Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 12
Лекція 1
Тема: Вступ до методології історії. Закон і закономірність в історії
(4 год)
Література:
1. Методологія як наука: поняття, предмет, завдання. Становлення методології історії як науки.
Методологія історії як навчальна дисципліна систематизує сучасні уявлення про природу і принципи історичного пізнання, знання про історію як науку.
МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРІЇ – це особлива історична дисципліна, що вивчає природу, принципи і методи історичного пізнання, створення і поширення наукових історичних знань. Вона використовує основні поняття історичної науки, які складають її теоретичний апарат.
Призначення методології історії полягає в тому, щоб організовувати і систематизовувати матеріал історичної науки, утворювати вихідні дані, котрі дозволяють тлумачити, пояснювати і розуміти історичні явища.
Методологія історії – синтетична галузь. Вона використовує здобутки філософії, зокрема її складових частин – гносеологію (з грецької – пізнання, вчення про сутність і закономірність пізнання, теорія пізнання), аксіологію (вчення про цінності), онтологію – вчення про сутність речей, сутність буття (метафізика, релятивізм).
Методологія історії ставить собі за завдання визначення об’єкту і предмету пізнання історії, дію законів і закономірностей в історії, роль особи в історії, тобто об’єкт пізнання історії.
Методологія історії – вивчає роль історика як суб’єкта пізнання історії, його світогляду, рівні пізнавальної діяльності історика (тобто теоретичний і емпіричний етапи пізнання (гіпотетичний, інформативний, реконструктивний, пояснювальний, нарративний)).
Методологія історії вивчає методи історичного дослідження, дає класифікацію наукових методів (загальнонаукові, спеціально-наукові, конкретно-наукові), класифікує історичні знання, ставить питання про їх істинність.
Осягнення історії відбувається через три ступені: історія як минуле; історія як наука про минуле; історія як професія вченого.
Американський дослідник Уайт Х: історична наука – це лінгвістична структура, а історична наука розпалась на ряд дисциплін.
Методологія історії – це теорія історичного пізнання, як система принципів, методів, понять історичного пізнання, своєрідна доктрина історичного процесу.
Терміни «методика» і «методологія» походять зі спільного родового кореня (від. грец. - шлях, спосіб дослідження). Вони характеризуються високим рівнем загальності, універсальним застосуванням і суміжними, перехресними, тотожними сферами обігу.
Первісно термін «методологія» вживався у значенні вчення про метод, або теорію методів. Складніше з поняттям «методика», початковий сенс якого пов'язують з однойменним утраченим твором Арістотеля. Пізніше ця дефініція використовувалася в різних контекстах для позначення певного методу (або методів), у розумінні сукупності технічних прийомів і процедур дослідження, раціональної організації інтелектуальної праці тощо. У науковій літературі XIX - початку XX ст. поняття «метод», «методика» та «методологія» досить часто вживалися як синоніми.
Така багатозначність сформувалася ще в другій половині XIX ст. Вона склалася завдяки німецькому історику Йоганну Густаву Дройзену, якого вважають фундатором основних принципів та, власне, й самої конструкції методології історії як дисципліни. Він відніс до царини методології: методику (евристика, критика, інтерпретація), систематику (застосування методів) та топіку (виклад). Відтак Дройзен розглядав методику як частину методології та поняття з меншим рівнем загальності.
Однак такий поділ приховував у собі розмитість демаркаційної лінії між термінами методика/методологія, оскільки не давав відповіді на питання: в якому контексті чи поєднанні окреслені блоки проблем є методологічними або методичними? Сам Дройзен виходив здебільшого з практичних потреб історичних студій, хоча не оминав і теоретичних аспектів ряду питань. Слід згадати, що і його класична праця «Енциклопедія і методологія історії» виросла власне з лекційного курсу і мала дидактичну спрямованість.
Польський історик Єжи Топольський обстоює думку, що методологія історії формувалася з двох джерел: 1) власне рефлексій істориків щодо своїх текстів і дослідницьких практик; 2) методологічних розшуків філософів-наукознавців. Отже, до конституювання методології історії спричинилися як практично-методичні, так і теоретичні устремління науковців.
У термінологічному сенсі наслідком комбінації вказаних мотиваційних запитів став той факт, що дефініція «методологія» включала кілька змістових шарів, які накладались і переплітались між собою. Російський історик Микола Кареєв відносив до сфери методології історії низку вельми різнорідних питань, що стосувалися як дослідницької практики, так і теорії, у тому числі питання про методи історичної критики, дослідження історичної причинності та прихованих фактів, визначення генетичного або еволюційного зв'язку між окремими явищами, історичний об'єктивізм і суб'єктивізм, прийоми порівняльно-історичного вивчення. У класичній студії іншого російського вченого Олександра Лаппо-Данилевського обстоюється думка, що методологія історії спирається на теорію пізнання для обґрунтування принципів наукового мислення та його методів, а також сприяє виробленню системи історичних понять та ін. Конкретизуючи двоїстість такого змістового наповнення, він поділяв методологію історії на дві частини: теорію історичного знання та вчення про методи істо ричного мислення. Сучасні дослідники наукової спадщини Лаппо-Данилевського виокремлюють три частини його методології історії: теоретико-історіографічну, методологію джерелознавства та методологію історичної побудови. Водночас учений висловив цікаву тезу про значення викладання методології, зокрема її «теоретичної» та «технічної» частин. Отже, для вирізнення інструментальної частини методологічних питань Лаппо-Данилевський фактично поділяє останні на дві вказані вище групи. У посмертному виданні 1923 р. російський учений ще виразніше специфікує завдання методології науки, зокрема історії, які поділяє на основну та похідну: «... основна полягає в тому, щоб установити ті принципи, які лежать в основі науки і в силу яких вона отримує своє значення; похідна зводиться до того, щоб дати систематичне вчення про ті методи, за допомоги яких що-небудь відбувається. Подібно до методології будь-якої іншої галузі науки й методологія історії, певна річ, висуває собі ті самі завдання: вона прагне дати теорію історичного знання та з'ясувати методи історичного вивчення», - зазначає вчений. Отже, і в цьому випадку в загальній конструкції методології історії виокремлюється її «технічна» складова.
Зазначимо, що Лаппо-Данилевський не був одинаком у спробі сконструювати спеціальний термін для позначення інструментальної чи утилітарно-практичної частини методології. Так, згаданий М. Кареєв застосовував дефініцію «техніка історичної методології» в аналогічному значенні.
Визначний російський філософ Семен Франк також поділяв методологію суспільних наук на дві частини: філософську і технічну. До останньої він відносив «чисто технічні прийоми дослідження». На його думку, «технічна методологія» вивчає «зовнішні та спеціальні ознаки групи явищ, які потребують особливих зовнішніх прийомів їх пізнання. Натомість «філософська методологія» призначена для пізнання «широких загальних властивостей і співвідношень, які вирізняють взагалі одну науку чи групу наук від інших і в силу яких кожна наука або група наук має свою характерну точку зору, свої вищі поняття (категорії), свої завдання ».
Двоїстість у визначенні терміна «методологія», зокрема фактичний поділ на теоретичну та практичну частини, спостерігаємо і в інших працях. На думку Володимира Перетца, «методологія тієї чи іншої науки має на меті не тільки обґрунтувати свою спеціальну задачу та підвести основні принципи самої можливості будь-якого знання, але найголовніше вивчити питання про застосування тих чи інших шляхів дослідження, про принципи достовірності джерел та можливі умови їх наукової розробки.
У наукових студіях початку ХХ ст. поняття методологія історії вживалося поряд з термінами філософія історія, теорія історії. Проблема їх співвідношення вирішувалась досить вільно. Б. Кроче у 1917 р. стверджував, що філософія внаслідок нових відносин, у які вона поставлена, не може бути нічим іншим, як методологічним моментом історіографії, поясненням основних категорій історичного судження або основних понять історичного тлумачення.
Російський філософ Густав Шпет: вживанні дефініцій теорія історичного знання, методологія історії панують цілковита різноголосиця та безмежна сваволя. М. Карєєв відносив низку теоретичних проблем, питання про методи і шляхи дослідження, до історичної методології, розглядаючи її як частину теорії історії (історики). Історика як термін у значенні мистецтво історії вживалася у творах античних і середньовічних авторів, зокрема давньоримським оратором Марком Квінтіліаном (І ст.). Власне термін «історика» в розумінні теорії історичної науки був запозичений у німецьких істориків, зокрема Й. Г. Дройзена та Г. Г. Гервінуса. Причому останній наголошував на необхідності поєднати поетичні, мистецькі елементи в історіописанні з філософським осмисленням історії. Однак інші вчені тлумачили поняття «історика» у вужчому сенсі. Зокрема, Г. Шпет вважав, що «історика» - це методика, адже «йдеться про шляхи й методи дослідження»
Таким чином, з перспективи аналізу змістовних смислів поняття «методологія історії» спроби Лаппо-Данилевського, Кареєва, Франка та інших виділити її окрему, «технічну» частину, специфікація завдань, представлена в роботах В. Перетца дають змогу дійти висновку, що на початку XX ст. відбувається вирізнення, диференціація його філософсько-тео ретичного та практично-методичного контекстів.
Подібне багатоголосся сенсів у визначені змісту терміна «методологія історії» зберігається і пізніше, зокрема у радянські часи. Так, відомий російський філософ Анатолій Ракітов пропонував розрізняти методологію у вузькому та широкому розумінні. У першому випадку це поняття слугувало для позначення «загальних установок та філософських принципів, які визначають напрям і кінцеві цілі даного виду діяльності». Методологія у вузькому значенні розглядалася вченим як дисципліна, «завдання якої — теоретичне дослідження, аналіз, реконструкція, виправдання та обґрунтування методів відповідної діяльності», предметом якої є «переважно методи, тобто правила, норми та критерії побудови знань». Аналогічні тлумачення й інтерпретації методології у вузькому та широкому сенсі побутують і нині.
Досить часто методологію розглядали в наукознавчому сенсі. Зокрема, томський історик Борис Могильницький обстоював думку, що «особлива історична дисципліна методологія історії вивчає природу, принципи та методи історичного пізнання. Вона має справу з основними поняттями історичної науки, які складають у своїй сукупності її методологічний апарат. Таке наукознавче розуміння методології історії було досить поширеним серед істориків за радянської доби.
Методологія історії тлумачилася і в ціннісному контексті. Зокрема, розглядалася як «система сутнісних аспектів світогляду та теорії (або низки теорій), що визначають дослідницькі принципи науки». Така дефініція виказує аксіологічні авторські пріоритети, скеровані на вирізнення наукових поглядів і світогляду вченого, які виконують нормативні функції щодо історичного пізнання.
Водночас ряд істориків прагнули показати й практично-утилітарне призначення методології. Так, академік Євген Жуков зазначав, що «сутність методології історії передусім полягає у встановленні правильного підходу до дослідження конкретного історичного матеріалу. Оскільки цей матеріал є різноманітним і буквально неосяжним, то перше завдання методології історії — встановлення принципів «організації» матеріалу, його об'єктивного добору та осмислення. Методологія покликана допомогти підійти до класифікації безпосередніх об'єктів дослідження, ви ділити найістотніше» .
Упродовж 60~80-х років XX ст. у радянському академічному середовищі точилися активні дискусії, предметом яких стало питання про необхідність розрізняти різні рівні методології: загальний діалектико-матеріалістичний і конкретно-науковий, філософський та історичний.
Для означення практично-утилітарної спрямованості методології дехто з науковців сконструював навіть окреме поняття «спеціальна методологія історії». Цим доволі незграбним і сумнівним термінологічним новотвором, особливо з перспективи загальнонаукових вимог до формалізації понятійного апарату, позначалася «наука про методи історичного дослідження, теорія практики їх застосування в історичних дослідженнях». Почасти необхідність цього термінологічного впровадження пояснювалася тим, що роль універсальної наукової методології згідно з пануючими ідеологічними догмами виконував діалектичний та історичний матеріалізм. Однак очевидною була й необхідність специфікації методологічного інструментарію з обсягу потреб та вимог історичної науки, передусім з перспективи практики історичних досліджень.
Цікаву конструкцію методології історії висунув Єжи Топольський. Вважають, що в ній автору вдалося поєднати елементи марксизму з аналітичною філософією історії, структуралізмом та соціологією. Ця побудова складається з трьох головних компонентів; 1) прагматичної (методи дослідження); 2) апрагматичної (тлумачення одержаного знання); 3) предметної чи об'єктивної методології історії (власне предмет дослідницьких студій у контексті його потреб). Причому до компетенції прагматичної методології віднесено утилітарне коло проблем, які стосуються практично будь-якого дослідника: евристика та критика джерел, з'ясування ступеня вірогідності представленої інформації, встановлення і. тлумачення фактів, узагальнення, гіпотези, моделі, оцінки, конструкції, синтези тощо. Наразі слід звернути увагу, що Топольський трактував прагматичну та апрагматичну частини методології історії в теоретичному плані, хоча й не заперечував їхню утилітарно-інструментальну спрямованість.
Методологічну проблематику порушували й українські вчені на еміграції та в діаспорі. У сучасній історіографії на пострадянському просторі розглядається здебільшого в наукознавчому сенсі як «особлива історична дисципліна, що вивчає природу, принципи і методи історичного пізнання створення та поширення науковий знань» . У більш розгорнутому вигляді таке розуміння методології історії формулюється як «теоретичне осмислення таких головних елементів історичного пізнання: 1) об'єкта і предмета вивчення; 2) суб'єкте пізнання (історика), методів і логіки його дослідницької діяльності у процесі створення історичних знань; 3) історичних знань, їх структури, адекватності щодо реальності, соціальної значущості. Інколи поняття тлумачать як «сукупність основних законів, принципів, яка вивчає напрям наукового пізнання історичного процесу.
Щодо терміну методика то І. Г. Дройзен застосовував його в інструментальному розумінні з перспективи потреб та завдань історичного дослідження, інколи й ширше. Німецький учений Ернст Бернгейм відносив до методики не тільки джерелознавство, критику, інтерпретацію, а й виклад. Відтак за змістовим обсягом поняття «методика» в Бернгейма фактично наближається до дефініції «технічна методологія», вжитої у студіях Кареєва та Лаппо-Данилевського.
У російській та українській історіографії дефініція «методика» використовувалася переважно для позначення сукупності методів і прийомів викладання історії, тобто в дидактичному сенсі. Зокрема, М. Кареєв різницю між методологією та методикою вбачав у тому, що предметом першої були методи історичного дослідження, а останньої - тільки питання про методи викладання. Подібних поглядів стосовно визначення змістовної області методики дотримувався український історик Дмитро Багалій, який, щоправда, поділяв її відповідно до потреб вищої та загальноосвітньої школи. На його думку, загальноосвітні дидактичні вимоги мала задовольнити «елементарна методика історії» на відміну від викладання в університетах, що потребувало складніших прийомів .
Протягом 20-х - початку 30-х років в СРСР відбувається джерелознавчий зсув у тлумаченні цього терміна, але його змістові межі залишаються доволі широкими. Зокрема, Г. Саар зараховує до методики чотири групи методів: пошук джерел, їх критики, історичної побудови та викладу, тобто фактично виходить за джерелознавчий контекст поняття. До того ж сама студія Саара попри обов'язкову данину тогочасним ідеологічним догматам була написана під впливом праць дореволюційних авторів, зокрема О. Лаппо-Данилевського. Натомість С. Биковський взагалі ототожнював термін «методика» з терміном «технічна методологія історичного дослідження» у дусі М. Кареєва та О. Лаппо-Данилевського. Проте він здебільшого обмежується висвітленням питань з евристики, критики джерел та технічно-методичних прийомів документування робочих матеріалів тощо.
Таким чином, у більшості тогочасних праць до компетенції методики здебільшого віднесено проблематику з історичного джерелознавства. Адже методологічні питання відтепер тлумачаться тільки в контексті постулатів вульгаризованого та викривленого марксизму - діалектичного та історичного матеріалізму. Зрештою, протягом 30-50-х років навіть таке урізане побутування джерелознавчої варіації поняття «методика» майже повністю припиняється. З наростанням сталінських репресій швидко примітивізувалося інтелектуальне життя та нечувано ідеологізувалася історична наука. Відтак на межі 60-70-х років відомий історик-візантолог Олександр Каждан констатував, що «про методику вивчення (історії майже нічого не пишуть». Ще далі в своїх оцінках пішов ростовський історик Олександр Пронштейн, який вважав, що необхідно «відновити в правах саме поняття «методика історичного дослідження», поширене в радянській історичній науці на початку 30-х років та майже забуте в наш час». Зауважимо, що це повернення до методичної проблематики здійснювалося під знаком джерелознавства.
Почасти термін «методика» вживається в студіях з наукової організації праці, науково-дослідної роботи, в дидактичному сенсі та технічному розумінні як сукупність певних прийомів або процедур в інтелектуальній діяльності.
Щодо спроб визначення самої дефініції «методика», то останні не вирізняються великим розмаїттям та оригінальністю. Насамперед вони фіксують її залежність від методології, точніше від її марксистсько-ленінського ерзацу. Методику розглядають як «певну частину методологічних проблем, пов'язаних з пізнавальними прийомами, специфічними для даної науки». Іноді її тлумачать як «частину історичних дисциплін, суворо специфікованих стосовно особливостей досліджуваного об'єкта, що являють собою сукупність прийомів, способів, процедур, операцій, практичних рекомендацій з організації та проведення історичного дослідження в його конкретній формі». З перспективи власне джерелознавства подібне визначення подає відомий російський історик Сігурд Шмідт, але відносить до царини методики і нормативні функції. На його думку, методику варто розглядати як «сукупність певних прийомів і правил їх застосування в роботі джерелознавця; тобто це нормативна діяльність».
Дещо вирізняється серед цих визначень дефініція методики, запропонована академіком Іваном Крип'якевичем, «Методика історії, - зазначає вчений, - це сукупність правил, за якими досліджується історичний матеріал. Наукова історія відрізняється від дилетантської саме методом, умінням застосовувати при дослідженнях наукові правила. Методика дає історикові теоретичні та практичні вказівки до проведення дослідження». Отже, Крип'якевич надає методиці певних теоретичних рис, хоча і розглядає останню у своїй студії переважно в практично-утилітарному та джерелознавчому контексті.
Львівський дослідник Л. Зашкільняк виділяє таі складові методології історії:
1. об’єктивна методологія – пов’язана з комплексом складних проблем онтологічного забарвлення і спрямованих на визначення об’єкту пізнання в історії – антропологізуюча історія
2. суб’єктивно-об’єктивна методологія – пов’язана з особою дослідника і його пізнавальними операціями, спрямованими на створення наукових знань про минуле, повинна розглядати проблематику формування і структури свідомості вченого-історика та впливу на дослідницьку діяльність світоглядних орієнтацій дослідника, характеристику етапів пізнавальної діяльності на шляху до наукового (підготовчий, інформаційний, реконструктивний, пояснювальний і нарративний етап).
3. об’єктивно-суб’єктивна методологія – охоплює сферу об’єктивізації історичних знань у суспільстві та індивідуальній свідомості.
Багато авторів розрізняють методологію в широкому і вузькому сенсі слова. У широкому сенсі методологія позначає сукупність загальних установок і філософських принципів. А у вузькому сенсі слова методологія є спеціальною дисципліною, завдання якої – теоретичне дослідження, реконструкція, виправдання і обгрунтування методів діяльності історика. Історична наука страждає не стільки від відсутності широкого, філософсько-історичного підходу, скільки від недоліку методологічних і логічних досліджень проблем реальної історії. Фахівці розрізняють два варіанти розуміння предмету методології історії і її завдань: як спеціальну теорію методів історичного аналізу і як теоретичне віддзеркалення практики історичного дослідження, його потреб Перший варіант, як опис, розробка і класифікація методів аналізу історичного матеріалу, переважає в методологічних роботах.
Інакше кажучи, методологія історії не зводиться до відтворення загальнофілософських понять у сфері історичної науки, хоча без деяких філософських обгрунтувань або відсилань до авторитетів все ж таки не обійтися. При цьому суть методології історії полягає у пошуках адекватного підходу до дослідження конкретного історичного матеріалу. Оскільки цей матеріал є багатообразним і навіть неосяжним, основне завдання методології історії полягає в тому, щоб знайти критерії його відбору, осмислення і структуризації. Багатство конкретності в розвитку суспільства ускладнює завдання дослідника, штовхає його на опис неповторних ситуацій, процесів і явищ минулого. «Методологія історії покликана знаходити і розрізняти в історичному матеріалі загальне, особливе і одиничне». Історію можна назвати наукою про особливий в історичному процесі – історик розкриває все те особливе, що мало місце в розвитку країни, держави, народу. Вивчаючи природу, принципи і методи історичного пізнання, методологія історії акцентує основні поняття історичної науки, складові в своїй сукупності її методологічний апарат. Вивчаючи форми і способи наукової діяльності історика, методологія допомагає йому формулювати ідеї, концепції і гіпотези, які він висуває, пояснюючи історичні явища.
Методологія історичної науки вивчає її предмет, особливості пізнавальної діяльності історика, відношення історії до інших наук, мистецтва і моралі. Особлива увага приділяється проблемі історичної свідомості. Методологію визначають і як систему основоположних ідей, принципів, з яких виходить і якими керується дослідник в своїй пізнавальній діяльності
Методологія не є самостійною наукою, вона є частиною історичної науки, теорією її методів, адже залежно від об'єкту і предмету вивчення кожна наука має свої власні методи дослідження і правила операції ними. Методологія вивчає можливості і межі застосування власне історичних методів і методів інших наук. Методологія – це не сукупність методів, а вчення про них. Метод є предметом аналізу в методології. До спеціально-методологічних проблем історії відносяться співвідношення історичної реальності і історичного знання, способи історичного пояснення і опису дійсності, визначення суті понять «Історичний факт», «історичний час», «історична закономірність і альтернативність». Методологія історії уточнює зміст таких понять, як «історична система», «історична структура», «історичні зв'язки», «історичні відносини» і ін.
Набоков безжально висміяв ідею пошуку законів історії: «Безглуздо шукати закону, ще дурніше за нього знайти. Надумає жебрак духом, що весь шлях людства можна пояснити каверзною грою планет або боротьбою порожнього з туго набитим шлунком, запросить до богині Кліо акуратного секретарчика з міщан, відкриє оптову торгівлю епохами, народними масами, і тоді не минути лиха окремому індивідуумові, з його двома бідними «у», безнадійно аукающимися в гущавині економічних причин. На щастя, закону ніякого не немає – зубний біль програє битву, дощову днинку відміняє намічений заколот, - все хитко, все від випадку, і марно старався той розхитаний і буркотливий буржуа. темна праця, що написала, “Капітал” - плід безсоння і мігрені
Швейцарський історик і філософ культури Якоб Бурхардт, що з сумнівом відносився до ідеї історичного прогресу, вважав повторюваність окремих типологічних фаз найбільш характерною особливістю історичного процесу. Німецький історик Р. Зіммель, визнаючи як об'єкт історії не ізольованого індивідуума, а особу, поміщену в систему історично обумовлених взаємин, досліджував поняття історичного зв'язку і закономірності і запропонував своє розуміння історичного закону. Він вважав історичними законами ті розумові конструкції, які кожен історик створює для систематизації одиничних фактів і орієнтації в хаосі подій. Інакше кажучи, історичні закони, по Зіммелю, це моделі, засновані на віддзеркаленні реально існуючих елементів. Довільний при цьому лише спосіб з'єднання елементів. Поняття історичного закону у Зіммеля аналогічно поняттю ідеальних типів М. Вебера.
Сам же Вебер стверджував, що «для пізнання історичних явищ в їх конкретних умовах найбільш загальні закони, найбільшою мірою позбавлений зміст, мають, як правило, найменшу цінність. “об'єктивне” дослідження явищ культури, ідеальна мета якого полягає в зведенні емпіричних зв'язків до «законів», безглуздо. Російський представник критичної школи І.І. Карєєв був проти використання терміну «історичні закони», вважав їх «химерою на зразок філософського каменя», але визнавав, що в історії діють соціологічні і психологічні закони спеціальних історичних законів, він не заперечував законодоцільності, що діє як в природі, так і в суспільстві. В.О. Ключевський вважав, що випадкове явище є щось немислиме, що терміном «випадковість» ми тільки прикриваємо власне незнання причин, що викликали випадкове явище. Будь-яке явище має якусь причину. Ключевський вважав, що історичні закони – це закони взаємодії історичних сил. Розглядаючи різні види історичних пояснень і узагальнень, він порівнював історичну схему і історичний закон. Якщо при узагальненні виявлена тільки послідовність або зв'язок хронологічних змін явищ, означає отримана історична схема. Якщо історикові вдалося встановити причину, по якій ця зміна здійснюється, означає він виявив історичний закон. Схема дозволяє відповісти на питання, в якому порядку змінялися явища, а закон пояснює, чому вони змінялися в такому порядку. Учень Ключевського П. Мілюков вважав, що закономірності історичних явищ потрібно приймати незалежно від того, чи може історична наука відкрити їх.
У сучасному науковому пізнанні зростає роль категорії вірогідності. Без неї вже неможливо осягати мир і вибудовувати наукові теорії. З тих пір, як австрійський чернець Р. Мендель сформулював закони спадковості, дія їх було підтверджено на безлічі організмів – від слона до тріски, від водоростей до дуба. Разом з тим закони Менделя володіють межею, яка відрізняє їх від таких законів фізики, як закони Ома, Бойля - Маріотта і ін. Вони лише дозволяють припустити настання тих або інших подій, оскільки ген передається з вірогідністю 50%. Вірогідність якої-небудь події, зокрема історичного, є ступінь необхідності в можливому. Якщо не враховувати реальних можливостей тієї або іншої зміни ходу подій, то легко прийти до фаталізму. Необхідність не просто важко, а швидше неможливо виявити в історії окремої події. Окрема подія випадкова, воно могло відбутися, а могло і не відбутися. Необхідність можна виявити в деякому ланцюзі подій, в їх зв'язку.
На думку М.А. Барга, соціологічні закони діють в рамках дилеми «можливо – неможливо», а палітра дії історичних законів інша: «ймовірно – маловірогідно – неймовірно». Академік М. Жуков підкреслював, що історичний закон на відміну від природно-історичного виявляється не прямолінійно, а лише як тенденція. Конкретна дія історичного закону модифікується залежно від специфічних умов того соціального середовища, в якому він діє. За сприятливих умов історичний закон – тенденція діє з найбільшою визначеністю наближаючись до прямолінійності. За наявності гальмуючих чинників дія історичного закону сповільнюється, пряма лінія розвитку замінюється зигзагоподібною формою руху. За Б.Г. Могильницьким, історичний закон від соціологічного відрізняє законообразующая діяльність суб'єктивного чинника. Соціологічні закони безумовні, історичні – умовні, тобто реалізуються в певних умовах, з урахуванням історичних випадковостей. Історична випадковість – не антитеза історичної закономірності, а компонент, що її формує. Історична випадковість входить в предмет історичної науки в тій мірі, в якій впливає на хід історії. Вона може бути породжена діяльністю людини або виявитися проявом стихійних сил природи, як, наприклад, божественний вітер XIII століття, що врятував Японію від монгольського завоювання. Могильніцкий не рахує закономірність простій сумою випадковостей, оскільки безліч випадковостей гасить один одного, не роблячи якого-небудь помітного впливу на рух історії.
Виділяють кілька підходів до історичних законів: Перший — традиційний, класичний. Другий можна умовно позначити як некласичний, пов'язаний з розкриттям нелінійної природи закономірностей розвитку, будови і функціонування певної історичної цілісності, третій підхід філософсько-антропологічним.
І підхід:
3 групи законів:
1. Закони, які діють протягом всієї людської історії в усіх соціально-економічних формаціях, загально соціологічні закони – закон відповідності виробничих відносин характеру виробничих сил, закон визначної ролі суспільного буття по відношенню до суспільної свідомості
2. закони, які діють протягом великого відрізку часу історії – закон класової боротьби як рушійної сили природи, закон соціалістичної революції як форми переходу від 1 формації до іншої
3. специфічні – діють протягом 1 економічної формації, закон капіталізму: закон анархії виробництва, закон соціалізму: закон планомірного, пропорційного розвитку суспільства.
Лише Гегель вперше послідовно й системно проаналізував чинники та вияви людської свободи — потреби, пристрасті, інтереси, мотиви, цілі тощо не як зовнішню чи, тим більше, опозиційну щодо законів характеристику історичної життєдіяльності людей, а як внутрішню складову дії цих законів. "Принцип, а також і правило, закон, — зазначав Гегель, — є чимось внутрішнім, котре як таке, яким би не було воно істинним в собі, не зовсім дійсне. Цілі, правила тощо містяться в наших думках, лише в наших сокровенних намірах, але ще не в дійсності. Те, що є в собі, є можливість, здатність, але воно ще не вийшло зі свого внутрішнього стану, ще не стало існуючим. Для того, щоб воно стало дійсним, має приєднатися другий момент, а саме виявлення в дії, здійснення, а його принципом є воля, діяльність людини взагалі. Лише завдяки цій діяльності реалізуються, здійснюються як вищезгадане поняття, так і в собі сущі визначення, оскільки вони мають силу не безпосередньо завдяки їм самим. Та діяльність, котра здійснює їх, і дає їм наявне буття, є потреба, прагнення, схильність і пристрасть людини.
Розглядаючи закономірності історії як такі, що реалізуються через вмотивовану й свідому людську діяльність, Гегель водночас фактично не відрізняє їх від законів природи, взятих у широкому значенні цього слова. Адже до таким чином, тобто у найширшому сенсі, тлумачених законів природи філософ включав усе розмаїття законів, крім юридичних. "Існують, — писав він, — закони двоякого роду: закони природи і закони права. Закони природи абсолютні й мають силу такими, якими вони є: вони не дозволяють обмеження, хоч у деяких випадках можуть і порушуватися. Щоб знати, в чому полягає закон природи, ми повинні осягнути природу, бо ці закони вірні, хибними можуть бути лише наші уявлення про них”.
Нелінійний підхід
Другий підхід певною мірою протистоїть першому, традиційному, раціоналістично-детерміністському, істотно доповнює його. Якщо витоки першого напряму закладені у просвітницьких концепціях, то другий напрям виходить з пізнавальних традицій, опозиційних щодо просвітницьких, зокрема романтизму. Саме так передусім Шеллінгом було вперше зафіксовано і проаналізовано (хай ще і в недосконалій формі) нелінійну, асимптотичну дію законів історичної дійсності – окремий тип законів цілераціональної соціальної діяльності. У філософсько-історичній літературі цього, романтичного напрямку доводиться неспроможність просвітницького трактування суспільних законів як законів цілераціональної дії, законів розсудку. Як вважав інший, французький, романтик Жюль Мішле, зведення суспільних законів лише до тих, що формуються за допомогою розсудку і надмірне їх використання має своїм наслідком соціальний маринізм.
На думку Мішле, механізація праці не спричинила механізації інших сфер людської діяльності, вона сама є продовженням системи машинізму. Систему ж машинізму Мішле тлумачить як результат свідомого (цілераціонального, сказав би відомий німецький мислитель Макс Вебер) прагнення перейти від хаосу середньовіччя і Відродження до суспільства, у якому панував би цілеспрямовано запроваджений порядок. Для цього було спочатку споруджено, як вважав він, дві адміністративні машини: бюрократію і армію, "що зробили людей організованою силою, усунули з їх життя невпорядкованість, різнобій" , а вже потім – систему технічних машин.
У ракурсі синергетичного підходу суспільство розглядається як система, по-перше, складна, оскільки містить принципово різні рівні — макро- і мікрорівень. Те, що на мікрорівні постає як невпорядкована сукупність суто хаотичних дій. відносин та взаємодій окремих осіб, на макрорівні викристалізовується у певну впорядкованість, закономірність. Причому слід обов'язково враховувати, що така закономірність істотно відрізняється від типу суспільних законів, що постають як закони великих чисел, тобто закони статистичні. На відміну від останніх, закони нелінійного типу не є просто порядком, що вирізняється на тлі позірного хаосу масово-індивідуальної поведінки людей.
Нелінійні закони історії — це теж фіксація певного порядку в життєдіяльності такої складної макросистеми, як суспільство. Але вони фіксують не просто порядок статистичний, а такий, що реалізується через соціальні флуктуації і точки спонтанного вибору, біфуркації. З позицій нелінійного аналізу суспільство постає як система не тільки складна, а й дисипативна. Тобто система, якій, на відміну від систем консервативних, притаманні якісні і необоротні зміни.
Третій підхід до законів історичної реальності умовно можна позначити як філософсько-антропологічний. Для законів цього типу точкою відліку є людина, особистість, суб'єктивність на рівні індивіда. Чи не найважливішою із закономірностей, що становлять предмет сучасного некласичного підходу до розгляду історичної дійсності як нелінійного і поліцентричного процесу, взаємозв'язаного самоосягнення та самоздійснення різноманітних за формами, масштабами та рівнями історичних індивідів монадної природи, є людиноцентризм історії.
У контексті стародавньої грецької цивілізації подібне, людиновимірне, розуміння історії набуває одного із магістральних значень в епоху еллінізму (Епікур, епікуреїзм, стоїцизм); у рамках римської — з формуванням Римської імперії (Сенека, Епіктет, Аврелій). Як перші провісники означеного підходу у греків постають вже принаймні софісти (зокрема Протагор) і Сократ, а у римлян — Ціцерон.
У західноєвропейській цивілізації однотипний метаморфоз у філософії історії відбувається теж з переходом до посткласичного періоду філософування і пов'язаний з виникненням таких напрямів, як філософія життя, неокантіанство, марксизм, персоналізм, екзистенціалізм тощо. Але й тут "перші ластівки" людиноцентричного філософського осмислення історичного процесу з'явилися значно раніше. Однією з таких "ластівок" є Блез Паскаль.
Паскаль, як відомо, виходить з того, що за своїми фізичними, просторово-часовими, тілесно-природними характеристиками людина нічим не вирізняється з розмаїття інших витворів Універсуму. У цьому плані вона зовсім не є якимось особливим, поворотним чи, тим більше, кінцевим пунктом, вершиною. Навпаки, вона постає звичайнісінькою, пересічною, серійною тілесною точкою Всесвіту, від якої простягається нескінченність таких самих точок — тілесних формоутворень у бік розширення макросвіту.
"Хай людина, — зазначає французький філософ, — порине у споглядання природи в усій її високій і неосяжній величі, хай відверне погляд від нікчемних предметів, що її оточують. Хай погляне на сліпучий світоч, що як незгасний факел, освітлює Всесвіт; хай зрозуміє, що Земля — всього лише точка порівняно з величезною орбітою, яку окреслює це світило, хай вразиться думкою, що й сама ця величезна орбіта — не менш ніж ледве примітна точка порівняно з орбітами інших світил, що рухаються на небосхилі. Та оскільки наш кругозір цим і обмежений, хай уява лине за рубежі видимого; вона втомиться, далеко не вичерпавши природу. Весь зримий світ — лише ледь помітний штрих у безмежному лоні природи. Людській думці не під силу охопити її. Скільки б ми не розсовували межі наших просторових уявлень, все одно у порівнянні з сущим ми породжуємо тільки атоми. Всесвіт — це сфера без меж, центр її всюди, коло — ніде... А потім, знов звернувшись до себе, хай людина порівняє своє єство з усім сущим; хай відчує, як вона загубилася в цьому глухому кутку Всесвіту, і, виглядаючи з тісної тюремної камери, відведеної їй під житло, — я маю на увазі увесь зримий світ, — хай збагне, чого варта вся наша Земля з її державами і містами і, нарешті, чого варта вона сама. Людина в безмежності — що вона значить?
"Людина, — зазначає мислитель, — всього лишень очеретинка, найслабкіше зі створінь природи, але вона — очеретинка мисляча. Щоб її знищити, зовсім не треба, щоб на неї ополчився весь Всесвіт: досить подуву вітру, краплини води. Та хай би навіть її знищив Всесвіт, — людина все одно піднесеніша, ніж її згубник, оскільки усвідомлює, що розлучається з життям і що вона слабша за Всесвіт, а той нічого не усвідомлює.
В українській філософській традиції цей напрям розгляду законів людського буття вперше знайшов системну і вельми глибоку розробку у творчості Г.С.Сковороди. Зосередивши увагу на розробці гуманістичного виміру проблеми цих законів, причому з урахуванням обох його означених вище аспектів, Сковорода з'ясовує своєрідність останніх не паралельно, а послідовно.
У межах же онтогенетичного аспекту цього філософсько-антропологічного аналізу законів життєдіяльності людини зусилля зосереджуються вже не на виникненні суб'єктивності як універсальному законі самого Універсуму і не на унікальному статусі суб'єктивності у структурі цього Універсуму, а передусім на закономірностях осягнення людиною себе як істоти духовної, а отже, вищого щабля в ієрархії форм існування неживої та живої природи. І, також, — на закономірностях усвідомлення свого місця людиною, але вже не як родовою, а як індивідуальною істотою, і не у світі Універсуму, а у світі людської спільності.
Ці закономірності характеризують таке складне і багатовимірне явище, як співвідношення свободи людини і соціальної необхідності. І реалізуються у внутрішні, смисложиттєві закони, якими людина керується у всій своїй діяльності. Вони утворюють ядро духовного світу людини, в якому, як у мікрокосмі, фокусується і відображається всіма своїми гранями її зовнішній світ — суспільство, і через це постають як форма гармонізації взаємозв'язку особи з суспільним цілим. Адже вони залучають людину у систему суспільної закономірності, необхідності, проте — без втрати власної свободи.
Отже, можна виокремити три основні типи законів історичної людської життєдіяльності — закони цілераціональної діяльності, нелінійні суспільні закони і смисложиттєві закони буття людини як суб'єкта історії.
Детермінізм – вчення про всезагальну причинність суспільних явищ. Все існуюче виникає і знищується закономірно.
3. Історична альтернатива. Випадковість і необхідність в історії
Уявлення про альтернативність історичного процесу - не таке давнє, як уявлення про його закономірність. Виникло це уявлення в європейській культурі у авторів утопічних творів XVI – XVII століть. В даний час існує безліч напрямів контрфактичних історичних досліджень: «альтернативна історія», «експериментальна історія», «віртуальна історія», «ретроальтернативистика», історія», що не «відбулася, і ін. Могутній заклик до вивчення історичних альтернатив містився ще в працях М. Вебера. Він стверджував, що історична наука повинна представляти різні можливості розвитку, виявляти наслідки «інших рішень», ставити питання про тотожність результатів дій при зміні каузальних компонентів.
Посилення інтересу до альтернатив привело до істотного розмивання цього поняття. Під альтернативою розуміють і розвилку на шляхи історичного процесу, і здатність мислення до оцінки дійсних і уявних варіантів, і потенційну можливість вибору, і якусь силу, що протистояла тенденції, що перемогла. Історія людей – це унікальний і одночасно природний феномен: «крива минулого відкладається по відношенню до осі необхідного і осі вірогідного. І світова історія є точка сходження цих різноспрямованих координат». Проблема альтернативності обертається проблемою ролі суб'єктивного чинника в історії, проблемою свободи історичного вибору. Вона нерідко зводиться до питання про той, хто робить цей вибір. Зрозуміти логіку вибору означає усвідомити сенс минулих подій.
Історична альтернативність – це своєрідна пружина історичної динаміки. Нерідко автори розрізняють гіпотетичні і реальні альтернативи. Вивчення альтернативних ситуацій пов'язане з моделюванням – вербальним, концептуальним, математичним. Для М.Я. Гефтера історія – це «рух Вибору, що перестворює і саме себе».