Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Зміст.
План……………………………………………………………………………3
Вступ……………………………………………………………………………4
РОЗДІЛ І. Реформа Нікона…………………………………………………..9
1.1. Передумови. Причини…………………………………………………...9
1.2. Хід реформи……………………………………………………………...13
1.3. Наслідки………………………………………………………………….16
РОЗДІЛ ІІ. Старообрядництво. Подальша доля………………………...19
1.1. Виділення течій старообрядництва. Відмінності «старої» та «нової» віри…………………………………………………………………………….19
1.2. Побут та звичаї старообрядців………………………………………...25
1.3.Перші поселення на території України. Стародубщина……………29
1.4 Заселення старообрядцями Новоросії…………………………………35
Висновки………………………………………………………………………42
Використана література……………………………………………………...46
Додатки…………………………………………………………………………49
План.
1.Передумови. Хід та наслідки церковної реформи у Московському царстві у др.пол. XVII ст.
2. Побут та звичаї Старообрядців.
3.Перші поселення на території України. Стародубщина.
4.Заселення Новоросії старообрядцями.
Вступ.
Актуальність. Актуальність даної теми полягає у тому, що представники старообрядництва як оригінальної гілки православ’я залишаються чи не єдиними носіями церковних таїнств, яких наші предки дотримувалися ще в часи становлення християнства на Русі.
Актуальним на сьогодні є також відстоювання позиції української історіографії, яка розглядає старообрядців як складову частину російської національної меншини або ж як етноконфесійну громаду, яка мігрувала у Слобожанщину та Нижнє Подніпров’я, починаючи з середини XVIII ст. (А.Скальковський, Д. Багалій, Я. Бойко, А. Пономарьов, Б. Попов, В.Наулко).
В Україні релігійна громада старовірів знайшла прихисток у роки гонінь на неї на батьківщині. Проте стосунки біженців із автохтонним українським населенням, зокрема із козаками, не складалися безконфліктно. На часі є вирішення проблеми причин та проявів міжетнічних та міжконфесійних конфліктів.
(Старообрядництво, як гілка православ’я виділилась у другій половині ХVII ст. після проведення московським патріархом Ніконом церковної реформи, метою якої було затвердження Москви, як правонаступниці Римської, Візантійської імперій (Ідеологема «Москва ― третій Рим»).Окрім цього церковна реформа мала на меті уніфікувати всі відмінності у проведенні ритуалів, таїнств, зміцнити владу московського царя, підтвердити його богообраність, консолідувати православних християн навколо московського патріарха, не допустити релігійного розколу або можливе роздроблення на менші єпархії. Головна мета реформи ― утвердження Москви як нового центра християнства, як правонаступниця Константинополя після його втрати спочатку духовної влади(Флорентійський собор 1439р., унії з католицькою церквою), а потім і політичної(Взяття турками Константинополя у 1453р.).)
Об’єктом дослідження роботи є старообрядництво як гілка православ’я після розколу 1666-1667 року.
Предметом дослідження роботи є особливості розвитку старообрядництва, його відмінності від ніконіанської церкви. Доля старовірів, їх подальше розселення по території українських земель.
Хронологічні межі охоплюють період від другої половини XVIIст. до початку XIХст.
Історіографія.
Теми старообрядництва торкається значна частина науковців, праці яких присвячені реформі Нікона і переселенню їх на землі сучасних України і Росії. Дана робота присвячена поселенням старообрядців на території України, а саме освоєнню ними Слобожанщини та Нижнього Подніпров’я (зокрема, участі у освоєнні штучно утвореної Новоросії). Науковці у своїх працях розкривають особливості розселення та заселення даного краю, вказуючи тенденцію росту населення у певний період, у свою чергу не обділяючи своєю увагою особливості ведення сільського господарства та облаштування побуту.
Серед досліджень, які показують хід та основні етапи в освоєнні та заселенні Новоросії, в першу чергу слід виділити А.А. Скальковського та Д.І.Багалія.
Скальковський широко використовував у своїх працях особисті спостереження над господарським життям Новоросії. У дослідженні «Хронологическое обозрение истории Новоросийского края. 1730 – 1823» він коротко у літописній формі викладає найважливіші факти, що відносяться до заселення і освоєння Новоросії.
На стан 1756 – 1760, 1768, 1773, 1774 та 1782 рр. Скальковський наводить чисельність населення Новоросії. Але дані про становий та національний склад населення зустрічаються рідко та носять випадковий характер. [ ]
У своїй праці «Заселение Нворосии» Кабузан В.М. критикує наведені дані Скальковським. Говорячи, що він не досить критично підійшов до аналізу джерел і не виділив, яку саме територію слід включати в склад Новоросії. Це приводить до того, що цифри його не тільки не завжди повні, а і вводять дослідників в оману.
Так Кабузан говорить, що за станом на 1756 – 1760 рр. Скальковський виділяє чисельність Новоросії у складі Нової Сербії, Словяно-Сербії та Ново Козачого слобідського поселення( тобто без території Війська Запорозького) в 38.163, в той час як населення даних територій було не менше 60 тис. чол. [ ]
Багалій, у своїй праці «Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры на перше місце серед колоністів, які заселяли територію Новоросії», ставив старовірців, але їх кількість залишалась не великою. Ними були засновані Цибулів та Велике (нині Олександрія). В 50-их рр. XVIII ст. їх стає більше, уряд починає їх запрошувати із Молдови і Польщі, надаючи їм землі навколо фортеці св. Єлизавети. З російських територій, старовірці приходять із Калужської, Орловської, Курської губерній. [ ]
Взагалі царський уряд сприяв переселенню на південь українських земель саме росіян, в першу чергу захищаючи їхні інтереси, надавав їм різноманітні привілеї, особливо дворянам, поміщикам, військовим і чиновникам, розглядаючи їх як свою опору в проведенні русифікації та асиміляції українців, а також нацменшин, які заселяли дану територію. А щодо старообрядців, то з виданням «милостивих» маніфестів, що закликали останніх селитись на українських землях, то їм обіцяли ряд пільг, зокрема звільнення від подвійного подушного окладу.
Рафальський говорить, що старовіри опинились в Україні в досить складному становищі: міри російськими законами і «Малоросійськими правами» та між загальноросійським законодавством і законодавству по розколу, все це сприяло, по-перше, консолідації старообрядців як єдиної суспільної групи, а по-друге, консервації їхньої архаїчної культури. Останнє позначилося на певній відокремленості від місцевого населення і носить на побутовому рівні відносний характер. [ ]
Полонська-Василенко приводить цікаві факти про старообрядців, зокрема зазначає, що царський уряд заохочував заселяти даний регіон, тимчасово звільняючи населення від податків, надаючи для обробки землі. [ ]
На сьогодні старообрядцям приділяють багато уваги. Цьому свідчення є ряд статей, а також організація наукових конференцій, що присвячені темі розколу та подальшій долі старообрядців. Справа втому, що в ЗМІ(це поки що це мережа інтернет) починають з’являтися праці, які говорять про повернення до «старої віри». В свою чергу старообрядців починають розглядати як носіїв культури Київської Русі, оскільки їхня консервативність, замкненість, певна самоізоляція, сприяла «консервації» їхніх звичаїв та обрядовості, які мало змінилися з часу прийняття християнства на Русі.
Так у статтях Шахназарова йде мова про взаємовідносини старовірів як з місцевим населенням так із владою(царським урядом, більшовиками, радянською владою) [ ].
В іншій своїй статті: «Отношение к собственности у старообрядцев (до 1917 года)» Шахназаров розкриває особливості побуту та благоустрою старовірів на малоосвоєних землях Новоросії. [ ]
На сучасному етапі вивченням цієї те-ми займаються В.О. Пірко [4], А.І.Федорова ,С.В. Таранець та інші. Але в їх працях досліджується історія старообрядницьких общин інших регіонів, лише побіжно торкаючись Півдня.
Таким чином до старообрядців прикута увага багатьох істориків, оскільки старообрядці є складовою історії не лише заселення та освоєння Новоросії, а і історії України взагалі, у свою чергу зберігаючи свою архаїчну культуру.
Джерельна база. Для вивчення даної теми у розпорядженні істориків є багата джерельна база. В даній роботі були використані документи по заселенню Новоросії, що були представленні у збірці наукових праць «Записки Одеського товариства історії і давнини». В «записках» були використані окремі матеріали по заселенню Бесарабії, Херсонської та Катеринославської губерній. Тут простежуються хід заселення, рух населення в кордонах губерній та уїздів початку XIX ст. [ ]
У Полонської-Васеленко та Кабузана мають першочергове значення матеріали ревізій – переписів населення XVIII ст. – першої половини XIX ст., дані церковного обліку про рух населення, а також всі можливі адміністративно-поліцейські підрахунки про чисельність та рух населення, про успіхи колонізації та господарського розвитку.
Адміністративні кордони Новоросії сформувались на початку XIX ст. після утворення тут Катеринославської, Херсонської і Таврійської губерній.
Незаселені або малозаселені землі Херсонської губернії(майбутнього Херсонського уїзду), які були включені в склад Росії у 1774 року., Очаковські степи, що були приєднані у 1791році.
Частини колишньої Малоросії, лише тимчасово були включені у склад Новоросії із 1764 по 1797рр., колишню Катеринославську провінцію, що входила у 1797 року у склад Малоросійської, а з 1803 року – Полтавської, а також Харківської губернії, Торський (Таврійський, а пізніше Слов’янський) повіт, а також приблизно половину Бахмутського та Донецького повітів, що відійшли у 1797році. до Слобідсько-Української губернії.
Старообрядці, які заохочувались царським урядом до заселення, зайняли території Нової Сербії, Бессарабії. Маючи значні пільги і поступки, старообрядці почали заселяти південь українських земель. Причому переселенці не лише були із російських губерній, а із Османської імперії, Речі Посполитої.
Завдання:
а) старообрядці на Стародубщині;
б) заселення старообрядцями Новоросії і Бесарабії;
4) дослідити ставлення до старовірів влади і місцевого населення;
5) визначити особливості облаштування побуту старовірів, їхні звичаї та традиції.
Практична значимість. Старообрядці – це гілка православ’я, яка зберегла свою архаїчність та самобутність завдяки своїй замкненості. На території України це субетнічна група росіян, яка вміщує у собі не лише традиції та звичаї російського народу, старообрядці несуть певні елементи духовної спадщини Русі є її носіями і зберігають її ідентичність з часів прийняття християнства Володимиром Великим. Це є саме ті сторінки історії України, які доповнюють і роблять строкатою, вливаючи свою частку в культуру Української держави.
В даній роботі ми намагались показати, що старообрядництво не є сектантським культом, а є ортодоксальною гілкою християнства, яке не змінилось під впливом різних політичних, соціально-економічних, релігійних чинників і є не змінною починаючи з кінця Х ст.
Матеріали курсового дослідження можна використати при викладанні курсу історії України, історії вітчизняної культури, факультативів з релігієзнавства, народознавства, історії краю.
РОЗДІЛ І.Реформа Нікона.
Церковна реформа, яка була проведена московським патріархом Ніконом у 50-х ― 60-х рр. ХVII ст. в першу чергу була направлена на зміцнення православної церкви московського патріархату, реформувавши норми, що історично склалися по відношенню державної світської влади до духовної, тобто в особі патріарха звільнити духовну владу від світського підпорядкуванню, поставити владу патріарха в усіх церковних справах і управах незалежно від царської влади, а в усіх справах державно-супільних засвоїти патріарху право мати над ними вищий духовний контроль , щоб вони здійсню вались згідно Слову Божому.[25; 336]
Окрім того, що Нікон переслідував як особисті цілі так і інтереси вищого духовенства намагаючись звільнитись з-під впливу світської влади, патріарх мав на меті зміцнити православну церкву не лише із середини, а і визнання її на міжнародній арені, ставлячи московського патріарха на рівні з константинопольським.[25; 336]
Якщо говорити про зміцнення церкви із середини то це по-перше, позбутися малограмотності серед нижчого духовенства, а по-друге, уніфікувати таїнства та обрядовість під час богослужіння. Оскільки враховуючи великі території, напівізольованість окремих сільських та церковних общин, погане сполучення із сусідами, а також пережитки язичницьких культів, воно наклало свій відбиток, створивши місцеві культи. Також нестиковка полягала у проголошенні молитв під час молебнів, у святих писаннях.
Відносно іншого аспекту раніш згаданого – це зімцнення і піднесення московського патріаршества на рівні з патріархом Константинополя. Цьому послугувала ідеологема «Москва – третій Рим.», яку звичайно пов’язують із старцем псковського Єлізарова монастиря Філофея (бл.1465 – 1542). Філофей в посланні до московського царя Івана Васильовича писав: «Храни и внимай благочестивый царь тому, что все христианские царства сошлись в одно твое, что два Рима пали, а третий стоит, четвертому же не бывать».[27; 8] Дане формулювання і стало класичним виразом концепції Москви як третього Риму. Ідея Москви як третього Риму мала під собою історичну основу. Це було пов’язано із авторитетом Константинополя, як духовного центра православ’я не лише для росіян, а і для східних слов’ян. [25;8]. Тому втрата другим Римом спочатку духовної влади, внаслідок згоди грецьких ієрархів на Флорентійськму соборі у 1439 році на унію з католицькою церквою, а потім і втрати політичної влади – захоплення турками Константинополя у 1453р. і прирівнювалась мало не до Судного Дня. Та і зрозуміло, що суспільство починає шукати [27; 337] альтернативу. Якраз такою альтернативою і виступає Москва. Ну по-перше, як об’єднувач, оскільки починає збирати навколо себе землі, які раніше належали Києву, по-друге отримала перемогу над монголами, які є «невірними», а також Москва проголошує себе захисником православної віри. Фактично послання інока поставила своєрідну крапку над тими ідеями, що і так почали з’являтись і «нависати» у повітрі.
Хоча сама ідея Москви як третього Риму на початковому етапі носила чисто теологічний характер і відносилась не скільки до її політичної могутності, скільки висуваючи Московську державу бути при хистом «істинного християнства». [26;7]
Однак в даній ідеологемі з’явився новий сенс, який змінився в сторону ідейно-політичного, що обґрунтовував піднесення Московського князівства як держави. Таким чином майбутній Росії приписувалась роль хранительки єдино істинної християнської православної віри; в свою чергу православ’я проголошувалось «руським», а Московська держава - єдиним та істинним вселенським царством. [26; 7]
Але в першу чергу патріарху потрібно було об’єднати своїх вірян. Справа в тому, що для православного християнина-селянина, який проживав у XVI – XVII ст. релігія потрібна була перш за все як практична мудрість. Релігія повинна була навчити людину, що йому потрібно робити, щоб жити в світі, який йому мало відомий.[26; 8] Тому навіть з приходом християнства на руські землі, селяни, ще довгий час зберігали вірування старих предків не усвідомлюючи те, що синтезують дві різні релігії: об’єднуючи старих богів з новим «істинним». Християнська церква також намагаючись припинити опір місцевого населення, попередити повстання на релігійному ґрунті починає пристосовувати язичницькі свята під християнські, а слов’янських богів – на святих.[20; 45]. Тому у вірі наших предків збереглись наших предків уявлення про навколишній світ, де біблійські догми про світобудову переплітаються із язичницькими, в свою чергу трансформуючись. Тим самим на Русі з’являються в різні культи, кожен з яких мав свої особливості і відмінності.
Культ мертвих зберігався в недоторканому вигляді до другої половини XVI cтоліття. В Троїцьку суботу поминали батьків, на початку показуючи скорботу плачем та причитанням, а потім звеселяючи мертвих піснями скоморохів, гру на дудках; продовжувались святкувати оргії русалій на Іванову ніч, з містичним вмиванням в річках, з безпорядковими статевими зносинами хлопців та дівчат ― « и бываетъ отрокомъ осквернение и дЂвам растлЂние» .[26;7] Продовжували житии і на великий день і весіннє поминовіння померлих у Великий четвер, коли рано вранці палишли солому і кликали мертвих.
Культ мертвих був одним із проявів релігійності XVI – XVII ст. і притому таким, який повторювався періодично, не був постійним повсякденним культом.
Таким був християнський культ ікон та святих. Ікона – найпоширеніший об’єкт культу. Наші предки молилися тільки перед іконою, інший спосіб молитви був незрозумілий. Для тодішньої людини ікона була і залишається самий звичайний фетиш. Людина вважала саме ікону живою істотою, не розуміючи її іншої ролі.
Інший культ – це культ святих. Рукописне житіє Прокопія Устюжского приводить список руських святих-покровителів окремих міст і місцевостей; такі святі являються охоронцями, хранителями і заступниками свої міст. На відміну від культу святих, який був домашнім і приватним культом, то культ святих був суспільним, політичним культом. .[26;8]
В християнському середовищі із священнослужителями конкурували відуни і відьми, знахарі, і щоб витримати конкуренцію, представникам кліру доводилось переймати їхню практику. Також зберігались анімістичні уявлення та старовинні культи березки, домового, водяного.
Таким чином Нікон намагався зміцнити державну і духовну владу, звільнити церкву від впливу світських осіб, створити єдині правила богослужіння і усунути пережитки старих вірувань. Переслідуючи спочатку мінімальні цілі він поступово наближався до більших маючи на меті підняти авторитет не лише Московської держави, а і церкви, підносячи патріарха Москви до рівня константинопольського патріарха. Завдяки ідеологемі «Москва – третій Рим», Московське царство було проголошене захисницею православної віри, закріпило за собою звання об’єднувача Русі і нового центра східних слов’ян.
1.2. Хід реформи.
Першим кроком Патріарха Нікона на шляху реформи було зрівняння тексту Символу віри в редакції друкованих московських богослужебних книг текстом Символа,написаного на саккосі митрополита Фотія. Виявив розходження мміж ними (а також між Служебніком та іншими книгами). Патріарх Нікон вирішив приступити до виправлення книг та чинопослідувань. З прийняттям патіаршої влади 11 лютого 1653 року, Патріарх наказав опустити у виданні Слідуваній Псалтирі глави про кількість поклонів на молитві приподобного Єфрема Сиріна и про двуперстне хрестне знамення. Частина виправників висказали свою незгоду, в результаті трьох звільнили, серед них старець Саватій та ієромонах Іосиф. 21-го лютого 1653 року, Патріарх розіслав по московским церквам «Память» про заміну частини земных поклонів і про використання триперстного крестного знамення замість двуперстного. Так вийшла реформа, рівно як і протест проти неї . .[26;8]
В ході реформи богослужбова традиція була змінена в наступних пунктах:
Широкомасштабне «книжне виправлення», яке привело до змін навіть у формулюваннях Символа Віри — прибраний союз-протипоставленння «а» в словах про віру у Сына Божого «народжена, а не створена», про Царство Боже стали говорити в майбутньому(«не буде кінця»), а не в теперішньому часі («нєсть кінца»), із визначення Духа Святого виключене слово «Істинного». В историчні богослужебові тексти було внесено також багато інших нововведень, наприклад, в им’я «Ісус» (под титлом «Ic») була додана щё одна буква і воно стало писатися «Іісус» (под титлом «Ііс»).
Заміна двуперстного крестного знамення трьохперстним і відміна «метаній», або малих земных поклонів — у 1653 році Нікон розіслав по всім церквам московським «пам’ять», в якій говорилось: «не подобається в церкві метання творити на коліні, але в пояс би вам творити поклони; ще і трьомя перстами якби ще крестились».[26;18]
Хрестні ходи Нікон распорядив проводити в зворотньому напрямку (проти сонця, а не по ходу сонця).
Вигук «аллілуйя» стали говорити не двічі (сугуба аллілуйя), а тричі (тригуба) .[26;8]
Змінено число просфор на проскомідії и начертання печаті на просфорах.
Всі богослужебні чини, які з Х ст. залишались незмінними, були скорочені, причому з книг було викинуто багато піснопінь і формул, яким надавався особливий характер. Деякі служби були об’єднані: дев’ятий час і вечірня.
Для нововведень Нікон пішов на радикальні заходи. Першим було прокляття двоперстників, далі послідувало публічне осквернення ікон не грецького письма: їм Нікон виколював очі і розбивав їх. Тільки посилення невдоволення народу і скарги до царя змусили патріарха скликати собори 1654 та 1656 років. І саме на цих соборах питання реформи було вирішене. Собори підтвердили правильність реформ і прирівняли незгодних до єритиків. Його також підтримав на соборі 1655 року присутній антіохійський патріарх Макарій, патріарх Константинополя не сприйняв даної реформи. Цар Олексій Михайлович Романов став на бік патріарха. Єдиний, хто став за стару віру – це єпископ Павло Коломенський, якого заточили в Павло-островський монастир, а протопопи, в тому числі Авакум, були відправлені в заслання. Нові книги друкувались у надзвичайному поспіху і розсилались з великою
швидкістю [27;20].
Отже, реформа прийнята Ніконом мала на меті «єдинообразити», уніфікувати церкву, ліквідувати всі відмінності в церквах, створити нову церкву за грецьким зразком. Але фактично виправлення, прийняті Ніконом, лиш сприяли розриву між старою та новою вірою. За сім століть, які пройшли з часу прийняття християнства на Русі до епохи Нікона, грецький чин вважався незмінним, а руський – що змінився. Хоча насправді все було навпаки. За вийнятком варіантів, руський богослужбовий чин зберігався свято і незмінно, таким, який він був прийнятий ще в Х столітті від Візантії; грецький чин змінився. Теж двуперстне хрещення, що було прийняте в Х ст., в Греції вийшло із ужитку в ХІІ ст. Реформа змінила Церкву Московського патріархату кардинально, залишивши натомість лише фундамент, основу того, що ввів князь київський Володимир Хреститель. Це у свою чергу викликало невдоволення не лише серед духовенства, а і в народі.
1.3.Наслідки.
Але в державі назрівав релігійний бунт, який викликаний був не лише через опозицію до цього священників-противників реформ або священників найвищого сану, які вчора були селянами, а сьогодні одягли рясу попа і були голосом простого люду, діливши з ним одну ідеологію та переконання. Реформи зівпали з подіями політичного, релігійного та природного характеру, що дозволило звинуватити в усьому патріарха.
По-перше, напередодні реформи Соборне Уложення 1649 року прикріпило селян до землі [V; 99–100.]. Вслід за цим народ спіткали інші біди. В 1654 році одночасно із указом Нікона про триперстя і з першим собором по питанню про виправлення книг та обрядів, пройшла страшна морова виразка, що знищила в деяких поселеннях повністю все населення, а наступні два роки, 1655 – 1656, були голодними роками, і в одночас була розіслана перша партія
новонадрукованих книг; на додачу до всього в небі з’явилась комета.[26;20] Тут же серед сільського кліру з’явились ті, які пов’язали «знамення» із земними діями царя і патріарха.
Першою реакцією на реформу став чорний собор 1658 року на Соловках. На той час Соловецький монастир був фактично незалежним від царської та патріаршої влади. Це був уламок, залишок старих порядків. Туди засилали всіх незгодних з царем та церквою. Так сталося і з противниками церковної реформи. У 1658 році до монастиря були прислані нові надруковані книги. Монахи зібрались на чорний собор, який навідріз відмовився приймати реформу.[26;21 – 22.] Щоб якось стабілізувати ситуацію в монастирі, з Москви призначають нового ігумена Варфоломія, ігноруючи вибори монастирські. У відповідь монахи відправили чолобитну царю, домагаючись зняти Варфоломія. Але не чекаючи указу царя ставлять свого: саввинського архімандрита Ніканора. Фактично монахи починають об’єднуватись із в’язнями монастиря. Серед яких були не лише монахи, опоненти Нікона, а і вороги Олексія Михайловича. У свою чергу це стало сигналом для царя до дії, оскільки противники царя, починають об’єднуватись навколо прихильників старої віри, тим самим цар наживав собі нових «неприємностей». Розуміючи всю складність ситуації, був скликаний великий Московський Собор 1666 року, який осудив и скинув Нікона за самовільне залишення кафедры в 1658 році, анафемував всіх противніков реформи. В подальшому в силу державної підтримки церковної реформи им’я Руської Церкви было закріплено виключно за прийнявшими рішення Соборів 1666 и 1667, а прихильників богослужбовихх традицій (старовірів) стали називати розкольниками и преслідувати. Таким чином доля Соловецького монастиря була вирішена. Повстання придушили у крові, Ніканор і його сподвижники були страчені. .[26;21 – 22.]
Із 1666 – 1762 рр. старовіри були об’єктом гонінь. Десятки тисяч загинули, близько мільйона втекло за кордон.[30; 56.]
Після Соловецького монастиря Було повстання Степана Рязіна, яке стало реакцією на реформу. Далі пішли бунти стрільців у 1682 і 1698 рр., бунти на Дону 1687 та 1698рр., і в Саратові – 1693р., на Північному Кавказі – 1695р.. .[30; 73.].
В 1669 році відбулась перша купецька міграція із Москви. Дванадцять сімейств прихожан церкви Всіх Святих на Кулішках на чолі з попом Кузьмою переселились на Стародубщину. А в 1685 році після указів цариці Софії, направлених проти старообрядців, що призвело до посилення еміграції. Шляхи еміграції були направлені в бік Польщі, Швеції, Пруссії, Туреччини, за Кавказ. Одна єдина Вигороцька община в Московщині була створена на крайній півночі, в тайзі.
Ще однією реакцією на реформу була практика самоспалень, яка означала більше, ніж небажання втікачів віддаватись у руки переслідувачів: «Не відкидається той факт, що розкольники часто самоспалювались на очах в урядових загонів і говорили, що краще добровільно згоріти і прийняти смерть мученика, аніж горіти від рук катів, слуг антихриста». [27; 36 – 37.].Але далеко не всі самоспалення проходили при таких обставинах. А ідеологія їх виявилась набагато складніша.
Самоспалення пов’язане із ідеєю роздвоєння світу і воцаріння у ньому зла. «Той хто хоче врятуватись, йде із світу антихриста; але цього не достатньо, оскільки він, живучи у світі, забруднив себе обіцянкою з антихристом, несе на собі відбиток гріха.». .[27; 36 – 37.]. Для того, щоб врятуватись, щоб отримати кращу долю після близького вже страшного суду, потрібно очиститись зовсім від всяких слідів злого царства. Для отримання вінця мученика необхідно було прийняти друге чисте хрещення вогнем. Авакум говорив, що самоспалення необхідне, щоб «не загинути від злого духу свого»; воно має повну силу тоді, коли відбувається «своєю волею»».[27].
Фактично реформа Нікона мала об’єднати церкву під єдиним началом московського патріарха, намагаючись ліквідувати всі відмінності у богослужінні. Вирішуючи дану проблему московський патріарх перейшов на грецький чин, який багато в чому змінився з часів хрещення Русі. Тим самим обурив частину нижчого духовенства, а також селян-общинників, які не забажали приймати нововведення.
РОЗДІЛ ІІ. Старообрядництво. Від розколу до сьогодні.
Виділяють дві основні течії старообрядництва, які виникли майже відразу після розколу. Це поповці та безпоповці, які склались у результаті взаємовідносин із РПЦ.
Попівство – це одне із двох основних течій старообрядництва. Виникло в результаті розколу и закріпилось в останньому десятилітті XVII ст.
Цікаво, що сам протопоп Авакум виступав за те, Щоб приймати священство із новообрядовою церквою: «И иже в православных церквах, где пение без примеса внутрь алтаря и на крылосах, а поп новопоставлен, о сем посудить — аще он поп проклинает никониан и службу их и всею крепостию любит старину: по нужде настоящего ради времени да будет поп. Как же в миру быть без попов? К тем церквам приходить.»[IV; 200].
Поповці приймають сім таїнств християнства і визнають необхідність священників при богослужінні та обрядах. Характерна участь у церковному житті не тільки священнослужителів, але і мирян.
Основними центрами попівства вспочатку був Нижньогородський край, де нараховувалось десятки тисяч старообрядців, Донська область, Чернігівщина, Стародубщина.В XIXст. її найбільшим центром поповства стала община Рогожского кладовища в Москві , в якій ведучу роль грали господарі мануфактур. Спочатку поповці были змушені приймати священників, які перебігали по різним причинам из Російської православної церкви. За це поповці отримали назву «бєглопоповци». В силу того, что більшість. [IV; 200]архієпископів та єпископів або приєднувались до нової церкви, або, в іншому випадку , были реприсовані, старообрядці не могли самі обрати дияконів, священників чи епископів. В XVIIIст. было відомо декілька самозваних епископів (Афиноген, Анфим), які були викриті старовірами.
При прийомі втікачів священників поповці, зсилаючись на деякі церковні собори говрили, що незважаючи на реформу РПЦ не зовсім втратила праведності. В 1800 году, невелика частина поповців перейшла під юрисдикцію РПЦ, зберігши дореформенну обрядовість. Для них была створена окрема структура — т. п. Єдиновірна церква. Врезультаті велика частина відтворила трьохчинна іерархія, третя частина перейшла в беспоповщину. .[IV; 204]
В 1846 році, післе переходу в старообрядство митрополита Боснійского Амвросія, виникла Білокриницька ієрархія, котра на сьогодні являється одним із самих великих старообрядницькихких направлень. По догматиці поповці мало чим відрізняються від новообрядців, однак притримуються при цьому старих — доніконіанських — обрядів, богослужбових книг та церковних традицій. .»[IV; 205]
Чисельність поповців на кінець XX ст. складає біля1,5 миллиона чоловік, більша частина яких зосереджена в Росії.
Беспоповство виникло в XVIIст. посля смерті священників старогообрання. В рядах старообрядців після розколу не було жодного єпископа, за виключенням Павла Коломенського, який вмер ще в 1654 році і не залишив по собінаступника. По канонічним правилам Православна Церкова без єпископа існувати не може, так як тільки єпископ має право посвятити священника і диякона. Старообрядницькі священники доніконовського поставлення незабаром померли. Частина старообрядців, сформувала беспоповський толк. Старообрядці, які не визнали священників нового ставлення, що залишились геть без священників, стали в побуті називатись беспоповцями.
Незважаючи на те, що старообрядництво відгалужується на ряд течій, вони мають спільні риси, які і зумовили відокремлення від Православної церкви, яка прийняла грецький чин. .»[V; 340]
Відмінності після реформи стали такі:
Великой Агіасмой вважається вода, яка освячена в надвечір’я Богоявлення.
Хрестний хід відбувається по сонцю (по годинниковій стрілці).
В більшості течій одобрюється присутність християнн в давньоруській молитвинній одежі: кафтанах, сарафанах и т. п. Зберігається вик4ористання деяких дораскольних термінів и старослов’янске написання деяких слів (псалтирь, Ієросалім, Саватій, Євва, священноінок (а не ієромонах) та ін.)
В ході «книжної справы» були внесен зміни в Символ віры: прибраний союз-протиставлення «а» в словах про Сина Божого «рожденна, а не сотворенна», тобто, «рождённого, не сотворённого». Старообрядці різко виступали проти знищення догматів і були готові «за єдиный аз» (то есть за одну букву «а») піти на муки і смерть.
Порівняння тексту:
|
Дореформений текст |
«Новообрядницький» текст |
|
Ісусъ, (Ісъ) |
Іисусъ, (Іисъ) |
|
Рожденна, а не сотворенна |
Рожденна, не сотворенна |
|
Его же царствію несть конца |
Его же царствию не будет конца |
|
Господа истиннаго и животворящаго |
Господа животворящаго |
Старообрядці вважають, що грецькі слова в тексті — то Кіріон — означають Божественний та Істинний (тобто, Господа Истінного), і що по самому смислу Символа віри потребує в ньому проповідувати Духа Святого істинним, як проповідують в тому ж Символі вери Бога Отця і Бога Сина Истинными (во 2 члене: «Света от Света, Бога Истинна от Бога истинна»). [VI]
Им’я Ісус.
В ході церковних реформ традиційне написання имені Христа Ісуса було замінено на новогрецьке Іісус. Старообрядці продовжують притримуватись традиційного написания. Вони вказують на те, що и у інших слов’ян (серби, чорногорці) в богослужбових книгах зустрічаються написання «Ісус».
Трисоставний восьмиконечний крест.
Досконалою формою креста у старообрядців вважається восьмиконечна, четирьохконечний крест, який запозичений із латинської церкви, не приміняється в ході богослужіння. [VI]
Двуперсття.
В ході реформи патріарха Нікона перетерпіло змін складання пальців (перстоскладання) при здійсненні хрестного знамення: мирянину при крестообразному осяєнні себе або кого-небудь іншого, предписувалось складати три пальці «щепотью», в ієрейскому ж благословляющому жесті використовуються т. н. «именословное перстосложение», в якому пальці знаменують собою букви имені Христа — ІС ХС. [VI]
Навплийского протопопа Миколая Малакси (XVI ст.). По йго імені подібне перстоскладання в старообрядницькому середовищі іменується «малаксой».
Во багатьох післярозкольних джерелах, близьких Руській Православній церкві, приводиться теорія, по якій первичною формою перстоскладання було одноперсття, яке вподальшому замінилось двуперсттям і, накінець, в результаті утвердилось триперстним. Старообрядці ж наполягають на благочесті, давності та істинності двуперсття. В якості доказу давності двуперстного жеста приводиться багато давніх пам’ятників іконографії, в тому числі і ті, які відносять придання до апостольських часів. При розгляді істинності жеста розкривають йго символічний сенс: два перста означают дві суті Сина Божого, при цьому трохи зігнутий середній палець означає «умаление» (кеносис) Божественної природи при людській сутності Спасителя. Три інші перста з’єднанні в знак з’єднання та незмішані Святої Трійці в єдиному Всевишньому.. При троеперстном крестном знамении символ Христа заміняється символом Трійці, що дозволяє старообрядцям попрікати «ніконіанам», що вони таким чином «розпинают Трійцю». [VI]
Агнець (слав. ягненок) — літургічний хліб, що вживається в православній церкві для здійснення таїнства Євхаристіїї . Згідно вченню Церкви, літургічний хліб і вино стають Тілом і Кров’ю Христа. Тілом и Кров’ю причащаються духовенство і віруючи. Агнець готуються священником (або архієреєм) під час проскомідіїї.. Агнцем символічно називають Іісуса Христа, який приніс себе в жертву заради позбавлення людського роду від влади гріха.
Подвійне алілуйя.
В ході реформи Нікона сугубе (тобто подвійне) произнесение «аллилуйї», що в перекладі с давньоєврейської мови означає «слава Тобі Боже», було замінено на тригубе (тобто на потрійне ). Замість «Алілуйя, алілуйя, слава тебі Боже» стали проговорювати «Алілуйя, алілуйя, алілуйя, слава Тобі, Боже». З точки зору греко-росіян (новообрядців), потрійне проголошення алілуйї символізує догмат про Святу Трійцю. Однак старообрядці стверджують, що сугубе проголошення разом зі «слава Тобі, Боже» уже является прославлением Троицы, поскольку слова «слава Тобі, Боже» являється одним із перекладів на слов’янську мову давньоєврейського слова алілуйя.
Поклони.
Не допускається заміна земних поклонів на поясні.
Поклоны бувають четирьох видів:
1. «звичайний» — поклон до персей або до пупа;
2. «середній» — в пояс;
3. малий земний поклон ;
4. великий земний поклон.
У новообрядців і для священнослужителів, і для монахів, і для мирян приписується класти поклони лише двух видів: поясні і земні.
«Звичайний» уклін супроводжує вжиганння свічок і лампад; При великому земному поклоні коліна и голову потрібно приклонити до землі (полу). По здійсненні крестного знамення, долоні обох рук кладуться на підруччя, обидві разом, а потім голову нахиляють до землі стільки, щоб головою доторкнулися до рук на підруччі: коліна також приклоняють до землі разом.
Малий земний уклін виконується швидко, одне за іншим, що знімає вимогу про преклоніння голови до самого підруччя. [VI]
Церковний спів.
Після розколу православної церкви старообрядці не прийняли ні новий багатоголосний стиль співу, ні нову систему нотного запису. Збережений старовірами крюковий спів (знаменне и демественне) отримало свою назву від способу запису мелодії особливимими знаками — «знаменами» або «крюками». В знаменному співі існує окрема манера виконання, тому в книгах з церковного співу зустрічаються словесні указання: тихо, велегласно (в повный голос), і косно або рівно (помірний темп співу). В Старообрядницькій церкві співу виділяється високе виховне значенне. Співоча практика не визнає класичну постановку голоса, людина, яка молиться, повинна співати своїм звичайним голосом, у фольклорній манері. В знаменному співі немає пауз, зупинок, весь спів виконується безперервно. Під час співу слід досягати однорідності звучання, співати як би в один голос. Склад церковного хору був виключно чоловічим, але через мало чисельність співаків на сьогодні фактично в усіх старообрядницькихих молебнях і церквах основу хору складають жінки.
Отже, в процесі розколу із старообрядців виділилось дві основні течії: поповці та безпоповці. Попівство – це одне із двох основних течій старообрядництва. Виникло в результаті розколу и закріпилось в останньому десятилітті XVII ст.. Поповці приймають сім таїнств християнства і визнають необхідність священників при богослужінні та обрядах. Характерна участь у церковному житті не тільки священнослужителів, але і мирян. Беспоповство виникло в XVIIст. посля смерті священників старогообрання. Частина старообрядців, сформувала беспоповський толк. Старообрядці, які не визнали священників нового ставлення, що залишились геть без священників, стали в побуті називатись беспоповцями. [VI]
Незважаючи на те, що старообрядництво відгалужується на ряд течій, вони мають спільні риси, які і зумовили відокремлення від Православної церкви, яка прийняла грецький чин. Відмінності полягали у богослужінні, справленні ритуалів, оскільки старообрядці за лишили старий руський чин, який зберігся ще від часів прийняття християнства.
З часу розколу церкви в Росії старообрядці стали носіями дещо інших ніж у росіян звичок, стереотипів, норм поведінки, котрі приймають у сфері родинного й супільного побуту, охоплюючи рівень спілкування, поведінку та обрядовість. Так, жінки, відвідуючи богослужіння, покривали голову хусткою, яка зачіплювалася (а не зав’язувалась) біля підборіддя шпилькою. Обов’язковою приналежністю до старовірства стало носіння бороди особам чоловічої статті на яку ПетроІ наклав податок на носіння бороди, насильно насадажуючи елементи європейського життя та суспільно-економічного розвитку. Старообрядництво продовжувало жити та мислити в межах релігійної свідомості, характерної для давньоруської епохи. проявом цієї осібності стало усвідомлення себе як окремої субетнічної групи, котра в різних регіонах України отримала різноманітну назву, але уособлювало один і той же народ: «пилипонів», «кацапів», «липован», «некрасівців», «слобожан», «чорнобильців», яких об’єднують під одною назвою «старообрядці».
На перше місце старовіри ставили завжди віру. Адже окрім віри, вони нічого не мали. Зазнаючи постійних утисків та переслідувань, вони не мали постійного місця проживання чи багатих статків. В кінцевому результаті це вплинуло на формування ментального характеру. Особливістю ментального характеру у старообрядців стала рішучість, послідовність, жертовність, колективізм. «Загалом російське старовірство ментально було ближче до запорозького козацтва, яке сповідвало ідеали дороги, чужини, простору, неспокою.».[25;336]
В старообрядському середовищі існували особливі взаємовідносини. В борг намагались не брати, але давали. Тільки не під відсотки – відношення до лихварів було негативним. Гарним тоном вважалось по власній ініціативі відстрочити платіж боржника, який попав у скрутну ситуацію, пробачити борг, допомагати сиротам, вдовам або ж їх утримувати.[30; 54].
Фактично така згуртованість допомагла піднятись старообрядцям в економічному плані. Чому свідчать собори старовірів перших десятиліть ХХст.: «Собори старовірів перших десятиліть ХХ ст. важко назвати такими, настільки економічні питання займали серйозне місце в колі обговорюваних проблем. Тільки, мабуть, білокриницькі старовіри стали називати їх з’їздами.» [30; 56].
Фактично це стало причиною того, що старовіри, які розбагатіли, стали віддавати усе своє майно в общину. Це не було благодійністю: община мала права на прибуток від прибутків єдиновірців. Масштаби збору в конфесійну скарбницю, відповідали масштабам їх застосування: від турботи за сиротами і недієздатних, навчання дітей і хабарів світській та духовній владі, до будівництва житла і викупу общинників від кріпосної залежності. Центральною ж задачою залишалось зміцнення конфесійної економічної основи, яку на рівних складали общинні господарстваі формально приватні підприємства общин .[30; 57].
Старообрядці займалися найрізноманітнішими видами ремесел та промислів, не цураючись ніякої важкої праці. Невеликий відсоток займався безпосередньо землеробством. Оскільки землі було мало, то вистачало і жіночих рук на полях. Тому чоловіки змушені були шукати роботи на стороні. Як правило наймали робітників зі старовірів після великодніх свят, а граничний термін завершення робіт був зимовий Миколай, що святкувався 18-го лютого.[25; 338].
Були відомі артілі старовірів: теслярів, мулярів, садівників, баштанників, каменщиків.Так, у двох старовірських поселеннях на Світловодщині Кіровоградської області (Золотарьова та с. Микільське) артілі каменярів славилися своєю майстерністю на весь Єлисаветградський повіт.
Люди до 1917 року тут проживали статечні і заможні – віри трималися міцно, промисли і ремесла, уміння до яких передавалися з покоління в покоління давали непоганий заробіток, тому і радянську владу з її урівняйлівкою та войовничим атеїзмом не сприйняли зовсім. Настоятель старообрядницької церкви в с. Микільське Світловодського району Кіровоградської обл. отець Димитрій Богунов констатує факт, що радянська влада «катком прокотилася по старообрядській вірі, людських долях…»
Замкнуте старовірське середовище протягом століть зберегло оригінальну російську мову, яка в кінці ХІХ – на початку ХХ століття набуває специфічних ознак і суттєво вирізняється від літературної. Відбувається взаємообмін, синтез української та російської мов. Під впливом української мови, старообрядницька певною мірою змінилася, але не втратила своїх особливостей. Крім церковнослов’янської лексики, вона зберігає розмовну, котра існувала в тому чи іншому регіоні Росії на період переселення старовірів з рідних країв.[25; 337].
Суто старообрядницька лексика (в окремих випадках представлена діалектами): молодой(рос. жених, укр. – молодий), молодка (рос. – невеста, укр. – молода), сорака, сорачка( укр. – бідна, жалюгідна людина, котра потребує співчуття), кали(рос. – когда, укр. – коли), чаво(рос. – чего, укр. – чого), ище(рос. – еще, укр. – ще), сенцы(рос. – сени, укр. – сіни), копаница(рос. – тяпка, укр. – сапа), таматка(рос. – там, укр. – там), тощо.
Місцева старообрядницька лексика має свою специфіку суфіксів та закінчень. Наприклад у словах: со левыва, со правыва (рукава); милой, миленькой, бравенькой, аленькой, подымалися, (сподстрелили), голосистова(соловья),(сети) шелковыя, лазурьливыя, попросите, к молодэй (до молодої). [25; 338].
Незважаючи на велику релігійність старообрядців, у їхньому побуті збереглося чимало традицій, які сягають корінням ще з часів Київської Русі.
Це святкування масниці перед початком Великого посту, влаштування хороводів, особливо на весіллях. Хороводи старообрядці влаштовували поза межами села. Хороводи були елементом ярмарків, гулянь, де одночасно укладалися угоди, відбувалася торгівля. Хороводи супроводжувались піснями, участь у ньому приймала молодь, тут же утворювались пари. Після закінчення кожної пісні, пари цілувалися. Також зберігалися давньоруські ігри. Це наприклад, катання на релях – гойдалки для молодих людей. Були принесені старообрядцями як раз під час переселення їх з Росії.
Гойдання на релях починалось у перший день Великодня та продовжувалось цілий тиждень. Біля них збиралась сільська молодь. Дівчина, яка подобалась хлопцеві, запрошувалось стати з ним на підніжжя, потім релі розгойдували. Після катання, пара залишала останні, а її місце займала наступна. [25; 341].
Тим не менше старообрядницьке середовище було найменш сприятливим для консервації язичницьких свят чи обрядів. Більшість з них просто було забуто.
1.3.Перші поселення на території України. Стародубщина.
Після розколу 1666 – 1667 рр., коли старообрядців визнали поза законом і анафемували, почались гоніння. Противники реформи Нікона змушені були або тікати від переслідувань або просто емігрувати на землі, які вільні від реформи.
Переселення старовірів до Гетьманщини розпочалося наприкінці 60-х рр. XVII ст., відразу після собору Російської православної церкви (1666-1667 рр.), який закріпив розкол. Перша згадка про них датується 1669 р. Саме тоді 12 московських купецьких сімей на чолі зі священиком Кузьмою Калмиком заснува ли на території Стародубського полку слободу Понурівку. Основна причина, що спонукала розкольників до переселення, - переслідування з боку уряду й офіцій ної церкви. Поява старовірів саме в цьому регіоні пов'язана з низкою суттєвих переваг географічного характеру. Головна з них - віддаленість від адміністративних центрів і близькість кордону Речі Посполитої, за який можна було швидко перейти в разі небезпеки.
Однак перші поселення розкольників на Стародубщині проіснували недовго. Відразу після стрілецького повстання (1682 р.), в якому старообрядці брали активну участь, московський уряд зажадав від гетьма на І.Самойловича вжити репресивних заходів проти тих старовірів, які втекли в Україну. Підтвердження того, що гетьман виконав цю вказівку, знаходимо в листі І.Скоропадського до посольського приказу від 29 червня 1714 р., де згаду ються гоніння на "капітонів" із боку "Семена Гетьманыча, полковника стародубского" (1680-1685). Тому вони змушені були залишити Понурівку й переселити ся за польський кордон, де в маєтках мозирського старости К.Халецького вини кла велика розкольницька колонія "Вєтка".
Проте викликає сумнів, щоб стародубський полковник із великою завзяті стю проводив цю акцію. Скоріше вона була вимушеною. На нашу думку, інтере си російського уряду й українських поміщиків у ставленні до переселення роз кольників на територію Гетьманщини не збігалися. Очевидно, що козацька стар шина, до маєтків якої в основному й переселялися старовіри, намагалася за їхній рахунок збільшити кількість своїх підданих. Саме цим, мабуть, і можна поясни ти той факт, що майже одночасно з вигнанням старовірів із Понурівки на терито рії полків розпочалось осадження нових розкольницьких слобід, яке тривало ще й на початку XVIII ст. У період із 1684 р., коли були засновані"слободи Деменка та Єленка, до 1710 р., коли осадили Млинку, на Стародубщині виникло 16 посе лень старовірів. Цікаво, що перше з них з'явилось у рангових маєтках того ж стародубського полковника. Сумнівно, щоб С.Самойлович про це не знав. Однак свідчень про переслідування ним чи іншими козацькими урядовцями нових пере селенців ми не знайшли.
Досить складною й суперечливою для старообрядців залишалася політична ситуація. Визначалася вона, головним чином, ставленням до них російських імпе раторів. Репресії й переслідування з боку влади тривали аж до 60-х рр. XVIII ст. Однак разом із тим можна говорити й про узаконення існування старовірських поселень на Стародубщині. Перші кроки в цьому напрямку здійснив уряд Петра І. Новий цар, за визначенням М.І.Лілеєва, "ставився до розкольників, як держав ний чиновник"". Потребуючи значних коштів для своїх грандіозних реформ, Петро вбачав у них не лише опозиційну релігійну групу, а й категорію податного населення, здатного приносити державі чималі прибутки.
У 1714 р. цар видав два укази (17 березня й 9 жовтня) на ім'я київського генерал-губернатора князя Д.Ґоліцина щодо старообрядців. В останньому відзна чалося: "Великорусского народа всякого чину беглых людей, которые живут в малороссийских городах и малороссийских полках, выдавать в великороссийские города, где кого надлежит, а где явятся великороссийского народа раскольники и оных, велено переписать всех на лицо подворно и кто на каких грунтах, и за кещ живут в подданстве, и велено им жить на тех же грунтах, на которых они посе лились, а владельцам ими, раскольниками, отнюдь не владеть и податей с них не иметь, и никакими делами их не ведать, и обид им не чинить...".
Як бачимо, головним завданням генерал-губернатора було віднайти розкольницькі слободи й переписати їхніх мешканців із метою обкладання податком. За умови його сплати, розкольники отримували офіційний дозвіл від російської влади на проживання в цьому краї.
Із метою виконання цього указу генерал-губернатор Д.Ґоліцин разом із геть-маном І.Скоропадським створили спеціальну комісію. Із російської сторони до її складу ввійшли полковник Григорій Єрґольський (голова комісії) та дворянин Кузьма Безобразов". Поставлене перед ними завдання було досить складним. Адже не слід забувати, що, за релігійними уявленнями старовірів того часу, зане сення до будь-яких державних списків вважалося позначенням печаткою анти христа. Активні дії комісарів могли викликати негативні наслідки. В одному з повідомлень полковника Г.Єрґольського князеві Д.Ґоліцину йшлося: "В Стародубском уезде поселены слободы великороссийского народа - раскольники, а ехать в те слободы опасно, дабы не разбежались за границу". Через це, очевид но, перепис затягнувся й тривав, за свідченням управителя розкольницьких сло бід В.Морозова, більше трьох років - з 1715 по 1718 рр. У результаті виявило ся, що в маєтках гетьмана Скоропадського й козацької старшини, а також у воло діннях Києво-Печерського та Чернігівського Іллінського монастирів на території Стародубського й Чернігівського полків виникло 16 слобід, в яких налічувалося 377 дворів розкольників19.
За матеріалами перепису визначили й суму податку, який мали сплачувати старовіри. Вона становила 1519 руб. При цьому чиновники Київської губернської канцелярії керувалися тим пунктом царського указу від 8 лютого 1716 р., який стосувався розкольників, розселених поблизу кордонів. Згідно з цим указом, ця категорія не підлягала подвійному оподаткуванню, як решта старовірів імперії. Ця поступка, очевидно, мала запобігти масовим утечам останніх.
Змінилося й правове становище старовірів. Названими вище указами їх вилучили з-під юрисдикції українських поміщиків і підпорядкували Київській губернській канцелярії. При цьому власники земель, на яких проживали старооб рядці, зазнали значних збитків. Вони втратили не лише частину своїх підданих, а й землі, на яких у свій час дозволили їм поселитися. Тоді ж, очевидно, і було створено орган місцевого управління - Волосне правління государевих малоро сійських розкольницьких слобід, що підпорядковувалося через стародубського коменданта Київській губернській канцелярії. Очолював його всенародно обраний із числа старовірів бурмистер, якому підлягали ще два виборних та кілька писа рів. Постійного місця дислокації правління не мало, а переходило зі слободи в слободу, залежно від того, де проживав бурмистер.
Цими заходами уряд вирішував відразу дві проблеми - ставив під контроль один із найбільших центрів релігійної опозиції та збільшував кількість платників податків. Хоча, на думку М.Лілеєва, становище стародубських розкольників у цілому й погіршилось, оскільки вони втратили значну частину земель, якими користувалися, перебуваючи в залежності від українських власників22, уведення їх до числа податного населення певною мірою узаконювало існування цих слобід.
Однак, незважаючи на спроби уряду пом'якшити реакцію старообрядців, значна їх частина сприйняла перепис у дусі традиційних апокаліптичних настро їв. Навіть прояви релігійної терпимості вони трактували негативно, пояснюючи це прагненням царя-антихриста послабити справжню віру. Тому спостерігається еміґрація розкольників за кордон Речі Посполитої - до колонії Ветки.
За наступників Петра І стародубських мешканців переписували ще тричі -1729, 1736 та 1765 рр. Розмір податку, накладеного на старовірів, залишався незмінним ~ 72 копійки з кожної особи чоловічої статі. Щоправда, загальна його сума, очевидно, унаслідок збільшення кількості населення, зросла до 1839 руб. 76 коп. Показовим є те, що до 1750 р. переважна частина цих коштів витрачала ся на православні монастирі та на утримання ректора Київської духовної акаде мії а решта відправлялася до міністерської канцелярії в Глухів25.
Ці зміни викликали загострення стосунків між старовірами та гетьманською адміністрацією. В основі конфлікту, що простежується в джерелах уже з 1715 р., лежали, на нашу думку, суто економічні причини. По-перше, українські поміщи ки були незадоволені втратою внаслідок перепису своїх підданих та частини земель. По-друге, значних збитків завдавала гетьманському скарбові комерційна діяльність розкольників. Скуповуючи по селах Стародубського полку прядиво, мед, віск та іншу продукцію, вони уникали сплати торговельних зборів.
Гетьманська адміністрація намагалася запобігти цьому. Так, стародубський полковник Лук'ян Жоравка універсалом від 19 липня 1715 р. заборонив мешкан цям свого полку торгувати зі старообрядцями за межами Стародуба. Очевидно, ці заборони не справили великого впливу, оскільки в 1722 р. він звер нувся до царя з проханням виселити розкольників за межі України28.
Подібне побажання висловив відразу ж після обрання на гетьманство й Данило Апостол. Серед наведених Д.Бантишем-Каменським "пунктів", даних гетьманові імператором Петром II у 1728 р., під №16 записано: "Отказано гетма ну в просьбе его, чтобы выведены были из полков Стародубскаго и Черниговска-го, поселившиеся в оных раскольники...".
Отже, в обох випадках відповідь була неґативною. Важко сказати, що стало основною причиною цього, але, очевидно, головну роль відігравало небажання втрачати ті прибутки, які надходили від старовірів.
Зростання мешканців стало, на нашу думку, однією з причин переселення
частини стародубських старообрядців до Єлисаветградської провінції Новоросії
в єдині 1860-х рр. Про їхню появу в цьому реґіоні свідчать назви поселень. За твердженням В.М.Кабузана, у 1764 р. була заснована слобода Злинка, а в 1767 р. -Зибка. Міґрація простежується й за документами волосної контори. Зокрема
1767 р. - вона видала паспорти для переселення в Південний край 25 жителям сло боди Климової та 22 - слободи Клинців.
Основну масу міґрантів становили здебільшого уроженці Вєтки, які не мали можливості облаштувати належним чином своє господарство на Стародуб щині.
Отже, стосунки між старообрядцями й укра їнським населенням Стародубського та Чернігівського полків від часу їх появи в регіоні й до 1714 р. залишалися добросусідськими, хоча сам факт переселення старообрядців у місцевість із несприятливими для рільництва природно-геогра фічними умовами ніс у собі перспективу конфлікту, бо автоматично загострював земельну проблему. Досить терпимому ставленню українських селян, міщан та козаків до старовірів сприяла зацікавленість у їхній появі місцевих поміщиків. Після вилучення старообрядців із-під влади землевласників Гетьманщини ситуація кардинально змінилася. Розпочався конфлікт, який тривав майже до кінця століття. В його основі лежали не релігійні, а суто економічні причини. З одного боку, українське населення намагалося повернути собі втрачені землі, не допустити старообрядців до захоплення нових угідь і захистити свої торгівельні привілеї. З іншого боку, старовіри прагнули забезпечити собі в нових умовах засо би для існування та сплати державних податків. Зовнішні прояви цього проти стояння - спроби гетьманів І. Скоропадського, Д.Апостола й К.Розумовського виселити старообрядців за межі Гетьманщини; обмеження козацькою адміністра цією торгівельної діяльності старовірів; земельні суперечки. Домагання українсь кої сторони були приречені на поразку, оскільки інтереси старообрядців частково збігалися з фіскальними інтересами імперської влади. Тому навіть такий впливо вий гетьман, як К.Розумовський, не зміг вирішити проблеми виселення старові рів.
1.4 Заселення старообрядцями Новоросії.
У другій половині XVIII ст. відбувалася масштабна колонізація та заселення Південної України. Поряд із представниками різних національностей та конфесій, вагоме значення в освоєнні Півдня відігравали старообрядці. Ними було засновано значну кількість населених пунктів, і, як прошарок вільних людей, розкольники здійснювали вагомий вплив на процес соціально-економічного розвитку регіону. Поступове розширення територіальних володінь Російської імперії у другій половині ХVIII ст. призводить до необхідності освоєння південноукраїнських земель. Серед різних міграційних течій, різних етнічних та соціальнихгруп, що розпочали процес колонізації, були і розкольники. З 50-х років ХVIII ст. розпочинається суттєвий приток старообрядців на Південь. З приєднанням південних степів царський
уряд надає перевагу заселенню та освоєнню цих земель іноземним колоністам. Він вдається до досить привабливих заходів, щоб зацікавити та стимулювати приток іноземців православного віросповідання. Початок цьому процесу поклав
указ від 24 грудня 1751 р. “Про прийняття у підданство сербів… та про відведення місця для поселення…”, після якого було видано ще ряд
указів щодо розміщення іноземних переселенців у “Задніпровських місцях” та про створення там Нової Сербії. У 1753 р. поряд із Новою Сербією іноземні поселенці створюють Слов’яноСербію. Створення її було розпочато спеціаль-ними указами від 29 березня, 1 квітня та 29 травня 1753 р. [18]. Біля Нової Сербії 11 січня 1752 р. була закладена фортеця Святої Єлизавети [18]. Оскільки указом від 19 жовтня 1752 р. заборонялося приймати на поселення українців та надавати їм землю, що призначалася для іноземців [9;358], то комендант Єлисаветинської фортеці Глібов почав селити їх поряд, де також селилися вихідці з Правобережної України та Гетьманщини. 14 травня 1754 р. опубліковано указ про перетворення цих земель у Новослобідський козачий полк (район у 20 верст на південь від Нової Сербії) [10; 210]. Іноземна колонізація проходила досить повільно, тому стало зрозуміло, що вкладені зусилля та витрачені кошти на іноземну колонізацію не принесли очікуваних результатів. У березні-травні 1754 р. були зібрані відомості про кількість і місця розселення розкольників на території Речі Посполитої. Виявилося, що у 95 слободах та 4 монастирях знаходилося 3690 дворів і близько 11070 душ чоловічої статі. Більш того, на польських землях налічувалося до 100 слобод біглого російського населення.[9;358].4 вересня 1755 р. було надруковано “Маніфест про прощення російських підданих, які живуть у Польщі та Литві”, який дозволив їм
до 1 січня 1757 р. повернутися на Батьківщину “без усякої боязні і страху з жінками, дітьми та пожитками”. Указ від 3 жовтня 1756 р. повторив умови маніфесту [10]. Таким чином, в указах 1755-1756 рр. Новоросія ще не була вказана, як місце, куди можуть повертатися розкольники. 12 червня 1754 р. у Новослобідське козаче поселення (до якого на початку 1754 р. відійшло 6 селищ: Мишурін Ріг, Калужино, Кам’янка, Омельницьке, Буянське, Бородаївка і Пушкарівка; на 1757 р. – складало 27 слобод) прибуло 58 душ розкольників, до 28 липня 1754 р. – ще 227 осіб [13; 60]. У період 1756-1757 рр., коли хвиля
переселенців досягла високого кількісного рівня, комендант І. Глібов був змушений виділити землю на поселення окремими слободами. Біль-
шість біглих російських розкольників були вихідцями з Правобережної України та Білорусі. У 1756 р. вони заснували розкольницькі слободи Россоховатку та Калинівку, 1757 р. – Злинку, Клинці, Лису Гору й інші [14]. До с. Калинівка
прибували переселенці з Курської губернії [15;59]. Назву селу Злинка дали селяни-тарообрядці – вихідці з посаду Злинки Новозибківського повіту Чернігівської губернії. На 1787 р. у Злинці налічувалося 175 дворів, 567 душ чоловічої статі [8; 8]. Селилися старообрядці і в районі колишнього запорізького зимівника – слободі Лиса Гора, що була військовим укріпленим пунктом, підпорядкованим адміністрації фортеці Святої Єлизавети, яка видавала “відкриті листи” на заселення території втікачам з Брацлавщини, утікачамрозкольникам з українських і російських старообрядницьких громад. Так, у 1757 р. право на поселення недалеко від урочища Лиса Гора на річці Чорний Ташлик (назва збереглася від запорізького зимівника) одержав розкольницький поселянин А. Гридін [17]. 2 січня 1761 р. було видано новий указ, який дозволив до 1 вересня добровільно повертатися біглим російським людям з Польщі, до того ж надавав пільги у сплаті податків та відправленні повинностей на 6 років [18]. Указ від 18 жовтня 1762 р. дозволяв приймати розкольників у фортеці Святої Єлизавети та інших слободах. Розкольники обкладалися 40-алтинним податком та отримували виняткове право на торгівлю. Вже у 1763 р. ряд указів надавав право розкольникам та іншим “біглим людям” селитися будьде за власним бажанням. Маніфест від 4 грудня 1762 р. оголошував дозвіл усім іноземцям приходити до Росії на поселення, а також запрошував усіх російськопідданих вільно повертатися на Батьківщину [19; 56]. Важливим кроком для більш швидкого освоєння Новоросії, було створення Новоросійської губернії указом від 22 березня 1764 р., на підставі якого дозволявся перехід на землі новоствореної губернії всім бажаючим, як іноземцям, так і росіянам. Переселенці російського походження отримували по 12 руб. на кожного члена родини, без повернення. Бідні переселенці отримували земельний пай та звільнялися від сплати податків від 6 до 16 років [20; 121]. Укази 1763-1764 рр. суттєво вплинули на
кількість розкольників, що бажали переселитися до Єлисаветградської провінції. За 1763 р. прибуло 1212 осіб, у 1764 р. – 4990, лише за січень-
лютий 1765 р. переселилося 2012 старообрядців, а за березень-квітень – 2551. Протягом усього 1765 р. до Єлисаветградської провінції прибуло 5272 особи. На кінець року потік переселенців припиняється, а за 1766-1767 рр. взагалі перехід не відбувався. За 1768-1769 рр. повернулося 1599 втікачів-розкольників [22; 125]. У цей час розкольниками утворено ряд нових
поселень: 1764 р. – Нова Вись, Іванівське, Плоске, Галаганівка, Красноярське, 1765 р. – Золотарівка та Покровське; 1766 р. – Гончарівка, Калвітаєвка, Зибке; 1767 р. – Антонівка, Ухівка, Веселий Кут, Нікольське [22; 125]. На території майбутнього Херсонського повіту також були засновані розкольницькі слобо-
ди: Привільне, Федорівка, Касперівка, Новопетрівське, Матвіївка, Кисляково, Себіно, Гур’ївка, Баловне, Константинівка [23; 147]. Під час війни з Туреччиною (1768-1774 рр.) до Новоросії переселилася значна кількість старообрядців, які були змушені оселитися на землях Бессарабії після розгрому повстання К. Булавіна. Головнокомандувач П. Румянцев під час перебування російських військ у Молдавії та Польщі встиг умовити повернутися на Батьківщину в 1772р. 1242 родини, більшість з яких осіли в розорених і спустошених татарами у 1769 р. поселеннях поблизу Єлисаветграда, у селах Красний Яр, Клинці, Плоске та інших [24;87].
Першими переселенцями переважно були втікачі-розкольники з Польщі. На прохання гетьмана К. Розумовського було заборонено приймати до Новослобідського козачого поселення малоросіян, які були родом з України і бажали скористатися пільгами, що надавалися усякому
переселенцю з-за кордону [25; 337]. Будь-який переселенець у залежності від чину, звання, способу життя та складу сімейства отримував наділ землі. Крім того, надавалася допомога від скарбниці грошима, хлібом, а також можна було скористатися правом брати ліс та пільгами від платежу податків [25; 337]. Законодавство дозволяло усім, хто побажає, вільно їхати за кордон та вербувати
народ “всякого звання та віку” для поселення їх на цих землях. Указом від 1761р. були визначені правила управління цим краєм, який був у відомстві командира Муравйова. Командиром над розкольницькими слободами, утвореними переселенцями з Польщі поблизу фортеці Святої Єлизавети, було призначено ротмістра Попова. Він отримав наказ всіх переселенців-розкольників наділяти дачами, селити, записувати у стан землеробів чи міщан та утримувати за окладом стародубських розкольників [25; 337]. Розкольники-купці, що прибули на ці землі, відправили до столиці своїх депутатів на чолі з Федором Санковським, маючи прохання затвердити їх становище у Новосербії. Уряд підтвердив їх права, і, як наслідок, 5 червня 1761 р. було опубліковано указ: розкольників, що оселилися для купецтва, нікуди не відлучати, вважати
їх купцями фортеці Святої Єлизавети та не чинити перешкод по відношенню до бриття бороди і ношенню плаття [25; 340]. Вони склали перший купецький стан у південних степах. Оскільки дозволу українське населення на переселення до Новоросійських земель не мало, а пільги, які надавалися переселенцям були до-
сить привабливими, то розкольники Стародубського та Чернігівського полків, бажаючи переселитися і не маючи змоги зробити це легально, змушені були спочатку тікати за кордон до Польщі, а потім на правах закордонних розколь-
ників-втікачів “повертатися” на Батьківщину. Часто їм це не вдавалося і їх повертали назад. Одним із прикладів цього факту є справа про звинувачення ротмістра фортеці Святої Єлизавети Д. Попова у побитті біглих кріпаків, що поверталися у Росію, привласненні їхньої худоби тощо. Сутність цієї справи полягала у наступному: в 1759 р. у розкольницькій слободі Деменській місцеві жителі Никифор Золотухін та Іван Воронов привели до волосної контори великоруську людину за паспортом, виданим у фортеці Святої Єлизавети на ім’я Петра Ляхова. На допиті Ляхов дав свідчення, що він, селянин поміщика Трубецького села Плоского, перейшов польський кордон, жив у слободі Огородні у великороса Петра Морфича, який у 1755 р. перевів його таємно через кордон у Росію, де місцеві жителі показали йому дорогу до розкольницької слободи Мітківки. Там він оселився у місцевих жителів Антона і Софрона Заболоцьких та Андрія Сорочина. У місцевій волосній конторі він
отримав паспорт і пішов до Нової Сербії, а у фортеці Святої Єлизавети його за власним бажанням “записали”. Після цього, з паспортом, він знов приїжджав
до розкольницьких слобод, начебто за боргом. Звідти П. Ляхов взяв із собою вдову Олену. Через тиждень з’явився у ротмістра Д. Попова з наміром отримати новий дозвіл на поїздку. Там, взявши із собою селянина Єрмолова, збирався вже повертатися, але вище зазначені деменські жителі представили його у волосну контору. Повідомленням до Київської губернської канцелярії, відправленим від волосної контори, зазначено, що перебуваючи у малоросійських Стародубському [13; 64].
і Чернігівському полках, описані розкольницькі слободи, обложені окладом у 1715 р. за указом Петра І, і з того часу платили до скарбниці Київської губернії. А вище зазначених розкольників (а також інших), які залишили державні слободи, треба відправляти с прописаним караулом на місця попереднього перебування. До того ж вимагали, щоб у подальшому нікого з таких розкольницьких слобод на поселення до
Новосербії не приймали, “тому що через це в окладі виникає збиток” [23; 124]. У цій же справі є ще декілька повідомлень подібного типу, які водночас засвідчують про зловживання Д. Поповим своїм службовим становищем [25; 340]. Інша справа розповідає про затримання Федора Расторгуєва, який виявився втікачем на ім’я Дмитро від вже згадуваного поміщика Трубецького. Відправившись до м.Стародуба, він зупинився у розкольницькій слободі Митківці, де найнявся працювати, згодом пішов до іншого села, але без паспорта завжди були труднощі з улаштуванням на роботу. Пізніше до нього дійшли чутки, що ротмістр Святої Єлизавети видає паспорти всім, хто забажає. Д. Попов видав йому білет та пропускні листи, за якими можна
було пройти до Новосербії. Внаслідок проведеного слідства та свідчень
затриманих розкольників з’ясувалося, що Попов грабував їх, віднімав коней, худобу тощо, порушуючи указ, яким дозволено розкольникам се-
литися у відведених місцях. Було прийнято рішення позбавити Д. Попова посади та слідкувати за тим, щоб подібне у подальшому не повто-
рювалося [8]. Наведена справа є підтвердженням того факту, що: по-перше – не дивлячись на заборону урядом переселення з малоросійських земель, селяни будь-яким шляхом намагалися оселитися у Новоросії; по-друге – зловживання
та порушення, вчинені Д. Поповим, давали можливість нелегальним переселенцям отримати паспорт та дозвіл на поселення. 27 жовтня 1767 р. з’явився указ, що забороняв відпускати розкольників з малоросійських слобод на поселення до Новоросійської губернії. Стародубські розкольники, що вже оселилися в Єлисаветградській провінції, мали право залишитися без перешкод і повинні платити податі за новоросійським штатом. Протягом 12 років з північних районів України переселилося до Новоросійського краю 2370 розкольників: 1328 чоловіків та 1042 жінок [7; 75]. Засновані ними села – Злинка, Клинці, Нікольське – були досить заможними. В Єлисаветграді вони мали великі церкви, дорогоцінні рукописні священні книги, у Клинцях була типографія [8]. Не зважаючи на те, що офіційного дозволу розкольники, які проживали на малоросійських землях, не мали, все ж таки значна кількість їх
змогла переселитися. Ще до указу, виданого 27 жовтня 1767 р., до Київської губернської канцелярії 23 січня 1765 р. надійшло повідомлення з волосної контори з проханням надіслати резолюцію, як чинити з жителями розкольницьких слобод (приписаних до них по ревізії), які бажали отримати дозвіл на переселення до фортеці Святої Єлизавети і просили, щоб у наступну
ревізію їх не записували. Не дочекавшись дозволу, вони мали намір самовільно переселитися. У повідомленні зазначалося, що, врахувавши відо-
мості інших слобод, таких бажаючих набралася велика кількість. 22 березня 1765 р. до Київської губернської канцелярії надійшло нове повідомлення з вимогою надати відповідь, як чинити з такими розкольниками. Керівництво волосної контори врахувало надісланий указ Сенату від 21 червня
1764 р., яким дозволялося відправляти у відведені для поселення місця ті сімейства, які не осіли у слободах, не мають власного житла і достатку та за яких інші мешканці села не зобов’язані були платити податі. Також надавалося право на від’їзд бажаючим, якщо подушний оклад за вилучену людину буде сплачуватися жителями селища. У відповідь на це з Київської губернської
канцелярії надійшов наказ “…усіх, кого зараховано за ревізькими казками, не зважаючи на бажання відбути у степові місця, до указу залишити у слободах. І тільки коли надійде резолюція з Сенату, на підставі указу, без утримання, можна буде відпустити у відповідні місця”. Мешканцям оголосили, що до указу не мають права покидати селище. Стосовно тих, хто, не дочекавшись указу мав намір відбути, встановлювався нагляд і оточувалися круговими поруками. Але
22 квітня 1765 р. вийшов указ імператора про заборону розкольникам Стародубського та Чернігівського полків переселятися до фортеці Свя-
тої Єлизавети [9; 360]. Єлисаветградська провінція, утворена у 1764 р. на місці Нової Сербії та Новослобідського козачого поселення, особливо інтенсивно
заселялась розкольниками у 60-ті рр. XVIII ст. У 70-ті роки до провінції прибували на поселення винятково українці і молдавани. У 80-ті роки відбувалися внутрішні міграційні процеси населення на території Півдня України. З території Єлисаветградщини до Таврійської області протягом 1783-1787 рр. відбуло 808 розкольників чоловічої статі, з яких 483 – у 1785 та 325 – у
1786 р., частина з них осіла на території майбутнього Дніпровського повіту Херсонської губернії. У ті ж часи з Правобережної України на територію майбутнього Єлисаветградського повіту переселилося 626 чоловіків [8].
Після приєднання Криму у 1783 р. та утворення Таврійської області перевага надається заселенню саме цих земель. Князь Г. Потьомкін прикладає багато зусиль, щоб привабити можливих переселенців. Перехід кріпосних селян до
Таврійської області відбувався ще повільніше, ніж до Новоросійської губернії, тому ставка робилася на незакріпачені верстви населення. Перші потоки направлялися на Дніпро в селище Олешки (Цюрупинськ). Крім державних селян, сюди прибували біглі кріпаки, донські козаки, відставні солдати і матроси, старообрядці [7; 125]. 28 жовтня 1784 р. князь Потьомкін направив ордер Катеринославському губернатору Синельникову, в якому говорив про те, що бажано зацікавити знаменських розкольників поселитися саме на річці Білозерці, виписати їм добротні місцевості та вигідні умови переселення. Крім
того, хати, кам’яну церкву та монастир їм збудують за рахунок скарбниці
[7; 125].
Тим часом продовжувалося вивчення таврійських степів. Г. Потьомкін наказав В.В. Каховському оглянути землі біля Камінного моста у Молочних вод і на Зеленій долині. Після отримання необхідних даних виходить постанова від
5 серпня 1785 р., у якій дозволено селити старообрядців на території Таврійської губернії між Дніпром і Перекопом [8]. Ще до того, в червні 1783р., старообрядці московські, стародубські та єлисаветградські відправили депутацію у столицю з проханням до Св.Синоду про направлення старообрядницького єпископа. Посланцям було відмовлено, але Потьомкін запропонував їм оселитися у Криму, приваблюючи вигідними умовами та значними пільгами [9; 360].
26 серпня 1785 р. князь у листі митрополиту Гавриїлу писав, що він отримав рескрипт від імператриці, де стосовно старообрядців сказано, що вони будуть отримувати попів від архієрея Таврійської області та відправляти службу за стародрукованими книгами. Водночас Потьомкін, зацікавлений у поверненні старообрядців із-за кордону, порадив митрополиту опублікувати дозволені їм свободи [8]. У 1784 р. багаті селяни Єлисаветградського повіту із с. Знам’янки заснували на річці Білозе-
рка села Велику Знам’янку, Малу Знам’янку і Водяне. У період 1785-1787 рр. старообрядці цих сіл заснували Корсунський монастир (на Дніпрі у 20 верстах від Берислава), якому було відмежовано 14000 дес. землі та за наказом Потьомкіна безкоштовно надавалося 35000 пудів видобутку солі на рік [9;361].
Нижче Великої Знам’янки зайняли місце стародубські розкольники, викликані Потьомкіним у кількості 60-ти сімей. Освоївшись на новому місці, вони були змушені його покинути через те, що ця земля була відведена князю В’яземсь-
кому [8]. У 1787 р. старообрядці Чернігівського і Новгород-Сіверського намісництв, відчуваючи земельну скруту і знаючи про вигідні умови пересе-
лення, вирішили перебратися на південь, але перед тим висунули свої вимоги стосовно переселення та відправили до Г. Потьомкіна делегата Федора Носова. Це послужило приводом до появи спеціального розпорядження Г. Потьомкіна,
названого “Для тих, хто додержується спеціального обряду стародрукованих книг”. Цим розпорядженням старообрядцям пропонувалося для вибору землі відправити свого представника до В. Каховського, крім того, надавалися пільги, за якими переселенці звільнялися на півтора року від сплати податей, мали можливість вільно продавати свої будинки. Для будівництва житла на новому місці надавалися будівельні матеріали із зобов’язанням сплатити за них протягом 5 років [8]. Переселенці звільнялися від сплати за перевіз та переправу і на 3 роки від постою та нарядів; у борг надавався хліб, так щоб вистачило на рік, який треба було повернути до скарбниці за три роки. За 1787р. на річку Кінську переселилось 3000 старообрядців. Намагаючись залучити для заселення півдня всіх, хто колись був у російському підданстві,
Потьомкін звернув увагу на козаків-некрасівців, які перебували у Туреччині. У 1784 р. за розпорядженням Потьомкіна туди надіслали спеціальних агентів із їх середовища з метою схилити братів по розколу до повернення на Батьківщи-
ну [8]. У 90-ті роки XVIII ст. активно заселялася Очаківська область, яка відійшла до Росії за Ясським миром 1791 р. 26 червня 1794 р. із Молдовлахії та із-за Дунаю російські і некрасівські козаки-старообрядці поселилися уздовж річки Дністер слободою Троїцьке (хоча перша згадка
про поселення датується 1785 р.). Поступово кількість населення збільшувалася за рахунок однодумців старообрядців, що прибували із-за кордону [10; 60]. У 1795р. із Оттоманської Порти переселилися до Очаківської області 6524 старо-
обрядці [10;61]. Близько 1791 р. із-за Дунаю прийшли до с. Маяки та оселилися розкольники “часовенної” секти [10;61]. У Тираспольському повіті старообря-
дці-некрасівці проживали у селах Коротке, Незвиртайлівка та ін. [8].
Отже, одним із головних пріоритетів внутрішньої політики Російської держави у другій пол.XVIII ст. становлять колонізаторські плани щодо земель Півдня України. У пошуках можливих переселенців, держава звертає увагу на старообрядців. Інтереси панівної церкви у державних поглядах відходять на другий план, і політика відносно старовірів, починаючи з імператриці Єлизавети Петрівни, стає лояльнішою, а за часів Катерини II ще більш сприятливою. Це дає можливість багатьом розкольницьким сім’ям повернутися у кордони Російської імперії. Розкольники-втікачі із внутрішніх губерній імперії, а особливо вихідці з Чернігівщини та Стародубщини, заснували у південному регіоні України значну кількість населених пунктів і створили певну соціальну групу із особливими традиціями, побутом, господарюванням тощо.
Висновки.
Незважаючи на те, що старообрядництво відгалужується на ряд течій, вони мають спільні риси, які і зумовили відокремлення від Православної церкви, яка прийняла грецький чин. Відмінності полягали у богослужінні, справленні ритуалів, оскільки старообрядці за лишили старий руський чин, який зберігся ще від часів прийняття християнства.
5.
5.
6. Отже, стосунки між старообрядцями й укра їнським населенням Стародубського та Чернігівського полків від часу їх появи в регіоні й до 1714 р. залишалися добросусідськими, хоча сам факт переселення старообрядців у місцевість із несприятливими для рільництва природно-геогра фічними умовами ніс у собі перспективу конфлікту, бо автоматично загострював земельну проблему. Досить терпимому ставленню українських селян, міщан та козаків до старовірів сприяла зацікавленість у їхній появі місцевих поміщиків. Після вилучення старообрядців із-під влади землевласників Гетьманщини ситуація кардинально змінилася. Розпочався конфлікт, який тривав майже до кінця століття. В його основі лежали не релігійні, а суто економічні причини. З одного боку, українське населення намагалося повернути собі втрачені землі, не допустити старообрядців до захоплення нових угідь і захистити свої торгівельні привілеї. З іншого боку, старовіри прагнули забезпечити собі в нових умовах засо би для існування та сплати державних податків. Зовнішні прояви цього проти стояння - спроби гетьманів І. Скоропадського, Д.Апостола й К.Розумовського виселити старообрядців за межі Гетьманщини; обмеження козацькою адміністра цією торгівельної діяльності старовірів; земельні суперечки. Домагання українсь кої сторони були приречені на поразку, оскільки інтереси старообрядців частково збігалися з фіскальними інтересами імперської влади. Тому навіть такий впливо вий гетьман, як К.Розумовський, не зміг вирішити проблеми виселення старові рів.
7. Отже, одним із головних пріоритетів внутрішньої політики Російської держави у другій пол.XVIII ст. становлять колонізаторські плани щодо земель Півдня України. У пошуках можливих переселенців, держава звертає увагу на старообрядців. Інтереси панівної церкви у державних поглядах відходять на другий план, і політика відносно старовірів, починаючи з імператриці Єлизавети Петрівни, стає лояльнішою, а за часів Катерини II ще більш сприятливою. Це дає можливість багатьом розкольницьким сім’ям повернутися у кордони Російської імперії. Розкольники-втікачі із внутрішніх губерній імперії, а особливо вихідці з Чернігівщини та Стародубщини, заснували у південному регіоні України значну кількість населених пунктів і створили певну соціальну групу із особливими традиціями, побутом, господарюванням тощо.
Використана література.
І. Записки Одесскаго общества истории и древностей. Том шестой. – Одесса.1867. – 660 с.
ІІ. Записки Одесскаго общества истории и древностей. Том седьмой. – Одесса. 1868. – 325 с.
IІІ. Записки Одесскаго общества истории и древностей. Том восьмой. – Одесса.1872. – 526с.
IV. Н. И. Субботин. Материалы по истории раскола. Т.5. – М. – 2007. 221с.
V. Цигульська О.М. Збірник документів з історії словянських народів(для студентів І – ІІ курсів історичного факультетів). – Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В.Винниченка. – С. 194.
VI. www.wikipedia.org.ru.
Додатки.
Чорний собор. Повстання соловецького монастиря проти новонадрукованих книг у 1666 році.
Чорний собор. Повстання соловецького монастиря проти новонадрукованих книг у 1666 році.
Дискусія про віру. 5 липня 1682 року.
Диспут про віру. 5 липня 1682 року.
Двуперстний жест. Одна із найдавніших ікон Христа VIст.( із зібрання монастиря Св.Катерини, Синай.
Старообрядницька книга, яка видана в останній чверті XVIII ст.
Патріарх Нікон.
Руське богослужіння.(по Герберштейну).
Михайло Федорович та Олексій Михайлович.(портрет-ікона в Новоспаському монастирі у Москві). По старовинній гравюрі, із зібрання Ровенського.
(Румянцевський музей.)
Бояриня Морозова провідує протопопа Авакума в ув’язненні.
Страти соловецьких іноків. по старовинній старовірській картині.
Чорний собор.