Дайте загальну оцінку системи міжнародних відносин що склалася на початку XX ст

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1.Дайте загальну оцінку системи міжнародних відносин, що склалася на початку XX ст.

Міжнародні відносини на рубежі ХIХ–ХХ століть визначалися наростанням суперечностей між провідними державами, що завершували поділ світу. Повсюдно посилювалися націоналістичні настрої. Формулюючи свої інтереси, правлячі кола кожної з європейських країн прагнули представляти їх як народні сподівання. Збройні сутички й локальні війни відбувалися майже безперервно. Усе більш небезпечними ставали конфлікти між великими державами через гегемонію в Європі, а також переділ колоній і сфер впливу. Вони стимулювали гонку озброєнь і призвели до Першої світової війни.Створення Троїстого блокуГоловною проблемою європейських держав у їхньому силовому протистоянні були пошуки союзників для забезпечення політичної рівноваги в Європі. У першій половині ХIХ століття європейська політика зводилася до створення коаліцій, що врівноважували міць Франції. Із цією метою, наприклад, у 1815 р., після розгрому Наполеона, Австрія, Великобританія, Пруссія і Росія спробували забезпечити стабільність шляхом створення континентальної системи безпеки — Священного союзу. Але до середини ХIХ століття цей союз розпався через суперечності між його засновниками.В останній третині ХIХ століття міжнародна нестабільність посилилася. Створення Німецької імперії (1871 р.), що продемонструвала свою могутність перемогою над Францією, істотно змінило ситуацію на європейському континенті. Надалі зовнішня політика німецького уряду була спрямована на досягнення домінуючого положення Німеччини в Європі. Щоб позбавити Францію можливості помститися за свою поразку, німецький канцлер О. фон Бісмарк спробував знайти надійних союзників. У 1873 р. йому вдалося створити Союз трьох імператорів — Німеччини, Австро-Угорщині й Росії. Але цей союз виявився не дуже надійним, оскільки Росія виступила на підтримку Франції. Погіршення відносин з Росією підштовхнуло Німеччину до подальшого зближення з Австро-Угорщиною. Хоча Бісмарку й не вдалося схилити австрійський уряд до підтримки Німеччини проти Франції, але все-таки у 1879 р. між Німеччиною й Австро-Угорщиною був підписаний секретний союзний договір про спільну оборону проти нападу Росії. Згодом до цієї коаліції вдалося залучити й Італію, у якої були серйозні суперечності з Францією через контроль над Північною Африкою. 1882 р. Німеччина, Австро-Угорщина й Італія підписали Троїстий союз, спрямований проти Франції і Росії (проіснував до 1915 р.). Німеччина намагалася залучити до участі в союзі й Англію, але ці спроби виявилися марними. Незважаючи на гострі колоніальні суперечності з Францією і Росією, Англія залишалася вірною політиці «блискучої ізоляції» — не хотіла зв’язувати себе довгостроковими договорами з жодною з європейських держав.Отже, виникнення Троїстого союзу поклало початок розколу Європи на угруповання, що ворогували між собою.Посилення англонімецьких суперечностейПісля коронації нового імператора Німеччини Вільгельма II (1888 р.) і відставки Бісмарка (1890 р.) Німеччина стала ще активніше боротися за своє місце під сонцем, робити більш рішучі кроки в політиці. Посилюється її економічна й військова міць, починається будівництво потужного флоту. Правлячі кола Німеччини стали на шлях корінного переділу світу на свою користь.Це стривожило уряд Великобританії — найбільшої колоніальної імперії того часу. Лондон у жодному разі не хотів допустити переділу колоній. Крім того, Великобританія надто залежала від морської торгівлі і вважала свій флот найважливішою гарантією виживання. Тому посилення німецького флоту створювало реальну загрозу морській гегемонії англійців. І хоча до кінця ХIХ століття уряд Великобританії продовжував дотримуватись принципу «блискучої ізоляції», політична ситуація в Європі, що ускладнювалася, підштовхувала Лондон до пошуків надійних союзників проти Німеччини

2.Визначте основні протиріччя між великими державами напередодні Першої світової війни.

Причини війни полягали в протистоянні між провідними європейськими країнами. Поява на політичній карті світу внаслідок франко-прусської війни об'єднаної Німецької імперії, порушення рівноваги сил на континенті поставили на чільне місце у Європі Німеччину. Через боротьбу за ринки збуту загострилися її відносини, насамперед економічні, з Англією, Росією та Францією. При цьому найглибша прірва у взаєминах пролягла саме між Британією та Німеччиною. Взаємні претензії європейських держав спонукали їх до утворення ворогуючих військово-політичних об'єднань держав: Троїстого союзу у складі Німеччини й Австро-Угорщини (1879), а також Італії (1882, розірвала договір у 1915). У серпні 1914 р. було підписано німецько-турецький договір, а у 1915 р. до угоди приєдналася Болгарія, після чого об'єднання стали називати Четверним, союзом, або Центральними державами. Натомість Англія, Франція та Росія 1907 р. завершили утворення союзу Антанти. Союз існував на підставі окремих англо-французької (1904) та англо-російської (1907) угод. Єдиного договору між трьома державами не існувало до початку Першої світової війни.28 червня 1914 р. член сербсько-хорватської націоналістичної групи Гаврило Принцип застрелив спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца-Фердинанда та його дружину. Вбивства відомих людей були в історії звичним явищем, але жодне з них не спричинило такої гострої міжнародної кризи, як убивство ерцгерцога.'2.Взаємні претензії.Велика Британія^-Не могла вибачити Німеччині підтримку бурів у англо-бурській війні 1899-1902 рр. -Не мала наміру відсторонено споглядати за проникненням Німеччини в райони, які вважала «своїми»: Східну та Південно-Західну Африку -Вела проти Німеччини неоголошену економічну та торговельну війну -Вела активні військово-морські приготування у разі агресивних дій з боку Німеччини -Через потенційну німецьку загрозу відмовилася від традиційної для країни політики «блискучої ізоляції» і перейшла до політики утворення антинімецького блоку держав Франція -Прагла реваншу за поразку від Німеччини в 1870 р.

-Мала намір повернути Ельзас і Лотарингію, відокремлені від неї Німеччиною після франко-прусської війни 1870 р.

-Зазнавала збитків на своїх традиційних ринках збуту в конкуренції з німецькими товарами

-Остерігалася нової німецької агресії

-За будь-яку ціну прагла зберегти свої колонії, особливо Північну Африку

Росія -Претендувала на вільний прохід свого флоту в Середземне море, а відтак наполягала на послабленні чи перегляді на свою користь режиму контролю над протокою Дарданелли

-Розцінювала будівництво залізниці Берлін - Баґдад (1898) як недружній з боку Німеччини крок, посилаючись на те, що це зазіхає на її права в Азії за російсько-британським договором 1907 р. про розподіл сфер впливу в цьому регіоні

-Протидіяла австрійському й німецькому проникненню на Балкани

-Наполягала на своєму винятковому праві протекторату над усіма слов'янськими народами; підтримувала на Балканах антиавстрійськи і антитурецьки налаштованих сербів і болгар

Сербія -Новоутворена (1878) держава прагла утвердитися на Балканах як лідер слов'янських народів півострова

-Планувала утворити Югославію, включивши до неї усіх слов'ян, які жили на півдні Австро-Угорської імперії

-Неофіційно підтримувала націоналістичні організації, що боролися проти Австро-Угорщини

Німеччина-Як нова динамічна імперія в Європі прагла стати військовим, економічним і політичним лідером на континенті

-Включившись у боротьбу за колонії лише після 1871 р., претендувала на рівні права у колоніальних володіннях Англії, Франції, Бельгії, Голландії, Португалії та виявляла особливу активність у здобутті ринків

-Розцінювала російсько-французький союз як угоду, що мала на меті підірвати могутність Німеччини

Австро-Угорщина

-Як багатонаціональна імперія, через міжнаціональне протистояння країна була постійним вогнищем нестабільності в Європі

-Прагла утримати захоплені нею в 1908 р. Боснію та Герцеговину

-Протидіяла Росії, що перебрала на себе роль захисника усіх слов'ян на Балканах, та Сербії, яка зі свого боку претендувала на роль об'єднавчого центру південних слов'ян імперії.

3.Проаналізуйте цілі та завдання воюючих сторін під час Першої світової війни.

Перша світова війна розпочалася 1 серпня 1914 р. і тривала до 11 листопада 1918р.Між провідними державами світу посилювалися економічні суперечності, боротьба за ринки збуту своєї продукції та джерела сировини. Загострювалося протистояння між двома воєнно-політичними блоками європейських держав – Троїстим союзом і Антантою. Особливо непримиренними стали інтереси Великої Британії та Німеччини. Ініціаторами розв'язання війни виступили правлячі кола Німеччини та Австро-Угорщини, хоча й інші країни також мали власні загарбницькі цілі.На початку XX ст. змінилося співвідношення сил на міжнародній арені. Розподіл сфер впливу, колоній, ринків збуту, що сформувався ще у XIX ст., не задовольняв найбільші імперіалістичні держави. На початку XX ст. загострилися міжнаціональні та соціальні конфлікти. Крім того, розвиток мілітаризму спричинив створення нових, могутніших видів озброєння та засобів знищення людей. Він охопив усі сфери діяльності: економіку, політику, науку, ідеологію й тін.
Отже, усі держави воюючих блоків вели несправедливу, загарбницьку війну. Кожна з держав домагалася досягнення тільки своїх власних цілей за рахунок інших країн. Німеччина розраховувала покласти край пануванню Англії на морі, захопити колонії та ринки збуту інших європейських держав. Вона мала намір загарбати північно-східні райони Франції та Прибалтику, Крим, Приазов'я, Кавказ, що належали до Росії.
Австро-Угорщина планувала захопити Сербію, зміцнити своє панування на Балканах, відібрати у Росії частину Польщі, Поділля й Волинь.Туреччина, яка вступила у війну на боці Німеччини восени 1914 p., мріяла захопити російське Закавказзя й поновити свій вплив на Балканах.Англія прагнула зберегти своє панування на морі, не втратити колонії. За вдалого розвитку подій вона охоче відібрала б у Туреччини Месопотамію й частину Аравійського півострова. Франція сподівалася повернути собі Ельзас та Лотарингію, втрачені ще в ході франко-пруської війни, захопити лівий берег Рейну й Саарський вугільний басейн.Франція сподівалася повернути Ельзас та Лотарингію, захоплені Німеччиною в 1871р., а також привласнити багатий вугіллям Саарський басейн та інші німецькі землі, розташовані на лівому березі Рейну.Царська Росія ставила на меті збереження свого впливу на Балканському півострові, оволодіння чорноморськими протоками Босфор та Дарданелли.Японія, оголосивши війну Німеччині 23 серпня 1914р., мала намір захопити території в Китаї та острови у Тихому океані.

4. Опишіть основні складові мирного врегулювання в Європі після Першої світової війни.

Версальсько-Вашингтонська система мирного врегулювання - система імперіалістичного світу, встановлена державами переможцями, головним чином Великобританією, Францією, США і Японією після Першої світової війни. Основу цієї системи склали Версальський мирний договір, пов'язані з ним договори з колишніми союзниками Німеччини та угоди, укладені на Вашингтонській конференції 1921-22 рр.

За Версальським мирним договором з Німеччиною:-Німеччина визнавалася винною у розв'язанні світової війни;

-Вона втрачала свої колонії, деякі її території передавалися сусіднім державам;

-накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти;

-Ельзас та Лотарингія поверталися Франції, управління Саарською областю передавалося на 15 років Лізі Націй;

-Данциг (Гданськ) було оголошено «вільним містом»;

-Польщі поверталася частина територій, загарбаних Німеччиною (Познань, деякі райони Прусії й Померанії);

-Данії передавався Північний Шлезвіг;

-до Бельгії відійшли округи Ейпен, КДальнеді, Морене.

Мирні договори з союзниками Німеччини були укладені за зразком Версальського.
Сен-Жерменський мирний договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919р., колишня Австро-Угорська імперія перестала існувати. Частина Південного Тіролю переходила до Італії, Чехія й Моравія ставали частиною новоутвореної держави Чехословаччина, Буковина передавалася Румунії. Закарпатську Україну було передано до складу Чехословаччини. Договором визнавалася незалежність Австрії, але заборонялося її об'єднання з Німеччиною.
Нейїський з Болгарією - 27 листопада 1919р., частина території Болгарії відійшла до Югославії та Румунії.
Тріанонський з Угорщиною - 4 червня 1920 p. вона відмовлялася від ряду територій та визнавала нові кордони держав у Центральній Європі. Її територія була скорочена утроє, а населення - у 2,5 рази. Угорщина, як і інші союзники Німеччини, сплачувала репарації переможцям.
Севрський з Туреччиною -10 серпня 1920 p. втрачала 80% своєї території на Близькому Сході та у Північній Африці, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армію.
Версальська система мирних договорів закріплювала територіальні зміни, які відбулися в результаті першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції. США поступово втрачали свій вплив в Лізі Націй.

5.Причини нестійкості версальського порядку.

Післявоєнне врегулювання страждало двома головними вадами. По-перше, Версальський порядок не був усеосяжним. З нього "випадали" Росія і США - дві найбільші держави, без яких забезпечення стабільності в Європі до середини ХХ століття було вже неможливе. По-друге, фундаментальною слабкістю Версаля була закладена ним схема економічної взаємодії європейських країн. Нове державне розмежування повністю зруйнувало економічні зв'язки в Центральній і Східній Європі. Замість місткого, великого, проникного і досить відкритого ринку Європи "небагатьох великих просторів" - Франції, Австро-Угорщини, Німеччини і Росії - Європа після Версаля виявилася територією, розбитою на декілька десятків маленьких, таких, що відгородилися один від одного митними стінами ринків і риночків. Завершення створення Версальсько-Вашинпонської системи, її сильні і слабкісторони Фундамент післявоєнної стабільності. Версальсько-Вашингтонська система заклала фундамент післявоєнних міжнародних відносин, її створення забезпечило вихід із війни, дозволило розрядити післявоєнну напруженість і закласти фундамент для відносно стабільних міжнародних відносин у 20-ті роки.Важливою подією стало створення Ліги Націй -першої міжнародної організації для координації відносин між державами. Були прийняті позитивні рішення стосовно Китаю, які дозволили зберегти цілісність цієї країни. Деякі європейські країни отримали незалежність і суверенітет. Слабкість і суперечливість Версальсько-Вашингтонської системи. І все ж Версальсько-Вашингтонська система післявоєнних відносин виявилась слабкою і суперечливою. Економічні наслідки післявоєнних договорів багато в чому зруйнували стару систему господарських зв'язків, різко загострилась боротьба за нові джерела сировини та ринки збуту між вчорашніми союзниками.Створена країнами-переможницями нова система міжнародних відносин, поява в Європі цілої низки нових держав із взаємними претензіями одна до одної створювали обстановку нестабільності й напруженості. Версальський договір фактично принижував державну й національну гідність нової Німецької держави, створюючи таким чином передумови для внутрішньої дестабілізації та зростання настроїв реваншизму, перегляду умов договору.Версальсько-Вашингтонська система повоєнного устрою світу мала низку суттєвих недоліків:- не розв'язала протиріччя між державами-переможницями й державами, які зазнали поразки;- не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;- не запобігла можливості виникнення реваншизму, перш за все внаслідок відсутності дійового контролю за виконанням укладених угод;

- викликала значні територіальні зміни в Європі, друге "велике переселення народів", започаткувала основи національних конфліктів.Версальсько-Вашингтонська система закріпила новий розклад сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою.

6. Проаналізуйте вплив жовтневої революції в Росії на розвиток міжнародних відносин та світової політики.

Міжнародні події після жовтневого періоду свідчили, навіть у Європі склалася революційна ситуація, і, здавалося, потрібна лише одне іскра, щоб розгорівся світової революційний пожежа. Але це змагань не вийшло, хоча російський приклад і викликав потужну революційну хвилю,прокатившуюся в 1918-1921 рр. про країни. Під час такої суперечливою ситуації, з думкою на швидку перемогу світову революцію більшовики розгорнули роботу з здійсненню першочергові завдання будівництва нового суспільства, організації його захисту.

У 1918-1923рр. Європу охопив могутній революційний рух. Частково він був викликаний впливрм революційних подій в Росії. В різних крайнах революційний рух проявився по різному. В одних вибухнули революції, в інших були здійснені серйозні реформи, в третіх встановлювались диктаторські, фашистські режими. Під безпосереднім впливом подій в Росії відбулася революція в Фінляндії. Після жовтневих подій коаліційний уряд домігся незалежності для країни і був визнаний радянською Росією. Проте більшовицький переворот надихнув прихильників соціалістичної революції на радикальні дії. Робітничий виконавчий комітет здійснив спробу захопити владу. Проте з допомогою німецьких військ уряд Фінляндії ліквідував радянську владу. В Угорщині сильний вплив мала комуністична партія. Вона складалася головним чином з військовополонених угорців, які повернулися з Росії. Комуністи закликали до соціалістичної революції і активно працювали по розширенню свого впливу в радах, які створювались по всій країні. Рух за соціалістичну революцію, за встановлення влади рад й усуспільнення власності поширився і в Німеччині. На чолі руху стояла група “Спартак”. Керувал групою Карл Лібкнехт та Роза Люксембург. Але соціалістична революція в Німеччині зазнала поразки.

7 Дайте оцінку пакту Молотова-Рібентроппа та його впливу на міжнародні відносини Англія та Франція саботували переговори з СРСР тому радянський уряд повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку нім. дипломатія висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Радянський уряд непокоїла безпека своєї країни, тим більше що на Халхін-Голі 38 тис. японських солдатів у той час намагалися прорватися на радянську територію.Тому й дала Москва згоду на приїзд міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа й укладення радянсько-німецького пакту про ненапад. Такий крок СРСР оз-начав поразку англо-французької політики. Був перекреслений франко-радянський договір 1935 р. (а втім, він фактично не діяв уже після підписання франко-німецько-го пакту про ненапад 1938 р.).
Німеччина поспішала, Гітлер планував напад на Польщу 1 вересня 1939 р., тому переговори в Москві пройшли швидко.
Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підписаний Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 років. У преамбулі й 6 статтях договору зазначалося, що обидві країни зобов'язалися «утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу» одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держави, яка розв'язала б війну проти однієї із сторін, проводити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти виключно мирним шляхом.
Був і таємний протокол. В його трьох основних статтях поділялися «зони впливу»: до «зони впливу» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сан.
Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.
1. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі.
2. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Радянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріббентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.
3. Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини були незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралі-тет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана.
4. Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Гітлера») був вимушеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність.
Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеччиною про дружбу й кордони взагалі становив непрощенну помилку з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розглядати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій того часу.

8. Визначте основні причини та передумови Другої світової війни.
По-перше, несправедливість Версальської системи поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, що прагнули реваншу та нового переділу світу. Найбільшою мірою це проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії. Вони і стали основними ініціаторами війни.
По-друге, економічна криза 1930-х рр. загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об’єднати зусилля у боротьбі за збереження миру. Систему безпеки, створену в 1920-ті рр., було зруйновано.
По-третє, розв’язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції, спрямована на «умиротворення» агресора, а також «ізоляція» США, які, оголосивши про нейтралітет, фактично самоусунулися від впливу на розвиток подій у світі.
По-четверте, не останню роль у розв’язанні війни відіграв СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.
Характер війни Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини – тобто досягнення світового панування. З боку цих країн війна мала загарбницький характер. Для країн, які зазнали агресії і були окуповані, війна була справедливою. Складніше визначити характер війни стосовно СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, що на той час належали Польщі, Румунії, Фінляндії, а також країни Балтії (Естонія, Латвія, Литва). Але після нападу Німеччини СРСР виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього війна мала справедливий характер. Її по праву назвали Великою Вітчизняною війною. Для формування загального уявлення про Другу світову війну доцільно розглянути декілька варіантів її періодизації.Не меншого значення для Німеччини мали і секретні домовленості, підписані 11 серпня 1922 року, згідно з якими Радянська Росія гарантувала поставку до Німеччини стратегічних матеріалів і, більш того, надавала свою територію для виробництва та випробування нових зразків бойової техніки[1], заборонених до розробки Версальським договором 1919 року.27 липня 1928 в Парижі підписано пакт Бріана-Келлога — угоду про відмову від війни як знаряддя національної політики. Пакт мав набути чинності 24 липня 1929 року. 9 лютого 1929, до набуття пактом чинності, у Москві підписано так званий «протокол Литвинова» — Московський протокол про дострокове запровадження зобов'язань пакта Бріана-Келлога між СРСР,Польщею, Румунією, Естонією і Латвією. 1 квітня 1929 до нього приєдналась Туреччина і 5 квітня — Литва.25 липня 1929 року Радянський Союз і Польща уклали договір про ненапад.

9. Дайте оцінку зусиллям зі створення системи колективної безпеки в Європі в 1930-х рр.

У кінці 1933 - першій половині 1934 року почалися радянсько-французькі переговори про створення в Східній Європі регіональної системи колективної безпеки - Східного пакту - за участю Прибалтійських держав, Польщі, Чехословаччини, Румунії, СРСР, Франції, Фінляндії.Під тиском Франції починається зближення країн Малої Антанти з СРСР. У 1934 році в Загребі відбулося засідання Постійної ради Малої Антанти, на якій було прийнято принципове рішення про нормалізацію стосунків між цими державами і СРСР. Проте рішення сесії Загребской не було повністю приведене в життя оскільки уряди Югославії і Румунії відмовлялися йти на зближення з Радянським Союзом. Протиріччя були частково здолані в червні 1934 р., коли були встановлені офіційні дипломатичні стосунки СРСР з Румунією і Чехословаччиною.Влітку 1934 року боротьба за створення Східного пакту вступила у вирішальну стадію. Після узгодження основних питань, СРСР і Франція приступили до переговорів з урядами країн, запрошених взяти участь в регіональній угоді про взаємодопомогу. Реакція потенційних учасників пакту на проект була різною. Польське керівництво віднеслося до цієї ідеї досить прохолодно. Чехословацький уряд заявив про свою готовність брати участь в Східному пакті. Що ж до Німеччини, то вона взагалі не збиралася брати участь в регіональному пакті взаємодопомоги. Гітлерівський уряд не збирався приєднуватися ні до регіонального пакту про взаємну допомогу в Європі, ні до франко-советскому гарантійного договору. Німеччину не влаштовувала система автоматичних зобов'язань взаємної допомоги. Услід за Німеччиною Східний пакт покинула Польща. Її керівництво заявило, що не може погодитися на участь в пакті, якщо в нім не братиме участь Німеччина і в той же час, якщо його учасниками стануть Чехословаччина і Литва.Розстановка сил була такою, що чекати повної реалізації проекту Східноєвропейського пакту не доводилося. У нього були супротивники не лише серед передбачуваних учасників (Німеччина, Польща і Фінляндія) - ідею регіонального пакту про взаємодопомогу в Східній Європі не схвалювали і урядові круги Великобританії. Багато супротивників такого пакту було і у Франції. Спроба створення Східного пакту стала ще примарнішою після вбивства 9 жовтня 1934 року його натхненника Луї Барту, після якого французький уряд став затягувати переговори про пакт, намагаючись в той же час домовитися з Німеччиною.радянський уряд запропонував Парижу повернутися до первинної ідеї 1933 року про ув'язнення радянсько-французького пакту взаємодопомоги, розглядаючи його як перший практичний крок в справі створення системи колективної безпеки в Європі. 2 травня 1935 року цей договір був підписаний.Згідно з протоколом, СРСР і Франція оголосили, що, як і раніше, вважають бажаним ув'язнення регіонального пакту про взаємну допомогу. У історії міжнародних відносин передвоєнного періоду пакти про взаємну допомогу між СРСР і Францією і СРСР і Чехословаччину займають особливе місце, оскільки із спроб створення Східного пакту починається реальне визнання СРСР в якості впливової європейської держави і включення його в систему міжнародних відносин в цілому.

10 Проаналізуйте вплив економічної кризи 1929-1939 рр. на міжнародні відносини..Світова економічна криза загострила міжнародні відносини і призвела до появи вогнищ нової війни. На відміну від передодня Першої світової війни, у 30-их роках лише незначна кількість держав прагнула війни. Таке становище робило реальною можливість уникнути загрози війни за умов спільних дій усього світового товариства.
Першим спільним випробуванням його здатності діяти спільно стала економічна криза. Вона була світовою і поставила перед усіма країнами завдання скоординувати свої зусилля для її подолання. З самого початку, наприклад, виникла необхідність полегшення фінансового тягаря репарацій і боргів. США у 1931 p. запропонували оголосити мораторій на виплати боргів і репарацій упродовж року. Цю пропозицію було прийнято. 1932 р. вирішено взагалі ліквідувати репараційні зобов'язання Німеччини. Країни-боржники, зі свого боку, просто перестали сплачувати борги США. Здавалося, було створено прецедент колективних дій напередодні спільної загрози. Але майже одночасно США ввели високі митні податки, а Великобританія відмовилася від "золотого стандарту" та вільного обміну фунтів стерлінгів на золото за фіксованим курсом і спробувала встановити такий обмінний курс фунта, який сприяв би експорту англійських товарів. Такими діями США і Великобританія спровокували митні і валютні "війни", що дезорганізувало світову торгівлю і ще більше поглибило кризу. У 1933 р. в Лондоні було скликано світову економічну конференцію. На ній обговорювались проблеми стабілізації валют і розроблення шляхів пожвавлення світової торгівлі. Закінчилась вона безрезультатно. Перемогло прагнення вирішувати економічні проблеми не спільно, а поодинці, коли кожна країна намагалася перекласти тягар кризи на сусіда. У результаті зросло економічне суперництво і зменшилась можливість чинити опір загрозі війни.

11.Передумови та початок створення антигітлерівської коаліції.

А. К. – воєнно-політичний союз держав та народів, що боролися у ІІ світовій війні проти агресивного блоку Німеччини, Італії, Японії. Основні учасники А. К. – СРСР, США, Великобританія (у 1945 р. більше 50 держав). Ведуче місце займав Рад. Союз.
Передумова формування А.К.: заява прем'єр-міністра Великобританії У. Черчилля (22.06 1941) та президента США Ф. Рузвельта (24.06.1941) про підтримку СРСР у війні проти фашистської Німеччини. 12.07.1941 в Москві було підписана угода між СРСР та Англією про спільні дій у війні проти Німеччини.
В кінці 1941 в Москві відбулася конференція СРСР, США та Англії, на якій був підписаний протокол про воєнні поставки США та Англії Рад. Союзу, 1.01.42 у Вашингтоні була підписана декларація 26 держав – Декларація Об'єднаний Націй. Її учасники зобов’язувалися використовувати всі свої воєнні та економічні ресурси для боротьби проти фашистського блоку, співпрацювати один з одним і не заключати з країнами цього блоку сепаратного перемир’я або миру.
26.05.42 в Лондоні був підписаний радянсько-англійській договір про союз у війні проти Німеччини та її союзників у Європі і про взаємну допомогу після закінчення війни. 11.06.42 у Вашингтоні підписана рад.-американська угода про принципи взаємної допомоги у ведені війни проти агресії.Підписанням цих договорів фактично завершилося формування основного ядра А. К.

12.Проаналізуйте еволюцію зовнішньополітичної доктрини СРСР в 1920-1930-ті рр.

Закінчення першої Першої світової (підписання Версальського мирний договір в 1919 р.), громадянської війни й іноземної інтервенції біля Росії створили нових умов у відносинах. Важливим чинником стало існування Радянського держави як принципово новій суспільно-політичній системи. Склалося протистояння між Радянським державою і провідними країнами капіталістичного світу. Саме цю лінію переважала у відносинах20—30-х років XX в.

Зовнішня політика Радянського держави, зберігши наступність політиці Російської Імперії реалізації геополітичних завдань, відрізнялася від нього новим характером і методами проведення. Їй властива идеологизация зовнішньополітичного курсу, джерело якої в двох положеннях, сформульованих В.І. Леніним.

Перше — принцип пролетарського інтернаціоналізму, що передбачав взаємну допомогу міжнародного робітничого класу боротьбі проти світової капіталістичної системи та підтримку антиколоніальних національних рухів. Він грунтувався на вірі більшовиків в швидку соціалістичну революцію у світовому масштабі.

Друге становище — принцип мирного співіснування з капіталістичної системою — визначалося необхідністю зміцнення позицій Радянського держави щодо міжнародній арені, виходу з політичної та економічної ізоляції, забезпечення безпеки його меж. Він означав визнання можливості мирного Співробітництва та у першу чергу розвитку економічних зв'язку з Заходом.

Суперечливість цих двох принципових положень викликала непослідовність зовнішньополітичних акцій молодого Радянського держави.

Протягом 20 — 1930-х неухильно зростав авторитет Радянського Союзу на міжнародній арені. Проте його стосунках із Заходом мали непослідовний характер.

З 1921 р. почалося встановлення торговельних відносин СРСР із Англією, Німеччиною, Австрією, Норвегією, Данією, Італією, Чехословаччиною.

. До 1924 року Росію у Європі де-юре визнали: Великобританія, Франція, Італія, Норвегія, Австрія, Греція, Швеція, в Азії - Японія, Китай, в Латинської Америки - Мексика і Уругвай. США відтягували визнання до 1933 року. Усього за 1921-1925 рр. Росією укладено 40 угод і договорів. У цьому радянсько-британские і радянсько-французские відносини носили нестабільний характер. У 1927 р. стався розрив голосів на дипломатичних відносин із Англією. У 1924 р. було встановлено дипломатичні і консульські відносини із Китаєм, в 1925 р. - з Японією.

Росії вдалося укласти серію рівноправних договорів із країнами Сходу. 1921-го р. Уклали радянсько -иранский договір, радянсько -афганский договір та установчий договір із Туреччиною. Наприкінці 20-х рр. з переважного розвитку радянсько-німецьких відносин зусилля радянської дипломатії були спрямовані розширення контактів з іншими країнами. У 1929 р. відновлено дипломатичних відносин з Англією. 1933 р. став роком визнання СРСР Сполученими Штатами Америки, в 1933-1935 р. - Чехословаччиною, Іспанській республікою, Румунією та інших.

Основу радянської політики у Європі межі 20-30-х років становив курс - на підтримку встановлених вРапалло дружніх відносин із Німеччиною. насамперед Сталін і його оточення поки що з часів громадянську війну розглядали Атланту як головного ворога, а Німеччину як можливого союзника. Невипадково Сталін характеризував план Дауеса як «>Американо-французский план пограбування Німеччини». Причому у СРСР дуже побоювалися переходу Німеччини на антирадянські позиції. У 1931 р. СРСР та продовжила договір 1926 р. про ненапад і нейтралітет.

Основні напрями радянської зовнішньої політики кінця 20-х – початку 30-х рр. розроблялися під керівництвом Сталіна і були схвалені VI конгресом Комінтерну в 1928 року. У цьому конгресі проявилися протиріччя області міжнародних відносин між Сталін іБухариним, що на той час був одним з керівників ІККІ (Виконкому Комінтерну). ЯкщоБухарин пропонував зосередити увагу комуністів на забезпеченні єдності робітничого руху, то сталінська думка зводилася до того, що у зв'язки Польщі з загрозою глобального економічної кризи міжнародна напруженість сягнула свого краю, і цю ситуацію необхідно використовуватиме зміцнення комуністичного руху. Виходячи з цього сталінські пропозиції, які були схвалено конгресом, звучали однаково:

- відмовитися від будь-якої співробітництва з соціал-демократами, розглянуті як головні вороги робітничого класу;

- боротися проти реформістських впливів серед робітничого класу і створювати нові профспілки, підконтрольні тільки для комуністів;

- очищати комуністичних партій від усіх не які з генеральною лінією Комінтерну.

У практиці діяльності Комінтерну після VI конгресу утвердився термін ">социал-фашизм", який відбивав концепцію Сталіна про зближення у найближчій перспективі соціал-демократії і фашизму. У своєму виступі на XVI з'їзді ВКП(б) в 1930 р. він заявив, що світовий економічний криза переростає на кризу політичний, якийвлечет у себе наростання загрози нової жахливої війни і підйом революційного руху. Ступінь революційності будь-який Комуністичної партії оцінювалася нині у залежність від того, наскільки беззастережно готова була захищати Радянський Союз перед як перше держава робітників і селян, а чи не відповідно до принципом міжнародної солідарності трудящих.

З урахуванням цих факторів в 1933 р. Радянський уряд визначило нові завдання зовнішньої політики :

1) відмови від участі у міжнародних конфліктах, особливо мають військового характеру;

2) визнання можливості співпраці і демократичними західними країнами для стримування агресивних устремлінь Німеччини та Японії (політика «умиротворення»);

3) боротьба за створення колективної безпеки все у Європі Далекому Сході.

Тези про наростання суперечностей у капіталістичний світ і постійної зовнішню загрозу для СРСР грали значної ролі у розвитку внутрішньополітичну ситуацію. Причому у початку 30-х рр. радянське керівництво прагнуло уникати конфліктам та провокацій, оскільки країна у процесі найглибших перетворень. У зв'язку з цим зусилля радянської дипломатії були спрямовані розширення і врегулювання відносин із іншими державами в. Натомість, найбільші капіталістичні країни були зацікавлені у співробітництво з СРСР, що розглядався як величезний потенційний ринок. А зростання екстремізму націоналістичного штибу у Німеччині, метою якого було відмови від умов Версальського договору, створював базу співробітництво між всіма європейськими державами, що прагнули зберегти повоєнний статус-кво. 1932-го р. Радянський Союз перед уклав пакти про про ненапад із Фінляндією, Латвією, Естонією, Польщею. Передбачалося взаємне ненапад, нейтралітет уразі агресії третіх держав, неучасть сторін у спрямованих друг проти друга коаліції і спілках. У листопаді 1932 р. було підписаносоветско-французский договору про ненапад, що знаменувало помітне поліпшення двосторонніх відносин. Такий крок Франції диктувалася, насамперед, зростанням реваншистських і мілітаристських настроїв на Німеччини, де до повалення влади рвався Гітлер.

У умовах Радянський Союз перед формує нову зовнішньополітичну доктрину. Суть її полягала у дотриманні нейтралітету у кожному конфлікті й у участі у створенні системи колективної безпеки все, що було вимагає розширення співробітництва із західними демократіями. Примітно, що до середини 30-х рр. переважно країн Європи склалися тоталітарні чи авторитарні режими. Важливу роль реалізації нової зовнішньополітичної програми зіграв М.М. Литвинов, в 1930 р. котрий обійняв посаду наркома закордонних справ.

13. Визначте основні етапи руйнування Версальського порядку в Європі в 1930-ті рр..Катастрофа міжвоєнної системи міжнародних відносин пройшло кілька етапів. У 20-і роки можна виділити дві найбільших кризи Версальсько-Вашингтонскої системи, що привели до її модернізації в Європі (1923 — 1925 р.) і зміні співвідношення сил на Далекому Сході (1925 — 1929 р.). У 30-і роки криза 1931 — 1933р. поклав початок насильницької трансформації системи міжнародних відносин, а в ході кризи 1935 — 1938 р. позначилася її катастрофа.

Оформлення нового світового порядку в Європі після Першої світової війни було ускладнено революцією в Росії і хаосом у Східній Європі. Виробленням Версальського договору займалися тільки переможці, що найчастіше переслідували різні цілі. Для Франції основне значення мало максимальне ослаблення Німеччини, що дозволяло закріпити французьку гегемонію в Європі й убезпечити її східні границі. Англія і США були більш зацікавлені в збереженні європейської рівноваги. Для цього було потрібно в більшому ступені враховувати інтереси Німеччини, що в умовах розпаду Австро-Угорщини, революції в Росії, загального національно-революційного підйому і діючої більшовицької пропаганди можна було використовувати як стабілізуючий фактор у Центральній і Східній Європі. У підсумку версальські домовленості були компромісом між цими крайніми позиціями за рахунок переможених, що визначило революційний підйом в Угорщині, становлення масових комуністичних партій і реваншистський вектор зовнішньої політики Німеччини. Англія і Франція намагалися використовувати нові держави, що виникли в Європі, як проти більшовицької революції, так і проти німецького реваншизму. Однак роль союзників Лондона і Парижа ніколи не була занадто висока і мала тенденцію до зниження.
Гарантією міцності Версальської системи могла б стати погоджена позиція Англії, Франції і США. Однак США з ряду причин самоусунулися від політичних проблем Європи, а Англія і Франція по-різному бачили перспективу європейської рівноваги. Німеччина, що стала об'єктом Версальського договору, і СРСР, що взагалі знаходився поза рамками нової системи міжнародних відносин, цілком природно стали її супротивниками. Тим самим Версальська система залишалася неврівноваженою і не універсальною, а її відносно високий ступінь конфліктності, незважаючи на широку пропаганду пацифізму, визначалася збереженням розподілу політичної карти Європи на переможців і переможених.

14. Проаналізуйте зовнішньополітичні кроки А. Гітлера в 1933-1939 рр.

Прийшовши до влади, Гітлер почав вимагати ліквідації «версальського диктату» та надання «життєвого простору» Німеччині. У липні 1933 р. з ініціативи італійського диктатора Муссоліні був підписаний «Пакт чотирьох». Але Франція та Англія домоглися, щоб із нього були вилучені статті про ревізію мирних договорів і надання Німеччині прав озброюватися. На Женевській конференції Німеччина знову поставила питання про рівноправність в озброєнні, але й цього разу їй було відмовлено. На знак протесту німецька делегація 14 жовтня 1933 р. покинула конференцію по роззброєнню і через кілька днів заявила, що виходить з Ліги Націй. У 1935 р. Німеччині було повернуто Саарську область. Поступливість Англії та Франції, мовчазна згода США щодо дій гітлерівського керівництва надихнули нацистів на нові акції. 16 березня 1935 р. німецький уряд прийняв закон про відновлення в країні загальної військової повинності. Через рік, 7 березня 1936 p., Гітлер заявив, що Німеччина в односторонньому порядку скасовує пункти Локарнських угод і Версальського мирного договору. Німецькі війська захопили Рейнську демілітаризовану зону. Наприкінці січня 1934 р. в Берліні між Німеччиною та Польщею було підписано пакт про ненапад. Пізніше німці отримали згоду Англії на побудову великої кількості кораблів надводного і підводного військового флоту.
В середині 30-х років почалося поступове зближення Німеччини з Італією. 25 листопада 1936 р. в Берліні представники Німеччини та Японії підписали «антикомінтернівський пакт», до якого приєдналася й Італія. Утворилася «вісь» Берлін-Рим-Токіо.
12 березня 1938 р. німецькі війська вступили в Австрію, і Гітлер оголосив про «аншлюс» (приєднання) цієї країни. Так у Європі спалахнуло перше вогнище війни. Версальський і Сен-Жерменський договори втратили силу. Після того, як Гітлер почав вимагати від чехословацького уряду передачі Німеччині Судетської області, де компактно проживали німці, пряма загроза нависла над Чехословаччиною. Англія і Франція не стали на захист цієї держави. 29-30 вересня 1938 р. в Мюнхені відбулася конференція глав держав та урядів Німеччини, Італії, Англії та Франції, де А. Гітлер, Б. Муссоліні, Н. Чемберлен, Е. Даладьє вирішили долю Чехословаччини. Судети переходили до Німеччини, частина земель – до Угорщини і Польщі. США не прореагували на жодну з ухвал «мюнхенської змови». Не надав допомоги Чехословаччині і Радянський Союз, який мав із нею договір про взаємодопомогу. На початку березня 1939 р. Чехословаччина перестала існувати як незалежна держава. Водночас Гітлер дозволив Угорщині розпочати війну й окупувати Карпатську Україну, яка проголосила себе незалежною. В Європі наростало напруження. Німеччина відібрала у Литви Клайпеду (Мемель), а Італія захопила Албанію. Альянс Гітлера і Муссоліні ставав дедалі загрозливішим для цілого світу. Це нарешті зрозуміли великі європейські держави. 28 квітня 1939 р. Німеччина оголосила про анулювання німецько-польського договору. До початку другої світової війни залишалося лише чотири місяці.

15. Опишіть ситуацію, що склалася в Східній Азії напередодні Другої світової війни.Зростання агресивності Японії, загарбання нею Північно-Східного Китаю. Японія претендувала на лідерство на Далекому Сході та й в усій Азії. Саме вона першою стала на шлях війни, вибрала об'єктом агресії Маньчжурію. Ця киайська провінція здавна приваблювала Японію, але особливо активне японське проникнення розпочалося після російсько-японської війни 1904 - 1905 рр. Маньчжурія та Монголія зображувалися японською пропагандою як території, що не мали відношення до Китаю й повинні бути самостійними державами, «першою лінією оборони» Японії проти «червоної загрози» з боку Китаю та СРСР.
До середини 20-х рр. Японія практично безперешкодно встановила свій фінансовий і митний контроль над Маньчжурією, але китайський уряд за підтримки США став протидіяти мирній японській експансії.
На початку 1928 р. японці вторглися у китайську провінцію Шаньдун, але успіху не досягли. Та вже з весни 1931 р. японська преса розпочала кампанію звинувачень китайських властей у Маньчжурії в утисках японських підданих. 18 вересня, організувавши вибух на японській ділянці Південноманьчжурської залізниці, Японія, відповідно до «меморандуму Танаки», розв'язала війну проти Китаю. Після японського вторгнення Чан Кайші записав у своєму щоденнику: «З початком японської агресії в Китаї розпочалася Друга світова війна».
Саме в цей час у Женеві тривала міжнародна конференція щодо роззброєння. З падінням м. Мукдена японські війська за 12 годин окупували всю територію Південної Маньчжурії й, не наражаючись на опір китайської армії, рушили в глиб країни.
Поставлена перед фактом війни між двома країнами - членами Ліги Націй, Рада Ліги запропонувала Японії та Китаю нормалізувати відносини, але японська Квантунська армія продовжувала бойові дії. Наприкінці жовтня Рада Ліги Націй прийняла резолюцію з вимогою до Японії у тритижневий термін вивести війська з Маньчжурії. Проте через те, що представник Японії проголосував проти резолюції, вона не мала юридичної сили.
На початок 1932 р. Японія окупувала всю територію Маньчжурії й проголосила створення окремої держави Маньчжоу-Го на чолі з останнім представником маньчжурської династії Цін Пу І, якого невдовзі було проголошено імператором.
Японія та Маньчжоу-Го підписали угоду, за якою «з метою забезпечення оборони й захисту» Маньчжоу-Го Японія отримувала право мати в Маньчжурії свої війська, а також інші важливі для неї пільги.
Восени 1932 р. комісія лорда Літтона представила Раді Ліги Націй звіт про становище в Маньчжурії, в якому наголосила на фактичній її окупації Японією та рекомендувала не визнавати Маньчжоу-Го.
Разом з тим у звіті містилася пропозиція надати Маньчжурії статус автономії у складі Китайської республіки й застерегти особливі пільги на її території для Японії. Відтак у прийнятій на підставі рекомендацій комісії резолюції Ліги Націй ішлося про незаконне захоплення Маньчжурії Японією, але визнавалися за останньою «особливі інтереси» в китайській провінції. Великі держави, за винятком СРСР, не погоджувалися зі вжиттям проти Японії таких заходів, які б змусили її звільнити зайняту територію.
А це, як виявилося, не влаштувало Японію, і вона на знак протесту проти результатів діяльності комісії Літтона в березні 1933 р. демонстративно припинила своє членство в Лізі Націй. Цим самим керівництво Японії фактично заявляло, що воно виходить з правового поля, створеного рішеннями Паризької та Вашинґтонської мирних конференцій.
Наприкінці 30-х рр. Японія двічі перевірила на міцність СРСР на Далекому Сході й у союзній йому Монголії. Перший серйозний японсько-радянський збройний конфлікт стався влітку 1938 р. у районі озера Хасан, де японці силами двох піхотних дивізій, кавалерійської та піхотної бригад безуспішно атакували позиції Червоної армії. У серпні бойові дії закінчилися поразкою Японії.
Удруге дві країни зійшлися на полі бою в 1939 р. у районі озера Халхін-Гол на території Монголії. Після запеклих боїв, під час яких Японія втратила близько 80 тис, а монгольські й радянські війська - близько 18 тис. вояків, японці знову зазнали поразки.

16. Проаналізуйте роль СРСР в міжнародних відносинах в 1920-1930-ті рр.

Основною метою зовнішньої політики СРСР тоді було зміцнення своєї політичної становища на міжнародній арені та розширення економічних зв'язків. Цих цілей СРСР зміг у значною мірою досягти до середини тридцятих років; проте наприкінці десятиліття Радянський Союз перед виявився фактично на міжнародну ізоляцію.

У обстановці світового економічної кризи (1929-1933 рр.) задля збереження валютних надходжень уряд СРСР збільшило експорт своїх товарів, знизивши до мінімуму їх ціну. Зовнішньоторговельна політика СРСР викликала в 1930-1932 рр. роках різкий протест у багатьох країнах, які звинувачували Радянський Союз демпінгу, тобто вивезенні світовий ринок товарів за ціною нижчою їх собівартості. На думку, ця політика забезпечувалася масовим застосуванням примусової праці у СРСР та вона призвела до економічної кризи у країнах. У 1930 р. США, уражені кризою найбільше країн, стали ініціатором економічної блокади СРСР. Вони заборонили ввезення радянських товарів, стали затримувати радянські вантажі. До блокаді приєдналися Франція, Бельгія, Румунія, Югославія, Угорщина, Польща, і навіть Англія, попри небажання лейбористського уряду загострювати відносини із Москвою. Із великих країн лише Німеччина не приєдналася до бойкоту. Вона, навпаки, різко збільшила товарообмін з СРСР, ставши головним торговим партнером. Одночасно Франція виступило з ініціативою «об'єднання Європи» проти СРСР (план «пан-Европа»), тобто створення антирадянського блоку європейських держав. Оскільки Ліга Націй не підтримала цю ініціативу, французьке уряд вирішило підштовхнути Польщу, Румунію і прибалтійські держави до тиску на СРСР. У ці країни зросло постачання французького зброї. Інший причиною посилення ворожості до Радянського Союзу почала суцільна колективізація, що супроводжувалась закриттям Церков та посиланнями селян, переважно християн. Вже у лютому 1930 р. римський тато Пій XI оголосив «хрестовий похід» проти СРСР. У Західній Європі США в лютому-березні 1930 р. відбулися молебню, мітинги і насторожуючі демонстрації проти переслідування релігії, і християн у СРСР.

Корективи радянської зовнішньоторговельної політики й прихід до своєї влади влітку 1932 р. мови у Франції ліворадикального уряду на чолі з Э.Эррио стали початком зміцненню у міжнародному становищі СРСР. 1932-го р. Радянський Союз перед уклав угоди про про ненапад із Польщею, Фінляндією, Латвією, Естонією і Францією. У тому ж року СРСР відновив дипломатичних відносин з Китайської республікою. Восени 1933 р. США визнали СРСР, встановивши з Україною дипломатичних відносин. Нормалізація радянсько-американських взаємин стало головним успіхом зовнішньої політики України СРСР тридцятих років. У 1933-1935 рр. дипломатичних відносин було також встановлено з Іспанській республікою, Румунією, Чехословаччиною, Болгарією та інших. країнами. На середину 1930-х Радянський Союз перед встановив дипломатичних відносин із більшістю країн світу.

У 1934 р. 30 держав-членів Ліги Націй на чолі і Франції направили запрошення СРСР розпочати цю міжнародну організацію. Вступ СРСР Лігу Націй стало свідченням його зрослого впливовості проекту та авторитету. Не світова революція, а всесвітнє роззброєння - такий був перший велика зовнішньополітична ініціатива сталінського керівництва на міжнародній арені.

На міжнародної конференції з скорочення і обмежень озброєнь (Женева, 1932 р.) делегація СРСР на чолі з наркомом закордонних справ М.М.Литвиновым висунула три пропозиції: проект загального і сповненого роззброєння або ж часткового роззброєння, яка передбачала знищення найбільш агресивних типів озброєнь; проект декларації про визначення нападаючої боку (агресора); перетворення конференції з роззброювання в постійну «конференцію світу». Жоден з цих пропозицій був підтримане женевської конференцією. Вона закінчила працювати червні 1934 р., маючи у своєму активі дві основні рішення - визнання права Німеччини на «рівноправність» в озброєннях і план «якісного роззброєння» («план Макдональда»), що передбачав граничні цифри сухопутних та повітряних Збройних Сил лише країн Європи. У результаті конференції два майбутніх ініціатора нової Першої світової - Японія та Німеччина - вийшли з Ліги Націй.

Натомість, СРСР на міжнародної економічної конференції (Лондон, липень 1933 р.) він підписав із десятьма державами Конвенцію про визначення агресора. Агрессором визнавалося держава, яке оголосить війну іншій державі, вторгнеться з його територію без оголошення війни, бомбардує її територію чи встановить морську блокаду.

Захоплення Японією складової частини Китаю - Маньчжурії (1931 р.), прихід до влади Німеччини фашистів (1933 р.), зі своїми відвертими планами «походу сходові», створили явну загрозу світу. У умовах СРСР має явний інтерес у формуванні систем колективної безпеки все як у Європі, і у Азії. У 1933 р він розпочав переговори з цього питання.

17. Проблема післявоєнного врегулювання в Європі на зустрічах «великої трійки» 1943-1945 рр.

28 листопада — 1 грудня 1943 р. в Тегерані відбулася перша зустріч «Великої трійки» — Й. В. Сталіна, Ф. Д. Рузвельта й У. Черчілля.Тегеранська конференція глав урядів СРСР, США й Англії проходила на території радянського посольства в Тегерані. Англійський прем'єр-міністр зауважив, що США, СРСР та Великобританія повинні "забезпечити безпеку у світі, принаймні, близько на 50 років, шляхом роззброєння Німеччини, встановлення контролю над підприємствами, забороною авіацію та шляхом зменшення її територій".

Однак, думка Сталіна була негативною, щодо виказаних пропозицій, про утворення федерації у Європі. Детально розібравши проблеми майбутнього, в особливому порядку питання про створення міжнародної організації по збереженню миру та безпеки, сторони виразили впевненість у тому, що існуюча між ними згода забезпечить міцний мир, та заявили про свою готовність до співпраці та високої відповідальності всіх Об'єднаних Націй за існування миру, який ліквідує горе та жахливість на подальше життя. Конференція прийняла ряд дуже важливих узгоджених документів.

1. Воєнні рішення Тегеранської конференції спрямовувалися на прискорення закінчення війни. Нарешті більш-менш точно було визначено початок операції «Оверлорд» у Нормандії — в травні 1944 р. 2. До цих рішень, розроблених штабами союзників, була додана «Декларація трьох держав» (прийнята в кінці конференції). В ній підкреслювалося, що наступ союзних армій буде нещадний — зі Сходу, Заходу й Півдня — і триватиме до беззастережної капітуляції Німеччини.

Декларація проголосила взаєморозуміння «Великої трійки», твердий намір їхніх народів спільно працювати як під час війни, так і в мирний час. «Ми, — говорилося в Декларації, — від'їжджаємо друзями за духом і метою».

3. Щодо повоєнної долі Німеччини Рузвельт знову висунув «проект Моргентау» — про розчленування Німеччини на 5 держав. Черчілль пропонував з частин Німеччини й сусідніх країн створити Дунайську федерацію. Сталін висловився проти, виступаючи за єдину, демократичну й миролюбну Німеччину. Вирішили ще повернутися до цієї проблеми.

4. В «Декларації трьох держав про Іран» союзники домовилися зберегти його суверенітет, вивести радянські й англійські війська з країни після війни, надати Ірану фінансову й економічну допомогу.

5. «Велика трійка» обмінялася думками про Польщу. Радянський Союз пропонував установити західні кордони Польщі по річках Одеру й Нейсе, а східну — по «лінії Керзона». Питання про уряд Польщі залишилося відкритим.

6. Радянська делегація в таємному протоколі зазначила, що після капітуляції Німеччини СРСР вступить у війну проти Японії.

Міжнародне значення Тегеранської конференції, незважаючи на певні суперечності між її учасниками, було величезним, її рішення передбачали не тільки прискорення закінчення війни в Європі, а й перспективи розвитку європейських країн у мирний час. Конференція «Великої трійки» підтвердила силу і єдність антигітлерівської коаліції, знаменувала новий етап її діяльності

18. Визначте основні наслідки та результати Другої світової війни.

Друга світова війна стала підсумком цілеспрямованої діяльності невеликої групи держав-агресорів, яку світове товариство виявилося не в змозі зупинити. Близькість поразки Німеччини та союзників вимагала від учасників антифашистської коаліції подальшої погодженості дій щодо Німеччини і звільненої Європи. З цією метою 4—11 лютого 1945 р. в Ялті відбулася конференція керівників урядів Англії, СРСР і США, на якій були прийняті рішення про спільні дії проти фашистської Німеччини на завершальному етапі війни. Було домовлено про поділ Німеччини на чотири зони окупації: англійську, американську, радянську і французьку, визнано законною вимогу СРСР про німецькі репарації в розмірі 10 млрд доларів у формі вивозу товарів, капіталів, техніки і людської сили. Тим часом у січні — квітні 1945 р. радянські війська від Балтики до Карпат здійснили завершальні операції проти фашистської Німеччини. У січні розпочалася Вісло-Одерська операція.Ця операція завершилася звільненням Варшави і майже всієї території Польщі. Війна перестала бути виключно воєнно-стратегічною проблемою і перейшла в суто політичну площину.

У березні союзні армії зайняли Рур і ряд районів Західної Німеччини. В той же час радянські війська розпочали штурм німецької столиці, 21 квітня — 1 травня жорстокі бої відбулися на вулицях Берліна, де боротьба точилася за кожен квартал і будинок. У ніч з 8 на 9 травня було підписано Акт про воєнну капітуляцію Німеччини. Розпочата в вересні 1939 р. Гітлером війна в Європі завершилася цілковитим розгромом Німеччини.

Після завершення воєнних дій в Європі союзницькі війська розпочали широку підготовку до наступу на Японію, 8 серпня Радянський Союз оголосив Японії війну. Тоді новий президент США Гаррі Трумен за домовленістю з Англією дав розпорядження про атомне бомбардування Японії. 6 серпня 1945 р. на Хіросіму була скинута перша бомба. 9 серпня друга атомна бомба була скинута на Нагасакі. Загалом загинуло і було покалічено 447 тис. чоловік. 2 вересня 1945 р. Японія капітулювала.

Останньою зустріччю глав трьох держав — учасниць антигітлерівської коаліції — була Потсдамська конференція 17 липня — 2 серпня 1945 р. Вона закріпила поділ Німеччини на чотири зони окупації. 3 грудня 1945 р. до жовтня 1946 р. у Нюрнберзі відбувався міжнародний суд над політичними і військовими керівниками фашистської Німеччини. Головні винуватці були засуджені до смертної кари, інші — до тривалого ув'язнення.Нюрнберзький процес — перший в історії суд, що визнав агресію найтяжчим кримінальним злочином, покарав як кримінальних злочинців державних діячів, винних у підготовці, розв'язанні і веденні агресивних війн.

Таким чином, головним наслідком Другої світової війни був розгром союзними державами збройних сил держав фашистського блоку. У війні брали участь 61 держава і 80% населення світу. За офіційними даними СРСР втратив на фронтах 8 827 700 чоловік. Загальні втрати СРСР варіюються між 21,3—27 млн. за офіційними даними і 46 млн. за даними незалежної експертизи.Загальні втрати Німеччини у війні становили 7,8 млн., Японії — 3,6 млн. чоловік.

Надзвичайно великими були матеріальні збитки: зруйновані тисячі міст, тисячі кілометрів залізниць і доріг, залізничних та автодорожніх мостів.

У результаті Другої світової війни значно посилилася роль у світі двох наддержав — США і СРСР. Відмінність їх політики у подальшому призвела до невтримної гонки озброєнь, зокрема виробництва зброї нових видів. Воєнні потреби стали поштовхом до розвитку науки і техніки, наукових відкриттів: виготовлення атомної зброї, радарних установок, реактивних двигунів тощо. Проте парадоксом цього розвитку було те, що зусилля вчених підпорядковувались винайденню ефективніших засобів ведення війни. Закінчення світової війни не привело до миру і спокою у світі. Протистояння двох наддержав — СРСР і США, яке розпочалося після завершення війни, започаткувало третю, "холодну вiйну".

19.Вашингтонська конференція — конференція з обмеження озброєннь та вирішення проблем Далекого Сходу та басейну Тихого океану, що склалась після Першої світової війни. Відбувалась з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. у конгрес-холі Constitution Hall, Вашингтон.

У роботі конференції взяли участь США, Великобританія, Китай, Японія, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія та Португалія. Також були присутні делегати від британських Домініон і делегат, що виступав від імені Індії.

Вашингтонська конференція була скликана за ініціативою США, які розраховували домогтися сприятливого для себе вирішення питання про морські озброєння та закріплення нового співвідношення сил в Китаї та в басейні Тихого океану. Конференція також була спрямована проти національно-визвольного руху народів колоніальних і залежних країн. Радянський уряд, який не одержав запрошення на конференцію, заявив 19 липня і 2 листопада 1921 р. протести проти усунення РСФСР — однієї з головних тихоокеанських держав — від участі в роботі конференції, а 8 грудня 1921 направив протест проти обговорення на ній питання про Китайсько-східну залізницю. У грудні 1921 до Вашингтона прибула делегація Далекосхідної республіки, але вона не була допущена на конференцію.

На Вашингтонській конференції були вироблені і підписані наступні основні документи:

Договір чотирьох держав (США, Великобританії, Франції та Японії) про спільний захист договірними державами їх територіальних «прав» у Тихому океані. Підписаний 13 грудня 1921. Договір мав на меті об'єднати сили союзників проти національно-визвольного руху народів басейну Тихого океану і Далекого Сходу. Договір передбачав також (під тиском американської дипломатії) ліквідацію Англо-японського союзу 1902 р., спрямованого в той період проти планів США на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. Проти англо-японського союзу висловлювалися і деякі британські домініони (в першу чергу Канада), що побоювались посилення Японії за рахунок Китаю та інших країн Далекого Сходу.

Договір п'яти держав (США, Великобританії, Японії, Франції та Італії) про обмеження морських озброєнь, що змінили співвідношення останніх на користь США. Підписаний 6 лютого 1922 р. Підписуючи цей договір, Великобританія підтверджувала свою вимушену згоду на відмову від безумовного переважання на морі. Договір встановлював певну пропорцію граничного тоннажу лінійного флоту його учасників: США — 5, Великобританія — 5, Японія — 3, Франція — 1,75, Італія — 1,75. Загальний тоннаж лінкорів, що підлягають заміні, не повинен був перевищувати: для США і Великобританії з 525 тис. т, для Японії 315 тис. т, для Італії та Франції по 175 тис. т. Встановлювався також тоннаж авіаносців: 135 тис. т для США і Великобританії, 81 тис. т для Японії і по 60 тис. т для Італії та Франції. Однак загальний тоннаж військово-морського флоту держав не обмежувався, і фактична перевага флоту Великобританії, таким чином, зберігалася. Японія домоглася зобов'язання американського та англійського урядів не споруджувати нових баз на островах Тихого океану на схід від 110-го меридіана східної довготи (за винятком островів поблизу узбережжя США, Канади, Аляски, зони Панамського каналу, Австралії, Нової Зеландії та Гавайських островів). Таким чином Японія забезпечила собі серйозні стратегічні переваги в цьому районі.

Договір дев'яти держав (США, Великобританії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Нідерландів, Португалії та Китаю). Підписаний 6 лютого 1922 р. Договір надавав країнам, які його підписали, «рівні можливості» у Китаї в області торговельної та підприємницької діяльності та зобов'язував не вдаватися до використання внутрішньої обстановки в Китаї з метою отримання спеціальних прав і привілеїв, які можуть завдати шкоди правам та інтересам інших держав — учасників договору. Китай розглядався учасниками договору як загальний об'єкт експлуатації. Цей договір був спрямований проти домагань Японії на монопольне панування в Китаї. Ще раніше, 4 лютого 1922 р., Японія змушена була підписати так звану Вашингтонську угоду — китайську-японську угоду про евакуацію японських військ з китайської провінції Шаньдун, а також про повернення Китаю залізниці Ціндао — Цзінань і території Цзяочжоу. Глава японської делегації дав зобов'язання, що японський уряд не буде вимагати від китайського уряду виконання п'ятої групи «двадцяти однієї вимоги» Японії про призначення японських радників при китайському уряді та ін. Однак вимога Китаю про виведення японських військ з Південної Маньчжурії Японія відхилила. Одночасно з Договором дев'яти держав 6 лютого 1922 було підписано Трактат про китайський митний тариф, де закріплювались митні нерівноправності Китаю.

Вашингтонська конференція не внесла змін до існуючого на той час становища на Далекому Сході. Рішення, досягнуті на конференції, завершили переділ колоніальних володінь і сфер впливу, що відбувались після Першої світової війни імперіалістичних держав на Тихому океані та Далекому Сході. США ж домоглись ряду важливих поступок з боку Великобританії та Японії. Разом з тим рівновага була нестійкою. Вже в ході переговорів США заявили про недостатність японських поступок у Китаї, у свою чергу Японія відразу ж після конференції встала на шлях перегляду рішень конференції.

20. Ідеологічний фактор в міжнародних відносинах 1920-1930рр.

Для нормалізації відносин з Францією і для врегулювання франко-німецьких протиріч англійські правлячі кола охоче використовували пацифістську ідеологію,яка переважала після першої світової війни в країнах Західної Європи. Пацифістська ідеологія оформилася в діяльності провідних французьких політиків і дипломатів, таких як Е. Ерріо, А. Бріан, Ж. Поль-Бонкур, "як якась концепція міжнародного життя, що базується на понятті солідарності та повазідоговорів, на відомого роду "міжнародної моралі", ... а також навідразі до війни ... і прагненні захищати справу Версаля, не Версаля-диктату,спирається лише на силу, а Версаля-творця Нової Європи, спокою направі, на Лізі націй, колективної безпеки і взаємної допомоги ", причомуостанні розумілися як реалізація Статуту Ліги націй, який передбачавколективний захист держав - членів від "агресії ззовні" шляхом застосування економічних, політичних і військових санкцій проти агресора.

З приходом до влади гітлерівського фашизму. в Німеччині була становлена відкрита терористична диктатура найбільш реакційних, найбільш шовіністичних, найбільш імперіалістичних елементів, які користувалися широкою підтримкою деяких представників фінансово-промислового капіталу країни. Головним зовнішньополітичним завданням гітлерівського "третього рейху "оголошувалося завоювання "світового панування" для германської раси, яка оголошувалася "вищою расою", "расою панів ". Це завоювання гітлерівський фашизм прагнув почати з підкорення Європи. "Нам потрібна Європа і її колонії, - говорив Гітлер. - Німеччинатільки початок ". У гітлерівських планах завоювання Європи і світового панування центральне місце відводилося знищенню радянської держави і набуттю "життєвого простору" на Сході. Разом з тим Гітлер планував реалізацію загарбницьких планів не з розв'язування німецько-радянськоївійни.

З перших же днів свого існування гітлерівський фашизм розгорнув підготовку до агресії, прикривши її антикомунізмом. "Економічна міць версальськихдержав настільки велика, - пояснював Гітлер, - що я не можу стати по відношенню доним в опозицію з самого початку. Мені доведеться стримувати версальські державиза допомогою примари більшовизму, змушував їх вірити, що Німеччина – останнійоплот проти червоного потопу ". Це означало різке збільшенняідеологічного фактора в німецькій дипломатичній діяльності. Д. ЛлойдДжордж, згадуючи про одну зі своїх розмов з Гітлером, говорив: "Усякийраз, як в нашій розмові Гітлер згадував комунізм і комуністів, він відразу ж стававнеосудним, саме обличчя його раптово перетворювалося: очі спалахували лиховіснимвогнем, а губи починали судорожно стискатися ". Кричачи "ледь не з піною урота "" про комунізм і комуністичної небезпеки ", Гітлер намагавсяпереконати свого співрозмовника, що "покликаний у світ здійснити спеціальнумісію - врятувати європейську цивілізацію і розчавити гідру комунізму ".Подібні дипломатичні прийоми не тільки відображали класову позицію Гітлера,але й висловлювали його прагнення впливати на західні держави, згуртувати всіреакційні сили Європи, спертися на них у боротьбі за створеннявеликонімецького рейху. Англійський промисловець і дипломат Г. Вільсон говорив:"Гітлер зовсім не божевільний маніяк, а дуже спритний і розумний калькулятор.Він знає, куди бити і коли бити ". Гітлер прагнув не допустити ізоляції свого режиму вкапіталістичній Європі, домогтися визнання і підтримки фашистської диктатурипровідними капіталістичними державами, насамперед Англією і США. Разом з тимгітлерівський фашизм став шукати міждержавного зближення з фашистськоюдиктатурою Муссоліні.

1. Австрійська проблема в післявоєнні роки.

Всі проблеми в Європі фактично були врегульовані. Залишалось дві проблеми. Німецька проблема і проблема Австрії. Напередодні Другої світової війни Гітлер анексував Австрію. Вона стала не союзником Німеччини а частиною Німеччини. В листопаді 43 роцку, коли зустрілись МЗС (Міністерство закордонних справ) СРСР, США і Великобританії в Москві (листопадова зустріч напередодні Тегеранської конференції), один із пунктів – пункт про Австрію. В цій декларації 43 було записано, що анексія Австрії розглядається як незаконною і недійсною. Австрію будуть розглядати як жертву агресії і вона потребує допомоги.

В квітні 45 року на території Австрії створюється тимчасовий уряд Австрійської республіки і вводиться в дію Австрійська конституція (20 рік), яка існувала на момент анексії. За згодою РМЗС (Рада міністрів закордонних справ)А на території Австрії залишались окупаційні війська чотирьох держав, як і в Німеччині, але Відень не було поділено (він входив в зону окупації СРСР). Вже на Паризькій сесії постає питання про вирішення Австрійської проблеми. В 47 році (після підписання договорів з колишніми союзниками Німеччини) розпочинається робота над проектом мирної угоди з Австрією. І основна проблема з якою зіткнулись – це німецька власність на території Австрії (як ділити, компенсувати?). Ця проблема не була вирішена до 49 року.. В 52 році зрозумівши, що далі вже нема куди тягнути, пропонується скорочений варіант Австрійського договору. Він ішов за ініціативою уряду Австрії. Федеральний уряд Австрії запропонував: ми будемо нейтральною країною. В березні 55 року федеральний уряд передає свій варіант договору в Москву, де всі гарантії нейтралітету і неприєднання було сформульовано. СРСР погоджується. 15 квітня 1955 року публікується Московський Меморандум. СРСР висловлює готовність підписати договір і вивести свої війська до кінця 55 року але за 10 млн. тон нафти і 2 млн. доларів готівкою. Австрія погодилася. І ще 150 млн. за німецьку власність.

2 травня 55 року у Відні проходить нарада послів чотирьох окупаційних держав, остаточно вносяться зміни в формулювання договору і 15 травня 55 року в Царському палаці Бельведер канцлер проголошує незалежність суверенної демократичної нейтральної Австрії. І на основі державного договору 26 жовтня 55 року Австрійська державна рада приймає закон про постійний нейтралітет, який був швейцарського типу.

2. Бандунгська конференція країн Африки та Азії 1955 р.

Конференція в Бандунзі — зустріч представників азійських та африканських держав, що на час проведення конференції недавно отримали незалежність; конференція відбулася 18-24 квітня 1955 року в індонезійському місті Бандунзі. Двадцять дев'ять країн-учасниць представляли бл. чверті поверхні Землі населенням бл. 1.5 млрд осіб.Організаторами виступили Індонезія, Бірма, Пакистан, Цейлон та Індія; координатором був Руслан Адбулґані, генеральний секретар МЗС Індонезії.

Метою конференції було налагодження економічної та культурної співпраці афро-азійських країн на противагу колоніалізму та неоколоніалізму США та СРСР у Холодній війні, а також будь-яким іншим імперіалістичним державам. Конференція було важливим кроком у напрямку зародження Руху неприєднання.

Підсумковий документ, який доповнив п'ять принципів мирного співіснування («Панча шила»), містив 10 принципів мирного співіснування та міжнародних відносин:

Повага до прав людини, принципів і цілей Статуту ООН.
Повага до територіальної цілісності.
Визнання рівності всіх рас і націй.
Відмова від інтервенції і втручання у внутрішні справи інших держав.
Повага до права кожної держави на індивідуальну та колективну оборону відповідно до Статуту ООН.
Відмова від використання угод про колективну оборону в приватних інтересах будь-якої з великих держав і від надання натиску на інші країни.
Відмова від агресії проти територіальної цілісності чи політичної незалежності.
Врегулювання міжнародних суперечок мирним шляхом.
Сприяння взаємним інтересам і співпраці.
Повага до справедливості та міжнародних зобов'язань

Внаслідок конференції було створено єдино фронт народів Азії та Африки. Узгодженою платформою конференції став антиімперіалізм та антиколоніалізм.

3. В`єтнамська проблема та Женевські угоди 1954 р.

Женевська конференція (1954) - міжнародна конференція, що проходила в Женеві з 26 квітня по 21 липня 1954 за участю міністрів закордонних справ СРСР, КНР, Великобританії, США і Франції, у підготовці угод брали участь також представники КНР, ДРВ, Камбоджі, Лаосу та Південного В'єтнаму.

На конференції розглядалися корейський і індокитайський питання. Обговорення проблеми возз'єднання Кореї завершилося безрезультатно. Друга половина конференції була присвячена долі Індокитаю. На її хід мав великий вплив поразка французького експедиційного корпусу при Дьенбьенфу, що відбулося безпосередньо в ході конференції. 21 липня були укладені Женевські угоди, завершили колоніальну війну Франції в Індокитаї і визначили подальшу долю колишніх французьких колоній в регіоні. Угоди, зокрема, передбачали:

припинення вогню;
тимчасовий поділ В'єтнаму на дві частини по 17-й паралелі (де створювалася демілітаризована зона), з перегрупуванням В'єтнамської народної армії на північ і сил Французького Союзу на південь;
проведення у липні 1956 вільних виборів в обох частинах країни з метою визначення майбутнього політичного режиму і возз'єднання країни;
демілітаризацію та нейтралітет В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі;
заборона на поставки озброєння, боєприпасів і військових матеріалів до цих країн;
створення Міжнародної комісії з контролю для спостереження за реалізацією угод.

Женевські угоди не були підписані США.Виконання Женевських угод було зірвано в результаті проголошення в жовтні 1955 Республіки В'єтнам в південній частині В'єтнаму і відмови президента цієї країни Нго Дінь Зьема від проведення вільних виборів. Міжнародна комісія з контролю не зуміла виконати своїх функцій і фактично не діяла. В ході Другий Індокитайської війни угоди 1954 року постійно порушувалися США і Північним В'єтнамом.

6. Еволюція зовнішньополітичних доктрин США: від «концепції стримування» до «концепції відкидання комунізму».

Доктрина Трумена (англ. Truman Doctrine) — зовнішньополітична програма, висунута президентом США Гаррі Труменом після Другої світової війни. Публічно була озвучена 12 березня 1947 року. Основою доктрини була політика «стримування» СРСР у всьому світі.

У розробці доктрини брали участь Джордж Кеннан, Аллен Даллес, Лой Хендерсон, Дін Ачесон та інші.

«Доктрина Трумена» була спрямована на обмеження комуністичних режимів, які посилилися після 2-ої світової війни 1939—1945, ведення безперервного тиску на СРСР та інших країн соціалістичного блоку, підтримка антикомуністичних сил та режимів. Поклала початок наданню широкої військової допомоги іншим країнам, що супроводжувалося створенням мережі військових баз на їх територіях.

Передбачала виділення в 1947—1948 фінансовому році 400 млн доларів для надання допомоги Греції і Туреччині під приводом комуністичної загрози з боку СРСР. Греції виділялося 300 млн дол., Туреччині — 100 млн дол. Угоди з Грецією і Туреччиною було підписано відповідно 20 червня і 12 липня 1947 р.

Греції, де відбувалася громадянська війна, що підживлювалася радянським керівництвом з військових баз у Болгарії та Югославії, і де комуністи, заохочувані Сталіним, рвалися до влади, Сполучені Штати Америки надали допомогу обсягом 300 млн дол., що дало змогу грекам подолати кризу.

У тому ж 1947 р. був оприлюднений ще масштабніший план оздоровлення Європи — план Маршалла.

У боротьбі за крісло у Білому домі Дуайт Ейзенхауер використав нову зовнішньополітичну доктрину, замінивши політику "стримування" політи¬кою "відкидання", "звільнення"' від комунізму, її теоретиком був Дж.Фостер Даллес (1888-1959) - держсекретар США у 1953-1959 роках, який політику "стримування" розглядав як оборонну і таку, що не може бути ефективною проти аїресії. і запропонував альтернативу - боротися за "звільнення" Східної Європи методами, "близькими до справжньої війни", - війною політичною, психологічною і пропагандистською. До речі, дослідники, на нашу думку, перебільшують роль та вплив Дж.Ф.Даллеса у визначенні зовнішньополі¬тичної стратегії США у 1950-х роках. Американський президент ніколи не випускав з рук віжки у цій сфері, як зрештою, і в інших, хоча Інколи удавав із себе наївного. Проте це було не більше, ніж лукавство. Справедливим є твердження Дж.Кеннана, що у зовнішніх справах Ейзенхауер був людиною гострого політичного розуму і передбачуваності. Він не афішував своє по-суті авторитарне керівництво державою.

Відмова СРСР приєднатися до програми "Атом для миру" та випробування ним у серпні 1953 року власної водневої бомби примусили Айка зосередитися на створенні такої ж американської бомби (США випробували власну водневу бомбу 1 березня 1954 року). Це стало стрижнем його нової стратегії та оборонної політики, яка дістала назву "нового погляду". Програма "новий погляд" зводилася до скорочення звичайних озброєнь, збільшен-ня чисельності та потужності ядерної зброї, стратегічних військово-повітряних сил та зменшення фінансових витрат. Президент зазнав нищівної критики, військові вимагали збільшення фінансування на звичайні озброєння, але Ейзенхауер вистояв. Він твердо дотримувався трьох принципів:

1) уникати непотрібних воєн (і досяг цього);

2) дотримуватися конституційного контролю над військовиками;

3) демократія перебуває у прямій залежності від благополуччя в економічній сфері.

7. Закон про незалежність Британської Індії та міждержавне розмежування в Південній Азії.

Про припинення англійського правління в Індії та офіційний поділ країни було оголошено 15 серпня 1947 р. Король Георг VI позбувся титулу імператора Індії, а лорд Л.Маунтбеттен став генерал-губернатором із повноваженнями, що поширювалися лише на Індійський Союз й були дійсними тільки до 31 березня 1948 р.

Генерал-губернатором Пакистану став А.М.Джинна, Індія та Пакистан залишилися в Британській Співдружності, хоча вже на першому засіданні заявили про свою особливу позицію, засудивши практику расової дискримінації в Південній Африці.

Після поділу колонії на два домініони в порівняно кращій ситуації опинився Індійський Союз, на його долю припало майже 90 % розвіданих корисних копалин, 90 % текстильної та цукрової промисловості, більшість заводів із виробництва будматеріалів. Водночас після від’єднання Пакистану в Індії став відчуватися брак бавовни, джуту та деяких продуктів, передусім хліба. Офіційне розмежування не припинило збройного протистояння в районах змішаного розселення індусів і мусульман, особливо напруженою була ситуація в трьох великих князівствах, де більшість населення належала до релігії, відмінної від віросповідання правлячої верхівки. У князівстві Джунагад (півострів Катьявар), яке було населене на 80 % індусами, правитель-мусульманин оголосив про приєднання до Пакистану. Це викликало обурення місцевого населення, чим негайно скористалася Індія, ввівши 12 вересня 1947 р. до князівства свої війська. Днем пізніше індійські війська зайняли князівство Хайдарабад, нізам якого вирішив приєднати своє володіння до Пакистану, або ж отримати статус домініону нарівні з Індією та Пакистаном.

Інакше складалася ситуація у князівстві Джамму і Кашмір (на санскриті – „море Кашьяпа” – на честь міфічного героя): хоча мусульмани становили 78 % його населення, а в Кашмірській долині навіть 94 %, махараджа вирішив приєднати своє володіння до Індії. Ситуація ускладнювалися й тим, що один з чільних керівників Національного Конгресу – Дж.Неру по матері був вихідцем із Джамму і Кашміра, й проблема приналежності цієї території певною мірою була питанням особистого престижу. 22 жовтня з території Пакистану до князівства увійшли племінні формування пуштунів і таджиків-дарі, які після недовгого опору індуського ополчення наблизилися до столиці князівства Срінагар (на санскриті – „священне місто”). Махараджа звернувся за допомогою до Індії й підписав з нею 27 жовтня угоду про добровільне приєднання князівства до Індійською Союзу, після чого до

Джамму і Кашміру вступили індійські війська.Тим часом, у північній частині Джамму і Кашміру (приблизно третина регіону) було проголошено державу Азад Кашмір (Вільний Кашмір), яка приєдналася до Пакистану. Зайнявши Срінагар, індійські десантники спробували захопити Азад Кашмір, але після появи в травні 1948 р. на території князівства регулярних пакистанських військ, змушені були зупинитися на лінії рік Раві та Чінаб. 13 серпня 1948 р. Рада Безпеки ООН прийняла спеціальну резолюцію про припинення вогню в Кашмірі й запропонувала провести на спірній території плебісцит, попередньо вивівши з неї індійські війська та пакистанські сили. Оскільки обидві сторони відмовилися прийняти цю пропозицію, протистояння тривало до 1 січня 1949 р., коли воєнні дії вздовж демаркаційної лінії припинилися. Згідно конституції 1950 р. регіон отримав більше автономії, ніж решта Індії, проте все ж визнається штатом Джамму і Кашмір й бере участь у виборах до Народної асамблеї на загальних підставах.

Бої в спірних прикордонних районах супроводжувалися погромами індусів та мусульман на всій території обох держав. У ході масових зіткнень на етнорелігійному грунті, за різними оцінками, загинуло від 500000 до 700000 осіб, змушені були залишити місця свого проживання 6 млн. мусульман і 4,5 млн. індусів. Криваві події навколо державного розмежування спричинили зростання соціальної напруги всередині Індії.

8. Зародження європейської інтеграції

9 травня 1950 року вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою “план Шумана”) Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини та недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішім засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією – вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись “вищим органом” (прообразом Європейської Комісії).

18 квітня 1951 року “план Шумана” було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція (“європейська шістка”, яка в подальшому стала “локомотивом” європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.

27 травня 1952 року країни “європейської шістки” підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС).

10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року Збори закінчили роботу над проектом Договору.

Однак ані ЄОС ані ЄПС так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС.

Таким чином, на початку 50-х років країнам “європейської шістки не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в економічній.

Наприкінці 1955 року на конференції у Мессіні країни “європейської шістки” домовились про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратому).

На початку 1957 року керівники урядів “європейської шістки” вирішили поряд з Євратомом створити також і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС).

23 березня 1957 року у м. Рим відбулося підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратом).

Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар’єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті - створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили).

9.Корейська війна 1950-1953рр.

Війна в Кореї велася в 1950—1953 pp. Почалася 25 червня 1950 р. між Північною та Південною Кореєю. Кожна сторона звинувачувала іншу в нападі. Але незалежно від того, хто перший розпочав воєнні дії, незабаром стало очевидним, що північнокорейська армія перевершує свого супротивника. Повномасштабний наступ північних корейців призвів до падіння Сеула вже на п'ятий день війни. Тим часом на екстреному засіданні Ради Безпеки ООН Північна Корея була проголошена агресором. Коли заклик про відведення військ був проігнорований, президент США Трумен наказав американським військовим частинам включитися в бойові операції; аналогічним чином повів себе й англійський уряд. Командування військ ООН (що складалися з підрозділів Південної Кореї, США, держав британської Співдружності націй та інших країн) здійснило контрнаступ, і вже в листопаді союзникам вдалося вийти на рубіж р. Амноккан. У відповідь на це на допомогу північним корейцям прийшла китайська армія, і збройні сили, що діяли від імені ООН, були відтіснені на південь від Сеула.У кінцевому результаті лінія вогню пройшла фактично вздовж 38-ї паралелі і, незважаючи на бойові дії, залишалася стабільною протягом двох років, поки велися переговори про перемир'я. Угода про перемир'я була формально укладена 27 липня 1953 р. Війна принесла корейському народу незліченні біди. Майже вся територія Південної Кореї стала ареною битв, а Північна Корея постраждала від могутніх бомбових ударів. Крім величезних втрат серед цивільного населення, чисельність убитих і поранених у військах ООН, за даними командування, становила майже 350 тис, а в північнокорейській армії перевищила 1,5 млн. чоловік.

10 Мирне врегулювання з Японією. Сан-Франциська мирна угода 1951 р.

Можна відокремити кілька етапів мирного врегулювання.
Перший етап - відбувався під час другої світової війни, коли було досягнуто домовленості щодо вступу СРСР у війну з Японією. СРСР тоді висунув низку своїх умов: збереження чинного стану МНР, повернення Радянському Союзу Південного Сахаліну й передання йому Курильських островів. 26 червня 1945 p. США, Англія й Китай ухвалили Потсдамську декларацію, що вимагала від Японії капітуляції й викладала принципи, які буде запроваджено після цього: демілітаризація та окупація для забезпечення гарантованого виконання умов, проголошених декларацією, покарання воєнних злочинців, демократизація країни.

Другий етап - з 2 вересня 1945 p. до 1949 p.
Після беззастережної капітуляції Японії її окупували американські війська. Головнокомандувачем було призначено генерала Макартура. На конференції міністрів закордонних справ СРСР, США та Англії у Москві у грудні 1945 p. було прийняте рішення про утворення Комісії у справах Далекого Сходу у складі представників СРСР, США, Англії, Австралії, Канади, Китаю, Франції, Нідерландів, Нової Зеландії, Індії та Філіппін. Вона мала працювати у Вашингтоні або у Токіо. Її завдання - сформулювати принципи політики щодо Японії. Діяла також щойно утворена Рада союзних держав з питань Японії. Втім ця Рада фактично не функціонувала.

3 травня 1947 p. набула чинності Конституція Японії. Згідно зі статтею 9, передбачалася відмова Японії від війни як суверенного права нації й від використання збройної сили як засобу розв'язання міжнародних конфліктів та взагалі від власних збройних сил.
Третій етап - з 1949 по 1951 pp. - так званий «зворотний курс». Початок його був пов'язаний з піднесенням національно-визвольного руху, проголошенням КНР у жовтні 1949 p., після тривалої громадянської війни в Китаї, активізацією радянської політики в Азії.
США більше не підтримували Китай, а зосередили свою увагу на Японії. Генерал Макартур, покладаючись на праві партії, розпочав боротьбу проти лівих сил, зокрема розпустив профспілки, які вдавалися до політичної діяльності, заборонив державним службовцям членство у політичних партіях.
12 липня 1951 p. було опубліковано спільний англо-американський проект мирного договору. Передбачалося скликати конференцію для його підписання. Що й було зроблено. Мирна угода з Японією була підписана на конференції у Сан-Франциско. Сан-Франциська конференція скликалася з метою підписання мирної угоди з Японією. В Сан-Франциській конференції (4—8 вересня 1951 р.) взяли участь 52 країни. В проекті мирної угоди підтверджувалася відмова Японії від Тайваню, островів Рюкю, Бонін і ряду інших територій, але не було сказано про повернення Курил і Південного Сахаліну до складу СРСР, а Тайваню і Пенхулєдао — до складу КНР. Передбачалася згода Японії на опіку ООН (в особі США) над кількома японськими островами. Значна увага в проекті угоди приділялася питанням безпеки Японії.

8 вересня 1951 р. представники 48 країн підписали мирну угоду з Японією. Представники СРСР, Польщі, Чехословаччини не прибули на церемонію підписання угоди, бо розглядали її як результат «змови Вашингтона з японським урядом».

Через кілька годин США і Японія підписали «угоду безпеки», згідно з якою Японія надавала Сполученим Штатам «право розміщувати наземні, повітряні та морські сили в Японії й біля неї». Японія без дозволу США не мала права надавати бази для розміщення інших іноземних військ, проведення маневрів і т. д.

У січні 1952 р. США і Японія підписали Адміністративну угоду в якій фіксувалася згода Японії «на використання Сполученими Штатами засобів обслуговування і територій, необхідних для виконання завдань, передбачених угодою безпеки».

12. Німецька проблема в повоєнні роки. Утворення ФРН та НДР.

З самого початку було вирішено що німецька проблема розпочне своєї регулювання після союзників. СРСР сформулював свою позицію в документі “про долю Німеччини і про мирний договір з нею”. Після другої світової війни Німеччина була поділена спочатку на 3 потім на 4 сектори. І таким же чином і Берлін. СРСР наполягав на створення центрального німецького уряду, який би контролював всю територію не дивлячись на зони окупації. Але це не влаштовувало Західні країни. І тому в кожній зоні окупації було створено свою адміністрацію. Проблема: Яка сила (СРСР чи Захід) зможуть залишити свій вплив для того щоб об’єднати Німеччину під своїм контролем. І лише тоді, коли стало зрозуміла що ні одна із сторін не буде віддавати своїх позицій, розпочинаються сепаратні підходи до врегулювання проблеми. В травні 47 року було підписано англо-американську угоду про реорганізацію двохзональних економічних органів. Через декілька місяців було зроблено ще один крок: розповсюдження плану Маршала на території Західної Німеччини. З цього періоду проходить швидкий зріст рівня життя на заході.

В червні 49 року США, Франція і Англія приймають рішення про створення централізованої окупаційної адміністрації, як перший крок до створення централізованої західнонімецької держави. Проходять вибори в Бундестаг. Вересень 23 травня 49 року проголошується Федеративна Республіка Німеччини. СРСР нічого не залишалось як проголосити Німецьку Демократичну Республіку. СРСР передав НДР функції управління, залишивши тільки контрольну комісію. Всі внутрішні функції виконувалися НДР. 7 жовтня проголошено НДР, 15 жовтня між нею і СРСР встановлено дипломатичні відносини.

Розпочинається новий період в історії німецьких держав. Перш за все мова йшла про розпочату економічну інтеграцію. В травні 50-го року з’являється план Шумана – міністра закордонних справ Франції. Мова йшла про об’єднання зусиль провідних європейських країн у видобутку вугілля і сталі. 17 квітня було створено Європейське об’єднання вугілля і стали куди ввійшли Франція, Німеччина, Італія, країни Бенілюксу.

Ще в 70 році розпочинаються договори по Західному Берліну. 3 вересня 71 року відбувається підписання чотирьохсторонньої угоди. Її підписали США, СРСР, Великобританія і Франція. В цій угоді було підкреслено, що західні сектори Берліну не є складовою частиною ФРН. Це є самостійна адміністративна одиниця. Було вирішено, що ФРН здійснює консульське обслуговування і представляє інтереси Західного Берліну у міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях. Це був розумний компроміс. Підводячи підсумок цього періоду з точки німецької проблеми саме з середини 70 років вирішення німецької проблеми підштовхнуло політику міжнародної розрядки. Це була перша поступка холодної війни. Перша спроба побудувати відносини на принципах мирного співіснування.

13. Палестинська проблема після війни, утворення держави Ізраїль та перша арабо-ізраїльська війна.

До листопада 1945 р. обстановка в Палестині різко загострилася. Вона характеризувалася посиленням англо-єврейського й арабо-єврейського протистояння. В ситуації, що склалася, уряд Великобританії змушений був піти на створення англо-американської комісії з палестинської проблеми. Великобританія у квітні 1947р. винесла палестинську проблему на обговорення 00Н. При цьому вона розраховувала використати механізм голосування 00Н на свою користь і продовжити мандат на Палестину.

Питання про створення незалежної єврейської держави було порушено на другій сесії Генеральної Асамблеї 00Н. Саме на цій сесії розпочалося протистояння з палестинської проблеми США та СРСР з одного боку і Великобританії з іншого.

З квітня 1947 р. по травень 1948 р. палестинська проблема багаторазово обговорювалася на сесіях Генеральної Асамблеї 00Н і засіданнях Ради Безпеки 00Н.

У відповідності з резолюцією 181/П на колишній підмандатній території Палестини мали утворитися дві держави — єврейська (56 % території Палестини) і арабська (43 % території Палестини). В окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1 % території Палестини). Згідно з цією ж резолюцією скасовувався англійський мандат на Палестину.

Таким чином, в історично арабському регіоні мала постати єврейська держава. До того ж експансіоністські амбіції нової держави невпинно штовхали її до відкритого протистояння з арабським світом. Уже цих чинників було досить для виникнення конфлікту, але до них додались ще й незважені, а часто відкрито агресивні зовнішньополітичні кроки Ізраїлю та відкрите ігнорування інтересів арабського населення. Все це в сукупності й породило близькосхідний конфлікт, який триває вже 50 років.

Така перспектива задовольняла зовнішньополітичні інтереси як США, так і СРСР. СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту регіоні, і «плацдармом» для цього мав стати Ізраїль. Приблизно таку ж мету ставили собі США. Великобританія ж, прагнучи зберегти свої позиції на Близькому Сході, пропонувала створити одну єврейсько-арабську державу з особливим внутрішнім устроєм.

Але між двома сесіями ГА 00Н Сполучені Штати кардинально змінили свою позицію на користь Великобританії. Проаналізувавши загальносвітову кон'юнктуру, у Вашингтоні дійшли висновку, що посилення впливу СРСР на Близькому Сході може мати вкрай небажані для США наслідки, про що яскраво свідчила ситуація в Східній Європі. Тож у Вашингтоні визнали за необхідне взяти курс на політичний та військово-стратегічний союз із арабським світом, а не державою євреїв у Палестині, яка ще не існувала.

Це й спричинилося до відмови США від підтримки рішення другої сесії ГА 00Н про створення двох незалежних держав на території Палестини. Таким чином утворився англійсько-американський блок, що становив не менш ніж 80 % складу всіх делегацій.

Коли пан Арсе мав намір вже оголосити закриття сесії, попросив слово глава делегації США генерал Осборн. Він попросив продовжити роботу сесії, що надало йому можливість знестися з президентом США Гаррі Труменом для обговорення ситуації, що склалася. Пропозиція генерала Осборна була прийнята. «Приблизно через 1,5—2 години, Осборн повідомив, що США переглянули свою позицію з палестинської проблеми і погоджуються з рішенням про утворення на території Палестини двох незалежних держав: єврейської та арабської».

Тієї самої ночі в Тель-Авіві було проголошено конституювання незалежної Держави Ізраїль та створено його перший тимчасовий уряд на чолі з Бен-Гуріоном. Розпочалася розбудова нової держави. Цю державу одразу визнали США й СРСР.

Тим часом арабські країни готувалися до війни. Ще в грудні 1947 р. з метою протидії поділові Палестини була створена Армія визволення Палестини, три тисячі бійців якої були направлені в Палестину в січні 1948 р.

В той самий день на територію Палестини вступили регулярні війська Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії. Уряди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену оголосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїльська (палестинська) війна.

Війна в Палестині точилася до весни 1949 р. з перервами, пов'язаними з посередницькими зусиллями.

Арабську єдність підривали гострі суперечності. Армія визволення Палестини підкорялася великому,, муфтію Єрусалима. З усіх арабських країн лише одна Йорданія мала сучасну армію —Арабський^легіон, яким командував англієць генерал Глабб. Король Йорданії формально став головнокомандувачем арабських збройних сил.

Однак, незважаючи на розкол арабських сил і якісну перевагу армії Ізраїлю, на початковому етапі воєнні дії в Палестині розвивалися на користь арабських країн. Арабський легіон завоював центральну частину Палестини, включаючи стару частину Єрусалима. Іракські війська здобули ряд міст (Наблус, Дженін), єгипетські війська зайняли Безр-шеву.

Ізраїль спирався на підтримку світового співтовариства, яка дістала відображення в наданні йому військової допомоги, в тому числі Сполученими Штатами і СРСР. Значну допомогу надали Ізраїлю Чехо-словаччина, Угорщина, Польща, Румунія, Болгарія.

Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій, виділених 00Н для створення арабської палестинської держави, частину Єрусалима. Західний берег річки Йордан і східна частина Єрусалима були анексовані Йорданією. Сектор Газа відійшов під контроль Єгипту.

Війна завершилася в лютому—липні 1949 р. укладенням Ізраїлем угод про перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йорданією (3 квітня), Сирією (20 липня). Угоди мали тимчасовий характер і не врегулювали остаточно територіальні питання.

Отже, головним наслідком першої арабо-ізраїльської війни стало виникнення проблеми близькосхідного врегулювання — однієї з ключових проблем післявоєнних міжнародних відносин.

Палестинська проблема дедалі загострювалася. Рішення про створення палестинської держави не було виконано внаслідок ряду причин, а саме:

 окупації Ізраїлем значної частини території палестинської держави;

 роз'єднаності арабських країн, поділу між Єгиптом і Йорданією частини території палестинської держави;

 втручання наддержав, які змагалися за втягнення цього регіону у свої сфери впливу.

14 . Передумови виникнення холодної війни. Особливості холодної війни.Після, закінчення Другої світової війни сталінське керівництво Радянського Союзу сподівалося встановити свій контроль у країнах, звільнених Радянською армією, привести до влади комуністичні уряди і в такий спосіб створити навколо себе зону з дружніх і залежних від СРСР держав. Своєю чергою, керівні діячі США за підтримки уряду Великої Британії прагнули не допустити переходу країн Центральної та Південно-Східної Європи під контроль Радянського Союзу і не дозволити поширення комуністичного тоталітаризму на нові території. Своєю чергою, Радянський Союз взяв активну участь у розпалі "холодної війни". Він почав провадити активний зовнішньояолітичний курс, розширювати зону свого впливу на сусідні держави, незважаючи на інтереси народів цих країн і світову громадську думку.Отже, "холодна війна" мала як внутрішні, так і зовнішні причини.Внутрішні причини;1) зростання впливу військовиків на внутрішньо- та зовнішньополітичний курс СРСР та США;2) мілітаризація за роки другої світової війни економіки (створення військово-промислового комплексу), суспільних інститутів і масової свідомості;3) пошук зовнішньополітичного "ворога" як засіб консолідації суспільства.До зовнішніх причин належать:1) перетворення СРСР і США на наддержави і виникнення іж ними гострих протиріч із питань повоєнного устрою світу;2) встановлення радянської моделі тоталітарного суспільства країнах Східної Європи і протидія цьому процесу з боку США;3) боротьба за "сфери впливу" між СРСР і США в різних егіонах світу,Хронологічно "холодну війну" можна переділити на два основні періоди: 1) 1946 - 1975 рр.; 2) 1979 - кінець 80-х рр.Холодна війна" вилилась у протистояння військово-політичних блоків у Європі та інших регіонах світу.Першою серйозною сутичкою в Європі стала "берлінська криза". Вона виникла 1948 р. після введення у західній частині Німеччини нової грошової одиниці. Радянська сторона розцінила цю акцію як крок, що веде до розколу країни.Особливості холодної війни 1) протистояння двох держав і двох військово-політичних блоків – ОВД і НАТО; 2)військове, політичне, економічне, ідеологічне змагання;- 3_гонка озброєнь та наявність раніше не відомої 4) ядерної зброї (ЗМУ – зброї масового ураження);5) постійна загроза нової війни.

15. Активізація національно-визвольних процесів в 1950-ті рр.

Закінчення Другої світової війни стало новим етапом у житті народів Азії і Африки. У ХХ в . колоніалізм в основному вже вичерпав себе . По-перше , економічно Європейським державам , насамперед Великобританії , стало зрозуміло , що набагато вигод ніші вивозити капітали в країни Азії та Африки для будівництва промислових і сільськогосподарських підприємств , оскільки тут велика кількість дешевої робочої сили , джерел сировини і енергоносії , а також не існує необхідності витрачати великі кошти на охорону навколишнього середовища , як у країнах Європи.

Друга причина була політичної . Зміни в політичному устрої країн Західної Європи , рух до демократії виявилися несумісними з існуванням колоній , які були фактично відірвані від суспільства. Отже , європейським країнам стало невигідно утримувати колонії. Одночасно в самих країнах Азії та Африки виникли умови для посилення національно - визвольного руху.

Процес деколонізації розтягнув ся на кілька десятиліть. Його можна переділити на три етапи.

Перший - з 1945 року до середини 50-х рр. – характеризувався визволенням від колоніальної залежності країн Азії; 1 -й етап розпочався революціями у В'єтнамі та Індонезії. Їх колишні метрополії - Франція і Голландія , спробували повернути панування над цими країнами , але в зазнали поразки. Лаос , що в жовтні 1945 р. , Оголосив незалежність , був знову окупований Францією і завоював свободу тільки в 1954 р. разом з Камбоджею .

У 1947 р. було створено незалежні уряду в Індії та Пакистані , 1948 - У Бірмі , Ізраїлі , Шрі-Ланці (Цейлон ) . Так протягом першого етапу деколонізації з'явилося 15 суверенних держав з населенням 1,2 млрд душ.

Другий - з середини 50-х рр. до середини 60-х рр. – появою незалежних держав у Північній та Тропічній Африці;

В середині 50-х років помітився значний підйом національно-визвольного руху народів Північної Африки. В наслідок антиколоніального руху 2 березня 1956 року незалежність отримала Марокко, а 15 червня 1956 року Туніс. Франція вимушена булла визнати їх незалежність.

Деколонізаційні процеси розгорнулися і в Алжирі. З 31 жовтня на 1 листопада 1954 року вибухнуло збройне повстання протии французів, що перейшло в партизанську війну. Боротьбу очолив Фронт національного визволення (ФНВ). В 1956 р. ФНР створив Національну раду алжирської революції, а в 1958 році Національна рада проголосила Алжирську республіку. Ця війна продовжувалась до 1962 року. В результаті Франція змушена була 18 березня підписати Евіанську угоду, за якою в Алжирі мав бути проведений референдум про подальшу долю країни. За результатами референдуму у вересні 1962 року Національні Установчі збори проголосили утворення Алжирської Народної Демократичної Республіки.

Впродовж кількох років своїх колоній в Африці позбулись Англія, Франція та Португалія. Незалежність здобули майже всі колоніальні країниТропічної та Південної Африки. Докінця 1960 р. в Тропічній Африці на терені колишніх колоній існувала вже 21 незалежна держава.

Особливе значення мав 1960 р., Коли Генеральна Асамблея ООН за ініціативою СРСР прийняла Декларацію про надання незалежно колишнім колоніальним країнам. Цей рік був визнаний "роком Африки" , так відразу 17 країн стали незалежними.

В серпні – листопаді 1960 року здобули незалежності всі колонії Французької Західної і Екваторіальної Африки.

Серед колоніальних володінь, що дістали незалежность в 1960 році були найбільші країни Тропічної Африки - Нігерія і Конго (колишнє Бельгійське Конго). В Нігерії був ліквідований колоніальний статус 1 жовтня 1960 року за рішенням британського уряду. В Конго незалежність було проголошено 30 червня 1960 року.

Третій - з 1975 р. до 1990 р. – завершенням деколонізації півдня Африки.

В 70-ті - 80-ті роки відбувся крах останньої, португальської колоніальної імперії, визволилися Ангола і Мозамбік, після цього припинили своє існування колоніальні режими на більшості островів Атлантичного, Індійського і Тихого океанів. Досягнення незалежності Намібією в березні 1990 року завершує цей глобальний процесс ліквідації колоніалізму.

16. Проблема економічної відбудови Європи та план Маршалла.

У повоєнний час економічне становище країн Західної Європи було катастрофічним і негативно впливало на світову економіку. Перебудова економіки США відповідно до потреб мирного часу зумовила їхнє прагнення до перебудови міжнародних економічних відносин. Цій меті служив план Маршалла -чотирирічна (протягом квітня 1948 року – грудня 1951 року) програма допомоги європейським державам – Програма відновлення Європи, затверджена в Конгресі США Законом про економічне співробітництво.5 червня 1947 р. державний секретар США Маршалл, виступаючи в Гарвардському університеті, виклав основні положення плану економічної допомоги країнам, що постраждали від війни. План було затверджено конгресом 3 квітня 1948.р. План повинен був вирішити такі завдання: допомогти економіці США позбутись перенасиченості ринку капіталів, полегшити проведення конверсії, і в той же час забезпечити відновлення дезорганізованої економіки Європи, укріплення європейської демократії. До участі в плані були запрошені СРСР і країни Східної Європи. Країни, які приймають допомогу, повинні були надати відомості про стан своєї економіки, про втрати в роки війни, валютні резерви та плани використання допомоги. На основі цих даних конгрес США приймав рішення про розмір допомоги. Розподілом допомоги займався виконавчий комітет організації європейського економічного співробітництва на чолі з американським адміністратором. Радянське керівництво стверджувало, що країни, які одержать допомогу, втратять свою економічну самостійність і що потрібно спиратись на власні сили у відбудові національних економік. Радянське керівництво, критикуючи план, не пропонувало нічого взамін, а, отже, зробило рішучий крок до розколу Європи і розгортання "холодної війни". Американську допомогу прийняли 18 країн. Протягом 1948-1951 pp. вони отримали 12,5 млрд. доларів. Ці країни не втратили своєї незалежності і самостійності, а, навпаки, відновили свій економічний потенціал і навіть стали конкурентами США на світовому ринку. Надання допомоги не передбачало зміну політичного і соціального розвитку держави, наприклад Югославія йшла соціалістичним шляхом розвитку. Чотирирічний термін, визначений для реалізації плану, був довільним, і з його закінченням економічне одужання не завершилося. Але промислове й сільськогосподарське виробництво піднялося значно вище від довоєнного рівня, а валовий національний продукт сягнув показників, що в декілька разів перевищували вартість самого плану.

17. Становлення двоблокового протистояння в Європі.
Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 р. та радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 р. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так і у повоєнний період та були, звичайно, спрямовані проти Німеччині.Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія.4 березня 1946 р. у Дюнкерку був підписаний Договір про союз та взаємну допомогу між Великобританією та Францією. Він передбачав співробітництво у протидії Німеччини.У січні 1948 р. Великобританія та Франція запропонували Бельгії, Нідерландам й Люксембургу укладення політичного пакту, але країни Бенілюксу висунули вимогу доповнити його воєнними угодами.17 березня 1948 р. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт). Його було укладено на п'ятдесят років. У преамбулі підкреслювалася його головна мета - перешкодити повторенню агресії з боку Німеччини. 4 квітня 1949 р., після тривалих переговорів, у Великій залі Державного департаменту США у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).4 У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону. Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Але йшлося не лише про формальне об'єднання держав Західної Європи, а й про перетворення нових атлантичних зв'язків на справжню запоруку недоторкашюсті, тобто формування ефективного військового утворення. А досягти цього було неможливо без участі Західної Німеччини. В 1950 р дали згоду на створення збройних сил ФРН, зняли обмеження військового виробництва, амністували значну кількість воєнних злочинців з числа кадрових військових. Останнім кроком на шляху консолідації Західної Європи стало включення ФРН до Західного союзу та НАТО..Цей крок викликав жорстку негативну реакцію СРСР. Радянський Союз розірвав союзницькі, угоди часів війни з Англією та Францією. У відповідь на відбудову військової машини Німеччини, що сприймалася Москвою як складова підготовки Заходу до наступу на СРСР, Радянський Союз удався до створення військового блоку, що мав об'єднати східноєвропейські країни народної демократії навколо СРСР та сформувати ефективні механізми єдиного управління збройними силами всього блоку. У травні 1955 р. у Варшаві СРСР, Польща, Болгарія, НДР, Румунія, Угорщина та Чехословаччина, підписали договір про створення Організації Варшавського договору (ОВД).

18. Суецька криза 1956 р.

В липні 1952 року патріотично налаштовані єгипетські офіцери повалили режим короля Фарука і проголосили створення республіки. В 1954 р. була підписана англо-єгипетська угода про виведення англійських військ і ліквідацію англійської військової бази на території Єгипту. Угода поклала край 74-річній окупації країни.

В галузі зовнішньої політики нове керівництво взяло курс на нейтралітет і неучасть у військових блоках. Воно намагалося балансувати між двома наддержавами, запобігаючи зміцненню в Єгипті позицій США або СРСР.

Захід не влаштовувало негативне ставлення Єгипту до Багдадського пакту.

Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асуанської греблі з метою зрошення засушних земель і спорудження потужної енергетичної бази для промисловості. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгипту Міжнародним банком реконструкції й розвитку позики в розмірі 200 млн доларів за умови, що 70 млн будуть надані у вигляді «допомоги» США й Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллес заявив про відмову про надання позики.

Уряд Єгипту опинився перед загрозою зриву будівництва життєво важливого для країни об'єкта. Престижеві президента Єгипту Г. А. Насера було завдано серйозного удару.

Г. А. Насер не забарився з відповіддю. Виступаючи на мітингу з нагоди річниці єгипетської революції, він заявив про націоналізацію компанії Суецького каналу, термін концесії якої закінчувався в 1969 р. Уряди Франції, власника значної частини акцій компанії, і Великобританії, основного користувача каналом, розпочали воєнні приготування з метою силового тиску на Єгипет.

Питання Суецького каналу обговорювалося на міжнародній конференції в Лондоні 1—23 серпня 1956р. за участю 18 країн, що забезпечували 95 % судноплавства каналом. США виступили як співавтор проекту врегулювання суецького питання, що передбачав створення «міжнародного органу» з управління Суецьким каналом. За цей проект висловилася більшість, проти — СРСР, Індія, Індонезія та Цейлон. Єгипетський уряд відкинув саму ідею інтернаціоналізації каналу. Тоді було запропоноване тимчасове рішення — створити «асоціацію користувачів каналу» для управління ним. 15 вересня Г. А. Насер відхилив і цей проект. Ухвалена Радою Безпеки ООН 12 вересня 1956 р. резолюція містила шість принципів мирного врегулювання конфлікту, що передбачали визнання суверенітету Єгипту над каналом, свободу транзитного судноплавства, визначення прав на транзитне мито.

Згідно з прийнятим в липні 1956 р. рішенням Великобританія і Франція розгорнули підготовку до інтервенції. Обидві країни розпочали секретні переговори з Ізраїлем для розробки спільних планів інтервенції.

В ніч на ЗО жовтня 1956р. ізраїльські збройні сили під приводом боротьби з палестинськими партизанами завдали раптового удару по Єгипту. ЗО жовтня Великобританія і Франція поставили ультиматум Єгипту й Ізраїлю з вимогою відведення військ на 16 км від Суецького каналу. Єгипет відхилив ультиматум.

30 жовтня 1956 р. в Раді Безпеки ООН обговорювався американський проект резолюції, що передбачав відведення ізраїльських військ за демаркаційну лінію і невикористання сили франко-англійською стороною. Однак Великобританія і Франція наклали вето на цю резолюцію.

31 жовтня англо-французькі війська почали воєнні дії.

2 листопада 1956 р. на надзвичайній сесії ГА ООН 64 країни проголосували за припинення вогню, проти висловилися 5 (Франція, Великобританія, Ізраїль, Нова Зеландія та Австралія).

Великобританія, Франція та Ізраїль продовжували розгортати бойові дії.

5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу, висадивши десант у районі Порт-Саїда.

В той же день радянський уряд звернувся до Англії, Франції й Ізраїлю з ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про небезпечні наслідки, до яких може призвести продовження інтервенції.

Через 22 години після вручення послань радянського уряду главам урядів Англії й Франції воєнні дії були припинені.

7 листопада 1956 р. Генеральна Асамблея ООН 64 голосами (12 представників утрималися) проголосувала за сформування міжнародних сил ООН для контролю за виведенням військ Англії, Франції й Ізраїлю з єгипетської території. 15 листопада в Єгипет прибули перші підрозділи військ ООН. 22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося. Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території, однак під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.

Провал троїстої агресії мав велике міжнародне значення. Успіх визвольної боротьби єгипетського народу прискорив розпад колоніальної системи. Різко зріс авторитет Єгипту та його президента Г. А. Насера, що став визнаним лідером арабського світу.

19. Територіальні зміни в Європі після Другої світової війни.

Корінні зміни відбулися на політичній карті світу в результаті 2 -ї світової війни ( 1939-45 ) , народних революцій в ряді країн Європи й Азії і підйому нац. -визвольного руху в Азії , Африці , Латинській Америці. «Розгром німецького фашизму і японського мілітаризму в другій світовій війні за вирішальної ролі Радянського Союзу створив сприятливі умови для повалення влади капіталістів і поміщиків народами низки країн Європи та Азії. На шлях будівництва соціалізму встали народи Албанії , Болгарії , Угорщини , Німецької Демократичної Республіки , Демократичної Республіки В'єтнам , Китаю , Корейської Народно- Демократичної Республіки , Польщі , Румунії , Чехословаччини , а ще раніше Монгольської Народної Республіки , що утворили разом з Радянським Союзом соціалістичний табір ». Соціалістичний шлях розвитку обрала Югославія. Склалася світова система соціалізму , яка все більше перетворюється на вирішальний фактор розвитку світової історії.

Німеччина за умовами Потсдамської конференції керівників трьох союзних держав (СРСР , США і Англія , до яких приєдналася Франція ) в 1945 надалі до укладення мирного договору була розділена на чотири зони окупації ; в Берліні , що входить в межі радянської зони окупації , також був тимчасово введений чотиристоронній окупаційний статут .

В вересні 1949 проголошено створення Федеративної Республіки Німеччини . У відповідь на ці дії народ сх. районів Німеччини утворив (жовтень 1949) Німецьку Демократичну Республіку . За рішенням Потсдамської конференції зап. кордон Польщі пройшла по pp . Одеру і Нейсе п т. о. з нею возз'єдналися давні польські землі .

За договором між СРСР та Чехословаччиною ( 1945 ) Закарпатська Україна увійшла до складу УРСР.

У результаті 2 -ї світової війни зміцнилися кордони Рад . Союзу. До його складу увійшли тер. Кенігсбергского округу , частина Сх. Пруссії, Печенгская обл. біля узбережжя Баренцева; на Далекому Сході СРСР повернув собі Південний Сахалін і Курильські о- ви.

З Італією , Румунією , Болгарією , Угорщиною , Фінляндією , що виступали на першому етапі війни на боці фашистської Німеччини , були укладені ( 1947 ) мирні договори , проекти яких брало були розглянуті Паризької мирної конференції 1946 . У зв'язку з підписанням мирних договорів відбулися невеликі територіальні зміни в деяких європейських країнах.

З Австрією в 1955 , за ініціативою СРСР , був укладений Державний ( мирний ) договір н виведені з її території окупаційні війська СРСР. США , Англії та Франції. Австрія прийняла закон про нейтралітет .

З Японією до теперішнього часу не укладено мирний договір .

20. Ядерний фактор у міжнародних відносинах в 1945-1955 рр.

Проблема впливу ядерної зброї на міжнародні відносини після завершення Другої світової війни не повною мірою вивчена в історії. Спільною тезою, яка визнається всіма істориками та політологами, є та, що радянсько-американське протиборство виникло після завершення Другої світової війни і було головною рушійною силою більшості процесів біполярної системи міжнародних відносин. Радянсько-американське протиборство домінувало практично над усіма більш-менш вагомими міжнародними конфліктами, будь то в районі Близького та Середнього Сходу, Індокитаї, Тропічній Африці, інших регіонах.

Колосальна руйнівна сила нової бомби викликала сумніви в доцільності застосування воєнної сили у відносинах між двома провідними центрами – СРСР і США і очолюваними ними військово-політичними блоками. Побоювання, що пряме зіткнення двох наддержав призведе до ядерної війни, наслідки якої могли мати катастрофічний характер, стало могутнім засобом, що стримував розвиток

воєнного протиборства НАТО і ОВД. 311 Як відомо, в 1945 р. США були єдиною ядерною державою у світі. Президент США Г. Трумен на Потсдамській конференції уперше повідомив Й. Сталіну про винахід атомної бомби. Трумен згадував: “Радянський прем’єр не висловив особливого зацікавлення. Він лише сказав, що радий це почути і сподівається, що ми знайдемо “належне застосування цього проти японців” [13, 460]. Американець не здогадувався, що радянське керівництво, через розвідку вже знало про секретну зброю союзників. Ще в лютому 1945 р. нарком держбезпеки В. Меркулов написав Л. Берії доповідну, де повідомлялося, що “спираючись на дослідження американців та англійців, атомна бомба реальна” . Саме в Потсдамі президент США прийняв рішення піддати атомному бомбардуванню Японію. Хоча навколо рішення скинути атомну бомбу спалахнули палкі наукові суперечки, Трумен наполіг на її застосуванні. Для нього “бомба була воєнною зброєю, якою без сумніву, треба скористатися”. Трумен був переконаний, що в кінцевому підсумку атомна бомба збереже життя багатьох своїх солдатів і дозволить уникнути вторгнення американців у країну,захисники якої битимуться “наче дикуни – жорстоко, безжально і фанатично” . 6 та 9 серпня 1945 р. атомні бомби впали на японські міста Хіросіму та Нагасакі. В результаті міста із загальним- населенням близько 450 тис. осіб були зруйновані, 100 тис. їхніх жителів загинули, а загальна кількість постраждалих склала 200 тис. осіб, не враховуючи тих, які пізніше загинули від випромінювання . Розпочалася атомна ера. Багато політиків замислилися над наслідками зростання військової ядерної потуги. У вересні 1946 р. досвідчений У. Черчилль забив тривогу: “Як це не парадоксально звучить, але цей крихкий мир, який зараз нам вдається зберегти, отриманий завдяки атомній бомбі. Поки що атомна бомба знаходиться в руках такої держави – і я би додав, такого народу, – які ніколи не пустять її в дію, якщо тільки не виникне потреба в необхідності захисту справедливості і свободи. Але хто може поручитися за те, що протягом кількох років цей жахливий засіб масового знищення не розповсюдиться по всій земній кулі? Катастрофа, яка відбудеться у випадку застосування конфліктуючими сторонами атомної бомби, буде настільки жахливою, що викличе не лише загибель всього того, що ми називаємо цивілізацією, але й можливо, призведе до припинення самого життя на Землі” .

Після атомного бомбардування японських міст перед міжнародним співтовариством постало невідкладне завдання заборони ядерної зброї. Першою резолюцією, ухваленою 24 січня 1946 р. першою сесією Генеральної Асамблеї ООН, була резолюція про створення Комісії з атомної енергії.

План США, який був викладений у Комісії Бернардом Барухом (“план Баруха”), радянська делегація відкинула, оскільки за ним зберігалась американська ядерна монополія. Своєю чергою, делегати США не бажали розглядати радянську контрпропозицію, яка передбачала негайне знищення, у тому числі американських, ядерних арсеналів. Програма загального й повного роззброєння, з якою виступив СРСР на першій сесії Генеральної Асамблеї ООН, мала пропагандистський ефект, але виявилася нереальною в умовах загострення міжнародної напруженості. Блокада Західного Берліну (липень 1948 – травень 1949 рр.) Червоною Армією стала першим випробуванням радянсько-американської повоєнної конфронтації.

Ядерна зброя вплинула на розгортання гонки озброєнь. Наприкінці 1950 р. в США був розроблений документ про національну безпеку, що ґрунтувався на такому положенні:“СРСР прагне до світового панування, радянська військова перевага все збільшується, у зв’язку з цим переговори з радянським керівництвом неможливі”. Звідси був зроблений висновок про необхідність нарощування американського воєнного потенціалу.

Можливість ядерної ескалації аж до стратегічного рівня(тобто до застосування стратегічних ядерних озброєнь безпосередньо по територіях СРСР і США) практично унеможливила зіткнення між арміями і флотами СРСР і США, НАТО і ОВД та фактично заблокувала використання воєнної силиміж цими суб'єктами міжнародних відносин. Виникла парадоксальна ситуація, що не траплялася в минулому, яку іноді називали “ядерною безвихіддю”. Суть її визначалася “взаємною ядерною забороною”.

Висновки. Таким чином, як керівництво Радянського Союзу, так і керівництво Сполучених Штатів на початку виникнення “холодної війни” зробили гіпертрофовану ставку на воєнну силу як засіб вирішення всіх міжнародних проблем. Поява атомної бомби спочатку у США, а пізніше у СРСР стала стримуючим фактором для застосування воєнної сили. Якщо у перших роках конфронтації двох наддержав у кризах і конфліктах є достатньо фактів, які свідчать про намагання сторін використовувати політику з “позиції сили”, то після карибської (кубинської) кризи, і США, і СРСР намагалися уникнути загроз застосування ядерної зброї.

Досягнення військово-стратегічного паритету між СРСР та США на початку 70-х років ХХ ст. забезпечило високий рівень безпеки, що сприяло покращенню міжнародної обстановки, а з іншого боку, визначило неможливість застосування ядерної бомби і привело до девальвації воєнної сили як чинника могутності держави.У ході гонки ядерних озброєнь кардинально змінилися збройні сили провідних держав та й усього світу. Стала іншою їхня структура, виникли нові роди військ та види збройних сил, суттєво змінилися погляди на характер майбутньої війни, змінилася система підготовки офіцерських кадрів та багато іншого. Ядерна зброя почала впливати на тогочасну систему і міжнародні відносини. Ядерний чинник став новим утіленням традиційного для світових держав підходу до вирішення міжнародних проблем з позиції сили. Наддержави отримали технічну можливість знищити будь-якого опонента, що відрізняло їх від інших держав та підштовхувало до максимальної глобалізації своєї політики. Маючи військовий потенціал, що давав змогу стерти противника з лиця землі, жодна зі сторін не могла вдатися до подібного кроку, бо відповідь була б такою ж нищівною. Ознакою нової ситуації стало “балансування на межі війни” – сутність усього повоєнногопротистояння та основа певної стабільності під час “холодної війни”. Воєнна сила втратила свою роль інструменту досягнення конкретних політичних і інших цілей на міжнародній арені. Вона знайшла нову якість – стала засобом запобігання агресії з боку потенційного противника.

Періодизація розвитку країн Центральної та Східної Європи після Другої світової війни. Встановлення радянських режимів

На завершальному етапі війни у 1944-1945 рр. радянська армія у ході загального наступу захопила країни Центральної та Східної Європи. Із того часу сім країн регіону — Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія, Чехословаччина, Польща, Албанія, а також НДР потрапили у цілковиту залежність від СРСР.

Етапи розвитку	Форми протесту
1944-1953 рр. — нав’язування радянської моделі розвитку	Вибір Югославії власного шляху розвитку, розрив з СРСР (1948 р.)
1953-1964 рр. — розвінчання сталінізму і спроби оновлення соціалізму	1953 р. — повстання в Берліні. 1956 р. — масові акції протесту, страйки в Польщі. 1956 р. — повстання в Угорщині. 1962 р. — Албанія розірвала відносини з СРСР
1965-1987 рр. — спроби СРСР «законсервувати» ситуацію у Східній Європі	р. — демонстративна підтримка Румунією Ізраїлю. р. — спроба переходу Чехословаччини до «соціалізму з людським обличчям». 1980-1981 рр. — масові антикомуністичні виступи в Польщі
1988-1990 рр. — перехід СРСР до політики «нового політичного мислення»	Демократичні «оксамитові» революції в Угорщині, Польщі, Чехословаччині, народне повстання (революція) в Румунії (1989 р.), об’єднання НДР і ФРН, розпад Югославії

Визволення країн Східної і Південно-Східної Європи супроводжувалося відновленням незалежності або зміною політичного режиму, де він зберігався. В усіх визволених країнах утвердилось загальне виборче право, багатопартійність, були проведені аграрні реформи, ліквідоване велике землеволодіння, націоналізована власність колабораціоністів і фашистів. Лад, який утвердився в країнах Східної Європи, назвали народною демократією. Народна демократія вважалась перехідним станом суспільства, яке відкидає тоталітаризм і прагне демократичного ідеалу. До влади в цих країнах прийшли антифашистські сили — комуністичні, соціал- демократичні, радикальні партії, у більшості країн об’єднані в Народні фронти. Значну роль у Народних фронтах відігравали комуністичні партії.

Громадянська війна в Китаї — серія збройних конфліктів на території Китаю між силами, підконтрольними владі Китайської Республіки та китайськими комуністами в 1927 — 1950 роках (з перервами).

Війна почалася в 1927 році після Північного походу, в ході якого за рішенням правого крила Гоміньдану, на чолі якого стояв Чан Кайші, був розірваний союз між Гоміньданом та КПК.

Зміст

[сховати]

1 Перший етап (1927-1936)
2 Другий етап (1945-1950)
3 Посилання
4 Посилання

Перший етап (1927-1936)[ред. • ред. код]

Влітку 1926 року частини китайської Національно-революційної армії (НРА) на чолі з Чан Кайши виступила у військовий похід вПівнічний Китай (згодом увійшов в історію як Північний похід). Чан Кайши мав намір покінчити з клікою бейянських мілітаристів, що панувала в північних і північно-східних районах Китаю, а по-друге - звільнити від іноземців так звані «відкриті» порти, в яких раніше їм було дозволено вести торгівлю.

У міру просування на північ НРА вела успішні військові дії проти мілітаристських лідерів. На початку 1927 року під контроль урядових військ перейшли провінції Хунань, Цзянси, Фуцзянь. Вожді мілітаристів, побоюючись розгрому з боку НРА, переходили на її сторону для збереження своїх сил. 21 березня 1927 року війська Чан Кайши взяли Шанхай. Однак у цей момент міжГоміньданом і китайськими комуністами почали виникати розбіжності. Найважливішою їх причиною стала стратегія комуністів, що викликала невдоволення серед населення і суперечила прагненню гоміньданівців до відновлення стабільності в країні. Комуністи, у свою чергу, виступали проти отримання коштів на потреби держави з боку великих землевласників та іноземних капіталістів.

Як наслідок, в квітні 1927 року Чан Кайши, побоюючись можливого захоплення влади комуністами, розірвав зв'язки з КПК, а також відмовився від присутності на території Китаю військових радників з СРСР. Почалися арешти членів КПК. У період з 12 по 15 квітня тривали масові арешти комуністів на території Китаю: були розгромлені комуністичні організації в містах Нанкін, Ханчжоу,Нінбо, Аньцин, Фучжоу. Комуністичні виступи в Шанхаї, що виникли на початку місяця, були жорстоко придушені. Квітневі події 1927 згодом отримали назву Шанхайська різанина.

У грудні 1936 року гоміньданівські генерали Чжан Сюелян та Ян Хучен під час так званого «Сіаньського інциденту» заарештувалиЧан Кайші, змусивши його погодитися на пропозицію комуністів про перемир'я — з тим щоб обидві сторони могли зосередитися на боротьбі проти японських загарбників. Після перемоги над Японією громадянська війна відновилася з новою силою.

Другий етап (1945-1950)[ред. • ред. код]

Другий етап тривав з 10 жовтня 1945 року, від зриву гоміньданівцямиі чунцинських мирних переговорів, які велися під патронажем Патріка Джея Херлі, по 7 серпня 1950 року, коли завершилася битва за острови Ваньшань). Основна фаза широкомасштабних дій з боку КПК почалася 26 червня 1946 року. Міжнародно визнаний китайський уряд (гоміньданівський) неодноразово безуспішно намагався домовитися з СРСР про сприяння в діалозі з КПК. У 1946 р. Цзян Цзинго за дорученням свого батька Чан Кайши провів у Москві переговори з Йосипом Сталіним. Переговори закінчилися провалом: Сталін відмовився допомогти врегулювати відносини Гоміньдану з КПК, незважаючи на величезні вигоди, які обіцяв йому Чан Кайши[1].

В березні 1947 р. гоміньданівські війська перейшли в наступ і взяли місто Яньань, де розташовувався ЦК КПК і головний штабНВАК. Але це був тимчасовий успіх і через деякий час комуністи перейшли в контрнаступ. У листопаді 1948 р. всі сили НВАК були зведені в чотири армії:

1 армія (ком. Пен Дехуай) — на північному заході
2 армія (ком. Лю Бочен) - в центрі Китаю
3 армія (ком Чень І) - на сході Китаю
4 армія (ком. Лінь Бяо) - на північному сході.

5 грудня 4 армія і дві групи військ Північного Китаю перейшли в наступ на фронті протяжністю 800 км. Метою операції було оволодіння центром провінції Чахар, Тяньцзінем - найбільшим економічним центром і портом, а також оволодіння Пекіном.

Після ряду успішних операцій, 31 січня 1949 року Китайська Червона Армія без бою вступила в Пекін. 21 квітня комуністи форсували Янцзи, узявши 23 квітня Нанкін. В цей час в збройне протистояння виявились втягнутими кілька військових кораблівВеликої Британії. 27 травня був узятий Шанхай. 1 жовтня в Пекіні була проголошена Китайська Народна Республіка. 14 жовтня був узятий Гуанчжоу.

Основні бойові дії завершилися з висадкою китайських червоноармійців на острові Хайнань і повним оволодінням ним за допомогою місцевих партизан навесні 1950 року, після чого під контролем комуністів виявився континентальний Китай і острів Хайнань, а під владою Гоміньдану залишилися острова Тайвань, Пенху (в Тайванській протоці) і група островів (Цзіньмень та Мацзу), що відносяться до провінції Фуцзянь.

Значну підтримку НВАК та КПК надавав Радянський Союз.

Формально КНР досі знаходиться з Китайською Республікою в стані війни.

Пакт Рібентропа-Молотова та його наслідки.

Англія та Франція саботували переговори, тому радянський уряд повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку німецька дипломатія висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Радянський уряд непокоїла безпека своєї країни, тим більше що на Халхін-Голі 38 тис. японських солдатів у той час намагалися прорватися на радянську територію.

Тому й дала Москва згоду на приїзд міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа й укладення радянсько-німецького пакту про ненапад. Такий крок СРСР означав поразку англо-французької політики. Був перекреслений франко-радянський договір 1935 р. (а втім, він фактично не діяв уже після підписання франко-німецько-го пакту про ненапад 1938 р.).

Німеччина поспішала, Гітлер планував напад на Польщу 1 вересня 1939 р., тому переговори в Москві пройшли швидко.

Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підписаний Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 років. У преамбулі й 6 статтях договору зазначалося, що обидві країни зобов'язалися «утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу» одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держави, яка розв'язала б війну проти однієї із сторін, проводити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти виключно мирним шляхом.

Був і таємний протокол. В його трьох основних статтях поділялися «зони впливу»: до «зони впливу» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сан.

Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.

1. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі.

2. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Радянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріббентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.

3. Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини були незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралітет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана.

4. Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Гітлера») був вимушеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність.

Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеччиною про дружбу й кордони взагалі становив непрощенну помилку з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розглядати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій того часу.

Пла́н Марша́лла (англ. European Recovery Program, Marshall Plan) — програма економічної допомоги Європі після Другої світової війни. Висунуто 1947 року держсекретарем США Джорджем К. Маршаллом (почала діяти в квітні 1948).

Однією з цілей програми була протидія поширенню впливу СРСР і соціалістичних ідей на країни Західної Європи. Економічна допомога надавалась лише за умови виконання певних вимог у політичній сфері, або в сучасних термінах — лише демократичним країнам. Деякі дослідники розглядають цю програму як фактичне оголошення Холодної війни СРСР.

Жовтнева революція

Жовтнева революція (повна офіційна назва в СРСР - Велика Жовтнева соціалістична революція, інші назви: Жовтневий переворот, більшовицький переворот, третя російська революція) - одне з найбільших політичних подій в XX столітті, що вплинуло на його подальший хід, етап російської революції, що стався в Росії в жовтні 1917. У результаті Жовтневої революції було повалено Тимчасовий уряд і до влади прийшов уряд, сформований II Всеросійським з'їздом Рад, абсолютна більшість делегатів якого склали більшовики - Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків) і їх союзники ліві есери, підтримані також деякими національними організаціями, невеликою частиною меншовиків-інтернаціоналістів, і деякими анархістами. У листопаді новий уряд було підтримано також більшістю Надзвичайного З'їзду селянських депутатів.

Тимчасовий уряд був повалений в ході збройного повстання 25-26 жовтня (7 - 8 листопада за новим стилем), головними організаторами якого були В. І. Ленін,Л. Д. Троцький, Я. М. Свердлов та ін Безпосереднє керівництво повстанням здійснював Військово-революційний комітет Петроградської Ради, до якого входили також ліві есери.

Існує широкий спектр оцінок Жовтневої революції: для одних це національна катастрофа, яка призвела до Громадянської війни, відставання від інших сучасних держав і встановлення в Росії тоталітарної системи правління (або, навпаки, до загибелі Великої Росії як імперії), для інших - найбільше прогресивне подія в історії людства, яке справило величезний вплив на весь світ, а Росії дозволило обрати некапіталістичну шлях розвитку, ліквідувати феодальні пережитки і безпосередньо в 1917 році швидше врятувало її від катастрофи [1]. Між цими крайніми точками зору є і широкий спектр проміжних. З цією подією також пов'язано багато історичних міфів.

1. Формирование сословного строя и правовой статус сословий
2. Організація та методика аудиту
3. Луга Общие положения Начальник технологического отдела непосредственно подчиняется комм
4. C utoEventWireuptrue CodeFile
5. Аудиторські докази та робочі документи аудитора
6. Муниципальное право как отрасль российского права
7. Народная мудрость
8. Препроцессор гипертекста
9. Тема- Природнохозяйственные зоны обобщающее повторение 8 класс Цели- Обобщить и систематизировать знан
10. псюхе ~ душа логос ~ учение наука ~ это наука о закономерностях особенностях развития и функционирован
11. 8 Марта - Мамин праздник
12. Структурной и функциональной единицей нервной системы является нервная клетка ~ нейрон
13. В педагогической деятельности выделяются те же мотивационные ориентации что и в учебной см
14. Тема- Дифференциация звуков ЧЩ Из опыта работы учителялогопеда МБДОУ Детский сад159 Лобановой И
15. Хронологические данные в Слове о житии и о преставлении великого князя Дмитрия Ивановича
16. ЛАБОРАТОРНАЯ РАБОТА 85 ДИФРАКЦИЯ ЭЛЕКТРОНОВ 1 Цель работы 1
17. ТЕМА 10 УЧЕНИК КАК СУБЪЕКТ ВОСПИТАНИЯ 10
18. на тему методика комплексной оценки деятельности предприятия и эффективности его производства
19. это мышца подчиняющаяся интересам дыхания
20. Организация и повышение эффективности производства зерна пшеницы в СПК Серьгинский Сивинского района Пермского края

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе