Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Розвиток вітчизняної політичної думки відбувався досить непросто. Починаючи з 1917 р. і аж до кінця 80-х років політологія була заборонена, з ідеологічних міркувань так само як генетика, кібернетика і офіційно її не визнавали самостійною науковою дисципліною. Проте, в 1960 р. в СРСР була створена Радянська асоціація політичних (державних) наук, (зараз – Російська асоціація політичних наук), яка на початок 80-х років нараховувала 13 відділень в т. ч. й Українське [1, 175]. Ті етапи, які пройшла радянська політологія були характерними й для України. Основні з них, на думку автора, наступні:
Перший етап – 1955 рік – до середини 60-х років, для цього періоду характерно те, що цей час вітчизняна політична наука одержує початкову організаційну базу. Символічною датою цього етапу є 21–27 серпня 1955 року, а саме — третій конгрес МАПН, з якого починаються регулярні контакти радянських суспільствознавців з Міжнародною асоціацією політичної науки. Після третього Всесвітнього стокгольмського конгресу політологів, Радянський Союз був прийнятий до Міжнародної асоціації політичної науки. Після цього організовується Радянська асоціація політичних (державних) наук (1960). Так, на третьому її засіданні, яке відбулось в січні 1963 року, поряд з московськими фахівцями виступили 60 вчених із союзних республік. Зокрема, Україну представляли: професор інституту держави і права Г. Александренко, доктор юридичних наук П. Є. Недбайло (Київ) та кандидат юридичних наук Б. М. Бабій (Київ) [2, 162-163]. Другий етап – 1965 – 1978 роки. В 1965 році починається новий етап в розвитку вітчизняної політології, який потрібно охарактеризувати, як першу спробу добитися офіційного виділення політичної науки як самостійної галузі знань. Однією з перших в цьому напрямі була стаття Ф. Бурлацького опублікована в «Правде» від 10 січня 1965 року, де наголошувалось на необхідності появи політичної науки.
В Україні в цей час заявили про себе як серйозні наукові інститути із досліджень соціально-гуманітарних питань такі заклади як: інститут соціальних і економічних проблем зарубіжних країн при академії наук, інститут історії партії при ЦК КПУ, Львівське відділення АН УРСР (інститут суспільних наук) та особливо слід відмітити, інститут держави і права та його директора академіка Бориса Мойсейовича Бабія, який неодноразово брав участь в роботі Всесвітніх конгресів з політичних наук [3, 8-11].
З середини 60-х років починають виходити республіканські міжвідомчі наукові збірники: «Проблеми філософії», «Вопросы научного коммунизма», «Научные труды по истории КПСС» в яких розглядались актуальні на той час питання – партбудівництва й навчання кадрів, державної молодіжної політики й виховання, міжнародних відносин і політичної культури, теорії та історії наукового комунізму. Авторами статей були, в основному, науковці академічних установ та викладачі вузів. Серед вузів провідними в дослідженні тогочасних політичних процесів виділися класичні університети – Київський, Харківський, Одеський та Львівський в них читалися спецкурси, проводились факультативи та відбувались конференції.
Третій етап (1979 – 1991 роки) охоплює період від ХІ Московського Всесвітнього конгресу МАПН – до незалежності України. Цей етап радянської політичної науки пов'язаний з ім'ям Г. Х. Шахназарова. З 1975 року він очолював Радянську асоціацію політичних наук, яка стояла в центрі боротьби політологічного співтовариства за надання політичній науці офіційного статусу. В числі його заслуг і регулярний випуск з 1976 року щорічника РАПН. Кожен щорічник, присвячувався актуальним питанням там друкувалися також і виступи українських вчених [4]. З 12 по 18 серпня 1979 року, в Москві був проведений XI Всесвітній конгрес МАПН. В його роботі взяли участь 1600 чоловік з 58 країн, з яких 500 були радянські дослідники-політологи [5, 51]. Він став помітною подією в міжнародному науковому житті і в розвитку політологічних досліджень в СРСР. Радянські вчені отримали можливість зустрічатися з своїми зарубіжними колегами, обговорювати теоретико-методологічні основи політичних проблем, що виходили за рамки курсу історії партії. Характерно, що серед радянських учасників конгресу були представники практично всіх галузей суспільствознавства: юристи, соціологи і філософи, історики, економісти, психологи, країнознавці тощо. Саме після Московського конгресу 1979 року в країні активізувались дослідження з політологічної тематики, зокрема й в Україні вийшли монографічні праці, в яких висувались актуальні на той час ідеї, теорії, концепції, хоча зазвичай вони не виходили за рамки марксистсько-ленінської теорії і критики буржуазних теорій.
З приходом до влади М. С. Горбачова і проголошення курсу на перебудову суспільства почався процес лібералізації суспільних відносин. Становлення політології як академічної науки і навчальної дисципліни почалось 4 листопада 1988 року, коли Державний комітет СРСР з науки і техніки, офіційно затвердив уточнену і доповнену номенклатуру спеціальностей наукових працівників, в якій вперше передбачалась спеціалізація з політичних наук. З 1990 року були відкриті аспірантури в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка за спеціальностями 23. 00. 02 – Політичні інститути і процеси, 23. 00. 03 – Політична культура і ідеологія. Пізніше почали відкриватися аспірантури і докторантури в інших містах.
Четвертий етап (1992 – середина 90-х років) охоплює період інституціоналізації політичної науки після проголошення незалежності України. Вирішальним в цьому плані став 1992 рік. Політологія увійшла до переліку нормативних дисциплін вищої школи, була затверджена як дипломна спеціальність. Почався процес становлення політологічних науково-дослідницьких і навчальних структур та професійних асоціацій. В 1992 році створюється Національний інститут стратегічних досліджень – урядовий науково-дослідницький центр політичного та економічного аналізу та прогнозування. Тоді ж була створена Українська асоціація молодих політологів і політиків. Для підготовки управлінських кадрів при Кабінеті Міністрів України створюється Інститут державного управління та самоврядування (зараз Академія державного управління при Президентові України). В системі НАН України виникає Інститут національних відносин і політології (сьогодні – це Інститут політичних та етнонаціональних досліджень). Паралельно з державними й академічними засновуються недержавні політологічні структури (Інститут посткомуністичного суспільства). Процесу інституціоналізації політичної науки в Україні в кінці 80-х – середині 90-х років були притаманні певні труднощі, особливо пов'язані з першими роками утвердження державної самостійності (потрібно було визначити предмет, зміст курсу політології, його понятійний апарат державною мовою, створити нові кафедри, підготувати спеціалістів вищої наукової кваліфікації, видати підручники і відповідні журнали та ін). Зараз політологія формально інституалізована, але ще немає чітко окреслених політологічних шкіл і усталених методологічних підходів, одночасно йде процес жорсткої формалізації дисертаційних робіт і вимог до статей, які друкуються для захисту.
Література:
1. Воробьев Д. М. Политология в СССР: формирование и развитие научного сообщества // Полис. – 2004. – № 4. – С. 169-178.
2. Шатров В. П. Третье ежегодное собрание Советской ассоциации
политических (государствоведческих) наук //Советское государство и право. – 1963. – № 5. – С. 161 – 163
3. Бабій Б., Забігайло В. Міжнародна розрядка, ідеологічна боротьба і політичні науки // Радянське право – 1977. – № 2. – С.8-11.
4. Наприклад, деякі щорічники: Политические отношения: прогнозирование и личность – М., 1977; Политика мира и развитие политических систем – М., 1979; Политические институты и процессы – М., 1986; Политические институты и обновление общества – М., 1989.
5. Шахназаров Г. Х. Наука о политике и политика в науке // Проблемы мира и социализма. – 1980. – № 1. – С. 51-57.
1. Проаналізувати розвиток політології як науки про політику
Політологія- це наука про політику. Виникнення політології пов'язують з рубежем ХІХ-ХХ ст., В історії розвитку політичного знання виділяють три великих етапи: перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а пізніше - філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і поступової їх заміни раціональними трактуваннями; при цьому політичні ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань; другий етап починається з Нового часу і продовжується приблизно до середини XIX ст.: політичні теорії звільняються від релігійного впливу, набувають світського характеру і найголовніше - стають більш прив'язаними до конкретних потреб історичного розвитку; центральними питаннями політичної думки стають проблема прав людини, ідея поділу влади, правової держави і демократії; третій етап - це період становлення політології як самостійної наукової і освітньої дисципліни; процес оформлення політології починається приблизно у другій половині XIX ст. Методологічні підходи до до дослідження політичних явищ:Позитивістська методологія;Соціологічний підхід; Біхевіористський підхід (Принципи верифікації, принцип звільнення науки від етичних оцінок і ціннісних суджень) 2.Розкрити об’єкт та предмет політології Об’єкт політології – політична сфера суспільства і всі процеси, що в ній відбуваються.Предмет: політологія - це загальна теорія політики, яка не намагається охопити всю політичну проблематику і має свій специфічний предмет дослідження: закономірності відносин соціальних суб'єктів з приводу влади і впливу, механізм владовідносин та взаємодій між владарюючими і підвладними, керованими і керуючими. предметом політології є феномен політичної влади, закономірності її функціонування та розвитку та її використання у суспільстві. 3.Визначити і охарактеризувати методи політології Історичний - полягає у вивченні політичних процесів, явищ, політичних систем в історичному плані з точки зору їх історичного взаємозв 'язку та розвитку. Інституційний - вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність (держави, партій, рухів, об'єднань тощо).Соціальний - сприяє з'ясуванню соціальної зумовленості політичних явищ і процесів, зокрема, впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, моралі, культури, релігії. Емпіричний (прикладний) -досліджує політичну дійсність шляхом спостереження, експерименту, фокусованого групового інтерв'ю, аналізу документів, анкетування і т. Системний - забезпечує цілісне сприйняття об'єкта дослідження і всебічний аналіз зв'язків між окремими його елементами в межах цілого. Структурно-функціональний - передбачає розчленування політичного явища на складові частини з подальшим аналізом вивчення їх ролі для суспільства, соціальних змін індивидів. Соціально-психологічний (біхевіорестичний) -орієнтує на вивчення поведінки груп, класів, мас і особистостей, що виконують будь-яку політичну діяльність, спрямовану на досягнення тієї чи іншої політичної мети. Порівняльний - зіставлення однотипних політичних явищ (політичних режимів, державного устрою тощо), різних способів реалізації одних і тих самих політичних функцій, політичних рішень і т. д. Дає можливість встановити спільні і відмінні риси політичного життя різних епох, народів, країн. Політичного моделювання - припускає оперативну оцінку передбачуваного розвитку політичних подій, на основі яких можна прийняти ефективні рішення. Антропологічний - вивчення зумовленості політики не соціальними чинниками, а природою людського роду. 4.Співвідношення політології з іншими науками На рубежі ХІХ-ХХ ст., політологія стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. Політологія пов'язана практично з будь-якою із соціальних наук . До таких наук відноситься філософія, теорія держави та права, політична економія, політична історія, соціологія, соціальна психологія, географія. Політологія взаємодіє не тільки з цими науками, але й з антропологією, демографією, логікою, кібернетикою, статистикою та багатьма іншими суспільними та природничими науками.
5. Суть політики. Ознаки політики як суспільної діяльності
Політика – мистецтво управління Державою Політика – мистецтво управління суспільством Політика – організаційна та регулятивно-контрольна сфера суспільства, яка є основною у системі інших таких самих сфер (економічна, ідеологічна, правова, культурна, релігійна). Політика – основна сфера організації і регуляції суспільного життя, бо вона здійсн. на основі механізмів публічної влади. 6. Характеристика структури політики У структурі політики можна виділити нормативний аспект, виражений конституціями, законами, програмними документами партій і політичних рухів. Названі елементи політичного життя можна об'єднати в більш загальні види явищ: політичну систему, політичні режими (частина політологів розглядає політичний режим як функціональну підсистему політичної системи) і політичні процеси. Політична система включає в себе відносно стійкий клас явищ (інститути, відносини, політичну культуру тощо) і характеризує устрій політичної влади у суспільстві. Політичний режим розкриває функціональні і динамічні аспекти політичної системи. Політичні процеси включають у себе відносно більш змінні явища. Політичний процес - це взаємодія суб'єктів політики, результатом яких є зміни, переміни в політичному житті суспільства. Структура політики:- Політика як організація - політичні інститути (організації, носій влади: держави, політ. партії, громад. орг.), певні норми, які регулюють відносини.- Політика як політичні відносини – взаємодія між носіями влади і суспільством, між носіями влади, між соціальними групами.- Політика як управління – організація і регулювання суспільного життя.- Політика як людська діяльність. 7.Класифікація політики У найбільш загальному вигляді за спрямованістю політика кожної окремої держави поділяється на внутрішню і зовнішню. Внутрішня політика — це діяльність держави та інших політичних інститутів, яка охоплює різні сфери суспільного життя і спрямована на збереження, реформування або докорінну зміну існуючих суспільних відносин.
Види внутрішньої політики: економічна(промислова, аграрна, фінансова, інвестиційна, структурна, науково-технічна, зовнішньоекономічна та ін), соціальна (політика соціального партнерства етнічна, або національна, демографічна, молодіжна, пенсійна, регіональна політика),культурна(політика в галузі мистецтва, у сфері науки та освіти).
Зовнішня політика- політика спрямована на регулювання відносин з іншими державами, міжнародними організаціями. Існує стратегічна і тактична політика
8. Проаналізувати розвиток світової політичної думки.
Основні етапи :1.) Політичні вчення Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Китай, Індія, Асирія, Іран) –політична думка не виділялася в самостійну галузь знання, відображалася в міфологічній формі, панувало розуміння божественного походження влади. 2.) Політичні вчення Древньої Греції та Древнього Риму - Поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми, відокремлення їх як відносно самостійної частини філософії.Аналіз устрою держави, класифікація форм державної влади, визначення ідеальної форми правління. 3.) Політичні вчення Середньовіччя - Розвиток соціально-політичної думки в основному зусиллями політичних діячів. Обгрунтування теологічної теорії політичної влади. Роль релігії і держави в політиці. 4.) Політичні вчення епохи Відродження і Просвітництва - Розвиток гуманістичних начал в політичній теорії, звільнення від теології.Аналіз проблем прав і свобод людини, закону і держави, демократичного устрою суспільного життя..5.) Політичні вчення Нового часу і ХІХ ст. – Формування ліберальної політичної ідеології.Обгрунтування необхідності політичної влади. Характеристика правової держави і громадянського суспільства. Формування концепції прав людини і громадянина. 6.) Політичні вчення ХХ ст. – Розробка теорії демократії та теорії еліт. Дослідження політичних партій та політичних систем. Концепція політичної модернізації. Теорія планування. Розробка концепції тоталітаризму. 7.) Політична думка Київської Русі - Розвивалась під впливом політико-правової думки Візантії. Проявилась у двох концепціях "богоугодного володаря" і "князівського одновладдя" Домінувала ідея необхідності об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби. 8.) Політична думка перехідного періоду (XIV-перша половина XVI cm.) - Розробка ідей природного права та т.зв. "піраміди влади". Поступове визволення політичної науки від теології, відстоювання принципу невтручання церкви у державні справи. 9.) Політична думка періоду від Люблінської унії до козацько-гетьманської доби - Політична думка була в основному представлена полемічною, культурно-освітньою літературою. Паралельно співіснували два напрямки: 1)орієнтований на унію православної та католицької церков, 2) анти уніатські ідеї; акцент на необхідності реформ православної церкви. 10.) Політична думка періоду козацько-гетьманської доби - синтез традиціоналізму й новаторства покладений в основу відновлення української державності Конституція П Орлика підтвердила військово-демократичний устрій держави. Створення теорії освіченого абсолютизму. 11.) Політична думка періоду XIX cт. - Початок національного відродженню відобразився, насамперед, в програмних гаслах Кирило-Мефодіївського товариства. Розробка широкої політичної програми боротьби за визволення українського народу. Відмова від культурно - територіальної, культурно-соціальної слов'янської федерації і федерації з Росією. Представники. 12.) Політична думка періоду ХХ ст. - Підвищення рівня національної політичної свідомості, боротьба за національне відродження і державність. Входження до унітарної радянської держави, укладання військово-господарського союзу з Росією, перетворення союзу на договірну федерацію.
9. Розвиток української політичної думки
10. «Політична система». Місце та роль політичної системи у життєдіяльності суспільства Політична система- це цілісна сукупність державних і недержавних суспільних інститутів, правових і політичних норм, взаємовідносин політичних суб’єктів, засобами яких здійснюється влада і кправління суспільства. Політи́чна систе́ма — впорядкована сукупність державних, політичних, громадських організацій та інститутів, сфера політичного життя суспільства. Політична система являє собою одну з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною. Центральне становище політичної системи визначається організаційною та регулятивно-контрольною роллю самої політики. Політична система суспільства визначається формою держави, її соціальним ладом, класовою природою, формою соціально-політичних відносин (стабільні чи ні, конфліктні чи консенсусні), політико-правовим статусом держави та іншими факторами. 11. Структура політичної системи Структура політичної системи – це внутрішня організація цілісної системи, як специфічного способу взаємозв’язку і взаємодії компонентів,що її утворюють. Центральним компонентом,який зв’язує всі інші складові в систему є політична влада. До структури політичної системи входять: політичні відносини, політичні інститути (організації), політичні і правові норми, політична свідомість і політична культура. З зошита: - Інституціональна підсистема(державні, і суспільні політичні інститути,неполітичні організації) - Комунікативна (сукупність відносин і принципів взаємодії,які складаються всередині політичної системи) - Культурно-ідеологічна(сукупність політ. поглядів, теорій і концепцій, політична і правова культура) - Нормативна (сукуп. відносин і принципів взаємодії, які складаються в середині політичної системи) - Функціональна (об’єднує способи реалізації влади, які визначають характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства)
12. Функції політичної системи 1) Політичне керівництво суспільством 2) Консолідація суспільно-політичного ладу на базі цінностей, ідеалів, символів 3) Регулятивна функція – вироблення певних правил поведінки, яких зобов’язані дотримуватись суб’єкти політики 4) Мобілізація ресурсів - забезпечити максимальне використання ресурсів суспільства для здійснення постійних завдань 5)Функція розподілу матеріальних і духовних цінностей
13. Типологія політичних систем сучасності 1. Залежно від політичного режиму: авторитарні, тоталітарні, демократичні; 2. За характером взаємодії з зовнішнім середовищем: відкриті, закриті; 3. З позицій формаційного підходу: рабовласницькі, феодальні, капіталістичні, командно-адміністративні; 4. Системи перехідного типу: включають елементи модернізованої і старої системи; 6.З алежно від ступеня структурної диференціації: примітивні, сучасні, традиційні 14. Демократія. Ознаки та принципи Демократія – влада народу. Демократія – режим, в якому народ має можливість реалізовувати свою волю безпосередньо, або через своїх представників, а влада несе відповідальність перед громадянами за свої дії. Ознаки:визнанням народу вищим джерелом влади;виборністю основних органів держави;рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх виборчих прав;підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень. Принципи:додержання прав людини, їх пріоритет над правами держави; конституційне обмеження влади більшості над меншістю;повага до прав меншості на власну думку і її вільне вираження;верховенство закону;поділ влади та ін.
15. Дати х-стику витокам та історичним формам демократії
Витоки демократії. Слово «демократія» (буквально -- народовладдя) походить від давньогрецького словосполучення, яким позначали державний лад, за якого вирішальна роль у прийнятті рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню. Афіняни цінували і вміли берегти демократію і, дещо змінюючи форму, вона проіснувала майже сто років -- від середини V ст. до середини IV ст. до н.е. Народні збори були найвищим органом державного правління, на яких вільні й рівноправні громадяни приймали рішення щодо найважливіших питань життя поліса. Рішення, яке підтримувала більшість учасників зборів, вважалося прийнятим і обов'язковим для виконання громадою. Народ брав участь також в адмініструванні через постійно діючі управлінські установи. Деякі з цих установ заповнювалися через вибори, інші - шляхом жеребкування, причому кожен міг займати управлінську посаду тільки раз у житті. Форми демократії: Пряма демократія — порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян. «+» Виявом прямої демократії є референдуми, які проводять з метою ухвалення закону або інших рішень на основі волевиявлення народу щодо найактуальніших питань державної політики і суспільно-політичного життя загалом. «-»а)складність прийняття рішень;б)недостатня компетентність і економ. неврівноваженість народу; в)високий ступінь маніпулювання сусп. Думкою з боку професійних політиків. Представницька демократія — порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними). »+» Особливо вагоме значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади. «-»а)відрив депутатів від народу і їх бюрократизація;б)зростання впливу централізованих органів які перетворюються в центри прийняття рішень.
16.Розкрити походження та сутність держави
Держава-універсальна форма організації суспільства влади малих і великих колекивів, центральний елемент політичної системи, яка має характерні ознаки, виконує чітко
1)теологічна-виникнення держави а також всі її рішення пов*язують з діями і санкціями божественної волі. 2)патріархальна-держава як продукт сім*ї яка розрослася до розмірів держави,при цьому влада правительства тлумачиться як влада батька в сім*ї, а відносини між підданими і керуючими, як сімейні відносини. 3)договірна-виникнення держави передує природній стан суспільства і людини, який х-зується необмеженою свободою, тільки після укладання суспільного договору,безмежна свобода була введена в розумні межі, шляхом створення держави як організації, покликаної забезпечити баланс різних суспільних інтересів, прав і свобод особистості. 4)психологічна-держава існує через наявність в людини психологічних потреб жити в межах організованого суспільства. 5)класова-держава класова за походженням (з*являється разом з поділом суспільства на класи) і за суттю органів класового панування. 6)расова- існують вищі і нижчі раси, а держава необхідна для забезпечення панування перших над другими. 7)органічна-аналогія між державою і живим організмом як в структурі так і в фун-ціях всі елементи держави взаємопов*язані і доповнюють один одного. 8)іррегаційна- дана концепція походження держави пов*язана з необхідністю побудувати велику зрошувальну систему. 9) спортивна- система фізичного виховання спрямована винекненню сильної армії і підтримки держави.
17. Типологізувати держави
Тип держави – це сукупність загальних ознак, властивих визначеній, як правило, історично відособленій групі держав. Загалом виділяють два підходи до типології держав: формаційний та цивілізаційний. За формаційним підходом виділяють такі типи держав:рабовласницька держава (основна характеристика – політична влада знаходиться в руках рабовласників); феодальна держава (політична влада знаходиться в руках феодалів); буржуазна держава (політична влада – у буржуазії)
Держава при соціалізмі та у перехідний період до комунізму є соціалістичною, виражає волю всього народу. При цивілізаційному підході розрізняють держави традиційні та сучасні (чи конституційні) держави.Традиційні держави – це насамперед рабовласницькі та феодальні монархії. Тут народ не є джерелом державної влади, держава має практично необмежені повноваження щодо більшості населення, заперечується рівноправність людей, наявність у них природних прав.Сучасні (конституційні) держави – це в основному буржуазні республіки і конституційні монархії. Народ тут є джерелом державної влади, ним формуються законодавчі органи. Держава служить суспільству, а сфера її діяльності обмежена конституцією (тому сучасні держави називають конституційними). Тут також визнані й гарантовані права людини.
18.Визначити та дати характеристику форм правління та державного устрою
Форма правління - це організація верховної державної влади, порядок її утворення й діяльності, компетенція і взаємозв'язок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни.
Відомі дві форми правління: монархія і республіка.
Монархія - така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої династії (фараон, король, шах, цар, імператор і т. ін.).Монархія буває абсолютною та обмеженою. Абсолютна монархія- це форма правління, за якої верховна влада зосереджена в руках одноособового глави держави (монарха). За обмеженої (конституційної, парламентської) монархії законодавча влада належить парламентові, виконавча - монархові (чи кабінету міністрів), судова - судам, які обираються чи призначаються. Республіка - форма правління, де верховна влада в державі належить колегіальним виборним органам і здійснюється ними. У парламентських республіках:- президент обирається парламентом;- уряд формується з представників партій, що мають більшість у парламенті;- уряд підзвітний парламентові;- парламент може висловити урядові недовіру, що тягне за собою його відставку. У президентській республіці:- президент обирається всенародне або за особливою процедурою;- президент є главою держави і здійснює виконавчу владу;- законодавча влада належить представницькому органові (парламентові);- президент має право відкладного вето та інші права (скажімо, право розпустити парламент). Теорія права розрізняє просту й складну форми державного устрою.
Проста (унітарна) держава - єдина держава, що не має всередині відокремлених державних утворень, які користуються певною самостійністю. Для державних органів характерна наявність: єдиної системи державних органів; єдиного законодавства; єдиної території; єдиного громадянства; єдиної загальнодержавної символіки тощо.
Складна держава - формується з відокремлених державних утворень, що користуються певною самостійністю. До такої форми держави належать: федерація, конфедерація, а за твердженням деяких авторів - і імперія. Федерація - суверенне державне утворення (союз держав) з особливою структурою державного механізму, що криє в собі як загальнофедеративні державні (суспільні) організації, систему законодавства, так і аналогічні організації та законодавство суб'єктів федерації. Конфедерація - добровільне об'єднання самостійних держав для досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної (або подвійної) системи органів, законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об'єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на федерацію.Імперія - примусово утворена, зазвичай через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади.
19. Охарактеризувати монархію та республіку як типи державного правління
Монархія - така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої династії (фараон, король, шах, цар, імператор і т. ін.).Монархія буває абсолютною та обмеженою. Абсолютна монархія- це форма правління, за якої верховна влада зосереджена в руках одноособового глави держави (монарха). За обмеженої (конституційної, парламентської) монархії законодавча влада належить парламентові, виконавча - монархові (чи кабінету міністрів), судова - судам, які обираються чи призначаються. Республіка - форма правління, де верховна влада в державі належить колегіальним виборним органам і здійснюється ними. У парламентських республіках:- президент обирається парламентом;- уряд формується з представників партій, що мають більшість у парламенті;- уряд підзвітний парламентові;- парламент може висловити урядові недовіру, що тягне за собою його відставку. У президентській республіці:- президент обирається всенародне або за особливою процедурою;- президент є главою держави і здійснює виконавчу владу;- законодавча влада належить представницькому органові (парламентові);- президент має право відкладного вето та інші права (скажімо, право розпустити парламент).
20. Охарактеризувати типи держав за територіальним устроєм.
Територіальний устрій - визначає внутрішню територіальну організацію держави, взаємодію центральних та місцевих органів влади. Проста (унітарна) держава - єдина держава, що не має всередині відокремлених державних утворень, які користуються певною самостійністю. Для державних органів характерна наявність: єдиної системи державних органів; єдиного законодавства; єдиної території; єдиного громадянства; єдиної загальнодержавної символіки тощо.
Складна держава - формується з відокремлених державних утворень, що користуються певною самостійністю. До такої форми держави належать: федерація, конфедерація, а за твердженням деяких авторів - і імперія. Федерація - суверенне державне утворення (союз держав) з особливою структурою державного механізму, що криє в собі як загальнофедеративні державні (суспільні) організації, систему законодавства, так і аналогічні організації та законодавство суб'єктів федерації. Конфедерація - добровільне об'єднання самостійних держав для досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної (або подвійної) системи органів, законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об'єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на федерацію.Імперія - примусово утворена, зазвичай через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади
21. Розкрити поняття політичного режиму, його різновиди.
Політичний режим - це сукупність методів і прийомів здійснення державної влади. Розрізняють такі види політичних режимів: демократичний та авторитарний. За демократичного режиму державна влада здійснюється здебільшого ліберальне - демократичними методами з дотриманням прав людини, забезпеченням легальних можливостей урахування інтересів всіх груп населення через демократичні інститути та діяльність різноманітних громадських організацій, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення і здійснення політики держави. За умов авторитарного режиму державна влада здійснюється більш жорсткими методами, можливості для вільного виявлення інтересів різних груп населення обмежені, всю владу в своїх руках зосереджує правляча верхівка. Фактично принцип розподілу влади не реалізується.
22.Дати характеристику концепції ліберальної демократії.
Ліберальна демократія (інша назва - поліархія) є формою суспільно-політичного устрою - правовою державою на основі представницької демократії, В якому воля більшості і здатність обраних представників здійснювати владу обмежені в ім'я захисту прав меншості і свобод окремих громадян. Ліберальна демократія ставить своєю метою рівне забезпечення кожному громадянину прав на дотримання належних правових процедур, приватну власність, недоторканність особистого життя, свободу слова, свободу зборів і свободу віросповідання. Ці ліберальні права закріплені у вищих законах (таких, як конституція або статут, або ж у прецедентних рішеннях, винесених вищими судовими інстанціями), які, у свою чергу, наділяють різні державні та громадські органи повноваженнями з метою забезпечення цих прав.
23. Назвати та охарактеризувати типи авторитарного політичного режиму.
Авторитарний режим- режим, у якому порушуються або обмежуються основні права людини, особливо її свобода, честь і гідність, коли влада зочереджується в руках невеликої групи людей або одної особи, коли забороняється легальна діяльність політ.партій і громадських орг-ціях, що знаходяться в опозиції. Авторитарний режим може бути двох видів: • революційний — спрямований на зміну типу суспільно-політичного розвитку; • стабілізаційний — орієнтований на збереження існуючого суспільно-політичного ладу.
24. Розкрити поняття тоталітаризму: його ознаки, форми.
Тоталітаризм- форма панування, що регламентує всі сфери суспільного існування, а також не визнає незалежність від держави (державної влади) таких окремих сфер приватного і суспільного життя, як — економіка (господарство), релігія, виховання, сім'я, тощо. Етапи тоталітаризму:революція (державний переворот);консолідація влади; усунення опозиційних партій і незалежних фракцій;усунення очевидних і вигаданих ворогів; зосередження влади у руках вождя.
25. Дати визначення поняття влади як суспільного явища.
Влада з’явилася з виникненням суспільства і буде в тій або іншій формі завжди супроводити його. Влада необхідна передусім для відтворення людської природи. Формування влади зумовлено необхідністю суспільного виробництва, яке немислеме без підкорення всіх учасників єдиній волі, а також потребою регулювання соціальних відносин між людьми.
26. Розкрити визначення політичної влади
Політична влада — це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб'єктами політичної системи, а також різними неформальними угрупованнями за допомогою правових і політичних норм. Політична влада здійснюється на трьох рівнях:державою;політичними партіями та громадськими обєднаннями; органами місцевого самоврядування. Характер примусу насильницький примус; узаконений; правовий. Легітимність влади:традиціна політична влада — визнає владні інститути у відповідності до усталених традицій;правничо-раціональна — визнає владні інститути у відповідності до чинної Конституції; раціонально-цільова — визнає владні інститути у відповідності до їх доцільності та ефективності їх функціонування;харизматична — визнання виключної ролі політичного лідера; національно-патріотична — визнання символів, ритуалів, успадкованих від попередніх політичних утворень.
27. Охарактеризувати бюрократію як феномен влади і управління
Бюрокрáтія— адміністративна система організації, що складається з ряду офіційних осіб, посади і пости яких утворюють ієрархію і які розрізняються формальними правами і обов'язками, що визначають їх дії і відповідальність. Для бюрократії характерне перебільшення значення формальних процедур, скрупульозне виконання інструкцій, що спричиняє відокремлення бюрократичного управління від потреб об'єктів управління, помилки у керівництві та його неефективність при вирішенні проблем, які вимагають нетрадиційних підходів та засобів. Основні принципи бюрократії (за Максом Вебером) Функціональна компетентність (посади займаються тільки за даним принципом, за компетентністю);Принцип бюрократичного авторитету
(найсуворіше дотримання бюрократичної ієрархії);.Принцип формалізму(підпорядкування правилам, інструкціям, які чітко зафіксовані й визначені);. Принцип «без гніву й пристрасті» (виключення емоційного аспекту взаємодії);.Принцип професіоналізму (відповідність вимогам професійної кваліфікації.);Принцип корпоратизму (духовна близькість, збіг поглядів та відстоювання інтересів корпорації, тобто єдиного цілого).
28. Дати характеристику поділу влади. Тріада влади.
Влада поділяється на законодавчу, виконавчу і судову. Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті (Верховній Раді, Державній Думі, Конгресі, Сеймі, Фолькетинзі, Альтинзі та ін.) державна влада, що має виключне право приймати закони. Таким чином, слід виділити такі укрупнені функції парламенту:- представницьку,- законодавчу,- фінансову,- засновницьку,- контрольну. Виконавча влада -- влада, що має право безпосереднього управління державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду встановлюється Конституцією і законодавством. Частіше за все уряд має офіційну назву — Ради або Кабінети міністрів. Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, є відповідальним перед нею, підзвітним і підконтрольним їй. Проте виконавча влада не вичерпується одним лише «виконанням законів». Вона покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядничу діяльність. У цих цілях з усіх питань своєї компетенції уряд видає нормативно-правові акти (укази, розпорядження та ін.), що мають підзаконний характер. Судова влада — незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя. Судова влада здійснюється одноособово суддею (при розгляді незначних правопорушень) або судовою колегією у формі судової процедури. основні функції судової влади:• охоронна (охорона прав);• функція правосуддя (захист, відновлення прав);• контрольно-наглядова (за іншими гілками влади).
29. Розкриття поняття «політична партія».Еволюція партій.
Політична партія — це добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
Функції партій1. Представництво інтересів. Партії виступають важливими виразниками інтересів соціальних класів, прошарків і груп, трансформуючи велику кількість цих різноманітних і специфічних потреб і вимог у більш системні, зручні для оперування пакети пропозицій. 2. Комунікативна функція. Партія функціонує як засіб для вираження і поширення інформації, освіти, впливу на громадську думку.3. Формування і підбір політичних еліт та соціалізація. Партії служать головним механізмом у комплектуванні та поповненні еліт, через який кандидати на політичні посади готуються і відбираються на всіх рівнях партійної піраміди та через який, зокрема, обирається національне державне керівництво. 4. Розробка політики та здійснення політичного курсу. Політичні партії задають напрямок та беруть або прагнуть брати активну участь у здійсненні державної політики.5. Функції соціальної інтеграції. Політичні партії, несучи в собі певну систему ідейних цінностей по відношенню до здійснення політичної влади у суспільстві, виступають об’єктами емоційної прихильності або протидії .Еволюція партій. Комунізм. ознаки: - виключне панування суспільної власності на засоби виробництва; управління в економіці, спрямоване на максимізацію виробництва та кількісні показники; декларована рівність умов; -прагнення нівелювати будь-які відмінності між соціальними класами, групами, а також націями. Демократичний соціалізм.Принципи: свобода, соціальна справедливість та солідарність.Лібералізм. Наголошує на нерозривності свободи індивіда та його соціальної відповідальності перед суспільством, обстоює існування правової держави та необхідність верховенства в ній закону.Консерватизм. Сповідує недоторканість приватної власності, розглядаючи її як передумову досягнення особистої свободи і збереження соціального порядку, принципи вільної конкуренції та необхідність мінімального державного регулювання економіки.Націоналізм. Усвідомлення соціальною спільнотою своїх спільних національних ознак на підставі етнічної, культурної, релігійних приналежності, а також уявлень про спільні походження, територію мешкання, мову та своєрідну специфіку психології та рис характеру членів цієї спільноти.Фашизм. Тотальний контроль з боку партійної фашистської еліти над суспільним і особистим життям громадян; знищення демократичних прав і свобод; залежність індивіда від інтересів і потреб нації, соціальних мас, заздалегідь визначених фашистським керівництвом. Неофашизм. Різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.
30. Типологізувати партії
В основі типологізації партійних систем лежить застосування “суто політичних” критеріїв. На цій теоретичній базі можуть бути запропоновані такі групи класифікації партійних систем:1) системи, в яких партії мають власне політичний характер, та системи з переважанням партій, що за своєю природою є псевдополітичними і являють собою побудовані на комунальних сімейственних чи земляцьких принципах клани, кліки, чисто ситуативні угрупування “ad hoc” тощо;2) такі, що відіграють провідну роль формуванні реальної політики держави і суспільства, та такі, що грають дргорядну роль у політичний системі (через суто декоративну роль політичних партій або їх недостатню розвиненність);3) системи з “вирізанням певного сегменту політичного спектру” (тобто з забороною партій певних ідеологічних напрямків) та ліберальні (у суто політичному, не економічному розумінні цього терміну) - без встановлення досить суворих ідеологічних критеріїв для надання офіційного дозволу на функціонування конкретних політичних партій;4) однопартійні, двопартійні, багатопартійні;5) революційні, реформаторсько-стабілізаційні, консервативні;6) плюралістичні, обмежено плюралістичні та монолітичні;7) націоналістичні та полікультурні;8) релігійні та світські;9) марксистські, “національного” (“арабського”, “африканського” тощо) соціалізму та несоціалістичні;10) соціалістичні, капіталістичні, феодальні, рабовласницькі (можуть бути застосовані й інші критерії та теоретичні підходи для визначення “історичних типів” партійних систем, як і політичних систем в цілому, наприклад, можна розрізняти партійні системи доіндустріального, індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства).
СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТОЛОГІЇ В КОНТЕКСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА
Світлана Матвієнків
Досліджено проблему переходу політології на якісно вищий рівень в процесі трансформації суспільства до нового етапу свого розвитку. Запропоновано стратегію проведення цього переходу, ґрунтовану на створенні професійного товариства, здатного об'єднати зусилля фахівців і регіональних науково-освітніх центрів у формуванні української політичної науки.
Ключові слова: трансформація, політична наука, політологія, асоціація, процес, суспільство, Україна.
Україна, трансформуючи свої економічні, соціальні, політичні, ідеологічні, культурні засади й структури, ще не випрацювала нових соціальних альтернатив, внаслідок чого опинилася в розряді перехідних, проміжних суспільств. Сьогодні Україна стоїть перед вибором моделі нового модерністського синтезу свого попереднього досвіду, соціальних досягнень із загально цивілізаційними тенденціями.
Розбудова саме такого суспільства, на думку доктора філософських наук М. Михальченка, можлива лише за умови поєднання реалізації національно-державних інтересів та особливостей України із закономірними тенденціями світового розвитку, бо немає сумніву, що українське суспільство є, з одного боку, частиною світового інтеграційного процесу, а з іншого – має свої особливості. Тому постає проблема оптимальної моделі цього поєднання (інтеграції), точніше, моделі трансформації та модернізації суспільства, яка має забезпечити його перехід від індустріальної стадії до постіндустріального етапу [12, с. 52].
На динаміку трансформації величезний вплив має, крім інших чинників, безумовно, і політична наука, яка не встигає критично осмислювати політичні цілі і засоби їх реалізації, давати пропозиції щодо реформування політичних інститутів суспільства – держави, політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації тощо. Часто досить виважені рекомендації учених політики ігнорують, через демократичну і волюнтаристську процедуру вони нав’язують суспільству хибні шляхи політичного розвитку, цілі та засоби політичних реформ, гальмують процеси демократизації суспільства. Саме тому таке велике значення на перехідному етапі має розвиток вітчизняної політичної науки.
Останні десятиріччя відбувається становлення політології – нової для нашого суспільства наукової та навчальної дисципліни. Здобувши незалежність, Украї на вимушена була починати фактично з азів політичної науки, без якої неможливий демократичний розвиток жодної держави. Актуалізація політичного знання потрібна сьогодні як умова і чинник розгортання нових тенденцій в сучасному українському суспільстві, і як органічна частина гуманітарної освіти. Це закономірно. Так завжди буває там і тоді, де і коли будь-який суспільний організм набуває трансформаційних процесів, змінює одні, багато в чому застарілі, а тому неефективні духовно-культурні, державницько-політичні та соціально-економічні засади власного функціонування і створює інші, такі, що відповідають вимогам часу.
Останніми роками в Україні вийшли друком понад 100 наукових і навчальних книг з політології, серед них : В. Д. Бабкін, В. Н. Селіванов «Народ і влада»; В. П. Горбатенко«Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть»; І. Ф. Курас «Етнополітика: історія і сучасність»; Ю. А. Левенець «Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина XIX – початок XX століття)»; Ю. Шаповал «Україна XX століття: Особи та події в контексті важкої історії»; М.І. Михальченко «Украинское общество: трансформация или лимитроф Украины?»; Г. Г. Почепцов, С. А. Чукут «Інформаційна політика»; Б. Кухта«Політична влада та її рішення», А. Колодій «На шляху до громадянського суспільства», А. Романюк «Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи: інституційний вимір» та багато інших. Розвиток політичної науки в Україні став об’єктом наукових зацікавлень О. Габрієляна, Ф. Рудича, А. Коваленка, Б. Кравченка, Є. Камінського, А. Лузана тощо.
Мета цієї статті – на основі аналізу розвитку вітчизняного політичного знання опрацювати стратегію переходу до його якісно нових рівнів у процесі трансформації суспільства.
Наприкінці XX ст. в Україні розпочався справжній політологічний ренесанс. Від 1990 р. політологію почали впроваджувати як навчальну дисципліну у вищих навчальних закладах. Поступово були реформовані ста рі й створені нові кафедри політології у вузах, виникли відповідні відділи в академічних інститутах, наукові установи. Важливим для політологічного відродження України став досвід світової політичної науки, насамперед закордонних установ, де постійно вивчають українську політичну дум ку, розвивають політичну науку та аналізують сучасні по літичні проблеми й перспективи розвитку нашої держави (Український соціологічний інститут у Відні, Український вільний університет у Відні, Український науковий інститут у Берліні, філіал Берлінського університету Фрідріха-Вільгельма, Східно-Європейський дослідний інститут ім. В. Липинського).
У 90-ті роки XX ст. заявили про себе і новостворені вітчизняні політологічні центри, що розгорнули свою діяльність: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Українська асоціація політологів, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Українська академія політичної науки, Філософська ліга України та Соціологічна асоціація України, Асоціація політичних психологів України, Український центр політичного менеджменту та Центр соціологічних і політичних досліджень «Соціополіс», Асоціація студентів-політологів України [7, с. 235–236, 673].
Утвердженню політичної науки в українському сус пільстві у сучасних умовах сприяє систе ма вищої і частково середньої освіти в Україні, яка зорієнтована на поширення політичних знань у молодіж ному середовищі. Сучасний стан політичної науки в Україні можна схарактеризувати як вихід на рівень стабільного розвитку політології. Здійснено її інституціональне оформлення: перейменовано інститути й кафедри, визначено нові спеціальності у реєстрі ВАКу, введено нову спеціальність до державного реєстру Міністерства освіти і на уки України.
В Україні вже 16 вищих навчальних закладів, де є кафедри політичних наук, що випускають політологів, тобто ті, які отримали ліцензію Міністерства освіти і науки на підготовку фахівців за спеціальністю “Політологія”. Слід зазначити, що більшість із цих вузів – це Національні університети, а ті, що перебувають у приватному секторі, є грандами вищої освіти України. Проте, багато малих приватних вузів також намагається готувати майбутніх політологів.
Це свідчить про те, що є попит на політологів. Він зумовлений трансформаційними процесами, що відбуваються в суспільстві – становленням демократичних інститутів влади, розвитком громадянського суспільства і правової держави, залученням до політичного процесу великої кількості організованих соціальних груп. Крім того, представники владної вертикалі усвідомлюють, що ухвалення політичних рішень (як основний базовий вид політичної діяльності) неможливе без комплексного аналізу, досліджень їх якості та прогнозування можливих наслідків, підбиванням підсумків тощо. Ці дослідницькі процедури ефективно можуть виконувати тільки професійно підготовлені фахівці, які, крім досвіду роботи, повинні мати серйозну теоретичну основу (знання законів політичних наук та закономірностей політичного світу).
Отже, головним завданням сучасної політології є навчально-просвітницька діяльність, формування нової політичної свідомості та політичної культури громадян України, зокрема, молодого покоління. У цих процесах політологія, як навчальна дисципліна, відіграє важливу роль. Невідкладне завдання – поширення політологічних знань по вертикалі, тобто підготовка професійних політиків, парламентарів, урядовців, працівників державного апарату. Проблеми впорядкованості суспільних процесів і утвердження державності України, впливу владних структур на поліпшення життя громадян – усе це вимагає від носіїв політичної влади високої політичної культури. Не менш актуальною і такою ж складною проблемою є поширення політичних знань по горизонталі: серед найширших верств населення, учнівської й студентської молоді, серед усіх соціальних груп, партій, рухів та організацій.
Еволюції політології, переходу її до вищого рівня також сприяло створення нових і перейменування на укових та науково-публіцистичних видань, розроблення навчальних програм й випуск відповідних підручників (від 1991 року в Україні підготовлено понад двадцять підручників з політології, що в загалом забезпечують викладання політичної науки, і частина з них вже витримала кілька перевидань. Це підручники С. Гелея і С. Рутара, О. Бабкіної і В. Горбатенка, В. Бебика, Ф. Кирилюка, Б. Кухти, А. Колодій, П.Шляхтуна та ін.), словники, енциклопедії та монографії.
У становленні та розвитку політології важливим було заснування наукових журналів: «Політологічні читання», «Політична думка», «Нова політика», «Людина і політика», «Людина і влада», «Український соціум», «Політичний менеджмент». Політична тематика з'явилася на сторінках таких суспільно-політичних журналів, як «Віче», «Сучасність», «Політика і час», «Персонал», «Політика і культура», «Розбудова держави», «Політичний портрет України» та ін.
Загалом етап трансформації політичної науки відбувся практично безболісно.
Важливе значення для розвитку політології як самостійної науки мало створення наукових рад із захисту докторських ди сертацій. Сьогодні працює злагоджений механізм відтворення кадрів у галузі політології, про що свідчить такий показник, як кількість захищених дисертацій. Якщо на початку 90-х років захищалося 2 кандидатських і 1–3 докторських, 2000 року було захищено 33 кандидатських та 4 докторських, то на 1 січня 2003 року захищено та затверджено ВАКом України 47 дисертаційних праць на здобуття наукового ступеня доктора і 261 – на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук [1, с. 47]. Загалом, спостерігається стійке зростання кількості захищених дисертацій, внаслідок чого з’явилася можливість обговорювати проблеми власне української політичної науки, розширювати її методику, активізувати дослідження.
Радикальні ціннісні зміни, які відбулися в Україні останніми роками, визначені високим рівнем політизації українського суспіль ства. Змінилися структури вла ди та її методи, політична надбудова суспільства, створено багато політичних партій і рухів, змінилася внутрішня й зовнішня політика. І це також сприяє якісним змінам у вітчизняній науці про політику.
Варто зазначити, що тільки на сучасному етапі відбувся перехід від ідеологізованого комплексу соціальних наук до проміжної ланки – політології. Без неї, напевно, не можна було б обійтися. Але тільки через десятиріччя почалося обговорення проблеми власне політичної науки. Реформування в галузі викладання політичної науки й осмислення цієї науки в Україні свідчить про її самостійність, особливість і внутрішню цілісність.
Початковий період української політології, як вважають вітчизняні вчені, наближається до кінця. Вона повинна переходити на якісно новий етап свого розвитку. Це означає, по-перше, знаходження політологією статусної й організаційної самостійності. В університетському житті – перетворення у факультет з того придатка у вигляді кафедри чи відділення, яким вона є здебільшого, при таких дисциплінах, як філософія, право, історія та тощо. По-друге, політології треба досягнути свого професійного самовизначення. Їй потрібно перестати бути певним “універсальним знанням” про політику взагалі. Для політології настав час диференціації і спеціалізації за досить автономними галузями, подібно до того, як та ж філософія, наприклад, диференціюється у вигляді онтології, епістемології, загальної теорії етики, логіки і т. д. По-третє, закінчився період підручників і приходять часи авторських курсів і методик викладання, авторських пакетів першоджерел [3, с. 124].
“Порятунок політичного знання – у розвитку його як власне знання, як науки, продукт якої сам стає соціальним фактом, захищеним відповідним статусом і авторитетом. Це припускає дії у двох напрямах. З одного боку, вивчення політики повинно бути концентрованим на пізнанні політичної реальності нашої країни. Таке самозосередження потрібне, щоб предметно, структурно і, в підсумку, дисциплінарно самовизначитися. Хоча б заради того, щоб не починати навчального процесу з вибачень, що “наш предмет ще несформувався”... З іншого боку, важлива інституціональна експансія. Найменування “кафедра політології” явно незрівнянно тому предмету, який варто викладати і досліджувати. Кафедра завжди при факультеті” [9, с. 123]. Потрібний проект факультету політичних наук.
Стратегія реформування системи викладання політичної науки в Україні, як вважає доктор філософських наук, завідувач кафедри політології О. Габрієлян, повинна охопити всі рівні: методологічний, організаційно-управлінський, інституціональний, кадровий, навчально-методичний. Ця складна і повинна починатися зі створення критичної маси політологів, залучених до процесу викладання, що поділяють новітні принципи. Молода генерація політологів, яка здобуває освіту в нових умовах, знайома з досягненнями світової науки, швидко оволодіває сучасними методами дослідження, іноземними мовами, дає підстави сподіватись на краще майбутнє політології.
Академічна й університетська політологія повинні об’єднатися і таким чином активно розвиватися в межах університетів, виявляючи характер теоретичної політології подвійного застосування: у навчальному процесі та для розвитку самої науки. Доцільною є також організація підготовки й перепідготовки викладачів політології, науковців і професійних політиків загальнодержавного та місцевого рівнів, викладання в усіх нав чальних закладах України цієї навчальної дисципліни як обов’язкової за повною програмою.
Важлива також політологія радників – це інститут, що є спільником (на рівні порад) в ухваленні та втіленні (на рівні конкретних завдань) політичних рішень, здійснюємоніторування їхніх наслідків, коригує (знову-таки на рівні порад і консультацій) державну політику. Це не тільки конкретні політологи, які виконують такі функції, але й чимало відкритих і напівзакритих державних установ.
Статус політолога привласнюють сьогодні самостійно без будь-якої наукової акредитації. Останнім часом радіо і телекоментатори, оглядачі, не маючи професійної підготовки в цій галузі знань, пропонують свої досить суб’єктивні судження від імені науки про політику, знижуючи її авторитет. Тому становлення професійної корпорації політологів приведе до професіоналізації політологічної публіцистики [1, с. 50].
Для плідного функціонування політичної науки потрібно також створювати різні політологічні організації і центри та докласти зусиль для їхньої взаємодії на загальному рівні. Жодна інституція не може розвивати всі напрями і спеціалізації сучасної політичної науки, яких понад сорок. Тому на місцях мають виникати сильні університетські кафедри, що спеціалізуються в тій чи тій галузі політичної науки, зі своїми виданнями і вченими радами. Це і творитиме єдине ціле – політичну науку в Україні. Такі перетворення вписуються в загальну логіку трансформування країни з її декларованим європейським вибором і децентралізацією як умовою розвитку.
Політичні феномени в Україні потрібні вивчати порівняно з аналогічними політичними феноменами в успішних, розвинених країнах. Маючи прагматичну цінність цих досліджень для внутрішнього вжитку, вітчизняні дослідження стануть цікавими і для зовнішнього світу. Цей шлях найефективніший у подоланні розриву між рівнем розвитку політичної науки у світі й в Україні. Водночас політична наука одержить специфічних рис бути українською. Для цього доцільно створити українську політологічну школу, тобто з ключових проблем теорії політики потрібні наукові розробки, які б за своєю актуальністю і якістю вигідно відрізнялись від наукових досліджень інших політологічних шкіл [11].
Отже, політична наука в Україні поступово посідає чільне місце в системі суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальні трансформаційні політичні процеси, становлення демократичної державності, впевнено виходить на рівень стабільного розвитку. Це, звичайно, не означає, що нема проблем у становленні і розвитку політичної науки. Розвиткові науки взагалі, а політології зокрема, перешкоджає не стабільність політичної, соціальної і економічної ситуації у країні. Водночас існують чинники, що сприяють рухові політології до сучасного рівня. Це відповідна інституціональна база, про яку згадувалося вище, та чималий корпус висококваліфікованих освічених політологів.
Нинішній стан політики і політології в Україні нетиповий для так званого цивілізованого світу, бо Україна лише створює своє політично-організаційне обличчя. Тому й судити про політичні процеси в Україні не можна з класичного погляду західної політології, з її канонами історично поступового державотворення. Саме період трансформації, зазвичай, в усіх країнах був періодом інтенсивного пошуку шляхів власного, зокрема національного самоутвердження. У цьому процесі, на нашу думку, вирішальне слово належить політології, яка зі свого боку має вели кий вплив на вдосконалення якісних характеристик україн ського суспільства, його державності та культури.
________________________
1. Габрієлян О. Політична наука в Україні: стан і перспективи // Політична думка. – 2001. – № 4. – С. 47–56.
2. Камінський Є. Концептуальні виміри практичної ефективності політологічних досліджень // Політична думка. – 2002. – № 2–3.
3. Капустін Б. Г. Підхід до вивчення політології в цілому і напрямок «Політична філософія» // Поліс. – № 1. – 2001. – С. 124.
4. Коваленко А. Українська політологія: проблеми та труднощі періоду становлення // Сучасність. – 1994. – № 10.
5. Кравченко Б., Прилюк Ю. Політичний лад в Україні та політична наука // Політологічні читання. – 1992. – № 1.
6. Лузан А. Політика і суспільство (до засад політичної науки) // Політологічні читання. – 1993. – № 1.
7. Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. Горбатенко; За ред. Ю. Шемшушенка та ін. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Ґенеза, 2004. – С. 235–236, 673–674.
8. Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку. Збірник наукових доповідей і статей. – К., 2000.
9. Поляков Л.В. Загальна оцінка становлення і викладання політичних наук у Росії // Поліс. – № 1. – 2001. – С. 123.
10. Потульницький В. Історія української політології. – К., 1993.
11. Рудич Ф. Чи справді політологія в Україні перебуває у глибокій кризі? // Administration (pravl@znannya.org.ua).
12. Українське суспільство на порозі третього тисячоліття. Кол. монографія / Під ред. М. О. Шульги. – К., 1999. – С. 52, 293.
http://postua.info/matvienkiv.htm
Історія політичної думки не є однолінійним процесом набуття і поглиблення політичних знань. Вона являє собою арену постійного протиборства політичних ідей, які відображають реальну боротьбу різних суспільних сил, зіткнення різноманітних культур і впливів. Складна картина політичної думки зумовлена строкатістю конкретних соціокультурних, історичних, національних, географічних та інших умов тієї чи іншої країни, народу. Повною мірою це стосується і пошуку істини у політичній науці в Україні, хоча наукова, науково-педагогічна і просвітницька діяльність у цій сфері по-справжньому розпочалася лише тепер.
Типологізація політичних ідей здебільшого збігається з основними етапами світової історії. Однак, коли ми заглиблюємося в історію різних держав і народів, то помічаємо істотні відмінності, оскільки історія народу є лише часткою загальносвітової цивілізації, до якої він робить певний внесок на кожному конкретному етапі свого розвитку. Тож і виходить, що один народ досягає високого рівня розвитку, тоді як інші вже пройшли цей етап, а деякі ще не досягли його.
На різних щаблях свого поступу народи неоднаково вписуються у загальноісторичний культурний процес. В одні епохи вони самі продукують ідеї, які стають надбанням усієї цивілізації, в інші — активно (чи пасивно) засвоюють здобутки розвинутіших націй. Щодо України ці спостереження ще потребують глибокого наукового дослідження, хоча перші серйозні спроби такого плану були зроблені століття тому. Однак з різних причин ця робота була перервана, і ми маємо лише окремі праці дійсно наукового рівня.
Отже, щоб з'ясувати специфіку і суть історії української політичної думки, слід хоча б побіжно оглянути загальноісто-ричний розвиток політичних ідей.
У політичній думці Стародавнього Сходу (Єгипет, Китай, Індія) держава розглядалась як самодостатня цінність надприродного походження, як і представник Бога на землі — фараон чи інший володар.
Новий етап у розвитку політичних ідей пов'язаний з іменами Платона (427 — 348 pp. до н. є., "Держава") та Арістоте-ля (384 — 322 pp. до н. є., "Політика"). Йдеться про виділення політики як самостійної сфери суспільного життя, обґрунтування необхідності держави — практичного втілення політики з метою нормального функціонування соціуму. Суть Арістотелевого підходу до політики криється в акцентуванні на її мудрості як умінні вибирати засоби для досягнення загальної мети (перевершує індивідуальні забаганки окремих людей) — блага всіх.
Середньовіччя дало багатий емпіричний матеріал для наукових узагальнень щодо політики, у тому числі й цинічного трактування її як засобу досягнення егоїстичних цілей окремих осіб чи верств, як сфери діяльності, де мета виправдовує для свого досягнення будь-які засоби. Однак таке розуміння було вже відхиленням від політичної традиції, започаткованої античністю.
Великим розмаїттям політичних ідей позначена доба Відродження. Н. Макіавеллі (1469—1527, "Государ") одним із перших порушив питання про сенс політики як сфери діяльності (ціннісно-нейтральний підхід, необхідність конкретного аналізу тощо). За ним ряд філософів, теологів, природознавців, суспільних діячів у своїх творах висунули ідеї, що істотно збагатили розуміння політики. Т. Гоббс (1588— 1679) у "Левіафані" пов'язав посилення всевладдя держави з пануванням у суспільстві непримиренних індивідуальних інтересів ("homo homini lupus est"), Д. Локк (1632 — 1704, "Два трактати про управління державою") зробив спробу політологічного розгляду англійської революції XVII ст. Ш.-Л. Монтеск'є (1689 — 1755) у праці "Про дух законів" обґрунтовував ту чи іншу політичну систему певними соціальними умовами, О. Конт — батько соціології — розглядав державу як орган управління матеріальною діяльністю суспільства, Г. Спенсер тлумачив державу як акціонерне товариство, створене для захисту інтересів його членів.
Ще в античні часи (Платон, Арістотель) існували припущення про те, що політичне життя — це царина безперервної боротьби різних родів, племен, соціальних груп. З настанням Нового часу конфронтаційний, класовий підхід до вивчення і здійснення політики став панівним насамперед завдяки працям французьких істориків Пзо, Міньє, Тьєрі, набувши свого логічного завершення у марксизмі. Цей погляд не втратив своїх прихильників і нині, після невдалої спроби практичної реалізації ідей марксизму-ленінізму на значній частині земної кулі. Досить плідною виявилася антична ідея про те, що політика одночасно і насамперед є сферою здійснення загальних справ, способом управління ними, засобом захисту спільних інтересів. Класичний приклад — учення німецького філософа Г. Гегеля (1770—1831), за яким держава є вираженням узагальнених інтересів, загальної волі, забезпечує їхню єдність і реалізацію. Ця думка з кінця XIX ст. стала вихідною в політиці багатьох держав Європи і Північної Америки, де спостерігаємо поступовий спад революційного напруження, перехід до політики консенсусу, злагоди і суспільного порядку.
У наші часи нове бачення політики як важеля забезпечення динамічної стабільності держави, суспільства соціального прогресу, незважаючи на деякі відхилення, стало атрибутом цивілізованого життя.
Таке розуміння політичних процесів характеризує багато в чом}' і розвиток української політичної думки. Вона пройшла складний багатовіковий шлях злетів і падінь. Розглянемо основні етапи цього шляху.
У VII —VIII ст. у середньому Подніпров'ї склався племінний союз полян, який став основою держави під назвою "Русь" з центром у Києві, її розбудова супроводжувалася появою нової ідеології. Важливою подією було прийняття у 988 р., за князя Володимира Великого, християнства, яке з того часу стало державною релігією. Остання санкціонувала розвиток феодальних відносин, сприяла піднесенню влади київського князя, поширенню писемності, появі оригінальних творів, у тому числі й політичного характеру.
Однією з найбільш ранніх пам'яток давньоруської літератури, де політичним проблемам приділялася значна увага, було "Слово про закон і благодать" Іларіона (1051 — ?), першого київського митрополита слов'янського доходження (до нього митрополитів до Києва направляли з Візантії). Автор намагався довести необґрунтованість претензій Візантії на керівництво руською церквою, рішуче наполягав на тому, що князь Володимир хрестив Русь не за вказівкою Візантії, а за своєю власною ініціативою. Так Іларіон прагнув піднести авторитет і незалежність руської церкви.
Політичні ідеї правителів Київської Русі залишили помітний слід у тогочасних літописах. Останні відображали точку зору панівного класу, хоча містили й елементи народної творчості, передаючи певною мірою настрої низів. У Лав-рентіївському та Іпатіївському списках до наших часів дійшла "Повість временних літ", яку написали у 1113—1116 pp. ченці Нестор та Сильвестр. Літопис розповідає про те, що рід київських князів сягає до варязького князя Рюрика, нібито запрошеного слов'янами з метою наведення порядку в їх землі. Рюрик оголошувався батьком київського князя Ігоря.
Політичне значення цієї легенди полягало в тому, щоб, по-перше, проголосити родоначальником князівського дому іноземця і відтак припинити суперечки про те, який з місцевих родів був найстаріший і мав більше прав на київський престол. По-друге, усвідомлення того, що саме запрошений слов'янами Рюрик встановив порядок, підвищувало авторитет його нащадків — київських князів.
Одна з центральних ідей літопису — єдність Руської землі. Документ ідеалізує державний устрій, встановлений Ярославом Мудрим, коли всі князі називаються братами і всім їм ставиться в обов'язок підкорятися великому князю в Києві. "Повість", даючи характеристику князям, засуджує як їхні усобиці, так і народні повстання. Сповнене роздумів про державу "Повчання" Володимира Мономаха, де він виступає противником княжих непорозумінь і воєн.
Політична ідеологія Київської держави дістала відображення в "Руській правді". Поява цього документа свідчить про посилення залежності простого люду від феодалів, зміцнення княжої влади. Це кодекс законів Київської Русі, що формувався протягом XI —XIII ст.
Часи феодальної роздрібненості описує видатний художній і політичний твір "Слово о полку Ігоревім". Його автор — прихильник сильної княжої влади. Він засуджує галицьких і володимиро-суздальських князів за те, що вони свою політичну діяльність не погоджують з київським князем. Закликаючи всіх руських князів до єднання, автор "Слова" вимагає від них виконання своїх політичних зобов'язань перед київським князем. Розуміючи, що повне підпорядкування окремих князів владі Києва стало неможливим, він намагається пробудити в них почуття гордості за Русь, закликає їх організувати спільну відсіч кочівникам.
В історії політичної думки важливе місце належить " Молінню Данила Заточника". Центральною темою твору є обґрунтування єдиновладдя князя. Автор досліджує причини могутності окремих князівств, закликає приймати більш виважені рішення, проводити миролюбну політику, засуджує безглузді феодальні міжусобиці. Він є прихильником середнього достатку, адже надмірне багатство породжує зарозумілість, а бідність — злочинність. Виступаючи проти засилля в княжій раді бояр, він пропонує князю вибирати радників не за знатністю, а за освітою і розумом.
Отже, княжа влада була основою державного управління в Київській Русі. За порадою й підтримкою князь звертався до боярської думи — органу, що сформувався із старих членів дружини, чимало з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше у думі дістали місце й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею, хоча й не ігнорував її думки, аби не втратити свого авторитету.
У XIV —XVI ст. політичні події розвивалися у несприятливому для Русі напрямі. Після монголо-татарської навали вона перестала існувати як самостійна держава, а її землі опинилися в складі Литви, Польщі та Московії. Суспільно-економічний розвиток характеризується подальшим зміцненням феодальних відносин.
Опозиція феодалізму виявлялась як у вигляді збройних повстань під релігійними гаслами, так і у формі вчень, які суперечили офіційній ідеології, тобто відвертих єресей. Виражаючи тією чи іншою мірою інтереси народу, єретичні течії були, по суті, носіями передових для свого часу ідей гуманізму та Реформації.
У 50 — 70,-ті роки XVI ст. в Україні відома діяльність єретиків Косого, Артемія, Вассіана, Ігнатія та ін. Зокрема, Ф. Косий обстоював соціальну і національну рівність, заперечував світську та церковну влади, необхідність існування храмів і монастирів.
Пізніше реформаційні рухи ослабилися, а католицизм успішно провів власну Контрреформацію.
Епоха ідейної боротьби з католицизмом висунула плеяду письменників-полемістів, які у своїй творчості порушували проблеми національної та релігійної незалежності України. До них належали С. Зизаній, Г. Смогрицький, І. Вишенський, І. Борецький та ін. Вони були своєрідною політичною опозицією тим феодальним колам, які зрадили православ'я та навернулися до унії.
Рішучим противником унії був видатний полеміст кінця XVI — початку XVII ст. Іван Вишенський. Він виступав не лише проти національного та релігійного гноблення українського народу в Речі Посполитій, а й проти соціального поневолення селян з боку "рідних" феодалів. Ідеалом майбутнього суспільства для Вишенського є "царство божіє", де всі люди-рівні, в тому числі щодо власності. Засобом досягнення ідеального суспільства, на його думку, є не насильство, а самовдосконалення людей.
Дійовими органами політичної боротьби проти гніту феодалів, католицизму та унії виступали українські православні братства. Вони виникли ще в середині XV ст. як осередки освіти та національно-релігійної самобутності. Братства відкривали друкарні, школи, видавали букварі, граматики та інші підручники, поширювали полемічні твори, авторами яких часто були самі члени братства.
Новий етап української політичної думки пов'язаний з діяльністю Петра Могили (1597 — 1647) — політичного, церковного, культурного діяча. В політичних питаннях він орієнтувався на угоду з Польщею, однак виступав проти унії з католицькою церквою. Щоб успішно протистояти католицизму, Могила вирішив провести відповідну роботу по вдосконаленню православ'я. Він ставив завдання піднести роль православної церкви у житті суспільства, домогтися її рівноправності з католицькою, проводити мирну полеміку з католиками. Прагнучи піднести самосвідомість співвітчизників, Могила звертався до давньоруської історії, звеличував героїв-князів і місцевих святих, особливо князя Володимира, підносив значення Десятинної церкви, Софіївського собору.
Велике значення для характеристики політичної думки другої половини XVII ст. має "Синопсис" — перший короткий нарис історії України. Його авторство точно не встановлено. Характерною особливістю твору є публіцистичний характер. Автор "Синопсиса" — рішучий прихильник сильної центральної політичної влади — схвально ставився до князів, які боролися за об'єднання земель у сильну, могутню державу.
Новий період української історії, доба державотворення, розпочався з народного повстання 1648 р. У тривалій політичній боротьбі сформувався цінний державницький матеріал, що тільки чекав творця, який ужив би його для завершення будівництва. Ним став Богдан Хмельницький.
Визвольна війна українського народу дала поштовх утворенню різних партій, які неоднозначно оцінювали рішення Переяславської ради 1654 р. До прозахідної партії належали І. Ви-говський, Ю. Жмирич та ін., які засудили акт підписання договору з Москвою. Не прийняли присяги на вірність цареві київські митрополити С. Косів та Д. Балабан. Проросійську партію репрезентували полтавський полковник М. Пушкар, кошовий отаман Запорізької Січі Я. Барабаш, представники духовенства — І. Гізель, Л. Баранович. Вони не вважали, що Україна була перетворена на провінцію Московської держави.
Політична ситуація в Україні під владою Росії була нестабільною, що підтверджують вся наступна історія України і розвиток політичної думки. У цьому плані не можна обійти увагою ті ідеї державотворення, які були закладені 1710 р. у Конституції Пилипа Орлика. Вказаний документ — конституція тієї самостійної Української держави, за яку боролися І. Мазепа, П. Орлик та їхні однодумці й послідовники. Вона починалася з урочистої декларації, де говорилося, що Україна по обох боках Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування1. У 16 параграфах викладено основи державного устрою в Україні. Гетьманське правління мало бути обмеженим генеральною радою, яка складалася з генеральної старшини, полковників і виборних депутатів від кожного полку. Гетьман зобов'язувався радитися з генеральною радою. Тричі на рік мав збиратися сейм з полковників і сотенної старшини, депутатів і послів від запорізького війська. Встановлювався суворий поділ між державним скарбом і сумами, які були в особистому розпорядженні гетьмана тощо. Конституція П. Орлика пройнята ліберально-демократичним духом, що ставить її в ряд найцікавіших пам'яток тогочасної політичної думки не лише в Європі, айв усьому світі.
Вагомий внесок у теорію державотворення, зокрема співвідношення держави і церкви, зробив видатний діяч Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (1681 — 1737). Він вважав, що державна влада потрібна для того, щоб стримувати злі пристрасті людей, охороняти суспільство; передавши владу володареві, народ не може забрати її назад навіть тоді, коли монарх порушує договір і не турбується про загальну користь. Цей договір між монархом і народом обов'язковий лише для народу.
Розвиток політичної думки часів Гетьманщини засвідчують писемні пам'ятки — козацькі літописи. Найвідоміші з них — праці Р. Ракушки-Романовського, Г. Граб'янки, С. Ве-личка. Автори літописів були виразниками інтересів козацької старшини, яка підтримувала політику Богдана Хмельницького. Характерними рисами їхніх політичних поглядів були любов до батьківщини, ненависть до іноземних гнобителів.
Скасування Гетьманщини також дістало відображення у політичній думці. Зокрема, С. Дівович написав полемічну поему "Розмова Великороси з Малоросією", в якій обстоював право України на автономію. Ці ідеї розробляв і Г. Полетика. Яскраве уявлення про погляди та психологію козацької верхівки давали щоденники та записи М. Ханенка, Я. Маркевича та ін.
Величезну роль у розвитку української політичної думки відіграв видатний мислитель, поет, просвітитель-демократ Григорій Сковорода (1722—1794). Він визнавав політичну свободу найвищим досягненням людства і проголосив її головною метою свого життя. Філософ порівнював суспільство з добре налагодженою і чітко працюючою машиною, висловлював думки про те, що праця є основою життя та щастя людини, внутрішнім рушієм розвитку суспільства.
Новий лад мислитель уявляв у формі демократичної республіки, яка гарантує свободу й забезпечує права своїм громадянам незалежно від їхнього майнового стану, статі, раси та віросповідання, обіймання всіх посад відповідно до природних здібностей людей. Лише за цієї умови у суспільстві пануватимуть дружба, братерство і любов. Він гостро виступав проти релігійної нетерпимості, ворожнечі між людьми на релігійному грунті.
Політичні ідеї того часу здебільшого торкалися проблем релігії, церкви, морального обов'язку, а також форм творення української державності. Незважаючи на втрату державної
самостійності України, політична думка на українських землях продовжувала розвиватися. Вона дістала свій вираз у філософських та релігійних творах, діяльності гуманістів та просвітителів. Українська політична думка не втратила своєї традиції, її завжди характеризували демократизм, волелюбність, національна самосвідомість.
З кінця XVIII до початку XX ст. Україна перебувала під владою двох імперій: 80 відсотків її населення — у Росії, решта — в Австро-Угорщині. Отже, українці опинилися в політичній системі, що докорінно відрізнялася від устрою, до якого вони звикли.
Серед пам'яток політичної думки початку XIX ст. слід відзначити насамперед документи таємних декабристських товариств. Останні своїм програмним завданням вважали повалення самодержавства і встановлення конституційного правління. У Петербурзі діяло Північне товариство, а в Україні — Південне на чолі з Павлом Пестелем.
Програма Південного товариства була сформульована в документі під назвою "Руська правда" і відрізнялася більшою радикальністю порівняно з північними конституціоналістами. "Руська правда" передбачала скасування будь-якої соціальної та політичної нерівності, модернізацію господарства, сувору централізацію управління. На жаль, Пестель стверджував, що, за винятком поляків з їх розвиненою культурою, решта національних меншостей повинна підлягати русифікації, у тому числі й українці.
На Полтавщині діяло таємне товариство, не зв'язане з Пестелем, яке складалося з українських дворян. Очолював його Василь Лукашевич. У його програмі обстоювалася ідея відновлення української автономії.
Під впливом декабристів, польського повстання 1830 р. у Києві в 1845 — 1846 pp. виникла таємна організація — Кири-ло-Мефодіївське товариство (братство), яке виробило першу політичну програму для українців. Його засновниками були: історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, професор Микола Гулак, етнограф Опанас Маркович, вчитель Василь Білозерський. До товариства близько стояв Тарас Шевченко, хоча членом його не був. Члени організації підготували свою програму, статут, яким стала праця М. Костомарова "Книга Буття українського народу". Товариством визначалася кінцева мета — створення слов'янської демократичної федерації на чолі з Україною і столицею в Києві на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. До складу федерації мали ввійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада передавалася двопалатному сейму, виконавча — президентові. Реалізацію своєї програми товариство планувало виключно мирним шляхом — здійсненням реформ. Передбачалися скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для всіх громадян, проголошення свободи совісті.
У 40-х роках політична думка України гідно була представлена Тарасом Шевченком (1814—1861). Духовні віяння Західної Європи, радикальні республіканські ідеї Французької революції вплинули на формування політичних ідей Шевченка. У своїх творах він повертає з небуття історичну пам'ять українців.
Показуючи Україну зболеною, розтерзаною, вкритою козацькими могилами, поет стоїть на боці народної революції, вільної України, відновлення гетьманської держави, яка 6 могла стати складовою єдиної панслов'янської спільності.
Одне з центральних місць у політичному світогляді Шевченка посідає проблема звільнення селянства і повалення самодержавства. У період підготовки селянської реформи він зміг передбачити її антинародний характер, заявивши, що звільнення селян можливе лише в результаті народної революції. Тому в своїх віршах поет закликає знедолене селянство до "сокири".
У середині XIX ст. політичний устрій Росії, як і Австрії, зазнав дошкульного удару, що породив сумніви в його ефективності та могутності. Зміни та реформи, запроваджені в Австро-Угорщині та Росії відповідно у 1848 та 1861 p., лишили недоторканими старі засади політичної влади. Масове невдоволення реформами зумовило народницький рух. В Україні діяли такі видатні представники народництва, як А. Желябов, Я. Стефанович, Л. Дейч, I. Ковальський, І. Фесенко та ін. Вони вважали, що, на відміну від Західної Європи, в Росії капіталізм не розвивається і що країна прийде до соціалізму через селянську общину. Звідси віра народників у можливість зміни політичної влади шляхом селянської революції і визнання селян головною рушійною силою політичного розвитку країни.
Поширення революційних настроїв, загальне невдоволення політикою правлячих кіл стимулювали нові політичні ідеї. Відомими представниками тогочасної політичної думки в Україні були Михайло Драгоманов, Іван Франко, Сергій Подо-линський, Павло Грабовський, Леся Українка та інші револю-ціонери-демократи.
Михайло Драгоманов (1841 — 1895) — український публіцист, історик, етнограф, громадський діяч — висунув цілу низку цікавих ідей, зокрема щодо еволюції суспільства від роду, племені через сім'ю до держави. Від держави розвиток сягає найвищої політичної організації — всесвітньої федерації.
М. Драгоманов розробив політичну програму для України, в основі якої — боротьба за конституцію. Пропонувалося самодержавство замінити парламентською владою. Найвищим законодавчим органом у державі повинен бути Земський Собор, членів якого обирають усі громадяни. Передбачалося місцеве самоврядування, розширення прав громадян, повітів, губерній. У програмі висувалися вимоги демократичних свобод: верховенство закону, незалежний суд, амністії політичним в'язням, право громадян об'єднуватися в союзи, спілки, товариства та ін.
Стоячи на федералістських позиціях, М. Драгоманов не виступав за відокремлення України від Росії, але при цьому вважав за потрібне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів. Він пропонував також обмежити права всіх центральних органів влади проголошенням недоторканості прав особи, національності й організацією місцевого самоврядування.
Отже, досліджуючи проблеми політичного розвитку суспільства, полемізуючи з різними точками зору на історичні факти, розробляючи основи майбутнього політичного устрою української держави, М. Драгоманов зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки України.
Погляди С. Подолинського (1850— 1891) сформувалися під впливом революційно-демократичних традицій української культури, особливо творів Т. Г. Шевченка і декабристів. Історію суспільства С. Подолинський розглядав як закономірний і прогресивний процес заміни одного суспільно-політичного ладу іншим. Як революціонер-демократ він був переконаний, що лише соціалізм принесе трудящим щасливе життя. Цей перехід він пов'язував з політичною боротьбою народних мас, в яких вбачав вирішальну силу суспільного прогресу. Змінити ж політичний лад шляхом індивідуального терору вважав неможливим, терористичні акти виправдовував лише як засіб самозахисту революціонерів від жандармських переслідувань. Мислитель вважав, що коли весь народ повстане проти своїх гнобителів, то його перемога буде забезпечена, і ніякі сили не зможуть його зупинити, "бо битись з народом, з усіма простими людьми те ж саме, як кажуть у казці, що битись з тим чародійним змієм, у котрого замість одної відрубленої голови зараз виростають дві Другі".
Майбутнє суспільство С. Подолинський уявляв як федеративну спілку самоврядних громад, очолюваних виборними людьми. Однак він не визнавав за необхідне усуспільнювати засоби виробництва у загальнонаціональному масштабі. Отже, Україна мала стати федеративною республікою трудящих.
Пристрасним борцем за знищення самодержавства, ліквідацію соціального та національного гноблення, здобуття свободи для українського та інших народів виступав Павло Арсенович Грабовський (1864—1902). У своїх публіцистичних творах він нещадно критикував так звану селянську реформу, внаслідок якої селяни залишилися "без жупана, без онуч і підошв"4.
Історія суспільства, на думку Грабовського, — закономірний процес поступального розвитку. Світ, усі явища природи й суспільства перебувають у постійних змінах і розвитку. Тому ніщо не може зупинити рух суспільства, так само як не можна зупинити розвиток природи. Ті чи інші політичні рухи, ідеї, вказував він, закономірно породжувалися умовами суспільного розвитку. Хто не хоче йти в ногу з життям, не враховує закономірності суспільного розвитку, той стає ще за життя "трупом гнилим"5.
Чільне місце у розвитку української політичної думки належить Іванові Франку (1856—1916). Його світогляд формувався в умовах наростаючого визвольного руху трудящих за соціальне і національне визволення. Беручи активну участь у цьому русі, він наполегливо вивчав досвід політичної боротьби в минулому, уважно стежив за зростанням нових революційних сил, зокрема робітничого класу.
Нове, соціально справедливе суспільство І. Франко пов'язував з перемогою народної революції, яку доцільно здійснювати мирними засобами. Водночас він не відмовлявся від збройної боротьби, коли це стане необхідним. "А як війна кривава понадобиться, — писав він, — не наша буде в тім вина"6.
Мислитель займався і проблемами майбутнього устрою суспільства. На відміну від соціалістів-утопістів, які зробили спробу детально розробити проект справедливого суспільства, він вважав, що це повинні зробити люди, на долю яких випаде практична робота по створенню такого ладу. І. Франко був певний, що у майбутньому суспільстві головне значення матимуть економічно-культурні питання, а не політичні. Культурні народи вступлять у вічну федерацію, а всі можливі суперечки вирішуватимуться міжнародним виборним судом.
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач, 1871 — 1913) — українська поетеса і громадська діячка революційно-демократичного напряму. Значне місце в її працях посідають проблеми національної свободи. Щоб здобути її, робітники різних націй повинні "триматися разом", тому що ворог у них один — ті, хто їх експлуатує. Вона досліджувала співвідношення свободи і державної, тобто політичної, влади, прав і свобод окремої особи. Ідеал свободи протистоїть будь-якій системі гніту, прихованим формам соціальної нерівності. У праці "Державний устрій" Л. Українка писала, що найбільш вільною державою можна назвати таку, де люди мають усі громадянські права, які відомі демократичному світу. Демократизм поетеси полягав у засудженні безконтрольності й безкарності державної адміністрації, викритті бюрократичної системи, вимогах ліквідації антинародної політичної влади, створення громадського самоврядування, розв'язання національного питання на принципах дружби між народами.
Ставлячи риторичне запитання: "Чи блакитна кров поллється, як пробити пану груди?", Леся Українка відмежовується від терористичних методів боротьби, розуміючи, що на місце одного вбитого правителя прийде інший.
Зробивши короткий аналіз політичних концепцій діячів демократичного напряму з Наддніпрянщини і Західної України, слід відзначити, що вони сприяли новому розумінню народними масами тих проблем, які постали у зв'язку з ліквідацією кріпаччини, розвитком капіталістичних відносин і необхідністю розв'язання нагальних економічних, політичних, соціальних, національних, культурних та інших питань.
Початок XX ст. у Росії позначений зростанням політичної боротьби. Російський царизм, вже внутрішньо розкладений і здеморалізований, дедалі більше здавав свої позиції. Навіть українство, яке завжди було предметом особливо пильного нагляду з боку царату, фактично отримало деяке полегшення.
Українська політична думка продовжує розвиватися як частина загальносвітових суспільно-політичних ідей.
Одним з видатних українських мислителів першої третини XX ст. був Михайло Сергійович Грушевський (1866— 1934). Він пройшов складний шлях від засновника Національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві до творця засад Української незалежної держави. Вчений увійшов в українську науку як автор близько двох тисяч друкованих праць. М. Грушевський виступив з тезою про необхідність демократичного розв'язання національного питання. Він вважав, що Україні має бути забезпечена національно-територіальна автономія в складі демократичної Росії, бо "народність для свого розвитку не потребує обов'язково політичної самостійності"7.
Під національно-територіальною автономією М. Грушевський розумів широку децентралізацію держави й організацію самоврядування національних територій. Виділивши територію з українським населенням, міркував він, треба обрати український сейм, створити органи місцевого самоврядування, відповідне законодавство, форми контролю тощо. Ці органи мають розпоряджатися місцевими фінансами, земельним фондом, організовувати освіту й культуру, громадську безпеку і засоби економічного розвитку. Центральній же владі залишалося "нормування загальних основ державного і громадського ладу".
На відміну від офіційної російської історіографії, М. Грушевський вважав, що загальноруської історії не може бути, бо немає загальноруської народності. Може бути історія всіх руських або слов'янських народностей. Він заперечував претензії Московської Русі на частину давньоруської спадщини, справжнім спадкоємцем якої є виключно "українсько-руська народність, яка і створила Київську державу". Отже, М. Грушевський запропонував вивчати історію кожного народу окремо від початку його виникнення до сьогодення і вивчати історію народу, а не держави.
З розвитком політичних подій погляди М. Грушевського трансформуються. Він дедалі більше (особливо після прийняття IV Універсалу) схиляється до думки про незалежність України, її повний державний суверенітет.
Помітний слід в українській політичній думці початку XX ст. залишив Володимир Кирилович Винниченко-(1880—1951). Він шукав себе й свою долю в історії і долі свого народу, рідній Україні віддав свою революційну молодість, з мрією про вільну суверенну Україну пов'язав літературну творчість, громадську і державну діяльність. В. Винниченко став першим головою уряду (Генерального секретаріату У HP) народженої в 1917—1918 pp. Української держави і тривалий час, до кінця життя, носив тавро ворога України, приліплене його ідеологічними опонентами. Він пройшов складний шлях від прихильника культурно-національної автономії у складі Російської федеративної республіки до ідеолога відродження української державності, що чітко простежується у чотирьох Універсалах Центральної Ради, одним з безпосередніх авторів яких був В. Винниченко. У праці "Відродження нації" він розкриває історію відродження української нації від часу Лютневої революції в Росії, розподіливши її на чотири періоди: 1. Доба Центральної Ради з двома періодами: а) революційної організації й морально-правової влади і б) юридично-правової держави. Рушійною силою тоді була національна демократія. 2. Доба Гетьманщини, коли панував клас буржуазії і реакції. 3. Доба Директорії. Характерною рисою її було те, що важлива роль належала сільському і міському пролетаріатові. 4. Доба Отаманщини. Головною силою у цей період виступають військові й дрібне національне міщанство.
Цікаві думки В. Винниченка щодо взаємозв'язку нації і державності: "Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі, так звані "недержавні нації" прагнуть своєї держави..."8. На запитання про те, що таке державність, він відповідав, що це устрій всього матеріального і психічного буття цілого народу, його національності, економіки, політики, культури.
Полемізуючи з опонентами з приводу наявності в Радянській Україні державності, В. Винниченко доводив, що така державність є, хоча "вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, замучена. Але суть її Держави є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам знищити ЇЇ, які невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її, — вони, а не хто інший, не якісь сили зовні, а тим паче не крихітна купка емігрантів"9.
Праве крило в українській політичній думці представляв Дмитро Донцов (1883—1973), який у молоді роки разом з В. Винниченком починав діяльність в УСДРП, а згодом співпрацював з П. Скоропадським. Інтегральний націоналізм, на його думку, — це філософія виживання нації, поставленої на край могили. Він висунув цю ідею в той час, коли український народ був загнаний "більшовицькою Москвою і панською Польщею у політичний тупик", коли пробуджена українська національна свідомість гарячково шукала шляхів державної само-реалізації чи хоч елементарного захисту нації.
Основна проблема для Д. Донцова — як перетворити поневолену націю в націю господарів, володарів своєї ж країни. Він вважав, що цього можна досягнути шляхом тотальної, безкомпромісної боротьби власними силами, що українці мусять виступити у боротьбі за незалежність як єдиний моноліт. А це можливо лише тоді, коли її провід очолить когорта справжніх лицарів ідеї і чину. Переконані, що знають єдиний шлях досягнення національної незалежності, інтегральні націоналісти були готові воювати з кожним, хто стане їм на заваді.
Однак Д. Донцов не мав чіткого уявлення про соціально-економічний тип суспільства, яке мало було б з'явитися після здобуття незалежності, зазначаючи лише, що воно буде в основному аграрним і спиратиметься на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом. Політична система майбутньої держави мала засновуватися на владі однієї націоналістичної партії, серцевину якої становили б випробувані "борці" й "кращі люди". На вершині піраміди влади повинен бути вождь, який має необмежену владу.
Концепцію українського державотворення розробив В'я-чеслав Липинський (1882 — 1931). Він обстоював ідею гетьманства в Україні. Гетьман як монарх, цементуюча і консолідуюча сила нації — ось гарант державності української нації. Гетьманство мало наслідуватися від батька до сина. Водночас В. Липинський люто ненавидів "всіляких соція-лістів", що виступали проти ідеї гетьманства, гетьманщини і гетьманців — прибічників П. Скоропадського, який у квітні 1918 р. проголосив себе гетьманом усієї України і владу якого вони разом з більшовиками повалили.
Розмірковуючи над шляхами і засобами досягнення соборності України, В. Липинський писав не лише про боротьбу політичних сил, яка заважає цьому, а й про складність географічного середовища України, про вплив на неї культур Заходу і Сходу, відзначав, що ці "впливання" залишили суттєві відмінності в культурі різних країв чи регіонів України. Соборність неможлива у демократичній республіці. Тому головною хворобою української нації вважав недержавність. "Держави ми не маємо тому, — писав В. Липинський, — що ми не вміємо самі в собі хотіння своєї власної держави розвинути"10.
Упереджено ставлячись до російських традицій, він водночас вважав, що "повчитись у великоросів поважати свою владу українцям заздале
PAGE 4