Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Звичаї та риси характеру слобожан. Звернемо тепер увагу на звичаї, обряди і натуру слобожан. Свят у слобожан було багато, і деякі з них святкувалися кілька днів, наприклад Трійця. Було чимало й місцевих свят, наприклад, Паликопи (Пантелеймона). І чоловіки, і жінки ходили на вулицях з музикою — скрипками та цимбалами. Заходили й до шинку, пили там горілку маленькою чаркою і танцювали або український, або польський танок.
На храм являлася сила народу з сусідніх сіл. Слобожани дуже любили музику й танки: окрім скрипки, без котрої не можна було відбути весілля, були й інші інструменти, наприклад: бас, флейта, цимбали (гусла), кобза або бандура і ліра; на двох останніх вигравали кобзарі та лірники. Г.С. Сковорода грав на флейті, скрипці, бандурі і гуслах. Пастухи грали на сопілках. Танцювали метелицю, горлицю й козачка. Горілку любили і уживали її з малих літ, але більш для бесіди ніж для п'янства: п'ятеро чоловік могли в компанії просидіти і випити якусь півосьмушку горілки; пили по троху, а більш балакали поміж себе, а коли і випивали більш як треба, то рідко лаялися і билися. Гостей збирали на свята та хрестини, обідали, а під вечір розходилися. Але весілля справляли гучно і витрачували на них багацько грошей. У селян було більше усяких обрядів, ніж у городян.
Цікаві звістки про весілля у слобожан і гетьманців дає Калиновський. Починалося діло з того, що посилалися свахи до батьків молодої; вони брали з собою, як посланці, хліб та посохи. При згоді молодої, вона давала старостам рушники, котрі у багатих були вишиті шовком або золотом. Старости поверталися до родини молодого, перев'язавши себе рушниками. З того дня молодий міг навіщати засватану дівчину. У суботу перед вінчанням (воно звичайно бувало у неділю вранці) молода робила бенкет і вечерю подружкам з піснями й танками. Після вінця молоді йшли до батьків жениха на трапезу. Батько й мати жениха сиділи на кожусі, вивернутому уверх шерстю, і держали у руках хліб, котрим благословляли молодого, відпускаючи його на коні до молодої. Там батько й мати молодої виходили їм назустріч у вивороченому кожусі на кочерзі або на вилах з горщиком з водою або вівсом. На коня сідав родич молодої і немов утікав од бояр, котрі його доганяли теж на конях і приводили на двір, де він брав немов викуп за молоду. Викуп брав теж малолітній брат молодої за свою сестру. Сідали за стіл, молода у сірому або білому кунтуші, обута в червоні черевики з підковками, в плахті, запасці, в вишитій сорочці з стрічками у волоссі, в намисті; молодий — у жупані та черкесці, у суконних штанях, у високій червоній шапці. Роздавалися подарунки, потім виходили на двір танцювати до обіда під музику. Грала звичайно троїста музика — скрипка, бас і флейта. На столі стояв коровай, перед образами — шабля з запаленими свічками. Подавали багато усякої страви: локшину з свининою і куркою, борщ, жарене, капусту. Дружко роздавав коровай. Після обіду знов танцювали, а потім вечеряли. Потім їхали у двір молодого, де запалювали куль соломи, і через сей костер усі переїздили. Молода роззувала молодого, а він злегенька бив її халявою по спині. Якщо молода соблюла своє дівоцтво, усі радувалися, і з радощів били вікна і усе, що попадалося під руку (так каже Калиновський, але, здається, розбивали усе не з радощів, а тоді, коли молода не соблюла своєї дівочої честі).
У понеділок ходили з перезвою по усіх дружках і боярах й танцювали, давали молодим подарунки на нове хазяйство. Приносили курку до тещі. Так святкували та бенкетували цілий тиждень. Весілля обходилося батькам молодої у 17 карб., а молодого— 16 карб., усього у 33 карб. У тому числі на горілку виходило 12 карб.
Багато дечого з цих весільних звичаїв оддає дуже великою старовиною — часами домонгольської руської і дохристиянської доби, нагадує нам весільні звичаї у предків українців — сіверян, полян. Про це нагадують і такі старі назви, як князь та бояри, і те, що молодий їхав верхи, і те, що родич і брат молодої брали за неї викуп; нагадує про се шабля і звичай проїздити через очищаючий усе зле вогонь; особливо ж цікавий і старий звичай роззування молодого мужа, що робила у X ст. Рогніда, роззуваючи на весіллі Володимира. Батьки сиділи на вивернутому кожусі тому, що усе мохнате було символом багатства; символічне значення на весіллі мала й курка. Свідоцтво Калиновського про весільні звичаї слобожан підтримується й Г. Квіткою-Основ’яненком — його «Сватанням на Гончарівці», де описано весілля у самому Харкові на Гончарівці. Там немає вже деяких звичаїв, бо городяне забули вже дещо.
Слобожани зберегли й інші навіть ще дохристиянські звичаї, наприклад, колядування, Купала/
Pберегли й християнське ходження з зіркою на Різдво, щедрий вечір та інші (ходили, наприклад, на масницю з колодкою, щоб брати немов викуп з нежонатих). Були вечорниці, веснянки. Залишилася й віра у чари, заговори. Одна харківська шинкарка дістала від другої обивательки Гапки, щоб ліпше торгувати, засушену жабу. Духовне правління наложило на Гапку покуту: вона повинна була ходити тиждень у церкву з набитою на ноги колодкою. Бєлгородський єпископ Іоасаф Горленко вів сувору боротьбу проти українських народних звичаїв і навіть проти вечорниць, хоч вони нікому ні в чім не вадили. У пастирському посланію до духовенства він писав: «Дізналися ми, що народ по городках та селах, зберігаючи наслідки поганства, робить «рели» (себто колиски), на котрих гойдаються на Великдень та на Петра; на Тройцю празникують якусь березу, а на різдво Івана Предтечи — купалу і вечорниці, де співають погані пісні. Се усе твориться у народі по його нерозумінню, а духовенство сього не забороняє і через се воно тепер повинно нищити у своїх парахвіях усі отсі поганські празники».
Яку ж натуру і риси характеру мали слобожани? Про се залишили нам свідоцтва автори Топографічного опису Харківського намісництва 1785 й 1788 р.
Перший автор оповідає про прихильність слобожан до церкви: в відносинах до начальства вони були слухняні, коли з ними поводилися ласкаво; а як строго, то хоч і покорялися, але з обуренням. Розбишацтва бували, але рідко з душогубством. ї справді, здається, що у натурі слобожанина була якась м’якість мирного селянина. Навіть народних бунтів в Слобідській Україні, окрім тільки повстання Сірка, не було. Крадіжки та злодійства бували, але участь у них більш усього мали не тубільці, а захожі великоросіяни. Слобожани користувалися правом вільного винокуріння і, значить, випивали дуже багато горілки, але автор «Топографічного опису» 1788 р. (сам великоросіянин) оповідає, що пили не для того, щоб напитися, а для компанії і бесіди. Взагалі треба визнати, що слобожани випивали дуже багато горілки, бо вона була майже у кожного, була дешева, але такого п'янства, щоб тільки напитися, було мало, хоч п'яниці й тоді траплялися, як про се свідчать п'яницькі пісні. Автор «Статистичного обзору» каже, що слобожани — се ті ж українці, малоросіяни, тільки у своїй мові вони більше гетьманців наближаються до великоросіян, але по характеру од них дуже далекі.
Великоросіянин більш трудолюбивий, услужливий, а слобожанин більш поштивий і привітливий. Змовчить, але не буде гнутися навіть перед тим, од кого залежить. Українець щедріший од великоросіянина, більше бажає освіти (особливо це треба сказати про духовенство). Українець більш здатний до мистецтва, а великоросіянин — до ремесла. Україна дає багато музиків, півчих, малярів, різників і таке інше, але сама приймає захожих ремісників з Великороси (мулярів, плотників). Українець утікає од тяжкої праці, хоч і дотепний до роботи. Великоросіяне славні тим, що чого не знають, переймають з чужих країв. Але як глянути на тізміни, які означилися у слобожан у громадському та хатньому побуту, у вихованні, у поведінці проміж себе, у громадських та приватних будинках, школах і освіті, у торгівлі і розкоші, як порівняти все з тим, що було 30—40 років тому, тоді прийдеться погодитися з тим, що й українець чи не більше перейняв за сі часи, ніж його учителі - великоросіяни.
Гр. Хв. Квітка каже, що слобожанин любить чистоту, що він привітливий, почитає за гріх обманути кого-небудь, чесно виконує обіцянки й умови. Скоріше його обдурять, ніж він кого. Слобожанин, як тільки є спромога, перше навчити сина ремеслу, навчає його грамоті, а потім уже вибирає йому заняття по його охоті.
Українець любить музику і до неї здатний і на голос, без нот виучується грати на скрипці. Три таких музиканта складають зі себе троїсту музику, яка грає на весіллях. Дуже гарно співають по церковних хорах. Українці завжди славилися гарними голосами, з них набирали півчих до царського двора. Є і самоучки малярі, котрі малюють образи для церков, різники іконостасів. Преосвященний Філарет, сам великоросіянин, дуже прихильно відносився до українського населення Харківської єпархії, де був архієреєм. Він каже, що слобожани люблять чистоту і живуть чистіше, ніж великоросіяни. Багата природа була ласкава до українця, і це зробило його безпечним, лінивим і через це він не ходив на заробітки, як великоросіянин; зимою він лежить у запічку та курить люльку. До майстерства він дуже здатний і охоче переймає усе нове. Він тихомирний і розсудливий, не схильний до крадіжки й розбишацтва: з 338 злодійств, які були у Слобідсько-Українській губернії у 1845 р., більша частина була зроблена захожими людьми, а не тубільцями. Лайки, особливо на старих, не люблять. Хазяйства знищуються через постійні сімейні розділи; одружений син звичайно одділяється од батьків, і це робиться головним чином для того, щоб не було сварки та лайки між старою хазяйкою — свекрухою — та її невістками. Після того як було запроваджене в Україні кріпацтво, багато біглих було у Новоросію, на Дон.