Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Будова центральноi та переферичноi нервовоi системи людини.
Умовно анатомічно нервову систему поділяють на центральну, до якої входить головний і спинний мозок, та периферичну, що включає всі нервові тканини за межами центральної.
Центральна нервова система (ЦНС) – система органів, побудована з нервових клітин, яка координує функціонування та взаємозв’язок всіх інших органів та систем органів організму.Загалом ЦНС поділяється на такі сім частин: півкулі мозку (ліва та права), проміжний мозок, середній мозок, мозочок, довгастий мозок, спинний мозок; при цьому перші шість частин об’єднуються під назвою головного мозку. Через всі ці структури проходить система порожнин, заповнених мозковою рідиною, або ліквором – мозкових шлуночків. Ці шлуночки походять від суцільного просвіту, що в ході ембріонального розвитку утворюється при змиканні первинною нервової пластинки в нервову трубку.Довгастий мозок, міст та середній мозок разом називаються стволом головного мозку та оточують 4-й мозковий шлуночок (довгастий мозок та міст) та мозковий водогін (середній мозок). Проміжний мозок та півкулі разом називаються переднім мозком і включають в себе третій та бокові (лівий та правий) шлуночки відповідно. До 4-го шлуночку головного мозку приєднаний заповнений такою самою рідиною спинномозковий канал, що йде по всій довжині спинного мозку.Центральна нервова система забезпечує взаємозв'язок клітин, тканин та органів організму. Вона впливає на їхню діяльність, регулює процеси, що в них відбуваються, і спрямовує їхню роботу. До того ж центральна нервова система забезпечує зв'язок організму з навколишнім середовищем. За допомогою рецепторів центральна нервова система отримує інформацію про всі явища, що відбуваються у довкіллі та організмі. Збудження, що надійшло до неї, там переробляється і як імпульс передається робочому органові.
Периферична нервова система — частина нервової системи представлена нервами, що з'єднують ЦНС із сенсорними органами, рецепторами та афекторами (м'язами та залозами) та об'єднує їх у взаємодії. Перифери́чна нерво́ва систе́ма (ПНС) складається зі всіх інших нервів і нейронів, які не лежать в межах центральної нервової системи (ЦНС). Переважна більшість нервів (які фактично є аксонами нейронів) належить ПНС.Периферична нервова система у людини включає у себе 31 пару спинно-мозкових нервів і 12 пар черепних нервів, що прямують від спинного та головного мозку до периферіїДо складу периферичної нервової системи входять нерви, що відходять від головного (черепно-мозкові), спинного мозку (спинномозкові) і нервових вузлів. Черепно-мозкові нерви іннервують органи чуттів і деякі м'язи (виняток - блукаючий нерв, що відповідає за роботу органів травлення, серця і дихальних шляхів). Деякі черепно-мозкові нерви (зоровий) складаються лише з чутливих волокон. Спинномозкові нерви іннервують усі ділянки тіла людини, розташовані нижче шиї.
2 Виникнення дифузної НС
Так звані зачатки НС були наявні у доісторичних одноклітинних організмів. Це були особливі білкові молекули, які синтезуються ендоплазматичним ретикулумом і розташовуються на зовнішній оболонці одноклітинного організму. Таким чином в них існує подразливість, а передає подразнення забезпечували такі органоїди як нейрофібрили.
На наступному етапі вже у багатоклітинних організмів з’являються клітини-рецептори, вони є частиною епітеліальної тканини і не виділяються як окремий вид клітин.
Подальші процеси еволюції зумовили процес оформлення справжніх клітин рецепторів, та виникнення дифузної НС. Дифузна НС – це найпростіший тип НС характерний для кишковопорожнинних і ще називається сітчастою. Проведення збудження здійснюється від місця подразнення в усіх напрямках. Така НС забезпечує лише прості безумовні рефлекси. Нейрони розсіяні по тілу тварини, але є і незначні ознаки централізації. Про це свідчить, наприклад, певна концентрація нервових елементів в області підошви та орального полюса поліпів.
3 Розвиток вузлової НС у безхребетних
Вузлова НС розвилася від дифузно-вузлової, головним проявом якої є те , що проведення збудження стає спрямованим. Цей тип НС характерний для кишковопорож- нинних (медузи).
Подальша централізація нервових елементів сприяла формуванню вузлового типу НС. В організмів з двобічною симетрією тіла нейрони скупчуються на передньому кінці тіла. У плоских червів утворюються парні головні вузли, від яких відходять нервові волокна та парні нервові стовбури, що спрямовуються вздовж тіла. З’являються інтернейрони, за допомогою яких ускладнюються взаємодії між нервовими елементами. У круглих червів головні вузли із черевного та спинного боків зливаються, утворюючи біля глотки кільце. У кільчаків формується черевний нервовий ланцюжок(ланцюжковий тип НС). У членистоногих усе більшого значення набуває розвиток переднього мозку, який складається з трьох відділів.
4 Походження і розвиток трубчастої НС у хордових
Достовірно не відомо звідки походить трубчаста НС. ЇЇ еволюція і розвиток відбувалися у 5 етапів.
I – спинальний (етап утворення спинного мозку)
Вперше спинний мозок(далі СП м) виникає у безчеревних(ланцетник). СП м у ланцетника поділений на сегменти, кожен сегмент іннервує відповідну частину тіла. Від кожного сегмента СП м відходить пара рухових і чутливих нервів, але це ще не корінці нервів, а прпосто нерви, які не зливаються у вузли. Всі нервові клітини розташовані у СП м , головний мозок ще не сформований, його не має.
II - бульбомезенцевальний (етап утворення стовбуру мозку)
Зародження головного мозку (далі Г м), шляхом утворення стовбору мозку можна спостерігати у круглоротих(безщелепних). В них вже сформовані глова, очі, вуха, кістки, череп, але він хрящовий.
III – мезенцефалоцеребральний(етап появи середнього мозку і мозочка)
IV – дієнцефалотеленцефальний
(Головний інтеграційний орган у риб і амфібій – середній мозок, у рептилій – проміжний мозок, у птахів – базальні ядра переднього мозку) Поведінка – наслідувальна.
V – кортикальний (етап розвитку кори Г м)
Провідна роль дистанційних аналізаторів(слухових, зорових, рухових). Смугасті тіла невеликі, а регуляція життєво важливих функцій організму відбуваються в неокортексі. Поведінка стає більш гнучкою. Складається основа індивідуального досвіду, розвивається пам’ять; суттєво збільшується пристосованість за рахунок активних форм поведінки. Особливою складністю відзначається нова кора ссавців, які були змушені змінити спосіб життя.
5 Еволюція головного мозку
НС хребетних виникла завдяки модифікації чутливих ектодермальних клітин, які відмежовувалися від покривної ектодерми.
У головному відділі безчерепних відокремлюються особливі гангліозні клітини, які починають здійснювати регуляторний вплив на всю рефлекторну діяльність організму. На їх основі в ході еволюції формується Г м усіх інших тварин.
Для нижчих хребетних середній м є вищим центром керування адаптивною поведінкою за допомогою зорового аналізатора.
Усі відділи стріатуму рептилій і птахів не мають гомологів у стріатумі ссавців, незважаючи на те, що виконують функції, подібні до кори ГМ. Це лише аналогічні структури.
Покрівля ПМ ссавців сформована неокортексомскладної будови: нейрони та їх відростки розташовані шарами, утворюючи екранні структури. Це забезпечує ефективнішу обробку інформації від рецепторів. Під корою знаходиться біла речовина провідних шляхів.
Покрівля бічних шлуночків утворює мозолисте тіло, а їх дно(основу) – гіпокамп(архікортекс, стара кора), склепіння та смугасте тіло, до складу якого входить багато ядер(хврстате, сочевицеподібне, мигдалеподібне тощо).
6 Ембріогенез ЦНС
|
Вік зародка, тижні |
Довжина зародка. мм |
Розвиток мозку |
|
2,5 |
1,5 |
Намічається нервова борозна |
|
3,5 |
2,5 |
Добре виділена нервова борозна закривається |
|
4,0 |
5,0 |
Нервова трубка замкнена, утворюються 3 мозкові пухирі, формуються нерви і ганглії |
|
5,0 |
8,0 |
Формується 5 мозкових пухирів, намічаються півкулі кінцевого мозку |
|
6,0 |
12,0 |
Утворюються 3 первинні вигини нервової трубки, вирізняється епіфіз, намічаються мозкові оболонки |
|
7,0 |
17,0 |
Півкулі мозку досягають значного розвитку, добре виражене смугасте тіло й зоровий горб, з’являються судинні сплетіння |
|
8,0 |
23,0 |
У корі ГМ з’являються типові нервові клітини, помітні нюхові частки |
|
10,0 |
40,0 |
Формується внутр. структура СМ |
|
12,0 |
56,0 |
Формуються загальні структурні риси ГМ, у СМ помітні шийне та поперекове потовщення, з’являється «кінський хвіст» і кінцева нитка СМ, починається диференціація клітин нейроглії |
|
16,0 |
112,0 |
Півкулі вкривають більшу частину мозкового стовбура, стають помітними частки ГМ, з’являються горби чотиригорбкового тіла, більш виразним стає мозочок |
|
17,0 |
120,0 |
У тім’яній частці, яка відзначається високою щільністю і відсутністю диференціації, на межі з потиличною та лобними областями з’являються перехідні формації, які оточують і лімбічну область |
|
20 – 40 |
160 – 350 |
Завершується формування комісур ГМ (20 тижнів); з’являються типові шари кори півкуль, які особливо інтенсивно розвиваються у лобній області (25 тижнів); швидко утворюються борозни та звивини(28 - 30 тижнів), швидкими темпами формується лобна область і починається мієлінізація ГМ (36 – 40 тижнів) |
7 Будова й значення нейронів(в зошиті)
8 Будова й функції гліонів
Попри те, що клітини глії також, як і нейрони, мають складні розгалуджені відростки, ці відростки в середньому менші за нейрональні, і не утворюють класичних синапсів для проведення нервового сигналу. Нейроглії, або просто глія (від др.-греч. Νεῦρον - «волокно, нерв» і γλία - «клей») - сукупність допоміжних клітин нервової тканини. Становить близько 40% обсягу ЦНС. Термін ввів в 1846 році Рудольф Вірхов.
Гліальні клітини мають спільні функції і, частково, походження (виняток - мікроглія). Вони складають специфічну мікрооточення для нейронів, забезпечуючи умови для генерації і передачі нервових імпульсів, а також здійснюючи частину метаболічних процесів самого нейрона.
Нейроглії виконує опорну, трофічну, секреторну, розмежувальну і захисну функції.
9 Загальна характеристика ВНС
Вегетативна нервова система включає два відділи, які морфологічно і функціонально відрізняються: симпатичний і парасимпатичний.
Регуляція вісцеральних функцій здійснюється вегетативною нервовою системою за допомогою рефлексів, що одержали назву вегетативних. Структурною основою вегетативних рефлексів, як і соматичних, є рефлекторна дуга (або зі зворотним зв'язком - кільце).
Вегетативними або вісцеральними функціями називають фізіологічні процеси, здійснювані внутрішніми органами, залозами, серцем, кровоносними і лімфатичними судинами, гладкою мускулатурою, клітинами крові, і спрямовані на підтримання обміну речовин, росту, розвитку і розмноження.
Нервові центри вегетативних рефлексів у симпатичної і парасимпатичної системи розташовані в різних відділах центральної нервової системи.
Так, нервові центри симпатичної нервової системи мають торако-люмбальную локалізацію у спинному мозку і нейрони цих центрів розташовані в бічних рогах сірої речовини від верхнього грудного до 4 - 5 поперекового сегментів (T1-L5).
Особливості вегетативної нервової системи
Особливістю вегетативної нервової системи є локалізація еферентного нейрона нервового центру, винесеного за межі центральної нервової системи і розташованих у вегетативних гангліях.
У нервових центрах соматичних рефлексів, як вказувалося вище, і Інтернейрони, і еферентні нейрони розташовані в межах мозку, у вегетативних центрів вставні нейрони локалізовані в мозку, а еферентні - в ганглії.
Для симпатичного відділу це превертебральние ганглії і симпатичні стовбури, що лежать по обидві сторони хребетного стовпа.
Для парасимпатичного відділу - паравертебральні ганглії і нервові вузли, що лежать поблизу органів, що іннервуються. (в зошиті)
10 Будова і значення симпатичной НС
Симпати́чна нерво́ва систе́ма разом з парасимпатичною є частиною автономної нервової системи. Перші дві нервові системи можуть тонко регулювати роботу більшості внутрішніх органів і обмін речовин в залежності від дії зовнішніх факторів. Активізація симпатичної нервової системи передбачає активні дії з витрачанням енергії.
Дія симпатичної нервової системи є антагоністичною (протилежною) по відношенню до дії парасимпатичної.
Анатомія
Центри симпатичної нервової системи знаходяться в бокових рогах грудного і поперекового відділів спинного мозку. Вони підпорядковуються вище стоячим центрам симпатичної нервової системи — гіпоталамусу, стовбуру головного мозку і ретикулярній формації. Симпатичні ганглії (вузли) посилають свої волокна до розміщених по обидва боки хребта скупчень нервових клітин — паравертебральних гангліїїв. Ці паравертебральні гангліїї зв’язуючись між собою міжвузловими гілками (rr. ineterganglionares) утворюють симпатичний стовбур(truncus sympathicus). Правий і лівий симпатичні стовбури простягаються від основи черепа до верхівки копчика.
Цільовими тканинами симпатичної нервової системи є перед усім гладкі м’язи кровоносних судин і залози. Як і інші частини вегетативної нервової системи симпатична нервова система регулює життєво важливі процеси. Ця регуляція здійснюється без участі свідомості і не може підпорядковуватися бажанням людини.
Симпатична нервова система призводить до загального підвищення активності організму. Вона приводить тіло у стан готовності до активних дій наприклад для оборони чи втечі в екстремальних ситуаціях.
Вона підвищує:
-Серцеву діяльність
-Артеріальний тиск
-Кровопостачання і тонус скелетних мязів
-Гліколіз
-Обмін речовин
Симпатична нервова система також має вплив на:
-Функцію легень (розширення бронхів)
-Функцію сечового міхура (сприяє затримці сечі)
-Статеві органи (сприяє еякуляції у чоловіків і оргазму у жінок)
-Внутрішні мязи ока (розширення зінниць, мідріаз)
11 Будова і значення парасимпатичної нервової системи
Парасимпатична нервова система — частина автономної нервової системи, пов'язана з симпатичною нервовою системою, і в певних умовах функціонально їй протиставляється. У парасимпатичній нервовій системі ганглії розташовані безпосередньо в органах або на підходах до них, тому прегангліонарні волокна довгі, а постгангліонарні — короткі. Термін парасимпатична - тобто навколосимпатична - був запропонований Д. Н. Ленглі на прикінці XIX — початку XX століття.
Фізіологія
Переважно нейрони парасимпатичної нервової системи є холінергичними. Хоча відомо, що разом з основним медіатором постгангліонарніаксони одночасно виділяють пептиди (наприклад вазоактивний інтестіальний пептид (VIP)). Крім того у птахів у війковому ганглії разом з хімічною передачею присутня і електрична. Відомо, що парасимпатична стимуляція в одних органах викликає гальмівну дію, в інших — збуджуючу відповідь. У будь-якому випадку, дія парасимпатичної системи протилежна симпатичної (виняток - дія на слинні залози, де і симпатична і парасимпатична нервова система викликають активацію залоз).
Парасимпатична нервова система іннервує райдужну оболонку, слізну залозу, підщелепну, під'язикову і привушну залози, легені і бронхи,серце (зменшення частоти і сили серцевих скорочень), стравохід, шлунок, товсту і тонку кишку (посилення секреції залізистих кліток).
Тобто парасимпатична нервова система активізується коли людині потрібно відновити запаси енергії, на відміну від симпатичної.
12 Зовнішня будова спинного мозку людини і спинномозкових нервів
Спинний мозок, medulla spinalis лежить в хребетному каналі і у дорослих являє собою довгий (45см у чоловіків і 41-42см у жінок), кілька сплюснений спереду назад циліндрічний тяж, який вгорі (краніальної) переходить безпосередньо в довгастий мозок, а внизу (каудально) закінчується кінцевим загостренням. Знання цього факту має практичне значення (щоб не пошкодити спинний мозок при поперековому проколі, для взяття спинномозкової речовини або для спинномозкової анестезії треба вводити голку шприца між остистим ми відростками III і IV поперекових хребців). Від конічного заострения відходить донизу так звана кінцева нитка, що представляє собою атрофовану нижню частину спинного мозку, яка на кінці складається з про ¬ долженой оболонок спинного мозку і прикрепляется до II куприкового хребця.
Спинномозкові нерви, спинальні нерви, короткі (довжина до 2 см) тяжі нервових волокон, що утворилися посегментно в результаті злиття дорзальних (чутливих) вентральних (рухових) корінців спинного мозку; у людини 31 пари. Кожному сегменту відповідає пара С. н.: Є 8 пар шийних, 12 грудних, 5 поперекових, 5 крижових та 1 пара куприкових нервів. Чутливі волокна - відростки клітин спинномозкових вузлів, рухові - відростки мотонейронів, розташованих в передніх рогах сірої речовини спинного мозку. Разом з руховими волокнами в С. н. надходять еферентні вегетативні гілки - відростки нервових клітин, що знаходяться в бічних рогах. Найбільше число м'якушевих нервових волокон міститься у складі С. н. на рівні шийного (до 44 тис. волокон в нерві) і поперекового (понад 55 тис.) потовщень спинного мозку. С. н. виходять через відповідні міжхребцеві отвори (симетрично з обох боків хребетного стовпа), діляться на 4 гілки. Від кожного С. н. ретроградно відходить тонка оболочечная гілку, що бере участь в іннервації оболонок спинного мозку. Після цього С. н. розділяється на передню і задню соматичні гілки, що іннервують шкіру тулуба і кінцівок, всі м'язи тіла, за винятком м'язів голови. Вегетативні симпатичні провідники отделяютсяот С. н. (Або від його передньої гілки) під назву білих сполучних гілок, що прямують до вузлів прикордонного стовбура симпатичної нервової системи. Передні гілки 4 верхніх шийних С. н. утворюють шийне сплетіння, 4 нижніх шийних і 1-го і 2-го грудних - плечове, 12-го грудного і 4 верхніх поперекових - поперекове, 5-го поперекового і 3 перших крижових - крижове, а 4-го і 5-го крижових і куприкового З н. - Куприкового сплетення. С. н. і утворені
ними сплетення іннервують відсталий покрив і скелетні м'язи тіла.
13 Внутрішня будова спинного мозку
Спинний мозок складається із сірої речовини, що містить нервові клітини, і білої речовини, складові з мієлінових нервових волокон.Сіра речовина, substantia grisea, закладено всередині спинного мозку і оточене з усіх боків білою речовиною. Сіра речовина утворює 2 вертикальні колони, поміщені в правій і лівій половинах спинного мозку. У середині його закладено вузький центральний канал, , спинного мозку, проходить у всю довжину останнього і містить спинномозкову рідину. Сіра речовина складається з нервових клітин, що групуються в ядра, розташування яких в основному відповідає сегментарному будовою спинного мозку та його первинної тричленної рефлекторної дузі. Перший, чутливий, нейрон цієї дуги лежить в спинномозкових вузлах, периферичний відросток його починається рецепторами в органах і тканинах, а центральний у складі задніх чутливих корінців проникає через латеральної борозни в спинний мозок.
14 Зовнішня будова довгастого мозку і його нервів
Довгастий мозок, myelencephalon, medulla oblongata, представляє безпосереднє продовження спинного мозку у стовбур головного мозку і є частиною ромбовидного мозку. Він поєднує в собі риси будови спинного мозку і початкового відділу головного, Довгастий мозок (лат. Myelencephalon, Medulla oblongata) - відділ головного мозку. Зустрічається також традиційна назва bulbus (цибулина, через форми цього відділу).
Довгастий мозок входить в стовбур головного мозку.
Будова нервів
Додатковий нерв має черепну та спинномозкову частини, і тому можна сказати, що він займає як би перехідне положення між спинномозковими і черепними нервами. Його цілком можна було б називати спинно-череп-ним. Тому з нього ми й починаємо опис черепних нервів. Розлад функції XI черепного нерва може бути наслідком ураження периферичних рухових нейронів у хворих кліщовим енцефалітом, поліомієлітом або бічний аміотрофічний склероз. Поразка цього нерва з обох сторін веде до розвитку симптому звисає голови, який може бути обумовлений також і розладом функції нервово-м'язових синапсів при міастенії. Пошкодження додаткового нерва можливо при краніовертебральних аномаліях, зокрема при синдромі Арнольда-Кіарі, а також при травмах і пухлинах тієї ж локалізації. При подразненні клітин спинального ядра додаткового нерва в іннервіруемих їм м'язах можливі фасцікулярниепосмикування, ківательной руху.
Периферичні нейрони, складові спинальне ядро XI черепного нерва, отримують імпульси по корково-спинномозковим і корково-ядерних шляхів, а також по екстрапірамідних покришечно-спинномозговому, перед-дверного-спинномозговому провідним шляхам і по медіального подовжнього пучка, з обох боків, але переважно - з протилежного боку. У зв'язку з цим зміна імпульсації, що надходить з боку центральних нейронів на периферичні рухові нейрони спинальних ядер XI черепного нерва, може зумовити спастичний парез іннсрвіруемих цим нервом поперечносмугастих м'язів, більш виражений на стороні, протилежній патологічному процесу. Передбачається, що зміна надходять на периферичні нейрони спинального ядра XI черепного нерва нервових імпульсів може зумовити гиперкинез за типом спастичної кривошиї. Є думка, що причиною цієї форми гиперкинеза може бути і роздратування спинномозкового корінця додаткового нерва.
Під'язиковий нерв є руховим. Ядро його розташовується в довгастому мозку, при цьому верхня частина ядра знаходиться під дном ромбоподібної ямки, а нижня спускається уздовж центрального каналу до рівня початку перехреста пірамідних шляхів. Ядро XII черепного нерва складається з великих мультиполярні клітин і великої кількості волокон, розташованих між ними, якими воно поділяється на 3 більш-менш відособлені клітинні групи. Аксони клітин ядра XII черепного нерва збираються в пучки, що пронизують довгастий мозок і виходять з його передньої бічної борозни між нижньої оливою і пірамідою. Надалі вони залишають порожнину черепа через спеціальний отвір у кістці - канал під'язикового нерва (canalis nervi hypoglossi), розташований над бічним краєм великого потиличного отвору, утворюючи при цьому єдиний стовбур. У разі двостороннього ураження ядер або стовбурів XII черепного нерва може наступити повний параліч миші, мови (глоссоплегія). тоді він виявляється різко тонкішою і нерухомо лежать на діафрагмі рота. Настає розлад мови
15 Внутрішня будова довгастого мозку і топографія ядер його нервів
Внутрішня будова довгастого мозку. Довгастий мозок виник у зв'язку з розвитком органів гравітації і слуху, а також у зв'язку з зябрових апаратом, що мають відношення до дихання і кровообігу. Тому в ньому закладені ядра сірої речовини, що мають відношення до рівноваги, координації рухів, а також до регуляції обміну речовин, дихання і кровообігу.
1. Nucleus olivaris, ядро оливи, має вигляд звивистих платівки сірої речовини, відкритої медіально (Hilus), І обумовлює зовні випинання оливи. Воно пов'язане з зубчастим ядром мозочка і є проміжним ядром рівноваги, найбільш вираженим у людини, вертикальне положення якого потребує у скоєному апараті гравітації. (Зустрічається ще Nucleus olivaris accessorius medialis )
2. Formatio reticularis, ретикулярна формація, утворюється з переплетення нервових волокон і що лежать між ними нервових клітин.
3. Ядра чотирьох пар нижніх черепних нервів (XII-IX), що мають відношення до іннервації похідних зябрового апарату і нутрощів.
4. Життєво важливі центри дихання і кровообігу, пов'язані з ядрами блукаючого нерва. Тому при ушкодженні довгастого мозку може настати смерть.
На поперечному розрізі довгастого мозку, проведеному на рівні олив, по периферії видно борозни, які є продовженням однойменних борозен спинного мозку: передня серединна щілина, передньолатеральну борозна, заднелатеральной борозна, задня серединна борозна.
Між передньою серединною щілиною і передньолатеральну борозною справа і зліва знаходяться корково-спинномозкові (пірамідні) тракти. У передньо-бокових відділах (всередині олив) знаходяться праве і ліве нижні оливні ядра.
Кожне оливні ядро має вигляд звивистих (зубчастої) пластинки сірої речовини, зігнутої у вигляді підкови, відкритої медіально. Оливні ядра пов'язані з зубчастими ядрами мозочка і є проміжними ядрами рівноваги. Оливні ядра досягає найбільшої вираженості у людини у зв'язку з вертикальним положенням тіла, так як прямоходіння потребує скоєному вестибулярному апараті.
Між нижні оливні ядрами розташовуються внутрішні дугоподібні волокна, що представляють собою відростки клітин, що лежать в тонкому ядрі і клиновидном ядрі. Дугоподібні волокна формують медіальну петлю, приналежну проприоцептивному шляху коркового напрямки. Волокна медіальної петлі в довгастому мозку здійснюють перехрест. Таким чином, в довгастому мозку є два перехреста провідних шляхів: вентральний (пірамідний перехрест) - руховий і дорсальний (перехрест медіальних петель) - чутливий.
У заднебокових відділах довгастого мозку проходять висхідні провідні шляхи, що зв'язують спинний мозок з мозочком, мозковим стовбуром і з півкулями великого мозку. У дорсальній частині довгастого мозку залягають ядра язикоглоткового, блукаючого і додаткового черепно-мозкових нервів (IX-XI пари), які беруть участь в іннервації внутрішніх органів.
Вентральна область довгастого мозку являє собою ретикулярну формацію довгастого мозку (сітчасту, від лат. Reticulum - мережа). Вона утворена переплетенням нервових волокон і що лежать між ними нервових клітин. Рухова частина ретикулярної формації довгастого мозку містить центри, що забезпечують нервовий контроль за кровообігом і диханням.
16 Зовнішня та внутрішня будова Варолієвого мосту
Міст (Вароліїв міст) (pons) є лише у ссавців і має вигляд розташованого впоперек потовщеного валика, від латерального боку якого відходять середні ніжки мозочка. Задня поверхня мосту вкрита мозочком і формує частину стінки ромбоподібної ямки. Передня (прилягає до основи черепа) межує з довгастим мозком внизу і ніжками мозку вгорі. На ній помітні лінії, які пов'язані з ходом нервових волокон, що ідуть від власних ядер мосту в середні мозочкові ніжки. На передній поверхні мосту по середній лінії поздовжно розташована базилярна борозна - тут проходить одноіменна артерія мозку. На фронтальному перерізі у мості виділяють передню (базилярну) і задню (покришку) частини.
Базилярна частина мосту складається із багатьох нервових волокон, які утворюють провідні шляхи (зв'язують кору мозку із спинним мозком і корою мозочка), і власних ядер між ними. В задній частині мосту (покришці) проходять висхідні провідні шляхи і частково нисхідні, є ретикулярна формація, ядра 5, 6, 7, 8 пар черепних нервів. На межі між обома частинами мосту лежить трапецієподібне тіло - утвір ядер і волокон провідного шляху слухового апаналізатора.
17 Будова та значення півкуль і ядер мозочка
Мозочок складає більш велику, чим міст, частина заднього мозку,що заповнює собою велику частину задньої черепної ямки.
У мозочку розрізняють верхню і нижню поверхні, границями міжякий є передні і задній краї.
Верхня поверхня мозочка на цілому мозку прикрита потиличнимичастками півкуль великого мозку і відділена від них глибокою поперечною щілиноювеликого мозку. У мозочку розрізняють непарну серединну частину - черв, двіпівкулі. поперечними борознами черв розчленований на дрібні звивини,які додають йому деяку схожість із кільчастим хробаком. Обидві поверхніпівкуль і черва порізані безліччю поперечних що йдуть паралельно дрібнихборозенок, між якими знаходяться довгі і вузькі звивини мозочка.
Група звивин, відокремлених глибшими борознами, утворять часточкимозочка. Півкулі мозочка і черв складаються із білої речовини,розташованої в середині і тонкого прошарку сірої речовини кори мозочка,обмережує білу речовину по периферії. Кора мозочка подана трьомашарами нервових клітин. На сагітальному розрізі біла речовина мозочкапредставлена трьома шарами нервових кліток і має вигляд гіллястого дерева.
У товщі білої речовини виявляються окремі парні скупченнянервових клітин, які утворюють зубчате, пробковидне, шаровидне ядрамозочка і ядро намету.
У мозковому стовбурі наступним після мосту відділом, невеликим, алефункціонально важливим, є перешийку ромбовидного мозку, що складається зверхніх ніжок мозочка, верхнього мозкового вітрила і трикутної петлі, вякому проходять волокна латеральної (слухової) петлі.
Найбільше з них - зубчасте ядро (nucl. dentatus), яке в горизонтальному розрізі має вигляд незамкненої сірої смужки, медіальна частина якої називається воротами зубчастого ядра. В зубчастому ядрі наявні мультиполярні і дрібні веретеноподібні клітини. Ця ділянка заповнена білими волокнами, які утворюють верхню ніжку мозочка. Мієлінізовані волокна мультиполярних клітин цього ядра утворюють основну частину верхньої ніжки мозочка.
До середини від верхнього края зубчастого ядра розташовані коркоподібне ядро (nucl. emboliformis), утворене групами великих мультиполярних нейронів воно ніби закриває вхід до зубчастого ядра. Нейрони цього ядра одержують синаптичні закінчення від аксонів грушеподібних клітин старої кори півкуль мозочка. Еферентні волокна від цього ядра направляються через верхні ніжки до середнього мозку і до базальних ядер.
Медіальніше від зубчастого ядра розташоване кулеподібне ядро (nucl. globulus) і, біля середньої лінії IV шлуночка - ядро шатра (nucl. fastigii).Кулеподібне ядро складається з груп дрібних і маленьких нейронів. До них підходять закінчення аксонів грушеподібних клітин. Аферентні і еферентні зв`язки такі, як і у коркоподібного ядра оскільки, вони у філогенезі розвивались із одного ядра.
Ядро шатра одержує аференті імпульси від клочково-вузликової частки мозочка, всієї кори червяка і півкуль ділянок старого мозочка, які пов`язані із спинно-мозочковими трактами. Крім того, в нього входять прямі аферентні волокна від вестибулярних ядер.
18 Зовнішня і внутрішня будова середнього мозку і його черепно-мозкових нервів
Середній мозок, mesencephalon , Розвивається в процесі філогенезу під переважним впливом зорового рецептора,тому найважливіші його утворення мають відношення до іннервації ока. Тут же утворилися центри слуху, які разом з центрами зору надалі розрослися у вигляді чотирьох горбків даху середнього мозку.
З появою увищих тварин і людини коркового кінця слухового і зорового аналізаторів в корі переднього мозку слухові і зорові центри середнього мозку самі потрапили в підлегле становище і стали проміжними, підкірковими. З розвитком у вищих ссавців і людинипереднього мозку через середній мозок стали проходити провідні шляхи, що зв'язують кору кінцевого мозку зі спинним (ніжки мозку). У результаті в середньому мозку людини є:
Відповідно до цього середній мозок, який є у людини найменшим і найбільш просто влаштованим відділом головного мозку, має дві основні частини: дах, де розташовуються підкіркові центри слуху і зору, і ніжки мозку, депереважно проходять провідні шляхи.
На поперечному розрізі середнього мозку розрізняють три основні частини:
Відповідно розвитку середнього мозку під впливом зорового рецептора в ньому закладені різні ядра, що мають відношення до іннервації ока. У нижчих хребетних верхнє двухолміе служить головним місцем закінченнязорового нерва і є головним зоровим центром. У ссавців і у людини з переносом зорових центрів в передній мозок залишається зв'язок зорового нерва з верхнім горбком має значення тільки для рефлексів. В ядрі нижнього горбка, а також в медіальномуколінчастому тілі закінчуються волокна слухової петлі (lemniscus lateralis). Дах середнього мозку має двосторонній зв'язок зі спинним мозком - tractus spinotectalis і tractus tectobulbaris et tectospinalis. Останні після перекреста в покришці йдуть до м'язових ядрам в довгастому і спинному мозку. Це такзваний візуально-звуковий рефлекторний шлях, про який говорилося при описі спинного мозку.
Таким чином, платівку даху середнього мозку можна розглядати як рефлекторний центр для різного роду рухів, що виникають головним чином підвпливом зорових і слухових подразнень.
Водопровід мозку оточений центральним сірою речовиною, що має за своєю функцією відношення до вегетативної системі. У ньому, під вентральной стінкою водопроводу, в покришці ніжки мозку закладені ядра двохрухових черепних нервів - n. oculomotorius (III пара) на рівні верхнього двухолмія і n. trochlearis (IV пара) на рівні нижнього двухолмія.
Ядро окорухового нерва складається з кількох відділів відповідно іннервації декількох м'язів очного яблука.Медіально і ззаду від нього поміщається ще невелике, теж парне, вегетативне додаткове ядро , Nucleus accessories, і непарне серединне ядро .
Додаткове ядро і непарне серединне ядро іннервують мимовільні м'язиочі, m. ciliaris і m. sphincter pupillae. Ця частина окорухового нерва ставиться до парасимпатичної системі. Вище (Ростральні) ядра окорухового нерва в покришці ніжки мозку розташовується ядро медіального подовжнього пучка. Латерально від водопроводу мозку знаходитьсяядро среднемозгового тракту трійчастого нерва , Nucleus mesencephalicus n. trigemini.
Ніжки мозку діляться на вентральній частина, або підстава ніжки мозку, basis pedunculi cerebralis, і покришку, tegmentum. Межею між ними служить чорне речовина, substantia nigra, зобов'язанесвоїм кольором міститься в складових його нервових клітинах чорного пігменту - меланіну. Покришка середнього мозку, tegmentum mesencephali, - частина середнього мозку, розташована між його дахом і чорним речовиною (substantia nigra) ніжок мозку. Від неї відходить tractus tegmentalis centralis - центральнийпокришечно шлях - проекційний спадний нервовий шлях, розташований в центральній частині покришки середнього мозку. Він містить волокна, що йдуть від таламуса, блідої кулі, червоного ядра і ретикулярної формації середнього мозку до ретикулярної формації та оливідовгастого мозку; відноситься до екстра системі.
Substantia nigra(чорна речовина) простягається на всьому протязі ніжки мозку від моста до проміжного мозку; за своєю функцією відноситься до екстра систем і розташоване вентрально від substantia nigra підстава ніжки мозку містить поздовжні нервові волокна, що спускаються від кори півкулі великого мозку до всіх нижележащим відділам центральної нервової системи (tractus corticopontinus, corticonuclearis, corticospinalis і дp.). Tegmentum, що знаходиться дорсально від substantia nigra, містить переважно висхідні волокна, в тому числі медіальну і латеральну петлі. У складі цих петель сходять до великого мозку всі чутливі шляху, за винятком зорового і нюхового.
Серед ядер сірої речовини найзначніше - червоне ядро, nucleus ruber. Це подовжене колбасовідное освіта простягається в покришці ніжки мозку від гіпоталамуса проміжного мозку до нижнього двухолмія, де від нього починається важливий спадний тракт, tractus rubrospinal, що з'єднує червоне ядро з передніми рогами спинного мозку. Пучок цей після виходу з червоного ядра перехрещується з аналогічним пучком протилежного боку в вентральній частині серединного шва - вентральний перехрест покришки.
Nucleus ruber є досить важливим координаційним центром екстрапірамідної системи, пов'язаним з іншими її частинами. До нього проходять волокна від мозочка у складі верхніх ніжок останнього після їх перехреста під дахом середнього мозку, вентрально від aqueductus cerebri, а також від pallidum - самого нижнього і самого древнього з підкіркових вузлів головного мозку, що входять до складу екстрапірамідної системи. Завдяки цим зв'язкам мозочок і екстрапірамідна система за посередництвом червоного ядра і відходить від нього tractus rubrospinal впливають на всю кісткову мускулатуру в сенсі регулювання несвідомих автоматичних рухів. У покришку середнього мозку продовжуються також ретикулярна формація, formatio reticularis, і fasciculus longitudindlis medialis. Останній бере початок в різних місцях. Одна з його частин починається з вестибулярних ядер, проходить на тій і іншій стороні з боків середньої лінії, безпосередньо під сірою речовиною дна водопроводу і IV шлуночка, і складається з висхідних і спадних волокон, що йдуть до ядер III, IV, VI та XI черепних нервів . Медіальний поздовжній пучок є важливим асоціативним шляхом, сполучною різні ядра нервів очних м'язів між собою, чим обумовлюються поєднані руху очей при відхиленні їх в ту або іншу сторону. Функція його пов'язана також з рухами очей і голови, що виникають при подразненні апарату рівноваги.
19 Топографія, будова і значення таламуса, метаталамуса та епіталамуса
Таламус або талямус (лат. thalamus dorsalis, від грец. θάλαμος — «кімната») — парна симетрична область головного мозку хребетних тварин, головна частина проміжного мозку.
Таламус складається із системи мієлінізованих ламел, що розділяють ядра таламуса — кластери тіл нейронів. Часто в складі таламуса виділяють аллоталамус (10 % об'єму) і ізоталамус.
Таламус перш за все відповідає за перерозподіл інформації, що поступає від органів чуття, за виключенням нюху, до кори головного мозку. Коли інформація потрапляє на ядра таламуса, там відбувається її первинна обробка. Вважається, що таламус активно залучений у процес пам'яті. Пошкождення таламуса може привести до антероградної амнезії або викликати тремор — мимовільне тремтіння кінцівок у стані спокою. Таламус утворює бічні сторони шлуночка. Він майже повністю сформований із сірої речовини. У ньому налічують майже 40 ядер.
Метаталамус.
Метаталамус (Забугор'є) складають медіальні і латеральні колінчаті тіла, розташовані під задньою частиною подушки таламуса.
Медіальне колінчаті тіло нервовими волокнами пов'язано з нижніми горбками четверохолмія і разом з ними утворює підкорковий слуховий центр.
Латеральне колінчаті тіло складається з чергуються шарів сірої і білої речовини. Латеральні колінчаті тіла складають підкоркових зоровий центр.
Епіталамус.
Епіталамус включає в себе трикутник повідця, повідець, спайку повідців, шишкоподібне тіло (епіфіз). Ця область займає саме заднє положення в проміжному мозку і є дахом і задніми і бічними стінками третього шлуночка. Епіталамус пов'язує лімбічну систему (сукупність ряду структур головного мозку. Бере участь у регуляції функцій внутрішніх органів, нюху, інстинктивного поведінки, емоцій, пам'яті, сну, неспання і ін) з іншими відділами мозку, виконує деякі гормональні функції.
20 Топографія, будова, значення і зв’язок з гіпофізом гіпоталамуса
Гіпо́фіз (лат. hypophysis, синонім — нижній придаток мозку) — округле утворення, масою всього 0.5-0.6 г, розміщене в головного мозку в гіпофізарній ямці турецького сідла клиновидної кістки черепа.
Гіпофіз відноситься до центральних органів ендокринної системи і до проміжного мозку.
Гіпофіз складається з трьох частин:
Гіпоталамус (гип... + грец. thalamos – кімната) — відділ проміжного мозку, що виконує функцію мозкового контролю над внутрішніми органами. Є вищим центром регуляції вегетативних функцій організму, місцем взаємодії нервової та ендокринної систем.
Гіпоталамус розглядається як центр, що інтегрує діяльність вісцеральної системи, іннервує органи й тканини, а також відповідає за сталість внутрішнього середовища. Його головною функцією є підтримка гомеостазу в організмі.
Гіпоталамус повинен відповідати на багато різноманітних сигналів, які мають внутрішнє або зовнішнє походження. Тому він пов’язаний з багатьма відділами ЦНС, включаючи ретикулярну формацію стовбуру головного мозку та автономні зони, лімбічну долю переднього мозку (зокрема, мозочковий мигдалик, перегородка, нюхова цибулина, кора головного мозку).
Гіпоталамус чутливий до таких факторів як:
В свою чергу гіпоталамус впливає на
Діяльність гіпоталамуса регулює гіпофіз. Гіпоталамус і гіпофіз утворюють єдину гіпоталамо-гіпофізарну систему(ендокринна система) — типовий приклад тісного взаємозв'язку нервового і гуморального способів регуляції функцій організму.
21 Топографія і зовнішня будова великих півкуль головного мозку
Великі півкулі мозку. До них належать частки півкуль, кора великого мозку (плащ), базальні ганглії, нюховий мозок і бічні шлуночки. Півкулі мозку розділені поздовжньою щілиною, в заглибині якої міститься мозолисте тіло, що їх з'єднує. На кожній півкулі розрізняють такі поверхні:
1) верхньобічну, опуклу, обернену до внутрішньої поверхні склепіння черепа;
2) нижню поверхню, розміщену на внутрішній поверхні основи черепа;
3) медіальну поверхню, якою півкулі з'єднуються між собою.
В кожній півкулі є частини, що найбільше виступають: спереду, — лобовий полюс, ззаду — потиличний полюс, збоку — скроневий полюс. Окрім того, кожна півкуля великого мозку розділяється на чотири великі долі: лобову, тім'яну, потиличну та скроневу. В заглибині бічної ямки-мозку лежить невеличка частка — острівець. Півкуля поділена на частки борознами. Найглибша з них — бічна, або латеральна, ще вона називається Сільвієвою борозною. Бічна борозна відділяє скроневу частку від лобової та тім'яної. Від верхнього краю півкуль опускається вниз центральна борозна, або борозна Роланда. Вона відділяє лобову частку мозку від тім'яної. Потилична частка відділяється від тім'яної лише з боку медіальної поверхні півкуль — тім'яно-потиличною борозною.
Півкулі великого мозку ззовні покриті сірою речовиною, що утворює кору великого мозку, або плащ. У корі налічується 15 млрд. клітин, а якщо взяти до уваги, що кожна з них має від 7 до 10 тис. зв'язків із сусідніми клітинами, то можна зробити висновок про гнучкість, стійкість і надійність функцій кори. Поверхня кори значно збільшується за рахунок борозен і звивин. Кора філогенетична є
22 Клітинна будова кори головного мозку(в зошиті)
23 Лобова частка півкуль головного мозку
Лобна частка займає передні відділи півкуль. Від тім'яної частки вона відокремлюється центральної борозною, від скроневої – бічною борозною. У лобової частки є чотири звивини: одна вертикальна –прецентральная і три горизонтальні – верхня, середня і нижня лобні звивини. Звивини від'єднані одне від іншої борознами.
На нижній поверхні лобних часток розрізняють пряму і орбітальну звивини. Пряма звивина залягає між внутрішнім краєм півкулі, нюховою борозною і зовнішнім краєм півкулі.
У глибині нюхової борозни лежать нюхова цибулина і нюховий тракт.
Лобная частка людини становить 25–28% кори; середня маса лобової частки450г.
Функції лобних часток пов'язані з організацією довільних рухів, рухових механізмів мови, регуляцією складних форм поведінки, процесів мислення. У звивинах лобової частки сконцентровано кілька функціонально важливих центрів.
24 Тім’яна
Тім’яна частка займає верхньобокові поверхні півкулі. Від лобової вона попереду збоку обмежується центральної борозною, від скроневої знизу – бічний борозною, від потиличної – уявною лінією, що проходить від верхнього краю тім’яно-потиличної борозни до нижнього краю півкулі.
Наверхньобоковій поверхні тім'яної частки є три звивини: одна вертикальна – задня центральна і ще дві горизонтальні – верхньотім’яна та нижньотім’яна. Частина нижньотім’яної звивини, облямовує задній відділ латеральної борозни, її ще називають надкрайовою частиною, навколишню верхню скроневу звивину, – вузловою областю.
Ця частка, як і лобова, становить значну частину півкуль мозку. У філогенетичному відношенні у ній виділяють старий відділ – задню центральну звивину, новий – верхньотім’яну звивину і більше новий – нижньотім’яну звивину.
Функція тім'яної частки пов'язані з сприйняттям й аналізом чутливих подразнень, просторової орієнтацією. У звивинах тім'яної частки сконцентровано кілька функціональних центрів.
У верхній тім'яній звивині перебувають центри, які відають складними видами глибокої чутливості: м’язово-суглобним, двомірно-просторовим почуттям, почуттям ваги і обсягу руху, почуттям розпізнавання предметів навпомацки.
25 Потилична
Потилична частка займає задні відділи півкуль. На опуклій поверхні півкулі потилична частка не має різких кордонів, що відокремлюють її від тім'яної і скроневої часток, крім верхнього відділу тім’яно-потиличної борозни, яка, розташовуючись у внутрішній поверхні півкулі, відокремлює тім'яну частку від потиличної. Борозди і звивини верхньобокової поверхні потиличній частки непостійні і мають різноманітну будову. На поверхні потиличної частки є шпорна борозна, яка відокремлює клин (трикутної форми часточку потиличній частки) від язичкової звивини і потилично-скроневої звивини.
Функції потиличної частки пов'язані зі сприйняттям і переробкою зорової інформації, організацією складних процесів зорового сприйняття . Причому у області клину проектується верхня половина сітківки очей, яка сприймає світ нижніх полів зору; у сфері язичкової звивини перебуває нижня половина сітківкией, яка сприймає світ верхніх полів зору.
У потиличній корі розташована первинна зорова область (кора частини клиноподібної звивини і язичкової дольки). Кожній точці сітківки відповідає своя ділянка зорової кори, у своїй зоні жовта пляма має порівняно велику зону представництва. У зв'язку з неповним перехрестом зорових шляхів в зорову область кожної півкулі проектуються однойменні половини сітківки. Наявність у кожній півкулі проекції сітківки обох очей є основою бінокулярного зору. Близько розташована кора вторинної зорової області . Нейрони цих зон полімодальні і відповідають як на світлові, так і на тактильні і слухові подразники. У цій зоровій області відбувається синтез різних видів чутливості, виникають складніші зорові образи здійснюється їх розпізнавання.
26 Скронева
Скронева частка займає нижньобокову поверхню півкуль. Від лобової і тім'яної часток скронева частка відмежовується бічною борозною. На верхньобоковоій поверхні скроневої частки є три звивини: верхня, от середня і нижня.
Верхня скронева звивина перебуває між сильвієвою і верхньою скроневою борознами, середня – між верхньою та нижньою скроневими борознами, нижня – між нижньою скроневою борозною і поперечною мозковою щілиною. На нижній поверхні скроневої частки розрізняють нижню скроневу звивину, бічну потилично-скроневу звивину, звивини гіпокампа (ноги морського коня).
Функції скроневої частки пов'язані зі сприйняттям слухових, смакових, нюхових відчуттів, аналізом і синтезом мовних звуків, механізмами пам'яті. Основний функціональний центр верхньобокової поверхні скроневої частки перебуває у верхній скроневій звивині. Тут розташовується слуховий, чи гностичний, центр мови (центр Верніке).
Добре вивченою первинною проекційною зоною є слухова кора, розташована у глибині латеральної борозни (кора поперечних скроневих звивин Гешля). До проекційної кори скроневої частки належить і центр вестибулярного аналізатора у верхній і середній скроневих звивинах.
Нюхова проекційна область перебуває у гіпокамповій звивині, особливо її передньому відділі (так званому гачку). Поруч із нюховими проекційними зонами перебувають смакові.
Скроневі частки відіграють істотне значення у створенні складних психічних процесів, зокрема пам'яті.
27 Ядра півкуль головного мозку, їх будова і значення
До них відносяться хвостате ядро, чечевицеподібне, огорожа і мигдалеподібне ядро. Між ядрами розташовані капсули білої речовини. Перші три з перерахованих ядер відносяться до смугастому тіла (corpus striatum). Вони отримують топографічно впорядковані проекції від всіх полів кори і через таламус впливають на обширні фронтальні області. Таким чином, смугасте тіло забезпечує підготовку рухів, а моторна кора - їх точність і економічність.
Хвостате ядро (nuklei caudatus) лежить вперед голівкою, яка утворює зовнішню стінку переднього рогу бічного шлуночка. Звужуючись кзади, головка переходить в тіло, а потім в хвіст, який досягає мигдалеподібне ядро, розташоване в скроневій полюсі.
Чечевицеподібних ядро (nukleus lentiformis) за формою схоже з сочевичним зерном. Воно відділене від таламуса внутрішньою капсулою, а спереду пов'язане з хвостатим ядром. Невеликі прошарки білої речовини ділять його на три ядра: шкаралупу, медіальний і латералний блідий шар. Головка хвостатого ядра і шкаралупа є філогенетично більш новими утвореннями, відносяться до neostriatum. В їх структурі розрізняють численні плями - "стріосоми", які функціонально пов'язані з лімбічної системою. Між "стріосоамі" знаходиться так званий "матрикс", що складається переважно з прихожих волокон і пов'язаний з екстрапірамідної моторної системою.
Блідий шар (globus pallidus) є філогенетично більш старим утворенням (paleostriatum). Своїм кутом воно звернене до коліна внутрішньої капсули, має більш світле забарвлення, ніж шкаралупа. Його дорсальна частина залучена в "екстрапірамідний моторний цикл" управління позою і ініціації рухів.
Огорожа (claustrum) - тонка пластинка сірої речовини, розташована латеральніше від шкаралупи і відділена від неї зовнішньої капсулою. За своїм походженням є як би частиною кори. У цю структуру входять волокна з амігдалоідного комплексу кінцевий смужки, поясної звивини, передньої спайки. Свої волокна огорожа направляє в ядра переднього продірявленого речовини, дорсомедіального таламуса і латеральну частину мигдалеподібного тіла.
Мигдалеподібне тіло (corpus amigdoloideum), розташовується в товщі скроневого полюса. Розрізняють базально-латеральну частину-це велика група ядер, що мають відношення до формування пам'яті, інтеграції вегетативних реакцій при стресі і ін
Корково-медіальна (нюхова частина), розташована в верхнемедіальнойобласті мигдалеподібного тіла, одержує волокна від нюхового тракту і бере участь у формуванні кінцевої смужки, пов'язана з сексуальними запахами і статевим поведінкою. Переднє мигдалеподібне поле розташоване поблизу переднього продірявленого речовини, тут закінчується латеральний нюховий тракт і починається діагональна смужка Брока (рис. 30) активує реакції захисту, страху і агресії. Таким чином, мигдалеподібне тіло впливає на деякі вегетативні функції і емоційну поведінку людини.
28 Лімбічна система головного мозку, її топографія і значення
Лімбічна система (від лат. Limbus - межа, край) - сукупність ряду структур головного мозку. Бере участь у регуляції функцій внутрішніх органів, нюху, інстинктивного поведінки, емоцій, пам'яті, сну, неспання і ін Термін лімбічна система вперше введений в науковий обіг в 1952 році американським дослідником Паулем Мак-Ліном.
Включає в себе:
• нюхову цибулину (Bulbus olfactorius)
• нюховий тракт (Tractus olfactorius)
• нюховий трикутник
• переднє продірявлені речовина (Substantia perforata)
• поясна звивина (Gyrus Cinguli) (англ. Cingulate gyrus): автономні функції регуляції частоти серцебиття і кров'яного тиску;
• парагіппокампальная звивина (Gyrus parahippocampalis)
• зубчаста звивина (Gyrus dentatus)
• гіпокамп (Hippocampus): необхідний для формування довготривалої пам'яті
• мигдалеподібне тіло (Corpus amygdaloideum) (англ. Amygdala): агресія і обережність, страх
• гіпоталамус (Hypothalamus): регулює автономну нервову систему через гормони, регулює кров'яний тиск і серцебиття, голод, спрагу, статевий потяг, цикл сну і пробудження
• соскоподібного тіло (Corpus Mamillare) (англ. Mammilary body): важливий для формування пам'яті
• ретикулярну формацію середнього мозку
Функції лімбічної системи
Отримуючи інформацію про зовнішню і внутрішню середовищах організму, лімбічна система запускає вегетативні і соматичні реакції, що забезпечують адекватне пристосування організму до зовнішнього середовища і збереження гомеостазу. Приватні функції лімбічної системи:
• регуляція функції внутрішніх органів (через гіпоталамус);
• формування мотивацій, емоцій, поведінкових реакцій;
• відіграє важливу роль у навчанні;
• нюхова функція.
29 Сітчастий утвір ЦНС, його топографія і значення
Сітчасте уторення створено групою нервових клітин і коротких волокон, що зв'язують ядра нервових клітин.
Більшість груп нервових клітин дуже маленькі. Нижче представлені деякі з великих скупчень клітин, що утворюють сітчасті освіти:
червоні ядра (Nucleus ruber)
чорні ядра (Substantia nigra)
Сітчасті утворення можуть бути знайдені в стовбурі мозку, в проміжному мозку, в довгастому мозку в спинному мозку.
Вони координують взаємодію мозкових нервів і їх дії з іншими частинами центральної нервової системи. Тому їх також називають ретранслючими станціями нашої свідомості. Через них постійно приходять багатосторонні нервові імпульси (електричні сигнали) упорядковано, інтерпретуються, і запам'ятовуються, якщо це доцільно.
Сітчасті утворення тільки "важливу" інформацію відсилають головного мозку а значить, нашій свідомості.
Сітчасті утворення є також істотною частиною доцентрової сітчастої активаційної системи (ЦСАС), "сигналізація" нашого тіла.
Всі сигнали, послані ЦСАС (такі як звуковий сигнал, крик, запах горілого) негайно проникають в нашу свідомість з найвищим пріоритетом.
З іншого боку, наша свідомість може зосередити всю увагу на чомусь одному, механізм, що дозволяє нам максимально використовувати свої інтелектуальні та атлетичні можливості.
30 Підходи до визначення поняття «сексуальна сфера людини»
Необхідно зазначити, що вивченням сексуальної сфери дослідники зайнялися порівняно недавно. Перші серйозні наукові дослідження з'явися в період сексуальної революції (друга половина ХХ століття).
Г. Келлі виділяє два підходи: біологічний есенціалізм і соціальний конструктивізм.
Згідно біологічному есенціалізм, визначальне значення не тільки для підлоги, форми тіла і темпераменту, але і для сексуальних уподобань і поведінки людини мають вроджені генетичні та фізіологічні чинники. Іншими словами, індивідуальні фізичні, сексуальні і душевні особливості даються нам від природи.
У середині 70-х років з'явився новий варіант біологічного есенціалізму, що отримав назву соціобіологія і орієнтований на теорію еволюції.
Соціальний конструктивізм, навпаки, стверджує, що індивідуальні особливості і поведінку людини формуються здебільшого під впливом соціального оточення, тобто виховання. Відкидаючи думка про природжений характер сексуальної поведінки і орієнтації, соціальні конструктивісти вважають, що і те і інше формується в процесі научіння, який являє собою тривалий розвиток на підставі придбаного досвіду. Не заперечуючи повністю значення біологічних чинників у виникненні основних фізичних особливостей, соціальні конструктивісти, тим не менше, переконані, що навіть біологічні фактори отримують свого роду інтерпретацію в залежності від культурного контексту.
Враховуючи сучасний рівень наукових знань, найрозумніше було б не надавати виняткового переваги ні вродженим, ні придбаним ознаками. Це було б занадто спрощений погляд на проблему. Швидше питання полягає у визначенні ступеня мінливості тих чи інших особливостей під впливом біологічних і соціальних факторів. Гени діють не самі по собі, їх експресія, тобто характер і ступінь прояву на рівні цілого організму, може залежати від різних біологічних і соціальних факторів, починаючи з особливостей хімічної будови клітини і закінчуючи культурним та соціальним научением. Можливо, деякі ознаки більш сприйнятливі до впливу середовища. Але й суспільство не може формувати характер людини без участі його генів, які визначають можливу ступінь мінливості тих чи інших рис.
Таким чином, можна стверджувати, що сексуальна сфера особистості формується під дією таким чинників як спадковість (генетично закладені програми), темперамент, виховання (вплив сім'ї і соціуму, в якій перебуває індивід, їх культурних і моральних цінностей).
31 Жіночий та чоловічий клімакс
Жіночий клімакс - перехідний період у житті жінки від репродуктивної фази з овуляторні циклами і відповідними циклічними змінами в репродуктивній системі до стану припинення менструацій. Середній вік менопаузи становить 51,3 року; при ранній менопаузі припинення менструації спостерігається в 40-44 роки; при передчасної менопаузи - в 36-39 років. Приблизно у 50% жінок менопауза настає у віці 45-50 років; у 25% - після 50 років; у 25% - раніше 45 років.
До числа найбільш значимих наслідків і клінічних проявів естрогенного дефіциту, які суттєво впливають на якість життя жінки, відносяться зміни в гормонально-залежних органах і тканинах, які поділяються на 3 групи:
I група - ранні симптоми, до яких відносяться вазомоторні прояви припливи жару, озноб, підвищена пітливість, головні болі, гіпертонія або гіпотонія, серцебиття і емоційно-вегетативні симптоми дратівливість, сонливість, слабкість, занепокоєння, депресія, забудькуватість, неуважність, зниження лібідо;
II група - средневременние зміни, виникають через 3-5 років після настання менопаузи і включають урогенітальні прояви сухість у піхві, біль при статевому акті, свербіння і паління, уретральний синдром, цисталгии, нетримання сечі і зміни з боку шкіри та її придатків сухість, ламкість нігтів, зморшки, сухість і випадання волосся;
III група - пізні, обмінні порушення, що включають серцево-судинні захворювання, пов'язані з атеросклерозом; постменопаузальний остеопороз, хвороба Альцгеймера.
Чоловічий клімакс
У віці від 40 до 70 років у чоловіків відбуваються зміни в роботі чоловічих статевих залоз. Знижується їхня основна функція з вироблення чоловічих статевих гормонів андрогенів. Вищий центр регуляції роботи чоловічих статевих залоз (насінники) втрачає свою чутливість до тестостерону, в яєчках відбуваються дегенеративні зміни.
Чоловічий клімакс це нормальний фізіологічний процес старіння організму, якщо він не супроводжується скаргами і клінічними проявами. Якщо чоловічий клімакс виникає до 45 років, він вважається раннім, якщо після 60 років пізнім. Якщо з'являються скарги і зміни з боку серцево-судинної та сечостатевої систем, клімакс називається патологічним. Це стан обов'язково супроводжується і невротичними розладами.
Симптоми клімаксу у чоловіків
Можливі прояви клімаксу включають серцебиття, «припливи» з почервонінням шкіри обличчя, рук, запаморочення, які виникають частіше і проявляються сильніше при психо-емоційних і фізичних навантаженнях. У деяких випадках відзначаються перепади артеріального тиску, які можуть призвести до розвитку артеріальної гіпертензії.
До 90% чоловіків відзначають порушення і зниження статевого потягу (лібідо), еректильну дисфункцію (при цьому потенція може знижуватися поступово), у деяких чоловіків відбувається прискорена еякуляція і вкорочення тривалості статевого акту, при цьому, як правило, згасання статевої функції супроводжується вираженими емоційними переживаннями . Знижується обсяг сперми і кількість сперматозоїдів.
Через порушення продукції чоловічих гормонів змінюється зовнішній вигляд людини: з'являється в'ялість шкіри і м'язів, відбувається відкладення жиру в області сідниць і стегон, можливе збільшення грудних залоз (гінекомастія).
Виразність симптомів різна. Тривалість клімаксу становить від 2 до 5 років.
32 СНІД/ВІЛ – вплив на сексуальні функції особистості, психогенні сексуальні дисфункції внаслідок захворювання
К психогенным сексуальным дисфункциям относят функционально-психогенные половые расстройства, возникшие при непосредственном участии психологических механизмов и проявляющиеся в качественных или количественных нарушениях сексуальных функций мужчин и женщин, не связанных с органической патологией.
Психогенные половые дисфункции отличают:
1) ведущая роль в их развитии психотравмирующих воздействий и других негативных психологических факторов;
2) отсутствие очевидной связи с органическими нарушениями или болезнями;
3) обратимый характер тех или иных расстройств половой функции.
Психогенные сексуальные дисфункции являются результатом системного взаимодействия целого ряда неблагоприятных факторов, способных привести к тем или иным нарушениям сексуальных реакций или снижению либидо у мужчин и женщин. К ним относят различные ситуационные факторы, травмирующие переживания, партнерские проблемы и личностные особенности субъекта.
Ситуационные факторы: отсутствие условий для полного уединения, возможность быть застигнутыми врасплох приходом других лиц (при проживании супругов с родителями, а затем со своими детьми, при попытках совершить коитус в купе поезда, салоне автомобиля, «на лоне природы» и т. п.); страх перед нежелательной беременностью; боязнь заразиться венерическим заболеванием; угроза огласки половой связи при внебрачных контактах; слабо выраженное в данный момент желание близости в связи с физической усталостью, психическим переутомлением или предшествующим стрессом; алкогольное опьянение и др.
Травмирующие переживания: болезненные воспоминания о предшествующих сексуальных неудачах, включая недовольство партнера половой близостью; тревожные опасения собственной сексуальной неполноценности и страх быть отвергнутым, если не удастся «ублажить» партнера должным образом; страх утраты эрекции или преждевременной эякуляции у мужчин либо беспокойство в связи с возможностью «остаться без оргазма» у женщин.
Партнерские проблемы: нарушения межличностных отношений, частые конфликты, нарастающие негативные эмоции, взаимное недоверие либо охлаждение партнеров; неадекватное поведение сексуального партнера, который ведет себя агрессивно, насмешливо либо демонстрирует свою холодность и нежелание близости; различия в сексуальных предпочтениях и дисгармоничное сексуальное взаимодействие партнеров.
Личностные особенности: тревожно-мнительные черты характера; сниженная самооценка, склонность к сознательному самоконтролю во время полового акта; недостижимая в реальности установка на максимальное удовлетворение от каждого сексуального контакта; ошибочные убеждения в отношении половой жизни (в связи с неправильным воспитанием или собственным негативным опытом интимных контактов); неосознанные враждебность к противоположному полу и чувство вины в связи с сексуальным удовольствием, а также глубинный страх близости и любовных отношений.
Как правило, в развитии функционально-психогенных нарушений сферы у лиц обоего пола играют роль сразу несколько из вышеуказанных причин. Так, например, наиболее частой формой невротических расстройств, приводящей к сексуальным дисфункциям, в первую очередь нарушениям эрекции, является синдром тревожного ожидания сексуальной неудачи. Данный невротический синдром формируется у мужчины после одной или нескольких ситуационно обусловленных неудачных попыток совершить половой акт. Этому часто способствуют мнительность, нерешительность, склонность к всевозможным опасениям, а также другие личностные особенности, предрасполагающие к возникновению тревожных сомнений в своих силах и опасений вновь потерпеть фиаско. Имеют значение и партнерские проблемы, которые сами по себе увеличивают как вероятность неудачи, так и ее негативные последствия. Нередко женщины в насмешливо-иронической форме выражают свое отрицательное отношение к сексуальным затруднениям партнера. Поэтому неудивительно, что каждая последующая близость начинает вызывать у мужчины сильное беспокойство, которое за счет выброса в кровь адреналина, обладающего сосудосуживающим эффектом, препятствует возрастанию генитального кровотока до уровня, необходимого для возникновения устойчивой эрекции. Если же происходят новые срывы - они все больше и больше фиксируют внимание мужчины на своей потенции, усиливая сознательный контроль за ходом интимных контактов и усугубляя ситуацию. Половые сношения утрачивают присущую им чувственность и спонтанность, превращаясь для мужчины в своеобразный экзамен на предмет сексуальной состоятельности. Это влечет за собой очередные неудачи, которые только подтверждают обоснованность навязчивых страхов сексуального фиаско, замыкая «порочный круг» и приводя к возникновению психогенной эректильной дисфункции. Иногда возникает столь сильный страх перед половой близостью, что мужчина, без какой либо грубой органической патологии сексуальной сферы, может длительное время избегать любых интимных контактов. Наличие синдрома тревожного ожидания неудачи, или коитофобии, предполагает их обязательную нейтрализацию психотерапевтическими методами, поскольку без этого трудно рассчитывать на устойчивое восстановление нормальных генитальных реакций мужчины.
Невротические механизмы тревожного ожидания сексуальной неудачи можно обнаружить и у женщин при аноргазмии, диспареунии, аверсии сексуальной, вагинизме. Здесь меняется характер неудачи (отсутствие оргазма, боли при сношении или др.), но практически всегда присутствует ожидание от близости негативных последствий, иногда настолько выраженных, что это вызывает страх и попытки любыми способами избежать полового акта. При аноргазмии, например, присутствует усиление сознательного контроля за коитусом, которое часто сочетается с попытками произвольно ускорить приближение оргастической разрядки. В одних случаях это может быть обусловлено тревожными опасениями полностью потерять контроль над собой и выглядеть нелепо в момент оргазма; в других - подсознательно присутствует чувство вины и стыда за наслаждение от секса; в-третьих - страх перед возможной беременностью и т. п. Вместе с тем одновременно существует желание испытать оргазм, приложив к этому максимум усилий. Однако любые сознательные вмешательства лишь тормозят непроизвольный оргастический рефлекс, и раз за разом подтверждая наихудшие прогнозы женщины, приводят к формированию тревожного ожидания очередного разочарования от интимной близости. В ряде случаев этому может способствовать сексуальный партнер. Многие мужчины склонны рассматривать женский оргазм как личную победу и свидетельство своей сексуальной изощренности. Порой они начинают упрекать партнершу в отсутствии оргазма, что заставляет ее беспокоиться перед началом коитуса и толкает на неэффективные сознательные манипуляции, лишь отдаляющие наступление оргазма и усиливающие тревогу и навязчивые мысли по поводу его отсутствия.
33 Основні прояви нормальної сексуальності у чоловіків
Основні прояви нормальної сексуальності у чоловіків
ерекція,•
еякуляція,•
оргазм,•
статевий потяг.•
Ерекція - збільшення статевого члена в обсязі порівняно з
станом спокою і придбання їм механічної твердості, необхідної для введення в піхву і проведення статевого акту.
Еякуляція, або виверження, - виділення еякулята (продукти
діяльності сім'яників і простати). Еякуляція починається з активного м'язового скорочення сім'явивідних проток і має дві фази. Перша фаза - виведення насіння; друга фаза - вигнання еякулята з передміхурової частини уретри до її
гирла і назовні.
Оргазм - це вищий ступінь хтивого відчуття в момент
завершення статевого акту (або замінюють його форм статевої активності). Основна роль оргазму полягає в закріпленні зливаються в процесі інтимної близькості мимовільних компонентів біологічного порядку, з одного боку, та індивідуальних особистісних проявів поведінкового порядку - з іншого.
Статевий потяг (лібідо)
У статевому потязі чоловіки виявляються три функціональних
компонента.
Перший - енергетичний - має вроджений характер.
Другий компонент - селективність - властивий зрілому статевою
потягові, як у виборі самого об'єкта статевого потягу, тобто його
спрямованість, так і в конкретних формах проведення сексуальних актів, а також у сприйнятті і оцінці своєї ролі в здійснюваних формах сексуальної поведінки.
Третій компонент чоловічого лібідо, що визначає періодичність його підйомів і спадів, по суті є підвидом першого, енергетичного, компонента.
34 Основні прояви нормальної сексуальності у жінок
На думку більшості вітчизняних сексологів, феноменологія нор-
мальних проявів жіночої сексуальності може бути орієнтована лише
на ті ознаки, які досить стійко реєструються хоча б одним
представником більшості подружніх пар і включають:
ерогенну реактивність,•
любрикация,•
оргазм•
статевий потяг.•
Під ерогенною реактивністю розуміють здатність індивідуума
сприймати сексуальні стимули і відповідати на них специфічними
фізіологічними реакціями, що супроводжуються прагненням до близькості і хтиво пофарбованими переживаннями. Ерогенна реактивність це єдиний рецепторний процес, в якому поєднуються зовнішні («ситуація», «стимул») і внутрішні («домінуюча мотивація», «пам'ять») умови.
Любрикация - зволоження статевих шляхів жінки під впливом
ерогенною стимуляції. Зволоження піхви настає через 10-30 с після початку стимуляції і вказує на готовність статевих шляхів жінки до інтроекціі статевого члена. Кількість слизової рідини значно зростає у фазі оргазму і різко зменшується при спаді статевого збудження, так як стінки піхви мають властивість двосторонньої проникності.
У сучасних стереотипах сприйняття сексуальних достоїнств
жінки оргазму належить ключова роль, еквівалентна ерекції у
чоловіки. Здатність жінки випробовувати оргазм вважається специфічним людським придбанням в ході еволюції. Основою оргазму є ритмічні скорочення статевих органів,
більш виражені в нижній третині піхви, але спостережувані також і в матці з інтервалом 0,8 с.
Лібідо
Понятійна стадія формування лібідо у дівчаток
характеризується елементами сексуальної поведінки: гра в ляльки, дочі-матері, будинок. Пріоритетний розвиток материнського інстинкту над власне сексуальними тенденціями зберігається на всіх етапах формування лібідо, і навіть при значних затримках останнього жінка залишається прекрасною матір'ю і дружиною.
Романтична стадія проявляється у вигляді прагнення подобатися,
бажання звернути на себе увагу, фантазій, основний зміст яких зводиться до безкорисливої турботи з боку прекрасного і хороброго «лицаря». На відміну від стрімкого розвитку сексуального лібідо в юнака, у дівчини риси романтичної стадії можуть зберігатися довгий час, тісно сплавляючись з еротичними елементами. У зв'язку з цим чіткі вікові межі кожної стадії, настільки характерні для юнаків, у дівчат як би
розмиваються, допускають плавні взаємопереходів.
Еротична стадія супроводжується появою хвилюючого
інтересу до еротичних ситуацій в кіно, літературі та оточенні дівчини. Фантазії набувають більш чуттєвий характер, в них все виразніше проступають еротика дотиків, піднесена краса тіла, прагнення стати об'єктом залицяння.
Сексуальна стадія, яка характеризується тягою до близькості і спосіб-
ності до переживання оргазму, настає, як правило, після початку регулярного
статевого життя.