Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Трипільці.
Трипі́льська культу́ра, культу́ра Кукуте́ні (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукуте́ні-Трипі́лля») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². У часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб.
Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н. е. (протягом 1500–2000 років) і пройшла в своєму розвитку три етапи — ранній, середній та пізній. В Україні виявлено величезну кількість — понад тисячу пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Так, очевидно, були розселені об'єднання племен.
Однією з особливостей трипільської культури була величезна територія поширення (близько 190 тис. км².). Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури становило на думку одних вчених близько 410 тис. чоловік, а на думку інших щонайменше 1 млн.
Проблема походження трипільців не до кінця з'ясована. Більшість археологів схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили південні землеробсько-скотарські племена культур балканського походження, які, однак, в процесі поширення на нові східні території включали в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур.
Перший етап в історії людства – етап родового ладу – ділиться відповідно до рівня і вміння людей виготовляти знаряддя праці на віки: кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-кам'яний (енеоліт), бронзовий та залізний.
В енеоліті (IV- III тис. р. до н.е.) користувалися і кам'яними і мідними знаряддями праці. Мідь стала першим металом, який навчилися виплавляти люди. У той час, як на Півдні та Сході сучасної території України жили первісні скотарі, на Правобережжі (Лісостепове Правобережжя, Подністров'я, Волинь, Степове Причорномор'я) з'явилася перша землеробська культура – трипільська. Свою назву ця археологічна культура отримала від с Трипілля на Київщині. Саме тут у кінці XIX ст. археологом В. Хвойкою розкопане перше поселення трипільців, на сьогодні відомі сотні поселень трипільської культури.
Головним заняттям трипільців було підсічне землеробство. Землю обробляли кам'яними, кістяними мотиками, дерев'яним ралом. Орали волами. Вирощували ячмінь, просо, пшеницю. Жали дерев'яними серпами з крем'яними, а пізніше мідними чи бронзовими вкладками. Розводили трипільці і тварин – корів, коней, овець, кіз. Допоміжну роль відігравали мисливство і рибальство.
Трипільці мали великі поселення – «протоміста» з одно- та двоповерховими будинками, жили родовими общинами, об'єднаними в племена, можливо, мали свою піктографічну писемність (малюнками). Жили трипільці у напівземлянках, землянках, але частіше – у глинобитних мазанках, кути яких укріплювалися дерев'яними колодами. Приміщення поділялося перегородками на дві частини-кімнати. Кожна мала куполовидну піч. Зовні такі хати розфарбовувалися різнокольоровими візерунками, орнаментом.
Трипільці – доіндоєвропейське населення, вони не є предками слов'ян, однак вони – перше осіле населення на території України, перші, хто тут став займатися землеробством, гончарством, одні з перших стали застосовувати мідь. їх господарські здобутки, способи спорудження та оздоблення житла, орнаментування кераміки безперечно були запозичені і засвоєні пізнішим населенням – давніми слов'янами, а отже й українцями.
2. Кочові племена півн. Причорномор`я. Велика Скіфія.
Початок раннього залізного віку на території України був пов'язаний з виникненням найдавніших великих племінних союзів та рабовласницьких держав, появою перших писемних відомостей про південну частину українських земель.
Кіммерійці
Першим народом Східної Європи, ім'я якого зафіксоване в писаних джерелах і дійшло до сьогоднішніх часів, були кіммерійці. На рубежі П—І тис. до Н. X. вони населяли все степове Причорномор'я від Дону до Дністра. їх етнічність остаточно не з'ясована. Проте більшість істориків сходяться на думці, що це були іраномовні племена.
Провідною галуззю в господарстві кіммерійського суспільства було кочове скотарство, насамперед конярство, яке давало змогу максимально використовувати природні ресурси займаних територій. Кіммерійці одними з перших опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. їхні майстри навчилися кувати залізо й виготовляти високоякісну сталь.
Значну роль у житті кіммерійців відігравала війна. Озброєні залізними мечами, луками, бойовими сокирами вони не мали собі рівних у битвах, наводячи жах на своїх супротивників. Походи в країни Передньої й Малої Азії (Урарту, Ассирію, Фригію, Лідію) відкривали перед ними широкі можливості для здобуття нових продуктів землеробства й ремесла. Постійного тиску з боку північно-причорноморських кочовиків зазнавало й осіле населення українського лісостепу.
Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не мали довготривалих поселень і жили в тимчасових таборах і зимівниках. їхнє суспільство складалося з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Панівне становище тут посідали кінні воїни.
Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до Н. X. і розпалося під натиском скіфських племен, які мали чисельну перевагу, були краще військово-вишколені та зорганізовані, адже їх очолювали царі з необмеженою владою, на відміну від кіммерійських розрізнених племен з багатьма вождями.
Є легенда, що кіммерійців, які вирішили покинути свою землю, їхні царі переконували в необхідності боротися з ворогом. Проте не знайшовши підтримки більшості народу та не бажаючи залишати батьківщину, царі, поділившись на дві рівні частини, загинули у битві між собою і були поховані в кургані поблизу річки Тірас (Дністер).
Внаслідок агресії частина кіммерійців покинула свою країну і, відійшовши через Кавказ вздовж Чорноморського узбережжя, оселилася у Південному Причорномор'ї, продовжуючи воєнні походи. Основна ж маса кіммерійського суспільства поступово асимілювалася у скіфському етнічному середовищі.
Скіфи
Скіфи проживали на наших землях у VII ст. до Н. X.— III ст. після Н. X., прибувши сюди, на думку вчених, з Північного Ірану. Наприкінці VI ст. до Н. X. в причорноморських степах формується могутнє державне об'єднання на чолі зі скіфами — Велика Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам'янка-Дніпровська на Запоріжжі. Скіфську державу очолювали представники єдиної династії, влада яких була спадковою. Суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців. Більшість населення Скіфії були вільними , біднішими чи багатшими людьми. У часи свого піднесення скіфська держава охоплювала величезну територію від Дунаю до Дону й від Чорного моря до сучасного Києва, на якій проживали різні за походженням народи. Це були перші паростки власне державності на українських землях.
Про господарське та культурне життя скіфів відомо в основному з даних археології. У V ст. до Н. X. Скіфію описав давньогрецький історик Геродот. її населення він поділив на 4 групи: царські скіфи, скіфи-кочовики, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі. Значна частина вчених, спираючись на історичні джерела, допускає, що скіфи-орачі , котрі жили в лісостеповій смузі між Дніпром і Дністром, були автохтонним населенням, нащадками трипільських племен, яких підкорили вихідці з Північного Ірану. Назва племені свідчить про поширення на його землях плужного рільництва. Можливо, і частина скіфів-хліборобів, які проживали на нижньому Подніпров'ї, також була автохтонним населенням. Скіфи-землероби жили осіло, займалися сільським господарством, вирощуючи пшеницю, просо, сочевицю, цибулю, часник. Значну частину вирощеного хліба вони продавали.
Скіфи-кочівники випасали незліченні стада худоби в степах Наддніпрянщини, розводили коней, корів, овець тощо. Жили кочові скіфи в чотири- або шестиколісних критих возах, пересуваючись із чередами худоби степом. У вози запрягали дві чи три пари волів.
Зверху вози накривали шкірами так, що всередину не міг проникнути ні вітер, ні дощ, ні сніг.
Царські скіфи — панівна верхівка державного об'єднання — жили на берегах Азовського моря і в степовому Криму. Вони займалися військовою справою, збирали данину з підлеглих племен. Все це, а також зиск із контролю за торговельними шляхами, що пролягали через північно-причорноморські степи, не тільки забезпечувало їх необхідними для нормального життя продуктами землеробства й ремесла, а й надзвичайно збагачувало скіфську верхівку.
Суспільний устрій царських і кочових скіфів був ідеально пристосованим до умов кочування й ведення війни. Роди й племена перетворювалися на своєрідні військові підрозділи для охорони худоби й пастухів, а також нападів на сусідів з метою заволодіння їхніми багатствами.
Як видно, хоча скіфів Геродот вважав одним народом, спосіб життя, господарство засвідчують протилежне. Це ще раз підтверджує, що скіфи-землероби були не прийшлим, а корінним населенням, на основі якого, можливо, формувався український народ.
У скіфів швидко виникло ремесло, про рівень розвитку якого свідчать знахідки у розкопаних царських курганах. Скіфські ремісники володіли технологією виплавки міді та заліза. Виготовляли зброю, військову амуніцію, знаряддя праці, виливали котли тощо. Осілі племена ліпили з глини різний посуд. Значного поширення набули кушнірство і ткацтво. Знайдено численні ювелірні вироби надзвичайно складної роботи, зокрема славнозвісну скіфську пектораль.
Описуючи ріки Скіфії, Геродот звернув увагу, що місцеві жителі ловили в Дніпрі (Борисфені) і "солили велику рибу без хребта, що зветься осетром". У гирлі ріки добували сіль, якою засолювали виловлену рибу.
Добре розвиненою була торгівля між скіфськими племенами та грецькими містами-колоніями. Перші вивозили хліб, солену рибу, конопляне полотно, мед, віск, хутро, рабів, ввозили вина, золото, срібло, вироби з них, дорогу зброю, тканини та інші дорогоцінні речі.
Невичерпним джерелом збагачення для скіфського суспільства були воєнні походи. Від самого початку своєї появи в Криму та Причорномор'ї скіфи вели активну войовничу політику супроти своїх сусідів. їхні успіхи у воєнних діях значною мірою були зумовлені наявністю у них найдосконалішої для тієї доби зброї. Скіфські воїни вирізнялися хоробрістю, ненавистю та жорстокістю до ворогів і одночасно військовою дружбою, побратимством та стійкістю. Віровідступництво, нехтування законами і звичаями каралося смертю.
Згідно зі звичаями, під час війни скіфи пили кров першого вбитого ними ворога, з ворожих черепів робили чаші, а зі шкіри правих рук убитих ворогів — чохли для сагайдаків. Скальпами ворогів прикрашали кінську збрую. Багато з них носили плащі зі шкіри вбитих ворогів, робили з неї рушники. Скіф, у якого було найбільше таких рушників, уважався за найвідважнішого воїна. Того ж, хто на полі бою власноруч не вбив жодного ворога і цим, на думку скіфів, зганьбив себе, не допускали до святкового столу і не дозволяли брати трофеїв.
Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою були зумовлені наявністю у них найдосконалішої для тієї доби зброї. Зокрема, скіфський лук, невеликий за розмірами, але складної конструкції, характеризувався великою далекобійністю. Згідно зі свідченням, вибитим на плиті в Ольвії, стріла, випущена з нього, пролетіла понад 521 м.
Войовничі скіфи не любили довгих облог і оборон, а тому використовували тактику раптових блискавичних нападів. Ще в VII ст. до Н. X., переслідуючи кіммерійців, скіфи вдерлися в Передню Азію, пронеслися по Сирії, Палестині, дійшли до володінь Стародавнього Єгипту, й змусивши фараона Псамметиха дати їм великий викуп, розгромили Мідію, встановивши там своє володарювання на понад чверть століття. Лише після того, як за наказом мідійського царя Кіаксара скіфських царів на одному з бенкетів було споєно і перебито, їх військо змушене було залишити азійські терени.
Повернувшись у Північне Причорномор'я, яке вважали своєю батьківщиною, скіфи отримали лиху звістку. їхні дружини, не витерпівши довгої розлуки, взяли собі за чоловіків рабів. Народжені від них діти виросли і тепер, не бажаючи потрапляти у рабство, виступили проти прибульців з Азії. Після багатьох боїв, коли виявилося, що скіфи, як оповідає Геродот, не можуть подолати супротивника, один із них сказав: "Що це ми робимо, скіфи? Ми б'ємося з нашими рабами і в битвах нас стає менше і їхнє число також зменшується. Ось що тепер, як мені здається, треба зробити: відкинути списи та луки і кожному взяти батіг і якнайшвидше піти проти них. Поки вони бачать нас із зброєю, вони вважають себе рівними з нами, а побачивши, що в нас замість зброї батоги, вони зрозуміють, що вони наші раби, і перестануть чинити нам опір". Почувши це, скіфи так і зробили, а здивовані подібним перебігом юнаки припинили битву і повтікали.
З-поміж військових успіхів скіфів слід також зазначити перемогу над перським царем Дарієм, який у 514—513 pp. до Н. X. намагався їх завоювати. Ця перемога над одним із наймогутніших володарів тогочасного світу значно піднесла військово-політичний престиж скіфів і справила великий вплив на процес консолідації П і вічно-причорноморської Скіфії.
Після розквіту скіфської держави, який тривав протягом VI— IV ст. до Н. X., на межі IV—III ст. до Н. X. почався раптовий спад. Серед його причин називають: погіршення кліматичних умов і усихання степів, тривале витолочування трав'яного покриву численними стадами худоби, занепад економічних ресурсів Лісостепу тощо. Крім цього, у III ст. до Н. X. на землі Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли кочові племена сарматів. У кількох битвах з ними царські скіфи зазнали невдачі й мусили відступити. Основна частина царських і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпров'ї та Степовому Криму й утворила нову державу — Малу Скіфію. її столицею став Неаполь, залишки якого й досі зберігаються в передмісті Сімферополя. Чимало скіфів поступово переходили до осілого способу життя, займалися землеробством, садівництвом, торгівлею. Пожвавилися відносини з античними містами-державами. Найвищого розквіту Мала Скіфія досягла у II ст. до Н. X. Вона встановила владу над Ольвією й почала збройне змагання з Херсонесом і Боспором за панування над всією Тавридою. Правда, цьому завадив понтійський (в межах сучасної Туреччини) цар Мітрідат, який у 110 р. до II. X. військовою силою поклав край скіфській експансії. У перших століттях нової ери спостерігалося ще одне піднесення економічної й політичної могутності Малої Скіфії. Але без воєнних трофеїв, у замкненому просторі, із застарілим суспільним ладом вона виявилася нежиттєздатною. До цього додалася агресія сарматів, а згодом й інших загарбників, що остаточно доконало скіфську державу. У III ст. після Н. X. Мала Скіфія фактично припинила своє існування. Скіфське населення, якому вдалося вижити, поступово асимілювалося серед інших народів.
Скіфи створили високу матеріальну культуру. Вона увібрала в себе досягнення місцевих племен, передових цивілізацій Сходу, Кавказу і, особливо, Греції, а пізніше — і Риму. У свою чергу Скіфія справляла істотний вплив на економіку, суспільний устрій, матеріальну культуру, ідеологію землеробського населення лісостепової України.
Найважливішим джерелом пізнання скіфської культури були і є скіфські поховальні пам'ятки. Дослідження в Україні таких грандіозних царських курганів, як Чортом лик (білям. Нікополя), Куль-Оба (біля м. Керч), Гайманова Могила та Солоха (Запоріжжя), Товста Могила (Дніпропетровщина), відкрили всьому світові чудові зразки скіфського озброєння, посуду, одягу і, звичайно, скіфського мистецтва (у царських могилах містилися сотні золотих предметів).
Скіфи дуже шанобливо відносилися до могил пращурів. На багатьох курганах ставили статуї, присвячені культу предків, відомі у нас як "кам'яні баби". Віра в потойбічне життя і безсмертя душі породила пишний, урочистий і водночас жорстокий поховальний обряд, який ніби віддзеркалював характер самого народу. Воїнів ховали разом зі зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь.
3.Антська держава.
Східні слов'яни, що жили на землях сучасної України, на поч. І тис. об'єдналися в державну формацію антів (етнонім "анти", на думку лінгвістів, іранського походження і означає людей, що перебувають на окраїні,рубежі), яка займала територію між Дністром і Дніпром, а в період найвищого свого піднесення простягалася від Дону до Румунії й далі на Балкани. Не відома загальна кількість племен, що входили до складу цього об'єднання. Але з повідомлення Готського історика Йордана про полонених антських старшин випливає, що їх було не менше 70.
В Антському державному об'єднанні панував демократичний лад. Прокопій Кесарійський писав, що склавинами та антами не править хтось один, але здавна управляє ними народне зібрання і всі справи, добрі чи лихі, вирішуються спільно. За часів загальної небезпеки вони обирали правителя, авторитет якого визнавав увесь народ. Поступово реальна влада зосереджувалася в одних руках.
Антських царів Божа, Андрагаста, Мезамира, полководців Доброгаста, Всегорда, Пирогаста та ін. згадують письмові джерела. Найближче оточення царя становили старійшини племен, що входили до складу об'єднання. Повідомляючи про побут і звичаї слов'ян, зокрема антів, у VI ст., візантійський імператор Маврикій Стратег зазначав: "Вони живуть вільно і не дають нікому поневолити себе або підкорити. їх дуже багато в країні, і вони досить витривалі, переносять легко і спеку, і холод, і дощ, і неприкритість тіла, і убозтво. До тих, хто приходить до них і користується гостинністю, вони ставляться ласкаво і по-приятельському, привітно зустрічають і проводжають потім від місця до місця, охороняючи тих, хто потребує цього... Тих, хто перебуває у них у полоні, вони не тримають у рабстві безстроково, подібно до інших народів, а обмежують їх рабство певним строком, після чого відпускають у їх землю, якщо вони захочуть, за деяку винагороду або ж дозволяють їм оселитися з ними, але вже як вільним людям і друзям. Цим вони здобувають їх любов".
Маючи досить сильну військову організацію, анти, яких найвидатніший український історик М.Грушевський вважав предками українського народу, вели успішні війни зі своїми сусідами. Воєнні походи спочатку були справою добровільною, в них брали участь всі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям та засобом збагачення. Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність останніх була досить значною, якщо врахувати, що в окремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловік. Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну залежність полоненого від власника. Через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на становищі вільних.
Певний час анти межували з ґотами, які проживали в причорноморських степах у II—IV ст. Відносини між обома народами мали несталий характер. Союзні стосунки і спільні воєнні заходи, спрямовані проти Римської імперії, чергувалися зі збройними сутичками та політичною конфронтацією. ВIV ст. у володіння Ґотського королівства вторглися гуни, які вийшли із Центральної Азії. Вони не загрожували існуванню Антського об'єднання і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з ґотами. В результаті останні були розгромлені й покинули територію України. Слідом за ними на захід рушили і гуни. В сер. V ст. вони також були розбиті та розпорошені серед місцевих народів.
Водночас із занепадом ґотів та гунів, під натиском варварських народів загинула і Західноримська імперія. Натомість Східноримська імперія — Візантія, які Антське державне об'єднання, зуміла вистояти. Відносини між ними багато в чому визначали політичну ситуацію в Європі протягом другої пол. V — сер. VI ст. Особливо це виявилося у т. зв. Балканських війнах, які анти разом з близькими до них склавинами (слов'янським протодержавним міжплемінним об'єднанням, що знаходилося на території сучасної Південної Польщі, Словаччини, Трансільванії), вели за сфери впливу в Придунайській рівнині та на Балканах. У першій пол. VI ст. слов'янський наступ, за словами українського дослідника М.Брайчевського, мав характер сезонних походів. Наші предки переходили через Дунай, вторгалися у візантійські володіння, захоплюючи багаті трофеї і полонених, а восени поверталися додому. З сер. VI ст. починається слов'янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан. Протягом кількох наступних десятиліть північ Ватіканського півострова повністю слов'янізується (сучасні Болгарія і країни колишньої Югославії). Окремі слов'янські колонії виникають на Пелопоннесі й навіть у Малій Азії.
Подальшим колонізаційним планам антів та склавинів завадила нова хвиля завойовників з Центральної Азії — аварів. Протягом 558—568 pp. вони пройшли через південні степи і в Трансільванії (територія сучасної Румунії) заснували свою державу — Аварський каганат. Підкоривши склавинів, авари розпочали наступ на антів, які діяли в союзі з Візантією. У результаті тривалої боротьби анти зазнали нищівної поразки. З 602 р. вони вже не згадуються давніми авторами. Праукраїнське Антське об'єднання розпалося. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень.
4. Східні Слов`яни напередодні утвор. держ. Соціально-економ. та політ. устрій
Протягом VІІ ст. праукраїнці зосереджувалися на правому березі Дніпра. VІІІ —IX ст., згідно з літописом "Повість временних літ", на території сучасної України проживали такі племена: поляни заселяли сучасні Київщину і Канівщину; древляни — Східну Волинь; сіверяни — Дніпровське Лівобережжя; уличі — Південне Подніпров'я і Побужжя; хорвати — Прикарпаття та Закарпаття; волиняни (бужани) — Західну Волинь; тиверці — землі над Дністром.
Характерним для політичної організації того часу було утворення племінних союзів, які в міру свого зміцнення і консолідації перетворювалися на об'єднання державного типу ("князівства", "землі"). Літопис оповідає, що у всіх племен створилася своя влада, своє "князювання". Зокрема на поч. VII ст. племена дулібів (волинян) утворили на Волині, насамперед у басейні Західного Бугу,
Державу волинян. Письмові джерела свідчать про наявність там бл. 70укріплених городищ. Проте проіснувало це утворення недовго: приблизно в сер. VII ст. волиняни зазнали тяжкої поразки від аварів і опинилися під їхньою владою.
Значно успішніше відбувалася етнічна консолідація праукраїнських племен у Середньому Подніпров'ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян. Із сер. І тис. вони входили до Антського об'єднання, а після його розпаду заснували наприкін. VI— VII ст. нове ранньо-державне утворення. На чолі Полянського племінного союзу, що згодом перейняв назву одного з місцевих племен — Рос або Рус, стояв напівлегендарний князь Кий, а також його брати Щек і Хорив та сестра Либідь, які заснували Київ.
До полян, що знаходилися у вигідному геополітичному положенні, зокрема на перехресті важливих торгових шляхів, за економічними, політичними й етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме поляни, західні сіверяни і древляни у УП ст. почали об'єднуватися у федерацію племен, яку вже тоді сучасники називали Руссю. Одночасно зі зміцненням позицій київських князів федеративна форма правління еволюціонувала в самодержавну. Цей процес відбувався повільно, суперечливо, але неухильно. Наприкін. VIII— у першій пол. IX ст. утворилося стабільне праукраїнське державне об'єднання Руська земля. Влада київського князя поступово поширювалася на всю територію державного утворення.
Господарство та суспільні відносини
Основу господарської діяльності східнослов'янських племен становило орне землеробство. Тому наші предки селилися поблизу річок, струмків та озер, поряд із заплавними луками — там, де були придатні й легкі для обробітку землі. Спочатку використовувалося дерев'яне рало, а згодом з'являються і залізні наральники та плуг з череслом і лемешем. Тягловою силою були воли та коні. Переважала перелогова система, коли поле обробляли й засівали аж до виснаження землі, а потім воно відпочивало до відновлення родючості. Використовувалися дво- і трипілля. Із зернових сіяли просо, пшеницю, жито, ячмінь. Знали бобові, ріпу, льон, гречку. Врожай збирали серпами та косами, а зерно мололи ручними жорнами.
Поряд із землеробством традиційним для праукраїнців було тваринництво. Переважно розводили велику рогату худобу і свиней, рідше овець, кіз, коней.
Значну роль у господарстві відігравали ремесла та промисли (мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво). Із ремесел найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, котрі у великій мірі визначали рівень розвитку суспільства. Поширеними були ковальство, гончарство, деревообробка, прядіння й ткацтво, обробка шкіри та кості, виробництво прикрас тощо. Поступово ремесла зосереджувалися у городищах, які переростали у містечка й міста, ставали центрами племінних об'єднань. Свої вироби ремісники вимінювали на продукцію сільського господарства, що сприяло встановленню тісніших зв'язків між ремісничими центрами й сільською округою.
Певного рівня досягла зовнішня торгівля. Праукраїнські племена мали торгово-обмінні стосунки з містами-державами Північного Причорномор'я, Візантією, Великою Моравією, Болгарією, Хозарією та іншими країнами й народами. Вивозилися раби, зерно, хутра, шкіри, віск, мед, а ввозилися вина, вироби зі скла, прикраси, срібні монети тощо.
Економічною основою східнослов'янського суспільства була родова власність на землю; роди входили до складу племені. Водночас у УШ—IX ст. суспільний розвиток відносин у слов'ян визначався зміцненням господарської самостійності малих сімей, які перетворювалися на головний виробничий осередок.
Суспільні відносини наших предків характеризувалися переходом від первісної демократи до військово-племінного об'єднання, де влада концентрувалася в руках сильних вождів. Спершу вони обиралися громадою, а згодом їхня влада передається по спадковості. У межах союзів племен поступово долається племінна замкнутість і в процесі подальшої консолідації вони перетворюються на окремі князівства (полян, древлян, сіверян), на основі яких формується Руська земля.
Вірування
Відносно високого рівня розвитку досягли давні слов'яни в ідеологічній сфері. Вже в перших століттях нової ери вони мали язичницьку міфологію, яка являла собою цілісну систему уявлень про світ і місце людини в ньому. Боги уособлювали явища природи й космос, а з часом — і суспільні процеси. Провідне місце в язичницькому пантеоні посідали божества, пов'язані з аграрним культом: Даждьбог — бог Сонця, Перун — бог грому, Сварог — бог неба, Стрибог — бог вітру, Род — бог природи та землеробства, Велес — бог худоби та ін. Наші предки обожнювали природу в усіх її проявах, поклоняючись горам, джерелам води, деревам, тваринам. Вони вірили, що в лісах живуть лісовики, у водах і болотах — водяники і русалки, в хатах — домовики. Одних із них вважали добрими, інших — злими. Щоб задобрити богів, їм приносили жертви у вигляді їжі, напоїв, тварин. Здійснювалися і людські жертвоприношення.
Відомо про існування язичницьких культових споруд — храмів, капищ, требищ, які використовувалися для молінь та жертвоприношень. Служителями тут були жерці, яких називали волхвами. Вони володіли, окрім релігійних, ще й знаннями з медицини, астрономії. Вже тоді існував календар, який складався з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні, коли пробуджувалася природа.
Отже, протягом тисячоліття наші предки створили досить високу матеріальну і духовну культуру, яка стала основою для формування могутньої держави — Київської Русі.
5. Теорії виникнення Русі. Виникнення Київського князівства.
Проблема походження Київської Русі — одна з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців — "норманістами" та "антинорманістами".
"Норманісти" вважали, що як державність, такі саму назву "Русь" на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави проводили активну воєнну, торгову й політичну діяльність. Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та Л. Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення "Повісті временних літ", де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін.
"Антинорманісти" рішуче заперечували проти абсолютизації "варязького фактора" в становленні державності русинів і підкреслювали, що слово "Русь" — слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів. Антинорманську концепцію започаткував російський учений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої самої думки дотримувалася більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Вага лій.
Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом IX—XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію. Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на землях сучасної України почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. її перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II — початок VII ст.).
Так само хибною є теза про скандинавське коріння терміна "Русь". Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні. З VII ст. він поширився на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою.
Не витримала критичної перевірки і хозарська гіпотеза американського вченого українського походження О. Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату, що розташовувався в пониззі Дону й Волги та на Північному Кавказі. Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах.
Писемні джерела засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий, не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян.
Напри кін. VIII — у першій пол. IX ст. у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне проукраїнське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни. За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках. Наприкін. VIII ст. руський князь Бравлін фактично підпорядкував собі Таврійський півострів. У першій пол. IX ст. русини поширили свій вплив на значну територію Малоазійського узбережжя Чорного моря, що належало Візантії. У 839 р. руське посольство відвідало імператора франків з пропозицією дружби. Це свідчило про вихід молодої держави на міжнародну арену.
Починаючи з VII ст., постійним суперником Русі на південному сході стає Хозарський каганат, який прагнув підкорити деякі слов'янські племена. Однак, зміцнівши, праукраїнська держава зуміла протистояти експансії.
Важливим етапом в історії Руської землі був період князювання у Києві останніх представників династії Києвичів — Діра й Аскольда, що припадає, ймовірно, на 30-ті — поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Переяславщину.
У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів по її столиці — Константинополю. Імператор Візантії змушений був підписати з Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої.
Активні відносини Руська земля підтримувала і з деякими іншими країнами Близького Сходу та Європи. Це свідчило про утвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіччя, що впевнено входила в коло європейських народів.
Київське князівство Аскольда. На основі полянського племінного княжіння в Середньому Подніпров’ї близько середини IX ст. сформувалося Київське князівство. За своєю територією воно було досить невеликим і охоплювало, головним чином, полянські землі навколо Києва. У літописі його називають «Руською землею», а його правителями — князів Аскольда та Діра. Їх уважають представниками династії Києвичів, що походила від легендарного Кия. Арабські автори стверджували, що Дір княжив перед Аскольдом, був «першим зі слов’янських царів», володів великими містами й багатьма населеними країнам». Правив він, імовірно, з 30—50-х рр. IX ст. Проте в літописі Аскольда і Діра завжди називають разом. За його повідомленням, вони «княжили в Києві й володіли полями і були ратними (воювали) з древлянами й уличами».
Із князем Аскольдом пов’язана перша спроба хрещення Русі. За повідомленнями візантійських авторів, у 60-х рр. IX ст. він хрестився сам і спробував охрестити своїх підданих. Існує думка, що це викликало невдоволення язичницької знаті, і вона почала готувати змову, щоб усунути Аскольда від влади.
Утвердження династії Рюриковичів. Правління Олега. У той час, коли в Середньому Подніпров’ї розвивалося і міцніло Київське князівство, на півночі східнослов’янського світу єдності не було. За повідомленням Нестора-літописця, у 862 р. ільменські словени і кривичі запросили варязького вождя Рюрика з дружиною княжити і володіти ними.
Після смерті Рюрика у 879 р. залишився його малолітній син Ігор, яким опікувався воєвода Олег. У 882 р., зібравши велике військо, Олег вирушив у похід на Київ. Існує думка, що його запросила туди місцева знать, невдоволена розпочатою князем Аскольдом християнізацією. Прибувши до Києва, повідомляє літописець, Олег заховав більшість своїх воїнів, а решті наказав удавати купців, які пливуть до Константинополя. Приставши до берега, вони запропонували показати свої товари князеві. Коли на берег прийшов Аскольд, варяги вбили його. Після цього Олег, імовірно, за допомогою невдоволеної Аскольдом знаті, захопив владу в Києві.
Унаслідок цих подій династія Києвичів припинила своє існування й утвердилася нова династія Рюриковичів. Відбулося об’єднання східнослов’янських Півночі і Півдня, розпочалося перетворення Київського князівства на об’єднану Давньоруську державу — Київську Русь. Своїм стольним градом, «матір’ю містам руським» Олег оголосив Київ.
Князь Олег (? — бл. 912), імовірно, правив у 882—912 рр. Уважається, що він був варягом, який прийшов разом із Рюриком зі Скандинавії. Олег правив на Русі від імені сина Рюрика Ігоря. У літописах його називають як повновладним київським князем, так і лише воєводою Ігоря. Послідовно і наполегливо він підкорював східнослов’янські племінні союзи і княжіння, сприяючи перетворенню Київської Русі на централізовану державу. Обставини смерті Олега остаточно не з’ясовані. За однією з версій, він помер від укусу гадюки, за іншою — загинув у поході на Каспій.
Олег затверджував свою владу силою меча. За повідомленням літописця, 885 р. він обклав даниною полян, деревлян, сіверян та радимичів, а з тиверцями й уличами продовжував воювати. При цьому сіверян і радимичів він звільнив перед цим від сплати данини хозарам.
Князь Олег правив Київською Руссю одноосібно, зосередивши всю владу у своїх руках. Він спирався на допомогу варязької дружини, яка виконувала доручення князя, чинила суд на місцях і збирала данину. Варяги збирали данину в найпримітивнішій і насильницькій формі полюддя.
6.Князь Олег та Ігор.
У 882 .р. Олег організував похід на кривичів, а згодом, підступно вбивши київського князя Аскольда, заволодів і Києвом. Це був, по суті, династичний переворот, коли замість династії Києвичів утвердилася династія Рюриковичів.
З утвердженням Олега в Києві вплив Руської землі, що об'єднувала Київщину, Переяславщину, Чернігівщину, поширюються на інші, в т. ч. й північні території. Формується "Руська земля" в широкому значенні. У зв'язку з тим, що центром держави впродовж століть був Київ, в історичній літературі вона отримала назву Київської Русі.
Князювання Олега в Києві (882—912) характеризувалося послідовною і наполегливою політикою інкорпорації (від лат. Incorporatio — включення до с кладу) слов'янських і неслов'янських племен Східної Європи до складу Руської держави. Влада Києва поширилася не лише на полян, древлян і сіверян, але й на ільменських (новгородських) слов'ян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, неслов'янські племена чудь і меря. Якщо Руська земля являла собою федерацію племен, то натомість з'являлася централізована держава із самодержавною формою правління. Приєднані землі одразу ж обкладалися даниною (хутро, шкіри, мед, інші продукти), первісною формою якої було полюддя (від "ходіння по людях"). Тривалий час збирання данини мало хижацький, стихійний характер, оскільки її розміри, місце і час збирання заздалегідь не визначалися. Місцеве населення мало також постачати військо під час воєнних походів, на нього поширювалася князівська влада. Для придушення сепаратистських проявів з боку місцевої племінної верхівки тут будували "городи", де розміщувалися гарнізони під керівництвом визначних дружинників — "світлих бояр".
Важливу роль на початковому етапі розвитку Русі-У країни продовжували відігравати воєнні походи за межі її території. З цього правляча еліта мала великий зиск, а сама молода держава стверджувала свій престиж на міжнародній арені. Основним напрямком закордонних воєнних походів залишалася Візантія — багата держава, яка до того ж була одним з торгових центрів, де Русь збувала свою продукцію і з якою, відповідно, потребувала вигідних торгових угод. Проте після династичного перевороту в Києві Візантія фактично перестала виконувати умови договору, укладеного ще з князем Аскольдом. Тому, щоб примусити візантійського імператора відновити виплату Русі данини, Олег на чолі 80-тисячного війська у 907 р. здійснив успішний похід на Константинополь (деякі історики вважають, що опис цього походу належить до часів Аскольда) і домігся вигідного для своєї держави договору. Окрім значних дарів війську, Візантія мала платити Русі щорічну данину, надавати руським купцям право безмитної торгівлі, утримувати їх у столиці за свій рахунок протягом шести місяців, а послів — увесь час їхнього перебування у Константинополі, забезпечити русинів усім необхідним при поверненні додому. За це Русь зобов'язувалася допомагати Візантії в боротьбі з арабами та іншими кочівниками. У 911 р. договір між Візантією і Руссю було поновлено. Це сприяло утвердженню Київської держави як рівноправного партнера імперії.
Активною була політика Русі за князювання Олега й на Сході. Ще у 884 і 885 pp. було здійснено походи на хозар і звільнено від їхньої влади східних сіверян і радимичів. У 909—910 pp. відбулися воєнні виправи руських дружин на Каспійське узбережжя, у 912 р. — на Закавказзя. За одною з версій, в останньому з походів і загинув київський князь Олег.
Будівництво держави продовжив князь Ігор (912—945). Київська Русь у той час все ще залишалася недостатньо консолідованою й організаційно завершеною. Центральна влада в землях племінних княжінь була слабкою, часом формальною, а система управління, стягання данини ("полюддя" ) й судочинства — примітивними і діяли час від часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва . Могутні племінні об'єднання намагалися зберегти автономію, а їхня верхівка багатство і владу. Тому вже з самого початку свого правління нащадок Рюрика змушений був докласти чимало зусиль, щоб завоювати волелюбних уличів і древлян, які відмовилися підкорятися київському князю і сплачувати данину. Правда, уличі лише формально визнали владу Києва і згодом мігрували у Подунав'я.
Продовжуючи традиційну для своїх попередників зовнішню політику, Ігор здійснив кілька походів на Візантію, яка, очевидно, не дотримувалася умов договору 911р. Перший з них у 941 р. не вдався. Візантійці застосували для захисту "грецький вогонь" (суміш смоли, сірки, селітри, горючих олій), який не можна було погасити водою. Воїни Ігоря злякалися, багато з них кидалися в море, щоб не згоріти у човнах, але затонули в морських хвилях. Залишки русинів з великими труднощами повернулися додому. Не змирившись із невдачею, Ігор 943 р. вчинив новий, ще масовіший похід на Константинополь. Однак візантійському урядові пощастило владнати справу миром. 944 р. було укладено русько-візантійську угоду, що стала кроком назад порівняно з договором Олега. Вона хоча й підтверджувала основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, одночасно містила й деякі обмеження, зокрема, Ігор змушений був зректися володінь у гирлі Дніпра і на узбережжі Чорного моря, руські купці втрачали право безмитної торгівлі, руські воїни мусили обороняти кримські володіння Візантії від кочівників тощо.
На східному зовнішньополітичному відтинку Ігор з перемінним успіхом здійснював походи на Каспій та в Закавказзя, вів боротьбу проти хозарів, прагнучи закріпитися на східних торгових шляхах. За його князювання на південних рубежах держави з'явилися тюркомовні кочові племена печенігів, що протягом багатьох десятиліть завдавали значної шкоди її економічному і культурному розвиткові. Нерідко печенізькі набіги на Русь заохочувалися Візантією, яка не була зацікавлена у зміцненні Київської держави та зростанні її впливу на міжнародній арені.
Правління Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Розлючені непомірною даниною, вони у 945 р. розгромили київську дружину, а самого князя, прив'язавши до двох нагнутих дерев і відпустивши їх, розірвали на двоє .
7.Княгиня Ольга
Після смерті Ігоря влада перейшла до його вдови княгині Ольги (945—964), найімовірніше, слов'янки за походженням, яка правила Київською Руссю до змужніння сина Святослава і виявила себе розумною, енергійною і далекоглядною державною діячкою. Насамперед вона жорстоко помстилася за вбивство свого чоловіка, знищивши понад 5 тис. древлян і спаливши їхню столицю Іскоростень. Водночас, щоб запобігти новим народним виступам, Ольга здійснила ряд важливих реформ. Вони були спрямовані на впорядкування збирання данини (встановлювалися норми — "уроки", призначався час і пункти збирання — " погости ", в які звозилася данина), регламентацію повинностей залежного населення, створення осередків центральної князівської влади на місцях. Адміністративна і судова системи поширювалися на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. За правління Ольги зростає вплив слов'ян при князівському дворі.
На міжнародній арені княгиня Ольга, на відміну від своїх попередників, намагалася зміцнювати становище держави не воєнним, а дипломатичним шляхом. З цією метою вона у 946 р. (за іншими даними — у 957) здійснила візит до Константинополя, де була прийнята імператором Константином Багрянородним і патріархом. Вчені висловлюють припущення, що на цей час Ольга вже прийняла християнство і вела переговори, щоб зробити його державною релігією (за що після смерті була канонізована церквою (тобто возведена у ранг святих)). Княгиня також прагнула встановити з Візантією династичні зв'язки, одруживши Святослава з донькою імператора, але зазнала невдачі. Це підштовхнуло її до активізації дипломатичних відносин з іншими країнами, насамперед Німеччиною, з якою вона у 959 і 961 pp. обмінювалася посольствами. Очевидно, що зв'язки з останньою мали стати своєрідною противагою до зарозумілої Візантійської імперії, котра нерідко ігнорувала інтереси Київської держави.
8. Князь Святослав
У 964 р. у свої великокнязівські права вступив Святослав Ігоревич (964—972), який з молодих років перебував у військових походах. Він останній з київських князів, що так наполегливо, вперто проводив експансивну політику за оволодіння Чорним морем і прилеглими до нього землями. У походи Святослав не брав ні возів, ні військового обозу, навіть казана, щоб варити їжу, а пік м'ясо на розжареному вугіллі. Не мав і намету, а спати лягав просто неба, поклавши під голову сідло. Не любив підступності і зради. Йдучи війною на інші країни, наперед повідомляв: "Іду на вас!"
На першому етапі князювання Святослав спрямував свою військову активність на Схід. Протягом 964—967рр. він включив до складу Київської Русі в'ятичів над Окою, підкорив на Північному Кавказі ясів і косогів, оволодів Таманським півостровом, започаткувавши там Тмутараканське князівство, переміг волзьких булгар, у 968 р. остаточно розгромив Хозарський каганат, що заважав нормальній діяльності українських купців на Близькому Сході. Кордони Давньоруської держави розширилися до Волги і Чорного моря. Однак ці успіхи, як згодом виявилося, були тимчасовими. Ліквідація Хозарії відкрила шлях на Русь кочовим племенам, насамперед печенігам, які зуміли блокувати торговельні шляхи на схід, підпорядкувавши собі південноруські степи.
У другій половині свого правління Святослав цілком зосередив увагу на Балканах. Приводом стало запрошення візантійським імператором Никифором Фокою, занепокоєним успіхами Русі на Сході, допомогти йому в боротьбі проти Болгарії. Цим Візантія надіялася послабити двох своїх могутніх суперників на Балканах, зіштовхнувши їх між собою, а також завадити руській експансії на підконтрольні їй землі у Північному Причорномор'ї. Однак надії візантійської дипломатії не справдились. У 968 р. Святослав, завдавши поразки болгарам під Доростолом, здобув 80 подунайських міст і зробив Переяславець своєю резиденцією. Стало очевидним, що він не збирається покидати Балкани, незважаючи на тиск і натяки Константинополя. Останній, не на жарт стурбований таким перебігом подій, негайно відновив дружні відносини з Болгарією і одночасно намовив печенігів напасти на Київ.
Дізнавшись про облогу столиці печенізькими ордами (968 р"), Святослав змушений був покинути Болгарію і рятувати Київ. Однак він не збирався відмовлятися від балканських завоювань. Маючи намір перетворити Київську Русь у наймогутнішу державу Європи, князь Святослав навіть планував перенести її столицю з Києва у Переяславець-на-Дунаї. Багата Болгарія повинна була стати складовою його імперії. Пониззя Дунаю і Чорне море відкривали найкращі умови для міжнародної торгівлі, а отже, й до процвітання держави. Сюди стікалися товари з різних країн: з Візантії привозили золото, дорогі тканини, вино, південні овочі, з Чехії — срібло, Угорщини — коней, Русі — хутро, віск, мед, рабів (полонених).
Перед тим як вернутися у Подунав'я, Святослав, дбаючи про територіальну цілісність Київської Русі, провів адміністративну реформу. У трьох ключових землях держави він призначив намісниками своїх синів: старшого, Ярополка, посадив на час власної відсутності у Києві, молодшого, Олега, — у новому центрі нещодавно приєднаної Деревлянської землі Овручі, а позашлюбного сина Володимира, народженого, ймовірно, від древлянської князівни Малуші, послав правити від свого імені до Новгорода Великого, схильного до сепаратизму. Цим Святослав продовжив справу своєї матері щодо консолідації держави та започаткував важливий процес утвердження єдиної княжої династії на всіх землях Київської Русі.
У 969 р. Святослав вирушив у другий похід на Балкани. Незважаючи на початкові успіхи, в результаті яких руське військо не тільки повернуло собі втрачені позиції у Болгарії, але й просунулося вглиб Візантійської імперії, він закінчився невдачею. Навесні 971 р. переважаючі сили нового візантійського імператора Іоанна Цимісхія при невизначеній позиції болгар змусили Святослава піти на переговори. За мирною угодою Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму й на Дунаї. Візантія зобов'язувалася безперешкодно пропустити русинів з Балкан, забезпечивши їх при цьому харчами.
Повертаючись 972 р. додому, руська дружина в районі Дніпровських порогів потрапила у засідку печенігів, що діяли за вказівками підступної Візантії, і була розбита. У битві загинув і сам Святослав. Сповнилися пророчі слова киян, звернені до Святослава: "Чужого шукаючи, своє згубиш". В історії України цей князь займає почесне місце під іменем Святослава Завойовника.
Отже, Русь-Україна, досягнувши воєнної могутності завдяки походам київських князів, насамперед Святослава, значно зміцнила свої міжнародні позиції, ставала динамічним воєнно-політичним чинником, що реально впливав на перебіг політичних подій у світі. У той же час розширення кордонів Київської Русі таїло в собі велику небезпеку, бо вело до відтоку значних людських, матеріальних, духовних ресурсів, що спрямовувалися на колонізацію нових земель, і тим виснажувало державу.
9. Хрещення Русі за Володимира Великого
Політичне об'єднання Київської держави потребувало відповідних зрушень і в релігійній сфері. Тому спершу Володимир здійснив спробу запровадити єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном — т. зв. " шестибожжя " — і зробити його обов'язковим для всього суспільства. Однак досить швидко збагнув, що язичництво зжило себе і не відповідає рівневі розвитку Київської Русі, перешкоджає зв'язкам з іншими країнами Європи, більшість з яких були вже християнськими. Правлячій верхівці потрібна була релігія, що захищала б її права, багатства і привілеї, владу над залежним населенням. Тому в сер. 980-х років, після ретельного ознайомлення з провідними віровченнями, великий князь і його соратники схилилися до думки про необхідність прийняття християнства з Візантії, яке вже мало в державі певні традиції. Однак вони розуміли, що прийняття нової віри з рук візантійського імператора і царгородського патріарха може призвести до ідеологічної, а то й політичної залежності від Візантії. Вихід зі складної ситуації знайшовся завдяки сприятливому збігу обставин.
Близько 986 р. у відповідь на прохання візантійського імператора Василія II допомогти придушити повстання полководця Фоки Барди у Малій Азії, князь Володимир наполіг на укладенні союзу з Київською державою та скріпленні його шлюбом з сестрою імператора Анною. Натомість Василій II зажадав, щоб Володимир охрестився і запровадив християнство у своїй державі. На таких умовах і було укладено русько-візантійську угоду. Однак після придушення повстання віроломний імператор відмовився виконувати свої зобов'язання, вважаючи, що руський князь не рівня візантійській принцесі. У відповідь Володимир з військом зайняв Херсонес (околиці нинішнього Севастополя) — головну житницю Візантії й оплот її панування у Криму і примусив імператора дотриматися умов договору, а відповідно й визнати рівноправність обох сторін. Щоправда, одночасно князь Володимир припустився значної помилки, віддавши Візантії як "віно" (викуп за наречену) кримські володіння. Тим самим було втрачено добру нагоду зміцнити впливи Русі у Причорномор'ї.
Після урочистого шлюбу з принцесою Анною у Херсонесі Володимир повернувся з нею додому й заходився енергійно насаджувати нову віру (вважають, що сам він охрестився у 987 р.). За літописом, у 988 р. з наказу князя духовенство хрестило киян на березі Почайни, притоки Дніпра, а згодом — і населення інших міст та сіл. Процес християнізації в Київській державі відбувався повільно, зі значним опором народу (особливо на північних землях), який продовжував поклонятися прадавнім божествам, але неухильно. Вчені вважають, що за князювання Володимира більшість населення країни була навернута, принаймні формально, у нову віру.
Охрещення Русі-У країни було подією великої ваги. Воно зміцнило державну єдність, освятило владу великого князя і його "божественний" авторитет, сприяло розвиткові культури, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек, будівництву храмів. Цим актом Київська держава остаточно визначила своє місце в Європі, увійшовши як рівноправна до кола християнських народів. Значно розширилися її політичні, економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами, насамперед з Візантією, Болгарією, а також Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, Римом, Скандинавськими державами.
Тіснішими ставали стосунки князя Володимира з іншими монархами і завдяки традиційній для того часу практиці династичних шлюбів. Зокрема старшого сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, а Ярослава — з дочкою шведського короля Олафа, одна його донька вийшла заміж за угорського короля, друга — за польського, третя — за чеського. Подібні шлюби мали велике значення, оскільки були своєрідною гарантією двосторонніх дипломатичних відносин, зміцнювали політичні, економічні, культурні зв'язки між Русею-Україною та рештою європейського світу.
Отже, за князювання Володимира Великого Київська держава досягла найбільшої політичної могутності. Його діяльність сприяла розквіту Русі і зміцненню її міжнародного авторитету. Значного розвитку набуло господарство. За Володимира, крім гривень, розпочалося карбування перших у Русі золотих і срібних монет — златників і срібників. На них з одного боку було зображено образ Христа, з другого — великого князя, який сидить на троні в царських шатах із хрестому руці. На деяких монетах вперше, як герб князя, було викарбовано знак Тризуба.
Однак останні роки правління Володимира були тривожними. Непокірливість почали проявляти його сини: прийомний — Святополк (син Ярополка), якого він кинув до в'язниці, і рідний — Ярослав, що був намісником у Новгороді. Саме під час підготовки до походу на Новгород Володимир 15 липня 1015р.раптово помер(згодом він був канонізований церквою).
10. Адміністративно-політичні реформи Володимира Великого.
Князювання Володимира(980—1015), одного з найвизначніших державних діячів, розпочалося в скрутні для Русі часи. Країна була знесилена постійними війнами Святослава та міжкнязівськими чварами; завоювання у Причорномор'ї та на Балканах були втрачені; договір 971 р. позбавляв Київ переваг у відносинах з Візантією; печенізька навала спустошувала південні землі, безпосередньо загрожуючи столиці. Як наслідок, у суспільстві активізувалися відцентрові тенденції. Тому новий правитель спрямовує свої зусилля на зміцнення внутрішнього становища держави, добившись на цьому поприщі значних успіхів. Ще під час походу проти Ярополка він приєднав Полоцьку землю, вбивши місцевого князя Рогволда і взявши за дружину його дочку Рогніду. У 981 р. Володимир виступив проти польських князів, які намагалися захопити руські землі, зайняв Перемишль, Червень та інші порубіжні міста на заході, де проживали дуліби та хорвати, а згодом і Закарпаття (992); у 982— 984 pp. придушив на півночі повстання в'ятичів і радимичів, підпорядкувавши їх владі Києва. У той час фактично завершується тривалий процес формування державної території, яка в основному збігалася з етнічним розселенням східних слов'ян. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході — Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі — Чудського, Ладозького, Онезького озер, на півдні — Дону, Росі, Сули, Південного Бугу. До її складу входило близько двадцяти різних земель, племен, серед яких були і слов'янські, і угро-фінські, і тюркські.
Ставши правителем величезної країни, князь Володимир, замість далеких походів, зосередив увагу на захисті власних кордонів. Зокрема він давав належну відсіч агресивним балтським племенам ятвягів (983), волзьким болгарам (985), полякам (981,990,992), які зазіхали на руські землі. Щоб забезпечити західний кордон, заснував над Бугом місто, назване його іменем — Володимир (Волинський). Та найбільшою загрозою для Русі були печеніги. Протягом майже всього правління у Києві Володимир вів наполегливу і виснажливу боротьбу проти незліченних печенізьких орд, які кочували у Північному Причорномор'ї. Вони постійно вторгалися на південноруські землі, вбивали і забирали в полон тисячі людей, витоптували посіви, грабували і спалювали села і міста. Джерела повідомляють про сім переможних великих війн Володимира з печенігами, які принесли йому військову славу.
Для захисту від кочівників на південних рубежах Київської держави наприкін. X — у першій пол. XI ст. була також створена величезна за розмахом, складна і розгалужена система гігантських земляних валів з добротними дубовими частоколами на них, фортець, укріплених міст по річках Стугні, Десні, Ірпені, Трубежі й Сулі, яка простягалася майже на тисячу кілометрів (т. зв. Змієві Вали).
Поряд зі зміцненням кордонів Київської Русі Володимир розгортає широку програму реформ, метою яких було посилення великокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. Одною з найважливіших була адміністративна реформа (бл. 988 p.), спрямована на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нового адміністративного поділу держави на уділи — землі довкола найбільших міст. Туди призначали врядувати синів великого князя або його довірених осіб — посадників, які в свою чергу створювали місцевий апарат управління. Усього таких уділів було вісім: Новгород, Полоцьк, Турів, Володимир-Волинський, Тмутаракань, Ростов, Муром та Деревська земля з центром у Пінську. Київ, Чернігів і Переяслав становили великокнязівський домен. Удільні намісники безпосередньо залежали від великого князя і виконували його волю. Так Володимир усунув від влади племінних князів та представників могутніх боярських кланів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Сепаратизм місцевої верхівки було подолано, Київська Русь стає об'єднаною державою, в якій родоплемінний поділ суспільства поступається місцем територіальному.
Значне місце як у посиленні обороноздатності країни, так і в зміцненні особистої влади великого князя посідала військова реформа. Вона спрямовувалася на ліквідацію "племінних" збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони. Також було запроваджено феодальну організацію війська, коли земельні володіння (бенефіції) надавалися за умови несення служби. Це сприяло залученню нових сил із народного середовища, які стали опорою князівської влади, потіснивши і племінну боярську еліту, і норовистих найманців-варягів. Складовою військової реформи, очевидно, було й будівництво згаданої вже системи оборонних укріплень на південних рубежах держави. Довгий час військову прикордонну службу тут виконували осілі племена торків, берендеїв, чорних клобуків, яких раніше було розгромлено й підпорядковано київському князю.
11. Міжусобна боротьба після смерті Володимира Великого
Смерть князя Володимира викликала на Русі небачені досі драматичні події. Його найстарший син Святополк, князь турівський, якого літописець прозвав за жорстокість "Окаянним", бажаючи одноосібно панувати в Київській державі, почав знищувати своїх зведених братів. Спочатку вбив князів: ростовського — Бориса і муромського — Гліба, потім у Карпатах деревлянського — Святослава (ряд істориків заперечують причетність Святополка до згаданих подій).
Проти нього виступив Ярослав, який князював у Великому Новгороді. Святополк звернувся за допомогою до Польщі, до свого тестя — короля Болеслава Хороброго. Звідти привів на рідну землю іноземне військо, яке захопило Київ та почало чинити насильство над місцевим населенням. Однак уже взимку 1018—1019 pp. Ярослав знову заволодів Києвом, вибивши звідти чужинців та Святополка, який утік до печенігів.
Навесні 1019 р. сталася вирішальна битва між двома братами на р. Альті біля Переяслава. Переможцем вийшов Ярослав, названий сучасниками Мудрим, а Святополк змушений був рятуватися втечею за кордон і там, блукаючи "між чехи та ляхи", незабаром загинув.
12-13.Внутрішня та зовнішня політика Ярослава Мудрого
Київська Русь у період князювання Ярослава Мудрого (1019— 1054) досягла свого найбільшого піднесення. Дбаючи про захист держави, усталення її кордонів, він у союзі з Мстиславом протягом 1030—1031рр. відвоював захоплені Польщею у 1018 р. Червенські міста і Белзьку волость, знову підкорив угро-фінські племена чуді (1030), провів кілька успішних походів проти агресивних ятвягів (1038) і литовців (1040), заснував міста Ярослав на р. Сян та Юр'їв (теперішнє Тарту) над Чудським озером, які мали сприяти зміцненню північно-західних рубежів країни. На півдні Ярослав продовжив будівництво захисних споруд проти кочівників, зокрема закладаючи по Росі міста Юр'їв, Корсунь та ін. У1036 р. він успішно завершив боротьбу своїх попередників проти печенігів, розгромивши їхні орди під Києвом, після чого вони назавжди покинули руські землі. На місці битви згодом постав величний собор святої Софії. Перемога над печенігами дала можливість відсунути кордони Русі на 100 км. на південь, однак цілковито опанувати степи та забезпечити вільний вихід до Чорного моря не вдалося. Після печенізьких орд Північне Причорномор'я зайняли торки, а згодом половці, якій контролювали дані території. Можливо, чорноморську проблему мав вирішити похід руських дружин на чолі з сином Ярослава Володимиром на Візантію у 1043 p., та він закінчився невдачею, незважаючи на чималу компенсацію, надану Русі.
(13)Значну увагу приділяв Ярослав Володимирович внутрішній організації держави. Він розбудував і укріпив Київ, оточив його муром, звів Золоті ворота — головний парадний в'їзд до міста, цілу низку інших архітектурних споруд, так що столиця Русі стала, за словами єпископа Адама Бременського, "суперником Константинополя". Було також розбудовано Чернігів, Переяслав, Володимир. Дбав великий князь про розвиток освіти — засновував школи. За любов до книжок і науки його прозвали Мудрим. При соборі святої Софії організовано бібліотеку, де гуртувалася давньоруська інтелектуальна еліта. Неослабною князівською підтримкою користувалося християнство, яке мало величезне ідеологічне значення в житті країни. В усіх великих містах розгорнулося будівництво храмів, засновувалися монастирі. Найбільший з них — славнозвісний Києво-Печерський — став важливим осередком не лише чернечого життя, а й культури, освіти, літописання. Важливою ознакою доби стало домінування руського люду в державному управлінні. Функція варягів зводилася до військової служби. З призначенням у 1051 р. київським митрополитом відомого вітчизняного релігійного діяча і письменника Іларіона, було зроблено спробу зменшити залежність руської церкви від Константинополя. Ідейній самостійності Київської митрополії сприяла боротьба за канонізацію (тобто возведення у ранг святих) руських подвижників християнського віровчення. Наприкінці 70-х років XI ст. вона увінчалася успіхом: спочатку було канонізовано Бориса і Гліба, загиблих у громадянській війні, а згодом й інших діячів.
Важливим державним заходом Ярослава Мудрого було започаткування першого писаного зводу законів — "Руської правди", який базувався на "Уставі земляному" — зведенні норм усного звичаєвого права, запровадженого ще князем Володимиром. Новий документ узагальнив правові норми для громадян усієї держави, узаконив зміни, які сталися в суспільстві та свідомості людей і були викликані насамперед утвердженням феодального господарства. Старі звичаєві норми поступово усувалися, наприклад, кровну помсту згодом замінили грошовими карами. До того часу належить також створення першого літописного зводу 1037—1039 pp.
Свідченням могутності Київської Русі часів Ярослава, досягнення нею рівня найрозвинутіших країн середньовічної Європи були численні шлюби членів великокнязівського роду з представниками найвпливовіших правлячих династій Заходу. Сам Ярослав, якого сучасники називали "тестем Європи", був одружений з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імператора Константина Мономаха, Ізяслав — із сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого, а після його смерті — за датського Свена Ульфсона, Анастасія — за угорського Андраша. Сестра князя Доброніга була одружена з польським князем Казимиром. При дворі Ярослава подовгу жили і виховувалися члени ряду європейських правлячих родів, зокрема англійський та норвезький принци, які через різноманітні обставини змушені були втікати зі своїх країн. Усе це значною мірою зміцнювало міжнародний авторитет Київської держави.
В останні роки правління Ярослав Мудрий спробував вирішити проблему престолонаслідування, щоб запобігти князівським міжусобицям після його смерті. Для цього було запроваджено принцип сеньйорату, коли розподіл земель і політичної влади у державі здійснювався на основі старшинства у великокнязівському роді. Найстаршому синові Ізяславу він заповів Київ, Новгород, Псков і Турів, другому за віком — Святославові — Чернігів, Муром і Тмутаракань, третьому — Всеволодові — Переяслав і Ростов, В'ячеславові — Смоленськ, наймолодшому, Ігорю, — Володимир-Волинський. Галицька земля відійшла онукові Ярослава, Ростиславові Володимировичу, а Полоцька залишилася за сином племінника Брячислава — Всеславом. Усі князі повинні були поважати старшого брата — великого князя київського і разом з ним правити всією Київською державою.
"Якщо будете ви в любові межи собою, — сказав перед смертю Ярослав Мудрий синам, — то й Бог буде в вас, і покорить він вам супротивників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі загинете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим".
У разі смерті великого князя його місце посідав найстарший за віком брат (у випадку його відсутності — найстарший син), і всі князі пересувалися на один щабель вверх у князівській ієрархії. Таким чином кожному з князів гарантувалося формальне право на київський престол. Правда, пізніше виявилося, що заповіт Ярослава Мудрого недосконалий. Закладена у ньому система ротації влади фактично суперечила принципу спадкоємності від батька до сина. Ця обставина призвела до всезростаючих міжусобних чвар і суперечок, насамперед між племінниками і дядьками. Покривджені князі-ізгої, які були позбавлені уділів, закликали собі на допомогу іноземців. Безкінечні війни підточували сили і могутність Київської Русі, вели до її занепаду.
14.Соціально-економічний та політичний розвиток Київської Русі
Політична і військова могутність Київської Русі трималася на міцному фундаменті — процвітаючому господарстві. Землеробство і скотарство не тільки забезпечували населення продуктами харчування і сировиною, а й дозволяли постачати їх за межі країни. Промисли, насамперед мисливство і бортництво (бджолярство), дозволяли руським купцям постійно постачати на зарубіжні ринки хутра, мед і віск.
Землеробство було провідною галуззю давньоруської економіки й досягло високого на той час рівня розвитку. Основними зерновими культурами в Київській Русі було жито, просо, ячмінь, пшениця й овес.
Для обробітку землі застосовувалися різні системи, залежно від ґрунту і кліматичних умов. У лісовій, зоні застосовували пересічну систему. Ліс вирубувався, пні корчувалися і все спалювалося. Таким чином готувалися посівні площі, знищувалося коріння бур'янів, а попелом удобрювався ґрунт. Для розпушування землі використовували легку соху.
У лісостепових і степових районах використовували перелогову систему. Розорювали вільні ділянки землі й засівали. Коли земля виснажувалася, залишали її на кілька років (перелогом) під випас худоби — для відновлення родючості. Основним знаряддям обробітку землі був плуг із залізним наральником. Він не тільки розпушував, а й перевертав пласт грунту, що давало добрі результати при розорюванні цілинних і перелогових ділянок.
Для боронування використовували борони-сукуватки — стовбури невеликих дерев з коротко обрубаними гілками. Археологічні розкопки свідчать, що землероби Київської Русі використовували багато ручних знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. Для обмолоту зерна використовували ціп. Праця селянина була важкою, виснажливою, але забезпечувала його і державу хлібом.
Поряд із землеробством розвивалося скотарство. Загалом розводили коней і волів, яких використовували для якісного обробітку землі, овець і кіз, які забезпечували селян м'ясом, хутром і вовною.
Худобу випасали з весни до осені на луках, лісових галявинах, перелогових землях і в степу. На зиму для неї запасали сіно й зерно. Узимку молодих тварин тримали в житлових приміщеннях, щоб не замерзали. Кінь і корова були великою цінністю для селянина. «Руська Правда» вважала крадіжку коней та інших свійських тварин тяжким злочином і немилосердно карала за це.
Серед промислів досить розвинутими були мисливство й рибальство. Для полювання в густому лісі лук був мало ефективним, тому використовували ловецькі ями, пастки, силки (петлі) тощо. На ведмедя ходили із сокирою і рогатиною. Для рибальства використовували плетені з лози верші, а також конопляні сіті й неводи.
Великих успіхів було досягнуто в металообробці. Руські ковалі із заліза, яке «варили» у невеликих донницях, виготовляли різноманітні сільськогосподарські знаряддя праці, власні ковальські інструменти — молоти, кліщі тощо, почали виробляти власну зброю. Руські мечі вже в XI ст. зустрічаються у Прибалтиці, Фінляндії та Скандинавії, отже їхні вироби з'явилися на світових ринках.
Високої майстерності досягли давньоруські ювеліри. Виготовлені київськими майстрами золоті прикраси розходилися по всій середньовічній Європі.
Поширеними видами ремесел були гончарство, а також обробка шкіри, дерева і кістки, домашні ремесла — прядіння і ткацтво.
Продукція землеробства і ремісничі вироби вивозилися купцями Грецьким шляхом до Візантії, а Залозним — до країн Кавказу та Арабського Сходу. Від Києва через Галич проходив Соляний шлях. Через Володимир-Волинський пролягали торговельні шляхи на Захід — у Польщу, Чехію, Угорщину, Німеччину. Особливо тісні торговельні відносини підтримувалися з найбагатшою тоді країною — Візантійською імперією. В обмін на свої товари Русь отримувала предмети розкоші, дорогі тканини, олію, вино, фрукти, вишукану зброю, прянощі, книги, предмети церковного вжитку.
Характерною ознакою суспільного устрою Київської Русі була велика кількість категорій населення.
15. Любецький з`їзд
Любецький з'їзд — з'їзд князів Київської Русі 1097 року в місті Любечі з метою домовитися про припинення міжособиць і об'єднання для боротьби проти половців, які плюндрували руські землі. Учасниками Любецького з'їзду були великий князь київський Святополк Ізяславич, переяславський князь Володимир Мономах, смоленський князь Давид Святославич, чернігівський князь Олег Святославич, володимиро-волинський князь Давид Ігоревич, теребовльський князь Василько Ростиславич. На З'їзді князі домовились про припинення міжусобних війн і проголосили засаду вотчинності, на підставі якої кожний князь мав володіти тими землями, що ними володів його батько, і зобов'язувався не зазіхати на володіння інших князів. Святополк Ізяславич як старший отримав Київ з Туровом і Пінськом та титул великого князя; Володимир Мономах — Переяславське князівство і Суздальсько-Ростовську землю; Олег і Давид Святославичі — Чернігів і Сіверську землю, Рязань і Тмутаракань; Давид Ігорович — Володимир-Волинський з Луцьком; Василько Ростиславович (з братом Володарем) — Теребовлю, Червен і Перемишль.
Любецький з'їзд формально зафіксував перетворення одної суцільної держави на своєрідну конфедерацію напівнезалежних держав, які для полагодження спільних справ скликали княжі з'їзди. Любецький з'їзд вирішив також відбути спільний похід проти половців. Постанови з'їзду було закріплено спільною присягою присутніх князів. Однак з'їзд не зміг припинити княжі міжусобиці. Вони знову почалися одразу ж після його закінчення. Осліплення володимирським князем Давидом Ігоровичем зі згоди Святополка теребовлянського князя Василька Ростиславича привело до нової міжусобної війни. Для її припинення Володимир Мономах скликав Витечівський з'їзд 1100.
Після смерті Ярослава троє його найвпливовіших синів — Ізяслав, Святослав та Всеволод — утворили своєрідний тріумвірат на чолі зі старшим київським князем. Впродовж двох десятиліть вони проводили спільну політику, підтримуючи єдність держави. Ярославичі разом обороняли країну від агресивних половців, які з'явилися на степових просторах Русі, вдосконалили " Руську правду", зокрема відмінивши давню родову помсту, протистояли сепаратистським тенденціям молодших князів. Проте після невдалої для Русі битви з половцями на р. Альті на Переяславщині (1068) та наступного за цим повстання киян проти князя Ізяслава у тріумвіраті почалися розбіжності. Відновити колишню єдність не вдалося навіть на з'їзді братів у Вишгороді (1072), де було прийнято " Правду Ярославичів" — кодекс юридичних норм, що значно розширював "Руську Правду". Уже в 1073 р. Святослав з допомогою Всеволода зайняв київський престол, а Ізяслав змушений був утікати до Польщі, далі до Німеччини. З того часу Ярославичі по черзі княжили у Києві: Святославу 1073—1076 pp., Ізяслав у 1076—1078 pp., Всеволод у 1078—1093 pp.
Наприкінці XI ст. суперечки між представниками різних відгалужень князівського роду поглибилися. Для міжусобної боротьби почали залучатися й сусіди, насамперед кочові племена половців. Користуючись цим, останні майже щороку вдиралися на Русь, убивали й полонили тисячі людей, палили села й міста, витоптували посіви. Ситуація погіршувалася тим, що наступник Всеволода — великий князь київський Святополк Ізяславич (1093—1113) виявився неспроможним власними силами зарадити лихові, яке вело до послаблення могутності країни та значно погіршувало життя народу. Тому він звернувся за допомогою до переяславського князя Володимира Всеволодовича Мономаха, фактично перетворивши своє правління на дуумвірат. За їх ініціативою для полагодження міжкнязівських суперечок та відвернення зовнішньої небезпеки у 1097 р. відбувся Любецький з'їзд князів. Було проголошено про припинення усобиць і необхідність вирішувати всі спірні питання на князівських з'їздах, об'єднання сил проти половецької загрози, закріплено принцип спадкового володіння, за яким землі і князівства (вотчини) переходили від батька до сина. Останнє рішення скасовувало принцип сеньйорату Ярослава Мудрого та вело до утвердження поліцентричної форми державної влади. Незважаючи, що рішення Любецького та наступних князівських з'їздів: Витичівського 1100р., на Золотчі 1101 р. й Долобського 1103 р. не усунули всіх суперечностей, вони відіграли позитивну роль в організації відсічі кочовим ордам. У 1103—1116 pp. з ініціативи й під командуванням Володимира Мономаха було проведено п'ять великих переможних походів руських дружин проти половців, в результаті яких половці кілька десятиліть не насмілювалися нападати на Русь.
16. Володимир Мономах та Мстислав Великий.
Після смерті непопулярного київського князя Святополка й повстання киян у 1113 р. віче із заможних городян запросило до Києва на князювання Володимира Мономаха (1113—1125). Він ще за життя свого батька Всеволода був фактичним правителем Русі, але після його смерті, виявляючи повагу до законів та не бажаючи розпалювати чвари між князями, добровільно поступився київським та чернігівським престолами на користь двоюрідних братів Святополка Ізяславича та Олега Святославича, які були старшими від нього в князівському роді. Ставши великим князем київським, Володимир Мономах, дотримуючись рішень Любецького з'їзду щодо вотчинного володіння, все ж зумів тримати всіх інших князів у покорі, швидко й жорстоко придушуючи найменші спроби внести розбрат чи вийти з-під його влади. Таким чином він зумів відновити політичну єдність 3/4 руських земель. Володимир продовжив законодавчу діяльність своїх попередників, спрямовану на побудову правової держави та нормалізацію соціальних відносин. Його "Устав" суттєво доповнював славнозвісну "Руську правду", значно обмежуючи сваволю місцевої адміністрації та лихварів. Він установлював єдиний процент на взяті у позику гроші, обмежував використання рабської праці й джерела її поповнення. Мономаху належить знамените "Повчання", де він заповідав дітям не забувати убогих і не давати "сильним" погубити людину, захищати і бідного смерда, і вбогу вдовицю.
Припинення усобиць, відновлення централізації держави, відвернення половецької загрози сприяли суспільно-економічному розвиткові Київської Русі. Знову зросло політичне значення Києва як центру держави, зміцніли її міжнародні позиції. Ім'я Володимира Мономаха, онука Ярослава Мудрого та візантійського імператора Константина IX Мономаха, було добре відоме у середньовічній Європі. Сам він був одружений з дочкою англійського короля Гітою, його син Мстислав — зі шведською принцесою Христиною, сестра вийшла заміж за німецького імператора, одна донька — за угорського короля, а друга — за візантійського принца.
По смерті Володимира Мономаха на київському престолі утвердився його син Мстислав (1125—1132), прозваний літописцями Великим. Його правління характеризувалося подальшим зміцненням великокнязівської влади, яку змушені були визнавати навіть Полоцьк та Новгород, завжди опозиційно налаштовані до Києва. Мстислав успішно воював з Литвою та половцями, загнавши останніх за Дон та Волгу, його боялися ятвязькі князьки і половецькі хани. Русь у той час займала вагоме міжнародне становище, про що свідчать династичні зв'язки київського князя з рядом західноєвропейських королівських дворів. Одна з його доньок — Малфрід була одружена з норвезьким королем Сігурдом, друга — Інгеборг — з датським королем Кнутом Лавардом, третя — Ірина — з майбутнім імператором Візантії Андроніком Комніним, четверта — Єфросинія — з угорським королем Гейзою II. Син Мстислава Ізяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк — з моравською княгинею.
Мстислав I (Великий) Володимирович, Мстислав-Гаральд (у св. хрещені - Федір) (1 червня 1076 — † 14 квітня 1132), Святий, Великий князь Київський, син Володимира II Мономаха та Ґіти — дочки англійського короля Гарольда II, останній князь, що утримував єдність Київської держави.
За життя батька посідав новгородський та переяславський княжі столи, співправив з батьком у Києві. 1096 розбив війська чернігівського князя Олега Святославича і примусив його взяти участь у Любецькому з'їзді 1097. Брав участь у воєнних походах на половців 1093, 1107 і 1111. Здійснив два успішні походи на естів 1113 і 1116. Після смерті батька (1125) посів київський стіл і продовжував зміцнювати престиж великого князя київського та обороняти державу від ворогів. 1130 повернув під вплив Києва Полоцьк, посадивши на полоцький стіл свого сина Ізяслава. 1130 воював з литовцями. Розгромив половців і загнав їх за Волгу та Яїк. Про величезний міжнародний престиж Київської держави за його правління свідчать численні династичні зв'язки київського князя з західноєвропейськими королівськими дворами.
Помер 14 (за іншими даними 15 квітня) 1132 року. Похований у збудованому ним Федорівському монастирі у Києві. Після його смерті Київська держава остаточно розпалася на окремі політично незалежні князівства.
17.Русь Україна в період політичної роздробленості
Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи. Вона простягалася майже на 800 тис. кв. км., де проживали, за різними підрахунками, від 3 до 12млн чоловік. Це була ранньофеодальна держава з притаманною таким типам держав соціально-становою структурою. На найвищому щаблі феодальної драбини знаходився князь, якийу своїй діяльності спирався на воєвод і бояр. На нижньому щаблі — холопи, закупи, рядовичі. У середині її — селяни-смерди, ремісники, купці. Окрему значну за розмірами соціальну групу становили церковнослужителі. Державне правління хоча й було монархічним, однак обмежувалося боярською радою і вічем.
Починаючи з 30-х років XII ст. у Київській Русі значно посилилися відцентрові тенденції. Держава, що виглядала міцною і непорушною, раптом почала втрачати політичну єдність і розділилася на півтора десятка князівств і земель. Розпочався період, який історики називають добою удільної (феодальної) роздробленості. Це був закономірний процес, притаманний усім державам середньовічної Європи.
Причини роздробленості
Серед причин, які призвели до політичної роздробленості Київської Русі, можна виділити такі.
1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства , розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях, зростанням кількості міст, пануванням натурального, а отже, замкнутого характеру господарства. Князівства вирощували в себе одні й ті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин, стаючи цілком самозабезпеченими державами. Каталізатором децентралізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з'їзду князів (1097) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і все менше зважали на волю великого князя київського, який перетворюється лише на формального главу держави. Дбаючи насамперед про власний добробут і власні володіння, нерідко за рахунок сусідів, місцеві еліти дедалі менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни від ворогів.
2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русинами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас вони стали і джерелом її слабкості. За низької густоти населення, відсутності розвинутих засобів комунікації та достатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі вело до відтоку значних матеріальних та людських ресурсів від центрального державного ядра на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави. Немало послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже поруч зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півдні — печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвяги, на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печоратаінші угро-фінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, варягів. Усі вони істотно різнилися за своїм економічним, політичним, культурним розвитком і об'єднати їх у якусь міцну спільноту було практично нездійсненним.
3. Відсутність сталого порядку успадкування князівської влади. Здавна на Русі панував "горизонтальний" принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата до наступного за віком. Однак уже наприкін. XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про " вотчинний", або " вертикальний ", принцип, за яким престол о наслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, вело до міжусобиць, підривало основи Київської держави.
4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася через торговельні шляхи, що проходили через Русь ("з варяг у греки", Соляний, Залозний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак з кін. XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було викликано насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами, що захопили південні степи у XII—XIII ст. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, особливо для Києва, як столиці держави, вело до подальшої її дезінтеграції.
5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. З останніми точилася запекла боротьба протягом майже двох століть, до монгольської навали. Вона вимагала спільних дій князівств, насамперед Київського, Переяславського, Чернігівського, але в умовах зростаючої ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. Ситуація ускладнювалася й тим, що самі князі родичалися з половецькими ханами, використовуючи кочівників у міжусобних війнах. Не було й року, щоб половці не напали на Русь. Після себе вони залишали не тільки попелища, ай трупи багатьох тисяч людей, молодь забирали в полон. Занепадали міста і села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.
Наслідки
У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення. Першими відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Відносно самостійними стали також віддалені від театру русько-половецьких воєнних дій Ростоно-Суздальське, Галицьке та Волинське, а згодом і Муромське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства.
Поряд зі зміцненням окремих князівств на землях Київської Русі тривали й важливі перетворення у етнічній сфері. Зокрема на теренах Полоцької, Псковської та Смоленської земель внаслідок змішування слов'ян-переселенці в з місцевими балтами формувалася білоруська етнічна спільнота. Територіальним ядром складання російського етносу стали Суздальська й Ростовська землі, де відбувалася енергійна слов'янська колонізація місцевих угрофінських племен. (Відомий російський історик М. Покровський вважав, що в жилах великоросів тече 80 % фінської крові.) Генетичною базою формування українського народу залишалися землі південної та південно-західної Русі на чолі з Києвом і такими містами, як Галич, Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, які ще з перших століть нової ери відігравали провідну роль в історії східного слов'янства. Під 1187 р. у літописі вперше вживається назва "Україна ", яка поступово поширюється на всі землі, заселені українським етносом.
Проте роздробленість Київської Русі у сер. XII ст. зовсім не означала її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. Із сер. XII ст. Давньоруською державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів, що розв'язує питання внутрішньої і зовнішньої політики на з'їздах — "снемах". Такий порядок сумісного правління дістав у історичній науці назву " колективного сюзеренітету". Мала місце й система дуумвіратів, тобто двох співправителів — представників, як правило, ворогуючих династій. Цим київське боярство, яке укладало з ними договір, прагнуло досягти відносної рівноваги сил, а відповідно й спокою. (Київська земля, на відміну від інших, не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь із князівських ліній, а впродовж усього періоду феодальної роздробленості вважалася загально династичною спадщиною давньоруського князівського роду.) Київ залишався безумовним загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів, і мрією чи не кожного більш-менш значного члена родини Рюриковичів. Іншого центру легітимності просто не було. На думку дослідників, аж до кінця 60-х років XII ст. необхідною умовою досягнення князями політичної старшості було володіння київським престолом. Пізніше боротьба князів за відновлення загальноруської єдності відбувалася шляхом утвердження в ролі об'єднавчого центру стольного міста однієї із земель, але за обов'язкової участі правителів у співволодінні Києвом.
Та, як виявилося, переваги столиці були водночас і нещастями. Тривалий час за право володіти нею велася невщухаюча боротьба між князями, яких вабили перспективи встановлення сюзеренітету над усією територією Київської Русі. Підраховано, що лише протягом останнього століття перед вторгненням на Русь монголе-татаркиївський престол 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князювань — менше року кожне. Були також спроби силою підірвати роль Києва як загальноруського центру. Зокрема у 1169 р. ростово-суздальський князь Андрій Боголюбський, захопивши Київ, здійснив там страшний, безпрецедентний погром. "Не було помилування анікому і нізвідки, — писав літописець, — церкви горіли, християн убивали, других в'язали, жінок вели в полон..."
Роздробленість була історично суперечливим явищем. Одночасно з відцентровими діяли, а то й перемагали їх часом сили доцентрові, особливо у період зовнішньої небезпеки. Роздробленість послабила державу політично, але сприяла розвиткові економіки й культури на місцях. Виділення князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, подальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення міст — осередків ремесла й торгівлі. Спостерігалося зростання населення. І лише з XIII ст. сепаратистські тенденції у Київській Русі починають перемагати. Так, якщо у XII ст. утворилося 1 б князівств, то на поч. XIII ст. їхня кількість досягала вже 50. Загальна картина того часу зводилася до перманентного процесу виникнення та зникнення окремих князівств, постійної зміни їх кордонів та володарів. Занепала система колективного управління Руссю. Змінювався й статус Києва. Якщо раніше князі, щоб домогтися провідної позиції в державі, прагнули оволодіти київським престолом, то тепер намагалися об'єднати інші землі навколо своїх спадкових володінь. Відповідно монголо-татарська навала застала Київську Русь роз'єднаною, ослабленою нескінченними усобицями й нападами половців.
18.Монголо-татарська навала.
Монгольська держава сформувалася в кін. XII ст. Розрізнені племена об'єднав хан Темучин. Обраний у 1206 р. верховним правителем усієї Монголії — Чингізханом, він почав великі завойовницькі походи. Підкоривши Китай, вирушив у Середню Азію та на Кавказ. Полководці Чингізхана захопили Хорезм, Азербайджан, Грузію. Десятки держав і тисячі міст було розорено. У 1223 р. на річці Кал ці (біля теперішнього Маріуполя) сталося перше збройне зіткнення монголів із русинами, які прийшли на допомогу половцям. Однак руські князі навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і спільно вдарити на ворога. У результаті об'єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Але й монголо-татари, зазнавши значних втрат, не наважилися продовжувати похід в глиб Русі і повернули назад.
Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 p., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося 150—200-тисячне військо онука Чингізхана — Батия. Руські князі знали про підготовку цього походу, але, поглинені власними чварами, нічого не зробили для об'єднання сил. Як наслідок, упродовж зими 1237— 1288рр. було завойовано Рязанське та Владимиро-Суздальське князівства, всю Північно-Східну Русь. У1239 p., після майже річного відпочинку, монгол о-татарське військо, незважаючи на героїзм русинів, здобуло і зруйнувало Переяслав і Чернігів, а в грудні 1240 р. після десятитижневих штурмів оволоділо Києвом, перебивши захисників та перетворивши столицю у руїни. Археологи вважають, що до монголо-татарської навали Київ мав до 8 тис. дворів, а після неї — 200—300. Населення зменшилося з 50 до 2 тис. З понад 40 мурованих церков залишились, та й то дуже пошкодженими, якихось 5—6.
Упродовж наступного 1241 р. завойовники вогнем і мечем пройшли галицькі та волинські землі, вторглися у Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі кочівники вже 1242 р. були змушені припинити своє просування у західному напрямку. До речі, перший випадок в історії завойовних походів монголів із часів Чингізхана, коли вони не змогли зламати спротив захисників фортеці, трапився 1241 р. у волинському місті Кременець.
Повернувшись у пониззя Волги, вони засновують нову державу у складі Монгольської імперії — Золоту Орду зі столицею у м. Сарай. Звідси хан Батий розіслав своїх послів по руських землях, вимагаючи у місцевих князів покори й визнання себе за верховного правителя. З того часу Київська Русь як незалежна держава перестає існувати, на її землях встановлюється багатолітнє іноземне іго, яке законсервувало удільну роздробленість, перешкоджало централізації земель і відродженню державності.
Залежність руських земель від завойовників проявлялася насамперед у трьох сферах: економічній, політичній, військовій. Економічна залежність зводилася до обкладання місцевого населення даниною, від якої звільнялася лише церква. Спочатку данину збирали татарські урядовці — баскаки, а згодом відповідальність за її сплату поклали на князів. У політичній сфері залежність полягала у затвердженні Ордою князів на престолах та видача нею ярликів (грамот) на управління землями, не рахуючись ані з правами князів на той чи інший престол, ані з бажанням народу. Зокрема, Київ було передано у володіння владимиро-суздальським князям, які одними з перших визнали зверхність Орди, а згодом під владу ханським намісникам. У результаті Київ втрачає значення не лише політичного і економічного, а й церковного центру — наприкін. ХІП ст. митрополит переїхав звідти у Владимир-на-Клязьмі. Військова залежність передбачала обов'язок руських князів делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах. Крім того, з метою недопущення відродження Русі Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала розпалювання ворожнечі між місцевими князями, а також періодичні спустошливі походи на їхні володіння. Лише до сер. XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.
Монголо-татарська навала мала для Русі катастрофічні наслідки, відкинувши її у розвитку на кілька століть назад. Загинула, була забрана у рабство або втекла з насиджених місць значна частина населення, в т. ч. й еліти, втрата якої не тільки помітно ослабила протидію загарбникам, а й суттєво загальмувала розвиток феодального господарства. Занепали ремесла й торгівля, були зруйновані міста. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII—XIII ст., відомих із розкопок, 49 — були розорені полчищами Батия. До того ж 14—так і не піднялися з руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села. Домонгольського рівня кам'яне будівництво досягло лише через 100 років після навали Батия.
Таким чином, існування Київської Русі як єдиної держави охоплювало період з IX ст. по 40-ві роки XIII ст. Спочатку політичною формою її була централізована монархія (IX ст. — 30-ті роки XII ст.), а з настанням удільної роздробленості — монархія федеративна (30-ті роки XII — 40-ві роки XIII ст.). За своїм соціально-економічним і культурним розвитком Київська держава перебувала на рівні передових країн середньовічної Європи. Вона підтримувала тісні економічні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами світу. її військова могутність протягом кількох століть слугувала захистом від степових кочовиків не тільки для власного населення, а й для всієї європейської цивілізації. Однак у сер. XIII ст. поступальному розвиткові Київської Русі непоправного удару завдали монголо-татари. Вони зруйнували державу, її господарство, матеріальну й духовну культуру. І все ж державницькі традиції давньоруського періоду продовжували жити, оскільки на їх основі утворилася Галицько-Волинська держава, безпосередня спадкоємиця Русі з центром у Києві.
19. Галицьке й Волинське князівство таї об`єднання
Наприкінці XII — у першій пол. XIII ст. Давньоруська держава занепадає. Внаслідок цього в історичній науці тривалий час панувала думка, що на її руїнах виникло — як наступник Київської Русі — Владимиро-Суздальське князівство, а потім — і Московське царство. Проте видатний український історик М. Грушевський переконливо довів, що безпосереднім наступником державності Київської Русі було Галицько-Волинське князівство. "Київська держава, право, культура, — підкреслював він, — були утвором одної народності, українсько-руської; володимиро-московська — другої, великоруської. .. Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII в., потім литовсько-польський XIV—XVI ст. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені..." Отже, державницьку традицію Київської Русі перейняло Галицько-Волинське князівство.
Галичина
Галицька земля була першою на українських теренах, яка стала на шлях самостійного розвитку, відокремившись наприкін. XI ст. від Києва. її економічне та політичне піднесення зумовлювалося надзвичайно вигідним розташуванням, важкодоступним для кочових нападників зі степу; наявністю стратегічно важливих торговельних шляхів на Захід, що сприяли збагаченню та проведенню активної закордонної політики; великими покладами солі, значення яких істотно зросло після того, як кочівники відрізали Русь від Чорного моря; віддаленістю від Києва, що послаблювало вплив центральної влади.
Помираючи, Ярослав Мудрий заповів Галичину своєму внукові Ростиславові Володимировичу. Літописці не засвідчують його в Галичині, а повідомляють про те, що Ростислав перебував у князівстві Тмутаракані, яке стало притулком для князів-вигнанців, тобто тих Рюриковичів, які втратили право на власні вотчини. Із Приазов'я вони не раз вирушали, вербуючи половців чи інших чужоземних найманців, на Русь, щоб захопити князівство чи якусь волость. Деякі історики вважають, що Ростислава отруїли греки за намовою київського князя Ізяслава. Після смерті Ростислава залишилися сини — Рюрик, Василько і Володар. Вони зуміли стати законними спадкоємцями Галичини. Перший володів Перемишльською землею, другий — Теребовлянською, третій — Звенигородською. Головну увагу брати спрямовували на захист своїх володінь від агресивних сусідів — Польщі, Угорщини, київських та волинських князів. Вони приборкали опозиційне боярство, розгромили угорські війська під Перемишлем (1099), за допомогою половців завдали відчутних ударів по Польщі, зміцнили південно-східні кордони краю напівкочовими печенігами, торками та берендеями.
Після смерті братів Ростиславичів син Володаря князь Володимирко (1124—1162) поступово об'єднав Звенигородське, Перемишльське, Галицьке й Теребовлянське князівства в одне і переніс у 1144 р. свою столицю до Галича, який лежав на перехресті торговельних шляхів. Від імені нової столиці весь край став називатися Галицьким князівством, Галичиною. Хоробрий воїн, талановитий дипломат, Володимирко Володимирович умів вийти з найскрутніших ситуацій. Для досягнення мети не гребував нічим, порушуючи присягу, нацьковуючи на своїх ворогів половців, свата Юрія Долгорукого, або підкуплюючи суперників сріблом чи золотом. Він зумів дати відсіч спробам Польщі та Угорщини захопити Галицьку землю, поклав край намірам київського князя Ізяслава поновити залежність Галичини від Києва, уклав союзні угоди з Візантією та Суздальщиною. За його правління розширилися межі князівства на сході — по Дністру, Пруту й Серету — було приєднано Погоринську волость на Волині.
Раптова смерть Володимирка не перервала державотворчого процесу в Галичині. За правління його сина — Ярослава Осмомисла (1162—1187) Галицьке князівство стало наймогутнішим на українських землях. Воно розширилося до узбережжя Чорного моря, у період свого найвищого піднесення володіло Бессарабією, частиною нинішньої Румунії, низкою придунайських міст. Князівська столиця перетворилася на торговельний, ремісничий і культурний центр України на заході. В місті звели десятки палаців та храмів, зокрема величний кафедральний храм Успіння Божої Матері, що
став престольною церквою галицького єпископа. Дністром, Прутом, Дунаєм купці з Галича й інших міст вивозили свої товари на ринки причорноморських держав, у т. ч. й у Константинополь, з яким Ярослав підтримував сусідські стосунки і від якого домігся відкриття в Галичі єпископату. Добрі відносини було також встановлено з Угорщиною, Польщею та Німеччиною. Показово, що "Великопольська хроніка" кін. XIII ст. державу Ярослава називає королівством. Високо оцінюючи заслуги князя Ярослава, який користувався величезним авторитетом на Русі й увійшов в історію як Осмомисл — за вісьмох мислить, автор "Слова о полку Ігоревім" відзначав: "Галицький Осмомисле-Ярославе! Ти високо сидиш на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські (Карпати. — Авт.) своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши ворота Дунаю, справляючи суди аж до Дунаю! Гроза твоя по землях течії Ти відчиняєш ворота Києву, стріляєш з батьківського золотого престолу султанів у далеких землях".
І справді, створивши в Карпатах систему оборонних ліній, Ярослав Осмомисл надовго зупинив угорську агресію. Сформувавши дисципліноване, добре озброєне і вишколене військо, не дозволив польським королям розоряти край. Успішно воював проти половецьких орд, зокрема, у 1183 р. захопив у полон 12 їхніх ханів. Брав участь у боротьбі за Київ, який нерідко змушений був визнавати свою залежність від Галича. Це видно на прикладі Івана Берладника, одного з Ростиславичів, який завдавав клопоту Володимирку і Ярославові Осмомислу. Коли київський князь Ізяслав підтримав І. Берладника, то Осмомисл позбавив його престолу, розгромивша одного і другого. Водночас князь Ярослав розірвав з традиційною політикою своїх попередників, які у боротьбі проти волинських і київських князів орієнтувалися на Суздаль. Він керувався загальноукраїнськими принципами, уклавши союз із волинськими Мстиславичами і сприяючи противникам Андрія Боголюбського у боротьбі за Київ.
Утверджуючи авторитет князівської влади у Галичині, Ярослав Осмомисл зіткнувся з активною протидією місцевого боярства, яке дедалі зміцнювалося в економічному і політичному відношенні. Його особливістю було те, що воно формувалося переважно не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Свої маєтки галицькі бояри отримали не від князя, як це водилося, а, головним чином, шляхом привласнення общинних земель, купівлі, а то й насильного захоплення їх у селян. В їхніх руках опинилися соляні промисли, які мали велике господарське значення. Істотно вплинуло на формування міцної і згуртованої верстви галицьких бояр і сусідство Угорщини та Польщі з аристократичним норовом їхнього боярства, а також нечисленність княжої сім'ї, завдяки чому бояри залучалися до влади, отримуючи посади та маєтки. Окремі з них жили в укріплених замках і навіть утримували власні бойові дружини. У другій пол. XII ст. боярство відчуло себе настільки сильним, що відкрито намагалося підпорядкувати своїй волі самого князя. Приводом став сімейний конфлікт Ярослава, скориставшись яким бояри вдалися до насильства. Вони звинуватили в чаклунстві й спалили на вогнищі позашлюбну дружину князя Настасію, а її сина Олега ув'язнили в темницю. Ярослав був змушений погодитися з вимогами боярської опозиції — не мстити боярам та повернути законну дружину Ольгу (дочку Юрія Долгорукого) і сина Володимира, які перед тим втекли до Польщі. Все це дає підстави стверджувати про значний вплив олігархічних кланів на політичний та економічний розвиток Галицького князівства.
Помираючи, Ярослав Осмомисл поділив свої землі між обома синами, але бояри вигнали Олега, сина від Настасії, і посадили на престол Володимира (1187—1199), другого сина від першого законного шлюбу князя. Дослідники розходяться в думках щодо особи Володимира. Більшість вважає його пияком, розпусником, інші, навпаки, називають Володимира високоосвіченою л юдиною. У 1187 р. бояри збунтувалися і вигнали його з Галича, запросивши на престол волинського князя Романа Мстиславича з роду Мономаховичів. Але вторгнення угрів, яких запросив на допомогу князь Володимир, змусило останнього покинути Галичину. Правда, угорський король Вела III замість того, щоб повернути галицькі землі Володимиру, проголосив себе "королем Галичини" й залишив своїм намісником у Галичі сина Андрія. Після деяких поневірянь Володимир Ярославович, спираючись на підтримку німецького князя Фрідріха Барбаросси і польського короля Казимира, влітку 1189 р. повернув собі батьківський престол і княжив до самої смерті. На цьому припинилася династія Ростиславичів та й саме існування окремого Галицького князівства.
Волинська земля отримала назву від свого давнього політичного центру — міста Волинь на Західному Бузі. Вже на поч. XI ст. він зійшов з історичної арени і поступився місцем новій столиці — Володимиру, заснованому князем Володимиром Великим. Волинь, захищена від зовнішніх ворогів лісами, озерами, болотами, багата чорноземами, дикими звірами, мала розвинуте сільське господарство, різні промисли. Розташована на перехресті шляхів, вела прибуткову торгівлю з Литвою, Польщею, Західною Європою. Володимир перетворився в одне з найбагатших міст України. У ньому вирували не тільки торгівля, ремесло, а й духовне життя. Будували храми, найвеличнішим з яких був собор Успіння Богородиці, монастирі, світські споруди. У Володимирі постійно діяв єпископат. Серед інших міст виділялися: Луцьк (Лучеськ), Холм, Бела, Дорогобуж, Пересопниця, Кременець.
Аж до сер. XII ст. Волинська земля не мала власної князівської династії: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або ж на володимирському престолі перебували київські ставленики. Тільки за князювання Ізяслава Мстиславича Волинь отримала статус спадкової вотчини й надовго закріпилася за його родом. Проте політична роздробленість, що охопила у той час землі Київської Русі, не сприяла зміцненню Волинського князівства, яке в окремі періоди своєї історії перетворювалося у своєрідну федерацію дрібніших удільних князівств.
Відновити розпорошені й занедбані володіння свого роду і навіть розширити їх на землі литовського племені ятвягів вдалося Романові Мстиславичу, який у 1170 р., після смерті батька — Мстислава Ізяславича, став волинським князем, а згодом — і володарем могутньої Галицько-Волинської держави, куди ввійшла більшість українських етнічних земель. Князь Роман Мстиславич був високоосвіченою людиною. Мати його — дочка польського короля Болеслава Кривоустого. В юнацькі роки він жив у Польщі та Німеччині, князював у Великому Новгороді. Народ любив його як справедливого правителя, що керував "згідно із законом Божим".
Утворення Галицько-Волинського князівства
Об'єднанню Галицького і Волинського князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні взаємини, які здавна підтримувалися між ними, незважаючи на міжусобні війни поміж окремими князями. До єдності спонукала також і необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом — монголо-татар. Уже невдовзі по смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там закріпитися. Лише у 1199 р., після кончини князя Володимира, останнього представника династії Ростиславичів, він зміг повернутися в Галичину та силою об'єднати її з Волинню. Водночас Роман здобув Київ (1202), де посадив залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, українські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра.
Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на рубежі XII— XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалася Священній Римській імперії. її володаря величали "великим князем", "царем", "самодержцем всея Русі". У нього просив захисту вигнаний хрестоносцями з Константинополя візантійський імператор Олексій III Ангел, а Папа Римський Інокентій III у 1204 р. пропонував в обмін на прийняття католицизму королівську корону, але Роман Мстиславич відмовився.
Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя. Тоді як Чернігівщина наприкін. XII — на поч. XIII ст. лежала в руїнах після набігів кочівників, численне галицько-волинське населення розбудовувало старі і закладало нові міста, успішно займалося ремісництвом та сільським господарством, освоювало нові соляні родовища, колонізувало степові простори між Бугом та Дністром, між Галичиною, Волинню та Київщиною. Істотне значення мало і те, що держава князя Романа розташовувалася на шляху Буг — Дністер, який замінив занепалу дніпровську артерію, і мала у своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, ЯК правило, на Захід. Важливим було те, що, на відміну від багатоетнічної Київської держави, Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.
У внутрішній політиці Роман спирався на середнє і дрібне боярство, насамперед волинське, та міщан. Він зосередив увагу на зміцненні княжої влади, приборкав боярську верхівку, частину якої відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було: "Не вбивши бджіл, не поласуєш медом".
Активною й цілеспрямованою була зовнішня політика галицько-волинського князя. Здійснивши вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, він посилив свій вплив на Русі, підніс міжнародний авторитет держави, яка поступово входила в західноєвропейський світ як його органічна складова. Відзначаючи надзвичайну хоробрість Романа Мстиславича, літописець із захопленням писав, що він кидався на "поганих (половців. — Авт.) як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил), переходив їхні землі як орел, а хоробрий був як тур, наслідуючи діда свого Мономаха".
Прагнучи припинити князівські міжусобиці та консолідувати сили для протидії зовнішнім ворогам, Роман Мстиславич в останні роки життя запропонував новий порядок формування центральної влади на Русі. Він передбачав, що великий князь київський мав обиратися шістьма найвпливовішими удільними князями (галицько-волинським, чернігівським, полоцьким, смоленським, суздальським та рязанським), а на місцях, у межах удільних князівств, влада мала переходити від батька до сина. Таким чином, на думку Романа, можна було зупинити процес роздробленості.
Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати всю Русь. У1205 р. він загинув під польським містечком Завихостому битві з військом краківського князя Лешка Білого. Але династія Романовичів, яку започаткував Роман Мстиславич, майже 150 років утримувала українську державність, залишивши добрий сліду нашій історії.
20. Роль Данила Галицького.
Відновивши внутрішню єдність своїх земель, Галицько-Волинська держава набуває сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену під Дорогочином, які захопили це західно-волинське місто, і припинив їхнє подальше просування на українські терени. У 1289р. він заволодів Києвом, прогнавши смоленського князя Ростислава та посадивши там свого намісника Дмитра. Під його владою опинилися практично всі українські правобережні землі. Здавалося, відродження колишньої державної могутності лише справа часу. Та на заваді здійсненню широких політичних планів галицько-волинського князя стала монголо-татарська навала, яка стрімко насувалася на Русь.
На поч. 1241 p., вже завоювавши майже всю Русь, орди Батия вдерлися в Галичину і на Волинь, вбиваючи людей, плюндруючи їхнє майно. Десятки міст і сіл вже ніколи не піднялися з попелищ, наприклад, Плісненськ, Звенигород, Бич. Незабаром усі українські землі опинилися в руках азійських завойовників. У той час Данила Галицького не було у князівстві. Він, маючи досвід боротьби з монгол о-татарами на Кал ці, добре розумів їхню небезпеку, а тому подався на Захід, щоб домовитися з правителями Угорщини та Польщі про спільні дії проти загарбників. Однак з цієї затії нічого не вийшло, бо угорці й поляки, надіючись, що ординці їх не досягнуть, відмовилися від будь-яких союзів, про що згодом гірко пошкодували.
Повернувшись на рідні землі після відходу монгол о-татарських полчищ, Данило Романович застав згарища й руїни. Водночас він у черговий раз зіткнувся зі свавіллям галицьких бояр. Скориставшись відсутністю князя, вони запросили на престол представника чернігівської династії Ростислава Михайловича, який був зятем угорського короля і вже тривалий час претендував на Галич. У 1245р. Данило в битві під Ярославом на Сяні вщент розгромив Ростислава разом із військом його союзників — угорців і поляків — та дружинами бунтівливого галицького боярства. У результаті було зламано опір боярської опозиції та остаточно завершено виснажливу, майже сорокарічну боротьбу за спадщину Романа Мстиславича. Водночас Ярославська битва на ціле століття зупинила експансію Угорщини та Польщі на українські землі.
Зміцнення Галицько-Волинської держави занепокоїло монголо-татарського хана. Особливо те, що Данило тривалий час вперто ігнорував Золоту Орду та, на відміну від північно-східних князів, не їхав до резиденції Батия за ярликом на княжіння. І лише в 1245 р. після татарського наказу "дай Галич" він, щоб уберегти династичні володіння від ворожого плюндрування, змушений був відправитися до монголо-татарської столиці Сараю і там визнати васальну залежність від Золотої Орди (1246).
На відміну від інших земель колишньої Київської держави, якихось чітко визначених форм підпорядкування Орді Галицько-Волинське князівство в той час не мало. Данило періодично був змушений надавати татарам допоміжні військові підрозділи в їхніх походах на Польщу, Литву, Угорщину, інколи сплачувати річну данину — т. зв. татарщину, віддавати певні ознаки шани ханові, який був суддею у міжкнязівських суперечках. Натомість українська держава фактично зберігала незалежність у внутрішній і зовнішній політиці. Разом з тим, Золота Орда уважно стежила, щоб ця незалежність не набрала небажаних для неї масштабів.
Після свого відвідання Орди Данило не відмовився від намірів будь-що позбутися монгол о-татарської опіки. Формальне визнання залежності від хана давало йому можливість виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоординцях. Із подвоєною енергією береться він за відбудову держави. її столицю було перенесено зі зруйнованого Галича до Холма, де звели фортифікаційні споруди, церкви, заклали гарний парк. Водночас велося будівництво, насамперед оборонне, в інших містах. Саме в ці часи споруджуються перші муровані фортеці та потужні замки у Бересті, Кам'янці-Подільському, Хотині, Білгороді-Дністровському тощо. З ініціативи Данила було зміцнено Карпатську оборонну систему, що закривала шлях уграм у Галицько-Волинське князівство. До 1256 р. він заклав місто Львів, яке назвав на честь свого сина Лева. Загалом, згідно з літописом, за його правління було засновано бл. 70 міст, в яких розвивалися ремесла та промисли, будувалися пишні будівлі, храми. Щоб підняти економіку держави, Данило Романович запрошував до міст ремісників та купців із сусідніх країн, налагоджував внутрішню і зовнішню торгівлю, сприяв розвитку соляних промислів. Йому вдалося захистити від надмірних поборів селян, котрі були надійною опорою князя. З них він сформував важку озброєну піхоту, що замінила боярські дружини.
Прагнучи звільнити українські землі від монголо-татарського іга, Данило Галицький значну у вагу приділяв ідеї створення міжнародної антиординської коаліції. З цією метою він налагоджує союзницькі відносини з Польщею, Угорщиною, Владимиро-Суздальським князівством, зміцнює їх династичними шлюбами. Зокрема, один його син — Лев — одружився з дочкою угорського короля Бели IV Констанцією, другий — Роман — з племінницею австрійського герцога Фрідріха II Гертрудою, спадкоємицею австрійського престолу (щоправда, намагання Данила утвердити сина на володіння його дружини зазнали невдачі), доньки вийшли заміж за, відповідно, мазовецького князя Земовита та владимиро-суздальського князя Андрія Ярославича. Однак до очікуваних наслідків ці зовнішньополітичні кроки галицько-волинського князя, на жаль, не привели. Захід не мав наміру серйозно прилучатися до збройної боротьби проти ворога, тим більше споряджати воєнні експедиції у далекі східні степи. Що ж до владимиро-суздальського князя, то він, після того яку 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по його володіннях, втратив свій престол і втік до Швеції, а звідти — до Данії.
Ще одною спробою князя Данила знайти собі спільників у боротьбі проти золотоординського іга були його зносини з Папою Римським Інокентієм IV, який мав значний вплив на європейські країни. Головним змістом їхнього листування були питання протитатарської допомоги і церковного об'єднання. Данило Романович погоджувався передати свої володіння під церковну юрисдикцію Риму, але за умови організації хрестових походів проти Золотої Орди. Папа ж виступав з ідеєю не активної боротьби, а лише формування оборонного фронту для захисту Західної Європи від монголо-татарських набігів. Ці розбіжності привели до того, що коли у 1247 р. Інокентій IV через свого посланця передав Данилові королівську корону, то останній відмовився від неї, мотивуючи тим, що без серйозних гарантій західної допомоги цей крок може спровокувати агресію татар. До того ж ідею церковного об'єднання не сприйняла православна ієрархія. Зокрема, сподвижник Данила Галицького Кирило, якого він призначив у 1246 р. митрополитом Русі, навіть розірвав стосунки з князем і подався на північ до Олександра Невського, який теж був противником унії. Останній був противником унії і, на відміну від свого брата — вже згадуваного владимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, не тільки строго виконував умови принизливого ярлика на князювання від Батия, а й "наводив" татарські війська на непокірливі руські князівства.
У 1253 р. Данило Галицький остаточно вирішив розпочати активну боротьбу з монголо-татарськими ордами на Правобережжі. У той же час Папа Римський виступив з проектом організації хрестового походу проти Золотої Орди і створення коаліції Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та померанських князівств. Тому, надіючись отримати допомогу від Заходу, галицько-волинський князь погоджується на своє коронування та об'єднання церков. Місцем коронації став Дорогочин на Підляшші, де перебував Данило Романович під час одного з воєнних походів. Що ж до питання унії, то папу було визнано верховним пастирем руської церкви, але водночас підтверджено непорушність східного обряду і церковних прав.
Коронування Данила Романовича і надання Галицько-Волинському князівству статусу королівства істотно піднесло авторитет української держави серед європейських народів. Однак сподівання, що католицька Європа допоможе, не справдилося. Тому Данило розриває угоду про унію і вирішує власними силами воювати проти монголо-татар. Насамперед він зайнявся зміцненням свого війська та рубежів держави. З цією метою здійснив кілька походів на племена ятвягів, що нападали на прикордонні землі Волині, здобув у литовського князя Міндовга ряд міст у Білій Русі, які передав в управління синові Роману (у 1256р. Роман загинув, захищаючи згадані території від литовців), ще раніше підкорив Люблінську землю. У 1254 р. був укладений військовий союз Данила з Міндовгом проти Золотої Орди, скріплений династичним шлюбом королевича Шварна з литовською княжною. Протягом 1254—1255 рр. військо Романовичів здобуло міста, що піддалися татарам у т. зв. Болохівській землі (у районі річок Південний Буг, Случ і Тетерев). А коли загони золотоординського представника на Правобережжі хана Куремси перейшли в контрнаступ, то були розгромлені під Володимиром і Луцьком. Подальший намір короля Данила рушити на Подніпров'я та визволити Київ не був реалізований через зраду литовців.
Особливо ускладнилася ситуація в українському королівстві, коли Куремсу у 1258 р. замінив енергійний воєначальник Бурун-дай. Романовичам довелося допомагати монголо-татарам у їхньому поході на Польщу й Литву і тим розірвати з останніми союзницькі відносини. А в 1259 р. вони під тиском величезного ординського війська були змушені зруйнувати укріплення найбільших фортець: Володимира, Кременця, Луцька, Львова. Лише Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.
В останні роки свого життя король Данило Галицький знову повернувся до ідеї створення антиординської коаліції, докладаючи для її реалізації чималих зусиль. Але вони, як і раніше, не увінчалися успіхом. Невдачі лягли на нього важким тягарем, підірвали здоров'я, адже руйнувалися його плани опанувати Східну Україну та Київ і визволитися від монголо-татарського ярма. У 1264 р. Данило Романович помер і був похований у своєму улюбленому місті Холмі. Так закінчилося життя визначного правителя, дипломата і полководця, який багато зробив для економічного й культурного піднесення країни, проводив активну зовнішню політику, був єдиним серед руських правителів XIII ст., якому неодноразово вдавалося перемагати монголо-татарські орди.
Його заслуга полягала насамперед у тому, що він зумів в умовах складного зовнішнього оточення, монголо-татарської навали перетворити Галицько-Волинське князівство, а згодом королівство, у міцну й велику загальноукраїнську державу, з якою рахувалися на Заході й на Сході.
21. Гал.-Вол. держава за наступників Данила Романовича.
По смерті Данила Романовича Галицько-Волинська держава, незважаючи на деяку внутрішню децентралізацію в останній третині ХШ ст., залишалася єдиною ще майже століття.
Внутрішня децентралізація
Із самого початку її формально очолював Василько Романович (1264—1269), котрого решта князів шанувала як "отця і господина". Він княжив на Волині, а сини Данила — у Галичині: Шварно — у Галичі, Белзі та Хол мі, Лев — у Перемишлі та Львові, Мстислав, імовірно, — у Теребовлі та Луцьку.
Наступником Василька Романовича на волинському престолі став його син Володимир (1270—1289). Він мало займався зовнішньополітичними справами і залишив по собі пам'ять як покровитель освіти і культури. Значні кошти віддавав на спорудження храмів, міст, замків. Найбільше любив читати і переписувати книжки та рукописи. Характеризуючи Володимира як "книжника і великого філософа, якого не було перед ним у цілій землі", літописець вихваляє його за людяність, щедрість, лагідність до підлеглих, особливо убогих. Ще за життя Володимир Василькович, який не мав власних спадкоємців, передав свої землі двоюрідному братові Мстиславу Даниловичу, а коштовності, посуд, одяг заповів роздати незаможним людям. На превеликий жаль, зі смертю Володимира (1289) закінчується Галицько-Волинський літопис, тому немає документальних свідчень про останні десятиріччя існування давньоукраїнської держави.
Серед Даниловичів найенергійнішим правителем виявився Лев (1264—1301), який намагався продовжити державницьку політику свого батька. Він підтримував тісні дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Однак, якщо цього потребували національні інтереси, то, не вагаючись, розпочинав проти них збройну боротьбу. Зокрема, Лев Данилович здійснив ряд походів на Литву і ятвягів, відвоював в Угорщини частину Закарпаття з Мукачевом (бл. 1280), а у Польщі" в якій він добивався краківського престолу,— Люблінську землю (бл. 1292). Завдяки останнім надбанням територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю її історію. Водночас Лев змушений був визнати залежність від Золотої Орди, яка виявлялася у сплаті данини та участі у зовнішніх походах монголо-татар.
Будучи мужнім воїном і талановитим полководцем, Лев Данилович виявився, однак, нерозважливим політиком. Так, у 1267 р. литовський князь Войшелк віддав своє князівство молодшому братові Лева Шварнові, одруженому з його сестрою, а сам постригся в ченці. Перед династією Романовичів постала реальна перспектива утвердження на литовському великокняжому престолі. Проте Лев, вважаючи подібне спадкування порушенням порядку старшинства, убив Войшелка, чим викликав велике невдоволення серед литовців. Князювання Шварна тривало недовго, і після його смерті(1269) Литовське князівство було назавжди втрачене для династії Романовичів. І хто знає, як розвивалися б у подальшому історичні події для України, коли б не цей прикрий інцидент.
По смерті Шварна Лев об'єднав під своєю владою Перемишльську, Холмську, Белзьку, Дорогочинську землі та Галич. А в 1292 p., коли помер його другий брат — Мстислав, очевидно, й Теребовлю та Волинь, яку останній успадкував від Володимира Васильковича. Столицю Галицько-Волинської держави Лев Данилович ще у 1272 р. переніс до Львова.
Відновлення єдності
Отже, на рубежі XIII—XIV ст. знову було відновлено єдність Галицько-Волинської держави. Наступник Лева Даниловича — його син Юрій І (1301—1308 (1315)) виступає вже як одноосібний правитель з королівським титулом, іменуючи себе " королем Русі та князем Володимири". Столицею королівства став Володимир-Волинський. Джерела змальовують правління Юрія Львовича як добу розквіту, спокою та економічного добробуту країни. Скориставшись деяким послабленням Золотої Орди, яку в той період роздирали внутрішні міжусобиці та чвари, він зумів на деякий час пересунути південні кордони своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Високим був міжнародний авторитет Галицько-Волинського королівства, який не похитнувся навіть тоді, коли схильний до компромісів Юрій І поступився зміцнілій Польській державі Люблінською землею (1802). Свідченням цього стало утворення в 1303 р. окремої Галицької митрополії, оскільки київський митрополит у 1299 р. переніс свою резиденцію на північ, до Владимира-на-Клязьмі. Галицька митрополія безпосередньо підпорядковувалася Вселенському патріарху в Константинополі й допомагала захищати політичну незалежність українських земель.
Після смерті Юрія І галицько-волинська спадщина перейшла до його синів Андрія і Лева (1308(1316)—1323). Вони правили спільно і, підтверджуючи спадкоємність традицій Київської держави, титулувалися "князями всієї Русі". Українські володарі сприяли зовнішній торгівлі, насамперед між галицько-волинськими і польськими купцями, добивалися забезпечення торгових відносин з Балтикою. Налагодивши союзні зв'язки з польським королем Владиславом Локетком і Тевтонським орденом, намагалися послабити залежність від Золотої Орди, а також протидіяти Литві, натиск якої на північні окраїни Галицько-Волинської держави ставав усе відчутнішим. Проте запобігти територіальним втратам не вдалося — Дорогочинська та Берестейська землі відійшли до Литовського князівства. Активною була боротьба проти ординців, в якій про в ід ну роль відігравали князі Андрій і Лев. Так, у листі до Папи Римського польський король називав їх " непоборним щитом проти жорстокого племені татар". Ймовірно, в одному з військових походів проти монголо-татарських нападників брати загинули. Оскільки жоден з них не мав синів, то з їхньою смертю 1323 р. династія, яку започаткував князь Роман Мстиславич, припинилася.
Знову посилюються політичні впливи галицького боярства, яке протидіяло встановленню міцної князівської влади, зростає втручання у внутрішні справи іноземних країн, насамперед Польщі, Угорщини та Литви, які, подолавши міжусобну анархію, стали сильними централізованими державами. Внаслідок цього галицько-волинський престол певний час залишався вакантним. Лише у 1325 р. внаслідок компромісу між місцевими боярами і правителями згаданих країн останнім, як виявилося, самостійним володарем Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного княжича Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри попередніх правителів Андрія та Лева. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава (1325—1340) і почав титулуватися "князем землі Руської, Галицької і Володимирської". Новий правитель виявився активним поборником зміцнення своїх володінь. Певний час він, незважаючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до створення антиукраїнського польсько-угорського союзу. У пошуках міжнародної підтримки Юрій II намагався налагодити добрі відносини з Тевтонським орденом, Ордою та Литовським князівством. Він одружився з дочкою великого литовського князя Гедиміва Євфимією, а власну дочку, як свідчать деякі історики, видав заміж за іншого литовського князя, сина Гедиміна, Любарта, й, не маючи власних синів, оголосив, що після його смерті той стане спадкоємцем "у Володимирі, Луцьку й усій Волинській землі".
У внутрішній політиці Юрій II Болеслав продовжував лінію своїх попередників на підтримку міст, спираючись на які, намагався обмежити боярські впливи та зміцнити князівську владу. Такий курс, звісно, не імпонував боярській опозиції. Вона звинуватила князя у протегуванні чужинцям, які, як правило, зосереджувалися у містах, і бажанні запровадити католицизм. Протистояння між боярами і Юрієм II, яке, очевидно, не обійшлося без польських впливів, завершилося трагічною смертю останнього. Внаслідок боярської змови у 1340 р. його було отруєно на банкеті у Володимирі-Волинському. Одночасно у великих містах почалися виступи проти його прихильників та іноземних купців. Загибель князя Юрія II Болеслава стала переломним моментом в історії Галицько-Волинської держави. З цього часу починається тривала боротьба між її зміцнілими сусідами — Польщею, Угорщиною і Литвою — за українські землі.
Позбувшись осоружного їм правителя, бояри, побоюючись вторгнення поляків, проголосили галицько-волинським князем сина Гедиміна Любарта-Дмитра (1340—1349), який прийняв віру, мову та звичаї місцевого населення і, як вже зазначалося, був одружений з дочкою Юрія II Болеслава. Правда, влада нового князя над Галичиною була чисто номінальною і фактично поширювалася лише на територію Волині. Галицькою землею управляла група бояр, на чолі якої стояв Дмитро Дедько, що прийняв титул "старости й управителя Руської землі".
Перебіг подій на галицько-волинських землях викликав невдоволення Польщі, яка, заручившись підтримкою Ватикану та уклавши союз з Угорщиною, у 1340 р. під приводом захисту католиків вдерлася в Галичину. На якийсь час польський король Казимир ПІ опанував значну частину краю і навіть захопив та пограбував Львів. Але галичани, очолювані Дмитром Дедьком, закликали на допомогу татар і спільними зусиллями вибили нападників зі своєї землі.
Восени 1349 p. Польща, попередньо домовившись із Ордою, здійснила новий похід проти Галицько-Волинської держави. Було захоплено Львів, Володимир, Бел з, Берестя та інші міста. До 1352 р. князь Любарт зумів повернути під свою владу Волинь, але Галичина залишалася у поляків. За литовсько-польським перемир'ям 1366 р. до Польщі також відійшли Холмська і Белзька землі. Після смерті польського короля Казимира в 1370 р. Галичина опинилася під владою Угорщини, причому в 1372—1378 і 1385—1387 pp. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорського королівства і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім'ям. У той же час Володислав нехтував місцевим населенням, оточуючи себе чужинцями, протегував католицькій церкві. У 1387 р., за короля Ягайла, Галичина і Холмщина остаточно були приєднані до Польської держави, спочатку на правах автономної області — "королівства Русі", а потім, з сер. XV ст., — звичайної польської провінції. Належні раніше до Галицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, у т. ч. територія сучасної Буковини, опинилися у складі Молдавського князівства, яке сформувалося саме в той час. Закарпаття опинилося у складі Угорського королівства. Решта земель — Волинь, Поділля, Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина — поступово зосередилася у складі Великого князівства Литовського.
Отже, в сер. XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви. Значення цієї, за словами історика С. Томашівського, " першої чисто української політичної організації" полягає в тому, що вона після занепаду Києва на ціле століття продовжила державницькі традиції Київської Русі й стала головним політичним центром для українських земель. Галицько-Волинська держава, яка в часи свого найбільшого піднесення охоплювала 90 % залюднених просторів України, зберегла від передчасного завоювання та асиміляції український етнос, що формувався, сприяла його консолідації, зміцненню та усвідомленню власної самобутності. Водночас вона сприяла поширенню на українських теренах передових надбань західноєвропейської культури, а, відповідно, й подоланню односторонньої орієнтації на Візантію, унеможливила, на відміну від Владимиро-Суздальського князівства, утвердження ординських впливів.
22. Входження українських земель до ВКЛ
Ослабленням Русі-України скористалося й Литовське князівство. Оточене непрохідними для кінноти лісами й болотами, воно було недосяжне для монгол о-татарських орд. У запеклій боротьбі з німецькими хрестоносцями, які насувалися з півночі, розрізнені язичницькі литовські племена об'єднались у сильну державу під керівництвом князя Міндовга. Вже в першій пол. XIV ст. литовці захопили половину Білорусі. У 30-х роках XTV ст. вони почали завойовувати українські землі: Дорогичинську, Берестейську, Турово-Пинську, Прип'ятську. У 1340 р. литовський князь Любарт-Дмитро стає галицько-волинським князем, але в 1349 р. втрачає Галичину, залишаючи за собою лише Волинь.
У 50-х роках XIV ст. з ослабленням Золотої Орди розпочався наступ Литви на Подніпров'я. Його очолив старший брат Любарта-Дмитра великий князь литовський Ольгерд Гедимінович (1345— 1377), який рішуче проголосив, що "вся Русь просто повинна належати литовцям". У 1356—-1356 pp. він захопив Чернігово-Сіверщину, а в 1362 p., розгромивши за допомогою українців нар. Сині Води (нині р. Синюха, ліва притока Південного Бугу, на території Кіровоградщини) монгол о-татарське військо, остаточно приєднав до Литовської держави Київщину, Поділля і Переяславщину. У 1377 р., після тривалої боротьби Ольгерда з Польщею, до Литви увійшли Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. Підпорядкувавши собі приблизно половину земель Київської Русі, Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Столицею держави та резиденцією великих князів було місто Вільнюс (Вільно).
В історіографії склалися різні погляди на характер литовської експансії, природу та сутність самої держави. Зокрема, радянська історична школа, виходячи головним чином із російських національних інтересів, розглядала литовську присутність на українських землях як прояв "колоніального загарбання" та "національного поневолення". Значна ж більшість тих українських істориків — як давніших, так і сучасних, — які обстоювали й обстоюють національні інтереси українського народу, трактує литовців як визволителів колишніх українських князівств з-під Золотої Орди, що набагато, порівняно з Московським князівством, скоротило монголо-татарське іго на наших землях.
Утвердження литовського правління на теренах ослабленої Русі-України відбувалося практично без опору з боку місцевого населення. Це пояснювалося тим, що литовські князі, діючи за принципом "захоплюючи, звільняємо" (українські землі від золотоординців), виявляли незмінну повагу до тутешніх звичаїв, проголошуючи: "Ми старини не рушаємо, а новини не вводимо". Пре-буваючи на значно нижчому рівні суспільно-політичного і культурного розвитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовці потрапляли під вплив її державних і громадських форм, релігії, побуту, писемності. Руська (українська й білоруська) мова стала державною у Литовському князівстві, нею велося все діловодство, писали літературні твори. В основі Литовських статутів (1529, 1566,1588 pp.) — кодексів середньовічного права Великого князівства Литовського, як засвідчує історико-правова наука, лежали звичаєві і писані норми українського права, тобто " Руської правди " та звичаєвого права, які побутували у традиціях українського народу ще за доби Київської Русі. Православна церква у Литовській державі також зберігала міцні позиції, зокрема, великий князь Ольгерд та 10 з 12 його синів були православними. Самі українські землі спершу перебували у становищі удільних князівств, очолюваних князями — членами литовського великокнязівського роду. Українська знать, зберігаючи свої володіння, отримувала право обіймати найвищі адміністративні посади і тому відчувала себе співгосподарем у Литовській державі. Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: "Великий князь Литовський і Руський". Тому й державу ряд істориків визначають як Литовсько-Руську.
Велике князівство Литовське, складаючись на 90 % із українських та білоруських земель, певною мірою нагадувало Київську Русь. Майже до кін. XIV ст. воно було своєрідною федерацією напівнезалежних земель, рівноправними суб'єктами якої виступали Київщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь та Поділля.
Правда, руська династія Рюриковичів поступилася литовським Гедиміновичам: київським і чернігово-сіверським удільними князями стали сини Ольгерда Володимир і Дмитро-Корибут; на Волині княжив молодший брат великого князя Любарт, а після нього — Любартів син Федір; на Поділлі правили племінники Ольгерда — князі Коріатовичі.
Проте за одне-два покоління за виглядом, мовою та поведінкою литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв України і Білорусі, що вже нагадували своїх попередників — Рюриковичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію "збирання земель Русі" й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва — міцніючий суперник литовців у змаганнях за київську спадщину. Саме тому М. Грушевський доводив, що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія.
23.Кревська Унія
Після Ольгерда, внаслідок міжусобної боротьби, до влади прийшов його молодший син Ягайло (13 77—1392). Із самого початку він зіткнувся з цілою низкою проблем, які постали перед Великим князівством Литовським: внутрішньою нестабільністю в державі, викликаною в значній мірі порушенням ним принципу родового старшинства в успадкуванні великокнязівського престолу; виснаженням державного організму внаслідок широкомасштабної експансії на сході; посиленням агресивних сусідів — Тевтонського ордену та Московського князівства. У такій ситуації Ягайло змушений був шукати зовнішньої підтримки. У1385 р. він погодився на пропозицію Польщі, яка мріяла про українські та білоруські землі, захоплені Литвою, і уклав із нею у замку Крево, неподалік Вільно, унію. Кревська унія передбачала: 1) об'єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла; 2) обрання польським королем Ягайла, який прийняв ім'я Владислава II та одночасно залишався великим князем литовським; 3) перехід у католицтво язичницького населення Литви.
Кревська унія створила реальні передумови для боротьби із зовнішньою загрозою. Водночас вона викликала небезпеку польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Проте останнє залишалося ще достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать — надто впевненою у своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Тому реалізація умов унії, спроби ліквідувати державний суверенітет Литви і перетворити залежні від неї землі Русі на об'єкт феодальної колонізації польською елітою, котрій належала провідна роль у новому утворенні, відразу ж викликала сильну протидію. Як наслідок, протягом майже двох століть після укладення Кревської унії зберігалася державна окремішність Литви та Польщі, які, незважаючи на спільного володаря, залишалися двома самостійними політичними організмами.
З самого початку литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й честолюбного двоюрідного брата Ягайла князя Вітовта (1392—1430), котрий у 1392 р. (Островська угода) змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством Литовським. У той же час, намагаючись зміцнити внутрішньополітичну єдність всередині країни, Вітовт рішуче проводив курс на її централізацію, обмежуючи тим самим автономію українських земель. Протягом 1392—1394 pp. він силою зброї змістив тих князів, що перестали йому коритися і ліквідував на території У країни Волинське, Новгород-Сіверське, Київське та Подільське удільні князівства, перетворивши їх на провінції Литви. Ними стали правити не вічно бунтівливі удільні князі, а великокнязівські намісники, переважно з бояр, що беззаперечно здійснювали волю великого князя.
Ще більше зміцнив своє становище Вітовт після блискучої перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві 1410 p., де поряд із литовськими, білоруськими та польськими військами брали участь й українські полки. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов'янські землі було покладено край. Наслідком цього стало укладення Городельської унії (1418), яка, фактично заперечуючи положення Кревської унії, підтверджувала існування Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалася політична зверхність польського короля, з яким мали погоджуватися кандидатури на великокнязівський престол після смерті Вітовта. Важливим положенням унії було зрівняння у правах і привілеях польської і литовської шляхти католицького віросповідання. На православну шляхту це положення не поширювалося, обмежуючи тим самим її участь у державному управлінні. Така нерівноправність вела до розколу між православними і католиками неукраїнських землях.
24. Люблінська унія
Окупувавши західноукраїнські землі, польська шляхта на цьому не заспокоїлася. Вона мріяла про всю Україну, захоплену Литвою. Остання ж з поч. XVI ст. опинилася перед наростаючою небезпекою ззовні, насамперед збоку Московського князівства та Кримського ханства. Московія, маючи під своєю зверхністю майже весь Північний Схід та в 1480 р. практично скинувши вікове монголо-татарського, сама почала зазіхати на чужі землі. Поширення московської експансії викликало необхідність виправдовувати її. Так постала доктрина т. зв. третього Риму. Водночас князь московський Іван III прибрав собі титул "государя всієї Русі" (січень 1493 р.) і проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер належати Москві. Відповідно до цього й діяли московські правителі. Вони підтримували сепаратистські тенденції, що мали місце у Великому князівстві Литовському, зокрема князівську змову 1481р. та повстання князя Михайла Глинського (1507—1508). У результаті Литва втратила сіверські землі. У1500—1603 pp. велася литовсько-московська війна. У1522 р. Москва відібрала у Литви Чернігів і Стародуб.
Проте і в час занепаду Велике князівство Литовське здобувало перемоги. Одна з них — битва з московитами під Оршею 8 вересня1514 p., коли 30-тисячна коаліція українських, білоруських, литовських та польських військ під проводом князя Костянтина Острозького зустрілася з майже 80-тисячною московською армією. Видатний російський історик С. Соловйов так описував цю грандіозну,як для Європи, битву: "Московити почали наступ, і довго з обох боків боролися зі змінним успіхом, коли нарешті литовці навмисно почали тікати, підвівши московитів під свої гармати; страшенний залп зім'яв переслідувачів,розладнав їх лави, що невдовзі передалося й усьому московському війську,яке зазнало жахливої поразки: всі воєводи потрапили в полон, не кажучи вже про величезну кількість убитих ратників; ріка Кропивна (між Оршею Щубровною) загатилася тілами московитян..." Загалом втрати переможених лише вбитими становили 30 тис. осіб;у полон потрапили 6воєвод, 37 князів, близько 2000 "дітей боярських" та багато тисяч ратників. Король польський і великий князь литовський Сигізмунд І Старий" щоб виявити найбільшу повагу своєму кращому полководцеві, дозволив князю К. Острозькому як переможцю московитів пройти у Вільно через тріумфальні ворота.
Становище Литовської держави ускладнювалося й появою на півдні нової загрози — Кримського ханства, яке у 1449 р. відокремилося від Золотої Орди, а в 1478 р. визнало себе васалом Туреччини. У 1482 р. за намовою Івана Ш кримські татари напали на Україну, спаливши Київ. Відтоді кримчаки майже щороку нападали і нищили українські землі (з 1450 по 1556р. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі), У сер. XVI ст. наростаюча криза у Великому князівстві Литовському сягнула критичної межі. В1549 та 1552 pp. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. У 1658—1683 pp. Литва ув'язла в нову тривалу війну з Московією — т. зв. Лівонська війна. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об'єднання в одне політичне ціле Польщі і Литви, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.
Навколо питання про нову унію розпочалася гостра й драматична боротьба. Проти виступили великі литовські магнати, які погоджувалися на об'єднання тільки за умови існування окремого сенату і сейму Великого князівства Литовського. Проте польський сейм, використовуючи підтримку литовської й української шляхти, що була невдоволеною пануванням великих землевласників у князівстві та намагалася одержати такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення і приєднання до Польщі українських земель — Підляшшя, Волині, Брацлавщини і Київщини. Українці схилялися до об'єднання з Польщею також через необхідність пошуку надійного захисту своєї землі, позаяк протидія Великого князівства Литовського спустошливим набігам татарських орд була неефективною.
Тиск шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні та прагнення отримати військову допомогу від Польщі в боротьбі з Московською державою змусили литовських магнатів піти на відновлення переговорів. 1 липня 1569р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами, Люблінську унію, яка передбачала: 1) об'єднання Польщі й Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту; 2) на чолі об'єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі і коронувався в Кракові; 3) спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця; 4) Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони — Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адміністрацію; 6) під юрисдикцію Польщі, у складі якої вже перебували Галичина, Холмщина та Західне Поділля, відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя (сьогодні — Білостоцьке, Люблінське та Варшавське воєводства Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина(Східне Поділля) та Київщина; 6)українська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.
Говорячи про позицію української еліти на Люблінському сеймі, треба зазначити, що її вимоги були мінімальними: збереження станових привілеїв та руської мови в офіційному діловодстві, свобода віросповідання. Вона практично не мала можливостей для маневрування. Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між Польщею й Московією. На відміну від самодержавної Москви, Польща була країною з досить прогресивним державним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, що не могло не приваблювати українську суспільну еліту. Однак, як показало майбутнє, ці надії не виправдалися. Чи не єдиним позитивним наслідком Люблінської унії для України було об'єднання більшості її земель у складі однієї держави — Польщі. (Решта українських земель перебували під владою інших іноземних держав: Чернігово-Сіверщина — Московського князівства, аз 1618 р. — Речі Посполитої: Закарпаття — Угорщини, а з 1526р. — Туреччини та австрійських Габсбургів; Буковина — Молдавського князівства, а з 1514р. — Туреччини: Берестейщина й Пинщина залишалися у складі Великого князівства Литовського.)
25.Берестейська унія
Ідея об'єднання християнської церкви постала чи не відразу ж після її розколу в 1054р. на православну та католицьку вітки. Спроби реалізувати її робилися не один раз, але відповідні умови для цього склалися лише в XVI ст. По-перше, кризовий стан православної церкви в Україні, що проявлявся у занепаді церковної дисципліни, непорозумінні між церковними братствами та ієрархією, різкому зменшенні матеріальної підтримки тощо, привів її керівників до переконання, що унія з високоавторитетною, добре організованою католицькою церквою забезпечить серед православних жаданий порядок та дисципліну, а отримання ними рівного з католицькими ієрархами статусу, в т. ч. й місць у сенаті, сприятиме зростанню їхнього авторитету серед духовенства та мирян. По-друге, прийняття унії, на думку українських єпископів, мало вирішити проблему полонізації та окатоличення православних українців, бо, ставши частиною єдиної церкви, вони отримали б повну рівноправність у Речі Посполитій, зокрема українські міщани більше не зазнавали б дискримінації в містах, а православну знать перестали б ігнорувати при розподілі службових посад. По-третє, унію активно підтримували польські можновладці, які сподівалися, що вона прискорить остаточну інтеграцію українських та білоруських земель до складу Речі Посполитої. По-четверте, прагнення католицької церкви відновити втрати, завдані реформаційним рухом, за рахунок розширення своїх впливів та володінь на Сході.
Першим думку про необхідність укладення церковної унії з Римом висловив у 1590 р. львівський православний єпископ Гедеон Балабан, який був розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше — нетактовним втручанням константинопольського патріарха, що передав братчикам функції контролю за православною ієрархією. З нею погодилися єпископи Кирило Терлецький з Луцька, Діонісій Збируйський з Холма, Леонтій Пелчицький з Турова, а згодом — Михайло Копистенський з Перемишля, Іпатій Потій з Володимира і навіть сам митрополит Михайло Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеї змовники проводили таємно з огляду на неприязнь до неї у суспільстві, насамперед з боку братств. Узгодивши до 1595 р. з представниками короля та католицької церкви основні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священиків брати шлюб тощо, вони погодилися на об'єднання своєї церкви з католицькою. Наприкінці 1595 р. папа Климент VIII проголосив офіційне визнання унії та гарантовані права і привілеї української церкви.
Коли стало відомо про наміри православних єпископів, українська громада вибухнула від обурення. З осудом виступив навіть князь Костянтин-Василь Острозький, який досі, в принципі, підтримував ідею об'єднання церков. Його роздратувало, що єпископи самі, без участі духовенства і мирян та без узгодження з рештою православної церкви, пішли на унію з Римом. Закликавши одновірців до протесту проти дій єпископів-відступників, князь також звернувся до протестантів із відозвою спільно з православними виступити на захист своїх релігійних інтересів та висловив готовність виставити 15—20 тис. чол. на оборону "благочестя". По всій Україні й Білорусі почалася завзята агітація проти унії. Перелякані такими подіями ініціатори унії — єпископи Балабані Копистенський — рішуче від неї зреклися та оголосили про свою незгоду з рештою православних єпископів та митрополитом.
Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596р. у м. Бересті був скликаний церковний собор. Із самого початку він розколовся на два непримиренні табори, які провели фактично два собори. Православні засудили унію й ухвалили рішення про усунення з посад митрополита та єпископів-відступників. Уніатський собор проголосив об'єднання з католицькою церквою, визнавши її догмати й зверхність Папи Римського, але зберігши православні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні. Відповідну грамоту підписали митрополит, п'ять єпископів і три архімандрити. Уніати діставали значні привілеї: духовенство звільнялося від податків, шляхтичам відкривався доступ до державних посад, міщани зрівнювалися у професійних правах із католицьким міщанством. Уніатським єпископам обіцяли місця в сенаті, але це ніколи не було виконано. Зразу ж після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пинська, Луцька, Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її значно пізніше, відповідно у 1692 та 1700 pp.
Отже, Берестейська унія не тільки не подолала розколу 1054 р., а й збільшила його: до двох досі існуючих церков — католицької та православної — додалася ще й третя — уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати. Не принесла вона єдності й українському суспільству, розділивши його на дві частини: з одного боку — православна більшість на чолі з двома владиками, що відмовилися від унії, з іншого — уніатська меншість разом із митрополитом та рештою єпископів. Обидві сторони повели між собою затяту боротьбу у всіх напрямках. Польський уряд цілковито підтримав уніатів, схвалив їхню декларацію про об'єднання з католиками, проголосив уніатську церкву обов'язковою для всього православного населення України, поставив православ'я поза законом, насаджуючи унію силою. Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Проти унії виступили відомі полемісти, зокрема зі своїми " посланіями" Іван Вишенський, запорізьке козацтво. Словом, Берестейська унія спричинила великий духовний розкол української нації.
26.Укаїнські землі в складі Польського королівства. Князь Костянтин Острозький
Костянтин Іванович Острозький (*1460 — †11 вересня 1530) — воєначальник, державний діяч Великого Князівства Литовського. Волинський князь (батько Острозького Костянтина-Василя), світський глава православного населення. Правнук Федора Даниловича Острозького. Тесть Предслава Лянцкоронського.
Староста брацлавський, звенигородський і вінницький (з 1497 р.), великий гетьман литовський (1497–1500 рр., 1507–1530 рр.), маршалок волинський і староста луцький (з 1499 р.), каштелян віленський (1513–1522 рр.), каштелян троцький (1522–1530 рр.).
Князь почав свою військову кар'єру за часів короля Польщі Яна I Ольбрахта, став одним із найвидатніших полководців XVI століття. Сучасники порівнювали його зі стратеґами античності — провів 35 битв, програв 2; брав участь в успішних кампаніях проти татарів, Московської Держави.
За перемогу біля Очакова проти сил хана Мехмет-Ґірея першим отримав посаду Великого Гетьмана Литовського 10 серпня 1497 р.
У битві над Ведрошею 14 липня 1500 р. русько-литовсько-польське військо під керівництвом Костянтина Острозького зазнало поразки від московського війська, сам попав у полон.
1506 р. Васілій ІІІ змусив Костянтина Острозького підписати присягу на вірність; отримавши свободу пересування, втік на Волинь у 1507 р.
Король Сиґізмунд I Старий повернув князеві посаду Великого Гетьмана Литовського в 1507 р.
1508 року під Слуцьком, 28 квітня 1512 року під Вишневцем (Лопушним) розгромив кримських татарів.
1513 року почалась нова війна з московитами. 8 вересня 1514 року в битві під Оршою військо Костянтина Острозького розбило московське військо кількістю 80 000 воїнів воєвод Івана Челядніна та Михайла Голиці. 2 серпня 1519 р. відбулася битва під Сокалем, де татари завдали поразки війську Костянтина Острозького.
1527 р. брав участь (разом з польним гетьманом Юрієм Радзивіллом «Геркулесом») в битві під Ольшаницею на Київщині; звільнив з татарського полону 40 000 [українських] бранців, а 7 000 татарів взяв у полон. Полонених татарів розселив в Острозі — вони мали охороняти місто. Одна з вулиць міста називається Татарською і донині. Збройні протистояння із військами південного сусіда були для К.Острозького звичним ділом — розробив проти них спеціальну тактику ведення бою.
Православний, користувався руською мовою. Домігся значного обмеження впливу світських урядників на церковне життя та справи; зокрема, припинила діяти заборона на будівництво нових православних церков та інших споруд. Костянтин Іванович заклав православний монастир в селі Дермань та Богоявленський собор в Острозі. Окрім того, на честь своїх перемог він будував храми в інших місцях Литовської та Польської держав. Його грошові фундації були чи не найбільшими серед пожертв у всьому князівстві. Як потім було написано: «Для немічних притулки, для дітей школи, для людей рицарських в Академії Марсовій списи з шаблями залишив».
Помер 11 вересня 1530 в Турові, похований у Києво-Печерській лаврі.
27. Виникнення українського козацтва. Утворення Запорізької січі.
Центральним явищем історії України XVI—XVIII ст. було козацтво, яке втілило в собі кращі національні риси українського народу. Воно обороняло рідний край від зовнішніх ворогів, чинило активний опір соціальному та національно-релігійному гнобленню, стало творцем нової форми державності на українських землях. Його колискою була Південна Україна, що знаходилася на межі двох різних цивілізацій: європейської (хліборобської, християнської) та азійської (кочової, мусульманської). Саме специфічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен як українське козацтво.
Причини зародження козацтва
Характерною рисою суспільно-політичного розвитку українських земель XV — першої пол. XVI ст. було зосередження переважної більшості населення на спрадавна обжитих землях: Галичині, Волині, Поділлі, Поліссі, північній Київщині. їхня південна межа фактично проходила по лінії укріплень Кам'янець — Бар — Вінниця — Біла Церква — Черкаси — Канів — Київ. Далі, на південь, лежало т. зв. Дике поле. Колонізація, що вирувала тут за княжої доби, була перервана монголо-татарською навалою. Незаселені південні території відзначалися великими природними багатствами, які вражали сучасників. По Україні ходили легенди про надзвичайну родючість ґрунтів та величезні на них врожаї зернових, про безкраї степи, де у травах ростом з людину випасалося стільки диких коней, оленів, кіз, що на них полювали заради шкір і хутра, а не м'яса, про численні ріки, які кишіли різноманітною рибою, що своїми тілами не давала навіть веслу впасти на воду, про дніпровські плавні, багаті насамперед водяними птахами, про густі ліси, переповнені бортними деревами з медом та всілякою дичиною тощо. Зрозуміло, що такий благодатний край здавна манив до себе людей. Кожної весни сюди направлялися ватаги промисловців на "уходи" — полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість уходників поверталася додому, де збувала свою здобич. Місцевому воєводі платили десяту частину свого прибутку. Але були й такі, що не бажали коритися королівській адміністрації і залишалися у степу постійно, закладаючи там свої зимівники та хутори.
Спочатку уходництвом займалися в основному мешканці Придніпров'я . Однак із посиленням феодального визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської неволі й з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею, — Галичини, Західної Волині, Західного Поділля. Польський хроніст XVII ст. С.Грондський зазначав: "Ті з руського народу, хто... не бажав ходити в ярмі й терпіти владу місцевих панів, йшли в далекі краї, тоді ще не залюднені, та здобували собі право на свободу".
Уходницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас потребував від тих, хто ним займався, великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов'язане з багатьма небезпеками, насамперед татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом, опанувавши військове ремесло та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападів татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоплюючи здобич та визволяючи бранців. Саме це рухливе, загартоване небезпеками і злигоднями військово-промислове населення, що об'єднувало вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, і склало основу окремої соціальної групи, яка під іменем "козаків" починає відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні України зі Степом.
Отже, зародження українського козацтва було зумовлене наявністю вільних земель на південному порубіжжі України та спричинене трьома головним и взаємопов'язаними факторами: природним прагненням українців до волі, посиленням соціального та національно-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.
Господарська діяльність
Формування козацького стану, зростання його чисельності вело до розширення господарської діяльності у родючих південних степах. На межі XV—XVI ст. тут збільшується кількість зимівників і слобід, які закладалися на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі та ін. річках. Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли, помітне місце займали ремісництво та торгівля. Використання вільнонайманої праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими селами на волості (так називали заселені простори Подніпров'я), і свідчило про зародження фермерства як форми буржуазного виробництва. Вчорашнє "Дике поле" перетворювалося на плодючі угіддя, що ставали складовою частиною господарського організму України.
На новоколонізованих землях склався самобутній козацький лад, цілком спрямований проти феодальних порядків. Козаки об'єднувалися у самоврядні громади, які одночасно були й військовими осередками. Всі важливі питання вирішували на радах, тут же обирали старшину. Кожний, хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо.
Значна частина козацтва — т. зв. городові, або міські козаки — проживала "на волості", насамперед у таких містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони займалися торгівлею та промислами, але відмовлялися підпорядковуватися магістратам і не виконували повинностей. Склад цієї групи поповнювався за рахунок "покозачення" міщан.
Утворення Запорізької січі
Організація Січі
Створення Запорізької Січі стало потужним імпульсом для консолідації українського козацтва, формування його самосвідомості та утвердження організаційної структури. Першу велику Січ на початку 50-х років XVI ст. заснував на о. Мала Хортиця (нині на території м. Запоріжжя) Дмитро Вишневецький ("Байда") — український князь зі старовинного волинського роду Гедиміновичів, власник земельних маєтків у Кременецькому повіті (ниві у межах Тернопільської обл.)у обіймав високу посаду черкаського і канівського старости. Все свідоме життя присвятив боротьбі проти татарських і турецьких загарбників, просив підтримки у литовського, польського, московського урядів, але допомоги не отримав. Тому зв'язав свою долю безпосередньо з козацтвом і першим з української знаті перейшов на прожиття за Дніпровські пороги. Його організаторська діяльність, за словами історика В. Сергійчука, дозволила згуртувати дніпровську вольницю навколо Січі, зробити її авторитетним ядром, свого роду притягальною силою для всіх, хто не хотів визнавати над собою влади магнатів, ладен був стати на боротьбу з гнобителями українського народу. Саме Д. Вишневецький, заклавши на Хортиці перший укріплений замок, поводячи себе незалежно від намагань польського уряду тримати Січ у повному підпорядкуванні, почав відособлювати запорізьке козацтво в автономну, а згодом і в самостійну від польсько-литовської держави організацію. Невдалий похід князя у Молдавію 1563 р. на чолі козацького війська, полон і трагічна загибель у Царгороді, де був скинений з вежі на залізні гаки, вмуровані у стіну, не дали йому можливості до кінця реалізувати свої задуми. За подвижницьку діяльність народ у піснях і думах увіковічив відважного провідника козацтва.
Територія, яку займали запорожці — " Вольності Війська Запорізького" — охоплювала значну частину Півдня України (землі сучасної Дніпропетровської і Запорізької областей, частково – Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Донецької областей), але до кін. XVII ст. не була чітко окреслена і змінювалася залежно від політичних обставин. Столицею запорізької вольниці була Січ — своєрідне місто-фортеця. Назва "Січ " походить від слова " сікти ", тобто " рубати", і первісно означала укріплення з дерева та хмизу. Нерідко поряд із цією вживалася й інша назва - "Кіш", яка у татар означала військову ставку, місцезнаходження вождя. Отже, ці слова вживалися для означення столиці запорізького козацтва та його уряду. У різні часи вона розташовувалася у різних, але завжди добре захищених природою місцях. Після татарського погрому у 1557 р. на Хортиці Січ по черзі знаходилася на 0. Томаківці(1560—1593), р. Базавлук(1593—1638), Микитиному Рові(1638—1652), р. Чортомлик (1652— 1709), р. Кам'янці (1709— 1711), в Олешках (1711 —1734), нар. Підпільній (1734—1775). Кожна з них мала гарні укріплення: оточені ровами, високі (бл. 10 м) й міцні вали, зверху яких ішов дерев'яний частокіл із загострених і просмолених паль, а також сторожові башти з бійницями для гармат. Тут вартували козаки, які в разі небезпеки піднімали по тривозі весь січовий гарнізон. Усередині стояли курені — великі приміщення для козаків, вроблені з лози, а згодом — із дерев'яних колод, вкриті очеретом або шкурами тварин, канцелярія, склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торговельні лавки тощо. У центрі знаходилися церква та майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. На майдані стояли військові литаври (ударний інструмент), котрі служили для скликання на козацькі ради, і " ганебний стовп", біля якого карали винних. У передмісті Січі жили тисячі ремісників, торговців, спеціальне приміщення призначалося для проживання іноземних послів. Підступи до Січі охоронялися козацькими чатовими, що снували неподалік по численних плавнях і річках, та вартовими вежами, виставленими далеко у степу.
Чисельність січового товариства не була сталою і, як правило, залежала від пори року: взимку на Січі перебував лише невеликий гарнізон, який охороняв майно, військові припаси, артилерію, виконував сторожову службу, а з настанням весни вона, образно кажучи, перетворювалася нелюдський мурашник. У мирний час козаки насамперед займалися промислами й скотарством, а в паланках (адміністративно-територіальних одиницях (округах) у межах "Вольностей Війська Запорізького") — землеробством, що базувалося на фермерських засадах. Але головним їхнім обов'язком був захист рідної землі від турецько-татарських загарбників. Водночас Січ завжди виступала проти соціального та національно-релігійного гноблення, була притулком втікачів від панського гніту, підтримувала в українському народі дух протесту.
28. Козацько-селянські повстання 90-х рр. 16 ст.
Посилення кріпосницького та національно-релігійного гніту, експансія польської й литовської знаті на південні землі, які почали колонізувати "уходники" й запорожці, утиски козацької верстви викликали масове невдоволення в українському суспільстві. Як наслідок, наприкін. XVI — на поч. XVII ст. Україною прокотилися дві хвилі народних виступів (у 1591—1596 та 1626—1638рр.), рушійною силою яких стало козацтво.
Перша проба сил: Косинський та Наливайко
Перше велике козацьке повстання 1591—1693 pp., спрямоване проти існуючих польсько-шляхетських порядків в Україні, було пов'язане з іменем " заслуженого козака ", дрібного шляхтича з Підляшшя Криштофа Косинського. Тривалий час він перебував на Запорізькій Січі, займав важливі військові посади, був обраний гетьманом. У1691 р. білоцерківський староста Я. Острозький відібрав у нього маєток на Київщині, наданий королем за бойові заслуги. Особиста кривда, завдана Косинському, наклалася на глибокі соціально-економічні суперечності тодішнього життя та непослідовну політику польського уряду щодо козацтва, яка неодноразово змінювалася від репресій у спокійні часи до заохочень до служби під час небезпеки.
Наприкін. 1591 р. запорожці разом з реєстровцями під проводом К. Косинського прийшли під Білу Церкву — резиденцію і замок Я. Острозького і захопили її. Повстанців підтримали міщани та селяни навколишніх місті сіл — всього бл. 5 тис. чол. Ці події започаткували півстолітню козацьку війну проти Речі Посполитої, яка в сер. XVII ст. переросла у Національно-визвольну революцію.
Поступово повстанський рух проти польської влади набув значної сили і протягом 1592 р. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Козацькі загони оволоділи Трипіллям, Богуславом, Переяславом, штурмували Київський замок. На визволеній території старшина приводила до присяги Війську Запорізькому селян, міщан і шляхту та вводила форми козацького устрою. Тобто боротьба одночасно велася за соціально-економічні права й розширення козацьких порядків на нових землях.
Для боротьби з повстанцями було зібрано шляхетське ополчення під командуванням київського воєводи К.-В. Острозького. На початку лютого 1593 р. під м. П'ятка (теперішня Житомирщина) відбулася вирішальна битва, у якій погано озброєне повстанське військо в умовах суворих морозів і нестачі харчів майже тиждень мужньо відбивало ворожі атаки, втративши від 2 до 3 тис. вбитими. Значних втрат зазнала й шляхта, а тому змушена була піти на укладення перемир'я. За його умовами К. Косинський зобов'язався скласти гетьманські повноваження, повернутися на Запоріжжя й не вчиняти бунтів, козаки мали повернути все награбоване майно, а селяни, що пристали до повстання, мусили повернутися до своїх панів.
Проте козацтво не склало зброї. Уже в травні 1593 p. К. Косинський на чолі двотисячного козацького загону вирушив із Запоріжжя під Черкаси, де взяв в облогу замок місцевого старости О. Вишневецького. Останній почав з повстанцями переговори, під час яких К. Косинського було підступно вбито. Але й по смерті ватажка козаки не припинили облоги Черкас, змусивши О. Вишневецького підписати договір, за яким вони отримали право вільного відходу на Запоріжжя та на волості, їм поверталося відібране у них майно тощо.
Не минуло й року, як в Україні спалахнуло нове грізне повстання 1694— 1596 pp., яке очолив Северин Наливайко. Він походив із Гусятина (нині Тернопільської обл.), У молоді роки перебував на Запоріжжі, брав участь у морських і сухопутних походах запорожців проти турків і татар. Згодом, як сотник надвірної хоругви, служив у князя К.-В.Острозького. Але після битви під П'яткою покинув службу, очолив козацький відділ, що діяв проти турків на нижньому Дністрі.
Влітку 1694 р., повернувшись з успішного походу в Молдавію, С. Наливайко розмістив своїх людей на постій у маєтках брацлавської шляхти, вимагаючи стацій (натуральних податків) або забираючи продовольство й фураж силою. Водночас він направив на Запоріжжя своїх посланців із пропозицією про об'єднання сил для спільної боротьби проти польського панства. Щоб загладити свою участь у придушенні повстання Косинського, надіслав запорожцям 1,5 тис. коней, захоплених у турків. У жовтні 1594 р. наливайківці й брацлавські міщани прогнали місцеву шляхетську адміністрацію, захопили Брацлав і проголосили його " вільним козацьким містом". Це, по суті, стало початком повстання.
Приблизно тоді ж на допомогу наливайківцям прибув загін запорожців на чолі з гетьманом Григорієм Лободою, представником козацької реєстрової старшини. Об'єднане військо Наливайка й Лободи, що налічувало бл. 12 тис. чол., спершу зробило кілька походів у Молдавію, де, зокрема, змусило її правителя відмовитися від підданства турецькому султанові, а з весни 1595 р. цілком зосередилося на боротьбі з польсько-шляхетським режимом. У той час Наливайко пішов на Волинь та Білорусь, здобуваючи міста й беручи з них контрибуцію. Аналогічно діяв і гетьман Григорій Лобода, який зі своїми запорожцями подався на Подніпров'я. Ще один козацький загін полковника Матвія Шаули, здобувши Київ, направився у Білорусь. Наприкін. 1595 — на поч. 1596 р. повстанці вже контролювали все українське Правобережжя та Південно-Східну Білорусь. Особливе занепокоєння у польського уряду викликали звістки про наміри повсталих створити на визволеній території незалежну від Польщі Українську республіку на чолі з князем.
Значною мірою успішне розгортання повстанського руху було зумовлене відсутністю шляхетського війська, яке тоді воювало у Молдавії. Та з його поверненням відбувається ускладнення ситуації. Польський уряд доручив придушити повстання польному гетьманові С. Жолкевському, одному з найкращих полководців того часу. Виступивши навесні 1596 р. з добірним військом і значною артилерією, він вирішив розбити козаків по частинах і спочатку вдарив на військо Наливайка. Але той з півторатисячним загоном, вдало маневруючи, зумів уникнути нерівного бою і під захистом табору з возів відступив до Поділля, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви.
У березні 1596р. повстанські загони об'єдналися під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ. Згодом в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля відбулася одна з вирішальних битв, після якої повстанці почали відступ, маючи намір сховатися за московським кордоном. Але їх просування гальмував величезний обоз приблизно з 7—9 тис. жінок, дітей, старих, який прикривали 3 тис. боєздатних козаків. У травні 1596р. на р. Солонині під Лубнами (теперішня Полтавщина) повстанці потрапили в оточення переважаючих сил польського війська, яке налічувало понад 5 тис. жовнірів та декілька тисяч обслуги. Тут козаки спорудили міцний табір, який оточили возами в 7—9 рядів, окопали ровомішанцями. На укріплення і вози поставили бл. 20 гармат. Майже 2 тижні вони героїчно оборонялися. Декілька великих штурмів табору не дали полякам нічого. Навпаки, козаки самі робили небезпечні вилазки і С. Жолкевський мусив увесь час бути насторожі. Боєздатна частина козацтва у цій ситуації могла спокійно прорватися через ворожі лави, але не хотіла залишати напризволяще жінок, дітей, старих, поранених. А всі вибратись із пастки не могли.
Розуміючи, що козацький табір неприступний і знаючи, що на виручку обложеним іде допомога із Запоріжжя, С. Жолкевський вдався до такого засобу, як підступність, демонстративно ведучи переговори лише з Г. Лободою і поширюючи різні чутки. У результаті цього козаки звинуватили останнього в зраді і стратили. Новим гетьманом було обрано запорозького старшину Криштофа Кремпського.
На початку червня у розташування Жолкевського прибули свіжі підкріплення і важкі облогові гармати. Протягом кількох днів поляки вели безперервний обстріл табору. Загинули сотні людей, ще більше було поранено. Становище ускладнювалося через спеку, нестачу води, харчів та фуражу, почалися повальні пошесті на людей та худобу, бракувало боєприпасів. Тому було вирішено задовольнити польські вимоги. Деморалізовані повстанці зв'язали С. Наливайка і його найближчих соратників і видали Жолкевському. Проте їх це не врятувало. Поляки поставили нову вимогу, про яку мовчали раніше — повернення всіх втікачів до своїх панів. Коли повстанці відмовилися, то раптовим нападом беззахисний табір було розгромлено. "Так їх рубали немилосердно, що на милю або й більше труп лежав на трупі", — писав один із поляків. Тільки К. Кремпському з частиною козаків вдалося прорватися на Запоріжжя. Керівників повстання після страшних тортур було страчено у Варшаві. Зокрема С. Наливайкові та М. Шаулі відрубали голови й четвертували.
Козацькі виступи. 1591—1596 pp. викликали переляк серед польської шляхти, яка на сеймі проголосила козаків ворогами держави та ухвалила " винищити їх до останку". Однак усі ці постанови залишилися на папері. По-перше, Запорізька Січ була недоступною для польського панства і надалі залишалася головним осередком козацької вольниці. По-друге, на поч. XVII ст. Польща вступила в період безупинних воєн з Волощиною, Швецією, Московщиною, а тому раз по раз мусила звертатися за допомогою до козаків (зокрема у 1609 р. на московській території у складі польського війська діяло 40—50 тис, козаків). Тому вже у 1601 р. польський сейм скасовує свої рішення про ліквідацію козацького стану, які так і не набрали чинності. Правда, Солоницький погром вплинув на внутрішній розкол козацтва, який проявився ще у відносинах між прихильниками Наливайка і Лободи. У козацькому середовищі виникли дві течії: радикальна, яку представляло незаможне козацтво, що прагнуло до покращення свого становища шляхом негайних і рішучих дій проти польського панства, та поміркована, до якої належали матеріально забезпечені козаки, схильні до компромісів та мирного розширення своїх прав і привілеїв у Речі Посполитій. Домінуванням останньої течії, найяскравішим представником якої був гетьман П. Сагайдачний, а також активною участю козацтва у зовнішньополітичних акціях, насамперед проти Криму та Туреччини, і пояснюється той факт, що протягом трьох десятиліть в Україні не було великих народних виступів.
29. Козаки проти агресії з боку Туреччини та Кримського ханства.
Кримське ханство як держава існувало у 1449—1783 pp. на землях Кримського півострова, пониззя Дніпра, Приазов'я та Прикубання. Ще в XIII ст. ця територія була захоплена монголо-татарами і ввійшла до складу Золотої Орди. У сер. XV ст. ханові Хаджі-Гірею вдалося вийти з-під золотоординського правління і створити власну державу зі столицею у м. Бахчисараї. Державною релігією був іслам.
Незважаючи на існування Кримського ханства, претензії на північне узбережжя Чорного моря заявила Туреччина. Вже в 1475 р. вона захопила генуезькі колонії Північного Причорномор'я і встановила своє панування в південній частині Кримського півострова, перетворивши ці території у турецьку провінцію — т. зв. Кафський еялет (у його межах опинилися Херсонес,Балаклава, Мангуп, Кафа, Керч, Тамань, Темрюк, Азов). З метою зміцнення своєї присутності на загарбаних землях та для контролю Чорного й Азовського морів, турки почали споруджувати в стратегічно важливих місцях фортеці. Найпотужніші з них заснували в гирлах рік: Дніпра — Кінбурн, Дністра — Акерман, Дунаю — Ізмаїл, Дону — Азов та ін. Ряд фортець постало в таких причорноморських містах, як Очаків, Кілія, Тягиня (Бендери), Хаджибей (майбутня Одеса); було також зміцнено Перекоп, Гезлев (Євпаторія), Кафу (Феодосія) тощо. У результаті склалася ситуація, коли Кримське ханство фактично було відмежоване від Чорного моря. У 1478 р., зваживши на могутність Туреччини, воно визнало васальну залежність від неї.
Ставши васалом, Кримське ханство до певної міри виконувало роль провідника турецької політики у Східній Європі. При цьому його зовнішньополітичні акції зводилися головним чином до грабіжницьких набігів, у результаті яких найбільше страждали українські землі. Татари майже щороку, а інколи й по кілька разів на рік нападали на Україну, вбиваючи та захоплюючи в неволю місцеве населення, спустошуючи міста і села, витоптуючи посіви. За підрахунками історика Я. Дашкевича, протягом XV — першої пол. XVII ст. Україна внаслідок татарсько-турецьких набігів втратила бл. 2—2,6 млн чол. убитими та взятими в ясир (так турки називали полонених). Грабіжницькі промисли були для татар економічною необхідністю, оскільки їхнє скотарське господарство було примітивним і не могло задовольнити нагальних потреб. Торгівля ж людьми, здебільшого у Кафі, давала значні прибутки. Страшну картину невільницького ринку поч. XVII ст. змалював вірменський мандрівник, історик С. Лехаці: "... дівчаток та хлопчиків, парубків та гарних жінок, — зазначав він,— купці, взявши заруки, показували й продавали наче коней чи мулів. Інших невільників збирали десь на площі, наче отару овець. Покупці відкривали обличчя й груди молодих дівчат, обмацували з голови до ніг все їхнє тіло... Тих, які подобалися покупцям, купували, віднявши у батька й матері, розлучивши з сестрами та братами, й везли до себе..." Майже всі вони були приречені на рабську працю.
Основним покупцем невільників була Туреччина. Більша їх частина використовувалася у великих господарствах та рудниках, де працювала у жахливих, нелюдських умовах під канчуками наглядачів. Рабовласники давали невільникам образливі клички, таврували, як худобу, змушували приймати іслам, тримали у чорному тілі. Ще гіршим було становище тих, як правило здорових молодих чоловіків, кого посилали на судна веслово-вітрильного турецького флоту — "каторги". Тут вони правили за живу силу, що приводила в рух турецькі флотилії, до свого повного фізичного виснаження. Нерідко в бою, незважаючи нестрашні побої, невільники відмовлялися гребти і цим спричинювалися до поразки турків. Траплялися на суднах і повстання, зокрема, у 1699 р. козацький ватажок Самійло Кішка, який промучився на каторзі 26 років, очолив одне з них, визволив невільників і повернувся на Запоріжжя. Трагічною була доля хлопчиків-підлітків, захоплених у неволю. їх направляли в султанське військо, де перетворювали на яничар — фанатичних захисників мусульманства. Найвродливіших жінок та дівчат продавали до гаремів. Окремі з них займали досить-таки високе становище при султанському та ханському дворах (як Настя Лісовська з Рогатина, відома під іменем Роксолани, що 30 років була дружиною турецького султана Сулеймана Пишного) і намагалися якимось чином допомогти Україні.
30.Козацько-селянські повстання 20-30 рр. 17 ст.
На поч. 20-х років XVII ст. стосунки козацтва з польськими властями знову загострюються. Невдоволені наслідками Хотинського миру козаки, ігноруючи всілякі урядові заборони та демонструючи свою незалежність, активно пустошили володіння Криму та Туреччини, втручалися у внутрішні справи цих країн тощо. Така поведінка викликала занепокоєння польської влади, в т. ч. й короля, який зазначав з цього приводу: "По містах і містечках королівських уся влада в руках козаків: захоплюють собі судівництво, закони видають".
Для приборкання козацтва та повстанського руху, який розгортався у Середньому Подніпров'ї, влітку 1625 р. сюди було спрямовано 30-тисячне польське військо на чолі з С. Конєцпольським. Проти нього виступили об'єднані сили місцевих повстанців та запорожців — всього бл. 20 тис. війська, яке очолив гетьман Марко Жмайло. Запеклий бій між українцями та поляками, який відбувся 25 жовтня 1625 р. під містечком Криловим не дав переваги жодній зі сторін. Наступного дня М. Жмайло, намагаючись уник ну ти штурму, відвів своє військо до Курукового озера (неподалік Кременчука), де заклав табір. Невдалі спроби польського війська здобути його та різке похолодання змусило С. Конєцпольського запропонувати повстанцям переговори. Поміркована частина козацької старшини погодилася на цю пропозицію, а тому скинула з посади М. Жмайла, який виступав за продовження воєнних дій, і обрала замість нього Михайла Дорошенка. Новий гетьман 5 листопада підписав з Конєцпольським Куруківську угоду, яка передбачала: 1) амністію повстанцям; 2) збільшення козацького реєстру з 3 до 6 тис. чол.; 3) збереження за козаками права обирати старшого, якого мав потім затверджувати король; 4) заборону козацьких походів на Крим і Туреччину тощо.
Куруківська угода задовольнила інтереси лише тієї незначної частини козацтва, яка потрапила до реєстру, але зовсім не влаштовувала десятки тисяч нереєстрових козаків, які за її умовами мали повернутися в підданство до панів. Тому більшість із них відійшла на Запоріжжя. Сюди втікали тисячі селян і міщан, які не хотіли більше терпіти панської сваволі. Вже на літо 1629 р. за порогами Дніпра зосередилося бл. 40 тис. люду, готового в будь-який момент піднятися на боротьбу проти польсько-шляхетського режиму. Останньою краплею, що переповнила чашу народного терпіння, стала діяльність Грицька Чорного, який добився гетьманської посади після смерті у кримському поході М. Дорошенка. Новий гетьман виявляв цілковиту лояльність до Польщі, прийняв унію, жорстоко карав незадоволених польською політикою, намагався посилити контроль уряду за Січчю, поклявся вести смертельну боротьбу з самовільним козацтвом. Тоді запорожці та нереєстровці обрали новим гетьманом енергійного і талановитого Тараса Федоровича (Трясила), а Г. Чорного викрали й засудили до страти. У березні 1630 p. 10-тисячне козацьке військо вирушило з Січі на "волость". Його очолив Т. Трясило, який звернувся до українського народу з універсалом, де закликав до повстання проти поневолювачів. На його поклик до війська стали приєднуватися селяни, міщани, частина реєстрового козацтва. Повсталі оволоділи Корсунем, Каневом, Баришівкою, іншими селами та містами й зупинилися у Переяславі. Незабаром все Середнє Подніпров'я піднялося на ляхів.
На придушення повстання з Бара вирушив коронний гетьман Конєцпольський, який закликав шляхту приєднуватися до його війська, щоб " погасити цю пожежу хлопською кров'ю". По дорозі жовніри вирізали мешканців Лисянки, Івниці, Плесецького, Димера та інших сіл і міст Подніпров'я, не зважаючи ні на стать, ні на вік. У травні почалися запеклі бої між 20-тисячним польським військом та приблизно 30-тисячним повстанським табором під Переяславом , які тривали три тижні. їх апогеєм стала знаменита "Тарасова ніч ", коли невеликий козацький загін проник у вороже розташування і знищив усю Золоту роту, яка охороняла штаб і складалася зі 150 представників найзнатніших родів польської шляхти. Сам Конєцпольський ледве врятувався. Загалом поляки втратили бл. 10 тис. чол. та майже всю артилерію. Було блоковано шляхи для відступу. Становище ускладнювалося також активними діями повстанських загонів по всьому Подніпров'ю. Перемога була близькою. Але на заваді їй знову стали незгоди і чвари між повстанцями. Частина старшини й реєстровців хотіла використати сприятливий момент для закріплення своїх прав і привілеїв, а тому погодилася на пропозицію С. Конєцпольського розпочати переговори. Т. Трясило ж, не бажаючи йти на угоду зі шляхтою, разом з 10 тис. своїх прихильників відійшов на Запоріжжя. 8 червня 1630р. між козацькою старшиною, що залишилась, і С.Конєцпольським було укладено Переяславську угоду. Вона зберігала умови попередньої Куруківської угоди, але реєстр збільшувався до 8 тис. чол. Гетьманом реєстру затвердили Тимофія Орендаренка.
Переяславська угода, як і її попередниця — Куруківська, викликала величезне невдоволення серед широких кіл українського суспільства. Тисячі повстанців відмовлялися повертатися в кріпацьке ярмо і створювали нові загони або втікали на Запоріжжя, в багатьох місцевостях мали місце заворушення. Не допомогли й видані новообраним королем Владиславом IV та затверджені на сеймі у 1638 р. "Статті для заспокоєння руського народу", за якими узаконювалося існування православної церкви та повернення їй частини майна. Тому на поч. 1635 р. сейм Речі Посполитої затвердив постанову "Про припинення козацького свавілля ". Було вирішено збільшити кількість коронних військ на Подніпров'ї, щоб зміцнити контроль за українським населенням, а для повної ізоляції Запорізької Січі від решти України протягом березня — липня 1635 р. біля Кодацького порога збудували Кодацьку фортецю (тепер у межах м. Дніпропетровська). Сильний гарнізон, який складався з 200 німецьких найманців на чолі з французьким офіцером Ж. Маріоном, не пропускав по Дніпру човнів на Січ, а кінні роз'їзди патрулювали околиці, затримуючи всіх, хто добирався на Запоріжжя чи з нього. Порушників заарештовували й відправляли на важкі роботи або в тюрми. Розуміючи, що без припливу свіжих сил Запорізька Січ не може існувати, запорожці вирішили ліквідувати небезпеку. У ніч з 11 на 12 серпня 1635 р. З тис. січовиків на чолі з гетьманом нереєстрового козацтва Іваном Сулимою здобули фортецю, зруйнували її мури й винищили гарнізон. Ця подія могла стати сигналом для нового козацького повстання. Однак незабаром реєстрова старшина підступно, при допомозі підісланих зрадників, схопила І. Сулиму та його найближчих соратників. їх було відправлено у Варшаву і там страчено через четвертування.
Страта І. Сулими, відзначеного Папою Римським Павлом V золотою медаллю за морські походи проти турків і кримських татар та визволення християнських бранців, "очищення" реєстру Війська Запорізького від бунтівників та його скорочення до 7 тис. осіб викликали масове обурення та стали приводом до нового повстання, яке очолили П. Бут (Павлюк), Я. Острянин (Остряниця), Д. Гуня. На першому його етапі керівником став полковник реєстровців Павло Бут — учасник зруйнування Кодацької фортеці. У червні 1637р. він разом із загоном запорожців і реєстровців захопиву Корсуні артилерію реєстрового війська і перевіз її на Січ. Обраний там гетьманом, П. Бут звернувся до українського народу з універсалом, яким закликав усіх вступати до козацтва і в серпні на чолі козацького війська вирушив із Запоріжжя на волость. Невдовзі повстанський рух поширився на все Подніпров'я, особливо на Лівобережжі. Його підтримала частина реєстровців. Відбувалося масове "покозачення" населення, яке почало громити панські маєтки, розправлятися з орендарями. Навіть польний гетьман М. Потоцький мусив визнати, що в Україні "всі до останнього покозачились... тут кожний хлоп — козак ". Перелякана шляхта тікала зі своїх маєтків до Польщі.
16 грудня 1637 р. під Кумейками, поблизу Черкас, зійшлися 15-тисячне польське військо під проводом М. Потоцького і повстанці, яких було бл. 10 тис. чол. Бій був запеклим. Козаки успішно відбили три штурми, виявивши неабияку мужність, а ті, у кого не було зброї, "били жовнірів голоблями та дишлями". Навіть після того, як полякам під час четвертого штурму вдалося підпалити козацькі вози з порохом, що вибухнули з надзвичайною силою, козаки утримували свої позиції. Тільки пізньої ночі бій почав згасати, а на світанку повстанці, які зазнали значних втрат, почали відступати. Вони дійшли до м. Воровиці, південніше Черкас, де й закріпилися. Почалася облога, безперервні обстріли й штурми містечка. Старшина умовила П. Бута погодитися на переговори з М. Потоцьким, підчас яких козацький гетьман був підступно схоплений. Його та ще кількох старшин згодом стратили у Варшаві. Повстанці, залишившись без керівництва і 24 грудня капітулювали.
Після цього М. Потоцький розпорошив решту повстанських загонів і надзвичайно жорстоко приборкав селянський рух на Лівобережжі. Однак Запоріжжя лишалося нескореним. Сюди, як і раніше, стікалися великі маси народу. Спроба І. Караїмовича, що став старшим над реєстровими козаками, розгромити Січ на поч. 1638 р. наштовхнулася на рішучу протидію реєстровців, які не хотіли воювати з січовиками. Запорізьким гетьманом було обрано Яцька Острянина, котрий звернувся до народу із закликом до повстання проти соціального, національного та релігійного гніту. Навесні знову розпочалися бойові дії. Повсталі, кількість яких зросла до 12 тис, захопили Чигирин, Кременчук, а потім вдало відбили ворожий наступ під Гол твою, знищивши до 3, б тис. вояків і змусивши неприятеля відступати. Але на підмогу полякам прийшов зі свіжими силами Я. Вишневецький. У запеклому бою під Жо впином (недалеко від в падіння Сули в Дніпро) коронному війську пощастило в кількох місцях прорвати козацький табір, захопити 8 гармат і багато пороху. Вважаючи подальший опір марним, Я. Острянин з частиною війська прорвався на Слобожанщину.
Ті ж повстанці, що залишилися, обрали гетьманом Дмитра Гуню і під його керівництвом зуміли дати відсіч полякам, а потім відійшли до самого Дніпра, де під шаленим обстрілом заклали новий добре укріплений табір. Зважаючи, що його важко буде взяти штурмом, поляки вирішили заволодіти ним за допомогою облоги, яка тривала протягом другої половини червня — початку серпня. Крім того, щоб деморалізувати козаків і прискорити їхню капітуляцію, М. Потоцький наказав мордувати та знищувати в околицях мирне населення. Одночасно він запропонував повстанцям переговори на умовах збереження реєстру в дотеперішній кількості. Козаки на цю пропозицію відповіли, що піднялися на боротьбу не за здобуття привілеїв кільком тисячам реєстровців, а за визволення всього українського народу від польського ярма. Тоді М. Потоцький наказав вести штурм безперервно: вдень і вночі. Потерпаючи від нестатків їжі й боєприпасів, повстанці мужньо захищалися, надіючись на успішну місію козацького полковника Філоненка, який пробивався до них із двотисячним загоном та запасами харчів і боєприпасів. Але до табору зуміли дістатися лише кількасот козаків, а запасів харчів ледве вистачило на два дні. Втративши останню надію на допомогу, частина повстанців 7 серпня погодилася почати переговори з польським гетьманом. Ті, хто не бажав компромісу з ворогом, на чолі з Гунею і Філоненком покинули табір і подалися на Запоріжжя.
Після укладення договору козаки, покладаючись на польські обіцянки, почали невеликими групами розходитися по домівках. Проте пани й на цей раз не дотримали слова, винищивши більшу їх частину. По всій Україні почався жахливий терор, жертвами якого стали сотні й тисячі безвинних людей, незважаючи на стать і вік. Уцілілі змушені були визнати ухвалу польського сейму — т. зв. Ординацію Війська Запорізького реєстрового, за якою: 1) скасовувалася виборність старшини, козацький суд і посада гетьмана, замість якого призначався обраний сеймом із числа шляхти комісар. Військові осавули й полковники теж призначалися з відданих Речі Посполитій шляхтичів; 2) козацький реєстр зменшувався до 6 тис. осіб, а всі "виписники" мали повернутися у підданство до своїх панів; 3) реєстрові козаки могли проживати лише в Черкаському, Канівському та Корсунському староствах; 4) міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося вступати у козаки і навіть віддавати своїх доньок заміж за козаків; 5) для контролю Запорізької Січі тут постійно мали перебувати два полки реєстровців. На Запоріжжя можна було переходити тільки за окремим дозволом, порушники каралися смертю.
Здавалося, що цього разу козацтво було зламане остаточно. Поляки відбудували Кодак, щоб тримати в шорах січовиків. Запанувала глуха реакція. Період козацької активності змінився десятиліттям т. зв. золотого спокою. Проте це був спокій перед бурею. Україна нагромаджувала сили для рішучої боротьби за волю і чекала для цього слушної нагоди.
31. Причини та початок національно-визвольної війни.
Причини та передумови національно-визвольних змагань українців
Різке загострення соціально-економічних суперечностей в Україні наприкін. 40-х років XVII ст. привело до великого повстання 1648 р., яке невдовзі переросло в Національно-визвольну революцію українського народу 1648—1676 pp.
Причини революції
Найголовнішими причинами національно-визвольних змагань українців проти польсько-шляхетського режиму в Україні були такі.
1. "Ординація" 1638 р., у результаті якої правлячі кола Речі Посполитої обрали курс на обмеження прав, а в перспективі — на ліквідацію козацтва як стану українського суспільства. Реєстрове військо втратило давню самоуправу: на його чолі мав стояти не виборний гетьман, а польський комісар; так само полковники мали бути зі шляхти і для їх охорони служила прибічна гвардія з найманців. Реєстр зменшено до 6 тис. чол., а решта мала повернутися в підданство до своїх панів. Міщанам і селянам заборонено зватися козаками і віддавати своїх доньок заміж за козаків. На Запоріжжя можливо було переходити лише за окремим дозволом. Так козаччина дійшла до критичного моменту — бути чи не бути.
2. Зростання експлуатації українського селянства внаслідок стрімкого поширення фільварково-панщинної системи господарства, особливо в південних і східних регіонах України. Сучасник зазначав: "Селяни тут надзвичайно бідні, бо мусять тричі на тиждень відбувати панщину своїми кіньми і працею власних рук. Крім того, залежно від розмірів наділу повинні давати відповідну кількість зерна, безліч каплунів, курей, гусей і качок перед Великоднем, Зеленими Святами і на Різдво. До того ж мають возити своєму панові даром дрова та відбувати багато інших робіт, яких не мали б робити. Ще вимагають від них грошових податків, крім того, десятину з баранів, поросят, меду, усіляких плодів, — а ще три роки — й третього волика. Одне слово, селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залишається нічого для себе. Але це ще не все: пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям; такою великою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищі), що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжани на галері..." Справжнім лихом для українського народу були орендарі, як правило, євреї, що "обліпили " своїми шинками всі села і міста. Особливо нещадної експлуатації зазнавало українське селянство, передусім бідніше, яке вони безжально споювали й обдирали, перетворюючи в деморалізовану, безземельну масу. Московський посол Кунаков, аналізуючи причини повстання 1648 р., у своєму донесенні урядові серед іншого зазначав: "Крім того, була Черкасам (українцям. — Авт.) руїна від жидів, що держали в їх сторонах аренди від панів. Ті жиди Черкасів грабували і всяко над ними знущалися. Як тільки котрий Черкащени її викурить горілки, або зварить пиво або мід, не сказавши жидові, або перед жидом почне говорити, не знявши шапки, — жиди чіплялися до цього, як за зневагу, грабували і руйнували, маєток відбирали, жінок і дітей силоміць забирали на роботу".
3. Посилення національно-релігійного гноблення українського народу. Польські магнати, особливо після Берестейської унії, силою насаджували в Україні католицизм і уніатство, утискували православних і їхню віру, захоплювали й руйнували церкви та монастирі, проводили дискримінаційну політику у сфері мови, освіти, культури. Православні українці послідовно усувалися від участі в міському самоуправлінні, їм чинилися постійні перешкоди при вступі до цехів, у заняттях ремеслами, промислами, торгівлею. В умовах загострення національно-визвольної боротьби польські каральні органи вдавалися до елементів етнічних чисток, винищуючи українців тільки тому, що вони були українцями.
Отже, антиукраїнська політика польських правлячих кіл призвела до загального незадоволення усіх верств українського суспільства. Головною рушійною та керівною силою революції виступило козацтво. Активну участь у боротьбі взяли селянство, міське населення, значна частина української шляхти й православного духовенства.
Богдан Хмельницький
Визвольну боротьбу українського народу очолив Богдан Хмельницький (1596—1657). Він походив із сім'ї дрібної української шляхти. Був освіченою людиною, закінчив Львівський єзуїтський колегіум. Знав кілька мов, історію, юриспруденцію, військову справу тощо. Деякий час служив у реєстровому козацькому війську, воював з турецько-татарськими ордами і після битви під Цецорою (1620 р.) два роки перебував у полоні в Туреччині. Повернувшись, Хмельницький займав посаду військового писаря, потім сотника Чигиринського полку. Він володів невеликим маєтком — хутором Суботовим поблизу Чигирина. Був одружений з донькою заможного переяславського купця Ганною Сомко, мав четверо дітей: Катерину, Олену чи Степаниду, Тимоша та Юрка.
У 1646 р. Хмельницький на запрошення французького уряду разом з Іваном Сірком і запорізькими козаками брав участь у воєнних діях на боці Франції проти Габсбургів.
Безпосереднім приводом до виступу Хмельницького проти Польщі була особиста образа, якої йому завдав чигиринський підстароста Данило Чаплінський. Він захопив родинний хутір Хмельницького в Суботові, майже до смерті побив його наймолодшого сина та викрав кохану жінку Богдана Олену, з якою той збирався одружитися (на цей час перша дружина Хмельницького Ганна Сомко померла). Намагання Хмельницького знайти управу на Чаплінського в польському суді не дали ніяких результатів. Король також нічим не допоміг Богданові, але принагідно вказав на роль шаблі при самообороні.
На думку дослідників, вже починаючи з 1646 р. група козаків, очолювана чигиринським сотником Б. Хмельницьким, розпочала підготовку повстання. Протягом 1646—1647 pp. до керівного центру входили сотники Вешняк, Бурляй, Гиря, Топига, колишні полковники Нестеренко і Клиша, Кривоніс, брати Нечаї та ін. Для реалізації задуму Б. Хмельницький та його соратники намагалися скористатися намірами короля Владислава IV залучити козаків до війни з Туреччиною та Кримом. У серпні — вересні 1647 р. проводяться таємні ради для обговорення планів повстання. Приймається рішення розпочати його в листопаді, коли коронний хорунжий А. Конєцпольський мав вирушити у пониззя Дніпра проти татар. Однак раптова поява Очаківської Орди та зрада з боку чигиринського осавула Пешти зірвали виступ. Хмельницького було ув'язнено. Вирвавшись за сприяння свого кума Михайла Кричевського на волю, він у кінці грудня з кількома десятками осіб негайно подався на Запорізьку Січ. В історії України розпочиналася нова доба.
32. Причини, характер, рушійні сили і періодизація національно-визвольної боротьби
Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.
З-поміж основних її причин можна виділити наступні:
Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого – посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов’язувалися з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними – вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності (чинш по 20–30 грошів з „диму”, церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.
Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси – все це підводило до того, що як самостійний суб’єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.
Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.
Суб’єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького.
Для успішного початку національно-визвольної революції саме в середині XVII ст. склались й об’єктивні умови.
По-перше, козацько-селянські повстання кінця XVI – першої половини XVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну.
По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української держави.
По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій.
Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися необхідні умови.
За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я).
Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.
Стосовно хронологічних рамок, типології та періодизації національно-визвольної боротьби, що розпочалася в 1648 р. під проводом Богдана Хмельницького, то, на жаль, серед істориків ще й сьогодні немає єдиної думки. У висвітлені цього періоду нашої історії найчастіше вживаються терміни: „війна” (національно-визвольна, визвольна, козацька, селянська і т. д.), „повстання” (народне, козацьке, селянське, українське), „революція” (українська, національна, національно-визвольна тощо). Немає єдиної думки й у визначенні періодів і хронологічних рамок, особливо закінчення національно-визвольної боротьби. Найчастіше називається 1654, 1657, 1676 та ін. роки. На нашу думку, найобґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова, а також історика О.Д.Бойка, які вважають, що це була українська національна революція, яка розпочалася в 1648 р. і пройшла у своєму розвитку три основні періоди:
I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави – Гетьманщини.
II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну і Правобережну.
III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз’єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р.
Отже, народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію.
З огляду на це „національна революція” є саме тим узагальнюючим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби. Аргументами на користь терміна „національна революція” є ті революційні зрушення, які відбулися в житті суспільства в другій половині XVII ст.:
– утворення та розбудова Української національної держави;
– встановлення нових кордонів та поступове формування державної території;
– радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини;
– скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи;
– ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;
– визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства;
– втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях.
На початку 1648 р. Б. Хмельницького обирають гетьманом Війська Запорізького. Саме ця подія вважається початком національно-визвольної війни українського народу.
Не менш важливо і те, що в даний історичний момент з’явився такий лідер, який зумів використати наявні можливості, очолити цей всенародний рух за національне і соціальне визволення, спрямувати його у правильне русло. Ним був Богдан Хмельницький – високоосвічений, розумний, досвідчений та загартований воєначальник і політик, авторитетний козацький ватажок.
Війна характеризується переплетінням національно-визвольних та соціальних мотивів. Великим і значним було і релігійне протистояння православ'я і католицизму, тим більше, що інтереси українців і поляків оберталися в колі двох різних світоглядів. Перед у боротьбі з Річчю Посполитою вели козаки, які очолили селян, міщан і духовенство. Війна почалася в лютому 1648 р. із захопленням повстанцями Запорізької Січі і обранням гетьманом Богдана Зиновія Хмельницького. Роком її закінчення вказується 1654 p., коли відбулася Переяславська Рада між Україною і Москвою.
Отже, рушійними силами революції були козаки, селяни, міщани, шляхта. Характер війни був всенародний, національно-визвольний, справедливий. Лідером визвольної війни став Б. Хмельницький, син дрібного українського шляхтича, на початок війни — чигиринський сотник. У кінці 30-х років Б. Хмельницький був генеральним писарем.
Запорізька Січ, що перебувала тоді на Микитиному Розі (поблизу м. Нікополя), обрала його гетьманом. Звідси під його проводом 22 квітня 1648 р. вирушили козаки, щоб об'єднатись з повстанським рухом на Наддніпрянщині і розпочати велику визвольну війну українського народу.
Перший період війни ознаменувався перемогами (1648-1649 pp.) під Жовтими Водами і Корсунем, битвами під Пилявцями, облогою Львова і Зборівським договором. Другий період (1650-1653 pp.), незважаючи на кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, жодній із сторін успіху не приніс. Третій період (1654-1655 pp.) визначився допомогою Росії Україні в боротьбі з Польщею. Четвертий період (1656-1657 pp.) —укладенням союзу між Україною і Семигородським князівством, а також спільними діями козацтва і шведської армії проти Польщі.
33.Богдан Хмельницький
Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький (* 27 грудня 1595 (6 січня 1596)[1] — † 27 липня (6 серпня) 1657) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, очільник Українського гетьманату (1648–1657). Реєстровий козак, військовий писар, з 1648 року — гетьман Війська Запорозького. Організатор повстання проти панування шляхти в Україні, яке переросло у Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави — Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. Протягом свого гетьманування укладав союзи зі Швецією, Московською державою, Османською Портою.
Богдан Хмельницький
Визвольну боротьбу українського народу очолив Богдан Хмельницький (1596—1657). Він походив із сім'ї дрібної української шляхти. Був освіченою людиною, закінчив Львівський єзуїтський колегіум. Знав кілька мов, історію, юриспруденцію, військову справу тощо. Деякий час служив у реєстровому козацькому війську, воював з турецько-татарськими ордами і після битви під Цецорою (1620 р.) два роки перебував у полоні в Туреччині. Повернувшись, Хмельницький займав посаду військового писаря, потім сотника Чигиринського полку. Він володів невеликим маєтком — хутором Суботовим поблизу Чигирина. Був одружений з донькою заможного переяславського купця Ганною Сомко, мав четверо дітей: Катерину, Олену чи Степаниду, Тимоша та Юрка.
У 1646 р. Хмельницький на запрошення французького уряду разом з Іваном Сірком і запорізькими козаками брав участь у воєнних діях на боці Франції проти Габсбургів.
Безпосереднім приводом до виступу Хмельницького проти Польщі була особиста образа, якої йому завдав чигиринський підстароста Данило Чаплінський. Він захопив родинний хутір Хмельницького в Суботові, майже до смерті побив його наймолодшого сина та викрав кохану жінку Богдана Олену, з якою той збирався одружитися (на цей час перша дружина Хмельницького Ганна Сомко померла). Намагання Хмельницького знайти управу на Чаплінського в польському суді не дали ніяких результатів. Король також нічим не допоміг Богданові, але принагідно вказав на роль шаблі при самообороні.
На думку дослідників, вже починаючи з 1646 р. група козаків, очолювана чигиринським сотником Б. Хмельницьким, розпочала підготовку повстання. Протягом 1646—1647 pp. до керівного центру входили сотники Вешняк, Бурляй, Гиря, Топига, колишні полковники Нестеренко і Клиша, Кривоніс, брати Нечаї та ін. Для реалізації задуму Б. Хмельницький та його соратники намагалися скористатися намірами короля Владислава IV залучити козаків до війни з Туреччиною та Кримом. У серпні — вересні 1647 р. проводяться таємні ради для обговорення планів повстання. Приймається рішення розпочати його в листопаді, коли коронний хорунжий А. Конєцпольський мав вирушити у пониззя Дніпра проти татар. Однак раптова поява Очаківської Орди та зрада з боку чигиринського осавула Пешти зірвали виступ. Хмельницького було ув'язнено. Вирвавшись за сприяння свого кума Михайла Кричевського на волю, він у кінці грудня з кількома десятками осіб негайно подався на Запорізьку Січ. В історії України розпочиналася нова доба.
34. Українська козацька держава
За козацькою (січовою) традицією вищим органом влади в Гетьманщині з розпорядчозаконодавчими функціями була Загальна (Генеральна) військова рада. У ній брало участь все козацтво, а іноді й представники міщан та духівництва.
Гетьману належала вища військова, адміністративна й судова влада, що поширювалася на всі стани. Він був главою держави й обирався на свою посаду Загальною військовою радою безстроково. Гетьман очолював Генеральний уряд, скликав Загальну військову і Старшинську ради, утілював у життя прийняті ними рішення. За його підписом «рукою власною» виходили універсали, накази й розпорядження. Гетьман розглядав скарги на рішення полкових і сотенних судів, відав фінансами, за рішенням Ради розпочинав війну й укладав мир, командував армією, підтримував дипломатичні зносини з іншими державами.
Поступово зростав вплив Старшинської ради, що складалася з генеральної старшини й полковників. Вона вирішувала військові, адміністративні, господарчі, правові й зовнішньополітичні питання. Її рішення були обов’язковими для гетьмана. Вона постійно перебувала в резиденції гетьмана.
Рада при гетьмані була дорадчим органом, що складався із його довірених осіб. Вона обговорювала з гетьманом можливі шляхи розв’язання найважливіших питань державного життя й готувала проекти рішень для Старшинської ради.
Центральним органом виконавчої влади був Генеральний уряд. Він вирішував усі поточні справи внутрішнього управління й закордонних зносин Війська Запорозького. Генеральний уряд складався з генеральної старшини, яка спочатку обиралася, а з часом стала призначатися гетьманом. До його складу входили: писар (очолював Генеральну військову канцелярію, займався закордонною політикою й вів усі справи Генерального уряду), судді (один або два) (здійснював керівництво вищим судом при Генеральному уряді), обозний (забезпечував матеріальне постачання армії та артилерії), підскарбій (завідував державним скарбом і фінансами. До запровадження цієї посади в 1654 р. ці функції виконував гетьман), керівник розвідки (займався розкриттям змов проти гетьмана, боротьбою проти таємної польської агентури, збиранням розвідувальної інформації тощо).
При гетьмані також існувала генеральна старшина з особливих доручень — два осавули (військові ад’ютанти гетьмана), хорунжий (охоронець військової корогви), бунчужний (охоронець гетьманського бунчука) і наказний гетьман (тимчасовий керівник збройних сил для проведення воєнних операцій).
У полках існували власні уряди, що складалися з полковників і полкової старшини (писар, суддя, обозний, осавул, хорунжий). Полковник був головним представником центральної влади на території полку. Полковника обирали на полковій раді, але часто його призначав уряд. Полк складався із сотень, у кожній із яких був сотенний уряд із сотника, писаря, отамана, осавула та хорунжого. У містах і містечках козацькі громади обирали «городових отаманів», а міщанами керував «війт», якого затверджував гетьман. У селах владу над селянами здійснював староста, а над козаками — сільський отаман.
2. Адміністративнотериторіальний устрій. За умовами Зборівського договору, Українська гетьманська держава охоплювала територію колишніх Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. На цих землях площею близько 200 км2 на той час проживало понад 3 млн осіб.
Державу було поділено на полки, що були одночасно адміністративнотериторіальними одиницями й підрозділами козацького війська. У 1649 р. на Лівобережжі було сім полків (Полтавський, Ніжинський, Чернігівський, Миргородський, Прилуцький, Переяславський і Кропивненський), а на Правобережжі — дев’ять полків (Київський, Канівський, Білоцерківський, Уманський, Чигиринський, Черкаський, Кальницький, Корсунський і Брацлавський). Кількість полків не була сталою, а змінювалася відповідно до військовополітичної ситуації в Гетьманщині. У 1649 р. налічувалося 16, у 1650 р. — 20, а в 1954 р. — 18 полків. У кожному полку, залежно від території і кількості населення, було 10—20 і більше сотень. У сотні могло бути від кількох десятків до 200—300 козаків.
Територія Запорозької Січі з її володіннями становила окрему адміністративну одиницю. Функції столиці держави виконував Чигирин, що був резиденцією гетьмана.
Новий адміністративнотериторіальний поділ, запроваджений в Українській гетьманській державі, відрізнявся від старого поділу на воєводства й повіти тим, що полки й сотні були відносно невеликими військовоадміністративними одиницями. Унаслідок цього влада ставала ближчою до потреб людей, здійснення керівництва на містах ставало простішим та ефективнішим.
3. Українське військо. По закінченні Корсунської битви Б. Хмельницький розпочав створення українського козацького війська. Його ядром стали реєстрові та запорозькі козаки, до яких приєдналися повстале «покозачене» селянство та міщанство. Для подальшого формування й організації українських збройних сил Хмельницький запровадив територіальну полковосотенну систему: певна територія виставляла декілька сотень вояків, які об’єднувалися в полк. Завдяки цьому гетьман залучив до збройної боротьби з ворогом населення усієї Гетьманщини. Незважаючи на повідомлення деяких джерел про величезний кількісний склад армії Б. Хмельницького в роки війни насправді регулярне боєздатне військо, на думку дослідників, було в межах 40—60 тис. осіб. На той час це була могутня армія.
Основу армії становила оснащена вогнепальною зброєю піхота. Відсутність власної кінноти (у якій мала перевагу польська армія), особливо на початку війни, компенсувалася за рахунок союзної татарської кінноти.
Військо Хмельницького мало значну артилерію. Було створено полкову артилерію та окрему артилерію головного командування (гетьмана). Для цього було використано гармати, захоплені повстанцями у визволених містах та замках, а також налагоджено виготовлення гармат у Ніжині.
Командні посади в українському війську посіли представники реєстрової козацької старшини, української шляхти й заслужені козаки.
4. Фінанси та судочинство. Фінансова система Гетьманщини до 1654 р., як вже зазначалося, контролювалася особисто Б. Хмельницьким. На звільненій від польсько-шляхетського панування території було ліквідовано всі старі державні податки й введено нові. Основними джерелами поповнення державної скарбниці стали податки, прикордонні торгові мита, доходи від промислів та із земельного фонду. Так, встановлювалися податки з млинів, за виробництво і продаж горілки, збори з торгів і ярмарок тощо. Селяни, які жили на колишніх державних і приватних землях, відтепер сплачували «чинші на Хмельницького». Лише останні забезпечували надходження до державної скарбниці Гетьманщини 100 тис. злотих щорічно.
В Українській гетьманській державі існувала власна система судочинства. Під час війни було знищено всі станові (гродські, земські й підкоморські) суди і створено Генеральний військовий, полковий та сотенний суди. Козацьким судам підлягали не лише козаки, а й шляхтичі, міщани та селяни, особливо за важкі злочини (вбивства, розбій тощо).
Генеральний військовий суд був вищою судовою інстанцією при уряді Гетьманщини. До нього входили два генеральні судді та судовий писар, що вів справи. Генеральний військовий суд розглядав скарги на рішення судів нижчих інстанцій, а також виняткові справи, із якими прохачі зверталися безпосередньо до гетьмана.
Окрім того, у містах із маґдебурзьким правом, як і раніше, існували суди магістратів. Справи духівництва розглядалися в церковних судах.
5. Зміни в соціальноекономічному житті. Складовою Національновизвольної війни була боротьба селян за право бути вільними господарями на власній землі. Після укладення Зборівського договору селяни, які мешкали на колишніх державних землях («королівщинах»), на території Гетьманщини здобули особисту свободу і право володіти землею. Їхні маєтки стали називатися вільними військовими селами, підпорядкованими Військовому скарбу. За володіння землею вони сплачували державі фіксований податок.
Набагато складнішою була ситуація із селянами, які жили на приватних землях. За Зборівським договором, шляхта отримала право повернутися до своїх маєтків, а селяни були зобов’язані виконувати всі ті повинності, що й до початку війни. Селяни сприйняли спроби шляхти відновити своє панування з обуренням й заявляти про невизнання Зборівської угоди.
Хмельницький, за скаргами окремих шляхтичів, видавав їм універсали, де вимагав від селян, щоб вони своєму панові «всіляку покору й підданство, як раніше, так і зараз віддавали, і в усьому пана свого... слухалися, ніяких бунтів, свавільств не чинили». Однак, незважаючи на гетьманські універсали, які були направлені проти повстанців, каральні загони не могли приборкати селянські невдоволення. Гетьман також розумів, що боротьба проти польського панування не завершена, і без участі в ній селянства марно розраховувати на перемогу.
Уряд Гетьманщини у своїй внутрішньополітичній діяльності всіляко підтримував інтереси козацтва. Особи, які були вписані до реєстру, разом зі своїми родинами звільнялися від кріпацтва й отримували права вільно жити в містах та селах, володіти землею, мати власне козацьке самоврядування й судочинство. Провідне місце серед козаків займала старшина, яка зосереджувала у своїх руках владу й багатства.