Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Розділ1. Мистецтво в просторі культури
Тема 2 Візуальні мистецтва
Урок 5. Декоративно-ужиткове мистецтво
Мета:
Обладнання: наочний матеріал, фрагменти відео уроку № 4 з електронного посібника, ілюстративний матеріал, фрагменти слайд-шоу.
Тип уроку: урок засвоєння нових знань, практичних умінь і навичок.
Ключові слова: декоративно-ужиткове мистецтво, вишивка, килимарство, гончарство, народна іграшка, лялька, художня обробка металу, дерева, шкіри, вироби з бісеру, костюм.
Хід уроку
І.Організація пізнавальної діяльності учнів.
II. Актуалізація опорних знань
Гра «Сніговий ком». Дія гри полягає в тому, що відповідь на питання формується поступово, учні по черзі відповідають на питання додаючи важливі моменти, риси у колективній формі відповіді.
Питання до гри з учнями:
- Які види мистецтва відносять до просторових?
- Назвіть їх спільні риси?
- В чому специфіка скульптури та архітектури як видів мистецтва?
- Які жанри живопису ви знаєте? Назвіть відомих представників кожного з жанрів.
- В чому специфіка графіки як виду мистецтва?
III. Виклад нового матеріалу
Ключові слова: декоративно-ужиткове мистецтво, вишивка, килимарство, гончарство, народна іграшка, художня обробка металу, дерева, шкіри, вироби з бісеру, костюм.
Завдання № 1
По мірі ознайомлення з навчальним матеріалом учні повинні заповнити таблицю:
|
Декоративно-ужиткове мистецтво |
|
|
Види або жанри |
Техніка та матеріали |
Базовий інформаційний матеріал
Завдання з моделювання
(Надання інформаційного матеріалу бажано проводити учнями у вигляді презентації мистецького жанру. Вчитель наперед поділяє клас на малі групи (по два учня), задає домашнє завдання: самостійно опрацювати інформаційний блок, текст, зробити нариси, необхідні малюнки, створити емблему мистецького жанру, розробити презентаційну структуру. Форма презентації обирається учнями самостійно. Час виконання презентації строго регламентований - 5 хв.)
1 група:
1. Декоративно-ужиткове мистецтво має свій особливий художній сенс та свою декоративну образність та безпосередній зв'язок з побутовими потребами людей. Людина упродовж життя займається різноманітними справами: домашній побут, широке коло суспільних, трудових, культових функцій, спортивних, мистецьких занять, та безліч інших. Тому існують велика кількість різних побутових предметів, речей, що допомагають виконувати людині свої функції. Багато з них мають відношення до сфери декоративно-ужиткового мистецтва. Виготовляють їх з різноманітних матеріалів (традиційно з дерева, глини, тканин, скла, металу), тому класифікують твори декоративно-ужиткового мистецтва в основному за матеріалом і технологією виготовлення:
1) художні тканини (килими, вибійка, батик, художнє в’язання, мереживо);
2) художня кераміка (майоліка, фаянс, фарфор, кам’яна маса, шамот);
3) художнє скло;
4) меблі;
5) одяг;
6) ювелірні вироби;
7) художній метал;
8) художня обробка дерева (різьбярство, столярство, бондарство;
9) художня обробка шкіри;
10) народне малювання;
11) народна іграшка.
Історична довідка
З давніх-давен людина в створених виробах задовольняє не тільки свої щоденні утилітарні потреби, але й одночасно й свої естетичні потреби, намагаючись прикрасити предмет, яким вона користується. Поява орнаментованих предметів в первісному мистецтві пов’язана з трудовою діяльністю та обрядом. Як вид художньої творчості декоративно-ужиткове мистецтво остаточно складається під час виділення ремесла в самостійну галузь виробництва. До промислового перевороту всі вироби виконувалися вручну майстром та його підмайстрами – ковалями, гончарями, швачками…
В Україні сформувалося багато видів народного мистецтва:
- художня обробка дерева, каміння, металу;
- гончарство;
- художня вишивка;
- ткацтво і килимарство;
- декоративний розпис тощо.
Художньо-побутові вироби, які виготовляються вручну в наш час набули значного розвитку в усіх областях України. Кожен вид декоративно-ужиткового мистецтва тісно пов'язаний з історією, національними традиціями регіонів і свідчить про мистецьку обдарованість народних майстрів. Назвемо основні художні осередки:
Найвищого звання – народний художник України – удостоєні:
2 група:
Суспільний розподіл праці вже на стадії мануфактури, розвиток промисловості призвели до того, що користь і краса, функції та прикраси виготовлених предметів стали цариною різних спеціалістів. В період розвитку машинного виробництва, для того щоб зберегти естетичну цінність виробів, запрошувався художник, завданням якого було не виготовлення продукції в цілому, а лише його прикрашання: художник став як би «застосовувати» своє мистецтво до готового продукту. Органічне злиття форми предмета, яка ясно виражає його призначення, з художньо-зображальними засобами, що роблять річ красивою, відображає професійну майстерність автора того чи іншого твору.
З часом виникає художня промисловість – машинне виробництво декоративно-ужиткових художніх виробів, якими оздоблюють житлові та громадські споруди, речі хатнього вжитку. В наш час, крім художніх промислів, масове виробництво творів декоративно-ужиткового мистецтва забезпечується спеціальними підприємствами художньої промисловості. На Україні ця галузь промисловості набула широкого розвитку. Найбільші художньо-промислові підприємства:
Впродовж тривалого часу декоративно-ужиткове мистецтво та художня промисловість відзначались відданістю традиціям, збереженням вироблених і відшліфованих віками свої форм і елементів декоративного оздоблення.
«Будь щасливим, користуючись мною», - награвірував на маленькій срібній ложці майстер далекої римської епохи. Цей девіз можна віднести до всіх видів ужиткового мистецтва – нехай будуть щасливими люди, для яких раціональне невіддільне від поетичного.
Протиставлення народного декоративного мистецтва професійному (ремеслам та промислам) відбувається за двома передумовами. По-перше, народне мистецтво створюється самим народом і для себе, тобто людьми, які зайняті хліборобством, скотарством, мисливством, а не спеціалістами - художниками й майстрами, що займаються виключно мистецтвом. По-друге, це мистецтво підкорюється своїм законам, а не закономірностям стильового розвитку, тому має особливий характер, зміст і художню структуру виробів.
Народне декоративне мистецтво – багатофункціональне явище. Практична, обрядова, естетична, ідейно-смислова, виховна функції лежать в його основі.
Основні характеристики народно-декоративного мистецтва:
3 група:
Природа ужиткового мистецтва
Трудова діяльність людини породжує трудові ритми – повтори тіла, змахи рук. Не виключно, що найдавніший вид мистецтва – трудові пісні, засновані на робочих ритмах, свідоцтво того , що людина давно збагнула значення ритму. Почуття ритму – один з фундаментів естетичного засвоєння дійсності. Можна говорити про те, що ритм є єднальною ланкою між матеріальним та духовним світом, допомагаючи в праці, розвиваючи здатність людини сприймати світ, відтворювати його. Механічні подряпини та сліди обробки матеріалу набували характеру ритмічного повтору. Виникало зображення, яке ми називаємо орнаментом. Найяскравіше своє виявлення народний орнамент виявив в малярстві та вишивці.
Види ужиткового мистецтва
Народні промисли:
Історична довідка
З давніх-давен традиція вишивання жила серед народу. Її коріння губиться ще в дохристиянського культурах. Про це свідчать археологічні знахідки, а також символічне значення вишитої тканини орнаментами. Так, розміщення вишивки на рукавах жіночої сорочки пов’язано із вшануванням руки як знаряддя праці, побажання сили, вправності. Живучість традиції використання рушників в інтер’єрі житла, в обрядах певною мірою пояснюється її зв’язком з релігійними віруванням охоронної функції. З плином століть магічне значення вишитої тканини вивітрилося з народної пам’яті і в її використанні стали переважати естетичні й архітектонічні функції: розвішані над вікнами й дверима рушники фіксували конструктивні деталі житла, вишиті на комірі і рукавах орнаменти підкреслювали край сорочки. Час не владний над художнім образом вишивки. І хоча кожне з поколінь вишивальниць вносить в орнаментику своє світосприйняття, але в численних повторах її мотивів збереглися елементи світоглядних уявлень людей, символіка пізніших землеробських культур Європи.
Найпростіші геометричні орнаменти розшифровуються: пряма горизонтальна лінія – земля, хвиляста – вода, змія; квадрат – засіяне поле.
Зміст геометричних і рослинних орнаментів розкривається в термінології узорів, часто пов’язаній з практичною діяльністю людей, тваринним і рослинним світом.
Художні особливості вишивки були завжди тісно пов’язані з технологією і матеріалом. Геометричний орнамент виконувався набиранням, низзю, занизуванням, гладдю, хрестиком, тобто швами, що пов’язані з рахуванням ниток тканини. Рослинні орнаменти виконувалися поверхневими швами: полтавською гладдю, художньою гладдю. Вільно пливуть по поверхні тканини тамбурний та рушниковий шви. Легкість і прозорість вишитих виробів досягається завдяки виколюванню і вирізуванню, оздобленню мереживом і бахромою.
Багаті художні традиції вишивального мистецтва набули подальшого розвитку в художніх промислах, які виникли і сформувались у ХХ ст. Було створена низка кооперативних майстерень у відомих центрах мистецтва – на Полтавщині, Київщині, Поділлі. Демонстрацією багатства української народної вишивки стала перша виставка народного мистецтва 1936 році, на якій експонувалось близько 700 оригінальних, майстерно виконаних експонатів з різних областей України. У 40-і й наступні роки широкої популярності набув вишиваний портрет, що імітував живопис, сюжетні вишивки стають тематично багатшими. В галузі вишивального мистецтва на Україні працює багато талановитих умільців, серед них – заслужені майстри народної творчості України – П.Березівська, О.Василенко, О.Великодна, О.Гасюк, Г.Герасимович, Р.Горбач, К.Горобець, Я.Грицишин, О.Гуцул, І.Дерцені, П.Клим, Г.Козак, З.Краковецька, І.Куцик, Т.Левицька, Г.Леончук, З.Магеровська і т.д.
4 група:
Важливе місце в художньому орнаменті житла на Україні посідали декоративні розписи на дереві, якими прикрашали меблі, господарські речі, дерев’яний посуд, дитячі іграшки і особливо, скрині.
Народний декоративний розпис увійшов яскравою сторінкою в історію культури українського народу. До нього належать:
Настінний розпис – це живописне зображення, яке виконано безпосередньо на стіні й пов’язано з архітектурою. Настінні розписи мають форми мозаїки, панно, тощо. Розписи бувають тематичні й орнаментальні, виконуються технікою фрески, темпери, клеєного, силікатного та воскового живопису із застосуванням синтетичних матеріалів.
Мальовка – декоративний малюнок на тонкому папері, виконаний аніліновими фарбами – «манійками», що прийшов на зміну настінному розпису в оформленні інтер’єру хати. З кінця XIX століття були винайдені яскраві анілінові барвники, тому майстрині настінного розпису починають малювати не на стінах, а на паперових аркушах -мальовках відповідного розміру та формату. Паперові прикраси – квіти в овалі, вазони-букети. Прямокутні килимки – наклеювали на стіни, дотримуючись традиційних правил оздоблення хатнього інтер’єру (на каміні та сволоку, над вікнами та полом). З початку ХХ століття відомим центром виготовлення мальовок стає с.Петриківка Дніпропетровської області.
Петриківський декоративний розпис виник у селі Петриківка (нині Царичанського р-ну Дніпропетровської обл.). З часу свого заснування у 1772 Петриківка була важливим адміністративним і торговельним центром Протовчанської паланки, де тричі на рік збирався ярмарок, на якому місцеві майстри продавали килими, вибій часті тканини, а також вироби з дерева, розмальовані самобутнім рослинним орнаментом. Після ліквідації Січі село стало казенною слободою, жителі якої не зазнавали постійного кріпацького гніту, що також сприяло розвитку народного мистецтва. Петриківські декоративні розписи розвивались у вигляді стінопису житлових приміщень та декору речей господарського і хатнього вжитку. В ХІХ столітті Петриківка вже була центром розповсюдження стінопису на Україні, орнаментика якого бере початок від стародавньої традиційної орнаментики, що широко застосовувалася в побуті запорізьких козаків для оздоблення їх житла, начиння та зброї. Характерним для мистецтва петриківського розпису є рослинний орнамент, що продовжує традиції орнаментики українського бароко. Він ґрунтується на уважному вивченні реальних форм місцевої флори та створенні на цій основі фантастичних, неіснуючих у природі форм квітів.
Широке застосування в розписі мають мотиви садових і лугових квітів та ягід – калини, полуниці, винограду. Характерним для петриківського орнаменту є також зображення акантового листя (папороті), пуп’янків, перистого ажурного листя.
Роботи сучасних петриківських майстринь, виконані на папері темперою експонувались на Першій виставці українського народного мистецтва в Києві та Москві (1936). У 1936-1941 рр. у Петриківці існувала школа декоративного народного малювання, в якій композицію петриківського орнаменту викладала відома майстриня петриківського розпису, майстер народної творчості України Т.Пата та її дочка В.Кучеренко. з 1958 року в Петриківці відкрито цех підлакового розпису, де виготовляють скриньки й декоративні тарілки з пресованої тирси, розписані олійними фарбами. З 1970 року в експериментальному цеху стали виробляти декоративні панно, точені з дерева декоративні вази, тарілки, кухлі, цукерниці, яйця - мальовки.
В наш час діє Центр народної творчості «Петриківка» (директор В.Г.Биленко). Відомі майстри петриківського розпису - Т.Я.Пати, , В.Ф.Панко, Т.Г.Куліш, Тимченка М.К. та ін.
5 група:
Декоративний розпис виробів із дерева (скринь, мисників, віялок, саней, дерев’яного посуду, іграшок та інше) веде свій початок з настінного розпису дерев’яних культових споруд, поширених ще з давніх часів. Незначну частину декоративного розпису, що вціліла, становлять настінні розписи по дереву олійними фарбами в церквах, наприклад, у церкві Воздвиження в м.Дрогобичі (близько 1636 р.), розпис плафона в церкві с. Черва Закарпатської області (1753 р.).
Яворівський розпис на дереві
Український народний промисел, який виник у XVIII столітті на території сучасного Яворівського р-ну Львівської області - центрі збуту розмальованих виробів з дерева. Він сформувався як своєрідна народна школа, виготовлення зі своїм специфічним розписом Яворівських скринь, дитячих іграшок-забавок. Розпис скринь базувався на використанні традиційних українських орнаментальних мотивів, чіткої послідовності технічних засобів виконання з використанням фарб з природних барвників. Головний акцент у композиції розпису робився на орнаментальних мотивах, розміщених у центрі виділених на площині «вікон». Вони творили основу традиційної системи розпису, в якій домінували рослинні орнаментальні мотиви. Їм завжди підпорядковувались геометричні візерунки, що тактовно вводились у композицію. В залежності від композиційного вирішення орнаментальних мотивів, скрині іменувались: вазонова, віночкова, квіткова. У 2-ій пол. ХІХ ст. в центральній композиції малювали квіти у вазонах, розміщені симетрично щодо вертикальної осі. У розписах скринь використовували і додаткові елементи – зображення сонця і зірок, дерев, вазонів. На початку ХХ століття вазонкові композиції були майже повністю замінені віночковими. Квіти, розетки, зірки малювались в обрамленні віночка в центрі «віконця» передньої стінки і віка скрині. Кольорова гама Яворівського розпису скринь базується на п’яти основних кольорах: коричневому, зеленому, жовтому, білому, червоному. Окремі кольори мали конкретне призначення в розписі: темно-коричневою фарбою обводили смуги по краях скринь і бордюри; темно-зеленою розмальовували площини «вікон»; світло - зеленою – мотиви качечок; червоною – зображення квітів і листя в галузках.
У післявоєнний час у зв’язку зі зміною побуту, мальовані скрині не знаходили застосування в домашньому інтер’єрі, все частіше майстри декоративного розпису почали створювати вироби сувенірного характеру.
Різновидом Яворівського розпису на дереві в наш час є дитячі іграшки – коники, метелики, пташки, візочки, виготовлені з дерева з оригінальною конструкцією, механікою для кожної забавки. Яворівські народні іграшки користувалися великою популярністю серед населення Прикарпаття. У 2-ій пол. ХХ ст. на зміну розпису традиційних побутових виробів на Яворівщині набуло масового поширення малювання сувенірних точених виробів (вазочки, грибки, яйця-мальованки) ацетоновими фарбами. Провідними майстрами Яворівського розпису на дереві в наш час є Ю.Момрик, Ю.Турко, М.Петрів, Ю.Ференц, П.Люта та ін.
6 група:
Одним з видів українського народного мистецтва виступають писанки, орнаментовані пташині яйця. Поширений здавна на Україні звичай розписувати пташині яйця пов'язаний з дохристиянським обрядом зустрічі весни. Мотиви розпису завжди мали символічний зміст: в них поетизувалась краса буття, втілювалось сподівання на краще майбутнє. Впродовж століть мистецтво писанки набуло характеру народно-декоративного живопису.
Багато народів світу шанували, возвеличували яйце з його власною атрибутикою. У багатьох стародавніх народів збереглися перекази, в яких яйце виступає джерелом життя, світла, навіть зародком усього Всесвіту. В античній Греції і Римі вважали, що Всесвіт виник з яйця казкового птаха Фенікса, який поклав його у святилище Геліоса (сонця). Яйце для римлян мало магічну силу, тому вони використовували фарбовані яйця в різноманітних обрядах і забавах.
Досліджуючи матеріали археологічних експедицій з вивчення трипільської культури, вчені-археологи біля села Лука Врублівецька знайшли декілька керамічних яєць з так званими торохкальцями – маленькими камінчиками, що вільно торохкотіли всередині яйця. Їх використовували як засоби, що відлякують злих духів.
На території України писанкарство набуло найбільшого поширення за часів Київської Русі, в Х - ХІІІ столітті. Найдавнішу українську писанку знайдено археологами на Київщині, вона датується Х - ХІ століттям. Звичайне куряче яйце недовговічне, тому в Київській Русі майстри майоліки у великій кількості виготовляли керамічні розписані яйця. Найулюбленішим мотивом був мотив сосонки – яскраво-зеленої травички, що найперша прокидається після зими, сповіщаючи по прихід весни. Улюбленими кольорами майстрів були жовтий та світло-зелений на темному, здебільшого коричневому або чорному, тлі. За період з ХІІІ до другої половини ХІХ століття у писанкарстві майже не виникає нових елементів.
У 20-30-х роках ХХ століття писанки були зараховані до шкідливих культових атрибутів, а ті, хто їх виготовляв, заслуговували зневаги. Виготовлення писанок припинилося в усіх областях Радянської України, за винятком віддалених карпатських сел.
У 60-х роках ХХ століття писанкарство відновилося як мистецтво. Навесні, перед великими святами, у Вижниці, Косові, Коломиї народні майстри продавали писанки на ярмарках, сприяючи цим стихійному виникненню писанкарського промислу. У 70-х роках писанки вже експонувалися на виставках. З’явились приватні колекції писанок. У 80-х роках до писанкарства звертаються професійні художники, у містах виникають музеї писанок (м.Коломия). Великі експозиції писанок має Львівський музей етнографії та художніх промислів – понад 11 000 штук з 20 областей України. Українські писанки можна побачити за межами України: в Лондонському королівському музеї, у Санки-Петербурзі в колишньому музеї етнографії народів СРСР, в музеях Праги і Кракова.
У народі кажуть, що писанка – це енциклопедія українського народного орнаменту. Серед писанок, прикрашених рослинним орнаментом, спостерігається велика різноманітність мотивів: гілочки, квіти, вазонки, гірлянди, листки. Геометричний орнамент писанки має невелику кількість лінійних і фігурних елементів – різноманітність мотивів творить тут відповідний уклад рисунка. Писанки з тваринними мотивами зустрічаються рідше.
Матеріалом для писанки є пташине яйце. За технікою виконання сучасній писанці передувала крашанка – яйце, пофарбоване в один колір рослинними фарбами. Пізніше з’явилася крапанка, яка побутує і досі.
7 група:
Найпоширеніші способи виготовлення писанки:
накапування на пофарбоване яйце воску з наступним занурюванням його в фарби – від світлої до темної – крапанки.
Із кінця 19 століття поряд із писанками створюються дряпанки і мальованки.
Дряпанка – це крашанка, на якій орнамент видряпане голкою або металевим стержнем.
Мальованка – це яйце, розписане фарбами за допомогою пензля.
Білі писанки (галунки), що належать до вишуканих мистецьких творів, трапляються здебільшого на Київщині та Чернігівщині.
Після нанесення кольорового орнаменту решту яйця знебарвлюють міцним капустяним квасом або галуном, і тоді на сніжно-білому тлі розквітають неперевершеної краси та яскравості малюнки.
У наш час мистецтво писанок чарує око розмаїттям орнаментальних мотивів і буяння насичених фарб. У художньому відношенні писанки міцно пов’язані з іншими видами народного мистецтва певної місцевості, у них простежуються давні традиції та древні форми українського народного орнаменту. Писанки – це витвір руки і душі. Коломиєю – національним центром писанкарства.
Ткацтво – сукупність виробничих процесів виготовлення тканини на ткацькому верстаті шляхом переплетення взаємно перпендикулярних текстильних ниток. До народних тканин належать сурові полотна, сукна, вовняні тканини, поштучні вироби (скатерки, рушники, хустки, пояси, рядна, намітки, плахти, запаски та ін.).
Історична довідка
Примітивне ручне ткацтво виникло ще за часів неоліту як вид плетіння. Вважають, що ручний ткацький верстат виник ще за 5 тисяч років до н.е. Рання стадія ткацького виробництва на східнослов’янських землях припадає на період трипільської культури. Археологічні знахідки цього періоду представляють значну кількість ткацького знаряддя – деталі первісних ткацьких верстатів, глиняні прясельця для веретен, ткацькі грузила. Самих тканин цього періоду не виявлено, але є відбитки їх на денцях керамічних посудин. В Київській Русі ткацтво було важливим ремеслом. З Х ст. зустрічаються згадки про наявність на Русі сукна, з якого шили свити і опанчі. Спочатку ткацтво було в Україні домашнім ремеслом, з часом воно розмежувалось на сільське і міське ремесла, що привело до виникнення і співіснування протягом кількох століть двох форм – народного домашнього промислу та цехового ремесла.
Перші механічні ткацькі верстати з’явились в Англії наприкінці XVIIIст. Велике значення у розвитку ткацтва мало винайдення в 1804 році машини Жакардо. У вітчизняному ткацтві перші механізовані верстати стали застосовувати на початку XIX ст. У XVII -XIX столітті на основі існуючих у Львові, Городку, Дрогобичі, Стрию цехів та дворових поміщицьких майстерень виникли ткацькі мануфактури – у Лагоді і Бродах на Львівщині, Залізцях, Немирові і Тульчині на Поділлі, Горохові і Корці на Волині, Києві, на Чернігівщині, Полтавщині і Харківщині. На цих мануфактурах народними майстрами виготовлялися в значній кількості багато оздоблені і коштовні тканини – шпалери (гобелени), золототкані тканини – поплін, оксамит, китайка, тафта, кумач.
Мистецтво ткачів найяскравіше проявилось у виготовленні узорних тканин. Для узорного ткацтва майстрині самі готували пряжу з місцевої сировини і фарбували домашнім способом. Провідними техніками узорного ткання були:
Оздоблювалися народні тканини, крім тканого узору, ще вибійкою, гаптуванням або вишивкою. За узором, композицією і колористикою вони були досить різноманітні: смугасті, картаті, з геометричним чи рослинним орнаментом, прикрашені стилізованими мотивами птахів, тварин, дерев.
Взагалі кольорове вирішення українських народних тканин було злагодженим, позбавленим строкатості. Переважали в основному світлі кольори полотна і білої вовни, коричневі, сірі відтінки. Чорний колір був типовим для тканин, з яких шили верхній одяг бойки і лемки. Поширеним був яскраво-червоний, а також синій. Рідше використовували кольори зелений, жовтий і фіолетовий.
З кінця ХІХ – початку ХХ ст. у зв’язку з поширенням машинного текстильного виробництва, народне ручне ткацтво почало занепадати. Відродження його на базі народних традицій почалося з 30 років ХХ століття. Особливого розвитку воно набуло в традиційних осередках народного ткацтва У галузі художнього ткацтва в Україні працювало і працює багато талановитих майстрів та художників. З XVIII - XIX ст. відомі імена досвідчених ткачів – П.Бідного, родини Голиків і Демченків, І.Златоглавнинна, Оболонських, І.Прилуцького, Я Суходольського. У наш час особливо відзначились у цій галузі лауреати Державних премій України ім. Т.Г.Шевченка, заслужені майстри народної творчості України Г.Верес і Г.Василащук; заслужені майстри народної творчості України Н.Антончик, О.Балун, Н.Бабенко, М.Виноградська, П.Клим, Г.Денисенко, В.Ракоїд, Д.Єфремова та інші.
8 група:
Косівські узорні тканини – художні вироби ручного ткацтва, що виготовлялися на Косівщині та в гірських районах Івано-Франківської обл. на Україні. У 1882 році в Косові було організоване ткацьке товариство, яке надавало допомогу ткачам у художньому і технічному вдосконаленню їх творчості. У 2-й половині ХІХ ст. поширеним типом художніх тканин були візерункові тканні верети з поперечними смугами, ліжники, поліхромні пояси з багатим орнаментом, які набули широкого розвитку з 40-х років ХХ ст. В цей період у Косові та навколишніх селах створено низку ткацьких артілей, які згодом укрупнилися і були реорганізовані у фабрики. Найбільш характерними для Косовських тканин є поперечносмугасті узори, виконані в яскравих, золотисто-жовтих кольорах, що доповнюються блакитним, зеленим, фіолетовим та білим.
Буковинські узорні тканини - своєрідні ткані художні вироби зроблені на Буковини (Чернівецька область). Міцні традиції художнього ткацтва дозволили в м. Хотині і Путивлі організувати промислове виготовлення килимів, накидок, серветок. Їх геометричний і геометризовано-рослинний малюнок будується за принципом поперечносмугастих композицій.
Львівські узорні тканини виготовлялися на Львівщині. Розвиток народного ткацтва тут відомий здавна. Уже в XIV ст. на цій території засновуються спеціальні ткацькі цехи в Самборі (1376 р.), у Львові (1445 р.), Городку (1537 р.). Серед виробів цехових майстрів Львівщини основне місце займало полотно і вироби з нього – скатертини, рушники, перемітки, сорочки. Значного розвитку набули львівські тканини в XVII ст. на ткацьких мануфактурах, які існували в Бродах, Сокалі, Львові, Золочеві. Основними видами продукції були килими, а також шовкові й золотолиті тканини. З XIXст. спостерігався занепад ручного ткацтва на Львівщині, його поступово витісняло машинне. Відновлення ручного виробництва сталося у повоєнні роки. Тут виникає ряд ткацьких артілей, де на ручних верстатах виготовлялися скатерки, покривала, рушники, килими. У 1960 році при Львівському відділенні Художнього фонду України відкрито ткацьку художньо-виробничу майстерню. В кінці 60-х рр. художньо-виробнича майстерня була реорганізована в спеціалізований ткацьких цех, де випускаються узорні тканини: верети, рушники, декоративні доріжки, накидки для м яких крісел і телевізорів, виготовляються одягові тканини.
Орнамент львівських узорних тканин в основному геометричний, з використанням елементів народного ткацтва. Колорит поліхромний, з перевагою теплих рожево-червоних, брунатних, світло-сірих тонів. Деколи вживається люрекс.
Килимарство - виготовлення килимів та килимових виробів(гобеленів, доріжок, паласів, шпалер, паласів, сумахів). Основною сировиною килимарства є вовна, бавовна, лляні волокна. Останнім часом застосовують ручний або машинний способи. Ручне виробництво килимів здійснюється на вертикальних і горизонтальних верстатах, машинне – на механізованих килимарських верстатах і жакардових машинах.
Килим – твір художнього ткацтва, призначений для оздоблення або утеплення житлових і громадських приміщень.
9 група:
Історична довідка
Килими відомі з глибокої давнини. Знайдені на Алтаї в одному з Пазирицьких курганів ворсовий килим належить до V - IV століття. Це така званий Пазирицький килим – найдавніший килим ручної роботи. Пазирицький килим має майстерне композиційне вирішення: центральне поле заповнене великими розетками, бордюр орнаментований зображенням орлиного грифа і має кайму з ряду розеток. Ближче до країв килима зображена лань, яка пасеться, а на широкому центральному бордюрі – вершники. Фон килима – теракотовий, орнамент золотисто-жовтого, темно-синього, голубого і кремового кольорів. В наш час цей килим зберігається в Ермітажі.
Збереглися відомості про існування килимів в Ассирії і Вавилоні, в античних містах, у скіфських оселях Північного Причорномор’я. найбільш відомі килими Сходу – перські, туркменські, азербайджанські, таджицькі, вірменські. Пізніше килими набули поширення у європейських народів, зокрема у слов’ян.
Техніка виконання
Килими бувають без ворсові і ворсові.
а) двобічні гладенькі, виконані так званою рахунковою технікою (вона дає можливість використання в килимах малюнків широкої кольорової гами і різноманітних мотивів);
б) двобічні гладенькі зі складним орнаментальним або сюжетно-тематичним малюнком;
в) однобічні килими-паласи;
г) складні за структурою однобічні килими-сумахи.
2. Ворсові килими бувають трьох типів:
а) звичайні ворсові (довжина ворсу 4-5 мм);
б) високо ворсові (довжина ворсу 10-12 мм);
в) махрові (довжина ворсу 13-15 мм).
Килимова орнаментика. Традиційний килимовий малюнок членується на центральну частину і кайму (бордюр). Найширша частина кайми називається основною каймою, а облямовуючи її смуги – під каймами. Є три основні схеми розміщення узорів у центральній частині і на каймі килима:
Українські килими
Найбільш цікавим елементом українських килимів є орнаментика. Найдавніші килими, які збереглися до нашого часу, оздоблені рослинним орнаментом, проте перші українські килими мали геометричний малюнок. Це були прості, одноколірні смуги технічного походження. Згодом такі смуги розкладалися на окремі орнаментальні мотиви – трикутники, скісні й східчасті фігури, прямокутники і чотирикутники, розміщені в ритмічному порядку. Подальша розробка геометричної орнаментики призвела до появи великої кількості найрізноманітніших узорів: клинців, стріл, зірок,мотивів у виді хреста. В результаті ускладнення геометричних узорів на українських килимах з’явилися медальйонні композиції, в основу яких було покладено один або й кілька великих, здебільшого ромбовидних мотивів. Такі килими набули особливого поширення на Поділлі, Волині і в західних областях України.
Рослинний орнамент українських килимів – витвір народних майстрів пізнішого часу. Нерідко в основу рослинних мотивів покладено зображення деревця, стеблин і гілля. Вишуканим, багатобарвним рослинним орнаментом славляться килими Лівобережжя – Полтавщини, Чернігівщини і Середнього Подніпров’я - Київщини. Цікаві форми рослинної орнаментики бачимо в килимах Поділля, Буковини, Волині.
10 група:
Гончарство - виготовлення з глини різних за призначенням гончарних виробів – посуду, кахлів, іграшок, малої скульптури. Виникло в епоху неоліту. Гончарство розвивалось там, де були придатні для цього глини. Сировину очищали від шкідливих домішок, місили, виробляли посуд чи інші вироби, сушили на сонці і потім випалювали, спочатку на відкритих вогнищах, пізніше у звичайних печах і наприкінці у спеціальних гончарських горнах. З появою гончарного круга гончарство стало окремим ремеслом. Уже в добу неоліту гончарні вироби прикрашали прокресленим декором, відбитками шнура, гребінця. В часи неоліту вироби гончарства оздоблювали орнаментом, мальованими кольоровими фарбами мінерального походження.
Вироби з природних глин або сумішей їх з мінеральними домішками, випалені до твердого стану мають назву - кераміка.
Якість керамічних виробів залежить від добору сировини й технології виготовлення. Основними технологічними видами кераміки є:
Українська народна кераміка
На території України сліди гончарства археологи датують VI – початку IV тисячоліття до н.е. Неолітичний посуд виготовлявся ліпним способом, або слабо випаленим. У часи мідної доби значного розвитку набула трипільська кераміка, поширена в лісостеповій та степовій зонах Правобережної України. У I тис. до н.е. до початку I тис. н.е. на степовій та лісостеповій території України та на Північному Причорномор’ї існувало високо розвинуте мистецтво численних племен – кіммерійців, скіфів, сарматів. Гончарство мало велике значення лише у осілого населення. Виробляли різноманітний посуд – горщики, корчаги, миски, а також прясельця, ґудзики. Посуд ліпили вручну. Оздоблювали пластичним орнаментом. З кінця VII ст. до н.е. поширюється виробництво чорно лощеного посуду, прикрашеного різьбленим геометричним орнаментом, інкрустованим білою глиною.
11 група:
Історична довідка
Ранньослов’янська кераміка найкраще представлена пам’ятками черняхівської культури II - V ст. н.е., поширеної в зоні лісостепу. Тут побутували горщики сірого кольору з лощеною поверхнею, широким отвором і вузьким дном, великі і малі миски, глечики з високою циліндричною шийкою, кубки, кухлі, вази. Для української народної кераміки після монгольської доби характерне широке запровадження швидкообертового гончарського круга. Це дало можливість витягувати тонкостінний високоякісний посуд. Розширився його асортимент: з’явилися ринки, кухлики, чарки; горщики стають ширшими, отримують покришку. Переважна більшість виробів у XIV - XV ст. була сірого кольору внаслідок випалювання в без кисневому середовищі. Декор складався з простих мотивів – смужок, зірок, трикутників, хвилястих ліній, нанесених на сирі стінки штампом, орнаментальним валиком або зубчастим коліщатком. Прикраси утворювали горизонтальну смугу у верхній частині предмета. Кераміку такого типу виробляли у Львові, Кам’янець-Подільському, Кременці, Косові, Луцьку. У XV -XVI ст. у західних районах України поширюється оздоблення стінок посуду кілкуванням. Поширеним видом оздоблення сірого посуду в XIV - XVI ст. було лискування. Крім сірого посуду, в цей час щораз ширше розповсюджується виробництво посуду з черепком природного червоного або жовтого кольорів, випаленого в кисневому середовищі. Ці вироби почали оздоблювати опискою або кальовкою, тобто кольоровими глинами. З XVI ст. міські гончарі починають вживати свинцеву поливу, яка надає нових декоративних якостей. Виникає нова техніка – підглазурний розпис кольоровими ангобами. Українські гончарі виробляють кахлі, архітектурні вставки, черепицю. У XIX - на початку XX ст. вироблялись дитячі глиняні іграшки (Поділля і Полтавщина). Протягом XVIII - XIX ст. викристалізувались характерні особливості української кераміки, формувалися її головні осередки, кожному з яких притаманний свій оригінальний стиль декоративного оздоблення керамічних виробів:
В кінці 20-років почалося кооперування гончарів. Виникли керамічні артілі в Дибинцях, Василькові, Цвітній, Бубнів ці, Опішні. У 1935 році при Музеї українського народного мистецтва в Києві було організовано керамічну майстерню. Тут працювали П. Іванченко, П.Мусієнко, С.Пучко, брати Герасименки, М. Приймаченко. Найвизначнішим у цьому колективі був І.Т.Гончар. В 1960 році у зв’язку з ліквідацією промкооперації художні артілі було реорганізовані у фабрики і комбінати:
1. Васильківський майоліковий завод.
2. Виноградівський керамічний завод (Закарпаття).
3. Косівське виробничо-художнє об'єднання «Гуцульщина».
4. Опішнянський керамічний завод «Художній керамік».
5. Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика Худ фонду України.
У галузі кераміки в Україні працювало і працює багато талановитих народних майстрів і художників-професіоналів: В.Біляк, Т.Демченко, В.Омельченко, Г.Пошивайло, В.Газдик, І.Галас, М.Денисенко, В.Коваленко, Т.Левків, Я. Шеремета, Б.Горбалюк та інші.
12 група:
6. Деревообробні промисли і ремесла
В Україні здавна виготовляли з дерева кухонний посуд (ковші, миски, ковганки, ополонки, солонки), домашні меблі (лавки, цеберки, ряжки, діжі, бодні), сани і вози, знаряддя праці, пристрої для прядіння і ткацтва і т.п.
Особливо розвивалися деревообробні промисли на Поліссі і в лісостепових районах, де був достатній вибір деревини. Найпростішим і, очевидно, найдавнішим, що зберігся ще в ХІХ - на початку ХХ ст., прийомом обробки дерева був випалювання чи видовбування (вирізання) із суцільних його кусків. Так робили кадуби, жлукта (для лужіння білизни), ступи, човни, ночви, вулики, солонки, ложки. Ложки, ополонки, ковганки обробляли згодом спеціальними ножами та різцями і шліфували так званим шліфером. Ложки були прості («мужицькі», «циганські») і пофарбовані у золотистий і темно-червоний колір («руські»).
Бондарство
До пізніших промислів, що потребували складніших прийомів роботи й інструменту, належить бондарство – виготовлення ємкостей для зберігання та перевезення рідких і сипучих продуктів. Це бодні, діжі (хлібні діжі), цебри, траяни, барила, баклаги. Значне місце серед бондарних виробів займали різні за призначенням і розмірами бочки: 50-60-відерні для кінного транспортування води, обладнані двома днищами і отвором ля зливу; невеликі 5-10 літрові ручні-баклаги і барила; бочки для пива і квасу на 20-30 літрів, для засолювання риби і грибів, овочів та фруктів. Другу групу бондарних виробів становив відро подібний посуд – коновки, цебри, шаплики, дійниці, джбани, діжки. Вони мали форму циліндра, який або звужувався, або розширювався догори.
Бондарний промисел передбачав наявність у столяра високої майстерності і неабияких умінь. Прорізування пазів у клепках, так званих уторів при вставленні днищ було досить складною технічною операцією, що потребувала точності, уміння і спеціального інструменту. Крім сокири, пилки, стамески, долота, молотка, свердла користувалися ще фуганком, рубанком, циркулем, шерхебелем, лінійкою, кривим стругом («уторником»), відшукуючи радіус дна шляхом ділення величини круга виготовлюваного виробу на шість. Клепки скріплювали двома чи кількома дерев’яними, а пізніше залізними обручами – операція, також неможлива без відповідних навичок і вмінь.
Українські майстри добре розумілися в особливостях різних сортів деревини, попередньо піддаючи його необхідній обробці. Зрублені дерева розпилювали вручну, ретельно висушували, сортували.
Стельмахування
Значного рівня розвитку досягло стельмахування – вироблення саней і возів, а також коліс. Виготовлення коліс, виточування круглих ступіць до них робилося на простих верстатах – коловоротах. Матеріал для гнуття ободів, дуг, полозів для саней попередньо розпарювали у спеціальних парильнях («парнях»), що являли собою невеликі зрублені землянки з піччю і чаном, димарем і отвором для виведення пари. Відома була і давніша «суха парня» - неглибока яма з багаттям, покрита дерном, на який клали призначений для гнуття матеріал.
Столярне ремесло
Поширене в Україні столярне ремесло. Крім загальновживаного інструменту, столярі користувались також столярним верстатом, на якому за допомогою рубанка і фуганка виготовляли стільці, мисники, ліжка, рами для вікон і рамки для вуликів, дерев’яні частини борін, плугів. Круглі за формою вироби-фігурні колони для церков і ґанків, деякі деталі для самопрядок, веретена, качалки, стріли, дитячі іграшки виготовлювалися на простому токарному верстаті для дерева.
Столярі - «гребінники», користуючись стругом, спеціальними швайками й пилами, виготовляли гребені і гребінці, необхідні для прядіння, випилювали і випалювали зубці у заготовках з клена і груші. Столярі – «бердники», вистругуючи і відполіровуючи тонкі дерев’яні пластинки, монтували з них дошкоподібне бердо для ткацьких станків.
Теслярство
Будівництвом житла і господарських прибудов (комор, хлівів, клунь) з дерева займалися переважно теслі. Сокирою вручну обтісували і пилкою розпилювали колоди, в яких долотом вибиралися поздовжні пази, а по кінцях робилися кутові зарубки. Колоди за допомогою простого, але хитромудрого пристосування – «драчки» щільно з’єднувалися («придиралися») в зруб. У добу капіталізму з появою відхідництва сільські теслі і столярі, об’єднуючись в артілі, будували водяні і вітряні млини, церкви, монастирі та інші великі споруди.
Художнє оздоблення виробів з дерева
Відчуваючи потяг до краси, українські майстри прагнули орнаментувати вироби чи окремі деталі будов. Так, наличники вікон прикрашали різьбою; сволок у хаті – написами, хрестами і розетками. Різьбою, випилюванням, фарбуванням орнаментувалися дуги, ярма, стінки возів і саней та багато інших виробів аж до деталей плугів. З особливим старанням розписували скрині.
Плетіння
У поліських районах помітне місце серед деревообробних промислів займало плетіння кори дерева, бересту, лози корзин і кошиків. Коробки-сівалки гнули з дранки – тонких широких дощечок, ретельно обструганих і розпарених. З тонших і вужчих смужок дранки, бересту, липи чи дубу, лика плели кошики для ягід, грибів і перенесення неважкої поклажі в руках або через плече.
Немало виробів, особливо напівсферичні корзини-верейки для збирання картоплі та інших овочів, плели з лози; коробки-сівалки, кадуби (солом’яники) для зберігання зерна, брилі – з соломи. На Поліссі плели з лика личаки. Як і інші види виробів з дерева, плетені предмети відзначалися художньою досконалістю. Нині в Україні, крім личаків, які повністю вийшли з ужитку, плетіння зберігається переважно у вигляді художнього промислу.
13 група:
Традиційний одяг виразно розкриває специфіку конкретного етносу, особливості його матеріальної та духовної культури, служить етнічною позначкою. Етнодиференцюючі особливості традиційного одягу допомагають простежити специфічні та спільні риси культури, виявити початкові, етногенетичні витоки, а також різночасові нашарування у процесі історичного розвитку.
Український костюм до ХІХ – початку ХХ ст. став яскравим, самобутнім, багатогранним явищем культури, що формувалося протягом складної історії українського народу в конкретних природнокліматичних, соціально-економічних та побутових умовах. У традиційному українському костюмі відобразилася спільність походження східнослов’янських народів, тривалі взаємовпливи та взаємодії культур українського народу та сусідніх з них слов’янських, а також неслов’янських народів.
Історія українського традиційного вбрання генетично пов’язана з одягом населення Київської Русі, з її культурою, що простежується при вивченні археологічних матеріалів, писемних джерел та усної народної творчості. Археологічні знахідки засвідчують широкий розвиток ткацтва та різноманітних ремесел, а також дають уявлення про давньоруське вбрання. Так, археологічні матеріали, що стосуються другої половини I тисячоліття та періоду Київської Русі, засвідчують, що на території Дніпровсько-Дністровського межиріччя вже на той час вирощувались льон та коноплі як основна сировина для тканини. На базі землеробства розвивалось і скотарство. Рослинні волокна, вовна, шкіра та хутро домашніх і диких звірів були основою та сировиною для розвитку промислів і ремесел по виготовленню матеріалів для одягу.
Давні слов’яни підтримували торговельні зв’язки з населенням Північного Причорномор’я, зокрема Криму, Візантійської імперії, арабського Сходу, з безпосередніми сусідами на південному сході – степовими та осілими племенами, а з XVII - XVIII ст. – із західноєвропейськими країнами. На Русь імпортувалися різні види тканин – шовкові, сукняні, оксамитові. Шовкові тканини найрізноманітніших кольорів під загальною назвою «паволока» поділялися на парчу, пурпур, порфир, червленицю або багр. Із Західної Європи руські князі вивозили фрицькі і фламандські сукна. Їх використовували переважно князі і бояри, з них виготовляли церковний одяг. Із арабського Сходу надходили, крім тканин, намистини з кольорового та посрібленого чи позолоченого скла.
Загалом в економіці давньої Русі імпорт відігравав другорядну роль. Це були переважно предмети розкоші, які поширювалися серед вузького кола населення, а пізніше використовувались для культового призначення. Широкі верстви населення користувалися виробами місцевих майстрів та ремісників. Як матеріали, так і саме вбрання селян і простих городян були саморобними.
Відомості про одяг зберігався в давньоруських писемних пам’ятках. Так, в Іпатіївському літописі згадується кожух, у «Слові про похід Ігорів» - кожух і опанча, в інших письмових джерелах – сорочка, ногавиці, онучі, корзно, свита, клобук, вінець. Археологічні матеріали засвідчують і побутування в Київській Русі взуття шкіряного – постолів, чобіт із стебел рослин і кори дерев - личниць, а також великої кількості прикрас. Археологічні знахідки та письмові джерела суттєво доповнюють іконографічні матеріали ХІ - XIV ст. – фрески, ікони, книжкові мініатюри, які здебільшого дають уявлення про одяг князів, бояр, дружинників. Фрески Софійського собору у Києві зберегли зображення не тільки київської сім ї, характерним елементом вбрання якої був плащ – корзно, а й музикантів, мисливців, зодягнених у вузькі штани та сорочки з поясом.
Давні писемні та археологічні пам’ятки свідчать про майнову та соціальну диференціацію східнослов’янського суспільства. Про нагромадження значних багатств серед певної частини населення Київської Русі свідчать як численні скарби, так і коштовності, зброя. Прикраси часто художньо декорувалися реалістичним орнаментом у вигляді голови коня, птахів, змій; поширеним був геометричний орнамент.
Самобутнім та мальовничим був костюм давньоруської селянки. Вбрання заміжньої жінки та дівчини складалося із довгої вишитої сорочки, поясного одягу у вигляді одного або двох незшитих, а пізніше з двох частково зшитих шматів орнаментованої або картатої вовняної тканини (дві запаски, плахта, поньова). На голові у дівчини був вінець, а в заміжньої жінки – рушникоподібний шматок тканини, головний убір, яким закривали волосся. На ноги одягали плетені або шкіряні постоли.
Не таким мальовничим був чоловічий одяг. Він складався із сорочки довжиною до колін, що зодягалася навипуск та підперезувалася шкіряним або в’язаним поясом, а також нешироких штанів (порти, гачі). На голові – валяна шапка, на ногах плетені або шкіряні постоли з онучами. У холодну пору року одягали сукняну свиту, а взимку – кожух.
У XV - XVII столітті сформувався суто український народний одяг: широкі шаровари, кептарі, бурки, смушеві шапки – у чоловіків, сорочки з суцільними рукавами, плахти, запаски, лейбики – у жінок. У костюмах переважав світлий колорит основного полотняного одягу. Білими були не тільки сорочки і штани, а часто і вовняний верхній одяг – свити, гулі, гуні. Майже білого кольору було некрите овчинне вбрання, вироблене «набіло» - кожухи, кептарі. Ця білизна підкреслювала яскраві барви плахт, запасок, поясів, головних уборів, а також вишивок і аплікацій. Широко вживались коричневий і сірий кольори різних відтінків, чорний, яскраво-червоний (особливо у запорізьких козаків), у жіночих плахтах та поясах статей. Популярним був синій колір. Розмаїтість кольорів не порушувала принципу переважання колоритної єдності, двоколірності і навіть монохромності у кольоровому вирішенні костюмів.
Роль начіпних прикрас була відносно незначною: у жінок нашийне і нагрудне намисто різного типу, сережки, персні, а у чоловіків тільки персні. Крім того, і чоловіки, і жінки користувалися аграфами та пряжками. Намисто низали переважно з бісеру, коралів, металевих бляшок, ланцюжків і монет. Чоловічі і жіночі головні убори оздоблювалися пір’ям і квітами, колосками, мітелками ковили, стрічками.
Український народний костюм при всіх спільних рисах відзначається великою різноманітністю, регіональними особливостями, які визначалися в силу історичних, економічних, географічних причин. Приблизно до 70-х рр. ХІХ ст. народний одяг виготовлявся переважно з тканин домашнього виробу. З розвитком промислового виробництва на селі з’являються дешеві фабричні тканини, які народ пристосовує до традиційних форм одягу.
14 група:
7. Ювелірні вироби з каменю та бісеру
Ювелірна прикраса – це ніби той штрих, яким художник завершує полотно, надаючи образові чіткості й виразності. Доречно підібрані намисто, сережки, брошки, перстень створюють ансамбль, підкреслюють вроду жінки чи чоловіка і водночас свідчать про гарний смак.
Ще в сиву давнину людей полонила нетлінна краса мінералів. Індійський мінералог Рао Бохадур на підставі досліджень, проведених в Індії, Бірмі та інших країнах, підтвердив, що добування дорогоцінних і напівдорогоцінних каменів є одним з найдавніших видів геологічної діяльності людини. Халцедон, нефрит, агат та інші кольорові камені служили людям прикрасою ще VII - X тисяч років тому. Бірюзу почали добувати й обробляти на Сінайському півострові за 3 тисячоліття до нашої ери. У знаменитих «копальнях Клеопатри» на березі Червоного моря за 2 тисячі років до нашої ери добували смарагди. Рубіни й сапфіри знаходили у розсипах на острові Шрі-Ланка близько 2600 років тому, а алмази Індії були відомі три тисячі років тому назад. Ювелірне ремесло належить до найдавніших. Воно – майже ровесник кравецтва й шевства. Обробляючи мінерали, оправляючи їх у золото або срібло, майстри розкривали всю їхню природну принадність.
Краса каменів не лише додавала ошатності одягу, а й упродовж віків надихала людей на створення чарівних поетичних образів: «Онікс, яхонт і перли – твої очі, ланіти й зуби»,- так змальовував сірійський поет Х сторіччя Ас-Санаубарі дівочу красу. А марновірні люди приписували каменям цілющі властивості, магічну силу, пов’язували їх з місцями народження або відповідними знаками Зодіаку (в перекладі з грецької – «коло із зображень тварин»). Таємнича сила, нібито властива тому чи іншому каменю, визначала його місце, коли ювелір оздоблював одяг, зброю, інші речі.
У східних народів вважалося, що сердолік, бірюза приносять щастя, добробут, коралам приписували цілющу силу. В Західній Європі у великій пошані були топаз, рубін, смарагд. Вірили, що смарагд оберігає подружню вірність, сапфір дає заспокоєння вдові, червоний рубін дарує пристрасть, рожевий – ніжне кохання, аметист – відданість, сардонікс – подружнє щастя, агат – здоров’я, хризопраз – успіх, бурштин - «морський ладан» - здоров’я і щастя, а топазу остерігалися, бо він пробуджує ревнощі… У поетичній легенді, яку переповів грецький драматург Есхіл, говориться, що бурштин – це застиглі сльози дочок Геліоса, бога Сонця. Коли їхній брат Фаетон, виблагавши у батька дозвіл сісти у вогненну колісницю, щоб проїхатися по небу, не справився з крилатими кіньми й загинув, сестри дуже побивалися за ним. Боги перетворили їх на тополі. Стоять вони над Ериданом, роняють сльози в холодну воду, й гіркі ті краплі перетворюються на бурштин.
Стародавні єгиптяни любили червоний сердолік, на ньому вирізьблювали зображення священного жука-скарабея. Греки з халцедону, агату, сардоніксу виготовляли дивної краси мініатюри – камеї. Деякі з них збереглися в Ермітажі – «Камея Гонзага», «Адам і Єва», «Едіп і сфінкс» та інші, вирізані саме із сардоніксу. Античні геми – камені із вирізьбленим зображенням – різноманітні за сюжетами. Стародавні майстри прагнули увічнити всі гідні уваги аспекти тогочасного світу.
Камея вважалася надзвичайно престижною прикрасою. Існувало дивне переконання, що магічна сила каменя вповні проявиться лише тоді, як його проковтнеш, розтерши на порошок. Нині, певна річ, коштовностей уже ніхто не ковтає. Що ж до магічної сили, то, на жаль, лиховісні пророкування аж надто часто збувалися: власники славетних діамантів, смарагдів нерідко прощалися з ними за трагічних обставин, однак виною тому були не якісь потойбічні сили, а людська зажерливість і жорстокість. Але в усі часи і за будь-яких обставин самоцвіти, що виграють усіма барвами райдуги, прикраси, зроблені з них, дають людям незрівнянну естетичну насолоду. Дорогоцінні камені не лише напрочуд гарні, а й довговічні, над ними не владні ні плин часу, ні фізичні чи хімічні чинники. Видатні вчені розробили класифікацію мінералів виходячи з основних їх властивостей, таких, як реальна цінність, поширеність у природі, мода на прикраси тощо.
Поділяють мінерали на три групи:
Нині зросла популярність яшми, агату. Колись вони вважалися малоцінними, однак візерунки, які створила у них сама природа, дедалі більше привертали увагу майстрів. На відшліфованому камені часом можна побачити справжню картину – морську хвилю, захід сонця… Ні домальовувати, ні усувати нічого не треба, слід лише надати виробові певної форми, відполірувати, підкреслюючи його найперше достоїнство – природну красу. Класичні старовинні прикраси з коштовними каменями виконані в стриманому, строгому стилі. Їх завжди цінують, передають у спадок. Більш сучасні ювелірні вироби виконані у техніці скані (філіграні). Тонке металеве мереживо з крученого дроту - вдячний, пластичний матеріал. Вправні руки майстрів створюють логічні, викінчені композиції, які відзначаються м’якістю, співучістю ліній, тонким відчуттям пропорцій. Можливості цього виду ювелірної техніки необмежені. Майстри, що опанували її, виготовляють будь-які прикраси – персні, брошки, намисто, кольє, відтворюючи найвигадливіші узори. Годяться для скані м’які метали й сплави з них, здатні витягуватись у дуже тонкий дріт, - золото, срібло, мельхіор, нейзильбер, мідь. Заготовки з крученого дроту, котрі можна компонувати в узори, мають назви, які зберігаються впродовж багатьох віків: гладь, вірьовочка, плетінка, різноманітні доріжки, ялинка, колечко, листочок, жучок та інші. Узори скані гарно поєднуються з ювелірними й кольоровими виробними каменями. У деяких прикрасах камені становлять основу композиції, а метал виконує суто конструктивну функцію, в інших – складові виступають як єдине ціле. Вставки (кабошони) у виробах розташовують по-різному: великі в оточенні малих, рівномірно розподілені по всій поверхні, як окремі острівці, а іноді навіть їх підвішують на тонких ланцюжках.
Найдавніша й найпопулярніша з прикрас – каблучка походить з Грузії. Її виникнення пов’язують з легендою про мудрого титана Прометея. За те, що він подарував людям вогонь, Зевс покарав титана, наказавши прикувати на скелі, де його щодня катував орел. Героїчний Геракл визволив Прометея розірвавши ланцюг, але, поспішаючи, лишив уривок ланцюга з уламком каменя в руках. Тому каблучки і вважали за оправу для каменя і носили на лівій руці. Виняток становили обручки, які носять постійно на правій руці.
8. Народна іграшка
Всі народи світу мають іграшки. Це японські традиційні дерев'яні іграшки, російські матрьошки і коники-каталки з дерева, пап'є-маше, гли ни. Найдавніші іграшки, знайдені на території нашої країни, відносяться до II тисячоліття до н.е. Це - мініатюрні знаряддя охоти - луки, стріли, сокирки, предмети побуту, посуд, брязкальця.
У III тис. до н. є. у Древньому Єгипті були поширені іграшки з дерева та тканини, м'ячі з шкіри та статуетки тварин. З дерев'яних дощечок вирізувалися ляльки та розписувалися геометричним орнаментом. У древній Греції та Римі виготовляли іграшки з дерева, глини. По свідоцтвам істориків, вже у ті далекі часи майстрами були створені механічні іграшки. Виготовлялися також ляльки-маріонетки з теракоти та речі для ігор з ляльками, вовчки, брязкальця.
З глибини віків прийшли до нас традиції швейної іграшки - ляльки, пошитої з клаптиків тканини, хутра.
Іноді іграшці надавалося магічне значення. Наприклад, різні свищики, брязкальця, тарахтушки за язичними віруваннями давніх слов'ян своїм свистом та шумом відганяли злих духів. За такими причинами заборонялося зображувати обличчя у ляльок, тому саме у саморобних ганчіркових ляльок різних народів замість зображення обличчя можна бачити візерунок у вигляді хреста, ромба, квадрата, качиний дзьоб і т.д.
Найвищий розквіт іграшкового промислу в Україні припадає на середину XIX ст. в трьох регіонах: Піддніпров'я, Поділля і Прикарпаття. Відомим центром виробництва дитячої дерев'яної іграшки є м.Яворів Львівської області. Тут іграшки виробляли ще у XVIII столітті. Майстри з Яворова виготовляють візки з кониками; пташок, які махають крилами, якщо їх возити по підлозі: тачечки, скриньки, дитячі колиски та іграшкові меблі, посуд, музичні інструменти — сопілочки, скрипочки, пищики тощо. У Яворові також виготовляють дерев'яну точену іграшку, яку розфарбовують та розписують.
Серед керамічних іграшок найулюбленіші та найпоширеніші — свищики (свистунці, пищики). Вони здавна виготовлялися по всій Україні. Де існує гончарство, там, як правило, роблять свищики — птахи, звірі, свійські тварини або глиняні зображення людей — «барині», «куми», «панни», «наречені», «молоді». (Косівські птахи-свищики, на Уманщині: свищики — коні, олені, птахи, вершники на конях, вершники на баранах, півники, птахи-олені тощо. Опішнянські іграшки виділяються теплими кольорами, що ніби відтворюють золотаве тепло масної землі, вкритої зелено-брунатними пагонами пророслих зерен, які впали у землю наче із самого сонця і тягнуться, повертаються до нього...)
Ляльки з тканини робили в хатніх умовах з тканин (ганчір'я, клапті, частини старого одягу). Вони призначалися для дитячої гри. Однак у різних місцевостях вони зберігали риси, властиві давнім обрядовим лялькам.
Одни із найпоширеніших типів українських народних ляльок так звані «вузлові» ляльки (їх роблять способом крутіння, завивання, перев'язування). Їх виготовляли на території Київщини, Полтавщини. Черкащини. Крім внутрішньої вузлової основи (хустка, напхана ганчір'ям і зав'язана у вигляді голови), спільною прикметою є обличчя із хрестом, набраним із різноколірних або однотонних ниток так, що посередині утворюється ромб або квадрат. «Вузлові» ляльки належать до «невдягнених» ляльок. Ляльки, зібрані на решті території України, «вдягнені» — їх одяг спеціально розкроюється й шиється.
У селах Карпат робилися на продаж великі декоративні ляльки з виточеною на верстаті дерев'яною основою, вдягнені у майже точні копії гуцульського святкового вбрання старих часів.
У іграшки з сиру та тіста ігрове призначення поєднується з обрядовим. Особливо це стосується виробів із тіста — фігурного печива у вигляді птахів, баранів, кіз, зайців, білок та інших тварин, сезонне випікання яких (до певних свят, найчастіше навесні). Це печиво нерідко буває яскраво розмальоване. Діти спочатку граються ним, а потім з'їдають.
Іграшки з сиру виготовляють в окремих селах Карпат — Косівського та Верховинського районів: сирні коні, барани, цапи, корови, «оріпки», птахи, коні з вершниками, олені. Частину їх розфарбовують цяточками та крапочками, проте більшість лишається не разфарбованою.
Іграшки з сиру використовуються і як настільні скульптури, які прикрашають інтер'єр. Також їх, роблячи навесні та восени, дарують близьким та друзям, ставлять на могили у дні весняного та осіннього поминання покійних.
IV. Творче завдання
Іграшку з пластиліну слід виконувати у такій послідовності:
Рецепт солоного тіста: 2 частини муки, 1 частина солі змішати з невеликою кількістю води, щоб вийшло пластичне тісто.
V. Закріплення знань
1. Аналітичне опрацювання навчального матеріалу (1 завдання). Порядок навчальної дії наступний:
2. Презентація творчих доробок.
VІ. Рефлексія
VІI. Домашнє завдання