Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Вступ
1.Сутність економічного мислення.
2. Середовище формування економічного мислення: економічне політико правове, соціально-культурне.
3. Типи економічного мислення: стандартний і творчий.
4. Розвиток економічного мислення.
5. Економічне мислення і економічна практика.
6. Роль економічної науки у формуванні професійних компетенцій.
Тема 1
7. Економіка як об’єкт наукового дослідження.
8. Предмет економічної науки.
9. Функції економічної науки: теоретична, практична, світоглядна, ідеологічна.
10. Етапи розвитку економічної науки.
11. Сучасна структуризація економічної науки та диверсифікації її предмету.
12. Принципи, категорії і закони економічної науки.
13. Методи економічного аналізу та їх класифікація.
14. Критерії і показники розвитку економіки та їх інтернаціональний характер.
Тема 2
15. Економічні потреби.
16. Ієрархія потреб.
17. Економічні інтереси.
18. Взаємозв’язок потреб та інтересів.
19. Мотиви та стимули.
20. Економічна поведінка.
21. Реалізація економічних інтересів і суспільне виробництво.
22. Національні та глобальні економічні інтереси.
Тема 3
23. Сутність та структура економічної системи.
24. Відносини власності.
25. Домогосподарства,підприємства(фірми) та сектори економіки.
26. Кластери, внутрішні регіони ,регулятивні інститути.
27. Типи і моделі економічних систем та їх еволюція.
28. Національні та міжнародна економічна систем.
29. Формування глобальної економічної системи.
Тема 4
30. Сутність і види економічної діяльності.
31. Суспільний поділ праці.
32. Виробнича діяльність.
33. Науково дослідна і проектна конструкторська діяльність.
34. Інвестиційна діяльність
35. Інноваційна діяльність.
36. Торгівельно маркетингова діяльність.
37. Міжнародний поділ праці та міжнародна економічна діяльність.
Тема 5 після 9
Тема 6
38. Сутність підприємництва та його організаційно економічної форми.
39. Витрати та результати підприємницької діяльності.
40. Продуктивність праці.
41. Прибуток і рентабельність.
42. Економічна рента та її види.
43. Регулювання підприємницької діяльності.
44. Міжнародна підприємницька діяльність.
Тема 7
45. Економічний розвиток, його сутність, цілі та принципи.
46. Динаміка економічного розвитку та його фактори.
47. Економічне зростання , його критерії та показники.
48. Ресурси економічного зростання та їх обмеженість.
49. Типи та моделі економічного розвитку.
50. Сталий економічний розвиток.
51. Циклічний характер економічного розвитку.
52. Економічна криза.
53. Цивілізаційний вимір економічного розвитку.
Тема 8
54. Еволюція та сучасний зміст категорії капітал.
55. Функції капіталу.
56. Капітал і наймана праця.
57. Людський капітал.
58. Інтелектуальний капітал.
59. Інформаційний капітал.
60. Виробничий капітал.
61. Підприємницький капітал.
62. Фінансовий капітал.
63. Кругообіг капіталу та його стадії.
64. Ефективність кругообігу капіталу.
65. Міжнародний рух капіталу.
Тема 9
66. Праця і людський ресурс.
67. Вартість і оплата праці.
68. Заробітна плата.
69. Інвестиції в людський ресурс.
70. Освіта та професійні компетенції працівника
71. Інтелектуалізація праці.
72. Трудові відносини, зайнятість, безробіття.
73. Дискримінація праці.
74. Нерівність в доходах та проблема бідності.
75. Соціалізація економіки
76. Міжнародна міграція людського ресурсу.
Тема 5
77. Економічні блага.
78. Товар та його характеристика.
79. Гроші.
80. Грошовий вимір вартості товару.
81. Сутність і функції ринку.
82. Суб’єкти і об’єкти ринкових відносин.
83. Попит і пропозиція
84. Ринкове ціноутворення
85. Конкуренція, монополія, олігополія.
86. Ринок і держава.
Тема 10
87. Сегментація ринку.
88. Ринок землі та нерухомості.
89. Ринок товарів та послуг.
90. Ринок капіталу.
91. Ринок людського ресурсу.
92. Ринок інновацій.
93. Міжнародні ринки.
94. Становлення глобального ринку.
Тема 11
95. Суспільне відтворення, його типи та показники.
96. Національне дохід.
97. Воловий внутрішній продукт.
98. Споживання та заощадження.
99. Національне багатство.
100. Доходи населення.
101. Податки.
102. Державний бюджет.
103. Інфляція
104. Соціальна політика.
105. Відтворення людського ресурсу.
106. Держава в системі суспільного відтворення.
107. Інтернаціоналізація та глобалізація економічних процесів.
Вступ
1. Сутність економічного мислення
Мислення – це психологічний процес із відкриттям нового знання, вирішення проблеми на основі переробки отриманої інформації. Мислення є найбільш загальною і опосередкованою формою психологічного відображення, що встановлює зв’язок між пізнаваними об’єктами.
Економічне мислення – складова мислення людини взагалі. Воно безпосередньо пов’язане з економікою. Це пізнання сутності економічних процесів, виявлення їхніх закономірностей за допомогою розумових операцій (аналіз, синтез, порівняння, узагальнення тощо) і реалізація економічних знань, умінь і якостей особистості в економічній діяльності і поведінці в цілісному економічному процесі. Воно виступає як процес осмислення суб’єктом реальних господарських ситуацій, що підвищують ефективність трудової діяльності, яка визначає економічну поведінку людини і стиль господарської діяльності.
Основними характеристиками економічного мислення є наступні:
1. Економічне мислення відтворює в теоретичній формі різні явища і процеси економічного життя;
2. Воно понятійно описує деяку задану предметність (зміст економічного мислення визначається предметністю, на яку воно спрямоване);
3. Економічне мислення орієнтоване на вирішення економічним суб’єктом конкретних господарських завдань.
Економічне мислення як мислення людини взагалі формується в процесі виховання, навчання, одержання освіти, підготовки, підвищення кваліфікації, тощо. Система освіти впливає на формування економічного мислення людей, а потім діючи в економічній сфері і на економічну свідомість.
Економічне мислення є формою прояву економічної свідомості в конкретній суспільній соціально-економічній ситуації.
2. Середовище формування економічного мислення: економічне, політико-правове, соціально-культурне.
Економічне мислення – це пізнання сутності економічних процесів, виявлення їхніх закономірностей за допомогою розумових операцій і реалізація економічних знань, умінь і якостей особистості в економічній діяльності і поведінці в цілісному економічному процесі. Економічне мислення як мислення людини взагалі формується в процесі виховання, навчання, одержання освіти, підготовки, підвищення кваліфікації, тощо.
Таким чином, економічне мислення розвивається в певному середовищі. Найбільш впливовим середовищем є економічне.
Основними факторами формування економічного мислення суб’єкта є:
1. Різноманітні форми власності у рамках яких суб’єкт здійснює свою діяльність;
2. Інші суб’єкти економічних відносин, з якими даний суб’єкт взаємодіє;
3. Розмаїтість взаємодіючих суб’єктів;
4. Інтенсивність, різноваріантність і якісна специфіка зв’язків;
5. Спрямованість і дієвість цих зв’язків.
Чим більш значущими є фактори формування і розвитку економічного мислення, тим більшою є включеність соціального в економічну практику.
3. Типи економічного мислення: стандартний і творчий.
Під економічним мисленням слід розуміти опосередковане і узагальнене відображення економічної дійсності, що включає: по-перше, пізнання економічної системи та притаманних їй об’єктів економічних законів та категорій; по-друге, засвоєння отриманих знань, їхнє перетворення, переконання, уміння та навички, мотиви діяльності; по-третє, реалізацію цих переконань, навичок і мотивів в економічну поведінку.
Основними типологіями економічного мислення є:
- за критерієм науковості: наукове і ненаукове;
- за критерієм способу або характеру: стандартне і творче;
Наукове мислення – спосіб осмислення дійсності, що базується на раціональному, системному, доказовому пізнанні. Основною метою є отримання об’єктивної істини.
Науковому мисленню притаманні такі основні ознаки:
1. строгість – полягає в його раціональності і доказовості, узгодженості всіх структурних елементів;
2. однозначність – внутрішня несуперечливість, тотожність за сенсом усіх тверджень, що притаманні певній теорії;
3. ефективність – здатність за скінчене число кроків досягти бажаного результату;
4. простота – досягнення наукового результату за мінімальне число дій, доступність до його використання іншим особам;
5. еврістичність – здатність приносити нові результати, можливість екстраполяції уже відомого, отриманого знання на нові сфери даної або іншої сфери науки.
Ненаукове мислення – мислення на обмежено раціональному або повністю ірраціональному, несистемному, недоказовому підході до економічної діяльності. Йому притаманні такі ознаки: несистемність, хаотичність, звернення до авторитету.
Всі види неекономічного мислення можна поділити на релігійне та містичне економічне мислення, ідеологічне та повсякденне. Повсякденне економічне мислення базується на здоровому глузді, життєвому досвіді, практичній кмітливості. Воно надзвичайно широко розповсюджено серед людей, які не мають фахової економічної освіти. Однак, воно є досить ефективним і дає можливість багатьом людям досягти значних індивідуальних економічних успіхів.
Наукове та повсякденне мислення має ряд відмінностей:
1). Наукове економічне мислення – це об’єктивні відомості про економіку, а повсякденне – суб’єктивні погляди.
2). Для наукового характерні всебічність, системність (цілісність) поглядів, а для повсякденного – уривчасті та однобічні відомості.
3). Для наукового характерним є з’ясування суті явищ і процесів, для ненаукового – поверхові уявлення про процеси, явища.
Релігійне та містичне – полягає у посиланні на авторитет; ведення економічних справ у відповідності до певних морально-етичних норм, проповідуваних релігією (заперечення лихварства у Християнстві).
Ідеологічне («ілюзорне») – прямо дискредитує наукове, економічне пізнання: ціннісні установки особистості закривають собою факти, і ціннісна складова в економічних судженнях ігнорує актуальну складову останніх, факти дійсних процесів і явищ. Це призводить до серйозних втрат в економічному пізнанні. Так формується доктрина – заздалегідь сформоване вчення, певна система філософських або інших поглядів.
Стандартне економічне мислення – мислення, коли рішення приймається на основі здорового глузду, загально прийнятих знань, ідей, теорій тощо.
Творче економічне мислення – пов’язане з виробленням нових методів розв’язання певних завдань та досягнення мети, з критичними підходами до існуючих ідей, теорій тощо.
4. Розвиток економічного мислення
Розвиток економічного мислення найбільш наочно виявляється у еволюції теорії вартості, що пройшла шлях від найбільш чіткої та логічно викладеної теорії трудової вартості, основи якої були закладені вже у працях меркантилістів до концепції неокласичного синтезу. «Лідерами» у цих теоріях вважаються теорія трудової вартості та теорія маржиналізму.
У цілому ж відмічений процес ґрунтується на осмисленні та переосмисленні наступних методологічних посилань:
– класична політекономічна теорія вибудовується на об’єктивності визначення вартості як суспільних витрат праці;
– маржиналізм на суб’єктивному оцінці вартості конкретним споживачем;
– класична політекономічна теорія базується на аналізі змісту економічного явища і оцінює його або сумарною, або середньою величиною. Друга використовує метод граничних величин для характеристики суті і форм економічних явищ і процесів;
– класична враховує родову корисність будь-якого блага у зв’язку із потребами людського роду;
– маржиналізм базується на корисності конкретної одиниці блага, що відображає інтерес (задоволення) споживача;
– класична теорія не вивчає проблему особистого споживання достатньо глибоко.
– друга ж – вивчає особисті інтереси та мотиви дій споживачів, що знаходяться в основі теорії поведінки споживача;
– класична визначає виробництво як первинне у відношенні до споживання, а вартість як його результат. Друга ж на час свого зародження вважала первинною сферу споживання, потім, дякуючи А.Маршалу, відбулася ув’язка виробництва і споживання матеріальних благ;
– маржиналізм пов’язує цінність блага з його обмеженістю;
– сучасна оцінка виробничої діяльності почала використовувати граничні величини при вирішенні проблем максимізації – мінімізації, зіставленні витрат і результатів.
Сучасне трактування вартості (цінності) товару виходить за рамки цих двох теорій, хоча це трактування базується на теорії маржиналізму.
Сучасна економічна теорія трактує вартість (цінність) не як об’єктивну категорію і не як властивість товару (товар не має ніяких властивостей, це просто фізичне тіло, воно має властивості, які люди як би «приписують» йому, надають ці властивості певним товарам). Самі по собі товари не мають вартості, хоча це суперечить здоровому глузду. Коли ми хочемо знати скільки коштує та чи інша річ (яка вартість товару) ми пов’язуємо вартість (цінність) речі з певними діями. Лише діям притаманна вартість, і лише конкретним діям окремих людей. Крім того, для різних людей у різний час буде різна вартість (цінність) товару.
5. Економічне мислення і економічна практика.
Найважливішою сутнісною характеристикою справжнього наукового пізнання є підтвердження наукових висновків практикою, життям, реальною дійсністю. Так «марксистська доктрина» не є актуальною в сучасних економічних системах, так як не підтвердилася практикою.
Основу будь-якої економічної діяльності людини становлять потреби. В економічному світі людини вони безмежні, та на жаль на задоволення всіх потреб людини не вистачає ресурсів. Через цю невідповідність в економіці й існує проблема вибору. Економічне мислення – це насамперед уміння приймати раціональні рішення, тобто діяти в ситуації вибору, усвідомлюючи власну відповідальність за нього.
Таким чином, економічне мислення та економічна практика взаємопов’язані. Визначальною стороною їх взаємодії є економічна практика.
Економічне мислення справляє активний зворотній вплив на практику, стимулює економічну діяльність.
Для одержання об’єктивної картини треба проаналізувати величезну кількість даних, які всебічно характеризують економічні явища, дають об’єктивні висновки для формування економічних категорій і законів.
Економічна діяльність – найважливіша форма свідомої, цілеспрямованої практичної діяльності людей у процесі якої вони в основному вступають в активні зв’язки з природою та економічні відносини між собою для створення економічних благ з метою задоволення потреб.
Економічна практика, економічні відносини, виступаючи як об’єкт економічного мислення, визначають його специфіку. Так дана форма мислення відтворює економічне життя у властиво специфічних економічних поняттях, категоріях і законах, у певній історичній і логічній послідовності, співвідносить їх з економічною дійсністю.
6. Роль економічної науки у формуванні професійної компетенції.
Компетенція – це знання і уміння у певній сфері людської діяльності; компетентність – це якісне використання компетенцій, специфічна здатність ефективного виконання конкретних дій у предметній сфері, включаючи вузько предметні знання, особливого роду предметні навички, способи мислення, розуміння відповідальності за свої дії.
Необхідно виділити і “вищі компетентності”, які передбачають наявність у людини високого рівня ініціативи, здатності організовувати людей для виконання поставлених цілей, готовності оцінювати і аналізувати соціальні наслідки своїх дій.У процесі розгляду проблем отримання економічних знань і визначення вимог до випускників вищих навчальних закладів широко застосовується термін “професіональна компетентність”, під якою розуміють готовність і здібність фахівця приймати ефективні рішення при здійсненні професіональної діяльності. Професіональна компетентність в цілому характеризується сукупністю інтегрованих знань, умінь і досвіду, а також особистісних якостей, які дають можливість людині ефективно проектувати і здійснювати професійну діяльність у взаємодії з навколишнім світом.
Виділяються
1) прості (базові) компетенції (які формуються на основі знань, умінь, здібностей, що легко фіксуються та проявляються у певних видах діяльності) та
2) ключові компетенції – надзвичайно складні для обліку та виміру, що проявляються у всіх видах діяльності, у всіх відношеннях особистості зі світом, що відображають духовний світ особистості і сенси її діяльності.
Також існують й інші класифікації:
1) стандартні – ті, без яких неможливе нормальне функціонування особистості або організації;
2) ключові – забезпечують їх конкурентоспроможність на соціально-економічному ринку, вигідно вирізняючи від аналогічних представників;
3) провідні – це “створення” майбутнього, що проявляється в інноваційності, креативності, динамічності та діалогічності (кооперативності, децентрації, полікультурності)
Професіональна компетенція в цілому характеризується сукупністю інтегрованих знань, умінь і досвіду, а також особистісних якостей, які дають можливість людині ефективно проектувати та здійснювати професійну діяльність у взаємодії з навколишнім світом.
Професійні компетенції фахівців бакалаврського та магістерського рівнів підготовки за економічними спеціальностями мають свій об’єкт, класи професійних завдань та їх конкретизацію. До таких класів професійних завдань відносять:
1) теоретико-пізнавальні; 2) аналітичні; 3) навчально-методичні; 4) науково-дослідні; 5)виховні.
Тема 1
7. Економіка як об’єкт наукового дослідження.
Суспільство виступає як сукупність об’єктів господарства. Звідси економіка є сукупністю певних суб’єктів економічної діяльності, кожен з яких вирішує раціональне ведення господарства.
В усякій реальній економіці існує безліч подібних суб’єктів (інститутів), проте об’єктом вивчення економічної науки є лише декілька найбільш типових і виведених в ідеалізованому вигляді. До таких суб’єктів (інститутів) належать: споживачі, фірми (підприємства), професійні спілки, урядові організації. Економічна наука аналізує найважливішу сферу діяльності людини, а саме сферу виробництва та розподілу життєвих благ в умовах обмежених ресурсів, без якої були б неможливі усі інші різноманітні форми реалізації особистісних і суспільних інтересів. Людина є одночасно і виробником, і споживачем економічних благ. Людина не тільки створює, але і приводить в рух та визначає способи використання техніки і технології, які, у свою чергу, висувають і нові вимоги до фізичних та інтелектуальних параметрів людини. Модель економічної людини (homo economicus) у сучасній економічній теорії можна охарактеризувати приблизно такими ключовими ознаками:
1.Це людина, яка вибирає, оскільки вона обмежена у своїх ресурсах і така ситуація змушує її до постійної необхідності робити вибір.
2.Це людина, яка оцінює. Вона порівнює різні альтернативи, оцінює їх і вираховує як би за власною шкалою.
3.Це людина, яка еволюціонує, тобто така, яка надає перевагу віддавати пріоритет власним оцінкам та інтересам перед чужими оцінками та інтересами. Норми суспільства при цьому нею притримуються лише остільки, оскільки вони явно не суперечать її власним нормам та інтересам.
5.Це людина, яка володіє обмеженою та неповною інформацією. Пошук додаткової інформації вимагає і часу, і витрат.
6.Поведінка цієї людини є цілераціональною, тобто вона ставить перед собою раціональні цілі і здійснює свої дії таким чином, щоб досягти їх максимально. Елементи ірраціонального в її поведінці можуть носити лише випадковий, зовнішній характер. Не випадково необхідно приділити таку увагу до основної діючої особи економічного життя, адже від цього багато в чому залежить і підхід до неї як об’єкта економічних досліджень. економіка – це господарське життя людей, в якому відтворюються матеріально-фізіологічні та соціальні умови їх функціонування. Економіка – невід’ємна складова цілісної системи суспільних відносин, у якій переплетені і тісно взаємодіють соціальні, духовні, ментальні, релігійні та політичні чинники, що визначають поведінку людини. Економіку вивчає окрема наука – економічна теорія. Економічна теорія – це фундаментальна економічна наука, яка вивчає загальні закономірності господарського життя (людської діяльності), відносини між людьми (їх взаємодії), що складаються у сфері виробництва, розподілу обміну і споживання благ. Об’єктом досліджень у найзагальнішому вигляді є сукупність явищ, явище або процес, що вивчаються. Для економічних досліджень – це людина, господарське життя людини, економіка загалом. Наприклад, людину як об’єкт досліджень вивчають різні науки – медицина, психологія, етнографія, демографія, історія тощо, кожна з яких має свій предмет.
8. Предмет економічної науки.
Предмет дослідження – це суттєва сторона об’єкта, мета вивчення, тобто те, що наука ставить у центр своєї уваги. Предмет науки, зокрема економічної теорії, значною мірою залежить від вихідних позицій тієї чи іншої теоретичної концепції. Тривалий час вважалось, що предметом економічної науки є причини зростання матеріального добробуту людей, багатства. У подальшому уявлення про предмет економічної науки усе більше починають пов’язувати з обмеженістю (рідкісністю) наявних у розпорядженні людей ресурсів. Найближчим наслідком рідкісності ресурсів є конкуренція за їх використання. Це не тільки конкуренція між людьми за ресурси задоволення їхніх особистих або групових інтересів. Це перш за все конкуренція між альтернативними цілями, можливими напрямами, варіантами використання обмежених ресурсів, хоча кожна з таких альтернативних цілей може бути і персоніфікована. Повертаючись до характеристики предмета економічної науки, важливо відмітити, що вона не включає вивчення самих рідкісних ресурсів як таких (для цього існують природничі та технічні науки). Економічна наука вивчає економічну діяльність (поведінку) людей, тобто такі їх дії, які пов’язані з виробництвом, розподілом, обміном і споживанням економічних благ. Саме тому ця наука є гуманітарною, яка вивчає закономірності поведінки людей.
Існує багато різноманітних визначень предмету економічної теорії. Найбільш розповсюдженим і загальноприйнятим через свою точність і лаконічність є формулювання визначення предмету економічної теорії таке: економічна наука досліджує людську поведінку (діяльність) з точки зору співвідношення між цілями і обмеженими ресурсами, які можуть мати різне використання. Отже економічна наука сприяє ефективному використанню обмежених ресурсів з метою задоволення потреб суспільства та кожного його члена.
9. Функції економічної науки.
Економічна наука – це система теоретичних знань про закони економічної діяльності суспільства.
Економічна наука виконує такі функції:
1). Теоретична – є вихідною і визначальною. Сутність її полягає в тому, щоб глибоко і всебічно вивчати виробництво і розподіл матеріальних благ. Вивчення економічної теорії зводиться до пізнання економічних законів і категорій, які визначають глибоку суть конкретної економічної системи.
2). Практична – полягає у розробці принципів та методів науково обґрунтованої економічної політики держави. Економісти беруть участь у визначенні економічних стратегій, тобто довгострокової господарської політики держави.
3). Прогностична – передбачення напрямів розвитку економічних процесів для запобігання економічним втратам, пом’якшення перебігу деяких негативних процесів.
3). Світоглядна (виховна) – вироблення нового типу економічного мислення; формування сучасного світогляду людини, уявлення про функції економіки на національному та загальносвітовому рівнях.
4). Ідеологічна – висновки економічної науки завжди стосуються інтересів певних груп, тому економічна теорія не може бути незалежною від ідеології.
10. Етапи розвитку економічної науки
Економічна наука на шляху свого розвитку пройшла такі етапи:
Меркантилізм – концепція, що бачила основу національного процвітання в нагромадженні благородних металів (золота й срібла), що вважалися головними формами багатства. Представники: А. Монкрет’єн, Томас Мен, Жан Батист Кольбер.
Школа фізіократів, представники якої вважали, що тільки земля продуктивна й що тільки праця сільськогосподарських працівників здатні створити чистий продукт, тобто дохід, що перевищує витрати. Всі інші види діяльності (промисловість, торгівля) є «марними», оскільки вони лише переробляють продукти, не збільшуючи їхню кількість. Відомими представниками цього напряму були Франсуа Кене і і Анн Тюрго.
Класична школа, заслугами якої було поглиблення та розкриття законів розвитку, нових методів дослідження (науковий). Класики були прихильниками економічного лібералізму. Вони розглядали людину насамперед як людину «економічну». Її прагнення до максимізації свого багатства призводить до збільшення багатства всього суспільства. Для класичної школи характерні такі дві суперечливі особливості: 1) розвиток ідей класиків; 2) критика цих ідей та створення альтернативних теорій. Вчених-класиків розділяють на такі дві групи: І хвиля – Петті, Кене, Смітт, Рікардо; ІІ хвиля – Сей, що є автором теорії трьох факторів виробництва; французький класик Бастіа; Мілль; Кері, діяльність якого пов’язана з розвитком світових відносин США.
Відомим представником класичної школи є Карл Маркс, який розробив теорію додаткової трудової власності та став в основі виникнення пролетарської політичної економії.
Критичний напрям. (кінець ХІХ-поч. ХХст.) Його засновником був Сімон Сісмонді. Предметом політичної економії стає добробут людей, оскільки він залежить від держави. Сісмонді виступав за державне регулюван ня економікою, підтримку дрібних виробників. Інший представник критичного напряму прудон теж звернув увагу на інтереси дрібної буржуазії, розвиток капіталізму сприяв розоренню останніх. Він також був засновником теорії анархізму, його ідеї з часом унаслідував Бакунін .
Альтернативна школа виникла в 1-й половині ХІХ століття, засновником якої був Фрідріх Ліст, який був прихильником обєднання Німеччини. Він стверджував, що економічна сила Німеччини полягає саме в цьому. Така іде національного єдинства стала основою ідеології фашизму. Альтернативна школа критикувала вчення класиків, особливо Адама Смітта, за те, що вони намагалися відкрити універсальні закони.
Історична школа – виникла в 40-х роках ХІХ ст. і загалом продовжувала ідеї Ліста. Представники: Карі Кріс, Гільдербранд.
Нова історична школа виникла в 70-х роках. Представники: Густав Шмоллер, Луйо Брентано.
Маржиналізм. (ХІХ-ХХ ст..) Його представники Карл Менгер, Євгеній Бем-Баверк, Фрідріх Візер розробили теорію граничної корисності, яка стала основним принципом маржиналізму.
Неокласичний напрям (ХІХ ст..), засновником якого став Альфред Маршалл. Він розробив свою універсальну теорію цін, де немає класів, а натомість є продавці-покупці, виробники-споживачі. У центрі уваги неокласиків – аналіз умов, за яких споживачі й виробники максимізують свій прибуток. Представники: Артур Пігу, Карл Менгер, Євгені Бем-Баверк, Фрідріх Візер.
Кейнсіанство (ХХ ст..) – центр уваги переміщується на проблеми макроекономіки. Джон Мейнард Кейнс вбачав двигун економіки не в пропозиції, а в попиті. Для підвищення сукупного попиту Кейнс рекомендував використовувати податково-бюджетну та кредитно-грошову політику держави.
Монетаризм (ХХ ст..) ставить в центр макроекономічної політики гроші. Завдання держави тут зводяться до контролю над емісією грошей і грошовою масою, досягненню збалансованого державного бюджету, боротьби з інфляцією тощо. Представники: Давид Юм, Мілтон Фрідмен.
Сучасний неоінституціоналізм (післявоєнний період). В рамках цього напряму виникають економічна теорія прав власності (Рональд Коуз), теорія економічної організації (Р. Коуз та Олівер Вільямсон), теорія суспільного вибору (Джеймс Б’юкенен).
11. Сучасна структуризація економічної науки та диверсифікації її предмету.
На основі економічної теорії сформувалися і розвиваються самостійні економічні науки, сутність яких утворює систему економічних наук. З точки зору масштабів досліджуваного об’єкта розрізняють рівні економічного дослідження, яким відповідають такі складові економічної теорії або наукової дисципліни:
Мікроекономіка (дослідження поведінки і мотивів діяльності суб’єктів первинної данки – домогосподарств, підприємств за умов обмежених ресурсів та альтернативних напрямків їх використання;
Мезоекономіка (вивчає окремі галузі і підсистеми національної економіки – АПК, торговельно-промисловий комплекс, територіально-промисловий комплекс, ВЕЗ);
Макроекономіка (вивчає економічну систему в цілому, всю економіку або окремі її укрупнені складові – сектори, сфери тощо, суспільне відтворення в цілому, категорії як фінанси, зайнятість, безробіття);
Мегаекономіка – міжнародна економіка (вивчає взаємозв’язки національних господарств (економік), міжнародні економічні відносини в межах світового господарства).
За сферами дослідження економічні науки поділяються на:
Загальні (фундаментальні): економічна теорія, історія економічних вчень, економічна історія.
Функціональні (міжгалузеві, спеціальні): фінанси, кредит, економіка праці, маркетинг, бухгалтерський облік;
Галузеві: економіка торгівлі, сільського господарства, банківської справи тощо; Підприємства (промислові підприємства, сільського сподар ської фірми); Регіональні (економіка окремої країни, економіка регіону в межах країни);
Стикові економічні науки – економічна історія, економічна статистика, економічна географія.
Вирішальною ознакою економічних знань є їх науковість. Узагальнені економічні знання фокусуються у вигляді економічної теорії, яка тільки тоді стає науковою, коли підтверджена практикою, життям, реальною дійсністю. Справжнє наукове знання завжди об’єктивне. Тому єдиною справді науковою методологічною основою може бути економічна теорія, перевірена практикою, що і являє економічну науку у справжньому розумінні слова. Тому кожна з фундамента льних економічних дисциплін повинна мати своє чітко окреслене коло категорій і понять, які згодом необхідно конкретизувати в інших нормативних дисциплінах – залежно від подальшої спеціалізації кожного фахівця.
12. Принципи ,категорії і закони економічної науки.
Principium – основа, початок. Принципи – основні, вихідні положення теорії, основні правила діяльності; є кінцевим результатом наукового дослідження.
Економічна науки використовує деякі всезагальні (філософські) принципи, як методологію в економічній науці:
1). Принцип пізнаваності світу (проголошує пізнаваність будь-яких явищ і процесів).
2). Принцип розвитку (розглядає економічні явища як такі, що розвиваються у просторі і часі).
3). Принцип практичної здійснимості (можливість управління господарськими процесами і явищами, здатністю цілеспрямовано впливати на них).
4). Принцип детермінізму (всезагальна обумовленість усіх господарських процесів і явищ – за кожним наслідком приховується своя причина).
5). Принцип простоти (пропонує шукати у відношенні усякого господарського факту найбільш просте пояснення із усіх існуючих варіантів).
6). Принцип системності (вивчення внутрішніх причинно-наслідкових зв’язків).
У процесі дослідження господарської практики економічна теорія розробляє систему наукових категорій і законів.
Категорія – наукове узагальнене поняття, що відображає нагромаджені знання щодо загальних суттєвих властивостей того чи іншого явища.
Економічна категорія – це найбільш узагальнююче функціональне родове поняття, що відображує сутнісні, найбільш суттєві властивості того чи іншого економічного явища, процесу.
Економічні категорії відображають економічну діяльність людей та виробничі (економічні) відносини. Економічні категорії мають такі ознаки:
- Відображають економічну діяльність людей та економічні взаємодії і відносини як свій головний предмет.
- Мають об’єктивний характер.
- В основному мають і історичних характер, тому що відповідає певним конкретно-історичним умовам і відображає певний рівень життя людства.
В економіці використовують такі категорії: гроші, вартість, ринок, наймана праця, капітал.
Економічний закон – стійкий, суттєвий, повторюваний, детермінований, причинно-наслідковий взаємозв’язок і взаємозалежність будь-яких явищ і процесів об’єктивної економічної реальності.
Економічні закони мають об’єктивний характер, виникають і функціонують в процесі економічної діяльності людей .
Економічні закони можуть бути:
1) Загальні – постійно діючі (закон зростання продуктивності праці, закон економії часу, зростання потреб тощо). 2) Особливі – діють у певних, але типових умовах (розподіл благ при рабстві чи феодалізмі, закон ринку). 3) Специфічні – діють лише у вузько конкретних умовах (ламана крива попиту в умовах олігополії).
Пізнання економічних законів сприяє правильнішому їх використанню у господарській діяльності. У використанні економічних законів не можна допустити ні фетишизму, ні волюнтаризму. Науковий шлях вивчення економічних законів передбачає існування кількох рівнів пізнання:
1-й – пізнання економічних законів як законів об’єктивно існуючого життя суспільства, виробничих відносин;
2-й – ґрунтується на результатах, отриманих на першому, і реалізується у процесі наукової діяльності; відбувається через теоретичне відображення реально існуючих об’єктивних законів.
3-й – апробація законів науки на практиці.
Розрізняють 3 рівні використання економічних законів:
- Економіко-теоретичний: створення науково-обґрунтованої концепції розвитку економіки.
- Безпосередньо управлінський: запровадження методів, форм і способів господарювання, розроблення законодавчої бази.
- Практичний: використання економічних законів у практиці господарювання.
13. Методи економічного аналізу та їх класифікація.
Метод (від грецького methodos – «шлях до якої-небудь мети») – спосіб пізнання, інструменти, сукупність прийомів дослідження явищ природи й громадського життя.
Розрізняють, перш за все, наукові та ненаукові методи.
Наукові методи поділяються на:
1) Всезагальні – принципи й закони філософії, які можуть бути опосередковано застосовані економічною наукою в приватних економічних дослідженнях.
2) Загальні — це ті економічні методи, які застосовувані на всіх рівнях економічного дослідження, але при цьому не є філософськими методами, не охоплюють собою абсолютно всі науки, а тільки деяку частину їх. Сюди відносяться всі математичні й статистичні методи, метод експерименту, деякі види спостереження, моделювання й т. ін.
3) Особливі — методи, використовувані винятково в рамках економічної науки й ніде більше непридатні (економічне спостереження, економічний експеримент, економічне моделювання, економічна індукція, побудова економічних гіпотез, історичний аналіз господарських явищ…).
Всезагальні методи пропонують найбільш загальний варіант для збагнення економічних істин; загальні методи конкретизують загальні ходи економічного дослідження; особливі досліджують окремі сторони економічних об’єктів, доповнюючи загальний економічний аналіз.
Всі наукові методи поділяються на логічні та нелогічні.
Логічні – методи, засновані на логіці: формальній й математичній (методи дедукції й індукції, метод формалізації й математизації, метод логічної інтерпретації, метод аксіоматизації, метод аналогії, метод доказу, метод логічного обґрунтування…). Існують такі логічні прийоми: аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія.
Наукові логічні методи можна розділити ще на:
1) Кількісні – методи, що базуються на використанні в економічному дослідженні вимірюваних величин, як правило виражених у вигляді чисел (математичний і статистичний методи).
2) Якісні – метод, за якого операції виміру практично не використовуються, а основна увага зосереджується на словесному описі, інтерпретації, тлумаченні й поясненні властивостей досліджуваного економічного об’єкта.
Нелогічні – методи, які за своєю структурою не пов’язуються з формальною й математичною логікою, а найчастіше їй прямо суперечать, тобто є алогічними ( економічне спостереження, економічний експеримент, історичні методи, економічну інтуїцію, віру).
Серед ненаукових методів виділяють:
Історичний – заснований на вивченні яких-небудь господарських процесів або об’єктів у хронологічно послідовних фазах їхнього існування, при цьому особлива увага приділяється аналізу конкретних економічних подій і фактів.
Еволюційний – метод аналізу господарських об’єктів, що використовує дарвіністські принципи «боротьби за існування» і «виживання найсильніших».
Серед загально-наукових методів щільне місце належить діалектичному та структурно-функціональним методам.
Діалектичний метод виходить з того, що будь-яке явище перебуває в русі: зароджується, розвивається, занепадає і відмирає.
Структурно-функціональний метод – зосереджує увагу на функціональних зв’язках між структурними елементами системи та кількісних характеристиках.
Важливою класифікацією економічних методів є їх поділ на емпіричні та теоретичні.
Емпіричні методи – це методи пізнання економічної реальності, що діють на рівні досвіду. Сюди відносять економічне спостереження і економічний експеримент.
Один з основних методів економічного дослідження є метод наукової абстракції – відсторонення, абстрагування від несуттєвого, другорядного при дослідженні тих чи інших економічних явищ та процесів та зосередження уваги на суттєвих рисах, властивостях.
14. Критерії і показники розвитку економіки та їх інтернаціональний характер.
Економіка пов’язана з ідеєю розвитку та еволюцією. Поняття розвитку пов’язане з якісними змінами об’єктів , появою нових суспільних форм, інновацій та нововведень, а також з трансформацією внутрішніх та зовнішніх зв’язків цих об’єктів. Розвиток асоціюється з:
- циклічністю чи спрямованістю процесуальних змін;
- з одно- чи багатовекторністю змін;
- з однозначною детермінованістю розвитку чи соціокультурних змін.
Задля повнішого виявлення суті поняття розвиток варто розглянути його й у співвідношенні з такими категоріями, як прогрес та модернізація. Найбільш розповсюджене тлумачення прогресу полягає у визначенні його як типу чи напряму розвитку, для якого характерним є перехід до більш досконалого стану об’єкта. Це знаходить свій прояв у більш високому рівні організації об’єктів, розширенні їх адаптаційних можливостей до на¬вколишнього середовища, зростанні еволюційних потенцій тощо.
Близькою за значенням до економічного розвитку є модернізація, як сукупність взаємопов’язаних процесів нагромадження капіталу (мобілізації ресурсів), розвитку виробництва та підвищення продуктивності праці тощо.
Класична або традиційна економічна наука виділяє такі головні фактори виробництва, як земля, праця, капітал. Останнім часом до них додають менеджмент, технології та ін. Ці чинники є, очевидно, визначальними, провідними. Вони порівняно легко піддаються кількісному аналізу. Для аналізу економічних явищ у короткотерміновому періоді визначальне значення має перша група чинників. Динаміка економічного розвитку у всій її багатоманітності передбачає врахування факторів, що сприяють чи не сприяють їх більш ефективному використанню. Ці фактори (інституції, релігія, культура тощо) створюють загальні передумови, своєрідне середовище для реалізації основних факторів економічного розвитку на зростання валового національного продукту країни можна виразити такою формулою : Y = f(L, К, Т, X, N), де Y – валовий національний продукт, f – функція, L – кількість населення, К – капітальні ресурси, Т – техніка, технологія, X – суспільні інституції, N – довкілля. Таким чином, сукупність факторів економічного розвитку охоплює основоположні природні чинники, що є його засадами, та низку засобів і форм, створених людством у процесі його еволюції, їх оптимальна взаємодія дає змогу країнам і регіонам домагатись вражаючих результатів економічного розвитку. Головними показниками раціональної економіки є якість та ефективність використання ресурсів, факторів виробництва, його техніко-технологічний і організаційний рівень, добробут населення, індекс людського розвитку тощо
Тема 2
15. Економічні потреби.
Потреба є однією з фундаментальних категорій економічної науки, вони мотивують поведінку людини, формують сукупність її інтересів. У загальному визначенні потреба – це нужда у чому-небудь, об’єктивна необхідність для підтримки життєдіяльності і розвитку людини, колективу, суспільства в цілому, вона вимагає задоволення і тому спонукає до діяльності. Потреба – стан, обумовлений незадоволеністю вимог суб’єкта, необхідних для його нормальної життєдіяльності і спрямований на усунення цієї незадоволеності. Потреба є відношенням суб’єкта до необхідних умов свого буття, тобто потреба відображає відношення економ. Необхідності, суперечність між необхідним і об’єктивно наявним.
Економічні потреби – частина потреб людини та сус-ва, для задоволення яких необхідні сусп. вир-в, екон. діяльність. Екон. потреби – це ставлення людей до екон умов їхньої життєдіяльності, потреби в екон благах. Економічні потреби можна класифікувати наступним чином.
За характером виникнення: первинні (базові), пов’язані з самим існування людини: їжа, одяг тощо; вторинні, виникнення та зміна яких зумовлені розвитком цивілізації: інформація.
За засобами задоволення: матеріальні (потреби в матеріальних благах); нематеріальні (духовні потреби).
За нагальністю задоволення: першочергові (предмети першої необхідності); другорядні (предмети розкоші)
За можливостями задоволення:насичені, вгамовані (мають чітку межу і можливість повного задоволення);
ненасичені, невгамовні (не можуть бути задоволені повністю, не мають меж насичення).
За участю у відтворювальному процесі: виробничі (потреби у засобах виробництва);невиробничі
За суб’єктами вияву:особисті (виникають і розвиваються у процесі життєдіяльності індивіда); колективні, групові (потреби групи людей, колективу); суспільні (потреби функціонування та розвитку суспільства в цілому).
За кількісною визначеністю та мірою реалізації:абсолютні (перспективні потреби, які мають абстрактний характер і є орієнтиром економічного розвитку);дійсні (формуються залежно від досягнутого рівня виробництва і є суспільною нормою для певного періоду);платоспроможні (визначаються платоспроможним попитом);фактичні (задовольняються наявними товарами та послугами).
Засоби задоволення людських потреб називаються благами. Розрізняють такі блага: неекономічні (необмежені, їхні обсяги перевищують наявні людські потреби) та економічні (обмежені, обсяги яких менші за існуючі потреби); споживчі блага (товари та послуги, призначені для безпосереднього задоволення людських потреб) і виробничі блага (товари та послуги, призначені для виробництва споживчих благ); матеріальні блага (товари та послуги сфери матеріального виробництва) і нематеріальні блага (створюються у сфері нематеріального виробництва).
16. Ієрархія потреб
Потреби утворюють складну систему, яку можна структурувати за різними критеріями.
Так, відомий англійський економіст А.Маршалл класифікував потреби за парним критерієм:
- первинні (наприклад, потреба в їжі) та вторинні (наприклад, в освіті);
- абсолютні, або безумовні (наприклад, потреба в одязі) та відносні, обумовлені абсолютними потребами (в обладнанні для виготовлення одягу);
- вищі (наприклад, потреба в духовному розвитку) та нижчі (фізіологічні);
- позитивні і негативні (наприклад, потреба в наркотиках);
- нагальні (невідкладні) та відстрочені;
- загальні (їжа, одяг) та особливі, які виникають під впливом традицій та звичок, які склалися в суспільстві (національна кухня);
- звичайні та надзвичайні, обумовлені наприклад природними катаклізмами;
- індивідуальні та колективні;
- приватні та державні (наприклад, потреба в обороні).
Також, широко відома класифікація потреб, яку здійснив американський соціолог А.Маслоу:
Потреби в самовираженні та самореалізації – Потреби в повазі до себе та в певному соціальному статусі -
Соціальні потреби (соціальні контакти, духовна близькість тощо) – Потреби в безпеці і захисті (гарантії доходу,забезпеченості роботою, захищеності в старостіта при втраті працездатності, охорона здоров’я і навколишнього середовища) – Фізіологічні потреби (їжа, вода, одяг, житло).
Різні потреби перебувають у певному взаємозв’язку одні з одними і ґрунтуються одні на одних. Та з незадоволених потреб, що стоїть найнижче, є найважливішою. Коли її задовольняють, найважливішою стає та, що перебуває сходинкою вище. Закон зростання потреб людей виражає об’єктивну необхідність росту і розвитку потреб людей у тісному взаємозв’язку з економічним ростом, удосконаленням економічної системи і суспільства. Дія проявляється в наступному: кількісне зростання потреб; якісна зміна потреб, ускладнення їх складу і структури (змінюється існуючи потреби, деякі зникають, виникають нові); відповідно зміні обсягу і структури потреб змінюється обсяг і структура суспільного виробництва й створювання благ, рівень добробуту людей (якість і спосіб життя).
17. Економічні інтереси.
Економічні інтереси являють собою об’єктивні, обумовлені відносинами власності спонукальні мотиви, стимули трудової діяльності, спрямовані на задоволення потреб кожного члена і суспільства в цілому.
Економічні інтереси – форма прояву і реалізації економічних потреб, спонукальні сили.
Це категорія об’єктивно-субєктивна. Обєкти екон інтересів – екон блага. Субєкти – окремі індивіди, сімї і т.д. За ознакою суб’єктивності інтереси можна класифікувати як: – особисті; колективні; загальнонародні; загальнолюдські; відомчі; регіональні.
В ринковій економіці важливо відрізняти економічні інтереси трьох основних суб’єктів:
1. економічні інтереси домашніх господарств спрямовані на максимізацію корисності благ з урахуванням існуючих цін та доходів;
2. економічні інтереси підприємців спрямовані на максимізацію прибутку, зниження витрат і підвищення конкурентоспроможності продукції;
3. економічні інтереси держави спрямовані на реалізацію потреб суспільства в цілому.
У системі інтересів відокремлюють ключові (головні) і другорядні. З урахуванням об’єкта інтересів останні можна класифікувати як: морально-етичні, інтереси безпеки праці, інтереси умов праці, інтереси режиму праці і відпочинку, грошово-фінансові, майнові та ін.
З погляду часових аспектів інтереси розрізняють як поточні і перспективні. З позиції усвідомлення вони бувають істинні, помилкові, неправильні, фальшиві. Носіями інтересів є індивіди, групи, класи, соціальні прошарки, суб’єкти господарювання і т.д.
У реальному житті єдність інтересів досягається через реалізацію кожного з них у процесі взаємодії і взаємозв’язку. Так, особистий інтерес працівника не можна реалізувати, якщо не буде реалізовано інтерес підприємства (підприємця), споживача продукції, суспільства в цілому.
Інтереси людей об’єктивно суперечливі. Суперечності інтересів – це суперечності між їх носіями. Саме людське суспільство – складний і суперечливий соціум. Різнобічність інтересів і їх суперечливість обумовлена різним економічним положенням людей в економічній системі. Тому кожне суспільство постає перед проблемою пошуку ефективного механізму їхнього узгодження. Єдність інтересів досягається у процесі їхньої взаємодії та взаємо реалізації.
Шляхи поєднання економічних інтересів: субординоване підпорядкування одних економічних інтересів іншим; координоване узгодження різнобічних інтересів усіх економічних суб’єктів.
18. Взаємозв’язок потреб та інтересів.
Потреба – стан, обумовлений незадоволеністю вимог суб’єкта, необхідних для його нормальної життєдіяльності і спрямований на усунення цієї незадоволеності.
Економічні інтереси являють собою об’єктивні, обумовлені відносинами власності спонукальні мотиви, стимули трудової діяльності, спрямовані на задоволення потреб кожного члена і суспільства в цілому. Економічні інтереси – форма прояву і реалізації економічних потреб, спонукальні сили.
Логічний взаємозв’язок екон потреб, інтересів, мотивів, стимулів і сусп. вир-ва можна зображити моделлю:
Стимул -> Екон потреба – > інтерес –> мотив – >Дія (сусп. вир-во) –> Результат (задоволення потреб)
Потреби й інтереси і відображають існуючі виробничі відносини, і самі спонукають до їх виникнення.
19. Мотиви та стимули.
У свідомості людини потреби перетворюються на інтерес або мотив, який і спонукає людину до певної цільової дії. Термін „мотив” походить від латинського „movere”, що означає „приводити в рух”, „штовхати”. Мотив – це усвідомлене спонукання до дії.
Тісний взаємозв’язок мотивів і потреб пояснюється передовсім схожістю сутностей. Потреби людини – це нестача чогось, мотиви – це спонукання людини до чогось. Мотиви з’являються майже одночасно з виникненням потреб і проходять певні стадії, аналогічні стадіям формування потреб. Отже, правомірним є твердження, що мотив – це те, що породжує певні дії людини. Мотив знаходиться „всередині” людини, має „персональний” характер, залежить від безлічі зовнішніх і внутрішніх стосовно людини чинників. Мотив не тільки спонукає людину до дії, а й визначає, що треба зробити і як саме здійснюватиметься ця дія.
Стимул (від лат. Stimulus – стрекало, батіг, пуга) – спонукання до дії, спонукальна причина. В основі цих спонукальних дій лежать зовнішні чинники (матеріальні, моральні тощо). Отже, під стимулом розуміємо зовнішні спонукання, які мають цільову спрямованість.
Мотив – це також спонукання до дії, але в основі його може бути як стимул (винагорода, підвищення по службі, адміністративна ухвала – наказ, розпорядження тощо), так і особисті причини (почуття обов’язку, відповідальність, страх, благородство, прагнення до самовираження тощо). Стимул перетворюється на мотив лише тоді, коли він усвідомлений людиною, сприйнятий нею.
Економічний інтерес лежить в основі спонукальних мотивів до господарської діяльності людини. Тому через економічні інтереси можна впливати на ефективність виробництва. Засоби впливу на інтереси людей різноманітні. Вони мають різноманітну природу і залежать від типу економічної системи. В укрупненому плані засоби впливу на економічні інтереси можна підрозділити на три групи:
- позаекономічні, примусові за допомогою адміністративного або навіть фізичного насильства;
- економічний вплив на інтереси людей;
- моральне і соціальне стимулювання;
20.Економічна поведінка.
Економічна наука досліджує економічну сутність людини, її місце і роль в економічній системі, потреби, інтереси, господарську поведінку, тобто людину економічну (Homo ekonomicus).
Людина економічна – головний творчий суб’єкт ринкової екон, який володіє свободою вибору і приймає економ раціональні та оптимальні рішення з урахуванням усіх наявних можливостей і умов, відповідно до своїх особистих інтересів, мети і пріоритетів. Таким чином, модель екон людини характеризується:
- визначальною роллю особистого інтересу в мотивації економічної поведінки;
- компетентністю економічного суб’єкта в особистих справах;
- головним мотивом господарської діяльності людини в ринковій економіці є максимізація прибутку або максимізація корисності.
Показує, що різним категоріям суб’єктів (людина, фірма і держава) притаманні деякі загальні принципи економічної поведінки, які пов’язані з виробництвом, розподілом і споживанням економічних благ. Людина і фірма прагнуть до отримання дещо більшої корисності, причому для фірми теоретичне поняття „корисність” означає не що інше, як прибуток. Тобто, дія-сть людини і фірми підпор тим самим зако-стям.
Три основні категорії – корисність, ціна й дохід – складають зміст теорії поведінки споживача. Корисність правомірно розглядати як характеристику задоволеності споживача (чи досягнутого ним добробуту) при споживанні певних товарів та послуг. Корисність є лише суб’єктивною. Саме в ситуації вибору благ корисн виявляє своє екон призначення – бути критерієм відбору. Максимізація корисності – це отримання найбільш високої можливості корисності в ситуації економічного вибору. Отже, економічний вибір робиться таким чином, щоб максимізувати корисність. Тобто максимізація корисності – це критерій економічного вибору.
Споживча поведінка – це формування попиту споживачів на різні товари та послуги з урахуванням доходів і особистих смаків та уподобань. Економічна теорія розрізняє загальну і граничну корисність. Загальна корисність визначається задоволенням від споживання певного набору життєвих благ. Гранична корисність дорівнює приросту, збільшенню загальної корисності внаслідок придбання додаткової одиниці даного блага. Гранична корисність відображає ступінь гостроти, актуальності потреби.
Закон спадної граничної корисності споживчого блага: зі зростанням кількості придбаних одиниць певного продукту корисність кожної наступної одиниці для споживача зменшується. Екон пов виробника регулюється законом спадної продуктивності: якщо один із факторів вир-ва (ресурсів) є змінним, а інші – постійними, то починаючи з певного моменту гранична продуктивність кожної наступної одиниці цього змінного фактора буде зменшуватися.
21.Реалізація економічних інтересів і суспільне виробництво.
Суспільне виробництво – це сукупна організована діяльність людей із перетворювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку. Цей процес можна розглядати в 2 аспектах:
1) як процес виробництва, розподілу, обміну і споживання економічних благ (матеріальний аспект), а також
2) як процес взаємодії економічних суб’єктів у суспільному виробництві, який відтворюється як процес взаємодії економічних інтересів (суспільний або соціальний аспект).
Економічні інтереси – це причина та умови взаємодії та саморозвитку економічних суб’єктів. Економічні відносини реалізуються як дійсні, коли набувають форми взаємного зв’язку. Потреби й інтереси і відображають існуючі виробничі відносини, і самі спонукають до їх виникнення.
У тій або іншій економічній системі соціально-економічне положення суб’єктів різне. Мова йде про класи, групи, різноманітні асоціації людей і окремих індивідів. Об’єктивно їхні інтереси не можуть бути єдиними.
Важливе теоретичне та практичне значення має субординація економічних інтересів з виділенням головного (пріоритетного) і другорядних (неголовних).
22.Національні та глобальні економічні інтереси.
Глобалізація світового гос-ва – процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходять своє відображення в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знань в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні й домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових, універсальних, ліберально-демократичних цінностей тощо.
Причинами глобалізацій цих процесів є: процес інтернаціоналізації, який призводить до поглиблення співробітництва між країнами та посилення їх взаємозалежності; науково-технічний прогрес, пов’язаний із появою інформаційних технологій, які докорінно змінюють усю систему соціально-економічних відносин, переносять на якісно новий технічний рівень організаційно-економічні відносини, транспортні та комунікаційні зв’язки, що знижують витрати на трансакції; загострення проблем, що є загальними для всіх людей та важливими з погляду збереження та розвитку людської цивілізації.
Найбільш характерними ознаками глобалізації є: 1) взаємозалежність та взаємопроникнення національних економік, формування міжнародних виробничих комплексів поза межами країни; 2) фінансова глобалізація, тобто єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу; 3) збільшення масштабів та інтенсивності руху товарів, капіталу, робочої сили; 4) зменшення можливостей національних держав формувати незалежну економічну політику; 5) створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем; 6) тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування.
У сучасних умовах, коли взаємозалежність між країнами посилена інтернаціоналізацією господарських зв’язків, науково-технічною революцією, принципово новим впливом засобів інформації та комунікації, ефективне функціонування економіки в умовах автаркії (національної економічної самозабезпеченості) неможливе. Економічна діяльність, спрямована на самоізоляцію, на національну або групову автаркію, якими б благородними політичними й соціальними гаслами не прикривалася, перспективи не має. Прагнення уникнути суперечностей розвитку світового господарства спричиняє виникнення державного й міждержавного регулювання міжнародних економічних відносин, посилення інтернаціоналізації господарського життя, його інтеграцію, розвиток різних форм і методів міжнародних економічних відносин.
Тема 3
23.Сутність та структура ек.системи.
ЕС – сукупність взаємопов’язаних і відповідним чином впорядкованих елем е-ки, що утворюють певну цілісність, екон структуру сусп. В екон літ-рі по-різному визначають складові ЕС. Поширеним є підхід за яким основними складовими екон системи є:
- продуктивні сили; – екон відносини; – механізм господарювання.
Продуктивні сили як фактори вир-ва. Існує два підходи: 1. марксистський – об’єктивний(натурально-реч) фактор: засоби вир-ва; – суб’єктивний (людський фактор): робоча сила. 2. неокласичний – праця, земля, капітал і підприємницький хист.
Зас вир-ва поділяються: – засоби праці (прир. Умови праці; заг. Умови праці; знаряддя праці); -предмети праці(в зал від етапу вир-ва поділ: речовина, сировина, матеріали, напів-фабрикати)
ПС – це сукупність засобів вир-ва, працівників з їхніми фіз. І розумовими здібностями, наука, технологія, інформація та ін., що забезпечує створення матер і дух(екон) благ, необхідних для задоволення потреб людей. Структуру ПС можна визначити за різними критеріями: а) за елементами(факт вир-ва); б) за сферами (мат і немат) ; в) за галузями; г) за первинними ланками вир-ва.
Структуризація ПС обумовлена СПП. Розвиток ПС пов’язаний з такими заг екон законами: закон розвитку ПС, закон зростання продуктивності праці, закон економії часу.
ПС є матеріальною основою екон сис, сусп. формою і способом організації екон сис є екон відносини – відносини між людьми з приводу вир-ва, розподілу, обміну і споживання екон благ. Вони є об’єктивними і матеріальними, оскільки, по-перше, формуються незал від волі і свідомості людей, по-друге, невіддільні від існування ПС, являючи їхню сусп. форму.
Структуру екон відносин можна визначити за фазами сусп. вир-ва ( відносини вир-ва, розп, обміну, спож)
Структура ЕВ відносно ПС: -техніко-екон; -організаційно-екон; – соц-екон.
Господарський мех. – сукупність форм і методів організації та управління, сусп. діями екон суб’єктів, спрямованих на регулювання екон процесів і реалізацією екон законів. Він узгоджує функціонування і розвиток ланок ЕС, призводить у відповідність ЕС і ЕВ.
24.Відносини власності.
Генетичні складові власності – процеси привласнення і відчуження.
Привласнення – це екон процес, спосіб перетворення предметів і явищ, діяльності, їхніх корисних властивостей на реальні умови життєдіяльності суб’єктів. Складовими привласнення є відносини володіння, розпорядження і користування.
Парною категорією привласнення є відчуження – процес перетворення діяльності, здібності людини на самос силу, уречевлення результатів праці з перетворенням власності суб’єктів на об’єкти ЕВ.
Власність – це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей-продуктів праці. Власність у юридичному трактуванні – це встановлення майнових прав між людьми, за яких виявляється річ чи сукупність речей (об’єкти власності), які належать певній особі чи їх групі (суб’єкти власності), та визначаються види власників, яким належить вказане майно.
Суб’єкти власності – це індивіди, фізичні особи, які в процесі привласнення-відчуження матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Об’єктами власності може служити все розмаїття національного багатства і т. д.
Як соц.-екон категорія, вла-сть визначається ступенем розвитку ПС в хар-ся сис об’єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб’єктами господарювання в процесі вир-ва, розподілу, обміну і споживання благ, що хар-ться привласненням засобів вир-ва та його результатів. Ознаки, що визначають її економічний зміст: 1) власність – це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі; 2) власність – це результат суспільного розвитку, а не окремої людини; 3) власність – це відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг; 4) оскільки матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, то першість належить відносинам щодо присвоєння виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє і його результатами; 5) за певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосереднього виробника; 6) у реальній дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі; 7) на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності.
Відносини власності реалізуються в дії 3 атриб:1)право володіння;2)право розпорядження;3)право користування. Відповідно до них: типи вла-сті(сусп., приватна, Змішана) та форми(держ,колек,індив-труд, з найм працею) та різні види власності(наприкл, згальнодерж, муніципальна, одноособова і т.д.)
25.Домогосподарства,підприємства(фірми) та сектори економіки.
Домашні господарства. Первинним (базовим) суб’єктом економічних відносин є домашнє господарство. Домашнє господарство – це окрема господарююча одиниця, що складається з однієї або групи осіб, об’єднаних місцем проживання і спільним бюджетом, яка є власником і постачальником ресурсів в економіку та одержує натомість кошти для придбання необхідних благ з метою забезпечення своєї життєдіяльності. Саме в ньому виникають первинні економічні потреби, формуються первинні економічні інтереси, які стимулюють розвиток суспільного виробництва.
Підприємство. Це самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Воно має дві обов’язкові економічні ознаки: по-перше, виробництво продукції або послуг для задоволення суспільних потреб; по-друге, одержання прибутку (доходу). Підприємства мають такі ознаки: – виробничо-технічна; – організаційно-соціальна єдність; – фінансово-економічна самостійність.
Організаційна форма підприємства – це спосіб взаємозв’язку окремих елементів продуктивних сил (факторів виробництва).
Фірма – це, з одного боку, організація, що перетворює вихідні ресурси на кінцевий продукт, а з іншого – юридично самостійна форма існування бізнесу, відповідним чином зареєстрована підприємницька одиниця, що має комерційну самостійність.
Сектор економіки – велика частина економіки, якій притаманні схожі спільні характеристики, що дозволяє виокремити її від інших частин народного господарства у теоретичних та практичних цілях. За формами господарювання розрізняють: – приватний(частина економіки країни, що прямим чином не перебуває під контролем держави. Поділ на корпоративний, фінансовий, індивідуальний); -державний(частина економіки країни, яка повністю контролюється державними органами та перебуває у власності держави); – інші сектори економіки.
Теорія секторальної структури(теорія структурних змін) – 1930-ті рр. А Фішер і К.Кларк:
1)первинний сек – видобувний, сировинний. 2)вторинний сек – обробний – обробна промисл+будівництво. 3) третинний сек – інфраструктура –послуги
В. Іноземцев додає 4)розподільно-обмінний; 5)соц.-управлін(осв, спорт…)
Також розрізняють: -реальний сек екон; -фінансовий сек екон; – внутрішній сек екон; – зовнішній сек екон.
26.Кластери ,внутрішні регіони ,регулятивні інститути.
кластер – особливим чином організований простір, який дозволяє успішно розвиватися великим фірмам, малим підприємствам, постачальникам (обладнання, комплектуючих, спеціалізованих послуг), об’єктам інфраструктури, науково-дослідницьким центрам, вузам та іншим організаціям. При цьому важливо, що в кластері досягається синергійний ефект, оскільки участь конкуруючих підприємств стає взаємовигідною. Кластер – це передусім соціальне явище, яке формується в результаті об’єднання зусиль людей та організацій задля задоволення своїх економічних інтересів. При цьому регіони, на території яких складаються кластери, стають лідерами економічного розвитку. Вони визначають в цілому конкурентоспроможність національної економіки. Регіони, що не мають кластерів, займають гірше економічне положення, а в більшості випадків перетворюються на депресивні території.
Поняття “регіон” походить від латинського кореня “regio”, що у перекладі означає країна, край, область. Концептуальні параметри: – геог положення(розташування, S, к-сть нас); -виробничо-функц особл(види дія-сті); -соціальні особл(норми спілкув, повед). У суч екон науці найб розп 4 парадигми регіону: 1) регіон-квазідержава – представляє собою відносно відокремлену систему держави та національної економіки; 2) регіон-квазікорпорація – представляє собою значний суб’єкт власності (регіональної та муніципальної) та економічної діяльності; 3) регіон-ринок – має певні кордони акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності (підприємницький клімат) та особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг тощо; 4)регіон-соціум – висуває на передній план відтворення суспільного життя та розвиток системи розселення.
Регулятивні інститути – це “правила гри” у суспільстві, тобто створені людиною обмежувальні рамки, на основі яких організуються взаємовідносини між людьми. Рег інст.: формальні(мають стійкі рамки) та неформальні(звичаї). В організ струк сис держ рег екон виділ інститут струк держ управління( напр., банківська сфера, фінансова). До загально прийнятих прав рег інст. Відн конституцію, закони і т.д. Серед екон і адмін. Інст. Можна виділити сис держ кредитування, субсидування тощо.
27.Типи і моделі економічних систем та їх еволюція.
В економічній науці найпоширенішими підходами до типологізації економічних систем є формаційний, цивілізаційний і за способом організації господарської діяльності.
Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис – система продуктивних сил та економічних відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип економічної системи. У найпоширенішому трактуванні реалізації формаційного підходу виділяють п’ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, капіталістичну (буржуазну) і комуністичну (перша фаза якої отримала назву соціалістичної).
Цивілізаційний – покладає в основу типової класифікації економічних систем поняття “цивілізація”, її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойнбі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку. Вирізняють: І класифікація (за ступенем політичного та соціально-економічного розвитку суспільства):– традиційна (патріархальна, авторитарна) економічна система;–ліберальна (ринкова, демократична) економічна система;– проміжна між традиційною і ліберальною економічна система; II класифікація (за ступенем індустріального розвитку суспільства):– доіндустріальна економічна система (цивілізація); – індустріальна економічна система; – постіндустріальна економічна система; III класифікація (за національними та регіональними ознаками і ступенем їх інтеграції у єдиний світогосподарських процес): – локальні економічні системи (євразійська, західноєвропейська, тощо); – міжнародні економічні системи (ЄС, НАФТА, СНД);– глобальна економічна система.
Класифікація економічних систем на основі способу організації господарської діяльності враховує такі ознаки: форму власності на чинники виробництва; хто і як ухвалює основні економічні рішення; спосіб координації економічної діяльності; мотиви. що стимулюють ведення економічної діяльності. За цим критерієм виділяють такі типи економічних систем: – традиційна економічна система;- планова (демократична і командна) економічна система; – ринкова (класичний капіталізм, змішана економіка, соціальна ринкова економіка) економічна система; – трансформаційна (перехідна, транзитивна) економічна система.
28.Національні та міжнародні економічні системи.
Нац екон сис – це сукупність взаємопов’язаних механізмів та інструментів розвитку і функціонування національної економіки. Нац екон сис – це складна макроекономічна структура, яка визначається як взаємодія та взаємоузгодженість окремих сегментів ринку (ринку економічних ресурсів, товарів та послуг, грошей та валюти, капіталу, цінних паперів тощо) та окремих їх елементів. Нац екон сис – сукупність взаємопов’язаних в організаційному, технолог. та екон плані галузей і сфер госп дія-сті країни.
Структура нац екон –співвідношення, які виражають взаємозв’язки та взаємозалежності між окремими частинами економіки, окремими її секторами, галузями тощо. Види структури нац. екон сис: -відтворювальна; -територіальна; -соціальна; -галузева; -секторальна; -зовнішньоекон; – техніко-екон.
Нац. ЕС сформувалася ще в період утворення нац. держав, але в процесі МПП почала поступово наповнюватися інтернац та наднац екон змістом, тобто елементами міжнар і глобальної економіки.
Міжнародна економічна система – це сукупність елементів світової економіки з властивими їм характеристиками, у процесі взаємодії яких виникають загальні властивості та якості, закони і закономірності функціонування цієї системи.
Світове гос-во – сукупність нац. гос-в у їхній взаємодії через сис МЕВ.
Міжнар екон сис включає регулятивні мех. Нац., міждерж і наднаціональних рівнів і сис між нар екон відносин(МЕВ)
Структура сучасних МЕВ включає такі форми: – міжнародна торгівля; – міжн рух капіталу; – міжн трудова міграція; – світова валютна система.
29. Формування глобальної економічної системи.
Суч.розвиток світ.ек-ки хар-ться посиленням тенденції до глобалізації. Вона проявляється у виході нац.ринків і нац.екон.систем на рівень глобал.екон.системи.
Глобал.екон.система – це світогосп.система, в якій нац..процеси вир-ва, обміну і споживання благ відбуваються як єдиний процес. Таким чином, світ.госп-во, у більш широкому розумінні, і є глобал.системою, яка має властивість самовідтворюватися на рівні прод.сил, а також на рівні виробн.і певних аспектів правових і політ.відносин. Головне протиріччя глобал.екон.системи пов’язане з формуванням, у межах провідних зах.держав,замкненої госп.системи. Цей процес відслідковується за такими напрямками, як концентрація більшої частини інтелектуального і технолог.потенціалу людства у постіндустріальних країнах, концентрація осн.торг.шляхів в межах розвинених держав, замикання інвестеційних потоків та міграція нас.з
«країн третього світу» у розвинені регіони планети. Концепції гл.екон.системи:1. Теорії імперіалізму і неоколоніалізму пояснюють структуру світу як боротьбу між провідними державами за нові ринки, джерела сировини, сфери прикладання капіталу, за посилення їхнього політ. і культ.впливу.2. Теорія модернізації основана на розходженнях у розумінні традиці. і суч., зв’язує перехід до суч.екон.зростання з духовними цінностями, а не тільки з матер.інтересом.3. Концепція світової системи –на основі змін поділу праці, поділяє світ на центральні (світові ядра), периферійні і напівпериферійні країни.4. Теорія глобальної взаємозалежності. Ріст взаємозалежності країн у гл.екон.просторі піддає нац.платіжні баланси усе більш частим і сильним впливам ззовні, у результаті чого уряди повинні приділяти усе більшу увагу проблемі збереження зовн.рівноваги, координувати вико рис-ня всієї сукупності інструментів, що знаходяться в розпорядженні держав.
Тема 4
30.Сутність і види економічної діяльності.
Екон.д-ть(ЕД)-процес,тому має мету-створ.благ і розвиток людини,засоби(ек.рес.)та результат(ек.блага).Вона здійснюється у сферах мат.і немат.вир-ва різними екон.субєктами. Окремі види ЕД не пов’язані з акт.відношенням людина-природа.
Екон.д-ть – сукупність дій на різних рівнях господарювання, в результаті яких люди задовольняють свої потреби завдяки вир-ву та обміну матеріальними благами та послугами. Д-ть стає екон. тоді, коли вона ставить за мету або має наслідком в-во та обмін товарами чи послугами, що визнаються корисними або рідкісними.
Осн.види ЕД:
-с/г,лісове госп-во,рибальство; -будівництво; -д-ть транспорту та зв’язку; -торгівля; -фін.д-ть; операції з нерухомим майном; -держ.управління;освіта;охорона здоровя; -послуги у сфері культури та спорту.
Спільним між цими видами є: по-перше, те, що д-ть будь-якої компанії у будь-якій сфері спрямована на досягнення осн. мети бізнесу – отр.прибутків та управління і мінімізацію витрат; по-друге, це наявність сукупності дій робітників з викорис. засобів праці, що необхідні для перетвор. ресурсів в готову продукцію. Тобто мова йде про виробничу д-ть.
Праця- люд.д-ть,спрямована на створ.мат.і дух.благ для задовол.потреб люд.
В-во-процес створ.з природ.матеріалів життєвих благ,необхідних для існування та розвитку люд.сусп-ва. Процес в-ва здійснюється результативно,тобто з певною продукт-тю або ефет-тю,яка залежить від того,як поєднуються його фактори(земля,праця,капітал,підпр.здібності,інформація). Для ефект-ті виробн.д-ті важливим є визнач.цілей створ.і функціонування підпр-ва. В практиці господарювання кожна фірма як скл.виробничо-екон. сис-ма здійснює багато конкретних видів д-ті,які модна поєднати в окремі напрямки.
Так,виробнича д-ть поділ.на: наук-дослідна та проектно-конструкторська; інноваційна,інвестиційна,торговельно-маркетингова.
31.Суспільний поділ праці.
Поділ праці(ПП)-відокремлення різних видів трудової діяльності,завдяки чому окремі групи виробників закріплюються на тривалий період за певними видами виробничої діяльності.
ПП – це процес, при якому різні види обробки продуктів відокремлюються один від одного, створюючи все нові вир-ва і галузі.
Особливості поділу праці:
1)є історичною категорією. Це означає, що він перебуває у постійному русі, безперервно змінюється, що відбиває певний рівень розвитку прод. сил;
2)не обмежується мікроекономічними явищами – в межах 1го під-ва. Це певна сис-ма сусп.праці, яка скл-ся у результаті якісної диференціації труд.д-ті в процесі розвитку сусп-ва;
3)є причиною виникнення товарного вир-ва. Виробники(між якими відбувсяПП)обмежуючись певним видом виробн.д-ті,для задоволення своїх потреб змушені обмінювати власний продукт на ін.продукти. Обмін між різними власниками набуває форми товарообміну.
Принципово для правильного розуміння категорії Сусп.поділу праці(СПП) є два аспекти. По-перше,СПП – це комплексна категорія, яка повязує технолог.процес із сусп.процесом вир-ва, тобто соціалізує технолог.будову вир-ва, надаючи їй сусп.якостей. По-друге, СПП виступає як самостійна продуктивна сила, як фактор зростання сусп.продукт-ті праці.
Першим вел.СПП було відокремлення пастуших племен і поділ с/г-кого вир-ва на землеробство й тваринництво. Другий вел.СПП– відокремлення ремесла, яке раніше було підсобним заняттям землероба, від с/г. ТретійСПП–відокремлення торгівлі (купецького капіталу). Четвертий виникнення і розвиток машинної індустрії,форм-ня нових галузей вир-ва. Пятий виокремлення інформац.сфери. Шостий відокремлення сфери наук.д-ті. Сьомий виділ-ня управлінської д-ті.
Вираженням прогресивного розвитку СПП стали галузева, територіальна і міжнародна спеціалізація вир-ва, що досягла в суч.умовах особливо глибоких масштабів.
Поглиблення і всебічний розвиток СПП є заг.екон.закон функц-ня прод.сил сус-ва.
Екон.законом ПП(кількісне вираження) є коеф-т ефект-ті ПП:
Ке.п.п. = П1/П2, де П1, П2 – прод-ть праці відповідно до і після впровадження ПП
Формами вияву закону:
тер.ПП; ПП між галузями сусп.вир-ва і окремими підпр-ми; ПП між окремими працівниками, що обумовлений ПП на підпр-ві.
Класифікація СПП:За вертикальними рівнями нар/г-кої структури СПП можна зобразити як триповерхову піраміду, в осн.якої знаходяться численні екон.самостійні суб’єкти госп.життя – під-ва та підприємці(одиничний рівень). Над ним розташована розгалужена надбудова (галузевий або частковий рівень). Верхній поверх становить невелика кіл-ть госп.галузей(заг.рівень СПП).
Осн.організац-екон.формами реалізації СПП є: Спеціалізація в-ва – це поділ старих і форм-ня нових галуей сусп.вир-ва, а також ПП всередині галузі. Переваги: збільш-ся прод-ть праці; краще викорис.головну прод.силу – людину на осн.врахування її індивід.відмінностей і здібностей; формує кваліфікацію працівника; веде до економії часу, позбавляє вир-во від зайвих витрат; краще викорис.регіональні особливості. Недоліки: робить працю робітників монотонною та нудною; залежність сусп-ва від спеціалізованих працівників; складність виміру ПП, що призводить до непередбачених диспропорцій. Кооперація – це особлива форма тривалих рац.виробн.зв’язків між спеціалізованими самостійними підпр-вами порівняно з іншими під-ми, які не мають таких зв’язків. Там,де існує спец-я,існує і кооперація. Відповідно до форм спец-ції в пром-ті існують три форми кооперування: предметне–головне під-во випускає кінцеву продукцію і отр.від ін.підпр-тв різні вироби; подетальне – на головне під-во надходять від ряду спеціалізованих вузли і деталі; технологічне – під-во поставляє ін.під-вам продукцію окремих стадій виробн.процесу. Концентрація вир-ва як організ-екон.форма СПП виявляється в досягненні певного обсягу чи масштаб спеціалізованих підрозділів заг.кооперації вир-ва. Концентрація засобів вир-ва і роб.сили в окремому під-ві здійсн-ся завдяки процесам нагромадж-ня капіталу і форм-ня кількісних пропорцій обміну. Комбінування вир-ва є формою раціоналізації виробн.кооперації в межах окремих складних вир-в. Осн.метою комбінування є найбільш ефективне викорис.всіх факторів виробн., створ.безвідходних технологій.
32. Виробнича діяльність
Діяльність – це специфічна для людини форма активності, що спрямована на доцільну трансформацію навколишнього середовища.
Економічна діяльність – це форма активної участі людини в суспільному виробництві. Виробництво – це процес створення життєвих благ, необхідних для існування і розвитку людського суспільства, а також відтворення самого життя людей, оскільки при цьому забезпечуються засоби їхнього існування, а також реалізація і розвиток їхніх здібностей. Для ефективної виробничої діяльності важливим є визначення цілей створення і функціонування підприємства. Переважна більшість сучасних компаній своєю місією вважає виробництво товарів та послуг для задоволення потреб ринку та отримання максимально можливого прибутку. В практиці господарювання кожна фірма як складна виробничо – економічна система здійснює виробничу д-ть,яка розгалужена на: науково – дослідну, проектно- конструкторську д-ть, інноваційну, торговельно – маркетингову, інвестиційна.(види)
33.Науково дослідна і проектна конструкторська діяльність.
Наука є тією вихідною сферою, де народжуються найб.революційні інновації, які доводяться до стадії практ.впровадження. Це вид люд.д-ті, спрямований на вир-во нових знань, які матеріалізуються в нових засобах праці, технологіях та предметах споживання. Вони, в свою чергу, зумовлюють і формують необхідні умови для подальших кількісних та якісних зрушень у сфері наук. досліджень, техн..розробок вир-ва і споживання.
Процес створ.та освоєння нової технології починається з наук-дослідної д-ті (фундаментальних досліджень), спрямованих на одержання нових наук.знань і виявлення закономірностей, корисних для задоволення сусп потреб. За допомогою наук-дослідної роботи виявляють нові зв’язки між явищами, закономірності розвитку суспільства. Науково-дослідна д-ть поділ. на теоретичну (наукові відкриття, обґрунтування нових понять та уявлень, створення нових теорій) та пошукову (відкриття нових принципів створення виробів і технологій, нових, невідомих раніше, властивостей матеріалів та їх поєднань).
Розвиток фундаментальної науки є пріоритетним, оск. вона є генератором ідей, відкриває шляхи в нові сфери вир-ва та споживання. Ми знаємо, що позитивний вихід науково-дослідної д-ті в світовій науці становить лише 5%. В умовах ринкової еко-ки жодна галузь не може собі дозволити займатися цими дослідженнями. Ось чому в більшості випадків, дослідження фінансуються державою.
Проектно-конструкторська діяльність –перехід від лабораторних умов до експериментального вир-ва, через створення (модернізацію) зразків і технологій, які можуть бути передані у серійне вир-во чи безпосередньо споживачу. На цій стадії відбувається остаточна перевірка результатів теоретичних досліджень, розробляється відповідна технічна документація, виготовляються і випробуються зразки нової техніки. Завершальною стадією процесу дослідження наукової розробки є освоєння вир-вом нової технології чи виробу. Саме у вир-ві знання матеріалізуються, а дослідження знаходять своє логічне завершення.
34. Інвестиційна діяльність
В практиці господарювання кожна фірма як складна виробн –екон.сис-ма здійснює багато конкретних видів д-ті: науково–дослідна, проектно- конструкторська, інноваційна, торговельно– маркетингова, інвестиційна. Інвестиція— госп.операція, яка передбачає придбання осн. фондів нематер.активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно. Інвестиції поділ.на: капітальні, фін. та реінвестиції. Інвестиційна д-ть – це сукупність цілеспрямованих дій по вкладанню грошових коштів та інших цінностей в проекти, а також забезпечення віддачі вкладів конкретного інвестиційного проекту та підпр-ва(юридичної особи), що здійснює інвестиційний процес. Інвест.д-ть це сукупність практ.дій громадян, юр.осіб і держави щодо реалізації інвестицій. Інвест. Д-ть в Україні здійснюється на основі: 1)інвестування, здійснюваного громадянами, недержавними під-ми, госп.асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і реліг.організаціями, ін. юрид.особами, заснованими на колективній власності;2)держ. інвестування, здійснюваного органами влади і управління України, АРК, місц.Рад нар.депутатів за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також держ.підпр-вами і установами за рахунок власних і позичкових коштів;3)іноземного інвестування, здійснюваного іноземними громадянами, юрид.особами та державами;4)спільного інвестування, здійснюваного громадянами та юрид.особами Укр., іноземних держав. Головним суб’єктом інцест.д-ті є інвестор, який вкладає власні, позичені або залучені кошти в об’єкти інвестування, приймає рішення щодо форм і способів їх викорис. несе повну майнову та фін.відповідальність за результати вико рис. інвестованих коштів.Суб’єктами інцест.д-ті є всі юрид., фіз.особи, держ.та недержавні установи, які беруть участь у реалізації інвестиційного проекту. Держава може брати участь в інвестиційному процесі як безпосередньо, вкладаючи свої бюджетні кошти,розвиваючи підпр-ва держ.сектора ек-ки, так і опосередковано:1)впливаючи на інвестиційне середовище; 2) регламентуючи умови фін.та госп.д-ті підпр-в.
35.Інноваційна діяльність.
Інновац.д-ть – це взаємозалежна та узгоджена послідовність дій, що допускає вико рис.проміжних і кінцевих результатів наук-дослідних і проектно-конструкторських робіт для втілення їх у новому чи удосконаленому товарі за допомогою технолог.процесу виготовлення продукції.
Інновація – це процес, в якому наук.ідея або технологія виготовлення доводяться до стадії практ.викорис-ня і починають давати екон.ефект.
Класифікація інновацій:
За метою інновацій стратегічні; тактичні;оперативні.
За ефективністю ефект-ть вир-ва; ефект-ть управління; соц.ефект-ть.
За економічним значенням інновації; нововведення.
За значенням у відтворювальному процесі споживчі; інвестиційні.
За інноваційним потенціалом радикальні; ординарні.
За сферою застосування виробничі; соц.; комплексні; ринкові.
За джерелом появи інновації, які виникли в результаті НТП; що виникли внаслідок потреби ринку та вир-ва.
Етапи форм-ня інновац.моделі на підприємстві: І. Визнач.потреби в ін-ціях (обізнаність у проблемі, визнання потреби у новації, переконання членів організації у необхідності інновацій); ІІ. Збір інформації про ін-цію (початкові відомості про ін-ію,пошук ін-ції);
ІІІ. Попередній вибір ін-цій (розробка нововведення,оцінка інформації,вибір ін-ції);
ІV. Прийняття рішення про впровадження ін-цій; V. Впровадження (пробне, повне, викорис.ін-цій); VІ. Інституціоналізація (процес відбору і пристосування ).
Інновац.д-ть є складовою частиною інновац.розвитку ек-ки і є важливим аспектом відтворення виробн.відносин. Набір методів і засобів держ.інновац.пол-ки досить широкий:державні заходи, які стимулюють інновац.акт-ть бізнесу; коригування податкового, патентно-ліцензійного законодавства; амортизаційних відрахувань тощо.
Сьогодні 25% приросту вир-ва у розвинених країнах викликано прямими мат.інвестиціями капіталу, приблизно 35% -підвищенням кваліфікації роб.сили і більш як 40% екон.зростання цих країн є результатом викорис.наук.знахідок, винаходів, застосування технологічних інновацій.
36. Торгівельно – маркетингова діяльність
В практиці господарювання кожна фірма як складна виробн– екон.система здійснює багато конкретних видів д-сті: науково– дослідна, проектно- конструкторська, інноваційна, торг– маркетингова, інвестиційна. Торгівельно– маркетингова д-ть–д-ть підпр-ва, фірми на ринку, яка передбачає: 1)ретельне врахування потреб у товарах та послугах, ситуацію на ринку, що склалася та її розвитку; 2)можливе пристосування вир-ва до вимог ринку, до існуючих і потенційних запитів покупців; 3)акт. вплив на форму-ня попиту, ринку товарів і послуг; 4)контроль за умовами реалізації товарів і послуг,гнучке реагування на зміну попиту.
Досвід розвинутих країн світу переконливо свідчить, що осн.формою екон.життєд-ті підприємств в умовах ринкової ек-ки є маркетинг.
Екон.передумови становлення маркетингу: Нецінова конкуренція(конкуренція за споживача товарів); Швидкі темпи НТП; Розвиток транспорту, зв’язку, засобів науково-технічної інформації; Екон.кризи надвир-ва.
Принципи маркетингової д-ті: всебічне і глибоке пізнання ринку, зростаючих запитів споживачів („споживач – король”); пристосування до ринку, випуск товарів, що відповідають попиту („відшукайте потреби і задовольніть їх”); акт.вплив на ринок, форм-ня попиту (через рекламу, виготовлення товарів, „створення” споживачів).
Отже, торг-маркетингова д-ть – це процес планування і втілення замислу ціноутворення, просування і реалізації ідей, товарів, послуг шляхом обміну, що задовольняє цілі окремих осіб і організацій.
37.Міжнародний поділ праці та міжнародна економічна діяльність.
Міжнародний поділ праці(МПП)- вищий ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами. МПП – це процес відокремлення трудової діяльності на міжнародному рівні,які взаємодіють і взаємодоповнюють один одного.
Існують такі форми спеціалізації МПП:
1)Загальний – країни-експортери промислової та сільського-господарської продукції: індустріальні,аграрні,сировинні. 2)Особливий – міжгалузевий обмін готовими виробами.
3)Одинична – спеціалізація виготовлення окремих деталей та вузлів складного товару.
Міжгалузева і внутрішньогалузева спеціалізація МПП: предметна, подетальна, технологічна, поопераційна,типорозмірна(виробництво певних готових товарів певного типу).
Міжнародна економічна діяльність(МЕД)- сукупність цілеспрямованих дій економічних суб’єктів різних країн. МЕД-це економічна діяльність поза межами національної економіки,тобто така,що здійснюється на мегарівні. МЕД-цілісна система господарських зв’язків між національними економіками різних країн, належних до них або утворених ними економічними суб’єктами,а також міжнародними організаціями, яка має характерні лише їй взаємозв’язки, закономірності та реалізує ті специфічні інтереси,що пов’язані з використанням переваг міжнародного співробітництва,поділу праці та факторного розміщення.
Осн. і традиційним видом міжнар.екон.д-ті є торговельна(на другому місці-виробнича,на третьому – інвестиційна).
Базовою основою інтернаціоналізації екон. відносин є поглиблення міжнародного поділу праці,він виступає як економічний фундамент,на якому заснована вся будівля світо господарських зв’язків. Як економічна категорія МПП-це зумовлена певним рівнем розвитку продуктивних сил, специфічна (інтернаціональна) форма поділу суспільної праці,що перерісши межі національної економік,базується на спеціалізації та кооперації країн у виробництві благ.
Об’єктивний характер МПП визначається: природно-географічнии умовами; технічним прогресом; соціально-економічними умовами.
МПП- спеціалізація країн(їх господарюючих субєктів) на вир-ві певних продуктів та послуг з метою їх збуту за межами нац.ринку,тобто в ін.країнах. МПП можна охарактеризувати як важливий етап розвитку суспільного територіального ПП між країнами,який спирається на екон.вигідну спеціалізацію вир-ва окремих країн на тих чи інших видах продукції і призводить до взаємного обміну результатами вир-ва між ними в певних кількісних та якісних пропорціях. Формуючись на осн.технічного та технолог.поділу праці,під дією не тільки екон.,а й політичних сил,МПП відображає рівень інтернаціоналізації продуктивних сил сусп-ва,ступінь розвитку продуктивності праці.
Переваги МПП: спеціалізації; рац.викорис-ня ресурсів; масове вир-во і зменшення витрат; повніше задоволення потреб нас.; підвищення якості товарів внаслідок підвищення конкуренції; мирне співіснування та підвищення політ.співробітництва(ЄС); утвор. та інтенсивний розвиток між нар.ринку.
Тема 6
38.Сутність підприємництва та його організаційно-економічні форми.
Поняття «підприємництво»надзвичайно широке містке. У суч.екон.літ.досі немає чіткого й заг.прийнятого визнач.підпр-цтва.
У законі України підпр-цтво-це самостійна, ініціативна, систематична,ризикована діяльність з вир-ва продукції, виконання ро-біт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.
Світова екон.наука розглядає під-цтво в трьох аспектах: як екон.категорію,як метод господарювання,як тип екон.мислення.
Як екон.категорія під-цтво виражає відносини між його суб’єктами з приводу виробництва, розподілу і привласнення благ та послуг.
Сутність підприємництва як методу господарювання розкривають його основні функції:
-ресурсна (формування і продуктивне використання капіталу, трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів);
-організаційна (організація маркетингу, виробництва, збуту і реклами та інших господарських прав);
-творча (новаторські ідеї, генерування та активне використання ініціативи, уміння ризикувати).
Можна виокремити також наступні функції:
-стимулювальна (дає змогу створити механізм підвищення ефективності праці, застосувати дієві стимули збуту товарів на основі виявлених споживчих потреб);
-управлінська(пов’язана з механізмом управління персона¬лом та фірмою);
-захисна (передбачає систему захисту прав та інтересів під¬приємців, створення сприятливих умов для функціонування під¬приємництва, усунення наявних проблем на макрорівні).
Для підприємництва як методу господарювання характерні такі основні ознаки:
самостійність і незалежність господарювання;економічна відповідальність за прийняття рішень;
орієнтація на максимальний прибуток.
Підприємництво як особливий тип економічного мислення характеризується оригінальними поглядами і підходами до прийняття рішень, які реалізуються у практичній діяльності. Центральну роль тут відіграє особа підприємця.
Підприємець розглядається як суб’єкт,що поєднує у собі новаторські,комерційні та організаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів і методів вир-ва,нових благ та їх якостей,нових сфер застосування капіталу.
Звідси маємо визначення «Підприємництво»-це тип госп.поведінки підприємців з організації розробки вир-ва і реалізації благ з метою отр.прибутку і соц.ефекту,якому притаманні ініціативність,пошук нетрадиційних рішень у сфері бізнесу,готовність наражатись на ризик,цілеспрямованість,наполегливість у екон.д-ті,гнучкість і постійне самооновлення.
Бізнес-це спрямована д-ть на комерційний успіх та творчість(саме творча частина є підприємництвом).Осн.складовими бізнесу є: вел.капітал,прибуток як мета,ризик.
Субєктами підпр-кої д-ті є громадяни,фіз.особи,не обмежені законом,а також юридичні особи. Обєктами під-цької д-ті є товари,продукти,послуги.
Серед орг.-екон.форм виділяють три основні: одноосібне володіння,товариство(партнерство),корпорація(акціонерне товариство).
Одноосібне володіння – це форма організації підприємства, за якої все майно фірми належить одному власникові, який самостійно управляє підприємством, привласнює весь прибуток і несе особисту відповідальність за всіма зобов’язаннями. Ця особа і є підприємець,що виступає як і власник,і працівник,і управлінець.
Товариство (партнерство) –це така форма організації підприємства, яка передбачає об’єднання капіталів двох і більше окремих фізичних або юридичних осіб за умов розподілу ризику, прибутку і збитків згідно з укладеним договором.
Акціонерне товариство(корпорації)-госп.організація,створена на осн.обєднання(централізацій)грошових коштів,шляхом продажу акцій(inside/outside).
З правової точки зору корпорація є юридичною особою. Це означає, що вона як одиниця бізнесу відокремлена від фізичних осіб, які володіють нею. Її власниками вважаються акціонери, що мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в акціонерний капітал корпорації. Але розпоряджаються прибутком.
39.Витрати та результати підприємницької діяльності.
Перш ніж отримати підприємницький дохід, підприємець повинен зробити певні витрати.
Витрати-виражені у грошовій формі,витрати різних видів екон.ресурсів у процесі вир-ва,обігу,розподілу продукції.
Розглянемо витрати виробництва, до яких належать елементи факторів виробництва: витрати на оплату живої праці (заробітна плата працівникам фірми); витрати на придбання будівель та обладнання (інвестиції); витрати на оплату природних ресурсів (землі, води, корисних ко¬палин), що використовуються у виробництві як сировина та матеріали; витрати на оплату енергоносіїв (нафти, газу), електричної енергії.
Витрати вир-ва-вартість(грошова оцінка)спожитих факторів в-ва в процесі перетвор.їх на товарну продукцію.
Виробничі витрати – це фактичні витрати виробника на придбання й використання всіх необхідних умов вир-ва, які забезпечують досягнення кінцевого результату госп.д-ті. Це частина реалізованої вартості товару,що авансується на продовження безпосереднього вир-ва. Це витрати на придбання факторів в-ва для виготовлення товарів або надання послуг протягом певного періоду. Це те у що обходиться підприємству виготовлення товару.
Витрати вир-ва поділяються на: зовнішні витрати (їх ще називають явні, прямі, грошові) – це витрати підприємця на придбання ресурсів, які не належать даній фірмі. Наприклад, заробітна плата найманих працівників, витрати на придбання сировини, устаткування, сплата податків тощо.
Та внутрішні витрати (або неявні, непрямі, неоплачувані) пов’язані з використанням факторів вир-ва, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, обладнання). Сучасна економічна наука відносить до внутрішніх витрат нормальний прибуток – мінімальну плату, необхідну для утримання підприємця в певній сфері бізнесу.
Виокремлення зовнішніх і внутрішніх витрат необхідно для правильного визначення розміру прибутку, одержуваного підприємцем, отже, для оцінки реального стану справ у фірми.
Із виділенням зовн. та внутр. витрат розглядають два підходи до розуміння природи затрат фірми: Бухгалтерський підхід передбачає врахування зовнішніх витрат, які оплачуються безпосередньо після отр. рахунка чи накладної. Ці витрати відображаються у бухгалтерському балансі фірми і є бухгалтерськими витратами. Економічний підхід передбачає врахування не тільки зовн., а й внутр.витрат, пов’язаних з можливістю альтернативного викорис. ресурсів. Економічні витрати відрізняються від бухгалтерських на величину альтернативної вартості власних ресурсів.
Таким чином, економічні витрати – справжні витрати вир-ва на даний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які сусп.-во може отр. за умов оптимального викорис. ресурсів.
Для фірми дуже важливо також аналізувати витрати вир-ва з огляду на чинник часу. Існують два періоди функціонування:довгостроковий – це інтервал часу, впродовж якого фірма має можливість змінити усі зайняті ресурси, зокрема й виробничі потужності та короткостроковий – це період часу, впродовж якого фірма не може змінити обсяг принаймні одного з наявних у неї видів виробничих ресурсів, скажімо, капітального.
Таким чином, у короткостроковому періоді одна частина ресурсів є змінною (природні й трудові ресурси), а друга частина – постійною. Тому короткостроковий вважають періодом фіксованих виробничих потужностей. Відповідно, одна частина витрат фірми становить постійні витрати, а інша – змінні.У довгостроковому періоді всі витрати є змінними. Сума постійних і змінних витрат при кожному даному обсязі виробництва утворює загальні (валові) витрати виробництва(TC=FC+VC,де FС – постійні витрати, VC – змінні витрати).
Витрати виробництва у грошовій формі на одиницю продукції становлять собівартість продукції. Вона є мірилом витрат і доходів підприємства. Оптимальними треба вважати такі витрати на вир-во і реалізацію продукції, які забезпечують підприємницькій структурі отримання максимально можливого прибутку.
Ефект-досягнутий результат у різних сферах вияву-мат.,грошовій,просуванню по службі,соц.та ін.
Ефективність-здатність створ.ефект,результативність процесу,проекту тощо. Визначається як відношення ефекта(результата)до витрат,що його обумовили. Ефективність, взагалі, – це “відносний ефект, результат процеса, який визначається як відношення ефекта (результата) до витрат, що обумовили його отримання”.
Ефективність виробництва – це комплексне відображення кінцевих результатів використання робочої сили (працівників) і засобів виробництва за певний проміжок часу.
40.Продуктивність праці.
Ефективність вир-ва і продуктивність сис-ми – це терміни-синоніми. Однак, загальна продуктивність системи є поняттям ширшим, ніж продуктивність праці та прибутковість виробництва.
Єдиним народногосподарським екон.критерієм ефективності вир-ва є зростання продуктивності сусп.живої та уречевленої праці.
Продуктивність праці трактують як в широкому, так і у вузькому розумінні. В широкій сусп концепції прод-ть праці – це розумова схильність люд. до постійного пошуку удосконалення труд.д-ті з урахуванням мінливих соц-екон. умов.У вузькій технічній концепції прод-ть праці – це відношення отриманого результату до ресурсів, що викорис. у процесі праці.Отже, на мікрорівні прод-ть праці визнач.як відношення обсягу виробленої продукції до кіл-ті виробників або кіл-ті відпрацьованих людино-годин за певний період часу. На макрорівні прод-ть праці визнач.як відношення нац.доходу до сер.чисельності працівників,зайнятих у його створенні.
В узагальненому вигляді прод-ть праці визнач. як ефективність виробни¬ч. д-ті люд. у процесі створ.мат. благ і послуг. Прод-ть праці-ефективність,результативність,плідність люд.фактора,тобто осн.продуктивних сил сусп-ва,галузі,підприємства,вимірюється кіл-тю продукції,виробленої одним зайнятим за певний період часу(годину,зміну,рік).
Оскільки у вир-ві будь-якого товару беруть участь жива та уречев¬лена праця, зростання прод-ті праці у сусп-ві загалом означає економію обох видів праці або зменшення сусп. необхідного роб.часу на вир-во одиниці товару чи послуги. При цьому частка живої праці зменшується, частка уречевленої зростає,але кіл-ть живої праці зменш.помітніше, ніж зро¬стає кількість минулої(уречевленої),і заг.сума праці, втіленої в товарі чи послузі, зменшується.
Розрізняють індивідуальну, локальну і сусп. прод-ть праці. Рівень прод-ті праці-одна з найважливіших характеристик, що відбиває прогресивність способу вир-ва.
Підвищення прод-ті праці забезпечує ріст кіл-ті продукції, зробленої в одиницю часу, що сприяє росту ВВП, зниженню собівартості і збільшення нац.доходу.
Зростання прод-ті праці у сусп-ві зале¬жить передусім від рівня розвитку прод.сил. Факторами зростання сусп.прод-ті праці є: викорис.досягнень НТР у вир-ві; поглиб¬лення сусп.поділу праці; впровадження госпрозрахунку, нових форм організації праці;
досягнення реального плю¬ралізму форм екон. власності та ін.
41.Прибуток і рентабельність.
Прибуток-дохід власників підпр-ва,визнач.як різниця між валовим доходом(виручкою від реалізації)та заг.витратами на вир-во та реалізацію продукції.
Прибу́ток – чистий прибуток після сплати податків. Сума, на яку виріс власний капітал компанії за даний період в результаті діяльності цієї компанії. Прибуток — частина вартості додаткового продукту, виражена в грошах; частина чистого доходу; грошовий вираз вартості реалізованого чистого доходу, основна форма грош.накопичень госп.суб’єкту. Екон.зміст продукту Г – Т – Г’ . Прибуток — одне з осн.джерел форм-ня фін.ресурсів підпр-ва та форм-ня фондів грош.коштів підпр-ва. На операційну д-ть викорис. близько 95% прибутку.
Функції прибутку:Оцінювальна(ефект використання основних ресурсів підприємства); Стимулююча(прибуток стимулює підприємців до зменш.витрат вир-ва.); Господарського розрахунку(доходи підприємства мають не тільки покривати витрати, але й резерв)
Види прибутку:Заг. прибуток — кінцевий фінансовий результат діяльності підприємства, що включає в себе фінансові результати від різних видів його діяльності (продаж продукції, послуги, прибуток від звичайної діяльності, надзвичайних подій);
Валовий прибуток — прибуток, розрахований на реалізованій продукції у вигляді різниці між чистим доходом (виручка без ПДВ та акцизів) від реалізації продукції і собівартістю реалізованої продукції.
Методи планування прибутку: прямого рахунку; аналітичний.
Торговельний прибуток — являє собою виражений у грошовій формі чистий дохід підприємця на вкладений капітал, що хар-є його винагороду за ризик здійснення торговельної д-ті, і представляє собою різницю між сукупним доходом і сукупними витратами в процесі здійснення цієї діяльності.
1.За хар-м відбиття в обліку виділ бухгалтерський і економічний прибуток підпр-ва.
2.За хар-м д-ті підпр-ва розділ прибуток від звичайної д-ті й прибуток від надзвичайних подій.
3.По осн. видах госп операцій підпр-ва виділ прибуток від реалізації продукції й прибуток від позареалізаційних операцій.
4.По осн. видах д-ті підпр-ва виділ прибуток, отриманий від операційної, інвестиційної й фін.д-ті.
5.За складом елементів, що формують прибуток розрізняють маржинальний, валовий і чистий прибуток підпр-ва. Під цими термінами звичайно розуміють різні ступені “очистки” отр. доходів від понесених під-вом у процесі госп.д-ті витрат.
6.За хар-ром оподаткування прибутку виділ оподатковувану і не оподатковувану податком його частини. Такий розподіл прибутку відіграє важливу роль у форм-ні податкової політики підпр-ва, тому що дозволяє оцінювати альтернативні госп операції з позицій кінцевого їх ефекту.
7.3а хар-ром інфляційної “очистки” прибутку виділ номінальний і реальний його види.
8.За ступенем викорис. виділ нерозподілений і розподілений прибуток підпр-ва.
Прибуток показує абсолютний ефект д-ті підпр-ва без урахування використаних при цьому ресурсів.Тому його слід доповнити показником рентабельності.
Рент-ть хар-є міру цієї ефективності, тоб¬то відносний ступінь прибутковості підпр-ва або продукції, що вир-ся. У заг формі рент-ть розрахову¬ють як відношення прибутку до витрат чи застосованих ресурсів (капіталу). Рент-ть застосованих ресурсів є рент-стю під-ва. Рент-ть підпр-ва=прибуток/капітал підпр-ва. Рент-ть продукції хар-є ефективність ви¬трат на її вир-во. Рент-ть продукції=прибуток/собівартість продукції.
Рентабельність хар-є ступінь прибутковості підпр-ва.Прибутковість підпр-ва–здатність під-ва створ.і одержувати прибуток. Фірма рентабельна, якщо суми виторгу достатньо не тільки для сплати витрат на вир-во, але і для утвор.прибутку.
Рент-ть–якісний вартісний показник,що хар-є рівень віддачі витрат або ступінь викор-ня ресурсів в процесі вир-ва і реалізації продукції.
Усі показники рент-ті можуть бути плановими і фактичними. Відмінність полягає в тому, що для визнач. планової рент-ті беруть заплановані дані, а для визначення фактичної-фактичні.
Рівень рент-ті всіх організацій та установ залежить від величини прибутку, товарної продукції, витрат вир-ва, величини осн.виробн.фондів і нормованих обігових засобів. Важливими факторами, що забезпеч.зростання прибутку і рент-ті під-ва, є підвищення продуктивності праці, фондовіддачі, економія мат.рес., рівень техн.прогресу. Урахування під-вом таких факторів дасть змогу підвищувати ефективність його д-ті.
42.Економічна рента та її види.
Рента(з лат.повертаю,сплачую)- є результатом(формою)реалізації власності чи влади.
Рента-особливий вид стабільного нетрудового доходу(тобто непов’язаного з витрачанням екон.рес.)отриманого від капіталу,землі,майна,цінних паперів тощо,непов’язаного з під-кою д-тю.
Екон.рента- форма екон.реалізації власності на окр.фактори в-ва,яку привласнює під-ць внаслідок зменш.витрат на 1 продукції порівняно з ін.товаровиробниками.
Поняття екон.ренти обґрунтував Альфред Маршалл,назвавши її «квазірентою». Вона виникає також як впровадження передових форм орг-ції в-ва,підвищ.ефективності управл-ня працею,оптимального розміщ.підпр-в щодо ринків сировини та збуту тощо.
Можна виокремити такі види рентних доходів на підпр-ві:
1)внутр.рента-базується на надлишку та незбалансованості влади в самому під-ві і пов’язана з поведінкою агентів під-ва відносно його активів. Напр.,осн.джерелом доходів як власника,так і менеджера може бути не прибуток під-ва,а доходи комерц.фірм, фін. та товарні потоки яких контролює дане під-во.
Внутр.рента може створ.у таких формах:
-отр.винагороди за створ.привілейованих умов для продажу продукції свого під-ва за зниженими цінами та купівлі рес.для її вир-ва за завищеними цінами;
-отр.винагороди за купівлю чи продаж активів контрольованих під-в;
-отр.індивід.винагороди від надання в оренду нерухомості,що належ.даному під-ву;
-отр.доходу від контролю за фін.потоками під-ва;
-безконтрольне встановлення розмірів власної з/п;
-викорис.активів під-ва для в-ва продукції,що не обліковується;
-отр.доходів від ново створ.власних фірм,пов’язаних з постачанням та реалізацією продукції даного під-ва;
-неповернення коштів від продажу прод.даного під-ва;
-отр.винагороди від підпр.осіб внаслідок укладання договорів щодо викон.певних видів робіт із завищенням розцінок;
-отр.держ.субсидій та пільгових кредитів,викорис.яких спрямоване на особисте збагачення.
2)зовн.рента-доходи,які отр-є під-во за рахунок своїх споживачів і які значно перевищують результати його д-ті для сусп-ва в цілому.
Джерелами зовн.ренти є:
-монопольне становище на ринку;
-отр.держ.субсидій,пільг,преференцій;
-несплата податків;
-неповернення кредитів;
-економія на екозбереженні;
-заниження купівельних цін на виробн.ресурси,завищивши ціни на продукцію.
43. Регулювання підприєм діяльності
Важливим елементом сучасної економічної системи є оптимальне поєднання державного регулювання економіки з ринковими важелями саморегулювання. Вирішальна роль при цьому належить державному управлінню та регулюванню. Для виконання підприємством його економічної та соціальної ролі необхідна державна політика підтримки підприємництва ( сукупність пріоритетних народногосподарських підходів і рішень, які визначають основні напрями і форми правового, економічного та організаційного сприяння розвитку підприємництва з урахуванням інтересів держави та суб’єктів господарювання). Дієвою політика стає тоді, коли ґрунтується на об’єктивно діючій системі економічних законів з урахування різних інтересів суспільства і передбачає багатоваріантність і свободу вибору.
Функції держ. регулювання: підтримка пропорційності виробництва та споживання, антициклічне регулювання; підтримка та розвиток конкуренції, антимонопольні заходи;перерозподіл доходів та соціальний захист підприємців і споживачів. Методи д. рег.: податково-бюджетна(фіскальна)система; цінове регулювання; кредитно-грошове регулювання; зовнішньоекономічне регулювання (митні збори, ліцензії, квоти). Органи д. рег. : центральні й місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які реалізують державну політику щодо регулювання, підтримки та розвитку підприємництва.
Основне завдання держ. рег. – створення оптимальних умов для ефективного функціонування підприємницького сектору та розвитку, на цій основі, національної економіки. Існують два підходи до регуляторної реформи: революційний (шляхом швидкої адміністративної реформи, реформування цілими блокам через заміну законів, кодексів та ін.) і поступове регулювання шляхом заміни адміністративних процедур, збільшенням контролю за виконанням рішень, запровадження критерію ефективності у перегляді регулювань тощо.
Податкове регулювання підприємницької дія-ті здійснюється шляхом надання державою пільгових інвестиційних кредитів, податкових пільг при здійсненні капіталовкладень у розвиток нової техніки та технології, науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, при освоєнні відсталих регіонів, а також з метою стимулювання дрібного підприємництва та ін. Фінансово-кредитна підтримка – надання цільових субсидій, прямих і гарантованих позик, дотацій. Інформаційне забезпечення державою підприємницької діяльності – заснування регіональних інформаційних центрів, створення широкої мережі консультативних пунктів з різних напрямів діяльності малих підприємств, інкубаторських центрів розвитку малого бізнесу (як різновиду центрів малого бізнесу). Підтримка державою інноваційної діяльності здійснюється шляхом фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, закупівлі передових техніки та технології .
44. Міжнародна підприєм. Діяльність
Міжнар. підприємництво – економ. діяльність, спрямована на одержання прибутку, в якій беруть участь суб’єкти з різних країн. Передумови міжнар. підпр.: поглиблення міжнародного поділу праці та створенням світо¬вого ринку; розвиток міжнародного кредиту; Розвиток транснаціональних компанії (ТНК). Міжнар підпр існує в таких формах:
- спільне підприємство-діяльність, яка ґрунтується на співробітництві з іноземними підприємствами, організаціями або підприємцями; на спільному розподілі прибутку і ризиків від її здійснення. Його передумови формуються у процесі інтернаціоналізації господарського життя внаслідок розвитку експортно- імпортної діяльності. Види: ліцензування, підрядне виробництво, управління за контрактом, спільне підприємствоб, офшорний бізнес.
- вільні економічні зони(ВЕЗ)- це частина суверенної території країни, що має вільний режим вкладання іноземного капіталу, для чого тут створюються пільгові економічні умови. ВЕЗ є формою прискореного розвитку окремих економічних регіонів та організації господарської діяльності на певній частині території країни, в межах якої встановлюються особливі правила економічної діяльності. У ВЕЗ використовуються такі стимули: пільги для підприємниць¬кої діяльності як іноземного, так і національного капіталу, податкові знижки, низькі (або нульові) митні ставки,особливий валютний режим . ВЕЗ — це важлива ланка в здійсненні принципів відкритої економіки, лібералізації і активізації зовнішньоекономічної діяльності. Типи ВЕЗ: вільні торговельні зони, експортні промислові зони, імпортні промислові зони, банківські та страхові зони, технологічні зони, технополіси, технологічні парки, комплексні зони, технополіси.
Тема 7
45. Економічний розвиток, його сутність, цілі та принципи
Існує багато тлумачень сутності поняття економ роз-ок. Однак більшість дослідників наголошують, що ек. роз-ок є процесом, що має комплексний, багатомірний характер, що включає в себе глибокі зміни в технічній, економічній, інституціональній сфері, у галузях інфраструктури, технологій освіти, а також у головних факторах виробництва – капіталі, природних ресурсах, праці тощо. Загальнофілософське розуміння – це незворотна, спрямована закономірна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. Отже, термін “ розвиток ” переважно вживають для окреслення довготривалого процесу пов’язаного із якісною трансформацією усієї сукупності економічних і соціальних структур суспільства, зокрема, усіх елементів його продуктивних сил та економічних відносин. На думку багатьох вчених, економічний розвиток може розглядатися також як досягнення економічного зростання на основі якісного перетворення економічної діяльності, системи правил та способів її забезпечення.Отже, ек роз-ок – процес зміни структур суспільства, пов’язаний з економічним зростанням. Він завжди пов’язаний з визначенням і досягненням певних стратегічних цілей, забезпечує цілеспрямований перехід економічної системи до більш високого рівня інтеграції та диференціації одночасно, являє собою послідовний перехід від одного способу організації економічного життя до іншого.
Мета – поняття, що виражає ідеальне передбачення результату діяльності. Виділяють різні типи цілей: конкретні та абстрактні, стратегічні і тактичні, індивідуальні, групові та громадські, поставлені самим суб’єктом діяльності та задані йому ззовні. Мета, як майбутній стан соціального об’єкта, може і повинна розглядатися з урахуванням його минулого становища, теперішнього стану, тенденцій розвитку. Принцип – основне, вихідне положення певної теорії, керівна ідея,основне правило діяльності. Важливою умовою та принципом ек роз-ку є формування таких цілей функціонування економічної системи, завдяки реалізації яких будуть забезпечені не лише рівні стартові умови суб’єктів ринку, але й соціальна рівновага у суспільстві.
Оскільки одним із визначальних принципів розвитку є його універсальність, тобто всезагальність і різнобічність, економічний розвиток можна класифікувати, визначати та оцінювати за різними підходами та критеріями. Ще один принцип – наявність певного життєвого циклу в кожній з суспільних форм, в яких він відбувається на певному історичному етапі роз-ку суспільства. Самозавершення того чи іншого циклу перехід до нового, вищого за якістю та ефективністю суспільних форм та механізмів здійснення розвитку і означає сутність прогресу. Принцип системного роз-ку – розвиток охоплює усі елементи економіки, ек. системи, суспільства в цілому. Уява про економічний роз-ок як суспільний процес дозволяє окреслити певні його принципи та закономірності, притаманні саме системам: історичність, цілісність, самоорганізація, адаптивність, динамічність, здатність до внутрішньої трансформації мети та технологічного способу реалізації.
46. Динаміка ек. розвитку та його фактори
Термін динаміка є похідним від давньогрецького – динамізм [dynamis – сила] – багатство руху, насиченість дією. Власне динаміка трактується як стан руху, хід розвитку, зміна певного явища під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. досліджуючи динаміку економічного розвитку, ми, насамперед, досліджуємо потужність, силу процесів економічного розвитку, кількісні та якісні зміни, що відбуваються в усіх структурних елементах економічної системи під впливом сукупності чинників, задіяних суспільством та окремими суб’єктами економічної діяльності з метою отримання прогнозованих результатів. Показники ек роз-ку: 1) що забезпечують порівняльнй аналіз економ. потенціалу країни, її нац багатства, приросту ВВП тощо. 2)забезпечують якісний аналіз рівень системності інноваційного розвитку, характер змін у структурі національної економіки та окремих її секторів, у відносинах власності, у змісті та характері праці, якості життя громадян, рівень розвитку економічної свободи та виробничої демократії тощо.
Економічні чинники: система мотивації; продуктивність праці, її рівень, динаміку, сталість у часі, обсяги та якість структурних елементів капіталу, рівень освітньої підготовки. Також є чинники: екологічні, технологічні, інформаційні, соціальні, політичні, духовні, культурні, менталітет. Кожен з названих блоків чинників є формою, яка відбиває рівень та якість розвитку тих чи інших інститутів, що складаюсь певне інституціональне середовище функціонув ек.системи.
47. Ек. зростання, його критерії та показники
Економічне зростання – процес кількісно-якісних зрушень на мікро і макрорівнях, у межах даного технологічного способу виробництва, який виражається у збільшенні обсягів суспільного виробництва, сукупного суспільного продукту, ВВП. Економічне зростання відносять до техніко-економічних категорій, оскільки воно, на відміну від кате¬го¬рії економічного розвитку, безпосередньо не проявляється у формі інституціональних змін в інших елементах економічної системи, зокрема, у характері та змісті соціально-економічних відносин. Принципова відмінність економ зростання ві розвитку – якщо розвиток відбувається на основі таких законів, що забезпечують йому характер незворотного системного процесу, то зростання, особливо для ринкової економіки, має приривчастий характер(циклічний) і може призупинитися, прийняти зворотній характер. Економ зростання вимірюється за: абсолютними показниками(збільшення реального ВВП за період часу), відносними показниками(збільшення реального ВВП на душу населення).
Критерії: 1)збільшення виробничих можливостей національних економічних систем, обсягів матеріальних продуктів, послуг, за допомогою яких можна задовольняти потреби виробництва, суб’єктів економічної діяльності, суспільства у зростаючих масштабах; 2) темпи економічного зростання;3) можливі темпи економічного зростання – такі, що досягаються при використанні усіх реально існуючих на даний момент у суспільстві виробничих можливостей завдяки ефективній економічній політиці та менеджменту.
Показники: продуктивність суспільної праці, трудомісткість, продуктивність капіталу, капіталомісткість, матеріаломісткість, показник ефективності витрат природних ресурсів.
48. Ресурси економічного зростання та їх обмеженість
Фактори економічного зростання: праця, земля, капітал, підприємницька діяльність. До факторів їх відносять, насамперед, саме тому, що поза поєднанням і використанням їх у процесі виробництва неможливо створити жодного продукту, жодної послуги. Недарма фактор (слово латинського походження – factor – такий що робить, виробляє) трактується у тлумачних словниках як рушійна сила, причина якогось процесу, явища; істотна обставина у якомусь процесі, явищі. Тобто, в даному разі йдеться про принципові умови забезпечення виробництва, безвідносно до стану, якості цих факторів. За будь-яких умов вони мають бути присутніми й використовуватися у процесі виробництва.
Поняття ресурси (фр. – ressources) означає засоби, запаси, можливості, джерела чогось, отже більше пов’язане із кількісною характеристикою можливостей виробництва, визначенням потенційних можливостей застосування факторів виробництва щодо реалізації певної конкретної мети, або сукупності цілей.
Ресурси можуть існувати у найрізноманітніших формах, таких, наприклад, як природні, фінансові, людські, інтелектуальні, економічні, політичні, екологічні тощо. Водночас, наявні в національній економіці ресурси забезпечують рівень та якість використання як факторів виробництва, так і чинників, що впливають на ефективність поєднання цих факторів у процесі суспільного виробництва з метою створення економічних благ для задоволення потреб суб’єктів господарювання, громадян тієї чи іншої країни.
49. Типи та моделі економічного розвитку
Найбільш поширеними в економічних і філософських дослідженнях є два історично визначені типи розвитку із відповідними їм формами прояву, це: 1) природно історичний базується на марксист¬ській методології щодо характеристики економіко-історичних типів суспільства, тобто на принципах формаційної концепції розвитку, згідно з якою “ розвиток суспільства розглядається як певний “ лінійний ” процес проходження усіма етносами та країнами деяких спільних ступенів суспільного розвитку ”. 2) культурно – історичний типи економічного розвитку базується на принципах цивілі¬заційного -підходу. Домінуючим принципом стає культурна складова, яка усе більше визначає усталену еконо¬мічну (й не тільки) поведінку людини, суб’єкта економічної діяльності; усі форми власності визнаються рівноправними, жорстка детермінованість суб’єктив¬них цілей і дій окремих суб’єктів господарювання втрачає свою силу.
Моделі: Модель Рікардо, Мо¬дель Сталіна, Проміжна модель. Основним елементом у стру¬к¬ту¬рі механізмів економічного розвитку в Моделі Рікардо є абсолютна роль ринкового меха¬ніз¬му, при нульовій ролі держави, в Моделі Сталіна – абсолютна роль дер¬жави при нульовій ролі ринку, у Про¬мі¬ж¬ній моделі – нескінченна різно¬ма¬ні¬тність співвідношень між долями держави та приватного підприємництва у прийнятті рішень, їх мінливість, рухливість. Також відокремлюють такі моделі: 1) наздоганяючого розритку(наздогнати високорозвинені країни не шляхом інновацій, а через наслідування досвіду минулого розвинених країн): а) імпортозаміщувальна(відключення ринковх механізмів, зовнішніх зв’язків) б) експортно орієнтована(використання економічної відкритості в)соціалістична 2) випереджаючого розвитку(розвиток в першу чергу науки, освіти, пріоритетним є розвиток високотехнологічних і наукомістких галузей) 3) модель сталого економ розвитку (задовольняє потреби сучасного покоління і не ставить під загрозу можливість майбутніх поколінь задовольняти свої потреби).
50. Сталий економічний розвиток
Одним із перших, введених у науковий обіг, було визначення сутності сталого розвитку у доповіді комісії ООН: “ Наше спільне майбутнє ”, представленої у 1987 р. на 42 сесію цієї організації. Сталий економічний розвиток у цьому документі розглядався як такий, що задовольняє потреби сучасного покоління і не ставить під загрозу можливість майбутніх поколінь задовольняти свої потреби.
Зростання означає фізичне збільшення кількості речо¬вини/енергії для діяльності у процесі виробництва та споживання товарів. Ресурсопотік, за цих умов, починається з виснаження, а закінчується забрудненням. На противагу цьому якісне поліпшення процесу переробки в межах існуючого потоку ресурсів, досягнуте за рахунок технічних удосконалень або поглибленого розуміння мети, називається розвитком. Стабільна економіка може розвиватись, але не може зростати
Основні принципи такого розвитку: 1) економічний розвиток повинен підпорядковуватись екологічним можливостям навколишнього середовищ до самовідновлення порушених у процесі такого розвитку природних про¬цесів; 2) найдосконалішим критерієм розвитку техніки і технології є її екологізація та гуманізація, що передбачає врахування потреб сучасного і майбутніх поколінь у відтворенні усіх сутнісних сил людини, недопущення негативного впливу на навколишні ліси, грунтові і наземні води, повітря, можливу зміну радіаційного фону, тепловий ефект, хімічний фон та інші чинники, а отже, недопущення екологічної загрози; 3) забезпечення можливості повністю задовольняти екологічні потреби кожного індивіда, трудового колективу, окремих соціальних верств і груп населення, а також цілий націй і держав, що випливає з вимог закону зростання екологічних потреб, а отже, недопущення екологічної нерівності; 4) найповніша доступність екологічної інформації усім соціальним верствам і групам населення, можливість їх впливу на екологічну політику держави.
51.Циклічний характер економічного розвитк
Є загально прийнята думка, що економіка розвивається шляхом періодичних піднесень і спадів, тобто циклічно. Якщо розглядати динаміку розвитку економічної системи у довгостроковому періоді, то закономірним є її висхідний характер. Проте на економічний розвиток в умовах панування приватної власності впливають багато чинників об’єктивного і субєктивного характеру, які не тільки сприяють розвитку, а й гальмують його. В різні роки темпи економічного зростання можуть бути більшими або меншими, а в окремі періоди економічний розвиток може носити регресивний характер, що супроводжується спадом виробництва і погіршенням багатьох економічних показників.
В реальному світі, і в економіці в тому числі, у будь-якого явища постійно виникають відхилення від рівноваги, що являється результатом дії загально філософського закону розвитку – закону єдності і боротьби протилежностей. Вирішення протиріч знову приводить явище в стан рівноваги. Отже, процес переходу явища із стану рівноваги в нерівноважний стан і навпаки можна назвати закономірним. Циклічність – це періодичне відхилення від стану рівноваги, викликане певним збуренням. Чергування рівноважних і нерівноважних процесів у розвитку явища формує цикл розвитку. Циклічні концепції є методологічною базою багатьох природничих наук. В економіці цикли розвитку отримали назву економічних, ділової активності, бізнес-циклів. Економіка по своїй суті не є статичною. Вона знаходиться в постійному розвитку через вдосконалення її структурних елементів і зв’язків між ними, тобто вона динамічна і розвивається від одного рівня рівноваги до іншого, проходячи певні цикли. Економічний цикл – це період від одного спаду економіки до іншого
Фази циклу: піднесення, криза, депресія, пожвавлення. Криза характеризується падінням виробництва, різким скороченням ділової активності, падінням цін, затоварюванням, скороченням інвестицій і зайнятості, зниженням доходів підприємців і заробітної плати найманих робітників. Депресія (стагнація, застій) – період пристосування економічних агентів до нових умов господарювання, коли у суспільстві панує невпевненість і неузгодженість в діях. Падіння економіки зупинилось, але тенденції до зростання ще не сформувались. Пожвавлення характеризується відновленням ділової активності, ростом інвестицій і зайнятості. Піднесення (експансія) характеризується зростанням всіх економічних показників: розширюються масштаби виробництва, зростають ціни, зайнятість, прибутковість, заробітна плата, активізуються фінансові і грошові сектори і т. ін. Відповідно до часу протікання цикли бувають: короткострокові, середньострокові, довгострокові.
52.Економічна криза.
Економічна криза являється однією з фаз економічного циклу. Економічна криза – це форма прояву невідповідності інтересів економічних агентів на всіх рівнях їх життєдіяльності і життєзабезпечення. В основі характеру виробничих відносин лежить особистий інтерес, який спрямовує поведінку учасників суспільного виробництва. А державні структури не в змозі контролювати поведінку господарюючих суб’єктів з приводу відповідності їх дій реалізації суспільного інтересу.Виникнення економічної кризи вказує на недосконалість існуючої системи економічних відносин, які проявляються економічні інтереси. В аспекті циклічності економічний розвиток є нічим іншим як рух економіки від однієї кризи до іншої. З цього можна зробити висновок, що економічні кризи притаманні всім типам виробничих відносин. Вони є неминучими в першу черге тому, що людству досі не вдалося в повній мірі відлагодити рівномірний розвиток продуктивних сил на основі єдності інтересів усіх членів суспільства, і окремих соціальних груп щодо способів і механізмів задоволення потреб. Зараз діє закон невідповідності розвитку продуктивних сил характеру і рівню розвитку виробничих відносин. В основі цього закону лежить протиріччя між суспільним характером виробництва і приватним характером привласнення результатів виробництва. Воно є специфічним для кожної країни, що зумовлено особливостями розвитку економіки тої чи іншої країни. Але, тим не менш, сформовані в економіці кризи носять прогресивний характер, бо в процесі їх поглиблення гине чи відходить на задній план все застаріле(засоби виробництва, технології, методи виробництва та управління). Криза відкидає ті економічні ланки, які відстають в економічному розвитку і тим самим підвищує середній технічний рівень виробництва, забезпечує рух суспільства вперед.
53.Цивілізаційний вимір економічного розвитку.
Розвиток будь-яких соціальних і економічних процесів пов’язаний з діяльністю індивіда, людини. Саме людина є невід’ємною скла¬до¬вою, елементом будь-якої складної соці¬а¬¬ль¬ної системи. Таким чином, цивілізаційний вимір економічного розвитку знаходить свій прояв, насамперед, у рівні розвитку власне людини, як ключової ланки та показника розвитку самої цивілізації. У ХХ ст скла¬даються умови як для зміни ролі людини у системі ви¬робництва, так і для формулювання якісно но¬вої парадигми розв’я¬за¬н¬ня тео¬ретичних і практичних проблем такої зміни, тобто умови виникнення нової цивілізаційної епохи. В основі цієї парадигми уява про те, що людство повинно надалі об’єднуватися інтересами. Деякі вчені вважали, що ключовими принципами методології досліджень впливу цивілізаційних чинників на економічний розвиток повинні бути такі чинники економічного розвитку, як свобода, творчість, місце особистості в господарстві. Отже, головною ознакою, принципом сучасних філософських погля¬дів на природу економічного розвитку стає “ олюдненість ” економічних відносин, перехід від п¬бу¬до¬ви абстрактних моделей і схем функціонування господарських систем у площину досліджень інтересів, умов і чинників самореалізації в економічному сере¬довищі лю¬дини, як цілісності, в усіх її проявах. Критеріальною основою такої евлюції можна вважати, по-перше, стрімке зростання інформації про оточуючий світ, його взаємозалежності та протиріччя, розвиток форм, методів, можливостей обро¬б¬ки, осмислювання, конвертації цієї інформації у певну систему знань, адже, із рештою, матір’ю інтуїції є саме інфор¬ма¬ція, помножена на знання, тран¬с¬формована у них, а по-друге, так само стрімке зростання потреби та можливостей щодо ви-користання в економічних дослідженнях досягнень інших наук.
Тема 8
54.Еволюція та сучасний зміст категорії капітал.
Капітал являється обов’язковим елементом ринкових відносин. Розуміння капіталу та форм його руху є необхідною умовою ефективного господарювання. Науковий аналіз категорії капітал було розпочато грецьким мислителем Арістотилем. Він ввів поняття “ хремастики ”, що означає нагромадження багатства в грошовій формі. Пізніше А.Сміт
визначив, що капітал являє собою сукупність речей, тобто засобів виробництва.Він розглядав капітал як запас що використовується для господарських потреб і приносить дохід. Він також стверджував, що праця є єдиним джерелом вартості тільки в умовах простого товарного виробництва, а за капіталізму такими функціями є і інші фактори, в тому числі капітал. Зараз багато дослідників вважають, що капітал – це сукупність засобів виробництва, які приносять дохід їхньому власникові. Найбільший внесок в аналіз категорії капітал зробив К.Маркс.Він обґрунтував, що рух капіталу починається з грошей, сформулював загальну форму руху капіталу: Г- Т- Г’, де Г – гроші, Т – товар, Г’- гроші з приростом і тому Г’ = Г + ΔГ, ΔГ – це сума приросту грошей над їх первісною сумою – Г, тобто Г- Т. Таким чином, первісно авансована вартість Г не тільки зберігається в обігу, але й змінює свою величину, долучає до себе додаткову суму грошової вартості ΔГ, тобто зростає. Формулу Г-Т-Г’ К.Маркс назвав загальною формою капіталу. Спочатку існували лише грошовий і товарний капітали. Але потім, поруч з ними, сформувався виробничий капітал, утворюючи специфічний спосіб виробництва, який К.Маркс називав капіталістичним.За марксизькою теорією капітал – це вартість, котра шляхом експлуатації найманих робітників приносить додаткову вартість, тобто ∆Г, яку привласнюють капіталісти. Тепер, розглянувши еволюцію змісту капіталу, ми можемо таке таке його сучасне визначення. Капітал – це накопичене багатство, що утворюється при використанні прибутку на нагромадження продуктивних факторів виробництва з метою одержання прибутку або інших форм доходу (ренти, процента, дивідендів).
55.Функції капіталу.
Аналізуючи функції капіталу ми більш глибоко розуміємо сутність капіталу та його ролі й житті суспільства. В основному функції є спільними як для класичного капіталізму, так і капіталізму із сучасною економікою. Зокремв виділяють такі функції капіталу:
виробництво доданої вартості в поєднані з живою працею;
забезпечення максимальної ліквідності (здатність безпосередньо конвертуватись в гроші);
використання у виробничому процесі найманої праці ;
нагромадження капіталу і його розширене відтворення;
реалізація сутності капіталу та його еволюції у правах власності та в системі економічних класів;
вкладення капіталу у відтворення та розвиток людського фактора виробництва.
56. Капітал і наймана праця.
Капітал підприємця є його приватною власністю. Але його власність не поширюється на інший фактор виробництва – робочу силу вільних робітників. Останніх він може залучити через механізм наймання. Наявність найманої праці – обов’язків соціально-економічний чинник функціонування в економічній системі суспільства категорії капітал.
Основними факторами виробництва, є безпосередній працівник і засоби виробництва, тобто людський і речовий фактори . Спосіб поєднання основних факторів виробництва може бути різним. Це зумовлено існуючою формою власності на засоби виробництва.
За умов колективної трудової власності або індивідуальної трудової приватної власності поєднання робочої сили і засобів виробництва здійснюється безпосередньо.
За умов відчуження засобів виробництва від безпосередніх працівників, їх поєднання відбувається непрямо, опосередковано, шляхом або позаекономічного примусу (юридична залежність працівника) або економічного примусу (через наймання або купівлю-продаж робочої сили).
Поєднання працівників з капіталом забезпечується через їх наймання на ринках праці, а їх використання здійснюється під контролем власників засобів виробництва.
Наймання праці – це письмовий або усний договір між власником підприємства або його представником і працездатною особою про використання робочої сили суб’єкта, що працевлаштується, у виробничому процесі підприємства за відповідну грошову винагороду.
Існують дві умови перетворення робочої сили на товар:
1) наявність юридичної свободи;
2) позбавлення працівників життєво необхідних благ та інших джерел (окрім найма) їх одержання.
Формою економічної реалізації наймання праці та найму працівників є отримання заробітної плати працівниками, а для капіталу результатом такої праці є отримання прибутку.
57. Людський капітал.
Виникнення і розвиток теорії людського капіталу зумовлено тими корінними змінами, які відбуваються в суспільстві в епоху науково-технічної та інформаційної революції, коли людина, її науково-освітній потенціал стають вирішальним фактором соціального й економічного прогресу. Застосування інструмента сучасної теорії людського капіталу Г. Беккера (60-хх рр. ХХ ст.) дозволило по новому підійти до вирішення проблем, пов’язаних з факторами виробництва, розподілу доходів, економічної ролі освіти, взаємозв’язку інвестицій в людину з рівнем продуктивності праці і доходів, мотивацією до творчої праці та підприємницької діяльності. Особливе значення набуває вивчення комплексу питань забезпечення раціональної зайнятості і оптимального функціонування ринку праці. Людина стоїть на початку виробництва, вона є центром і осередком виробництва, вона стоїть і в кінці його, як мета будь якого виробництва. Отже, людський капітал сучасна економічна теорія розглядає поряд з другими видами капіталу як об’єкт економічної системи.
Головним змістом теорії людського капіталу є визнання людини як об’єкта капітальних вкладень, як об’єкта і суб’єкта економічної діяльності. Людський капітал пов’язується економічною теорією з капітальними вкладеннями в людину, які настільки ж прибуткові, як і інвестиції в будь-який інший фактор виробництва.
Під людським капіталом зазвичай розуміється наявний у людини запас здоров’я, знань, навичок, здібностей, мотивацій, котрі сприяють росту продуктивної праці і впливають на ріст доходів (заробітків). Людський капітал – є міра втіленої в людині здатності приносити дохід. Людський капітал включає вроджені здібності і талант, а також освіту і придбану кваліфікацію. Це і є достатньо повне визначення сутності людського капіталу.
Розглянемо також структуру людського капіталу і його нагромадження. З точки зору нагромадження людський капітал – це:
1) затрати на освіту (освіта є основним способом, засобом одержати кваліфіковану робочу силу, котра була б здатною виконувати достатньо складні види праці);
2) затрати на підтримку і розвиток охорони здоров’я (затрати на охорону здоров’я продовжують термін обороту робочої сили у виробництві);
3) затрати на забезпечення мобільності (міграції) робочої сили (здатність робочої сили швидко пристосуватися до постійно змінюваної ринкової ситуації та структурних змін в економіці – дуже важливий напрям інвестицій в людський капітал);
4) затрати на інформацію (нагромадження людського капіталу не може проходити ефективно , якщо суспільство не володіє повною, зрозумілою, доступною та постійно оновленою інформацією).
58. Інтелектуальний капітал.
У статті 1992 р. ”Сила інтелекту ” Т. Стюарт визначив інтелектуальний капітал як суму всього того, що знають робітники компанії і що надає конкретні переваги компанії на ринку: патенти, процеси, управлінські навички, технології, досвід і інформація споживачів та постачальників. Об’єднанні разом ці знання складають інтелектуальний капітал.
Інтелектуальний капітал поділяють на дві великі частини: перша – людський капітал, втілений у працівниках компанії у вигляді досвіду, знань, навичок, компетенцій, здібностей до нововведень, а також у загальній культурі філософії фірми, її внутрішніх цінностей, прикладених до поточних завдань. Іншими його складовими є моральні цінності, культура праці і управління, загальний підхід до справи . Фундаментальна особливість людського капіталу, як складової інтелектуального полягає у тому, що він не може бути власністю компанії. Людей можна найняти, але їх не можна придбати у власність. Людський капітал, будучи у повному розумінні невідчутним чинником, невіддільним і невідчутнім капіталом, не може бути скопійованим або відтвореним у жодній іншій організації. Друга частина інтелектуального капіталу – це структурний капітал, який включає технічне і програмне забезпечення, організаційну структуру, патенти, торгові марки і все те, що дає змогу компаній реалізувати свій виробничий капітал. Структурний капітал також включає в себе відносини, які склалися між компанією та її великими клієнтами, на відміну від людського, структурний капітал може бути власністю компанії, а отже об’єктом купівлі-продажу.
Оскільки обидві частини інтелектуального капіталу беруть участь у виробництві, то обидві вони визначають цінність компанії, що має бути відображено в бухгалтерських документах. Придбані права власності, ліцензії, бази даних та ін. повною мірою стають активами фірми, відображеними в балансі як основні засоби. Людський капітал + Структурний капітал = Інтелектуальний капітал.
За останні два десятиріччя відбулися суттєві зміни у розумінні основних факторів, що виражають зростання і розвиток економіки. Якщо раніше головну роль відігравали праця і речовий капітал, то останнім часом до них приєдналася третя складова – інтелектуальний капітал. Доведено, що тільки 50% приросту ВВП можуть бути зумовлені ростом трудових ресурсів і фізичного капіталу. Інші 50 % припадають на інтелектуальний капітал.
Одним з визначальних зрушень у світовій економіці кін. ХХ – поч. ХХІ ст. стала принципова зміна співвідношення чинників ефективного розвитку з надзвичайно швидким піднесенням ролі інтелектуального капіталу. Саме інтелектуальний капітал дедалі більше перетворюється на провідний чинник економічного зростання та міжнародного обміну, стає головним у визначенні ринкової вартості високотехнологічних компаній і формування усталеного високого рівня конкурентоспроможності.
59. Інформаційний капітал.
У країнах, що перейшли на шлях постіндустріального розвитку інформація і знання стають основою економіки. Наприкінці 1950–х рр.. Ф. Махлуп висунув ідею про появу інформаційної економіки, в якій найважливішим товаром стає інформація. Згідно з технологічним підходом до інформаційної економіки виділяються такі їх ланки: збирання і введення інформації, збереження інформації, аналіз інформації, виведення і користування інформацією.
З часу розгортання НТР (50-ті рр. ХХ ст.) інформація перетворилась на вагомий і новий фактор соціально-економічного прогресу, передусім трудової діяльності сучасного працівника. Для цього створені і створюються сучасні інформаційні системи, основою яких є розвиток принципово нових засобів передавання інформації – космічні, волоконно-оптичні та ін. Інформаційні системи призначенні для зберігання, обробки, перетворення та оновлення інформації. В інформаційному суспільстві економіка будується на системі інформаційних технологій, “інтелектуальних” комп’ютерах, автоматизації та роботизації усіх сфер і галузей економіки й управління, єдиній найновішій інтегрованій системі зв’язку. Усі ці складові інформаційної економіки формують новий капітал, який зараз у передових країнах все більше заміщує речовий капітал, що базувався на індустріальній техніко-технологічній основі.
Вперше теорію про інформаційний капітал висунув американський соціолог Е. Тоффлер. Він довів, що в умовах постіндустріального суспільства знання і інформація стають основою економіки, утверджуються і перетворюється в головний капітал – інформаційний капітал. Капітал і праця індустріального типу уступають місце інформаційному капіталу і праці, основаних на знаннях в інформаційному суспільстві.
Інформація як носій знань є об’єктом купівлі і продажу і мало чим відрізняються від звичайного товару і послуги. Інформація, на відміну, від звичайного товару, під час продажу не відчужується від свого власника. Останній позбавляється лише повної монополії від її використання. Проте він може продати її повторно. Те саме може зробити й покупець.
Інформаційний капітал суттєво відрізняється від речового (реального) капіталу. Так наприклад, споживання матеріальних благ, передусім предметів споживання і сировини, означає їхнє знищення. Знаряддя праці (машини, верстати тощо) функціонують порівняно довго. У кінцевому підсумку і вони зношуються фізично і перестають існувати. Інша справа із споживанням інформації та знань. Вони не знищуються, не зникають як матеріальні блага, хоча в умовах швидкого прогресу можуть морально старіти і війти із сфери споживання. Продукти інформації та знань, по суті, можуть використовуватись необмеженим числом господарюючих суб’єктів. З іншого боку, варто мати на увазі й те, що існування інтелектуального капіталу, а отже і виробництва ВВП, пов’язані з витратами: це витрати на придбання інформаційних технологій, самої інформації, їх використання у виробничому процесі тощо.
60.Виробничий капітал.
Промисловий (виробничий) капітал – це капітал, що функціонує у будь-якій галузі матеріального виробництва і знаходиться одночасно у всіх функціональних формах кругообігу. Слово “промисловий” уживається тут у тім значенні, у якому воно охоплює всяку капіталістичну галузь виробництва. Звідси випливає, що поняття промислового капіталу однаково застосовуване до його функціонування в підприємствах промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту, торгівлі і банківської справи.
Промисловий капітал є єдиний спосіб існування капіталу, при якому функцією капіталу є не лише привласнення додатковій вартості, відповідно привласненню додаткового продукту, але в той же час і її створення. Тому промисловий капітал обумовлює капіталістичний характер виробництва; існування промислового капіталу включає наявність класової протилежності між капіталістами і найманими робітниками.
Рухом промислового капіталу є його кругооборот і оборот. Кругооборот промислового капіталу – його рух, у процесі якого він послідовно набуває і позбувається трьох функціонально особливих форм (грошової, продуктивної, товарної) і долає три стадії (обіг, виробництво та обіг).
Промисловий капітал здійснює круговий рух, у якому виступає на різних стадіях кругообігу в таких функціональних формах, як грошовий капітал (підприємець авансує свої гроші як вартість, що повинна принести йому прибавочну вартість), продуктивний капітал (він включає засоби виробництва і робочу силу, що, з’єднуючись у процесі виробництва, створюють товар), товарний капітал (зросла вартість укладена в створених товарах. Їх необхідно реалізувати і знову перетворити в гроші).
61.Підпримницький капітал.
Для здійснення підприємницької діяльності необхідно мати певний стартовий капітал: без наявності останнього не може бути підприємництва. Чим більшим і ефективнішим є капітал підприємця, тим значнішими і успішнішими будуть результати його діяльності. Капітал на рівні підприємства може існувати у різних формах: речового капіталу, інтелектуального капіталу, інформаційного капіталу, грошового капіталу, позикового капіталу, уставного капіталу тощо.
Для організації підприємницького бізнесу на його початковій стадії приходиться здійснювати первісне вкладення капіталу. Перш за все, для цього уже повинен існувати підприємницький капітал. Підприємницький капітал – це певна сума грошей, що використовується для конкретної справи з метою отримання прибутку або прав управління підприємством (акціонерним товариством) через прямі чи портфельні інвестиції. Насправді капітал підприємства, як правило, перевищує підприємницький капітал на величину позичкового капіталу.
Стартовий початковий капітал відображає потребу підприємця в основному і оборотному капіталі, який спрямовується на купівлю виробничих фондів (основних і оборотних), зарплату і затрати на управління, на інші виробничі і невиробничі витрати (реєстрацію підприємства, відкриття банківського рахунку, на ремонт устаткування та інше).
Джерелами покриття стартового капіталу і поновлення засобів підприємства можуть бути як власні (внутрішні), так і позичкові (зовнішні) засоби. Співвідношення власних і позичкових засобів визначається двома видами факторів:
- об’єктивними – організаційно-правовою формою підприємництва, господарською і ринковою кон’юнктурою, станом і розвитком національної економіки, вимогами державних регуляторних органів;
- суб’єктивними – підприємницькою здібністю, становищем та особистими можливостями підприємця.
До власних джерел відносяться: прибуток підприємства, інші види доходів, уставний фонд, амортизаційний фонд, заборгованість покупцям, виручка від реалізації вибувшого майна та ін. До позичкових джерел відносяться: кредити і позика, кредиторська заборгованість, стійкі пасиви.
62. Фінансовий капітал.
Фінансовий капітал – це капітал який виступає у формі цінних паперів (акцій, облігацій тощо) та позичковому капіталі. Облігації, як і акції, є представниками фінансового капіталу і як такі, з одного боку, є формою вкладення позичкового капіталу (грошовий капітал, який надається у позику і приносить його власнику дохід у формі позичкового відсотка), а з іншого – втіленням дійсного (реального) капіталу. На інвестиційних ринках облігації мають форму інвестиційного капіталу, тобто є представниками наявного або майбутнього реального капіталу, в який він має трансформуватись як протилежний облігаціям на ринку позикового капіталу. Продана облігація означає, що відбулась акумуляція позичкового капіталу на підприємницькі чи державні потреби. Основна відмінність облігацій від акцій полягає в тому, що перша забезпечує дохід не прямо, а друга – прямо.
Складовою фінансового капіталу є і банківські кредити, які позичаються і інвестором на термін, що перевищує 12 місяців, тобто рік. Гроші тут видаються в борг, набирають форми позички або позики, а інвестор в обох випадках стає кредитором.
Кредитор не вкладає гроші, якщо не буде впевнений, що вони не повернуться йому з приростом – відсотком.
Отже основними матеріальними носіями, що виражаються фінансовим капіталом є акції, облігації і похідні від них форми. Сукупний курс зазначених паперів визначає обсяги фінансового капіталу підприємства, окремого домогосподарства чи держави.
Оскільки курс цінних паперів постійно коливається під впливом очікувань інвесторів щодо зміни норм прибутку підприємства – емітента цих паперів, а також зміни ставки позичкового відсотка (оплати тієї послуги, яка надається позичковим капіталом), то коливається і розмір фінансового капіталу. Він має змінний нефіксований характер. У цьому розумінні обсяг фінансового капіталу – це розмір потенційний.
Фінансовий капітал, відбиваючи в сукупності кругообіг позичкового і реального капіталу, постає як перетворена, капіталізована форма інвестиційного товару. Він перетворює абстрактний інвестиційний товар у реальний капітал. Але за своїм змістом він є фіктивним капіталом. Оскільки фінансовий капітал постійно коливається під впливом очікувань інвесторів, то він породжує такий недолік, яким є широкий розвиток спекулятивних операцій на фінансових ринках, що призводить до неможливості визначення його загального розміру, появи суттєвих диспропорцій між реальним капіталом і фінансовим капіталом, що його обслуговує. Отже, фінансовий капітал є дійсним капіталом в тому конспекті, що він є формою вкладення позичкового капіталу, без якого не можлива реалізація потенціалу реального капіталу.
63. Кругообіг капіталу та його стадії.
Сутнісні властивості капіталу як самозростаючої вартості (вартості, що приносить додаткову вартість) і сукупність виробничих відносин між найманими працівниками та роботодавцями (капіталістами) ще не дають його повної характеристики. з’ясування потребує третя сутнісна властивість капіталу – його рух у процесі якого гроші як найрозвинутіша форма вартості самозростають – приносять додаткову вартість. Гроші, які не здійснюють такий рух не є капіталом.
Загальна формула руху капіталу: Г- Т < З.в. і Р.с. … В… Т’ – Г’.
Кругообіг капіталу – це безперервний рух капіталу, у процесі якого він послідовно проходить три стадії, набуває на кожній із них певної функціональної форми і повертається до своєї вихідної формули – грошової.
Перша стадія кругообігу капіталу відбувається у сфері обігу і починається з грошової форми капіталу. Грошова форма капіталу — гроші, які авансуються на придбання факторів виробництва з метою одержання додаткової вартості. Змістом цієї стадії є купівля засобів виробництва і робочої сили, створення передумов самозростання вартості, виробництва додаткової вартості.
Після завершення першої стадії кругообігу вартість, початково авансована у грошовій формі, набуває форми продуктивного капіталу. Продуктивна форма промислового капіталу - сукупність засобів виробництва і робочої сили найманих працівників, які є відповідно речовим та особистісним факторами виробництва товарів, додаткової вартості. Після перетворення на продуктивну форму процес обігу авансованого капіталу зупиняється і починається друга стадія кругообігу капіталу. Тут вона починає функціонувати, як самозростаюча вартість, тобто як вартість, що приносить додаткову вартість. Змістом другої стадії кругообігу капіталу є продуктивне споживання придбаних засобів виробництва і робочої сили, тобто процес виробництва товарів, вартість яких перевищує вартість спожитих факторів виробництва на величину додаткової вартості.
Вироблені на другій стадії товари набувають форми товарного капіталу як особливої функціональної форми існування самозростаючої вартості. Товарна форма капіталу - сукупність створених на основі найманої праці товарів, вартість яких вміщує додаткову вартість і тому є більшою, ніж вартість авансового капіталу. На третій стадії кругообігу капіталу відбувається продаж товарів та реалізація втіленої в них додаткової вартості, тобто вироблені товари перетворюються на гроші. Третя стадія здійснюється знову в сфері обігу. Після реалізації товару капітал набуває вихідної форми - грошової, що зазначає завершення кругообігу капіталу.
Кругообіг капіталу, який розглядається як процес, що постійно повторюється – це оборот капіталу. Оборот капіталу відбувається у часі: його початком є авансування капіталу на придбання факторів виробництва, а завершенням - повернення усього авансованого капіталу власнику у початковій грошовій формі. Час обороту капіталу - період, протягом якого вся авансова вартість повертається до початкової форми (грошової) форми.
Структурними складовими часу обороту є час виробництва і час обігу. Час виробництва - це період, протягом якого авансований капітал перебуває у сфері виробництва і має продуктивну форму. Він охоплює весь період перебування засобів і предметів праці у сфері виробництва, починаючи від їх надходження в запаси і закінчуючи випуском готової продукції. Час обігу охоплює період, протягом якого авансований капітал перебуває у сфері обігу у формах грошового і товарного капіталу.
64. Ефективність кругообігу капіталу.
Кінцевою метою авансування грошей на виробництво товарів, як грошової форми капіталу є приріст грошей, у якому знаходить свій вияв виробництво додаткової вартості. Проте абсолютна величина величини приросту грошей не дає уявлення про міру самозростання авансованих грошей, тобто про ефективність їх функціонування, оскільки певна величина приросту грошей може бути одержана за різних їх витрат на придбання та використання елементів основного і оборотного капіталу. Тому загальною мірою ефективності обороту всіх складових капіталу є норма самозростання вартості як відношення додаткової вартості до вартості авансового капіталу. Це відношення можна відобразити формулою: N = (m/К.ав.)*100%, де N — норма самозростання вартості; m — додаткова вартість; К.ав. - авансований капітал.
Ефективність використання окремих елементів основного і оборотного капіталу відображається особливими показниками, найважливішими серед яких є: капіталовіддача (фондовіддача), коефіцієнт змінності, співвідношення оборотного капіталу і капіталу обігу, матеріаломісткість (фондомісткість) продукції1.
Основний капітал впливає на ефективність кругообігу і обороту всього капіталу. Одним з найважливіших показників ефективності використання основного капіталу є фондовіддача – відношення обсягу продукції у грошовій формі до вартості основних виробничих фондів (основного капіталу), виражене у відсотках. Фондовіддача є узагальнюючим показником використання основних виробничих фондів(основного капіталу). Формулою фондовіддачі є: Фв = (ВП/ОФ)*100%, де Фв — фондовіддача; ВП — обсяг виробленої продукції; ОФ — вартість основних виробничих фондів
Показником, який характеризує рівень використання основних виробничих фондів (основного капіталу), є коефіцієнт змінності - відношення кількості фактично відпрацьованих машино-змін (або верстато-годин) до загальної кількості устаткування. Підвищення коефіцієнта змінності роботи машин і устаткування дає змогу збільшити випуск продукції без збільшення основного капіталу.
Ефективність використання оборотних засобів залежить від співвідношення оборотного капіталу і капіталу обігу. Чим більша питома вага оборотного капіталу в загальному обсязі оборотних засобів, тобто чим більша їх частка, зайнята безпосередньо у виробництві, тим ефективніше використовуються оборотні засоби.
Узагальнюючим показником ефективності функціонування оборотних виробничих фондів є матеріаломісткість продукції - відношення вартості загального обсягу матеріальних ресурсів, витрачених на виробництво товарів, до вартості продукції загалом. Кількісно його визначають за формулою: Мn = (В/ВП)*100%, де Мn - матеріаломісткість продукції; В - витрати матеріалів, палива, енергії та ін., ВП - обсяг виробленої продукції. Чим менше витрачається сировини і матеріалів на виробництво одиниці продукції, тим нижчою буде матеріаломісткість продукції, а тому вищою ефективність використання оборотного капіталу.
Оскільки оборотний капітал становить значну частку продуктивного капіталу, раціональне використання речових складових оборотного капіталу є чинником підвищення ефективності обороту всього промислового капіталу.
65. Міжнародний рух капіталу.
Найдинамічнішою формою економічної глобалізації є міжнародний рух капіталу – 1) рух каті палу поза межами національної економіки; 2) переміщення, міграція капіталів між країнами у пошуках вигіднішої сфери їх використання; 3) комплекс міжнародних екон. відносин, які розвиваються між суб’єктами різних країн з приводу переміщення капіталу в різних формах з одних країн в інші з метою отримання транснаціонального прибутку, розв’язання певних економічних, соціальних проблем як країн-експортерів капіталу, так і країн-імпортерів.
Основними суб'єктами вивезення капіталу в сучасних умовах є ТНК, державні та наддержавні органи, які працюють для привласнення монопольно високих прибутків.
Основні форми МРК: вивіз підприємницького та позичкового капіталу, міжнародна допомога. Загальну суму функціонуючого за кордоном капіталу утворюють іноземні інвестиції. Згодом їх джерело зростає за рахунок капіталізації додаткової вартості, використання амортизаційних відрахувань, випуску акцій та ін. При вивезенні підприємницького капіталу інвестиції поділяють на прямі (дають змогу здійснювати контроль над підприємством - володіння приблизно 10% акцій) та портфельні (не дають права на контроль, а лише на отримання прибутку). За джерелами фінансування розрізняють державний, недержавний (приватний, груповий), наддержавний види капіталу. В межах державного капіталу розрізняють такі форми капіталу, як позики, дари (гранти), допомоги. Недержавне вивезення капіталу може здійснюватись юридичними і фізичними особами, приватними (окремим індивідом або сім'єю) чи груповими інвесторами у формі капіталовкладень, міжбанківського кредитування, торговельних кредитів та ін. Паралельно надаються маркетингові, управлінські, інжинірингові послуги, здійснюються лізингові операції, які містять певні інвестиційні можливості.
Якщо капітал вивозять з розвиненішої в менш розвинуту країну, то цей процес супроводжується формуванням більш зрілих відносин капіталістичної власності (а отже, і капіталу), досконаліших форм капіталістичних виробничих відносин. У такий спосіб здійснюється процес інтернаціоналізації капіталу (економічної власності, основаної на експлуатації тощо), і відповідно, капіталістичних виробничих відносин.
У процесі руху міжнародного капіталу діють такі основні закономірності:
1) прискорене зростання іноземних капіталовкладень; 2) постійне зростання частки прямих інвестицій порівняно з портфельними; 3) посилення процесів монополізації в експорті капіталу; 4) зростаюча концентрація прямих інвестицій у розвинутих країнах; 5) постійне і швидке зростання обсягу прямих іноземних інвестицій} розвинутих країн і зменшення частки країн, що розвиваються; 6) посилення інтернаціоналізації власності в процесі вивезення капіталу; 7) зростання обсягів вивезення капіталу в постсоціалістичні країни та зменшення частки капіталу, що вивозиться з них; 8) випереджаючі масштаби обсягів обороту державних цінних паперів; 9) зростання частки прямих інвестицій у сфері послуг.
Тема 9
66. Праця і людський ресурс.
Людські ресурси – працівники, що мають певні професійні навички та знання. Основними характеристиками людського ресурсу є: фізична енергія, мотивація, ставлення до роботи, рівень кваліфікації та освіти, здатність до ефективної організації діяльності, вміння управління діяльністю тощо.
Трудові ресурси – 1) частина населення країни, здатна до праці, тобто така, що має фізичні та розумові здібності для участі у процесі виробництва; 2) працездатне населення працездатного віку.
Праця – 1) цілеспрямована діяльність людини щодо створення певних економічних благ чи надання послуг; 2) процес споживання людського ресурсу.
Кількість праці визначається її тривалістю і вимірюється часом протягом якого відбувався процес праці. Однією з мір праці є робочий день (найбільш загальна міра робочого часу) – кількість годин на добу протягом яких працівник здійснює працю на підприємстві. Масштабом робочого дня є робоча година. Вільний час включає час для сну, час для здійснення саморозвитку та самовдосконалення (навчання, наука, мистецтво та ін.). В процесі праці – відновлюються життєві сили, розвиваються здібності і людина вдосконалюється як особистість.
Тривалість робочого дня визначається такими факторами:
– суспільними потребами і необхідністю їх задоволення;
– продуктивністю праці;
– значенням для суспільства вільного часу.
67. Вартість і оплата праці.
Як і всякий товар робоча сила має споживчу вартість і вартість.
Споживча вартість робочої сили – здатність людини своєю працею (завдяки своїм знанням, кваліфікації тощо) – створювати новий продукт і нову вартість величина якої більша, ніж вартість самої робочої сили.
Вартість робочої сили – 1) затрати суспільно необхідного робочого часу, потрібні для відтворення робочої сили; 2) вартість життєво-необхідних засобів, що потрібні для нормального відтворення робочої сили. Визначається вартістю товарів та послуг, необхідних для забезпечення нормального існування людини в певних соціально-економічних умовах.
Величина вартості робочої сили значною мірою залежить від соціальних та історичних умов. Розвиток товарного виробництва веде до зростання асортименту товарів і послуг, які стають „нормою” суспільного життя. Це веде до зростання вартості робочої сили. Підвищення продуктивності праці сприяє зменшенню вартості робочої сили.
Товар робоча сила має дві головні властивості: корисність та вартість. Корисність робочої сили проявляється в її продуктивній силі, якості, культурному розвитку, сумі інших здатностей. Особливим проявом корисності робочої сили є її вміння приводити в рух і «співпрацювати» з капіталом (засобами виробництва). Вартість товару робоча сила виступає як вартість життєвих засобів, необхідних для нормального відтворення робочої сили індивіда та членів його родини. (крім того, на вартість робочої сили впливають: звичаї і традиції, національні особливості, рівень культури та людяності в суспільстві.)
На ринку праці вартість робочої сили проявляється в вигляді заробітної плати.
68. Заробітна плата.
На ринку вартість робочої сили проявляється в вигляді заробітної плати. Заробітна плата - це ціна (грошовий вираз вартості), що виплачується за використання праці. Вона як економічна категорія розвинутих товарно-ринкових відносин виражає вартість товару робоча сила і оплату за працю, за витрати й результати її, що визнані ринком.
Як і всяка ціна товару заробітна плата має здатність відхилятися від вартості товару “робоча сила”. Вона буде опускатися нижче вартості в тому випадку коли існує надмірна пропозиція робочої сили (безробіття) і отримує тенденцію до зростання, в випадку дефіциту робочої сили.
Сутність заробітної плати розкривається у її функціях. В теорії виокремлюють три її основні функції:
І. Відтворювальна функція. Заробітна плата повинна бути достатньою для розширеного відтворення робочої сили відповідної професії.
ІІ. Стимулююча функція. Заробітна плата має набути таких форм і систем, які сприяють найбільш повне використання здібностей, знань, досвіду власника робочої сили.
ІІІ. Регулююча функція. Заробітна плата повинна стимулювати розподіл праці між галузями і сферами виробництва, відповідно до інтересів найбільш ефективного розвитку національної економіки.
В плані купівельної спроможності отримуваної заробітної плати розрізняють номінальну і реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата – сума грошових знаків, які отримує власник робочої сили за виконану роботу. Реальна заробітна плата – кількість товарів та послуг, які можна придбати на номінальну заробітну плату.
Форми і системи заробітної плати.
Форма заробітної плати – спосіб зв’язку між власністю на робочу силу (отже, і величиною її вартості) і результативністю її функціонування. Існує дві основні форми заробітної плати: почасова і відрядна. Почасова заробітна плата – спосіб оплати робочої сили при якому величини заробітної плати визначається кількістю відпрацьованих годин. Відрядна заробітна плата – оплата робочої сили в залежності від кількості виробленої продукції.
Система заробітної плати – комплекс умов, який може застосовуватись в будь-якій з форм заробітної плати з метою підвищення ефективності зв’язку між оплатою робочої сили і результативністю її використання.
В сучасних умовах використовуються такі системи: тарифна, преміальна та колективна. Тарифна система заробітної плати використовує для відображення складності та кваліфікованості праці певні тарифні розряди і ставки, які спрямовані на стимулювання найманих працівників до підвищення якості роботи та кількісного її виміру. Преміальні системи (відрядно-преміальна та відрядно-прогресивна ) заробітної плати пов’язують тарифні ставки з застосуванням різних премій і стимулів. Колективні системи заробітної плати передбачають виплату частину заробітної плати з преміального фонду, створюваного шляхом відрахувань від загальної вартості продукції при досягненні попередньо узгоджених між адміністрацією і профспілками показників діяльності підприємства. Найбільш поширеними формами колективної заробітної плати є система „участі у прибутках”. Реалізується в формі виплати премій з прибутку, отриманого підприємством, або в формі видачі акцій підприємства, на які виплачуються дивіденди (в разі прибуткової діяльності підприємства).
69. Інвестиції в людський ресурс.
Людський ресурс – працівники, які мають певні професійні навички та знання і можуть використовувати їх у трудовому процесі. (кількість людей та людський потенціал – компетенції, досвід, інтелект, здатність до постійного вдосконалення і розвитку).
Інвестиціями у людський ресурс вважається будь-які зусилля які підвищують кваліфікацію та здібності, а отже, продуктивність праці робітників. За розширеним визначенням — це витрати індивіда (домогосподарства, фірми, держави), які йдуть на отримання загальної і спеціальної освіти; витрати, пов’язані з пошуком роботи, професійною підготовкою на виробництві, міграцією, народженням і вихованням дітей, пошуком економічно значимої інформації, тощо.
Такі інвестиції можуть бути ендогенного (внутрішнього) та екзогенного (зовнішнього) походження. Ендогенні інвестиції здійснюються безпосередньо індивідом (сім’єю). Екзогенні — є капіталовкладеннями, що зроблені за рахунок коштів держави, спеціальних фондів господарюючих суб’єктів та ін.
Екзогенні інвестиції, як і ендогенні є націленими на перетворення творчих здібностей людини на отримання компенсуючого ці витрати результату. Проте для екзогенних інвестицій, порівняно з ендогенними, властивий більший ступінь ризику з причини відсутності повної визначеності інтересів, бажань і можливостей сторін, а також непередбаченості результату очікувань. Коли інтереси сторін («інвестиційного донора» і «інвестиційного реципієнта») співпадають і при цьому у суб’єкта (а) є природні інтелектуальні здібності і, він (б) сприяє їх розвитку — результат зроблених капіталовкладень буде найбільш оптимальним.
Інвестиції у людський капітал можуть здійснюватися фірмами, зацікавленими у підвищенні своєї конкурентоспроможності та результативності бізнес. Сучасний досвід організації та стимулювання праці є нагромадженням достатньої кількості прикладів, які відображають процеси підвищення кваліфікаційного рівня або навчання на робочому місці. У деяких розвинутих країнах загальний обсяг інвестицій у підготовку на виробництві можна прирівняти із обсягом інвестицій у формальну освіту.
70. Освіта та проф компетенції працівника
У формуванні професійних компетенцій працівника визначальну роль відіграє освіта. Вона є одним із найважливіших типів капіталовкладень у людський потенціал. Інвестиції, спрямовані на отримання освіти легше піддаються обчисленню порівняно з іншими формами капіталовкладень у людину. Доход від вищої освіти обчислюється як різниця між заробітками тих робітників, які закінчили коледж, і заробітками, що за життя отримують робітники, які здобули освіту лише в середній школі, а норма віддачі розглядаєтеся як аналог норми прибутку і є регулятором розподілу інвестицій між різними типами та рівнями освіти. Потрібно пам’ятати, що чим раніше будуть зроблені інвестиції, то більший доход вони принесуть у майбутньому.
В умовах розвитку постіндустріальної — «нової» економіки все більшого значення набуває й новий тип фахівця. Провідною продуктивною силою стають робітники розумової праці («brainworkers»), робітники знань («knowledge workers»). Працівників нового типу, зокрема, відрізняють винахідливість, наявність спеціальності, професійного знання; вони володіють майстерністю та інформацією, високоосвічені, мають схильність до творчої праці. Поділ працівників на так званих «синіх комірців» та «білих комірців», який застосовувався у недалекому минулому, сьогодні, як показує практика, вже не є достатнім. З’явилась нова категорія працівників. Вони отримали назву «золотих комірців» за здатність реалізовувати свої здібності до складної інтелектуальної праці у системі виробничих відносин із застосуванням ініціативи та творчості.
Якщо власність була критерієм членства в колишньому домінуючому класі (мається на увазі клас капіталістів — панівний клас індустріального суспільства), то в новому домінуючому класі критерієм є знання і рівень освіти.
Знання та ідеї працівників інтелектуальної сфери є двигуном високотехнологічного інформаційного суспільства. Не дивно, що в деяких галузях права на інтелектуальну власність стають навіть важливішими за фінанси. У країнах, які є економічними лідерами, на професії з переважанням інтелектуальної праці припадає основний приріст зайнятості: 85 % — у США, 89 % — у Великій Британії, 90 % — в Японії.
71. Інтелектуалізація праці.
Найістотнішою «постіндустріальною» тенденцією в зміні змісту праці є зростаюче значення компонентів інтелектуальної діяльності, — інтелектуалізація праці. У країнах, які є економічними лідерами, на професії з переважанням інтелектуальної праці припадає основний приріст зайнятості: 85 % — у США, 89 % — у Вел. Британії, 90 % — в Японії.
Сучасні зміни в технологіях праці в «суспільстві знань» обумовлюють появу нових її змістових характеристик людської трудової діяльності. Н
Найзначнішого поширення в такому суспільстві набуває феномен «телепраці» (telework). Це діяльність, заснована на широкому використанні комп’ютерних технологій і телекомунікацій. її наслідком є принципова зміна змісту як індивідуального, так і сукупного трудового процесу. Змінюється також характер організації робочого місця, контролю і керування, процесів передачі і використання продуктів діяльності і т. ін. Як наслідок, трудова діяльність поступово переміщується зі спеціально створених підприємств (заводів, офісів) в індивідуальні помешкання працівників.
Особливий характер техніко-виробничої організації праці в новому суспільстві. Праця в цих умовах організовується особливим способом, створюються мережі (net-works), які є спеціальною формою кооперації праці, використання сировини, засобів виробництва і результатів діяльності.
За нових умов провідною продуктивною силою стають робітники розумової праці («brainworkers»), робітники знань («knowledge workers»). Працівників нового типу, зокрема, відрізняють винахідливість, наявність спеціальності, професійного знання; вони володіють майстерністю та інформацією, високоосвічені, мають схильність до творчої праці. Крім застарілих «синіх комірців» та «білих комірців з’явилась нова категорія працівників, так звані «золоті комірці», за здатність реалізовувати свої здібності до складної інтелектуальної праці у системі виробничих відносин із застосуванням ініціативи та творчості. В новому домінуючому класі головним критерієм є вже не власність, а знання і рівень освіти.
Вищий менеджмент і інвестори все більшою мірою розділяють частину своєї влади з творцями інтелектуальної власності, чиї знання й ідеї є двигуном високотехнологічного інформаційного суспільства. Отже, не дивно, що в деяких галузях права на інтелектуальну власність стають навіть важливішими за фінанси.
72. Труд. відносини, зайнятість, безробіття.
Трудові відносини – це багатоаспектна система відносин між працівниками та роботодавцями, підприємствами, державою та працездатним населенням, громадськими організаціями і підприємцями, що виникають у процесі трудової діяльності. Об’єктом трудових відносин є праця. Кількість праці визначається тривалістю і вимірюється часом.
Однією з мір праці є робочий день (кількість годин на добу, протягом яких працівник працює на виробництві) – найбільш загальна міра робочого часу і праці. Тривалість робочого дня визначається такими факторами: 1) суспільні потреби і необхідність їх задоволення; 2) продуктивність праці; 3) значення для суспільства вільного часу. В Україні роб. день – 8 годин.
Зарплата - ціна за використання праці. Вона як економічна категорія розвинутих товарно ринкових відносин виражає вартість товару "робоча сила" і оплату праці за її витрати і результати, що визнані ринком. Форми зарплати: 1) почасова - ціна робочої години 2) відрядна - перетворена форма погодинної, в основі лежить ціна години праці і таким чином визначаеться розцінка за одиницю продукції, тобто: ціна години*кількість вироблених товарів/норму виробітку(нормовану кількість товарів). Виділяють номінальну (кількість грошей, яку працівник одержує за виконану роботу) і реальну (кількість благ, товарів та послуг, яку працівник може придбати за свою з.п.) заробітню плату. Реальна з.п. залежить від номінальної, рівня податків, рівня цін на товари і послуги.
Зайнятість - суспільно-корисна діяльність; економічна зайнятість - зайнятість, що приносить дохід. Повна зайнятість – це надання суспільством можливості працювати працездатному населенню у повній мірі. Якщо економіка має недостатню кількість робочих місць та недостатню кількість роботи взагалі то формується неповна зайнятість. Вона виникає також, якщо трудова діяльність здійснюється у продовж неповного робочого дня. Зайнятість буває: повна і неповна, постійна і тимчасова, вимушена і добровільна, ефективна та неефективна, + нестандартна, нелегальна та ін.
Безробіття - це соціально-економічне явище, пов’язане з перевищенням пропозиції робочої сили над попитом на неї, стан незайнятості частини економічно активного населення. Безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку, активно шукають роботу (зареєстровані на ринку праці) і готові почати працювати в будь-який момент. За концепцією МОП працездатними вважаються особи віком 15-70 років. Безробіття буває: вимушене і добровільне, фрикційне (ознаки - добровільність і короткостроковість), структурне (зміни в економіці), технологічне, конверсійне (скороченням чисельності армії), циклічне, сезонне, регіональне, інституціональне (очікування), відкрите, приховане, тривале, застійне, природне. Безробіття має як позитивні, так і негативні соціально-економічні наслідки, хоча останні переважають. Закон Оукена: фактичний рівень безробіття +1% зменшує обсяг фактичного ВНП порівняно з потенційним ВНП на 2,5%.
73. Дискримінація праці.
Дискримінація праці явище досить поширене. Її можуть зазнавати як окремі працівники, так і їх окремі групи. Вона означає інше і менш сприятливе ставлення до людей, знищення або порушення рівності можливостей в певній області праці і занять через притаманні їм характеристики, що не стосуються їхніх заслуг або вимог до даної роботи (раса, колір шкіри, релігія, стать та ін.). У 1958 р. на сесії Генеральної Конференції МОП була прийнята Конвенція про дискримінацію в області праці і занять.
Виокремлюють такі види дискримінації праці:
1) дискримінація за рівнем зарплати - працівники, які мають однакову кваліфікацію чи стаж, що одержують різну зарплату за виконання тієї ж самої роботи в тій самій галузі чи навіть організації (напр. жінки у порівнянні з чоловіками, негри у порівнянні з білими);
2) дискримінація при наймі на роботу, звільненні з роботи (особи, звільнені з місць позбавлення волі, інваліди, некваліфікована молодь, причини, пов’язані з віком працівника, расовою й етнічною приналежністю);
3) дискримінація при просуванні по службі тих, хто вже працює в організації. Таким особам складніше зробити кар’єру, їх неохоче підвищують і призначають на відповідальні посади (її зазнають жінки, іммігранти, представники національних меншин);
4) професійна дискримінація, що проявляється в стійкому розподілі професій і посад між різними групами працівників (напр. традиційні чоловічі та жіночі професії, розподіл професій між місцевими і приїжджими працівниками);
5) дискримінація в освіті та професійній підготовці (формальне обмеження доступу людини до освіти з причин іноземного громадянства, незнання державної мови тощо).
Названі види трудової дискримінації тісно пов’язані між собою і посилюють один одного.
До інших форм (видів) дискримінації відноситься вік, обмежена працездатність (інвалідність), захворювання ВІЛ/СНІДом і сексуальна орієнтація. Найновітнішими формами дискримінації, характерними скоріше для розвинутих країн, є дискримінація за генетичною ознакою (схильність до захворювань) і за способом життя (паління).
Дискримінація окремих осіб і певних груп людей зменшує рівень їхніх доходів та можливості інвестицій у людський капітал.
74. Нерівність в доходах та проблема бідності.
Нерівність в доходах являє собою різницю в рівні доходів різних верств і груп населення, зумовлену багатьма чинниками. Її спричинюють розбіжності в рівні заробітної плати; неоднакові розмірами власності і, як наслідок, різна величина доходів від неї; неоднакова соціальна допомога від держави та різні пільги; наявність підприємницького хисту або особливих, унікальних здібностей; соціальний статусом (особа, яка зайнята або незайнята трудовою діяльністю, молодь, що навчається, найманий працівник, власник майна, пенсіонер тощо) та інші чинники. Різниця в заробітній платі, у свою чергу, спричинена природними здібностями людини, освітою, професією, спеціальністю, кваліфікацією, досвідом, галузевими відмінностями, умовами праці тощо.
Показниками диференціації населення за доходами (витратами) є коефіцієнт Джині (коефіцієнт концентрації доходів або витрат), коефіцієнт децильної (квінтильної) диференціації та коефіцієнт фондів. У графічному вигляді нерівність розподілу доходів населення ілюструє крива Лоренца, яка відображає співвідношення часток усіх доходів та часток усіх їх отримувачів. За умови абсолютно рівного розподілу доходів 10% населення одержувало б 10% доходів, 50% - половину і т.д., але це не відповідає дійсності.
Однією з найважливіших характеристик рівня життя населення є бідність. Бідність як явище притаманна всім економічним системам й існувала за будь-яких часів. На сьогодні проблема бідності набула глобального характеру. При цьому, звичайно, проблема бідності в різних країнах і різних регіонах світу має свої особливості.
Бідність зазвичай визначається як рівень доходів, який не дає змоги забезпечити нормальні умови життя людей; як нестача коштів для задоволення елементарних потреб або як неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання, що визначається на основі фізіологічних, культурних та соціальних нормативів. При цьому вона пов’язується з умовами життя і рівнем задоволення потреб, які є нижчими визначених суспільством тобто за мінімальні, або за стандартні.
Розрізняють такі форми бідності, як об’єктивна та суб’єктивна; абсолютна та відносна.
Масштаби бідності – загальна кількість населення (домогосподарств, сімей), визнаного бідним згідно з прийнятими критеріями.
Рівень бідності – частка населення (домогосподарств, сімей), яке визнається бідним згідно з прийнятими критеріями, у загальній кількості населення (домогосподарств, сімей).
Реальною основою подолання бідності може бути лише стійке економічне зростання.
75. Соціалізація економіки
Соціалізація у загальному розумінні цього поняття є процесом поглиблення суспільного характеру життєдіяльності людини посилення щільності зв’язку між людиною та суспільством.
Соціалізація економіки, виступаючи органічною ланкою загального процесу соціалізації, знаходить свій прояв в усуспільненні процесів виробництва, розподілу обміну та споживання. У цьому розумінні суспільна праця, як суттєва складова соціалізованої економіки, це діяльність, яка: задана цілями розвитку суспільства і визнана суспільством безпосередньо; базується на суспільних ресурсах; усуспільнена в процесі поглиблення суспільного поділу праці, її типів та форм; задовольняє своїми результатами суспільні потреби.
Суть її в контексті глобалізації – жити і використовувати ресурси так, щоб не нашкодити майбутнім поколінням.
Соціалізація економіки проявляється у таких напрямах: 1) розвиток інтелектуальних можливостей та інтелектуального капіталу працівників відповідно до нових потреб та вимог суспільного виробництва; 2) якісна трансформація системи інститутів, які забезпечують взаємозв’язок основних суб’єктів господарювання в усіх сферах економічного життя і, відповідно, зміна місця та ролі працівника у системі прийняття рішень через інститути соціального партнерства, соціальної відповідальності, соціальної конкуренції; 3) соціальна орієнтація економічних основ та матеріальних стандартів існування працівника, що виражається у збільшенні частки сукупного працівника у національному доході, отже, змінах у розподілі, організації оплати праці, обсязі фонду споживання; 4) соціальна орієнтація ринкового законодавства; 5) поява та розвиток середнього класу, його структури, якості, ваги в економічному та політичному середовищі, у системі відносин власності.
В основі соціалізації економіки лежить є потреба населення у соціальній справедливості, соціальній підтримці та соціальному захисті.
Значення соціальних факторів економічного зростання невпинно зростає, особливо у процесі становлення постіндустріального, постекономічного суспільства.
76. Міжнародна міграція людського ресурсу.
Важливою частиною процесу інтернаціоналізації міжнародного господарського життя стала міжнародна міграція населення. Міжнародна міграція людського ресурсу — це постійне або тимчасове переміщення працездатного населення з одних країн до інших, що викликається як економічними, так і неекономічними причинами.
У сучасних умовах міграція людського ресурсу набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Сучасна кількість мігрантів у світі оцінюється у бл. 140 млн людей, тобто 2 % світового населення.
Міжнародна міграція має два боки, які не існують окремо один від одного, а є аспектами єдиного міграційного процесу. Це — еміграція (виїзд працездатного населення з території країни за її) та імміграція (в’їзд працездатного населення на територію країни з-за її меж.). Міграційні тенденції найбільш ясно характеризує міграційне сальдо (різниця між імміграцією до країни та еміграцією за її межі). Повернення емігрантів на батьківщину на постійне проживання назив. рееміграцією.
Причини та фактори міжнародної міграції можна поділити на економічні (пов’язані з відмінностями, що існують між країнами щодо рівнів життя, заробітної платні, можливості знайти роботу) та неекономічні (пов’язані з такими подіями, як стихійні лиха, війни, примусове висилання людей).
Міжнародна міграція буває: (за часовою ознакою) остаточна й тимчасова, сезонна й маятникова; (за юридично-обліковою ознакою) легальна та нелегальна; (за характером прийняття рішення) добровільна й примусова; (за соціальною належністю мігрантів) робітників та спеціалістів.
У загальносвітовому масштабі міжнародна міграція робочої сили зумовлює оптимізацію розміщення продуктивних сил. Крім того, вона впливає на обсяг ВВП. Для країни в’їзду вона, як і правило, означає можливість збільшення сукупного продукту.
У сучасному світі міграційні процеси дедалі активніше виявляють себе у сфері наукомісткого виробництва. Для країн-імпортерів вони несуть переважно позитивні наслідки, в той час як для країн-експортерів людського ресурсу вони можуть нести такі негативні наслідки, як «відплив умів», втрата кваліфікованих та обдарованих кадрів.
Напрямки міграційних потоків у світі є порівняно стійкими, але досить часто пересікаються.
Тема 5
77. Економічні блага.
У найбільш загальному розумінні благами є ті предмети, які здатні задовольняти потреби людини. Вони поділяються на економічні та неекономічні.
Економічні блага – здебільшого створені людською працею кількісно обмежені засоби задоволення людських потреб.
Обмеженість економічних благ – недостатня їх кількість для задоволення зростаючих потреб людини і суспільства. Наслідком обмеженості наявної кількості економічних благ є те, що вони виступають об’єктом присвоєння (розподілу); об’єктом обміну; об’єктом виробництва.
За хар-ром використання виокремлюють:
― Споживчі блага – кінцеві блага, прямі блага – товари та послуги, призначені для безпосереднього задоволення людських потреб.
― Виробничі блага – композитні блага (ресурси) або непрямі блага – товари і послуги, призначені для виробництва споживчих благ.
Слід зазначити, що існують випадки коли окремі економічні блага мають ознаки і кінцевих і композитних благ (електроенергія, паливо тощо).
Залежно від суб’єктів, які споживають економічні блага, останні бувають індивідуального, групового та державного споживання.
Вона поділяються на:
― Приватні (можуть бути поділеними між індивідами, при цьому існує можливість відлучити будь-яку особу від їх споживання за допомогою таких інструментів, як ціна)
― Суспільні (не можуть бути поділеними між індивідами та від споживання яких практично неможливо або небажано відлучити жодного з індивідів, напр. повітря, водний простір, система оборони країни та ін.)
Блага: матеріальні (товари і послуги сфери матеріального виробництва) і нематеріальні (створювані у сфері нематеріального виробництва), довгострокові (багаторазового використання) та короткострокові (1-раз. використання), теперішні та майбутні, взаємозамінювані (субститути, напр. чай, кава) і взаємодоповнюючі (комплементарні, напр. авто, бензин).
Економічне благо, призначене для обміну або купівлі-продажу набуває товарної форми, тобто стає товаром.
78. Товар та його характеристика.
Економічне благо, призначене для обміну або купівлі-продажу набуває товарної форми, тобто стає товаром.
Умови перетворення блага на товар: 1) суспільний поділ праці; 2) економічна відокремленість (відособленість) виробників.
Властивості (характеристики) товару вивчали багато вчених, серед яких і Аристотель, і А. Сміт, і К. Маркс та ін. До них відносять:
― корисність (споживна вартість) – здатність товару задовольняти ті чи інші потреби;
― відносна рідкість – товар є обмеженим, тобто рідкісним (вираження закону зростаючих потреб та закону обмеженості виробничих ресурсів);
― вартість – категорія спеціалізованого виробництва та відносин обміну;
― мінова вартість – форма прояву вартості; кількісне співвідношення, пропорція, в якій один товар обмінюється на інший.
― цінність товару залежить від суб’єктивного усвідомлення функціональних властивостей предмету у забезпеченні потреб, тобто від корисності товару.
Наявність у товарі цих основних властивостей є свідченням існування суперечностей у товарі. Наприклад, корисність певного виробленого продукту залежить від суб’єктивних уподобань та потреб кожної окремої людини.
Додаткову корисність отриману від споживання додаткової одиниці товару називають граничною корисністю. Закон спадної граничної корисності говорить нам про те, що з певного моменту корисність від споживання додаткової одиниці товару зменшується.
Згідно з теорією трудової вартості (А.Сміт, Д.Рікардо, К.Маркс), вартість – це праця, втілена в товарі. Величина вартості товару визначається і вимірюється суспільно необхідним робочим часом.
Суб’єктивно-психологічна теорія вартості (К.Менгер, Е.Бем-Баверк, В.Парето) заснована на тому принципі, що цінність речі вимірюється величиною граничної корисності цієї речі.
Неокласична теорія (А.Маршалл, П.Самуельсон), розрізняє 2 види вартості: ринкову та нормальну. Ринковою є вартість, яка формується в короткі проміжки часу, на неї впливають витрати виробництва і корисність товарів. Нормальна (або природна за Смітом) вартість товару – це та його вартість, яку економічні сили створюють в кінцевому результаті. У неокласичній школі сучасне розуміння терміну вартість пов’язане з так званою вартістю втрачених можливостей (вартість товару чи ресурсу, від яких відмовились).
79. Гроші.
Гроші – це особливий товар – загальний еквівалент, тобто такий товар, який має властивість загальної обмінюваності. Функції грошей: 1. Міра вартості товару: а) засіб вираження вартості; б) засіб уособлення одиниці вартості (масштаб цін); 2 Засіб обігу: а) купівельний засіб; б) засіб платежу; 3. Засіб збереження вартості чи засіб нагромадження.
Виникнення грошей відбувалось шляхом поступового, стихійного виділення із загальної маси товарів такого, який починав відігравати роль головного предмета обміну. При цьому у того товару, який стає грішми, з’являється окрім основної споживної вартості як предмету побуту та споживання ще і додаткова споживна вартість — бути загальним еквівалентом. Типи грошей: продуктові металеві (зливки, монети) продуктові + металеві = повноцінні гроші (витрати на їх виготовлення рівні номінальному знаку вартості, який на них позначений) неповноцінні (неповновагові монети неповноцінні монети) паперові (являють собою лише знаки вартості, що примусово випускаються в обіг при появі дефіциту державного бюджету, та є обов’язковими для приймання на території певної країни) кредитні гроші - боргові зобов’язання суб’єктів економіки (вексель - комерційне боргове зобов’язання, яке передбачає сплату певної суми грошей певною особою у визначений строк, банкнота — боргове зобов’язання (вексель) банку) електронні гроші. Монети з недорогоцінних металів, паперові та всі види кредитних грошей можна віднести до неповноцінних (витрати на їх виготовлення є значно меншими ніж той номінальний знак вартості, який на них позначений).
Різні функціональні форми грошей поєднуються у певні агрегати. Грошовий агрегат — це встановлене законодавством відповідно до принципу ліквідності специфічне угрупування грошових форм. Під ліквідністю розуміється можливість використання певного об’єкту в ролі засобу обігу. Грошовий агрегат М0 – готівка чи гроші поза, має найб. ліквідність; грош агр М1 – грошова маса у вузькому розумінні (готівкові гроші (агрегат М0) + трансакційні депозити), грош агр. М2 – грошова маса у широкому розумінні (М1 + строкові депозити), грош агр. М3 (М2 + гроші на рахунках відкритих для ведення банками довірчих операцій), агрегат L – (М3 + казначейські векселі та деякі інші грошові активи).
Процес руху грошей, що обслуговує реалізацію суспільного продукту, називається грошовим обігом. Закон грошового обігу: кількість грошей, які знаходяться у обігу, визначається сумою цін всіх товарів, що підлягають реалізації, поділеною на швидкість обігу грошової одиниці.
Інфляція — це процес зменшення купівельної спроможності грошової одиниці, який стає результатом загального зростання цін (буває відкрита, придушена).
80. Грошовий вимір вартості товару.
Гроші виступають категорією товарного господарства й історія їхньої появи нерозривно пов’язана з товарообміном. На ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли суспільний поділ праці тільки започатковувався, відбувався безпосередній обмін товару на товар. Такий обмін виражається формулою: х товару А = у товару Б. У процесі обміну товари відіграють неоднакову роль. Відповідно до цього, розрізняють форми вартості, в яких перебувають товари А і Б. Товар, який виражає свою вартість в іншому, перебуває у відносній формі вартості (А). Товар же, який слугує засобом для вираження вартості іншого, перебуває в еквівалентній формі (Б). Ця форма вартості отримала назву простої, одиничної чи випадкової, де одному товару, що знаходиться у відносній формі вартості, відповідає тільки один інший товар, що перебуває у еквівалентній формі вартості.
Розвиток суспільного поділу праці сприяв подальшим змінам у товарних відносинах. Відбувся перехід від випадкового, епізодичного обміну до регулярного. Він знаменував також перехід від простої, одиничної чи випадкової форми вартості до повної або розгорнутої. Її формулу можна виразити так: х товару А = у товару В = z товару С = ... Повна, або розгорнута, форма вартості — це така форма, при якій одному товару, що перебуває у відносній формі вартості, відповідає безліч інших товарів, що знаходяться у еквівалентній формі вартості.
В умовах подальшого поглиблення суспільного поділу праці відбувається поступове стихійне виділення із загальної маси товарів таких, які починають відігравати роль головних предметів обміну. Сама поява такого товару, який виконував функції загального еквівалента усіх інших товарів є закономірною. Вона свідчить про перехід від повної чи розгорнутої форми вартості до загальної чи грошової (це така форма, при якій безлічі товарів, які перебувають у відносній формі вартості, відповідає один товар, що знаходиться у еквівалентній формі, внаслідок чого цей товар перетворюється на загальний еквівалент та набуває властивості загальної обмінюваності). Формулу загальної чи грошової форми вартості: х товару А; у товару В; z товару С...= w товару D.
Отже, замість численних еквівалентів з’являється один, на який усі товаровиробники обмінюють свої товари, а вже його обмінюють на потрібні їм продукти чи послуги. Саме через це обмін перетворився на постійну життєву потребу. З моменту, коли певний товар почав виконувати роль загального еквівалента, виникають і починають розвиватися грошові відносини. Вони доповнюють складну систему товарних відносин, які встановлюються між товаровиробниками. Гроші являють собою один з найважливіших винаходів людства за всю його тривалу історію існування.
81. Сутність і функції ринку.
Поява грошей та грошового виміру вартості товару істотно змінила характер не тільки відносин обміну, а й економічних відносин взагалі. На зміну бартерному обміну прийшов обмін за допомогою грошей. Відбулася модифікація загальної формули обміну Т — Т Т — Г — Т або навіть Т — Г + Г — Т. І саме цей процес є найголовнішим у правильному розумінні такої економічної категорії як ринок.
Складність самого цього економічного явища зумовлює велику кількість визначень, які звертають увагу на ті чи інші сторони відповідного явища. Ринок можна розглядати як інститут або механізм, який зводить покупців (представників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів та послуг або ж як обмін, який здійснюється за законами товарного виробництва і обігу та ін.
Краще розуміння сутності ринку дають функції, які він виконує. До головних функцій ринку відносяться: – Відтворювальна – полягає у тому, що оскільки ринок займає опосередковане положення між виробництвом і споживанням, то без його функціонування неможливе нормальне відновлення не тільки окремих матеріальних об’єктів, а й самого суспільства. – Регулююча (розподільча) – зміна цін сигналізує про порушення існуючих раніше пропорцій у виробництві різних благ, а отже, про необхідність перерозподілу ресурсів між різними галузями. А це регулює співвідношення між кількістю різних товарів, що виробляються у суспільстві.
- Контрольна – механізм ринку дає можливість споживачам контролювати виробництво, купуючи лише те, що вони вважають за потрібне.
- Стимулююча – ринком заохочуються ті виробники, які найбільш раціонально використовують фактори виробництва, застосовуючи найновіші досягнення науки та техніки, що веде до підвищення ефективності виробництва та до відповідного зростання їхніх доходів.
- Інтегруюча – ринок «зшиває» чи об’єднує розрізнених виробників та споживачів в єдине ціле, в економіку через систему товарно-грошових зв’язків.
Головні умови, без яких формування ринку є неможливим: 1) наявність та поглиблення суспільного поділу праці; 2) розвиток приватної власності, який веде до економічного відокремлення товаровиробників, отримання ними економічної та юридичної незалежності, можливості вступати у рівноправні відносини з приводу купівлі-продажу товарів; 3) наявність грошей. Якщо подібних умов не створено, то говорити про появу ринку не можна.
82. Суб’єкти і об’єкти ринкових відносин
Ринкові відносини – відносини між учасниками ринку з приводу купівлі та продажу товарів та послуг.Якщо перейти до характеристики суб’єктів ринкових відносин, то відразу помітно, що на ринку взаємодіють між собою лише два суб’єкти — покупці та продавці. Покупці — це ті суб’єкти ринкових відносин, які мають гроші і збираються за них придбати необхідний їм товар. Продавці — це ті суб’єкти ринкових відносин, які мають певний товар і збираються за нього отримати необхідні їм гроші. При цьому поза сферою ринкових відносин кожен з цих суб’єктів може виконувати й інші економічні ролі — бути виробником, постачальником, посередником, споживачем і т.д.
Якщо порівнювати ринок і ринкову економіку, по поняття рикова економіка значно ширше. Справа у тому, що ринок являє собою лише частину відносин обміну. В той же час поняття «ринкової економіки» як певного різновиду економіки взагалі охоплює не тільки відносини обміну, а й відносини з приводу виробництва, розподілу та споживання.
Головними суб’єктами ринкової економіки є домогосподарства та підприємства. Крім того, ще одним суб’єктом економіки є держава, проте у випадку характеристики ринкової економіки роль держави є незначною, а тому при вивченні цього типу економіки її (державу) іноді взагалі не розглядають.
Домогосподарства — це той суб’єкт економіки, який являє собою сім’ю, що складається з однієї чи кількох осіб, яка самостійно веде свою діяльність. В межах економіки домогосподарство виступає основним постачальником всіх економічних ресурсів, в обмін на які воно саме отримує гроші, що витрачаються на придбання благ.
Підприємство — це другий суб’єкт економіки, який являє собою виробника товарів. В межах економіки підприємство виступає основним постачальником тих товарів, які задовольняють потреби домогосподарств. В обмін на ці товари підприємство отримує від домогосподарств гроші, що витрачаються на придбання тих економічних ресурсів, які дають можливість здійснювати процес виробництва товарів.
Держава — це той суб’єкт економіки, який являє собою політичну організацію, що наділена правом примусу по відношенню до всіх інших суб’єктів економіки. В межах економіки держава виступає: 1) збирачем податків з домогосподарств та підприємств, 2) монопольним виробником та постачальником суспільних благ, які задовольняють потреби всіх суб’єктів економіки; 3) покупцем тих економічних ресурсів, які дають можливість здійснювати процес виробництва суспільних благ; 4) суб’єктом, який може надавати підприємствам чи домогосподарствам певні дотації чи допомоги за наявності певних умов.
Основними об’єктами ринкових відносин є всі види товарів, що постачаються на ринок. До них відносяться: 1) споживчі товари; 2) засоби праці; 3) робоча сила або праця; 4) земля та інші природні ресурси; 5) нерухомість: виробничі будівлі та житло; 6) грошово-кредитні ресурси.
83. Попит і пропозиція
Функціонування ринку забезпечується завдяки ринковому механізму.
Ринковий механізм – взаємодія ринкових елементів: ціни, попиту, пропозиції, конкуренції, кон’юнктури, що надає певної спрямованості економічній поведінці суспільства і узгоджує приватні і суспільні інтереси.
Попит – форма вираження потреби, платоспроможна потреба. Попит включає 2 моменти: потреби(бажання придбати товар або послугу) та грошові засоби, які має суспільство для придбання даних товарів та послуг. Тому, як правило він виражається в грошовій формі.
Пропозиція – сукупність товарів та послуг, які є або в любий момент можуть бути доступні на ринку. Включає 2 моменти: готовність виробників чи продавців виробляти і продавати той чи інший товар або послугу, та умови, на яких виробник(продавець) згоден продати їх.
Закономірності руху товарів залежать від закономірностей поведінки покупців(законів попиту) та продавців(законів пропозиції).
Закон попиту регулює величину попиту залежно від величини ринкової ціни. Його сутність полягає в тому, що зростання ціни за інших незмінних умов призводить до зменшення обсягу попиту і навпаки.
Закон пропозиції визначає, що чим вища ціна товару за інших незмінних умов, тим більше стимулюється виробництво і продаж саме цього товару. Це закон, що регулює пропозицію товарів залежно від рівня їх ринкових цін.
Ціна – грошова сума, яку сплачують(одержують) за конкретний товар чи послугу.
Види цін: Ціна попиту(D), ціна пропозиції(S), ціна рівноваги.
Ціна попиту – гранично максимальна ціна, яку покупці згодні платити за товар.
Ціна пропозиції – гранично мінімальна ціна, за яку продавець згоден продати свій товар.
Взаємодія конкурентних сил призводить до синхронізації цін попиту і цін пропозиції, що обумовлює рівновагу обсягів попиту і обсягів пропозиції.
Ринкова рівновага – ситуація, за якої наміри покупців і продавців повністю збігаються та що за певної ціни ціни товару обсяг пропозиції = обсягу попиту.
Ціна рівноваги – це ціна, яка встановлюється при врівноваженості попиту і пропозиції.
84. Ринкове ціноутворення
Сучасна ринкова економіка об’єктивно вимагає впровадження вільних цін, тобто цін, які встановлюються не державою, а виникають об’єктивно на ринку внаслідок конкурентної боротьби, враховуючи справжню вартість товару, співвідношення попиту і пропозиції на нього. Оскільки ціна за умов конкурентного ринку визначається рівновагою попиту і пропозиції, окремий продавець не може впливати на ціноутворення на ринку і пропонує свій товар за ціною, яку його змушує встановлювати ринок.
Якщо товару на ринку не вистачає, то ціни на нього починають зростати, а коли на ринку існує надлишок певного виду товару ціни починають падати. Але це не завжди так. Кожна конкретна ситуація залежить від багатьох обставин, що виникають на ринку. Важливе значення при цьому мають такі фактори:
1. Кількість покупців і продавців, які діють на ринку. Чим більше покупців і продавців, тим складніше будь-кому з них впливати на ціноутворення на ринку.
2. Незалежність учасників ринку. Якщо два чи більше покупці або продавці об’єднуються для здійснення спільної господарської діяльності, то разом вони впливають чи можуть вплинути на ринкове ціноутворення.
3. Ступінь індивідуалізації продукції. Чим різноманітніший асортимент товарів, тим більше шансів, що на ціну окремих товарів не впливатимуть загальні коливання цін на ринку.
4. Зовнішні обмеження. Рівень цін на будь-якому ринку може встановлюватися не тільки під впливом ринкового попиту та пропозиції, а й під впливом інших факторів, зокрема втручання держави в ціноутворення на ринку.
Держава не може зовсім усунутися від ціноутворення на ринку. Вона має забезпечувати стабільність цінової рівноваги на ринку та встановлювати певні правила цінової поведінки для його учасників. У будь-якій цивілізованій ринковій економіці діють приблизно ті самі закони та правила щодо ціноутворення. Серед них можна виділити такі:
• між виробниками і продавцями не повинно бути жодної угоди щодо встановлення фіксованих цін. Має зберігатися внутрішньогалузева конкурентна боротьба;
• виробник не має права вимагати від посередників, які реалізують товар, продавати його за певною роздрібною ціною;
• продавець зобов’язаний пропонувати свій товар покупцям на однакових умовах щодо рівня цін, крім випадків, коли продавець має більші витрати (віддаленість місць реалізації вимагає більших транспортних затрат) або товари різняться якістю (вироблено новий товар, якіснішій за його попередні аналоги);
• продавець не повинен пропонувати товар за ціною, нижчою, ніж його собівартість, якщо це призводить чи може призвести до усунення конкурентів з ринку;
• підприємства в умовах конкурентної боротьби мають право підвищувати ціни до будь-якого рівня, вийнятком є запровадження державного регулювання цін на їх товари.
85. Конкуренція, монополія, олігополія
Конкуренція – економічна боротьба, суперництво між відособленими виробниками продукції, послуг за задоволення своїх інтересів пов’язаних з продажем цієї продукції, виконанням робіт, наданням послуг одним і тим самим споживачам.
Функції: -стимулююча; -розподільна; -регулююча; -сануюча.
Класифікація конкуренції:
За сферою діяльності: -внутрішньогалузева, -міжгалузева, -між виробниками товарів субститутів.
За територіальною ознакою: -внутрішньоринкова, -міжнародноринкова.
За суб’ктами: між продавцем і покупцем, між покупцями, між продавцями, між власниками капіталу і робочої сили, між власниками капіталу, між власниками робочої сили, між монополізованими та немонополізованими виробництвами, між монополіями, всередині монополії. За об’єктами: за ресурси, за ринки збуту, за право першочергового володіння інформацією. За формою: досконала та недосконала. За методами: цінова та нецінова.
В залежності від співвідношення конкуренції і монополії виділяють 4 моделі ринку: -ринок вільної конкуренції, -ринок монополістичної конкуренції, -олігополія, -чиста монополія.
Монополія— це захоплення економічними суб’єктами частини або всього ринкового простору для певного товару і встановлення на ньому свого панування у вигляді монопольної ціни.Це означає, що підприємець виробляє і продає один або кілька товарів, що не мають схожих субститутів і які не виробляє і не продає ніхто інший, а тому споживачам не залишається можливості вибору.
Кзасифікація: за місцем у торгових угодах:
Монополія (об’єднання підприємств, що продає певні товари багатьом покупцям) та монопсонія (об’єднання, яке скуповує товари у всіх продавців).
За масштабами охоплення ринку певного товару: чистими й абсолютними
За характером і причинами виникнення: природні, легальні та штучні.
Олігополія — це тип ринкової структури з недосконалою конкуренцією, за якої обмежена кількість підприємств (до 10) монополізують виробництво основної маси товарів.
Найпростішою олігополією є дуополія — функціонування на ринку тільки двох виробників певного товару,між якими відсутні будь-які угоди про ціни, ринки збуту і квоти.
Загалом конкуренція відображає прагнення до свободи і економічної незалежності з одночасним намагання конкурентів уберегтися від негараздів конкурентної боротьби, що породжує тенденцію до об’єднання зусиль і ресурсів (капіталу), економічної солідарності. Тобто намагання перемогти у конкурентній боротьбі призводить до встановлення панування на ринку, захоплення влади, утворення монополій. Це свідчить, що конкуренція і монополія є двома сторонами ринкової взаємодії.
86. Ринок і Держава
Конкурентний ринок не можливо уявити без державного втручання і в той же час саме ринок ринок допомагає державі працювати ефективно. У сучасних умовах особливо важливим є процес взаємодії держави і ринку через модель “змішаної економіки”. Під змішаною економікою розуміють поєднання конкурентних приватних підприємств з елементами централізованого державного регулювання. Економічний механізм такої взаємодії ґрунтується на розподілі ресурсів за допомогою ринкового механізму ціноутворення, а держава формує сукупний рівень виробництва через бюджетну, податкову, фіскальну та грошово-кредитну політики, перерозподіляючи доходи з метою задоволення суспільних потреб. Враховуючи певні провали та недосконалість сучасного ринку через зростання масштабів і прискорення швидкості кругообігу капіталу, необхідність формування пропорцій в структурі економіки, держава має забезпечувати постійне узгодження основних економічних потоків. Розвиток та вдосконалення ринкових відносин потребує державної гарантії приватного привласнення новоствореного прибутку, законодавчого регулювання вільного руху капіталів, робочої сили, товарів і послуг як в межах країни, так і за кордоном. Держава, як організаційно-політична форма функціонування суспільства повинна бути головним чинником ринкового прогресу і стабільності суспільства.
Державне регулювання економіки реалізується завдяки таким засобам:
1. Розширення сфери функціонування державної власності. Створення державою та державна підтримка при створенні капіталомістких та малоприбуткових організацій, але які є необхідними для суспільства.
2. Привласнення і перерозподіл державою значної частини національного доходу (НД), що відбувається за рахунок:
— системи податків;
— державних закупівель та державних замовлень;
— державних кредитів та субсидій окремим галузям.
3. Державне регулювання економіки реалізується як система економічних заходів уряду з метою вирішення життєво важливих для ринку проблем:- боротьба з кризовими явищами; -забезпечення високих і стабільних темпів економічного зростання; -здійснення структурних перебудов в економіці відповідно до НТП; -вирішення соціальних проблем;
4. законодавчо-нормативна база; 5. прогнозування та програмування.
Тема 10
87. Сегментація ринку
Сегментація ринку — це систематичний процес поділу розмаїття ринку, виділення його частин або сегментів, що спрямоване на посилення конкурентних переваг підприємств за рахунок реалізації їхніх економічних інтересів. За допомогою сегментації із загальної кількості потенційних споживачів формуються певні групи (ринкові сегменти), кожна з яких пропонує свій специфічний попит на ринку.
Способи сегментації ринку відповідно до споживачів та особливостей якісної структури сформованого ними попиту:
Географічний – Країна, регіон, кількість жителів (густота населення), клімат;
Демографічний – Рівень доходів, вік, стать, освіта, національність, релігія;
Психографічний – Мотиви покупок, престижність, суспільна думка, установки, орієнтація;
Поведінковий – Ціна товару, якість, дизайн, марка, рівень сервісу;
Соціографічний – Суспільний клас, спосіб життя, соціальний статус, культурна орієнтація.
Сегмент ринку — це не тільки сукупність споживачів із високою спільністю потреб чи мотивів, а група осіб, що характеризуються однорідністю ринкової поведінки, це робить сегментацію ринку більш задовільною з погляду управління.
Отже, сегментація ринку — це систематизований процес розподілу потенційного ринку на групи споживачів, що мають схожі потреби, мотивації щодо прийняття рішень про купівлю певного товару чи послуги; рівень доходу та доступ до ринку. У практичній діяльності з сегментації ринку треба мати на увазі, що загрозою реалізації навіть найефективнішої сегментації є постійні зміни ринкового середовища і це потребує особливої уваги до постійного моніторингу змін, що відбуваються, та здійснення необхідних коригуючих дій.
Ведучи мову про сегментацію ринку, слід також звернути увагу і на окремі види внутрішнього ринку або сукупність окремих ринків в межах національної економіки. Серед них, зокрема, при сегментації ринків за економічним призначенням можна виділити наступні ринки: землі та нерухомості; товарів і послуг; капіталу; людського ресурсу та інновацій.
88. Ринок землі та нерухомості.
Оскільки земля є об’єктом власності, то за ринкових умов вона набуває форми товару, тобто купується і продається на земельному ринку. Ринку землі притаманні попит та пропозиція на землю, співвідношення яких формує ринкові ціни та рентні відносини, які виникають у зв’язку з виробництвом і привласненням додаткового продукту на основі використання землі. При продажу земельної ділянки її власник турбується про те, щоб не позбутися рентного доходу і укладає угоду, що забезпечить йому отримання такої суми грошей, яка при вкладі на депозит в банк чи при наданні позики, принесе дохід (річну величину відсотка), що дорівнює земельній ренті. Перед тим як стати власником землі покупець порівнює ренту, яку дає земельна ділянка з відсотком, який він отримає, якщо вкладе гроші в банк. Отже, ціна землі є капіталізованою (перетворюється на грошовий капітал) рентою. Вона прямо пропорційна величині ренти (Р) і обернено пропорційна нормі банківського відсотка (N), тобто : Цз = Р/ N х100%. Наприклад, якщо річний дохід у вигляді ренти становить 120 тис. грн., а банківський відсоток – 15 %, то ціна землі складе:
Цз = 120 000 / 15 х 100 = 800 тис. грн.
Це теоретичне визначення ціна землі, а на практиці її ціна залежить від багатьох чинників, що впливають на попит і пропозицію земельних ділянок. Так, зокрема, зростання ціни на землю обумовлюється зростаючим попитом на неї для сільськогосподарського виробництва, для будівництва приміських котеджів, баз відпочинку та ін. цілей.
Ринок нерухомості формується для торгівлі землею та іншими природними угіддями, а також будь-якими об’єктами, що на ній розташовані та пов’язані з нею (будівлі, споруди тощо). Суб’єктами цього ринку є фізичні та юридичні особи, які можуть купувати об’єкти нерухомості як для особистого (квартира, будинок), так і для виробничого призначення (приміщення для офісу, земля для сільськогосподарського виробництва тощо) та формувати запаси виробничих ресурсів.
89. Ринок товарів і послуг.
Історично виник найпершим, обслуговує масового споживача, є свідченням стабільності та життєздатності економіки. Існує споживчий ринок товарів і послуг, що характеризує взаємозв’язок виробництва і особистого споживання та ринок товарів і послуг виробничого призначення (ринок засобів виробництва), що пов’язаний з забезпеченням безперервності відтворення виробничих процесів. Споживчий ринок функціонує для задоволення фізіологічних і соціальних потреб людей у матеріальних та духовних благах і наданні послуг. Його ємність визначається виробничими можливостями як окремих галузей внутрішнього ринку, так і купівельної спроможності споживачів у придбанні імпортних товарів та отриманні послуг. Розмаїття великої кількості продуктів, що обертаються на споживчому ринку призводить до виникнення більш спеціалізованих ринків (продуктів харчування, одягу, взуття, предметів побутової техніки, ліків, комунальних, транспортних, культурних послуг тощо). Ринок товарів і послуг виробничого призначення хоча і сформувався пізніше, та поступово набув пріоритетного значення. Він складається із ринку засобів праці (машин, обладнання, устаткування, будівельних споруд, виробничих комунікацій тощо) і ринку предметів праці (матеріалів, сировини, паливних ресурсів тощо). Формування сучасного ринку засобів виробництва, його розвиток і вдосконалення надає можливість підвищити технологічний рівень національного виробництва, прискорити науково-технічний прогрес, адаптуватися в конкурентний світовий ринок
90. Ринок капіталу.
Є складовою фінансового ринку і здійснює інвестиції у розвиток виробничої і невиробничої сфер економіки. Ринок капіталу має двояке призначення: як фактор виробництва і як ресурс, що приносить дохід позичальнику.
Ринок капіталу як фактор виробництва пов’язаний з попитом і пропозицією виробничих ресурсів, капітальних благ, що використовуються для продукування нових товарів. Особливістю капітального блага є те, що воно виступає і фактором виробництва і продуктом одночасно. Існує три різновиди капітальних благ: будівлі й споруди, споживче та виробниче устаткування тривалого використання і виробничі запаси. Ринок капіталу як фактор виробництва пов’язаний з капітальними вкладеннями – витратами на будівництво нових, розширення, реконструкцію і технічне переобладнання наявних основних фондів виробничого і не виробничого призначення. Джерелами фінансування капітальних вкладень є кошти державного бюджету, прибуток та амортизаційні фонди державних підприємств і організацій, кредити банків, кошти громадських, кооперативних приватних організацій і підприємств, а також населення.
Ринок капіталу як ресурс, що приносить позичальнику дохід пов’язаний з функціонуванням таких ринків: кредиту, цінних паперів та валюти.
Кредитний ринок є сукупністю відносин між позикодавцями (кредиторами), які надають тимчасово вільні кошти і одержувачами позики (позичальниками) в товарній або грошовій формі, які за користування кредитом сплачують відсоток відповідно до чинних ставок. Розрізняють фінансовий кредит, який надають банки (банківський кредит) чи небанківські установи, а також товарний (комерційний) кредит, який надають господарські партнери та інші види кредиту. Кредитний ринок є формою руху позикового капіталу, що сприяє прискоренню реалізації товарів та одержання прибутку.
Ринок цінних паперів є різновидом кредитних відносин чи відносин позики грошових документів між особою, яка їх випустила та їхнім власником, що передбачають виплату доходу у формі дивідендів чи процентів, а також можливість передавати грошові та інші права, що випливають із цих документів іншим особам. Ринок цінних паперів має дві складові: первинний ринок (емісія цінних паперів, випуск їх в обіг) і вторинний ринок, який займається перепродажем цінних паперів на фондовій біржі. Через це ринок цінних паперів називають ще фондовим ринком
Валютний ринок – є відносинами купівлі–продажу різних національних валют. Функціонування такого ринку зумовлено розвитком зовнішньоекономічних зв’язків між різними країнами і необхідністю взаємних розрахунків. На валютному ринку здійснюються операції зовнішньої торгівлі, інші розрахунки між країнами, міграція капіталів тощо.
91. Ринок людського ресурсу.
Це ринок, що має визначальну роль у формуванні високо конкурентної економіки, обумовленої зростанням ролі інтелектуального капіталу та інноваційної праці у суспільному відтворенні. Ринок людського ресурсу висуває підвищені вимоги не тільки до фізичного, психічного та соціального здоров’я нації, але особливо до інтелектуального та освітньо-кваліфікаційного рівня сукупного працівника. До цього ринку відносять також і інші показники цивілізованості держави, що мають конкурентний попит на ринку: відсутність дискримінації за гендерними, географічними та національними ознаками, прогрес фізичного та соціально-психологічного стану економічно-активного населення, тривалість життя та стан здоров’я населення, що обумовлені економічними, екологічними та іншими чинниками, стан суспільного здоров’я та системи його забезпечення, структура зайнятості населення, в тому числі частка працюючих у невиробничих галузях, науці й науковому обслуговуванню, фінансовій діяльності тощо. Серед факторів, що впливають на відтворення людського ресурсу, слід відзначити:
- обсяг виробництва та доходів населення;
- вплив держави на подолання нерівності доходів та якість життя населення;
- доступність систем освіти й охорони здоров’я;
- обсяг інвестицій у людський ресурс нації.
92. Ринок інновацій.
Це ринок, що пов’язаний з реалізацією інноваційного попиту через інноваційну пропозицію на конкурентних засадах для зростання науково-технологічного рівня виробництва. Ринок інновацій має суб’єкти, об’єкти та рушійні сили розвитку.
Суб’єкти ринку інновацій – це виробники і споживачі інноваційних продуктів, якими є фізичні та юридичні особи сфери виробництва товарів і надання послуг, державні та приватні підприємства, регіональні та місцеві органи управління та регулювання.
Об’єкти ринку інновацій – це предмети творчої праці, новітні технічні засоби, методи, форми організації виробництва, технології, види продукції, інформація, що є об’єктами купівлі-продажу.
Рушійними силами розвитку ринку інновацій є об’єктивні і суб’єктивні чинники, що спонукають суб’єктів ринкових відносин мати постійну зацікавленість у залученні нововведень, оновленні продуктів та послуг, що за своїми споживчими параметрами суттєво перевищують існуючі аналоги і можуть стати фундаментом для подальшої модифікації.
Сучасні товарні ринки все більше наповнюються новими зразками техніки, технологій, видів продукції, які помітно відрізняються вищою якістю, багатофункціональністю, гнучкістю у процесі переобладнання виробництва від своїх аналогів. Ця тенденція швидко поширюється на різні регіони світу, а впровадження інноваційних товарів у сферу виробництва та послуг швидко змінює загальногосподарську кон’юнктуру, структуру економіки, інвестиційну активність у галузях, розвиток НТП, рівні цін і показники кредитної та валютно-фінансової сфер. Співпраця виробників і споживачів інновацій є одним із найважливіших факторів стимулювання інноваційної діяльності на ринку інновацій, де кожен із учасників цієї співпраці вирішує свої інтереси. Вважають, що інновація стає товаром, коли усвідомлена реальна можливість її комерціалізації, проведена її експертиза, визначені сфери її застосування, тобто впроваджена у виробництво, знайдено реального покупця.
93. Міжнародні ринки.
Міжнародні ринки є сукупністю тих ринків, що вийшли за національні межі. Формування міжнародних ринків відбувається вже після становлення ринків національних, які, взаємодіючи між собою, пов’язуються системою міжнародних економічних відносин. В сучасних умовах міжнародні ринки все більше набувають рис цілісності і перетворюються в глобальний ринок. Це обумовлено дією об’єктивних чинників:
- пришвидшеним розвитком науково-технічного прогресу коли жодне підприємство чи галузь не в змозі самостійно використовувати новітні досягнення науки і техніки;
- інтернаціоналізація господарських відносин через міжнародний поділ праці, кооперацію та спеціалізацію підприємств.
Основними механізмами участі підприємства в міжнародних відносинах є надання ліцензій, експорт і прямі іноземні інвестиції. Як правило, перші кроки національні виробники на міжнародній арені починають з експорту чи ліцензування, а потім, з набуттям певного досвіду, розглядають можливість інвестування.
Окрім того, підприємство може покинути межі національного ринку і конкурувати у глобальних масштабах в 3-х випадках:
при бажанні знайти нові ринки збуту;
при необхідності, викликаною конкуренцією, знизити витрати;
за умови використання родовищ корисних копалин, розміщених за кордоном.
В тих галузях, де конкуренція носить дійсно глобальний характер, присутні експорт чи прямі іноземні інвестиції. Однак якщо значні експортні потоки є свідченням глобальної конкуренції в галузі, то цього не можна сказати про прямі іноземні інвестиції, які можуть вказувати на існування розвинутих підприємств, конкурентні позиції яких залежать від їхніх активів і конкретних умов в інших країнах. Галузь за рахунок сучасних підприємств стає глобальною завдяки економічним перевагам, що виникають в результаті ведення скоординованої конкуренції на багатьох національних ринках. Між національною і міжнародною конкуренцією підприємств існують відмінності, що пов’язані перш за все з:
- рівнем розвитку національних підприємств і вартістю факторів виробництва;
- існуючими умовами підприємництва на національних ринках;
- ступенем впливу держави на формування сприятливого підприємницького іміджу;
- різницею в цілях, ресурсах і можливостях здійснювати моніторинг іноземних конкурентів.
94. Становлення глобального ринку.
Джерела становлення глобального ринку мають в своїй основі такі причини: порівняльні переваги; економію на масштабі в сфері виробництва; переваги за рахунок диференціації продукту; надання ринковій інформації і технологіям характеру суспільного блага.
Чинники: НТП та МПП
Порівняльні переваги є класичним фактором глобальної конкуренції коли підприємства мають значні переваги у вартості чи якості факторів виробництва продукту, стають його конкурентними виробниками, а експорт спрямовують в інші країни.
Економія на масштабі в сфері виробництва пов’язана з отриманням потенційних переваг у витратах за рахунок централізації виробництва і глобальної конкуренції, що перевищують розмір національного ринку, а також необхідного розвитку експорту між країнами. Значний обсяг продажу і нагромадження досвіду в галузі технологій, що є виключною власністю виробника, формують витратні переваги у глобальній конкуренції.
Диференціація продукту особливо в галузях з передовими технологіями надає виробникам перевагу в репутації і довірі. Економія на глобальних операціях підприємства може виникнути за рахунок використання патентної технології на ринках різних країн.
Надання ринковій інформації і технологям характеру суспільного блага пов’язано з тим, що технологічні інновації, незалежно від початкових інвестицій, є ресурсом, що може потім багаторазово і безкоштовно використовуватися, а значить стає суспільно доступним. Глобальна конкуренція надає також джерела інформації про технологічні досягнення і сприяє підвищенню технологічної конкурентоспроможності підприємства.
Слід відмітити, що окрім переваг у глобалізації ринку існують і перепони, що можуть заблокувати розвиток міжнародної конкуренції підприємств. Серед них слід відмітити економічні, що підвищують прямі витрати в глобальній конкуренції; управлінські, що пов’язані інтенсивністю обслуговування та технологічними змінами виробленого продукту та інституціональні, що пов’язані з проведенням державної політики захисту вітчизняного виробника та підтримання рівня зайнятості.
Тема 11
95. Суспільне відтворення, його типи та показники.
Відтворення – процес вир-ва, який розглядається не як окремий акт, а як процес, що постійно повторюється.
Відтв-ня – це постійне відновлення та повторення процесу вир-ва.
Відтв-ня буває індивідуальним (або одиничним)–тобто відтвор. на окремих підприємствах і домогосподарствах. Воно є основою, вихідною і необхідною ланкою всього суспільного відтворення.
Процес відтв-ня на рівні нац. ек-ки є суспільним (екон.) відтв-ням. Сусп-не екон. відтв-ня не є простою сумою одиничних процесів відтв-ня на рівні підприємств і домогосп-в. У ньому з*явл. нові якісні елементи, які відсутні на мікрорівні.
Сусп-не екон. відтв-ня основане на органічній єдності всіх частин, що його утворюють (домогосп-в, підпр-ств, галузей, екон. регіонів, кластерів).
Сусп. відтв-ня включ. в себе відтв-ня:
• суспільного продукту та його конкретних форм;
• людського ресурсу як особистісного фактора виробництва та його зайнятості;
• основного і оборотного капіталу суспільства;
• національного багатства;
• споживання;
• економічних відносин.
Основні види екон-го відтв-ня:
Просте − це відновлення процесу сусп. вир-ва з року в рік у незмінних обсягах.
Звужене – характ-ся відтв-ням сусп. вир-ва в обсягах, що є меншими, ніж у попередньому періоді.
Розширене − це відтв-ня сусп. вир-ва в зростаючих обсягах.
Основні показники, що характеризують екон. відтв-ня – це макроекономічні показники − валовий внутрішній продукт і національний дохід. Кожен з них аналізується за абсолютним приростом, темпами зростання відносно попереднього року або темпами зростання відповідно базового року та темпами приросту. Аналіз також охоплює показники ВВП і національного доходу на душу населення та інші показники.
96. Національний дохід
Дохід – це певна кількість грошових коштів, матер-х благ чи послуг, отриманих фізич. особою, підпр-вом чи економікою в цілому за певний проміжок часу. Дохід – це також грошові кошти, що отримають фізич. та юридич. особи за результати госп-ської діяльності, використ. власності чи у формі соц-х виплат, громадянських внесків.
Національний дохід (НД) — це сукупний дохід в економіці, який отримують власники факторів вир-ва: праці, капіталу, землі, підприємницького хисту. Нац. дохід — це чистий внутр. продукт, зменшений на величину податків на бізнес.
Кількісно НД є близьким до чистого внутрішнього продукту (ЧВП). ЧВП – це ВВП, зменшений на величину амортизаційних відрахувань. НД можна отримати, якщо ЧВП зменшити на величину непрямих податків на бізнес (податок на додану вартість, акцизи, мито, ліцензійні платежі та ін.).
НД є дуже важливим показником результатив¬ності суспільного виробництва, національної економіки. Виробництво нац-го доходу на душу населення найбільш оптимально визначає рівень добробуту населення.
Сьогодні загальновизнано, що частину національного доходу створюють також працівники сфери послуг. Отже, вир-во нац-го доходу відб-ся як в галузях матер. вир-ва, так і у сфері послуг.
Розподіл нац-го доходу веде до визначення частки кожного з учасників його виробництва через заробітну плату, прибуток, процент, ренту, дивіденд та ін. Ці доходи наз-ся первинними, або основними. Водночас їх можна назвати факторними, оскільки кожен з них пов’язаний з певним фактором виробниц¬тва.
Перерозподіл нац-го доходу здійсн-ся ч-з механізм ціноутворення, держ. бюджет, податкову систему, внес¬ки до різноманітних фондів та ін. На основі перерозподілу нац-го доходу формуються вторинні доходи.
Використання нац-го доходу здійсн-ся за двома напрямами: на споживання і заощадження (нагромадження). Останнє необхідно для розширення масштабів нац. вир-ва і майбутнього зростання нац. продукту.
На основі показника національного доходу визначають особисті доходи (ОД). ОД – це після податковий дохід. Таким чином: ОД − це одержаний дохід, а НД − це зароблений дохід.
Якщо від суми особистого доходу відняти всі індивідуальні податки, то одержимо так званий дохід в особистому розпорядженні домогосподарств − кінцевий показник системи національного рахівництва.
97. Валовий внутрішній продукт
Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це сукупна вар¬тість кінцевих товарів і послуг, вироблених у поточному періоді на території країни, незалежно від національної належності підприємств. Валовий внутрішній продукт підраховується за так званим територіальним принципом.
Загальні риси, характерні для ВВП:
• є найбільш загальним пок-ком кінцевого результату екон-ної діяльності в нац. економіці;
• характеризує єдність взаємопов’язаних аспектів екон. процесу: вир-во матер-х благ і надання послуг, розподіл доходів, кінцеве використання матер-х благ і послуг;
• охоплює результати екон-ної д-сті всіх госп-ських одиниць: підп-ств, організацій та установ як сфери матер-го вир-ва, так і сфери послуг, особистих підсобних госп-ств населення, окремих осіб, зайнятих бізнесом;
• є вартісним, грошовим показником, вимірює ринкову вартість річного вир-ва;
• має кількісний, часовий вимір.
Існує три методи обчислення ВВП:
1) за виробничим методом: підсумовується додана вартість, створена всіма галузями економіки;
2) за витратами: підсумовуються витрати всіх економічних агентів, які використовують ВВП (домогосп-в, фірм, держави та іноземців, які експортують товари з даної країни);
3) за доходами: підсумовуються всі види факторних доходів (заробітна плата, прибуток, процент, рен¬та), а також амортизаційні відрахування.
Обчислення ВВП ускладнюється інфляцією (зростанням цін), яка властива всім країнам з ринковою економікою. У зв’язку з цим розрізняють поняття номінального і реального ВВП.
Номінальний ВВП − це обсяг вир-ва, обчислений за діючими, фактичними цінами. В умовах інфляції він завищує результати економіки і потребує коригування.
Реальний ВВП − це обсяг вир-ва, вартість якого скоригована на величину річного зростання цін.
Співвідношення між номінальним і реальним ВВП утворює ще один показник − дефлятор ВВП, який визначається за формулою: Дефлятор ВВП = Номінальний ВВП / Реальний ВВП
На основі ВВП розраховується цілий ряд інших макроекономічних показників (напр., валовий нац. дохід, чистий внутрішній продукт).
98. Споживання та заощадження
Автором концепції споживання і заощадження є англійський економіст Дж. Кейнс (кейнсіанський підхід).
Споживання є найважливішим компонентом національного доходу, що становить від 75 до 80 % сукупних видатків. Однією з найважливіших в економічному відтворенні функцій є функція споживання. Вона розкриває взаємозв’язок між величиною видатків на споживання та обсягом використовуваного особистого доходу. Зміни у споживанні, які спричиняються змінами в доході, називають граничною схильністю до споживання (коливається в межах від 0 до 1).
Споживання важливе, тому що воно є головним компонентом сукупних видатків. Те, що не споживається, − заощаджується. У системі розширеного економічного відтворення споживанню належить надзвичайно велика роль.
Заощадження − це частина доходу, що не споживається. Отже, заощадження (З) дорівнюють національному доходу (НД) мінус споживання (С).
Заощадження здійснюють домогосп-ва, підпр-ва, організації та держава. Екон. дослідження показують, що дохід є визначальним компонентом не тільки спожив., а й заощадж. Гранична схильність до заощадж. визначається як частка кожної додаткової гривні доходу, що йде на додаткове заощадж.
Сума видатків з національного доходу на споживання плюс сума використаного національного доходу на заощадження повин¬ні дорівнювати обсягу національного доходу країни.
Заощадж. є вартісним пок-ком інвестицій і нагромадження капіталу. Поняття інвестицій використовують, щоб позначити збільшення запасу матеріальних капітальних благ. Між заощадженнями та інвестиціями існує прямий зв’язок. Його можна розглядати на рівні корпорації і в масштабі сусп. відтв-ня.
Національні заощадження − це та частина національного доходу, яка не використовується на споживання, тому що має бути спрямована на нагромадження капіталу і багатства країни. Це чисте заощадження і чисте нагромадження.
Заощадж., здійснювані за рахунок національного доходу, називаються чистими заощадженнями.
Оптимальною нормою національного заощадж. вважається 20-25%. Між нормою національного заощадж., інвестиціями і темпами економічного зростання існує тісний взаємозв’язок. Тому кожна країна особливу увагу звертає на стимулю¬вання схильності населення, домогосп-в, підпр-в до заощадження.
99. Національне багатство.
Національне багатство — це сукупність матеріальних благ, нагромаджених країною за весь період її існування та залучення до господарського обороту природних ресурсів. Іншими словами, нац. баг-во – це все матер. баг-во сусп-ва.
Сучасна економ. теорія все частіше критикує тезу про матеріальний зміст багатства і висловлюється за його уточнення і доповнення новими елементами. Якщо раніше розвиток країни визначався ступенем нарощування матер.-речових обсягів вир-ва, то на сучасному етапі вирішальне значення мають ефективні якісні перетворення і структурні зрушення в економіці. Тому особливої актуальності в сучасних умовах набувають дослідження формування і розвитку нематеріальних форм багатства, пов’язаних з людиною.
У широкому розумінні національне багатство включає в себе як матеріальне, так і нематеріальне багатство країни.
Нематеріальне багатство суспільства − це ті його елементи, що перш за все визначають якість робочої сили − науково-технічний, освітній, культурний потенціал. Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні і культурні цінності (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення науково-тех-нічної думки, інформаційні ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).
Осн. елем. матеріальної форми національного багатства:
• виробничий капітал (основн. і оборот.);
• основний капітал сфери немат-го вир-ва (школи, лікарні, культ.-освітні і спорт. об’єкти, житл. буд.);
• резерви капітальних благ (законсервовані запаси основн. капіталу);
• майно домашніх гос¬п-в (індивідуальне житло, засоби праці і предмети тривалого використання − автомоб., меблі, побутова техніка тощо);
• запаси і резерви споживчих благ.
До складу національного багатства відносять і природні ресурси країни, які залучені до господарського обороту (земля, надра, вода, ліси, атмосфера, клімат).
Масштаби, структура та якісний рівень національного багатства не залишаються незмінними. У процесі відтворення воно не тільки постійно зростає, а й безперервно оновлюється. Тому для нарощування нац. баг-ва особливого значення набуває раціональне використ. вир-го потенціалу, від якого залежать темпи зростання ВВП і відповідно добробуту нації, фізичний і духовний стан людини.
Нац. баг-во виступає як важливий показник економічної могутності країни та джерело її соціально-економічного прогресу.
100. Доходи населення
Дохід – це певна кількість грошових коштів, матер-х благ чи послуг, отриманих фізич. особою, підпр-вом чи економікою в цілому за певний проміжок часу. Дохід – це також грошові кошти, що отримають фізич. та юридич. особи за результати госп-ської діяльності, використ. власності чи у формі соц-х виплат, громадянських внесків.
Доходи населення є визначальною складовою розподілу нац. доходу. Економічна теорія пояснює розподіл доходів як результат попиту на продуктивні послуги та їх пропонування. Мова йде про ринкову економіку і про працю. Попит на працю як основне джерело доходів населення та пропонування праці впливають на величину доходів у вигляді зар. плати. Крім того, слід пам’ятати, що величина зар. плати залежить і від вартості робочої сили.
В економічній теорії висуваються різні концепції стосовно суперечностей у розподілі доходів. Марксизм пояснює його існуванням експлуатації трудящих, тобто згідно з теорією трудової вартості зар. плата не є відображенням вартості робочої сили; маржиналізм – теорією граничної продуктивності факторів вир-ва; неокласичний напрям – індивідуальними здібностями та грою ринкових сил. Кожна з точок зору характеризує відповідний бік розподілу доходів населення.
Доходи населення чи господарств формуються за рахунок надання послуг робочою силою, індивідуальної трудової діяльності, власності, соц-х трансфертних платежів тощо. Граничною нижньою межею величини доходів населення є прожитковий мінімум. Прожитковий мінімум – це вартісна величина необхідних для підтримання фізіологічної життєдіяльності людини засобів існування.
Якщо індивідуальні доходи нижче цієї межі, то наступає скорочення населення в країні. Крім того, в сусп-ві є частина непрацездатного населення, яке вимагає матеріальної підтримки. Держава здійснює перерозподіл нац-го доходу ч-з систему соц. виплат. Перерозподіл доходів є однією з функцій уряду.
101. Податки
Податки – це частина національного доходу, що вилучається державою у населення через позаекономічний та економічний примус здебільшого на еквівалентній основі з метою виконання її соціально – економічних, політичних, правових функцій та досягнення військових цілей. Податки – давня категорія, вони виникли в часи розпаду первісного ладу, появи приватної власності, зосередження влади і певної частки власності общини в руках вождів, старійшин, виникнення держави і права.
Доходи державного бюджету у розвинутих країнах світу більш як на 90 % формуються саме за рахунок податкових надходжень.
Класик політичної економії А. Сміт надавав великого значення податкам. На його думку податки мусить сплачувати кожна особа, його розміри мають бути мінімальними та терміни сплати чітко визначені. Актуальними є сформовані шведс. екон-том К.Вікселем осн. пр.-пи справедливого оподаткув. (пр.-п корисності і пр.-п рівності), згідно з яким, вилучені у насел. ч-з мех.-м податків кошти мають поверн. до нього у формі держ. послуг. Крім того, податки не повинні підривати добробут соц.груп.
У законі України “Про систему оподаткування” принципами оподаткування названо: обов’язковість, стимулювання підприємницької діяльності, рівнозначність і пропорційність, рівність і недопускання податкової дискримінації.
У податковій системі визначені конкретні елементи по¬датків. До них належать:
суб’єкт податку — особа, на яку законом покладено обо¬в’язок сплачувати податок;
об’єкт податку — доход або майно, з якого нарахову¬ється податок: прибуток, заробітна плата, цінні папери, нерухоме майно тощо;
джерело податку — доход, за рахунок якого сплачу¬ється податок;
ставка податку — розмір податкових нарахувань на одиницю оподаткування
Основні функції податків:
1) фіскальна означає збір грошових коштів з насел., підпр-ств і орг-цій;
2) регулююча – забезп. регулювання грошових доходів, процесу нагромадження, перерозподілу значної частини нац. доходу, співвідношення між попитом і пропозицією та інших макроекономічних величин, а загалом – усього процесу сусп. відтворення;
3) стимулююча функція податків полягає у впливі на інвестиційний процес (наприклад, у разі зниження ставок оподаткування ), на проведення науково – дослідних робіт, на прискорення темпів економічного зростання, на інноваційні процеси.
Основними видами податків у розвинутих країнах є особистий подохідний податок і податок на додану вартість (ПДВ). Певну роль у виконанні функцій податків відіграє податок на прибутки корпорацій та на соціальне страхування.
102. Державний бюджет.
У спільному відтворенні значну роль відіграє державний бюджет. Він представляє собою кошторис щорічних доходів і видатків, заздалегідь розроблений урядом і затверджений законом. Сутність бюджету кожної країни визначається соц.-економіч. устроєм суспільства, рівнем розвитку продуктивних сил, природою історичних форм власності, виконуваних державою функцій та іншими чинниками. Держава, крім виконання владних функцій, стимулює розвиток економіки і науки, формує ринок товарів, послуг тощо. Внаслідок цього державні фінанси, в тому числі податки та видатки, є складовим елементом людської цивілізації, тобто з давніх часів.
Ряд західних вчених (Е.Хансен, Дж.Кларк, Р.Масгрейв та ін.) розглядають державний бюджет як один із найефективніших засобів вирішення економічних проблем, досягнення економічної стабільності. Вони вбачають у ньому важливий регулятор економіки, інструмент економічного планування. Необхідність значного за величиною державного бюджету спричиняє потреба в суспільних або колективних благах, якими є освіта, охорона здоров’я, національна безпека, правопорядок, охорона навколишнього середовища тощо. Так, згідно з поглядами Масгрейва, функціями державних фінансів є надання суспільних товарів і послуг, корегування розподілу доходів і майна, підтримання високого рівня зайнятості та достатньої стабільності цін.
103. Інфляція
Інфляція — це процес зменшення купівельної спроможності грошової одиниці, який стає результатом загального зростання цін.
Інфл. – знецінення (падіння купівельної спроможності) грошей внаслідок переповнення ними каналів грошового обігу.
Інфл. – знецін-ня грошей, спричинене диспропорціями і сусп-му вир-ві й порушенням законів грош. обігу, яке виявляється у стійкому зростанні цін на товари й послуги.
Причини інфляції:
• порушення закону грошового обігу, внаслідок чого кількість наявних неповноцінних грошей у обігу перевищує потребу у них;
• зростання грошової маси, яке випереджає темпи зростання суспільного продукту, реалізацію якого і обслуговує грошова маса.
• підвищення швидкості обігу грошової одиниці;
• зниження загального обсягу суспільного продукту.
Критерії (форми, типи) інфляції:
1) залежно від переважаючого впливу факторів: інфл. попиту, інфл. пропозиції
2) за темпами зростання: повзуча, голопуюча, гіперінфляція
3) за співвідношенням темпів зростання цін на товари: збалансована, незбалансована
4) за ступенем передбачуваності: очікувана, неочікувана
5) за хар-ром прояву: відкрита, прихована (затамована)
6) за ступенем регулюючого впливу держави: регульована, нерегульована
7) залежно від чинників її спричинення: імпортована.
Існує таке поняття як стагфляція – це інфляція, що супроводжується стагнацією вир-ва й, одночасно, зростанням рівня цін та безробіття.
Економічні і соціальні наслідки інфляції: безробіття, нестача робочих місць, зниження доходів споживачів і виробників, зниження матеріального рівня життя населення тощо.
104. Соціальна політика
Соціальна політика в сучасних умовах – це комплекс соц.–економіч. заходів держави, підприємств, організацій, громадських об’єднань, спрямований на послаблення нерівності в розподілі доходів і майна, на захист насел. від безробіт., підвищ. цін, знецінення трудових заощаджень, зростання доходів насел., розширеного відтворення людського ресурсу країни тощо.
Основні напрямки соц. політики:
-захист рівня життя населення від підвищення цін через використання різних форм компенсації і проведення індексації;
-надання допомоги найбільше малозабезпеченим сім’ям;
-надання допомоги на випадок безробіття;
-здійснення політики соціального страхування
-введення мінімальної заробітної плати для працюючих;
-забезпечення переважно за рахунок держави розвиток освіти, охорони здоров’я, захисту навколишнього середовища, надання допомоги в одержанні громадянами кваліфікації;
-надання у відповідності з чинним законодавством гарантій процесу трудової діяльності (створення профспілок, дотримання тривалості робочого дня, надання оплачуваних відпусток і т.д.).
Відповідно до Конст-ї країни, основними принципами соц. політики в Україні є оптимальне поєднання соціальної справедливості, врахування життєвого необхідних соціальних стандартів (освіта, охорона здоров’я та інші) при формуванні бюджетів різних рівнів (держави, регіону, підприємства, організації тощо), чітке розмежування відповідальності за їх виконання між різними гілками влади та ін.
Соціальний захист населення забезпечують також і підприємства та самі наймані працівники – їх профспілкові організації. Головними засобами усунення нерівності в розподілі доходів і майна є прогресивний подохідний податок і соціальні витрати держави.
Конкретні складові соц-ї політики і соці-го захисту населення та його розширеного відтворення:
• соц.. страхування, котре склад. із пенсійного, медицин., страхув. від безробіття і нещасних випадків на вир-ві.
• програми працевлаштування та перекваліфікації
• правове регулювання найманої праці.
• захист прав споживачів.
105. Відтворення людського ресурсу
Людський ресурс суспільства є творцем суспільного продукту, його відтворення на розширеній основі. Саме за рахунок суспільного продукту відтворюються, причому на більш високому якісному рівні, не тільки матер.-речові, а й особисті фактори вир-ва – людські ресурси, головна продуктивна сила сусп-ва. Звідси випливає наступний висновок, що підкреслює принципову особливість розширеного відтворення в умовах соціально орієнтованої ринкової (змішаної) економіки. Перш за все в тих країнах, які формують постіндустріальне та пост капіталістичне сусп-тво (США, Нім., Японія Швеція та десятки інших).
Принципи, на яких базується відтворення люд. рес-су:
1. Задоволення матеріальних і духовних потреб людини, її вільний і всебічний розвиток. Будучи вагомою метою сучасних передових країн, водночас виступає і як необхідна умова всього суспільного відтворення.
2. Робоча сила і підприємництво невід’ємні від людини, від багатогранних її здібностей. Будучи головною продуктивною силою, рушієм їх розвитку, а також і розвитку виробничих відносин, відтворення людського ресурсу виступає у якості відносно самостійної економічної і соціальної проблеми.
Основою відтворення людського ресурсу є природний рух населення. При цьому між природним рухом населення і відтворенням робочої сили є часовий лаг, пов’язаний з періодом становлення працездатної людини.
Відтворення людського ресурсу – це безперервне відновлення і підтримка фізичних сил і підвищення трудової кваліфікації людей, забезпечення росту загальносвітового і професійного рівня. Воно включає в себе організоване залучення людей праці у вир-во, розподіл і перерозподіл трудових ресурсів між галузями, підпр-вами, регіонами, країнами, створення соц.–економ. мех.-му, що забезпечує задоволення потреб народного госп-ва в працівниках і водночас повну і ефективну зайнятість населення.
Ключовою складовою відтворення людського ресурсу вважають людський розвиток – розвиток, що ґрунтується на справедливості у межах одного й кількох поколінь і дає змогу нинішнім і майбутнім поколінням як найкраще використовувати свої потенційні здібності в економічній, політичній, соціальній та культурній сферах. Людський розвиток зумовлює розширене відтворення суспільного продукту та його справедливий розподіл, відновлення довкілля, підвищення добробуту та ін.
106. Держава в системі суспільного відтворення
Ринковий механізм не спроможний розв’язати проблем суспільного відтворення, що породжені ринком. Негативні сторони ринку проявляються в багатьох сферах суспільного відтворення, ринок неспроможний забезпечити стабільне економічне відтворення, оскільки поєднує умови для дії періодичних циклічних криз і так званих «провалів» ринку.
Починаючи з другої половини 1930–х років поступово і практично в усіх змішаних економічних системах держава і ринкова система ділять між собою функцію знаходження відповіді на ці п’ять фундаментальних питань економіки: скільки треба виробляти? що потрібно виробляти? як продукцію виробляти? хто повинен одержати цю продукцію? як соц.–економ. система здатна адаптуватися до майбутніх змін? Різні економічні системи відрізняються одна від одної по співвідношенню держави і ринку в управлінні суспільним відтворенням.
Роль держави в системі суспільного відтворення можна розглянути на прикладі економічних функцій, які вона виконує у своїй регуляторній діяльності.
Найважливіші з економічних функцій держави:
1. Забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, що сприяють функціонуванню ринкової системи. Необхідна правова база передбачає такі заходи, як надання законного статусу приватним і державним підприємствам, визначення прав приватної і інших форм власності, гарантування дотримання контрактів.
2. Захист конкуренції – сили, котра підкоряє виробників і постачальників диктату покупця або суверенітету споживача. За конкуренції покупці – це господарі, ринок їх агент, а підприємства – їх слуга.
3. Обмеження дії деяких елементів ринкового механізму.
4. Досягнення і забезпечення національних конкурентних переваг у світовій економіці. Реалізація цієї функції держави визначається потребами наук.-технологіч. розвитку, екон. зростання.
5. Перерозподіл доходу і багатства.
6. Стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості та інфляції, продовжуваних коливаннями економічної кон’юнктури, а також стимулювання економічного розвитку.
Виконання державою цих та інших економічних функцій є засобом регулювання сусп. відтворення в масштабі країни.
107. Інтернаціоналізація та глобалізація економічних процесів
Інтернаціоналізація відтворювальних процесів – це об’єктивний економічний процес виникнення і розвитку зв’язків між національними господарствами різних країн, що охоплює всі сфери суспільного відтворення і конкретизується у процесі інтернаціоналізації продуктивних сил, техніко-екон., організ.-екон. та соц.-екон. відносин, тобто все господарське життя країн.
Інтернаціоналізація господарського життя почалася наприк. XVІІІ – на поч.. ХІХ ст. в період промислової революції. На цій стадії розвитку інтернаціоналізація відтворювальних процесів здійснювалася передусім на основі інтернаціоналізації процесу обміну.
Наприк. ХІХ – поч.. ХХ ст. інтернаціоналізація госп-ського життя доповнилась вивезенням капіталу, утворенням міжнародних монополій та завершенням територіального поділу світу. Головною формою інтернаціоналізації господарського життя на цій стадії стало вивезення капіталу.
З середини 50-х рр. ХХст. у зв’язку з розгортанням нової НТР почалося формування технологічного способу вир-ва, що базується на автоматизованій праці, в тому числі наукових і капіталомістких технологіях, поглиблюється між нар. поділ праці (міжнар. спеціалізація, кооперація вир-ва), а також науково-техн. співроб-во.
Двома відносно самостійними процесами інтернаціоналізації відтворювальних процесів стала інтернаціоналізація продукт. сил та інтернаціоналізація виробничих відносин. ЄС на сьогодні є найбільш значущою організацією за глибиною інтернаціоналізаційних процесів, де нтернаціоналізація відтворювальних процесів здійснюється в процесі органічного поєднання і злиття монополій (у т.ч. олігополій) країн-членів союзу, національних держав та наднаціональних органів в єдиний механізм, формування наднаціональної власності та її поєднання з національною власністю.
Глобалізація – це нова категорія, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів. З 60–х років ХХст. глобалізація набуває форм постійного і неухильного міжнародного переплетіння національних економік. Відбувається надзвичайно складний процес девальвації економічної ролі національної держави, національних економік загалом.
В результаті посилення глобалізації суспільне відтворення в кожній країні поступово вивільнилось зі сфери державного впливу. Світове господарство і його відтворення поступово набуло нової якості – перетворилось із сумативної на функціонально цілісну та структурну інтегровану систему.
На цій основі змінився характер міжнародних економічних відносин. Вони значною мірою втрачають ознаки міжнаціональних (міждержавних) і поступово перетворюються на транснаціональні глобальні економічні відносини, що мало або зовсім не піддаються державному регулюванню і впливу.
Особливе місце в мережі міжнар. організацій, які сприяють поглибленню інтернаціоналізаційних процесів та глобалізації економічних відносин займають Міжнародний валютний фонд (МВФ); Міжнародний банк реконструкції та розвитку; Міжнародна торгівельна організація (СОТ).