Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
УДК 316 (09) Мангейм К.
Ніколаєнко Володимир Леонідович
КОНЦЕПЦІЯ СОЦІАЛЬНОГО МИСЛЕННЯ
В СОЦІОЛОГІЇ ЗНАННЯ КАРЛА МАНГЕЙМА
22.00.01 –теорія та історія соціології
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата соціологічних наук
Київ –
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі історії та теорії соціології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Науковий керівник:
доктор соціологічних наук, професор
Тарасенко Валентин Іванович
Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
в. о. завідувача кафедрою історії та теорії соціології (м. Київ)
Офіційні опоненти:
доктор філософських наук, доцент
Кушерець Василь Іванович
професор кафедри філософії освіти Національного університету імені М.П. Драгоманова,
голова правління Всеукраїнського товариства “Знання” (м. Київ)
Кандидат соціологічних наук, доцент
Наумова Марта Юріївна
доцент кафедри соціології Міжрегіональної академії
управління персоналом (м. Київ)
Провідна установа –
Інститут соціології НАН України (м. Київ)
Захист відбудеться 30 січня 2006 р. о 14 годині на
засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.30 у
Київському національному університеті імені Тараса Шевченка
за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 314.
З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58
Автореферат розісланий 22 грудня 2005 року
Вчений секретар
Спеціалізованої вченої ради Тарабукін Ю.О.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Вплив соціальної структури на пізнавальні процеси був відкритий досить пізно. Це відкриття в часі збіглося з процесом формування соціологічної науки, що сталося лише в дев’ятнадцятому столітті і було підготовлене тривалим розвитком пізнання законів функціонування духовної культури в цілому і, зокрема, мисленевих процесів, що в ній відбуваються і за допомогою яких люди завжди вирішували ті проблеми, що виникали у їхніх відносинах. Та робилося це скоріше на інтуїтивному рівні, бо суб’єкти соціальних дій не усвідомлювали інтелектуальні механізми, за допомогою яких вони приймали ті чи інші рішення. Тут ми і стикаємося з тим, що можна назвати соціальним мисленням.
Можна довести, що процес виокремлення соціального мислення як особливого об’єкта пізнання відбувався досить тривалий час та все ж дана специфічна когнітивна процедура, тобто окремий тип мислення, досить пізно стала предметом спеціальних досліджень. Це стало можливим не тільки завдяки процесу становлення соціології як науки, а, перш за все, досить високому рівню її розвитку, разом зі становленням соціології знання і соціології соціології, що конституюють собою соціологічну саморефлексію і поступово формуються як соціологічна метатеорія.
Свого часу формування соціальної проблематики в межах філософії сприяло створенню передумов для формування професійного соціального мислення, а вже соціологи відійшли від абстрактно-філософських суджень про суб’єкт пізнання і почали розглядати пізнавальний процес як крізь призму соціально-групової структури суспільства, так і крізь призму відкритої ними ж соціальної дії. Тепер соціальне мислення, і особливо професійне, спрямовувалося на усвідомлення принципів і шляхів власної соціальної детермінації.
Карл Мангейм був одним з перших, хто започаткував такий напрям, надовго визначивши шлях, по якому розвиваються сучасна соціологія знання і загальна соціологічна теорія в їхній взаємодії. Водночас, К. Мангейм ставив перед собою завдання конституювати так звану соціологію мислення як складову соціології знання. Цей своєрідний абстрактний підхід позначився на мангеймівській позиції тим, що унеможливив для нього концептуалізацію поняття соціальне мислення. Зауважимо, що словосполучення соціальне мислення навіть у основній мангеймівській праці “Ідеологія та утопія” зустрічається лише один раз і він не надав йому скільки-небудь важливого значення. Ось чому він цей тип мислення називав то політичним, то політико-історичним, то національним тощо. Але ж усе це є лише способи прояву власне соціального мислення, а не мислення як такого.
Тобто означене питання потребує значної конкретизації, на що і звертається увага у даній дисертації.
Поняття соціальне мислення відображає сутність того типу мислення, що оперує уявленнями і поняттями, які, відображають соціальну реальність у всій множині її проявів. Сутність даного типу мислення полягає у тому, що воно функціонує за логікою розгортання соціальних дій або, що те саме, за логікою розгортання інтересів суб’єктів цих дій, у відповідності з якими відбуваються соціальні зміни.
Усвідомлення природи і способів функціонування соціологами власного (соціологічного) мислення як різновиду соціального мислення є надзвичайно актуальною потребою, задоволення якої сприяло б розвитку самої соціологічної науки. З огляду на висловлене вище, наукова логіка соціологічного мислення опосередкована об’єктивною логікою соціальних дій.
Під час радикальних соціальних змін завжди виникала і функціонувала величезна кількість взаємовиключних думок, ідей, вірувань, уявлень про соціальні процеси, соціальні структури, взаємини між групами тощо. І лише після К. Мангейма, який значною мірою спирався на ідеї, висловлені Гегелем в його “Феноменології духу” та К. Марксом і Ф. Енгельсом в їхній “Німецькій ідеології”, стало можливим дослідити причини такої інтелектуальної розбіжності в розумінні соціального світу і використати набуті знання в системі конструювання соціальних процесів. Це ще один аргумент на користь надзвичайної актуальності обраної дисертантом теми дослідження і поставленої в ній проблеми.
Проблема дослідження: відсутність завершеної соціологічної концепції соціального мислення і необхідність її добудови, спираючись на наукові здобутки К. Мангейма.
Мета дослідження: концептуалізація поняття соціальне мислення шляхом теоретико-соціологічного розгляду дослідницьких засад, на які спирається К. Мангейм.
Завдання дослідження:
– дати теоретичний та методологічний абрис соціологічної концепції мислення К. Мангейма, описати її будову, визначити понятійний апарат, з’ясувати логіко-теоретичні можливості її добудови;
– виявити специфіку соціального мислення, особливості його соціологічного аналізу через зіставлення з логіко-гносеологічним та психологічним підходами;
– показати, що пошук істини в соціології та способи функціонування знань в суспільстві пов’язані з процесом отримання і утримання влади;
– показати співвідношення стилів мислення, які виникають у перебігу боротьби між групами за контроль над соціальними процесами.
Об’єкт дослідження: соціологія мислення К. Мангейма.
Предмет дослідження: теоретичні та методологічні засади концептуального підходу К. Мангейма до вивчення соціального мислення, місце цього підходу в історії соціології, можливості його теоретичної добудови.
Методи дослідження: порівняльний та структурно-функціональний.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у концептуальному обґрунтуванні поняття соціальне мислення. Внаслідок цього:
– уточнена і реконструйована методологічна база, на яку спирався К. Мангейм; виявлена її еклектичність, яка є результатом невдалої спроби синтезувати існуючі в соціології методології; доведено, що сама така спроба, з одного боку, стала основою для постановки низки питань, зокрема про структурування соціологічного мислення на стилі, а з іншого, зумовила те, що мангеймівська концепція мислення залишилася недобудованою;
– уточнено понятійний апарат, яким користувався К. Мангейм (а це стилі мислення, релевантність, контроль над соціальними процесами, контроль над мисленевими процесами тощо);
– вперше доведено, що поняття соціальне мислення є генералізуючим поняттям, яке пов’язує собою усі інші (релевантність, раціональність, стилі мислення тощо) і визначає характер їхнього зв’язку;
– вперше комплексно розглянуто соціальне мислення як: а) інструмент відображення соціальної реальності; б) елемент соціальної реальності; в) інструмент конструювання соціальної реальності;
– вперше шляхом порівняльного аналізу соціологічного, логіко-гносеологічного та психологічного підходів до вивчення специфіки соціального мислення виявлено, що ця специфіка полягає:
а) у структуруванні його на рівні функціонування (повсякденне, або непрофесійне, і професійне, або соціологічне), між якими є тісний функціональний зв’язок;
б) у структуруванні його за носіями, якими є різні, принаймні великі, соціальні групи на стилі мислення, між якими також існує тісний функціональний зв’язок;
в) зафіксовано, що оціночні судження є невід’ємним його елементом, причому на повсякденному рівні вони є домінуючими, а на професійному виконують допоміжну роль і виявляють себе через визначення тем досліджень, методологій, напрямків тощо;
– дістало подальшого розвитку положення, що метою пошуку істини в соціологічному пізнанні є забезпечення контролю над соціальними процесами, тобто отримання і утримання влади, і тому існуючі стилі мислення є лише відображенням боротьби між групами за владу і самі формуються у перебігу цієї боротьби.
Практичне значення одержаних результатів. Теоретичні висновки і положення даної дисертаційної роботи можуть бути використані в процесі викладання соціології знання, соціології культури, історії соціології, де звертається увага на особливості стилю мислення того чи іншого класика соціології. Запропонована концепція соціального мислення значно розширює дослідницькі можливості соціологів як практиків, так і теоретиків, бо торкається проблем самоусвідомлення соціологами своїх соціальних ролей. Вона закладає можливості для подальшого дослідження проблем соціального мислення на обох рівнях його функціонування (непрофесійному і професійному).
Апробація результатів дослідження. Основні положення даної дисертації представлені: на третій Всеукраїнській соціологічній конференції 18 квітня 2003 року в м. Києві “Проблеми розвитку соціологічної теорії. Трансформація соціальних інститутів та інституціональної структури суспільства” у виступі “Конститутивна функція мислення в системі інституціональних змін суспільства”; на міжнародній науковій конференції 12 – 13 грудня 2003 року в м. Києві у виступі “Ідеологія та утопія в соціології знання Карла Мангейма та проблема контролю над соціальним часом”; на наукових конференціях студентів і аспірантів, що проходили в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (2003 – 2005 рр.), на методологічних семінарах факультету соціології та психології (2004 – 2005 рр.) і засіданнях кафедри історії і теорії соціології (2002 – 2005 рр.) Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Публікації. Основні результати дисертації відображено в восьми публікаціях, з них у фахових виданнях – п’ять публікацій.
Структура дисертації відповідає меті дослідження і відображає послідовне вирішення поставлених завдань. Дисертація складається з вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел (183 найменування). Обсяг дисертації – 175 сторінок. Список використаних джерел у кількості 14 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтована актуальність теми, сформульована мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, визначено теоретико-методологічні засади, наукову новизну і практичну значущість отриманих результатів, наведені дані про апробацію роботи та публікації.
В першому розділі “Проблеми мислення в соціології знання Карла Мангейма”, що композиційно складається з преамбули, трьох підрозділів і висновків до розділу, основна увага приділяється розробленню поняття соціальне мислення, що зумовило необхідність проаналізувати методологічні основи, на які спирався К. Мангейм. В преамбулі аналізується джерельна база дослідження і робляться попередні зауваження. Тут вказується, що історія розвитку соціологічної науки поступово наближалася до потреби концептуалізації поняття соціальне мислення. Найбільше на цьому шляху було зроблено О. Контом, К. Марксом, М. Вебером, Е. Дюркгеймом та іншими класиками соціології. Та лише К. Мангейм першим намагався створити соціологічну концепцію мислення, хоча практично не вживав поняття соціальне мислення. Треба зауважити, що основні радянські критики К. Мангейма (Л. М. Москвічов, Н. В. Мотрошилова, Є. М. Причепій, М. Я. Корнєєв, В. Л Шульц, Г. Шульце та інші) обійшли увагою означену проблему в його творчості. Поза увагою цих авторів залишилася і мангеймівська спроба здійснити соціологічну саморефлексію. Після К. Мангейма, як здається, найбільший внесок у розв’язання означеної проблеми був зроблений К. Мегрелідзе.
Можна назвати також роботи З. Баумана, В.А. Бачиніна, А.О. Бороноєва, Е.В. Кравченко, М.О. Мнацаканяна та інших, в яких досліджується професійне мислення соціолога. Та у цих авторів ми не знаходимо вказівки на те, що соціологічне мислення є вищим рівнем розвитку і функціонування соціального мислення.
Цікавими для нас є праці з соціології знання В.І. Кушерця, в яких аналізується знання як соціальний ресурс, та М.Ю. Наумової – спрямованих на концептуалізацію поняття соціальне знання.
В кінці ХХ ст. російська дослідниця К.А. Абульханова-Славська (спираючись на С. Московічі, який в свій час трансформував дюркгеймівські колективні уявлення у соціальні уявлення) робить спробу створити соціально-психологічну концепцію соціального мислення як форми свідомості і виокремлює його за “предметом-галуззю”.
Щоправда, в соціальній психології використовується споріднене з поняттям соціальне мислення поняття соціальний інтелект (О.А. Донченко та інші). Нас же цікавить соціологічний аспект справи. Якщо з позицій соціальної психології в соціальному інтелекті конституюється певний спосіб розуміння соціальних явищ і процесів, що має характер установки, то для соціологів важливим є те, як ми набуваємо певного розуміння соціального.
Деякі теоретичні настанови для нашої роботи були почерпнуті з праць Майкла Малкея, Чарльза Міллса, Джонатана Тернера, Джорджа Рітцера та Алвіна Гоулднера, І. Ф. Девятко та інших.
У Росії вже захищена кандидатська дисертація з проблем соціального мислення старшокласників (О. В. Прямікова). Хоча дана робота досить цікава за змістом, ми в ній, на жаль, теж не знаходимо соціологічної концептуалізації поняття соціальне мислення.
Вперше в сучасній соціологічній літературі власне соціологічна інтерпретація соціального мислення здійснюється В.І. Тарасенком. Та не зважаючи на це, не можна стверджувати, що концептуалізація поняття соціальне мислення вже відбулася. І зазначимо, що праці К. Мангейма залишаються основною джерельною базою для цього.
В цьому розділі автор доводить, що соціальне мислення є не тільки відображенням соціальної реальності, а й саме є особливим різновидом даної реальності, її елементом водночас засобом конструювання цієї реальності. Це взаємопов’язані аспекти одного і того самого явища. Але, по-перше, суб’єктивна соціальна реальність не зводиться до мисленевих процесів, хоча й відображається ними, а по-друге, за допомогою соціального мислення самовідображується соціальна реальність в самій собі. Це відбувається на двох рівнях. Перший рівень втілюється в системі оціночних суджень і ненаукових (повсякденних) уявлень про соціальну реальність, а другий – в системі наукових (соціологічних) понять про неї. Обидва вказані рівні соціального мислення мають своїх носіїв і тісно пов’язані між собою. Цей зв’язок обумовлений реально існуючим функціональним зв’язком, що має місце між пересічними громадянами і науковцями як двох специфічних груп. Ці зв’язки водночас вказують і на соціальну обумовленість мисленевих процесів, і на зворотний вплив цих процесів на об’єктивно існуючу соціальну реальність. Вказані групи, в свою чергу, теж структуровані, внаслідок чого і виникають різні стилі мислення.
Ось чому в дисертації обґрунтовується думка, що не можна зупинятися тільки на аналізі проблеми соціальної зумовленості мислення, не звертаючи уваги на зворотній вплив мисленевих процесів на соціальні.
Дисертант же доходить думки, що соціальне мислення є специфічною (інтелектуальною) соціальною дією, яка орієнтована на інших. Він убачає в цьому мисленні дію, сконцентровану не на аналізі міри її цілераціональності (співмірності наміру і мети), а власне на самій раціональності: способах її вияву, одним з яких є процес усвідомлення вибору самої мети. Одним із способів вияву такої раціональності є принцип релевантності (доречності), у відповідності з яким функціонує соціальне мислення. Релевантність – вибіркове ставлення суб’єкта мислення, наприклад, до знань, ідей тощо.
Як бачимо, дослідження соціального мислення дисертант принципово відрізняє від досліджень громадської думки, бо остання є готовим результатом мисленевого процесу, а не сам процес мислення. До того ж, суб’єкт мислення і споживач його аргументів зовсім не обов’язково є одним і тим самим суб’єктом. Наприклад, те, що функціонує у вигляді громадської думки, яка є системою певних аргументів, часто сконструйовано для споживання “іншими”, тобто для масового споживання.
Зважуючи на висловлене вище, дисертант стверджує, що соціолога може цікавити не тільки те, про що мислять люди, а й як вони мислять, за якими правилами, яким чином вони приходять до тих чи інших думок, чому у різних соціальних груп різна думка з приводу одних і тих же явищ чи процесів (часто навіть принципово різна), чому різниться смислове наповнення одних і тих же ідей і понять, якими вони користуються? На ці питання може дати відповідь соціологічний аналіз мислення соціальних суб’єктів.
Під цим кутом зору в дисертації аналізуються концептуальний підхід К. Мангейма і, зокрема, його ідея розрізнення стилів мислення. Ці стилі ми розуміємо як когнітивний елемент в структурі свідомості, яка теж розподілена в суспільстві за груповою ознакою. Отже, можна говорити і про соціальну свідомість, що і відображає існуючу соціальну структуру, і сама є елементом соціальної реальності. Одним зі способів онтологічного виявлення соціальної свідомості є наявні в суспільстві ідентифікації індивідів з певними групами.
Беремо до уваги давно відоме структурування суспільної свідомості на форми (мораль, право, наука, релігія, мистецтво). Їх іноді називають ще ідеологіями. Вони, в свою чергу, теж розподіляються за повсякденною і професійною ознаками і переплітаються одна з одною.
Загалом же соціальна свідомість відрізняється тим, що вона пов’язана з ідентифікаціями індивідів, усвідомленням ними статусів і ролей, що не може відбуватися поза когнітивно-пізнавальним відношенням до дійсності, яке визначається конкретними практичними життєвими завданнями. За цієї умови мислення безпосередньо вплітається в соціально-практичну свідомість (тому воно й повсякденне і не дає знання сутності “речей”, а розкриває лише їхнє практичне призначення на рівні уявлень), і лише на професійному (понятійному) рівні воно звертається до розкриття сутностей.
Розібратися в щойно висловленому положенні допомагає порівняльний аналіз дослідження мислення в межах логіки, гносеології та психології, що й робиться в даному розділі. Це потрібно для обґрунтування можливості і специфіки вивчення мислення в межах соціології. При цьому робиться висновок, що в соціальному мисленні існує особлива система правил оперування понятійним апаратом, які визначаються практичною логікою розгортання соціальних процесів і застосовування яких залежить від соціально-групової структури суспільства. З цього приводу К. Мангейм зауважував, що філософи в кінцевому підсумку вивчали лише власне мислення. А, між іншим, для філософа усі люди мислять за одними і тими самими логічними правилами. К. Мангейм же підводить до думки, що представники різних соціальних груп мислять за різними правилами, що зумовлено правилами практичного порядку або правилами прийняття практичних рішень, що залежать від групових інтересів. При цьому він має на увазі не логіку понять, а логіку соціальних дій (практику здійснення соціальних дій, підпорядковану правилам прийняття практичних рішень, підпорядкованих, у свою чергу, груповим інтересам). Виявлення цих правил і соціальних причин підпорядкування логіки соціального мислення вирішенню практичних завдань, а також структурування його на типи і стилі залежно від групової структури суспільства можливе лише в межах соціології. Соціально-групова структура суспільства, між іншим, є тим головним фактором, що визначає структурування мислення на стилі, а формування стилів мислення стає, у свою чергу, тим інтелектуально-когнітивним фактором, за допомогою якого відбувається відтворення групової структури у часі.
Знання про зв’язок соціального мислення з соціальною структурою суспільства надає можливість соціологам досліджувати його за допомогою своїх методів.
Викриття наявності тісного зв’язку структури соціального мислення з соціально-груповою структурою підвело К. Мангейма до необхідності сформулювати низку постулатів: для філософа суб’єктом мислення є індивід, а для соціолога – група; індивід говорить мовою своєї групи і мислить у межах мислення своєї групи (індивідуальне мислення є втіленням групового); індивіди існують в групах і тому не є суто дискретними індивідами, вони діють сумісно один з одним і один проти одного в різних групах, а також і мислять один з одним та один проти одного; форми соціального мислення є формами (хоча й специфічними) соціальної дії (для К. Мангейма вони “не випадають з контексту колективної дії”).
Значна увага в першому розділі приділяється аналізу мангеймівської спроби синтезувати різні методології, що, як він вважав, давало змогу побудувати більш коректну соціологічну концепцію мислення. Сукупною підставою для такого синтезу йому слугували марксизм (скоріше окремі марксистські ідеї), веберівська розуміюча соціологія, філософська феноменологія, фрейдизм, соціологічні структуралізм і функціоналізм. Щоправда, К. Мангейм не декларував потребу в синтезі методологій, але він не міг обійти того поміченого ним факту, що стосовно одних і тих самих соціальних явищ існують абсолютно суперечливі концепції, які базуються на різних методологіях. Звідси у нього виникали питання: “Чому між соціологами немає порозуміння?”, “Як вийти із ситуації, що склалася?” Для пошуку відповіді на них йому й знадобився синтез методологій.
К. Мангейму було відомо, що в марксизмі існує поняття буденна свідомість, а в феноменології –повсякденна свідомість. Вони іноді трансформуються у нього в поняття повсякденне (донаукове) мислення, яке передує не буденному, науковому мисленню. Структурування мислення на рівні функціонування стає для Мангейма логіко-гносеологічною основою для викриття його структурування на стилі. При поясненні соціальних причин структурування мислення на стилі він тяжіє не до автентичного марксизму, а до каутськіанства, що в той час панувало в Німеччині, і до концептуальних уявлень Д. Лукача, з яким дружив і у якого запозичив естетичне поняття стиль, трансформувавши його у соціологічне поняття стилі мислення.
Дисертант доводить, що К. Мангейм встає на позиції феноменологічної редукції і тому зводить соціально-групову структуру суспільства до стильової структури мислення. Це створювало враження, що прірва між марксизмом і феноменологією ним подолана.
Близькою йому була і позиція А. Вебера, особливо щодо соціальних ролей інтелігенції в культурі. В цей же час у філософії та соціології вчинялися спроби поєднати марксизм з фрейдизмом. Не обминуло це і К. Мангейма. Він запозичає у З. Фрейда та К.Г. Юнга поняття колективне несвідоме, бо повсякденна свідомість, як йому здається, більшою мірою побудована саме на реальних актах групових неусвідомлених дій.
Концептуальні розбіжності між марксизмом, веберіанством, феноменологією, фрейдизмом, функціоналізмом, структуралізмом і багатьма іншими філософськими і соціологічними течіями тепер набули вигляду функціонально пов’язаних та взаємодоповнюючих, але конкуруючих стилів мислення. В знаходженні такого зв’язку між існуючими стилями мислення К. Мангейм вбачає засіб для досягнення порозуміння (яке з його точки зору, саме і є синтезом методологій) між структурованими на групи соціологами з властивими їм стилями мислення. Це порозуміння потрібне ще й для того, щоб здолати утопічний стиль мислення. Декларувавши це, К. Мангейм по суті сам впадає в утопію, бо, як відомо, не можна здолати реально існуючого соціального розшарування лише за допомогою мисленевих конструкцій. Та й самі ці мисленеві конструкції базуються у нього на досить хиткій основі – методологічній еклектиці.
І все ж намагання К. Мангейма здійснити методологічний синтез не було марним, бо завдяки йому він упевнився в наявності реальної соціально-групової структури мислення. Пошук відповіді на питання про причини її існування підвів його до необхідності використання поняття релевантність. Але він не створив теорії релевантностей, яку ми можемо знайти, зокрема, у А. Шюца і яка означає, що безпосередній зв’язок соціального мислення з соціальною структурою є фактором, що вводить в соціальне мислення функцію доречності певних смислів, понять, ідей тощо.
А оскільки для Мангейма мисленеві процеси безпосередньо пов’язані з груповими інтересами та різними соціальними практиками і, відповідно, неоднаковим для останніх духовним досвідом, то й не дивно, що вони (мисленеві процеси) не можуть не функціонувати за принципом доречності (релевантності). Тепер релевантними чи нерелевантними стають і ідеї, і знання, і норми, і цінності, і явища, і властивості – все, включаючи навіть саму істину. Це означає, що соціальним мисленням усе сприймається або відхиляється залежно від потреб групи (індивідуальний досвід для К. Мангейма може лише відносно відрізнятися від групового). Релевантність заміняє собою суттєвість (ідей, знань тощо) для групи, і тому їх прийняття чи відхилення відбувається за цією ознакою. Оскільки ж релевантність підміняє суттєвість, то виходить, що навіть об’єктивно-істинні соціологічні знання (як відображення сутності соціальних явищ чи процесів) тепер, у разі, коли вони недоречні, можуть не мати значення. Вони просто не сприймаються як істинні і тому відхиляються.
В цілому ж наявність різних стилів мислення і їх функціонування, зокрема за принципом релевантності, говорить про те, що в суспільстві формуються різні культури мислення, притаманні різним соціальним групам, орієнтованим на різні культурні норми і цінності. На науково-професійному рівні дані культури мислення конституюються у різні методології, де принципи пізнання теж виконують функцію культурних норм.
У другому розділі “Поняття “стилі мислення” в соціології знання Карла Мангейма”, що теж складається з преамбули, чотирьох підрозділів і висновків, основна увага приділяється аналізу стилів мислення, механізмів їх формування як специфічних способів відображення соціально-групової структури суспільства. В зв’язку з цим саме К. Мангейм наголошує, що таке структурування є відображенням боротьби між групами за контроль над суспільною свідомістю, а ширше – за владу в суспільстві. Виходить, що боротьба за владу безпосередньо чи опосередковано впливає на процеси пізнання, наприклад через замовлення на дослідження тих чи іншої проблем. А це обумовлює обрання тем досліджень, методологій, способів інтерпретації даних. Усе це разом розглядається як процес пошуку об’єктивної істини. За цих умов орієнтація на істину інтерпретується як пошук засобу соціального порозуміння між конкуруючими групами.
Тобто стилі мислення формуються в процесі даної боротьби і самі є засобом цієї боротьби між групами за отримання і утримання влади в суспільстві. Для К. Мангейма бути носієм певного стилю мислення означає бути приналежним до певної групи, якою може бути і клас. Соціологічний смисл поняття стиль мислення полягає в тому, що в ньому закладений принцип (своєрідний наказ) відбору релевантного (із певної множини ідей, цінностей тощо). Цей принцип відіграє нормоутворюючу функцію в соціальному мисленні. Це означає, що домінування в суспільстві відповідного стилю мислення констатує реальне соціальне домінування відповідної групи як його носія. Крім того, поняття стиль мислення вказує і на наявність функціональних зв’язків між його носіями як членами певної соціальної групи. Зрештою, стиль мислення в соціальній науці за своїм логіко-гносеологічним смислом збігається з методологією, на яку орієнтується науковець, а він цим самим репрезентує і інтереси відповідної соціальної групи, бо стиль як спосіб мислення тісно пов’язаний із способом життя групи.
За К. Мангеймом існують різні онтологічні і гносеологічні способи структурування мислення на стилі. Серед них методологічний чинник, на який вже вказувалося, і орієнтація суб’єкта мислення на існуючий соціальний порядок (прагнення до його зміни або збереження). Мислення груп зацікавлених в збереженні існуючого порядку, – ідеологічне, а орієнтованих на майбутнє, отже, і на зміни, – утопічне, вважає К. Мангейм. Щоправда, він лише констатує дане положення і не намагається його обґрунтувати. Але позаяк його власна соціологічна концепція мислення теж спрямована на збереження існуючого соціального порядку, то виходить, що й вона не більше, ніж ідеологія. А його спроба розв’язувати соціальні проблеми лише за допомогою мислення – утопічна.
І все-таки не можна не звернути увагу на ідею К. Мангейма про зв’язок течій наукової думки і соціальних процесів, тенденцій, рухів тощо. Ідеологія та утопія за цих умов і є способами боротьби за привертання прибічників шляхом орієнтування людей через конструювання соціальної реальності та її інтерпретації. Це боротьба за панування.
Практичній реалізації даної ідеї присвячена його концепція реконструкції соціальної реальності. Цим, як вважає К. Мангейм, фактично і займається інтелігенція. Інтерпретація соціальної реальності і її конструювання, включаючи уявну реальність, – головна соціальна функція інтелігенції. Завдяки ж процесові демократизації монополія інтелігенції на інтерпретацію світу була підірвана. Крім того, способи мислення нижчих соціальних прошарків, які не мали раніше суспільної значущості, тепер уперше набувають такої значущості і престижу. В наслідок цього відбувається розпад єдиної об’єктивної картини світу і виникає безліч концепцій і непримиренних стилів мислення; постає протистояння двох систем думок, властивих вищим і нижчим прошаркам, недовіра до об’єктивного пізнання світу та намагання конструювати соціальну реальність на основі підсвідомих мотивацій. В дискусіях головним тепер стає не спроба довести правоту чи неправоту опонента, а перемога над ним, підрив коренів соціального та інтелектуального його існування. Таким чином, відбувається заміна прямого насильства інтелектуальним насиллям. Але, визнає К. Мангейм, духовне насильство ще більш нестерпне.
Усе це характеризує сучасний стан суспільного життя і відповідно соціального мислення та соціальних теорій, що відтворюють реально існуюче соціальне непорозуміння. За цих умов виникає і концепція розуміння, а розроблений М. Вебером її соціологічний варіант починає відігравати методологічну функцію в соціологічному пізнанні.
Шляхом порівняльного аналізу веберівської і мангеймівської концепцій розуміння дисертант доводить, що остання принципово розходиться з першою. Для М. Вебера розуміння, як метод пізнання, може бути досягнутим лише за умов свободи від оціночних суджень. Саме це й заперечує К. Мангейм. Він доводить потребу в оціночних судженнях. Між іншим, пізніше, зокрема Ч. Р. Міллс буде стверджувати, що веберівський підхід до проблеми розуміння може звільнити науковців від необхідності враховувати моральні характеристики соціальних об’єктів. Дисертант же доводить дану думку до логічного завершення, стверджуючи, що оціночні судження належать не лише до сфери етики. Вони не лише можуть виражати певну моральну позицію дослідника. Вони, як і будь-які інші судження взагалі, можуть виконувати і пізнавальну функцію. Це надасть можливість усвідомити соціальну природу оціночних суджень і зробити більш об’єктивними за змістом наші суб’єктивні за формою судження про соціальний світ. До такого висновку дисертант доходить, враховуючи думки з цього приводу як К. Мангейма, так і М. Вебера, реалізуючи повною мірою намагання К. Мангейма реформувати веберівську методологію розуміння. Сам Мангейм лише заклав основу для такої реформи, не довівши її до кінця.
Оскільки ж судження, як форма мислення, є засобом пізнання, то й оціночні судження виконують гносеологічну функцію. Треба знайти лише спосіб епістемологічної їх легітимації. Це означає, що не можна їх не враховувати у пізнанні, але й не можна починати процес пізнання з оціночних суджень, як цього вимагають представники суб’єктивного методу в соціології. Оціночні судження є неодмінно вплетеними в пізнавальний контекст, вони визначають соціальну мету наукового соціологічного дослідження, соціальний характер набутих знань і навіть спосіб та результат їх використання тощо. Усе це говорить на користь того, що дослідницька дія тепер дійсно може розглядатися як різновид соціальної дії. Це і є наслідок впливу оціночних суджень на реальний пізнавальний процес, якому обов’язково притаманний і гуманітарний вимір. Оціночні судження є способом гуманізації здобутків позитивізму в соціології, засобом утвердження в ній гуманітарної складової. Але їх треба використовувати таким чином, щоб вони, не призвели до надмірної, невиправданої суб’єктивізації пізнавального процесу і перетворення об’єктивно-істинних знань в ідеологічну оману. Такої можливості і намагався запобігти М. Вебер.
У розділі значне місце приділяється порівняльному аналізові ролі різного роду суджень в соціальному мисленні і робиться висновок, що у разі правильного використання оціночних суджень в соціологічному мисленні ми звільнимося від домінування позитивістсько-натуралістичного підходу до вивчення суспільства і, водночас, не впадемо в крайній суб’єктивізм. Цим забезпечимо реалізацію в пізнанні давнього суспільного ідеалу єдності істини, добра й краси. Оціночні судження можна розглядати як засіб моральної саморефлексії вченого і саме через них розкривати специфіку соціального мислення як такого.
Обґрунтування правомірності використання в соціологічному пізнанні оціночних суджень і констатація наявності безпосереднього зв’язку процесу пізнання з соціально-груповою структурою суспільства, дають нам більш точне знання про соціальні фактори, що зумовлюють структурування мислення на стилі, а дослідників, носіїв того чи іншого стилю мислення таке знання змушує замислитися над тим, наскільки результати їхніх роздумів відповідають критерію істини. Це дає змогу зрозуміти обмеженість певних трактувань веберівської раціональності. Вона не може зводитися лише до певної співмірності наміру і мети. Така інтерпретація раціональності не дає відповіді на питання ні про соціальну природу мети, ні про соціальну природу наміру, ні про міру істинності понять, за допомогою яких визначається мета і намір, ні про міру практичної можливості досягнення мети і реалізації наміру. Таких питань багато. В текстах К. Мангейма з цього приводу можна знайти лише окремі думки, і дисертант робить висновок, що його позиція в цьому питанні гранично релятивістська (Мангейм називав її реляціоністською) і, водночас, навіть антиномістська. І все ж, як здається, вітчизняні критики неадекватно інтерпретували мангеймівське розв’язання проблеми істини, бо вони підходили до цієї проблеми скоріше філософськи, аніж соціологічно. К. Мангейм же підводить до думки, що процес пізнання структурується за груповою ознакою, а різні, принаймні великі, соціальні групи спираються в своєму пізнанні на неоднакові соціальні практики. Практика у нього залишається критерієм істини. Але вона теж структурована, бо, наприклад, намір діяти і визначення мети, яку ставлять перед собою у процесі боротьби за владу різні суб’єкти дій (як і суб’єкти пізнання), зумовлені їхнім місцем в соціальній структурі. Звідси випливає, що ніби-то можна довести, що за певних умов будь-яка з цих груп здатна одержати владу. Боротьба за владу і спрямована на створення таких умов. Тут і виникає потреба в конструюванні соціальної реальності і через це конструювання здійснювати вплив на представників інших соціальних груп з метою привернути їх на свій бік.
Як бачимо, за такого підходу істина набуває виключно прагматичного тлумачення і збігається з банальною користю, а роль інтелігенції і полягає в задоволенні намагань тої чи іншої групи отримати владу, а наука, як соціальний інститут, починає задовольняти саме потреби пануючої групи.
З огляду на це постають питання: “Як усе це узгоджується з вимогою порозуміння?” та “Чи узгоджена прагматична інтерпретація істини з історичною перспективою розвитку суспільства?” У К. Мангейма відповіді на ці питання ми не знаходимо. Але саме до них підводить пошук К. Мангеймом істини, як опори для соціального мислення. І може тому він зовсім по-іншому розуміє раціональну соціальну дію.
Для К. Мангейма раціональною є дія, яка узгоджена з досвідом (що теж приводить до поставленої мети). Тут він вводить ще поняття ірраціональної дії (узгодженої з вірою, емоціями, інстинктами тощо, яка не обов’язково приводить до поставленої мети; у М. Вебера така дія афективна). Водночас раціональність та ірраціональність він поділяє за функціональною та субстанціональною ознаками. Вони визначаються не роздумами, а способом організації дій. К. Мангейм не замислюється над тим, що за таких умов раціональне для одних зовсім не обов’язково є таким самим і для інших. Для нього головним є розуміння того, що саме від способу організації масових дій залежить соціальний порядок. Такі дії мають бути функціонально організованими, тобто функціонально раціональними.
У висновках автор наводить огляд нових здобутих результатів. Тут вказується, що, хоча соціологи почали вивчати власне (соціологічне) мислення з моменту виникнення соціології, але вони робили це, скоріше, не з соціологічних, а з філософських, логіко-гносеологічних позицій. Карл Мангейм – один з перших, хто започаткував соціологічний аналіз соціального мислення, а на цьому ґрунті – соціологічного мислення, яке фактично є вищим (тобто професійним) рівнем соціального мислення. Соціальне мислення є тією реальністю, на якій базується професійне мислення соціологів. Як видається, слід вивчати не лише логіко-гносеологічний, а й реальний соціальний зв’язок між цими спорідненими різновидами мислення. Карл Мангейм здійснив спробу власне соціологічного аналізу мислення. І хоча йому не вдалося повною мірою реалізувати власний задум, він поставив низку питань, відповіді на які ще треба давати, бо соціальне мислення як предмет вивчення дає змогу зрозуміти, що існує не тільки явна логіка понять, а й латентна логіка практичних рішень і дій, тобто логіка інтересів. Це означає, що логіка зв’язку соціологічних понять є відображенням об’єктивної логіки розвитку самої соціальної реальності. Логіка зв’язку соціальних інтересів теж впливає на способи прийняття практичних рішень, способи практичної їх реалізації, а отже, і на процес пізнання. Пізнання законів функціонування даної логіки і є завданням соціологічної науки. Виконанню цього завдання, як здається, ще буде присвячено чимало зусиль соціологів.
Основні положення та результати дослідження викладені в публікаціях:
У фахових виданнях:
1. Ніколаєнко В. Л. Макс Вебер і Толкотт Парсонс про соціальну дію – теоретична позиція чи диспозиція? // Соціологічні дослідження. Зб. наук. праць № 1/2. – Луганськ, 2002. – С. 128-145.
2. Ніколаєнко В. Л. Ім’я і номінація під кутом зору теоретичної соціології знання // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики. Міжвузівський зб. наук. праць. Випуск 15/16. – Київ – Запоріжжя – Одеса, –. – С. 46-54.
3. Ніколаєнко В. Л. Ім’я як соціально-культурне явище та соціально-технологічні проблеми номінації // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики. Міжвузівський зб. наук. праць. Випуск 20. – Київ – Запоріжжя – Одеса –. – С. 61-71.
4. Ніколаєнко В.Л. Релевантність знання як проблема соціології знання // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Соціологія. Психологія. Педагогіка. №19. – К., 2003. – С. 13-17.
5. Ніколаєнко В.Л. Стилі соціального мислення в соціології знання К. Мангейма // Культура і сучасність. Альманах. № 1, К., 2005. – С. 140 –.
В інших виданнях:
6. Ніколаєнко В. Л. Дискурс як соціальна технологія (технологія впливу на соціальну структуру) // Культура і сучасність. Альманах. № 2. –К., 2001. – С. 119-128.
7. Ніколаєнко В.Л. Конститутивна функція мислення в системі інституціональних змін суспільства // Проблеми розвитку соціологічної теорії. Трансформація соціальних інститутів та інституціональної структури суспільства: Наук. доповіді і повідомлення третьої Всеукраїнської Соціологічної конференції 18 квітня 2003 року, м. Київ. – К., 2003. – С. 565-568.
8. Ніколаєнко В.Л. Ідеологія та утопія в соціології знання Карла Мангейма та проблема контролю над соціальним часом //Міфологічний простір і час у сучасній культурі: Матеріали міжнародної наукової конференції 12-13 грудня 2003. Частина третя. Київ. – К., 2003. – С. 26-28.
Анотація
Ніколаєнко В.Л. Концепція соціального мислення в соціології знання Карла Мангейма. –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук за спеціальністю 22.00.01 – теорія та історія соціології. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. –. – 175 с.
У дисертації в процесі теоретичного аналізу соціологічної концепції мислення К. Мангейма здійснюється концептуалізація поняття соціальне мислення, аналізуються його евристичні можливості. Доводиться, що існує зв’язок між структурою мислення і соціально-груповою структурою суспільства. Проаналізовано функціональну роль оціночних суджень як складових соціального мислення та зв’язок проблеми істини в соціології з проблемами отримання і утримання влади.
Ключові слова: соціальне мислення, соціологічне мислення, соціологія знання, релевантність, раціональність, розуміння, оціночні судження, істина, влада, соціальний порядок.
Анотация
Николаенко В.Л. Концепция социального мышления в социологии знания Карла Мангейма. –Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата социологических наук по специальности 22.00.01 – теория и история социологии. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. – 2005. –с.
В диссертации в ходе теоретического анализа социологической концепции мышления К. Мангейма осуществляется концептуализация понятия социальное мышление и анализируются его эвристические возможности.
Здесь указывается, что словосочетание социальное мышление было использовано еще О. Контом, но не стало предметом специальных исследований. Его практически не употребляет и К. Мангейма (даже в основной работе “Идеология и утопия” оно встречается всего один раз). Проще говоря, хотя это понятие отражает весьма существенные социальные связи и отношения, имеющие место в социальной реальности, и само является одним из элементов социальной реальности, социологи только в последнее время занялись его теоретической разработкой.
В диссертации значительное внимание уделяется анализу релевантности (уместности) как одного из основных принципов функционирования социального мышления. Здесь доказывается, что повседневные социальные отношения между индивидами и группами, построенные по принципу релевантности, отражаются и в мышлении социальных субъектов, что не может не оказывать своего влияния и на процесс познания. Этот принцип проявляется и в профессиональном мышлении ученых (прежде всего социологов) на латентном уровне (например, в процессе определения исследовательских тем, избрания методологий, в способах поиска истины и т. д.). Он проявляется и в отношении к объективно-истинному знанию. Принцип релевантности отражает собой постоянное состояние выбора, в котором находятся социальные субъекты.
Особое внимание уделяется в работе анализу места и роли в социальном мышлении так называемых оценочных суждений. Они являются главными составными элементами и одновременно способом функционирования (повседневного) непрофессионального мышления, но в неявном виде присутствуют и в профессиональном мышлении социологов, вопреки сформулированному еще М.Вебером требованию свободы от таких суждений для того, чтобы научные выводы не превращались в субъективистские по содержанию. Однако, как утверждает диссертант, они, хотя и на втором плане, всегда присутствуют в профессиональном мышлении социологов и являются одним из основных признаков его социальности. Вопреки М. Веберу оценочные суждения, в случае их правильного употребления, не снижают, а значительно повышают степень объективности научных выводов. Оценочные суждения дают возможность осуществлять выбор и поэтому согласуются с принципом релевантности, сохраняя за субъектами познания статус субъектов морали. Дело только в том, как и когда должны применяться в процессе познания эти суждения. Естественно, что при изучении объективной социальной реальности оценочные суждения недопустимо превращать в методологический принцип познания, что уничтожит науку. В этом смысле М. Вебер прав. Но М. Вебер не замечает того, что полный отказ от оценочных суждений невозможен, ведь существует еще и субъективная социальная реальность, которую тоже изучает социология, в том числе и с помощью подобного рода суждений. Кроме того, оценочные суждения раскрывают человеческий (гуманитарный) смысл социальных процессов и явлений, и абстрагирование от них ставит ученого в созерцательную позицию стороннего наблюдателя, что может превратить его в аморального субъекта. С этим, как указывается в диссертации, уже не может согласиться К. Мангейм. И он тоже прав.
В диссертации указывается, что раскрытие сущности социального мышления – один из важнейших моментов в социологической саморефлексии, способствующей дальнейшему развитию культуры социологического мышления, проникновению этой культуры во все обществознание, что значительно актуализирует его гуманитарную составляющую.
Особо подчеркивается, что К. Мангейм пытался создать социологическую теорию мышления и тем подготовил почву для создания социологической концепции социального мышления. Уровень решаемых им проблем, прямое их отношение к проблемам социологического мышления говорят о том, что концептуализация понятия социальное мышление является прерогативой социологической теории, точнее, социологической саморефлексии. Занимаясь такой саморефлексией, социолог-профессинал задумывается уже о собственной социальной роли.
Ключевые слова: социальное мышление, социологическое мышление, социология знания, релевантность, рациональность, понимание, оценочные суждения, истина, власть, социальный порядок.
Annotation
Nikolaenko V.L. The conception of social thinking in the sociology of knowledge of Karl Mannheim. - Manuscript.
The thesis for a scientific degree of the Candidate of Sociological Sciences. - 22.00.01 –Theory and history of sociology. Taras Shevchenko Kyiv University. –Kyiv, 2005. –р.
The conceptualisation of the notion of social thinking and its heuristic possibilities in theoretical analysis of K. Mannheim’s sociological conception of thinking is taken in the thesis. The structure of social thinking and the relationship between the latter one and the social structure of the society are examined. The functional role of estimating opinions as parts of social thinking and the relationship between the problem of verity in sociology and the problems of receiving and keeping power are analysed.
Key words: social thinking, sociological thinking, sociology of knowledge, relevance, rationality, estimating opinions, power, social order.