Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Лекція № 8. Представництво в цивільному процесі (2 год.)
Поняття та значення процесуального представництва. Відмінність процесуального представництва від цивільного. Види процесуального представництва. Законне представництво: особи, які можуть бути законними представниками. Договірне представництво: особи, які можуть бути представниками в суді; особи, які не можуть бути представниками в суді. Документи, що підтверджують повноваження представника, порядок їх оформлення. Права й обов’язки судового представника: загальні та спеціальні. Повноваження процесуального представника в судах різних інстанцій.
Основні поняття теми: процесуальне представництво, договірне представництво.
Відповідно до ст. 38 ЦПК сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.
Поняття "представництво" можна розглядати у 3 значеннях: як цивільний процесуальний інститут; як правовідносини за участю представника; як діяльність представника.
Погляди вчених на це питання можна поділити на 2 основні концепції: "дії (діяльність)" і "правовідношення", залежно від відповіді на питання про те, є представництво діяльністю чи правовідносинами, у межах яких відбувається ця діяльність.
представництвом розуміється сукупність здійснюваних представником процесуальних дій.
Представництво — це процесуальна діяльність представника в межах наданих йому повноважень від імені та в інтересах іншої особи. З дореволюційних вчених K.J. Малишев визначав представництво як заміну однієї особи іншою, коли представник діє в процесі замість особи, яку представляє, таким чином, наслідки його діяльності несе остання.
Спір викликає питання про те, що виникає раніше — діяльність представника зі здійснення повноваження та вступ його у правовідносини, чи першим виникає правовідношення представництва, в межах якого здійснюється та чи інша представницька діяльність. Внутрішня суть такого явища, як представництво при цьому залишається незмінною — здійснення повноваження представником.
ЦК дав таке визначення представництва: це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (ч. 1 ст. 237 ЦК). Таким чином, вперше на законодавчому рівні визнано, що представництво — це правовідношення. А вже в межах цього правовідношення представником здійснюється певна діяльність, яка полягає у вчиненні правочинів від імені особи, яку представляють.
З легального визначення цивільного представництва можна зробити важливий висновок для цивільного процесу: оскільки відносини між представником і судом (третьою особою у цивільному праві) не включаються до складу представницьких правовідносин, ці відносини не є представницькими. Йдеться лише про участь представника як суб'єкта представницьких відносин (які вичерпуються лише внутрішніми відносинами) у інших відносинах. Так, відносини представника і суду — це не продовження представницьких відносин, а самостійні відносини, які не можна розглядати у контексті представницьких. Невипадково ЦПК не вживає у назвах статей, що стосуються представника, терміна "представництво". Наприклад, ст. 38 ЦПК називається "Участь у справі представника", а не "Представництво У суді".
Усі питання взаємовідносин між представником та особою, яку він представляє, регулюються нормами матеріального права. У ЦПК містяться лише вимоги щодо виду та порядку оформлення документів, якими представник перед судом має підтвердити свої повноваження, чи способу надання представникові певних повноважень.
Однак для того, щоб представник зміг взяти участь у процесі, він повинен вступити у правовідносини з судом. Участь у справі представника реалізується саме через правовідносини представника і суду.
Таким чином, вступаючи у процес, представник вступає у процесуальні відносини з судом, однак ці відносини є не представницькими, а засобом реалізації повноважень представника. Тому неможливо говорити про представницькі відносини у процесі, оскільки вони взагалі в ньому не виникають, а можна говорити лише про участь у справі представника, який вступає у відносини з судом з метою реалізації своїх повноважень. І з цього боку участь у справі представника — це, звісно, діяльність з метою реалізації повноважень представника, що відбувається в межах правовідносин представника і суду.
Таким чином, між судовим представником та особою, яку представляють, процесуальних відносин не виникає. Вони мають іншу галузеву належність, а відтак —- не можуть бути складовою цивільних процесуальних відносин за участю представника.
Правовідносини, які складаються між особою, яку представляють, і представником, є лише передумовою для участі представника у цивільному процесі. Вони разом з юридичними процесуальними діями, які здійснюються представником, що спрямовані на легітимацію його як суб'єкта правовідносин із судом, є передумовою процесуального правовідношення, суб'єктами якого є представник і суд.
Відносини за участю представника у цивільному процесі — це відносини між представником і судом.
Таким чином, представництво в цивільному процесі — це процесуальна діяльність, яка відбувається у межах правовідношення між представником та судом, однієї особи (представника) від імені та в інтересах іншої особи (яка бере участь у справі), що здійснюється з метою захисту та охорони прав, свобод та інтересів у суді особи, яку представляють, і надання допомоги суду в установленні дійсних прав і обов'язків осіб, які беруть участь у справі.
Словосполучення "від імені особи, яку представляють", що застосоване у визначенні цивільного процесуального представництва, певним чином відрізняється від розуміння аналогічного терміна у цивільному праві. У цивільному праві дії від імені іншої особи, разом з іншим означають дії, що породжують безпосередній правовий результат для особи, яку представляють. У цивільному процесі дії представника безпосереднього результату для особи, яку представляють, не мають. Представник у цивільному процесі вступає у відносини із судом, а тому його дії для суду мають безпосередній результат. І тільки за допомогою суду особа, яку представляють, отримує ті чи інші права чи обов'язки.
Представництво як інститут цивільного процесуального права — це сукупність процесуальних норм, що регулюють правовідносини.
Характерні ознаки процесуального представництва:
— представництво — не здійснення представником процесуальних дій у суді, яке відбувається в межах правовідносин представника і суду;
— учасниками процесуальних правовідносин за участю представника є 2 сторони: представник та суд;
— представник виступає від імені особи, яку представляє;
— представник діє в інтересах особи, яку представляє (за загальним правилом представник не є суб'єктом спірного матеріального правовідношення. крім випадку, коли співучасники доручили ведення справи одному з них);
— діяльність представника в інтересах і від імені особи, яку він представляє, полягає у вчиненні процесуальних дій;
— правова позиція представника не може суперечити правовій позиції особи, яку він представляє, якщо ця особа не є недієздатною;
— представник діє в обсязі повноважень, що йому надані законом та особою, яку він представляє (у випадку, якщо воля цієї особи відома і має юридичне значення);
— юридична заінтересованість представника має процесуальний характер;
— через представника можуть діяти будь-які правоздатні особи, що беруть участь у справі, крім прокурора (прокурор відповідно до своєї професійної компетенції виступає у процесі без представника. При цьому слід враховувати, що під поняттям "прокурор" відповідно до ст. 56 Закону "Про прокуратуру" слід розуміти помічників, старших помічників прокурора та інших осіб, які діють у межах своєї компетенції).
Основною метою процесуального представництва є захист та охорона прав, свобод та інтересів осіб, які беруть участь у справі. А надання правової допомоги (ця мета часто зазначається у процесуальній літературі) є самостійною процесуальною діяльністю, що здійснюється особою, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги (ст. 56 ЦПК).
До цілей процесуального представництва належать також реалізація представником процесуальних прав та обов'язків особи, яку представляють, та надання допомоги суду у встановленні дійсних прав і обов'язків осіб, які беруть участь у справі. Остання мета стосується представництва адвокатами (ще римське право вбачало в адвокаті особу, що має при здійсненні своїх функцій певні суспільні обов'язки). Держава не має законодавчої можливості вимагати надання допомоги суду іншими представниками, але ч. З ст. 27 ЦПК передбачає, що особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки, що опосередковано спрямовано на досягнення зазначеної мети.
Об'єктом правовідносин між представником і судом треба вважати захист, охорону (в окремому провадженні) порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних та юридичних осіб, інтересів держави у цивільному процесі.
Змістом процесуальних відносин між судом і представником є права та обов'язки представників і суду та їхні дії. Обсяг прав, якими наділяється добровільний представник, визначається повноваженнями, якими наділили його закон та довіритель. За ЦПК представник має право на здійснення всіх процесуальних дій від імені особи, яку він представляє, а довіритель має право лише обмежити повноваження представника.
Інститут представництва застосовується не до всіх процесуальних відносин. Він має суворо визначені, установлені законом межі.
З огляду на це, процесуальне законодавство:
— обмежує коло суб'єктів представництва. Не всі учасники цивільного судочинства можуть мати представника у справі, та не будь-яка особа може бути представником у цивільній справі в суді;
— процесуальне представництво можливе при розгляді не всіх цивільних справ.
Згідно з ч. 1 ст. 38 ЦПК представництво неможливе у справах про усиновлення. Особи, які є заявниками у справах про усиновлення, у разі винесення рішення про усиновлення заявниками дитини юридично стають її батьками. Це накладає на них великий моральний та правовий обов'язок з виховання усиновленої дитини. Тому обмеження процесуального представництва, що запроваджене законодавцем, для цієї категорії справ здається цілком виправданим. Крім того, особиста участь у справі усиновлювачів дає змогу суду певною мірою упевнитися в особі усиновлювача, її надійності, особливо якщо це стосується іноземних громадян.
Участь у справі разом із представником особи, яку представляють.
Наявність представника у справі в принципі повинно надавати можливість стороні особисто не брати участь у процесі. Однак у деяких категоріях цивільних справ для їхнього правильного вирішення дуже важливими є особисті пояснення сторін і третіх осіб по суті спору, що не можуть бути замінені поясненнями представників, тому суд згідно з п. 4 ч. 1 ст. 169 ЦПК може викликати позивача або відповідача для особистих пояснень і тоді, коли у справі беруть участь їхні представники.
Виходячи з усталеної практики, суд викликає сторони для надання особистих пояснень у справах про розірвання шлюбу, встановлення батьківства, позбавлення батьківських прав, поновлення на роботі, про захист чести та гідності. У цьому випадку представник надає юридичну допомогу особі, яку представляє, при розгляді справи.
Представництво від імені юридичних осіб необхідно відрізняти від ведення справ юридичних осіб їх органами. У доктрині цивільного та цивільного процесуального права переважає думка, що дії органу юридичної особи — це суть дії самої юридичної особи. Однак існує й інша позиція, згідно з якою органи юридичних осіб належать до представників у власному розумінні цього слова, яка має тепер певне нормативне підґрунтя у положеннях ЦК та ЦПК. Згідно зі ст. 38 ЦПК юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.
Стаття 92 ЦК передбачає, що юридична особа набуває цивільних прав та бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, які діють відповідно до закону або установчих документів, а ч. З ст. 92 ЦК при цьому встановлює: орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язані діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати повноважень. Таке формулювання підкреслювало представницький характер дій, який можна вивести з тлумачення зазначених норм, адже діяльність органів юридичної особи розглядається так само, як і діяльність представника.
На представницький характер дій органів юридичних осіб вказує також п. 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК, який передбачає, що повноваження представників мають бути посвідчені довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника. Тобто керівник юридичної особи вважається, разом із представником за довіреністю, представником юридичної особи.
Однак визнання органу юридичної особи її представником теоретично невірне, оскільки неминуче призводить до висновку про відсутність повної процесуальної дієздатності у юридичних осіб. Органи юридичної особи є його частиною і не є самостійним суб'єктом права. Саме тому для участі органу юридичної особи у процесі довіреність не вимагається. Без своїх органів юридична особа не здатна була б діяти як суб'єкт права.
Крім того. ч. 1 ст. 29 ЦПК указує, то юридична особа наділяється повною дієздатністю, тобто здатністю своїми діями здійснювати права і виконувати обов'язки. Звідси випливає, що компетентний орган юридичної особи, яка бере участь у справі, не має самостійного процесуального становища, тому що його процесуальні дії — це дії самої юридичної особи.
Вважається, що деякі юридичні особи через свою організаційну структуру також не можуть безпосередньо вести свої справи в цивільному процесі, хоча і не позбавлені дієздатності — юридичні особи, очолювані колегіальними органами управління (правліннями, загальними збори членів, зборами уповноважених). Хоча сучасне процесуальне законодавство прямо не забороняє участь у процесі від імені юридичної особи його колегіального виконавчого органу, але зі змісту п. 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК випливає, що від імені юридичної особи можуть виступати особи за довіреністю та її керівник (одноособовий орган). Про колегіальний орган юридичної особи не йдеться, а ч. З ст. 38 ЦПК передбачає, що юридичних осіб представляють їхні органи без вказівки на одноособові органи.
Участь у справі одного із членів колегіального органу варто розглядати як участь не юридичної особи, а його представника. Член колегіального органу юридичної особи сам по собі не може замінити цей орган у суді. Повноваження на ведення справи в суді він має не за посадою, а здобуває їх не інакше, як за рішенням колегіального органу.
Що стосується участі у процесі організацій, що не мають статусу юридичної особи, наприклад, органу опіки і піклування, то вони завжди виступають у процесі через представників.
Представництво від імені держави у цивільному процесі.
Держава є особливим суб'єктом цивільного судочинства. Держава не може безпосередньо здійснювати в суді свої права, її інтереси потребують захисту представниками. Це можуть бути прокурор або інші органи державної влади та управління. Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції. Так, у митних відносинах державу представляє представник митних органів, у податкових — податкових органів.
Іноді важко виявити відповідача у спорах про відшкодування шкоди, що виникла в результаті незаконних дій посадових осіб державних органів. Особливістю зобов'язання відшкодування за шкоду, заподіяну службовими особами державних органів, є те, що шкода відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим, а не особою, дії чи бездіяльність якої призвели до настання шкоди у юридичної чи фізичної особи.
Коли держава виявляється на місці особи, що має відшкодовувати шкоду, вона вимушена виступати "проти себе". Заходи примусу повинні бути застосовані не щодо держави, а спрямовані на конкретний державний орган або іншу особу, уповноважену виступати від її імені, що випливає з особливої форми представництва держави в цивільному обороті, множинності осіб, які виступають від її імені.
Тому питання про визначення особи, яка має право представляти інтереси держави в цивільному обороті і здатна фактично виконати те, що зазначене в судовому рішенні, має велике значення. У цьому випадку особа, чиї права порушені, не може безпосередньо звернутися до держави і вимушена шукати уповноваженого представника (відповідний орган або особу), щоб пред'явити відповідні вимоги.
Слід відзначити, що при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків органи держави повинні діяти виключно в межах компетенції. Компетенцією є коло повноважень, а також напрями діяльності та функції конкретного органу державної влади які визначаються нормативно-правовим актом. Так, безпосередньо обслуговування державного бюджету здійснюється державним казначейством (ст. 48 Бюджетного кодексу України (БК), а загальна організація виконання державного бюджету покладається на Міністерство фінансів України.
Тому відповідачем у суді від імені держави у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави повинні виступати представники відповідних фінансових органів, тобто державне казначейство, фінансові управління, районні фінансові відділи тощо, однак законодавство чітких орієнтирів з цього питання не дає.
У зв'язку з відсутністю єдиного універсального відповідача, що виступає від імені держави, було б вірно закріпити в законодавчому порядку можливість пред'явлення позову безпосередньо до держави Україна, з подальшим обов'язком суду визначити належний орган або особу, до компетенції якої належить обов'язок виконання заявленої позивачем вимоги.
Допуск до процесу представника осіб, зазначених у ст. 38 ЦПК, це обов'язок, а не право суду в разі наявності належним чином оформлених повноважень, оскільки особи, яких представляють, мають конституційне право на правову допомогу та цивільне процесуальне право брати участь у процесі через представника.
Представник — це особа, наділена повноваженням здійснювати процесуальні дії в інтересах і від імені особи, яку представляють.
Процесуальним представником можуть бути фізичні та юридичні особи. Представник має бути дієздатним.
Процесуальне законодавство надає можливість широкому колу осіб виступати в цивільному процесі як представники (на відміну від законодавства багатьох західних країн, наприклад, США, Англії та інших, де передбачається можливість здійснення договірного представництва виключно адвокатами). У більшості західних країн юристи, які надають правову допомогу, поділені на, адвокатів та юрисконсультів, консультантів, повірених (так званих юристів-підприємців). І лише адвокати мають право представляти інтереси своїх довірителів у судах.
Стаття 40 ЦПК визначає, що представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла 18 років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді.
Однак це правило має виняток. Так, ч. 2 ст. 156 С К передбачає, що неповнолітні батьки, які досягли 14 років, мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини, а ч. 1 цієї статті урівнює повнолітніх та неповнолітніх батьків у правах та обов'язках та наголошує, що неповнолітні батьки можуть здійснювати їх самостійно. Крім того, представниками можуть бути неповнолітні особи, яким у порядку гл. З розділу IV ЦПК надано повну цивільну дієздатність. Названі винятки можна спростовувати, оскільки у ст. 40 ЦПК як умова можливості стати представником зазначається і дієздатність, і окремо вік.
При цьому треба наголосити, що особи (неповнолітні батьки) молодше 14 років за змістом С К не можуть бути представниками у суді (ст. 156), а особи, які отримали повну цивільну дієздатність, повинні бути не молодше 16 років, оскільки відповідно до ст. 242 ЦПК тільки після досягнення 16 років особа може звертатися до суду із заявою про надання їй повної дієздатності.
Законодавець не визначає, які категорії осіб можуть бути представниками.
Перешкодою до можливості стати представником може бути правове становище, наприклад, посадовий статус фізичної особи.
Відповідно до цивільного процесуального законодавства не можуть виступати як представники в суді судді, слідчі та прокурори (ст. 41 ЦПК).
Зазначеним особам як державним службовцям заборонено займатися іншою оплачуваною діяльністю, а представницька діяльність переважно здійснюється за плату, і взяття на себе функцій представництва чужих інтересів допускає витрату на це значного часу, що не може сприятливо позначатися на державній службі.
їхня нездатність бути представниками в суді є відносною, тобто в окремих справах. Особи, зазначені у п. 2 ст. 41 ЦПК, можуть бути представниками в суді у випадках, коли вони діють як законні представники або представники відповідного суду, прокуратури чи слідчого органу, що є стороною у справі.
Цілком справедливим є і те, що зазначеним особам не заборонено бути законними представниками, тому що в іншому випадку це могло б привести до обмеження інтересів осіб, законними представниками яких вони є відповідно до закону.
Стаття 7 Закону України від 05 липня 2012 р. "Про адвокатуру та адвокатську діяльність " встановлює випадки, коли адвокат не має право прийняти доручення про надання юридичної допомоги, тобто не може бути представником у суді, одним із яких є такий: коли у розслідуванні або розгляді справи брала участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках.
Відповідно до ч. 5 ст. 44 ЦПК втрачає можливість бути представником особа, яка відмовилася від наданих повноважень на ведення справи в суді. Але це обмеження має відносний характер, оскільки не означає неможливість бути представником іншої сторони у цій самій справі.
Відносний характер має і заборона бути представником одночасно іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або беруть участь у справі на другій стороні (ч. 2 ст. 40 ЦПК). Тобто у цій нормі фактично втілений такий принцип цивільного процесу, як неможливість процесуального сумісництва. Так, якщо особа має певний матеріально-правовий інтерес у справі, або мають місце інші обставини, що дають підстави для вступу або залучення цієї особи до процесу як сторони, третьої особи тощо, з огляду на вищезгаданий принцип, така особа повинна зайняти місце відповідного учасника процесу і не вправі здійснювати представництво у цій справі. Винятком із цього правила є процесуальна співучасть. Згідно з ч. З ст. 32 ЦПК співучасники можуть доручити нести справу одному із учасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність.
Щодо юридичних осіб як представників у цивільному процесі, при тлумаченні ст. 40 ЦПК можна зробити висновок, що юридичні особи не можуть бути представниками у цивільному процесі, адже в ній йдеться про те, що представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла 18 років і має цивільну процесуальну дієздатність, тобто фізична особа.
Процесуальне становище представників характеризується тим, що вони, вступаючи у правовідносини із судом, мають самостійні процесуальні права і обов'язки, захищають не свої інтереси, а права та інтереси інших осіб і діють в процесі від їх імені.
Основними ознаками, що визначають процесуальне становище представників у цивільному процесі, є: по-перше, юридична заінтересованість представника в кінцевому результаті розглянутої цивільної справи; по-друге, наявність ряду процесуальних прав, що забезпечують здійснення представницьких функцій і дають можливість впливати на розвиток процесу; по-третє, наявність процесуальних обов'язків і відповідальності за невиконання процесуальних обов'язків.
Не має законодавчого вирішення питання про можливість участі декількох представників на одній стороні, що іноді ще називається "множинністю осіб" у представництві. Наприклад, ЦПК Франції зазначає, що "сторона може бути представлена лише однією особою, фізичною чи юридичною, з числа тих, хто має законні повноваження" (ст. 414).
Ускладнення судових спорів неминуче призводить до того, що на стороні позивача чи відповідача виступає більше одного представника. Причинами такого становища може бути відома спеціалізація представників, один з яких є, наприклад, фахівцем у галузі податкового права, а другий — у галузі процесу1. Стаття 38 ЦПК не дає чіткої відповіді про можливість участі в процесі від імені однієї особи декількох представників. Так, ч. 1 ст. 38 ЦПК дозволяє брати участь у цивільній справі особисто або через представника, використовуючи слово "представник" в однині. Проте це не відповідає цілям представництва у процесі, яке покликане захищати права і законні інтереси осіб найкращим чином. Судова практика не вважає порушенням процесуального законодавства участь у справі від імені однієї особи декількох представників. Тому особа для реалізації свого права на участь стороною в процесі може мати декілька представників.
Повноваження представника в суді
Відповідно до ст. 44 ЦПК представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти віл імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності.
Категорія "повноваження" має істотне значення для визначення правосуб'єктності представника, який, не маючи повноважень, не може вважатися таким. Наявність повноваження у представника є обов'язковою умовою виникнення процесуального представництва, з огляду на яке представник наділяється відповідними правами та обов'язками, і в межах визначених повноважень здійснює процесуальні дії. Таким чином, повноваження представника визначає конкретний зміст процесуальних відносин, звісно, разом із цивільними процесуальними нормами.
Повноваження представника у суді є відносним суб'єктивним правом представника здійснювати від імені особи, яку представляють, визначені процесуальні дії, які породжують правові наслідки безпосередньо для особи, яку представляють, в її відносинах із судом, і одночасно обов'язком здійснити зазначені дії для законного представника.
Варто враховувати той факт, що в цивільному процесуальному праві, на відміну від цивільного права, обсяг та зміст повноважень представника визначаються не волевиявленням сторони, а нормами ЦПК. Довіритель має право лише обмежити повноваження представника на певні процесуальні дії (ч. 2 ст. 44 ЦПК), які передбачені законодавством. Власне, факт наділення представника повноваженнями означає згоду довірителя на здійснення всіх процесуальних дій, які він сам міг би здійснити, крім тих, які ним обмежені.
Однією з характерних рис представництва у цивільному процесі є те, що представник діє в інтересах особи, яку представляє, і його правова позиція не може суперечити правовій позиції особи, яку він представляє. При здійсненні процесуальної діяльності представник зобов'язаний керуватися вказівками особи, яку він представляє. Звісно, йдеться про здійснення добровільного представництва. Фактично представник є виразником волі довірителя і не може діяти всупереч його інтересам.
Обсяг прав, якими наділяється представник, визначається тими повноваженнями, якими наділили його закон та довіритель (чи тільки закон у випадку законного представництва). Довіритель має право лише обмежити повноваження представника на певні процесуальні дії, які передбачені законодавством.
Це зовсім новий підхід для законодавця у визначенні прав представника. Якщо раніше довіритель розширяв права та обов'язки представника порівняно із загальними правами, то тепер довіритель обмежує права порівняно з єдиним комплексом прав, які належать особам, що беруть участь у справі. Раніше чинне положення виправдовувалося тим, що використання прав, зазначених як такі, на здійснення яких потрібно було мати спеціальні повноваження, потребувало особливої уваги, маючи на увазі серйозні наслідки, що виникають для довірителя. Наприклад, відмова від позову назавжди позбавляє довірителя можливості захищати цю вимогу в судовому порядку. Зміна предмета позову породжує можливість повторного звернення до суду за первісною вимогою. Укладання мирової угоди остаточно розв'язує спір у тому варіанті, про який домовилися сторони. Аналогічні наслідки тягне визнання позову. Позитивною рисою правила, яке діяло до прийняття ЦПК, є також те, що особа, яку представляють, залишала за собою вирішення всіх найважливіших для неї питань і при цьому завжди могла розширити повноваження представника.
Повноваження представника припиняється разом із закриттям провадження у справі, винесенням рішення суду, якщо представник позбавлений права вносити апеляційну чи касаційну скаргу, винесенням рішення суду, що не підлягає оскарженню.
Підстави і порядок припинення представництва за довіреністю визначаються ст.ст. 248—250 ЦК. Особистий характер правовідносин представництва зумовлює те, що усунення одного з його учасників (смерть, оголошення померлим, визнання недієздатним або безвісно відсутнім, недієздатним тощо) тягне припинення представництва.
Повноваження у межах "представництва за довіреністю" припиняється також у випадках: закінчення строку довіреності; скасування довіреності особою, яка її видала; відмови представника від вчинення дій, що визначені довіреністю; припинення юридичної особи, яка видала довіреність; припинення юридичної особи, якій видана довіреність. Припинення дії довіреності як документа, що підтверджує повноваження представника, за своєю суттю є припиненням повноважень представника, які були встановлені цією довіреністю.
Для виникнення правовідносин процесуального представництва необхідний юридичний склад: процесуальні факти та матеріально-правові факти. Процесуальні факти спричиняють виникнення процесуальних представницьких відносин лише за наявності матеріально-правових фактів, які визначають зв'язок між представником і довірителем.
Процесуальними юридичними фактами, що породжують та змінюють представницькі правовідносини, є дії представників і суду (судді). Ці дії вчиняються у визначеній послідовності, яка передбачена цивільним процесуальним законодавством, та з додержанням відповідної процесуальної форми. Так, представник може, подавши до суду заяву (скаргу), тим самим порушити цивільний процес або вступити в уже розпочатий. Разом із тим представник повинен пред'явити суду документ, що підтверджував би його повноваження. У свою чергу суд повинен перевірити документ, що підтверджує повноваження представника, щодо його змісту та правильності оформлення і вирішити питання про допуск до участі у справі того чи іншого представника.
Представництво може виникати і з огляду на такі процесуальні факти, як усна заява довірителя в суді про надання повноважень представникові на участь у процесі.
Матеріально-правові факти знаходяться за межами цивільного процесу.
Якщо особа, яку представляють, є дієздатною, представництво у суді може виникнути, насамперед, тільки за наявності волевиявлення з боку цієї особи про ведення справи через представника, а з іншого боку — згоди представника представляти інтереси цієї особи в суді. Волевиявлення зазначених осіб дістає вияв у договорах, які належать до типу договорів, в яких одна особа зобов'язується виконувати дії на користь та за рахунок іншої особи (доручення, трудовий договір, агентський договір тощо).
У більшості випадків (крім уповноваження адвокатів) договір доручення не є документом, що уповноважує представника діяти від імені того, кого він представляє, і легітимує представника як такого перед судом. Таким документом є довіреність. Тому на підставі зазначеного договору представникові, як правило, видається довіреність для участі у процесі.
Недієздатні та обмежено дієздатні особи, які не можуть особисто вести свої справи в суді, не можуть за власним волевиявленням обирати собі представника. Підставою виникнення правовідносин представництва є прямий припис закону. В таких випадках матеріально-правовими підставами виникнення процесуального представництва можуть бути: сімейні правовідносини між дітьми та їх батьками, усиновлювачами, а також факт встановлення в порядку, передбаченому законом, опіки чи піклування над недієздатними, обмежено дієздатними особами. Опіка може встановлюватись і на підставі норм цивільного права (над майном померлої або безвісно відсутньої особи). Юридичним фактом, що є необхідним для виникнення процесуального представництва, буде адміністративний акт органів опіки або піклування.
Підсумовуючи вищенаведене, слід зазначити, що юридичний склад, що становить основу виникнення процесуальних правовідносин між судом та представником, є комплексним складом, до якого входять різнорідні факти з різних галузей права: цивільного і процесуального, сімейного і процесуального, трудового і процесуального тощо.
Правостворюючий склад для виникнення процесуального представництва завершується процесуальним фактом — допуском представника до участі у справі, і з цього моменту він може вчиняти всі процесуальні дії, надані йому законом та не обмежені особою, яку він представляє.
Можна проводити класифікацію представництва за такими критеріями: 1) за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво; 2) за ознаками осіб, які здійснюють представництво; 3) за ступенем заміщення особи, яку представляють; 4) за підставами виникнення; 5) за способами виникнення.
Підстави виникнення представництва можна звести до 2 — закон і договір, що дозволяє визначити 2 види представництва залежно від підстави виникнення представництва: законне і договірне представництво. В одному випадку представництво може виникнути тільки за наявності договірних відносин між особою, яку представляють, і представником, в інших для виникнення представництва укладання договору не потрібно. Відносини довірчого порядку тут передбачаються лише на основі обставин, що раніше виникли, які породжують загальний обов'язок представляти інтереси певної особи, не пов'язаний з представництвом у конкретній цивільній справі (наприклад, визначення походження дітей, усиновлення, призначення тощо).
Класифікація за способом виникнення представництва розрізняє: добровільне (факультативне) та необхідне (обов'язкове) залежно від юридичної значущості волевиявлення осіб, яких представляють, для виникнення представництва. Часто 2 останні класифікації ототожнюють, називаючи договірне представництво добровільним, і навпаки. На нашу думку, особливої помилки тут немає, оскільки зміст як добровільного та договірного, так і необхідного та законного представництва близький, оскільки особливості способу виникнення зумовлюють особливості підстав виникнення представництва.
Так, воля недієздатної особи не має юридичного значення, тому представництво може бути тільки необхідним, обов'язковим. Підстави виникнення необхідного представництва зазначені в законі (наприклад, сімейне законодавство чітко визначає, що інтереси дітей захищають їх батьки, вони є їх законними представниками — ст. 154 СК), тому таке представництво є одночасно законним. Основою добровільного представництва є добровільно висловлене бажання особи, яка бере участь у справі, мати визначеного представника своїх інтересів. Своє волевиявлення ця особа виявляє у договорі доручення з певною особою чи у довіреності, наприклад, виданій юрисконсульту. Тобто частіше договірне представництво є одночасно добровільним.
Процесуальне законодавство не розмежовує договірних представників і добровільних, оскільки як для одних, так і для інших для вступу в цивільний процес необхідна довіреність.
Виходячи зі ст. 42 ЦПК, можна здійснити класифікацію залежно від документів, що посвідчують повноваження представників: представництво за довіреністю фізичної особи, за довіреністю юридичної особи, за документами, що посвідчують статус законних представників; представництво за ордером, виданим адвокату відповідним адвокатським об'єднанням, або договором; за усною заявою фізичної особи, яка заноситься до журналу судового засідання.
Виходячи зі ст. 38 ЦПК, можна здійснити також класифікацію представництва залежно від процесуального статусу осіб, яких представляють, сторін, третіх осіб, осіб, які відповідно до закону захищають права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявників та інших заінтересованих осіб у справах окремого провадження.
Класифікацію представництва можна здійснити і за ознаками осіб, які здійснюють представництво, адвокатами; юрисконсультами; працівниками юридичних осіб; членами громадських організацій; одним із співучасників за дорученням інших; батьками, усиновлювачами, опікунами і піклувальниками та іншими особами. Але сучаснішою буде класифікація за таким критерієм як професіоналізм представника: професійне, що здійснюють адвокати, юрисконсульти та інші представники-юристи, та непрофесійне, яке здійснюють всі інші представники за довіреністю.
За ступенем заміщення особи, яку представляють, процесуальне представництво можна класифікувати на: І) ведення справ у суді через представників, що передбачає заміну особи, яку представляють; 2) спільну участь у судовому засіданні особи, яку представляють, і представника; 3) субпредставництво, за якого законні представники доручають вести справи у суді добровільним представникам'.
Особливості необхідного (законного) представництва
Відповідно до ст. 39 ЦПК права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до 14 років, а також недієздатних фізичних осіб, неповнолітніх осіб віком від 14 до 18 років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом. Права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном. Права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.
У представництві за законом специфічним є становище представника: діяльність на захист прав та інтересів осіб, яких він представляє, — це не право його, а обов'язок, відмовитися від якого він не може.
Законні представники здійснюють від імені особи, яку представляють, всі процесуальні дії, право здійснення яких належить особі, яку представляють, з деякими обмеженнями, передбаченими законом. Такі обмеження встановлені, наприклад, ст.ст. 68, 70 ЦК. Зокрема, попередній дозвіл органів опіки і піклування потрібний для відмови в суді від належних підопічному прав, для поділу чи відчуження майна.
Діяльність законного представника певною мірою повинна бути контрольована з позиції відповідності ЇЇ інтересам суб'єкта, якого представляють. Тому законодавець у деяких випадках поклав на суд обов'язок контролювати відповідність інтересам осіб, яких представляють, дій представника.
Так, відповідно до ч. З ст. II ЦПК суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.
Відповідно до ч. 5 ст. 174 та ч. 6 ст. 175 ЦПК суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем та не приймає мирової угоди у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.
Правила про законне представництво батьками їх дітей не можуть застосовуватися у випадку, коли дієздатна особа, яку представляють, досягла повноліття. Представництво інтересів дієздатних повнолітніх осіб повинно базуватися виключно на нормах, що стосуються договірного представництва. Винятком із цього правила можна вважати законне представництво батьками їх повнолітніх непрацездатних дітей (ч. З ст. 154 СК), законне представництво дітьми своїх непрацездатних, немічних батьків (ч. 2 ст. 172 СК) та представництво повнолітніх непрацездатних осіб їх дідом, бабою, братом, сестрою, мачухою та вітчимом (ч. 2 ст. 258 та ч. 2 ст. 262 СК).
Однак законне представництво дітьми своїх непрацездатних, немічних батьків суперечить ст.ст. 39, 58, 242, 244 ЦК та ч. 2 ст. 243 СК, зі змісту яких випливає, що факт непрацездатності або немічності батьків не є підставою для визнання їх недієздатними. Законодавством не передбачене встановлення опіки над дієздатними батьками, якщо вони і непрацездатними або немічними. Юридичні дії від імені таких осіб може здійснювати лише особа, яка має на те спеціальні повноваження — довіреність.
Перелік осіб, які можуть здійснювати законне представництво, визначений у ст. 39 ЦПК і не є вичерпним. Правами опікуна (піклувальника) для захисту дитини без спеціальних на те повноважень наділяється патронати и й вихователь згідно зі ст. 255 СК.
Особливості добровільного представництва
Цей різновид представництва у цивільному процесі найбільш поширений в судовій практиці, оскільки дозволяє використовувати юридично грамотних осіб для ведення цивільних справ у суді. Воно виникає на довірчій основі між тим, кого представляють, і представником і не є неминучим у цивільній справі, оскільки особи, які беруть участь у справі, які володіють процесуальною дієздатністю, можуть особисто вести свої справи в суді. Вони мають право самі виступити в процесі без представника або разом із представником, або не брати участі в процесі (якщо суд не визнає це за необхідне) і доручити ведення справи представникові.
Ще римським правом сформульоване правило, що ніхто не може бути примушений до позову. Важливою обставиною є те, що для виникнення добровільного представництва у суді обов'язково повинна бути згода представника здійснити його, на відміну від законного представника, для якого є обов'язком захист особи, представником якої він є.
Особливістю договірного представника є те, що його дії, на відміну віддій законного представника, не піддаються контролю суду з позиції відповідності інтересам суб'єкта, якого представляють. Якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє, то суд має механізми впливу на такого представника, але не має їх щодо добровільного представника. Суд може тільки не прийняти мирову угоду в справі, якщо вона суперечить вимогам закону.
Крім того, у випадку укладання мирової угоди суди не перевіряють її відповідність інтересам довірителів, оскільки поняття "вимоги закону" та "інтереси довірителя" можуть не співпадати. У цих випадках несумлінні представники мають змогу діяти у своїх інтересах.
Добровільне представництво за підставами виникнення можна класифікувати на договірне та громадське (Закон України від 15 вересня 1999 р. "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" наділяє профспілки, їхні об'єднання правом представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звернення за захистом суб'єктивних прав до судових органів).
Проаналізувавши основні характерні риси добровільного і необхідного представництва, можна виокремити такі:
1) добровільним представником може бути особа, яка обирається особою, яку представляють, самостійно (крім передоручення), необхідний (законний) представник стає таким з огляду на відповідні сімейні відносини, на особливий легітимаційний акт держави (державних органів) чи пряму вказівку в законі;
2) при представництві за законом повноваження автоматично виникає на основі визначеного в законі фактичного складу, а повноваження добровільного представника виникає в силу правочину, що здійснює особа, яку представляють (для громадського представництва як різновиду добровільного необхідні також доручення члена організації та, як правило, факт членства):
3) при представництві за законом особа потенційного представника в імперативній формі визначається законом, а при добровільному — особою, яку представляють;
4) законний представник має право на здійснення всіх процесуальних дій, що належать особі, яку представляють, які ця особа обмежити не може, оскільки, що її воля не має юридичної значущості чи її воля невідома (представництво безвісно відсутньої особи), а добровільний представник може бути обмежений у здійсненні визначених процесуальних дій особою, яку представляють, за її бажанням;
5) дії законного представника частково контролюються судом у частині відповідності його дій інтересам особи, яку представляють, при укладанні мирової угоди, відмові віл позову, визнанні позову, а при добровільному представництві суд не має таких правомочностей, крім укладання мирової угоди;
6) нормативною основою законного представництва є закон чи адміністративний акт і закон, а добровільного — договір і закон;
7) уповноваження добровільного представника має форму, як правило, довіреності, а законного — форму свідоцтва про народження дитини або рішення про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна;
8) законний представник не пов'язаний бажаннями, вказівками особи, яку він представляє (крім випадків, коли батьки відповідно до ст. 177 СК мають вислухати думку дитини щодо способів управління її майном, однак обов'язку виконати бажання дитини щодо цього питання закон не встановлює), а добровільний представник, навпаки, пов'язаний через, як правило, довірчі та договірні відносини;
9) фізична особа, яку представляють при законному представництві, як правило, не має повної цивільної дієздатності, а при добровільному вона завжди дієздатна.
Цивільний процес, як і будь-яке процесуальне право, є достатньо жорстко формалізованим. З цієї причини надання процесуальних прав і покладання процесуальних обов'язків відбувається тільки за наявності складу юридичних фактів, чітко зазначених у процесуальному кодексі. Повноваження представників на ведення справи в суді повинні бути засвідчені відповідно до визначених вимог, викладених в законі. Такі повноваження можуть бути підтверджені тільки визначеними ст. 42 ЦПК документами.
Відповідно до ст. 42 ЦПК повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають бути засвідчені такими документами: 1) довіреністю фізичної особи; 2) довіреністю юридичної особи або документами, що засвідчують службове становище і повноваження її керівника; 3) свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна.
Так, для вступу в процес представника, який діє на підставі договору доручення, він повинен пред'явити суду належним чином складену довіреність, що є документом, що уповноважує представника діяти від імені того, кого він представляє, і легітимує представника як такого перед судом.
Довіреність — це письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Вимоги до довіреності: 1) вона може бути виконана лише у письмовій формі; 2) вона має містити необхідні реквізити: вказівку на суб'єкти, місце, дату видачі тощо; якщо довіритель бажає, у довіреності можуть бути зазначені обмеження повноважень; 4) довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють, безпосередньо суду.
Якщо строк дії у довіреності не зазначений, вона зберігає силу до її припинення. Але довіреність, видана в порядку передоручення, не може діяти довше, ніж основна довіреність, на підставі якої вона видана. У кожному разі дата видачі довіреності є її обов'язковою умовою — в іншому разі вона є нікчемною (ч. З ст. 247 ЦК).
Щодо обсягу повноважень представника, які визначаються довіреністю, треба зазначити, що: по-перше, вона не може розширяти межі повноважень, що має особа, яку представляють; по-друге, вона може звужувати межі повноважень, визначених законом.
Оскільки закон встановлює обсяг, умови і початковий термін процесуального повноваження, обмеження повноважень на здійснення процесуальних дій можуть стосуватися тільки дій, право на здійснення яких у процесі може бути взагалі обмежене. Представник як особа, яка бере участь у справі, не може бути обмежена у правах, передбачених ст. 27 ЦПК.
У разі множинності представників їх діяльність від імені особи, яку представляють, можлива на підставі декількох довіреностей. Особа, яку представляють, може в довіреностях різним особам обмежити права, що зазначені у ст.ст. 27, 31 ЦПК.
В довіреності також може бути зазначено, що якась процесуальна дія може вчинятися тільки за умови спільних дій декількох представників. Така практика повинна реально захистити того, кого представляють, від несумлінних або некомпетентних дій представника. У випадку неузгодженості дій представників, коли вихід з подібної ситуації не зазначений у довіреності, суддя в цивільному процесі відповідно до п. З ч. 1 ст. 169 ЦПК може визнати обов'язковою участь відповідної сторони в судовому засіданні.
Повноваження керівника юридичної особи засвідчуються документами, що посвідчують його службове становище (посвідченням, копією наказу про призначення на посаду тощо).
Органи юридичної особи можуть бути одноосібними (директор, президент) і колективними (загальні збори, наглядова рада, правління тощо). Орган юридичної особи визначається або законом та іншим нормативно-правовим актом, або засновницькими документами. Якщо орган юридичної особи визначений у засновницьких документах, для підтвердження повноважень представника необхідне пред'явлення суду відповідних документів.
Таким чином, звертатися До суду з позовом від імені організації вправі її керівники без оформлення повноважень. Засновники (учасники) юридичної особи можуть наділити в статуті (положенні), крім керівників, їх заступників чи інших осіб, які належать до складу виконавчих органів юридичної особи (чинне законодавство із цього приводу не містить обмежень).
Звернення до суду осіб, які не є органом юридичної особи, з позовом від її імені допускається тільки за наявності довіреності. Підставою такого представництва є, як правило, трудовий договір, за яким в процесі діють працівники юридичної особи. Як правило, інтереси юридичних осіб у суді представляють юрисконсульти. Принципи, форми і методи організації юридичної служби на державних підприємствах визначаються положенням, що видається на кожному підприємстві на підставі Загального положення про юридичну службу міністерства, іншого органу виконавчої влади, державного підприємства, установи та організації, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2008 р. № 1040.
Оскільки ч. 4 ст. 42 ЦПК передбачається, що повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, який виданий відповідним адвокатським об'єднанням, або договором, то можна стверджувати, що повноваження адвоката можуть бути оформлені довіреністю фізичної особи, ордером, який виданий відповідним адвокатським об'єднанням, або договором доручення. До ордера адвоката обов'язково додається витяг із договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін договору. Таким чином, пред'явлення тільки ордеру не буде належним уповноваженням адвоката, оскільки його зміст не дозволяє виявити повноваження, якими наділяється представник, а також не дає відповіді на питання, чи взагалі таке уповноваження існує.
На відміну від договірних представників для підтвердження законними представниками своїх повноважень батьки (усиновлювачі) пред'являють суду свідоцтво про народження дитини, опікуни і піклувальники — рішення про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна.
Документи про повноваження представників або копії з них, засвідчені суддею, приєднуються до справи. Наявність у справі копій уповноважуючих документів допускається в тому разі, якщо доручення є постійним чи видане на термін, що перевищує час розгляду цієї справи. Довіреності за часом дії можуть бути разові, видані на певний строк і постійні.
Суддя при прийнятті документів, що підтверджують повноваження представників, повинен пересвідчитись у їх достовірності та правильності оформлення.