Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти і науки України
Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова
Інститут перепідготовки та підвищення кваліфікації
Психологічна складова обміну інформацією
Реферат з Вступу до фаху
студента 11 ДІД групи
Інституту перепідготовки
і підвищення кваліфікації
Кошляк Наталії Олексіївни
Викладач: Товт І.С.
Київ 2013
СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА СПЕЦИФІКА ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ В УПРАВЛІНСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ
У процесі ділового спілкування розкривається суб'єктивний, внутрішній світ однієї людини для іншої, така своєрідна “презентація” дає змогу з'ясувати людські якості. Завдяки спілкуванню індивід прилучається до життя організації, засвоює її досвід, здобутки, водночас він відособлюється, виокремлюється із групи, формує свою індивідуальну неповторність і самобутність.
Структура спілкування, зокрема й управлінського, містить інтерактивну, перцептивну й комунікативну складові:
1. Інтерактивна (взаємодія) складова ділового спілкування. Передбачає обмін не лише інформацією, а й різними діями, за допомогою яких здійснюється взаємне стимулювання, контроль та взаємодопомога у розв'язанні спільного завдання. Взаємодія в цьому контексті є аспектом спілкування, що виявляється в організації учасниками управлінського процесу взаємних дій, спрямованих на реалізацію спільної діяльності, досягнення спільної мети. Важливий аспект взаємодії — взаєморозуміння, тобто таке розшифрування партнерами повідомлень і дій один одного, яке відповідає їх значенню з точки зору авторів інформації. В соціальній психології виокремлюють компоненти та рівні взаєморозуміння. До компонентів взаєморозуміння відносять:
— схожість чи співзвучність поглядів, почуттів у різних ситуаціях;
— сприймання поглядів іншого навіть тоді, коли вони здаються неправильними;
— взаємне розуміння думок.
Серед рівнів взаєморозуміння виокремлюють:
— згоду (взаємопогоджені оцінки ситуацій і правила поведінки співучасників. Згода — це формальний рівень взаєморозуміння);
— осмислення (стан свідомості, за якого в учасника ділової взаємодії виникає впевненість у адекватності своїх уявлень і обраних засобів впливу);
— співпереживання (здатність враховувати стан співрозмовника).
Оскільки психологічні функції лідера багато в чому збігаються з функціями керівника, в організаціях постає проблема взаємодії керівника й лідера. Розрізняють кілька її типів:
— партнерська взаємодія. Передбачає спілкування, за якого керівник визнає авторитет лідера, а лідер визнає справедливість соціального статусу керівника;
— маніпулятивна взаємодія. Проявляється в спілкуванні, коли керівник намагається використати лідера для тиску на групу;
— конфліктна взаємодія. Властива спілкуванню, за якого керівник бачить у лідерові свого суперника, який зазіхає на його владу та авторитет.
Особистість як суб'єкт і об'єкт управління бере участь у численних відносинах: виробничих, політичних, моральних, національних та ін. Такі відносини, як правило, позбавлені особистісного вияву і відображають зв'язки, взаємодію не між конкретними індивідами, а між представниками різних соціальних груп (організацій). Вони є об'єктивними і не залежать від бажань і прагнень, симпатій чи антипатій. Однак для кожної конкретної людини суспільні відносини, відбиваючись у її внутрішньому світі, набувають суб'єктивного характеру, індивідуального забарвлення і стають фактом її конкретної взаємодії із соціумом.
2. Перцептивна складова спілкування. Передбачає сприймання людьми один одного. В управлінському спілкуванні важливим є знання психологічних механізмів міжособистісного сприймання. У процесі спілкування в індивіда формується уявлення про партнера, його здібності, характер, світогляд, знання, уміння тощо. Одним з основних способів пізнання й розуміння іншої людини є ідентифікація — уподібнення (ототожнення) себе з іншим. Існує тісний зв'язок між ідентифікацією і близьким до неї за психологічним змістом механізмом — емпатією (співпереживання, спосіб розуміння іншої людини за домінування не раціонального, а емоційного сприймання її внутрішнього світу). На відміну від ідентифікації, яка є процесом раціональним, емпатія — чуттєво-емоційний процес, тобто розуміння іншої людини не так розумом, як “серцем”.
Процес пізнання та розуміння іншої людини може ускладнювати явище рефлексії, тобто усвідомлення людиною того, як її насправді сприймає та оцінює партнер по спілкуванню. Таке уявлення є суб'єктивним, а тому не завжди відповідає істині. Рефлексія — це осмислення людиною власних дій, самоаналіз, роздуми при власний душевний стан.
Під час ділового спілкування для досягнення співробітництва і розуміння між учасниками взаємодії неабияке значення має симпатія — стійке, схвальне емоційне ставлення до іншої людини. Вона спонукає до спілкування, сприяє створенню здорової психологічної атмосфери. Причиною непорозуміння між діловими партнерами, між керівником і підлеглим може бути егоцентризм — зосередженість індивіда тільки на власних інтересах і переживаннях і як наслідок — нездатність зрозуміти іншу людину, а також каузальна атрибуція (лат. causa — причина, attribute — приписувати, наділяти) — своєрідна інтерпретація та оцінювання людиною причин і мотивів поведінки інших на основі буденного досвіду. Процес приписування відбувається за дефіциту інформації, намагання пояснити невдалі результати діяльності зовнішніми чинниками, а вдалі — внутрішніми, за непослідовності в поясненні людиною власних вчинків і поведінки інших людей. Ефект атрибуції проявляється, наприклад, у приписуванні керівникові незаслуженого ним успіху або, навпаки, відповідальності за невдачу.
Механізм стереотипізації — сприймання і оцінювання іншої людини шляхом поширення на неї характеристик якої-небудь соціальної групи — може призвести у процесі ділової взаємодії до спрощення процесу пізнання іншої людини, а також до упередженості в її сприйманні. Особливо поширеними є етнічні стереотипи, коли на підставі обмеженої інформації про певний етнос роблять висновки стосовно всієї групи.
3. Комунікативна складова ділового спілкування. Ця складова охоплює обмін інформацією, а також те, як інформація формується, уточнюється, розвивається. В цьому контексті термін “комунікація” тлумачать тільки як обмін інформацією між людьми, як смисловий аспект соціальної взаємодії, складову спілкування, на відміну від широкого розуміння “комунікації”, де її ототожнюють із поняттям “спілкування”.
Процес обміну інформацією має таку специфіку:
— кожний учасник комунікативного процесу є активним суб'єктом, а також передбачає активність свого партнера, що сприяє обміну інформацією;
— за допомогою системи знаків партнери можуть впливати один на одного. Такий комунікативний вплив є психологічним впливом одного індивіда на іншого з метою змінити його поведінку;
— вплив можливий лише тоді, коли відправник і одержувач інформації володіють єдиною або подібною системою кодування (переведення інформації в комунікаційні символи) та декодування (перетворення повідомлення у форму, що має смисл) знаків, тобто розмовляють однією мовою. У людей, які спілкуються, має бути однакове розуміння не лише значень (відображення найсуттєвіших сторін предметів та явищ), а й смислу (суб'єктивний зміст, якого набуває слово в конкретному контексті) слів.
Комунікатор (відправник інформації) тільки тоді зрозуміє, що його повідомлення засвоєне реципієнтом (одержувачем), коли відбудеться зміна ролей, тобто коли реципієнт перетвориться на комунікатора та своїм висловлюванням дасть зрозуміти, як він розкрив сутність повідомленої інформації. Йдеться про зворотний зв'язок, наявний тоді, коли одержувач демонструє реакцію на повідомлення. Схематично процес передавання та одержання інформації представлений на рис. 1.
Рис. 1. Основні елементи процесу комунікації
За характером впливу інформацію поділяють на спонукальну (висловлена у наказі, інструкції, пораді, проханні) та констатуючу (подана у формі повідомлення, передбачає зміну поведінки не безпосередньо, а опосередковано і поступово). За спрямованістю інформації виокремлюють аксіальну (спрямовує свої сигнали до конкретного одержувача повідомлення) і ретиальну (має своїм адресатом багатьох реципієнтів).
Комунікативний вплив у сфері ділових відносин можна класифікувати за різними ознаками. В організаційному аспекті форми та види передавання інформації в управлінській діяльності можуть бути такими: індивідуальні й групові бесіди, наради, виступи перед аудиторією, робота з листами, розмови по телефону, збори, мітинги, дискусії тощо. За кількістю, характером і ступенем залучення учасників ділового спілкування до процесу взаємодії розрізняють монолог, діалог, полілог (кількість учасників більша двох); з погляду особливостей психічного відображення — інтелектуальну, емоційну, образну, асоціативну комунікативну взаємодію; за статусом комунікантів — функціонально-рольове (керівник-підлеглий) або неформальне спілкування; з погляду інтересів сторін — суперництво, співробітництво, компроміс, уникнення, пристосування; за змістовим зв'язком із завданнями спільної управлінської діяльності — спілкування, що безпосередньо пов'язане або не пов'язане із розв'язанням завдань; за результативністю і досягнутим ефектом — необхідне (міжособистісні контакти та інформація, без яких спільна діяльність практично неможлива), бажане (інформація та контакти, що сприяють успішнішому розв'язанню завдань), нейтральне (контакти та інформація, що не заважають, але й не сприяють розв'язанню управлінських завдань), небажане (інформація та контакти, що ускладнюють досягнення завдань спільної діяльності) спілкування; за наявністю чи перевагою конкретних комунікативних засобів — мовне, немовне та комбіноване спілкування.
Мовне (вербальне) спілкування. Таке спілкування є універсальним засобом ділової комунікації, оскільки при передаванні інформації за допомогою мови учасники управлінського процесу найменше втрачають суть того, про що повідомляють. Партнери по діловому спілкуванню для досягнення мети повинні володіти культурою мовленнєвого спілкування, яка передбачає культуру слухання та культуру говоріння.
Культура слухання. Вона є не просто мовчанням, це активна діяльність, своєрідна робота. Розрізняють рефлексивне (передбачає регулярне використання зворотного зв'язку, щоб досягти більшої ясності й точності в розумінні співрозмовника) і нерефлексивне (уважне, з мінімальним мовним втручанням) слухання. Психологи виокремлюють такі типи реакцій людини на повідомлення співрозмовника: оцінення, тлумачення, підтримка (непідтримка), уточнення, чуйність (байдужість) та розуміння (нерозуміння). Серед реакцій найчастіше виявляються оцінювання, рідше — тлумачення, зовсім рідко — уточнення, підтримка та розуміння. Щоб процес слухання був ефективним, відповідав високому рівню культури спілкування, психологи радять оцінні судження і тлумачення (інтерпретація) звести до мінімуму або не користуватися ними взагалі.
З-поміж видів реакції людини під час слухання виокремлюють:
— з'ясування (полягає у зверненні до співрозмовника за уточненнями та формулюванні йому запитань, на які не можна відповісти одним словом “так” чи “ні”);
— перефразування (формулювання думки співрозмовника своїми словами з метою з'ясування її точності для розуміння);
— відображення почуттів (акцент не на змістовому аспекті повідомлення співрозмовника, а на його емоційних реакціях);
— резюмування (відповіді-уточнення дають змогу узагальнити думки й почуття відправника інформації).
Культура говоріння. Передбачає особливе використання лексики, володіння граматикою, використання асоціацій при повідомленні інформації, вміння “поставити” голос (йдеться про його тембр) та обрати темп мовлення, певне ставлення до співрозмовника тощо.
Невербальне спілкування. Базується воно на системі знаків (мові рухів тіла), які відрізняються від мовних засобами та формою виявлення. Вербальні й невербальні засоби можуть підсилювати або послаблювати дію одне одного. Люди неоднаково реагують на невербальні сигнали: одні чутливі до них, інші або нічого не знають про цю сферу комунікації, або не мають досвіду їх фіксації та розшифрування. Психологами встановлено, що в процесі спілкування 60—80% комунікації здійснюється з використанням невербальних засобів, тобто мовою рухів тіла, яка є сукупністю імпульсів підсвідомості. Неможливість підробити ці імпульси дає підставу довіряти їм більше, ніж вербальним каналам спілкування. Правда, існують школи, де вчать управляти жестами, мімікою, пантомімікою тощо. Зорієнтовані вони на політиків, членів парламенту, бізнесменів, керівників та ін. Невербальні засоби спілкування поділяють на групи:
1. Оптико-кінетична система знаків. Включає жести, міміку, пантоміміку. Джерелом психологічної інформації в такому разі є руки, обличчя і постава.
2. Паралінгвістичні засоби. Це система вокалізації, тобто якість голосу, його діапазон, тональність. Доведено, що гучний, як і занадто тихий, голос не підсилює переконуючого впливу керівника на підлеглих. Керівника, який говорить тихо, слухають лише тоді, коли він є справжнім авторитетом в організації.
3. Екстралінгвістична знакова система. Це вкраплення в мову пауз, сміху та ін. Дехто з керівників помилково вважає, що їхній статус вимагає деякої монотонності. Насправді люди у своїх вчинках керуються як інтелектом, так і емоціями.
4. Візуальне спілкування. Здійснюється воно завдяки “контакту очима”. Періодично вдивляючись в обличчя партнера, співрозмовник дарує йому свою увагу, а це завжди високо цінується.
5. Проксеміка. Стосується організації простору і часу спілкування (часові затримання початку спілкування, розташування партнерів за столом переговорів тощо).
Організація робочого простору в кабінеті керівника. З погляду проксеміки у ньому можна виокремити зони особистої роботи, колегіальної діяльності, дружнього спілкування.
У зоні особистої роботи необхідно подбати про оптимальні параметри робочого столу, зручну конструкцію крісла, правильне освітлення площі робочого столу, раціональне розташування телефонів, сучасне організаційно-технічне устаткування.
Зону колегіальної діяльності обладнують з урахуванням вимог організації роботи керівника з людьми. В ній можна мати “ колегіальний ” стіл і зручні стільці для проведення нарад, олівці, ручки, аркуші чистого паперу, графин з водою, склянки. Якщо під час нарад використовують технічну апаратуру, то її слід відповідно розставити й попередньо перевірити.
Зона дружнього спілкування своїм оформленням має налаштовувати на дружню, неофіційну атмосферу. Тому в ній бажано мати зручні крісла, журнальний стіл, прохолодні напої. Розташовувати її можна на відстані від двох інших робочих зон.
Кожна зона дає змогу керівнику використовувати відповідні психологічні прийоми спілкування:
— керівник приймає відвідувача, сидячи за робочим столом, відповідає на його вітання і запрошує сісти перед собою. Цей прийом використовують переважно при субординаційній формі спілкування. За таких обставин час, характер, підсумки спілкування визначає керівник;
— керівник відповідає на вітання відвідувача, виходить із-за столу і запрошує його в зону колегіальної роботи, а сам сідає навпроти. Це службово-товариська форма спілкування. Для неї характерна рівність прав на порядок обміну інформацією. Час зустрічі залежить від взаємної домовленості сторін;
— керівник зустрічає відвідувача в центрі кабінету, вітається з ним і запрошує сісти в крісло за журнальним столиком. Це дружня форма управлінського спілкування, особливістю якої є відкритість, дружелюбність, готовність до уваги.
Цікавим є спостереження щодо розташування учасників ділової взаємодії в робочому кабінеті за стандартним прямокутним столом, проведене сучасним австралійським дослідником, керівником навчального центру з підготовки агентів із торгівлі та навчання основ комунікації Алланом Пізом. Особа В може займати чотири основних положення стосовно особи А.
В 1: Кутове розташування.
В 2: Позиція ділової взаємодії.
В 3: Конкуруючо-оборонна позиція.
В 4: Незалежна позиція.
Кутове розташування (рис. 2). Як правило, воно засвідчує дружню, невимушену бесіду. Така позиція
Рис. 2. Кутове розміщення
сприяє постійному контакту очей і дає простір для жестикуляції й можливості для спостереження за жестами співбесідника. При цьому кут столу є частковим бар'єром на випадок небезпеки чи загрози від співрозмовника: за нього можна заховатися. Таке розташування не передбачає територіального розподіл} столу.
Позиція ділової взаємодії (рис. 20). Характерна для людей, які працюють у співавторстві над проблемою чи проектом. Цю позицію вважають однією з найвдаліших для подання, обговорення і вироблення загальних рішень. Але В 2 має делікатно використати її, не створюючи в А враження, що його територія була порушена.
Конкуруючо-оборонна позиція (рис. 21). Передбачає розміщення за столом один навпроти одного, що може викликати оборонне ставлення і атмосферу суперництва. За цих умов, ймовірно, кожна із сторін дотримуватиметься своєї думки, бо стіл став бар'єром між ними. Таке положення за столом займають суперники. Якщо зустріч відбувається в кабінеті, таке розташування свідчить також про відносини субординації. Сидячи один навпроти одного, учасники взаємодії підсвідомо ділять стіл на дві рівні території. При цьому кожен претендує на свою територію і готовий захищати її у разі зазіхань.
Незалежна позиція (рис. 22). її займають люди, які не хочуть спілкуватися за столом один з одним. Така ситуація свідчить про відсутність зацікавленості. її також можна розцінювати як вороже ставлення людини, чиї територіальні межі були порушені. Такого положення треба уникати, якщо потрібна відверта розмова між А і В.
На думку А. Піза, офіційний (квадратний) стіл (див. рис. 3) налаштовує на відносини суперництва рівних за статусом людей. Такі столи підходять для проведення
Рис. 3. Офіційний (квадратний) стіл
короткої ділової бесіди або для підкреслення відносин субординації. Стосунки співпраці встановляться найімовірніше з тією людиною, яка сидить за столом поруч із В. Від людини, яка сидить праворуч від В, буде виходити більше розуміння, ніж від того, хто сидить ліворуч. Найбільший опір чинитиме той, хто сидить навпроти В.
Рис. 4. Неофіційний (круглий) стіл
Атмосферу неофіційності й невимушеності створює неофіційний (круглий) стіл (рис. 4). Він є найкращим засобом для бесіди людей однакового соціального статусу, оскільки кожному за столом належить однаковий простір.
Невербальна комунікація, як і мовне спілкування, передбачає зворотний зв'язок. Позитивний невербальний зворотний зв'язок, який іде від керівника, позитивно впливає на відносини в організації. Наприклад, усмішка керівника сигналізує підлеглим, що він про них пам'ятає. Негативний зворотний зв'язок деструктивно впливає на співробітника. Наприклад, керівник, відповідаючи на запитання співробітника у дратівливому тоні, подає негативні сигнали. Це стосується і ситуації, коли керівник позіхає під час спілкування із співробітниками. Трапляється також, що невербальна реакція керівника не відповідає дійсності, тоді необхідно доповнити її вербальною інформацією.
Для правильного трактування невербальної комунікації керівник повинен враховувати такі чинники:
1. Конгруентність (лат. congruentia — відповідність, узгодженість) слів та невербальних сигналів. Якщо слова і жести не конгруентні, то люди більше довіряють невербальній комунікації, ніж вербальній.
2. Контекст, у якому існують невербальні сигнали. Слід пам'ятати про те, що один і той самий жест може мати різне тлумачення. Наприклад, схрещені на грудях руки можуть означати небажання обговорювати проблему на переговорах і стан відчуття холоду, якщо людина у такій позі стоїть на зупинці автобуса.
3. Сукупність невербальних сигналів. Оскільки жести, як і слова, можуть мати кілька значень, потрібно робити висновок, спираючись не на один невербальний сигнал, а на їх сукупність.
4. Індивідуальні, психофізіологічні властивості людини. Йдеться про стан здоров'я людини й те, як він впливає на користування невербальними сигналами.
5. Соціальний статус людини в суспільстві, ролі, які вона грає. Роль може бути обрана для маскування.
6. Національні та регіональні особливості невербальної комунікації.
7. Власний стан і досвід не варто приписувати невербальним сигналам, що йдуть від співрозмовника.
Невербальне, як і мовне, спілкування відбувається на різних рівнях.
Аналізуючи особливості діалогу, російський лікар-психіатр Анатолій Добрович виокремлює такі рівні спілкування: конвенціональний, примітивний, маніпулятивний, стандартизований, ігровий, діловий, духовний. Кожен із них він розглядає у контексті чотирьох фаз поведінки індивіда стосовно партнера: 1) спрямованість (взаємоспрямованість); 2) психічне відображення (взємовідображення); 3) інформування (взаємоінформування); 4) відключення (взаємовідключення), якщо спонукальні мотиви до взаємодії з партнером зникли, або повернення до другої фази, якщо вони збереглися.
Особливістю конвенціонального (лат. conventio — договір) рівня спілкування є те, що людина може відчути потребу в спілкуванні і мати установку на зовнішню комунікацію, яка посилюється наявністю реального партнера, або такої потреби не відчувати, однак спілкуватися з людиною, що до неї звернулася. Індивід заздалегідь приймає умову бути то слухачем, то промовцем, адже, спонукуючи когось до розмови, необхідно забезпечити йому рівноправні можливості у спілкуванні. При цьому важливо визначити взаємні рольові очікування партнерів, які кожен з них має право підтвердити або не підтвердити. Отже, взаємоінформування може розгортатися як конфронтація (протистояння) або конгруенція (взаємозгода). За конфронтацією спілкування потроху згасає, залишаючи за партнерами право на власну думку. Конгруенція, тобто підтвердження взаємних рольових очікувань, зумовлює наростаюче розкриття “рольового віяла” (сукупність психологічних ролей людини у процесі взаємодії з іншими) кожного з партнерів. Однак, завершуючи розмову, кожен із партнерів намагається не нав'язуватись. Контакт на конвенціональному рівні вимагає від партнерів високої культури спілкування і є оптимальним для розв'язання особистих і міжособистісних проблем.
Людина, яка опускається до примітивного рівня спілкування, прирівнює співрозмовника до предмета, його роль для неї не важлива. Спілкування на такому рівні здійснюється за шаблоном сприймання, що дає змогу описати даний “предмет” за розміром, віком тощо. Ці зовнішні ознаки є суттєвими для визначення позиції суб'єкта під час розмови.
Таке спілкування в режимі конфронтації завершується сваркою і приниженням слабшого або вибаченням і погрозами (з безпечної для суб'єкта відстані) сильнішому. За конгруенції суб'єкт, отримавши від співрозмовника необхідний результат, починає нудьгувати.
Особа, яка обирає маніпулятивний рівень спілкування, своїм ставленням до партнера поводиться на примітивному рівні, а за виконавськими можливостями наближається до конвенціонального рівня спілкування. Для маніпулятора партнер є суперником у грі, яку потрібно виграти.
Для стандартизованого рівня спілкування властивий обмін інформацією за певними стандартами, а не за взаємним вловлюванням партнерами актуальних ролей один одного. Йдеться про “контакт масок”: “маска нуля” (я вас не чіпаю — ви мене не чіпайте), “маска тигра” (маска агресивності), “маска зайця” (для уникнення гніву або насміхання над іншими) тощо.
Ігровий рівень спілкування, маючи властиві конвенціональному рівню повноту і людяність, перевершує його глибиною змісту і багатством відтінків. На цей рівень виходять лише з тими людьми, яких хоча б трохи знають і між якими утвердилося якщо не взаємне, то не затьмарене розчаруваннями почуття. У фазі спрямованості на партнера заздалегідь виявляється живий, пройнятий симпатією інтерес до особистісних якостей співрозмовника, до його “рольового віяла”. У фазі відображення партнера відбувається загострене сприймання його психологічних ролей. У фазі інформування партнера суб'єкт намагається бути цікавим співрозмовнику, а тому мимовільно “грає” (радісно сприймає його судження, не руйнує контакту — такою є конгруенція) або йде на конфронтацію з партнером, примушує розізлитися, здивуватися тощо. За зовнішніми ознаками “гра” є конфронтацією, схожою на маніпуляцію, однак відчуття суб'єкта до партнера суттєво різняться: маніпулятор байдужий або нелюб'язний до іншого, виграш і самоствердження для нього є самоціллю, засмучення партнера його радує, а “гравець” вибудовує контакт на небайдужості до співрозмовника. На фазі взаємовідключення партнери розуміють один одного без слів. Отже, у спілкуванні на ігровому рівні партнери “відображаються один в одному”, в контакті між ними виникає “другий план” — те, що відчувають, але не називають словами.
Діловий рівень спілкування передбачає не прості ділові контакти, а певний рід занять. Особливості ділового спілкування чітко виражені при аналізі фаз контакту. Першу фазу (спрямованість на партнера) характеризує те, що партнер викликає у співрозмовника особливий інтерес як учасник спільної діяльності, як людина, котра може допомогти. Друга фаза (взаємовідображення) засвідчує взаємну чуттєвість партнерів, загострене сприймання ними розумової і ділової активності, неабиякі старання у розв'язанні загальної проблеми. За таких умов люди перестають думати про свій вигляд та індивідуальні ролі, головною вважаючи справу. Це є важливим і на фазі взаємоінформування. Для четвертої фази характерна зовнішня стриманість, за якою відчувається внутрішня теплота. Спілкування на діловому рівні дає не тільки явні “плоди” спільної діяльності, а й стійкі відчуття довіри, взаємної прив'язаності.
Духовний рівень спілкування вважають вищим рівнем людських взаємин. Співрозмовники сприймають один одного як носія духовного начала, яке пробуджує піднесені почуття: від дружби до можливості наблизитися до найвищих цінностей людства. При цьому духовність забезпечується не відбором тем для розмови, а глибиною діалогічного взаємопроникнення людей, тобто бесіда на буденну тему може бути більш духовною, аніж розмова про високе.
За іншою класифікацією (Б. Ломов) виокремлено макрорівень (людина спілкується з іншими людьми відповідно до традицій, звичаїв, суспільних відносин), мезорівень (спілкування відбувається в межах конкретної теми), мікрорівень (акт контакту: питання — відповідь тощо). Кожен із рівнів може виявлятися і в сфері управління (умови, за яких управлінці є рівними й рівноправними партнерами, відрізняються від тих, коли один з них відчуває залежність, а особливо коли починає проявлятися нерівноправність).
Для раціональної організації процесу спілкування керівник повинен знати особливості кожної його стадії:
1. Орієнтування в навколишніх умовах. Основними параметрами його є: просторове орієнтування (вибір місця зустрічі, розташування людей, дистанція взаємодії), орієнтування в часі (коли призначити спілкування, скільки часу на нього відвести), соціальне орієнтування (які погляди і цінності учасників спілкування, яку психологічну дистанцію зайняти при спілкуванні).
2. Залучення уваги співрозмовників. Це необхідно для підготовки суб'єктів спілкування до сприймання реальної інформації та ситуації взаємодії, зосередженості на конкретному об'єкті комунікації. Залучення уваги характеризує також погодженість різних компонентів спілкування.
3. Пошук єдності співрозмовників. Важливо оптимізувати об'єм спілкування (хто і скільки говорить), його темпи (частота слів, швидкість зміни тем, думок, образів), настрій, позиції та дистанції. Поступово напруга, яка характеризує попередню стадію, змінюється розслабленістю. Нерідко для досягнення згоди доводиться вдаватися до вичікування і маневрування.
4. Повідомлення та оцінювання фактів, пошук прийнятної точки зору, теми спілкування. Це пробуджує взаємний інтерес учасників спілкування. Зібравшись для конкретного спілкування, вони відчувають інерцію проблем, які щойно вирішували, не кожному з них близька актуальність винесеної на обговорення проблеми. Все це керівник повинен мати на увазі, налаштовуючи всіх на основну тему розмови.
5. Ймовірність виникнення проблемної ситуації, конфлікту, зіткнення думок. Як правило, вона є наслідком творчої взаємодії, пошуку нового рішення, не запропонованого жодним зі співрозмовників.
6. Прийняття співрозмовниками рішення на основі виробленої домовленості. Накреслено спільний план реалізації знайденого рішення, відбувається фіксація результатів спілкування, співрозмовники виходять із контакту.
У процесі взаємодії та обміну інформацією можуть виникати перешкоди й бар'єри. До перешкод спілкування належить усе, що заважає чи ускладнює його:
— перешкоди, пов'язані з особистісними характеристиками учасників взаємодії: зовнішність (фізична врода, естетичні якості), вираз очей і обличчя (міміка, пропорційність, зміни виразу обличчя тощо), інтелект;
— перешкоди, викликані організаційними аспектами комунікативного процесу (переривання або відволікання партнерів по спілкуванню, припинення відеозапису з технічних причин тощо);
— перешкоди, спричинені змістом повідомлень (коли невербальні сигнали не відповідають словам повідомлення).
На шляху інформації можуть виникнути мікро- і макробар'єри. Мікробар'єри спілкування виникають на міжособистісному рівні: у повідомленні відправника, в обміні думками між відправником і одержувачем, у виборі носія (електронна пошта, комп'ютер, офіційна мова тощо).
Передумовами таких бар'єрів є:
— індивідуальні особливості учасників взаємодії, їх уміння перекодовувати думки в слова, слухати і концентрувати увагу тощо. До них належать межа уяви, словниковий запас відправника інформації, словниковий запас одержувача, його здатність розуміти значення слів, обсяг запам'ятовування;
— бар'єри, пов'язані із комунікативними особливостями учасників взаємодії (комунікативні бар'єри), мають соціальний або психологічний характер. Вони можуть виникати через відсутність єдиного розуміння ситуації ділового спілкування (соціальні, політичні, релігійні, етнічні та інші відмінності); внаслідок психологічних особливостей учасників спілкування (сором'язливість, некомунікабельність тощо); особливі соціально-психологічні відносини між партнерами (антипатія, недовіра тощо); своєрідний “фільтр” довіри чи недовіри.
Макробар'єри спілкування пов'язані із зовнішнім середовищем, у якому здійснюється управлінська комунікація, і виявляються в інформаційному перевантаженні (бар'єром стає занадто велика кількість інформації); великій кількості носіїв (газети, телебачення, конференції, звіти консультантів тощо); перевантаженні інформацією, що спричинює знецінення її змісту; обмеженні обміном інформацією між підрозділами тощо; вмінні користуватися інформацією (ексклюзивні дані дають змогу використовувати їх для впливу на інших; доступ до джерел внутрішньої інформації організації розширює владні повноваження індивідів).
Загалом, у процесі ділового (управлінського) спілкування формуються певні зразки та моделі поведінки співробітників. Вони мають як загальновизнані особливості спілкування, так і особливості комунікації, породжені специфікою діяльності установи, її традиціями, нормами і правилами взаємодії. Отже, під час спілкування людина формує свою комунікативну програму, образ свого внутрішнього “Я”, засвоюючи досвід комунікативної поведінки у соціальному середовищі.
Міністерство освіти і науки України
Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова
Інститут перепідготовки та підвищення кваліфікації
Психологічна складова обміну інформацією
Реферат з Вступу до фаху
студента 11 ДІД групи
Інституту перепідготовки
і підвищення кваліфікації
Кошляк Наталії Олексіївни
Викладач: Товт І.С.
Київ 2013
Вступ
Років десять – п’ятнадцять тому соціальна психологія як наука в Україні, можна сказати, ледве скніла. Її курс читався лише в кількох вищих навчальних закладах. І тільки в процесі національного відродження, становлення української демократичної держави та утвердження громадянського суспільства докорінно змінився стан з теоретичним осмисленням основних понять соціальної психології, а також з викладанням цієї дисципліни. В наш час дедалі більше людей усвідомлює, що без ліквідації соціально-психологічної неграмотності неможливо побудувати правову і суверенну країну. Отож, врахування потреби в соціально-психологічних знаннях, а також бурхливі соціально-економічні зміни в українському суспільстві сприяють зростанню вимог як до осмислення подій з точки зору соціальної психології, так і до діяльності спеціалістів, яким знання з соціальної психології потрібні у першу чергу (практики-підприємці, менеджери, керівники різних рівнів, власне психологи, педагоги, медики, економісти, правознавці та ін.).
Соціальна психологія – відносно молода наука. Вона стала самостійною на початку XX століття і в наш час є однією з тих дисциплін, які динамічно розвиваються, особливо в США, Західній Європі, Австралії.
В Україні, як і в колишньому Радянському Союзі, соціальна психологія пройшла складний шлях становлення: від бурхливого розвитку в 20-х роках ХХ століття до стагнації, застою і фактичної заборони у 30 — 50-х роках. Це зумовлювалося багатьма причинами, серед яких: виконання цілком конкретних замовлень у сфері політики, управління, виробництва, а звідси й односторонність соціально-психологічного аналізу дійсності; „шкідливість” і, отже, непотрібність соціально-психологічних досліджень з точки зору тих ідеологічних і соціально-політичних засад, що існували в країні, тощо.
Відродження соціальної психології припадає на 60-ті роки ХХ століття. Вона стає навчальною дисципліною і починає викладатися в ряді навчальних закладів України, створюються відділи та лабораторії у науково-дослідних інститутах, установах. Однак тривала ізольованість радянської психології від світової науки, її ідеологізація призвели до деформацій у її розвитку, що позначилося, перш за все, на відриві соціально-психологічної теорії від практики, на розумінні соціальної психології тільки з позицій марксистського підходу. Виникла ситуація, коли досить високий рівень психологічної теорії поєднувався з низьким рівнем соціально-психологічної практики впровадження соціальних технологій. І це в той час, як на Заході соціально-психологічні рекомендації, спрямовані на психологічну регуляцію поведінки людини і соціальних спільнот, доволі інтенсивно впроваджувалися у практичну діяльність політиків, управлінців, бізнесменів.
Гальмувало загальний розвиток вітчизняної соціальної психології і тривале домінування в цій галузі знання американських підходів. Йдеться, передусім, про американський досвід, методики та техніки досліджень, застосування новітніх засобів реєстрації та обробки результатів, високу лабораторну культуру експерименту, які забезпечували їм пріоритет та визнання в соціальній психології. Все це призвело до того, що теоретичні тези, підходи та методи американських дослідників стали переноситися на наш ґрунт, часто без критичного осмислення, з імпліцитно притаманним уявленням вітчизняних споживачів соціально-психологічних послуг про західну “першосортність” у порівнянні з вітчизняною “другосортністю”. В процесі так званого запозичення не враховувався етнопсихологічний аспект проблеми, соціокультурний контекст підготовки як спеціалістів із соціальної психології, так і, власне, тих, кому на практиці потрібні соціально-психологічні знання для ефективної діяльності.
Теоретично-прикладні завдання соціальної психології
Ми розглядаємо системну соціальну психологію як соціально-психологічну теорію соці¬ального суб’єкта – особистості, контактної групи, організації, об’єднання організацій, держави тощо. Соціальний суб’єкт розглядаємо як систему, що задовольняє всі нижченаведені вимоги до її визначення. Соціальні суб’єкти, класифіковані за соціальними інституціями і стратифіковані за ступенями складності, становлять сукупність ізоморфних систем, до яких застосовується сис¬темний підхід.
Об’єктом дослідження системної соціальної психології є найбільш загальна система “соці¬альний суб’єкт – ціннісне соціальне і техногенно-природне (життєве) середовище”, яка складається, як це видно, з двох спряжених підсистем: “соціальний суб’єкт” і “ ціннісне соціальне і техногенно-природне (життєве) середовище”. Ця складна система являє собою ієрархію ізоморфних систем нижчого порядку складності і містить їх як підсистеми:
“людина (елементарний суб’єкт) – ціннісне життєве середовище”,
“особистість – ціннісне життєве середовище”,
“особистість – ціннісне соціальне середовище”,
“контактна група – ціннісне життєве середовище”,
“контактна група – ціннісне соціальне середовище”,
“організація – ціннісне життєве середовище” тощо.
Зауважимо, що під середовищем ми розуміємо сукупність класифікованих і стратифікованих матеріальних та інформаційно-ідеальних (духовних) цінностей як природних, так і штучних, як фізичної, так і соціальної природи.
Структурі найбільш загального соціального суб’єкта як системи, складеної з суб’єктів-підсистем, відповідає структура предмета їх дослідження щодо механізмів і особливостей формування та розвитку об’єкта дослідження, тобто загальної системи та окремих її складових у формі внутрішньо спряжених соціально-психологічних систем. Системна соціально-психологічна теорія соціального суб’єкта складається з теорій соціальної психології окремих суб’єктів (особистості, контактної групи, масового зібрання людей, організації тощо) як часткових. Отже, предмет соціальної психології охоплює не тільки закономірності, механізми формування і розвитку особистості як елементарного суб’єкта, але і соціальних суб’єктів вищого порядку.
Побудова системної соціальної психології ґрунтується, як зазначалось, на ідеї системного підходу до аналізу ізоморфних (або гомоморфних) соціальних систем з метою виявлення їх інваріантних властивостей і розробки на їх основі єдиної для всіх суб’єктів системної соціально-психологічної теорії. Тоді побудова теорії конкретного суб’єкта полягає в конкретизації теорії абстрактного соціального суб’єкта щодо його природи – хай то буде особистість, формальна чи неформальна, контактна чи неконтактна група, організація чи ситуаційне зібрання людей. Це дає змогу надати соціальній психології системного характеру.
Частково системні ідеї стосовно психології соціальних суб’єктів використані в дослідженнях соці¬альної психології організацій, частково реалізовані в наших попередніх розробках.
Для розробки абстрактної соціально-психологічної теорії соціального суб’єкта необхідно провести порівняльний аналіз властивостей (параметрів, характеристик) низки ізоморфних соціальних суб’єктів-систем з метою виявлення їх інваріантних властивостей, не забуваючи про існування специфічних властивостей для кожного з них. Розробку кожної з теорій конкретного соціального суб’єкта ми будемо починати з адаптації до нього саме інваріантних властивостей, наповнюючи їх конкретним змістом.
У загальному випадку структура і комплекс властивостей суб’єктів будь-якого рівня в соціально-правовій ієрархії суспільства (особистість, осередок, організація тощо) відтворені у відповідних статутах або інших правових документах. Загальною ознакою таких суб’єктів є наявність інте-ресу (потреби), сформульованої у вигляді мети діяльності, і регламентуючих її правових норм (настанов). Наприклад, метою фірми є одержання прибутку при дотриманні норм законодавства про комерційну діяльність; мета політичної партії – прийти до влади в державі на законній основі. Перша з цих властивостей є детермінуючою (динамізуючою), а друга – регулюючою діяль¬ність суб’єкта. Ці властивості-параметри виділені як інваріантні для будь-яких соціальних суб’єк¬тів і відображені в назві регулятивно-детерміністської теорії соціального суб’єкта.
В процесі задоволення потреб у стосунках даного суб’єкта з іншими суб’єктами останні виступають його партнерами або конкурентами, що зумовлено мотивацією їх діяльності і що диꬬ¬тує необхідність узгодження з ними своїх або з’ясування їхніх дій. Саме за допомогою механізму задоволення потреб суб’єкти здійснюють антиентропійну діяльність, створюючи штучне ціннісне середовище.
2. Спілкування. Види і род
2.1. Складові психології спілкування
Спілкування завжди займало важливе значення в житті людини. Ми постійно спілкуємось одне з одним. Адже природним засобом існування людини є його зв’язок з іншими людьми, а сама людина стає людиною тільки у спілкуванні. Хоч людське спілкування належить до основи соціального буття, безпосереднім об’єктом психологічного та соціально-психологічного аналізу воно постало лише в ХХ столітті. Спілкування – дуже складний та многогранний процес. У роботі Б.Д. Паригіна “Основи соціально – психологічної теорії”, автор відзначив, що процес спілкування може виступати як процес взаємодії людей, як інформаційний процес, як відношення людини до оточуючих, як процес впливу один на одного, а також як процес їх взаєморозуміння. Визначення Б.Д.Паригіна, орієнтовано на системне розуміння сутності спілкування. А.С. Золотнікова у роботі “Проблеми психології спілкування, визначає спілкування як соціальний так і особистий процес орієнтування, в якому реалізуються не тільки особисті відносини, а також установки на соціальні норми. Для автора спілкування – це більше комунікативно-регулятивний процес, де цей процес регулюється соціальною системою. А.А. Леонтьев у роботі “Психологія спілкування“, розуміє спілкування не як інтеріндивідуальний, а як соціальний феномен, суб”єкт якого слід розглядати не ізольовано. Позицію А.А. Леонтьева підтримують деякі інші автори. Так, В.Н. Панферов відзначає, що “усі види діяльності неможливі без спілкування”. Ковальов А.Г. визначає спілкування як взаємодію двох або декількох людей, що складається з обміну між ними інформацією пізнавального або аффективно-оціночного (так звана “емоційно-оціночна”) характеру. Суб’єктами спілкування є окремі особи або група людей. Якщо розглядати з приводу чого і для чого люди спілкуються, та виділити усі можливі функціональні ситуації, то таких ситуацій є чотири:
мета спілкування знаходиться поза самою взаємодією суб’єктів;
мета спілкування знаходиться в ньому самому;
метою спілкування є залучення партнера до досвіду та цінностей ініціатора спілкування;
мета спілкування – залучення самого його – ініціатора до цінностей партнера.
Аналізуючи різні точки зору щодо спілкування, ми вважаємо, що більш вдалим є визначення спілкування як інформаційна взаємодія. Ми згодні з думкою В.Н.Панферова та інших дослідників, але на наш пгляд, спілкування – це нейнеобхідніший елемент любої діяльності людини, необхідний для встановлення взаємодії у будь –якому колективі. Ділове спілкування характеризується Е.В. Руденським як спілкування першого виду, тобто спілкування, що має мету поза собою. Воно є способом організації і оптимізації того або іншого виду прикладної діяльності: виробничої, наукової, комерційної і т. інш.
Особливостями ділового спілкування по визначенню А.С. Золотнякова є:
партнер в діловому спілкуванні завжди виступає як особистість завжди значуща для суб’єкта;
людей, що спілкуються, вирізняє велике взаєморозуміння в питаннях справи;
головне завдання ділового спілкування – продуктивне співробітництво.
Прагматичний Дж. Рокфеллер, добре розуміючи значення спілкування у діловій діяльності , відзначав, що вміння спілкуватися з людьми – такий же товар, який можна придбати, як цукор або кофе. І він був готовий сплачувати великі гроші за це вміння, більше ніж за будь-який інший товар в світі.
Вміння спілкуватися означає вміння розбиратись в людях і на цій основі будувати свої взаємини з ними, що передбачає знання психології спілкування. В процесі спілкування люди сприймають один одного, обмінюються інформацією та взаємодіють. Спілкування – це єдність трьох сторін: спілкування як сприйняття, спілкування як комунікація і спілкування як взаємодія.
До психологічних механізмів сприйняття в міжгруповому спілкуванні по визначенню А.Л. Потєряхіна в роботі “Психологія управління” відносять процес соціальної стереотипізації. Сутність його в тому, що відображення однієї або іншої людини будується на основі одних або інших схем. Наприклад, стійке стереотипне сприйняття як зразку ввічливості – англійців; великої кількості думок – французів; загадкової слав'янської душі – росіян. Ми будуємо своє спілкування різним чином, залежно від того, з ким ми спілкуємось. Для кожної категорії партнерів є так звані різноманітні “техніки” (або моделі) спілкування, в залежності від характеристики співвиконавця (співрозмовника).
Фактор зверхності – оцінювання людини, що краща за нас з якого-небудь важливого для нас параметру, дещо за вищим значенням, ніж якщо вона була б нам рівня, а не навпаки.
Фактор вподобання в процесі сприйняття людини людиною є в завищенні або в недооцінені будь-яких якостей в залежності від того, чи подобається нам (зовнішньо) людина, чи ні.
Фактор особистого ставлення партнера до нас діє таким чином, що люди, які добре до нас ставляться оцінюються вище тих, що ставляться до нас погано.
Психологічними механізмами сприйняття та розуміння при міжособистому спілкуванні по визначенню автора є ідентифікація, емпатія та рефлексія.
Ідентифікація – найбільш простий спосіб розуміння іншої людини, уподібнення себе йому. При ідентифікації людина неначе ставить себе на місце іншої людини та визначає, як би він діяв в подібних ситуаціях.
Дуже близька до ідентифікації емпатія – розуміння на рівні почуттів, намагання емоційно відгукнутись щодо вирішення проблем іншої людини. Ситуація іншої людини не стільки зважується розумом, скільки почуттям.
З точки зору характеристики спілкування, як ідентифікація, так і емпатія потребують вирішення ще одного питання: чи буде інший, тобто мій партнер з спілкування, розуміти мене. Тому процес розуміння людини людиною залежить безпосередньо від процесу рефлексії – усвідомлення діючим індивідом того, як він сприймається партнером зі спілкування. Це вже не лише знання іншого, а також знання того, як інший розуміє мене, тобто своєрідний здвоєний процес дзеркального відображення одного іншим. Наближення всього цього комплексу сприйняття один до одного – складний процес, що потребує спеціальних зусиль.
Ми вважаємо, приєднуючись до думки А.Г.Ковальова , в роботі “Колектив та соціально – психологічні проблеми”, що ділове спілкування - це перш за все комунікація, тобто обмін інформацією, вагомою для тих, хто спілкується, що передбачає визначення наступних питань:
які за якістю засоби комунікації та яким чином вірно ними користуватись в процесі спілкування;
яким чином долати комунікативні бар’єри непорозуміння та робити комунікацію успішною.
А.А. Леотьев всі засоби спілкування розподіляє на дві великі групи: вербальні (за допомогою слів) і невербальні. За даними А. Мейерабиана, здійснення передачі інформації за рахунок вербальних засобів (тільки слів) складає 7%; звукових засобів (включаючи тональність голосу, інтонацію звуку) – 38%; а за рахунок невербальних засобів - 55%. Невербальна поведінка людини нероздільно пов’язана з його психологічним станом та слугує засобом їх відображення. В процесі спілкування невербальна поведінка є об’єктом тлумачення не сама по собі, а як показник внутрішніх, індивідуально-психологічних та соціально-психологічних характерних ознак особистості. На основі невербальної поведінки розкривається внутрішній світ особистості, здійснюється формування психічного змісту спілкування та спільної діяльності. Люди досить швидко вчаться пристосовувати свою вербальну поведінку до зміни обставин. Але мова тіла виявляється менш пластичною. В соціально-психологічних дослідженнях розроблено різноманітні класифікації невербальних засобів спілкування. До них відносяться всі рухи тіла, інтонаційні характеристики голосу та інш. Найзначніші кінетичні засоби – рухи іншої людини, що сприймаються поглядом, які виконують виразно-регулятивну функцію у спілкуванні. До них належать виразні рухи, що проявляються в міміці обличчя, позі, виборі місці розміщення, погляді, ході людини. Ми цілком згодні з твердженням А.А.Леонтьева та інших дослідників, і також вважаємо, що на основі вербальної, та невербальної поведінки здійснюється формування психічного змісту спілкування та спільної діяльності. Це дуже важливо для ділових взаємовідносин у колективі.
Аналіз спілкування як взаємодії на думку А.Леонтьева в роботі Психологія спілкування” має значні складнощі. Взагалі розділення трьох сторін спілкування – сприйняття, комунікації та взаємодії можливо лише як засіб аналізу: не можливо виділити “чисту” комунікацію, без сприйняття або взаємодії, або “чисте” сприйняття. У спілкуванні постійно здійснюється реалізація на дію іншого. В одному випадку, наприклад, здається, що партнер в нас чомусь підштовхує, тому ми опираємось; в іншому – що наші дії “співпадають”; в третьому – що партнер зачіпає наші сфери дії і ми їх відстоюємо і т. інш. За словами стоїть дія, і спілкуючись, ми постійно відповідаємо собі на запитання “Що він робить?”, і наша поведінка будується виходячи з одержаної відповіді. Під час вибору позиції у спілкуванні слід враховувати: ступінь довіри до партнера, можливі наслідки відкритості у спілкуванні. І разом з цим максимальна ефективність ділового спілкування досягається при відкритому характері. В розгорнутому вигляді у спілкуванні автор відокремлює наступні складові спілкування:
1) встановлення контакту;
2) орієнтація в ситуації (люди, обставини і т. інш.);
3) обговорення питання, проблеми;
4) прийняття рішення;
5) вихід з контакту.
В діловому спілкуванні ця схема може бути як згорнутою, коротенькою, так і повною, з подробицями. Саме свідомим виділенням цих етапів та їх регуляцією вважає автор визначається здебільшого ефективність ділового спілкування. Аналізуючи дослідження А.А.Леонтьєва, ми вважаємо, що кожне спілкування починається з налагодження контакту. Досить часто неуспіх ділового спілкування передбачено на самому початку: нездійснений контакт, точніше його відсутність, веде до подальшого ланцюжку неправильних дій. Необхідно стимулювати співрозмовника до спілкування і створити максимальну атмосферу можливостей для подальшого ділового обговорення та прийняття рішення. На думку А.Л.Потєряхіна в роботі “Психологія управління щабель орієнтації допомагає визначити стратегію і тактику ділового спілкування, розвинути цікавість до нього та залучити партнера до сфери спільної зацікавленості. На цьому етапі потрібно відразу ж визначити тривалість розмови (звернутий, чіткий та конкретний або деталізований, розвернутий) та залежно від цього будувати свою тактику. Основні завдання етапу орієнтації:
викликати цікавість співрозмовника та залучити його до обговорення;
виявити самооцінку співрозмовника та зорієнтуватись у ролі співбесідника та особистої;
почати вирішення головного завдання спілкування.
2.2. Види спілкування
Види спілкування в психологічній літературі поділяються на підставі різних ознак.
1. За змістом спілкування може бути матеріальним, когнітивним, кондиційним, мотиваційним, діяльнішим.
Матеріальне спілкування — це обмін предметами і продуктами діяльності. При матеріальному спілкуванні суб'єкти здійснюють обмін продуктами своєї діяльності, які виступають засобами задоволення потреб.
Когнітивне спілкування — це обмін знаннями (наприклад, у ході навчального процесу).
Кондиційне спілкування — це обмін психічними та фізіологічними станами, тобто певний вплив на психічні стани іншого (наприклад, зіпсувати настрій партнеру).
Мотиваційне спілкування — це обмін цілями, потребами, інтересами. Таке спілкування спрямоване на передачу іншому певних установок або готовності діяти певним чином.
Діяльнісне спілкування — це обмін діями, навичками, вміннями тощо.
2. За метою спілкування можна поділити на біологічне та соціальне. Біологічне спілкування необхідне для підтримки та розвитку організму (пов'язане з задоволенням біологічних потреб).
Соціальне спілкування задовольняє ряд соціальних потреб осо¬бистості (наприклад, потреба в міжособистісних контактах).
3. В залежності від засобів спілкування може бути безпосереднім та опосередкованим, прямим та непрямим.
Безпосереднє спілкування здійснюється за допомогою природних органів (руки, голосові зв'язки, голова тощо), без допомоги сторонніх предметів.
Опосередковане спілкування характеризується використанням спеціальних засобів: природні предмети (камінець, палиця і та ін.) та куль-турні (знакові системи).
Пряме спілкування полягає в особистісних контактах і безпосеред¬ньому сприйманні один одного (наприклад, розмова двох друзів).
Непряме спілкування передбачає наявність посередників, якими можуть виступати інші люди (наприклад, при переговорах між різними групами).
4. В залежності від спрямування спілкування може бути діловим та особистісним, інструментальним та цільовим.
Ділове спілкування — це спілкування на офіційному рівні і його змістом є те, чим зайняті люди в процесі трудової діяльності.
Особистісне спілкування зосереджене на проблемах, що складають внутрішній світ людей.
Інструментальне спілкування — це засіб для задоволення різних потреб.
Цільове спілкування служить засобом задоволення саме потреби в спілкуванні.
5. Виділяють вербальне та невербальне спілкування.
Вербальне спілкування — це спілкування за допомогою мови.
Невербальне спілкування — спілкування за допомогою міміки, жестів, пантоміміки.
6. В залежності від суб'єктів спілкування може бути міжіндивідним (тобто спілкування між окремими індивідами), індивідно-груповим (спілкування між індивідом і групою) та міжгруповим (між групами).
7. За тривалістю виділяють короткочасне і тривале спілкування, закінчене та незакінчене.
Висновки.
Відомо, що живучи і розвиваючись в певному суспільному середовищі, складається і формується чітко виражений соціальний тип людини, який можна підрозділити за характером дій на такі основні:
Виконавець. Соціальна активна особистість. Винахідлива особистість.
Соціальний тип людської особистості, як правило, включає в себе ряд якостей і властивостей, які мають неабияке значення в управлінні і підприємництві. Ці якості і властивості можна було б виділити в таких характеристиках:
вихованість — переконаність;
уміння володіти собою — такт;
ввічливість — доброзичливість, повага до інших;
гуманність, життя — вищі цінності, їх потрібно всіляко берегти і захищати;
почуття міри — кредо стародавніх греків;
достоїнство, гідність — відчуття спільності з іншими, власним народом;
інтелігентність — активне утвердження ідеалів соціальної спра-ведливості.
Наявність вказаних якостей і властивостей і є основою загально-політичної культури людини, масштаб і рівень якої не вимірюється ніякими величинами, але у житті виступає як неоціненна величина.
Список використаної літератури:
1. Бакиров B.C. Ценностное сознание и активизация человеческого фактора. — Харьков: 1988.
2. Здравомыслов А.Г. Потребности. Интересы. Ценности. - М.: 1986.
3. Кон И.С. В поисках себя: Личность и ее самосознание. — М.: 1984.
4. Краткий словарь по социологии. — М.: 1989.
5. Радугин А.А., Радугин К.А. Социология: Курс лекций. — М.: 1995.
6. Ручка А.А. Ценностный подход в системе социологического знания. — К.: 1987.
7. Современная американская социология. — М.: 1994.
8. Современная западная социология: Словарь. — М.: 1990.
9. Социология: Наука об обществе. — Харьков: 1996.
10. Социология: Учебное пособие. — М.,1995.
11. Феномен человека: Антология. — М.: 1993.
12. Фромм Э. Душа человека. — М.: 1992.
ІЗ. Хмелько В.Е. Социальная направленность личности. — К.: 1988.
14. Человек: Мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии. — М.: 1991.
15. Ядов В.А. Социологическое исследование: Методология, программа, методы. — М.: 1987.
Іб. Якуба Е.А. Социология. — Харьков: 1995.