Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 5. Німецька класична філософія та марксизм
Самостійна робота
Німецька класична філософія представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто років, зокрема такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724-1804), Йоган Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872).
Німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед чотири провідні принципи, які широко використовуються сучасною наукою.
Основні риси німецької класичної філософії:
По-перше, всіх, представників німецької класичної філософії об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично пізнати людську життєдіяльність, зробити предметом спеціального філософського дослідження людську історію і людську сутність. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель бачать філософію чітко систематизованою наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філософія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичного спрямування.
По-друге, представники німецької класичної думки надали філософії вигляду широко розробленої та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька класична філософія є високопрофесійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності.
По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку.
По-четверте, німецька класика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретичними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності.
По-п'яте, розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей.
Враховуючи ці основні риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги даного періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т. д.
Класична філософія виходила з головного принципу раціоналізму - визначення розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм, упевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, що стоять перед людством.
Особливістю класичної філософії є також те, що, розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів.
Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької класики виходили з таких принципів, як розрізнення закономірностей розвитку природи і культури; активності суб'єкта; історизму.
Іммануїл Кант - творець німецької класичної філософії. Основні ідеї І. Канта
Початок німецької класичної філософії пов'язаний з діяльністю Іммануїла Канта (1724 - 1804), який народився і прожив усе життя у прусському місті Кенігсберзі (тепер Калінінград). Тут він закінчив гімназію та університет, у якому пізніше пройшов шлях від доцента до ректора.
Життя І. Канта відповідало його філософським уподобанням: усе в ньому було підпорядковане суворому розпорядку й раз і назавжди прийнятим правилам. У своєму місті Кант вважався зразком пунктуальності. Він щодня здійснював в один й той же час прогулянки, і мешканці міста мали можливість звіряти годинник за Кантом. Будучи людиною компанійською, він мав багато друзів, але так і залишився самотнім. Кант був членом трьох академій - Берлінської, Петербурзької і Сієнської, а його філософія ще за життя викладалась фактично у всіх університетах Німеччини.
Філософська діяльність І. Канта постала настільки плідною та впливовою, що Я. Голосовкер, філософ київського походження, з цього приводу висловився так: "На шляху людської освіченості існує місток, обминути який неможливо; ім'я цьому місткові — Іммануїл Кант".
У філософській діяльності І. Канта виділяють три періоди. У докритичний період своєї діяльності І. Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів).
Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва пов'язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду— "критика": дослідження самих підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту " у філософії.
Характеристика періодів філософської діяльності І. Канта
До І.Канта вважали, що пізнання е результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант "перевернув" це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед — розумової") активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції: "Природознавці зрозуміли, що розум бачить лише те, що сам створює за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинен йти попереду... і змушувати природу відповідати на його запитання. Розум повинен підходити до природи, з одного боку, зі своїми принципами,., з іншого-з експериментами,., щоб черпати із природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує усе.., а як суддя, що змушує свідка відповідати на запропоновані запитання ".
озглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?
Якщо пізнання змінює напрям і здійснюється від людини (як суб'єкта) до дійсності (об'єкта), виникає запитання: звідки людський інтелект бере перший, початковий зміст для своїх побудов? У відповідь на це запитання Кант окреслює концепцію пізнавального процесу, яка починається із визначення джерел пізнання.
І. Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які реальність нам надається та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок мислить, а це, за І. Кантом, значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати.
Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і невпорядкований, але не в тому сенсі, що чуття не дають нічого визначеного, а в тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоб через це вже отримати знання.
Отже, у відношенні до знання матеріал чуття має майже нульовий зміст. Розсудок, володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Названі форми - категорії, за Кантом, притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як "апріорні" — переддосвідні, тобто розсудок їх в собі віднаходить. Тому вони і здатні оформлювати чуттєві дані й бути відкритими та зрозумілими розсудкові. Унаслідок того вони продукують знання необхідні (для дій та споглядання розсудку), а не випадкові.
Йдучи за Кантом, при людському погляді на світ ми бачимо у сприйнятті предмет (або явище, феномен), який має певну визначеність тому, що постає результатом синтезу апріорних категорій розсудку та матеріалу чуття (останні викликані дією зовнішніх речей на органи чуття). Ця дія є, але вона не дає знань, а тільки збуджує нашу розумову активність. Лише через синтез категорій та матеріалу чуття перед нами постає дещо визначене в інтелектуальному, знаттєвому плані. Наші навички здійснення подібних синтезів Кант називає досвідом.
Отже, досвід — це узгодження інтелектуальних форм і даних відчуттів, він дає предметне наповнення нашому інтелекту. Значить, досвідчена людина — це не просто людина, яка багато чого бачила, а яка здатна це бачене ще й перевести у певні міркування та висновки. Якими є речі, що діють нам на органи чуття самі собою? Як учить Кант, на це запитання не існує ствердно? відповіді, оскільки ми завжди бачимо те, що набуло визначеності в полі споглядання (тобто те, що вже є результатом інтелектуального синтезу). Річ поза сприйняттям, поза синтезом нам недосяжна й невідома. Роз'єднання речі (річ-у-собі) та предмета дає змогу Кантові (і нам) побачити перспективи пізнання: адже невідому нам річ (об'єкт) можна нескінченно пізнавати, переводячи її зміст у зміст предмета пізнання. Цим роз'єднанням пояснюється також і те, що ту саму річ можуть пізнавати різні науки, вбачаючи в ній різні предмети (бо вони накладають на цю річ різні форми її упорядкування та осмислення).
Отже, ознайомлення з ідеями І. Канта вводить нас в осереддя фундаментальних проблем філософії, але їх розв'язання Кант здійснює на новому рівні усвідомлення, розроблення та обґрунтування.
Філософія М. Гегеля.
Георг-Вільгельм Фрідріх-Гегель (1770- 1831) народився у м. Штуттгарті, навчався на теологічному факультеті Тюбінгенського інституту, займався домашнім учителюванням, був директором Нюрнберзької гімназії і, нарешті, завершив свій творчий шлях ректором Берлінського університету. Саме Гегель у своїх працях надав ідеям класичної філософії системно-завершеного вигляду. До його філософської системи входили як найважливіші досягнення попередньої філософії, так і філософське осмислення основних сфер людського пізнання та життєдіяльності.
У 20-ті роки XIX ст. гегелівській філософії було надано статус офіційної філософії прусського уряду. Що ж являє собою філософія Гегеля і завдяки чому вона набула таких унікальних рис? Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Гегель синтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція - абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея усе породжує, усе охоплює і все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії).
Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Тобто вона весь час збагачується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою.
Якщо абсолютна ідея всеохоплююча, то вона не має і не може мати ніяких зовнішніх чинників для своїх дій. Це означає, що такі чинники можуть бути лише внутрішніми. Постає проблема визначення внутрішніх джерел руху, активності абсолютної ідеї, а отже, і всього, що існує. Оскільки рух - це зміни, то він передбачає наявність внутрішніх відмінностей, граничним проявом яких постають протилежності. Саме протилежності є граничними межами можливої мінливості будь-яких предметів і явищу межах певної якості (протилежнішого за протилежне не існує).
Якщо ми розглядаємо речі через протилежності, тобто їх граничні прояви, то ми беремо їх загалом. Враховуючи те, що це є протилежності того ж самого предмета, які невіддільні одна від одної, вони постають разом як протиріччя-єдність та взаємовідштовхування (боротьба) протилежностей. Тобто річ, осмислена через суперечності (єдність та боротьбу протилежностей), постає водночас внутрішньо цілісною, проте варіативно, різноманітно виявленою. Звідси також випливає, що осмислення речі через її суперечливість дає нам змогу ніби затиснути її в її гранично можливі межі, тобто мати її в цілому, а не частково та не однобічно; тому Гегель і висунув в свій час на перший погляд зовсім парадоксальну тезу: "протиріччя є ознакою істини". Але, звичайно, це не слід розуміти як заклик до нагромадження нісенітниць та парадоксів, а лише до вправ у мистецтві брати речі цілісно - як боротьбу протилежностей у межах однієї сутності.
Протиріччя постають "душею " всієї конструкції гегелівської філософії. Якщо протилежності дають нам цілісні окреслення предмета, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Тобто предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. У протилежних виявленнях та окресленнях він ніби сам відрізняється від себе, залишаючись єдиним, але різноманітно виявленим та суперечливим. Саме таке бачення засад світу називається діалектикою. Унаслідок того гегелівську філософію характеризують як діалектичну, а самого Гегеля - як видатного теоретика діалектики. Бо він не лише стверджував, що світ рухливий та змінний через боротьбу протилежностей, а й уперше розкрив зміст та значення протилежних визначень реальності, створив вчення про протиріччя.
Оскільки абсолютна ідея у філософії Гегеля постає єдиною основою реальності, то вона із необхідністю демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму життєвому циклі через стадії тотожності, відмінності-протилежності та внутрішнього синтезу. Початкова, змістова тотожність ідеї проявляється в логіці - в русі чистих інтелектуальних форм. Проте тотожність - це лише один бік сутності абсолютної ідеї, а іншій — це відмінність, що доходить до ступеня протилежності. Тому, як каже Гегель, абсолютна ідея "відчужує" сама себе у стан природного буття, і природа, таким чином, постає у Гегеля як царство нескінченного нагромадження відмінностей; "природа є зовнішньою самій собі" — улюблене визначення Гегеля.
Маючи внутрішньо суперечливий характер, абсолютна ідея проходить три основні стадії свого розвитку, що становлять її життєвий цикл.
Життєвий цикл Абсолютної ідеї у філософії Гегеля
СИСТЕМА ФІЛОСОФІЇ ГЕҐЕЛЯ (основні праці)
Наведена схема розгортання гегелівських філософських міркувань демонструє синтетичний і системний характер філософ її Гегеля і пояснює, чому і як вона вбирає у себе основні сфери життєдіяльності та пізнання: адже в ній людське пізнання постає як всекосмічна сила виявлення внутрішніх можливостей буття як такого, до того ж воно наслідує усю всесвітню еволюцію. У цій схемі також досить виразно видно основні складники філософської системи Гегеля, бо вони й дають цілісне окреслення "життєвого циклу" абсолютної ідеї. Ця система складається із праць: ♦ "Феноменологія духу" (опис циклу абсолютної ідеї загалом); ♦ праці, що докладно аналізують стадії розвитку абсолютної ідеї— природа — "Філософія природи"; ♦ історія суспільства та особа — "Філософія історії", "Філософія духу", "Філософія права": ♦ дух (свідомість) — "Наука логіки ", "Історія філософії", "Філософія релігії", "Естетика".
Якщо джерела гегелівської філософської системи містяться у "Феноменології духу", то серцевина - у "Науці логіки". Гегель створив принципово нову порівняно з Аристотелевою логіку - логіку діалектичну, логіку протиріч. До неї входять три частини: буття, сутність, поняття. У кожній її частині зміст та еволюція думки здійснювались через суперечливе співвідношення категорій за законами тріади (наприклад, у розділі "Буття": якість — кількість — міра). Свою логіку Гегель розглядав як логіку розуму, а не розсудку, тобто це була логіка, здатна здійснювати рух думки в окресленнях цілого, а не часткового, не уникаючи протиріч, але і не консервуючи їх у вигляді антиномій (як це зробив І.Кант).
Як і слід розуміти? Гегель обґрунтував думку про існування трьох рівнів діяльності свідомості: чуттєвість (це те, що надане свідомості), рефлексія (це свідома фіксація чуттєвості, розумове оперування її матеріалом) та рефлексія рефлексії (самосвідомість, фіксація свідомістю своїх власних актів). Ще якогось іншого рівня принципово не може бути, оскільки й надалі, якщо ми спробуємо сходити вище, повторюватиметься лише "рефлексія рефлексії", тобто фіксація рефлексією себе самої. Цілісне, або розумове, мислення — це і є мислення "другої рефлексії", коли думка усвідомлює, що все, що вимальовується у ній, є змістом лише тієї ж самої думки. Тому діалектична логіка Гегеля — це логіка самоусвідомленої думки, логіка вибудовування різноманітного змісту в межах того ж самого розуму. Різноманітність того самого, як це було засвідчено перед цим, виражається у протиріччі: отже, логіка "другої рефлексії" є логікою протиріч.
Завдяки діалектичному методу мислення Гегель окреслив еволюцію природи, історії та особи як єдиний, але розмаїтий процес, у якому свобода та необхідність, добро і зло, єдине та множинне, сутність і явище постають не окремими реаліями, а елементами світової цілості, причому розвиненіші форми вбирають у себе попередні, але підпорядковують їх новим законам, і, отже, утворюються не лише система співіснування, а й підпорядкування, тобто ієрархії. Людина, наприклад, у своєму індивідуальному розвитку проходить усі основні моменти загального культурно-і сторичного процесу. Звідси випливала вимога Гегеля: розглядати кожне явище історично, у розвитку та крізь його внутрішні протиріччя.
Хоч Гегель зробив внесок майже в усі сфери пізнання, гідні філософської уваги, досить очевидні недоліки його вчення:
Попри все філософія Гегеля не може не вражати своєю грандіозністю, стрункістю, багатством змісту та майстерністю виконання. Філософія Гегеля була і запишається не лише школою мислення, а й певним перехрестям європейської думки, від якої до сьогодення тягнеться велика мережа зв'язків і живих струмів.
Антропологічний принцип філософії Л. Фейєрбаха
Людвіг Андреас Фейєрбах (1 804 - 1872) після навчання у Гейдельберзі (теологічний факультет) та в Берліні (філософський факультет) став палким прихильником та одним із кращих учнів Гегеля. Деякий час він був викладачем філософських дисциплін, але після того, як виступив із критикою релігії (вихід у 1830 р. книжки "Думки про смерть та безсмертя"), був змушений покинути викладацьку діяльність. У 1837 - 1860 рр. Фейєрбах веде відлюдне життя у селі Брукберг. В останні роки життя він проявляв цікавість до робітничого руху.
У філософії Л. Фейербах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Докладно вивчивши філософію Гегеля, він побачив у ній "логізовану теологію". Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейербах дійшов висновку про те, що релігія:
Звідси випливає висновок філософа: "Релігія постає як тотожний із сутністю людини погляд на сутність світу та людини. Але не людина підноситься над своїм поглядом, а погляд над нею, одухотворює та визначає її, панує над нею. Сутність і свідомість релігії вичерпується тим, що охоплює сутність людини, її свідомість та самосвідомість. У релігії немає вчасного, особливого змісту".
Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона є свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом, слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. А для того насамперед слід визнати за потрібні й необхідні всі прояви людини, або, як каже Фейербах, усі її сутнісні сили чи властивості: "Якими є визначальні риси істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє сизою мислення, силою волі та силою почуття". Тому слід повернутися обличчям до природи, у тому числі й передусім до природи людини: "У чому полягає мій "метод"? У тому, щоб через посередництво людини звести все надприродне до природи та через посередництво природи все надлюдське звести до людини".
Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія. Фейербах вимагає від філософії повернення до реальної людини, до реалій людини, до її дійсних проявів. Мислить, за Фейербахом не душа, не мозок, а людина: "У палацах мислять інакше, ніж у хатинках...". Якщо ж ми повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає "не монолог окремого мислителя із самим собою; це діалог між Я та Ти".
На місце любові до Бога Фейербах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога - віру людини в себе саму. На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом.
Отже, можна констатувати, що Л.Фейєрбах був чи не першим філософом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з особливою плідністю — німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне - повернути все це на землю, до людини. Фейербах помітив і те, що кришталеві палаци - не найкраще житло для реальної людини, і спробував запропонувати їй дещо інше. Слід сказати, що акцентування принципово діалогічної природи людини, ролі людського почуття, зокрема любові, знайшло зацікавлений відгуку багатьох мислителів XIX та XX ст.
Формування і розвиток марксистської
Наступним етапом розвитку світової філософської думки стала марксистська філософія. Вона сформувалась на багатому грунті попередніх філософських систем. Марксистська філософія, і в цьому одна з її специфічних рис, виникла як складова більш широкого вчення – марксизму. До його складу, крім філософського вчення, входить також теорія економічного розвитку суспільства – політична економія і теорія соціально-політичного розвитку – "науковий комунізм". Марксизм – одна з небагатьох спроб в історії людства дати цілісне розуміння об'єктивного світу та місця і ролі людини в ньому, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення.
Батьківщина марксизму – Німеччина. Його творці – Карл Маркс (1818–1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820–1895 pp.); час створення – 40-ві роки XIX ст. Виникнення марксизму було детерміновано конкретними соціально-економічними і політичними передумовами. В кінці XVIII ст. в Англії почався промисловий переворот, який у XIX ст. охопив інші європейські держави. На зміну феодалізму широким фронтом ішов капіталізм. Формувались нові класи – буржуазія і пролетаріат. Глибшала безодня між багатством і бідністю. В середовищі робітничого класу зростає незадоволення станом справ. Поступово воно переростає у страйки, організовані виступи проти існуючого економічного та політичного ладу. Деякі з них набувають великого резонансу.
Соціальні конфлікти та потрясіння цього періоду, закономірно, викликали у свідомості робітників та прогресивної інтелігенції багато соціально-філософських запитань про перспективи розвитку суспільства. Марксизм в цілому і його філософія прагне дати відповіді на ці запитання.
Велику роль у формуванні марксистського філософського бачення світу відіграв бурхливий розвиток природознавства у першій половині XIX ст. Відкриття закону збереження і перетворення енергії (німецький природознавець Ю.Майєр, поч. 40-х років XIX ст.) у поєднанні із законом збереження й перетворення речовини стало науковою основою для філософських висновків про нестворюваність і незнищуваність матерії та руху, єдність різноманітних форм руху, їх взаємодію і взаємоперехід.
Створення клітиннної теорії живої речовини нім. біологами Т.Шванном і М.Шлейденом у 1838–1839 pp. дозволило зробити філософський висновок про єдність усіх живих організмів і про те, що основою цієї єдності є клітина.
Вчення Ч.Дарвіна (поч. 40-х років XIX ст.) нанесло руйнівний удар по релігійних уявленнях про походження життя на планеті і виникнення людини. У філософському аспекті набула належної аргументації ідея безперервності еволюції органічного світу, закономірності виникнення людини як найвищого прояву природи.
Великий вплив на формування філософських поглядів К.Маркса і Ф.Енгельса справила класична німецька філософія, особливо праці Г.Гегеля і Л.Фейербаха. К.Маркс і Ф.Енгельс критично сприйняли і застосували на абсолютно нових засадах гегелівське вчення про діалектику як теорію розвитку і філософський метод. По-новому трактуються також філософські ідеї Фейербаха, зокрема щодо об'єктивності матерії, сутності людини, критики релігії. Якісно відрізняючись від німецької класики за духом і змістом, марксистська філософія успадкувала від неї раціоналізм як спосіб пояснення і осягнення дійсності. Віра в силу розуму, наукове знання, соціальний прогрес представлені тут максимально повно, що певною мірою визначило її оптимістичний характер і забезпечило широку підтримку цього вчення з боку багатьох послідовників.
Марксизм відмовляється від багатовікової традиції, яка визнавала філософію наукою наук, всезагальною теорією, знанням про все. Філософія марксизму використовує знання цих наук, але кардинально відрізняється від них як предметом, так і методом пізнання. Крім найзагальніших закономірностей розвитку природи, суспільства і пізнання, К.Маркс і Ф.Енгельс включають до предмета філософії також людину, практику, відношення "людина – світ".
У роботі "Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії" (1886 р.) Ф.Енгельс висуває ідею про основне питання філософії. Його суть – відношення мислення до буття. Це відношення може розглядатись з двох сторін: 1) що існувало раніше – свідомість, дух чи матерія; 2) чи спроможна людина за допомогою власної свідомості пізнати навколишній світ?
Згідно з марксизмом, філософів, які визнають матерію первинною, а свідомість вторинною, називають матеріалістами. Тих, хто визнає первинність духу або свідомості, називають ідеалістами. Ідеалізм, у свою чергу, постає у двох формах – суб'єктивний і об'єктивний. Суб'єктивний ідеалізм бачить першооснову буття у свідомості суб'єкта. Об'єктивний ідеалізм як першооснову буття розглядає дух або ідею, що існує об'єктивно, поза суб'єктом.
Марксизм став на бік матеріалізму й піддавав нищівній критиці не тільки "чистий" ідеалізм (як, наприклад, у Платона чи Гегеля), а й будь-які щонайменші відхилення в його бік.
Творці марксизму використовують матеріалістичні ідеї античної філософії, епохи Відродження, Нового часу і Фейербаха, але йдуть значно далі. Таким чином, матеріалізм стає діалектичним, а діалектика – матеріалістичною. Таке поєднання дало свої позитивні результати. В рамках конкретної філософської концепції виникла можливість застосувати діалектику при аналізі не лише свідомості (як у Г.Гегеля), а й природи, економічних, соціальних, політичних та інших процесів, що відбуваються в суспільстві, процесу пізнання.
Принципово по-новому в марксистській філософії вирішується комплекс питань, пов'язаних з життям суспільства. Попередня філософія вбачала джерело розвитку суспільства в ідеях, поглядах, теоріях, що існували в різні історичні епохи і справляли вплив на життя людей, визначали політику, мораль, економіку, характер державного устрою та ін. Філософія марксизму переносить акцент на економічне життя суспільства, насамперед на сферу матеріального виробництва. Виробничі відносини визначають усі інші відносини між людьми і становлять суспільний базис. Матеріальне буття, економічний базис визначають суспільну свідомість (мораль, право, ідеї, теорії тощо). К.Марксу та Ф.Енгельсу вдалося відкрити феномен повторюваності у суспільних процесах і тим самим довести, що й суспільство, а не тільки природа, розвивається за певними законами, виділити окремі етапи в його розвитку, які були названі суспільно-економічними формаціями, по-новому оцінити роль народних мас та окремих особистостей в історії, дати своє розуміння причин виникнення і функціонування держави, соціальних класів, їхньої боротьби між собою, показати еволюцію сім'ї та ін.
Особливе місце у філософії марксизму посідає проблема людини. Вказуючи на подвійну (біологічну і соціальну) природу людини, марксистська філософія зводить її сутність до соціальних рис і трактує як сукупність усіх суспільних відносин.
Проблема людини у марксизмі органічно пов'язана з теоретичним осмисленням такого суспільного феномена як відчуження. Під останнім розуміється складне явище, змістом якого є перетворення самого процесу людської діяльності і її результатів в силу, що панує над людиною, тисне на неї. Причиною відчуження є експлуатація людини людиною, в основі якої лежить приватна власність на засоби виробництва. К.Маркс і Ф.Енгельс запропонували і конкретний шлях виходу з ситуації, що склалася, – знищення приватної власності на засоби виробництва. Це можна здійснити, на їхню думку, через утвердження нового типу власності – власності всіх і кожного водночас, суспільної за своїм характером. Ідея знищення приватної власності та подолання відчуження проходить червоною ниткою через увесь марксизм. Суспільством соціальної рівності, справедливості та гуманізму проголошується комунізм. У твоpax К.Маркса і Ф.Енгельса комунізм виступає у двох аспектах: як світле суспільство майбутнього, мета пригноблених і як дійсний, реальний рух, що послаблює стан відчуження. Вказується і соціальна сила, здатна кардинально змінити суспільні відносини, забезпечити перехід від приватної до суспільної власності, – робітничий клас, пролетаріат.
Сьогодні можна сказати, що комуністичний суспільний ідеал так і не знайшов адекватної реалізації на практиці ні за життя фундаторів марксизму, ні після їхньої смерті, хоча спроб було немало. Теорія виявилась безсилою матеріалізуватись у реальних суспільних відносинах, а ті форми, в яких вона втілювалась, наприклад у СРСР, Болгарії, НДР, Угорщині та інших країнах, не відповідали її основним положенням.
Важливою стороною філософії марксизму стала розробка проблеми практики. У цьому вченні практика траєктується як матеріальна предметно-чуттєва, цілеспрямована діяльність людини, завдяки якій змінюються природний і суспільний світ, у тому числі і сама людина. Вищим рівнем практики К.Маркс і Ф.Енгельс вважали революційну зміну суспільних відносин. По суті вся марксистська філософія – це спроба раціонально обгрунтувати шляхи зміни світу на кращий. Вона стала духовною зброєю в руках тих, хто бажав кардинальної зміни суспільного ладу. Але результати застосування цієї зброї виявились трагічними.
Одна із особливостей марксистської філософії – її атеїзм. У цьому вченні релігія піддається нищівній критиці.
Марксизм було створено в Німеччині, але поступово він виходить за її межі, поширюється в інших країнах.
Виникнення і розвиток марксистської філософії в рамках самого марксизму розглядається як революційний переворот у філософії. Але нерозумною є як абсолютизація даної філософської теорії, що мала місце в СРСР та інших країнах соціалістичного табору, так і її огульна, поверхова і неконструктивна критика. До марксистської філософії потрібно підходити, як і до інших філософських вчень, виважено і неупереджено. Нові соціальні умови потребують нових підходів, нового філософського осмислення.
Серед послідовників вчення К.Маркса і Ф.Енгельса особливе місце належить В.І.Леніну (1870–1924 pp.). Ленін намагається максимально використати філософію марксизму для створення теорії боротьби робітничого класу. Так, діалектика цікавить його у двох аспектах: як філософський метод і як метод, що може використовуватися в політичній діяльності, практиці боротьби з царизмом, при здійсненні соціалістичної революції і вирішенні завдань соціалістичного будівництва. Роздуми з приводу діалектики у найбільш сконцентрованому вигляді знайшли втілення у праці В.І.Леніна "Філософські зошити". Згідно з його вченням, діалектика виявляється у двох формах: об'єктивній і суб'єктивній. Під об'єктивною діалектикою розуміється розвиток дійсності, навколишнього світу в тому вигляді, як він відбувається сам по собі, незалежно від впливу людей, тобто об'єктивно. Суб'єктивна діалектика – це відображення, відтворення реального процесу розвитку (об'єктивної діалектики) в свідомості людей.
В своїй основній філософській праці "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1908 р.) Ленін робить ряд принципових висновків гносеологічного характеру. Обґрунтовує ідею, що в основі матерії лежить така властивість як відображення. Відображення – це атрибут матерії, одна з її найзагальніших характеристик. Залежно від рівня організації, розвитку матеріальних систем змінюється і його специфіка. У найзагальнішому випадку можна розрізняти відображення на рівні неживої, живої природи і на рівні свідомості, суспільства. Пізнання світу, за В.І.Леніним, – це теж процес відображення, відтворення властивостей об'єкта пізнання у свідомості людини.
Специфічне місце в ленінських роботах, належить проблемі матерії. Нагадаємо, що матерія – одне з центральних понять марксистської філософії. На думку Леніна, визначальними характеристиками матерії є її об'єктивність і здатність відображатись. В.І.Ленін намагається розібратись, яку роль у житті окремих індивідів та суспільства в цілому відіграє свідомість, суб'єктивний фактор. У зв'язку зі створенням В.І.Леніним політичної партії, метою якої було повалення царизму в Росії, проблема свідомості в його роботах набуває специфічного забарвлення, вона виступає насамперед як проблема взаємозв'язку суспільної психології та ідеології. Увага акцентується на необхідності активного внесення ідеології в стихійний революційний рух трудящих.
Значну увагу В.І.Ленін приділяє питанням функціонування суспільства і практики революційних перетворень. Підкреслюючи вирішальну роль трудящих мас в історії, В.І.Ленін рушійну силу суспільного розвитку, слідом за К.Марксом і Ф.Енгельсом, бачить у класовій боротьбі. Шлях практичного подолання експлуатації пролетаріату – соціалістична революція і диктатура пролетаріату. У роботі "Великий почин" (1919 р.) В.І.Ленін дає визначення класів, підкреслює, що відношення великих груп людей до засобів виробництва є визначальною ознакою класів. В інших роботах виділяються й аналізуються конкретні форми класової боротьби (політична, економічна, ідеологічна).
Серед широкого кола питань суспільного розвитку, якими цікавився і які досліджував В.І.Ленін, особливе місце належить теорії соціалістичної революції. Революція трактується ним як якісний стрибок, що забезпечує перехід суспільства на принципово новий ступінь свого розвитку і передбачає кардинальну зміну форм та характеру власності на засоби виробництва, соціального, політичного і духовного життя суспільства.
Нового трактування набуває держава. Вона розглядається як спеціальний орган, машина, за допомогою якої здійснюється управління суспільством в інтересах пануючого класу. В.І.Ленін постійно підкреслює класовий характер і класову сутність держави, обґрунтовує необхідність такої конкретної форми державного управління, як диктатура пролетаріату. Історія згодом покаже, до яких трагічних наслідків може призвести абсолютизація даної форми управління. В.І. Ленін вважав, що у майбутньому держава відімре, але це буде не раніше, ніж люди звикнуть дотримуватись елементарних норм поведінки без примусу. Таким етапом розвитку суспільства він вважав комунізм.
У своїх теоретичних дослідженнях та практичній діяльності В.І.Ленін послідовно відстоював принцип партійності. Він дотримувався думки, що марксистська філософія виступає як форма самоусвідомлення робітниками та тими, хто їх підтримує, свого місця і ролі в суспільстві і несе велике ідеологічне навантаження.
При осмисленні ленінської спадщини необхідно чітко розрізняти його безпосередньо філософське вчення і практичну діяльність як політика, ідеолога Жовтневої соціалістичної революції, керівника політичної партії і держави. Багато з того, що зроблено В.І.Леніним у філософії, не витримало випробування часом. Разом з тим окремі положення зберегли свою цінність, мають значення і тепер.
Після смерті В.І.Леніна у Радянському Союзі відбувається догматизація і канонізація положень марксистсько-ленінської філософії. Ленінське трактування марксизму проголошується істиною в останній інстанції, найвищим рівнем розвитку філософської та соціально-політичної думки. З часом ленінізм було підмінено сталінізмом. Після виходу друком у 1938 р. нарису Й.В.Сталіна (1879–1953 pp.) "Про діалектичний та історичний матеріалізм" будь-яка справді філософська творчість, пов'язана з самостійним, неупередженим, вільним від ідеологічних шор осмисленням дійсності, в СРСР надовго стає неможливою.
Філософські ідеї К.Маркса, Ф.Енгельса та В.І.Леніна одержали специфічну інтерпретацію і розвиток у країнах Європи, що не входили до так званого соціалістичного табору. Палітра шкіл і напрямків, які певною мірою сприйняли, переосмислили і доповнили положення марксистсько-ленінської філософії, така різноманітна, що їх важко навіть просто класифікувати. Серед тих, хто займався розробкою філософських ідей марксизму, – філософи з відомими у світі іменами: угорець Д.Лукач (1885-1971 pp.), француз Ж.-П.Сартр (1905-1980 pp.), німці і водночас американці Е.Фромм (1900–1980 pp.) та Г.Маркузе (1898–1979 pp.), француз Л.Альтюссер (народ. 1918 p.), німець Ю.Хабермас (народ. 1928 p.), багато інших. Непоодинокими є спроби синтезу філософських положень марксизму з фундаментальними положеннями інших філософських течій, наприклад, психоаналізу, екзистенціалізму, герменевтики, феноменології та ін. Сказане свідчить, що ідеї філософії марксизму справили глибокий вплив як на розвиток філософської думки, так і на життя суспільства і продовжують функціонувати у духовній культурі кінця XX ст.