історичні умови функціонування укр

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1 Суспільно -  історичні умови функціонування укр.літ  40-60 рр

Із 40-х рр. ХІХ ст. починається новий період розвитку українського письменства, позначений дальшою активізацією літературного процесу. У суспільному житті це був період, коли всі питання зводилися до проблеми ліквідації кріпосного права. Увесь комплекс визвольних прагнень українського народу своєрідно відбився в діяльності першої української таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївському братстві, що виникло в Києві в грудні 1845 - січні 1846 рр. Це  другий період розвитку нової української літератури, який охоплює 40-і–60-і рр. ХІХ ст. Центральним фактором стає розширення національної тематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація національно-визвольних ідей, постановка на порядок дня політичної боротьби проти самодержавства та інших форм деспотії, розвиток аналітичного начала в художній творчості, формування засад реалізму, дальший розвиток романтизму, поява як окремої галузі професійної літературної критики. Українська література в 40-і – 60-і рр. стає загальноєвропейським явищем із яскраво вираженим обличчям.  

       У програмних документах братства (насамперед у „Книгах буття українського народу”) відчувається вплив республіканських ідей декабристів і польського національно-визвольного руху, політичних та загальнокультурних ідей слов’янської єдності. Велике значення мали культурно-освітні ідеї кирило-мефодіївців, спрямовані на піднесення національної свідомості, патріотичної гідності, на розвиток і утвердження рідної мови й культури, зміцнення зв’язків із іншими народами з метою культурного та духовного взаємозбагачення.

Розгром Кирило-Мефодіївського братства співпав у часі зі смугою реакції в Російській імперії. В Україні з арештом кирило-мефодіївців були розгромлені не лише основні політичні, але й культурні сили. Фактично ще до Валуєвського циркуляру 1863 р. розпочався систематичний урядовий наступ на українську національну культуру. На ціле десятиліття було загальмовано український літературний процес і зовсім заборонено видавничу справу.\

Поразка Росії в Кримській війні 1853-1856 рр., масовий селянський рух, що посилювався з кожним роком, у тому числі й у більшості губерній України, дедалі зростаючі опозиційні настрої серед усіх шарів населення змусили уряд Олександра ІІ піти на скасування кріпосного права та на ряд реформ у громадсько-політичній, економічній, адміністративній структурі управління.

У Галичині й Закарпатті з розвитком національно-визвольної боротьби окреслюється суспільно-політичний напрям серед української інтелігенції. Це привело до утворення своєрідних партій „москвофілів” і „народовців”, політична орієнтація яких (перших – на російське самодержавство, а других – на цісарську монархію) певною мірою визначила й особливості їхніх ідейно-культурних програм.

Після реформи 1861 р. політичний рух у Східній Україні організаційно оформився у вигляді культурно-освітніх об’єднань – „Громад”, що виникали у Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах, а також у середовищі української інтелігенції Петербурга. Громади як одна з форм загальнодемократичного руху, об’єднували навколо себе представників різних соціальних верств – від прогресивно настроєних ліберальних поміщиків і чиновництва до різночинської інтелігенції (культурно-освітніх діячів, учителів, студентів, літераторів, які перебували під впливом революційної демократії). Серед активних діячів громад були М.Костомаров, П.Куліш, Л.Глібов, О.Кониський, М.Драгоманов, М.Старицький, М.Лисенко, С.Подолинський, І.Нечуй-Левицький та ін.

2. Кирило-Мефодіївське товариство і розвиток української літератури 40-60 рр.

На цей період припадає значна активізація громадсько-політичного і культурного життя в Україні.  Діяла таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство, у програму якого входило скасування кріпацтва, національне визволення пригноблених слов'янських народів, об'єднання їх у федеративну республіку з парламентським правлінням. Кирило-Мефодіївське товариство (братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 року у Києві.

Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак, ад’юнкт Київського університету Микола Костомаров та студент цього ж університету Василь Білозерський. До товариства також приєдналися поет Тарас Шевченко, вчителі Пантелеймон Куліш і Дмитро Пильчиков, студенти університету Олександр Навроцький, Опанас Маркович, Іван Посяда, Георгій Андрузький і Олександр Тулуб, поміщик Микола Савич. Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія, творців кирилиці. Знаком братства став перстень з написом «Св.Кирило і Мефодій, січень 1846».

Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування “браття” збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії та підготували ряд положень своєї програми.

Кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об’єднаних слов’ян. Це яскраво підтверджує програмний документ Кирило-мефодіївців "Книги буття українського народу", де прямо вказується на Товариство об’єднаних слов’ян як на свого ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об’єднати всі слов’янські народи в одну федерацію. Іншими програмними документами були «Статут Слов'янського братства св.Кирила і Мефодія», автором якого (як і "Книг буття") був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське товариство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі шляхом здійснення ряду реформ: створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності, знищення царизму і скасування кріпосного права і станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян, зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).

Активна діяльність членів братства проявлялася у поширенні ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, творів Тараса Шевченка, члени братства займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані.  Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18 березня до 30 травня 1847 року в Петербурзі. Тоді ж Орлов представив Миколі І доповідь у справі, яку нарекли справою «Україно-слов’янського товариства». Найважчий вирок отримав Тарас Шевченко — його було віддано в солдати і відправлено в оренбурзькі степи із суворою забороною писати і малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці Миколу Гулака, Микола Костомаров перебував в ув'язненні один рік, а Олександр Навроцький — півроку у В'ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну.

3. Українська періодика 50-60 рр

У 60-ті роки XIX ст. кількість газет та журналів значно збільшилася. З'явилися газети, розраховані на ширші кола читачів: "Киевлянин" (Київ, 1864), "День" (Одеса, 1869), "Новороссийский телеграф" (Одеса, 1869) та ін. В умовах піднесення українського національного руху, в Петербурзі було засновано журнал "Основа" (1861—1862), за участю Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, О. Кістяківського, О. Лазаревського та інших діячів української науки і культури. Частина матеріалів журналу друкувалася українською мовою. Проте вже у 1863 р. вийшов сумнозвісний Валуєвський циркуляр, згідно з яким друкування книг та газет українською мовою заборонялося. Тому в наступні роки видання періодики українською мовою в Росії було припинено аж до революції 1905— 1907 років.

ПОЧАТОК ПРЕСИ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

Перший часопис українською мовою в Галичині почав виходити аж 15 травня 1848 р. Була це «Зоря Галицька» — орган «Головної Руської Ради», що правила тоді за провідну організацію для всіх українських земель Австрії. Серед співробітників «Зорі Галицької» були найвизначніші політичні й культурні діячі Австрійської України — Я. Головацький, І. Гушалевич, В. Дідицький, С. Качала, К. Климкович, А. Могильницький, І. Наумович, А. Петрушевич, М. Устиянович і багато інших. В цьому часопису містилися також деякі твори М. Шашкевича та Є. Гребінки. «Зоря Галицька» виходила протягом 10 років (останнє число появилося 9.IV.1857 р.). Перші роки (1848 — 52) вона мала переважно політичний характер, пізніше була присвячена «літературі, забаві й господарству». Першим видавцем і редактором «Зорі Галицької» був А. Швецький, а з 64-го числа (1850) видання часопису перебрав Львівський Ставропігійський інститут. У 1856 р. воно знову опинилося в приватних руках. За весь час свого існування «Зоря Галицька» перемінила шість., редакторів, причому дехто з них обіймав редагування по кілька разів. Така часта зміна редакторів відбивалася не тільки на напрямі, а навіть і на мові часопису. Спочатку «Зоря Галицька» виходила українською народною мовою і в народницькому дусі, з середини 1851 р. (за редагування І. Гушалевича) стає виразно москвофільською. Потім ще кілька разів міняє напрям (з народницького на москвофільський і навпаки); це дуже зле відбивалося як на розвитку видання, так і на відношенні до нього громадянства: кількість передплатників зменшувалася. В 1857 р. вона зменшилася до 100, і внаслідок цього занепав і сам часопис.

«Зоря Галицька» не була одиноким часописом українською мовою. В тому ж 1848 р. у Львові почав виходити й «Дневник Рускій», що друкувався одночасно кирилицею й латинкою («Dnewnyk Ruskij»). Це був тижневик, що його видавали спольщені українці, організовані в «Соборі Руському», для поборювання «Головної Руської Ради». Редактором його був І. Вагилевич. «Дневника Руского» вийшло всього 9 чисел. У 1849 р. у Львові під редакцією М. Устияновича почав виходити «Галичо-Рускій ВЂстник». Був це урядовий часопис; появлявся тричі на тиждень (усього вийшло 78 чисел). Містилися в ньому офіційні розпорядження й різні політичні матеріали. Крім редактора Устияновича, в «Галичо-Рускому ВЂстнике» співробітничали І. Головацький, В. Дідицький та ін. Так само політичним часописом були й «Новини», що видавалися кирилицею під редакцією І. Гушалевича двічі на тиждень. «Новини» припинилися на 26 числі; замість них той же Гушалевич почав видавати літературно-науковий тижневик під заголовком «Пчела». В цьому часописі не тільки співробітничали найвидатніші сили Галичини (Я. Головацький, А. Могильницький, І. Наумович, А. Петрушевич та інші), а й друкувалося дещо з наддніпрянських авторів (напр., І. Котляревського). «Пчелы» вийшло всього 19 чисел, видавалася вона гражданкою. В тому ж 1849 р. появилося ще два офіційних часописи, які друкувалися кирилицею. Це були: «Общій законов державних и правительства ВЂстник для цЂсарства Австріи — Allgemeines Reichs-Gesetz und Regierungsblatt für das Kaiserthum Oesterreich», що виходив у Відні, і другий львівський — «Всеобщій дневник земских законов и правительства для коронной области Галиціи и Володимеріи c княжеством ОсвЂцимским и Заторским и Великим княжеством Краковским — Allgemeines Landes-Gesetz und Regierungs-Blatt für das Kronland Galizien und Lodomerien mit dem Herzogthümern Auchwitz und Zator und dem Crossherzogthume Krakau».

B 1850 p. появилися у Львові, а також і в українській провінції, Ще декілька нових часописів. Цього року почав виходити у Львові тижневик польською мовою під заголовком «Pamiętnik Literacki», У Відні появився «ВЂстник, повременные письмо посвященно политическому и нравственному образованію Русинов Австрійской державы». Цей «ВЂстник» виходив тричі на тиждень замість припиненого «Галичо-Руского ВЂстника». Редагував його І. Головацький. У Львові ж почали виходити «Сельская рада — Wiejska Rada», яку видавало церковне братство в мові українській і польській; вийшло цього часопису всього 5 чисел.

У 1848 р. здобувається на свій часопис і Буковина. Перша газета на Буковині почала виходити в Чернівцях 4/16.Х.1848 р... і проіснувала до 1850 р. Була це румунсько-німецькою мовою друкована «Bukowina, gazeta româneaskâ pentru politiĉa religie şi literaturâ»; ставлення цього часопису до українців було ворожим. У 1860 р. в Чернівцях почав виходити й перший на Буковині часопис у мові українській. Був це урядовий «Общій законов краевых и правительства ВЂстник для корунного краю Буковины — Allgemeiner LandesGezetz und Regierungsblatt für das Kronland Bukowina».

Як видно з цього, революція 1848 р. в Австро-Угорщині принесла для розвитку преси українською мовою значні полегшення. Уряд уже не тільки що не перешкоджає видавати часописи для українського читача, але навіть і сам видає дещо українською мовою. З восьми часописів українською мовою, що виходили в Австрії, в 1848 — 50 рр., шість було урядових. Але так продовжувалося недовго: вже після перших років заходить реакція, внаслідок якої зменшується кількість часописів українською мовою. Реакція протягається до 1859 р. Кількість українських органів із 10 в 1853 р. зменшується до 6 в 1859 р. В цей же час розвивається й боротьба поміж народовцями та москвофілами, яка також зле відбивається на розвитку української преси західноукраїнських земель.

ПРЕСОВІ ПУБЛІКАЦІЇ НА НАДДНІПРЯНЩИНІ У 40 — 50-х РОКАХ XIX ст.

На Наддніпрянщині в 40-х роках починається оживлення українського видавничого руху. Між іншими публікаціями виходять і альманахи та різні збірники. Появляються нові видатні сили (П. Куліш, Т. Шевченко, М. Костомаров). Оживлення й розвиток видавництва продовжується до викриття Кирило-Мефодіївського братства, після чого на ціле десятиліття заходить доба утисків і гніту. В 1847 p. M. Максимович хотів видавати в Києві науково-літературний місячник «Кіевскій СобесЂдник», але не дістав на це дозволу, бо «Государь Император изволит признавать, что число существующих у нас журналов уже слишком велико». В 1858 р. брати Лебединцеви так само безрезультатно заходжувалися в Києві біля видання духовного українського часопису. Нове оживлення настає знову наприкінці 50-х років, а за кілька літ (1863) було проголошено, що ніякої української мови не було, немає й бути не може, — отже, не може бути й ніякої української преси.

Ще починаючи з 10-х років XIX ст. в деяких чисто російських журналах, що виходили поза Україною, містилися українські вірші, драматичні сцени й навіть статті українською мовою. Робилося це почасти з огляду на інтереси видавництва, щоб притягти більше передплатників з України, але були й інші причини. Українські матеріали містив, наприклад, петербурзький часопис 1840 — 45 рр. «Маяк», що його видавав українець С. Бурачок. У другій половині 30-х років Гребінка намагався видавати — як додаток до «Отечественных Записок» Краєвського — український (мовою) журнал. У 1841 р. вийшли «Сніп» і «Ластовка», в 1843 — 44 рр. — «Молодик». У 1859 р. виходить «Українець», в 1860 р. — «Хата». Полегшення режиму в Росії, що зайшло внаслідок програної Кримської війни, приносить деякі можливості й для української преси. На початку 1861 р. в Петербурзі починає виходити «Основа» (в 1861 р. — 12, у 1862 р. — 10 книжок). Це видання, редактором якого був В. Білозерський, дуже прислужилося для розвитку української історіографії (праці Куліша, Костомарова, О. Лазаревського, П. Єфименка та ін.). Українські вірші та фейлетони траплялися в «Кіевском ТелеграфЂ», «Кіевском КурьерЂ», «Черниговском ЛисткЂ» та інших часописах 60-х років. У Києві ж та Полтаві виходили в цей час і рукописні українські органи. Як виявляється тепер з архівів Особливої канцелярії Міністерства народної освіти та Головного управління цензури, в 60-х роках багато осіб просили дозволу видавати на Україні часописи мішаною мовою, але всі такі проекти й наміри уряд відхиляв. У 1860 p. K. Шейковський і П. Левицький проектували видавати в Києві тижневик «Голос»; у 1862 р. чернігівці (між ними й О. Лазаревський) просили дозволу на видання тижневої газети «Десна»; в Харкові хотіли видавати тижневий «Украинский ВЬстник»; у Полтаві в 1861 р. проектували газету «Нива» (К. Злигостєва та О. Кониський) і т. д.

У 1863 р. — в році польського повстання на Україні — український рух був проголошений «польською інтригою» й виданий був циркуляр про заборону друкувати українські книжки й пресу. Ця заборона дуже тяжко відбилася на дальшому існуванні й розвитку української преси. Валуєвський циркуляр 1863 р. був доповнений новим таємним указом від 18 травня 1876 р., яким заборонялося:

І) довозити в Росію «малоруські» книжки й брошури з-за кордону;

2) друкувати й видавати в Російській імперії «малоруські» твори й переклади, крім — я) історичних документів і пам’яток, але правописом оригіналу, й б) творів красного письменства, конче з додержанням загальноприйнятого російського правопису;

3) впоряджати «малоруські» вистави й виклади, а також давати слова при українських нотах.

При таких заборонах ніяка преса українською мовою, як і взагалі ніякі публікації, просто не були мислимі. Правда, в жовтні 1881 p. був скасований 3-й пункт заборон та було дозволено друкувати словнику, але українські пресові видання дозволені не були. Заходи біля видання українських часописів через заборони уряду не мали успіхів. Наприклад, 1881 р. Олена Пчілка просила дозволу; видавати в Києві літературно-етнографічний журнал українською мовою «Україна», але дозволу не одержала. Такий стан у Російській Україні фактично тривав аж до революції 1905 р. За цих кілька десятиліть появилося лише кілька альманахів та збірників («Громада» 1878 р.; київська «Луна» 1881 р.; «Рада» 1883 — 84 рр., друкована в Петербурзі; херсонський белетристичний збірник «Степ» 1886 р.; харківська «Складка» 1887 р.; «Ватра» 1888 р. й одеська «Нива»). Цими публікаціями українці надолужували брак української преси. В цих же роках українцям часом щастило придбати в свої руки якийсь провінційний російський орган, який вони, прагнули перетворити на український. Так було у 1874 — 75 рр. із «Кіевским Телеграфом», у 1881 — 82 рр. — із київською газетою «Труд», а в 1895 р. одеські українці здобули собі тижневик «По СушЂ і по Морю». Та їхні заміри в цьому напрямку нищила цензура, яка на Україні була значно суворішою, ніж у російських столицях.

Поза названими виданнями поважним періодичним видавництвом українським — але російською мовою — був часопис «Кіевская Старина», заснований у 1882 р. Цей науковий місячник виходив аж до 1907 р., коли був перетворений на чисто український часопис «Україна». До 1906 р. «Кіевская Старина» була єдиним за змістом українським органом на цілій Російській Україні; крім неї, українським справам приділяли ще деяку увагу одеські «Южныя Записки».

Заборона українського друкованого слова в Росії спричинилася до того, що наддніпрянські діячі перенесли видавничу діяльність на Наддністрянщину. Підсилення українського табору в Галичині прийшло саме в той час, коли там відбувалася боротьба між течіями народницькою, рутенською та москвофільською. Молода народницька течія за допомогою Наддніпрянщини перемагає рутенство й розвивається. З Наддніпрянщини вона дістає як матеріальні ресурси, так і допомогу літературно-мистецькою та науковою працею. Почасти наслідком цієї наддніпрянської участі треба пояснювати й зріст наддністрянської преси з п’яти назв у 1862 р. до дев’яти в 1863 й до 15 українських органів у 1876 р. Такому зростові української преси, як і українській культурній праці на Наддністрянщині, дуже сприяли заборони російського уряду в 1863 й 1876 рр.

4 Журнал Основа

Відродження національного руху тісно пов’язане зі створенням журналу «Основа». За цю справу взявся В.М.Білозерський.

Редакційний та авторський склад «Основи» вирізнявся строкатістю. Редакторами були Білозерський, Костомаров, Куліш, секретарем редакції – Кістяківський. Вони організували в журналі представництво всіх українських громад, хоч самі в жодну з них не входили. Київську громаду в журналі представляли В.Антонович, Т.Рильський, Б.Познанський, П.Житецький та ін.; полтавську – О.Конинський, В.Кулик, П.Кузьменко, В.Лобода; харківську – В.Гнилосиров; чернігівську – Л.Глібов, С.Ніс, А.Вербицький та ін. Авторський колектив налічував понад 70 імен.

Перший номер журналу вийшов 12 січня 1861 р. Він був двомовним (друкувався українською і російською). У «Програмі» до журналу, видрукуваній В.Білозерським, передбачалося дев’ять постійних розділів. Програмні завдання журналу визначалися так: «Мета нашого видання – всебічне й неупереджене вивчення Південноросійського краю, усвідомлення його потреб, критичний погляд на себе в минулому і сучасному, громадська користь. Загальнолюдська просвіта, в застосуванні до місцевих умов краю, буде керівною ідеєю редакції». Тираж журналу становив у різний час від 800 до 1000 примірників. Вийшло всього 12 чисел 1861 р. та 10 чисел 1862 р.

Від самого початку в редакції журналу позначилися розбіжності між Білозерським і Кулішем. До того ж журнал зазнавав нападок з боку російських видань. Зрештою, брак коштів змусив припинити видання.

У 60-ті рр. це було єдиним українським універсальним періодичним виданням, що прагнуло охопити всі загальноукраїнські проблеми – в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Цим воно викликало до себе широкий інтерес і загальне визнання як провісника народного пробудження в Україні. Закриття часопису стало передоднем Валуєвського циркуляру (1963 р.), який заборонив українське слово і надовго перепинив духовний розвій української нації. І все ж таки, незважаючи на короткочасність життя, журнал справив величезний вплив на громадську свідомість. Він наочно показав, що існування української нації, культури, літератури було незаперечним фактом.

5 Переслідування царизмом українського слова як продовження утисків української культури

Відродження українського руху попервах не викликало занепокоєності російської влади. Видавнича та освітня діяльність українських діячів позитивно сприймалась як російською інтелігенцією, так і урядовцями. Та вже 1862 р. ситуація різко змінилася. Незважаючи на романтизм і відсутність політичного забарвлення в діяльності громадівців, царські чиновники дійшли висновку про загрозу українського руху Російській імперії. В Україні було проведено арешти, і на засланні опинилися етнограф П.Чубинський, історик П.Єфименко, етнограф С.Ніс, письменник О.Кониський. Костомаров після трьох років блискучої кар’єри був змушений відмовитись від посади професора російської історії в Санкт-Петербурзі. Було розгромлено Полтавську і Чернігівську громади; припинилося видання журналу «Основа», «Чернігівського листа»; за указом царя від 12 червня 1862 р. закрито недільні школи. Проти українофілів розгорнулася кампанія в пресі, з’явилися звинувачення у спробі створити українську самостійну державу. Спроба у відкритому листі Антоновича і 20 членів Київської громади спростувати ці твердження і засвідчити свою лояльність, запевняючи, що їх метою «є лише освіта народу», а «розмови про сепаратизм є дурним жартом», успіху не мали.

Зміни політики щодо українського руху були викликані:

·   підготуванням і вибухом польського повстання 1863–1864 рр.; український рух сприймався як «польська інтрига»;

·   розгортанням нелегальної діяльності різних опозиційних царизмові організацій («Земля і воля» та ін.), що розповсюджували заборонену літературу і підбурювали до виступу невдоволених реформою 1861 р. селян;

·   стрімке зростання кількості україномовної навчальної, наукової, релігійної літератури, що, на думку цензорів, сприяло відродженню «малоросійської народності» і «южнорусского сепаратизму». Особливо занепокоїла російських урядовців поява перекладу Євангелія українською мовою, виконаного Пилипом Марочевським (1806–1879).

В Україну для розслідування справи про український сепаратизм було надіслано флігель-ад’ютанта М.В.Мезенцева. За наслідками слідства міністр внутрішніх справ П.Валуєв 20 липня 1863 р. видав таємний циркуляр, який забороняв публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкувати українською мовою науково-популярну й релігійну літературу, крім художніх творів, де вона розглядалась як екзотичне «наріччя». Це ж стосувалось і театру українською мовою. Проблема української мови розв’язувалася знаменитою фразою: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, нема та бути не може»

Сутність Валуєвського циркуляра полягала в забороні не української мови, а її використання як мови культури, науки. Її можна було використовувати в контексті, де вона звучала як екзотична простонародна говірка – в етнографії, фольклористиці, літературі, театрі. У такий спосіб українській мові було перекрито високі поняття, щоби зберегти їх тільки для російської культури. Заборона ж видання навчальної та релігійної літератури українською мовою мала позбавити український рух можливості поширювати свої ідеї в народі та не дати йому усвідомити свою окремішність.

Валуєвський циркуляр був логічним з огляду на офіційну політику щодо українців: українці не вважалися інородцями (тобто місцевим елементом колонії), а проголошувалися складовою частиною єдиного руського народу, що зберігав етнографічну і діалектичну особливість.

російські чиновники застосовували Валуєвський циркуляр з особливим ентузіазмом. Стараннями царської цензури, скаржився Костомаров у 1871 р., українська література практично перестала існувати в межах Російської імперії.

Після Валуєвського циркуляра громади було розпущено. Київська громада згорнула свою роботу восени 1864 р. Завершився перший етап громадівського руху.

Проте українські діячі не полишили працю. Основну свою діяльність вони зосередили в царині науки або на просвітницькій роботі в таких громадських організаціях, як товариствах грамотності, допомоги бідним учням та ін. Зайняли відповідне становище в суспільстві, посівши викладацькі, наукові, державні посади.

Значна частина молодої української інтелігенції була поглинута загальноросійським народницьким рухом.

6. Діяльність громад щодо збереження українського менталітету

Початок відродження українського руху був позначений тяжкою втратою – смертю Т.Шевченка. Похорон великого поета став поштовхом до масових українських маніфестацій. Домовину з його тілом відправили з Петербурга через Москву в Україну, щоби згідно з його поетичним заповітом поховати тіло поета над Дніпром. Жалобний похід українськими землями супроводжувався масовими зборами тих, хто хотів віддати шану національному мученикові. Найбільш масовими були маніфестації в Києві, організовані за участю київської громади. Місце поховання Т.Шевченка в Каневі стало місцем паломництва українських патріотів.

У 1861 р. колишні діячі гуртка хлопоманів разом із викладачами та студентами Київського університету (серед них були Павло Чубинський, брати Синьогуби, Іван Касьяненко, Михайло Драгоманов) утворили нове товариство – Українську громаду. На 1862 р. вона налічувала близько 200 членів. Діяльність громади була легальною і культурницькою. Київська громада і всі наступні, що виникли, об’єднували людей з різноманітними політичними поглядами і переконаннями, але всіх їх об’єднувало прагнення зробити щось корисне для власного народу.

Жандармський рапорт про діяльність Київської громади (1861 р.)

В Росії існує особливе товариство малоросів, прийнятих духом якогось патріотизму, товариство це має скрізь своїх послідовників, і університети, Київський і Харківський, служать головними провідниками і поширювачами ідеї про можливості відновлення Малоросії. Так, у Київському університеті виникло товариство малоросів під назвою «Українська громада». Це молоді та пристрасні вільнодумці, які докладають усіх зусиль для здійснення пестуваної ними думки про свободу Малоросії та прагнуть зблизитися з простим народом, навчити його грамоті й поступово навести його на думку про колишню славу Малоросії та принади свободи з тією саме метою, щоб згодом, коли уми простого народу підкоряться їхньому впливу, діяти на шкоду монархії. З цією метою, наскільки відомо, видається малоросійський журнал «Основа», розсилаються пропаганди (!) малоросійською мовою, пишеться історія України та існує в Київському університеті щоденна народна школа, і з цією ж метою виїжджають молоді люди в різні місця Малоросії та України».

У жовтні 1859 р. попечитель Київського освітнього округу Микола Пирогов дозволив відкрити першу в Російській імперії недільну школу для дорослих. Це дало змогу громадівцям організовувати народну освіту рідною мовою. Члени громади відкривали недільні та щоденні школи, працювали в них вчителями, організовували публічні лекції та бібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних вчителів тощо. Важливим у діяльності громадівців стало написання українських підручників і популярних книг для народу на релігійну, історичну та іншу тематику. Так зусиллями громадівців вийшли книжки «Дещо про світ Божий», «Оповідання зі Святого Письма», яку опрацював священник Степан Опанович, «Арифметика» О.Кониського та ін. Також вони поширювали серед народу твори Т.Шевченка, М.Вовчка та інших письменників, брали участь у суспільно-політичному житті. Одним із провідників та ідейних натхненників громадівського руху був Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908).

  Вслід за київською організувалися громади в Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Катеринодарі на Кубані, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві. Вони розширювали мережу недільних шкіл, доки їхня кількість на Україні не наблизилася до сотні. У Чернігові український байкар Леонід Глібов видавав газету «Чернігівський листок».

7 Селянська тема в українській літературі 50-60 рр. Поєднання «бальзаківської» та « жоржсандівської» тенденції у її висвітленні

Розвиток прози в українській літературі 40—60-х років базувався як на освоєнні реалістичних засад і стильової традиції Г. Квітки-Основ'яненка та використанні художніх здобутків оповідних жанрів народної поезії, так і на основі нових естетичних вимог часу. В цей час у літературу приходить багато нових белетристів (переважно з різночинного середовища), утверджується в українській прозі романтизм і формується реалізм. Ця епоха висунула таке світове явище, як Т. Шевченко, чия творчість стала могутнім фактором активізації української прози, розширення та радикалізації її проблематики, поглиблення соціально-викривального пафосу, народності.

Орієнтація на наукове розуміння суспільства й людини сприяла зміцненню реалістичних засад у творчості письменників 40—60-х років.

Відбувається характерне для реалізму розширення об'єкта художнього пізнання завдяки введенню у сферу творчого інтересу не лише долю селянства,а  також особливості  життя інших верств суспільства (духівництва, солдатів, бурсацтва, козацтва, панства).

В українській прозі поглиблюється художнє осмислення історичних завдань українського народу у визволенні з-під соціального, національного, духовного уярмлення. На попередньому етапі розвитку художньої прози в центрі уваги були переважно родинно-побутові та окремі суспільні явища селянського життя. Тепер прозаїки намагаються показати суспільне становище всього селянства, зобразити життя інших класів і прошарків. Квітка-Основ'яненко не ставив питання про зміну самодержавно-кріпосницької системи. Поліпшення становища трудових мас він вбачав в удосконаленні суспільних порядків і людських взаємин шляхом часткових реформістських змін існуючої системи, підвищення морального та освітнього рівня людини. Марко Вовчок слідом за Шевченком показала кріпосницьку систему як політичну й суспільно-економічну причину трагічного становища селянства та громадянсько-морального виродження панства. Письменниця намагалася прозріти майбутню долю народу, проголошувала право трудящих на вільне від панської експлуатації й насильства життя. На захист національних інтересів ставили своє художнє слово також П. Куліш, А. Свидницький, Ф. Федькович та інші письменники, які утверджували народно-гуманістичні ідеали. П. Куліш у багатопроблемному романі «Чорна рада» на широкому історичному матеріалі порушує проблему державності України, художньо досліджує і намагається пояснити суспільно-історичні та політичні причини втрати Україною своєї державності, основи якої були закладені за часів Богдана Хмельницького.

Наприкінці  століття  І.Франко  фіксує явище відтворення в європейській літературі “відношення землі до  людини,  вірніше,  влади  землі  над  людиною. Поняття  “влада  землі”  ввів  в  обіг  російський  письменник  і публіцист Г.Успенський, назвавши так свої нариси, опубліковані в  1882  р.  Наголошуючи,  що  над  народом  панує  “необмежена, могутня”  “влада  землі”,  а  “в  самім  корінні  його  існування лежить  неможливість  непослуху  її  велінь”  , письменник  вказував:  “Відірвіть  селянина  від  землі,  від  тих турбот, які вона покладає на нього, від тих інтересів, якими вона хвилює  селянина,  добийтесь,  щоб  він  забув  “селянство”,  –  і немає  цього  народу, немає  народного  світогляду, немає  тепла, яке  йде  від  нього.  Залишається  один  порожній  апарат порожнього  людського  організму.  Настає  душевна  порожнеча, “повна воля”...”. Д.Наливайко виділяє дві протилежні тенденції художнього вираження  теми  землі  в  європейській  літературі  ХІХ  ст.: “жоржсандівську”  (романтично-утопічну)  та  “бальзаківську” (соціально-аналітичну), що стали свого роду типологічними  полюсами  в  “селянській  прозі”.  У  кінці  ХІХ  - першій третині ХХ ст. можемо говорити вже про відлуння цих тенденцій.  Перша  з  них  простежується,  звичайно,  в трансформованому вигляді, у прозі Лоуренса, Гамсуна, Жіоно. Такими  ж,  що  тяжіють  до  другої  тенденції,  вважаємо  твори Золя, Чехова, Буніна та ін. До проміжного типу можна віднести романи Гарді, Реймонта. В  українській  “прозі  про  землю”  в  силу  специфіки  її національної традиції вказані тенденції в ХІХ ст. ще не набули чіткої  визначеності  і  проявлялися  швидше  синкретично.

8 Зародження і утвердження в українській літературі 50-60 рр. розвинутого реалізму та його ознаки .

Слід зазначити, що термін «критичний реалізм» виник при дослідженні літератури XIX ст. і стосовно літератури він адекватніший, ніж стосовно просторових мистецтв. Творчість великих реалістів, що увійшли до європейського мистецтва у 40—60-ті pp. XIX ст., ширше за своїм значенням і повністю не вичерпується цим поняттям. Відмова від романтичної піднесеності підсилила пафос звернення мистецтва до об´єктивної реальності. Широта охоплення явищ соціальної дійсності, безпосереднє відображення її суперечностей, показ умов життя народних мас, пошуки нового типу позитивного героя — усе це стало новим етапом у розвитку світового мистецтва.

  Розвиток реалізму відбувався не одночасно і в різних країнах набував різних форм. Слід також відзначити, що у деяких народів Європи, зокрема в тих, що вели боротьбу за свою національну незалежність, форми критичного реалізму розвинулися у пізніший час. У їхньому мистецтві сильніше звучали мотиви, пов´язані з романтизмом, зі ствердженням національної самобутності, зі зверненням до славних сторінок своєї історії (Чехія, Словаччина, Угорщина, частково Польща). У країнах Південно-Східної Європи, що знаходилися під турецьким ярмом (Болгарія, народи Югославії) або ледве від нього звільнилися протягом першої половини XIX ст. (Греція, частково Румунія), перші три чверті століття — це час лише поступового відродження національної культури, її перших кроків.

  Провідне місце в літературі реалізму належить роману. Продовжуючи розпочате романтиками руйнування граней між жанрами літератури, творці реалістичного роману органічно сплітали епічне начало з ліричним і драматичним. Включення драматизму в оповідний жанр дало В. Г. Бєлінському право говорити про народження «драми у формі повісті і роману».

Посилена увага художника до реалій повсякденного життя в реалістичних творах водночас вела (хоч як це парадоксально) до зменшення питомої ваги етнографізму. Широта й глибина відтворення дійсності досягалися посиленням аналітичного начала в його соціальному й психологічному вимірах. Якщо в творах просвітительського реалізму об'єктом соціальної критики були лише окремі явища й вади існуючого ладу, то поступово ця критика спрямовується на всю самодержавно-кріпосницьку систему. Відбуваються істотні зміни й у характері типізації — в соціальному романі конфлікт набуває дедалі виразнішого класового характеру, що зумовило, зокрема, й появу нових героїв — представників найбільш радикального й соціально активного середовища різночинців.

Саме з посиленням аналітичного начала у відображенні дійсності та індивідуального начала в характерології слід пов'язувати й формування різних течій у реалізмі 40—60-х років —

етнографічно-побутової,

соціально-побутової,

соціально-психологічної і — що особливо показово й важливо для розвинутого реалізму — народження індивідуальних творчих методів.

Значно розширюються проблемно-тематичні обрії літератури. Крім традиційної селянської проблематики письменники звертаються до тем із життя солдатів, міщан, духовенства, різночинної інтелігенції, а також до тем з історії та сучасного життя інших народів. У процесі дедалі тіснішого зближення літератури з життям у поле зору письменників потрапляють нові соціальні конфлікти, що потребує нових реалістичних засобів, як типізації зображення характерів у всій їх соціальній зумовленості, складності й психологічній достовірності, так і художньої індивідуалізації, адекватно точного й правдивого відображення характерних особливостей нових явищ.

ОЗНАКИ

1.  посилення не лише епічної об'єктивності, а й авторської присутності, його суб'єктивної точки зору в оцінці дійсності, що виражало й свідоме прагнення зближення авторської позиції з народним світосприйняттям.

1.  Новий характер стосунків автора з читачем (спонукати читача до роздумів.)

1.  Посилюється тенденція відходу від традиційної форми оповіді (від першої особи) до об'єктивної оповіді (від третьої особи), від широких детальних описів з численними етнографічними подробицями до окремих найхарактерніших штрихів, здатних викликати певні асоціації, алюзії й активізувати процес читання та сприйняття твору.

1.   На відміну від сюжетно завершених фіналів стали практикуватися й відкриті фінали.

1.   Замість фатальної віри в провіденційно невідворотну механічну закономірність історичного процесу й долі окремої людини приходить прагнення осмислити й розкрити внутрішню суть реальних явищ, подій, людської поведінки (це теж було під силу лише реалістичному мисленню й відповідним засобам його художньої реалізації).

1.  Глибокий і різнобічний аналіз дійсності в реалістичних творах, що спирався на знання конкретного життя, забезпечував і більш предметний та рельєфний, ніж у романтичних творах, вияв національної специфіки й своєрідності творчості. З реалій історичної дійсності тут органічніше виростають і соціальні ідеали, й мрії, і прагнення та дії персонажів.

1.  знижується роль абстрактного алегоризму й дидактизму, за яких штучно задане морально-етичне начало переважало над естетичним.

1.  У пошуках нового позитивного героя — протестанта й правдошукача — найповніше відбилося зростання самосвідомості народу, процес дальшої демократизації і гуманізації української літератури.

1.  Реалізм вводить новий принцип узагальнення — типізацію, коли у типових обставинах дійсності діють типові герої. Саме це дозволяє митцям підійти до принципово нового висновку для літератури — людину формує соціальне середовище, хоч для мільйонів це середовище на той час залишалося жахливим. Для показу «темного царства» «принижених і скривджених», що було «звичайною історією» для тогочасного суспільства, використовували сатиру, комедію.

9 Розвиток української критики. Роль Куліша у становленні української професійної літературної критики.

П.О.Куліш – одна з центральних постатей українського літературного процесу XIX століття. Його багатогранна і невтомна діяльність, що тривала більш ніж п’ятдесят років, була безпосередньо пов’язана з боротьбою нації за свою культурну самобутність і активно впливала на формування національної самосвідомості українців.

Значна частина творчої спадщини П.Куліша залишається актуальною й сьогодні, пропонуючи зразки й способи постановки тих чи інших художніх, історіософських, історико-літературних проблем, виступає живильним імпульсом сучасного розвитку знання про духовність України і, будучи суголосною сьогоденню, перебуває в центрі творчих суперечок, без яких немає руху вперед.

У літературному надбанні П.Куліша (літературознавчі, історіографічні праці, листи, художня творчість) міститься, подекуди набуваючи ознак системності, велика кількість суджень про українську словесність, про її явища, починаючи з часів дохристиянської Русі й закінчуючи найновішими, сучасними для П.Куліша, літературними фактами. Як про першого історика української літератури та “першого українського критика в справжньому розумінні цього слова” писали про П.Куліша І.Франко та С.Єфремов. Багатовікове тривання української словесності поставало перед П.Кулішем у плані як аналітичному, так і узагальнюючому; його закономірності були для П.Куліша основою тих принципів, які дослідник – а водночас і літератор-митець – намагався визначити для подальшого самобутнього розвитку української літератури.

П.Куліш залишив велику кількість текстів, які торкаються історичної долі та проблем розвитку словесності української нації. Серед них такі розвідки, передмови, післямови, статті, як “Об отношении малороссийской словесности к общерусской: Эпилог к “Черной раде”, “Предисловие издателя” (до поеми Т.Шевченка “Наймичка”), “Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги “Народні оповідання Марка Вовчка”, “Григорій Квітка (Основ’яненко) і його повісті: Слово на новий виход Квітчиних повістей”, “Переднє слово до громади (Передмова до альманаху “Хата”): Погляд на українську словесность”, “Обзор украинской словесности ”, “Характер и задача украинской критики”, “Чого стоїть Шевченко яко поет народній (Лист з хутора)”, “Слово над гробом Шевченка”, “Нарис історії русько-української: Погляд на занедбаннє народньої мови”, “Погляд на усню словесность українську”, “Дві мови: книжня і народня”, “Історичне оповіданнє” та ін., поема “Грицько Сковорода”, листи до багатьох осіб.

10. Соціальна проблематика прози Марко Вовчка

       Марко Вовчок розвиває гоголівські й шевченківські традиції сатиричного викриття духовного зубожіння, спустошеності, розкладу кріпосного панства. Аналітично осмислюючи суспільну зумовленість безлічі знаних нею життєвих прототипів, письменниця створює узагальнені й водночас індивідуалізовані, сатирично окреслені образи панів, які ведуть пустопорожнє життя («Козачка», «Інститутка», «Игрушечка»).

       У Марка Вовчка зображення навколишнього середовища підпорядковане завданню соціально-психологічної характеристики героїв. Обставини виступають як чинники формування характерів героїв, їхніх дій, настроїв, думок, прагнень. Так, у повісті «Інститутка» соціальну й побутову атмосферу, в якій діють герої і яка зумовлює їх настрої, переживання, прагнення та вчинки, складають типові явища: моторошна атмосфера кріпосницької неволі в поміщицькому маєтку, тяжке невільницьке становище кріпаків, чутки про катування селян у інших маєтках і втечі кріпаків, жорстокі знущання пані інститутки над своїми селянами, її самодурство, моральна деградація панства

      З характеристики «громадського лиха», злиденного загального становища кріпаків у селі ліберальствуючого поміщика починається зав'язка оповідання «Горпина.Новими для української прози були глибоке усвідомлення динаміки суспільного буття, самий характер художнього історизму. У поглядах оповідача Марка Вовчка та її героїв відбилися зрушення в суспільній психології людини з низів. Кріпаки починають усвідомлювати несправедливість свого соціального становища. Намагання героя-селянина звільнитися від кріпацтва та його наслідків (Маша з однойменного оповідання, Настя з «Ледащиці», Назар із «Інститутки»), виступати за поліпшення долі убогих, за соціальну справедливість (Кармелюк із однойменної повісті) письменниця трактувала співчутливо

11. «Інститутка» Марка Вовчка: жанрова природа, проблематика, система образів

Історія написання. Марко Вовчок завершила твір в Немирові, назвала його «Панночка», але пізніше дала назву «Інститутка», щоб звучало саркастичніше.

У 1860 р. твір було надруковано в журналі «Отечественньїе записки» в авторизованому перекладі І. Тургенєва, а через рік – в «Основі» мовою оригіналу з присвятою Т. Шевченкові.

Жанр: Перша в українській літературі соціальна повість.

Присвята: Твір присвячений Т. Шевченку.

Сюжет повісті побудований на найгострішому конфлікті тогочасного життя між кріпаками й кріпосниками. У творі протиставляються два світи – поневолених і поневолювачів, які існували поряд, але ніколи не зближувалися. Важка праця кріпаків контрастує з неробством, паразитичним існуванням панства; людяність, душевна доброта селян з жорстокістю, свавіллям кріпосників; кохання Прокопа та Устини – «чудним панським коханням».

Реалістичний показ нестерпного становища селян, викликаного жорстокістю кріпосників, наростання стихійного протесту проти панів, перші прояви непокори пригноблених, зображення моралі панів і трудового народу, стану тодішньої освіти.

Образи

Кріпаки: Устина, Катря, Прокіп, Нааар, бабуся Пани: стара поміщиця, панночка, полковий лікар.

Усі персонажі умовно поділяються на дві групи — кріпосників та кріпаків. До першої групи належать панночка, стара пані та лікар, чоловік панночки, а до другої — Устина, Прокіп, Катря, Назар і стара бабуся.

Авторка так і називає головну героїню — інститутка, панночка, без імені, те саме стосується і старої пані, і лікаря. Чому так? Можливо, тому, що ці люди не є людьми вповні, вони зорієнтовані на матеріальне, на власні примхи, на задоволення своїх приземлених потреб. Тому вони ніби не гідні мати людські імена. Натомість кріпаки, неписьменні, звичайні люди, вражають і викликають глибоку симпатію своєю духовністю, яку вони черпають не з книжок, не з порожніх моралізаторств, які часто так і залишаються тільки словами, але з самого життя. Вони духовні й освічені душею від самого народження, бо несуть у собі пам'ять роду, мудрість свого народу, біблійні заповіді...

12. Народні оповідання Марка Вовчка як якісно нове явище української прози. Тематичні групи оповідань( див.у лекційному зошиті)

Упродовж 1856-1857 років Марко Вовчок написала дванадцять оповідань з життя українського селянства і надіслала їх у Петербург Пантелеймонові Кулішеві. І вже у грудні 1857 року світ побачила невеличка книжечка під назвою «Народні оповідання», підписана ім'ям Марко Вовчок. До збірки увійшли 11 оповідань: «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панськаволя» (пізніше — «Горпина»), «Викуп», «Свекруха», «Знай, ляше!», «МаксимТримач», « Данило Гурч». Оповідання «Чари» не увійшло до збірки, бо не відповідало реалістичному характеру інших оповідань.

«Народні оповідання» були спрямовані проти кріпосницького ладу, продовжували в прозі ту боротьбу, яку розгорнув у поезії Т. Шевченко. Ці оповідання стали новим літературним явищем у тогочасній українській прозі. Письменниця знаходила свої власні шляхи у відборі, узагальненні, у формі викладу, в особливостях композиції, прийомах творення образів.

Однією з центральних тем «Народних оповідань» є життя кріпаків, зокрема доля жінки-кріпачки.

«Народні оповідання» написані у формі розповіді від першої особи чи від імені близьких до героїв людей. Правдиві історії з життя народу розповідаються щиро і просто. У селянстві письменниця вбачає основну рушійну силу громадського життя, підкреслюючи, що звільнення кріпаків залежить від них самих.

Окремі родинно-побутові оповідання збірки — «Свекруха», «Максим Тримач», «Данило Гурч» — присвячені темі життя незакріпачених людей. В основу цих творів покладені реальні для тогочасного села життєві ситуації: взаємини свекрухи з нелюбою невісткою, батьків з дітьми, примусовий шлюб, подружнє вбивство.

У своїх творах Марко Вовчок показує, до яких фатальних наслідків може призвести насилля, навіть викликане добрими намірами, наприклад, насилля батьків над доньками, яким вони зичать добра, віддаючи за багатих нелюбів. Виною такого насилля письменниця вважає жадобу грошей, яка з'явилася у селянина через безправність і постійне пригноблення.

13. Художній аналіз оповідання Марка вовчка Козачка

«Козачка» — соціально-проблемне оповідання Марко Вовчок про трагічну долю закріпачених селян. Належить до критичного реалізму. «Козачка» увійшла до першої збірки «Народних оповідань» разом з іншими короткими творами «Сестра», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля», «Викуп». Оповідання вийшло друком у 1857 році.

Проблематика

«Козачка» — твір антикріпосницького спрямування. В образі Олесі Марко Вовчок розкриває типове пригноблення українського селянства, нелюдське страждання, неможливість мати нормальну сім'ю. Всі пани постають в її творі як жорстокі поневолювачі, авторка не дає їм імен, з властивою їй манерою вона називає лише бідних пригноблених людей. Розкриваючи долю головної героїні авторка показує відносини панів та кріпосників, де останні не мають права ні на що. Ні на достойне життя, ні на спокійну старість і смерть. Марко Вовчок використовує протиставлення, описуючи життя Олесі — кріпачки та вільних козачок. Вона показує, яким життям могла б жити жінка, якби не відмовилась від усього заради кохання. Мета оповідання — показати, що кріпацтво чуже народу.

Мова

«Козачка» написана простою мовою. Відчувається вплив народного фольклору. Слова Олесі за інтонацією перекликаються з народними піснями-голосіннями, що створює додатковий гнітючий ефект. Авторка дотримується мелодійності мови. Головна героїня родом з народу, тому її мова — точне відображення розмовної мови того часу. Сюжет та композиція оповідання прості та зрозумілі. Події розгортаються в хронологічному порядку. Майже відсутні ліричні відступи, окрім зображення пейзажів.

Персонажі

Олеся

Олеся дочка заможного козака. Після того, як помирає її мама, а згодом і батько, Олеся залишається сиротою. Трохи згодом вона вирішує вийти заміж за кріпака. Це означає, що вона сама має піти в неволю. Не слухаючи того, що все село намагалося відмовити її, вона все таки виходить заміж. Після заміжжя її доля складається нещасливо. Гроші, що залишаються після батьків швидко закінчуються. В Олесі народжується три сини, але тут їй доводиться пережити нове нещастя: Івана змушують їхати з паном у Москву. Згодом дітей теж відправляють служити паничам, відриваючи від матері. Від виснажливої роботи Олеся швидко старіє і починає хворіти. Не спроможну поратися по господарству, її виганяють з панського двору. Олесі трапляється добрий чоловік, що бере її на роботу і платить гроші. Але через деякий час він пропонує Олесі їхати з ним на хутір. Жінка йде просити дозволу у пані, але та не пускає. Не допомагають ні гроші, які має платити їй Олеся, ні вмовляння її нового господаря. Жінку знову беруть у панський двір. Там вона згодом і помирає. Панам ніякого діла до смерті служниці немає. Її ховають інші слуги.

Іван

Другорядний персонаж, чоловік Олесі. Після одруження він стає все похмурішим, оскільки йому боляче дивитися на життя власної сім'ї. Помирає на чужині, встигаючи написати додому лист, у якому розповідає, що не має ні копійки і часто навіть голодує.

Пані

Пані безіменна упродовж усього твору Її характер описаний авторкою через її дії. Вона непривітна до людей, взагалі не вважаючи кріпаків живими істотами, що мають право думати та відчувати. Івана й Олесю, які приходять до неї за благословенням перед одруженням, вона зустрічає сухо, лише згадує, щоб добре працювали. Коли Олеся, в розпачі від того, що від Івана немає звісток, приходить до пані, та виганяє її. Не зважує вона на сльози Олесі і коли від неї відривають її дітей. Вона лише гримає на жінку за те, що вона плаче. Остаточно розкривається сутність пані, коли вона спочатку сама виганяє хвору Олесю, щоб та марно не їла, а потім не відпускає жінку на хутір з чоловіком що найняв її. Пані вимагає грошей. Коли Олеся, поговоривши з господарем, обіцяє гроші, виявляється, що пані хоче ще більше. Вона просить так багато, що чоловік, який найняв Олесю, не в силі стільки платити. Він пробує переконати пані, але вона вперто стоїть на своєму.

14. Образ нової людини у романі Марка Вовчка «Живая душа»

 Роман „Живая душа”, присвячений злободенним темам літератури кінця 60-70-х рр.: показу становлення нових людей – борців за народні права та розвінчанню „напускного демократизму”. У романі виведено ряд образів, яких можна характеризувати як ренегатів визвольного руху, які прикривалися чужими фразами про свою любов до народу, а насправді були по-злочинному байдужі до нього, Часто ставали зрадниками його інтересів. У салоні Ярославської таким є Роман Квач, Павло Іванович та ін. На противагу їм авторка виводить образ Маші – „живої душі”, - яка виходить на шлях самостійної праці та боротьби.

  „Живая душа” – складний, багато проблемний роман соціального характеру. Він має складну канву сюжетних ліній, які концентруються навколо основної – історії формування характеру нової жінки.

  На жаль, під час публікації роману в „Отечественных записках” частина роману (розділи викривального пафосу) була вилучена редактором і пропала.

З появою цих творів здійснюється перехід від виявлення окремих вад суспільного буття до широких соціальних узагальнень. Причина страждань простої трудової людини тепер трактується як «громадське лихо»

15. Три долі Марка Вовчка як спроба створення психологічної повісті

Психологізм повісті Марка Вовчка “Три долі” неодноразово відзначався дослідниками життя і творчості письменниці. Погрібний А. вказує на глибоке “психологічне проникнення авторки в душевний світ своїх героїв-селян” [1, 20] цієї повісті. Ткачук М. звертає увагу на складність психіки та психології персонажів “Трьох доль” – авторка “розкрила далеко не просту психологію представників народу” [2, 71]. Феміністичні мотиви вчинків Катрі, помічає Агєєва В.: “у фіналі “Трьох доль” <...> з’являється мотив <...> відмова од вигідного заміжжя, уміння і готовність жінки самій розпоряджатися власним майбутнім” [3, 109]. Окремих проблем переживань персонажів твору торкалися й інші дослідники (Брандіс Є., Івакіна І.), проте, головна їхня увага прикута до переживань жінок цієї повісті. Емоційно-почуттєві зміни станів і настроїв Чайченка все ще залишаються в основному поза їхньою увагою. З огляду на це, вважаємо за необхідне звернутися у даній статті до проявів психіки Чайченка: з’ясувати їхні причини, умови та мотиви переживань персонажа, простежити наслідки цих переживань, вольових та мисленнєвих зусиль парубка.

Перші відомості про козака Чайченка з’являються лише у ІІІ розділі повісті у формі чуток про його зовнішність (і це помітно втаємничує його особу): він дуже привабливий родич нареченого: “такий вже хороший, та такий вже гарний – і не сказати і не списати!” [4, 205]. Вроду козака відзначає й Маруся, котра вже бачила його – “чорнявий” [4, 205]. Вона дає таку коротку, але влучну характеристику: “ввічливий і не дуже говіркий” [4, 205]. Природно, що невідомий малоемоційний красень одразу стає об’єктом зацікавлення усіх дівчат слободи П’ятигір, які збираються на весілля подруги в інше село (“тільки й мови, що про його” [4, 205]) й поступово, знов таки – на рівні чуток, збирають скупу інформацію про парубка: “в його є мати стара”; нібито “він хоче в Любчиках оселитись” [4, 205]; його “Яковом зовуть”, а на руці у нього “такий перстень” [4, 206].

Яків уперше з’являється на весіллі – він дійсно “чорнявий козак у чорній свиті, у чорному шовковому поясі” [4, 207], йому справді властива “атрактивність” ([5, 35]). Тож не дарма одна з подруг Катрі, одразу робить зізнання: “надійсь, добром таки у йому закохалась!” [4, 207]. Сам же Чайченко нібито досить нерозбірливо ставиться до дівчат: “танцював зо всіма <...> яка на очі попаде, ту він і бере” [4, 208]. Але, коли у колі молоді зав’язується розмова про те, чи добре одружитися з багатою, причина такої поведінки Якова стає зрозумілою: “Добре, як взяти любу та милу!” [4, 208]. Та жодна з дівчат йому не сподобалася, і матеріальний стан його не цікавить, з одного боку, а з іншого, маючи можливість на шлюб із заможною та милою, бо “сам багатий” [4, 208], козак “всміхаючись” уточнює: “Багатий на дрібні сльози” [4, 208], а, отже, причини можуть бути набагато глибшими. Такі слова спонукають не лише “задуматися” над тим, чи “правду сказав, чи се він пожартував” [4, 208], а й над зовнішніми причинами суму й таких гірких слів парубка, хоча авторка їх поки що не подає.

На іншому весіллі ситуація повторюється: лише повага до матері змушує Чайченка залучитися до спілкування й танців: “після того він зараз пішов у танець <...> знов як і тоді, не подивившись і в вічі жодній” [4, 210]. Авторка знову не називає причин, умов чи мотивів настрою хлопця, хоча й підкреслює таку неприродну для молодого гарного парубка байдужість у ставленні до дівчат, його замкненість і мало емоційність (“де вже сей заговорить”; і вдома “такий самий не балакливий, як і в людях” [4, 210]) – усе це створює психологічну напругу розповіді.

Несподіваний вияв уваги Якова до Катрі [4, 211] стає ще більш незрозумілим: це вияв покори матері (обмовилася, що хотіла б таку невістку, як Катря), а може, парубок і сам зацікавився дівчиною (заговорив, спитав “чом невесела...” [4, 211]), провів до дому, йдучи поруч). Проте, особливої симпатії у парубка дівчина не викликала, а тому коли мати покликала Катрю у двір, він “усе оддалік стояв, не підходив...” [4, 215]. Лише звістка про те, що Катря збирається заміж восени (як повідомила вона сама Чайченковій матері), пробудила у хлопцеві “дух суперництва”: підійшовши ближче, перепитував: “Чи правда сьому?” [4, 215] – а після несподіваного освідчення дівчини у коханні – погоджується на побачення. Що відчував парубок, слухаючи слова кохання дівчини, авторка не описує, лише з розповіді Катрі дізнаємося, що він “Питав, чи дуже я його люблю” [4, 216]. Лише тоді погодився зустрічатися з нею.

Про подальший настрій і стан хлопця довідуємося зі спостережень оповідачки й констатацій Катрі: Чайченко “Такий завсіди” засмучений – “усе він наче смутний”; “наче невеселий ходить”; “І говорить, і жалує смутно” [4, 216]. З розмови дівчини з коханим стає зрозуміло, що Яків приховує причини своєї засмученості: “На світі більше смутку, ніж радості!” [4, 216]. І тут авторка знову натякає на те, що замкненість і сумний стан можуть бути пов’язані з якимсь коханням, бо Чайченко вважає, що любов не здатна принести радість чоловікові: “се такеньке бог дає тільки дівчатам та пташкам співочим...” [4, 216].

Причини й мотиви виявів психіки Якова деякою мірою розкриваються пізніше у змісті пісні, яку він “тихо і сумно співав” [4, 220] на самоті: “любив колись щиро та вірно, а йому зрада сталась несподівана, – і вже повік нещасливий він житиме” [4, 220]. Чайченко виявився однолюбом (“Хоч яка ласкава, яка чорнобрива, / Та не буде так, як першая, мила!” [4, 220]). Саме гіркий досвід породжує болючі переживання Якова і, навіть його байдужість і недовіру до дівочих почуттів.

Зі спогадів про минулі стосунки парубка виводить Катря – вона випадково почула його спів. Спочатку Чайченко, побоюючись здогадок Катрі про перші його почуття, злякався і розгубився (“Він іздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку, – знов пустив, і знов сокиру підняв”); потім заговорив з дівчиною зовсім збентежено (“трохи ізмішався...” [4, 221]). Лише коли Яків опанував себе, спробував змінити розмову й викликати співчуття до себе: “лучче пожалуй мене” [4, 221].

Почувши новину про категоричну відмову батька щодо одруження, Яків одразу здогадався, що батько має на прикметі когось іншого (“Має другого зятя до руки?..Кого се?”), але жодним порухом тіла чи голосу поки що не видає своїх переживань: “пита ні весело, ні журно, наче за хліб-сіль подяку складає” [4, 221]. Коли ж Катря підтвердила його здогад, Чайченко ніби й з полегшенням, і з досадою одночасно висловив свою думку не боротися за Катрю (“Нічим втішатись та й нарікати ні на що; дармо ж з сухої криниці воду брать...” [4, 221]). Яків розумів, що відповісти на почуття Катрі він не зможе (однолюб), але й надія на те, що йому вдасться створити хоча б власну родину (а може тільки обманути себе, забувши першу любов!) присутня. Спостережлива оповідачка далі помічає, що сам факт того, що батько “Кращого знайшов!”, образив гордовитого парубка: “Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався...уста стиснув і голову підняв гордо, і очі блисконули...”, але висловлювати й показувати образи не став “потаїв у собі” [4, 221].

Розчарування в коханні й, насамперед у жінках, виявилося настільки сильним, що Яків ще раз перепитує Катрю (“Ти що думаєш?”), а після відповіді (“Нащо моє серце краєш?”) “гірко” пояснює свою зневіру у жіночих почуттях. “Та хто вас зна, хто розбере! <...> покохаєте вранці, забудете ввечері!” [4, 221] – сказав Чайченко, і втой же час виявив співчуття до засмученої дівчини, заспокоюючи: “Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожидає!”, – для себе рішення вже прийняв – не мучити Катрі марними сподіваннями (“мені не було того щастя одвіку, та й повік не буде!..Прощай дівчино! Бувай здорова й щаслива!” [4, 222]). Таке відверте, але досить різке рішення, додає неабиякого напруження, і саме в цей момент у розмову вступає оповідачка Хима з пропозицією разом вирішити, як бути далі. Парубок, хоча й погодився “слухняненько”, та під час розмови сидів кудись “сумно дивлячись”; “склавши руки” [4, 222]. Розмова й поради Хими не переконали Чайченка, він і надалі настоював: “ще й сподіванку покинь, та живи собі так, як без неї живеться!” [4, 222]. Такі слова швидше звучать як відбиток його власного стану. Він особисто переконався, що надія живе, “Поки не зрадять” [4, 222], а тому запевнення Катрі у вірності викликало лише гірку усмішку.

Надалі ж зневірений та ображений Яків переймається лише власними переживаннями, а тому дозволяє собі навіть гратися почуттями Катрі, ідучи наперекір волі її батька, дає їй надію: “вмисне тоді до неї горнеться, як старий батько тут буде, – як би його волю мав нехтувати” [4, 223]. Авторка знову ніби “випускає” переживання козака: його почуття, думки, бажання, наміри, потреби тощо, але це цілком логічно, адже оповідачка – дівчина, подруга Катрі, а тому й увага її прикута до переживань подруги. Зберігаючи таким чином народно-поетичний спосіб оповіді, який простежувався в “Народних оповіданнях”, з одного боку, й увиразнюючи глибокі переживання жінок (Чайчихи, Катрі, Марусі), Марко Вовчок знову досягає максимальної психологічної напруги твору – Чайченко несподівано пропадає взагалі: “А того любого як запав слід, то й запав...” [4, 226]; “А Чайченка того нема тай нема!..” [4, 227].

Зі слів Марусі, яка бачилася з Яковом, дізнаємося, що він знову “сам у великих мислях, у скорботі...Так змарнів на виду” [4, 230]. А звістка про те, що вона прийшла на прохання Катрі, і взагалі дозволяють їй підсумувати, що “він, почувши, не обрадів...”, а, навпаки, поводиться байдужо (“Не каже мені свого слова, не пита мене...”) і бачити Катрю не бажає (“Нехай не приходить вона” [4, 230]). Така невмотивована зміна настрою Якова (а ще більше констатації постійного плачу й незавершених думок Чайчихи), свідчать про якусь дуже серйозну, приховану від усіх, причину глибокого смутку родини.

У дев’ятому розділі письменниця констатує, що Чайченко “давненько все тиняється десь...” [4, 233] у Хмелинцях – у селі, звідки він був родом, туди ж поїхала й мати, проте й надалі не подає причин того, чому Яків “ходить, як пробу розум загубив” [4, 234]. Читач може лише здогадуватися, що причиною “загубленості” Якова є гарна вдова, яка “веселіє, що загублене знайшла ” [4, 234] – напевно, саме ця жінка була першим коханням козака й зрадила його.

Справжні причини й мотиви хворобливо-засмученого стану парубка поступово розкриває мати, яка вважає, що її синові “пороблено!” [4, 236] вдовою Терничихою. Проста, забобонна жінка не може інакше пояснити того, що саме з тих пір, як Яків закохався – “став парубок – ні до роботи, ні до господарства, й гуляння покинув парубоцьке. Де вона, там його і очі, там і гадки його” [4, 236]. Хлопець настільки сильно покохав удову, що “Без неї, мовляв, мов неживий” ходить і навіть мав намір оженитися, але вдова “Насміялася з нього!” [4, 236]. Закоханий настільки сліпий у своїх почуттях, що поступово перетворюється на гіпобулійну, тобто нездатну опанувати свої природні потяги, людину: спочатку він пробачає їй відмову (“усе не кидав”), а потім зраду (вийшла заміж за іншого, а “його, як на воді лишила”) й біль, якого вона йому завдала (“Що він поскорбів тоді, що він поболів” [4, 236]). Лише на деякий час умовляння матері змушують його “схаменутися” [4, 237]. Нова відмова іншої дівчини та ще й слова вдови (“Бурлакуй увесь вік, Якове, та люби тільки мої очі ясні!”) з новою силою пробуджують природні інстинкти й почуття парубка – за вдовою “услід біжить, як дитина, <...> як дитина, плаче...” [4, 237]. Лише натяк Терничихи на можливість їхніх стосунків і зовсім призводить парубка до хвороби: “він і нездужав, і марнів. Люди вже стали хитати на нього головою...” [4, 237]. Зважаючи на те, що парубка виховувала мати-одиначка (про батька взагалі не згадується!), цілком логічним є той факт, що Яків мав схильність піддаватися впливу жінок – відбулася повна переакцентуація характеру парубка.

Переїзд в інше село на короткий час дещо стабілізує стан Якова: “одужав, став наче трохи забувати, на вечорниці став ходити” [4, 237]. Лише тепер авторка вустами матері констатує, що до зустрічі з вдовою Чайченко справді був упевненим лідером – “між усіма парубками так і сяяв!” [4, 237]. За нових умов і в іншому оточенні парубок, не без умовлянь матері, почав звертати увагу на інших дівчат (“він вашу дочку вподобав” [4, 237]), але першого кохання не забув. Про це свідчить Чайченкова різка й несподівана відмова від одруження з Катрею (“Не хочу женитись! Не буду! <...> Не хочу!”). І причиною тому була та сама вдова Терничиха: “вона зараз Якову знати дала, щоб до неї їхав...” [4, 237]. Забувши всі образи й чоловічу гордість, Яків спочатку нікого “не слухає, він для неї і матір стару і самого себе забуває...”, а потім, вкотре, важко переживає нову її зраду: “прийшов та й впав на лаві...” [4, 237]. У відчаї він знову дослухається до слів матері [4, 237] – спробувати своє щастя з Катрею, але й вона, зрозумівши, що Чайченко її ніколи не любив, не захотіла за нього заміж. Переживання Якова в такий момент, коли йому, заможному красеню, вкотре відмовляють і кохана вдова, і закохана дівчина, письменниці немає потреби описувати – все цілком логічно й зрозуміло.

Декілька розділів авторка взагалі не згадує про Чайченка, акцентуючи увагу на стражданнях Катрі. За цей час козак трохи оговтався і почав з’являтися на людях: “Знов він до всіх привітний, знов зо всіма говорить, і знов нікого не кохає...” [4, 252]. Усі ці констатації настроїв, станів і почуттів із повторюваним словом “знов” свідчать не лише про повторюваність і причин, і умов, і мотивів його переживань, а й про повернення депресивного стану, прояви якого були помітні в Якова ще на початку повісті.

Новий етап життєвих переживань Якова подає подібно до попередніх – без особливих емоцій, у стабільному смутному настрої, з помітним збайдужінням до себе й оточуючих взагалі: до нареченої Марусі “привітний, як до інших, смутний, недбалий...”; “Іде до неї – не спішиться; прощається з нею – не забариться...” [4, 253]. Не змінною залишається його психіка й у шлюбі: “молоді Чайченки хоч і рядком сидітимуть, та була між ними як стіна залізна <...> вона до його заговорить, як дочка до батька, – він до неї, як зять до тещі” [4, 254], – тобто повна духовна відчуженість. Після двох років шлюбу, до постійною засмученості однолюба, додаються несподівані вияви занепокоєння (“нетерплячий, та неспокійний ту рідку хвилину, як посидить дома”; “як на жарині”) та небажання бути вдома (“дома й не живе, тільки навідується”), а далі і зовсім “дома він не говорить і смутує” [4, 255]. Такі раптові зміни настрою (“вибирається з господи – то очі блищать...” [4, 255]) свідчать про появу надії в душі Якова щодо вдови.

Уже в наступному розділі письменниця вперше вустами самого Якова описує його сильні і свідомі почуття до Терничихи: “Як тебе не побачу <...> хоч годину, то я з нудьги пропадаю, та з туги: я без тебе жити не можу! без тебе жити не хочу! Дарма вже, що ти мене занапастила навіки – нехай я тільки отакеньки до тебе прийду, та гляну, та слово твоє, нехай і неласкаве, почую...” [4, 257]. Як і раніше Чайченко соромиться невиправданих сподівань тепер уже Марусі – на питання тещі, де і з якої причини він пропадає до півночі, Яків “змішався і в мислях і в словах, дивиться убік” [4, 257], не бажаючи брехати дружині, з одного боку, та обговорювати й так зрозумілі причини відсутності, з іншого.

Далі ще гірше: чоловік переймається виключно власними почуттями (“що дитина не здужає – він не питає і не дивиться” [4, 257]; “зовсім дому одбився свого” [4, 259]), нехтує думкою громади (“під тином шинковим днює й ночує”), починає пити й, відповідно, не стримувати власних почуттів до Терничихи-шинкарки у нетверезому стані (“миркнув там якесь слово, чи друге до шинкарки <...> і поговір став недобрий” [4, 259]). Невміння й небажання стримувати власні потяги й почуття (“Чайченко не переміг свого серця, уступився – мабуть, вже у його бриніло” [4, 261]) призвели до бійки з чоловіком, який з погрозами заборонив Якову з’являтися у шинку, а далі – до хвороби самого Чайченка (“Чоловік нездужає” [4, 262]).

Що думав і як переживав усе це однолюб читач може лише здогадуватися з огляду на те, що спочатку він втратив потребу в їжі й воді (“Та вже три дні. І не їсть, і не п’є”), а після навідування вдови й категоричної її (підкреслення наше – Р. С.) заборони приходити, у нього розвинувся стан тривожності (“лежав неспокійно, в тривозі, на ліжку, – зітхав усе” [4, 263]). Тривогу, передчуття чогось поганого авторка посилює послабленням пам’яті персонажа (“спитав, хто в хаті в неї, наче забував, що я прийшла”), виникненням слухових галюцинацій (“я чув у двері стукало, хтось під дверима, – відчини” Вона одчинить – нема. Трошки згодом, знов її шле: “під ворітьми хтось стоїть”, то: “під вікном хтось добувається”), сльозами (“Чайченко плакав” [4, 263]). Передчуття загострюються до ранку ще сильніше: “А Чайченко вже кричить: – Хто прийшов до нас?” і не безпідставно – “Забився шинкар з жінкою” [4, 264] – повідомила оповідачка.

Страшна звістка так вплинула на чоловіка, що він став “білим”, розгубленим: “сам шапку хапає, свиту на себе вдягає” [4, 264]. Все ще сподіваючись, що це неправда, він “Просить <...> як дитина маленька” дружину, щоб та сама все дізналася, а чекаючи відповіді, сильно хвилюється “не мовлячи слова, духу не зводячи, блідий замлілий” [4, 264].

Тривалість страждань з повторюваністю подібних надпотужних мотивів безвільної людини, і особливо смерть вдови, вкрай зруйнували і психічне, і фізичне здоров’я чоловіка: “у голові йому завернулося наче, почне говорити, то плутанину таку, що й не розбереш. Занедужав тяжче, гірше – тільки живий та теплий” [4, 264], викликали гарячковий стан (“Чайченка тоді гарячка палила; без пам’яті сливе був він”), втрату адекватної реакції: “одкази його нерозумні, чудні..” [4, 264-265]. Логічним є й те, що фрустрація призвела такого гіпобулійного чоловіка не лише до хвороби (“усе хворів, усе болів”), уникнення людей (“від людей наче ховався; з хати не виходив, хіба пізно, крадькома, за горілкою у чуже село”), а й до пияцтва (“Пити він став дуже” [4, 266]) і повного збайдужіння до життя: “Яків усе хворів, усе болів. Давно вже він не робив нічого: не здолав” [4, 274]. Очевидно, що Терничиха для козака-однолюба була сенсом його життя, а тому її смерть так сильно вплинула на нього.

З огляду на те, що оповідачем у повісті виступає молода дівчина й саме її вустами авторка переважно констатує вияви психіки Чайченка, спостерігає за змінами його станів і настроїв, зрідка робить влучні висновки щодо переживань парубка, психіка однолюба у творі не завжди вмотивована й спричинена, хоча те як і в якій мірі вияви його психіки впливають на оточуючих (зокрема, жінок: матір, Катрю, Марусю й саму оповідачку Химу) змальовано дуже майстерно.

Прийоми, застосовані письменницею для відтворення психіки Чайченка, досить одноманітні – це переважно констатації, рідше – психологічні іно- та самохарактеристики, елементи психоаналізу. Письменниця ніби накопичує констатації виявів суму парубка: варіює умови, а стан Чайченка залишає стабільно засмученим – і все це створює потужну психологічну напругу всього твору, зацікавлює читача й спонукає домислювати ймовірні глибокі причини й мотиви сумного стабільного стану.

Загалом же психіка парубка постає в повісті цілісною, рухливою й правдивою. Молодий гарний парубок, психіка якого була сформована під впливом матері, не мав особливої потреби ні в чому й був готовий до створення власної родини, при першому ж зіткненні з незвичними для нього умовами – сильно закохався – починає поступово перетворюватися на гіпобулійну людину, не здатну ні боротися за своє щастя, ні керувати своїми почуттями. Авторка дуже майстерно (небагатослівно й влучно) змальовує і самі процеси й почуття (любові, засмученості, депресії, фрустрації аж до повного збайдужіння до оточуючого світу), і перехід одного стану в інший (різноманітні форми, ознаки); помічає не лише зовнішні причини й мотиви переживань однолюба, а й дошукується глибинних – схильності хлопця піддавадитися впливам оточуючих. Усе це свідчить про високий рівень майстерності Марка Вовчка як інтуїтивно-практичного психолога.

16. Повісті-казки Марка Вовчка: синтез романтичного і реалістичного. Жанрові особливості.

. Художня розробка історичної(реалістичного) тематики в ту добу за традицією вважалася прерогативою романтичного напряму. До історичного минулого українського народу письменниця підходила також із романтичних позицій. Проживаючи в Чернігові, Києві, Немирові, вона глибоко цікавилася народними піснями, думами, легендами про історичне минуле України. Ще в Немирові почала писати на матеріалі переказів повість «Гайдамаки» (залишилася незакінченою). Марко Вовчок створює романтичні повісті «Кармелюк», «Маруся».

Для романтичних повістей-казок Марка Вовчка характерні піднесення героя до ідеалу, емоційність і яскравіть стилю, введення народнопісенних елементів. Специфіка художності Марка Вовчка особливо яскраво виявилася в реалістичних способах розкриття суті зображуваних явищ і людських характерів та вияву опозиційності щодо несправедливого суспільного режиму.

Для них характерні традиційність структури і композиційних елементів (зачини, кінцівки та ін.), контрастне групування дійових осіб. Сюжет  багатоепізодний, з драматичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щасливим закінченням, відзначається «замкнутим часом» і завершеністю, співвідносними з досягненнями героєм мети і перемогою добра над злом, вагому роль у повісті відіграє голос автора або розповідача. Крім обсягу, різниться більшою кількістю другорядних персонажів, повнішою та глибшою їх характеристикою.

17.Проблематика романтичних оповідань Марка Вовчка.

     Однак назрілі завдання виходу української літератури за межі селянської теми, розширення обсервації життя, поглиблення його суспільної проблематики виявили й обмеженість манери селянської оповіді, художнього пізнання світу через світобачення оповідача-селянина. Виробляється об'єктивно-епічний, описовий спосіб викладу від імені автора («Чорна рада» П. Куліша, «Люборацькі» А. Свидницького, «Хлопська дитина» Ф. Заревича). Звертається до нього й Марко Вовчок (романтичні твори «Максим Тримач», «Данило Гурч», «Кармелюк») .

    Проблема згубного впливу кріпосництва на долю підневільної людини звучить і в одному з найкращих оповідань Марка Вовчка «Два сини» (1861), де майстерно розробляється актуальна на той час тема рекрутчини, царської солдатчини. У формі тужливо-задушевної оповіді матері-вдови про долю своїх синів, яких пан віддав у рекрути й яки загубила царська солдатчина, зображена одна з типових трагедій селянського життя, велике горе й безнадія самотньої, пригніченої злиднями немічної матері.

    Інша група «народних оповідань» Марка Вовчка — на родинно-побутові теми («Сестра», «Чумак», «Сон»). У багатьох із них письменниця розкриває внутрішній світ простих селян, високість їхніх морально-етичних принципів. Центральна героїня оповідання «Сестра», наділена притаманними саме українській селянці рисами лагідної вдачі, виявляє водночас твердість волі у своєму прагненні до незалежності. Вона зворушує душевною добротою й самозреченням заради щастя іншого. В оповіданні «Чумак» зображена сердечна драма юнака-однолюба, особисте щастя якого було розбите соціальною нерівністю.

18.Продовження Марком Вовчком традицій Т.Шевченка.

    Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів письменниці відіграла творчість Шевченка. Вона була для неї високим зразком реалістичного зображення трагічної долі кріпаків (зокрема жінки-кріпачки), романтичного уславлення визвольної боротьби народу. Шевченко бачив у письменниці «молоду силу», виразника нового піднесення соціально- й національно-визвольного руху, «обличителя жестоких людей неситих». Називаючи Марка Вовчка «кротким пророком», Т. Шевченко вказав на характерну особливість її індивідуального стилю — вміння в спокійно-стриманій манері передавати напружений драматизм подій чи внутрішніх переживань героїв. Спокійна, зовні стримана тональність при відтворенні найбільших бід, найважчих становищ і переживань створює особливу драматичну емоціональну напруженість художнього викладу. Ця майстерність драматизації викладу, розвитку фабули, характеру яскраво виявляється в багатьох творах письменниці, насамперед у «Горпині», «Козачці», «Інститутці», «Двох синах». Психологічний стан героїв нерідко передається з допомогою засобів народної символіки: «Обняла мене мов хмара чорна, тільки й світяться мені, як дві зіроньки темної ночі: то діточки мої» («Два сини»).

19. Образ людини-протестанта у прозі Марка Вовчка.

Марко Вовчок усвідомлювала, що роль народних мас у антикріпосницькому визвольному русі неминуче має стати активною і виллється у відкриту боротьбу з кріпосниками. В «Інститутці» вперше з'являється образ кріпака, що захистився за допомогою сили, піднявши руку на пана. У творах Марка Вовчка цього періоду окремі герої, звичайні селяни-кріпаки, замислюються над питанням: «Де шукати кращого життя, як поліпшити своє становище?» (Назар, Прокіп, Маша, Настя). Твори письменниці належать до «літератури запитань». Пошуки в галузі естетичного ідеалу, вибір позитивного героя ведуть письменницю від кріпаків-протестантів до героїчних і мужніх ватажків, які очолюють боротьбу народних мас (Кармелюк з однойменної повісті, Остап із оповідання-казки «Невільничка»), і далі до «нових людей», різночинців, що стають на шлях участі в революційно-визвольному русі (герої російських повістей і романів кінця 60— 70-х років).

Ще в «Сестрі» та «Інститутці» була порушена тема важкої долі наймитів. Постаті сільських пролетарів виведені в «Пройдисвіті», «Кармелюку» (сирота Маруся), казці «Дев'ять братів і десята сестриця Галя». Однією з перших у вітчизняній літературі Марко Вовчок відобразила процес класового розшарування в пореформеному селі, створила тип сільського багатія-експлуататора (Книш у повісті «Кармелюк»).

20. Православний клір, його життя та звичаї у “Записках причетника” Марка Вовчка.  

Одним із кращих творів у спадщині Марка Вовчка є російськомовний роман „Записки причетника”, в якому письменниця на перший план виводить життя ченців та духівництво. Судження оповідача – послушника Тимохи, майстерне зображення побутових епізодів підводить читача до думки: зображене у романі духовенство не відповідає своєму високому покликанню, не є насправді добрим пастирем для народу. Шукачами правда у складних перипетіях роману виступають Софроній і Настя. У творі порушено актуальні світські проблеми, пов’язані із скасуванням кріпосного права. Своєрідністю твору є те, що оповідач – послушник – ніби й дотримується семінарського стилю (часто вживані старослов’янізми, урочисто піднесений тон розповіді), але вставні епізоди, які часто вводиться у текст, підсилюють проблемність тогочасної соціальної дійсності.

  „Записки причетника” – незавершений твір, окремі розділи загублені. Тому тут для читача багато незрозумілих натяків і вчинків персонажів, обірваних сюжетних ліній.

(звичаї)-?

21. “Рассказы из русского быта” Марка Вовчка у зв”язку з проблематикою попередніх україномовних творів.

    Збірку «Рассказы из народного русского быта» высоко оцінив М. Добролюбов, присвятивши їй статтю з промовистою назвою «Риси для характеристики російського простолюду». Зазначивши, що твори зі збірок «Народні оповідання» та «Рассказы из народного русского быта» близькі за ідейним змістом і художніми особливостями, критик підкреслював спільність інтересів російського й українського народів. Серед творів збірки «Рассказы из народного русского быта» Добролюбов особливо виділив оповідання «Маша» та «Игрушечка».

    Письменниця не дбає про повну життєподібність усіх картин і сюжетних вузлів оповідання, а створює «показовий» сюжет, зразок того, що потрібно людині для щастя. Умови кріпосницького уярмлення породжують у допитливої сільської дівчини відразу до кріпаччини, до несприйнятних здоровому глуздові прав однієї людини володіти іншою як своєю власністю, виробляють непереборне бажання вирватися з ярма. В оповіданні «Маша» (як і в «Інститутці») причинно-наслідковий зв'язок, принцип детермінованості виявляються як у показі залежності характерів від обставин, так і в зображенні формування обставин людиною.

    Головний пафос оповідання «Игрушечка» — в сатиричному змалюванні паразитизму, безплідності, беззмістовності життя дворянських обивателів, духовної та моральної деградації людини з панського середовища. В образах панів відбилася ідея історичної приреченості дворянсько-кріпосницького стану. Це оповідання, назване О. Герценом «справжнісіньким діамантом», усім своїм змістом підводило до висновку, що причиною страждань кріпаків і деморалізації поміщиків є кріпосницька система, отже, вона має бути ліквідована.

22. Повість Марка Вовчка “Маруся”: специфіка історизму.

     Матеріалом  для повісті Марка Вовчка “Маруся” послужили події 1667 року, коли український народ,

    Невдоволений  Андрусівським  договором  між  Росією  і  Польщею,  за  яким  Правобережна  Україна залишалася  під  владою  польської  шляхти,  повстав  проти  польських  окупантів,  козацької  старшини  і царських  воєвод: “Как  всегда  почти,  к  сожалению,  бывает,..  в  конце  концов  вышло  по  пословице: запрягли-то и прямо, да поехали криво” Історія постає перед очима дитини в образі людського страждання: “Маруся завидела какие-то палатки и шатры,  над  которыми  вились  клубы  черного  дыма  и  вырывались  время  от  времени  огненные  языки красного пламени. Иногда по звонкому утреннему воздуху слабо доносились людские крики и стоны, чуть явственное жалобное мычанье домашних животных, и детский плач, и смешанный крик домашних птиц, и треск падающих развалин жилищ” [5,256]. Згодом, намагаючись осмислити побачене, Маруся не знаходить  чіткої  відповіді  на  питання  про  зміст  історії: “Время  от  времени,  измученная…  тяжелыми мыслями, на которые не находилось у нее других ответов, кроме “воля божия”, “попущение божие”, она поднимала голову и оглядывалась кругом». Доцільно, на наш погляд, буде відзначити, що Марусею значною мірою керують особисті мотиви, коли вона допомагає січовикові у його місії. Зокрема, авторка сама позначає курсивом ті місця тексту, на які хотіла  б  звернути  читацьку  увагу: “…каждый  звук  заронял  вереницы  видений  о  Чигирине,  о  пане гетмане, о нем…”

23. Перекладацька діяльність Марка Вовчка.

    В історії українських перекладів важлива роль належить Марку Вовчку. Переклади не були основним видом її творчої діяльності, і все ж таки важко навіть перелічити всіх іноземних авторів (французьких, англійських, німецьких, польських), до яких вона зверталася як перекладач..  Особливе місце у творчому доробку української письменниці займають переклади французьких авторів і переклади власних творів французькою мовою. Адже знайомство з передовими ідеями й літературою Франції позитивно вплинуло на творчість Марка Вовчка. Беручи активну участь у літературному процесі Франції, вона не тільки перекладала власні україномовні твори для французького читача, а й творила нові художні структури французькою мовою, сприяючи тим самим виходу української літератури на світову арену й підвищенню її авторитету. Цією проблемою цікавилися І. Борщак, Є. П. Брандіс і Б. Б. Лобач–Жученко, Л. Вітошинська, О. Є. Засенко, Н. Є. Крутікова, Мішель Кадо, А. Пармені і Бон’є де ля Шапель та ін. Природно, що в цьому напрямку є вагомі здобутки літературознавців. Деякі аспекти українсько-французьких літературних взаємин уже привертали увагу дослідників (М. М. Варварцев, Г. Д. Вервес, М. М. Гресько, І. Ю. Журавська, В. Г. Матвіїшин, Д. С. Наливайко, Х. В. Паляниця, В. І. Пащенко, Г. М. Рягузова, Т. К. Якимович та ін.).

24. Образ Кармелюка у однойменній казці Марка Вовчка.

     Історична повість-казка «Кармелюк» написана в 1862— 1863 pp. Зображуючи відомого ватажка селянських повстань, письменниця не ставить завдання точно відтворити біографічні дані його як історичної особи, а йде за народними переказами, легендами й піснями. Вона створює легендарно-романтичний образ Кармелюка, наділяє свого героя рисами виняткової особистості.

Арешти Кармелюка, перебування його в темниці, побивання рідних за ув'язненим, готовність жінки з дитиною «за ним іти в далеку дорогу», до Сибіру, драматизм стихаючого вдалині «глухого брязкання від кайданів», утечі героя з сибірського заслання — все це зображено в реалістичному плані, правдиво, з неабиякою художньою силою. Письменниця неодноразово підкреслює різними засобами «незвичайність» «розбійництва» Кармелюка та його товариства: «чудні та небувалі се розбійники уявилися і чудний і небувалий вони теж розбій правили: що попадавсь їм багач у руки — вони його оббирали, попадався вбогий — вони його наділяли; нікого не забивали, не різали». Співчутливо показується Кармелюкова програмно усвідомлена (в межах селянського розуміння) мета організованої, некровопролитної боротьби за соціальну справедливість. На її прикладі Марко Вовчок учила молоде покоління берегти й продовжувати кращі традиції батьків.

25. Характер оповідної манери прози Марка Вовчка. Образ оповідача.

Намагаючись якнайповніше передати риси характеру жінки-селянки, письменниця сама перевтілюється у її образ, використовуючи постать оповідача в межах літературної традиції першої половини XIX ст.

Панівною формою художнього викладу в оповіданнях та повістях цього часу була традиційна, започаткована Квіткою-Основ’яненком за народним зразком оповідь, що являла собою усний монолог людини з демократичного, найчастіше селянського, середовища. Ставилася мета створити максимальне враження автентичності зображуваного, виявлялася настанова белетристів на документально-фактичну достовірність як один із засобів художньої правдивості творів. Домінуюче становище народно оповідної манери було пов’язане з переважанням сільської тематики і сприяло наближенню письменства до народного життя, правдивому ліро-епічному відтворенню народних характерів.

У першого українського прозаїка розповідь ведеться здебільшого в монологічній формі — повагом, неквапливо, з постійними звертаннями до уявного слухача, вигуками, роздумами вголос, з вживанням прислів’їв, приказок, казкових зворотів, ідіоматичних висловів тощо. Квітчина розповідь включає в себе розповідача-посередника; Грицько Основ’яненко — це не тільки псевдонім письменника, а й вигаданий персонаж — досвідчена, літня людина з харківського передмістя, яка має що розповісти, знає, як розповісти.

Квітчин оповідач був, звичайно, умовною постаттю, переважно стороннім спостерігачем; він стояв над героями й аудиторією, що й виявлялося у дидактичних інтонаціях його тону, з відвертою настановою на дидактичні висновки. Сила емоційного впливу оповідань Марка Вовчка на читача зумовлюється тим, що в них дійсність подавалася крізь призму сприймання людини з народу, що в них про життєві явища й події розповідали самі селяни — очевидці й учасники, змальованих подій. Письменниця ввійшла в селянське середовище, пройнялася болями й сподіваннями кріпаків, заговорила про їх життя, як про своє власне.

«Народні оповідання» написані у формі розповіді від першої особи — чи від імені близьких до героїв людей, безпосередніх очевидців їх життя, чи навіть від імені самих персонажів.

Марко Вовчок збагачує розповідь діалогічними конструкціями, удосконалює її, максимально наближуючи до розмовної мови селянина, її розповідь заснована на принципі абсолютного перевтілення: авторська особистість у творі зовсім не відчувається, автор цілком зливається з оповідачем чи оповідач повністю заступає автора. Крім того, письменниця зовсім відкинула таку особливість Квітчиної розповіді, як сентиментально-моралізаторські повчання, консервативне коментування подій.

Розповідач у Марка Вовчка сприймає дійсність, реагує на неї, розказує про все пережите, передумане, бачене цілком у дусі мільйонів близьких йому за соціальним становищем, умовами життя людей. Правдиві, хвилюючі історії з народного життя розповідаються щиро і просто. Звідси відсутність будь-якої штучності у розповіді, безпосередність у відтворенні життєвих явищ і подій, справжня народність мови й стилю оповідань.

Оповідач Марка Вовчка набуває нової функції; це частіше за все жінка-селянка, оповідачка-персонаж, безпосередня учасниця зображуваних подій, зі своїми біографією і характером. У ряді творів вона розповідає головним чином про себе і своїх близьких («Сестра», «Сон», «Два сини»). Все це надає зображуваному додаткових ознак достовірності, а твору загалом більшої художньої переконливості, її оповідачка не лише найбільш поінформований свідок події, а й обвинувач, який виносить присуд вчинкам персонажів, заглиблюється в проблеми людського характеру, що засвідчувало тенденцію переходу від просвітительського реалізму до реалізму класичного. В «Інститутці», незважаючи на простонародний стиль оповідачки, досягається багатомірне розкриття характерів і обставин.

Цілковита відповідність духові народного життя дозволила Марку Вовчку природно передати діалоги й монологи персонажів, всю барвистість і мелодійність народної мови.

Марко Вовчок наближається до народної поезії не лише зовнішньою формою своїх оповідань, але й усіма своїми літературними прийомами; він розповідає як простий очевидець, близький до зображуваних осіб поняттями і освітою, поділяє їх простодушні вірування і забобони, співчуває їх горю і радості; ми ніде не бачимо особи автора; ніде не висловлює він своїх думок і почуттів, ніде не виділяється з тієї сфери, яку описує.

Передаючи тривоги й хвилювання, надії й сподівання персонажів, розповідач ніде жодним словом не аналізує їх почуттів; їх внутрішній світ розкривається в звичайних, незначних зовнішніх діях і вчинках.

Намагаючись якнайповніше передати риси характеру жінки-селянки, письменниця сама перевтілюється у її образ, використовуючи постать оповідача в межах літературної традиції першої половини XIX ст.

Панівною формою художнього викладу в оповіданнях та повістях цього часу була традиційна, започаткована Квіткою-Основ’яненком за народним зразком оповідь, що являла собою усний монолог людини з демократичного, найчастіше селянського, середовища. Ставилася мета створити максимальне враження автентичності зображуваного, виявлялася настанова белетристів на документально-фактичну достовірність як один із засобів художньої правдивості творів. Домінуюче становище народно оповідної манери було пов’язане з переважанням сільської тематики і сприяло наближенню письменства до народного життя, правдивому ліро-епічному відтворенню народних характерів.

У першого українського прозаїка розповідь ведеться здебільшого в монологічній формі — повагом, неквапливо, з постійними звертаннями до уявного слухача, вигуками, роздумами вголос, з вживанням прислів’їв, приказок, казкових зворотів, ідіоматичних висловів тощо. Квітчина розповідь включає в себе розповідача-посередника; Грицько Основ’яненко — це не тільки псевдонім письменника, а й вигаданий персонаж — досвідчена, літня людина з харківського передмістя, яка має що розповісти, знає, як розповісти.

Квітчин оповідач був, звичайно, умовною постаттю, переважно стороннім спостерігачем; він стояв над героями й аудиторією, що й виявлялося у дидактичних інтонаціях його тону, з відвертою настановою на дидактичні висновки. Сила емоційного впливу оповідань Марка Вовчка на читача зумовлюється тим, що в них дійсність подавалася крізь призму сприймання людини з народу, що в них про життєві явища й події розповідали самі селяни — очевидці й учасники, змальованих подій. Письменниця ввійшла в селянське середовище, пройнялася болями й сподіваннями кріпаків, заговорила про їх життя, як про своє власне.

«Народні оповідання» написані у формі розповіді від першої особи — чи від імені близьких до героїв людей, безпосередніх очевидців їх життя, чи навіть від імені самих персонажів.

Марко Вовчок збагачує розповідь діалогічними конструкціями, удосконалює її, максимально наближуючи до розмовної мови селянина, її розповідь заснована на принципі абсолютного перевтілення: авторська особистість у творі зовсім не відчувається, автор цілком зливається з оповідачем чи оповідач повністю заступає автора. Крім того, письменниця зовсім відкинула таку особливість Квітчиної розповіді, як сентиментально-моралізаторські повчання, консервативне коментування подій.

Розповідач у Марка Вовчка сприймає дійсність, реагує на неї, розказує про все пережите, передумане, бачене цілком у дусі мільйонів близьких йому за соціальним становищем, умовами життя людей. Правдиві, хвилюючі історії з народного життя розповідаються щиро і просто. Звідси відсутність будь-якої штучності у розповіді, безпосередність у відтворенні життєвих явищ і подій, справжня народність мови й стилю оповідань.

Оповідач Марка Вовчка набуває нової функції; це частіше за все жінка-селянка, оповідачка-персонаж, безпосередня учасниця зображуваних подій, зі своїми біографією і характером. У ряді творів вона розповідає головним чином про себе і своїх близьких («Сестра», «Сон», «Два сини»). Все це надає зображуваному додаткових ознак достовірності, а твору загалом більшої художньої переконливості, її оповідачка не лише найбільш поінформований свідок події, а й обвинувач, який виносить присуд вчинкам персонажів, заглиблюється в проблеми людського характеру, що засвідчувало тенденцію переходу від просвітительського реалізму до реалізму класичного. В «Інститутці», незважаючи на простонародний стиль оповідачки, досягається багатомірне розкриття характерів і обставин.

Цілковита відповідність духові народного життя дозволила Марку Вовчку природно передати діалоги й монологи персонажів, всю барвистість і мелодійність народної мови.

Марко Вовчок наближається до народної поезії не лише зовнішньою формою своїх оповідань, але й усіма своїми літературними прийомами; він розповідає як простий очевидець, близький до зображуваних осіб поняттями і освітою, поділяє їх простодушні вірування і забобони, співчуває їх горю і радості; ми ніде не бачимо особи автора; ніде не висловлює він своїх думок і почуттів, ніде не виділяється з тієї сфери, яку описує.

Передаючи тривоги й хвилювання, надії й сподівання персонажів, розповідач ніде жодним словом не аналізує їх почуттів; їх внутрішній світ розкривається в звичайних, незначних зовнішніх діях і вчинках.

26. Традиції і новаторство у байкарській творчості Л.Глібова.

Байки — найбільша частина творчого доробку Глібова, що принесла йому популярність. Публікацію їх на сторінках «Черниговских губернских ведомостей» та «Черниговского листка» аж до 1863 р. постійно супроводжувала рубрика чи підзаголовок: «Из Крылова». Творчість російського байкаря певною мірою була для Глібова першозразком. Так, багато глібовських байок мають ближчі чи дальші сюжетні відповідники у творах українських та російських байкарів, у Езопа, Федра, Лафонтена, X. Ф. Геллерта, у французькому «Романі про Лиса», у фольклорі тощо, але в більшості випадків схему мандрівного байкового сюжету Глібов обирав за криловською версією (а нерідко й сюжету, придуманого самим Криловим). Досить швидко, після кількох байок-перекладів («Вовк і Кіт», «Лебідь, Щука і Рак»), український байкар виходить на вищий рівень творчого ставлення до сюжетних запозичень: з'являються значно віддалені від первісного джерела переспіви та переробки; нарешті, чимала частина байок Глібова становить собою цілком оригінальні твори, що їх із творами Крилова споріднюють лише найзагальніші елементи сюжетної схеми. Поряд із цим існує численний ряд байок («Горлиця й Горобець», «Снігур та Синичка», «Сила», «Мальований Стовп», «Перекотиполе», «Жук і Бджола», «Скоробагатько», «Паляниця й Книш», «Кундель» та ін.), сюжетний задум яких цілковито належить Глібову.

Не тільки від Крилова, а й від своїх найближчих попередників-байкарів Глібов відрізняється тим, що його байка орієнтована на якомога ширше, реально предметне, художньо самодостатнє в цій предметності зображення народного життя та пошук у ньому тривких етичних і етнічно-світоглядних першооснов. У байці Глібова засвідчено тенденцію до самодостатності фабульної оповіді, самостійного художнього буття зображуваного поза його дидактичним значенням, випробувано багатобічність і ліричний динамізм викладу, розгорнуто епі-ко-ліричний спосіб будування художнього світу.

Нова історична доба, інший контекст розвитку національної літератури, нарешті, ґрунтовне художньо-еволюційне самоусвідомлення поета зумовили вже дещо інший — порівняно з його російськими та українськими попередниками — підхід до самої байки: деяку нерегулярність, непередбачуваність, легкість, навіть певний «ігровий» момент у ставленні до її усталеної жанрової структури, до її можливого алегоризму, морального концепту, до її стилю й способу викладу.

Жанр байки у Глібова позначається певною універсальністю щодо його творчих інтересів. Байка перебрала на себе чимало творчих завдань, які взагалі міг висувати Глібов як художник слова. Так, поет осягнув байку як жанр, що дає можливість у ряді випадків переадресувати в нього певну частину ліричних настроїв, більше того — чергувати й видозмінювати їх, співвідносячи зі щоразу іншими, визначуваними байковим сюжетом подіями й конфліктними ситуаціями. Ліричне начало присутнє не тільки в спеціальних ліричних пасажах, описах і роздумах,— у байці Глібова воно формує ліричне представлення зовнішньої предметності та внутрішньо-психологічного руху, виступає, зрештою, однією з визначальних засад, без якої неможлива сама будова оригінального об'ємного художнього світу байки та поезії Глібова. До жанру байки поет інтегрував і зірку спостережливість щодо реалій відображуваного, й тонку жанрово-стильову імітативність щодо фольклорних явищ (казка, народна оповідь, пареміотичні жанри, архаїчний фольклорний комізм), і навіть оригінальне ритміко-інтонаційне сприйняття певного подійного руху; в окремих творах цього жанру ширше розгорнув і епічне бачення дійсності.

Байки Глібова складають по-своєму масштабну, детально і з захопленням вималювану картину народного життя, заснованого на тривких моральних засадах старовини, прикметного мобільністю й гостротою емоційного реагування, розсудливо-тверезим, а водночас поетичним і фантастичним уявленням про світ. У них представлене — у формах іносказальних (персонажі в образах тварин, рослин, предметів тощо) чи в безпосередньому зображенні («Охрімова Свита», «Два Кума», «Диковина», «Осел і Хазяїн», «Пеня», «Старець», «Ведмедик», «Ясла» та ін.) широке коло житейських обставин, учинків, звичаїв, способів поведінки, вірувань простого люду. У панорамному розгортанні постають розмірений, ґрунтовний, розмаїтий у проявах, переважно селянський побут, робота, дозвілля чи організований знову ж таки навколо тривкої простонародної основи житейський уклад інших верств, пов'язаних із селом чи повітом мешканням і життєдіяльністю, їх психологія.

Увесь цей широкий світ людового життя представлено через байкові, переважно комічного чи трагікомічного характеру ситуації, пригоди, події, що дають змогу показати його у різноспрямованому розвитку, примножити аспекти його образного бачення. Зокрема, розгорнуто такі фабульні схеми, як драматизм відчуження від справжнього єства («Мальований Стовп», «Фіалка і Бур'ян»), глибина часових змін («Лев-Діду-ган», «Дідок у лісі»), антагоністичне протистояння персонажів («Вовк та Ягня», «Гадюка і Ягня»), дискутивне зіштовхування протилежних життєвих настанов («Ластівка й Шуліка», «Муха і Бджола», «Вовк і Кундель»), суперечка у мірі значущості («Шелестуни», «Собака й Кінь», «Горшки», «Камінь та Черв'як»), гостра спокуса («Пеня», «Скоробагатько»), запізніле каяття («Зозуля і Горлиця», «Лев та Миша», «Білочка») та ін. У значній кількості байкових творів Глібова в багатогранному емоційному супроводі розгорнуто ситуації недомислу («Лящі», «Ясла», «Співаки», «Музики», «Півень і Перлинка»), самовпевненості обмеженого розуму («Хазяїн та Шкапа», «Осел і Соловей», «Собака й Кінь»), доведення дії до абсурду («Хазяїн і Осел», «Вівці та Собаки», «Купець та Миші», «Деревце»), одержимості марнославством («Шпак», «Цяцькований Осел», «Торбина», «Синиця», «Сила», «Дуб і Лозина»).

Досить відчутна в творах присутність автора-оповідача, котрий викладає події то зі співчуттям, то зі схваленням, то з подивуванням, а здебільшого з різного виду осміюванням. «Зсередини» зображуваного формується певне моральне й світоглядне переконання. Байка його здебільшого утверджує традиційні етичні засади, настанову до розсудливості, скромності, поміркованості, натуральності. При цьому автор (здебільшого в образі фольклорного оповідача, за яким стоїть поет-інтелігент зі своєю культурософською програмою) виявляє своє активне ставлення до традиційних звичаїв, іноді пристрасно й осудливо ревізує те, що «на світі вже давно ведеться» («Вовк та Ягня»); подекуди, не вдовольняючися відповідними інтонаціями викладу, вдається до розгорнутого емоційного коментаря («Колись і між людьми чимало Таких ягнят попропадало. Тепер гадюкам час сказать: «Минулися вже тії роки, Що розпирали боки,— Дай, Боже, правді не вмирать!» («Гадюка і Ягня»).

За всієї умовності персонажів байка Глібова націлена на глибоке й серйозне трактування життя. Протистояння персонажів в одних байках більш, в інших — менш гостре, проте автор не часто схиляється до його полегшеної схематизації. Змістовність конфлікту, життєва значущість для персонажа подій, що відбуваються, емоційне переживання колізій персонажем і автором посилюють гостроту твору. Так, в окремих байках представлене жорстоке ставлення «вищого» до того, хто займає «нижче» місце в суспільній ієрархії («Вовк та Ягня»), господарська нездатність панства, яка виливається в безглузде лютування над підданими («Мірошник»), несправедливість існуючого судочинства («Щука»), грубе потоптання невибагливих мрій про душевний затишок («Кундель»), облудність форм «громадських рішень», що неспроможні протистояти праву сильного чи лукавству демагога («Громада», «Мишача рада», «Ведмідь-пасічник»). Все це свідчення того, що байка Глібова, як і його громадянська лірика, була відкритою щодо суттєвих суперечностей суспільного життя 1.

Байка Глібова загалом тяжіє до реалістичного напряму української літератури, але творчий метод байкаря — не глибинний зрілий реалізм (у його байці відсутнє трагічне самоусвідомлення героя, яке й неможливе було в цьому жанрі). Безумовно, реалістичною ознакою байки Глібова є предметність зображення — пластична випуклість образів як поданих у колоритних описах, так і, ще більше, складуваних у динаміці події. Предметність зображення в байці — ще не характерність деталі, а тільки ряд подробиць і рис предмета, що існують у ліричному чи гумористичному представленні, в гнучкому ритміко-інтонаційному викладі (зразок його, наприклад, в експозиції байки «Дуб і Лозина»).

Об'ємність викладу нарощують і ґрунтовні зображення давнього українського побуту, й зриме окреслення обставин дії, і пейзажні та інтер'єрні замальовки, й загалом небагатослівне, але психологічно чутливе ведення повістування («Скоробагатько»). Специфіка байкового жанру надає авторові можливість для змалювання окремих персонажів у рисах їх близькості до натуральних представників тваринного й рослинного світу, речей. Творчо використовує поет байкову умовність, межу між «прямим» смислом та інакомовністю, між натуральним образом персонажа та його персоніфікацією: «Неначе пані на перині, Лежить торбина в гарній скрині! І по селу, й по хуторах, І по купцях, і по панах,— Пішла про неї слава всюди...» («Торбина»).

Художня майстерність байкаря проявляється і в творенні образів персонажів. Поет дещо психологізує вчинок, роздум, мовну партію героя відповідно до домінантної риси його як образу-типу («Свиня», «Жук і Бджола», «Ластівка й Шуліка», «Цяцькований Осел») та поглиблює ці елементи у співвіднесенні зі становищем і ситуацією (наприклад, несміливе звернення Деревця до Панаса з проханням вирубати навколишні дерева). У ряді моментів персонажі наділені індивідуальними рисами, включені в багату міжсуб'єктними стосунками художню ситуацію; деякі з них («Цуцик», «Осел і Соловей», «Вовк і Кундель») намічаються як самостійні характери.

В умовах пізнішого літературного розвитку XIX ст. Глібов, природно, пішов далі Крилова у розмиванні алегоризму байки. Глібовські алегорії — алегорії в широкому значенні слова, тобто звичайні іносказання. Це образ, що, виконуючи повновагу функцію у творі, виявляє водночас внутрішню потенцію бути співвіднесеним із більш чи менш узагальнюючою тезою або ж із конкретними реаліями якогось іншого плану. В такому розумінні можна назвати алегоричними ряд байок Глібова — «Щука», «Вовк та Ягня», «Торбина», «Квіти», «Чабан і Комар», «Ведмедик» та ін. Байкар-новатор при цьому не нехтує цілковито можливостями алегоризму (іносказальності), виявляючи творче, «ігрове» відношення.

Для поета по-своєму важить — і він у деяких випадках пускає в ужиток — те, що за байкою як жанром закріплене певне стабільне уявлення про наявність у ній якоїсь дози імпліцитного смислу (того, що «мається на увазі») у вчинку чи висловлюванні персонажа. І цьому уявленню байкар то дає помірно справджуватись (як у названих байках), то підсилює ним окремі нерозгорнуті сюжети (наприклад, «Паляниця й Книш», «Билина»), то вносить сум'яття в це уявлення якимось несподіваним, можливо, зумисне «недоречним» паралельним прикладом чи тлумаченням (як у байках «Лев-дідуган», «Лисиця і Ховрах», «Дві Бочки», «Трандафиль і Свиня»). На останнє звернув увагу О. Білецький, виділивши серед характерних ознак глібовської байки такі, як «набування байковим сюжетом самостійності й часами недостатня пристосованість морального висновку до попередньої розповіді» 2. Нарешті, є ряд байкових творів (чи не більшість), у яких тільки перша прописна літера в іменуванні героя засвідчує присутність решток алегоризму. Образи цих байок становлять лише спрощену проекцію людських якостей на якийсь довільний предмет (здебільшого представники рослинного чи тваринного світу, речі, явища природи тощо), тобто змістові персоніфікації, або ж концентрацію зовнішньої їх характеристичності (і співвідносні з персонажами, наприклад казки про Пана Коцького, пісні про голубку й стрільця, означувати які як алегорії практично немає підстав). Саме цей тип образів слугує Глібову для деякого ускладнення внутрішнього світу байкового героя, надання йому неоднозначності. Й чим більше індивідуалізується й «психологізується» байковий образ, чим гінкіше обростає подробицями й деталями сюжет,— тим менший ступінь алегоризму байки.

Образ у його самодостатній функції постає не тільки в тих байках Глібова, персонажами яких є люди,— приміром «Вередлива Дівчина», «Ясла», «Лящі», «Скоробагатько», «Сила» (ці твори тільки умовно сприймаються як байки, будучи скоріше гумористичними віршовими оповіданнями), а й у явно іносказальних. Так, докладна характеристика Будяка («Будяк і Васильки»), його хвалькуватих просторікувань і дій надає образові певної самостійності й усуває потребу «мати на увазі» щось інше. Такий спосіб зображення вступає іноді навіть у суперечність із дидактичною настановою, як-от у байці «Фіалка і Бур'ян» (перебіг подій у ній подано з такими різноплановими подробицями, що повчальний момент відходить далеко на задній план), байка читається як хвилююча, концентрована на прямому смислі оповідь, про нещасливе життя Фіалки. Цей ряд подовжує чимала кількість інших творів.

Великий масив байок Глібова пов'язаний із виявами ліризму, що надає їм не тільки своєрідні стильові прикмети, полегшуючи перехід від одного мотиву до іншого, а й нерідко — специфічну тональність, настроєність. Ліричне начало присутнє і в захопленому змалюванні благословенного Богом «тихого гаю» («Мандрівка»), окремих речей, рослин, і в безпосередніх авторських міркуваннях і зауваженнях, що створюють атмосферу довірливості між автором і читачем, і у відповідних інтонаціях авторського ставлення до персонажа (наприклад, Ягняти з байки «Вовк та Ягня»), і в спеціальних пасажах-апострофах, де здобуває прямий вираз авторська позиція («Свята старовино! Про тебе я згадав; Правдивії слова твої не вмерли, І я промовлю їх, Щоб світ не забував...»). Проте головна його функція — в емоційному поглибленні погляду з теперішнього в минуле, що розпросторює й своєрідно забарвлює зображуване («Скоробагатько», «Дідок у лісі», «Мальований стовп», «Дідок і Вітряки», «Зозуля й Горлиця», «Старець»,-«Коник-стрибунець», «Лев-дідуган», «Мандрівка»). Ліризм примножується епічним баченням: у деяких творах світ постає як великий огром часу, десь далеко на дні якого — вражений, приголомшений усім пережитим індивід.

Елегійні мотиви темпорального характеру у байках по-своєму підтримують і розвивають тему елегій Глібова, ряду його поетичних творів; «епічним» ліризмом, що включає в себе ці та інші мотиви, в певну спільність об'єднуються байка й лірика; ним задано найсуттєвіші хронотопні та емоційні характеристики художнього світу Глібова-поета.

У художньому світі байок поглиблено й смисл подійності — завдяки авторському баченню, в якому відбивається своєрідний «спогад» про більш віддалені в часі художньо-мислительні структури. Побут у байках Глібова — це побут XIX століття, до того ж досить патріархальний у багатьох своїх моментах. Точка авторського зору на нього в деяких випадках співвіднесена з іще давнішим часом (з періодом синкретичної єдності світу). Автор у ряді байок дивиться на своїх героїв наче з глибини вже минулого часу,— і це надає їм примітно самобутніх рис, що різнять поетику Глібова від поетики Крилова та української байки нової літературної епохи.

Запозичаючи мандрівний сюжет, Глібов не тільки ґрунтовно «українізує» його в подробицях та в психології персонажа, а й уміщує в національну прафольклорну ретроскопію, акцентує в ньому елементарні, первісні ходи, відкриває приховані глибинні шари. Так, за сюжетом байки Крилова «Фортуна и Нищий» (1816) написано байку «Старець» (надруковано 1890 р.). У Глібова виникає не просто повчальна притча на тему захланності, яка не може зупинитися й насамкінець утрачає все до решти,— український поет створює атмосферу казковості, відсутню у Крилова; місце емблематично-безликої Фортуни заступає семіотично повновагий, узятий з української міфології образ Долі. В її устах оживає потаємна мрія убогого про багатство. Герой в уяві мусить пройти разючу, захоплюючу дух дистанцію від «старця» до «дуки» з власним переродженням та зміною визначальних обставин свого життя. У фіналі твору пристрасно оплакується марення, що виявилося даремним.

До більш елементарного ретроскопічного сприйняття повертає Глібов сюжет і в байці «Ягня» (1890), написаній за взірцем криловського «Ягненка» (1819). Сюжетна схема приблизно однакова в обох творах: Ягня одягає вовчу шкуру, лякає отару й зрештою дістає добру «наминачку» від собак, які прийняли його за вовка. Український байкар при цьому докладно змальовує протагоніста дії, відшукує мотив, що спонукає його до зміни личини. Тим самим відчуття реальності вчинку значно сильніше, ніж у напівумовній дії байки Крилова. Сама подія представлена з примітною емоційністю, переживаннями персонажів (крім Ягняти, тут діють іще пастух та «бідна мати») й автора («Де й дівся сміх, піднявся стон і плач, Насилу бідного оборонили. — Оттак, як бач, із жартів лиха наробили»). Тут починає бриніти драматизм роздвоєння на початкових стадіях формування внутрішнього світу примітивно-цілісного персонажа, передані дух маскараду, стривоженість і загальне збудження, що вноситься зміною чийогось образу, а водночас і серйозність покарання за роль, яка героєві заборонена.

Ряд інших байкових творів, написаних за оригінальним чи запозиченим сюжетом, а також ряд загадок поет співвідносить із первісним світовідчуттям, вияскравлює у їх сюжетному розвитку прафольклорні смислові ходи, через стильові, образні й композиційні засоби робить виразно відчутними мотиви добровільної чи захопленої силоміць жертви («Гадюка і Ягня», «Кундель», «Вовк та Ягня», «Будяк і Васильки», «Гуси»), погоні («Вовк і Кіт», «Скоробагатько»), небезпечного, облудного зближення («Фіалка і Бур'ян», «Ведмедик», «Огонь і Гай»), відчуття загрози («Троянда», «Жвавий Хлопчик»), свавільності необмеженого владарювання («Жаби», «Громада», «Лев на облаві», «Танці»), метаморфози-травестії («Солом'яний Дід», «Щука й Кіт», «Мальований Стовп»), відходу з обжитих місць, де розкриває патріархальне, із залишками міфологізму розуміння простору («Билина», «Бджола і Мухи», «Мандрівка», «Диковина», «Вовк та Зозуля», «Перекотиполе»). В останній групі байок поет створює образ бездумного мандрівника, «перекотиполя», в якому вгадується людина, котра забула свою батьківщину, зрадила традиції, ширше — образ буття, у якого підрізано його живильні корені.

Відлунням давніх народних уявлень є образ страховидла, що породжує сміх, точніше, задає умови, коли має місце одночасно й загравання з почуттям жаху, котре цей потворний предмет нібито мусить викликати, й глумлива потіха над ним (байки «Солом'яний Дід», «Жаби», вірш «Зимня пісенька»). Таким само гротескно-сміховим (відповідники якого — в найраніших пластах української народної поезії) є й відображення страху перед фантастичним і незвичайним («мара», «проява»), розгорнуте в багатьох загадках поета («Щоб дітям веселіш було...», «Раз уночі я в ліс ходив...», «Мостивсь я в лузі на потіху...», «Котилася тарілочка...», «Була собі бабуся Гася...», «Раз пішов я на отаву...», «Є на світі чорна злюка...»).

Серед творів українських байкарів саме байка Глібова спроможна певною мірою передавати немовби відроджене відчуття первісного анімізму. Персонажі окремих байок Глібова, не будучи характерами, виступають не просто як персоніфікації сил природи,— вони наділені здатністю відносно розгалуженого, емоційно нюансованого психічного життя (особливо часто — стани смутку, розпачу тощо). Означуючи певну ментальну якість, елементи незвичайного одушевления предметів, сил природи, рослин і тварин досить відчутні у байках «Огонь і Гай», «Дідок і Вітряки», «Мальований Стовп», «Зозуля й Горлиця», «Торбина», «Деревце», «Квіти», «Хмара», «Коник-стрибунець».

У байках Глібова відбилося фольклорне (з реліктовими ознаками міфологізму) розуміння трагічного й комічного. Трагізм подій і ситуацій загалом не сягає рівня фольклорних творів пізнішого часу (наприклад, пісень про кохання, історичних пісень). Він щонайбільше елегійний, у сучасному значенні слова майже невідчутний (навіть у тих творах, де йдеться про загибель персонажа, крах його усталеного способу життя). І це не тільки тому, що відсутня гострота індивідуального самоусвідомлення (що взагалі рідкісне в жанрі байки), а й тому, що автор заміщає можливу трагічну напругу сюжетного фрагмента лірично-сентиментальним переказом, подобою ритуального оплакування, які немовби узаконюють безсилля персонажа в протистоянні Долі та спрямовують почуття на пошуки примирення з нею («Вовк та Ягня», «Фіалка і Бур'ян», «Скоробагатько», «Гадюка і Ягня»).

Настрої упокорення, смирення, жалісливого співчуття в поетичних творах Глібова мають подекуди релігійне забарвлення, точніше фольклорно-релігійне, оскільки поняття Бога та пов'язані з ним моральні уявлення не відзначаються строгою відповідністю ортодоксальній теологічній системі. Вони натомість активно кореспондують з апокрифом, народним звичаєм і віруванням, коріння яких — у дохристиянських часах.

Глібов-байкар продовжив започатковану П. Гулаком-Артемовським прогресуючу лінію посилення в байці елементів комічного (Є. Гребінка, Л. Боровиковський), не кажучи вже про те, що чимало його байок є по суті гумористично-сатиричними творами. Комічне у глібовській байці задається загалом за просвітительськими критеріями, але присутні в ньому й залишки давнього народного сміху, такі, наприклад, дещо архаїчні риси, як глузування з дріб'язкової вади, необачного слова чи вчинку («Ясла», «Паляниця й Книш», «Дідок і Вітряки»), непомірність розплати за чванькувату спробу виокремитися («Будяк і Васильки», «Вередлива Дівчина», «Квіти»), безугавне осміяння еротичних замислів, аж до побиття залицяльника («Снігур і Синичка», «Горлиця й Горобець»), сміхове зниження-розвінчання («Лев і Комар», «Цяцькований Осел»).

Народна сміхова культура своєрідно позначається й на образові оповідача. Він у структурі байки не центрований, має досить широкий діапазон — від мудрого інтелігента, уважного до народної етики й естетики («Жук і Бджола», «Мальований Стовп», «Фіалка і Бур'ян», «Троянда» та ін.), до фольклорного жартівника-баляндрасника (особливо виразно в байках «Пан на всю губу», «Троєженець», «Лев та Миша», «Охрімова Свита», «Жаба й Віл», «Музики», «Танці»). В кожному разі те «викриття», яке здійснює оповідач,— надто специфічне, дуже не схоже на односпрямовану сатиру й інвективу (зразка, наприклад, М, Салтикова-Щедріна). Опосередковані, непрямі форми його зумовлені не тільки іносказальністю, езопівською мовою (і те й інше властиве також і типовій сатирі), а й створенням навколо персонажів і подій засобами оповіді комічно багатозначного, далеко не завжди беззастережно-саркастичного, художнього світу, нерідко зв'язаного з національним фольклором.

Відгомони фольклорно-сміхової стихії позначалися на тому, що безкомпромісне осміяння у глібовській байці трапляється як виняток. Здебільшого ж воно поєднане із загалом приязним ставленням до осміюваного об'єкта («Деревце», «Коник-стрибунець», «Лев та Миша», «Дуб і Лозина»); з іншого боку, навіть при задушевному розчуленні, з яким в окремих випадках ведеться виклад, оповідач відмічає якусь смішну рису героя чи сумнівність його становища («Дідок у лісі», «Кундель», «Жвавий Хлопчик», «Мальований Стовп»), Загалом гумор Глібова-байкаря справляє, враження більш «старосвітського», ніж сучасний йому різко-вибуховий, нігілістичний гумор С. Руданського, автора гуморесок-«приказок», а за концентрованістю й чіткістю сатиричної ідеї байка Глібова поступається (дістаючи натомість інші художні риси) байкам Крилова та Гребінки.

При порівнянні байки Глібова з байкою Крилова очевидною є й тенденція до послаблення політичної, ідеологічно-філософської семантики твору в українського письменника. Байка Крилова енергійніша в плані безпосереднього донесення типово байкового смислу, більше націлена на підкреслення парадоксу становища, на представлення якогось афекту, нав'язливої пристрасті, ідеї, на виведення моральної максими (значно далі за джерелом сюжетів, але ближче до Крилова за дотриманням цілісності байкового викладу та розумінням художньої ідеї байки як такої, що ґрунтується на судженні, перебуває Гребінка).

Під пером Глібова байка втрачає ці різкі контури, паралельно з ускладненням внутрішнього світу персонажа увідчутнюється емпірична, емоційно-чуттєва сторона її змісту; концепція її виражається більш опосередковано, не кажучи вже про те, що загалом концептуальна проблематика глібовської байкарської творчості інша. Так, Глібов цілковито усуває політичні, історичні алюзії сюжету та авторського узагальнення в байці «Щука й Кіт», яка у Крилова була відгуком на один з епізодів Вітчизняної війни 1812 р. (про адмірала, котрий командував сухопутніми військами). Опобутовлює Глібов сюжет і обставини дії в байці «Пеня», написаній за сюжетом байки «Напраслина», теж свідомо проігнорувавши чи, може, не зауваживши світоглядну гостроту вихідного твору. (Прикметно й те, що Глібов у пошуках сюжетного зразка звертає увагу передусім на ті байки Крилова, сюжет яких досить «сценічний»: дає можливість показати персонажів у дії, в живому діалозі, розгорнути описи й, навпаки, не випадково оминає сюжети, яким притаманна вузькофункціональна спрямованість на якусь моральну чи філософську сентенцію.)

Дещо інші засади Глібова і в представленні суто зовнішньої предметності, зокрема природи. Переконливі спроби відійти від останніх згадок про Аврор і Зефірів до конкретного пейзажного малюнка здійснено уже в Крилова; такий спосіб зображення Глібов робить правилом, а крім того посилює колористичність, розмаїття подробиць, локальну характерність пейзажу.

Ці та інші риси поетики глібовської байки мають за передумову розлогість оповіді. Як один із варіантів байкового викладу, що з ним пов'язані детальний і докладний опис обстановки, неквапливі роздуми оповідача, обширні діалоги й монологи персонажів тощо, вона випробувана вже в російській байці XVIII ст., далі виразно заявлена в байках П. Гулака-Артемовського. Розвивали цю манеру й українські байкарі пізнішого часу — Є. Рудиковський, П. Кореницький, Р. Витавський, І. Затиркевич (останні два — сучасники Глібова). Не Глібов, отже, був її відкривачем, проте саме в нього розлогість оповіді послідовно спрямовується на урозмаїтнення внутрішнього світу персонажа, на художню самостійність і закінченість байкової події, на багатозначність смислу оповідуваного. Відтак у творі давнього жанру значно «розріджується» раціональна дидактична ідея, виникають спрямовані вбік чи протилежні до її загального розвитку зображальні й повістувальні ходи, намічається втрата (що компенсується іншими художніми набутками) чіткості власне байкової дії, визначеності й окресленості загальної емоції. Звідси ще далеко до руйнації самого жанру, але це — виразний момент, на якому відбувається відрив байки Глібова від байки Крилова та від попередньої української байкової традиції.

Байка Глібова посіла унікальне місце в українській поезії XIX ст. і стала винятковим явищем серед зразків цього жанру. В ній загалом ослаблені типово байковий дедуктивний концепт, алегоричність образів і сюжетів, посилена художня самодостатність зображуваного, приведено в рух як гумористичні й сатиричні, так і ліричні та епічні начала. У жанрових її різновидах представлено й синтезовано жанри й жанрові елементи новели, оповідання, притчі, приказки, аполога, казки, гуморески, ліричної медитації, пейзажного вірша.

Глібов використовує байковий жанр для осягнення архетипних витоків національного світобачення, максимального наповнення твору реаліями повсякденного побуту та багатого морально-емоційного досвіду народу. На цій основі виникає позначений індивідуально-авторським баченням просторий, часово протяжний, епічно глибокий художній світ та реалізуються інші художні завдання, що виходять за межі розвитку типового байкового жанру. Паралельно з Глібовим та після нього байкова творчість в українській поезії продовжується, байка ще засвідчує дієвість як традиційних своїх можливостей, так і, головне, можливостей новонабутих, пов'язаних із її жанровим переосмисленням (зокрема, загострення її злободенності, увиразнення ідейної дискутивності, трактування її як відверто гумористично-сатиричного жанру), проте жоден із байкарів, що працює одночасно з Глібовим чи після нього (І. Затиркевич, Р. Витавський, М. Старицький, Олена Пчілка, Т. Зінківський, Я. Жарко, П. Залозний, М. Кононенко, Б. Грінченко), не вступає у його слід. Специфіка глібовської байки щодо тих культурософських завдань, які автор нею вирішував, не були повторені

Байки Глібова (а також його лірика) була внеском у розвиток української версифікації, стилю та мови художньої літератури: вона продемонструвала, зокрема, великі можливості нерівностопного («вольного») ямба у створенні розмовних, наспівних, ораторських та інших інтонацій, в описах, у ліричних і філософських відступах, у веденні оповіді. Вірш Глібова вирізняється динамізмом і гнучкістю в ритмічному відтворенні ходу подій і переживань, перебігу природних стихій тощо. Щедро черпаючи з арсеналу народної пареміотики, байкар і сам привніс до нього чимало дотепних виразів, афоризмів, словесних означень («Бо я стою зовсім не там, Де треба пити вам, Та ще й вода од вас сюди збігає...», «Послухали Лисичку і Щуку кинули — у річку»). За мовностилістичними характеристиками байкарський і загалом поетичний доробок Глібова стоїть в одному ряду з творчістю таких письменників XIX ст., як І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, В. Самійленко, Б. Грінченко

27. Тематика байок Л.Глібова.

Увесь цей широкий світ людового життя представлено через байкові, переважно комічного чи трагікомічного характеру ситуації, пригоди, події, що дають змогу показати його у різноспрямованому розвитку, примножити аспекти його образного бачення. Зокрема, розгорнуто такі фабульні схеми, як драматизм відчуження від справжнього єства («Мальований Стовп», «Фіалка і Бур'ян»), глибина часових змін («Лев-Діду-ган», «Дідок у лісі»), антагоністичне протистояння персонажів («Вовк та Ягня», «Гадюка і Ягня»), дискутивне зіштовхування протилежних життєвих настанов («Ластівка й Шуліка», «Муха і Бджола», «Вовк і Кундель»), суперечка у мірі значущості («Шелестуни», «Собака й Кінь», «Горшки», «Камінь та Черв'як»), гостра спокуса («Пеня», «Скоробагатько»), запізніле каяття («Зозуля і Горлиця», «Лев та Миша», «Білочка») та ін. У значній кількості байкових творів Глібова в багатогранному емоційному супроводі розгорнуто ситуації недомислу («Лящі», «Ясла», «Співаки», «Музики», «Півень і Перлинка»), самовпевненості обмеженого розуму («Хазяїн та Шкапа», «Осел і Соловей», «Собака й Кінь»), доведення дії до абсурду («Хазяїн і Осел», «Вівці та Собаки», «Купець та Миші», «Деревце»), одержимості марнославством («Шпак», «Цяцькований Осел», «Торбина», «Синиця», «Сила», «Дуб і Лозина»).

28. Народність байок Л.Глібова.

Байки Глібова складають по-своєму масштабну, детально і з захопленням вималювану картину народного життя, заснованого на тривких моральних засадах старовини, прикметного мобільністю й гостротою емоційного реагування, розсудливо-тверезим, а водночас поетичним і фантастичним уявленням про світ. У них представлене — у формах іносказальних (персонажі в образах тварин, рослин, предметів тощо) чи в безпосередньому зображенні («Охрімова Свита», «Два Кума», «Диковина», «Осел і Хазяїн», «Пеня», «Старець», «Ведмедик», «Ясла» та ін.) широке коло житейських обставин, учинків, звичаїв, способів поведінки, вірувань простого люду. У панорамному розгортанні постають розмірений, ґрунтовний, розмаїтий у проявах, переважно селянський побут, робота, дозвілля чи організований знову ж таки навколо тривкої простонародної основи житейський уклад інших верств, пов'язаних із селом чи повітом мешканням і життєдіяльністю, їх психологія.

29. Художній аналіз байки Л.Глібова “Вовк і Ягня”.

Уже в одній із перших байок письменника «Вовк та Ягня», яку Глібов написав в 1854 році, викривалися непримиренні суперечності феодально-кріпосницького ладу, що на той час дуже загострилися.

В алегоричному образі Вовка втілено всевладдя пана,безкарність його сваволі, нелюдськість вчинків, зажерливість, примхливість, брутальність. Якщо Ягня - уособлення лагідності, то Вовк - «страшенний та здоровенний» - присікується до Ягняти, рикає на нього, шукає зачіпки, аби тільки надати видимість законності звичайнісінькій розправі. Спроба Ягняти виправдатися наперед приречена на невдачу, бо Вовку ніякі спростування не потрібні: він вирішив з'їсти Ягня - і цього досить. Головний резон його поведінки - «він Вовк, він пан».

      Тон і характер розмови, відтвореної в байці, тільки підкреслює сваволю й безсердечність панів.  Ось як  показана в байці градація звинувачень. Ягня, мовляв, каламутить воду; коли з'ясувалося, що Ягня до води ще й не доторкалося, що якби навіть воно й напилося, то вода збігає від Вовка до Ягняти, а не навпаки, Вовк вигадує нове звинувачення: Ягня провинилося, мовляв ще торік. Коли ж Ягня й це спростувало, - воно ще йроку не прожило! - Вовк каже:

Так, може батька,

Коли не дядько...

Або ж хто-небудь з ваших був...

      Спроба Ягняти спростувати й ці звинувачення викликає гнів  всевласного Вовка, замість марних пошуків «законної» підстави, він висуває останній аргумент:

      Вовк, може їсти захотів!.. - і Ягняти не стало... Уся ця ситуація дуже яскраво ілюструє порядки, що існували в тодішньому класовому суспільстві:

На світі вже давно ведеться,

Що нижчий перед вищим гнеться,

А більший меншого кусає та  ще й б'є -

Затим що сила є...

30. Художній аналіз байки Л.Глібова “Мірошник”.

Яскраво змалював байкар руйнування поміщицьких господарств, банкрутство панів у творі "Мірошник". Хома, колись добрий господар, занедбав своє господарство, бо "не гаразд за діло брався". Він не прислухається до порад, самовпевнено відповідає:

    - Нехай лиш! Річка - не калюжа;

    Води ще стане на весь вік!

    Автор у алегоричній формі розкрив паразитизм та марнотратство поміщиків, показав їх жорстокість та нелюдське ставлення до кріпаків: "А за недогарок вони людей і лають, і мордують". Із презирством говорить він про панів: "Вони се так, бач, хазяйнують".

31. Мотиви й образи, жанрова своєрідність лірики Л.Глібова.

Як літератор, Л.Глібов розпочинав свою творчість російськомовною поезією. Однак перша збірка „Стихотворения Леоніда Глибова" (1847) не тільки не принесла йому слави, але й не визначила його мистецької самобутності, творчої індивідуальності.

Під впливом Шевченківського поетичного слова у 50-х роках він розпочав писати українською мовою. Кращими зразками україномовної поезії Л.Глібова стали вірші „Журба", „Летить голуб понад полем", „Ой не цвісти калиноньці", „Зіронька", „У тихих небесах святих", „Моя веснянка", „ Nocturno", „Вечір". „У степу". Завдяки глибокій ліричності, тяжінню до народної пісні, чимало його поетичних творів стали народними піснями, романсами. Характерною рисою лірики Л.Глібова є також у багатьох випадках її медитативність. Провідними мотивами лірики поета є оспівування почуття кохання, змалювання картин рідної природи, рідше – соціальні мотиви.

Окрему групу становлять поетичні твори гумористично-сатиричного характеру. Зразками таких віршів є „Горобець", „Розмова", „Ярмарок". Своєрідність цих творів полягає в тому, що автор говорить про негативні явища та факти з метою їх заперечення. З цією метою використовуються комічні прізвища (Пундик, Дереза, Образінін), специфічні образи – алегорії (горобець). За жанровими ознаками інколи важко розрізнити ліричний твір Л.Глібова і байку.

32. Твори Л.Глібова для дитячого читання.

Вже за життя Глібова його твори для дітей набули масового розповсюдження. Упродовж багатьох десятиліть вони включались у хрестоматії й читанки, використовувались як під час навчання, так і на дозвіллі.

Твори Л.Глібова вивчаються за програмою у початковій школі, адже письменник виявив глибоке розуміння, дитячої психології, свій неабиякий педагогічний хист, вдавався до найрізноманітніших форм впливу на юного читача, майстерно наслідуючи народнопоетичні здобутки.

 Спадщина письменника має важливе пізнавальне, виховне й естетичне значення. Його твори сприяють розумовому вихованню дітей, розвиткові їх уяви, кмітливості, уваги, спостережливості, викликають радісні настрої.( Пишете про байку і лірику все розписано вище)

33. Історія публікації роману А.Свидницького “Люборацькі”.

Найцікавішим у творчому спадку А.Свидницького є „сімейна хроніка” – роман „Люборацькі”. Підготовлений до друку в „Основі” у 1862 р., однак, вперше був опублікований в Львівській „Зорі”. Окремою книгою виданий у 1887 р. у Львові та 1901 р. у Києві.

Провідну проблему свого твору письменник пов’язував із життям „правобіцького духовенства”. Однак, далеко не „звичайний” побут цікавить письменника. У творі піднесена національна ідея, яка пов’язана із русифікацією та полонізацією України. Проблема денаціоналізації поглиблена письменником змалюванням повної деградації людини ( Масі Люборацької). У творі поставлена також проблема взаємин батьків і дітей, проблема навчання і виховання чесної людини, проблема виживання та ін. Об’єктивно-повістева манера розповіді сприяла А.Свидницькому як прозаїкові-епікові у широкому суспільному і побутовому зображенні дійсності та у глибокому розкритті образів-персонажів, яке здійснюється шляхом авторської характеристики, самовикриття героїв, посередньої характеристики героїв(зокрема, Гервасія, Антося). Роман складається із 4 сюжетних ліній. У творі щедро використано фольклорні елементи, пейзаж. Важливу роль відіграють авторські відступи. Роман „Люборацькі” приніс славу А.Свидницькому, жанрово і тематично збагатив українську літературу.

34. Роман А.Свидницького “Люборацькі”: розширення тематичних меж української прози.

поглянемо на творчість А. Свидницького як на явище новаторське в історії української літератури, зокрема на роман «Люборацькі», який був новаторським на той час і за жанром, і за змістом. У ньому розкриваються проблеми суспільного життя України у 40—60-ті роки XIX століття. Назвемо лише найосновніші з них:

питання навчання і виховання в системі шкільної освіти;

загибель талановитої людини, яка не знаходить підтримки у суспільстві;

протест проти приниження особистості;

викриття явищ насадження українському народові чужої культури і моралі.

Роман недаремно названо автором «сімейною хронікою». Письменник ніби витрусив з власного серця події і переживання дитячих днів, коли він жив із батьком та матір’ю і коли навчався в бурсі. Окремі персонажі повісті А. Свидницького «Люборацькі» ніби спроектовані з реальних людей, які були близько знайомі письменникові. Наприклад, образ отця Гервасія великою мірою виписаний із батька Анатолія Свидницького — Патри-кія. Частково і образ матушки нагадує матір письменника, добру, роботящу, глибоко віруючу жінку.

Образ Антося — це втілення,характеру, звичок і уподобань самого письменника. Доля Антося в романі трагічна, як і доля самого Свидницького. Напевне, автор підсвідомо передчував свою ранню кончину…

Для зображення сестер Масі і Орисі послужили прототипами сестри Свидницького Марія і Юлія. Марія дійсно навчалася в пансіоні польки пані Вернер у Тернівці. Вчителька пані Вернер і стала прототипом пані Печержинської, у якої вчилася Мася. З життя було взято й інших персонажів. Наприклад, чоловік Орисі, піп Тимоха Петропавловський, відтворений із особи священика села Соболівки, який був п’яницею і грубіяном. У романі показано, як Тимоха убиває молоду жінку Орисю пляшкою, «яку й об комин не розіб’єш», тяжко знущається з старої попаді, аж поки не потрапляє за грати. Проте слід зазначити, що автор не фотографічно відобразив живі людські постаті, а художньо відтворив типове для провінційних куточків України середини XIX століття.

Авторська позиція у творі зумовлена композиційно так, що він ніби збоку спостерігає події і переказує те, що побачив, пережив колись раніше. Навіть трагічні епізоди в сюжеті (самогубство Масі, смерть Антося, вбивство Орисі) відтворюються без гостроти психологізму, а як констатація неминучої події.

Сюжет роману розвивається поступово, з логічною послідовністю викладу подій. Автору притаманне глибоке знання матеріалу, багатства народної мови, життя церкви і мирян.

Починається роман пейзажним малюнком подільського села Солодьки, в якому й живе попівська родина Любораць-ких, що складається з отця Гервасія, паніматки і їхніх дітей: Антося, Масі, Орисі і Теклі. Жити їм дуже сутужно, бо село небагате, а отже, й подаяння на церкву скупі. Проте сім’я Люборацьких живе у злагоді. Повага молодших до старших, культ татуся передаються через постійні посилання в розмові з домочадцями на його мудрість і обізнаність з релігійними догмами. Любов і взаємну повагу спостерігають діти і у стосунках батька та матері. Панотець Гервасій звертається до паніматки ласкавим словом — серце.

Виховання дітей нічим не відрізняється від виховання у простих селянських родинах.

Зав’язкою дальшого розвитку сюжету є розповідь про відвідини о. Гервасієм польського пана Росолинського, який у спілкуванні з панотцем постійно переконував його, що все українське — то мужиче, низьке й некультурне. І, нарешті, впевнив отця віддати найстаршеньку вчитися до.польського пансіону.

Серед молодшого покоління центральне місце займає образ сина Люборацьких Антося, який є композиційним центром роману. Від природи Антось щирий, дотепний і сміливий. Він намагається протестувати проти схоластики, нелюдських знущань над бурсаками: за кожну провину били різками так, що іноді учні втрачали свідомість.

Але що могла зробити одна юна палка душа проти цілої системи з людиноненависницькими законами? Система знищила Антося. Його, одного із найздібніших і учнів, випускають із семінарії «вне разряда» та ще й насильно одружують з підстаркуватою дівкою, а Галя, яку кохав Антось, не буде з ним. В розквіті сил, вкрай спустошений безнадією і смутком, Антось помирає. «Не своєю смертю я вмираю: мене вбила семінарія та…»,;— промовив він перед тим, як дихнути востаннє. Коли це все діялося, вже не було на світі отця Гервасія. Паніматка ледве зводила кінці з кінцями. Ніхто з дітей не порадував її старість, тільки прикрість та біда. Гіркотою і болем сповнені думки матері, коли ще був живий Антось: «Господи, Господи! — подумала мати,— попереучували моїх діток на один бік: з тієї ляховка вийшла, та така, що з голими руками не приступай, а цей монахом став».

Одруживши Орисю з попом Тимохою, паніматка думала зажити щасливо, при внуках. Але самодур зять глумиться над старою жінкою, виганяє її з хати і, зрештою, осиротив єдиного внука — малого Фоню: вбив його матір, а свою дружину Орисю, коли та одного разу вступилася за парафіян.

Попри окремі комічні епізоди, твір сумний, сповнений трагізму. І кінцівка його теж трагічна: стара Люборацька помирає в дорозі, і її, віруючу людину, ховають неподачік корчми, «і довго-довго жиди лили помиї на її гріб, а жидекя-та — прибіжить, тупне, плюне й назад, аж поки й не заорали його». Теклю — наймолодшу Люборацьких — віддають у мопастир. Лише Галя, колишня кохана Антося, живе щасливо, одружившись з підлим донощиком Робусинським. Вона зневажила і кохання, і пам’ять про Антося. Використавши цитатний матеріал, вчитель може запропонувати подумати старшокласникам над питанням:

«І не гріх? — каже панотець, звертаючись до Галі». Що саме він має на увазі?

Роман «Люборацькі» А. Свидницького становить неабиякий інтерес для сучасних юних читачів. Тож давайте не погасимо тих огнів, що вже спалахнули в схованках історії української літератури і на дорозі до її пізнання.

35. Жанрова природа роману А.Свидницького “Люборацькі”.

Роман-хроніка, роман- виховання, сімейна хроніка, перший психологічний роман.

Роман має підзаголовок «сімейна хроніка».перший український соціально-побутовий роман. Роман недаремно названо автором «сімейною хронікою». Письменник ніби витрусив з власного серця події і переживання дитячих днів, коли він жив із батьком та матір’ю і коли навчався в бурсі. Окремі персонажі повісті А. Свидницького «Люборацькі» ніби спроектовані з реальних людей, які були близько знайомі письменникові. Наприклад, образ отця Гервасія великою мірою виписаний із батька Анатолія Свидницького — Патри-кія. Частково і образ матушки нагадує матір письменника, добру, роботящу, глибоко віруючу жінку. в романі розгортаються ті ж проблеми ,що виникли при житті свидницького.

36. Проблематика роману А.Свидницького “Люборацькі”.(70)

-Проблеми навчання і виховання у романі Анатолія Свидницького “Люборацькі” 
Денаціоналізуюче виховання,деформування особистості людини під натиском тієї освіти ,які обрали для свої дітей батьки

- релігійна проблематика 
розкривається в образі Масі,котра забула про свою церкву через настанови мадам печержинської, цим зневажила і власну родину і країну

- соц-побутова

отець Гервасій із-за своєї малої освіти не дослухається жо власного серця і цим руйнує життя своїх дітей думаючь більше про свій соціальний статус,аніж про їх щастя

- жіноче горе
основний образ - Паніматка,що хотіла дотримуватись власних традицій своєї родини , але обставини та життя склали її життя інакше - переживає усі негаразди антося,Масі, навіть змирилась з тим, що світ такий який є і його не змініш

37. Проблема національно-культурних взаємин у романі А.Свидницького “Люборацькі”.

 розкривається в образі Масі, що пішла вчитися до мадам печержинської і це деформувало її життя. вона була звичайною дівчиною, майже не турбувалась про свої "чорні од роботи" руки, але все змінилося. під тиском старших дівчат вона перестає розмовляти укр мовою, переходить на польску (бо вона "престижніша" ) навіть, забуває про християнську церкву, так я к думає, що вона тільки для "звичайних мужиків" - тобто.
не слід забувати, що все це було здійснено під впливом друга отця гервасія,котрий казав .що саме іноземна освіта допоможе пробитися в люди. в цьому і є проблема національно-культурна - україна не могла вийти на нормлаьний рівень освіти та і культури тільки через пасивність самого народу

38. Етнографічно-фольклорна діяльність А.Свидницького.

А.П.Свидницький відомий в українській літературі як представник шістдесятників ХІХ ст., автор етнографічних нарисів та оповідань, роману „Люборацькі”, поет. Твори письменника „Великдень у подолян”, „Конокради”,”Жебраки”(„Очерки из быта подольских компрачикосов”), «Пачковозы», «Гаврусь і Катруся», «Хоч з моста та в воду», «Два упрямых» свідчать про глибоке знання  А.Свидницьким життя, побуту та психології українського народу. Така обізнаність стосується насамперед подолян, серед яких він зростав.

А.Свидницький народився 13 вересня 1834 р. В с. Маньківцях Гайсинського повіту на Вінниччині в сім’ї священика. Про свої враження від односельчан письменник згадував у фольклорно-етнографічній праці „Відьми, чарівниці й опирі…”: „Колись я мав щастя жити лице в лице з простим людом українським – колись і я був щасливий!… Кожне словечко того часу незабутньо глибоко запало мені в душу, пройшло всю мою постать… То для мене школа правди і любові!”. Окрему жанрову групу становлять фольклорно-етнографічні нариси та статті А.Свидницького׃ „Злий дух”(1860); „Відьми , чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського”(1860), „Великдень у подолян”, яка планувалася автором як рецензія на працю Шейковського „Быт у подолян”. У процесі роботи вона переросла рамки звичайної рецензії і стала ґрунтовним етнографічним дослідженням. Тут детально прокоментовано звичаї, традиції святкування Великодніх свят на Поділлі. Фольклористична праця Злий дух, надiслана в 1860 р. до  журналу  Основа, була однiєю з перших  наукових  розвiдок  Свидницького.  Тут  були зiбранi народнi вiрування про диявола  злого  духа,  який,  за  народним переконанням, хоч i брав разом з богом участь у створеннi свiту й людей, проте був ворожим людинi  i  штовхав  ïï  на  негiднi  вчинки. Приземлення бiблiйних персонажiв, яскраво виявлений дуалiзм, критицизм у ставленнi  до  офiцiйноï  релiгiï,  церкви   та   ïï служителiв  цi   характернi   риси   зiбраних   дослiдником   матерiалiв засвiдчують також i ставлення  його  самого  до  сутностi  народноï демонологiï. Свидницький, як i його земляк С.  Руданський,  вважав, що вiльне  трактування  селянином  питань  створення  свiту,  походження людини  є  однiєю   з   особливостей   украïнськоï мiфологiï.

Нарис  Вiдьми,  чарiвницi  й  опирi…  є  не  тiльки   описом забобонних вiрувань неписьменних селян про рiзнi фантастичнi iстоти,  не тiльки  свiдченням  вiри  у  чудодiйну  силу   ворожбитiв,   чарiвникiв, знахарiв, а й осудженням забобонних звичаïв,  висмiюванням  ïх носiïв.   Такий   аспект   розвiдки    ще    раз    засвiдчує матерiалiстичну сутнiсть свiтоглядних позицiй дослiдникiв. Звертає увагу майстернiсть Свидницького в белетристичному оформленнi легендарних iсторiй; окреми з них є своєрiдними  побутовими  етюдами,  в яких розгортається цiкавий сюжет, постають чiтко окресленi образи, звучить напружений  дiалог,  всiма  барвами  сяє  дотепне  народне слово.

39. Погляди С.Руданського на фольклор і авторську літературну творчість.

Погляди Руданського на поезію відчутно відрізнядися від традиційних літературних поглядів. Так, Степан Руданський не вдавався до приниципової різниці між усною народною творчістю та  авторською писаною творчістю, власне літератури. За його уявленням їх може розмежовувати хіба що слабка та умовна лінія. Роль поета, за Руданським, зводиться до збирання фольклорних матеріалів, їх художню обробку та повернення матеріалу (творів) в народ, творцям усіх мистецьких цінностей. Тобто поет з його творчею працею має виступати, як ланка у мистецькому коловороті.

Чому «Співомовки»?

Поетично твори мають співатися, наспівуватися чи проказуватися, але неодмінно супроводжуватися музикою, як правило, — кобзою чи лірою. Саме тому, на думку Руданського, поетичні твори і мають носити назву «співомовки». Особливість поезію в тому, що вона має орієнтацію на певну мелодію, на голос, на музичний супрвід. Тому Руданський і вважає, що лірика має пісенне призначення.

Поетична теорія Руданського

Отже, співомовки Руданського носять родове

понятта, яке поет розгалуджує ще й на жанри: пісні, приказки, байки-небилиці та співи. Усі види лірики Руданський зараховує до пісень, які поділяв на взбудки, думки, гадки, скаржки, жальки. Те, що всі на сьогоднішній день звикли називати «співомовками» поет називає приказками — гумористично-сатиричний твір, що оснований на народному жарті, анекдоті. Байки-небилиці — це віршовані твори розповідного характеру (співопісні), що несуть в собі баладно-фантастичний елемент. До жанру співів Руданський відносить епічні поеми на різноманітну тематику, що мають великий обсяг.

Поглядів Руданського на поезію, звісно, не поділяла українська література. Таке бачення радше було виключенням, суто індивідуальним баченням літератури, яке поет і не старався подати на заміну традиційній назві віршованих творів — поезія. Тому, немає нічого дивного, що теорію Степана Руданського не вплинула на подальшій розвиток української літератури. Проте, вважаємо за потрібне розглядати творчість поета саме за його баченнями поезії. Адже нехтування поглядів Руданського може призвести до помилкового розуміння окремого тексту та й творчості поета загалом.

40. Жанр “небилиці” у творчості С.Руданського: традиції і новаторство.

Балади Руданського — це саме той жанр, з якого почав свою оригінальну творчість сімнадцятилітній семінарист. Молодий поет, перебуваючи під впливом романтиків, в темах і сюжетах своїх балад використовував тодішні романтичні традиції. У кам’янець-подільський період творчості Руданський пише шість балади — «Два трупи», «Упир», «Розмай», «Вечорниці», «Люба», «Хрест на горі», які поет жанрово визначив як «байки хатні». У баладах першого творчого періоду письменник звертається до романтичних традицій старої школи — Боровиковського, Метлинського, Жуковського. У петербурзькому періоді творчості балади Степана Руданського стають більше схожі на Шевченківські («Явір», «Тополя», «Верба», «Купці»). Небилиці Руданського (назва жанру «балада» за поглядами Степана Руданського на поезію) просякнуті такими символами, як могила, чорний ворон-віщун, фаталізм відносин природи та людини. Цікаво, що небилиці поета вміщують в собі елементи фантастичного, містичного та реального, що можна спостерігати в порівнянні байки «Люба» з «Тополею» чи  небилиці «Верба» з «Безнадією». З жанром балади  Руданський цікавиться до кінця своїх днів. Так, у ялтинський період творчості поет намагався надати сценічне втілення баладному сюжету «Чумак».

41. Мотив неволі України у національно-патріотичній поезії С.Руданського.

Твори, в яких постає поет високої національної свідомості,.та неволі україни Ситуації й форми обираються найнесподіваніші:

він передає через типові символи "калинонька, могила-україна", руїна".через суто пестливі слова притамані укр мові

------мати співає колискову (“Над колискою”), а співаючи, вона ніби бачить майбутнє свого сина: наймитування - “цілий вік, як той чорний віл, у ярмі й неволі”, рекрутчина: 
Йдеться про насильницьку денаціоналізацію українців – через військо, через позбавлення рідної мови.

- —---“Наука” (1860) – про загрозу стати перевертнем, зректися свого кореня. Виряджають у науку сина і різні настанови дають батько й мати. Мати прагне, щоб син вийшов у люди, “щоб склонив себе, як билиночку”, аби лиш з панами порівнявся: 

В сріблі-золоті / Закупаєшся,
З полем батьковим / Попрощаєшся!

Протилежне висловлює батько: він проклене свого сина, якщо той “зігне спиночку”, простелеться “на рядниночку”. Він бажає синові “все спізнати”:

----- “Над могилою”: Україна асоціюється з образом могили, де “гриміла козацькая сила”, а тепер її ніби “зашептала сон чарівниця”, поставивши на сторожі чорнобиль. Поезію побудовано як монолог-звернення до могили-України, через тіло якої пройшли тяжкі плуги і воно “як вуголь, зчорніло”:

------“До України” -у формі монологу козака. Основний мотив - протест проти неволі України:

Твоя слава – у могилі, / А воля – в Сибірі,
От що тобі, матусенько, / Москалі зробили!
Гукни ж, гукни, Україно, / Нещасная вдово!
Може, діти на твій голос / Обізвуться знову!
Може, знову розв’яжуться / Зав’язані руки..
Може, знову бряжчатимуть / Козацькі шаблюки!
Тоді вже нас не забудуть / Московськії внуки
Бо кров за кров нашим / І муки за муки!
Гукни ж, серце-Україно, / Та тілько скоріше,
Бо чим дальше, ссуть кров нашу / Все більше та більше!

42. Панорама життя України середини ХІХ ст. у приказках С.Руданського.

Приказки Руданського – це здебільшого мініатюри. Коли ж розглядати в цілому, то вони складають цікаву панораму народного життя України XVIII і першої половини XIX ст. В центрі її стоїть головна фігура тогочасного кріпосницького суспільства – мужик. Пригнічуваний поміщиками, позбавлений усіх людських прав, він зумів зберегти в своїй усній творчості ідеал високої людяності і краси. Мужик став ліричним героєм гуморесок Руданського. Його соціальним і моральним критеріями керується автор, його очима дивиться на світ людських відносин.

Герой приказок Руданського – гуманіст, що любить і шанує в людині все людське, розуміє, хоч нікому не прощає людських вад. Не прощає навіть собі. Він сміється з усього: з хитрощів цигана («Циган з конем», «Де спійняли?», «Що до кого», «Торбин брат»), з самовпевненої пихи польського шляхтича («Не вчорашній», «Черевики», «Надгорода»), з скнарості шинкаря-єврея («Загадки», «Баран», «Мошків дах»), з пройдисвітства москаля («Гусак», «Варенікі», «Варена сокира»), але в сміхові тому немає зневаги до людей іншої національності.

Всі свої приказки Руданський розподіляв на три групи: А. Приказки «На чужих», Б. Приказки «На своїх» і В. Приказки «На себе самих». Особливо багата гумором, народною мудрістю група В. Об’єктом гумористичного зображення тут стає український селянин, його побут, звичаї, риси національного характеру. Кращі з приказок групи В. – «Школяр», «Окуляри», «Чи високо до неба?», «Не мої ноги», «Господар хати», «Крамная сорочка», «Господь дав», «Той, що над нами», «Чи далеко до Києва», «На калитку», «Указ», «Вовки» та ін. В цих поетичних шедеврах виразно вимальовується тонко окреслений образ ліричного героя-селянина, який, потрапивши в смішне становище, ніби запрошує нас посміятися разом з ним над своєю безпорадністю.

Але доброзичливий, гуманний, делікатний сміх над людськими вадами обертається злою сатирою, коли в поле зору ліричного героя потрапляють гнобителі народу – поміщики, царська урядова адміністрація, служителі релігійних культів – попи, ксьондзи, рабини. Тут сміх поета нещадний.

Руданський був поповичем за походженням і безбожником з переконання. Він добре знав зажерливість і моральну ницість попівства, яке самим своїм становищем у тогочасному суспільстві було паразитом на тілі народному. Ось чому багато його приказок присвячено викриттю попівства. А оскільки об’єктом висміювання став не тільки православний піп, а й ксьондз і рабин, ліричний герой Руданського національно-релігійні суперечності нейтралізує тим, що до гурту свого підключає поряд з наймитом-українцем і злиденного мазура, і єврея-капцана («Камінний святий», «Два рабини», «Піп на пущі», «Сповідь», «Піп у ризах», «Чорт», «Суходольський», «Війна», «Там її кінець» та ін.). Герої цієї універсальної попівської клоунади наче вихоплені з «Декамерона» Боккаччо. В цьому можна переконатися, коли прочитати приказки Руданського «Війна» і «Чорт».

Приказки Руданського про попів, ксьондзів і рабинів носять антирелігійний характер, оскільки служителі культу в них висміюються не за звичайні людські вади, а за паразитизм, жадібність, дволичність, лицемірство. Попи – носії соціального зла, замаскованого поклонобійною мораллю церкви. В цьому переконують приказки «Піп і ксьондз», «Страшний суд», «Скільки душ», «Божі птиці» та ін., що можуть бути прекрасним ілюстративним матеріалом в антирелігійній пропаганді.

Народна мудрість завжди була безцеремонна з богами і святими. Вона зводила їх з неба на землю, в людське середовище, наділяла людськими достоїнствами і вадами, примушувала служити людям. Попи тут завжди зайві, непотрібні («Баба у церкві», «Пекельна смола», «Мазур у болоті», «Тільки допечи», «Просьба», «Варвара»). Тому літературознавці цілком слушно пов’язують позицію Руданського в зображенні духовенства з відомим листом Бєлінського до Гоголя, де сказано:

«Про кого російський народ розповідає похабну казку? Про попа, попадю, попову дочку і попового наймита. Кого російський народ називає: дурна порода, череваті жеребці? Попів… Чи ж не є піп на Русі для всіх росіян представником обжорності, скупості, низькопоклонства, безстидства?» [14].

Пафос приказок Руданського у виявленні нескореності простого народу, моральне здоров’я якого не вбили віки кріпосного рабства, його ліричний герой – кріпак, що уособлює мудрість народну, з гідністю демонструє свою моральну перевагу над гнобителями як над людьми без совісті і честі («Добре торгувалось», «Почому дурні?», «Перекусіть, пане», «Запорожці у короля»). Він пишається минулою славою свого народу, коли той у боротьбі з поневолювачами не раз виявляв високу самовідданість і геройство («Смерть козака», «Турок і мужик», «Турецька кара»), і протиставить минулу славу ненависній сучасній кріпосницькій системі («Чуприна»). Ліричний герой Руданського ще не розуміє шляхів визвольної антикріпосницької боротьби, але духом не занепадає, бо вже знає, чого хоче. Суперечку свою з циганом і шляхтичем з приводу того, що зробив би кожен, якби став царем («Царі», 1859), він завершує недвозначно:

А якби я був царем

Та мав царську волю,

Я би панів скасував,

Всіх пустив на волю!..

У нас нема прямих доказів того, як дивився Руданський на самодержавство та кріпосників, до чого зводились конкретно його антикріпосницькі переконання. Але ми можемо з певністю сказати, що настрої народних мас він відбив у своїх творах правильно.

43. Історичні поеми С.Руданського: здобутки і прорахунки.

На час повернення Т. Г. Шевченка із заслання і вимушеного його оселення в Петербурзі громадсько-політичне життя не лише в столиці, а й в усій Російській імперії завирувало з новим піднесенням і загостреністю. Вільнолюбиві настрої, прагнення до волі були серед народу настільки владними і могутніми, що царизм змушений був звільнити селянство від кріпосницької залежності. Сама присутність великого Кобзаря впливала на прогресивну інтелігенцію, особливо українську, так, що вона почала задумуватися над долею свого народу, його трагічною історією. Цьому сприяв і сам царизм, видаючи неодноразово укази про заборону української мови, культури. Все це добре було відоме студентові С.-Петербурзької медико-хірургічної академії Степанові Руданському, що й спонукало його до глибокого вивчення історичного минулого своєї Батьківщини. В бібліотеках С.-Петербурга він наполегливо студіює праці "История Малой России" Д. Бантиш-Каменського, "История Малороссии" М. Маркевича, "Деяния Петра Великого" І. Голікова, історичні твори Вольтера "История "Карла XII" і "История России при Петре Великом" та інші. Вдумливе усвідомлення історії України, її стосунків з Росією та іншими країнами дозволило С. Руданському лише за один 1860 рік написати шість  історичних поем: "Мазепа, гетьман український", "Іван Скоропада", "Павло Полуботок", "Вельямін", "Павло Апостол" та "Мініх", які ще належно не поціновані літературознавцями. Посилаючись на вислів І. Франка, який зазначав, "думка - написати поетичну хроніку гетьманщини, - думка смілива... Але виконання її у Руданського вийшло зовсім школярське, майже без ніякої поетичної стійкості", вони відносять їх до творів "малохудожніх", в яких, мовляв, "некритично переповідаються епізоди "Истории Малой России" Д. М. Бантиш-Каменського та "Истории Малороссии" М. А. Маркевича. Окремі літературознавці докоряють письменникові за те, що він "...не зміг намалювати у цих поемах правдиві історичні картини, показати народні маси в історичній боротьбі...", що "змалювання історичних подій поет підмінив біографічними нарисами життя окремих осіб, які в багатьох своїх епізодах не відповідають дійсності", а "минуле України, її взаємини з Росією... в поемах викривлені, перекручені".

Думається, що літературознавці різних поколінь не приділяли належної уваги об'єктивному дослідженню історичних поем С. Руданського, не зуміли або ж свідомо не хотіли побачити в них отієї, за висловом І. Франка, "сміливої думки" й давали їм оцінку, яка випливала з ідеологічних позицій, позначених негативним ставленням до українського народу, його історії й видатних державних діячів минулого України, діяльність яких, на догоду імперським шовіністичним можновладцям, всіляко знецінювалася і шельмувалася. Віками, як відомо, опорочувалася і постать українського гетьмана Івана Степановича Мазепи. Це було відомо С. Руданському з історичної, політичної, художньої і, навіть, духовної літератури. Але двадцятишестилітній поет на основі глибокого і вдумливого вивчення різноманітних джерел та врахування народної думки підходив до художнього відтворення історії України в історичних поемах з реалістичних і демократичних позицій. Хоча поема "Мазепа, гетьман український" і має вельми відчутне романтичне забарвлення, все ж її сюжет сприймається не віддаленим, а наближеним до справжніх історичних подій. Він, говорячи словами В. Бєлінського, "вірний життєвій правді". Отже, образ Мазепи у С. Руданського, як, приміром, і у Байрона (поема "Мазепа" - 1818), поетично достовірний, реалістичний. Одначе С. Руданський в зображенні діяльності українського гетьмана саме як державного діяча більш схильний до його оцінки О. Пушкіним (поема "Полтава" - 1829), який зумів підмітити найголовнішу сутність цієї постаті - домогтися повернення Україні втраченого державного статусу, вирвати її від колоніальної залежності. Досить показовим у цьому розумінні є його зізнання Марії:

Благое время нам приспело;

Борьбы великой близок час.

Без милой вольности и славы

Склоняли долго мы главы

Под покровительством Варшавы,

Под самовластием Москвы.

Но независимой державой

Украйне быть уже пора:

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.

Зазначимо, що Пушкін у своїй поемі не називає Мазепу зрадником свого народу. Він, власне, відтворює лише позицію Петра І, який інакше і не міг оцінювати українського гетьмана, що став на перешкоді зміцнення й розширення кордонів Російської імперії. Отож, яким би не поставав образ Івана Мазепи в поемі О. Пушкіна в наступних частинах, перші рядки спростовують це, оскільки борець за свободу свого народу не може бути злочинцем, а тим паче зрадником.

Безперечно, що поему О. Пушкіна С. Руданський знав, йому, звичайно, імпонувала оцінка І. Мазепи в поемі "Полтава" як вдумливого державного діяча, що вболівав за долю свого народу, своєї держави. І вже самою назвою поеми - "Мазепа, гетьман український" - С. Руданський підкреслює величність і незвичайність цієї державної постаті, до якої він ставиться з великою повагою і любов'ю:

І ти, брате, український

Гетьмане Іване!

Та нехай же твоя слава

Повік не зів'яне;

Та ж ти кинув все для волі,

Все для України,

Та нехай же й твоя слава

Повік не загине.

Багатогранну і відповідальну державну діяльність І. Мазепи С. Руданський осмислює і художньо відтворює у зв'язку з розвитком політичної ситуації в багатьох країнах світу, і особливо в європейських. У складних, тяжких і виважених роздумах гетьман приходить до висновку про необхідність об'єднання з Карлом ХІІ для протидії Петрові І, який проводив політику ганебну, колонізаторську щодо України та її народу. Поет, дотримуючись історичної правди, художньо переконує, що шведський король був значно демократичнішим і гуманнішим від московського царя. Окрім того, він ще й обіцяв перед усім світом Україні повну незалежність. Орієнтація Мазепи на шведського короля в ті часи була виправданою ще й тим, що віддалена Швеція не загрожувала Україні прямою окупацією. Взагалі Європа вже тоді була демократичнішою і значно культурнішою від Росії, що не могло не справити впливу на вибір українського гетьмана. Роздуми І. Мазепи С. Руданський відтворює засобами народнопісенної поетики:

Тепер би нам з ворогами

Бійку розпочати;

Тепер би нам відплатити

За нашу недолю,

Тепер би нам підійнятись

З неволі на волю.

Наміри гетьмана підтримують як багато українських полковників, так і українські козаки та народ.

44.Перекладацька діяльність С.Руданського. Особливості перекладу “Слова про Ігорів похід”.

Крім славетних співомовок Степана Руданського, немалої уваги заслуговує і перекладацька діяльність поета. Лірика Руданського, дякуючи переспівам, поповнилася творами польської, сербської, німецької та чеської мови. Перші переклади Степана Руданського побачили світ ще в Петербурзі в українському журналі «Основа». Так, у другому номері часопису були опубліковані переклад з польської — вірш «Ластівка» та переклад з сербської — «Ніч і ніч». У восьмому номері «Основи» з ‘явився переклад вірша Гейне «Сни».

Перекладацька діяльність Руданського торкнулася і староруського епосу — «Олег — князь київський» та «Ігор — князь сіверський». Перекладав Руданський і «Співи та пісні старочеські з Краледворського рукопису», вважаючи їх витвором народу, які насправді були майстерно підроблені Ганкою. До нашого часу дійшли і перекладені Руданським фрагменти «Енеїди» Вергілія та «Демона» Лермонтова.

Переклади Руданський здійснював здебільшого у свій ялтинський період творчості. Руданський у Ялті найбільше працював над античною літературою. Поет перекладав «Іліаду» Гомера («Омирова Ільйонянка» як написав сам Руданський). Про історію перекладу «Іліади» та надрукування розповідає І. Франко в передмові до VI тому творів Степана Руданського1, виданих у Львові наприкінці 90-х років. Руданський також переклав, як він думав, ще один твір Гомера — «Батрахоміомахії» («Омирова війна жаб з мишами»), який насправді не належить до творчості старогрецького письменника.

Слід відмітити, що Руданський у перекладацькій роботі був зовсім не дилетантом. Поет досліджував тексти, використовував історико-філологічний коментар, як приклад переклад «Слова о полку Ігоревім», часто підбирав свій розмір вірша для перекладу. Так, гекзаметр Гомерової «Іліади» у Руданського перетворився на коломийковий дванадцятискладовий вірш з жіночою цензурою посередині, що вважав за доцільніший розмір до перекладу поеми. «Енеїду» Вергілія та «Демона» Лермонтова Руданський перекладав розміром оригіналу, що вдавалося поетові неабияк майстерно. М. Старицький завершуючи після Руданського переклад «Демона» не в усіх місцях спромігся підлаштуватися під стиль поета-співомовця.

Слова з листа Степана Руданського, які використав І. Франко замість передмови до подання перкладу «Іліади» в журналі «Правда»:

«Щождо розміру, то я більшу половину 1862 року бився з сею первою піснею, перекладаючи її і на гекзаметри і на різні розміри нащих дум та пісень, і кожний раз під кінець сеї пісні доходив до того, що узятий розмір мій не годиться. Напослідок, взявши собі в думку, що Омира при довгім розмірі гріх і доповняти лишніми словами, а при короткім розмірі декотрі придатні Омирові слова, під нашу мову не підходящі, не гріх і пропустити або замінити їх нашими короткими підходящими словами, я в кінці 1862 року попробував отсей короткий розмір, і він таким придався легким, що я в кінці 1863 р. пройшов увесь дослівний перевод Іліади. Розмір сей, як він не простий, а його наслухаться можна і в приказках ігрових, і в приспівах колискових, і в піснях звичайних веселих і сумних…»

45. Приказки С.Руданського: жанрова природа, фольклорні традиції, система образів.

Ідучи за теорією самого Руданського, його балади мають називатися "небилицями", ліричні твори — "піснями", гуморески — "приказками", поеми — "співами". Усі ж свої поетичні твори автор називав "співомовками", надаючи терміну не жанрове, а родове значення.

Усі приказки Руданського написані в петербурзький період його життя і являють собою художню обробку мандруючих в усному передаванні анекдотів з обов'язковим соціально-побутовим і національним колоритом. Головним об'єктом гумористично-сатиричного зображення є людські вади. Інколи сюжетами приказок Руданського ставали всім відомі народні афоризми: "Хтів пан когось ошукати, та й сам ошукався", "Бачили очі, що купували...", "Бога не гніви, а чорта не дражни". Мету своїх приказок як творів гумористично-сатиричних автор розглядав у повчально-розважальному аспекті. Приказки поета пережили свій час. Вони стали відомі не тільки в Україні, а й в інших країнах.

46.Художній аналіз поезії С.Руданського “ Повій, вітре, на Вкраїну”.

Пісня Руданського «Повій, вітре, на Вкраїну» вперше була надруковано в українському журналі «Основа», 1861 року, № 1, стор. 95 – 96. Автографів два: «Співомовки 1851 – 1857» (подано справа), стор. 71, звор. – 72, звор., і «Співомовки 1861», стор. 127 – 128. Подається за автографом 1851 – 1857 рр.

2. Мелодію до пісні створив сам поет.

3. За розповідями односельчан, Степан Руданський написав пісню «Повій, вітре, на Вкраїну» після драматичної історії зі своєю коханою — Параскою. Проте більшість дослідників схиляються до того, що справжнє ім’я коханої поета було Марія, яку він після від’їзду до Петербурга мав забути. А пісню Руданський написав після того, як дізнався про одруження Марії з іншим парубком — Іваном.

4. Першоваріант тексту пісні «Повій, вітре, на Вкраїну», як і деякі з інших текстів, написаних С.В. Руданським, за своє існування зазнавали змін. Тож тексти часто редагувалися — десь доречно, а десь і не зовсім. Так, наприклад рядок «Як заплачуть карі очі«, де епітет до слова «очі» вжито «карі» — це вже осучаснений рядок, так як в першодрукові «Основи» явно зазначено Руданським, «…чорні очі«.

Ще одним прикладом виступає рядок «Повій, вітре, опівночі.«, який як правило друкується у всіх виданнях. Але Руданський писав «… з полуночі«, що на той час без проболем можна зрозуміти як з півночі, тобто з Санкт-Петербурга, де був власне написаний вірш. Така зміна більше всього викликана відмовою від невластивого українській мові слова «полуніч», що було змінене на «північ». Але подбіна словозміна явно вальсифікує і зміст, адже «полуніч» (північ) — місце знаходження, а у даній версії «північ» (00:00) — час, частина доби.

Символи та пояснення пісні Руданського «Повій, вітре, на Вкраїну».

- Вкраїна — Україна

- вітер — гонець, до якого можна було звернутися за допомогою, щоб дізнатися про долю близьких людей. Найшвидший відомій спосіб пересування на той час, тому вітер і вистумає частим символом у поетиці

- північ — пора доба, коли всі сплять. містична пора доби

- «… Не вертайся з України.» — тобто при поганих новинах гінця (вітра) краще й зовсі не чути, бачити.

47. Художній аналіз поезій С.Руданського “Наука” та “Над колискою”.

. Пісня Руданського «Наука» була вперше надрукована в українському журналі «Правда», 1874 року, № 4, стор. 145 – 146. Подається за автографом «Співомовки 1859 – 1860», стор. 144, звор. – 146, звор.

2. Вірш входить до третої рукописної збірки Степана Руданського — «Співомовки Вінка Руданського, 1859 — 1860. Петропіль», у якій зібрані пісні, приказки (гуморески), легенди та історичні поеми (співи).

3. Пісня «Наука» відноситься до невеликої за обсягом громадянської лірики поета. Слід сказати, що громадянська лірика Руданського звучала не як прямий заклик до боротьби проти народного свавілля, тобто проти кріпосницького ладу, як це можна побачити, наприклад, у Шевченка. Руданський вважав, що місію покращення життя народу має на себе взяти інтелігенція, яка на погляд письменника повинна бути просвітительською і очиститися від підсвідомої психології раба, яка вже занадто закарбувалась в українському народі. Саме  тему психології раба і порушує Степан Руданський у своєму ліричному творі «Наука».

4. Вірш Степана Руданського «Наука» був написаний під впливом відомої поезії М. Некрасова «Песня Еремушке», який став у ті часи зразком для переспівів і наслідування. Український поет на основі сюжету Некрасова створив власний самобутній твір, збагативши свою пісню громадянським мотивом. Проте бачимо, що Руданський деякі розділи «Песни Еремушке» інтерпретує на свій, український, лад.

У пісні Некрасова фігурує няня і проїжджий із міста. Няня — образ  кріпацької свідомості, тому її слова несуть такий зміст: «Низько, наче тій билиночці / Треба голову хилить / Щоб на світі сиротиноньці / Вік безжурно пережить…» На подібні поради відповідає проїжджий із міста, який радить не схиляти голову ні перед ким, закликає до корисної праці, до відчуття гідності, настановляє на протест проти гнобителя.

У «Науці» С. Руданського два персонажі — мати і батько. Мати, уособлення свідомості рабів, виряджаючи сина в світ говорить наступні слова: «Ти склони себе / Як билиночку / Ти склони себе / Як билиночку / Простели себе / Як рядниночку.» Але батько, представник іншої волелюбної психології, не погоджується з словами матері. Він навіть проклинає подібні дії: Будь ти проклятий … Як пігнеш таким / Свою спиночку / Як простелишся / На рядниночку.» Батько закликає сина бути волелюбним, не коритися панам, а самому бути хазяїном свого життя. У цій частині твору Руданський зображує риси народного характеру, показує пробудження свідомості, волелюбності в українському народі

вірш — оповідання "Над колискою" (автор із гіркою іронією переосмислює типово "колискові" мотиви у зверненні матері — кріпачки до своєї дитини)

48. Козаччина і козаки у творчості П.Куліша.

Д.Дорошенко підкреслював, що перші джерела, з якими працював історик, були козацькі літописи, старі українські хроніки, народні думи. Проте, незабаром, познайомившись ближче з історичними джерелами, особливо польськими, польською історіографією, П.Куліш починає змінювати свої погляди на козаччину. Вже у “Чорній Раді” він неприхильно ставиться до запорожців як до руйнівної сили, яка часто ставала небезпечною для рідного краю, вносила заколот, руйнувала основи громадського життя12. Втім, вважає Д.Дорошенко, П.Куліш ще довгий час дивився на козаків очима тогочасного “народництва”13. Поступово, на думку дослідника історик переходить на позиції критичного ставлення, песимістичного погляду щодо історичної ролі козаччини 14..Остаточно, на думку Д.Дорошенка, критичне відношення П.Куліша до козаччини перетворюється в рішучий осуд цього історичного явища на початку 1870-их років15.

Отже, П.Куліш доходить до того, що малює козаків дикими руїнниками, “ворогами сільсько-господарської та промислової кляси”, називає їх “кривавими п’яницями” й “татарськими побратимами”, а Б.Хмельницького виставляє як страшного “змія-горинича”, що зруйнував культуру на Україні. Злуку з Москвою він виправдовує як неминучий акт, відкидає думки про якісь умови цієї злуки, називає їх вигадкою істориків-козакоманів, висловлюючи погляд, ніби Україна віддалася цілком на ласку московського царя16. Куліш бачив у козаччині лише деструктивний, руйнівний елемент і не знайшов в ній ні якого творчого начала.

Д.Дорошенко не може повністю погодитись з усіма поглядами П.Куліша, хоч йому й імпонують деякі зауваги історика. Так, Д.Дорошенко поділяє ставлення П.Куліша до запорожців як до руйнівної сили. Він і сам неодноразово в своїх працях змальовував Запоріжжя у своїх працях як центр деструктивної, а часом й згубної для України політики17. Дослідник оцінює Запоріжжя і запорожців як історик-державник. Він вважає, що козаччина як окрема верства українського суспільства, почала формуватись у XVI ст. й певні форми прийняла лише на порозі XVI та XVIІ ст. На початку XVIІ ст. вона поступово переймає на себе роль провідної верстви українського суспільства. Козаччина має своїм осередком Запорізьку Січ – столицю вільної козацької організації, яка тримає себе наче самостійна незалежна держава. Куліш багато розмірковував над природою бунтарства козаків і дійшов висновку, що козаччина була, мовляв, тільки «буйним цвітом, а іноді й колючим будяком серед нашого дикого степу». Така позиція Куліша викликала до нього одверту ворожість навіть з боку недавніх прихильників, але Пантелеймон Олександрович прийшов до неї через важкі роздуми, а тому відстоював своє бачення ролі козаччини в історії України із запалом, незважаючи ні на чиї авторитети. У своїх висловлюваннях, у поетичних рядках він розглядає Україну значно ширше і намагається відійти від думки, що історія розвитку держави – це історія розвитку Запорозької Січі. Неприйняття козаччини не заважає Кулішу висловлювати повагу до історичного минулого України. У поемі «Настуся» поет згадує Дмитра Гуню, який між Сулою і Славутом бився «п’ять неділь з ляхами»; хороброго Опанаса Обуха, який, помираючи за «рідну Вкраїну» заповідав нащадкам, «щоб ізнов воскресла козацькая сила і шляхетським клятим трупом Дніпро загатила».

Куліш, попри своє неприйняття бунтарства, бачив, що єдиною силою, як могла протистояти знищенню України, були козаки, а тому називає їх «коза ченьки, батьки мої, крилатії орли мої!», «козаченьки-небожата, молоді мої орля та!». Поет закликає українців не забувати про численні жертви, про кров, я була пролита заради Батьківщини:

Нехай знають по всім світі,

Як ми погибали

І, гинучи, свою правду

Кров’ю записали.

На думку поета,

Немає для серця

Більшої утіхи,

Як пишатись славним родом

Вовіки і віки.

49. Суперечності світогляду П.Куліша.

У чому суперечливість світогляду П. Куліша? Світогляд Куліша дуже складний. В його основі лежить, безперечно, ідеоло» гія українського націоналізму, але є в ньому як козакофільські, так і антикозаці.м мотиви, є, на жаль, захоплення Петром І і Катериною II, на підставі чого видні ний український вчений Сергій Єфремов назвав Куліша «дволиким Янусом».

Як Куліш викривав імперську політику Росії щодо України? Незважаючи на деяку суперечливість у світогляді, П. Куліш гнівно викривай імперську політику царської Росії. 1846 року він публікує «Повість про український нарід»,, за котру його було покарано адміністративним засланням до Тули, у творі ми читаємо: «Україна могла б стати самостійною, якби не зрада міської шляхти і не московська політика». 1863 рік. У Львівській газеті «Сло-мадрукований лист П. Куліша «Голос з України». «Москва, – писав автор, – е під себе не тільки всю Русь, а й усю Слов’янщину. Москалі забули, що ті Кидемії, якими вони так пишаються, заснували київські академіки. У Москві іні знань засвітили ми». У публіцистичній статті «Гадки про святкування осьмих роковин Шевченкої смерті» Куліш пише: «Два потужні деспоти – лях і москаль роздерли Україну Піл. Це лукава політика, це наруга над правом. Скільки крові вицідив москаль Країни». Цей же мотив містить вірш «Три брати». У брата, який вважає себе ним, «в грудях… люте серце, він п’є братню кров». Значним поштовхом до написання «Чорної ради» стала повість Гоголя «Тарас Бульба», але Куліш хотів створити свій роман на основі реальних історичних фактів, за основу автор узяв український фольклор та ««Літопис Самовидця». Який персонаж роману є уособленням авторської позиції та точки зору? Це герой твору Яким Сомко.

На які дві групи можна поділити (умовно) історичні постаті роману «Чорна рада»? Реальні історичні постаті роману, поділяються на дві групи. До першої належать ти, що прагнуть влади і грошей, люди нечесні та непорядні, а саме, Гвинтовка, Вуяхевич та Васюта. Представником другої групи є Сомко. Всі події, зображені в романі, відбуваються насправді. Автор відходить від історичної дійсності, щоб глибше розкрити характери, детальніше змалювати внутрішній світ персонажів. Для цього Куліш уводить в тканину історичного роману вигадані епізоди та деталі.

П. Куліш – надзвичайна постать в українській літературі. Ця людина поєднала у собі поета, прозаїка, історика, етнографа, перекладача й педагога, літературного критика, філософа, а в юності –    навіть художника. Куліш – людина енциклопедичних знань. Провідною темою творчості письменника була тема соціальної і національної долі українського народу, його мови, культури. Чорна рада» – перший український історичний роман. В основу його покладені реальні історичні події, що відбувалися в Україні. Головним мотивом роману є боротьба за гетьманську булаву після смерті Богдана Хмельницького. Це дуже складний час в нашій історії, відомий ще як період великої Руїни. П. Куліш – автор першого українського фонетичного правопису, він створив український буквар і першу «Граматику» для навчання дітей рідної мови, уклав першу збірку «Сільської бібліотеки .для українського читача».

Куліш здійснив перекладав твори Шекспіра, Байрона тощо. Завдяки таланту і дивовижній працездатності українське письменство збагатилі численними перлинами світової літератури, він також був першим критиком-професіоналом. У Петербурзі він опублікував  фольклорно-історичну етнографічну збірку «Записки о Южной Русі», яку Шевченко висловився так: «Пречудова і благородна праця. Брила в сучасній історичній літературі». Куліш засновує разом з братом дружині Василем Білозерським україномовний журнал «Основа», в якому побачцД світ його нариси з історії України – «Хмельниччина» і «Виговщина». щ діяльності він присвятив усього два роки, адже за цей короткий час об’єднати навколо себе чимало світлих талантів України, опублікувати твори і цим заявити всій імперії, Європі: українська література, незка чи на дикі заборони, живе, бореться, дух українства не знищений.

50.Історіософські погляди П.Куліша.

Історіософію П. Куліша останнім часом досліджували Євген Нахлік [11] (у своїй синтетичній праці автор досліджує історіософські погляди П. Куліша в широкому світоглядно-науковому контексті), Ала Сініцина [13] (проводиться порівняльний аналіз філософсько-історичних поглядів М. Костомарова та П. Куліша), Михайло Скринник [14] (особлива увага у цьому дослідженні акцентується на тому, що П. Куліш у своїй постромантичній історіософії звертається до українського традиціоналізму, який знайшов вираз в особливостях сфери господарювання, адміністрування, моралі, культури), Василь Івашків [1] (проаналізована історіософська концепція історії України лише в «Повести об украинском народе»).

Метою нашого дослідження є виявлення особливостей поєднання романтичного та позитивістського дискурсів в історіософії П. Куліша.

У П. Куліша ми не зустрічаємо того месіанізму, який так проглядає в історіософських побудовах М. Костомарова. Натомість він розвиває свої історіософські погляди у напрямку органіцистської «хутірської філософії», яка є не лише закоріненою у традицію романтизму як типу європейської духовності кінця XVIII – середини XIX століття, а ще і враховує деякі напрацювання філософії позитивізму[1].

Романтична історіософія на противагу просвітницьким раціоналістичним моделям зреалізовує своє розуміння історичного розвитку суспільства через принцип органічності, що передбачає, принаймні, неусвідомлений потяг до пантеїзму. При тлумаченні взаємодії Бога із світом, Ним створеним у П. Куліша ці пантеїстичні мотиви, проглядають досить виразно. У свою чергу, вони добре відображають глибинні основи романтичного світосприйняття. П. Куліш писав:

«Дійшовши, з прогресом кругосвітньої наукової праці, тієї правди, що безкраїй і безмірний космос, у величезних і найменших творивах Божих, дає нам закон громадського життя і розумового прямування, кладемо її в основину нашого проповідання національної і духовної свободи» [10, c. 411]. І ще: «Народи живуть по закону Божому, по закону природи, і вся управительська мудрість тілько в тому й єсть, щоб сього закону не ламати…» [8, с. 380].

І таке нерозрізнення Бога й Космосу, закону Божого й закону природи – це не обмовки, це й є оті пантеїстичні мотиви.

Тут далося взнати захоплення П. Куліша філософією Б. Спінози[2]. Навіть епіграфом до «Зазивного листа до української інтелігенції» (1882), який є заключною частиною до збірки «Хуторна поезія» він взяв знаменитий вислів Б. Спінози із теореми LXVII четвертої частини «Етики»:

«Вільна людина щонайменше думає про смерть, і вільна мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя… Дії людини треба не оскаржувати, не висміювати, а осмислювати» [10, с. 400].

Бог у пантеїзмі – це не лише трансцендентна сутність, що чітко відділений від іманентного нам світу. Бог, якщо говорити далі мовою Б. Спінози, – це субстанція, що проявляє свою сутність через форми – а) атрибути та б) модуси як стани субстанції у законах природи, морального життя, політики й економіки. Тобто божественне перебуває й у створеному Ним.

А народ у романтичному розумінні – це не просто певна соціальна спільнота, це органічний союз групи людей із своєю національною сутністю, джерело якої є Бог/Космос. Для П. Куліша це джерело визначає життя природи, народу й окремої людської одиниці. Національна ж сутність є складовою внутрішньої природи окремої людини і являє собою детермінанту її творчої активності, творить її неповторність та надає глибину почуттям єдності з іншими членами народу. У свою чергу, національна сутність виникає через поєднання людської душі з природнім середовищем її мешкання або «душею» природи. Адже саме природа у романтизмі постає завдяки моменту пантеїзму вмістилищем отієї сили життя, яка витікає з трансцендентного Космосу. Природа, яка у романтизмі уявляється живою і безпосередньою, заповнена силою життя, яка потім перетікає у душу індивіда. Народ тоді визначається як сукупність індивідів, які пов’язані один з одним через зв’язок із животворною силою природи і саме це однакове відношення до природи робить їх єдиним цілим – народом. Отже, окрема людина лише через посередництво народу може поєднуватися з «вищою реальністю».

Але не будь-яка природа творить із окремих індивідів органічний народ, а лише та її часточка, яка є рідним природним середовищем, що з дитинства знайомий одним індивідам і чужий іншим здатна на таку народотворчість. І саме тому у П. Куліша в середовищі такого рідного ландшафту, «… по хуторах до зоряного неба або вранці до схід сонця на росі люде щирим серцем моляться…» [5, с. 263]. Отже, лише будучи вкоріненою у рідну природу, людина вкорінена і в народ. А народ – це те, що обмежене «нашою», рідною місцевістю. Причому тут поняття ландшафту включає не лише природний ландшафт, як то степ, річка чи чорноземні грунти, але ще й штучний, окультурений – засіяне поле, посаджений сад, загачені ставки у яру, хутірські будівлі, воли біля клуні. Разом це і є ота рідна місцевість, батьківщина, яка є джерелом почуття рослинно-космічної сили для українського селянина.

Звідсіля й одна із центральних ідей романтичного світогляду (що йде від німецького романтизму) – ідея «вкоріненості». Саме «вкоріненість» шукали його ідеологи в духовних термінах через внутрішню відповідність між індивідом, рідним грунтом, народом та Богом/Космосом. Потрібно нагадати, що пізніше ідеї романтиків знайшли своє відображення в історіософа О. Шпенглера (1880–1936), коли він у «Присмерках Європи» (1918–1922) протиставив концепти культури та цивілізації. Культура має душу, а цивілізація ж є найбільш зовнішнім і штучним станом, на який здатне людство. Отже, прийняття культури означає вкоріненість у неї, що й приводить до подолання стану відчуження від природи та суспільства. «Органічна» єдність всіх складників культури є явище антицивілізаційне, але й антивідчужуюче.

У П. Куліша концепт «вкоріненості» добре проглядає у його теорії хутірського життя або «хутірської філософії». Ці ідеї він розвиває у «Листах з хутора» (1861), «Хуторской философии и удаленной от света поэзии» (1879), «Хуторній поезії» (1882). «Хутір» у П. Куліша – це антитеза «городу». Це те місце, де за принципом взаємопроникливості поєднуються природа, індивід та народ і в результаті формується стан первинної автентичності, яка протистоїть несправжності міського способу життя[3]. До речі, збірний образ міста як чужинницької інстанції письменник називає німецьким словом «бурх» [5, с. 276]. Для П. Куліша «правильний» український селянин у чомусь аналогічний «ідеальному дикунові» Ж.-Ж. Русо. Він зберіг свій сутнісний зв’язок з природою, близькість до першоджерел свого буття і залишився незіпсованим штучною цивілізацією. «Справжність» українському селянину забезпечує своя земля, «грунт», у який тільки й може проростати «коріння».

Стан вкоріненості породжує і стандарти єдино правильної соціальної поведінки – моральні норми. На думку Куліша – це максими Біблії. Саме вони адекватно відображають автентичне існування хутірської людини. Тому він і пише:

«Оставайтеся при своїй городянській філософії, а нам дозвольте нашу селянську філософію проповідувати, взявши її прямісінько з тої книжечки (тобто, з Біблії. – В. А.), котру сотнями років великі городи затуманюють, та й досі не затуманили» [5, с. 254–255].

Але, знову ж таки, без синкретичної невиділеності людини з природи тут ніяк не обійтися і тому у народі «слово Боже, що його він чує в церкві, втілюється в нього самими лише явищами природи, які він любить несвідомо, як немовля свою годувальницю» [4, с. 467].

А ось невкоріненість у рідний грунт вказує на відсутність у людини тієї життєвої сили, яка може перетекти через коріння в її душу лише з рідного середовища (землі) і через перебування у колективі на ймення народ. Саме життєва сила/енергія, яка має божественне походження створює умови людяності в людській душі. Місто ж для П. Куліша якраз і означає відсутність «грунту», «безгрунтярство». В результаті душа жителя міста формується неправильно, вона є «зіпсованою». Так виникає уявлення про горожанина як «чужака», хвора душа якого схильна до аморальних вчинків. А це егоїзм, гендлярство, проституція, ледачість, прислужництво, продажність.

Саме в місті виникає майнова нерівність між людьми, коли «половина з вас у золоті купається, а половина в вонючій грязі тоне, од пекельної роботи чучваніє і з голоду гине» [5, с. 247]. В місті все купується і все продається. Тому в Петербурзі, на Крестовському острові «мати, мужичка в панській шляпці, через нужду або через ледачу свою воспитанность, рідну дочку продає…» [5, с. 245]. В місті розмовляють «неправильною» «лукавою панською мовою» і вчать неправильним наукам, які «затуманюють» істину Святого письма. Тому П. Куліш і закликає: «… своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся» [5, с. 256].

На противагу «хворій» природі міста хутірський спосіб життя породжує такі моральні цінності як простота, безпосередність, цільність, чесність, відвертість, тому «у город – по гроші, а в село – по розум» [9, с. 144]. П. Куліш добре ілюструє функціонування такого типу хутірських чеснот у листах «Листів з хутора». У четвертому листі, який називається «Про злодія у селі Гаківниці» показується як сільська громада, об’єднана принципами християнської любові і прощення перевиховує злодія Дмитра Гарбуза, роблячи його добропорядним християнином. У п’ятому листі – «Хто такий хуторянин» – показується, як хутірський спосіб життя, чумакування і, ширше, весь рідний природно-історичний ландшафт формують у молодої людини Павла Белебня правильні моральні устої, які забезпечують йому щасливе життя на цьому світі. Тому він і бажає «неправильним» письменним землякам

«нехай вони рідного побиту простого не кидали і в німецькі звичаї не вдавались; нехай би через науку, через освіту простого нашого люду не меншало. А то, хто вихопиться в письменні, в тямущі книжкові люде, – уже й не наш. Німець з його німцем, – півень, а не чоловік, хоч візьми та й посади на сідало. Мій Боже! Чи то ж наш простий люд не варт, щоб ми його образу подобилися! Таже ж ніяка наука такого правдивого серця не дасть, як у нашого доброго селянина або хуторянина» [5, с. 279].

Таким чином, найближчі до «грунту» є у П. Куліша і найбільш «справжніми» людьми.

Та життєва сила, що міститься в душі українського селянина вимагає незмінного «грунту» для функціонування «коріння». Тому селянин не любить рух, часті переміщення. Це стосується і незмінності життєвих цінностей, а значить їх стійкості. А горожанин, навпаки, – це постійна мінливість, «кочівництво», яке на рівні цінностей породжує їх нестійкість, тобто відсутність глибоких світоглядних переконань, що часто приводить до зрадництва. Якраз наближеність до «грунту» робить селянина «справжнім» тому, що він частина природи й історичного ландшафту, а горожанина – навпаки. Не дивно, що ці горожани у П. Куліша, як представники «чужого» світу мають ще й іншу національність – це «жиди», «німці» і росіяни. А якщо ж українці, то «перевертні» або ж класові чужинці – пани.

Отже, урбанізація є ситуацією соціального зла, яка заперечує українську хутірську автентичність. Тому незіпсована хутірська місцевість повинна залишитися моделлю для побудови бажаних сценаріїв розвитку майбутнього. Щоб залишити природне джерело життєвої сили у всій своїй чистоті, П. Куліш вибудовує антиурбаністичну утопію, коли міста у майбутньому потрібно розділити на села й хутори, а якщо місто і залишається, то воно повинно бути лише місцем професійної діяльності:

«надобно городам раздробиться на села, – пише він у одному з своїх листів, – на мызы и съезжаться только в конторы, на заседания на короткое время, отнюдь не засиживаясь в огромных скопищах многолюдства, не производя дороговизны, не наживая равнодушия к неимущим, не разрывая соседских связей с поселениями, – тогда только бедность как-нибудь уравномерилась бы с богатством» (цит. за: [12, с. 77).

Таким чином, «хутір» у П. Куліша – це не лише спосіб господарювання, а ще й символ української автентичності. Це та структурна одиниця соціального життя, де відбувається акумуляція Божественної та природної енергії, яка перетікає потім у «дух народу» і знаходить, врешті, своє вираження у способі життя окремого українця-хуторянина. Тому українець і за своїми заняттями, і за психологічним складом свого характеру – селянин-хлібороб, а не міщанин.

Знаходячись в межах романтичної світоглядної парадигми, Взагалі, П. Куліш у своїх творах досить часто вживає концепт «дух народу»/«народний дух»/«український дух». «Дух народу» твориться Божественним Провидінням і стає першоосновою світосприйняття на рівні душі представника того чи іншого народу. «Дух народу» у П. Куліша не лише пасивно виявляє себе в національній мові, фольклорі чи звичаєвому праві народу («наші звичаї народні та ж сама історія народного духу нашого, що і народна дума…» [5, с. 269]), але є й творчою силою історії цього народу. «Народний дух» керує, як рухом народу в часі, так і діями окремих представників цього народу. Тому український митець неусвідомлено підкоряється його велінню і тому результати його творчості стають виявом «духу народу». Приміром

«сам Котляревський не знав добре, що він творить. Він покорявсь невідомому велінню народного духа; був тілько знаряддям українського світогляду» [10, с. 404].

Саме концепт «духу» стає у П. Куліша внутрішнім первнем української історії. До просторового виміру вкоріненості (тобто рідного грунту) у нього (як до речі й у М. Костомарова) підключається часовий. Реалізацією принципу закоріненості народу у час виступає його історія. Ця операція відбувається через розширення змісту поняття «ландшафт» і саме тоді й історичні діяння починають символізувати органічний зв'язок окремого індивіда, народу і природи. «Ландшафт» – це не лише степи, гаї чи «тихії води», а ще й місця переможних битв, місця легендарних діянь тих національних героїв, які жили в «справжньому» природному середовищі, у рідній місцевості. Тому український народ – це своєрідна природно-історична єдність. У третьому листі «Листів з хутора», який називається «Чого стоїть Шевченко яко поет народний» П. Куліш розкриває значення поезії такого «культурного героя» як «батько нації» Тарас Шевченко. Його поезія, будучи вкоріненою у рідний ландшафт, живиться його енергією, коли «національна сутність» ніби «перетікає» із цілого, якими є народ в одиничне, тобто в поезію Т. Шевченка. Це дає йому можливість прозрівати сутнісний вимір української історії та пророкувати національну будучину. Тоді результатом сприйняття поезії Шевченка постає формування почуття нової національної єдності:

«Слово його животворяще стало ядром нової сили, про котру не думали й не гадали за Котляревського найрозумніші з наших земляків, а та нова сила – народність. Вона нас родичами поміж собою поробила, у братню сем’ю з’єдночила і наше українське суть на віки вічні утвердила» [5, с. 260].

Отже, «корінь» народу закорінений не лише в просторовому вимірі (рідна земля), а ще й у часовому (історія). А «древній» корінь народу – це аналог «сильного» кореня. Тому віднесення початків народу до дуже давніх часів забезпечувало цьому народу стійкість при вирішенні якихось проблем у сучасності. Не дивно, що П. Куліш вибудовує таку схему українського історичного процесу, біля витоків якого ним фіксується «сильна» точка Золотого віку. Саме звідтіля «дух народу» породжує через рух у часі (тобто в історії) всю незмінну своєрідність українського етносу.

«Знаючи з історичного досвіду, як уставали нації, повержені незгодою або дикою силою в прах, уповаймо духом бодрим, що в нашій давнині затаїлася сила невмируща і що ми тією силою дійдемо колись до того зросту, який сама природа нам на роду написала» [10, с. 408].

Ідеальним станом «Золотого віку» української історії для П. Куліша виступає період Давньої Русі:

«… жоден край Європи не виявляв більше даних для розумового й морального поступу, як Мономахова Русь. У дотатарський період, у нас у Києві починалося щось грандіозно-поетичне…» [9, с. 214].

Та цей ідеальний стан суспільного існування Давньої Русі перериває «татарщина», що деформує народний дух. Саме привнесення в наш народний дух татарського елементу збурює у ньому неусвідомлювані руйнівні інстинкти. Пізніше на основі «татарщини» формується в українському суспільстві соціальна верства голоти. Як і татарська орда голота не любить «плуга» і не хоче жити із результатів своєї праці. Ниці інстинкти голоти П. Куліш, починаючи з 60-х років, все частіше пов’язує із соціальним станом козацтва. В історичну добу Козаччини голота-козацтво як носій елементів чужого «духу» і спричиняє занепад України.

І тут з усією гостротою постає для П. Куліша проблема співвідношення народних мас, національної аристократії та визначної особи в історії. Елітаристський підхід, який виробився в П. Куліша як результат переосмислення народницької ідеології кирило-мофодіївців до вирішення цієї проблеми приводить його врешті до висновку, що

«покоління простолюдинів, що керується інстинктом відреклося від свого минулого, а певна обмежена кількість людей, що прагне до ясно усвідомлених цілей, творить історичні обставини» [2, с. 184].

Як бачимо, автор усуває з історичної авансцени головного колективного героя романтичного історієписання – народ. Саме ці ідеї П. Куліша були біля витоків тієї вітчизняної традиції, коли суб’єктом історичної дії оголошується група «кращих», еліта. Далі, приміром, такі уявлення набудуть свого подальшого розвитку в елітаристській концепції В. Липинського.

Цю ідею пізніше, в «Истории воссоединения Руси» (1874), автор доповнює ідеєю обумовленості дій окремої особистості в історії контекстуальними впливами інших особистостей:

«Кожний з нас усвідомлює у власній індивідуальності підпорядкованість незліченним впливам, і тому не варто дивитися на історію, як збірку біографій. За кожною фігурою, що з’явилася на передньому плані неодмінно приховуються цілі натовпи фігур, котрі зробили справу перш, ніж вона здійснила перед нами представництво своє» [6, с. 253].

У пізньоромантичний період своєї творчості (70–80-і роки) П. Куліш при інтерпретації історичного процесу часто використовує методологічні та змістовні напрацювання позитивізму. Але, знову ж таки, позитивізм ним глибоко засвоєний так і не був. Хоча, починаючи з 60-х років він багато читає (і конспектує) О. Конта (1798–1857), Г. Спенсера (1820–1903), Дж. С. Міля (1806–1873), Е. Ренана (1823–1892), Г.-Т. Бокля (1821–1862). Книги цих класиків позитивізму були і в його особистій бібліотеці (детальніше див.: [11, c. 14–16]). Можна припустити, що полегшило перехід П. Куліша від романтизму до позитивізму використання у тому ж позитивізмі органіцистських метафор. Так, як у позитивізмі з точки зору догмату методологічного монізму ще з часів О. Конта за зразок науковості беруться природничі і точні науки, то й соціально-гуманітарні науки, щоб бути «справжніми» науками повинні послуговуватися методом, законами і мовою біології. Тому окремі індивіди у соціальній філософії та соціології позитивізму стають «клітинами», соціальні установи – «органами», людські звички – «функціями органів», а людська спільнота отримала назву «організму». Ну, а потім до цих метафор позитивісти спробували застосувати закони, які були виявлені під час спостережень над живими біологічними організмами. Ідучи за традицією О. Конта та Г. Спенсера, П. Куліш також переконаний, що «… наше минуле вимагає від нас такого повного у всіх подробицях вивчення, яке засвоєне методом природодослідників…». Далі він і застосовує до історичного процесу розуміння закону, дія якого розповсюджується на три часові виміри – минуле, теперішнє і майбутнє. Отже, якщо ми знаємо, як закон діє зараз, то, можна бути впевненими, що при незмінності умов він діятиме так і в майбутньому. Тобто, можна передрікати майбутнє, перебуваючи в сучасності. Спираючись тут на математику як зразок, П. Куліш пише,

«що наше майбутнє тоді тільки перестане бути для нашого розуму незрозумілою грою випадковостей, коли наука історії, покликавши на допомогу повний контингент людських знань, поставивши перед нами факти, що пройшли в такій послідовності, в якій математика ставить свої теореми» [7, с. 371].

Як бачимо, за П. Кулішем між минулим, теперішнім і майбутнім існує нерозривний зв’язок.

«Стоячи на поєднувальному пункті двох шляхів, що йдуть від нас в протилежні сторони, тобто між кінцем того, що пройшло і початком майбутнього, ми послідовно повинні розповсюдити пануючий на обох цих шляхах закон на кожне велике явище життя, на кожне багатовікове створіння минувшини» [7, c. 371].

Тому, якщо ми істинно пізнаємо минуле, тобто наші знання адекватні проминулій реальності, то це допомагає краще зрозуміти і сучасність. А знання сучасності дозволяє нам вірогідно спрогнозувати й майбутнє.

Оці вкраплення позитивізму у пізньоромантичному світобаченні П. Куліша приводять до того, що тепер історія сприймається ним не лише з точки зору романтичних ціннісних орієнтацій, коли абсолютизуються морально-естетичні норми, а й з точки зору ідеї природничого закону, перенесеного на соціальну сферу.

Втім, на закономірний характер наступності між старим і новим в історичному поступі Куліш вказував уже в «Записках о Южной Руси» (1856):

«Історія вже багато разів, – писав він, – дивувала нас виникненням глибоко вкоріненої нової життєвої сили під змертвілими, майже нерухомими рештками минулого порядку речей і занадто бурхливими масами нових, ще неоформлених явищ; але вона ще ніколи не відступала від законів приємства між старим і новим часом» [2, с. 183].

Причому такий зв'язок між старим і новим, між минулим і теперішнім П. Куліш розуміє не лише як рух у часі причинно-наслідкових зв’язків, але і як органічний взаємозв’язок, коли діяння предків ніби «перетікають» у сучасність і вплив їх на долю їхніх дітей.

«Історія предків наших, – пише він, – неминуче впливає на події нинішнього дня нашого; діяння предків наших – які б вони не були, малі чи великі, ганебні чи гідні хвали – незворотньо будуть панувати над долею наших дітей і онуків, подібно таємничому неминучому зодіаку» [7, c. 156].

Життя сучасників – це не акт їх вільного вибору. Це перебирання на себе і позитивних, і негативних моментів життя їхніх батьків, а значить і відповідальність за них. Отже, народ – це така органічна єдність поколінь, коли дії предків мають «змушуючий» вплив на дії потомків[4]. Звідсіля випливає, що досягнення народного духу, здійснені в минулому обов’язково будуть мати наслідки для сучасного «южнорусского племени».

Далі П. Куліш говорить про критерій значущості подій минулого. Таким критерієм у нього виступає сила. Концепт сили може бути витлумаченим в пантеїстично-романтичному дусі, як втілення Божественної енергії в історичному процесі, але можлива й інша, соціал-дарвіністська, інтерпретація – як перенесення законів тваринного світу на суспільне життя і тоді відкривається значення волюнтаристського чинника в історії людства. Отже, на думку П. Куліша

«сила в історії єдине мірило значущості, оскільки вона знаменує життєвість, а життєвість означає право на життя, отже – непорушну правду. Все те є помилковим, що викреслюється з «книги живота» таємничо правлячою рукою. На цій підставі, в історії природи, що усвідомлює свої операції, так само як і в історії природи несвідомої, з двох або багатьох борців, має рацію сильніший, має рацію герой успіху, має рацію переможець. Але має рацію він доти, доки залишається переможцем». [7, c. 371–372].

Таким чином, спираючись на світоглядно-філософські засади романтизму та збагатившись досвідом позитивізму, П. Куліш розвинув свою історіософію у бік відмови від ідей панславізму та месіанізму, що були такими важливими для М. Костомарова. Що об’єднує цих двох мислителів, так це ідея про залежність історії народу від волі Провидіння Божого і звідсіля провіденціалізм в інтерпретації рушійної сили історичного процесу. А далі вже П. Куліш твердить, що напрям розвитку історії, яка виражає «дух народу» вказує «провідна верства», «національна аристократія». Занепад України стався завдяки проникненню в «український дух» чужородних елементів, які й сприяли виникненню бідної нашим «духом» верстви людей – голоти. Оздоровлення історії української нації можливе через повернення до традиції українського способу життя, яке мислитель розробив у своїй «хутірській філософії».

51..Ідея хутірства у творчості П.Куліша.

 Через усе життя П. Куліш проніс сприйняту в юності ідею романтика И.Гердера про цінність національної самобутності та неповторного історичного шляху кожного народу. Дотримуючись положення про існування універсальних законів розвитку природи й суспільства, на думку Є.Нахліка, П.Куліш був переконаний, що збереження національного розмаїття людства має всепланетарну доцільність і відповідає універсальним закономірностям розвитку Всесвіту.

  Будучи під впливом романтичних тенденцій, вказував Шенрок В., П.Куліш акцентував увагу на розмаїтих духовних виявах масового героя, на “пам'ятках духу народного”, котрі розглядалися ним як найвища цінність.

  Його хутірська філософія - це своєрідна філософія буття, котра формувалася у типових та цілком природних обставинах повсякденної діяльності українців (господарської, розумової й духовної), визначаючи їхній національний характер. Ця нація за своєю природою є селянською, але не в класовому, а у духовному розумінні. Крім того, основними рисами українського етносу є почуттєвість та глибока релігійність. Символом його духовного життя, на думку П.Куліша, є хутір, де живуть люди, “свіжі душею”, “чисті серцем”. Це - Україна, котру треба, як “і своєї рідної мови, і свого рідного звичаю, вірним серцем держатися”.

  Цілком погоджуємося з Сініциною А., що ідеалом українського життя, за П.Кулішем, є хутір - не лише як осередок природного, натурального життя українця, а водночас й як осередок національної самобутності, "простих звичаїв", живої народної мови, вільного духу кожної людини. Образ хутора стає домінантою мислення письменника. Можна припустити, що ідея хутірства певною мірою була навіяна П.Кулішу філософією Ж.-Ж. Руссо. Проте він не наслідував її сліпо, а дав своє оригінальне чи швидше національне тлумачення, провів через неї ідею українства. Не випадково, що хутір ототожнював ним з образом рідної землі, мови, звичаїв. Куліш розвинув важливий філософський принцип гармонії, єдності людини та природи, відверто заявляючи про руйнівні тенденції міської цивілізації у сфері духовній і морально-етичній.

51. Ідея хутірства у творчості П.Куліша.

Збірка «Хуторна поезія»
У 1882 p., через двадцять років після першої збірки, побачила світ друга збірка Пантелеймона Куліша «Хуторна поезія». У цій збірці відображено змінений погляд Куліша на історичне минуле України. Поет говорить про «просвіщенницьку» діяльність російських монархів Петра І та Катерини II, засуджує визвольну війну українського народу і перебільшує роль культурно-просвітницької діяльності у визволенні його з-під соціального і національного гніту («Ключ розуміння»)
Характерною особливістю збірки «Хуторна поезія» є велика кількість епіграфів з творів Т. Г. Шевченка. На думку деяких дослідників творчості поета, в окремих випадках П. Куліш, узявши епіграфами слова Кобзаря, ніби намагається спростувати їх у своїх поезіях. Поет відходить від наслідування поетики Т. Г. Шевченка, звертається до віршових форм, поширених у західноєвропейській літературі.

Окремі твори збірки присвячені роздумам П. Куліша над роллю мистецтва і митця у житті народу. Цим роздумам присвячені поезії «До музи», «Рідне слово», «Молитва», «Епілог».

Особливе місце у збірці посідають поезії «Рідне слово» і «До кобзи».

У вірші «Рідне слово» поет стверджує, що тільки рідна мова може бути запорукою повноцінного розвитку української нації.

Обравши епіграфом до вірша слова Т. Г. Шевченка «Я на сторожі коло їх поставлю слово», Пантелеймон Куліш не пішов шляхом роздумів про роль поетичного слова у житті народу, як робили його попередники і сучасники. Автор говорить про «слово правди » щодо минулого України

І судити минуле України праведним судом буде рідне слово, що в розумінні поета є синонімом Божої правди.

У вірші «Рідне слово» трагізм віковічного суму сповнений їдким сарказмом з приводу зрадливості, підступності, корисливості українського гетьманства. Але поступово П. Куліш переходить до висловлення гордості і нездоланної віри в розум, слово й правду рідного народу. Поет упевнений у силі рідного слова як джерела інтелекту і правди української нації. Кобзо, моя непорочна утіха! Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха, —цими рядками починається вірш Пантелеймона Куліша «До кобзи». Збірка «Хуторна поезія» не випадково відкривається саме цим віршем, тому що кобза для поета є символом власне поезії. Слід відзначити, що майже в усіх своїх збірках поет звертається до кобзи чи бандури, як символу творчості, власної Музи.

Мова поезії надзвичайно образна і символічна: «кобза» — у тексті назва музичного інструменту, що набуває значення творчості, натхнення; «тіснота» то є духовне пригноблення. Куліш і Шевченко вкладають однаковий зміст у це слово, тому особливого значення набуває епіграф до вірша. «Не спідлене серце» — серце, що не зрадило; «недовірки» — відступники, що зреклися своєї віри і переконань.

У поезії «До кобзи» голосно лунає самотність ліричного героя і його впевненість у правдивості справи, якій служить кобза-муза. Він прагне до братерського єднання душ. Поезія сповнена «благородного суму», тугою за мертвими братами-однодумцями і вірою у воскресіння України.

Ідея народної правди і національного воскресіння, яке стане можливим за умови братерського єднання душ і спільної праці.

Третя поетична збірка Пантелеймона Куліша — «Дзвін» — вийшла у 1893 р. У цій збірці продовжені ідеї та мотиви віршів «Хуторної поезії». У поезіях «Піонер», «До кобзи та до музи», «Поетові», «Муза» та інших дуже виразно звучить тема митця і ролі поета. Вірші сповнені оптимізмом, передчуттям прийдешніх змін на краще, почуттям власного громадянського обов'язку,- любові до Батьківщини, до рідної мови та українського народу.
До збірки також увійшла інтимна лірика поета. Це в основному вірші, які П. Куліш присвятив дружині, Олександрі Білозерській: «Дивлюсь на срібний волос твій, кохана», «Дума про найвищий дар» та ін. Вірші інтимної лірики позначені великою силою почуття, щирістю, схвильованістю, сумом за минулими роками.

Збірка «Хуторні недогарки» побачила світ вже після смерті поета у 1902 р. Сюди увійшли твори, тексти яких згоріли під час пожежі і були відновлені П. Кулішем (уривки з поем, драматична поема «Нагай»).

52. Просвітницькі тенденції у громадській діяльності та літературній творчості П.Куліша.

НЕ ЗНАЙШЛА!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

53. “Чорна рада” П.Куліша як історично-соціальний роман

У 1857 році роман «Чорна рада» вийшов друком, здобув високу оцінку критиків. Це не тільки історичний, а й соціальний твір, бо в ньому правдиво показано суперечності між різними верствами населення. Саме вони і призвели до так званої «чорної ради» у 1663 році. Після смерті Богдана Хмельницького в добу Руїни на Україні починається запекла боротьба за булаву, за владу. Україна була розділена на Правобережну й Лівобережну, булава переходила з рук у руки, але Україні користі це не приносило. Майже 14 років створювався роман. Автор провів величезну дослідницьку роботу і опрацював літописи, архівні документи, історичні пісні та думи. У творі автор показує різницю в поглядах і діях козацької старшини, духовні цінності та інтереси Сомка і Брюховецького; розкриває причини поразки Сомка, відмову його від порятунку й подальшої боротьби; змальовує розбрат на Україні. Як бачимо, роман «Чорна рада» П. Куліша багатопроблемний. Автор ставить перед собою мету: відтворити історичну долю України, указати шляхи, якими повинен піти український народ, щоб настало краще життя.

Через два протилежні табори героїв письменник подає взаємини між простими людьми і панством, старшиною; порушені проблеми стосунків ніж двома країнами — Росією та Україною.

Це роман-хроніка, який подає реальні події минулого, змальовує людей різних прошарків тієї епохи, ураховуючи складність історич¬них обставин у тогочасній Україні.У романі правдиво відображено соціальні суперечності в Україні після переможної визвольної війни і здобуття автономії. Це суперечності між поміщиками й селянами, шляхтою й міщанами, міщанами й козаками, козаками й селянами, запорожцями та городовими козаками («кармазинниками»), старшиною та рядовими козаками. Описана у творі «чорна рада» якраз і стала наслідком цих суперечностей. «Чорною» вона була названа тому, що в ній взяла участь так звана «чернь» — тобто найнижчі соціальні верстви населення.Письменник історично правдиво відтворює соціальні та міжнаціональні відносини, що склалися в тогочасній Україні, однак тлумачить їх дещо суб’єктивно. Наприклад, художньо створені образи таких історичних постатей, як гетьман Сомко, кошовий Запорозької Січі Брюховецький, ніжинський полковник Васюта, генеральний писар Вуяхевич не зовсім відповідають реальним історичним особам. Образи їх домислені й художньо переосмислені в ключі ідеї, яку автор бажає висловити в романі. Адже у творі «Чорна рада» Куліш подає не просто історичне відтворення ситуації в Україні, а її філософське осмислення.

54. Ідея християнського гуманізму у романі П.Куліша “Чорна рада”Специфіка зображення релігійного протистояння між уніатами та православними в романі

Роман „Чорна рада”, насичений різними аспектами релігійного життя, вражає своєю духовністю.

Так автор при змалюванні образу Шрама, подає широку картину релігійного життя під час протистояння між уніатами та православними. „Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялися козаки з гетьманом Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би в своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів і урядників над українцями, за наругу католиків і уніатів над греко-руською вірою. Тоді-бо дійшло безладдя в Польщі, що робив усякий староста, усякий ротмістр, усякий значний чоловік, що йому божевільну голову прийде, а найбільш із народом неоружним, з міщанами і хліборобами, котрі не мали жодного способу супротив його стати. Почали жовніри, консистуючи в городах селах, беззаконні окорми і напитки од людей вимагати, жінок та дівчат козачих, міщанських і посполитих безчестити і мордувати, людей серед зими по ломках льодових у плуг запрягати, а жидам приказували їх бичувати й поганяти, щоб на один сміх і наругу, лід плугом орали й рисовали [12, C. 120]. А тим часом католицькі пани з нашими перевертнями усилювались унію на Вкраїні прищепити і не в одну церкву попом уніата на огиду людям поставили; віру благочестиву мужицькою вірою називали, а оддаючи жидам у оренду села, не раз із селами й церквами їм на одкуп оддавали. І нікому було на такі наруги жалуватися, бо й самого короля сенатори, пани да єпископи у руках держали. Городова ж козацька старшина за коронного гетьмана, за старост, за державців і їх намісників і орендарів руку тягнула, а між себе ділилась козацькою платою – по тридцяти злотих на всякого реєстрового од короля і Речі Посполитої. То й реєстровим, чи городовим, козакам було тісно. Багато з них до підданства старостам і державцям приневолено; котрі ж осталися реєстровими козаками, тії робили в своєї старшини всяку роботу по дворах. Шість тисяч тілько їх оставлено в реєстрі, да й тії, бувши в великій неволі в старшини, тягли, хотя й нехотя, за ляхів руку і тілько вже при Хмельницькому одностайне за Вкраїну повстали. Так як би їм земляки у своїй тісноті й нуждах жалувались?... Жалувались миряни і попи благочестивії тілько далеким своїм землякам – козакам запорозьким, котрі, живучи в диких степах, а порогами, старшину свою самі з себе вибирали і гетьману коронному узяти себе за шию не давали. От і виходили з Запоріжжя один за одним гетьмани козацькії: Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця – з мечем і пожежею супротив ворогів рідного краю.

Тільки ж не надовго підіймали українці під їх корогвами похилу голову. Ляхи держались міцно за руки з недоляшками, гасили хутко полум’я і знов по-свойому обертали Україну. Аж ось піднявся страшенний, невгасимий пожар із Запоріжжя – піднявся на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький. Чого вже не робили тії старости і комісари з городовими козаками, тії консистенти – ротмістри з своїми жовнірами, да й наші перевертні недоляшки з надвірною сторожею. Як уже не вмудрялися, щоб погасити теє полум’я! Як уже не перегороджували степові дороги своїми заставами, щоб не пустити нікого з України на Запорожжє, так де ж? Кидає пахар на полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварні, кидають шевці, кравці і ковалі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей, сини – немощних батьків і матірок, і всяке манівцем да ночами, степами, тернами да байраками чимчикує на Запорожжє до Хмельницького. І отоді-то вже „розлилась козацька слава по всій Україні...” [12, C. 136] Важливим компонентом для розуміння аспектів релігійної ситуації є використання автором роману „Чорна рада” висловлювань персонажів, що дають нам змогу відчути релігійне відчуження людини тієї епохи. - Браття моє миле! – рече тоді полковник Шрам. – Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Їду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а їду от чого. Україну розідрали надвоє: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама по собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві, - а в його душа щира, козацька, - так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернемо усю Україну до одної булави. Гіркої підніс ти моєму серцю, божий чоловіче, да ще, може, як-небудь діло на лад повернеться. Їдьмо зо мною на той бік: тебе козаки поважають, твоєї ради послухають...  Ні, панотче, - перебив його кобзар, - не слід мені встрявати до тії завірюхи. Не нам теє знати, Не нам про те, за те раховати: Наше діло богові молитись, Спасителю хреститсь... А більш, - каже, мені не по нутру ота мізерная пиха, що розвелась усюди по Гетьманщині. Почали значні козаки жити на лядський кшталт із великої розкоші. І же байдуже їм тепер старосвітськії співи, що й людям у подобу, і богу не противні: держать коло себе хлопців із бандурками, що тілько й знають різати до танців. Дух мій не терпить сього!... І наша темна старчата, ради тієї ледащиці-горілки, бринчить їм на кобзах усячину. Забули й страх божий. Усе ж ти не бачиш нічого, уже тебе наче взято із сього світу: так чого ж тобі вертатись до гріхів людських? Умудрив Господь твою сліпоту, то співай же добрим людям, не прогнівляючи господа; так співай , щоб чоловік на добре, а не на зле почувся!” [12, C. 156] Проявом релігійності у творі є згадування автора про діяльність гетьманів щодо підтримання високої духовної моралі українського населення. Зокрема згадується культурно-просвітницька діяльність гетьмана Сагайдачного: „ була то колись благочестива пані Ганна Гулевичівна, що подарувала на братство свій двір із садом; і на тому-то дворі гетьман Сагайдачний церкву збудував і монастир братський з школами устроїв, щоб теє братство дітей козачих, міщанських і всяких учило, людям у темноті розуму загинути не давало. Постоявши прочане наші в церкві, подали срібла панотцям братським на школи і прогаялися геть-то, оглядаючи монастир. А було тоді на що там здивуватись. Придавсь один чернець на мальованнє і пообмальовував не то церкву, да й саму ограду округи братства, що вже де на яку дивовижу, а в братство миряни йшли дивитись на мальованнє. Що тілько в Біблії прописано, усе чернець той мов живе списав скрізь монастиреві. То ж святе саме по собі, а то таки й наше козацьке лицарство було там скрізь по ограді помальоване, щоб народ дививсь да не забував, як колись за батьків та за дідів діялось [12, C. 156].

Використання та згадування головних християнських святинь того часу, церков, монастирів ще раз доводить глибоке устремління автора до зображення історичної правди в романі. Так, згадуючи Печерський монастир, автор говорить: „Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картині, змалював той монастир Печерський? Щоб хто й не був ізроду в Києві, так щоб і той, читаючи, мов бачив на свої очі тії уровані огради, ту височенну дзвіницю, тії церкви під золотом та під скульптурою? Се ж воно тепер так; а років двісті назад треба було слова тихого, понурого, щоб розказати, як тоді знаходивсь монастир Печерський. Далось і йому знаки батиєвське лихоліттє. Велика церква, що прописана в літописях „небесі подобною”, зруйнована була по вікна. Хоть же князь Олелькович Симеон підняв її знов із руїн, тілько далеко їй було до стародавньої ліпоти. Не було ні срібла, ні золота, що тепер сіяє по Лаврі всюди; усе було тоді убогенько.

Да були скрізь по стінах у Великій церкві помальовані князі, гетьмани, воєводи благочестиві, що тую церкву боронили й підпирали. Тепер би дорого дали ми, щоб їх узріти! А внизу, поуз стін, скрізь були надгробки тих великих людей, того лицарства православного. І того нічого вже немає!..” Заслуговує на увагу в контексті даної проблематики використання автором біблійних сюжетів. Дивлячись на небо, Василь Невольник думав про високі ідеали людських стосунків. Не німе було козакові те небо, і місяць, і зорі: чи погляне на місяць, на його плями, чи погляне на зорі, то й серце, і думка його розжевріє, як од божого слова. Чого на місяці тії плями? Він знав, чого. То ще як Каїн убив Авеля, то бог назнаменав на місяці той гріх своєю рукою: „Дивітеся, - каже, - люде: так як сей Каїн довіку-вічного нестиме на плечах мертве братнє тіло, так усякий душогубець носитиме довіку до суду тяжкий гріх свій”. А зорі? То людські душі. Як засне грішне тіло, добрі душі, покинувши землю, зносяться до господа бога, обливаються у небесному світі, підслухають, що говорять на небі ангели. Як же часом покотиться по небу і погасне ясна зоря, козак перехреститься і помолиться за усопшую душу. Інші зорі щастять у його на врожай, інші на скот, а віз – чумацька щаслива зоря. Простежується подібне й у розмові запорожця з Петром. Запорожець зареготав. - Ой, козаче, - каже, - козаче! Та хіба ж на світі єсть хоч одна проста дорога? Думаєш іти просто, а зайдеш чорт знає куди! Хотілось би чоловікові чесно положити живот за віру християнську, а лукавий підлізе та й уплутає не знать у які тенети. Хотілось би чоловікові не стояти на путі грішників, не ходити на совіт нечестивих, не сидіти на сідалищі губителей, так що ж? Не всякому рівнятись із божим чоловіком. У того й думка, й серце у законі господньому, повчається він закону божому день і ніч, а в такого ледачого, як я, хоч би думка і так і сяк, так серце не туди тягне... - Куди ж тебе тягне серце? – спитав Петро. – Невже котюга знов думає про сало, дармо що натовкли вже пикою об лаву? - Пху! – аж плюнув з досади запорожець. – Ти йому образи, а він тобі луб’я! Голодній кумі хліб на умі. Згинь ти з своїми бабами! Доволі чоловікові і без них смутку. - Ну, а куди ж би тебе ще тягнуло сере? – каже Петро. - Куди б воно мене тягнуло! – каже запорожець да й здихнув так важко, що Петро аж усміхнувсь: думав –яка вже нова вигадка. А Кирило Тур і не чує його сміху, смутно похилив голову, ніби й забув за товариша, да й почав собі читати напам’ять із Єремії (Петро, слухаючи, аж здивувавсь): Чрево моє, чрево моє болить мені, смущається душа моя, терзається серце моє. Не умолчу, яко глас труби услишала душа моя, вопль раті й біди. Доколі зріти імам біжащих, слишащ глас трубний? Понеже вожді людей моїх синове буйнії суть і безумнії; мудрі суть, єже творити злая; благо же творити не познаша... [12, C. 203] Переживання персонажів за долю України через втрату її представниками духовності, забуття головних заповідей, проходить наскрізною лінією через весь роман: - Еге-еге! Бачу, бачу, куди доля хилить Україну! – говорив сам собі Шрам, понуривши голову. Їхав позад усіх, не хотів ні з ким розмовляти. – Невже ж, - каже, - отсе справді усе й розкотиться, як горох із жмені? Невже ж на те козаки воювали і кров свою проливали, щоб пропала козацька слава порошиною з дула? Да й згадав старий смутну пісню, що зложив божий чоловік, як умер батько Хмельницький: Чи вже ж дармо тая безщасна Україна богові молила, Щоб міцнайого доля з-під кермиги лядської ослобонила, На позор да поругу невірним не давала, щастям наділяла, - Чи вже ж дармо вона богові молила? „Мабуть, що дармо, - думає собі Шрам, - мабуть, не така божа воля, щоб Україні з упокоєм хліба-солі уживала!. Чи, може, приходить уже кінець світу, що розстане свій на свого? І звідти ж підіймається хмара, боже ти мій милий?... Запорожжє перше було гніздом лицарства козацького, а тепер виводить тілько хижих вовків да лисиць. Отсе, мабуть, дожились вражі сини до порожніх кишень, то й заводять між народом трусу, щоб під каламутний час людським добром поживитись. Навіть Брюховецький каже: - Дітки мої! Господь з вами і з вашим гетьманством! У нас у Січі чи гетьман, чи отаман, чи так собі чоловік – усе рівний товарищ, усе християнська душа. То тілько ваша городова старшина завела так, що коли не пан, то й не чоловік. Не про гетьманство наш брат запорожець думає: думає він про те, як би та як допомогти вам у вашій тяжкій долі! Серце моє болить, дивлячись на ваше убозтво. За батька Хмельницького текли по Вкраїні медовії ріки, люд убиравсь пишно та красно, як мак у городі; а тепер достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас іздеруть. Над вами, мої дітки, воістину справдились святії словеса: „Хіба не багатії вас утискають? Хіба не вони тягнуть вас на суди? Хіба не вони зневажають ваше добре ім’я, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?” [12, C. 296] Отже, автор порушує не лише історико-політичні проблеми (патріотизму і незалежності держави, ставлення влади до народу, ролі державного діяча), а й філософські, загальнолюдські (боротьби добра і зла, кохання і подружнього щастя, батьків і дітей, народної моралі). Хоч персонажі роману і є носіями авторських ідей, думок, симпатій та антипатій, все ж вони вийшли з-під пера П. Куліша повнокровними живими художніми образами, за долю яких читач переживає, радіє, яким співчуває, чи котрих, навпаки, засуджує.

55. Проблема індивудума і маси у романі П.Куліша “Чорна рада”                 

Важливе місце в романі посідає узагальнений образ «черні» — селянства, міщан, козацької голоти, яка і визначає наслідки Чорної ради — обрання гетьманом Івана Брюховецького. «Чернь» показана У романі загальною масою, хоча активно діючою, а образи її представників не ідеалізовані і виступають лише епізодично. Але з цих епізодів Пантелеймон Куліш виводить образ «маси», яка не здатна усвідомлювати національні інтереси, готової до стихійного бунту, грабіжництва і нерозумних вчинків.

Проте письменник відзначає, що народні маси зазнавали суттєвих утисків з боку козацької старшини і панів та шукали соціальної справедливості. Коли Шрам з Череванем їхали до Києва, їх оточили міщани, які обурювалися: «Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, башти, плоти, чини, мито і чорт знає що!» Таких епізодів у романі чимало, що свідчить про те, що автор досить правдиво передає настрій народних мас: «Буде вже й того, що один свити золотом гаптує, а інший, може, й сірячинки не має; один оком своїх сіножатей не займе, а ми ось із половини косимо».

56. Історіософія роману П.Куліша “Чорна рада”, його полемічність.

Після Переяславської угоди 1654 року і смерті Богдана Хмельницького між козацькою старшиною починається боротьба за гетьманську булаву на Лівобережній Україні. Оскільки боротьба за булаву була гострою як ніколи, відбулася Чорна рада (термін на позначення козацької ради, в якій, крім старшини, брала участь велика кількість рядових козаків. Слово «чорна» походить від «чернь» — так старшина називала рядових козаків, а також нижчі верстви суспільства). Найвідоміша Чорна рада відбулася 17-18 червня 1663 року біля Ніжина, де старшина і тисячі рядових козаків, і «некозацьких добровольців » (селяни і міська біднота) зібралися на вибір нового гетьмана.

Між інтересами старшини і черні пролягала велика прірва. Кандидатами старшини були наказний гетьман Яким Сомко і ніжинський полковник Василь Золотаренко, кандидатом від черні виступив кошовий Запорозької Січі Іван Брюховецький, який обіцяв зменшити побори. Брюховецького підтримував і уряд царської Росії, який розраховував на його допомогу в поширенні впливу на Україну. Перед радою Брюховецький пообіцяв запорожцям, що дозволить безкарно грабувати майно Сомка, Золотаренка та їх прибічників. Ця обіцянка поширювалася й на чернь, яка допомогла б йому стати гетьманом. Чернь перемогла, гетьманом обрали Івана Брюховецького, який згодом наказав низовцям розігнати чернь і скарав на смерть Сомка, Золотаренка й інших старшин.

У «Чорній раді» П. Куліш використав численні історичні та фольклорні джерела. Письменник прагнув до точної хронологізації подій і відтворення соціально-історичного змісту епохи, відтворюючи суперечності між козацькою старшиною та рядовим козацтвом і селянством, прагнення народу до соціальної рівності. Разом з тим, показуючи станові відносини, Пантелеймон Куліш підносить ідеал станової суспільної гармонії, єдності української народності, заснованої на вірності національним традиціям.

У «Чорній раді» Куліша особливо виразно відчувається поетика романів В. Скотта: герої реальні і вигадані діють на сторінках твору згідно з принципами романтизованої історичної легенди, де любовні пригоди переплітаються з описом національної історії. Тому, хоча Куліш і прагнув до історичної достовірності, але часто над істориком перемагав митець, і письменник відхилявся від історичних фактів.

Полемічність роману. Твір є внутрішньо полемічним, і автор підкреслює, що кожен із персонажів несе свою правду. Урешті-решт переконання і симпатії письменника залишаються на боці городової козацької старшини, Шрама і Сомка, які виступають за впорядковане станово-класове українське суспільство як антипод некерованої Запорозької Січі, вольниці, яка загрожує несподіваними вибухами й повстаннями.Отже, центральним у творі є наскрізний для творчості П. Куліша конфлікт між державобудівничими і руїнницькими началами в українській історії. Перше начало в романі уособлює козацька старшина: Шрам, Сомко. Друге — це запорозька стихія, найяскравіше представлена образом Кирила Тура. Трагедія України, на думку письменника, полягає саме у безкінечній виснажливій боротьби цих двох начал.Зображуючи суцільну дисгармонію суспільного життя України, автор залишає своїм героям та читачам сподівання на гармонію внутрішню, що реалізується в гармонійний стосунках Петра і Лесі, утілюється у вірності друзів-побратимів, у шляхетності стосунків героїв, коли навіть ворог не піднімає зброю на беззбройного. Тому змалювання соціальних катаклізмів завершується в романі ліричним показом нової подружньої пари — Петра та Лесі. Отже, герої приходять до гармонії в особистому житті, до того, чого не вистачало їм в історичній реальності. Родина уявляється авторові втіленням духовності українського народу, осередком його збереження.У романі П. Куліш вибудовує суспільний ідеал своєї сучасності, що дає можливість вибухового перетворення суспільства, уникнення відкритої кривавої боротьби. Роман письменника не просто історичний твір, це твір буттєвий, філософський, дуже глибокий та психологічний.

57. Романтичні тенденції роману П.Куліша

“Чорна рада”твір П. Куліша все ж є не історичним документом, а художнім твором, у якому на тлі історичних подій розвивається особистісна лінія — лінія кохання Петра та Лесі, двох представників славних родів українського народу.

Це кохання — ідеальна історія розгортання почуттів двох чистих душ, не зіпсованих почуттями злості, зради, нечесності.Уперше читач дивиться на Лесю очима Петра Шраменка, і вона відразу видається прекрасною, адже парубок закохується в неї з першого погляду, вона, ніби сонечко, освітлює його життя. І, здається, ніяких перешкод немає для їхнього кохання. От уже й батьки готові їх благословити. І Леся не сперечається з батьком, спокійно сприймає його волю, хоч і знає, що мати інакше уявляє її майбутнє: «А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша та прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, той очиці спустила в землю, а на виду аж сіяє. На диво була дочка в Череваня, да й годі».Леся, як справжня дівчина-українка, поводиться під час несподіваного сватання чемно та скромно. Саме так, за народними уявленнями, й має поводитися дівчина: «Леся поблагословилась і піднесла. І що то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде, чи піде по хаті — усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить».Автор описує дівчину дещо у народному ключі, використовуючи традиційне порівняння із сонечком. І хоч він не дає розгорнутої портретної характеристики, однак вона уявляється нам втіленням класичної краси дівчини-українки.Кохання Петра та Лесі розвивалося не так безхмарно, як хотілося б хлопцеві. Адже на перешкоді стали амбіції матері, що бачила свою дочку тільки одруженою з гетьманом, та й уже, виявляється, дала згоду на одруження із гетьманом Сомком, коли Леся була малою. І знову ми бачимо притаманну дівчині покірність. Вона не сперечається ні з матір’ю, ні з батьком, залишає їм право приймати рішення про її долю.Ми розуміємо, наскільки Леся Череванівна чиста й цнотлива дівчина, з тієї реакції, яку викликає у неї зустріч із несамовитим Кирилом Туром: «Леся вже давно була сама не своя од страху. Зроду вона нікого так не боялась, як сього запорожця. Кріпилась, однак же, сердешна, сидячи за столом. Як же поглянув він отак на неї, неначе аж до серця досяг її очима. Злякалась, голубонька, як дитина, і заплакала з ляку. Затулила руками очі, а сльози між пучками так і капотять. Мати собі стривожилась, устала з-за столу і одвела її в кімнату» . Дівчина настільки знічена брутальним поводженням запорожця, що не може ні їсти, ні спати, й до неї доводиться викликати знахарку.Ніби в якійсь казковій історії Лесю вночі викрадає характерник (тобто чаклун Кирило Тур), а молодий Петро Шрам наздоганяє його, щоб відбити й захистити кохану.Коли ж поранено було Петра, неначе горлиця, з болем кинулася Леся до нього: «Забула сердешна на той час і стид, і дівоцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так і впала на його; плаче, голосить, серденьком називає. Що їй тепер і той ясний жених, і те гетьманство? Гаряча кров б’є з рани в Петруся, промочила хустку, обмиває їй руку. Якби воля, оддала б тепер Леся душу, аби оборонити од смерті козака, що так щиро одважив за неї свою жизнь».Ми бачимо, що дівчина зовсім позбавлена якогось самолюбства, для неї цінність має зовсім не перспектива стати дружиною гетьмана, а щира відданість людині, яку вона поважає й любить. І вчинок Петра назавжди привертає дівоче серце до нього — вдячність породжує безмежне кохання: «Сомко повів за руку Лесю, про здоров’я питав, голубив, да вона вже до нього була не та: з жалем та тугою ні слова йому не промовить».Вдячність — одна з визначальних рис характеру Лесі, тому вона так дбає про хворого Петра: «У кімнаті, де перше сама спала, послала йому на свойому ліжку перину, убрала сволок свіжими, щонайкращими квітками, завісила вікно шитою хустиною, і вже й рідна сестра не буде така до брата, як вона була до бідолахи Петра… а в Лесі тільки й було роботи, що копати коріння, варити зілля да сидіти над недужим».Завершується роман ліричним показом поєднання Петра та Лесі у подружньому союзі. Такий кінець є гармонійним та логічним завершенням їхніх красивих стосунків і, можливо, традиційним розв’язанням любовних колізій у народнопоетичному ключі — воїн-герой поєднався із прекрасною дівчиною, майже королівною, яка вірно кохала й чекала його.Леся втілює в романі одвічну жіночність — схильність опікуватися, вдячність, моральну чистоту й цнотливість, красу й покірність. Можливо, автор дещо ідеалізує її образ, однак, я думаю, він саме й ставить собі таке завдання — протиставити суцільній соціальній анархії, сум’яттю душевну гармонію й красу українських характерів.

58. Поетизація патріархальних звичаїв у оповідання П.Куліша “Орисі”

Кращим серед них справедливо вважається оповідання «Орися». Донька сотника Таволги — Орися — головна героїня романтичного твору. «Співають у пісні, що нема найкращого на вроду, як ясная зоря в погоду. Отже, хто бачив дочку покійного сотника Таволги, той би сказав, може, що вона краща й над ясную зорю в погоду, краща й над повний місяць серед ночі, краща й над саме сонце...» — так починається оповідання.

Зв’язок із поетичною народною творчістю можна побачити не тільки в мальовничих описах краси головних героїв, а й легенді про золотих турів. Цю гарну легенду розповідає старий козак, щоб пояснити назву високої кручі Турової, що стоїть над річкою Трубай- лом. Увагу читачів перенесено у часи князівства, коли водилися ще в степах України тури, а дівчата були сміливі та волелюбні. Казкова легенда не тільки пояснює назву гори, а й допомагає створити романтичну атмосферу твору: «А дівчинині тури лежать і досі каміннями в воді, і от прислухайсь: то не вода реве, а ревуть тури глухо з-під води». Орися зустріла свого князя, який раптово з’явився над кручею. І це було як вдале продовження легенди. Так буває і в житті. Тільки треба вірити у свою легенду, прислухатися до мудрих порад народу. Усна народна творчість — невичерпне джерело для творчої наснаги, скарбниця досвіду предків.Інше джерело:Аналогічними є й українські патріархальні звичаї, які П. Куліш досить детально (і з очевидною любов'ю) змалював у "Повести о старых временах и обычаях малороссийских": письменник неквапливо описує страви, які подавали на "полуднівок" (зокрема, "сделанные из сыру и масла мандрики"), звичай цілуватися. Але найбільш прикметні слова старого сотника Гаврилувича про стосунки пана і слуги, які передусім мають бути людськими, а не такими, як взаємини поміщика і кріпака: "Он (себто коваль, у якого спершу проживав Федір. - В.І.) очень ценит то, что я не показываю над ним /.../ бесполезной власти и за одну минуту независимости он после готов потеть у наковальни целые ночи и сделает все так, что никаким страхом от него зтого не добился б. Такова уже, братику, природа наша малороссийская".Про безпосередню спорідненість цих російськомовних ідилій ("Повести о старых временах и обычаях малороссийских" і "Самого обыкновенного происшествия") та "Орисі", як бачимо, свідчать численні деталі сюжетно-змістового та власне жанрового характеру.На самому початку ідилій "Орися" автор дає характеристику головної героїні, її незвичайна врода відтінюється зіставленням з природними явищами: Орися "краща й над ясную зорю в погоду, краща й над повний місяць серед ночі, краща й над саме сонце, що звеселяє й рибу в морі, і звіря в дуброві, і мак у городі" (с.199). Цей прекрасний дівочий образ настільки запав Кулішеві в душу, що він, як зазначав П. Филипович, майже такими ж поетичними словами, як і Орисю, оспівав дівочу красу в поемі "Настуся" зі збірки "Досвітки". Відтак слава про незвичайну Орисину вроду поширилися по всій Україні, "бо в нас, на Вкраїні, скоро було в кого виросте дочка хороша, то вже й знають усюди". Орися подібна до неземної красуні Навсікаї, доньки феакійського володаря Алкіноя, головної героїні шостої пісні "Одіссеї". Навсікая — це була "Дівчина,, вродою й станом струнким до богині подібна".Як зазначав П. Филипович, образ Навсікаї в "Одіссеї" епізодичний, хоч і досить рельєфний. Вона "потрібна в поемі, як ланка, що допомагає, з одного боку, дати Одіссеєві змогу продовжити далі мандрівку, з другого - привести його в дім Алкіноя, де він розповідатиме про свої фантастичні пригоди". Така функціональна роль образу Навсікаї зрозуміла й очевидна — вона, на відміну від Орисі, не є протагоністкою твору.Куліш услід за Номером (нагадаю, Одіссей порівнює Навсікаю із Артемідою, "великого Зевса дочкою", а своєю вродою вона виділялася з-поміж дівчат, що її супроводили, як Артеміда з-поміж польових німф) також показує красу своєї героїні на тлі інших дівчат, що її супроводжують: "Орися поміж ними, — і як мак у городі всі квітки закрашає, так вона сиділа поміж своїми дівчатами". Багато хто з молодих хлопців хотів би з нею одружитися, але все марно: "Не для нас зацвіла ся квітка! Може, хто й застромить її собі за високу шапку, тілько той буде не з нашого десятка" , - говорив такий жених-невдаха. Ось як виглядає аналогічна ситуація в "Одіссеї": Афіна каже Навсікаї, що "Кращі-бо з-поміж феаків тебе уже сватають люди". Однак ні Навсікая, ні Орися ніяк не могли вибрати собі гідного нареченого з-поміж місцевих хлопців. Так, Навсікая "між людей феакійських нікого [...] не вважає Гідним себе, хоч до неї вже сватались люди найкращі". Врешті й Орисі ніхто не був до вподоби: "Чи батько був дуже гордий, чи дочка дуже пишна, того не знаю; а знаю, що було вернеться інший крутиус із Війтовець да й ходить, мов неприкаянний". Такий зачин налаштовує на незвичайну любовну історію. Власне, експозиційна частина ідилії (змалювання краси дівчини та роздуми старого вдівця Таволги про її подальшу долю) цілком тотожна відповідним місцям інших творів Куліша цього часу, які певною мірою можна розглядати як варіантні стосовно "Орисі". Йдеться про вже згадувані повісті "Самое обьїкновенное происшествие" та "Повесть о старьіх временах и обьічаях малороссийских". Герої цих творів — і старі Чуйкевич та Гаврилович (до речі, обидва також вдівці) і Таволга — не хочуть віддавати своїх доньок ні за старого, ні за молодого шибайголову, а мріють про спокійного, вихованого, доброго роду козака.

59.Жанр ідилії у творчості П.Куліша 

У творчості Пантелеймона Кулиша П. Федченко виділяє кілька жанрових різновидів малої прози, переважно акцентуючи в них змістовний критерій, хоча виділяє й формотворні ознаки. У першу чергу, виділяються оповідання ідилічного характеру, яким властиві «безконфліктність, гармонічні відносини героя й з іншими людьми, мальовничість зображуваного тла, показ в ідеалізованих тонах мирної безтурботної, близької до природи життя простих людей, замилування щасливими людськими частками, щирими взаєминами, гарними людськими характерами, патріархальним способом життя».Особливо своєрідним є колірний опис добутку, зокрема сполучення природних квітів у сцені повернення й передчуття Орисеей майбутнього щастя білий, зелений, червоний - чисті природні кольори. Кидається в око наспівність мелодики віщання, частково за рахунок риторичних вигуків і питань, частково в елементах ритмізації тексту. Отже, «Орися» - ідилічне етнографічне оповідання, у якому з'являються й елементи оновленого листаПо канонічному довіднику, ідилія - «невеликий добуток, у якому поетизується сільське життя», тобто щось близьке до пасторалі. Тематичний аспект домінує в цьому сприйнятті, у якому акцент зроблений на зображення безтурботного життя, гармонічного світовідчування. По приналежності до системи жанрів певного напрямку ідилію відносять до барокко, сентименталізму, а ми маємо справу з ідилією романтичної. Причому, що дуже важливо, першим в українській літературі звернувся до цього жанру Л. Боровиковский, тобто присутність його в романтизм не випадкова. Характерно також, що її жанрові ознаки завжди залишалися приблизними, а межі - невизначеними, крім того, ідилія здатна перетворюватися в жанровий мотив, формуючи змістовний рівень текстуУ той же час П. Федченко відшукує риси структури повести в таких різних добутках як «Орися» П. Кулиша й «Сестра» ка Вовчка, через, здавалося б, однолінійність оповідань і обмеженості системи персонажівУ добутку П. Кулиша «Орися» є неприховане відкликання античного сюжету з елементами його явного націоналізму. Мова йде про зустріч Одиссея з Навсикаей, але замість Афіни, що спонукує дочку пануючи йти стирати, зображена покійна мати Орисы мотив народних легенд - умерла мати, що піклується про долю дитини, та й Одиссей як майбутній наречений підійшов не в кармазині, а без одягу, у тину морської. Крім ментально визначеної соромливості, навіть цнотливості української прози цього періоду, що обумовлює фактором є й естетизм Кулиша, прагнення його подати народний ідеал краси в синтезі з моральними чеснотами. Так, скромність дівчини надзвичайна - вона не говорить про своє рішення щодо визнання молодого, його вгадує батькоОповідання «Дівоче серце» (1862) за авторським визначенням теж «ідилія», як і «Орися», та на відміну від неї звернене до сучасності. Шлюбом селянської дівчини Оленки й заможного, інтелектуально розвиненого козака Павла Піддубня письменник виразив мрію про органічне поєднання жіночого «правдивого серця» й чоловічого розуму, людини «природної» та освіченої, ідею культурного поступу народу під проводом національної інтелігенції. Перша ситуація оповідання — прагнення Оленки та Ігната-вдовиченка побратися зруйнувалося тим, що парубка взяли у москалі,— нагадує народнопісенні схеми, друга ж (нове, справжнє кохання дівчини, порив до незвіданих висот, що їй відкриваються) — це вже або новаторське домислення фольклорного сюжету, або ж відтворення у власній ідеологізованій інтерпретації випадку з життя.

60. Художній аналіз оповідання П.Куліша «Дівоче серце».

  До  комплексу дорогих Кулішеві світоглядних ідей відсилає його ідилія «Дівоче серце». Віднесена до сучасності автора вона попервах розробляє вже оапрцьовану в укр..л-рі рекрутську колізію (в удови один син, та й той якраз під аршин). У творі культивується того ж типу, що в «Гордовитій парі», ліро-драматичний психологізм видимої мови почуттів (Ігнатових і Оленчиних). Акцентується християнська духовність удовиченка: богоязливий Ігнат «справді йшов до церкви молитись, а не гави поміж людьми ловити». Позитивні персонажі контрастно протиставлені невисокій у своїх устремліннях громаді, а надто – розбещеним представниками сільської влади. Якщо демократичні герої наділені авторовим спочуттям (у ліричному відступі він навіть остерігав закохану дівчину: «Ховайся ж тепер, Оленко, від людей…» - чи не навіяння Шевченкової «Катерини»?), то окружний Бреус відзначається карикатурною зовнішністю і мовою-покручем.

  Ближча до авторської сучасності, відображає певні зрушення в тодішній індивідуальній свідомості.

Ілюстрація до естетично-етичних позицій автора.

Право на вільний вияв почуттів. Знятий заклик Квітки-Основ”яненка до обачності в почуттях, до приборкання їх розумом.

Типова романтична концепція особистості: духовне зростання, розкріпачення індивіда (на противагу “Наталці-Полтавці” (“знайся кінь з конем, а віл з волом”), “Сердешній Оксані”), формування “автономної особистості”.

“Теорія культурництва” Куліша:

Культурництво – основний тон його взаємин з жінками. Його кохання – це моралізаторство й менторство, культурне “просвітництво”. На всіх романах (коханнях) Кулішевих виразно позначилася ця його тенденція “просвіщати” кохану жінку… Просвіщати дівчину – мета й виправдання кохання.

                                              В.Петров

Павло Піддубень – ідеологізований: представник багатого козацького роду, ліберальних верхів, покликаний, відповідно до концепції Куліша, “просвітити”, “окультурити” народні низи.

Ідея органічного поєднання жіночого “правдивого серця”  (селянська дівчина Оленка) та чоловічого розуму (заможний, інтелектуально розвинений козак Павло Піддубень), людини “природної” й освіченої, ідея культурного поступу народу під проводом національної інтелігенції.

61. “Чорна рада” П.Куліша як роман ідей

Пантелеймон Куліш належить до тих діячів, які будучи багатогранно обдарованими, зробили великий внесок у розвиток української культури, літератури, мистецтва, науки. Автор поетичних збірок і значної кількості прозових творів, найяскравішим поміж яких є роман "Чорна рада" - перший в українській літературі історичний роман. Провідною темою творчого доробку письменника була тема соціальної і національної долі українського народу, його мови і культури, тобто так звана "українська ідея".

В основу твору покладено справжні історичні події. Він грунтується на подіях так званої Руїни, доби після смерті Б. Хмельницького, коли Україну роздирали різні соціальні пристрасті й політичні орієнтації, що й привели до "Чорної ради" 1663 року.

У творі автор показує козацьку старшину, яка виступає втіленням державної мудрості, патріотизму, історичної справедливості. В образі наказного гетьмана та його прибічників і однодумців письменник висловлює свої погляди на історичне минуле України, на стосунки між старшиною і козацькою масою, міщанами і селянами. Виключно позитивним образом є образ Хмельницького, він визначний народний вождь, який намагався з"єднати все в одну державу, в єдину, сильну, непереможну, А от запорізькі козаки, збірний образ Запорожжя мають у Куліша неоднозначне трактування . З одного боку, "на Запорожжі воля ніколи не вмирала", там рівність шанувалася, а тому "Запорожжя перше було гніздом лицарства козацького, а тепер виводить тілько хижих вовків та лисиць", "запорожці -"вражі сини", "прокляті сіромахи", "розбишаки", які, "аби не робити діла на господарстві", йшли на Запоріжжя, щоб п"янствувати, а не лицаювати".

А тому, як видно, з усього змісту роману, П. Куліш вважає, що стихія запорозької вольниці не може послужити встановення української державності. Неоднозначність народу, як і козацтва, тверезо змушує нас задуматись (до речі, таким же неоднозначним постає збірний образ гайдамаків у однойменній поемі Т Шевченка). М. Костомаров писав, що "Чорна Рада" однаковою мірою відзначає "й могущество й слабость духовной жизни народа". І таке зауваження справедливе. Воно спонукає до роздумів над тим, чому народ з одвічним прагненням до свободи, до національної незалежності лише на дуже короткий час все те мав. Можливо винні в тому не тільки "зліїї вороженьки", а й такі риси народного єства, яких варто було б позбутися?

Шукаючи відповідь на питання, яка суспільна сила зможе стати образом політичної свободи й громадянського миру в Україні, П. Куліш навертає свій погляд до козацької старшини. Але попри всі свої симпатії, письменник-реаліст, правдиво змальовує ненаситну жадобу збагачення, боротьбу за гетьманську булаву, шляхетську-старшинську верхівку, як верства породжує нове панство, представником якого у романі постає Гвинтовка. Тому "Чорна рада" закінчується авторськими настановами жити християнськими чеснотами, очищати свою душу від скверни й земних гріхів, шукати гармонію в собі, бо все інше -марнославне, суєтне. І якщо ми хочемо перемогти нам треба бути разом, бути усім за одно. Тоді ніяка сила не здолає нас.

62. Вальтерскоттівські традиції у «Чорній раді» П.Куліша.

 Безумовно, Пантелеймон Куліш, автор соціально - історичного роману «Чорна рада» використовував для написання твору художню модель творчості Вальтера Скотта. В основі твору була покладена історична подія – Чорна рада 1663 року в Ніжині, в якій взяли участь народні «низи» («чернь») – звідки і назва Ради. Відомості про неї Куліш запозичив з Літописів Самовидця та Григорія Граб’янки. Перше, на що ми можемо звернути увагу, це те, що з позицій історико - літературного аналізу та теорії літератури у творі  «Чорна рада» наявні складові, близькі до вальтерскоттівських традицій: дві сюжетні лінії – історична й любовна; на рівні образної системи – історичні й вигадані персонажі; специфіка побудови твору  – залучення історичного коментаря. Із романної традиції Вальтера Скотта Кулішеві особливо імпонувало відтворення національного характеру, колориту і духу доби. Тож сам митець реалізує цю тезу посередництвом образів, зокрема історичних, при цьому подаючи власне розуміння історії України ХVІІ ст. Куліш був прихильником думки про те, що повстання Хмельницького стало не тільки повстанням одного племені проти іншого, одної релігії проти іншої, а повстанням нижчих станів Речі Посполитої проти панства. Друге, це те, що автор «Чорної ради», подібно до Вальтера Скотта, вже на початку під час опису подій перериває авторську мову і малює навколишню картину крізь призму сприйняття дійової особи, її висловлювання стають більш конкретними й безпосередніми, ніж авторські. З одного боку, він співчуває героям, а з іншого, прагне дати об’єктивну оцінку кожному з них. Кожен герой має свою позицію у житті, власну філософію буття, представляючи різні погляди, відмінні світоглядні системи. Тож посередництвом образів, передусім історичних, автор дає осмислення цих позицій. Головною для позитивних героїв є ідея України як Вітчизни. Передусім ця патріотична ідея живить Шрама і Сомка. Так, гетьман сенсом своєї життєдіяльності вважає припинення міжусобиць у козацько-старшинському середовищі, утвердження сильної гетьманської влади, посилення союзу України з Росією та утвердження автономного статусу Козацької держави. Взагалі, Пантелеймон Куліш багато в чому орієнтувався на вальтерскоттівську традицію, тому що прекрасно знав західноєвропейську літературу і однією з найважливіших ознак можемо вважати трагічне наповнення твору.

63.Просвітницько-народницький характер поезій збірки П.Куліша “Досвітки”.

У 1862-64 роках Куліш створив ряд ліричних віршів і ліро-епічних поем, у яких уклав збірку "Досвітки.. Думи і поеми". Нею він претендував стати Шевченковим наступником у поезії, "докінчати" Шевченкову "роботу", що й задекларував у тодішніх поетичних посланнях-маніфестах "Брату Тарасові на той світ" і "До братів на Вкраїну"). Провідною у збірці є тема боротьби українського народу проти чужоземного поневолення і феодального гноблення, патетика уславлення козаччини, вираження національної туги за героїчним та ідилічним минулим, уболівання за долю рідної мови, народних звичаїв та обрядів — риторика, популярна в українських поетів-романтиків 30 — 40-х років. Кулішеві "думи" (поеми) "Солониця" та "Кумейки" — це явно молодші сестри Шевченкових історичних поем "Іван Підкова", "Тарасова ніч" "Гамалія", "Гайдамаки". У "Кумейках (1637)" "благородний, - за висловом М. Коцюбинського, — поет "Досвіток"" оспівав народне повстання на чолі з Павлюком проти шляхти.У «Кумейках розмежовує поет нац інтереси від порожніх притіх привілейованого стану. У Кумейках є схожість з «Тарасовою нічю» і Гайдамаками. Сюжет твору - розгром Павлюка. У "Солониці (1596)" звеличив народний виступ під проводом С. Наливайка. Картину соціальних антагонізмів в Україні, класового розшарування всередині української народності виразно змальовано в "Дунайській думі (1648-1654)", з якої в "Досвітках" опубліковано з цензурних міркувань тільки першу половину. У другій половині "Дунайської думи" (Галичанин. 1863. Вип. 2. Кн. 1) Куліш не обмежився художнім екскурсом в історичне минуле, а — під очевидним впливом Шевченка — з гіркотою зобразив (у завершальних строфах) тяжке становище сучасної України, пригнобленої російським царизмом. В історично-побутовій поемі "Настуся" оспівано "козацьку волю", що "розлилася по Вкраїні" 1648 p., опоетизовано побут і звичаї старшинсько-козацьких родів, традицію їхнього єднання. У пролозі до Настусі К висловлює впевненість, що залишиться на тому ж ідейному грунті: «годі посвіту блукати, дороги питати. Куліш впевнений, що все лихо в Україні через те,що багатий одцурався од бідногою. В епілозі до «Настусі» – «Братові Шевченку на той світ», – стверджує, що продовжить його справу. Тут же й критикує Шевченка, що той братався з чужими, не слухав К. Ідея твору – не справа козака сидіти вдома. І Морозенко нудиться вдома, має списати фати У. Тобто у у1848 році К оспівує козаків та їхні звичаї. На основі народної пісні про Морозенка письменник опрацьовує свій улюблений фольклорний мотив (особливо яскраво відбитий у романах "Михайло Чернишенко" і "Чорна рада") суперечності двох характерів — "козацького", якому "нудно жить без слави козацької", "без заслуги лицарської", і "жіночого", сімейного. Уславлюється "завзяття лицарське", козак вивищується над "убогим братом", гречкосієм. І. Франко відзначав у поемі "інтересну постать Настусиної матері" і підкреслював, що Куліш дуже добре відчув особливу поетичність селянського способу оповідання, коли пробував у монологах старої Обушихи відтворити "широку, квітчасту, лицарську, козацьку бесіду" Поставившись згодом критично до романтичного козакофільства "Досвіток" — бо був переконаний, що "" українець має величатися духовими здобутками, культурними звершеннями, — Куліш у "Передньому словці" до третього видання збірки (Харків, 1899) висловив сподівання, що "серед непомірної ідеалізації, серед мізерних ілюзій, серед фанатизму національності, прогляне читачеві хоч такий світ у цих "Досвітках", яким наше око вдовольняється серед удосвітньої темряви". Письменник мав на увазі передусім історіософську поему "Великі проводи (1648)", у якій, по суті, полемізував із традиційним опрацюванням теми в українській романтичній поезії й насамперед — у Шевченкових "Гайдамаках". У цій революційно-романтичній поемі Шевченко загалом оспівав народно-визвольний рух, тоді як автор "Великих проводів" побачив у ньому небезпеку дегуманізації людини. Поет у "Великих проводах" охоплює поглядом ледь не всю Україну літа 1648 p., безпосередня ж дія відбувається в Гадячі, Лубнах і на берегах Дніпра. За панорамою зображення, струнким сюжетом, розвиненою художньою дією, змалюванням численних сцен та епізодів поема наближається до жанру роману у віршах. Це усвідомлював і сам автор, який у підзаголовку означив жанр твору як "поема", а в одній із приміток назвав його "роман або поема". У творі обидві сюжетні лінії — історична й любовна — злито воєдино, й поет через показ суспільних катаклізмів та людської трагедії замислюється над складною діалектикою загальнолюдського, класового, національного, релігійного й особистого, не так відтворюючи історичну реальність, як подаючи власну суб'єктивну візію. На тлі початку визвольної війни, коли повстанські загони переслідували військо князя Яреми Вишневецького, Куліш розгорнув власний художній конфлікт: між повсталими, які абсолютизують своє безперечне право пригноблених на збройну боротьбу, та їхнім ватажком Голкою, який "розуму набрався" не в одній країні Європи. Прообразом Голки стали дві історичні особи: пізніший козацький ватажок Семен Палій, який у народних переказах "славшіся характерством", і Юрій Немирич, високоосвічений український шляхтич знатного роду з Волині. Походячи з козацького роду, але вирісши з панами, Голка був отаманом полку князя Яреми, проте дізнавшися, що "закипає Бунтом Україна", зрікся "княжецької ласки" і став ватажком повстанців. У тому, що він здобув добру освіту й служив у панському середовищі, Голка глибокодумно вбачає доленосну доцільність, вищий смисл. Водночас в образі "культурника" Голки Куліш іпостасував самого себе. Своє покликання Голка вбачає в інтелектуальному просвіщенні, в наснаженні його християнським гуманізмом Метою героя (рупора Кулішевих ідей) є не утвердження диктатури "сили сліпої" низів, а осягнення соціального миру й національної злагоди в суспільстві як запоруки справжнього визволення України. Вищість загальнолюдських цінностей над соціальними та конфесійними інтересами символізує кохання Голки і панни Рарожинської, яка заради нього зреклася "католицтва і панства". Протежорстик ий світ мав свої плани. Поєднати народне повстання за "святу волю" із загальнолюдською мораллю, насильство — із християнським братолюбством і милосердям козацькому ватажкові не вдалося, його визвольна й заразом миротворча місія зазнала краху. Такий трагедійно-параболічний розвиток художньо-історичного сюжету завершується легендою про втопленицю Рарожинську, яку Україна "навчила любити" і яка щороку "на Йвана на Купала" "обходить, в білих шатах, Усю Україну", вливаючи в серця її дітей "зцілющії чари" любові. Завдяки цьому поема набуває не трагічного, а оптимістичного звучання, її художній світ перемикається з ретроспективи на перспективу, а виражена у творі проповідь гуманізму безпосередньо спрямовується на авторську сучасність. Поставлені у "Великих проводах" історіософські проблеми: в чому повчальний сенс історії? які її заповіти і хто спроможен їх збагнути? — Куліш розв'язує у виражальній площині поеми з притаманним йому історичним оптимізмом, – "Ні шляхетське, ні дейнецьке Не добачить око Дорогого і святого". У заховану в глибинах історії святу істину здатні "серцем прозирати" тільки "Неспанілі, несхлопілі Діти України Потужна визвольна й водночас миротворча енергетика "Великих проводів" знайшла відгомін в українському суспільстві щойно протягом останніх двох десятиріч. У «Досвітках Куліш наслідував ранню творчість Шевченка в темах, образах, мотивах і стильовому оформленні, зловживав коломийковим розміром, надміру припадав до уснопоетичного джерела, використовуючи традиційні фольклорні образи, парафразовуючи народнопісенні строфи. Звідси творам "Досвіток", окрім хіба що "Заспіву", віршів, "Люлі-люлі", послання "До Данта...", почасти "Великих проводів" і "Настусі", бракувало художньої неповторності, особистісного авторського бачення. Та й версифікаційна техніка Кулішева не сягала Шевченкової віртуозностіТим часом іще до створення "Досвіток" Куліш усвідомлював, що українським поетам треба позбутися наслідування "Кобзаря" й іти своїм шляхом в освоєнні народнопісенної стихії, прагнути виявити власне творче обличчя. Проте на початку 60-х років силове поле Шевченкової поезії виявилося настільки потужним, що Куліш-поет не міг вирватися з-під його впливу — головно, тому, що ще орієнтувався переважно на опрацювання народнопісенної стихії. У "Досвітках" він ішов за характерною для українського романтичного письменства традицією фольклоризації поезії та олітературення народнопісенних мотивів, образів, мовних зворотів тощо. Що цікаво, серед персональних збірок української поезії, виданих у XIX ст., Б. Грінченко ставив "Досвітки" на високе друге місце: "Після" Кобзаря" Шевченка це найкраща збірка малоросійської поезії, яку завше читатимуть земляки поета. Весь цей невеликий томик — це поетичний заклик до пробудження з духовного сну

64. Втілення ідеї культурництва, просвіти у збірці П.Куліша “Хуторна поезія”

У наступній оригінальній збірці Кулішевих віршів "Хуторна поезія" (Львів, 1882) зазвучали "нові ноти" не тільки версифікаційного характеру, а й ідеологічного (переоцінка української історії й насамперед — козаччини).Книжку побудовано як національно-культурницький маніфест та історико-політичний памфлет — у ній переважають суспільно-політичні й естетичні маніфести ("До кобзи", "На сповіді", "Епілог"), осуджувальні або величальні послання ("До Шекспіра, заходившись коло українського перекладу його творів", "До рідного народу, подаючи йому український переклад Шекспірових творів", "До пекельного наплоду"), оди на честь Петра І і Катерини II ("Гімн єдиному цареві", "Гімн єдиній цариці"), інвективи проти "сліпого демона тісноти" Миколи І ("На незабудь року 1847"), проти козаків-"руїнників" та їхніх співців ("Псалтирна псальма", "До старої баби"). В дусі європейської просвітницької традиції XVIII ст. письменник зробив художнє слово засобом прямої пропаганди своїх суспільних поглядів. Прологом і "ключем розуміння" збірки є "Історичне оповіданнє" — спогади про український національно-визвольний та антифеодальний рух 1840-х років і розгром його царизмом, про Шевченка та інших кирило-мефодіївських "братчиків''. Автор обстоює природне право українського народу "на свою жизнь", застерігає проти "дикої сили рабства", братовбивчої війни й намагається довести доцільність національно-культурної та гуманістично-просвітницької діяльності.У поетичних текстах "Хуторної поезії" варіюється думка, що козацькі повстання і війни проти шляхти — польської та української — це виступи "руїнників" проти "культурників". На карб Б. Хмельницькому поставлено розбудження темних сил юрби, закономірним наслідком Хмельниччини названо Руїну та Коліївщину а замислюючись над тим, "чом воно так сталось, Куліш доходив висновку, що "Не мечем було нам Польщу воювати: Розумом, талантом, словом тим святим". Така позиція поета-історіософа була спрямована не так у ретроспективу, як у перспективу, виявившись далекоглядним застереженням проти революційних, збройних виступів у майбутньому й попередженням про небезпеку "другої Руїни".На категоричне неприйняття революційної ідеології Куліша спонукували не тільки морально-філософські засади Нового Заповіту, а й власні філософські спостереження над вітчизняною та європейською історією, особистий гіркий досвід (заслання). Тим-то, звертаючись в "Епілозі" "Хуторної поезії" до прогресивних сил України, Польщі й Росії, він намагався переконати їх у тому, що "Шкода мечем нам воювати. Для блага України, твердив поет, треба просвіщати й надихати ідеями гуманізму, національної рівноправності та взаємоповаги свій і сусідні народи. Західна Європа для автора "Хуторної поезії" — це висока освіта, культура, наука, а отже — шанс, запорука для України позбутися впливу "азіатства"; це світло волі на противагу неволі, яка йде з російської Півночі. У викривальному вірші "Нові жиди" — гострій сатирі на російське православне духовенство — поет, скориставшись негативною оцінкою давньоєврейської релігійної верхівки в Євангелії й удавшись до засобу образного паралелізму, "новими жидами" таврує попів московської церкви в Україні.У зверненні "До Шевченка" його творчість витлумачено як "меч обоюдний", двосічний: Шевченкове звеличення козаків, гайдамаків, повсталих селян (в уявленні автора "Хуторної поезії" — "руїнників") нібито шкодить національно-культурному поступу, але його "святе", "пророче слово" горою — як Переп'ят (могила, курган скіфського часу на Київщині) — стоїть на перешкоді новій азіатській (Батиєвій) навалі — великодержавній російській експансії. Водночас у збірці вчувається відгомін просвітницько-раціоналістичної доктрини просвіченого абсолютизму. Зразком просвічених монархів автор силкується подати Петра І і Катерину II, на честь яких складає гімни. Уславлюючи в ряді "гімнів" і панегіриків Петра І й Катерину II, Куліш виходив за контекст російської історії та й загалом конкретно-історичного минулого, і свідомо іпостасував цих діячів не тільки як історичних осіб — російських "государників", а й як символи державників-культурників, образні чинники українського державотворення — спонуки на появу в майбутньому будівничих нашої держави. Ідеал просвіченого монарха працював у Куліша на розвінчання сучасних йому російських царів; так, в одному з найкращих в українській поезії зразків політичної лірики "На незабудь року 1847" він гнівно затаврував Миколу І як "сліпого демона тісноти", У відгуках на "Хуторну поезію" І. Франко переважно критично оцінив її зміст. Хуторну поезію Фр називає не чим іншим, як розширеним «Посланієм «Шевченка. Тут, окрім справ домашніх, велику увагу приділив відносинам до народів сусідів.У своїм поважанні письма Святого, куліш всюди тичить цитати, що Фр вважає вельми лишнім і недоцільним. Коли Шевченко ридає, згадуючи діла незабутні дідів наших, і готов би віддати веселого віку половину, щоби їх забути, - Куліш попросту плює на ті діла і на всю нашу минувшину. Куліш кидає болото і на інші моменти нашої минувшини. Він ставить вину українському нороду, тому «перелюбному і людожерному племені» і різаниці давніх князів, і підступництво панів, і те, щл «владики неписьменні кидає болотом на наші пісні ота думи народні, «що кобзарі п’яні по бешкетах, пожари, хижацтво прославляли.» Куліш хоче братерства міжж русинами і поляками, та під наз поляки розуміє панів, власників, а про людей йому байдуже. При цьому компроміс має бути нерівним – русин має зректися своїх норовів, мови. Симпатії Куліша явно не стоять на стороні давніх просвітителів України, мова польська у нього зветься делікатною. Першим чортом для Куліша – рідний народ, його минувшість, герої, культура. Другим чортом для Куліша – Москва, з її царями, окрім Петра та Катерини. Фр звинувачує К в тому, що він міряв заслуги Петра і каті не української, а загальнодержавною мірою. Фр всіляко критикує возвеличення цих двох російських правителів. Франко стверджує, що Куліш не вдержався й на тім рівні на якім був Ш ще 1845р. Шевченкові хиби розрослись у Кулішевих до вел розмірів, зміцніли його власними Хибами (невірою у власний народ, яка його у Хут поезії повела його до прямої безпідставної наруги над цим народом) і затемнила добрі й мсильні місця його поезії. У всій збірці з 25 пєс не знайд 1, яку можна назв цілком гарною і ясною за думками.

Але Франко й відзначив, що "форма у багатьох поезіях дуже гарно викінчена", "єсть майже бездоганною". За Франковим спостереженням, версифікаційне новаторство Куліша в "Хугорній поезії" та наступних поетичних творах полягало в "рішучому розриві" зі стилізуванням під Шевченка], у звільненні від знеособлювального впливу народної думи та пісні й в освоєнні літературних форм поетичного самовираження; із заслання і вимушеного його оселення в Петербурзі громадсько-політичне життя не лише в столиці, а й у всій Російській імперії завирувало з новим піднесенням і загостреністю

64. Втілення ідеї культурництва, просвіти у збірці П.Куліша “Хуторна поезія”.

У поетичних текстах «Хуторної поезії» варіюється думка, що козацькі повстання й війни проти шляхти — польської та української — це виступи «рушників» проти «культурників». На карб Б. Хмельницькому Куліш поставив розбудження темних сил юрби, закономірним наслідком Хмельниччини назвав Руїну та Коліївщину (вірш «Покута козацького батька»), а задумуючись над тим, «чом воно так сталось», що «в спадку неволя нам одна досталась, А наше надбаннє чужаки взяли?», - доходив висновку, що «Не мечем було нам Польщу воювати: Розумом, талантом, словом тим святим» — бо «Хто мечем воює, од меча і згине» («Ключ розуміння».

Поет стверджував, що для блага України треба просвіщати й надихати ідеями гуманізму, національної рівноправності та взаємоповаги свій і сусідні народи, викривати власних і чужих «хижаків», бороти зло «Серед панів жорстоких і мужиків мізерних» («Ода з Тарасової гори»), будити національну свідомість у багатих і вбогих, працювати на ниві культури, плекати «рідну мову».

У «Хуторній поезії» вчувається відгомін просвітительсько-раціоналістичної доктрини «освіченого» абсолютизму. Зразком просвічених монархів поет силкується представити Петра І та Катерину II, на честь яких, повертаючись до класицистичної одописної традиції, складає гімни. В окремих творах збірки «Хуторна поезія» («Історичне оповіданнє», «На сповіді», «Гімн єдиному цареві», «Гімн єдиній цариці»), збірки «Дзвін» («Подвижники свободи», «Петро да Катерина», «Він і вона», «Двоє предків») і в поемі «Грицько Сковорода» Куліш підносив цих самодержців за те, що вони «з московських пустирів Америку зробили», перетворили «статарену Москву», а заразом і Україну на цивілізовану європейську країну, врятували українське суспільство від саморуйнації, до чого могли призвести козацько-гетьманські міжусобиці, соціально-станова боротьба.

Ідеал просвіченого монарха працював у Куліша на розвінчання сучасних йому російських царів; так, в одному з кращих в українській поезії зразків політичної лірики «На незабудь року 1847» він гнівно затаврував Миколу І.

Громадянськими та естетичними маніфестами, панегіриками, історіософськими медитаціями (часто у формі послання), політичними й соціальними інвективами не вичерпується жанрово-стильове розмаїття «Хуторної поезії». Так, у лірико-філософській медитації «Молитва» Куліш дав блискучий зразок інтелектуально-рефлексійного стилю, виразивши релігійно-позитивістське світосприймання високоосвіченого українського інтелігента останньої третини XIX ст. Вже саме поетичне освоєння та образне переосмислення наукової лексики в цій релігійно-філософській медитації (ліричний герой називає себе «молекулом космосу») було новаторським у тогочасній українській літературі.

Куліш робить спроби психологічного самоаналізу у «Варіації первої Давидової псальми». В медитації «Слово правди, присвячене Ганні Барвінок» маніфестація естетичних поглядів, історіософські роздуми «бідолахи сина» про «нелюдську муку» «матусі України» (з вираженням віри в її воскресіння) поєднуються з його щирою громадянською сповіддю, віршовою автобіографією.

У відгуках на «Хуторну поезію» І. Франко критично оцінив її зміст, але зазначив водночас, що «форма у всіх поезіях дуже гарно викінчена», «єсть майже бездоганною». За спостереженням І. Франка, версифікаторське новаторство Куліша в «Хуторній поезії» та наступних поетичних творах полягало в «рішучому розриві» із стилізуванням під Шевченка, у звільненні від знеособлюючого впливу народної думи та пісні і в освоєнні літературних форм поетичного самовираження; у 80—90-х роках Куліш стає на «нову, більш європейську дорогу поезії— т[ак] зв[аної] рефлексивної», «находит свой собственный тон»

65. Протест проти “демона тьми” – деспотизму в поезіях “Кривавим манівцем…”, “Дума-пересторога” (збірка П.Куліша “Дзвін”)

Вершиною поетичної творчості Куліша стала збірка "Дзвін: Староруські думи й співи" (Женева, 1893), складена з віршів і поем 1882 — початку 90-х років. У ній автор значною мірою продовжив свій віршований громадянсько-естетичний маніфест і політичний памфлет, розробляючи науково-публіцистичний, полемічний і сатиричний стилі української політичної, філософсько-історичної та громадянської лірики. Він знову закликав краян очиститися від "руїнних гріхів" і "духом незлобним, умом благородним / Культурі спасенній" служити [громадянсько-естетичний маніфест "Заспів" ("У дзвона дзвоню я...")].

Серед п'ятьох "дум" (поем) "Дзвону" пророчими візіями вирізняється філософсько-історична "Дума — пересторога, вельми на нотомні часи потрібна", де в умовних антично-біблійних назвах та подіях з римсько-юдейської старовини (придушення визвольного повстання) Куліш зашифрував своє бачення української історії XIV— XIX ст. Крізь художньо-умовну схему поеми — алегорії (Римська імперія — загарбана Юдея — давньоєврейський народ — "пророк убогий" — "сліпі вожді", "книжники", "письменні ницаки") виразно просвічується інша: Російська імперія — Україна — український народ — сам Куліш — його опоненти, українські літератори (за його кваліфікацією, "козакомани", "руїномани"). Усе, що сказав Куліш у творі про Хмельниччину, Руїну та поглинення України Російською імперією, дивовижним чином нагадує більшовицьку революцію, сталінщину та становище Радянської України у складі СРСР. У цьому "Дума — пересторога" виявилася пророчою. Вустами давньоєврейського "пророка вбогого" (образної іпостасі власного "я") письменник в атмосфері революційного бродіння у Росії та Україні останньої чверті XIX ст. слушно застерігав сучасні й майбутні покоління співвітчизників проти революційного насильства: "Ви правди хочете, громадського добра: / Не лізьте ж із ножем до панського двора". Це застереження мотивовано подвійно: моральними настановами християнства ("Бо не впадає діл і подвигів благих / Дорогою фіха та звірства совершати") та історіософсько-дидактичною сентенцією про те, що "як хоч ножа святи — / Кривавим манівцем до щастя не дійти". Автор проникливо попереджав про те, що "на пожарах" братовбивчої громадянської війни може полягти "вся письменність" і що "безумна помста" "введе" співвітчизників, почаділих "від кров'яного чаду", "у темряву", а в разі перемоги збройного повстання, соціальної революції, запанує "демон тьми", який знівечить науку і дасть повсталим "за подвиги в награду" "руйновище пусте та голоднечу", бо "будуть з мужиків ті ж самі знов пани, / Клеврети духа тьми <...>", — "Як із своїх низьких та сутемрявих хат / 3 ножами доб'єтесь до золотих палат". Відтак у "Думі — пересторозі" знаходимо риси дистопїї (різновиду утопії, що зображає "модель зла", застерігаючи від наслідків штучного конструювання історії та життя, їхньої регламентації). Натомість поет — пророк, покликаючись "на людські / І на божественні вселенськії закони", проповідував "просту путь" до національного й соціального визволення — шляхом науково-культурного просвітництва, поширення ідей християнського братолюбства. Він переконував, що "земної жизни суть" у "праці праведній", у такій "по — слузі народу", "що б з неї всім було — / І вбогим землякам, і дукачам — добро"

Проблеми свого часу Куліш порушив і на матеріалі історії майже двохтисячолітньої давності — загарбання Римом Іудеї. Йдеть- ся про твір з красномовною назвою «Дума- пересторога, вельми на потомні часи потріб- на» (збірка «Дзвін», 1893). Тут Куліш, як і Лев Толстой, пропагує «євангелізоване про- світительство», теорію боротьби зі злом не насильством, а переконуванням, моральною проповіддю ідей гуманізму та християнського братолюбства («Кривавим манівцем до щастя не дійти»). 

У «Думі-пересторозі» Куліш слушно (й пророче!) застерігав проти «демона тьми», сваволі низів, проти нових «панів» і бюрок- ратів, які після перемоги повсталих можуть прийти на зміну старим, скинутим, проти загрози неуцтва і занедбання загаль- нолюдської моралі:

 Наука в нас була з давняшніх літ мала,— 
І ту він знівечив, догоджуючи аду. 
Безумна помста нас у темряву ввела. 
Як ми почаділи від кров'яного чаду 
На пожарах, де вся письменність полягла. 
І дав нам демон тьми за подвиги 
в награду 
Руйновище пусте та голоднечу й мір, 
Юдоль одчаяння, німої смерті пир... 
Через руїну лжа, слідом за мужиком, 
Гадюкою вповзе в цяцьковані палати, 
І будуть з мужиків знов ті ж самі пани. 
Клеврети духа тьми, знаряддє Сатани... 
Отеє ж вони й живуть,— вони чи, все одно. 
Унуки їх, у тих цяцькованих палатах, 
І байдуже їм, що засліплене вікно 
Не сяє сяєвом в низьких мужичих хатах. 
Таке і з вас самих постане в нас багно. 
Як будете ходить 
у здертих з панства шатах. 
Як із своїх низьких та сутемрявих хат 
З ножами доб'єтесь до золотих палат. 

Куліш, таким чином, вписується в багатолітню вітчизняну традицію — від пушкінського «Не приведи Бог видеть русский бунт, бессмысленный и беспощадный!» до мудрого попередження філософа Євгена Трубецького. Після першої російської революції цей далекоглядний мислитель закидав інтелігенції, що вона замість сіяти серед простолюду зерна освіти і культури, що природно було б від неї сподіватись, потакає його звірячим інстинктам, займається «звіропоклонством під виглядом народопоклонства». Не можна будувати суспільство «на пожадливості, злобі і людиноненависницьких почуттях озвірілої маси», зазначав філософ, бо вже встиг розгледіти, що «звір, який пробудився в революції, породив із надр своїх звіроподібну реакцію» («Литературная газета». — 1989. — № 21).

66. Мотив скорботи за трагічну долю України у поезії П.Куліша “Народна слава»

Я не поет і не історик — ні! 
Я — піонер з сокирою важкою: 
Терен колючий в рідній стороні 
Вирубую трудящою рукою. 
П. Куліш. "Піонер" 

Пантелеймон Куліш належить до тих діячів, які, будучи багатогранно обдарованими, зробили величезний внесок у розвиток української культури, літератури, мистецтва, науки. Він був прозаїком, поетом, драматургом, перекладачем, ученим-літературознавцем та критиком, фольклористом, істориком, етнографом, педагогом, видавцем, громадським діячем. 

Творчість і громадська діяльність П. Куліша — неоднозначна, суперечлива.

Внесок П. Куліша в українську культуру та літературу вагомий і безперечний.

П. Куліш висловив жаль з приводу занепаду нашого національного життя, втрати історичної пам'яті, що вже само по собі є трагедією. У 1846 р. Куліш публікує "Повість про український нарід". У цьому творі читаємо: "Україна могла б стати самостійною, коли б не зрада української шляхти і не московськії політика

Від П. Куліша вимагали зректися національних патріотичних переконань. Письменник категорично відмовився і відповів на це чотирма творами: поемою "Іродова морока", поезією "Три брати", публіцистичними статтями "Герценів дзвін" та "Гадки про святкування осьмих роковин Шевченкової смерті". То була відповідь, гідна великого сина великого народу. "Два потужні деспоти — лях і москаль — роздерли Україну навпіл. Це лукава політика, це наруга над правом. Скільки крові вицідив москаль з України!" Цей же мотив містить вірш "Три брати". 

Новим спалахом протесту проти російського шовінізму були вірші збірки "Хуторна поезія". Уже перший з них — "Історичне оповідання" — є протестом проти варварського московського насильства над Україною. А у вірші "На незабудь року 1847" цареві Миколі І дано таку убивчу характеристику: 

Свободи ворог, ворог жизні, 
Ти був великий душогубець, 
Катюга розуму і мраколюбець. 

Трагічна доля України, мільйони полеглих, замучених, закатованих тільки поглиблюють цей сум: 

Ой по тих могилах, у гору високих, 
По тих гробовищах, у землю глибоких, 
Лежить мого роду без ліку. 

Про ці жертви ніхто з українців не повинен забувати: 

Нехай знають на всім світі, 
Як ми погибали 
І, гинучи, свою правду 
Кров'ю записали. 
(Із вірша "Народна слава"). 

Кров мільйонів українців не повинна бути пролитою даремно. Поет вірить, що Україна, "безсмертна мати", воскресне, "встане з домовини і засяє знову духом предковічним". Ці поезії підносять національну свідомість українців, відроджують нашу національну гідність, без якої не може бути суспільного поступу. Рабам творчі злети невідомі, тільки вільна, національно свідома людина здатна злетіти на верховини життя. 

Своє призначення українця і письменника Куліш вбачав у тому, щоб відродити українську націю і українську мову, виховати свідомих громадян. 

П. Куліш був палким співцем національної незалежності України, виразником визвольницької ідеї, прихильником козацтва та всебічної освіти як одного з чинників національного самозбереження.

67. Фантастичний елемент “Українських оповідань” О.Стороженка

У четвертому підрозділі розглянуто "химерні" оповідання. Вони ніби стоять на межі між романтичними творами XIX століття та "химерною" прозою XX століття, для якої певною мірою стали джерелом виникнення. До них належить також низка російськомовних оповідань, сюжети яких базуються на основі української демонології, повір'їв, легенд та переказів.

"Химерна проза"13 як літературне поняття виникло наприкінці 60-х років XX століття, коли деякі критики починають вважати "жанром" так званий "химерний роман". Першим зразком був роман О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"(1958). На думку М. Павлишина, "химерний роман" є "своєрідним анохроністським відродженням котляревщини"14, яка підірвала авторитет першотвору. Недарма П. Куліш уважав, що І. Котляревський ставився з погордою і насміхався з української стихії, яку вправно використовував, обробляючи матеріал літературним способом. Але на розвитку "химерної прози" позначився не лише вплив зачинателя нової української літератури. А. Погрібний вбачає у химерному романі й дух М. Гоголя. Вчений уважає, що І. Котляревський в "Енеїді" зосередився на "життєздатності і легітимності автономної української культури", а М. Гоголь у повістях "Вечори на хуторі біля Диканьки" і "Миргород" - на "ототожнені українськости з провінційністю". Таким чином, сміхова традиція І. Котляревського і М. Гоголя, на думку дослідника, суттєво відрізняється. М. Павлишин також переконаний, що "химерний роман аргументує, в більшості випадків, мабуть, і несвідомо, відсталість, несуттєвість, маргінальність і смішність українського"15. Отже, на перший погляд, цей український "національний" жанр став ніби доказом проти української літератури як самобутнього явища. Проте насправді "котляревщина" – це спосіб і форма маркування самобутнього, національного. І.Котляревський використовував бурлескно-травестійний "жанростиль" (Г. Грабович), бо він виявився в опозиції до високого, сакрального слова, носієм якого була імперія16. Аналогічний шлях пройшов і М. Гоголь, який творив лише "у двох напрямах: напруженої і безпредметної лірики, спрямованої вгору, і іронії, зверненої до всього, що лежить внизу"17. Крім того, дослідники творчості М. Гоголя вважають, що сміх у "Вечорах на хуторі біля Диканьки" і " Миргороді" виник внаслідок трагічного світосприйняття самого письменника. М. Гоголь підкреслював у своїх творах, що сучасна йому дійсність може виглядати пародією на минуле. Отже, сміх І. Котляревського та М. Гоголя – це співвідношення креативного та руйнівного первнів, тому така традиція водночас прив'язала українську літературу на довгий час до комічної сфери і забезпечила етнічну самоідентифікацію України. Саме така форма викладу давала українським письменникам можливість творити у радянський період, розкриваючи заборонені теми.

Сучасні дослідники часто звертаються до проблем міфологічного простору, химерного моделювання світу, розвитку міфологеми конкретного героя (наприклад, Марка Проклятого з однойменного роману О. Стороженка) у світовій літературі. Вони аналізують творчість письменників XX століття, шукаючи витоків у художній літературі попередніх періодів. Так, Н. Кирюшко зосередила увагу на міфологічно-фантастичній літературі, в якій виділила основні ознаки моделі віртуального світу й об'єкт досліджуваного. До подібних проблем звернувся Я. Поліщук у монографії "Міфологічний горизонт українського модернізму". Він сформував схему створення модерного героя, який став "людиною пошуку і запитання", розшифрував культурний код і пояснив слово-образ, розкрив особливості міфу родинної спільності та показав сліди романтичного міфотворення у сучасній українській літературі. М. Павлишин, Р. Онишко, А. Горнятко-Шумилович досліджували "химерні твори" В. Шевчука. Проте жоден із них не згадав малу прозу О. Стороженка. Лише Н. Поліщук у статті "Міфологема вічного мандрівника в українській літературі XIX – XX століття (Марко Проклятий і Петро Утеклий-4)", простежуючи розвиток архетипу вічного мандрівка, звернулася до творчості О. Стороженка, зокрема його роману "Марко Проклятий".

На нашу думку, саме оповідання О. Стороженка ("Закоханий чорт", "Чортова корчма", "Сужена", "Стехин Ріг", "Дорош", "Мірошник") потрібно вважати початком "химерної" традиції в українській літературі. Звичайно, ці твори відрізняються від "химерної прози" XX ст., адже у них відсутнє висміювання села як відсталого середовища, немає філософських проблем, що становлять тематичне підґрунтя "химерного роману". О.Стороженко ж насамперед використовував сміх і народну фантастику, щоб розважити читача. Його оповідання нагадують романтичні твори, але водночас певні особливості наближають їх до "химерних".

Як відомо, визначальними рисами "химерного роману" вважають фантастичність і сміх; вільну, але цілеспрямовану деформацію часово-просторових зв'язків та відносин; сільський ландшафт; наявність фольклорних елементів та мотивів з історії (період козаччини). Для таких творів характерною є умовність з її різновидами – концептуальною (двопланова розповідь, двосвіття), характерологічною (надприродні здатності героїв), ситуаційною (герої живуть у реальному світі, а потрапляють в ірреальні ситуації) тощо.

Більшість цих ознак властива оповіданням "Закоханий чорт", "Чортова корчма", "Сужена", "Стехин Ріг", "Дорош", "Мірошник". Але варто виокремити й ті ознаки, що притаманні саме Стороженковим "химерним" оповіданням:

1.  наявність двох світів (фантастичного і реального, які настільки тісно переплетені, що утворюють одну хронотопну систему);
2.  метаморфози, що відбуваються з героями;
3.  незвичайні переміщення в часі і просторі;
4.  місце дії – село;
5.  історичний колорит – часи козаччини;
6.  наявність фольклорних елементів;
7.  присутні засоби "химерності" – сміх, народна фантастика;
8.  застосовані всі види умовності.

Класичним прикладом "gothic story" є російськомовне оповідання "Видение в Несвижском замке", в якому письменник використав готику як принцип організації тексту. Спираючись на подвійну інтерпретацію фабули, письменник він змалював правдиву політичну ситуацію у Російській імперії XIX століття.

О. Стороженко використовував засоби "химерності" не лише у малій прозі, а й при створенні особливих персонажів-характерників, зокрема Гаркуші та Мельхиседока ("Братья-близнецы") та Марка Проклятого ("Марко Проклятий").

68. Фольклорно-легендарна основа “Марка Проклятого” О.Стороженка.

“Марко Проклятий” (1870)

Найбільше досягнення.

Далеко не геній і далеко не мудрий письменник, не людина з широким і глибоким світоглядом, О.Стороженко проте вклав у цей твір дуже багато вміння й дуже багато від свойого світогляду, своєї філософії. Він намагався дати в ньому все й, якщо це все нас де в чому не задовольнить, якщо в ньому ми знайдемо певні вади, певну недомовленість, певну обмеженість, то все ж таки пам’ятаймо, що це є увесь Стороженко, що, давши це, на більше він уже не був спроможний.

Ф.Якубовський
Незакінчена повість (дописана невідомим автором відповідно до плану автора) (авторське визначення жанру – “поэма на малороссийском языке из преданий и поверий запорожской старины”).
30 лет отыскивал я и собирал куски раздробленной легенды и кое-что собрал.

Лист до одеського видавця В.Білого (1873)
Звернувся до відображення початкового періоду визвольної війни 1848-54 рр. і зображення деяких історичних осіб (Єремії Вишневецького, ксьондза Залеського тощо) та відтворення процесу насадження унії в українських землях

В центрі оповіді - народно-фантастична легенда про Марка Проклятого (фольклорна версія Каїна)



стилістика твору. 

Фольклорна алегорія стає засобом вираження моральних істин, перевірених досвідом багатьох поколінь.

Легендарні оповідання про Марка Багатого (варіанти у східнослов’янському фольклорі), великодня драма “Слово о збуренню пекла”, різновиди віршованого бурлескного твору літературного походження “Пекельний Марко”.

Задум автора, характер його втілення та ідейне спрямування твору:

Повесть эта в форме поэмы под названием «Марко Проклятый» - отверженный скиталец, которого за грехи не принимает ни земля, ни ад… Каждый народ имеет своего скитальца: французы – вечного жида Сантенера, испанцы – Мельтона, у немцев – Кащей Бессмертный, а у нас – Марко. И, кажется, наш-то Марко заткнет за пояс всех скитальцев. Чтобы придать более живости и разнообразия поэме, я связал ее с войной 1648 года (восстание Хмельницкого). На сцене много исторических лиц: Еремия Вишневецкий, Кривонос, Павлюга, Гуня, Свит и многие другие.

Лист до одеського видавця В.Білого (1873)
В основі твору - приказка “Товчеться, як Марко по пеклу”. Автор шукав основи цієї приказки. Але Пекло у творі О.Стороженка – це не тільки сакральне місце мук грішників, але пеклом виступає ситуація на Україні напередодні національно-визвольної війни. Дорогами своєї землі проходить герой, шукаючи можливості зняти тяжкий гріх з душі (співжиття з сестрою, убивство матері і сестри) і визволити з-під пекельного ярма Україну, прислужитися громаді.

69. Історіографічний аспект “Марка Проклятого” О.Стороженка: визначення причин народних повстань, ставлення до козацтва.

Образ Марка Проклятого, вимальований на основі народнопоетичної творчості, набуває символічних ознак. М. Зеров, досліджуючи творчість О. Стороженка у контексті тогочасної літератури, висуває таку думку: "Образ Марка Проклятого, задуманий первісно як образ вічного мандрівника, ускладнився потім рисами великого грішника. Його блукання – це і є рамка, в яку вставляються епізоди, пов'язані з часами Б. Хмельницького". [16; 222-223]

Повість О. Стороженка "Марко Проклятий" досить неоднозначно була сприйнята літературною критикою. П. Гулак-Артемовський залишив схвальні відгуки про цей твір. В той час Г. Житецький засуджує ідеалізацію старовини та вільне поводження з історичними та етнографічними матеріалами. Житецький висловлював досить критичний погляд про те, що творчість О. Стороженка не сприяє розвиткові літературного процесу.

А. Іщук вважає, що творча діяльність О. Стороженка займає досить помітне місце у літературі. Дослідник зауважує, що твір досить легкий для сприймання: "Інтерес читача викликається майстерністю зображення окремих картин, окремих рис вдачі як головного персонажа – Марка, так і козаків – учасників визвольної війни та представників польської шляхти. Олексі Стороженку вдалося в окремих моментах реалістично змалювати відвагу і молодецтво запорозьких козаків, цікаво розробити ситуації з пригодами Кобзи в замку князя Євремії Вишневецького тощо". [27; 14] Автор схвалює позитивне ставлення Стороженка до козацтва і його боротьби за соціальне та національне визволення.

Потворні форми людських характерів розробляються в образах Марка і Кривоноса. Визначення трагічної долі Марка як вічного блукача О. Стороженко пов'язує з народженням його в нелюдських умовах, коли його батькам довелося вести важку боротьбу з ворогами України. Вигодуваний кров'ю пташенят, пізніше Марко вчиняє ряд злочинів, зокрема, вбивство багатьох невинних людей. За вбивство матері й сестри його проклинає з того світу батько. Марко блукає по світу, намагаючись спокутувати свої гріхи.

О. Стороженко зробив істотний внесок у розвиток української прози. Він збагатив форми організації сюжету, об'єктивної оповіді від імені автора, засоби романтичної поетики. 

70. Образ Марка Проклятого у однойменному творі О.Стороженка. Варіації легендарного образу Агасфера.

Образ Марка

Образ Каїна як людини, що спокутує провину, здійснену з власної волі чи мимохіть, характерний для романтизму.

^ Вічний блукач Марко Проклятий
Народне трактування	Авторське бачення
Карається й кається за зневаження священних норм патріархальної сім’ї : “Мене прокляла мати, прокляв і батько з того світу – Я Каїн!”	Самовіддана допомога козакам і селянам, повсталим проти польсько-шляхетського гніту, може забезпечити всенародне прощення.
патріотичний варіант образу Каїна

Зітканий з протиріч:

^ Марко (Агасфер)
Зло	Добро
Зовні потворний: “татарська кучма насунулась йому на очі, ніс закандзюбився, як у кібця, а довгенні сиві вуса аж до грудей доставали…”, “страшно горіли вирлоокі його очі, неначе іскри з них посипались”	Добрий, навіть ніжний (кохання “олюднило” навіть жорстокого Марка, він став “смирний і покірний, як ягнятко”).
Немилосердний	Справедливий (щодо звірств Кривоноса)
Безжалісний грішник-звір	Турботливий друг-побратим, що не лише співчуває людям, а й допомагає їм, рятує від біди.
У творі здійснюється протиставлення: виплекана мрія про безсмертя, або, хоч, принаймні, як винагорода Божа за праведність – довге життя та неприкаяне безсмертя як покара за гріхи, стає нестерпним у віках блукань.

У трактуванні автора – великий грішник, людина трагічної долі. Тяжко караючись за гріх співжиття з сестрою, убивство її, її сина, матері та інших людей, навічно проклятий батьком, котрий явився з того світу, він приречений навіки носити за плечима страшний тягар – голови страчених ним матері й сестри: “Проклинаю і я тебе, сину, з того світу; не прийме тебе ні земля, ні пекло: будеш ти оглашенний, як той Каїн, блукати по світу до страшного суду, аж поки добрими ділами та щирим покаянням не спасеш своєї душі і загублених тобою душ!.. Носися ж по світу з тяжкою своєю совістю і сими головами; щосуботи божої будемо до тебе приходить!..”
Для підсилення трагічності образу – фантастичний елемент: щотижнева смерть Марка та його оживання: “щосуботи вмираю й оживаю, щоб знову умирати!”.

Трагічна постать в особистому житті, він виступає водночас як мимовільний носій фатуму, злої долі, жертва обставин, не лише від нього залежних.

На цьому наголошує М.Ільницький, зазначаючи, що “зло” в постаті Марка “запрограмоване”, воно виступає наче наслідком зла, вчиненого раніше, відплатою за нього



був зачатий у війні (одруження батька-запорожця – полонянкою-черкескою), на крові, був вигодуваний кров’ю невинних пташат(“годувала мене кров’ю живої тварі; я ссав з великою хіттю й заспокоївсь”):

“почала мене мати на війні, де кров чоловіча ріками текла, породила на світ, як звіряку, в пустині, і вигодувала, як вовченя, кров’ю живої тварі… доля моя чортова, а не чоловіча…”



генетично успадковане зло посилюється образою на людей (видали його наречену заміж за іншого).
Портрет героя – втілення людського зла (багато схожих рис із портретами Єремії Вишневецького, Кривоноса, Щуки, патера Марецького, єзуїта Стрибайла).

Автор не обіцяє виправдання, але показує процес очищення героя від гріха, спокутуваного низкою добрих справ. За задумом – мало увінчатися перемогою над головним носієм зла – Кривоносом та єзуїтами.

^ Чужим словом і чужими грішми не ублагаєш господа, ті молитви і скарби в нас самих; шукай їх у твоїй душі, коли ж там нема, то вже ні в кого їх не позичиш… (Марко)
„Хто сполня його святий закон і волю не з користі і благ будущої жизні, а на втіху і велику радість своїй душі і серцю; хто, як сказав Спаситель, возлюбить ближнього, як себе самого” (Схимник) – „Став я згадувать усе те добро, що доводилось робити людям, і вийшло, що робив я не од щирої душі, а тільки щоб збавиться од важкої торби і осоружного світу” (Марко)

Про торбу: „Вона у мене така, що тільки до кого хоч трохи озветься серце жалем, то вона зараз і полегшає” (Марко)

Мандрівний образ Агасфера

Персонаж християнської легенди, що виникла в епоху Середньовіччя у Західній Європі: штовхнув Ісуса Христа, коли того вели на розп’яття.

Був приречений на довічне блукання аж до другого пришестя Христа, бо зняти це прокляття може лише син Божий.

В основі усіх фольклорних і літературних варіантів біблійного Агасфера – тяжкий гріх, який треба спокутувати добрими справами протягом вічного блукання.

Зітканий із суперечностей.

71. Запорозька старовина у оповіданнях О.Стороженка.

Оповідання на історичній основі

І в історичних документах, як і в легендах, шукав не голої правди, а історичного героїзму, яскравих подій, що відповідали б його романтичному уявленню про героїчну старовину. Історія, легенда – це тільки матеріал, що дає можливість письменникові відтворити світ героїв, чарівне і фантастичне минуле, де дійсність легко переходила і перемішувалася з фантастикою.

Автор кохався у запорізькій старовині. 

“^ Кіндрат Бубненко-Швидкий”, “Прокіп Іванович”, “Дорош”, “Мірошник”. 

“Яка то гарна старовина була! Що то за люди, що то за душі були в нас під ту велику руїну!.. Тільки й життя нам споминками. Ну, та дарма! Хоч один дуб зоставсь, та багато на ньому жолудів. Матуся наша, Вкраїна, не покинула нас без свого благословення”

“Матусине благословення”

Перед читачем як вигадані, так і історичні постаті, дещо прикрашені автором, приділяється увага окремим історичним подіям:

1.  
   “^ Кіндрат Бубненко-Швидкий”: трагічна сторінка історії України, пов’язана з Коліївщиною : “Після уманської тризни хто б пізнав наше горе, глянувши, як ми бенкетували не день, не тиждень. То гуляла наша недоля: то вихопиться вона полум’ям і спалить кілька городів, сіл і містечок; то хлине кривавою хвилею і затопить тисячі людей; то розстелиться по краю пекельним чадом, і на десятки літ не опам’ятується народ од того диявольського курива…”; “Крий Боже, що тоді діялось на Україні. Не буду вам і розказувать; коли хочете знати, читайте самі ту літописну скрижаль, залиту кров’ю. В одному Умані козаки вирізали вісімнадцять тисяч жидів та ляхів”;
2.  
   цикл “Оповідання Грицька Клюшника” (“Прокіп Іванович”, “Дорош”, “Мірошник”): про часи, коли 1775 р. запорожці після скасування Січі Катериною П осідали хуторами в степових балках та байраках. 

Автор правдиво передав тугу і смуток тих людей, ті випробування, що випали їм на долю. Оповідачем у цьому циклі є старий запорожець, який оселився в степу й розказує про складний період у житті своїх побратимів. 

Розмірковує (в монологах своїх персонажів) про силу народного гніву, про його руїнницьку суть, про причини його породження і про можливі страхітливі наслідки (“Кіндрат Бубненко-Швидкий”): “Відкіль же бореться те полум’я, та кров, той пекельнийчад?.. Із козачої сльози! Прийде час, і вона знов наробить великого лиха, коли розворушать її необачно: задасть вона знов бенкет, що аж небу буде душно, аж пекло засміється і гайвороння злякається того трупу, що йому на долю достанеться. Да будет же той проклят од Бога і людей, хто розворушить ту сльозу і видавить її із ока!..”

72. Романтичний характер прози О.Стороженка.

Романтизм

А.Шамрай: оповідання витримані “в легендарно-романтичних тонах”, ”єдиний викінчений наш романтик в прозі”.

Продовжує романтичну лінію в українській прозі 60-х рр. ХІХ ст.

Більшість творів наснажена романтичним пафосом. Поєднуючи етнографічно-побутове зображення з романтизацією повір’їв і легенд, переплітаючи реалістичні тенденції з романтичними, автор надавав своїм творам оригінальності і самобутності. 

Особливістю цих творів є своєрідна композиція: оповідання в оповіданні (“Закоханий чорт”).

“Закоханий чорт”

Зразок романтичного опрацювання міфологічних мотивів.

Легендарно-фантастичне оповідання, основане на повір’ї про кохання між чортом і відьмою та переказах про кмітливість запорожців. 

У оповіданні є два оповідачі:

1.  
   один розповідає про свій рідний край, про його красу, про свою щиру любов до нього (“рідна наша Україна вийшла тобі назустріч: то спогляне на тебе гарячим сонцем, то притулиться пахучим холодком із темного лісу, то промовить піснею, то озветься соловейком, жайворонком, то неначе грається з тобою… Так тобі весело, так легенько, мов у раю!”) , про зустріч із старим запорожцем; 
2.  
   запорожець, в свою чергу, розповідає фантастично-легендарну історію.

Певне наслідування романтичної манери молодого Гоголя. Типологічно близьке до оповідань циклу “Вечори на хуторі біля Диканьки”. Як і у Гоголя, сюжет будується на демонологічному матеріалі, реальне химерно переплітається з фантастичним, щедро використані образи народної сміхової культури, а також неординарно подані художні подробиці, мова твору барвиста. Можна говорити про близькість авторів у створенні поетичного образу України, овіяної повір’ями, легендами, піснями

73. Художній аналіз оповідання О.Стороженка “Закоханий чорт”.

Вперше оповідання «Закоханий чорт»

було надруковано в 1861 році в лютневому номері журналу «Основа», який був

визначений редакцією як «южно-русский

литературно-учёный вестник». Журнал

став першим українським періодичним

виданням такого формату і друкувався в

типографії П.О.Куліша в Петербурзі. Одним з самих активних авторів журналу був

Олекса Петрович Стороженко, який представив редакції протягом 1861-1862 років

майже два десятки оповідань, більшість

з яких була написана в 50-ті роки XIX

століття. Талановитий оповідач, знавець

народної мови, Олекса Стороженко під

час своїх подорожей по Україні активно

збирає легенди і перекази, як то кажуть,

з народних уст. Особливо приваблюють

митця сюжети з історії козацької вольниці, запорозькі старожитності. Найбільш

цікаві перлини народної творчості письменник переробляє і публікує на початку

60-х років XIX століття у вигляді серії

оповідань, серед яких своє місце займає

фантастична легенда «Закоханий чорт».

Літературна критика виділяє це оповідання як один з найкращих художніх творів

автора раннього періоду, в якому багато

природного мистецтва, грації, щиро українського гумору. Мова оповідання напрочуд барвиста, відрізняється незвичайною

образністю та пластичністю. Разом з тим,

при художній виразності оповідання, дея

В.М. Дєдов кі критики вважають «Закоханого чорта»,

як і інші твори, опрацьовані письменником з усної народної творчості, малоцікавими з науково-етнографічної точки зору.

Так, ще на початку XX ст. з цього приводу літературознавець Єфремов в «Історії

українського письменництва» писав: «Це

наче гарненькі брязкотельця, оброблені

рукою справжнього майстра, але чогось

більшого понад зовнішню красу вимагати

від них не можна: автор ніколи не сягає

вглиб подій, не спиниться над внутрішнім

змістом, а промайне зверху над подіями,

беручи їх здебільшого з гумористичного

боку». Звертаючи увагу на прикрашення

дійсності, казковість сюжетів, переплетіння реальності з фантазією в творчих

доробках Олекси Стороженка, частина

критиків, зокрема Петров в праці «Очерки истории украинской литературы», задається питанням: «Иногда прямо недоумеваешь, какая реальная подоплёка его

рассказа, что он хотел сказать и с какой

целью написал его?» На відміну від літературознавців історику частіше відкривається реальна основа, на якій виникла легенда, яка згодом була записана

і опрацьована письменником. Ключ до

розуміння «подоплёки» оповідання, як і

мета автора при його створенні, криється

в заключному абзаці тексту «Закоханого

чорта»: «Щоб не розвіялось по світу те,

як кажуть, фантастичне оповідання дідугана, я списав його для моїх земляків.

Наша чудова українська врода, нагрітая

гарячим полуденним сонцем, навіва на думи насіння поезії і чар. Як пшениця зріє

на ниві і складається у копи і скирти, так

і воно, те насіння, запавши у серце і думку, зріє словесним колосом і складається у

народні оповідання і легенди». Тобто авторська концепція твору цілком зрозуміла

– відображення високого художньго дару

українського народу, сформованого на історичній пам’яті в єдності з мальовничою

природою України. Невипадково на початку оповідання згадується «батько наш»

Квітка-Основ’яненко, який створив з своїх

повістей «міцний човен», що довіку буде

плавати на річці Леті. Водночас оповідання «Закоханий чорт» є зразком обробки

міфологічних мотивів повір’я про любов

між чортом і відьмою та кмітливість запорозьких козаків.

Ця фантастична історія трапилась з запорозьким козаком Кирилом Келепом ще

за часів славної Запорозької Січі. Розповідає її старий дідуган, нащадок запорожця,

який в свій час теж був козаком і застав

ще часи козацької вольниці. За сюжетом

оповідання, втративши в бою коня, Кирило мандрує степом, шукаючи собі вірного

друга, і потрапляє в історію з головними

діючими особами – чортом за прізвиськом Трутик і красунею Одаркою, яка не за

власним бажанням, але все ж таки стала

справжньою відьмою. Закоханий в Одарку чорт згоден виконати будь-яке прохання відьми, аби остання залишилась з ним,

в тому числі і допомогти в спасінні душі,

про що мріє дівчина. Єдиною можливістю

здійснити це, за думкою Трутика – це піти

в Святі Гори і потрапити до пустельника,

який молиться в печерах. Чорт, за зрозумілих причин, не може не те що піти до

старця, але і взагалі перейти певну межу

і потрапити в Святі Гори, тому місію спасіння бере на себе запорожець.

Чорт Трутик на умовах перспективи десятирічного володіння Одаркою погодився прислужитись козаку і бути у нього за

коня. Кирило Келеп потрапляє до пустельника, який мешкає в крейдяному бескиді,

розповідає всю історію, що трапилась з

ним та іншими діючими особами, і просить допомогти. Пустельник і козак разом

моляться за спасіння душі Одарки, після

чого старець розкриває шлях спасіння для

Одарки і подальші дії козака. В цій сюжетній лінії відбувається цікава трансформація міфа: порушення волі матері веде до

перетворення дівчини у відьму, але це

перетворення не є довічним, якщо проти

волі нечистої сили стає християнська єдність та любов, щире каяття. Сутність цієї

трансформації криється у відповіді пустельника запорожцю стосовно спасіння

души Одарки: «Воля Божа, – каже пустельник, – може, й тут знайде спасіння,

коли щире буде покаяніє. Я бачу, вона хоч

і відьма, та менше лиха робила людям, як

ті, що святош удають. Вона, каже, на путі

грішному шукала спасіння, а другі так і з

істинного путі збиваються».

За легендою, закоханий чорт після перебування Кирила Келепа в Святих Горах

втратив можливість керувати подіями і

вимушений служити козаку в його військовій справі на Запорозькій Січі. Поки

Кирило б’ється за батьківщину проти

татар, відьма Одарка за благословінням

пустельника залишається в Святих Горах, молиться в печерах п’ять років і чекає повернення запорожця Кирила. Козак

дотримує слова і повертається до Святих

Гір, де одружується з Одаркою. Цікаво,

що за легендою, вінчання проводить пустельник в печерному храмі, хоча за канонами церкви це таїнство провадиться в

парафіяльному храмі. Захоплюючий розвиток фантастичного сюжету гармонічно

поєднується з описом мальовничої природи Придінців’я, неповторного ландшафту Святих Гір, серед якого легко пізнати

крейдяну скелю з печерами стародавнього

монастиря, храм св. Миколая в скелі. В

образі пустельника відтворена реальна історична постать Іоанна Затворника, який

17 років перебував в молитвах в печерах

крейдяної скелі. Вразивши сучасників

своїм рішенням залишити чернечу громаду обителі і жити відлюдником в стародавній печері, ієромонах Іоанн швидко став

найбільш популярною постаттю не тільки

в очах прочан. Його особистості присвячені окремі розділи в нарисах письменників, що описували Святі Гори в XIX ст.

Окремою книжкою видане “Житіє Іоанна

Затворника Святогірського”, яке витримало декілька перевидань ще в XIX ст. Тому

цілком зрозуміла поява цієї історичної постаті в народних легендах і переказах середини XIX століття. В них нечиста сила

вимушена поступитись святості місця і

подвижнику, що перебуває тут в молитвах.

Як і передбачав пустельник, фантастична

історія Кирила і Одарки щасливо закінчується. Недалеко від Святих Гір, на берегах

річки Береки, подружжя побудували хату

і безбідно зажили, народжуючи дітей. А

закоханий чорт, програвши свою гру в боротьбі за Одарку запорожцю Кирилу, гине

від «гемонського гайвороння».

Самі запорожці постають в оповіданні

як захисники православної віри. Одне це

гарантує козакам прихильність св. апостола Петра і святителя Миколая Чудотворця.

За текстом оповідання, під час подорожі

до Святих Гір чорт жаліється козаку Келепу: «Та нам не велено – не то обманювати,

– і зачіпати запорожців, бо вони б’ються

за віру православну. Та не велика користь,

коли якого й завербуєшь: уб’ють його на

війні, от він уже й не наш. Відки візьметься Петро з ключем і одбив: так і товче нашого брата, не розглядаючи – де око, а

де морда; а ще як вихопиться Микола, то

швидше втікай, бо вернешся у пекло без

хвоста: одірве!»

Захист запорозького козацтва саме на

-

званими святими теж не випадковий. В

XVII ст. в Святогірському монастирі були

побудовані в традиціях дерев’яної народ

-

ної архітектури храми на честь св. Петра і

Павла під крейдяною скелею і св. Миколая

на крейдяному бескиді. В цих храмах мо

-

лились козаки і в XVIII столітті. Змішання

історичних епох, реальних і фантастичних

постатей в просторі і часі є зайвим доказом

тривалого духовного зв’язку Запорозької

В.М. Дєдов

16

Січі з Святими Горами.

Показовою для визначення авторської

концепції твору є заключна частина леген

-

ди, де козак Кирило Келеп на виконання

умов пустельника повертається на Січ і

воює з ворогом без малого п’ять років. При

цьому герой легенди дозволяє собі те, що

іншим козакам явно не під силу. Кирило на

спір потрапляє до ханського палацу в Бах

-

чисараї, плює в очі хану і лає його – «дід

знатно лаявсь, у якогось москаля вчивсь:

«Ти, – каже хану, – покійного чорта пле

-

мінник, бусурманський, католицький, ана

-

фемський, гаспидів син. Триста тобі чортів

у живіт”. Не важко побачити в цьому фраг

-

менті легенди переспіви знаменитого лис

-

та запорожців турецькому султану.

Водночас в оповіданні «Закоханий

чорт» є типологічна схожість в побудові

сюжету і образах народної сміхової куль

-

тури з романтичною манерою молодого

М. Гоголя, зокрема з його «Вечорами на

хуторі близ Диканьки». З біографічних да

-

них О. Стороженка відомо, що він був зна

-

йомий з М.В. Гоголем і, без сумніву, відчув

вплив його таланту при опрацюванні на

-

родних легенд і переказів. Не менш цікаві

й інші факти біографії письменника, які

пояснюють інтерес Олекси Стороженка

до фольклору і героїки Запорозької Січі.

74. Громадська діяльність та світогляд Ю.Федьковича.

З 1852 до 1863 року служив у австрійській армії, мав чин лейтенанта. У 1859 р. брав участь в австро-італо-французькій війні, у зв'язку з цим перебував у Північній Італії .  У 1863 р. через хворобу очей залишив військову службу, оселився в рідному селі Сторонці-Путилові. У 1866 р. був обраний війтом (старостою) Сторонця-Путилова. У 1869-1872 рр. працював шкільним інспектором Вижницького повіту на Буковині, у 1872-1873 рр. - редактором популярних книжок у товаристві "Просвіта" у Львові. З 1876 до останніх днів свого життя жив і працював у Чернівцях.

Умови для праці були важкі, за свої волелюбні погляди, поет зазнав переслідувань наприкінці життєвого шляху Федьковича, підбадьорившись пожвавленням громадського і культурного життя у краї, активізував свою діяльність, виявом чого була поява в Чернівцях газети “Буковина”, що виходила українською мовою. Протягом трьох років поет редагував цю газету, сприяючи на Буковині прогресивних поглядів, передової української і російської літератур, пропагуючи ідеї єдності усього народу, роз‘єднаного тоді кордоном двох країн.

Шевченко справив вплив і на визначення суспільно-політичних, національних, світоглядних орієнтацій Федьковича (йдеться, зокрема, про антимонархічні настрої буковинського поета, його наближення до справжнього образу України з її минулим і майбутнім, до ідеї національної соборності тощо), і на формування поетики.

На формування характеру і світогляду майбутнього письменника впливали родинне середовище, народна творчість, тогочасна дійсність. На все життя Федькович зберіг найніжніші почуття до своєї матері-трудівниці та старшої сестри. великою життєвою і естетичною школою стала для нього народна творчість. Соціальні контрасти оточуючої дійсності розкрилися перед ним своїми непривабливими рисами уже в молоді роки. Ця дійсність все більше гнітила його, полишала у чуйнім серці все нові і нові карби, спонукала до роздумів над власною і народною долею й , зрештою, заставила стати на боротьбу проти зла та неправдивості, утверджуваних тогочасним соціально-політичним уставом.

75. Мотиви та образи лірики Ю.Федьковича     

     І. "Бо я правду лиш співаю та й за правду гину". (Федькович - поет за покликанням. За словами І. Франка, він "вложив у свою поезію найкращу частину своєї душі".)

     ІІ. Ідейно-тематичне спрямування віршів Ю. Федьковича.

     1. Роль поета й поезії в суспільному житті. (Творче кредо поета виражене в поезії "Нива". Для розкриття своїх поглядів на призначення художнього слова Федькович скористався такими народними образами, як нива, оранка, жнива, женці. З поезії "Оскресни, Бояне" довідуємося, що ідеалом співця для Федьковича був староруський Боян. Образ співця, який глибоко усвідомив свою відповідальність перед народом, виступає у віршах, присвячених Т. Шевченку.)

     2. Оспівування жовнірської недолі. (Поет відтворив у віршах народні погляди на солдатчину, змалювавши її як страшне соціальне лихо. Біль і туга звучать у словах ліричного героя поезії "При відході", якого рекрутчина розлучила з коханою. З величезною силою зазвучали антицісарські настрої у поемі "Дезертир".)

     3. Возвеличення визвольної боротьби трудящих та їх ватажків. (У першій половині XVIII століття великого піднесення набула боротьба опришків, яких очолив Олекса Довбуш. Про цього відважного ватажка Федькович написав у творах "Сонні мари", "Довбуш", "Недуг", "Довбуш, або Громовий топір і знахарський хрест". Автор змалював Довбуша таким, яким зберегла його народна пам'ять.)

     4. Криваві сторінки історії. (Чимало віршів Федькович написав під впливом трагічних подій австрійсько-італійської війни. Це "Під Маджентов", "Виправа в полі", "Марш на Італію", "Товариші". У поемі "Лук'ян Кобилиця" автор показав під'яремне становище Буковини під гнітом Австро-Угорщини, показав підготовку до збройної боротьби за соціальне й національне визволення.)

     5. Сатирична спрямованість поезій. (Федькович у поезіях розвінчував цісарський уряд, церкву, українську реакційну буржуазію. Вірш "Пречиста діво, радуйся, Маріє!" - їдка пародія на церковний спів. У цьому творі автор виступає проти ганебного антинародного правопорядку, вояччини, класової нерівності. До сатиричних творів належить вірш "Страж на Русі", у якому викрито католицький Рим, що насаджував і соціальне, і духовне рабство.)

     III. Значення ліричної творчості Федьковича. ("Федькович - се талант переважно ліричний... так і здається, що автор співає та розповідає всюди про те, що сам бачив, сам найглибшими нервами душі прочув. І саме в тому й полягає чаруюча сила його поезій, в тім лежить порука її живучості, доки живе наша мова", - писав Іван Франко.)

76. . Фольклорно-літературна основа поетичної творчості Ю.Федьковича. Продовження традицій Т.Шевченка.

Ставлення до фольклору — один із очевидних пунктів розходження поетики Федьковича й Шевченка. Із багатошарової й багатогранної фольклорної спадщини Федькович запозичує насамперед захоплюючу казкову метафоричність сприйняття, тоді як увагу Шевченка привертає жорсткий, якомога більше наближений до реальної психології драматизм страждання. Метаморфози героїв Федьковича видаються ефектно-декоративними на тлі психологічно розгорнутого перетворення скривдженої дівчини в Шевченковій «Лілеї». У місткі метафори конденсується Федьковичем-поетом одна з ідеомоделей народного розуміння державної політики: «Цісарськая слава Красить наші китаєчки Кроваво, кроваво» [1, 112],— і все ж тут немає гнівного, рішучого неприйняття цієї «цісарської слави», її саркастичного нігілювання, як це має місце в подібних випадках у поезії Шевченка, не вилучений звідси й певний відтінок милування «цісарською славою» з боку того, чиєю кров'ю будуть краситися «китаєчки» в її ім'я. Жовнір багатьох творів Федьковича — м'який, надламаний душевно герой, який у барвистих метафорах і — нерідко — сентиментальних тонах виражає своє пасивне мучеництво («...Є і в мене крила, Лиш що мокрі-мокресенькі: Сльозонька зросила»

Поезія Шевченка мала для Федьковича значення виняткове. Сприйнята на етапі інтенсивних пошуків нових шляхів у творчості, а крім того, й за обставин очевидної спільності деяких рис художнього бачення світу обома поетами, поезія Шевченка стала для нього однією з основних парадигм (а в певний період — чи й не єдиною парадигмою) художнього мислення. Далеко більше, ніж безпосередні львівські наставники, Шевченко справив вплив і на визначення суспільно-політичних, національних, світоглядних орієнтацій Федьковича (йдеться, зокрема, про антимонархічні настрої буковинського поета, його наближення до справжнього образу України з її минулим і майбутнім, до ідеї національної соборності тощо), і на формування поетики.

Творчість Федьковича переконливо засвідчує, що в перші два десятиліття по смерті Шевченка він був тим митцем, котрий найглибше розумів художній світ поета, володів хистом найточнішого прочитання його поезії: найповніше «розгадав» ті можливості, які містив у собі Шевченків поетичний стиль,— проте виявлено все це здебільшого парадоксальним чином — у наслідувальних з боку Федьковича творах та їх фрагментах. Федькович у ряді творів 60-х років (деякі з них увійшли до складу «коломийської» збірки) дає змогу конструкціям і манері вислову, вичитаним у Шевченка, бути засобом вираження власного художнього світу (явище це важко кваліфікувати як епігонство, оскільки наявна свідома стилізація з боку безперечно самобутнього митця); в окремих же випадках інтенсивне стилізаторське начало Федьковичевої творчості вело поета до двозначного за своїм смислом поєднання самостійної художньої думки із буквальним вмонтуванням виразів і фраз Шевченкової поезії. Прикметно, що позначені наслідуванням Шевченка твори Федьковича належать здебільшого до здобутків його творчості — поряд із цілим масивом інших його виразно самобутніх творів.

77. Національно-патріотичний пафос поем Ю.Федьковича “Новобранчик” та “Дезертир”

Народно-гуманістичне в своїй основі емоційне неприйняття офіційних стосунків залежності й підлеглості в цісарській армії, виразні антимілітаристські й антицісарські настрої, глибоке співчуття до простого селянина в мундирі, "руського сина", змушеного захищати чужі національні й станові інтереси, відображено в поемах "Новобранчик" та ''Дезертир "

Тема рекрутчини знаходить свій розвиток у поемі Федьковича «Новобранчик» (1662). Автор виступає не лише проти рекрутчини, а й проти суспільного ладу, який її породив. Поема свідчила про те, що автор підносився до осуду австро-угорської реакційної системи і пропагував революційні ідеї.

Федькович малює хвилюючу картину соціального пригноблення. Бідна мати-вдова тужить за єдиним сином-новобранцем. Сина забирають, і, можливо, назавжди, а її чекає голодна смерть. Вона слізно прощається з сином.

Поему «Дезертир» І. Франко назвав «короною всієї поетичної творчості Федьковича». Крізь увесь твір проходить тема трагічної долі наймита-сироти, який став дезертиром, щоб врятувати свою родину від голодної смерті. Цей образ завершив собою попередні творчі шукання поета у відтворенні страшної правди австрійського панування на західноукраїнських землях.

Найжахливіша картина злиденного життя селянства показана в одному з найкращих творів «Жовнярського» циклу — в поемі «Дезертир» (1868 р.). Це один з найсиль-ніших творів Федьковича, де так глибоко й виразно показано життя наймита-сіромахи, викрито причини, що породжують несправедливість і трагічне існування тисяч людей. Сирота Іван, працюючи в глитая на протязі восьми років, крім сліз, злиднів та важкої праці, нічого не знав. Але згодом Іванові вдається придбати хатину і одружитися. В нього вже двоє дітей. Та на цьому його життя обривається. Івана забирають в солдати.

Поема «Дезертир» дає глибоке і всебічне уявлення про гніт, якого зазнавав сотні років народ Західної України. Разом з тим вона є гнівним соціальним протестом. Тут поет виступає як палкий захисник прав свого народу.

78. Історизм поеми Ю.Федьковича “Лук”ян Кобилиця”.

Дещо вільнішою від утопізму й наближеною до реалій справжнього історичного життя є поема "Лук'ян Кобилиця". Спочатку письменник задумав написати про нього iсторичний нарис, але брак iсторичних матерiалiв не дозволив йому здiйснити задум. Поема Ю. Федьковича, на думку дослiдникiв, органiчно поєднала в собi романтичнi i реалiстичнi елементи; в нiй особливо чiтко оспiвано тяжку долю буковинських гуцулiв, їх боротьбу за волю. Виразником визвольних прагнень народу виступає в поемi Лукiян Кобилиця. Це сильна, вольова людина, що вiдчуває вiдповiдальнiсть за долю народу, прагне одного "аби народ ущасливить".

79 . Поєднання реалістичних та романтичних прийомів у прозі Ю.Федьковича.

  Період переходу від романтизму до реалізму в укр. літературі приніс запізніле, під знаком романтизму, літ. відродження в Буковині, здійснене Осипом-Юрієм Федьковичем (1834 — 88). Почавши з віршів нім. мовою, він поєднав у своїх укр. творах впливи зах.-евр. романтичної поезії з захопленням буковинським фолкльором. Гуцульська тематика заломлена крізь призму переживань відірваного від дому жовніра, що, охоплений журбою, доходить до дезертирства чи самогубства (»Рекрут«, »Дезертир«, »Святий вечір«); далі йдуть мотиви війни, загибелі в чужому краю, туги за батьківщиною, втрати товаришів-земляків (»Нічліг«, »Під Кастенедолев«, »Під Маджентов«, »До бою«, »В церкві«, »У Вероні« та ін.). В основі його ритміки й образности лежить нар. поезія, почасти впливи нім. романтиків, головне Ф. Шіллера і Л. Улянда, що вигідно відрізняло його від численних епігонів Шевченка. Однак захоплення »Кобзарем«, за браку передумов до дальшої ориґінальної творчости, призвело до того, що Федькович згодом втратив самостійність, написавши багато епігонських поезій; вони, як і його драматичні спроби (трагедія »Довбуш«, мелодрама »Керманич« та ін.) успіху не мали. Прозаїчні твори Федьковича створені під впливом романтичних оповідань Марка Вовчка. Це розповіді свідків чи учасників подій, з такою, як у Вовчка, манерою подавати моральні сентенції, будувати зачин і кінцівку і т. д. Гарні, запальні або м’які і меланхолійні великодушні герої, мальовничо вдягнені, діють на тлі розкішного пейзажу. Побратимство є ляйтмотивом Федьковичевих новель. Сюжет здебільша будується на трагічному коханні, що непереборно захоплює людину і веде до катастроф (»Штефан Славич«, »Таліянка«, »Сафат Зінич«, »Серце не навчити«, »Хто винен«, »Люба — згуба«).

  Проза письменника сповнена духовної краси і життєвої енергії. Образи представлені самобутніми характерами людей з народу. Твори  він писав живою розмовною мовою, яскраво зображував побут і звичаї народу, саме це ї є реалістичною картиною, яку зображував  Федькович у своїй прозі. Саме таким чином переплітається романтизм з реалізмом.  Автор переважно використовує  романтизм. Прозова спадщина Федьковича багата тематично і жанрово, її складають оповідання з народного життя, морально – дидактичні  твори для дітей, казки і байки. Проте за ідейним спрямуванням, і за художньою майстерністю твори письменника нерівнозначні. Федькович для своїх творів, основним джерелом брав звичаї та традиції народу, тісно переплітав із романтизмом.

80 . Образи народних героїв-визволителів у творчості Ю.Федьковича.

Однією з центральних тем його творчості є возвеличення визвольної боротьби трудящих, поетизація їх ватажків. Так у письменника визріло пристрасне бажання увіковічити образ “підгірського мстителя”.

Про Олексу - відважного лицаря - Ю.Федькович написав баладу “Довбуш”, поезії “Дзвінка”, “Убогий леґінь”, драму “Довбуш” тощо. Олека Довбуш- це майже сформований характер. Письменник яскраво показав велич його натури, благородство високих людських ідеалів. У п’єсі вимальовується доля людини своєї епохи: жорстка, гірка й трагічна. Олекса свідомо обирає важкий і тернистий шлях трибуна-борця. За це його люблять і шанують люди.

Образ Довбуша

Особливо приваблював поета образ мужнього ватажка повстанців Олекси Довбуша, який у 30-40-х рр. ХVШ ст. діяв у районі Чорногори і Гуцульщини. Довбуш – “наша слава”, “наш капітан на Підгір’ї”. Він борець за нар. справу, що в слушний час підніметься з могили й поведе людей на боротьбу проти гнобителів. Поет присвятив Довбушеві кілька віршів, баладу й велику трагедію.

Для змалювання овіяного легендами героїчного образу народного месника поет обрав жанр балади. Творам цього жанру властиві казково-фантастичний, легендарно-історичний та героїчний зміст, драматично напружений сюжет, зображення незвичайних подій, похмурий колорит і глибокий ліризм. У баладі “Довбуш” нар. герой і його “збуї” змальовані в казково-романтичному плані, з використанням гіперболізації. Він справжній нар. герой: сильний, красивий, справедливий командир свого селянського війська. І загибель Довбуша була незвичайною, овіяна нар. демонологією. Загинув через зраду красної Дзвінки.

81 . Національний колорит, образи та обставини у оповіданні Ю.Федьковича “Люба-згуба”

Повість "Люба-згуба" Ю. Федькович написав ще на військовій службі. Вона була народжена тугою письменника за рідним краєм, мальовничим і принадним, з одухотвореними, щирими і вольовими людьми, що можуть зломитися, але ніколи не зігнуться. Звідси бере свої корені той максималізм автора, з яким він змальовує характери й обставини. У ньому у романтичному стилі показано життя гуцульської молоді. Змальовано гірську природу Карпат. Подано сильні вольові характери, відтворено глибокі людські почуття. Драматичний конфлікт у творі розгортається на широкому фоні етнографічно-побутових картин: описів відзначення різних свят, весільного обряду, гулянок та розваг молоді. Кохання виступає рушійною силою в оповіданні, почуття героїв змальовуються поетично та піднесено. Федькович зазвичай не дає глибокого зображення процесу внутрішнього життя героїв, психологічного мотивування тих чи інших їх учинків. Проте поведінку героїв і їх внутрішній стан пояснюють іноді окремі деталі і факти, які, на перший погляд, не мають відношення до зображуваних подій. Тут письменник вперше зробив спробу перейти від засобів зовнішньої х-тики до х-тики внутрішньої, психологічної.

82 . Художній аналіз поезії Ю.Федьковича “Пречиста діво, радуйся, Маріє!”

Цим твором автор засудив і викрив Австро-Угорщину з її бездушністю та солдафонством.

У першій строфі поезії Федькович змальовує загалом ідилічний пейзаж. Але різким дисонансом до цієї мирної картини є сонце "ніби кров червоне", яке заходить над спокійним гаєм. Далі поет пропонує картини, перед якими здається страшною та ідилія. Ховають молодого жовніра. Його дружина гине в злиднях під чужим тином, і нікому доглядати малу сиротину.

Наступні строфи поезії одна за одною подають стислі й виразні картини життя українців в Австро-Угорській імперії. Ми бачимо не тільки забитого жовніра, зомлілу з голоду вдову. Поет дає читачеві змогу побачити й нелюдів — винуватців народного лиха.

Поезія підпорядкована досить строгій строфіці: кожна зі страшних картин входить до складу строфи, що починається й закінчується урочистими словами церковного співання: "Пречиста Діво, радуйся, Маріє!" Ці слова набувають у контексті викривального змісту. Вони є дисонансом до змальованих життєвих явищ, Слова співання також є прикладом контрасту як художнього засобу. Федькович насамперед підкреслює кричущу антигуманність нав'язаного українцям імперського режиму. Саме рефрен "Пречиста Діво, радуйся, Маріє!" відіграв основну композиційну роль, пов'язуючи окремі картини в єдине художнє ціле.

Також слід зазначити, що кожна наступна картина підсилює попередню, виступаючи засобом втілення драматичного задуму автора. Федькович лише фіксує факти, ніби роблячи малюнок з натури. Протягом поезії автор ніяк не втручається в події. Але в останній строфі чаша терпіння поета очевидно переповнена. Федькович більше не може мовчати, і читач чує живий голос, який вирвався з роз'ятреного серця митця.

Повільна на початку поезії, епічна розповідь стає схвильованою та швидкою. Уривчасті речення передають відповідний настрій поета — обурення, гнів, скорботу. Юрій Федькович як поет-гуманіст не міг залишатися байдужим до страхіть життя, не міг стояти осторонь. Митець розумів краще за багатьох, що так далі жити не можна: суспільству потрібні радикальні зміни та реальні людські права.

З часу написання поезії "Пречиста Діво, радуйся, Маріє!" минуло вже більше століття. Але й нині ці просякнуті життєвою правдою та справжнім поетичним талантом рядки хвилюють кожного читача. За словами видатного українського поета Дмитра Павличка, поезія Юрія Федьковича "має сильний заряд загальнолюдської вартості". Із цим не можна не погодитися.

83. Художнє розкриття жовнірської теми у прозі Ю.Федьковича.

Ю. Федькович виступив у західноукраїнській літературі XIX століття як перший письменник-реаліст, новатор художньої форми. Цей народний співець був пристрасним борцем проти соціальної неправди, будь-якого насильства над людиною. Саме тому однією з провідних тем його творчості стала «жовнірська» тема — доля рекрута-селянина, який змушений служити в австрійській армії, бути відірваним від рідної родини. Цю тему Федькович розвиває і в поетичній творчості, і в прозі.

Загалом, прозі письменника притаманний задушевний ліризм, простота розповіді, глибокий психологізм, оригінальність мови, забарвленої гуцульським діалектом.

Реалістичні картини австрійської рекрутчини і жовнірського життя особливо вражаюче відображені в повісті «Три як рідні брати, в оповіданнях «Тальянка», «Штефан Славич», «Пісня молодецька про коханнє». Наруга цісарсько-австрійських офіцерів, нестерпні умови солдатської служби приводять до самогубства Штефана Славича, героя однойменного оповідання. Жорстоке, нелюдське поводження офіцерства з солдатами не були вигадані письменником, це відображення реального тогочасного життя.

Рекрутчина, зображенню якої письменник присвячує велику частину своїх творів, була справжнім соціальним злом, яке лягало важким тягарем на буковинське село, насамперед на селянську бідноту. У відображенні цього явища Ю. Федькович виступив як справді народний письменник.

84 . Завдання митця і мистецтва у поезіях Ю.Федьковича (“Окресни, Бояне”, “До руського боянства”, “Нива”, “Осьмий поменник Тарасові Шевченку”)

Однією з тем, які активно розробляв у ліриці Ю.Ф. – тема призначення поета і поезії. Найвиразніше ідея покликання поета, його ролі у житті народу звучить у вірші “Оскресни, Бояне!”, в якому звертається до легендарного образу Бояна, який грав “пісню правдиву”. У цій поезії Ю.Ф. підносить і ідею визволення всіх слов’янських народів і єднання всіх укр. земель.

Ідеальним укр. поетом, виразником нар. інтересів вважав Ю.Ф. Т.Ш., образ якого з’являється у поезії “Оскресни, Бояне!”. Шевченку присвятив Ю.Ф. поезію “Осьмий поменник”, в якій по-шевченківськи пристрасно прозвучав заклик поета “катів на престолах, катів правди, катів волі”. Поет, як і Т.Ш. вірив у силу слова. Про це він сказав у поезії “Нива”, в якій висловив бажання, щоб його пісню-слово було чути по всій Україні – “від Чорної Гори до Дніпра-Дунаю”.

«Нива»
У цій поезії автор називає себе наслідувачем життя і творчості Кобзаря. Він, як і Шевченко, служить трьом ідеалам: Вірі, Надії і Любові. Звертаючись до свого духовного батька, поет висловлює сподівання, що зародила його власна «нива на співацьку славу». Ну, а «женчикам», себто читачам, — із палат, і з хат — є що читати.
Федькович у кращому розумінні наслідує Шевченка і у вірші «Думи мої», сподіваючись, що і його твори читатимуть і сприйматимуть по всій Україні.
  До третьої тематичної групи поетичних творів Юрія Федьковича належать ті вірші, в яких автор порушує проблему суспільної ролі поета і поезії. Сюди належать звернення до староруського автора, співця-дружинника — «Оскресни, Бонне», «Осьмий поменник Тарасові Шевченкові», два «Посланія на Україну» (задум був написати 12 послань), «Нива», «До мого брата Олекси Чернявського, що збудував міст на Черемоші в Розстоках» та інші.

Особливою любов’ю пройняті твори поета, присвячені світлій пам’яті Шевченка: «Осьмий поменник Тарасові Шевченкові» (1867 р.) та «В день скону батька нашого Тараса Шевченка, Кобзаря Руси, Мартира України, предтечі нашої волі і слави» (1866 р.). Ці твори одночасно є яскравими зразками революційних поезій Федьковича.

 Він спрямовує своє художнє слово проти владик, що тримають в своїх руках «ті сльозами насаджені корони криваві». Підносячи Шевченка, як борця за правду і волю, поет сподівається, що розбуджена Шевченком воля незабаром прийде, що ЇЇ ніхто не в силі закувати в кайдани — «ні лях, ні гордий цар-тиран».

Надія на те, що сам народ своїми руками візьме волю і віддасть «катові ката», не покидала Федьковича до самої смерті. Підійметься народ, «зацвіте і уродить велика надія» і «не бог ме судити, а люди самі муть судить», самі відплатять експлуататорам.

 

1. . Методические указания по подготовке к работе
2. Дух Меркурий СОДЕРЖАНИЕ ЧАСТЬ ПЕРВАЯ а
3. Суды справедливости в Англии XIV-XVI веков.html
4. Матеріальною точкою називають тіло розмірами якого можна знехтувати в умовах даної задачі
5. НА ТЕМУ- Теневая экономика- причины возникновения масштабы и опыт государственного противодействия в Росс
6. Курсовая работа- Переваги та недоліки операційних систем Windows
7. I. БЛИЗНЕЦОВЫЙ МЕТОД ИЗУЧЕНИЯ ГЕНЕТИКИ ЧЕЛОВЕКА
8. до 1935 года официальное название Персия
9. Тема- Анализ процесса термоконтактного крекинга на примере установки непрерывного коксования в псевдоожиж
10. тема бюджетирования должна помогать не только решать задачи оперативного управления но и достигать стратег
11. Сущность постмодернизма
12. Тема- Вступ. Загальна рецептура
13. Возможности использования дифференцированного подхода к учащимся на уроке русского языка как средства формирования адекватной самооценки
14. Бухгалтерский учет анализ и аудит Разработчики- к
15. ощущение есть действительная непосредственная связь сознания с внешним миром есть превращение энергии вн
16.  Жизненный путь Вавилова И
17. Я не возражаю чтобы те кто распространяют мои книги делали это в западной одежде
18. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня.html
19. Тема- СОЦИАЛЬНЫЕ КОНФЛИКТЫ Выполнила студентка 1 курса факультета экономики и права
20. Права и свободы человека и гражданина история вопроса и современность1

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе