Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Основні етапи етнополітичної історії України
Хронологія подій
|
1 |
1 етап |
ІV-III тис. до н.е.- I–ІІ ст. н.е |
Неслов’янський етап історії України. Зародження праслов’янських племен |
|
2 |
ІІ етап |
І-ІІ ст. н.е.- ІХ ст. н.е |
Давньослов’янський етап української історії. Перші протодержавні утворення слов’ян |
|
3 |
ІІІ етап |
ІХ ст.-ХІІ ст. |
Перша українська держава-Київська Русь. Використання термінів „Русь” і „Україна” |
|
4 |
ІV етап |
ХІІ ст.-ХІVст. |
Друга українська держава - Галицько-Волинська Русь. Використання термінів „Мала Русь”, „Русь” |
|
5 |
V етап |
ХІV-XVIIст. 1340-1648: 308років а)1340-1569; б)1569-1648 |
Недержавний період в історії України: а)Україна під владою Литви; б)Україна під владою Польщі Використання термінів”Русь”,”Україна” |
|
6 |
VІ етап |
1648-1657 9років |
Спроба відновлення Української держави під проводом Б.Хмельницького. Використання термінів ”Русь”, „Україна”, „Землі Війська запорізького” |
|
7 |
VII етап |
1657-1917 260років
|
Недержавний період в історії України. Україна під владою інших країн: Австро-Угорщини,Московщини-Росії, Польщі. Використання термінів „Малоросія”, „Юго-Западний край”, „Новоросія”, „Україна”. Існування української автономії під назвою „Гетьманщина” |
|
8 |
VIII етап |
1917-1920 4роки |
Друга спроба відновлення Української держави в ході національно демократичної революції і громадянської війни. Використання терміну „Україна” |
|
9 |
ІХ етап |
1920-1991 71рік |
Недержавний період в історії України. Україна у складі Польщі і СРСР Фіксація назви „Україна”, „українці”. Початок формування української політичної нації. |
|
10 |
Х етап |
1991-? |
Україна незалежна. Продовження формування української політичної нації |
Перший етап, досить умовно, можна визначити з IV-III тис. до н.е. по І-ІІ ст. н.е. цей етап можна назвати неслов’янським. Основну роль, в цей час, відігравали інші народи і цивілізації. В цей час зароджуються, розвиваються, співіснують на землях України землеробські і кочові цивілізації.
Найвідомішою культурою цієї доби є трипільська культура. Її назва походить від с. Трипілля на Київщині. Поряд з ним, відомий археолог В.Хвойко, у 1893 р. виявив пам’ятку цієї культури. Пам’ятки трипільської культури поширені від України до Молдавії і Румунії. Але найбільша кількість пам’яток зосереджені в Україні на Середній Наддністрянщині, Надпрутті і Надбужжі.
Вчені до цього часу не дійшли згоди щодо походження трипільців, але більшість з них вважає, що цей народ належить до середземноморської раси. Трипільці стали першою землеробською цивілізацією.
Трипільська культура зникла внаслідок вторгнення інших племен і перш за все - кочових. Україна завжди була територією, де перехрещувались шляхи багатьох племен і народів. Серед них такі, як племена шнурової кераміки, індоарійські, праіранські, племена сабатинівської культури Ноа і т.д. В лісовій зоні проживали осідлі праслов’янські племена.
Самими відомими стали кочові племена кіммерійців, скіфів, сарматів. І якщо про кіммерійців відомо небагато, то завдяки грекам, скіфи і їх життя змальовані досить докладно. Скіфи – один з найвідоміших народів стародавнього світу. Ці давньоіранські племена з’явились на території України в VII ст. до н.е. В VI-V ст. до н.е. була утворена перша держава на території України – Велика Скіфія. Згодом на нижньому Дніпрі і в Криму була утворена Мала Скіфія. Ці царства проіснували до ІІ ст. н.е. і припинили своє існування, поглинуті іншими племенами – сарматами, готами, аланами. Скіфо-сарматські впливи на культуру осідлих слов’янських племен беззаперечні, тим більше, що слов’яни були підкорені цими кочовиками.
Ще одним великим народом стародавньої України були греки. Грецькі міста і селища в Північному Причорномор’ї утворились в VIII-VI ст. до н.е. під час ,,Великої грецької колонізації”. У другій половині VII ст. до н.е. на острові Березань, поблизу сучасного м.Очаків, заснували місто Борисфеніду – перше еллінське поселення. Пізніше з’явились міста : Ольвія, Тіра, Пантикапей, Херсонес, Феодосія та інші.
Еліни-колоністи принесли з собою традиційну форму соціально-економічного і політичного устрою-поліс. Грецькі міста-поліси були, в основному, рабовласницькими республіками. Поряд з містами-полісами було утворено Боспорське царство. Воно охоплювало територію Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Центром і столицею царства було місто Пантікапей (сучасна Керч). Цю державу створили не лише греки, а і місцеві племена. Колоністи займались землеробством, скотарством, добуванням солі. Основним предметом грецького експорту з України була пшениця. З І ст.. до н.е. по IV ст. н.е. грецькі міста, потрапляють під владу Римської імперії. А смертельним ударом по полісам стали навали готів (ІІІ ст. н.е.) і гуннів (IV ст. н.е.).
Грецька колонізація Північного Причорномор’я тривала тисячу років. З цей час на півдні України утворилась унікальна етнокультурна і економічна зона, в якій етнічний світ уживався із варварським світом. Спочатку це була периферія античної цивілізації, але досить швидко греко-скіфське Причорномор’я стало оригінальним явищем в історії Стародавнього Світу..
Таким чином зазначений період відзначався особливим динамізмом подій. Економічний і соціальний розвиток відбувався паралельно із формуванням культури і етносів давніх греків, фракійців, скіфів, іллірійців, кельтів, германців, балтів. Зоною контактів цих і інших народів була і Україна. Праслов’яни знаходились в центрі цих процесів, ніби готуючись до виходу на арену історії.
Другий етап охоплює період з І-ІІ ст. н.е. до ІХ ст. н.е. Його можна назвати давньослов’янським. В І-ІІ ст. н.е. згадки про ранньослов’янські племена зустрічаються в творах римських і грецьких авторів. Прадавні назви слов’ян: венеди, анти, склавіни. Саме в цей час слов’яни включаються в рух народів, шукаючи своє місце в Європі. В цей період відбувається розділ слов’ян на Західних, Східних і Південно-Східних.
Паралельно етнічному розвитку у східних слов’ян в III-VI ст. н.е. утворюється і існує протодержава антів у Північному Причорномор’ї, а пізніше, протодержава волинян на заході України. Згодом, арабські географи і мандрівники подають звістки про три східнослов’янські держави: Куявію – можливо Київщина, Славію – землі давнього Новгорода, Артанія ( Арсанія) – можливо Таманська Русь, або інші землі.
Процес утворення протодержав супроводжувався війнами слов’ян з готами, гунами, візантійцями. Але ці протодержави не встояли перед навалами інших орд кочовиків - аварів і хозар.
Таким чином, перед утворенням першої східнослов’янської держави і першої української держави у східних слов’ян існувало 14 великих слов’янських об’єднань. Вони мали свою систему влади, визначені соціальні і економічні відносини, освоєну територію від Новгорода до Чернігова, Києва і Карпат. Цей час пов’язаний з іменами легендарних князів Божа, Мезомира, Кия, Аскольда і Діра.
Третій етап охоплює ІХ- ХІІ ст.. це час утворення, розквіту і занепаду першої української держави - Київська Русь. В історії Київської Русі вирізняються кілька періодів:
1)Кінець ІХ – кінець X ст. – виникнення і становлення Давньоруської держави, пов’язаний з діяльністю перших князів: Олега, Ігоря, Ольги, Святослава;
2)Кінець Х ст. – середина ХІ ст. - піднесення і розквіт Київської Русі, пов’язані з діяльністю Володимира Великого і Ярослава Мудрого;
3)Кінець ХІ – початок ХІІ ст.. – політична роздрібненість і занепад єдиної держави.
Розпад єдиної держави був об’єктивним процесом, викликаний політичними, економічними і навіть культурними причинами. Нащадки Ярослава Мудрого вирішили ,,тримати свої отчизни”, але це не спинило численні міжусобні війни. Певна стабілізація постала в 1113-1125рр., коли Київський престол посів Володимир Мономах. Але ніщо вже не могло зупинити процеси утворення нових етнічних і політичних спільнот на Північному Сході, Півночі і Південному Заході.
На територій Полоцької землі, Псковщини і Смоленщини формується білоруська етнічна спільність. Ростово-Суздальке, Володимирське, а згодом Московське князівство стає територіальною основою формування руського (московського) народу.
На території України в цей час, утворюються і розвиваються Чернігівське, Київське, Переяславське, Галицьке, Волинське князівства. До середини ХІІІ ст. Україна була вперше поділена між Галицько-Волинським і Чернігівським князівствами. Але вистояло в боротьбі з татарами лише Галицько-Волинська земля. Незважаючи на окупацію українських земель монголами, Галицько-Волинська земля об’єднала навколо себе більшість українських земель.
Четвертий етап історії України охоплює час з ХІІ ст. по ХІV ст. Це, час утворення і існування другої української держави – Галицько-Волинської Русі. Галицько-Волинська Русь підхопила і продовжила політичні, економічні і культурні традиції Київської Русі. Незважаючи на васальну залежність від Золотої орди, складні стосунки з Польщею і Угорщиною, Галицько-Волинська Русь залишалась основою розвитку українських земель. В цьому заслуга таких князів, як Ярослав Осмомисл, Данило Галицький та його нащадки – Юрій І Львович, Лев ІІ, Андрій.
Разом з тим постійне протистояння князя і галицького боярства підривало основи політичної стабільності держави. Це призвело до занепаду сильної централізованої влади, а згодом і поділу Галицько-Волинської землі між Польщею, Угорщиною, Литвою.
П’ятий етап охоплює XIV-XVII (1340-1648рр.). Це недержавний період в історії України. Більш ніж на триста років Україна попала під владу Литви, Польщі, Угорщини, Молдавії. Землі України були поділені між цими країнами.
Більшість земель – Берестейщина, Пінщина, Волинь, Чернігово-Сіверщина, а з 1362р. Київ, а потім Поділля перейшли під владу Литовської держави. Протягом XIV ст.. склалася унікальна держава: офіційна мова – білоруська, більшість населення – білоруси і українці, більшість земель – українські, кордони держави проходили по території сучасної Миколаївської області. Лише князь був литвином за походженням.
Приєднання українських земель до Литви відбувалось без особливих потрясінь і конфліктів. Литва змогла витіснити ослаблених татар з Центральної України і Поділля. Українці підтримали литовську владу, яка була м’якшою і толерантною, а українські князі ще певний час зберігали автономію. За литовської доби відбувалось відродження ремесла і торгівлі, закріпачення селян.
Смерть останнього галицько-волинського князя в 1340 році призвела до боротьби між Польщею, Угорщиною і Литвою за ці землі. В 1349р. Польща захопила Галичину, 1377р – частину Західної Волині, 1430р.- Західне Поділля.
Польща, на відміну від Литви, намагалась перетворити ці землі на свою провінцію, нав’язати політичну і правову систему, обмежити вплив православної церкви через поширення католицизму. До 1569р. ці впливи відчувала досить обмежена територія України. Полонізація і окатоличення не зачіпали більшу частину України.
Ситуація докорінно змінилась після Люблінської Унії (1569р.), яка об’єднала Польщу і Литву в одну державу – Річ Посполиту. Тепер Польща могла і поширювала свої впливи на всю територію України. Українська верхівка швидко перейняла культуру польських колонізаторів, ополячившись і прийнявши католицизм.
Запровадження фільваркової системи в господарстві, культурний і релігійний тиск - утворення греко католицької церкви, вже через кілька десятків років викликає активний спротив з боку українського козацтва, селянства і частини міщанства. На початку 90-х років ХVІ ст. починається масові козацько-селянські повстання, які продовжувались до 30-х років ХVІІ ст.
Цей етап можна поділити на такі періоди: 1)1340-1569рр.- Україна, відносно автономна територія під владою Литви і їй вдається зберегти свої традиції, церкву, культуру;2)1569-1648-українське суспільство починає відчувати активні впливи Польщі в усіх сферах життя, українців поставили перед вибором або асиміляція, або активний захист своєї унікальності.
Треба вказати на зародження і існування ще двох явищ нашої історії, які мали визначний вплив на розвиток України.
Протягом ХV-XVІ ст. формується нова соціальна верства - козацтва. Це була маргінальна верства, що утворилась на межі землеробської і кочової цивілізації, між слов’янськими та тюркськими народами, між християнством та магометанством. Козацтво протягом своєї історії істотно впливало на українське суспільство.
Важливим фактором українського життя протягом більш ніж трьохсот років стало Кримське ханство - держава татар, нащадків Золотої Орди. Ханство було засноване в 1449 році , а в 1475р. стало васалом Турецької імперії. Характерною рисою економічного життя ханства стало регулярне пограбування, взяття в полон і продаж невільників з українських земель. Вже в 1482р. кримський хан спустошив і пограбував Київ. Загалом від 1450р. до 1556р. татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на Україну. Існування Кримського ханства загрожувало поступовому розвитку українських земель.
Шостий етап охоплює 1648-1657рр. Це була спроба відновлення української держави після більш ніх трьохсот років. Ідея відновлення української держави почала реалізовуватись в ході війни, яку очолив Б.Хмельницький. Б.Хмельницький і його соратники почали будувати центральну і місцеву систему влади, налагоджувати організацію війська і дипломатичної служби. Але боротьба за незалежність йшла в несприятливих зовнішніх умовах і багато в чому трималась на авторитеті і неабияких здібностях і енергії Б.Хмельницького.
Незважаючи на Переяславський мир 1654р., за життя Б.Хмельницького, Україна зберігала самостійність в своїй внутрішній і зовнішній політиці.
Сьомий етап охоплює 1657-1917рр. Це черговий недержавний етап в історії України. Після смерті Б.Хмельницького українська пануюча верства не змогла обрати такого-ж активного, хитрого і розумного лідера. В умовах посилення соціального протистояння, захисту власних егоїстичних інтересів відбувається розкол владної верхівки. Формується три табори: один – пропольський, на чолі з І.Виговським, другий – промосковський, на чолі з І.Брюховецьким, третій – протурецький , на чолі з П.Дорошенком.
За кожним з цих угрупувань стояли тисячі озброєних українців. Зіткнення цих угруповань призвели до Руїни – першої громадянської війни, яка точилась то затухаючи, то розгортаючись до 1687р. Підсумком цієї Руїни став поділ України на три частини між Московщиною, Польщею, Туреччиною. Лівобережна Україна відійшла до Москви, Правобережна – Польщі, Південна Україна – Туреччині.
Разом з тим на території Лівобережної України, сучасні Полтавська, Чернігівська і Сумська області, з 1687 по 1785рр. існувала українська автономія під назвою Гетьманщина.
Коли ми говоримо про Гетьманщину то маємо на увазі те, що незважаючи на постійні обмеження політичної і економічної самостійності з боку Московської держави і Російської імперії на цій території існувала своя особлива система органів влади, свій адміністративний лад, своя система права.
За цей час свідомість української панівної верхівки трансформувалась від боротьби за збереження автономії до мовчазної підтримки ліквідації цієї автономії в обмін на права російського дворянства.
З 1687 по 1917рр. відбувався ряд важливих подій. Після поділу Польщі, до Росії, а значить до України приєднано Правобережжя. Українська земля розширилась до р. Збруч. Після російсько-турецьких війн приєднано чорноморські степи і Крим, а згодом Бессарабія. Таким чином продовжилось формування території України.
В другій половині ХІХ ст. на сході і півдні України починає формуватись потужний промисловий центр, який відіграв вирішальну роль в економічному розвитку Росії і СРСР. В центрі і на півдні України розвиваються капіталістичні відносини в аграрному секторі.
В соціальній сфері відбувається повільне формування української інтелігенції, яка самоідентифікується через українську літературну мову, національну культуру ( література і мистецтво), а згодом – утворення політичних організацій. Останні з’являються на Великій Україні на початку ХХ ст. і заявляють про себе в ході революції 1905-1907рр. і національно-демократичної революції 1917-1920рр.
На Західній Україні процеси політичного розвитку українського суспільства проходили швидше ніж на Східній Україні. В економічному відношенні всі українські землі залишались малорозвинені і бідні. Саме з Буковини, Закарпаття і Галичини, що знаходились під владою Австро-Угорщини, почалась масова еміграція українців за океан, до Бразилії, Аргентини, США і Канади.
Восьмий етап охоплює 1917-1920рр. Двісті шістдесят років українці не мали своєї держави. Події революції і громадянської війни засвідчили великий потенціал українського суспільства в політичній сфері. За чотири роки українці створили чотири держави: 1) УНР – періоду Центральної Ради (листопад 1917р. – квітень 1918р.); 2) Українська держава під керівництвом гетьмана П.Скоропадського (квітень 1918 – грудень 1918рр.); 3) УНР періоду Директорії (грудень 1918 – листопад 1920рр.); ЗУНР ( листопад 1918 – липень 1919рр.). Але українське суспільство було розколоте на багатих і бідних. Тому цілком зрозумілим є підтримка частиною українців радянської влади з її радикальними соціальними гаслами. Протягом 1917-1920рр. радянська влада в Україні проголошувалась тричі і остаточно утвердилась в 1920р.
За роки громадянської війни на території України перебували німецькі, австрійські, французькі, румунські війська, війська ,,білого” генерала А.Денікіна.
Виявом соціальної активності українців став масовий селянський рух під керівництвом Н.Махно, Н.Григор’єва та інших т.зв. „отаманів”.
Показовим в ці роки було ставлення т.зв. світової демократії – США, Франції, Британії до української незалежності. Ці держави не визнали незалежної України і системою міжнародних дооговорів закріпили черговий поділ України. Найбільша частина України – УСРР - УРСР стала складовою частиною Радянського Союзу ( СРСР ); Галичина ввійшла до складу Польщі; Закарпаття – Чехословаччини; Бессарабія і Буковина – Румунії.
Дев’ятий етап охоплює 1920 – 1991рр. Україна в черговий раз втратила свою державу, але отримала особливий автономний статус у складі СРСР. Однозначно оцінювати цей період не можливо, адже він містив в собі іноді взаємовиключні процеси і явища. За роки радянської влади остаточно сформувались територія і кордони України. В 1939р. – Закарпаття, в1954р. - Крим увійшли до складу України. До позитивних явищ слід віднести формування промислового, інтелектуального, робітничого потенціалу. Українські політичні діячі, науковці, митці могли завжди розраховувати на продовження своєї кар’єри в Москві.
Разом з тим за сімдесят один рік на Україні тричі був голод: 1921-1922рр., 1932-1933рр., 1946-1947рр. Можемо сміливо говорити, що голод використовувався владою як інструмент насилля, залякування і примусу населення. Голод і Велика вітчизняна війна мали катастрофічні демографічні наслідки.
Слід згадати про важкі екологічні і соціальні проблеми нагромаджені за роки радянської влади, які зараз вимушені вирішувати українці. Серед них наслідки Чорнобильської катастрофи, техногенне забруднення, бідність шахтарських регіонів, викривлена структура промислового виробництва.
Але головна складність та, що за роки царського, а згодом московського (радянського) правління українська верхівка фактично втратила навички самостійного мислення і почуття соціальної відповідальності перед тим, ким управляє.
Десятий етап починається в 1991р. З проголошення незалежності України. Аналіз цього періоду завдання майбутніх істориків і студентів.
1) Проблема етнічного походження та етнічної структури Київської Русі викликала дискусію серед істориків. Прихильники теорії спільного етногенезу трьох східнослов’янських народів (М. Гуслистий, О. Моця, П. Толочко та ін.) розглядають Київську Русь як моноетнічну державу, утворену єдиною давньоруською народністю. Ця група істориків пов’язує передумови її створення з розпадом давньослов’янської спільності (середина Ітис. н.е.) та виділенням східних слов’ян, які в свою чергу складалися із різних союзів племен, відомих в історії як літописні племена. Дуліби, бужани, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, дреговичі, в’ятичі, радимичі, уличі, тиверці, хорвати, словени – у процесі масової слов’янської колонізації заселили територію східної Європи. Різні природно-географічні та історичні умови, в яких опинилися східні слов’яни, викликали етнічну диференціацію східних слов’ян з одного боку, а з іншого – консолідацію етнічних елементів, що утворила етнополітичну спільність – давньоруську народність. Завершенням етногенезу східних слов’ян стало утворення держави – Київська Русь.
Історики, які є прихильниками автохтонної теорії походження українського народу (окремішності українців), М. Брайчевський, М. Смолій, О. Бойко та інші вважають, що відносна праслов’янська етномовна спільність ніколи не була суцільним монолітом. На середину І тис. н.е. вона остаточно розпалась на окремі певні масиви – приетноси. Етнотворчі процеси продовжилися під час розселення східних слов’ян та утворення територіальних політичних союзів державного типу. Консолідація різних етнічних елементів у тих союзах була по суті формуванням первісних народностей, які мали вже сформовану етнічну структуру: єдність мови, культури, господарського життя, а також етнічну самосвідомість, зафіксовану у назвах земель. На території Київської Русі відбувався процес формування декількох етносоціальних організмів – на території України з центром у Подніпров’ї (Київська, Переяславська, Чернігівська, Галицька та Волинська землі), на Північному Сході (Новгород-Псковська, Володимиро-Суздальська та Рязанська землі), на Північному Заході, на території Білорусії (Полоцька, Мінська, Туровська землі). Ці процеси стали основою формування трьох східнослов’янських народностей: української, російської та білоруської. Не можна також погодитися з авторами (В.Почета, В.Мавродін), котрі намагалися пояснити їх виникнення феодальною роздробленістю, або політичним поділом території їх розселення між різними державами.
Значні мовні та господарсько-культурні особливості дають змогу виділити Південь України в чітко відмінний етнічний масив. Відокремлення праукраїнців від інших східнослов’янських племен доказує назва етнічної території та населення України, що відомо з перших століть нашої ери. Сформувавшись у VІІІ-ІХ ст. український етнос виявився здатним до самоорганізації на державному рівні. Результатом його державотворчих зусиль стала поліетнічна Руська земля. Оскільки раніше до її складу увійшли протоукраїнські землі, ядро й столиця цієї держави містилося на Середній Наддніпрянщині. Отже, Київська Русь утворилася як ранньоукраїнська держава. На 60-ті рр. ІХ ст. вона об’єднувала лише полян, деревлян, чернігівську частину сіверян. Протягом Х - початку ХІ ст. до неї увійшли всі східнослов’янські і деякі неслов’янські племена.
Значна частина її дослідників (М. Грушевський, В. Пашута та ін.) вважають, що держава існувала у вигляді своєрідної конфедераціїції, до якої входило більше 20 різних племен в тому числі і неслов’янських. Відомо, що підпорядковані Києву землі Новгорода, Полоцького, Турівського, Ростово-Суздальського та інших князівств жили своїм особливим політичним і етнічним життям. Наприклад, Новгородська земля мала свою політичну структуру на чолі зі своєрідним парламентом – боярським віче. Крім ільменських слов’ян на її величезній території мешкали угро-фінські племена.
Інші історики (Б. Рибаков, І. Фроянов та ін.) називають Київську Русь “союзом союзів”. Доказом цієї точки зору є той факт, що кордони території союзів племенних князівств збігалися, як правило, з її поділом на адміністративні одиниці – повіти.
До складу боярської думи, дорадчого органу, що діяв при великому князеві входили представники місцевої племенної знаті. Ігноруючи їх інтереси, він ризикував позбутися підтримки. Лише під час проведення адміністративної реформи Володимира (978-1115 рр.), який усунув від влади місцевих князів, зосередивши її в руках своєї династії, був запроваджений більш конструктивний підхід до управління державою – “родинний сюзеренітет”. Нарешті в другій половині ХІІ ст. починає формуватися Московське князівство на основі Володимиро-Суздальської та Ростовської земель, які входили раніше до Черніговського та Переяславського князівств. Відносна самостійність земель відбивалася на етнокультурних особливостях населення, що викликало поступову трасформацію землі як політично-територіального утворення в етнічну землю.
Незважаючи на розбіжності в оцінці структури Давньоруської держави, більшість істориків сходяться в одному, що за весь преіод свого існування вона так і не стала єдиною монолітною державою. Повного і остаточного злиття східнослов’янських племен у так звану давноруську народність не сталося.
Особливості етнічної структури Київської русі визначав і той факт, що у васальній залежності від неї знаходилися багато неслов’янських етносів, різних за соціальним і культурним розвитком. Вздовж північно-західних, північних та північно-східних кордонів Русі мешкали: литва, курши, латгали, чудь (ести), печери, пермь, черемиси (марійці), мери, весь, мордва та ін. За часи Святослава була підкорена і входила у сферу впливу Києва Волжзька Булгарія, населена тюркськими народами. В часи Святослава і Володимира після розгрому Хозарії до Києва переселилась чимала кількість купецтва як іудейського, так і мусульманського віросповідання. Це стосувалось і південного степу, де мешкали торки, берендеї, чорні клобуки. Володимир підпорядкував їх своїй владі і розселив на південному порубіжжі для захисту кордону. Всі неслов’янські народи зазнали значного впливу слов’янської культури або асімілювалися.
Інтегровані в державну структуру не слов’яньські етноси об’єктивно сприяли етнонаціональним процесом, що відбувалися у самому слов’янському середовищі.
Є підстави розглядати консолідаційні процеси часів Київської Русі як процеси обмеженої дії. Населення Київської Русі визначалося переважно за приналежністю до тієї чи іншої землі – «смоляни», «чернігівці», «кияни», «судальці», тощо. Уявлення про Русь чи «Руську землю» як всю територію давньоруської держави зберігалися тоді у сфері церковного життя та у її зовнішньополітичних відносин з судідніми країнами. Таким чином, територіальна єдність давньоруської території мала відносний характер.
Таким чином, становлення етнічної структури Київської Русі було складним і суперечним процесом. Це багатогранне явище, яке включає в себе взаємодію соціально-економічних, політичних, культурних та етнічних чинників, які обумовили основні закономірності й особливості етнокультирних процесів у державі. Тенденції утворення і збереження в її межах кількох протонарадностей супроводжувалися одночаснотенденціями формування єдиної етнокультурної спільності. Ці процеси не набули свого повного завершення.
Галицько-Волинське князівство
2) Галицько-Волинське князівство було моноетнічним. Історики вважають його чисто українською державою. Особливістю його етнічного розвитку було втручання іноземців в міжусобні війни між князями Волині та Галичини, участь у внутрішніх конфліктахміж боярством та князем. Боротьба за об’єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної боротьби за незалежність українських земель.
У той час джерела згадують про іноземних поселенців в деяких найбільших містах: вірмени, чехи, угорці, німці та ін. Помітну частину населення Галицького, а пізніше Галицько-Волинського князівств складали молдовани. Пізніше, з XVIст. відбулось масове переселення їх на українські землі – на Лівобережну Наддністрянщину та Буковину, як наслідок репресій турецьких завойовників та посилення експлуатації з боку власних господарів.
Кількість поляків на українських землях значно збільшилось починаючи з XIVст. на хвилі захоплення Польщею Галицько-Волинського князівства. Польська окупація Галичини й частини Волині почалася у 1340р. та завершилася у 1366 р. Масове переселення відбулося на зламі XVII - XVIII ст. як наслідок поразки Польщі у війні з Туреччиною та посилення феодального гноблення польських селян. Вони заселили Правобережжя, зокрема Волинь, Поділля, Західну Київщину, а також Східну Галичину.
Спочатку поляки обережно впроваджували зміни серед своїх нових підданих. Казимир називає ці землі «Королівством Руським». Поряд з латиною вживалася й руська мова, карбувалася своя монета. Але ж вже у 1341р. Казимир звернувся до папи Бенедикта ХІІ, щоб той звільнив його від узятих перед православними зобов’язань зберігати їхні давні обряди, привілеї та традиції. У 1375р. у Львові було засновано архієпископство, стали виникати монастирі, які обслуговували католицьке населення, що швидко зростало. Це була польська, німецька, чеська та угорська шляхта, котра дістала землі в Галичині, а також німецькі купці та майстри, запрошені польськими монархами для розвитку міст як умови отримати. Багато галицьких бояр перейняли католицьку віру, особливо після 1431р., рівний з поляками статус. До середини XVст. після реорганізації Галичини вРуське воєводство, тобто провінцію Польського королівства і впровадження тут латини як офіційної мови мало що залишилося від колись незалежного Галицького князівства. Для українців це означало підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою. Незважаючи на певні позитивні наслідки цього процесу, згодом із нього виріс гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт.