Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1)Цілі, завдання та напрямки раціонального природокористування
Проблеми природокористування завжди були важливими для людства, але найбільшої актуальності вони набули в наш час, коли господарська дія-льність людини викликала великі зміни природного середовища на всій пла-неті. Пояснюється це різким збільшенням чисельності населення Землі, над-мірним використанням природних ресурсів і наслідками науково-технічної революції. Тому все повніше усвідомлюється необхідність глобального вирі-шення проблем раціонального природокористування, на науковій основі.
Наукові основи природокористування необхідно розробляти, виходя-чи з принципів раціонального використання природних ресурсів, основних положень екології і вчення про біосферу та комплексних розробок щодо оптимального розміщення продуктивних сил. Спочатку потрібно опрацю-вати загальну теорію раціонального природокористування, що Грунтується на пізнанні об'єктивних законів історичного розвитку процесу взаємодії природи і суспільства, з метою передбачити і оцінити наслідки такої взаємодії
не тільки в найближчий час, але й у віддаленій перспективі. В цьому разі необхідно враховувати великі і малі економічні, соціальні і природничо-те-хнічні проблеми, масштаби і інтенсивність господарського освоєння при-родних ресурсів, взаємовідносини людини з природою, раціональне розмі-щення міст і населених пунктів.
Основним завданням раціонального природокористування є:
• збереження та підвищення продуктивності і цінності природних ресурсів;
• забезпечення раціонального їх використання і розширеного відтво-рення, а також збереження природних умов і ресурсів, необхідних для постачання сировини й енергії народному господарству;
• поліпшення умов праці та відпочинку людей;
• збереження типових і унікальньіх природних комплексів, визначних об’єктів живої і неживої природи.
Розрізняють чотири основні напрями (форми) природокористування: еколо-гічний, ресурсний, заповідний, соціально-економічний та міжнародно-правовий.
Екологічний напрям спрямований на поліпшення природного сере-довища. Головним завданням цього напряму є збереження оптимальних екологічних умов великих міст, населених пунктів, рекреаційних зон.
Ресурсний напрям опрацьовує основи раціонального природокорис-тування, яке базується на принципах збереження й підвищення ресурсного потенціалу та раціонального використання природних багатств.
Заповідний напрям охорони природи має на меті виявлення заповід-них територій і створення заповідників, заказників, пам'ятників природи, природних і націнальних парків, інших природних комплексів рекреацій-ного характеру та захисних екосистем.
Соціально-економічний і міжнародно-правовий напрями охорони природи полягають у розробці соціально-економічних форм регулювання взаємодіі суспільства і природи та забезпечення розширеного відтворення природних екосистем в умовах науково-технічної та інформаційної рево-люцій в інтересах сучасного і майбутніх поколінь.
2) Науково-технічний та інформаційний прогрес і економіка природокористування.
Однією з проблем сучасної економічної теорії є необхідність включення екологічних цінностей і чинників в число економічних категорій. Проблема має давню історію. Із усіх цінностей навколишнього світу марксистська політекономія допускала в коло економічних категорій тільки продукти людської праці. Це створювало труднощі для теоретиків природокористування і навіть служило перешкодою для встановлення цін на відновлювані природні ресурси. Труднощі виникали з того, що з позицій здорового глузду умови, за яких в навколишньому середовищі опиняється більше сонячного світла і тепла, більше чистої води, свіжої зелені, світла і тиші, мають не тільки підвищену цінність, але і цілком реальну підвищену вартість, хоча на наявність всього цього не була витрачена людська праця.
Для подолання цих труднощів застосовувалися різні логічні конструкції. Говорили, що природа мовчки і незримо трудиться разом з людиною і за людину, відтворюючи ґрунт, запилюючи квіти, поставляючи ліки і ін. Про відновлювані ресурси, такі, наприклад, як сонячна енергія, вважалося, що вони лежать за межами економічних оцінок і, отже, за межами уявлень про національне багатство. Але людина готова заплатити за житло, розміщене на сонячній стороні, більшу ціну за умови рівності інших якостей. Економістам добре відома "температурна рента" і цілком певна залежність вартості життя від географічної широти.
Подібні складності знімаються, якщо відмовитись від догм трудової теорії вартості. Положення, згідно якому вартість означає упредметнену в товарі працю і нічого більш, виключає з розгляду категорію корисності. В усій трудовій теорії вартості яскраво виражений витратний характер і він попросту суперечить фактам навіть у вузькому економічному значенні.
Насправді ж вартість як цінність є підсумком синтезу результатів і витрат, що виражає єдність всіх відтворюваних і невідтворюваних ресурсів, зокрема природних ресурсів і екологічних умов. Не існує ніякої вартості, що не містить екологічного єства або в створенні якої в тій чи іншій формі не беруть участь умови і чинники навколишнього середовища. Якщо навіть наполегливо залишатися в шорах трудової теорії, то все одно не існує праці зовні її біологічної природи і екологічної обумовленості.
Введення екологічних чинників в число економічних категорій розширює сферу складових сучасного варіанту теорії економічної рівноваги і реанімує концепцію граничної корисності. Ще Адам Сміт (1723-1790) задавався питанням: якщо вартість залежить від корисності, то чому блага, що мають вищий корисний ефект (наприклад вода і повітря), цінуються, як правило, вельми низько або взагалі не мають вартості, тоді як блага, користь яких з погляду природних потреб людини не очевидна (діаманти і ін.), мають дуже високу цінність? А. Сміт не знайшов рішення цього парадоксу і тому апелював до витрат праці. А вслід за ним те ж зробили Д. Рікардо і К. Маркс. І хоча безперечно, що запас прісної води на Землі представляє нескінченно більшу цінність, ніж світовий запас алмазів, проте і дотепер екологічні чинники вважаються неекономічними і нічого не коштують.
Драматизм сучасної епохи полягає в тому, що концепція граничної корисності стає все більш застосовуваною до стану біосфери і до планетарних запасів ґрунтів, лісів, прісної води і навіть повітря, тобто до тих ресурсів, які завжди вважалися дармовими або вільними благами. Вони набувають все реальнішу вартість для людства.
Традиції і закони макроекономіки склалися в епоху, коли загальна дія людської діяльності на навколишнє середовище не перевищувала меж самовідновного потенціалу екологічних систем. Науково-технічний прогрес в суспільстві створив іншу ситуацію: за багатьма параметрами антропогенне навантаження перевищило межу стійкості і природних комплексів, і екосфери в цілому. Економічне зростання, визначуване пропозицією і стимуляцією попиту на вторинні засоби споживання, призвело до того, що під загрозою виявилися природний базис життєзабезпечення і можливість задоволення первинних потреб людини. В епоху науково-технічного прогресу людство вийшло на один з найважливіших рубежів в своїй історії, що вимагає разом із зміною демографічної ситуації і зміни парадигми економіки, її структури і функціонування. За умов науково-технічної та інформаційної революцій необхідний перехід на новий рівень матеріальної культури, сумісної і збалансованої з низьким природним потенціалом планети. Людське співтовариство повинне усвідомити, що занадто зарвалося в своїй природопідкорюючій експансії. Суть нової стратегії не має альтернативи: необхідно підкоритися екологічному імперативу і гідно відступити на нижчий кількісний рівень, але при цьому піднятися на вищий якісний рівень.
Таким чином, однією з головних умов епохи науково-технічного прогресу є екологізація економіки. Екологізація економіки - найважливіша вимога сучасності - означає більш різнобічний і разом з тим системний підхід до навколишнього матеріального світу, усвідомлення ролі та значення природи в житті людини. Екологізація економіки - необхідна умова і одночасно головна складова сталого розвитку. По суті вона означає екологізацію всього соціально-економічного устрою і націлена на зниження природоємкості виробництва.
Головні складові екологізації економіка: o включення екологічних умов, чинників і об'єктів, зокрема ресурсів,
що поновлюються, в число економічних категорій як рівноправних з
іншими категоріями багатства;
o формування інтернаціонального і міжрегіональних ринків екологічних цінностей і чинників навколишнього середовища;
o перехід на нову систему ціноутворення, що враховує екологічні чинники, збитки і ризики;
o істотне розширення і уточнення системи платності природокористування;
o підпорядкування економіки природних ресурсів і економіки виробництва екологічним обмеженням і принципу збалансованого природокористування;
o перехід виробництва до стратегії якісного зростання на основі технологічного переозброєння під еколого-економічним контролем;
o відмова від затратного підходу до охорони навколишнього середовища і включення природоохоронних функцій безпосередньо в економіку виробництва;
o відмова від диктату пропозиції і штучної стимуляції вторинних факультативних потреб;
o зменшення надмірності асортименту товарів при посиленні екологічного контролю їх якості;
o зміна і еколого-економічна орієнтація структури потреб і стандартів добробуту.
Екологізація економіки, зумовлена науково-технічним прогресом та його результатами, супроводжується переміщенням центру економічного аналізу з витрат і проміжних результатів на кінцеві результати економічної діяльності і далі на прогнозовані тенденції розвитку. Головним об'єктом реалізації стратегії екологізації економіки і головним структурним осередком економіки повинна стати еколого-економічна система
3)//11)Госпрозрахунковий механізм раціонального природокористування та охорони навколишнього середовища.
Зайнявши ведуче місце у світі по масштабах експлуатації природних ресурсів і порушенню середовища існування (видобуток корисних копалин, вирубка лісів, викиди шкідливих речовин у навколишнє середовище тощо), по величині доходу на душу населення наша країна виявилася далеко позаду країн з розвиненою ринковою економікою. Тому метою здійснюваної в даний час радикальної економічно реформи є створення необхідних економічних умов для ефективного рішення соціальних проблем, до числа яких відноситься і забезпечення екологічної безпеки.
Світовий досвід показує, що ринковий механізм забезпечує більш сприятливий "клімат" для раціонального природокористування, ніж жорсткий адміністративний примус. Ринковий механізм ціноутворення несумісний зі штучною дешевизною природних ресурсів, що культивується адміністративно-командною системою. Закони ринку диктують більш високий рівень цін на природну сировину і матеріали щодо цін кінцевої продукції. Ринковий механізм розширює межі прибуткових вкладень заощадження природних ресурсів з ростом їхньої дефіцитності, чим і пояснюються досягнення країн з розвиненою економікою в області зниження природомісткості суспільного виробництва.
Разом з тим, при оцінці можливостей і умов використання ринкових інструментів для рішення екологічних проблем варто виходити з того, що одне з найважливіших соціальних благ сучасності - екологічна безпека - є колективно споживаним благом. Неможлива власність будь-якого виду на екологічну безпеку, як таку, і тому не може існувати ринок екологічної безпеки подібно ринку землі, нафти, капіталу й інших матеріальних благ. Більш того, конкурентна боротьба на ринках традиційних благ спонукає підприємців приносити в жертву екологічну безпеку, заощаджувати на природоохоронних витратах заради одержання прибутку.
Цілком закономірно, що в міру загострення екологічних проблем, починаючи з 70-х років, в усіх країнах з розвиненою економікою почали створюватися і підсилюватися централізовані адміністративні системи керування охороною навколишнього середовища (командно-контрольні системи, за американською технологією).
Спочатку ці системи базувалися на законодавчому обмеженні шкідливих впливів на природу, його жорсткості під тиском суспільних ("зелених") рухів, державному формуванні і контролі за такими впливами і використанні різного роду санкцій до порушників природоохоронного законодавства. Розширювалися масштаби безоплатного державного субсидування природоохоронної діяльності. Економічні стимули (пільги по податках, кредиту, амортизації тощо) відігравали другорядну роль.
Однак, по мірі зростання витрат на охорону навколишнього середовища стала виявлятися їхня мала ефективність, слабка, у порівнянні з іншими сферами господарювання, сприйнятливість природоохоронної діяльності до досягнень НТП, недостатність "силових" методів охорони природи і необхідність їх підкріплення могутньою системою економічного стимулювання. На порядок денний у США та інших країнах з розвиненою ринковою економікою постало завдання перетворення існуючих у цих країнах переважно адміністративних систем керування охороною природи в комплексні адміністративно-суспільно-економічні системи. Відзначна риса таких систем - широке використання економічних (ринкових) регуляторів для заохочення підприємницьких ініціатив у раціоналізації природовикористання при збереженні і зміцненні державного і суспільного контролю і нормування в області навколишнього середовища.
У сфері виробництва і присвоєння традиційних господарських благ ринкові механізми вирішують триєдину задачу - що робити, як робити, кому реалізувати зроблену продукцію і послуги. У сфері ж охорони природи "компетенція" ринку звужується до вибору найбільш економічних і надійних засобів досягнення екологічних імперативів - соціально-гарантованих рівнів екологічної безпеки. Встановлення ж цих імперативів, їхньої динаміки і розподіли між реципієнтами (групами населення, природними об'єктами), так саме як і державне гарантування виконання екологічних імперативів-задачі, розв'язувані за допомогою адміністративно-суспільних методів керування. Включення економічних регуляторів у систему керування екологічною безпекою - нова справа не тільки ля нас, але і для країн з багатим досвідом ринкового господарювання. В зв'язку з цим вивченню економіки охорони навколишнього природного середовища приділяється сьогодні велика увага.
Економіка охорони навколишнього середовища безпосередньо взаємодіє з природничими, філософськими, технічними, правовими, гігієнічними і з усіма економічними науками, втому числі з політичною економією, галузевими економіками, фінансами, кредитом, статистикою, обліком. Вона також пов'язана з економікою промисловості, сільського, лісового, водного господарства, гірничої справи, будівництва, транспорту, шляхового господарства, житлово-комунального господарства, усіма іншими сферами виробничої і невиробничої інфраструктури відповідно до регіональних умов розвитку економіки.
Отже, економіка охорони навколишнього середовища - це особлива сфера соціально-економічних відносин, яка знаходиться у стадії свого становлення і розвитку. Це міждисциплінарна галузь знань, вона передбачає вивчення не тільки економічних аспектів охорони флори і фауни, чистоти атмосферного повітря, ґрунтів, водних, лісових та інших природних ресурсів, а й розробку ефективних заходів щодо забезпечення населення надійними екологічними умовами. Економіка охорони навколишнього середовища - інтегроване поняття, що насамперед орієнтується на якість життя людей і забезпечення їхніх потреб.
Існуючий механізм господарювання щодо охорони і раціонального використання природних ресурсів потребує більшої гнучкості і вдосконалення на основі поглибленого вивчення екологічних закономірностей у біосфері і всебічного розвитку ідей економіки охорони навколишнього середовища відповідно до нових економічних умов.
Система економіки природокористування та охорони навколишнього середовища в нашій країні повинна стати органічною частиною цілісного механізму керування соціально-економічними процесами й орієнтувати народне господарство на екологічно безпечний і стійкий розвиток, при якому забезпечується:
- поліпшення добробуту, умов життя дійсних і майбутніх;
- збереження динамічної рівноваги між усіма компонентами біосфери Землі: літосферою, гідросферою, атмосферою і біотою;
- збереження і відновлення здатності біологічних систем до саморегуляції і самовідновлення.
Головним напрямком досягнення зазначених цілей є структурна перебудова народного господарства, що передбачає раціональне використання природних ресурсів на основі екологічно ефективних і безвідхідних технологій.
Формування економічного механізму керування природокористуванням і охороною навколишнього середовища в умовах переходу до ринку передбачається здійснювати по наступних основних напрямках:
- установлення системи екологічних обмежень по територіях і екосистемах, у рамках яких повинно здійснюватися розвиток і розміщення продуктивних сил, а також економічної відповідальності природокористувачів за порушення екологічних обмежень;
- створення системи економічного регулювання зниження забруднення навколишнього середовища, раціонального використання природних ресурсів, здійснення інвестицій у природоохоронні підприємства;
- удосконалювання ринку екологічних послуг;
- об'єднання і концентрація фінансових, матеріальних і інтелектуальних ресурсів союзних республік з метою економічно ефективного рішення екологічних проблем.
У самому загальному виді контури економіки охорони навколишнього середовища можуть бути окреслені в такий спосіб.
Соціальне гарантування екологічної безпеки повинне базуватися на кількісно визначених екологічних імперативах - поточних (короткострокових) і цільових, що характеризує сучасні наукові уявлення про максимальну екологічну безпеку комфортності) навколишнього середовища по соціально-екологічній безпеці повинне забезпечити поетапне наближення поточних екологічних імперативів до цільового.
Для формування соціально справедливої й економічно прийнятої траєкторії руху до цільових екологічних імперативів необхідна градація рівнів екологічної безпеки по ступені їхньої соціальної прийнятності. Практично мова повинна йти про стандартизовану класифікацію стану навколишнього середовища і природних ресурсів до відповідного рівня небезпеки (допустимості).
Неприпустимість порушення (перевищення) поточного екологічного імператива повинна бути соціально гарантована на рівні з гарантіями прожиткового мінімуму й інших стандартів соціального захисту.
Загальноприйняті країною екологічні нормативи - поточні і цільові - повинні оконтурювати область самостійних соціально-екологічних рішень, прийнятих на рівні окремо взятої області. На цьому рівні можуть прийматися і більш тверді екологічні імперативи, однак їхнє соціальне гарантування переноситься відповідно із загальноприйнятого країною рівня на рівень окремо взятої області. Це означає, що досягнення місцевих (обласних) імперативів (у часині перевищуючої загальний рівень країни) забезпечується за рахунок обласних ресурсів і при повній компенсації можливих економічних втрат в інших областях (наприклад, у випадку припинення міжобласних постачань продукції в зв'язку з закриттям екологічно небезпечних підприємств).
Екологічні імперативи повинні стати основою для розробки системи екологічних обмежень на господарську діяльність підприємств і організацій. Як такі обмеження повинні бути прийняті ліміти викидів (скидань, розміщення) забруднюючих речовин у навколишнє середовище і ліміти гранично припустимого використання (вилучення) природних ресурсів по територіях, підприємствам і окремим екосистемам.
Перший вид обмежень являє собою річні об'єми викидів (скидань) забруднюючих речовин по територіях і екосистемах з обліком їхнього поетапного зниження і доведення, в остаточному підсумку, до рівня, що відповідає цільовим екологічним імперативам.
Такі обмеження можуть бути установлені виходячи з екологічної ємності території на основі регіональних екологічних програм.
Другий вид обмежень характеризує гранично припустимий рівень вилучення природних ресурсів, при якому зберігається екологічна рівновага в природних системах.
Ліміти викидів по речовинах, що впливають на глобальні зміни в біосфері, що приймають участь у трансграничному (міжрегіональному) забрудненні навколишнього середовища, повинні встановлюватися на договірній основі (між регіонами (областями), містами та підприємствами). Кількісні значення їх приймаються з урахуванням завдань загальних екологічних програм країни і відповідно регіональних екологічних програм.
По іншим забруднюючим речовинам ліміти викидів встановлюються на республіканському рівні самостійно на основі відповідних екологічних програм.
При складанні угод і договорів, що регламентують умови природокористування, у тому числі екологічні обмеження, повинна передбачатися екологічна відповідальність сторін за виконання прийнятих зобов'язань.
Екологічні обмеження повинні враховуватися при рішенні як поточних, так і перспективних питань, у тому числі при оцінці ефективності проектів будівництва нових підприємств. Якщо в результаті нового будівництва викиди (скидання) забруднюючих речовин перевищать установлені ліміти, то необхідно передбачати зниження викидів на інших підприємствах для того, щоб забезпечити необхідний рівень екологічної безпеки у всій зоні впливу розглянутих підприємств. Додаткові капітальні і експлуатаційні витрати, що необхідні для цих цілей, повинні враховуватися при визначенні економічної ефективності даного будівництва.
Тиск органами державного керування екологічних обмежень до підприємств повинний здійснюватися через систему дозволів (договорів) на природокористування, що містять:
- екологічні умови, за яких допускається господарська діяльність;
- перелік використовуваних ресурсів, ліміти і нормативи їх витрати;
- нормативи платежів за природні ресурси і забруднення навколишнього середовища;
- відповідальність підприємств за порушення вимог і умов, які містяться в даному дозволі;
- штрафні санкції за нераціональне використання природних ресурсів і понадлімітне забруднення навколишнього середовища.
Для проведення ефективної і цілеспрямованої діяльності по організації і координації заходів щодо охорони навколишнього середовища, забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання і відтворення природних ресурсів згідно з чинним законодавством розробляється національна програма. Вона передбачатиме формування принципово пової свідомості і екологічної культури як могутньої екологічної сили, здатної забезпечити гармонію і єдність людей з природою, що може бути здійснено протягом життя кількох поколінь. Виконанню цього завдання мають сприяти:
- розробка і реалізація екологічно обґрунтованої концепції розвитку економіки, яка б передбачала еволюційні структурні зрушення на основі поступового скорочення обсягів ресурсодобувних, енергоємних і водомістких галузей промисловості, перехід на екологічно безпечні технології виробництва;
- скорочення будівництва, не пов'язаного безпосередньо з задоволенням першочергових потреб населення, в містах і регіонах з підвищеним рівнем забруднення навколишнього середовища, здійснення на цих територіях реконструкції і технічного переозброєння діючих виробництв з додержанням жорстких екологічних вимог, розробка нової інвестиційної екологічної політики, пріоритетне спрямування капіталовкладень і матеріально-технічних ресурсів у зони екологічного лиха на будівництво, природоохоронних об'єктів і створення міцної екологічної інфраструктури;
- створення ефективної системи екологічного законодавства;
- екологічна конверсія підприємств військово-промислового комплексу з метою найдоцільнішого використання інтелектуального і виробничого потенціалу у вирішенні гострих екологічних проблем.
Головна мета розробки національної екологічної програми полягає в стабілізації якості навколишнього середовища, сприянні комплексному використанню природних ресурсів у поєднанні з інтенсивним соціально-економічним розвитком і збереженням ресурсів біосфери.
Протягом найближчих років Україна з об'єктивних причин буде обмежена в коштах, які потрібно було б спрямувати на поліпшення стану навколишнього середовища, тоді як здійснення деяких природоохоронних програм і заходів потребує досить значних витрат. У зв'язку з цим належить визначити пріоритетні напрями і проблеми для відпрацювання реалістичних, ефективних і економічно вигідних рішень.
Відповідно до проекту "Національної програми охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів" при виборі пріоритетів мають враховуватись такі основні критерії і чинники:
- погіршання стану здоров'я людей через низьку якість навколишнього середовища;
- втрати в продуктивності, зумовлені збитками або руйнуванням фізичного капіталу і природних ресурсів;
- погіршання стану або загроза біологічному розмаїттю в цілому і, зокрема, лукам, озерам, водоймам, річкам, пасовищам, прибережним і морським екосистемам, лісовим і гірським районам;
- еколого-економічна ефективність природоохоронних заходів
4) Екологічні катастрофи.
Особливу роль у житті людини відіграють надзвичайні ситуації, що виникають під час стихійних лих або техногенних катастроф. Разом із соціальними та економічними збитками надзвичайні ситуації завдають також екологічної шкоди, що відображається в руйнуванні й деградації природних систем, забрудненні повітря, водойм і ґрунтів. У результаті виникають надзвичайні екологічні ситуації. Надзвичайні екологічні ситуації — ті ситуації, що виникають унаслідок раптових природних лих або техногенних аварій і супроводжуються великими збитками. Характерними особливостями цих ситуацій є велика гострота прояву, значні відхилення показників навколишнього середовища від норми (перевищення граничнодопустимих концентрацій (ГДК) забруднювальних речовин у сотні, тисячі й навіть десятки тисяч разів); ураганні швидкості вітру; затоплення селітебних територій (населених пунктів); виникнення катастрофічних селевих потоків та ін.
Звичайно, такі відхилення тривають недовго — години, дні, десятки днів, іноді більше. Потім ступінь гостроти екологічного стану зменшується, хоча може залишатися досить високим. Отже, поняття надзвичайна екологічна ситуація та катастрофічна екологічна ситуація розрізняються тим, що перша триває порівняно недовго, але настає раптово та характеризується виключно високими відхиленнями стану навколишнього середовища від норми, а друга — досить тривала (як правило, роки), але має меншу гостроту прояву.
Надзвичайна ситуація за певних обставин може перетворитися на катастрофічну. Наприклад, ситуація у Чорнобильській зоні. Протягом майже місяця радіаційна обстановка в Чорнобилі була надзвичайною. Після спорудження саркофага викиди радіоактивних елементів різко зменшилися, але забруднення до того часу охопило великі території. Таке високе радіаційне забруднення продовжується вже понад два десятиріччя. За оцінкою спеціалістів, екологічна ситуація в Чорнобильській зоні є катастрофічною.
Таким чином, надзвичайні екологічні ситуації відображаються у порушенні нормального функціонування природних і природно-антропогенних систем, пов'язаних із раптовими природними або техногенними впливами (стихійні лиха, катастрофи, аварії), що супроводжуються соціальними, економічними та екологічними збитками і потребують для ліквідації особливих управлінських рішень (рис. 1.2). Збитки виявляються у загибелі та пораненні людей, погіршенні їх здоров'я, руйнуванні матеріальних об'єктів, структури природних і природно-антропогенних систем, втраті їх природно-ресурсного і екологічного потенціалу. Довготривала надзвичайна ситуація зумовлює формування зони екологічної катастрофи або екологічного лиха.
Надзвичайні екологічні ситуації виникають унаслідок дії трьох основних груп факторів:
— свідомого руйнування природного середовища, походження техніки, погіршення становища економічних об'єктів під час війн і диверсійних актів;
— руйнівних катастроф, які виникають у зв'язку з некомпетентними та помилковими технічними рішеннями (наприклад, Чорнобильська аварія);
— природних стихійних явищ. Той факт, що різко збільшилися їх частота та інтенсивність в останні десятиріччя, спеціалісти пов'язують з антропогенною стимуляцією, що спричинює посилення відхилень природних процесів від нормального рівня коливань.
Економічні збитки, завдані у зв'язку з несприятливими і небезпечними природними процесами та явищами, значно збільшилися. За деякими оцінками, вони зростають швидше, ніж показники світового валового продукту, тобто може бути досягнута межа просторового і технологічного розвитку виробництва за його здатністю компенсувати збитки, які збільшуються, від несприятливих і небезпечних явищ. Первинні процеси, що виникають у природному середовищі внаслідок цих факторів, посилюватимуться або послаблюватимуться залежно від природної обстановки (стійкість ландшафтів, погод ні умови, фаза коливань екосистеми тощо) і соціально-економічних умов (психологічна готовність і неготовність населення до ліквідації наслідків надзвичайної ситуації, технічна оснащеність спеціальних служб, економічні можливості та ін.). Таким чином, надзвичайні екологічні ситуації в більшості випадків мають комплексну природу.
Отже, заходи, спрямовані на запобігання надзвичайним екологічним ситуаціям та подолання, їх можна поділити на два типи: заходи, спрямовані на зниження піддатливості об'єктів небезпечним впливам, і заходи, спрямовані на зниження чутливості об'єктів до небезпечних впливів. У першому випадку здійснюють заходи з метою зовнішнього захисту об'єктів, виключення тих чи інших територій з використання у виробничих цілях тощо. Зниження чутливості об'єктів до небезпечних впливів досягається, насамперед, за рахунок досконаліших технологій, шляхом регулювання технологічних режимів у зв'язку з природними циклами, створення системи дублювання об'єктів, інформаційних систем і систем швидкого реагування.
Екологі́чна катастро́фа — надзвичайно швидка і тому небезпечна деструкційна зміна умов навколишнього середовища глобального чи локального масштабу, яка пов'язана з нанесенням величезної шкоди навколишньому середовищу, загибеллю рослин, тварин і людей.
Чорнобильська катастрофа вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики, як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічним збитком. Радіоактивна хмара від аварії пройшла над європейською частиною СРСР, більшою частиною Європи, східною частиною США. Приблизно 60% радіоактивних речовин осіло на території Білорусі. Близько 200 000 чоловік було евакуйовано із зон забруднення. Чорнобильська аварія стала подією великого суспільно-політичного значення для СРСР. Це наклало деякий відбиток на хід розслідування її причин. Підхід до інтерпретації фактів і обставин аварії мінявся з часом і повністю єдиної думки не існує.
1. Бортничеська станція аерації, що знаходиться у столиці становить загрозу для всієї України. Застарілі технології на станції, куди стікаються каналізаційні відходи зі всього міста, можуть стати причиною масштабної катастрофи як для Києва, так і для всієї України. Нечистоти можуть потрапити до Дніпра, головної водної артерії країни.
2. У Донецьку можлива екологічна катастрофа через зупинку водовідливів на закритих шахтах.
5) Духовна криза.
Крім головних причин деградації довкілля демографічний вибух, виснаження природних ресурсів і дедалі активніше забруднення повітря, води й ґрунтів — є й інші серйозні причини поглиблення екологічної кризи:
занепад духовності;
надзвичайно низька екологічна культура цілих народів і націй;
низький рівень екологічної освіти більшості керівних працівників та урядових чиновників практично в усіх країнах світу;
загальне зниження морального рівня людей за останні десятиліття
Дослідження сучасних соціологів і психологів переконливо свідчать про те, що одна з причин розвитку глобальної екологічної кризи — це криза людського духу. До її проявів належать:
сплеск антисуспільних настроїв, егоїзму, нігілізму, локальних і регіональних збурень у суспільстві;
планетарна епідемія аморальності, злочинності, наркоманії, проституції, тотальної легковажності, бездумності й жадоби швидкої наживи;
деградація особистості в різних її проявах;
зниження культурного й духовного рівня;.
зростання корупції, проявів некомпетентності й непрофесіоналізму у вирішенні національних і міжнаціональних питань
За цих обставин, як гриби після дощу, з'являються (й, на жаль, знаходять численних прихильників і наслідувачів) усілякого ґатунку «пророки», ясновидці, екстрасенси, сатаністи типу керівників сумнозвісного Білого Братства, японської секти Аум синрікьо та ін.
Про страшний занепад моралі, людського духу попереджали видатні релігійні діячі сучасності — Папа Римський Іоан Павло II, Далай-лама, священик Олександр Мень та інші, справедливо вважаючи однією з причин кризи людського духу — занурення в матеріальне, поклоніння не Богові, а Мамоні, відрив від Матері-Природи, нехтування її правилами й законами
Стає дедалі зрозумілішим, що ступінь розвитку цивілізації визначається не кількістю кіловат, які виробляються енергетичними об'єктами, а низкою моральних і духовних критеріїв, мудрістю людей, особливо тих із них, котрі рухають уперед цю цивілізацію. Подальший прогрес людського суспільства неможливий без розвитку культури й етики, підвищення духовності й моралі. Тому найкращі представники науки й культури всіх країн світу сьогодні закликають звернутися до тих життєвих цінностей, які людство виробило протягом тисячоліть, цінностей, закріплених у біблійних заповідях і настановах усіх релігій. Людство мусить переглянути свої життєві позиції й принципи, знову відчути себе невід'ємною частиною Природи й зрозуміти, що духовне здоров'я людини невіддільне від здоров'я Природи. Інакше, як застерігав німецький письменник З. Ленц, може трапитися так, що на надгробному пам'ятнику нашій цивілізації буде написано: «Кожен хотів кращого — для себе». Наше покоління повинне залишити по собі, для своїх онуків і правнуків, не мертві пустелі й отруєні поля, моря, річки й підземні води, а квітучу Землю, континенти й океани, що вирують життям
Аби виконати цю місію, молоді належить оволодіти Законами Природи, які, власне, і є законами нашого виживання. І передусім слід усвідомити істину, котру сформулював 400 років тому великий англійський філософ Ф. Бекон: «Ми не можемо управляти, природою інакше, ніж підкоряючись їй». Необхідні подальші величезні зусилля, аби дії людини стали мудрими, неупередженими й завбачливими. Якщо ж у її поведінці, як і досі, переважатимуть роз'єднаність, антагонізм, пожадливість, то зруйнуються найтонші механізми, котрі підтримують рівновагу сил природи, що оточує нас. І тоді навряд чи в людини залишаться шанси вижити. (Б. Уорд, англійський економіст, політолог).
Уявлення про те, що ресурси природи невичерпні, що все в ній призначене тільки для людини, яка має право панувати над царством живого й неживого, сформувалося в глибокій давнині. Ідея домінування над природою тисячоліттями вкорінювалася в свідомості людей, тому змінити хід їхнього мислення сьогодні — завдання надзвичайно складне. Та якщо людство хоче вижити, його неодмінно треба вирішити в найближчі десятиліття.
Адже ж у давнину на Землі були регіони, де не існувало ворожого ставлення людини до природи, навпаки, все робилося для того, щоб гармонізувати стосунки з нею.
Мешканці Півночі — чукчі-оленярі й нині дбайливо ставляться до природи. Основним кормом для їхнього годувальника — північного оленя — є лишайник ягель. Випасені, витоптані копитами оленів ягельники відновлюються дуже повільно — приблизно через 10 років. Знаючи про це, оленярі кочують тундрою зі своїми стадами, суворо дотримуючись певних маршрутів, і повертаються на використані пасовиська лише тоді, коли вони відновлюються. Кормові ресурси тундри слугували багатьом поколінням оленярів і не втрачали своєї цінності. Зовсім інакше поводяться сучасні «підкорювачі природи», які прийшли в північні краї, — геологи, нафтовики, військові. їх не хвилює, що буде з цими землями завтра. Важкі трактори та всюдиходи безжалісно шматують тундру, розтоптують ягельники, залишаючи в них глибокі колії. З часом ці колії розширюються, бо в місцях знищеного рослинного покриву починає танути вічна мерзлота, утворюються термокарстові болота, а отже, руйнуються тундрові екосистеми.
Мисливські племена чукчів, ескімосів, північноамериканських індіанців та інші ніколи не забивали дичини більше, ніж це було необхідно для їхнього прогодування. Ніколи рука мисливця не могла піднятися на самку звіра з дитинчам. Етнографи описали дивовижно зворушливі обряди, що виконувалися над тушею вбитого ведмедя чи лося: люди просили вибачення в духа звіра за вбивство й пояснювали йому, чому вони змушені були так учинити. Та ось у північноамериканських преріях (у канадських і російських тундрі й тайзі) з'явилися «цивілізовані» колонізатори.
У 1806 р. в преріях від Канади до Південної Дакоти паслося 30 млн. бізонів, і коли ці численні стада рухалися прерією, вона здалеку здавалася чорною. Чужинці розпочали масову безглузду бійню. В бізонів стріляли заради шкури, заради язика (делікатес!), а часто — просто заради спортивного інтересу. З'явилися «чемпіони» зі знищення цих мирних тварин, на кшталт якогось Буффало Білла, котрий застрелив кілька десятків тисяч бізонів. За короткий час Велика Прерія перетворилася на кладовище бізонових скелетів, і вже в 1889 р. від 30-мільйонної популяції залишилося лише близько 1 тис. особин (рис. 1. 2. – Скорочення популяції бізонів на території Північної Америки з 1500 до 1906 р. ).
З'явився новий бізнес — збирання кісток і переробка їх на добриво. Сьогодні бізони мешкають в окремих ізольованих резерваціях і заповідниках індіанців. Зусиллями біологів і товариств охорони тварин їхню чисельність удалося довести до 100 тис. (вважається, що вид урятовано від остаточної загибелі).
Нині наука екологія має набути статусу нової релігії. Лише такий глибокий переворот у свідомості людей допоможе вберегти цивілізацію від деградації й загибелі! Сьогодні людина не вписується у знівечене власними руками довкілля. Протягом усього періоду формування людини як біологічного виду її організм і психіка перебували під потужним впливом космічних сил. Коли ж вогні Всесвіту, шерех прибережних хвиль, шелестіння листя й пахощі квітучих трав уже не сприймаються як невід'ємна частина буття людини, почали стиратися головні риси людської індивідуальності... Більшості людей, які ще не остаточно скам'яніли серед бетону, скла й асфальту, тісноти й грюкоту міст, притаманний потяг до морських берегів, до річки й лісу — до Матері-Природи. Лише зрозумівши природу, людина зрозуміє саму себе. Екологічна етика, що бере до уваги все наше довкілля, стала необхідністю.
Відомий російський учений-еколог, академік М. М. Мойсеєв наголошує, що сучасні стереотипи поведінки й мислення людей неодмінно призведуть до катастрофи. Один із таких стереотипів сформульований у відомому гаслі: «Ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх у неї — наше завдання!» І брали, брали силоміць, не замислюючись про наслідки, будували «світле майбутнє», а тих, хто був незгодний із такими методами будівництва, «перевиховували» або знищували.
Глибокі роздуми великих філософів-космістів М. Ф. Федорова, В. І. Вернадського, П. О. Флоренського про важливість гармонійного розвитку неподільної системи Космос—Земля—Людина підтверджуються в наші дні. Людина тисячі років боролася за своє існування, виживала в епідеміях, голодоморах, у п'ятнадцяти тисячах воєн, які сама ж і розв'язувала, виживала й вірила в краще майбутнє. Заради цього вона розвивала науку, культуру, медицину, формувала нові соціальні системи. І ось через свої хибні моральні принципи, духовне зубожіння, деградацію екологічної свідомості й совісті люди знову опинилися на порозі нового, можливо, найжахливішого етапу напруженої боротьби за своє виживання.
Сучасна людина фактично обожнила саму себе. Та вона — фальшиве божество. Створене нею на Землі — не рай, а кошмар, до якого вона сама адаптується дедалі меншою мірою й який уже не може задовольнити її соціальних, психологічних, духовних і естетичних запитів. (Е. Голдсміт, американський публіцист).
Знову історія нагадала про нерозривні зв'язки між мораллю й соціальним розвитком, про те, що неможливо навіть найкращі соціальні ідеї втілити в життя за допомогою насильства, не звертаючись до розуму, совісті й мудрих порад Природи, що духовна роз'єднаність, аморальність навіть за найвищих досягнень науки й техніки все одно призведуть до кризи, що сьогоднішній комфорт створюється за рахунок майбутнього планети. Нині суть понять «екологічна мораль» та «екологічна етика» змінилася: аби передбачити наслідки нашої поведінки для довкілля, недостатньо лише інтуїції — потрібна висока компетентність.
Одна з найнебезпечніших помилок людини — віддання переваги одномоментній вигоді на шкоду довкіллю. Тому до найважливіших завдань сучасності належить необхідність зміни пріоритетів серед загальнолюдських цінностей. Майбутні покоління не мають права на аморальні рішення та дії стосовно природи. Доцільно запам'ятати девіз усесвітньо відомої екологічної організації «Грінпіс: «Ми не отримали Землю в спадок від батьків, ми взяли її в борг у наших дітей!»
6) Нова філософія життя.
Очевидно, що стиль сучасного людського буття хибний, і його неодмінно треба змінити, якщо ми хочемо зберегти біосферу й вижити. А оскільки стиль життя визначається мораллю, якої дотримується суспільство, то настав час установити нові моральні принципи й критерії, що відповідають сучасним вимогам до взаємовідносин Природи й світового співтовариства людей, і керуватися ними в своїх діях у XXI ст.
Люди повинні зрозуміти, що хоч би яким був варіант стратегії виживання, вони мусять узяти на себе надскладні зобов'язання перед собою, перед своїми близькими, розробити й поступово реалізовувати цілий ланцюжок самообмежень. Ці потрібні обмеження, що мають утверджуватися в нашому житті, вплинуть на формування нового характеру майбутньої цивілізації, на структуру відносин між окремими людьми, цілими народами й країнами. Ця нова — назвемо її екологічною — філософія так глибоко відрізнятиметься від нашої сучасної філософії, як мораль первісних племен від моралі суспільства XX ст.
Підвалинами нової моралі, нової екологічної філософії мають бути:
ідея розумного співіснування біосфери й техносфери;
планетарний, загальнолюдський підхід до вирішення земних соціально-економічних (передусім енергетичних) та екологічних проблем;
ідея універсалізму — глобальної і космічної взаємозалежності всіх процесів;
ідея необхідності самообмежень, підказаних екологічними законами й досвідо
попереднього розвитку;
ідея оптимального використання всіх ресурсів Землі на основі впровадження нових ресурсозберігаючих і маловідходних технологій та міжнародної глобальної експертної оцінки цих ресурсів;
ідея збереження й примноження біорізноманітності;
консолідація людства під прапором об'єктивного знання, перетворення науки, особливо екології, на керівний інструмент;
тотальна екологізація життя людей, перехід від сервотехнології (небезпечної для довкілля) до екотехнології.
Спеціалісти підрахували: серед усіх джерел енергії відновлювані становлять лише 10 %. Отже, для того щоб за сучасного рівня розвитку технологій людство «вписалося» в природний кругообіг речовин та енергії, воно мусить зменшити свої потреби мінімум у 10 разів. Учені вважають, що зменшити в 10 разів загальне енергоспоживання за рахунок будь-яких нових науково-технічних рішень у найближчі десятиліття — мета нереальна. Тому на порядку денному залишається вирішення демографічної проблеми, свідоме регулювання росту чисельності населення з урахуванням можливостей біосфери. Саме з проблемою перенаселення нашої планети пов'язані решта екологічних проблем — перевиснаження ресурсів, перевиробництво, перезабруднення довкілля. Оптимальною вважається така кількість населення Землі, яку можна без шкоди для біосфери забезпечити енергією, достатньою для подальшого прогресу й нормального співіснування з Природою
Важливими факторами для суспільства майбутнього мають стати: зміцнення демократичних основ, самоуправління; залучення широких мас населення для прийняття рішень; загальна глибока екологічна освіта суспільства. Нова — екологічна — філософія має згуртувати, об'єднати не лише «зелених» у різних куточках планети, а й усіх людей Землі для подолання нашого спільного лиха — глобальної екологічної кризи. Ця філософія має допомогти формуванню нового планетарного братства, здатного до самообмежень, самодисципліни, співробітництва, взаєморозуміння та взаємодопомоги.
Стрижнем програми дій людства може стати програма, яка викладена в документах міжнародної екологічної конференції, що відбулася 1992 р. в Ріо-де-Жанейро (Бразилія), відкоригована й доповнена останніми роками. Реалізовувати її доведеться в епоху, коли перед людським суспільством виникла ціла низка більш складних і масштабних, ніж раніше, проблем, здатних поставити його на межу загибелі, якщо ці проблеми вирішуватимуться недостатньо оперативно й ефективно. Склалася ситуація, за якої лише об'єднання всіх націй і народів на гранично демократичній основі дасть змогу досягти глобальної екологічної безпеки.
Після міжнародного екологічного форуму в Ріо-де-Жанейро широкого розголосу набув термін «стійкий розвиток суспільства». Очевидно, його варто уточнити — «екостійкий розвиток», тобто така еволюція якої-небудь екосистеми (або системи взагалі), коли вона може розвиватися й функціонувати тривалий час за рахунок внутрішніх ресурсів, не деградуючи (самоочищуватися, саморозвиватися, самовідновлюватися). Екостійкий розвиток суспільства — розвиток на основі раціонального природокористування та однакових можливостей для кожного мешканця планети (нації, держави), коли зберігаються відновлювальні .можливості біосфери та нормальні екологічні умови для життя й діяльності багатьох поколінь людей.
Глобальна програма соціально-екологічних змін, яку було започатковано в Ріо-де-Жанейро, отримала потужний імпульс на Всесвітньому самміті з питань еколого-збалансованого розвитку, що відбувся в 2002 р. у Йоганнесбурзі (Південно-Африканська Республіка). Як з'ясувалось, і через 10 років після Ріо новий стратегічний підхід до розв'язання життєво важливих проблем людства ще не знайшов широкого розуміння у світі, не дістав адекватного відображення в національній політиці переважної більшості країн. Людство продовжує нещадно експлуатувати природу і її ресурси, водночас дедалі сильніше забруднюючи й руйнуючи довкілля. Країни, що розвиваються, в гонитві за економічними прибутками повторюють той самий шлях, який свого часу пройшли розвинені держави — шлях руйнування Природи, дисбалансу й дисгармонії. Триває послуговування старою
методологією життєдіяльності, що зводиться до спроб суто технічного й фінансового вирішення соціально-екологічних проблем. Залишаються неподоланими п’ять основних суперечностей, усунути які передбачалося за допомогою глобального Плану дій на XXI століття, прийнятого в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро:
між реальним життям та існуванням у гармонії з природою;
між реальним розвитком і навколишнім середовищем;
між інтересами сучасного й майбутнього поколінь;
між багатими і бідними країнами та людьми;
внутрішньоекономічні
Одними з головних причин існування зазначених суперечностей залишаються невміння чи небажання поєднати духовність, саме життя людства й існування Природи у визначенні майбутньої долі цивілізації, а також низькі екологічна культура й екологічна свідомість людей
Всесвітній самміт у Йоганнесбурзі був покликаний знайти відповіді на виклики гармонійному розвиткові, розробити механізми й плани дій, графік їх реалізації на всіх рівнях земного соціуму. Вивчення й аналіз рішень Самміту необхідні для створення й коригування національних стратегій збалансованого розвитку з урахуванням таких нових процесів, як глобалізація, трансформація економік, інформаційна інтервенція, тероризм та ін.
Об'єднанню народів для вирішення основної проблеми — екологічної — мають допомогти й усі релігії світу за умови їхньої коректної трансформації відповідно до змін життя на Землі. Як зазначає видатний еколог XX ст. М. Ф. Реймерс, десять біблійних заповідей у сучасній інтерпретації мусить знати кожен, і кожен зобов'язаний дотримуватися їх. У випадку ігнорування цих заповідей слід уводити жорсткі санкції. Розбещеності, свавіллю, егоцентризму, волюнтаризму й консерватизму треба негайно покласти край, бо світ надто слабкий, аби вистояти за таких проявів у суспільстві.
На лиці природи не буває написана ницість... У присутності природи людиною оволодіває одвічна насолода, хоч би які прикрощі випадали їй у повсякденному житті. (Р. Емерсон, американський філософ, поет, публіцист). Нова екологічна філософія, на відміну від старої — антиекологічної, має навчити нас поважати Природу, Землю, все живе.
Стара антиекологічна філософія. Людина — особливий вид у царстві біорізноманітності на Землі, вона відокремилася від Природи, вона піднеслася над Природою, вона може панувати над Природою й управляти її процесами. Природу треба перемогти. Природа багата, її ресурси безмежні, тому, вичерпавши потрібне нам в одному місці, можемо переміститися в інше й продовжувати брати стільки, скільки хочеш (чи можеш), при цьому зі 100 % природної речовини, що видобувається, споживаючи близько 2 %, а викидаючи — 98%.
Життя людей можна поліпшити, постійно накопичуючи матеріальні блага й нарощуючи прибутки завдяки технічному прогресові.
Нова екологічна філософія. Природа була й завжди буде сильнішою за людину, бо вона її породила. Людина — невід'ємна частина, «деталь» Природи, Всесвіту, й у своєму житті вона повинна керуватись їхніми Законами, зважати на всі елементи довкілля. Всі живі істоти біосфери — рівноправні мешканці нашої спільної домівки — Землі. Ми маємо розумно співпрацювати з Природою, поважати її Закони. Природні ресурси обмежені й вичерпні. Потрібно провести їх інвентаризацію в усьому світі й перейти до глобальної політики збереження та оптимального використання. Слід увести компенсацію витрат на відтворення або відшкодування природних ресурсів, розробити довгочасну стратегію природокористування, запровадити квоти використання ресурсів для кожної держави, регіону й світу в цілому, а також відповідний міжнародний контроль за цим. Ми живемо на Землі, маленькому космічному тілі, й ніщо в ньому не може бути нескінченним.
Життєва цінність — не в сумі наших спільних банківських рахунків. Мільйон магнітофонів не замінять шматка хліба голодному, мільярд телевізорів не врятують від справ у жорсткій конкуренції й жорстокій боротьбі за життєві блага виживає найсильніший. У боротьбі всі засоби прийнятні. І люди, і країни поділяються на бідних і багатих, а між ними — прірва відчуженості. Конфронтація — основний метод вирішення політичних проблем і спосіб збагачення одних за рахунок інших.
Дотримуватися в нашому житті правил поведінки й найкращих традицій, що їх виробило людство, йти за біблійними заповідями — не обов'язково. Висока мораль — не головне, мета виправдовує засоби. Нові технології допоможуть нам вирішити всі проблеми. Екологізація техніки допоможе подолати екологічні проблеми. Тисяча автомобілів не дадуть ковтка повітря тому, хто задихається; померти під купою досягнень технічного прогресу — доля убогих духом, жадібних і дурних.
Не протиборство, а взаємодопомога — основа існування життя на Землі. Тільки спільними зусиллями можна досягти благополуччя. Голодний світ — небезпечний і нестійкий. Лише задоволення основних потреб кожної людини може бути гарантією благополуччя всіх людей на планеті. Норма життя кожної людини — дотримання десяти біблійних заповідей у сучасній інтерпретації; норма поведінки — доброзичливість, співчутливість, співпереживання; достойності до яких слід прагнути, — душевна краса, гармонія, чесність, честь, висока моральність. Соціальний розвиток має базуватися на свободі й гуманізмі.
Тільки розумно поєднуючи нові технології із зусиллями кожної людини у вирішенні природоохоронних проблем можна вийти з кризи. Застосовувані нині основні способи екологізації техніки (спорудження очисних об'єктів, які нейтралізують забруднення, тощо) — екологічно неефективні й економічно недоцільні. Виробництва мають будуватися згідно із законами саморегульованих систем та із законами системної цілісності за аналогією з природними біогеоценозами й біосферою (різноманітність видів — важлива передумова забезпечення замкненості технологічних процесів використання речовини; суспільне виробництво має підпорядковуватися принципові кругообігу речовини). Виробничі процеси мають розвиватися за біологічними принципами; слід переходити до промислового фотосинтезу.
Відходів, які не можна утилізувати, не повинно бути взагалі, як у Природі, де відходи одних організмів слугують ресурсами для інших. Слід розвивати безмашинне виробництво, що не дає шкідливих відходів. Необхідно переходити до використання нових видів енергії, безпечних для довкілля.
7) Переваги, які надає організації система управління навколишнім середовищем.
В структурі економіки України значне місце належить сферам виробництва, які щорічно створюють сотні мільйонів тон відходів. Наявність такої кількості відходів, в тому числі токсичних, є найбільш вагомим фактором забруднення навколишнього середовища, міграції токсичних та інших небезпечних речовин за межі окремих підприємств, регіонів, України в цілому.
Вирішення проблеми обмеження негативних впливів різних видів економічної діяльності на природне середовище, попередження цих впливів є пріоритетним завданням стабілізації економічної і соціальної діяльності, сталого розвитку в Україні. Враховуючи ці обставини, вже прийнята низка законів, пов'язаних з охороною навколишнього середовища, інших нормативних актів. Але для реалізації вимог цих законів та нормативних актів необхідно застосування конкретного механізму, який може забезпечити виконання потрібних вимог. Таким загальним механізмом може бути система управління навколишнім середовищем, яка повинна будуватися за принципом ієрархії: суб'єкт економічної діяльності, регіон, держава в цілому.
В межах такого підходу базовим елементом системи є підсистема управління навколишнім середовищем на рівні конкретного суб'єкта діяльності та його конкретного впливу на природний об'єкт.
Впровадження системи управління навколишнім середовищем може допомогти організації зміцнити впевненість пов'язаних з нею зацікавлених сторін у тому, що:
o керівництво взяло на себе чіткі зобов'язання дотримуватися декларованих положень політики, цілей та завдань організації;
o зусилля спрямовуються перш за все на здійснення запобіжних заходів, а не на коригувальні дії;
o можуть бути наведені докази розумного ступеня передбачливості і дотримання законодавчих норм;
o до структури системи закладено механізм постійного вдосконалення. Створення системи управління навколишнім середовищем може
забезпечити також одержання безпосередньої економічної вигоди, і її слід ідентифікувати з тим, щоб продемонструвати зацікавленим сторонам, особливо акціонерам цінність належного управління навколишнім середовищем. Функціонування системи дає можливість організації завчасно узгодити екологічні цілі і завдання з конкретними фінансовими результатами діяльності і, таким чином, мати гарантію того, що ресурси скеровуються туди, де їх використання дає найбільшу вигоду, як економічну, так і екологічну.
До потенційних вигод, пов'язаних з впровадженням ефективної системи управління навколишнім середовищем, слід віднести:
o підтримання добрих відносин з громадськістю;
o досягнення відповідності критеріям та вимогам інвесторів, полегшення доступу на ринки капіталів;
o можливість задоволення вимог, пов'язаних із сертифікацією продукції чи послуг;
o спрощення процесу отримання дозволів (ліцензій) стосовно діяльності, продукції чи послуг;
o удосконалення управління витратами;
o економія сировини, матеріалів та енергії;
o створення сприятливих умов для вирішення екологічних питань;
o поліпшення репутації організації і, таким чином, збільшення її частки на ринку;
o поліпшення відносин з промисловими та урядовими колами. Організація державної системи управління навколишнім середовищем, спроможної успішно діяти та сприяти сталому розвитку на Україні, визначається багатьма факторами, зокрема такими:
o політичною волею уряду щодо вирішення екологічних проблем;
o вдало і правильно встановленими та досяжними екологічними цілями;
o здатністю адміністративної, правової та інституційної систем трансформувати екологічні цілі в конкретні дії.
Під час організації системи управління навколишнім середовищем необхідно також брати до уваги політичні традиції, культурні та національні особливості, існуючу правову систему та структуру органів управління в країні.
8) Необхідність поліпшення якості екологічної освіти.
Екологічне виховання - невід'ємна складова навчально-виховної роботи. Форми організації екологічної освіти і виховання. Питання екологічного виховання в дошкільній, початковій освіті, в середній школі. Освіта та виховання з питань екології у вищих навчальних закладах. Екологічна освіта і виховання за кордоном. Наступність і безперервність екологічної освіти та виховання.
Екологічне виховання - спосіб впливу на почуття людей, їх свідомість, погляди і уявлення. Але будь-яке виховання, в тому числі екологічне, повинне ґрунтуватися на освіті, насамперед екологічній. Мета освіти - формування фізичного та психічного, духовного здоров'я людини і всього суспільства. Освіта сама по собі не гарантує захисту від нерозумного, а то і злочинного ставлення до природи, а отже, і до людей. Свідомість людини - безпека країни, запорука подальшого існування життя на планеті. Екологічна освіта охоплює сферу знань, умінь і навичок, необхідних для дбайливого відношення до природного середовища. Вона - основа професійної підготовки фахівців у будь-якій сфері, зв'язаній, навіть побічно, із природою. В цьому процесі важливі певні принципи.
Принцип загальності - означає, що екологічна освіта та виховання повинні охоплювати все суспільство з урахуванням індивідуальних особливостей - вік, стан психіки, зокрема темпераменту, освітній ценз, інтереси та стимули різних груп соціально-професійних категорій населення.
Принцип комплексності екологічної освіти та виховання, як принцип загальності, має правові (юридичні) і методичні аспекти.
Екологічне виховання, освіта - єдиний процес впливу на свідомість людей і він повинен здійснюватися в комплексі, з врахуванням науково обґрунтованих методичних вимог.
Принцип безперервності - зобов'язує всіх суб'єктів діяльності в сфері екологічної освіти та виховання забезпечити узгоджений процес на всіх ступенях освіти та виховання - дошкільного, шкільного, вузівського і післядипломного, чого вимагають Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" і "Концепція екологічної освіти та виховання в Україні".
Природоохоронна освіта і виховання - це проблема першочергового значення, без якої неможливо поліпшити стан навколишнього природного середовища. В розвинутих країнах це зрозуміли вже давно. Наприклад, в Голландії з 1919 р. діє служба дитячого і шкільного виховання. Заняття ведуть так, щоб діти самі відкривали для себе природу в практичному спілкуванні з нею. Знання, отримані на основі практики, зберігаються довше, ніж придбані з підручників. Такі знання формують основи совісного, естетичного виховання, екологічної свідомості як складової частини загальної культури людини. В нашій країні тільки наприкінці 60-х рр. почали створювати мережу науково-педагогічних установ для вивчення цієї проблеми.
Екологічне виховання на дошкільному етапі навчання передбачене в окремих розділах "Програми виховання в дитячому садку" з напрямків: виховання у дітей любові до рідного краю, сприйняття краси природи, дбайливого ставлення до всього живого; формування у дошкільнят елементарних знань про природу і на цій основі загальних уявлень про зв'язки між явищами в природі.
У віці 5-6 років у дітей вже повинні бути сформовані уявлення про зв'язки між природними явищами, залежності не комфортності життя від екологічних умов, пов'язаних з діяльністю людей. Саме цей віковий період дуже важливий для подальшого виховання дітей, зокрема екологічного. Екологічні проблеми в сучасних умовах переходу суспільства до ринкової економіки викликали кризу моральності, а екологія і моральність взаємообумовлені. Тому екологічні проблеми необхідно розглядати у взаємозв'язку з моральним вихованням. Ця проблема ставиться не вперше. Великий внесок в розвиток теорії морального виховання в процесі спілкування з природою зробили відомі діячі педагогічної науки та освіти - К.Д. Ушинський, В.Г. Городників, В.А. Сухомлинський.
У загальноосвітній середній школі процес виховання умовно розділений на три етапи. Перший - вивчення в 1-3 класах складових частин природи, сезонних змін і їх причин, загальних понять про використання природних ресурсів. У цьому віці важливо навчити дітей мислити екологічно грамотно - це головне завдання вчителя, вихователя. Людина - складова частина природи, і як вона відноситься до неї, так і природа ставиться до людини. Згадаймо вислів К. Маркса у середині XIX ст. - природа жорстоко мстить людині за всі її промахи, помилки. Другий етап - учні 4-9 класів вивчають історію суспільства, що відображає основні етапи використання природи людиною для її потреб. У цьому віковому періоді важливі факультативні курси з екології, історії її розвитку, сучасного стану охорони природи. Але цього недостатньо. Необхідно ставити питання про постійний курс екології й охорони природи в середній школі як постійних навчальних предметів, які треба починати з 8 класу, коли формується свідоме відношення до довкілля. Третій - в 9-12 класах здобуваються основи діалектичного підходу до розуміння єдності суспільства і природи, їхньої взаємозалежності. Аналіз навчальних програм з 1924 р. показав, що зміст екологічного аспекту виховання і навчання значною мірою залежить від фактичного відношення суспільства до природи, від матеріальних умов і потреб людини.
У 60-х рр. ХХ ст. в навчальних дисциплінах природу розглядали односторонньо - тільки як джерело матеріальних благ, необхідне для задоволення постійно зростаючих потреб людини, суспільства. В 70-х рр. наступив період загостреної уваги до екологічних, біосферних проблем, підсилився природоохоронний аспект шкільного виховання. З 80-х рр. у предмети природничо-наукового і географічного циклів були введені елементи екологічного навчання і виховання. Хоча цього було недостатньо. Так, в курсі географії і біології питома вага навчального часу для роботи в природі складає близько 3,1% і 3,4% відповідно. В трудовому вихованні 75% навчального часу приділялося на практичні роботи, що зв'язані з безпосереднім використанням ґрунту, води, рослин, тварин, впливом на природне середовище.
Природоохоронна діяльність часто відірвана від трудової, тому охорона природи в уявленні учнів виступає альтернативою виробництву. Через це виховний потенціал екологічних знань учнів і можливостей виробництва не реалізуються повною мірою і не забезпечують формування належного рівня елементів екологічної культури. Щоб ліквідувати цей розрив у школярів, необхідно, щоб найвища екологічна культура і знання були насамперед у кожного вчителя, вихователя.
Виховання та освіта з питань екології, охорони природи є важливим елементом загальної екологічної підготовки майбутніх фахівців, у тому числі вчителів гуманітарних, фізико-математичних, біолого-географічних, економічних та інших спеціальностей. Такі знання є загальнообов'язковими і є кваліфікаційною ознакою кожного фахівця, в тому числі і педагога.
Для підвищення рівня екологічної поінформованості, кваліфікованості сучасних фахівців - педагогів, інженерів у навчальні плани всіх вищих навчальних закладів будь-якого профілю введені курси: "Актуальні проблеми охорони природного навколишнього середовища", "Основи екології", "Екологія і раціональне природокористування" та інші, які вивчають екологічні проблеми в тісному зв'язку із суспільними, психолого-педагогічними, загальноосвітніми дисциплінами, що базуються на знаннях історії, географії, біології, хімії, фізики, інших наук.
Першими курс "Охорона природи" почали викладати в Україні на початку 50-х рр. в Одеському університеті. Про необхідність такої дисципліни для всіх вищих навчальних закладів йшла мова вже в 1959 рр., а в 1961 було прийняте рішення про його факультативне вивчення не тільки в університетах, педагогічних, медичних, технічних вузах, а й в сільськогосподарських, юридичних, економічних. У 1970 р. були затверджені програми обов'язкового курсу "Охорона природи" для педагогічних інститутів і для факультетів спеціальностей "Біологія і хімія", "Дошкільна педагогіка", "Педагогіка і методика початкового навчання". Тепер це загальнообов'язковий нормативний предмет у всіх вищих навчальних закладах для всіх спеціальностей. Проблеми охорони природи відбиваються в наукових дослідженнях педагогічних та інших навчальних закладів з напрямків: "Методика організації і проведення масових природоохоронних заходів в школі", "Природа як метод естетичного виховання", "Охорона природи і школа".
9) Державна система моніторингу навколишнього природного середовища.
Державна система моніторингу довкілля — це система спостережень, збирання, оброблення, передачі, зберігання й аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін і розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень про запобігання негативним змінам довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки. Вона створюється з дотриманням міжнародних вимог і є сумісною з аналогічними міжнародними системами.
Структура та рівні державної системи моніторингу довкілля передбачають розбудову таких видів моніторингу навколишнього природного середовища (НПС) в Україні:
— загальний (стандартний) моніторинг НПС — це оптимальні за кількістю параметрів спостереження в пунктах, об'єднаних в єдину інформаційно-технологічну мережу, що дають змогу розробляти управлінські рішення на всіх рівнях;
— оперативний (кризовий), сутність якого полягає у спостереженнях за спеціальними показниками на цільовій мережі пунктів у реальному масштабі часу за окремими об'єктами та джерелами підвищеного екологічного ризику в окремих регіонах, котрі визначено як зони надзвичайної екологічної ситуації, а також у районах аварій із шкідливими екологічними наслідками з метою забезпечення оперативного реагування на кризові ситуації та прийняття рішень щодо їх ліквідації, створення безпечних умов життєдіяльності;
— фоновий (науковий) моніторинг НПС — спеціальні високоточні спостереження за всіма компонентами природного довкілля, а також за характером, складом, кругообігом та міграцією забруднювальних речовин, за реакціями організмів на забруднення на рівні окремих популяцій, геосистем і біосфери в цілому. Так моніторинг здійснюється у природних та біосферних заповідниках і на інших територіях, що охороняються.
В Україні є розвинута нормативно-правова база для проведення геоекологічного моніторингу. Постановою Кабінету Міністрів затверджене "Положення про державну систему моніторингу довкілля" від 30 березня 1998 p., яке визначає порядок створення та функціонування Державної служби моніторингу довкілля (ДСМД). ДСМД — це система установ, які збирають, аналізують, зберігають і поширюють інформацію про стан довкілля, прогнозують його зміни та надають науково обґрунтовані рекомендації для прийняття відповідних рішень ДСМД — складова національної інформаційної інфраструктури, що є відкритою інформаційною системою. Пріоритет її функціонування — захист життєдіяльності громадян і суспільства загалом, збереження природних екосистем, запобігання кризовим змінам у довкіллі та виникненню надзвичайних екологічних ситуацій антропогенно-техногенного походження.
Система державного моніторингу довкілля контролює об'єкти трьох масштабних рівнів:
1) локального — територію окремих об'єктів (підприємств, міст, ландшафтів та їх складових);
2) регіонального — територію економічних і природних регіонів та адміністративно-територіальних одиниць;
3) національного — територію країни загалом.
Створення і функціонування ДСМД мають на меті інтеграцію екологічних інформаційних систем, що охоплюють певні території, ґрунтуються на принципах узгодженості нормативно-правового й організаційно-методичного забезпечення, сумісності технічного, інформаційного та програмного забезпечення її складових (рис. 14.1).
Моніторинг здійснюють суб'єкти моніторингу за загальнодержавною та регіональними (місцевими) програмами реалізації відповідних природоохоронних заходів (табл. 14.1). Фінансуються роботи зі створення і функціонування ДСМД та її частин за рахунок коштів, передбачених у державному та місцевих бюджетах згідно з чинним законодавством. Суб'єкти моніторингу забезпечують:
— удосконалення підпорядкованих їм мереж спостережень за станом довкілля;
— уніфікацію методик спостережень і лабораторних аналізів, приладів та систем контролю;,
— створення банків даних для наступного їх багатоцільового колективного використання за допомогою єдиної комп'ютерної мережі, що забезпечує автономне і спільне функціонування складових цієї системи та її зв'язок з іншими інформаційними системами, котрі діють в Україні та за кордоном.
Рис. 14.1. Узагальнена структура моніторингу навколишнього природного середовища*182
*Таблиця 14.1. Суб'єкти моніторингу довкілля в Україні та об'єкти їхніх
спостережень*183
|
Суб'єкт моніторингу |
Об'єкт моніторингу |
|
1 |
2 |
|
Міністерство охорони навколишнього природного середовища |
Атмосферне повітря, атмосферні опади, джерела промислових викидів в атмосферу, поверхневі води загалом, водні об'єкти в межах природоохоронних територій, підземні води, морські води, джерела скидів стічних вод загалом, ґрунти загалом, ландшафти, наземні та водні екосистеми, звалища промислових і побутових відходів, ендогенні й екзогенні геологічні процеси, стихійні та небезпечні природні явища |
|
МНС України (Міністерство надзвичайних ситуацій — у зонах радіоактивного забруднення |
Атмосферне повітря, джерела викидів в атмосферу, поверхневі води загалом, підземні води, джерела скидів стічних вод загалом, ґрунти загалом, ландшафти, наземні та водні екосисте-1 ми, об'єкти поховання радіоактивних відходів |
|
1 |
2 |
|
МОЗ України (Міністерство охорони здоров'я — у місцях проживання і відпочинку населення) |
Атмосферне повітря, поверхневі води загалом, морські води, питна вода, ґрунти загалом, абіотичні фактори в місцях проживання людей |
|
Міністерство аграрної політики України |
Поверхневі води сільськогосподарського призначення, ґрунти сільськогосподарського використання, сільськогосподарські рослини та продукти з них, сільськогосподарські тварини 1 га продукти з них |
|
Державний комітет лісового господарства України |
Ґрунти земель лісового фонду, лісова рослинність, мисливські тварини |
|
Державний комітет України з водного господарства |
Поверхневі води в зонах впливу АБС, у прикордонних зонах і місцях їх інтенсивного виробничого використання, ґрунтові та морські води, зрошувані й осушені землі, прибережні зони поверхневих водойм |
|
Державний комітет земельних ресурсів України |
Ґрунти загалом, ландшафти, зрошувані та осушені землі |
|
Державний комітет України з будівництва, архітектури та житлової політики |
Ґрунтові води, питна вода централізованих систем водопостачання, стічні води міської каналізаційної мережі та очисних споруд, зелені насадження у містах і селищах міського типу |
Отже, організацію спостережень у системі ДМНПС у межах своїх повноважень здійснюють міністерства та відомства (суб'єкти моніторингу). Наприклад, Міністерство охорони навколишнього природного середовища зобов'язане вести спостереження за такими показниками:
— джерела промислових викидів в атмосферу та дотримання норм граничнодопустимих викидів (ГДВ);
— джерела стічних вод і дотримання норм тимчасового ухвалення скидів і граничнодопустимих викидів;
— стан поверхневих вод суші;
— стан ґрунтів сільськогосподарських угідь із визначенням загальної кількості в них пестицидів та важких металів;
— скиди і викиди об'єктів, на яких використовуються радіоактивні небезпечні технології;
— вивіз промислових і побутових відходів;
— стан морських і наземних екосистем. Український науково-дослідний гідрометеорологічний інститут (УкрНДГМІ) спостерігає за:
— станом атмосферного повітря, атмосферними опадами;
— метеорологічними умовами;
— аерологічними параметрами;
— станом поверхневих вод суші;
— станом ґрунтів;
— станом озонового шару в верхній частині атмосфери;
— радіаційною обстановкою;
— станом сільськогосподарських посівів, запасами вологи у ґрунтах та агрометеорологічними умовами формування врожаю.
Інші установи та відомства ведуть спостереження за визначеними для них компонентами та їх параметрами (рис. 14.2). Незалежно від форм власності підприємства, установи й організації, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану НПС, зобов'язані спостерігати за викидами і скидами та розміщенням відходів. Міністерство охорони навколишнього природного середовища України разом з іншими органами державної влади забезпечують удосконалення мереж спостереження за станом НПС, раціоналізацію й оптимізацію роботи служб спостереження, уніфікацію методик спостереження, лабораторних аналізів, удосконалення бази приладів і систем контролю, створення міжвідомчого банку даних про стан НПС, створення локальних, регіональних і національних центрів моніторингу, а також координують роботу, що здійснюється в Україні за міжнародними природоохоронними програмами, в яких використовуються результати моніторингу.
Щодо порядку функціонування СДМНПС, то органи, які здійснюють спостереження за станом НПС, зобов'язані збирати, обробляти та безстроково зберігати за допомогою сучасних комп'ютерних технологій первинні дані про стан природного середовища згідно з вимогами. Крім цього, вони повинні узагальнювати інформацію та безкоштовно надавати додатково до форм статистичної звітності дані спостереження або іншу інформацію на запит органів державної виконавчої влади. Прогнозування змін стану НПС та окремих його складових здійснюють органи, котрі проводять моніторинг як самостійно, так і з залученням науково-дослідних колективів.
Структурною основою побудови сучасної ДСМД є регіональна територіально розподілена комп'ютерна мережа. Тобто ДСМД України має об'єднати регіональні системи моніторингу довкілля (РСМД), які, в свою чергу, повинні об'єднати системи моніторингу довкілля міст (СМДМ). Основу РСМД і СМДМ становлять проблемно-орієнтовані комплекси контролю забруднень (ПОКК). До складу ПОКК мають входити автоматизовані інструментальні аналітичні комплекси з метою одержання первинної інформації про забруднення довкілля, локальні мережі автоматизованих робочих місць (АРМ) ПОКК. Усі місцеві ПОКК одного регіону повинні об'єднуватися локальною мережею центру оперативного моніторингу (ЦОМ), куди потрапляє інформація про стан довкілля. Для прийняття оперативних рішень у разі виникнення проблемної екологічної ситуації в містах (регіонах) інформація про стан довкілля має надходити до місцевого (регіонального) інформаційно-аналітичного центру, який створюється при місцевих органах влади. На сьогодні роботи зі створення ДСМД перебувають на стадії пілотних проектів регіонального та місцевого масштабів.
У структурі моніторингу природного довкілля вирізняють такі підсистеми:
— природних компонентів (покомпонентний моніторинг)
— літо-, педо-, гідро-, біо-, атмосфери;
— природних ресурсів (поресурсний моніторинг) — мінерально-сировинних, земельних, водних, біотичних, кліматичних та ін.;
— природних комплексів (геосистемний моніторинг) — фацій, урочищ, ландшафтів;
— природно-антропогенних процесів (динамічний моніторинг) — ерозії, дефляції, осушення, зрошення, заболочення, засолення тощо;
— антропогенних забруднень (інгредієнтний моніторинг)
— нафтопродуктами, мінеральними добривами, пестицидами, детергентами, важкими металами тощо.
Моніторинг природно-антропогенних ландшафтів зображено на рис. 14.3. У межах України тестові моніторингові райони мають охоплювати зонально-регіональні особливості її ландшафтних умов, забезпечуючи репрезентативність спостережень за змінами природних та перетворених ПТК.
З огляду на різний ступінь антропогенізації ПТК можна запропонувати організацію таких тестових моніторингових районів:
— змішано-лісовий, який ґрунтується на Поліському заповіднику та Сарненській науково-дослідній станції з освоєння боліт. Тут можливе поєднання моніторингу освоєних та меліоративно освоєних ландшафтів, а також торф'яників, боліт, заплав із реконструкцією басейнів стоянок Прип'яті й охороною лісових і болотних ландшафтів;
Рис. 14.3. Моніторинг геосистем структурованого природно-соціального довкілля*184
*184: {Кукурудза СЛ., Гумницька Н.О., Нижник М.С. Моніторинг природних комплексів. — Л., 1995. — С. 35.}
— лісостеповий Середньодніпровський на базі Канівського заповідника, Ржищівської, Канівської та Степанцівської лісомеліоративних станцій, Богуславської гідрологічної станції, Канівської озерної станції та інших служб; можливий моніторинг грабової діброви, що збереглася у Канівському заповіднику, протиерозійної меліорації, стану водосховищ та їх впливу на розвиток ерозійних і болотних процесів;
— степовий промислово-рекультиваційний зі значною перетвореністю ландшафтів; базується на Луганському заповідникові, Донецькому ботанічному саду; можливий моніторинг промислового впливу водогосподарського будівництва на степові перетворені та заповідні ландшафти;
— південностеповий Причорноморський, який охоплює Каховську та Червонознаменську зрошувальні системи, Чорноморський заповідник, заповідник "Асканія-Нова" з ботанічним садом і зоологічним парком. Визначальною ланкою геосистемного моніторингу має бути контроль змін заповідних та агроландшафтів, прибережних акваторій під впливом водогосподарського, гідротехнічного й меліоративного будівництв;
— лісогосподарсько-рекреаційний гірський Карпатський на базі Карпатського природного парку та заповідника; можливий моніторинг протиерозійної та водоохоронної меліорацій, впливу на ландшафти літньої та зимової рекреацій, сучасних стихійних процесів і явищ, впливу на їх вияви лісогосподарської діяльності;
— рекреаційно-природоохоронний гірський Кримський із прилеглими акваторіями. У цьому разі основою моніторингу можуть бути Ялтинський гірничо-лісовий і Карадазький заповідники, Никитський ботанічний сад, Кримська гірничо-лісова дослідна станція та ін. Найважливішим є моніторинг гірських та прибережних ландшафтів у рекреаційних аспектах, протиерозійної та протизсувної меліорацій, зрошувального землеробства на схилах та ін.
Нині у Криму розроблено проект створення комплексного екологічного моніторингу, який передбачає: 1) об'єднання всіх систем спостережень за станом довкілля, що вже існують; 2) організацію нових постів та станцій. До них належать стаціонарні та пересувні пункти фіксації забруднень (в основному у великих містах), спостережень за станом лісів у гірському Криму, сільськогосподарських культур, прибережної зони моря. Особливе місце займають фонові станції екологічного моніторингу, цілями створення яких є*185:
*185: {Шищенко П.Г. Принципы и методы ландшафтного анализа в региональном проектировании. – К.: Фитосоциоцентр, 1999. – С. 184-185. }
— фіксація екологічного фону, пов'язаного із загальною ситуацією в регіоні. Фон вважається початком відліку для певних локальних екологічних порушень. Тому фонова станція має розміщуватися в районі зі слабко порушеними ландшафтами, де немає помітних забруднень;
— фіксація транскордонних переносів забруднень в атмосфері;
— здійснення спостережень за типовими геосистемами, що дає змогу переносити їх на аналогічні;
— створення тестового полігону для супутникових експериментів.
Інститут проблем природокористування та екології НАН України в Дніпропетровській області створив систему "Придніпров'я" як регіональний блок загальнонаціональної системи. Вона побудована на принципах системності, комплексності, модульності, ієрархічності та паралельно-послідовної етапності введення в експлуатацію різних рівнів системи. Система "Придніпров'я" функціонує з 1993 р., у ній нагромаджено величезний банк екологічної інформації. Постійно контролювати як власне викиди та скиди, так і поширення у навколишньому середовищі токсикантів надзвичайно складно та дорого. Тому в цій системі створено банк знань, в якому функціонують моделі різних процесів.
Для контролю на території вибираються точки комплексного спостереження за компонентами навколишнього середовища з урахуванням техногенних, ландшафтних, геологічних, кліматичних особливостей. Дніпропетровська область, наприклад, поділена на шість моніторингових полігонів. Один із них характеризується найліпшими показниками стану довкілля і приймається за фоновий. У вибраних точках кожного полігону за особливим регламентом постійно та обов'язково ведуться комплексні спостереження. Комплексність має принципове значення, адже часто зібрана іншим шляхом цінна екологічна інформація не корелюється. У зв'язку з цим у кожній точці здійснюється відбір проб повітря, ґрунтів, підземних вод, рослинності. До цих самих точок додається наявна статистична інформація про стан здоров'я, а в разі потреби — організовуються спеціальні спостереження за впливом забруднювачів на здоров'я.
Для прогнозу наслідків техногенного навантаження на навколишнє середовище в системі "Придніпров'я" передбачено цитогенетичний моніторинг. Із цією метою в тих самих точках полігону спостерігають за стерильністю пилку спеціально визначених для кожної території дерев, флуоресцентними параметрами хлорофілу в рослинах, а також досліджують мутагенні зміни у клітинах рослинності та людини. В ідеальному варіанті такими полігонами мають бути заповідники. Але на території України вони поділені нерівномірно і не відображають усю природно-географічну різноманітність екосистем, що потребують заповідання.
З метою здійснення практичного впровадження контролю за негативним антропогенним впливом на природне середовище та стеження за змінами, що відбуваються у геосистемах з наступним прогнозуванням їхнього подальшого розвитку, актуальним є виконання екологічного районування України, сутність якого полягає в розподілі території за екологічними ознаками відповідно до якісних характеристик навколишнього середовища, а також ступеня впливу на ПТК регіону. Районування передбачає поділ території на такі умовно однорідні таксони, природні екосистеми яких подібним чином реагують на певний рівень фонового забруднення. Основними принципами екологічного районування є такі;
— принцип комплексності, що полягає в необхідному комплексному розгляді всіх основних факторів екологічного районування в їх взаємозв'язку;
— системний принцип, згідно з яким таксономічні одиниці районування нижчого рівня визначаються як підсистеми єдиного цілого вищого рівня;
— цільовий принцип, що передбачає визначення основних цілей, на досягнення яких спрямований процес екологізації на кожному з рівнів районування;
— принцип територіальної спільності: площа, яка відповідає таксономічній одиниці районування, обов'язково включає декілька територій, що межують між собою і належать до ієрархічних одиниць нижчого рівня;
— принцип пріоритетності: першочергова роль екологічного початку в системі взаємодії природи та суспільства;
— принцип перспективної спрямованості: потрібне досягнення довготривалих народногосподарських інтересів.
Отже, карта-схема екологічного районування України, побудована з максимальним орієнтуванням на конкретні умови середовища, буде об'єктивною основою для наукового обґрунтування мережі розташування станцій екологічного моніторингу, а також господарських заходів щодо поліпшення екологічної ситуації в регіоні.
Отже, створення і функціонування Державної системи моніторингу довкілля має сприяти здійсненню державної екологічної політики, що передбачає:
— екологічно раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;
— соціально-екологічне й економічно раціональне розв'язання проблем, що виникають унаслідок забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф;
— розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біорізноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенній зміні клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану річок Дніпра, Дунаю, Чорного й Азовського морів.
10) Дані моніторингу забруднення навколишнього середовища в Україні.
Постановою Кабінету Міністрів України від 09. 03. 99р. № 343 затверджений, "Порядок організації та проведення моніторингу в галузі охорони атмосферного повітря", яким визначено такі основні об'єкти моніторингу: атмосферне повітря, атмосферні опади і викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря. Встановлені списки загальнопоширених забруднюючих речовин, показників та інгредієнтів атмосферних опадів та забруднюючих речовин, які використовуються під час проведення моніторингу.
Завдяки моніторингу атмосферного повітря одержують первинні дані про склад та обсяги викидів забруднювачів, узагальнені дані про рівень забруднення на певній території за певний проміжок часу.
Для атмосферного повітря за даними моніторингу останніх років можна відзначити тенденцією до зниження в ньому вмісту бензопірену в більшості міст України, зокрема Дніпропетровську, Донецьку, Маріуполі, Одесі. Зниження загального рівня забруднення атмосферного повітря спостерігалось у Донецьку, Дзержинську, Луганську, Миколаєві, Полтаві, Херсоні, Черкасах. Поряд з цим зросло забруднення повітря в містах Арменську, Красноперекопську, Слов'янську, Рівному.
В атмосферних опадах з 1990 року спостерігається стійка тенденція до зниження вмісту сульфатів. Вміст гідрокарбонатів та хлоридів в атмосферних опадах з 1996 року має стабільний характер. Вміст же кальцію та натрію, що найбільше мінералізують воду опадів, мав до 1998 року тенденцією до зниження, після чого спостерігається його зростання.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20. 07. 96 р. № 815 затверджено "Порядок здійснення державного моніторингу вод." Моніторинг вод здійснюється за показниками кількості та якості вод з метою забезпечення збирання та аналізу інформації про стан вод, прогнозування його змін та розробки обґрунтованих рекомендацій для прийняття рішень в галузі використання та відтворення водних ресурсів.
До об'єктів державного моніторингу вод належать поверхневі води (природні водойми - озера й водостоки: річки, струмки та штучні водойми: водосховища, ставки, канали і ін.), підземні води та джерела, внутрішні морські води, джерела забруднення вод, зокрема зворотні водостоки, аварійні скиди у водне середовище, води поверхневих стоків із сільськогосподарських угідь, фільтрація забрудників з технологічних водойм і сховищ, масовий розвиток синьо-зелених водоростей, надходження шкідливих речовин при видобудуванні корисних копалин з дна моря.
Результатом здійснення моніторингу є первинна інформація (дані спостережень), яку одержують суб'єкти моніторингу вод внаслідок спостережень, узагальнені дані, що стосуються певного проміжку часу або певної території, оцінка стану вод та джерел негативного впливу, прогнози стану вод і його змін, обґрунтовані рекомендації для прийняття управлінських рішень на національному рівні.
Для здійснення цього моніторингу його суб'єкти розробляють національні, регіональні, відомчі та локальні програми моніторингу, в яких визначаються мережі пунктів, показники і режими спостережень для водних об'єктів та джерел забруднення вод, регламенти передавання, обробки та використання інформації. Суб'єкти моніторингу створюють для цього у своєму складі спеціальні служби.
За призначенням моніторинг поділяється на фоновий моніторинг водних об'єктів у місцях їхнього мінімального опосередкованого антропогенного навантаження, загальний моніторинг, охоплює моніторинг водойм, що здійснюється на державній мережі спостережених пунктів, моніторинг антропогенного впливу на водні об'єкти, моніторинг водних об'єктів у місцях їх використання, спеціальний моніторинг, а також кризовий моніторинг у зонах підвищеного ризику та у зонах впливу аварій і надзвичайних ситуацій.
Прогнозування стану водних об'єктів здійснюється шляхом математичного моделювання кількісних і якісних показників води цих об'єктів. Суб'єкти моніторингу щорічно подають Мінекоресурсів власні оцінки стану вод та прогнози його змін, а також рекомендації, необхідні для прийняття рішень. Узагальнені оцінки використовуються у відповідних розділах національної і регіональних доповідей про стан довкілля.
Суб'єкти моніторингу на підставі своїх спостережень визначають категорію якості води водних об'єктів, проводять спостереження за джерелами негативного впливу на стан цих об'єктів. Дані спостережень у системі моніторингу використовуються для встановлення нормативів гранично припустимого скидання забруднених вод, загального використання водних ресурсів, припустимого рівня токсичності зворотних вод, стану ґрунтових вод у межах впливу полігонів захоронення твердих побутових відходів.
Для поверхневих вод України характерний високий рівень забруднення мінеральними сполуками азоту. Аналіз даних моніторингу останніх років свідчить про тенденцію до зменшення їхнього вмісту у водах більшості річкових басейнів (Дніпра, Дністра, Дунаю, Західного Бугу, Сіверського Дінця, Південного Бугу) протягом останніх 10 років і вказує на зниження антропогенного тиску на водні екосистеми. Рівень забруднення важкими металами поверхневих вод залишається високим, незважаючи на тенденцію до зменшення їхнього вмісту у воді більшості водних об'єктів Криму. Попри відзначенних позитивних зрушення водні об'єкти України залишаються досить забрудненими розчиненими солями, нафтопродуктами, важними металами. У відносно задовільному стані знаходяться тільки деякі річки Карпат і гірського Криму.
У Чорному та Азовському морях намічається процес очищення вод від нафтопродуктів - в акваторії Одеського порту вміст нафтопродуктів з 1996 року знизився майже вдвічі, у водах Севастопольської бухти також спостерігається тенденція до зниження вмісту нафтопродуктів. Вміст синтетичних поверхнево-активних речовин у водах Південного узбережжя Криму, Одеського порту, Севастопольської бухти за п'ять останніх років зменшився у 2-3 рази. Але в деяких районах спостерігається тенденція до збільшення у воді амонійного та загального азоту. У морських водах з року в рік відзначається наявність хлорорганічних пестицидів, а в Севастопольській бухті - поліхлорбіфенолів. У воді Бузького лиману в літній період постійно, впродовж кількох років, відзначають дефіцит кисню та наявність сірководню.
Як свідчать дані моніторингу, бактеріальне забруднення води річкових пляжів значно вищче морських, особливо у Донецькій, Запорізькій, Херсонській та Миколаївській областях.
Санітарне та епідеміологічне благополуччя людей насамперед залежить від забезпечння їх питною водою, яка за хімічними та мікробіологічними показниками повинна відповідати чинним стандартам.
Проведений санепідемслужбою Міністерства охорони здоров'я моніторинг питної води в оздоровчих закладах, показав значне відхилення її якості від нормативної. Має місце рівень забруднення питної води за хімічними та мікробіологічними показниками. Найвищі рівні забруднення питної води за хімічними показниками виявлено в оздоровчих закладах Дніпропетровської, Миколаївської, Київської, Луганської та Житомирської областей; за мікробіологічними показниками - Закарпатської, Рівненської, Івано-Франківської, Кіровоградської областей.
12) Еколого - економічні проблеми урбанізованих територій.
Екологічні проблеми, що виявляються у забрудненні середовища,
вичерпанні ресурсів і деградації природних комплексів, підвищенні
захворюваності та смертності населення, є характерними для всіх
урбанізованих країн світу. Вони зумовлені порушенням екологічної
рівноваги у навколишньому середовищі й обумовлюють зміну умов розвитку
урбанізованих територій.
У процесі функціонування систем життєзабезпечення міста
споживається значна кількість різних природних ресурсів та створюється
величезна кількість газоподібних, рідких і твердих відходів. Через які
відбувається забруднення грунту, підземних вод, повітря.
У результаті споживання значної кількості води утворюється багато
промислових і побутових стічних вод. Щодоби на одного мешканця міста
припадає в середньому 0,1-0,4 м3 побутових стічних вод. Кількість таких
стоків залежить від густоти населення і становить 10-15 тис. м3/рік на 1 га
житлової забудови.
У містах у значній кількості утворюється побутове сміття, поховання та
переробка якого є досить складною проблемою. Кількість побутового сміття,
що припадає на одного мешканця міста, становить 160-190 кг/рік. Загальна
кількість сміття, що утворюється на одного мешканця, – 250-300 кг/рік. Для
поховання однієї тонни побутових відходів потрібно 3 м
2
території.
Транспорт як галузь народного господарства – один із наймогутніших
чинників антропогенного впливу на довкілля. Транспорт зумовлює ряд
проблем, що їх умовно можна об’єднати в кілька груп:
- великий споживач палива,
- джерело забруднення довкілля,
- одне із джерел шуму,
- вилучає сільськогосподарські угіддя під шляхи і стаціонарні споруди,
- є причиною травмованості та смерті людей і тварин.
Шум від транспортних засобів є серйозною проблемою у великих
містах багатьох регіонів.
Також на формування міського мікроклімату впливають викиди
теплоти й зміни режиму сонячної радіації, пило-газові викиди промислових
підприємств і транспорту, зміна теплового балансу за рахунок
випаровування, рельєф місцевості, що створюється міською забудовою тощо.
Гострота екологічних проблем переважної більшості міст світу
спонукає до пошуку нових шляхів їх вирішення.
13) Правовий статус експерта екологічної експертизи.
Правовий статус експерта - це право-суб'єктність фахівця, що має вищу освіту, володіє відповідною спеціальністю і високою кваліфікацією, глибокими професійними знаннями, навичками аналізу експертної інформації, методикою еколого-експертної оцінки і має практичний досвід у відповідній галузі знань не менше трьох останнього років.
Експерт має право:
o Вимагати подачу необхідних матеріалів, інформації для проведення екологічної експертизи.
o Зобов'язувати власників, користувачів, замовників, чи авторів об'єктів екологічної експертизи подавати інформацію про їхній екологічний вплив і висновки попередніх експертиз.
o Одержувати від органів центральної виконавчої влади, інших юридичних осіб достовірні відомості, довідкові, інформаційні матеріали.
o Готувати пропозиції про відхилення поданих на екологічну експертизу матеріалів, що порушують вимоги екологічного законодавства.
o Ставити питання про відхилення поданих на екологічну експертизу матеріалів, що не відповідають вимогам законодавства, екологічним стандартам і нормативам, прийняття яких вимагало додаткових досліджень, пошукових робіт чи додаткових капіталовкладень.
o Вносити пропозиції про залучення до проведення екологічної експертизи висококваліфікованих фахівців, утворення відповідної матеріально-технічної й інформаційної бази.
o Направляти підготовлені висновки екологічної експертизи зацікавленим особам і фірмам, що приймають рішення про реалізацію об'єктів екологічної експертизи.
o Викладати власні думки з приводу висновків проведеної екологічної експертизи.
o Забезпечувати всебічне, комплексне, об'єктивне, якісне й ефективне проведення екологічної експертизи.
o Дотримуватись встановлених термінів, порядку проведення екологічної експертизи, норм, вимог екологічного законодавства.
o Враховувати громадську думку з метою коригування варіантів реалізації об'єктів екологічної експертизи і підготовки науково обґрунтованих висновків.
o Готувати обґрунтовані висновки і вчасно передавати їх державним органам і зацікавленим особам.
o Обґрунтовувати пропозиції про повернення відповідних матеріалів на доопрацювання.
o Запобігати екологічні правопорушення шляхом внесення відповідних пропозицій з приводу удосконалювання екологічної експертизи.
o Забезпечувати незалежність еколого-експертної оцінки.
o Вносити пропозиції з приводу удосконалення норм і методів проведення екологічної експертизи.
o Заявляти самовідвід при наявності особистої зацікавленості з приводу конкретного об'єкта екологічної експертизи.
Експерт екологічної експертизи несе відповідальність за наступні дії:
o Проведення екологічної експертизи в розріз з її метою, задачами, принципами і пріоритетами.
o Порушення встановленого порядку проведення екологічної експертизи.
o Фальсифікація відомостей і даних про наслідки екологічної експертизи.
o Порушення порядку публікації наслідків екологічної експертизи.
o Порушення вимог законодавства під час здійсненні екологічної експертизи.
o Здійснення екологічної експертизи неправоздатними особами й експертними формуваннями.
o Невиконання експертних функцій чи обговорених договором зобов'язань з приводу проведення екологічної експертизи.
Гарантії прав експерта екологічної експертизи - це сукупність юридично встановлених засобів, що забезпечують реалізацію і захист правового статусу експерта-еколога. Реалізація прав експерта екологічної експертизи проявляється в наступному.
o Регламентація статусу експерта екологічної експертизи винятково законодавчими актами.
o Виконання еколого-експертних функцій експертом відповідно до вимог законодавства і незалежно від розпорядження уповноважених органів, об'єднань громадян, формувань і посадових осіб.
o Свобода вибору форм і методів еколого-експертного аналізу оцінки і викладення особистої думки експерта-еколога з питань зробленого аналізу.
o Визнання незаконними будь-яких дій і актів, що обмежують права експерта чи його волевиявлення.
o Проведення екологічної експертизи у встановленому законодавчому порядку.
o Заборона втручатися будь-кому у проведення екологічної експертизи, за винятком випадків порушення експертом вимог законодавства. Гарантії захисту прав полягають в наступному.
o Захист порушень прав експертів у судовому порядку.
o Заборона будь-якого втручання в еколого-експертну діяльність з боку законодавчих, виконавчих і ін. органів.
o Відновлення порушених прав експерта.
o Залучення осіб, винних у порушенні прав експерта, до юридичної відповідальності.
Соціально-правовий механізм проведення екологічної експертиз - це сукупність соціально-юридичних способів, спрямованих на забезпечення проведення екологічної експертизи і захист прав суб'єктів еколого-експертних напрямків. Він включає:
o законодавчо-нормативне забезпечення;
o комплекс правових прописів, що передбачають основи виникнення і зупинки еколог-експертних правовідносин;
o комплекс правових прописів, що визначають об'єктивний, суб'єктивний склад і зміст еколого-експертних правовідносин;
o сукупність юридичних методів забезпечення проведення екологічної експертизи;
o комплекс правових прописів, що регламентують процедуру екологічної експертизи.