Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Запровадження Європейської кредитної трансферно-накопичувальної системи (ECTS).
Розроблення навчальних програм (дисциплін / модулів) на основі компетентнісного підходу з використанням ЄКТС – в основі якої не кількість годин, закладених в один кредит, а результати навчання, досягнення яких передбачає певний обсяг навантаження студента в кредитах ЄКТС, – може реалізовуватися за таким алгоритмом.
1. Формування навчального плану бакалаврської / магістерської програми починається авторським колективом з визначення потреб: необхідності реформування / модернізації старого (за існуючою спеціальністю) або створення нового (введення нової спеціальності) навчального плану відповідно до вимог і запитів ринку праці та суспільного розвитку.
2. На основі аналізу вимог і запитів ринку праці та суспільного розвитку визначаютьсякомпетентності фахівця (профіль), які необхідно розвинути / сформувати в процесі навчання (з урахуванням освітньо-кваліфікаційної характеристики (ОКХ), якщо така існує).
Обов’язково використовувати Національну рамку кваліфікацій для визначення базових компетентностей для відповідного рівня вищої освіти.
Під компетентністю (за Болонським процесом) розуміється динамічна комбінація знань, розуміння, умінь, цінностей, інших особистих якостей, тобто інтегрована здатність особи до ефективної діяльності в професійній сфері та в суспільстві.
Наприклад: здійснювати планування; працювати у команді; виступати з ініціативами; приймати раціональні рішення; реалізовувати міжкультурне спілкування тощо.
3. Для визначення цілей навчального процесу компетентності формулюються як результати навчання.
Кабінет Міністрів України схвалив постанову «Про затвердження Національної рамки кваліфікацій України» від 23 листопада 2011 р. № 1341, підготовлену на виконання Національного плану дій на 2011 р. щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010-2014 рр. «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава». Рішення датоване 23 листопада 2011 р.
Національна рамка кваліфікацій покликана стати основою для розроблення і модернізації цілої низки документів, що визначатимуть розвиток і якість української освіти у відповідності до вимог сучасної економіки та європейських стандартів із забезпечення якості, а також має забезпечити можливість реалізації системних реформ у суспільстві.
Автономія та врядування у вищій освіті
Однією з важливих історичних підвалин демократії в Європі є університетська автономія. Плюралізм і життєздатність європейської системи освіти значною мірою завдячують тому, що однією з її базових складових є автономні університети. Реформа вітчизняної науки та освіти повинна відповідати сучасним потребам розвитку суспільства. А саме – забезпечувати модернізацію національної системи освіти шляхом підвищення якості і сприянню конкурентоспроможності вітчизняних освітніх послуг на європейському ринку.[1]
У міжнародній практиці автономія університету ґрунтується на принципі дотримання академічних свобод. Академічні свободи – це самостійність суб’єктів навчального процесу в максимально припустимих межах, прояв паритетності у стосунках викладачів і студентів, максимально демократична процедура навчання, право студента вибирати навчальні курси поза певним обсягом обов’язкових, а також викладача, право кафедри і викладача формувати зміст навчальної дисципліни, право викладачів вибирати керівників факультету, закладу, а також самостійність ВНЗ в організації навчального процесу тощо. Рівень і характер академічних свобод є показником, котрий характеризує реформи у вищій освіті будь-якої країни.
Університетська автономія сприятиме:
· реалізації курсу України на європейську інтеграцію,
· підвищенню якості підготовки фахівців, їхньої конкурентоспроможності та відповідальності перед суспільством,
· підвищенню стандартів інтелектуальної творчості,
· реальному зв’язку академічної та університетської науки.
Для європейських університетів автономія є підсумком еволюційного розвитку громадянського суспільства. Розвиток європейського університету як незалежної від держави корпорації з виробництва освітніх, наукових і консультаційних послуг супроводжується лібералізацією стосунків між державою та ВНЗ в управлінській сфері, при одночасному посиленні суспільного контролю за ефективністю фінансової діяльності ВНЗ і якістю освіти. Наша стартова позиція – вихід із ситуації майже повної відсутності автономії. Порівняно із західними університетами, де автономія набувалася століттями, – це і складність, бо ми не маємо досвіду, натомість маємо величезні перешкоди, в тому числі у власній психології.
Автономія є одним із трьох основоположних принципів діяльності європейських університетів, що закріплено Великою Хартією Університетів, яку підписали вже майже 400 ректорів вищих навчальних закладів, 14 із яких – українські.[2] При цьому розуміння самого поняття автономії, її широти, способів діяльності в умовах автономії є різним залежно від країни, історичних передумов, традицій і культури в самих університетах, форм власності, загальної ситуації в країні.
Тема автономії широко дискутується в Європі і, в зв’язку зі створенням спільного простору європейської вищої освіти (Болонським процесом), набула особливого значення. З одного боку, є намагання створити певні стандарти, спільні для всіх університетів з усіх країн, а, з іншого, необхідно зберегти і навіть підсилити в багатьох країнах статус автономії університетів.
Аналіз проблеми університетської автономії й академічних свобод свідчить, що й у розвинених країнах ця проблема вимагає додаткових обґрунтувань. Тим більше, що останнім часом з’явилися нові фактори, що ускладнили пошук оптимальних рішень, які задовольняли б державу, академічне співтовариство, суспільство в цілому. Найважливішим із цих факторів є тенденція до масовості вищої освіти. В цих умовах держава, зацікавлена в зміцненні позицій країни у світі, не може повністю відмовитися від втручання у справи вищої школи. Світовий досвід підтверджує, що хоча використання ринкових відносин змушує комерційні організації в сфері освіти діяти відповідально, за допомогою одних лише ринкових принципів виявити й повно реалізувати потреби суспільства в підготовці фахівців неможливо.
Ефективний розвиток автономії ВНЗ в Україні на основі європейського і світового досвіду вимагає здійснення наступних кроків:
1. Розробка і прийняття законодавчих актів, які нададуть легітимності процесам лібералізації системи управління вищою освітою, збільшення автономії ВНЗ. Делегування частини управлінських компетенцій з центрального рівня на місцевий, децентралізація освітньої системи.
2. Сприяння і стимуляція розвитку ВНЗ як активних суб’єктів ринку і пов’язане з цим засвоєння нових практик: отримання кредитів, укладання договорів з промисловими корпораціями, створення комерційних програм і дочірніх учбових закладів спільно з іншими університетами.
3. Зміцнення та розвиток європейсько-інтеграційної функції університетів, соціально-економічне заохочення інтеграції університетів в європейський освітній простір.
4. Створення і розвиток інституції організацій-посередників, яким держава (МОН України) делегує частину власних повноважень, а вищі навчальні заклади відчужують частину своєї автономії.
5. Запровадження практики незалежного оцінювання діяльності ВНЗ із залученням зарубіжних експертів, на основі якого визначати обсяги фінансування.
6. Розробка критеріїв формування рейтингів вищих навчальних закладів, що відповідатимуть світовій і європейській практиці.
Законодавство України в питанні автономії ВНЗ:
безпосереднє управління діяльністю вищого навчального закладу виконує його керівник – ректор (президент), начальник, директор тощо.
Вчена рада, яку очолює її голова – керівник закладу, є колегіальним органом вищого навчального закладу III або IV рівня акредитації і створюється в установленому законодавством порядку терміном до п’яти років (для національного закладу – до семи років). Рішення вченої ради вводяться в дію актом керівника закладу. На факультетах, в інших підрозділах закладу можуть також утворюватися вчені ради, повноваження яких визначаються його керівником.
Дорадчим органом вищого навчального закладу І або ІІ рівня акредитації є педагогічна рада, яку очолює керівник закладу.
У національному вищому навчальному закладі в обов’язкову порядку створюється наглядова рада. Така рада визначає шляхи перспективного розвитку закладу, надає допомогу його керівництву в реалізації державної політики в галузі вищої освіти і науки, здійснює громадський контроль за діяльністю керівництва, забезпечує ефективну взаємодію закладу з органами державного управління, громадськими організаціями.
Наглядова рада може бути створена також у вищому навчальному закладі III або IV рівня акредитації за погодженням із центральним органом виконавчої влади, у підпорядкуванні якого знаходиться заклад.
Для вирішення поточних питань діяльності вищого навчального закладу III або IV рівня акредитації створюються робочі органи – ректорат, деканати, приймальна комісія, а І чи ІІ рівня акредитації – адміністративна рада, приймальна комісія.
Вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу є загальні збори (конференція) трудового колективу закладу. Порядок їх скликання та роботи визначається статутом закладу. Загальні збори (конференція) скликаються не рідше одного разу на рік. Вищий колегіальний орган громадського самоврядування приймає статут закладу, обирає претендента на посаду його керівника, щорічно заслуховує звіт керівника, затверджує правила внутрішнього розпорядку, розглядає інші питання діяльності вищого навчального закладу.
Серед основних принципів управління вищим навчальним закладом – автономія і самоврядування, що передбачають право:
- визначати форми навчання, форми та види організації навчального процесу;
- приймати на роботу педагогічних, науково-педагогічних та інших працівників;
- надавати додаткові освітні послуги;
- розробляти та запроваджувати власні програми наукової і науково-виробничої діяльності;
- в установленому порядку створювати структурні підрозділи, включаючи територіально відокремлені;
- здійснювати видавничу діяльність;
- проводити спільну діяльність з іншими закладами, підприємствами, установами та організаціями;
- брати участь у роботі міжнародних організацій
- запроваджувати власну символіку і атрибутику;
- звертатися з ініціативою до органів управління вищою освітою щодо вдосконалення нормативно-правових актів;
- користуватися земельними ділянками в установленому порядку.
Взаємодія у системі «вища освіта – ринок праці»
Найбільший обсяг послуг на відповідному ринку представлений вищою школою. На його частку припадає майже 70% обсягу реалізованих освітніх послуг. Це означає, що ринок праці все більше поповнюють фахівці з вищою освітою, хоча попит на них не зажди адекватний. Подолання диспропорцій, виявлених на ринку праці, можливе наразі лише на інноваційних принципах. Інноваційна складова в трудовій поведінці працюючих передбачає необхідність поліпшення професійно-кваліфікаційної структури персоналу, розширення номенклатури спеціальностей працюючих, зростання серед останніх фахівців з вищою освітою, а також з високим кваліфікаційним розрядом.
Зв’язок між ринком праці та ринком освітніх послуг є складовою частиною системи взаємодії зайнятості й підготовки кадрів. Адже процес переходу до стійкого інноваційного розвитку поки що незабезпечений достатньою мірою кваліфікованими спеціальностями. За сучасних умов ринок праці залежить не лише від стану сфери освіти, а й від пріоритетного її розвитку.
Взаємодія ринку праці і професійної підготовки кадрів виступає одним з ключових чинників антикризової модернізації. Разом з тим вища освіта в сучасній Україні росте дуже швидкими (порівнянні з можливостями кризової економіки) темпами. Чинниками ефективної взаємодії ринку праці і системи професійної підготовки кадрів мають бути: дієва систему прогнозування потреб ринку у випускниках системи професійної освіти; соціальне партнерство між учасниками ринку освітніх послуг, бізнес-структурами та установами освіти; коректність стратегій промислової реструктуризації та інноваційно-інвестиційної політики.
Отже, для оптимізації взаємодії ринку праці і системи професійної підготовки кадрів необхідна активізація кожного її суб'єкта: безробітних громадян, державних органів зайнятості, підприємців і вузів.
В європейських країнах до завдань, що стоять перед державними органами стосовно регулювання взаємодії освіти та ринку праці, відносять:
сприяння доступу більшої кількості людей до вищих навчальних закладів;
забезпечення людей професійним навчанням упродовж усього життя, приділяючи особливу увагу працівникам з низькою кваліфікацією, літнім працівникам та співробітникам малих та середніх підприємств, які не спроможні витрачати достатньо коштів на навчання своїх кадрів;
створення досконалішої системи планування (об’єднання національних агентств у загальноєвропейську мережу) й визначення кваліфікацій, що мають (матимуть) найбільший попит на ринку праці.
Важливим елементом забезпечення взаємодії освіти і ринку праці є розподіл витрат та відповідальності за збільшення інвестування в людські ресурси. Всі суб’єкти взаємодії (держава, навчальні заклади, представники бізнесу) повинні взяти на себе частину відповідальності за збільшення та підвищення ефективності інвестування у людський капітал.
В Україні правове регулювання зазначеного питання здійснює - П О С Т А Н О В А від 22 серпня 1996 р. N 992 «Про Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням».
Соціальний вимір вищої освіти
Соціальний вимір вищої освіти є важливою складовою Болонського процесу. Згадка про нього вперше з’являється в Празькій декларації 2001 р.; його значення підтверджують наступні декларації: Берлінська (2003 р.) та Бергенська (2005 р.). Завдання для соціального виміру сучасної вищої освіти означила Лондонська декларація 2007 р.: соціальна структура університетів і, в першу чергу, студентства, повинна відображати соціальну структуру суспільства з усім його розмаїттям, включаючи меншин, мігрантів, соціально вразливі та інші групи населення. Держави – учасниці Болонського процесу, визнаючи важливість соціального виміру, взяли зобов’язання розробити національні стратегії та плани дій щодо соціального виміру, в тому числі визначити соціальні групи, що недостатньо представлені в системі вищої освіти та потребують особливої уваги; розробити заходи з метою їхнього включення у систему вищої освіти та запровадити заходи моніторингу досягнень. З того часу, соціальний вимір Болонського процесу знаходиться під пильною увагою держав – учасниць; про нього звітують; йому присвячують семінари і конференції.
Таким чином, включення соціального виміру у національні стратегії реформування вищої освіти є зобов’язаннями держав-учасниць, проте у який спосіб вони будуть це робити – залишається на розсуд самих держав і залежить від багатьох національних факторів: системи вищої освіти, соціально-культурного середовища, політичних та економічних обставин тощо.
сьогодні концепція соціального виміру вищої освіти охоплює значно ширше коло питань, ніж передбачено пост-болонськими документами: вона торкається збільшення доступу до вищої освіти взагалі; якості освіти та якості студентських послуг; соціальної відповідальності університетів, їхньої співпраці із громадою, суспільством, роботодавцями; активності студентів, їх залучення до процесу прийняття рішень.
Аргументи на користь соціального виміру в різних його проявах можна об’єднати у дві групи: моральні і прагматичні. Щодо першої групи, моральних аргументів, сучасні виклики (тобто побудовані на рівноправності громадян) суспільства зобов’язані створити рівні умови для всіх, в тому числі, забезпечити рівний доступ до вищої освіти. Обмеження доступу до освіти, позбавлення окремих груп можливостей навчатися несе небезпеку їхнього соціального виключення, підривання соціальної структури суспільства.
Щодо другої, прагматичних, розмаїття в університетській аудиторії йде на користь навчальному процесу, оскільки створює нову якість, урізноманітнює ідеї та аргументи, дозволяє порівнювати різний досвід, стимулює до роздумів тощо. Студенти, що належать до різних суспільно-політичних, культурних, етнічних та інших груп, збагачують один одного та своїх викладачів. Додана вартість від розмаїтості поширюється не тільки на період навчання в університеті, але продовжується й після його закінчення, допомагає налагодити зв’язки для бізнесу тощо.
Прийом до університетів студентів, що традиційно не мали доступу до вищої освіти, обов’язково ставить на порядок денний питання забезпечення якості навчання та нової якості студентських послуг – адже очевидно, що мігранти, мовні меншини, представники вразливих груп без досвіду навчання та навичок інтелектуальної праці потребуватимуть додаткових консультацій, спеціальних курсів «вирівнювання». З одного боку, такі послуги можуть розцінюватися університетом як додаткові витрати, не допустимі і не здійсненні для бідних держав. З іншого боку, потреба у таких послугах може поставити на порядок денний питання про забезпечення якості освіти взагалі та змусити переглянути якість студентських послуг, що можуть допомогти знайти додаткове фінансування.
Забезпечення якості вищої освіти. Інтеграція освіти, досліджень та інновацій («трикутника знань») у вищій школі. Проблеми і перспективи розвитку науки у ВНЗ.
Місією сучасних світових університетів є виховання цілісної особистості та підготовка якісного інтелектуального ресурсу на майбутнє через використання в навчанні передових наукових міждисциплінарних досліджень, створення цілісного процесу навчання відповідно до трикутника знань. Це передбачає посилення фундаментальної складової в навчанні та наукових дослідженнях; мультидисциплінарність; відкритість та мобільність систем навчання; підвищення статусу загальних гуманітарних та соціальних дисциплін; виховання, розвиток та підтримку креативної складової особистості, її моральних та духовних якостей. Лише творчий та відкритий навчальний заклад, інтегрований в загальносвітове поле вищої освіти, який має значну міру автономії та усвідомлює свою відповідальність та підзвітність суспільству, здатен втілити таку програму реформ.
Проблема інтеграції української вищої школи в європейський та міжнародний освітній простір є багатогранною. Але значною мірою вона пов’язана з необхідністю і готовністю здійснення переходу до створення кардинально нової системи критеріїв оцінювання якості освіти, яка відповідає міжнародним стандартам.
Шкала індикаторів якості, що використовуються сучасною українською системою оцінювання якості, має низку вад, над якими варто застановитися. До них відносяться:
надмірна забюрократизованість, негнучкість існуючої системи, надання переваги другорядним кількісним показникам, ігнорування специфіки і завдань кожного окремого навчального закладу, майже повна відсутність механізмів заохочення та стимулювання, зокрема у випадку навчальних закладів недержавної форми власності, тощо.
Загальним принципом запровадження та проведення нових процедур зовнішнього оцінювання якості вищої освіти в Україні має бути їх пов’язаність з уже існуючими системами та використання набутого в європейській та світовій освітніх спільнотах досвіду. Процедури та механізми такого оцінювання мають бути універсальні (ті, що вже широко вживаються в академічному світі), але, зрозуміло, з врахуванням специфічних українських умов, зокрема, тих умов, в яких в Україні перебувають університети різного профілю та різної форми власності.
Ключем до створення механізмів покращення та адекватної оцінки якості освітнього трикутника є правильний відбір індикаторів якості, які відповідають кращим європейським практикам, враховують національні розробки, пріоритети й досягнення в оцінці якості вищої освіти. Певні з цих індикаторів мають достатньо універсальний характер і використовуються для зовнішньої оцінки якості вже сьогодні.
Це, зокрема:
показники щодо розвитку міжнародного партнерства, такі як кількість білатеральних угод,
членство у міжнародних освітніх асоціаціях, участь у міжнародних проектах, кількість
міжнародних студентів чи викладачів у навчальному закладі, спільні міжінституційні навчальні програми.
Це стосується будь-якої іншої сфери діяльності навчального закладу.
Легко помітити, що на сьогодні ці показники мають виразний кількісний характер, не враховують пропорцій та конкретних завдань окремого навчального закладу, а тому не дають можливості дати адекватну якісну характеристику його діяльності.
Механізмом виправлення існуючої ситуації мав би бути детальний аналіз індикаторів та переосмислення їх завдань і добору, використовуючи досвід європейських країн.
Продовжуючи приклад стосовно інтернаціоналізації университетів, варто доповнити список індикаторів наступними:
- пропорція міжнародних і внутрішніх студентів;
- пропорція міжнародних та внутрішніх представників викладацько-
професорського складу;
- відсоток випускників, які продовжують навчання на вищих рівнях за кордоном;
- відсоток навчальних курсів іноземними мовами в навчальному закладі;
- відсоток видань іноземними мовами в бібліотеці навчального закладу;
- підписка на міжнародну періодику;
- відсоток дипломних робіт, підотовлених із залученням закордонних
співкерівників або рецензентів;
- загальна оцінка мобільності студентів та викладачів навчального закладу, включаючи програми стажування, участь у міжнародних конференціях, публікації в міжнародних наукових виданнях.
Зовнішнє оцінювання якості має включати, зокрема такі критерії, на яких не наголошувалося раніше:
врахування процедур внутрішнього забезпечення якості; критерії для прийняття рішень; відповідність заходів і процесів поставленим стратегічним цілям;
механізми звітування та їх прозорість; періодичність оглядів окремих підрозділів та структур; залучення громадськості у процес самооцінювання інституції, зокрема студентів та роботодавців; аналіз системи в цілому.
Університет XXI століття має бути інституцією пошуку істини в найглибшому сенсі цього терміну – інституцією творення, критичного аналізу і передачі культури, науки чи технологій через посередництво досліджень, навчання та служіння з метою сприяння соціальному та економічному поступу, промоції соціальної справедливості та відповідального громадянства, захисту природного оточення.
Найважливіші загальні критерії, які дозволяють виміряти якість надання послуг в трикутнику знань та відповідність сучасного вищого навчального закладу його місії, це:
впізнаваність навчального закладу (visibility);
його вплив (impact) – продукт та акції університету, спрямовані назовні, стосунки з бізнесом та роботодавцями, соціальними мережами;
його мобільність та інтернаціоналізація – рух студентів та наукових кадрів, їх кар’єрний зріст;
міждисциплінарність, зв’язок з практикою;
інтегрованість - співпраця між підрозділами всередині інституції.
Ефективні зовнішні процедури забезпечення якості мали би мати своїм завданням розпізнання цих критеріїв, їх вимірювання та стимулювання до вдосконалення.
Важливим критерієм якості сучасного трикутника знань є здатність навчального закладу бути зв’язуючою ланкою між освітньою інституцією з її програмами та проектами, з одного боку, та суспільством, з іншого, ефективно сприяти поширенню нового знання в суспільстві, суспільному розумінню вартості цього знання та можливостей його застосування, слугувати ареною заходів, які виконують ці завдання.
Цей чи не найважливіший критерій, на жаль, досі ігнорується поширеними в Україні практиками забезпечення та оцінки якості в трикутнику знань.
Одним з ключових індикаторів для зовнішнього оцінювання на думку багатьох європейських експертів був і залишається impact factor, зокрема, публікації, надруковані у міжнародно визнаних журналах експертної оцінки (peer-review journals), які є одним з головних, якщо не найголовнішим, показником «впізнаваності» університету в академічному світі. Сучасна академічна спільнота є спільнотою глобальною, яка поділяє тотожні проблеми і шукає спільних рішень, тому досягнення кожної окремої країни стають надбанням цілого світу. В такій ситуації міжнародні публікації та індекс цитування стають об’єктивним критерієм якості наукової праці. Оскільки в Україні цей показник не є загальновизнаним показником успішності наукової кар’єри, зокрема в ділянці гуманітарних наук, то impact factor може бути визначений лише як стратегічний ритерій на довшу мету. Першим кроком на шляху реалізації цього критерію було би входження у список регіональних peer-review journals – скажімо, Центральної Європи – а також створення власних українських аналогів peer-review journals.
Важливим показником зовнішнього оцінювання є міра залучення викладачів і науковців до міжнародних наукових й освітніх проектів – у першу чергу, як керівників чи спів-керівників таких проектів. Цей критерій щойно недавно почав включатися в експертні оцінки в Україні, але вага його залишається порівняно малою відносно до переліку інших критеріїв.
Щодо оцінки якості викладання та навчального процесу загалом, необхідно перенести акцент на рівень реального споживача освітніх послуг, а також оцінити інтеґрованість навчального закладу у загальноєвропейські освітні процеси. Для недержавних університетів важливим фактором є запрошення викладачів і науковців цих університетів як гостьових професорів до інших вищих навчальних закладів як в Україні, так і за кордоном.
Інший критерій якості викладацького складу - кількість викладачів університету, які є співкерівниками магістерських робіт і докторських дисертацій, які пишуться в інших університетах (згідно т.зв. системи co-tutelle).
Відповідні показники можна застосувувати і для студентів, наприклад:
скільки випускників бакалаврських, магістерських чи докторських програм вищого навчального закладу поступили на програми інших, у першу чергу – неукраїнських, університетів;
скільки власних бакалаврських, магістерських чи докторських програм мають афіліяцію з іншими університетами, а також угоди про подвійні чи спільні дипломи, тощо.
Аналіз критеріїв підводить нас до оцінки власне процедур, які сприяють забезпеченню якості у трикутнику знань, водночас утримуючи баланс між вершинами цього трикутника. Зовнішні процедури забезпечення якості мають надзвичайно важливу роль. Зокрема, “Європейські стандарти та вказівки забезпечення якості у вищій освіті” (ESG) окреслюють їх завдання наступним достатньо універсальним чином:
стимулювати розвиток інституцій вищої освіти, що сприяє інтелектуальним та освітнім здобуткам;
бути джерелом допомоги для інституцій вищої освіти у створенні та розвитку їх власної внутрішньої культури забезпечення якості;
бути джерелами найновішої та достовірної інформації про процеси, що стосуються вищої освіти та їх результати;
сприяти створенню спільного ресурсу, доступного для всіх зацікавлених суб’єктів європейського освітнього поля.
Конкретні форми цих процедур можуть змінюватися залежно від різних національних систем, конкретних умов, завдань та традицій та можуть включати інституційну оцінку різних типів: оцінку предметів і програм, багаторівневу акредитацію, комбінацію одного з іншим.
Важливою передумовою створення якісної системи забезпечення якості є національний та неуникний за ним транснаціональний діалог.
Існують загальновизнані європейські зовнішні процедури забезпечення якості, які пройшли ретельну апробацію та довели свою більшу чи меншу міру ефективності. Серед них:
- інституційна самооцінка;
- прозорий університетський вебсайт;
- ліцензування та акредитація (державою чи незалежними професійними
агенціями);
- добровільна інституційна експертиза незалежними агенціями;
- міжнародні міжінституційні опитування студентів;
- рейтингування.
Важливо відмітити, що жодні зовнішні чинники і процедури забезпечення якості не можуть бути ефективними, якщо вони не опираються на ретельно проведені та осмислені внутрішні процеси. Підставою кожного зовнішнього оцінювання має бути попередній процес внутрішньої самооцінки. До такого висновку суголосно приходять всі європейські експерти та учасники загального європейського поля вищої освіти. Зокрема, Європейська Асоціація Забезпечення Якості (ENQA) та запропоновані нею “Європейські стандарти та вказівки забезпечення якості у вищій освіті” (ESG) наголошують на тому, що репрезентативний та відданий справі внутрішній комітет з самооцінки навчального закладу є основоположною передумовою для будь-якої експертної оцінки зовнішньою агенцією.
Слід визначити переваги, які надає розвиток науково-технічних розробок у ВНЗ:
вирішення проблем працевлаштування вчених та студентів;
додаткове джерело фінансування;
реалізація власних наукових інноваційних проектів;
підвищення іміджу ВНЗ;
сприяння розвитку інноваційного потенціалу регіону.