прийоми тощо. Але, використовуючи ці методи, треба враховувати найтонші нюанси людських стосунків і специфіку кожної країни. Контакти і зв’язки повинні бути багатосторонніми, давати можливість співставляти і перепровіряти інформацію з метою правильної оцінки і внесення обґрунтованих пропозицій. Брак таких зв’язків неминуче звужує базу отримання інформації і негативно впливає на її якість та пропозиції з тієї чи іншої проблеми.
Завдання кожного посольства — визначити, виходячи з поставлених завдань та наявних можливостей, найнеобхідніше коло зв’язків і контактів з подальшим відслідковуванням їхнього стану. Звичайно, життя на місці не стоїть і в міру отримання нових завдань чи виникнення нових проблем постає необхідність встановлення нових контактів, але завжди основним повинно залишатися коло зв’язків, які надійно продумані, давно встановлені та добре закріплені. На першому місці серед контактів диппредставництва, зважаючи на його статус, стоять контакти з офіційними особами країни перебування на всіх рівнях. Цікавими і надзвичайно корисними у плані формування позитивного іміджу своєї країни є контакти з парламентаріями Європарламенту та Парламентської Асамблеї Ради Європи, які мають можливість впливати на своїх колег з інших країн і таким чином розширювати географію впливів. У сучасному світі роль діячів культури в державних справах буде постійно зростати, і про це треба пам’ятати. Міждержавні контакти по лінії науки і культури є одними з най- перспективніших — у майбутньому вони відіграватимуть важливу роль у загальній схемі міжнародних відносин. У сучасній міжнародній дипломатичній практиці зберігається і використовується так званий історичний етикет, який сформувався впродовж століть, але наш бурхливий час вносить свої корективи, викликані появою на міжнародній арені нових держав, загальною демократизацією, запровадженням у життя народної дипломатії тощо.
Ефективною і раціональною формою контактів є організація переглядів цікавих відеоматеріалів про свою країну, різноманітних концертів, виходячи з можливостей посольства (наявності залу). Практикують і виїзди на природу, спортивні зустрічі, виступи перед різними аудиторіями, особливо студентськими.
Поняття "дипломатична бесіда" — надзвичайно широке. Бесіди різняться між собою як тематично, так і конкретними умовами, в яких вони відбуваються, метою, яка ставиться, складом співрозмовників і багатьма іншими чинниками. Тому важко дати диференційовані рекомендації для кожного виду бесід, але є певні загальні закономірності, на яких доцільно зупинитися. Зрозуміло, що результати будь-якої бесіди залежать від професійної підготовки дипломата, його вміння мобілізувати і правильно спрямувати знання і досвід, уміння слухати співрозмовника, виділяти головні арґументи положень, які він висуває, і бути готовим виставити свої контрарґументи та докази.
Бесіда проводиться з метою передання співрозмовникові інформації чи повідомлення або одержання інформації від нього. Передача інформації офіційним особам часто здійснюється за дорученням Центру і проводиться, як правило, послом або одним із старших дипломатів. Згідно з давніми традиціями, запис бесіди оформляється як такий, що зроблений "із щоденника" дипломата. Свого часу від дипломатів вимагалося постійне ведення щоденника, в який заздалегідь записувався зміст бесіди, який згодом оформлювався для ознайомлення керівництва, інших дипломатичних установ. Усі записи бесід мають гриф "Зі щоденника (прізвище дипломата)", який розташовано у верхньому лівому куті аркуша. Крім традицій, він свідчить також про те, що зміст документа в цілому не є терміновим, не призначений для негайного ознайомлення, хоч окремі його частини можуть розсилатися терміново. Як правило, бесіда записується від третьої або від першої особи.
Отже, впевнений і авторитетний зовнішній вигляд сприяє впевненим і авторитетним діям, а відтак — відповідному сприйняттю співрозмовником. Таким чином, зовнішній вигляд і поведінка використовуються для того, щоб досягнути поставленої мети. Хоча деякі з цих спостережень можуть здаватися наївними, але все-таки сенс у них є.
Тема 3. ДИПЛОМАТИЧНІ ПРИЙОМИ.
Лекція 1.
Семінарські заняття :
Тема 3. ДИПЛОМАТИЧНІ ПРИЙОМИ.
Однією з форм ділового спілкування є прийоми. Це не що інше, як зібрання запрошених офіційних представників держави, ділових осіб, партнерів, колег по службі, однодумців, друзів, просто знайомих у певному місці, в конкретний час, з певною метою. Розрізняють прийоми, пов’язані із запрошенням представників певних установ, організацій, фірм, їх організовують з метою розвитку ділових контактів і дружніх зв’язків та отримання додаткової інформації або проведення попередніх виробничих консультацій.Ділові офіційні прийоми влаштовуються з нагоди національного свята, річниці, знаменної події, на честь перебування в державі іноземної делегації, при відкритті представництв фірми. Приводом для світських неофіційних прийомів можуть бути різноманітні події: національні, місцеві, фахові свята, дні народження, весілля чи театральні прем’єри.До будь-якого прийому потрібно спеціально готуватися і тим, хто запрошує (господареві), і запрошеним (гостям). Чим чисельніший прийом, тим раніше слід запросити гостей, щонайменше за 10 днів.
Залежно від учасників, на честь яких влаштовують свято, а також події, яка стала приводом для організації урочистостей, прийоми поділяють на офіційні та неофіційні. Офіційними вважаються прийоми, коли запрошені особи пов’язані між собою службовою діяльністю. Вони подібні до дипломатичних прийомів і влаштовуються на честь прибуття глави іноземної держави або дипломатичних представництв та інших офіційних представників бізнесових кіл. Нагодою для них можуть бути національні і державні свята, ювілейні дати, а також конгреси, симпозіуми, конференції, відкриття або закриття міжнародних виставок, підписання договорів, торгових угод тощо. Неофіційні прийоми організовуються з приводу загальних, товариських подій, сімейних свят та інших традиційних урочистостей.
У дипломатичній та діловій практиці основними видами як офіційних, так і неофіційних прийомів є: келих вина, келих шампанського, перший сніданок, другий сніданок, обід, обід-буфет, вечеря, "а-ля фуршет", коктейль, "жур фікс" ("jour fix"), а також малі прийоми — чай та кава.
Прийоми поділяються на денні та вечірні, а також на прийоми з розміщенням за столом і без нього. Денними прийомами вважаються келих вина або келих шампанського, перший сніданок, другий сніданок. Усі інші належать до вечірніх. Прийоми такого типу набувають усе більшого поширення, оскільки це вимагає менших затрат часу на їхню організацію і проведення. Згідно з міжнародною практикою, найбільш почесними видами прийомів є сніданок і обід. Денні. Келих шампанського. Цей вид прийому, як правило, починається о 12-й годині і триває приблизно годину. Його організовують з нагоди національного свята, у зв’язку з від’їздом посла, з нагоди перебування іноземної делегації, відкриття національної виставки, після підписання міждержавних документів. На таких прийомах, крім шампанського, гостям можуть запропонувати вино, соки, мінеральну воду. Закуски є необов’язковими, але якщо вони і подаються, то тільки у вигляді канапок. Закуски і напої розносять офіціанти. Форма одягу — повсякденна. Келих вина. Прийом, аналогічний келиху шампанського. Назва наголошує на особливому характері прийому. Як келих шампанського, так і келих вина можуть мати місце і у вечірні години. Так, келих шампанського було організовано після підписання міждержавних документів під час візиту до Києва Президента Вірменії у липні 1997 року (після 19-ї години), а прощальна бесіда та келих вина — перед відльотом президента Німеччини на батьківщину у лютому 1998 року (о 19-й годині).
Вечірні. Коктейль. Починається о 17.00—18.00. Тривалість прийому — близько 2-х годин. Проходить він стоячи. На запрошенні вказується час початку і закінчення (17.00— 19.00, 18.00—20.00). Гості можуть приходити і йти в будь-який вказаний час. Нормальним вважається перебування на прийомі до 1,5 години.
"А-ля фуршет". Проводиться у ті ж години, що й коктейль (17.00—19.00 або 18.00—20.00). Формальна відмінність між ними полягає в тому, що на коктейлі, зазвичай, подається більше напоїв і менше закуски, а на фуршеті — напоїв не менше, а закусок значно більше. Однак, зараз на практиці намагаються поєднати ці прийоми. Гостям пропонується великий вибір напоїв і сервіруються фуршетні столи з різноманітними закусками.
Ранкові. Денні. Перший сніданок. Як правило, такий сніданок дається від імені міністра закордонних справ і триває з 8-ї до 9-ї години ранку. Можлива організація його і від імені глави держави.
Другий сніданок. Традиційно так називали прийоми, які починалися, як правило, о 12.30 або о 13.00 і закінчувалися о 15.00. У сучасній практиці української дипломатії сніданки орієнтовно тривають з 11.30 до 13.00.
Обід — це найбільш почесний вид прийому. Він звичайно починається в проміжку між 19.00 й 21.00.Стіл накривають білими скатертинами. Накрохмалені білі серветки кладуть на тарілочки для хліба.Столи ставлять у вигляді букви "П" або "Т". Почесні місця за урочистим столом завжди обернені лицем до вхідних дверей або, якщо це неможливо, до вікон, що виходять на вулицю. Стіл прикрашають квітами і холодними закусками, декорованими овочами. Вибір холодних закусок невеликий — по одній рибній і м’ясній страві та овочеві салати. Після закусок подають бульйон з грінками, потім — м’ясну страву. Обід закінчують десертом, до якого забирають весь посуд, столові прилади й чарки, які були призначені для попередньої їжі.
Вечеря починається о 21.00 і пізніше. Від обіду відрізняється лише тим, що на вечері, як правило, не подають суп. Інколи, особливо під час візиту глави держави або іншої високоповажної особи, для гостей влаштовується коктейль (уже не з метою подання нових закусок, а скоріше задля забезпечення можливості провести бесіду).
Гуманітарний чинник у світовій політиці
Тема 1 : Класифікація війн. Справедлива та несправедлива війна. Організації, що займаються проблемами вирішення війни. Ісламський тероризм.
Лекція 1.
Семінарські заняття :
Реферати :
Тема 1 : Класифікація війн. Справедлива та несправедлива війна. Організації, що займаються проблемами вирішення війни. Ісламський тероризм.
На наші голови не падають бомби, люди не вмирають у бойових діях, нам здається що навколо панує мир, спокій і благодать. Та це не так. Війна йде, а розпочалась вона ще тисячу років назад. Філософський словник визначає, що - війна це спосіб розв'язання антагонічних суперечностей між двома націями чи класами. Згідно класифікації поданої редактором журналу "Перехід IV" Ігорем Каганцем у статті "Мова і Війна", людство протягом свого існування виробило сім основних видів бойових дій : - Силове протистояння, Економічна війна, Прихований геноцид, Організаційна війна, Інформаційна війна, Хронологічна війна та Духовна війна. Війна́ — складне суспільно-політичне явище, пов'язане з розв'язанням протиріч між державами, народами, національними і соціальними групами з переходом до застосування засобів збройної боротьби, що відбувається у формі бойових дій між їх збройними силами. Це специфічна форма вияву соціальних відносин, у якій домінує збройна боротьба як продовження політики, що підпорядковує своїм цілям усі сфери суспільного життя. Аналізуючи соціально-політичну сторону війни, замість класової складової А. Клименко вводить поняття „національні інтереси”, яке пов’язується з класовими інтересами або інтересами політичних еліт, однак має більш опосередкований характер порівняно з традиційною оцінкою суто класової спрямованості війн. Приміром, російський дослідник В. Насіновський локальні війни відносить до конфліктів середньої і низької інтенсивності і пропонує наступну класифікацію.
1. Територіальні конфлікти: а) прикордонного характеру; б) збройного зіткнення в суперечці за оволодіння конкретною територією.
2. Міжетнічні, міжобщинні, міжплеменні, міжконфесійні конфлікти („війни несхожості”: „ми – вони”, „війни старшинства”).
3. Економічні війни – які перейшли в стадію збройного протистояння і зіткнення, конфлікти в боротьбі за сфери економічного впливу, ринки збуту, шляхи транзиту, в тому числі міждержавні, регіональні, транснаціональні мафіозні „розборки”.
4. Громадянські війни – боротьба класів, соціальних і політичних угруповань за владу, за домінування в суспільстві, повстання проти диктатури, певного політичного режиму.
5. Сепаратистські війни – результат „суверенізації” новоутворень, намагань вийти з-під контролю „метрополії” („неоантиколоніалізм”).
6. Ідеологічні війни – (війни вільнодумства: комуністичного - капіталістичного, комуністичного - фашистського, геноцид на расовому, національному, конфесійному грунті).
7. „Несамовиті рухи” – війни з невизначеною мотивацією, серії терористичних і диверсійних актів з метою залякування, війни псевдореволюційних угрупувань за принципом „проти всіх”.
8. „Війни національних інтересів” (захист політико-економічних інтересів державами-гегемонами в різних точках земної кулі під виглядом захисту демократичних цінностей і підтримання світового порядку).
9. „Війни (операції) з підтримання миру” – захист демократичними країнами, регіональними союзами або світовою спільнотою політико-економічних інтересів і демократичних цінностей, які відповідають загальноприйнятим стандартам світового порядку.
10. Війни-казуси – локальні, як правило короткочасні, навмисні або ненавмисні зіткнення військових підрозділів і об’єктів, які належать різним країнам і перебувають в режимі бойового чергування, плавання, польоту, прикордонного дозору тощо.
Останнє десятиліття характеризується тим, що релігійний чинник воєнних конфліктів присутній в більшості з них. Конфлікти, де релігія відіграє дуже серйозну роль у процесі політичної та військової мобілізації, жевріють або палають у різних куточках планети. Це зумовлює потребу подальшого вивчення релігійних феноменів та їх вплив на війну. Концепція «справедливої війни» виникла в Середньовіччі. Хоча радянські джерела 1 стверджують, що її передумови закладені ще творами Августина Блаженного (354-430) 2, проте насправді папа Стефан ІІІ (752-757) вперше в 753 році в посланні магнатам-франкам використовує словосполучення «справедлива війна» 3. Він прирівнює до мучеництва (що є одним із шляхів набуття святости) смерть заради рятування папи. Августин же майже через вісім століть після нього (не виключено, що після розмірковувань над епохою хрестових походів (1096-1291)) і Тома Аквінський (1225-1274) – обоє пишуть про вимоги до війни, щоб вона могла мати справедливий характер з точки зору Церкви. Принциповим є те, що справедлива війна – це лише оборонна війна. Основні положення Августина, що стосуються війни:
У Гроція ми зустрічаємо розділення війн на справедливі і несправедливі. Справедливою визнається війна, що є відповіддю на правопорушення. Наприклад, Гроцій вважає оправданими воєнні дії, вживані народом з метою самооборони і захисту свого надбання. Такі війни, як вважає вчений, не суперечать природному праву, адже передбачливість і піклування про самих себе не суперечать природі суспільства.
До несправедливих війн Гроцій відносить насамперед війни загарбницькі. Він вважає неправомірними напади, що здійснюються одними державами проти інших із егоістичних міркувань власної користі, заради оволодіння чужими родючими землями та іншими багатствами, з метою підкорення і обертання на рабів іншоплеменних народів всупереч їхньої волі. Не можна вважати проавомірними і військові дії і в деяких інших випадках, коли, наприклад, до них звертається якась держава через "непевне побоювання" зростаючої могутності сусідів, котрі нічим не виказують своїх агресивних намірів.
Роль міжнародних організацій у вирішенні міжнародних спорів . Однією з особливостей міжнародного права є відсутність міжнародних інститутів, які б забезпечували у примусовому порядку виконання його норм. Тому головна роль у цій справі належить самим суб’єктам правовідносин, які діють самостійно, індивідуально або об'єднуються у відповідні міжнародні організації. Проблема вирішення спорів у суспільстві лишається актуальною впродовж усього існування людської цивілізації, її гострота особливо відчувається у перехідні та переламні моменти історії. Очевидно, що кардинальне поліпшення міжнародних відносин неможливе без виходу економік країн з кризи, але на конфлікти, які виникають у суспільстві, слід реагувати негайно. Головну роль в урегулюванні спорів має відігравати держава – як сторона конфлікту, або як посередник чи арбітр. Отже, можна констатувати, що у випадку виникнення конфліктної ситуації важливу роль відіграє створення сприятливих умов для того щоб він не набрав агресивної форми та руйнівних масштабів, а став предметом обговорення у раціонально організованому переговорному процесі.
Норми багатьох міжнародно-правових актів, спрямовані на правове забезпечення виконання міжнародних зобов'язань, закріпились у Статуті ООН, а принциповою основою сучасної системи мирних засобів розв'язання міжнародних спорів є міжнародно-правовий принцип мирного їх врегулювання, розвинутий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Хартії економічних прав і обов’язків держав 1974 р. та наступних міжнародно-правових актах.
Відповідно до Розділу VI Статуту ООН мирними засобами розв'язання спорів між державами є: проведення переговорів, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів, а також будь-які інші мирні засоби за вибором сторін. Треба наголосити, що Статут ООН, окрім спорів, згадує ще й про ситуації, продовження яких може загрожувати миру й безпеці та пропонує шляхи їх вирішення, а отже, він не обмежує сторони у виборі засобів для мирного розв'язання спорів. Основним критерієм вибору таких засобів є характер самого міжнародного спору. У Хартії економічних прав і обов'язків держав (прийнята в 1974 р. на 29-й сесії Генеральної Асамблеї ООН) зафіксовано, що жодна держава не може застосовувати стосовно іншої або заохочувати використання економічних, політичних або яких-небудь інших заходів примусового характеру, спрямованих на ущемлення суверенних прав або отримання із цього якої-небудь вигоди. Питання правового захисту врегульовано і в окремих конвенціях.
З розвитком у мусульманських суспільствах атрибутів примітивної демократії виникає казус демократії до влади зумовлений приходом антизахідних фундаменталісько–ісламських рухів, що мають в потенціалі таку силу, як міжнародний терористичний рух, популярний в ряді країнЗважаючи на сучасне становище на Близькому Сході, ескалацію напруження в світі, пов'язаного з всесвітнім рухом, ми спробуємо довести не актуальність проблеми міжнародного ісламського тероризму, а висвітлити її витоки та еволюцію. Ідеї тероризму:
1.Священна війна – джихад трактується як боротьба з зможними, білими людьми, можливість сприяти і бути виконувачем настанов Аллаха.
2.Тероризм – ідейно політична і соціо–економічна боротьба окремих верств чи групи людей задля задоволення власних меркантильних інтересів засобами насилля, примусу, залякування, вимагання іншими діями незаконного антигуманного характеру із непередбачуваними наслідками.
3.Ідейний тероризм – боротьба психологічно–структурованої групи з будь–чим прозахідним європейським, російським, американським елементом задля попереднього приниження силою думки і вищості однієї цивілізації, культури над іншою з подальшим кровопролиттям до виснажливого конфлікту локального характеру з мізерними шансами на мир. Виняток становлять лише війни 1973 – 2000 років.
4.Ісламський вид боротьби за правду та істину (ісламський тероризм) – шлях специфічних ударів арабів під прикриттям мирного населення і жертв з обох боків під виглядом фундаменталізму .За сучасними визначеннями прихована ідея реінкарнації істинного мусульманства. Згідно Б.Еджевіта країни Заходу не дали потрібних контактів, тим більше їхня ідеологія не сприяла модернізації ісламського світу. В цьому проявляється ідея неспівпадання психологій Сходу та Заходу.
5.Ідея усунення прозахідних режимів.
Аль-Каїда — міжнародна організація ісламських фундаменталістів з розгалуженою мережею філій в багатьох країнах світу. Змогла встановити контроль або повністю підпорядкувати безліч незалежних терористичних груп, що раніше діяли незалежно одна від одної.
Походження організації безпосередньо пов'язане з діяльністю бен Ладена. Почав бойову і політичну діяльність в Афганістані в 1979 р. На власні кошти, використовуючи мережу "Мактаб аль-Кідамат" , вербував по всьому світу і навчав добровольців, охочих взяти участь в джихаді проти СРСР. ЦРУ США підтримувало матеріально і технічно афганську опозицію. У 1988 р. Ладен з числа ветеранів афганської війни створює Аль-Каїду. У лютому 1998 р. бен Ладен заявив, що на базі Аль-Каїди створюється Міжнародний ісламський фронт Джихаду проти євреїв і хрестоносців, що проповідує ідеї Глобального Джихаду Салафі. У цей період Аль-Каїда діяла в тісній співпраці з єгипетським терористичним угрупуванням Єгипетський Ісламський Джихад. У червні 2001 р. партнерство було остаточно оформлене, коли на базі двох організацій було створено нове угрупування.
Діяльність:проведення терактів, створення нових ісламських (ісламістських) організацій і радикалізація тих, що вже існують.
Завдання:
Головний орган — рада (шура).
Тема 2. Сучасний стан міжнародного гуманітарного права : розвиток і криза.
Лекція 1
Семінарські заняття :
Тема 2. Сучасний стан міжнародного гуманітарного права : розвиток і криза.
Гуманітарні кризи в далеких африканських країнах Руанді та Сьєрра-Леоне, у більш наближених до кордонів України — автономному краї Косово (Югославія) та невизнаній республіці Чечні-Ічкерії (Росія) стали «знаменними» подіями кінця XX-го століття з багатьох точок зору: морально-правового змісту нового розуміння державного суверенітету, ефективності «силового» вирішення назрілих етнонаціональних конфліктів, інтелектуальної спроможності спільноти долати антигуманні виклики при поширенні різних форм соціального насильства, в умовах масових порушень прав і свобод людини. Не менш тривожними є й духовні наслідки кризи: сугестивний настрій поширився і на тих, хто не бере безпосередньої участі у збройній боротьбі, а звична індиферентність пересічного обивателя по відношенню до страждань сотень тисяч біженців доповнює чисельні прояви гуманітарної кризи.
Фахівці вважають, що сучасне суспільство зіштовхнулось із проблемою інтелектуальної недостатності тих, хто, визначає орієнтири світової політики, спрямованої на вирішення конфліктогенних ситуацій. Глобальні процеси набули непередбачуваного динамічного характеру, а світова політика не позбавилась застарілих підходів при спробі адекватного реагування на нові виклики людству. Міжнародні конфлікти здебільшого стали розвиватись не згідно логіки лінійних процесів, а наближатись до тих, що потребують нових сінергетичних вимірів, поширюватись по законах теорії нестабільності — спрогнозувати, передбачити їх наслідки на рівні повсякденного розуму, «здорового глузду» майже неможливо. Так, у вищезгаданій кризі в Руанді у збройному кривавому конфлікті зійшлись представники народностей хуту і тутсі, етнокультурні розбіжності якими знайти нелегко: релігійні вірування і мова народностей однакові, а серед звинувачених опинились священнослужителі, носії миротворчих ідей. За таких умов незрушеними дороговказами залишаються універсальні гуманітарні надбання людства: міжнародне гуманітарне право і право прав людини, мораль і совість суспільства, культура миру і «правила війни».
Ситуацію з контроверзою «гуманізм і збройні конфлікти» в сучасних умовах характеризують у термінах «гуманітарна катастрофа», «гуманітарна криза», «гуманітарні акції» і т.ін. Вони нагадують повідомлення з місць глобальних катастроф. Є ще один чинник загострення гуманітарної ситуації. Втрата гуманістів, яскравих особистостей з життєвим прикладом служіння гуманітарним ідеалам, якими були Анрі Дюнан, Френсіс Лібер, Альберт Швейцер також виступає одним з особистісних причин ускладнення процесу гуманізації війн.
Морально-правові проблеми гуманітарних криз також висвітлились з усією гостротою. Норми бойової моралі відійшли ще на більшу відстань від вимог гуманізму: застосування «точної зброї» позбавило командира від вагань вибору найбільш доцільних засобів застосування зброї з точки зору поєднання правил гуманності і приписів військової необхідності, а до чеснот вояка більше не відносяться лицарські правила «рівних шансів». Якщо під час Другої світової війни проводились заборонені правом і мораллю медичні експерименти у концтаборах над здоровими полоненими , тобто мали якийсь «сенс», то тепер у Сьєрра-Леоне зафіксовані табори з «ампутантами» — цивільними особами, що скалічені виключно з антилюдяних мотивів. Розстріл молодого сербського офіцера з нареченою на східцях церкви, масові знущання над жінками-мусульманками під час югославської кризи 1994-1995 pp. стали полюсами взаємної безглуздої ненависті.
Навіть пошуки адекватної назви гуманітарної правової доктрини :»право війни», «право під час збройних конфліктів», «міжнародне гуманітарне право» віддзеркалюють складні внутрішні процесі цієї галузі міжнародного права. І в новішій монографії з міжнародного гуманітарного права, виданій на теренах України останнім часом, Л. Тимченко констатує, що в науці міжнародного права вищеназвана галузь не має усталеної назви.
У статті 38 Статуту Міжнародного суду, який є невід'ємною частиною Статуту ООН, вказано, що під час роботи суд застосовує «доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй у якості додаткових засобів для визначення правових норм». Це також система цілісних поглядів і концепцій щодо сутності, змісту, місця МГП у системі права, його регулятивних можливостей в сучасному світовому порядку. У вузькому значенні під доктриною розуміється сукупність загальнотеоретичних підходш до принципових проблем міжнародного права, що міститься у класичних наукових працях юристів-міжнародників. При усвідомленні і розтлумаченні в системі освіти вони можуть включатись у міжнародно-правову культуру суспільства. Головним завданням правових доктрин є знаходження фундаменту права («людська природа» у натуралістів; «воля» у волюнтаристів; «результат процедури» у позитивістів, «гуманізм» в доктрині права прав людини), у також формуються нові правила регулювання міжнародних взаємин, які мають стати нормами міжнародного права за умов визнання міжнародною спільною. У сучасному світі значення правових доктрин не зменшується, хоча наука міжнародного права і озброєна усталеною системою принципів, норм, приписів.
Не може не турбувати міжнародно-гуманітарна криза на нерегіональному рівні. Громадянська війна у Колумбії, яка точиться п'яте десятиріччя, перманенті виступи партизан у Мексиці, масові порушення прав людини у країнах Карибського басейну демонструють з одного боку неусталеність регіональної латиноамериканської гуманістичної традиції (вона буде проаналізована у дев'ятому розділі робити) і низьку ефективність латиноамериканських миротворчих інституцій. З іншого боку, підсилюється «корисливий» інтернаціональний мотив багатьох регіональних збройних конфліктів.
Очевидно, звернення до регіональних особливостей гуманізації збройної боротьби слід проводити у поєднанні з врахуванням «релігійного фактору».