Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
ЛИТВИН ТАРАС МИКОЛАЙОВИЧ
УДК165.61/63/477 /
РАЦІОНАЛІЗМ ТА ІРРАЦІОНАЛІЗМ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ
ДОБИ БАРОКО
Спеціальність 09.00.05. –історія філософії
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Львів –8
Дисертацією є рукопис.
Роботу виконано на кафедрі історії філософії філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.
Науковий керівник –кандидат філософських наук, доцент
Захара Ігор Степанович,
Львівський національний університет
імені Івана Франка, доцент кафедри історії філософії.
Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор
Кашуба Марія Василівна,
Львівський регіональний Інститут державного управління
Національної академії державного управління при Президентові
України, професор кафедри політичних наук і філософії;
кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник
Стратій Ярослава Михайлівна
Інститут філософії НАН України,
провідний науковий співробітник.
Захист відбудеться 13 березня 2008 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79002, м. Львів, вул. Університетська, 1
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (вул. Драгоманова, 5)
Автореферат розіслано 13 лютого 2008 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради О.Б. Сінкевич
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність та доцільність дослідження.
Бароко – один із важливих етапів у розвитку європейської культури ХVІ - ХVІІІ ст. Українське бароко окреслене рамками початку 30-х років ХVІІ і кінця ХVІІІ століть. Саме культура Бароко визначила своєрідність духовного і філософського життя України зазначеного періоду. Як художній стиль, а водночас і як спосіб світобачення та світорозуміння, Бароко сприяло найповнішому самовираженню духовного світу української людини тієї драматичної реформаторської доби, насамперед, завдяки своїй філософській основі, що в національному варіанті виявила себе чи не найяскравіше.
Філософська рефлексія над духовною ситуацією в Україні в епоху бароко допомагає знайти відповідь на питання своєрідного стилю мислення, притаманного нашому народові, його менталітету, проаналізувати і збагнути специфіку і сутність філософських ідей творів українських філософів, котрі виходили на нові історичні рубежі свого розвитку, що найкраще засвідчувала діяльність Києво-Могилянської академії.
Актуальність та доцільність дисертаційної роботи продиктована найперше, недостатнім рівнем вивчення філософської думки епохи бароко, а також фрагментарністю і спорадичністю спроб її історико-філософського аналізу і відтворення головних ідей та їхньої значимості. Кожне нове дослідження заповнює прогалину, сприяє відчитанню незнаних сторінок філософської думки минулого, що в свою чергу сприяє теоретичній реконструкції цілісної панорами вітчизняної філософії в усі історичні епохи її розвитку.
Водночас дослідження вітчизняної філософії епохи Бароко відкриває нині нові перспективи і можливості для українських дослідників у переосмисленні й поглибленому трактуванні окремих проблем, які ще недостатньо з’ясовані, або ж мають неоднозначне тлумачення.
Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами і темами.
Тема дисертації є складовою частиною наукових досліджень кафедри історії філософії Львівського національного університету імені І. Франка, зокрема, науково-дослідної теми з історії української філософії.
Мета та завдання дослідження
Мета дослідження –це висвітлення специфіки філософської думки в Україні епохи Бароко, яка стала синтезом двох традиційних напрямів в її розвитку –ірраціоналізму та раціоналізму, і яку представила філософська школа Києво-Могилянської академії у феномені барокової схоластики.
Реалізація поставленої мети передбачала такі завдання:
- розглянути джерела й проаналізувати праці дослідників проблеми української барокової схоластики;
- висвітлити специфіку барокового способу світосприйняття і світорозуміння, його відображення у духовно-філософській культурі України;
- простежити традицію ірраціоналізму в українській філософії як розвиток містичного неоплатонізму;
- проаналізувати процес становлення й особливості утвердження в українській духовно - філософській культурі раціоналістичної традиції;
- розглянути проблему барокової схоластики як специфічного стилю філософування професорів Києво-Могилянської академії, і духовно-теоретичного підґрунтя українського бароко.
Об’єкт дослідження –процес формування філософської думки в епоху бароко (ХVІІ-ХVII ст.) в Україні.
Предмет дослідження – специфіка синтезу ірраціоналістичної та раціоналістичної традиції в історії української філософії у формі барокової схоластики.
Методи дослідження. Вибір методів зумовлений специфікою дослідження, його комплексним характером, що спричинило звернення як до філософських, загальнонаукових, так і до конкретно-наукових –у цьому випадку, історичних методів.
Феноменологічний метод застосований під час аналізу феномену „традиція”, „синтез”, „барокова схоластика”; герменевтичний –під час інтерпретації проявів ірраціоналістичної та раціоналістичної традиції, для розуміння історичного контексту функціонування цих традицій; методи аналізу, синтезу, аналогій тощо.
Застосовані методи текстологічного аналізу, емпіричний і теоретичний синтез. Під час аналізу текстів автор дотримувався принципів історизму, об’єктивності раціонального осмислення культурних та історичних подій на засадах конфесійної та політичної незаангажованості.
Наукова новизна дослідження
Елементи наукової новизни є вже у самій постановці проблеми. Специфіка розвитку української духовної культури в епоху Бароко знайшла своє певне осмислення у вітчизняному літературознавстві та мистецтвознавстві, оскільки, вивчення і дослідження тогочасної української барокової філософії робить лише свої перші кроки. Стосовно цього, виключно актуальною стала необхідність з’ясувати феномен синтезу містичного неоплатонізму з філософською традицією арістотелізму в історичних рамках культури українського бароко.
На основі аналізу особливостей розвитку української філософії доби бароко та попередньої традиції її становлення виокремлюємо низку положень, які містять наукову новизну:
- засвідчено, що окрім вивчення тогочасних праць суто літературно-філософського характеру, об’єктами дослідження можуть бути також джерела невербальні –різноманітні зразки архітектури, живопису й культури доби українського бароко;
- з’ясовано, що в українській духовній культурі до XVII ст. переважала східно-християнська філософська парадигма, що зорієнтована на духовне вдосконалення людини і розкриття смислу її буття;
- засвідчено, що ірраціоналістична традиція сформувалася в Княжу добу, поглиблювалася протягом наступних століть під впливом засвоєння ідей містичного неоплатонізму та ісихазму;
- на основі аналізу тогочасних пам’яток стверджую, що поряд з орієнтацією на потойбічне спасіння, проповідуваною прихильниками ірраціоналістичної традиції, поступово зміцнювалася традиція раціоналістична;
- доведено, що сприйняття та утвердження західноєвропейської раціоналістичної традиції відбулося в період культурно-національного відродження ХVІ - ХVІІ ст.;
- стверджено, що пов’язане з іменем П. Могили і заснованою ним Києво-Могилянською академією, викладання філософії є зразком поєднання ірраціоналістичної та раціоналістичної традицій в українській філософії як зразок “друга схоластика” у Європі.
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що дисертаційне дослідження стверджує синтетичний характер філософії українського бароко, філософське підґрунтя якого сформувалося як поєднання ірраціоналізму з раціоналізмом, притаманних віддавна українській духовній культурі. Результати й матеріали дослідження можна рекомендувати як спецкурси з історії культури, філософії, культурології, мистецтвознавства.
Апробація результатів дисертації
Основні теоретичні положення й висновки дисертаційного дослідження апробовані у 6 наукових статтях автора, а також були викладені на 3 науково-практичних конференціях та круглих столах: ІX, XIV, XV Міжнародній науковій конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, 1999, 2004, 2005 рр..), щорічних звітних науково-практичних конференціях кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Львівської філії Європейського університету. На базі дисертації створено низку авторських лекцій.
Дисертація обговорена на засіданні кафедри історії філософії ЛНУ імені І. Франка 15.10.2007 і рекомендована до захисту.
Структура роботи визначається поставленими метою й завданнями. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури.
У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено об’єкт та предмет дослідження, сформульовано його наукову новизну та основні положення, що виносяться на захист, окреслені методологічні засади дисертації, її теоретична та практична значущість. Також засвідчено апробація результатів дослідження, поданоструктуру роботи.
У першому розділі “Джерела, історіографія та методологічна основа дослідження” наголошено на особливості джерельно-історіографічної бази дослідження та його методологічні основи.
У підрозділі 1.1. “Джерельна база та історіографія осмислення філософії українського бароко” стверджено, що одним із перших українських дослідників, які пов’язали феномен бароко як культурницької епохи з філософською парадигмою ХVIІ - XVIII ст., став Д. Чижевський. Він зазначає, що барокова епоха в Україні дуже виразно представлена у літературних пам’ятках, отже, уся література ХVII - ХVIII ст. достатньо переконливо слугує джерелом вивчення світосприйняття людини Бароко. Чижевський також виокремлює бароковий характер філософських курсів професорів Києво-Могилянської академії, їхні латиномовні курси поетичного мистецтва.
До джерел філософії бароко Д. Чижевський відносить і проповідницьку й історичну прозу. Дуже суттєвим є зауваження Д. Чижевського про те, що саме в епоху Бароко з’явилися разом з літописами і спроби історичного аналізу, які він називає спробами створення історії України як наукового трактату. Вагомі джерела для осмислення барокової культури в Україні становлять, на думку Чижевського, твори української барокової історіографії, писані польською та латинською мовами. Особливої уваги заслуговує латиномовний бароковий трактат.
Взаємозв’язок філософії з українською бароковою поезією став основою досліджень Володимира Крекотня. Його публікація “Тема науки в барочній українській поезії 30-х років ХVIIст.” стала першим у своєму роді аналізом барокового світогляду. Взаємини між літературою й філософією, аналізові філософського змісту давньої української літератури присвячені й праці Богдани Криси. Дослідниця, насамперед, акцентує на єдності християнських, національних та естетичних ідей, які визначають характер та енергію поетичного мислення, що проявляється на всіх рівнях творення й функціонування поетичного слова.
Ярослава Стратій у своєму розділі “Філософія в Києво-Могилянській академії й культура українського бароко” колективної праці “Київ в історії філософії України” детально аналізує специфічність барокового філософування, притаманну професорам Києво-Могилянської академії другої половини ХVII –першої половини ХVIII ст. Дослідниця акцентує на тому, що українське бароко витворило нове мистецтво, сприяло створенню засад для зміни в Україні способу “філософування”, що у свою чергу спричинилося і до зворотного наслідку, коли лекційні курси київської академії стали репрезентантами і філософсько-теоретичним базисом нової культурно-історичної доби.
Особливий характер філософських ідей, які розвивалися й пропагувалися на українських землях у ХVII - XVIII століттях став предметом досліджень в Інституті філософії та Інституті українознавства Національної академії наук.
У підрозділі 1.2 “Теоретико-методологічна основа дослідження” зазначено, що основою для означення суттєвих відмінностей між мистецькими уподобаннями Бароко та Ренесансу стали мистецтвознавчі дослідження Генріха Вельфліна. В своїй праці “Ренесанс і бароко” автор глибоко аналізує сам стиль Бароко, а також його головні художньо-естетичні засади, зумовлені ним світоглядні орієнтири людини.
Ведучи мову про перехід від Ренесансу до Бароко, Г. Вельфлін розкрив одну з найцікавіших сторінок світового мистецтва і способів художнього мислення, а також привернув увагу до факту, як живописний стиль серйозно вплинув на інші форми духовної культури.
Важливим теоретичним підґрунтям цього дослідження стала праця Є.Маланюка “Нариси з історії нашої культури”, де автор осмислив національні духовні витвори у контексті світової культури. На думку її автора, барокова стилістика змінила не лише художній смак, але й світогляд людей, їх ставлення до світу, їх культурні пріоритети.
Теоретико-методологічною основою дослідження стала й праця Вілена Горського “Историко-философское истолкование текста”. З огляду на те, що герменевтика є методом тлумачення чи то сукупністю процедур, пов’язаних з розумінням, він використаний і для тлумачення мистецьких пам’яток епохи бароко, котрі засвідчили й донесли до нашого часу світоглядне розмаїття людини того часу. Тлумачення виступає як спосіб розуміння текстів чи витворів архітектури, творів музики, образотворчого мистецтва –усіх слідів діяльності й творчості людини далекої від нас епохи, які фіксують світогляд тогочасної людини, її світорозуміння.
Вельми важливим видається визнання можливості поєднання несумісних світоглядів, які функціонують в ту чи іншу епоху. Щодо епохи Бароко, то тут сам контекст “зударення” (Є.Маланюк) передбачає таку несумісність, зумовлює можливість співіснування в один час філософських учень, які не лише по-різному вирішують проблеми в межах загальної філософської концепції, а й представляють різні, навіть протилежні концепції, як це виявляють раціоналізм та ірраціоналізм. Співіснування різних філософських учень зумовлює багатозначність термінів, які набувають різних значень, несуть неоднакове смислове навантаження у різних філософських системах.
Прискорений розвиток, поєднання різних елементів європейського раціоналізму з власною спіритуалістично-містичною традицією у філософській думці Києво-Могилянської академії дали відомій дослідниці української філософської спадщини Валерії Нічик підставу ствердити, що лекційні курси Київської академії стали репрезентантами і філософсько-теоретичним базисом в Україні нової культурно-історичної доби, яка вперше витворила систему духовного синтезу загальноєвропейського масштабу, що охопила не лише майже всі країни континенту, але й усі структурні компоненти культури кожної з них: і філософію, й історіографію, і релігію, і мистецтво, і літературу. Це була доба Бароко, в яку Україна ввійшла, і неабиякою мірою завдяки зусиллям Києво-Могилянської академії, майже синхронно із Заходом, принаймні вже без великого запізнення.
Теоретичним підґрунтям для осмислення синтезу ірраціонального й раціонального начала у філософії українського бароко були ідеї неоплатонізму, що плідно проростали на вітчизняному ґрунті ще від часів Київської Русі. Методологічного основою для аналізу специфіки сприйняття ідей неоплатонізму українськими мислителями є дослідження Івана Паславського, зокрема його книга “З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці ХVI - першій третині ХVIІ ст.”.
У другому розділі “Світовідчуття доби Бароко та ціннісні орієнтації” подано загальну характеристику доби Бароко та її історико-філософський аналіз. У підрозділі 2.1 “Культурно-історичне визначення епохи Бароко і її змістові домінанти” розглянуто особливості епохи Бароко, її принципові відмінності від інших епох.
Існують десятки визначень Бароко як культурно-історичної епохи, але усіх їх можна звести до трьох основних:
. Бароко визначається таким, що має універсальну і позачасову цінність, і його певні риси існували в мистецтві від найдавніших часів. Тут йдеться про те, що сам людський дух, духовність має в собі органічну бароковість, через яку і симулюється світ людських форм і художніх ідей.
2. У понятті бароко охоплено цілий комплекс історичних, художніх та інтелектуальних явищ, окреслених історично періодом XVII - XVIII ст. Тут запропоновано відповідні барокові духовність, своєрідні соціальні структури і навіть норми.
3. Термін “бароко” окреслюють лише архітектурні явища, зокрема творчість тільки митців цього напрямку, таких як Берніні, Борроніні, Гварніні, К’явері.
Дисертаційна робота заснована на перших двох визначеннях, які не суперечать одне одному.
Бароко і справді ставало новим мистецьким феноменом, який за своєю синтетичною сутністю і духовним спрямуванням охоплював усі сфери духовної культури, зокрема архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтва, музику, театр, історіографію. Як художній стиль бароко позначилося на розвитку багатьох сфер духовного життя суспільства. Бароко стало духовною потребою свого часу, воно найбільш адекватно відтворювало і ті реальні зміни, що відбувалися у людських сприйняттях, загалом, а точніше у людському духовно-естетичному засвоєнні світу.
Німецький мистецтвознавець Генріх Вельфлін виділяє п’ять головних відмінностей Бароко від Ренесансу, які простежуються як в образотворчому мистецтві, так і в скульптурі та архітектурі. Стосовно цих понять Г. Вельфлін зазначає що “їх можна назвати категоріями споглядання, не боячись змішування з кантовими категоріями”. Відтак зміни мистецького стилю, як засвідчує сам німецький дослідник, є водночас подією, що засвідчує і зміну світогляду та способу мислення, що пролягла поміж двома мистецько-культурницькими формаціями: “Те, що Бароко відмовився від ідеалів Дюрера та Рафаеля, означає ані прогрес, ані занепад, а іншу орієнтацію в світі”.
Щодо специфіки українського мистецького бароко як стилю, то тут, насамперед, наголошено не лише на відмінності шляхів його розвитку, але й на часі існування цього стилю в Україні. Європейське бароко існувало переважно у королівських палацах, будинках шляхти, стінах багатих церковних приходів, натомість українське Бароко було більш народним, демократичним. Бароко в Європі –це період від кінця ХVІ ст. до останньої чверті ХVІІст. На українських землях барокові впливи існували і були відчутними ще протягом декількох наступних століть.
У підрозділі 2.3 “Філософський світ символіки бароко. Місце книги в українській бароковій культурі” стверджується, що через ставлення до книги можна збагнути філософський світ символіки бароко і його культуротворчі досягнення. Проблеми взаємовідношення Бога, Людини і Природи, смислу людського життя й призначення людини виразно зафіксовані в тогочасній визначальній духовній установці про існування двох великих Святих книг. Перша – Святе Письмо, а друга – Книга природи. Обидві творені однією рукою, і якщо треба вміти читати та намагатися зрозуміти першу, то так само треба навчитися читати і розуміти другу.
Аналізуючи назви творів українських барокових мислителів, можна також прийти до висновку, що і для українських мислителів світ читався як книга. Тому для них вивчення Природи є такою ж богоугодною справою, як і вивчення грамоти.
У третьому розділі “Ірраціональне та його витоки в українській філософії доби Бароко” йдеться про філософські засади Бароко, зокрема, моменти ірраціонального світосприйняття як структурний компонент системи тогочасного філософування. У підрозділі 3.1 “Поширення й утвердження бароко в Україні” розглянуто засоби й шляхи утвердження стилю Бароко в Україні, що зумовило формування відповідної барокової культури, специфіку духовного життя і, безумовно, появу барокової філософії. Остання й стала вираженням чи квінтесенцією цієї епохи, засвідчуючи особливість українського менталітету, світогляду нації, народу. Це, зрештою, репрезентує творчість таких визначних українських мислителів, як С. Яворський, Т. Прокопович, Г. Кониський, М.Козачинський, С. Кулябка та ін. Саме вони стали виразниками основних принципів світогляду епохи Бароко.
У часи найвищого розквіту Київської Русі (XI - ХІІ ст.) світоглядні принципи християнства, засновані на біблійній онтології, підготували сприятливий ґрунт для філософії неоплатонізму, яка має яскраво виражений ірраціоналістичний характер. Підсилив його слов’янський переклад корпусу “Ареопагітиків”, де утверджувалось містичне богослів’я.
Завдяки ідеології ісихазму, його психологічному спрямуванню у свідомості прихильників християнства в українських землях поступово визріває поляризація божественного і мирського, церковного й світського, що згодом проявиться як протистояння ірраціонального й раціонального елементів у духовній культурі, діалектично поєднаних в епоху Бароко.
У підрозділі 3.2 “Ірраціональні тенденції філософської думки ХVІ - ХVІІ ст.” окреслено шляхи розвитку філософської думки діячами Острозького культурно-освітнього осередку і його вихованцями.
Через посилене вивчення слов′янської та грецької мов поширилися переклади творів Отців Церкви, зокрема, Іоана Златоуста, Василія Великого та ін.
Ці твори сприяли визнанню відразу за візантійською патристикою розповсюдженої ще у давньокиївській книжності концепції людського самовладдя, тобто вільної волі людини. Вважалось, що розкриття божественної благодаті у людській душі можливе як результат самоорганізації “внутрішньої” людини на шляху свого морального вдосконалення.
Саме з мотивів - морального самовдосконалення у полемічних творах мислителів Острога основна увагу приділено “внутрішній мудрості” і “духовному розумові”. “Внутрішня” філософія як всеохоплююча мудрість – квінтесенція божественного й людського розуму, що означало для них уміння мислити, розшифровуючи й витлумачуючи символи та зміст Святого Письма, проникати в сутність творів Східної патристики.
У підрозділі 3.3 “Іван Вишенський –провідник ідей філософського ірраціоналізму” розглянуто світоглядний релігійний консерватизм як прояв ірраціоналістичних тенденцій філософських ідей наприкінці ХVI –поч.ХVII ст.
Ірраціоналізм Івана Вишенського став спробою й особливим проявом того рятівного консерватизму, який здавався реальним виходом із кризи православ’я в умовах Речі Посполитої. Його орієнтації винятково на греко-візантійські й давньоруські духовні цінності сприяли збереженню національної єдності, релігійних і культурних традицій з одного боку, але з іншого – таїли загрозу духовної ізоляції, набуття культурою стійких рис провінціалізму, втрати нею й народом загалом життєздатності, звуження вибору можливостей виходу з кризової соціально-політичної та культурної ситуації.
Світоглядно-філософську позицію полеміста, у якій помітна значна частка містицизму, визначив неоплатонізм, особливо ареопагітського гатунку. Апофатичне богослов’я утверджувало ірраціоналістичне трактування Бога та містичний шлях його пізнання. Таким шляхом іде Іван Вишенський.
З розумінням понять ума і розуму Вишенський пов’язує, як і острозькі мислителі, поняття „внутрішньої” й “зовнішньої” мудрості, “духовного” й “тілесного” розуму. “Внутрішня” мудрість пронизана ідеєю всемогутності віри, Вишенський вважає її єдино істинною мудрістю, розуміння якої можна досягти лише внутрішнім містичним осяянням ума. “Зовнішній” людський розум як розсудкове логічне мислення видається для полеміста диким, суперечливим, поверховим, самохвальним і фарисейським.
З усіх можливих сенсів життя людини, Вишенський надає перевагу духовному вдосконаленню й через нього богопізнанню. До такого пізнання веде усамітнення, самоаналіз, глибокі роздуми над Святим Письмом та іншими священними книгами.
У четвертому розділі “Раціоналізація української філософії кінця ХVI –XVIII ст.” звернено увагу на посилення раціоналістичних тенденцій в українській філософії кінця ХVI –XVIII ст. У підрозділі 4.1 “Бароковий раціоналізм і його місце в українській філософії” розглянуто історичні, духовні, культурологічні, інтелектуальні передумови формування раціоналістичної традиції у духовному просторі української філософії доби Бароко.
Пам’ятки книжності Київської Русі вказують на досить велику популярність давньогрецьких мислителів, творчість яких засвоювали не механічно, а свідомо осмислювали. Ілюструє таке осмислення Клим Смолятич у “Посланні пресвітеру Хомі”, відповідаючи на звинувачення, що він “славиться” мудрістю “от Аристотеля й от Платона”. Раціональність, розум вважався необхідним засобом чи інструментом під час читання й розуміння книг.
У підрозділі 4.2 “Розвиток раціоналістичної традиції мислителями ХV - ХVІІ ст.” йдеться про входження України до орбіти європейської філософської думки та адаптації останньої українськими мислителями.
Завдяки діяльності перекладачів український читач мав змогу ознайомитися з творами арабо-єврейського походження. Серед них “Логіка Авіасафа”, або “Київська логіка” Цей твір був компіляцією арабського джерела (твору Аль-Газалі) та єврейського (логіки Мойсея Маймоніда). У ньому знаходимо систематизований виклад формальної логіки Арістотеля, зокрема, його розділів “Про інтерпретації” та “Першої аналітики”. Про прихильність авторів пам’яток та їхніх перекладачів у Києві до арістотелівського раціоналізму свідчать і визнання ними вічності світу та руху небесних сфер.
Перекладні пам’ятки дають змогу ствердити, що в духовній культурі України вже в ХV ст. відбулися якісні зрушення, що сприяли утвердженню раціоналістичної традиції. Ця традиція поглиблюється ще й завдяки розповсюдженню ідей Реформації, які потрапили і на українські землі. Найвища популярність гасел Реформації серед польської та української шляхти припадає на 40 - 50-ті роки ХVІ ст., коли її представники завоювали політичну гегемонію в суспільстві.
Цьому сприяли тісні контакти з Європою, в університетах якої навчалося чимало молоді з України: Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, Лукаш з Нового міста, Станіслав Оріховський-Роксолан прославились і були відомі у Європі як учені, поети, мислителі, що виступали за утвердження природного права людини, за особисте тлумачення релігії, Бога, світу, за верховенство права й закону у державі, за розвиток усебічних обдарувань у людині.
Турбота про освіту й належне виховання громадянина притаманна діячам братського руху. Вони навчали класичних мов, знайомили з античною класичною спадщиною, давали наукові знання з історії, риторики, поезії, музики, граматики.
У підрозділі 4.3 “Філософія Києво-Могилянської академії” приділено увагу Київському колегіуму, який започаткував в Україні знайомство із цілісною системою тогочасного філософського знання, що містило в собі як гуманітарні, так і природничі знання.
У період становлення української народності (друга половина ХV - початок ХVІІ ст.), в Україні спостерігається процес формування критичного мислення, тобто його остаточне оформлення у певний світогляд, що відобразився у філософській рефлексії.
Київська вища школа досягла свого розквіту в епоху гетьманування Івана Мазепи наприкінці ХVІІ –початку ХVІІІст. Саме тоді в цій філософії найвиразніше втілився бароковий характер з його тяжінням до всеохоплення й поєднання нєпоєднуваного, зокрема до синтезу двох тенденцій –ірраціоналізму та раціоналізму. Барокова схоластика Києво-Могилянської академії з її тяжінням до поєднання непоєднуваного, до синтезу цілком різних підходів та поглядів і вчень сформувалася у контексті функціонування в Україні двох ліній у розвитку філософського знання –ірраціоналізму, заснованого на містичному неоплатонізмі, раціоналізму, що мав у своїй основі як пантеістичний неоплатонізм, так і ренесансний арістотелізм. Взаємодія цих філософських течій допомогла сприйняти багатьма професорами Києво-Могилянської академії філософської системи Арістотеля, орієнтованої на раціоналістичне знання.
Висновки
1. Бароко як стиль мислення і тип культури становить епоху в європейському історико-культурному процесі, загалом, а в українському зокрема. Українське бароко як стиль архітектури малярства й літератури вивчене досить докладно, проте як стиль мислення, як епоха в розвитку філософії воно ще мало досліджене.
Добу Бароко з її неповторним світовідчуттям і світорозумінням можна вважати специфічною формою мислення. Вона сформувала універсальні образи для відображення суперечливого, складного і строкатого за своїми проявами людського буття. Явища й процеси світу сприймались мислителями доби Бароко як символи, алегорії, емблеми й метафори. Реальні предмети і явища втрачали своє буденне значення й ставали елементами мови, поняттями й образами, за допомогою яких створювався інший світ символічних значень.
2. Світовідчуття та світорозуміння епохи Бароко, як і всіх інших епох, тісно пов’язані з іншими періодами історико-культурного розвитку – попередніми й наступними – зв’язками генетичного й типологічного характеру.
Українське бароко пов’язане генетично з періодом культурно-національного відродження і з ідеологією Просвітництва. Межуючи з ними в часі, воно типологічно співставне із Середньовіччям і романтизмом, особливо як художній стиль.
Бароко в найглибшій своїй основі течія “синтетична”, що об’єднує в цілісність розмаїття форм світовідчуття. Це синтез елементів готичного й ренесансного мистецтва, особливо архітектури, живопису, графіки та скульптури. Підґрунтям барокової “антитетики” й барокового світогляду є філософія дуалізму – усяке дійсне буття – антитетичне. Основою синтезу, сполучення різноманітностей у бароковій культурі є гра антитез, поєднання непоєднуваного як органічний розвиток ідей Миколи Кузанського про антиномії.
3. Філософія бароко увібрала й синтезувала, зберігаючи й водночас поглиблюючи, ірраціоналізм середньовіччя –його містичні осяяння, прагнення духовного вдосконалення, спрямованість у трансцендентне з одного боку, а з іншого –поглибила численні ренесансні думки про світ і людину, представивши її в активній взаємодії з природою і суспільством. Ренесансна гармонія була недостатньою для відображення цієї складності людського буття, зокрема ірраціоналістичного його боку.
Квінтесенцією ірраціоналістичного світогляду можна вважати ісихазм –вчення про спокій і мовчання як шлях до осягнення істини. Із неоплатонізмом ісихастське вчення споріднене ідеєю про божественну енергію та наповнення нею світу, тезою про незбагненність божественної суті в імені, переконанням про можливість поєднання людини з Богом шляхом споглядання.
Зразком філософського ірраціоналізму можна вважати чільного представника цього напряму Івана Вишенського. Уповаючи на вільну волю людини на шляху вивищення до духовної істоти, мислитель проповідував відмову від усього світського, постійне самоприниження, повне усамітнення для самовдосконалення, во ім’я спасіння душі. Зразком духовної досконалості І. Вишенський вважав чернецтво.
4. Людина Бароко виступає у своїй стражденності як залежна від внутрішніх афектів і зовнішніх чинників. Вона повинна пізнати себе, відкрити в собі особистість як неймовірно складну систему вражень, далеку від схематизму механічного світовідчуття, тому конкретне вона сприймає за несуттєве або за нереальне. З цього випливає хвиля містики та аскетизму й тенденція до заміни мистецтва легкою грою, яку не складно розуміти, але реальність прихована за символами.
Спроба пізнання світу за допомогою символів відбулася у всіх галузях мистецтва доби Бароко: в архітектурі, іконописі, графіці, емблематиці, навіть виникає цілий жанр літератури, цілком побудований на символіці – “емблематична поезія”, символізм присутній у драматургії, музиці тощо. Символічне розуміння Всесвіту стало основою філософських рефлексій, підґрунтям яких було звернення людини у свій внутрішній світ у пошуках істини про себе та універсум.
5. На відміну від своїх попередників, мислителі Бароко виявили суттєві суперечності між людиною й природою, людиною та законами світобудови, що існують поза нею й без неї. Трансцендентні символи доби бароко залишили вагомий відбиток у свідомості людини, яка вважала, що світ інобуття можна пізнати за допомогою інтуїтивного почуття та символічних форм. Символічне розуміння Всесвіту стало основою нових філософських пошуків, підґрунтям яких було звернення людини до свого внутрішнього світу в пошуках трансцендентного.
6. Традиція неоплатонізму в українській філософії, яка орієнтувала людину на осягнення трансцендентного через спасіння душі аскезою й мовчанням, висувала на перший план особистісне начало, що в атмосфері Ренесансу стало перед природою й космосом. Гуманістична спрямованість Ренесансу, не здолавши антично-середньовічного неоплатонізму, “доручила” його наступній епосі бароко, де він поєднався з раціоналістичною традицією пояснення світу й людини.
7. Бароко відкрило нову галузь почуття, коли душа прагне розчинитися у висотах безмірного й безмежного. Ця доба повернулася до ієрархічної системи життєвих цінностей, розмежовувала в людині “високе” і “нице”.
8. Українське бароко –це епоха синтезу духовних здобутків православної духовної культури й латиномовного заходу, сполучення релігійного й світського елементів культури у цілісну сутність середньовічного теологізму з ренесансним індивідуалізмом. Своєрідність світосприйняття епохи бароко наклала свій відбиток на всі сфери життя й духовної творчості –літературу, мистецтво, релігію, політику, освіту тощо, а також на самих творців цих духовних цінностей.
Барокова епоха, її ідеологія та духовні орієнтири зумовили в Україні такий особливий феномен як очевидну конвергентність філософії та літератури, що засвідчувала процес офілософлення літератури, мистецтва чи то факт проникнення філософії в найрізноманітніші сфери національного життя. Сама філософія за подібних умов ставала духовною домінантою усієї національної культури.
. Епоха Бароко зумовила не лише процес синтезування ідей, які функціонували у суспільстві в попередній період, але й значно розширила коло наукових зацікавлень, що сприяло поглибленню та збагаченню духовної культури України.
10. У межах барокової схоластики Києво-Могилянської академії здійснювався синтез досягнень західноєвропейської філософії з духовною спадщиною київського візантинізму, ускладненого ісихастськими тенденціями другого південнослов'янского впливу й містицизмом православ'я. В атмосфері такого синтезу формувалося філософське підґрунтя українського бароко.
Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях автора:
АНОТАЦІЯ
Литвин Т.М. Раціоналізм та ірраціоналізм української філософії доби Бароко. –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук зак спеціальністю 09.00.05. –історія філософії. –Львівський національний університет імені Івана Франка. –Львів, 2008.
Здійснено спробу дослідження барокового характеру української філософії, неоднорідності трактування гносеологічних та антропологічних проблем. У дисертаційній роботі проаналізовано витоки духовно-філософських засад доби українського бароко, зокрема його раціоналістичний та ірраціоналістичний чинники. У дисертації з’ясовано, що в українській духовній культурі переважала східно-християнська філософська парадигма, а сприйняття і утвердження західноєвропейської культурної традиції відбулося в період культурно-національного відродження ХVІ - ХVІІ ст. Стверджено, що філософська думка Києво-Могилянської академії є зразком поєднання ірраціоналістичної та раціоналістичної традицій в українській філософії і є органічно пов’язаною з історико-культурними атрибутами Бароко.
Ключові слова: Бароко, раціоналізм, ірраціоналізм.
SUMMARY
Lytvyn T.M. Rationalism and irrationalism of the Ukrainian philosophy of the Baroque epoch. –Manuscript.
Thеsis dissertation for conferring the scientific degree of candidate of philosophical science. Speciality 09.00.05 – history of philosophy. – Lviv national university named after Ivan Franko. –Lviv, 2008.
In the research work was sources of spiritually-philosophical bases of the Ukranian Baroque epoch, its rationalistic and irrationalistic components are analysed. In the dissertation it has been found out, that the East-Christian philosophical paradigm in the Ukrainian baroque culture prevailed, and during cultural-national revival 16-17 centuries acceptance and the statement of the West-European cultural tradition. Philosophical idea of Kyiv-Mohyla Academy is the exeample of connection between rationalistic and irrationalistic traditions in the Ukrainian philosophy and is integrally connected with historical and cultural attributes of Baroque.
Key words: Baroque, rationalism, irrationalism.
АННОТАЦИЯ
Литвин Т.Н. Рационализм и иррационализм украинской философии эпохи барокко. –Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 –история философии. –Львовский национальный университет имени Ивана Франко. –Львов, 2008.
Специфика развития украинской духовной культуры в эпоху Барокко нашла свое более полное осмысление в отечественном литературоведении и искусствоведении, поскольку изучение и исследование украинской философии эпохи Барокко лишь делает первые шаги. Исходя из этого, стала актуальной необходимость выяснить феномен синтеза мистического неоплатонизма с философской традицией аристотелизма в исторических рамках культуры украинского Барокко.
На основе анализа осбенностей развития украинской философии эпохи Барокко и предыдущей традиции ее становления можна выделить ряд основных позиций. Во-первых, кроме философских текстов историко-культурной эпохи украинского Барокко, объектами историко-философских исследований являются также невербальные источники –различные образцы архитектуры, живописи и культуры того времени. Во-вторых, до ХVII века уже были заложены основы как рационалистической, так и иррационалстической традиций, функционирующих в рамках восточно-христианской философской парадигмы. В-третьих, приятие и усвоение западноевропейской рационалистической традиции произошло в период украинского культурно-национального возрождения ХVІ –ХVІІ вв. И наконец, утверждено, что преподавание философских курсов в Киево-Могилянской академии является характерным образцом соединения иррационалистической и рационалистической традиций в украинской философии эпохи Барокко.
Ключевые слова: Барокко, рационализм, иррационализм
Підписано до друку 10.02.2008
Формат 60х84/16. Times New Roman
Папір офсетний. Ум. друк. арк. 0,9. Тираж 100 пр.
Видавництво
ПП “Вежа і Ко”
, м.Львів, вул. Бескидська, 37.
Тел. (0322) 294-04-62