Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема №1
РОЛЬ ОСВІТИ В РОЗВИТКУ ПАРТНЕРСТВА УКРАЇНИ З ІНШИМИ ДЕРЖАВАМИ
План
Адаптація законодавства України до законодавства ЄС
Мета – ознайомлення з основними завданнями, принципами й категоріями освіти в рамках Болонського процесу.
Основні питання щодо:
Список використаної літератури
1. Вища освіта в Україні
Першим дійсно вищим навчальним закладом на терені України був Києво-Могилянський колегіум (1632 р.), який відповідав загальноєвропейській структурі й прирівнювався до стандартів вимог її освітньої системи. Однак, статус академії він одержав тільки у 1701 р.
Найдавнішим з класичних університетів України є Львівський університет. Час його заснування різні джерела подають по-різному (1661, 1784 рр.).
Централізовану багаторівневу систему освіти в Росії було створено у ХІХ ст. Саме в цей період почали функціонувати Харьківський (1805 р.), Київський (1834 р.), Новоросійський (Одеський – 1865 р.) університети.
На різних етапах суспільного розвитку України університети, які були створені в її територіальних межах, виконували роль могутніх інтелектуальних, духовно-культурних, просвітницьких центрів. Їх суспільне значення значно перевищує наукове і навчальне, безсумнівним був їх просвітницький характер. Університети виявляли все більший вплив на моральний та духовний стан суспільства.
У XIX ст. були створені інститути: Львівський політехнічний (1844 p.), Харківський ветеринарний (1851 p.), Ніжинський історико-філологічний (1876 p.), Глухівський учительський (1874 p.), Харківський технологічний (1885 p.), Київський політехнічний (1898 p.).
У 1914-1915 н.р. в Україні (в сучасних кордонах) діяло 27 вищих навчальних закладів. Широкого розмаху набув в Україні розвиток вищої освіти за радянської доби
Напередодні Другої світової війни в Україні (в сучасних кордонах) діяли понад 100 нових навчальних закладів, в тому числі чотири класичних університети.
За радянської доби в Україні, як і в інших республіках, що входили до складу СРСР, у вищих навчальних закладах застосовувалася курсова і предметна система підготовки фахівців.
У середині 90-х років ХХ ст. було запроваджено ступеневу структуру підготовки фахівців. Ступеневість вищої освіти полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних етапах (ступенях) вищої освіти. Зосередимо увагу на таких ступенях:
- І ступінь – бакалавр (вища базова освіта певного напряму);
- ІІ ступінь спеціаліст, магістр (повна вища освіта певного напряму).
Бакалавр – освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі повної загальної середньої освіти здобув поглиблену загальноосвітню підготовку, фундаментальні та професійно-орієнтовані вміння і знання для вирішення типових професійних завдань у певній галузі економіки, промисловості, науки, техніки, культури.
Магістр – завершений освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі отриманої раніше кваліфікації бакалавра здобув поглиблені спеціалізовані вміння та знання інноваційного характеру у вищому закладі ІV рівня акредитації, має досвід їх засосування і продукування нового знання для вирішення професійних завдань у певній галузі економіки, промисловості, науки, техніки, культури.
Вищі заклади освіти в Україні готують фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями:
19 травня 2005р. у норвезькому м.Бергені на Конференції міністрів країн Європи Україна приєдналася до Болонського процесу, зобов’язавшись внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення спільної Зони європейської вищої освіти строком до 2010р.
Національний аграрний університет є провідним вищим аграрним закладом освіти України. Його історія бере свій початок від сільськогосподарського відділення, яке було відкрите 30 вересня 1989р. у Київському політехнічному інституті і трансформувалося у 1918р. у сільськогосподарський (агрономічний) факультет. На базі цього факультету у 1922р. у структурі КПІ було створено Київський сільськогосподарський інститут, який з 1923р. став самостійним вищим навчальним закладом. У 1930-34рр. на базі Київського сільськогосподарського інституту сформувалися і розпочали свою діяльність Київський агрономічний інститут, Київський інститут механізації та електрифікації сільського господарства, Київський агроінженерний інститут цукрової промисловості та Агроекономічний інститут, які згодом реорганізовано в самостійні науково-дослідні інститути та факультети.
Київський лісогосподарський інститут розпочав свою історію у 1840р. з лісного факультету Інституту сільського господарства і лісництва в Маримонті (Польща), який згодом (1862р.) перебазувався до м.Новоалександрії (тепер м.Пулави). На початку Першої світової війни (1914р.) Новоалександрійський інститут сільського господарства і лісництва переведено до м.Харкова, і в 1921р. переіменовано у Харківський інститут сільського господарства і лісництва. У 1930р. лісовий факультет Харківського СГІ об’єднали з лісоінженерним факультетом Київського СГІ – в результаті утворився Український лісотехнічний інститут, який в цьому ж році було реорганізовано у Київський лісогосподарський інститут.
У 1954р. Київський сільськогосподарський інститут було об’єднано з Українським лісогосподарським інститутом в єдиний навчальний заклад – Українську сільськогосподарську академію.
У 1956-1962рр. Українська сільськогосподарська академія входила до складу Української академії сільськогосподарських наук, як її навчальна частина.
У 1957р. до її структури введено Київський ветеринарний інститут, що бере свій початок з ветеринарного факультету КПІ (1920р.), виділеного у 1921р. у самостійний вищий навчальний заклад – Київський ветеринарно-зоотехнічний інститут, з якого у 1930р. відокремився Київський ветеринарний інститут.
Із 1962р. Українська сільськогосподарська академія перейшла у підпорядкування Міністерства сільського господарства СРСР.
На базі Української сільськогосподарської академії у серпні 1992р. створено Український державний аграрний університет, якому постановою Верховної Ради України від 29 липня 1994р. № 158 надано статус національного. З цього часу він іменується Національний аграрний університет і, згідно постанови Кабінету Міністрів України № 387 від 1 червня 1995р., перебуває у функціональному управлінні Кабінету Міністрів України.
Указом Президента України від 14 грудня 2000р. та Постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 2001р. НАУ отримав статус державного самоврядного (автономного) вищого навчального закладу та ряд інших повноважень.
2.1.Роль освіти та науки у розвитку партнерства України з країнами Європи
Європейський вибір України – невід’ємна складова її зовнішньої політки. Умовно можемо виділити ряд етапів цього процесу. Початковий етап відзначимо з моменту проголошення незалежності (1991р.) до 1994р. Протягом цього етапу відбулося визнання незалежної Української держави з боку ЄС і країн-членів. Україна першою із країн СНД 16.06.94р. уклала Угоду про партнерство і співробітництво (УПС) з Європейським Союзом, де визначено правові механізми взаємодії між двома сторонами. Основні цілі УПС:
розвивати тісні політичні стосунки шляхом постійного діалогу з політичних питань;
сприяти торгівлі та інвестиціям і гармонійним економічним стосункам;
забезпечити основу для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, науково-технічного та культурного співробітництва;
підтримати Україну в її зусиллях зміцнювати демократію та повністю завершити перехід до ринкової економіки.
28.11.94р. ЄС ухвалила Спільну позицію щодо України, а 06.12.96р. – План дій, які висловлювали підтримку незалежності, територіальної цілісності, демократичним, політичним та економічним перетворенням в Україні.
УПС набула чинності із 01.03.98р., що стало завершенням другого етапу. 11.06.98р. з метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до ЄС, забезпечення всебічного входження України у європейський політичний, економічний та правовий простір, а також створення передумов для набуття Україною членства в ЄС Указом Президента держави було затверджено Стратегію інтеграцію України до ЄС, розраховану на період до 2007р. Набуття Україною повноправного членства в ЄС було проголошено стратегічною метою. Головним інструментом реалізації стратегії стала Програма інтеграції України до ЄС, затверджена Указом Президента від 14.09.2000р. Також 10.12.99р. ЄС приймає Спільну Стратегію ЄС щодо України. Зміст третього етапу полягає у матеріалізації гасла руху до Європи.
Власне, внутрішні політичні прерогативи розвитку держави визначають спрямованість її зовнішньої співпраці, пріоритетність того чи іншого курсу на міжнародній арені та стратегічні цілі.
Ключовим елементом успішної інтеграції України до ЄС є досягнення певного рівня узгодженості українського законодавства із правовими нормами Європейського Союзу. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність з європейськими стандартами. У сфері адаптації на сьогодні створено і діє кілька спеціальних органів. Серед них, Міжвідомча координаційна рада з адаптації законодавства України до законодавства ЄС, створена 1998р. для забезпечення координації та взаємодії міністерств, інших центральних органів виконавчої влади у зазначеному процесі. Національна рада з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС, створена у 2000р. як консультативно-дорадчий орган при Президентові України. Державна Рада з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України, утворена у 2002р. з метою реалізації стратегічних цілей державної політики щодо забезпечення входження України в європейський політичний, економічний, безпековий і правовий простір.
Європейські країни працюють над створенням сумісної, логічної та конкурентної системи освіти, яка б у той самий час зберігала культурні реалії кожної країни. Цьому сприяють міжнародні програми, які передбачають розвиток обмінів викладачами, студентами, партнерство між університетами і бізнесом, сприяння освіті дорослих, підтримку вивчення іноземних мов, молодіжних ініціатив, новітніх освітніх технологій тощо.
Так, у 1987р. було розпочато програму Erasmus, спрямовану на сприяння міжуніверситетській співпраці та стажуванню студентів і викладачів у Європі. Кінцева мета програми полягає у тому, щоб створити надійну основу для міжкультурного взаєморозуміння і формування нового типу професіоналізму (орієнтованого на роботу у країнах Співдружності). Програма одержала ім'я гуманіста епохи Відродження Еразма Роттердамського (1469-1536 рр.) як символу високої міжкультурної мобільності середньовічних студентів і професорів.
Erasmus є першою і найбільш відомою системою навчання за кордоном (у Європі, а можливо, й у всьому світі). Залучивши на початковому етапі три тисячі студентів, сьогодні вона щорічно охоплює більш ніж сто тисяч студентів додипломного, післядипломного та докторського рівнів з тридцяти країн-учасниць. Європейська комісія на період до одного року надає гранти для студентів Erasmus, частково компенсуючи їхні витрати на білети, мовну підготовку та проживання. Рівень працевлаштування колишніх студентів програми Erasmus є досить високим.
У 1995 р. Європейська Комісія започаткувала програму Socrates, яка вперше охопила всі рівні освіти та всі вікові категорії. Із 1995 року Erasmus є частиною програми Socrates (програма Європейського Союзу Socrates-Erasmus).
Програма Socrates-Erasmus допомагає й викладацькому персоналу університетів працювати за кордоном (на жаль, на Україну ці можливості поки що не поширюються). Викладачі можуть перебувати за кордоном у середньому два тижні. Найбільш популярними країнами є Німеччина, Франція, Іспанія, Італія та Велика Британія. Програми інтенсивного навчання надають можливість студентам та викладачам зосередитись (протягом двох тижнів у середньому) на предметах, які інакше не могли б бути вивченими студентами. Інші можливості стажуватися за кордоном надаються іншим підрозділом програми Socrates (спеціально для областей мовної та шкільної освіти).
Студенти шукають за кордоном курси та спеціальності, які б сприяли визнанню їх кваліфікації. Для визнання кваліфікацій та строків навчання за кордоном в Європі впроваджуються 4 інструменти:
Діюча відповідно до рішень Євросоюзу з 1989р. програма Lingva має на меті поширення масового оволодіння хоча б однією європейською мовою і передбачає практику студентів і викладачів у країнах мови, яка вивчалась.
Tempus – транс’європейська програма співпраці у сфері вищої освіти, була відкрита у 1990р. як акт підтримки процесів соціальних та економічних реформ у країнах Центральної та Східної Європи. Україна була залучена до програми у 1993р., у 1999р. була прийнята програма Tempus ІІ. На початок 2007р. у програмі задіяно 27 країн зі Східної Європи та Центральної Азії, Західних Балкан та (з часу останнього розширення програми у 2002 р.) – з середземноморських країн – не членів ЄС.
Програма Сomet спрямована на посилення взаємодій вищої освіти і промисловості в різних його типах: університетсько-виробничі структури у формах регіональних чи секторальних консорціумів; університетсько-індустріальні обміни людськими ресурсами; університетсько-виробничі освітні проекти для задоволення потреб економіки.
Започатковано проект «Віртуальна Європа 2005», який заохочує всі університети розробляти можливості он-лайнового доступу («віртуальний кампус») студентів та науковців до своїх інтелектуальних електронних ресурсів. У кінці 2002року Європейська Комісія запропонувала спеціальну програму створення віртуальних університетських кампусів – програму електронного навчання (розраховану до 2006 року).
У 90-х роках ХХ ст. встановилося співробітництво вищих навчальних закладів України на дво- і багатосторонній основі з міжнародними організаціями та установами, Світовим банком, зарубіжними освітянськими фондами, певними вищими навчальними закладами. У 2004р. Україна співпрацювала із 60 країнами світу на основі 128 угод різного рівня. У рамках програми Tempus реалізовано 126 проектів із загальним бюджетом понад 27 млн. євро. В Україні здобувають освіту представники 110 країн світу – близько 30 тис. студентів. У 1960р. іноземних студентів у світі було 240 тис. осіб, у 1980р. – 1 млн., а в 1995р. – 1,6 млн. Провідна роль тут належить США, Великобританії, Франції і Німеччині. Найбільша чисельність тих, хто навчається за кордоном – це студенти з Китаю (115 тис.), Кореї, Японії, Греції, Південної Америки (біля 40 тис.).
Протягом багатьох років європейські програми допомогли створити тисячі партнерських зв’язків та сотні проектів у сфері вищої освіти, у яких задіяні не лише студенти, а й ректори, декани, професори, адміністратори у справах міжнародних відносин, експерти, агентства тощо.
Україна має високий науковий потенціал (визнані у світі наукові школи, вагомі, а нерідко й унікальні досягнення в багатьох сферах). Метою співробітництва з ЄС у сфері науки і техніки є заохочення цивільних наукових досліджень та технологічного розвитку, включаючи спільну науково-дослідницьку діяльність, навчання та переміщення науковців, а також інші форми співробітництва. Україна та ЄС реалізують окремі науково-технологічні програми у сферах спільного інтересу. Співробітництво між Україною та ЄС у галузі науки та технологій розвивається в різних напрямах та умовах і базується на співробітництві та конкуренції.
В Україні функціонує Український науково-технологічний центр (УНТЦ), створений у 1994р., який проводить заходи щодо поширення досвіду діяльності вищих навчальних і науково-дослідних закладів в країнах Європейського Союзу. У 2002р. Угоду про УНТЦ ратифікував Уряд України після того, як його статут було доповнено статею про захист прав інтелектуальної власності.
Аналогічно Болонському із 2000р. розпочався процес, що отримав назву ERA (European Research Area – Європейський дослідницький простір) щодо об'єднання досліджень в Європі. Європейський Союз підтримує вищі навчальні заклади, впроваджуючи низку програм у різних галузях науки. Рамкові Програми започатковані у 1984р. Вони охоплюють п'ятирічні періоди, при цьому останній рік попередньої Рамкової Програми і перший рік наступної збігаються. Виходячи з Угоди, за якою було засновано Європейський Союз, Рамкова Програма повинна бути сприятливою для виконання двох основних стратегічних завдань: посилення науково-технічного підґрунтя промисловості та сприяння міжнародній конкурентоспроможності при просуванні досліджень, спрямованих на підтримку інших курсів діяльності Європейського Союзу.
Процес розбудови Європейського науково-дослідницького простору (як і Болонський процес – розбудови Європейської зони вищої освіти) також має вирішити ряд складних проблем і розв'язати суттєві протиріччя. Серед них, проблема нераціонального впровадження результатів наукових досліджень, втрати величезних фінансових резервів європейських університетів;
в університетах відсутні належні структури управління науково-дослідною діяльністю;
більшість працівників вищих навчальних закладів мало обізнані з економічними можливостями наукових досліджень;
багато науковців та керівників університетів з недовірою ставляться до можливості застосування своїх відкриттів на практиці, щоб не опинитися між економічними інтересами з одного боку та необхідністю зберігати автономію університетів в інтересах суспільства та забезпечувати вільний доступ до знань з іншого боку. Багато й таких, хто хотів би спробувати свої сили в комерціалізації результатів, але просто не обізнані, як це робиться тощо.
Розвиток університетів як центрів технологій та наукових досліджень, зміцнення регіональної співпраці між університетами та сектором виробництва, розповсюдження стратегій розвитку університетів на стратегії розвитку регіону, створення університетських мереж – все це є яскравим прикладом діяльності вищих навчальних закладів у зазначеному напрямку.
Система освіти, як і культура її народу, є унікальним явищем, глибоко пов’язаним з духовними та матеріальними аспектами минулого і сучасного. З огляду на це у кожній країні освіта та її організація мають свої особливості. Проте, при реформуванні вищаї освіти варто не забувати й про пріоритети й вимоги до навчання та виховання, спричинені включеннм даної країни до спільного руху світового співтовариства у майбутнє, змінами у виробництві, культурі та поведінці. У розмаїтті інститутів вищої освіти виділяють дві основні тенденції: унітарна та бінарна.
За унітарною системою, вища освіта забезпечується університетами або закладами університетського типу, які пропонують як загальні академічні ступені, так і глибокі професійно зорієнтовані програми різної тривалості та рівня. Запропоновані програми навчання є дуже різноманітними за рівнем, характером та академічною й теоретичною орієнтацією.
При бінарній або подвійній системі, поряд з традиційним університетським сектором, перебуває сектор не університетської вищої освіти.У цій системі чітко розрізняють, по-перше, університети, які пропонують програми з поглибленим теоретичним курсом, направленим на грунтовний науковий пошук, по-друге, не університетські заклади, які пропонують програми професійного навчання високого рівня.
Варто відмітити, що у чистому вигляді зазначені системи на сучасному етапі трапляються все рідше, для них характерне зближення одна з одною.
2.2.Інтеграційні процеси у європейському науково-освітньому середовищі.
Однією з передумов входження України до єдиного Європейського та Світового освітнього простору є впровадження європейських норм в освіті, науці і техніці, поширення власних культурних і науково-технічних здобутків у ЄС. «Болонським процесом» в останні роки називають діяльність європейських країн, спрямовану на те, щоб зробити узгодженими системи вищої освіти цих країн. Болонський процес – один із інструментів загальної світової тенденції нашого часу – глобалізації. Ключова позиція реформування: Болонські вимоги – це не уніфікація вищої освіти в Європі, а широкий доступ до багатоманітності освітніх і культурних надбань різних країн. Визначальними критеріями освіти в рамках Болонського процесу є: якість підготовки фахівців; зміцнення довіри між суб’єктами освіти; відповідність європейському ринку праці; мобільність; сумісність кваліфікації на вузівському та післявузівському етапах підготовки; посилення конкурентоспроможності європейської системи освіти. Головна мета процесу – це консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості і урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки і вищої освіти у світовому вимірі.
Болонський процес – це реалізація зобов'язань, прийнятих європейськими країнами, реформувати свої системи вищої освіти в сторону конвергенції. Європейська Комісія - учасник Болонського процесу.
У розвитку Болонського процесу умовно виділяють чотири періоди.
Перший період охоплює 1957-1982 рр. Початком його вважають Римський договір 1957 р., а також документи Конференції міністрів освіти 1971 р., які визначили основні положення загальноєвропейського виміру в освітніх системах. Ці положення знайшли свій розвиток у Програмі дій, яка була презентована у 1976 р.
Наступний другий період – 1983-1992 рр. Цей період характеризується уточненням цілей та завдань, поглибленням кооперації вищої освіти у межах Євросоюзу; відпрацьовувались правові аспекти щодо суб’єктів навчального процесу, розроблялись відомі міжнародні проекти – Сomet, Frasmus, LingWa, Tempus та ін., у яких наголошувалось на необхідності посилення взаємозв’язків та удосконалення структури вищої освіти, узгодженнях між вищими навчальними закладами навчальних планів і програм, сприяння вивченню іноземних мов та ін.
У 1980 р. почалось формування інформаційної мережі EVRVDICE, в рамках якої готується і поширюється інформація про національні системи освіти у країнах Європейського Союзу. На початку 2004 р. вона обє’днувала 30 країн. Її підрозділи здійснюють порівняльні аналізи політики і організації національних освітніх систем, огляди і стратегічні індикатори зі спеціальних тем.
Безпосередньо під впливом Маастріхського договору, який у 1992 р. утворив Європейський Союз, розпочався третій період, під час якого почалося поглиблення ідеї європеїзації вищої школи, інтеграції національних систем освіти. Актуалізовано соціально-політичні аспекти цілей і характеру Болонського процесу. У цей період, особливо із середини 90-х рр., посилились прояви практичного втілення ідей Болонського процесу, розширення його у Східну Європу, у т.ч. й на Україну, усвідомлення зростання ролі знань, як передумови економічного зростання, підвищення конкурентноспроможності у глобальному масштабі і зниження рівня безробіття.
Власне, завдання із створення універсальної структури освітнього процесу в Європі були поставлені у Сорбонській спільній декларації про гармонізацію архітектури європейської системи вищої освіти 1998 р., завдання якої спрямовані на створення відкритого європейського простору вищої освіти, який має стати більш конкурентноспроможним на світовому ринку освітніх послуг, та Болонській спільній заяві європейських міністрів освіти 1999 р.
Саме з 1999 р. почався четвертий період у розвитку Болонського процесу. Його характерна особливість – активне практичне втілення ідей і цілей.
Із 45 країн Європи до Болонського процесу (станом на травень 2005 р.) вступили 44 країни (лише одна європейська країна – Білорусія – не є членом Болонського процесу). Нині в цей процес все активніше прагнуть включитися не тільки країни, а й окремі університети, адже, вони водночас проводять дослідницьку та просвітницьку роботу, займають провідне місце у впровадженні в життя нових ідей і в той же час роблять значний внесок у конкурентоспроможність економік країн, де вони розташовані, та забезпечують соціальну єдність населення, приймаючи активну участь у житті суспільства та регіональному розвитку.
Пропозиції, які розглянуто і які виконуються у рамках Болонського процесу, зводяться в основному до шести таких ключових позицій:
1. Введення двоциклового навчання (бакалаврат (тривалість навчання не менше 3-х і не більше 4-х років) та магістратура (1-2 роки навчання після 1-го ступеня). Передбачено й отримання докторського ступеня, за умови загальної тривалості навчання 7-8 років.
2. Запровадження кредитної системи (система трудомісткості навчальної роботи).
3. Контроль якості освіти (організація акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка має грунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, що отримали випускники).
4. Розширення мобільності студентів, викладацького й іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом.
5. Забезпечення працевлаштування випускників (орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання й уміння випускників мають бути застосовані й практично використані на користь усієї Європи).
6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти (конкурентноздатність на світовому ринку освітніх послуг).
Важливу роль для освітньої європейської інтеграції має «Загальна декларація прав людини» (10 грудня 1948 р.), прийнята Генеральною асамблеєю Організації Об’єднаних Націй. У ст. 26 документу записано: «Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути безплатною, хоча б початкова і загальна. Початкова освіта повинна бути обов’язковою. Технічна і професійна освіта повинна бути загальнодоступною, а вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного» (виділено авторами).
Визначено також, що освіта повинна: а) бути спрямована на повний розвиток людської особи і збільшення поваги до прав людини і основних свобод; б) сприяти взаємопорозумінню, терпимості і дружбі між народами, расовими або релігійними групами; в) сприяти діяльності Організації Об'єднаних Націй по підтриманню миру.
Вказані положення конкретизовано у ст. 4 «Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти», схваленій Генеральною асамблеєю Організації Об’єднаних Націй, яка відбулася в Парижі 14 листопада – 15 грудня 1960 р. У цій статті визначено, що держави, які є сторонами Конвенції, повинні зробити «... вищу освіту доступною для всіх на основі повної рівності і залежно від здібностей кожного ...».
Принципи Болонського процесу втілені у конвенціях Ради Європи і ЮНЕСКО, прийнятих у 50 – на початку 90-х рр. XX ст.: 1. – Європейська конвенція про еквівалентність дипломів, що забезпечують університети (1953 p.); протокол до неї (1964 p.); 2. – Європейська конвенція про еквівалентність періодів університетської освіти (1956 p.); 3. – Європейська конвенція про академічне визнання університетських кваліфікацій (1959 p.); 4. – Конвенція про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту і вчених ступенів у державах Європейського регіону (1979 p.); 5. – Європейська конвенція про загальну рівнозначність термінів університетської освіти (1990 p.).
Положення зазначених документів закріпила зустріч у Маастріхті 1992 р., яка зняла кордони ЄEC і поставила питання не тільки про створення єдиного політичного, економічного і валютного союзу держав, підписавших Договір, але і формування єдиного освітнього простору як завдання, визначеного ще договором про створення Європейського Економічного Співтовариства.
Були розроблені: Біла книга «Розвиток, знання і зайнятість. Викладання і навчання: розвиток суспільства, що навчається» (1995 р.) і Зелена книга «Освіта – підготовка – дослідження: перепони до транснаціональної мобільності» (1996 р.). У цих книгах не тільки обґрунтовувались три основні фактори впливу на освіту – інформаційне суспільство, інтернаціоналізація й науковий та технічний світ, але також акцентувалась увага на необхідності вироблення узгодженої освітньої політики.
У 1997 р. під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО 43 країни, в тому числі Україна, підписали Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, які відносяться до вищої освіти європейського регіону. Вона задекларувала наявність та цінність різноманітних освітніх систем, поставила за мету створення умов для того, аби якомога більше людей, скориставшись здобутками національних систем освіти, отримали можливість бути мобільними на європейському ринку праці.
У «Великій хартії університетів» (вересень 1988 p.) вказано,що майбутнє людства значною мірою залежить від культурного, наукового і технологічного розвитку, зосередженого в центрах культури, знань та досліджень, якими є університети. Також сформульовано основні принципи та засоби діяльності університетів. Визначено, що «університет – автономна установа в суспільстві з різною організацією, що є наслідком розходжень у географічній та історичній спадщині. Університет створює, вивчає, критично осмислює, передає культуру за допомогою проведення досліджень і навчання» (виділено авторами). При цьому акцентовано: «щоб відповідати вимогам сучасного світу, його дослідницька та викладацька діяльність має бути морально й інтелектуально незалежною від будь-якої політичної и економічної влади.
У «Великій хартії університетів» сформульовані принципи викладання і дослідницької роботи в університетах. По-перше, навчання у них має відповідати постійно змінюваним потребам і запитам суспільства, науковим досягненням, що змінюються. По-друге, оскільки свобода викладання, досліджень і навчання є основним принципом університетського життя, то як керівні органи, так і університети, кожний у межах своєї компетенції, повинні гарантувати дотримання цієї функціональної вимоги. По-третє, університет є хранителем традицій європейського гуманізму, тому він постійно прагне до досягнення університетського знання, перетинає географічні та політичні кордони, затверджує нагальну потребу взаємного пізнання і взаємодії різних культур. По-четверте, для забезпечення ефективного функціонування університетів на роботу в них потрібно брати викладачів і визначити їх статус відповідно до принципу неподільності дослідницької та викладацької діяльності. По-п'яте, кожен університет, з урахуванням конкретної обстановки, має гарантувати своїм студентам дотримання свобод і прав, за яких вони могли б досягти своїх цілей у культурному розвитку і в освіті.
3