Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
№^ 19.Входження українських земель до Великого князівства Литовського.
У XIVст. історичні події розвивалися у несприятливому для України напрямі. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситисяїї сусіди — Литва, Польща та Московія. Після смерті останнього князя галицько-волинської династії західноукраїнські землі опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для сусідніх держав. В 1350-х роках Альгердас поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його військо зайняло Київ. У 1363 р. литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій Орді. В той час, підпорядкувавши велику частину Білорусії та України (приблизно половину земель Київської Русі), Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої було з’єднання Великого князівства Литовського і Польської держави. Саме після цього українські землі остаточно втратили свою автономність. Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м'якшою, толерантнішою, ніж татарська.
№29. Козацько-гетьманська держава
Особливістю козацької держави був її військовий характер. Він зумовлювався необхідністю виборювати незалежність і традиціями Війська Запорізького. Найвищим законодавчим органом була Генеральна Рада — загальна рада всього війська. Виконавча і судова влада зосереджувалася в руках гетьмана. Він скликав Генеральну та старшинську ради, видавав універсали, брав участь у судочинстві, організовував фінансову систему, за рішенням ради розпочинав війну, вів переговори, керував дипломатичними зв'язками, був головнокомандуючим збройних сил. Генеральна старшина допомагала гетьману керувати державою. Територія козацької республіки згідно з умовами Зборів-ського договору складалася з Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств. Населення становило близько 1,4—1,6 млн. осіб. Столицею й гетьманською резиденцією було м. Чигирин. Уся територія поділялася на 16 полків. Полки — на 10—20, а часом більше сотень. Міста мали Магдебурзьке право. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків — обрані ними отамани. Військове-адміністративну владу на території полків І сотень здійснювали полковники і сотники, яких обирали ради. Було ліквідовано велике І середнє землеволодіння, фільварко-панщинну систему господарства, кріпацтво. Формувалася козацька, селянська і державна власність на землю. Було проголошено особисту свободу абсолютної більшості селян і міщан, які мали змогу вільно вступати до козацького стану.
Головними джерелами прибутку держави були земля, сільськогосподарські промисли та їх оренда, торгівля, загальні податки, якими обкладали (крім козаків) населення. Серед грошових знаків в обігу були польські монети, пізніше — московські й турецькі гроші. У 1649 р., на думку дослідників, розпочалося карбування національної монети-чех. У козацькій державі діяла своя система судочинства. Вона складалася з Генерального, полкових і сотенних судів. У містах діяли міські, а також церковні суди.
Таким чином створення української козацької держави в середині 18 ст стало продовженням традицій укр. державності,сприяло розвитку укр . нації ,її еліти.
№^ 64. Національно-культурне відродження в Україні 1920-х р. Українізація.
Щоб надати народам певної самостійності, у 20-30-х роках СРСР здійснювалась політика коренізації. Ці ідеї покладені в основу рішень ХІІ з’їзду РКП(б) у квітні 1923 р. В політиці коренізації України виділяються два аспекти: українізація та створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.
Суть політики коренізації полягає у спробі більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах.
Основні зовнішні і внутрішні чинники коренізації:
За відносно короткий час українізації відбулися значні зрушення: завдяки українізаційним заходам у шкільництві, установах культури, пресі тощо і напливові українського населення з села, міста УССР почали набирати українського характеру. На 1933 українці серед робітництва становили вже 60%. Українізація робітництва і міського населення у зв'язку з індустріалізацією й колективізацією зазнала прискорення в 1927—1933 роках, — але це вже був і кінець політики українізації. Українізація сприяла прискоренню ліквідації неписьменності. Початкове шкільництво було українізоване від 80% у 1926 до 88% у 1933. Українізація середнього (фахового) шкільництва і вищих навчальних закладів відбувалася повільніше. В офіційних документах підкреслювалось, що українізація не повинна обмежуватися лише мовою, а має охопити культурний процес у цілому і довести до опанування української кадрами всіх ділянок економічного й культурного життя країни. Цей період часто називають добою культурного відродження.
Також відбувалась політика українізації державного апарату. Службовці центральних апаратів народних комісаріатів були українізовані на 70—95%. Найповільніше відбувалася українізація в самій КП(б)У, яка за перших років радянської влади була у великій більшості чужонаціональною. Ще повільніше українізувався ЦК КП(б)У.
Москва почала гальмувати українізацію уже на самих її початках. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У.