Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
|
1.міжнародне право —це особлива система юридичних норм і принципів, що регулюють міжвладні міжнародні відносини та висловлюють узгоджену позицію учасників цих відносин, обумовлену дією закономірностей міжнародних відносин на певному етапі розвитку цивілізації, шляхом встановлення взаємних прав і обов’язків. Особливості міжнародного права Міжнародне право відрізняється від всіх інших правових систем предметом і методами правового регулювання, об'єктом і суб'єктами права, а також засобом нормотворення і забезпеченням виконання розпоряджень міжнародно-правових норм. Предметом регулювання міжнародного права є політичні, економічні й інші відносини між державами, що різні за своєю природою, характером, внутрішнім устроєм, територією і населенням і між іншими суб'єктами міжнародного права. Має відмінності і метод правового регулювання, використовуваний у міжнародному публічному праві. В основному тут використовується імперативний метод правового регулювання суспільних відносин, обумовлений насамперед їхнім суб'єктним складом, і такий, що полягає в обов'язковому виконанні розпоряджень, що містяться в нормах міжнародного права. Особливість суб'єктів міжнародного права виявляється насамперед у передвстановленості їх персоніфікованого (названого, пойменованого) переліку, що є остаточним і не підлягає розширенню. Якщо у внутрішньодержавному праві суб'єкт —це носій прав і обов'язків, то суб'єкт міжнародного права —це носій міжнародних прав і обов'язків. Суб'єктами міжнародного права є: а) держави; б) нації і народи, що борються за своє національне визволення (більш детально —ті, що борються за свободу, незалежність і створення власної державності); в) міжнародні організації; г) державоподібні суб'єкти. |
6. “М’яке” міжнародне право Поняття “м’якого” права з’явилося в міжнародному праві в останні 20—років. Це було пов’язане із прагненням як держав, так і міжнародних організацій визначити місце таких міжнародних документів, які первинно не належать до міжнародних угод, але значення яких виходить за рамки морально-політичних зобов’язань. При цьому суб’єкти можуть не мати первинного наміру укласти міжнародний договір і саме тому не надають документу відповідної форми. Або ж суб’єкти не хочуть встановлювати для себе чіткі права й обов’язки, проте прагнуть письмово зафіксувати певний рівень відносин, що склалися між ними. Щоб встановити, чи належить документ до міжнародних договорів, потрібно проаналізувати його форму, структуру, співвідношення частин, формулювання. Про небажання суб’єктів встановлювати для себе чіткі права й обов’язки свідчать загальні неконкретні фрази, положення, котрі передбачають можливість розсуду сторін, мають характер намірів та інше. Поняття “м’якого” права знаходить визнання в теорії, його широко використовують у практиці міжнародних відносин. До актів “м’якого” права відносяться, зокрема, Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. та всі подальші підсумкові документи РБСЄ/ ОБСЄ, Рамочний Документ “Партнерство заради миру”, Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору. |
|
3. Міжнародне публічне і міжнародне приватне право спостерігається тісний взаємозв'язок міжнародного публічного і міжнародного приватного права: —і те, й інше, у широкому смислі, регулюють міжнародні відносини; —у загальних початках: спостерігається переломлення основних принципів міжнародного публічного права в доктрині міжнародного приватного права; —і в міжнародному публічному праві й у міжнародному приватному праві завжди є визнання правосуб'єкт-ності іншої держави. Отже, міжнародне приватне право як сукупність норм, що регулюють цивільно-правові відносини, що мають міжнародний характер («ускладнені» іноземним елементом), не повинно суперечити загальновизнаним принципам міжнародного публічного права. Розмежування між міжнародним публічним і міжнародним приватним правом можливо провести на різних підставах: —за суб'єктами: у міжнародному публічному праві суб'єктами є держави, нації і народності, що борються за незалежність, міжнародні організації, а в міжнародному приватному праві —фізичні і юридичні особи; —за предметом правового регулювання: у якості таких у міжнародному публічному праві виступають міждержавні міжвладні відносини, а в міжнародному приватному праві —це міжнародні приватно-правові відносини (цивільні, сімейні, трудові та ін.); —за джерелами: у міжнародному публічному праві —це міжнародний договір, міжнародний порядок та ін., а в міжнародному приватному праві їхнє коло значно ширше —це національне законодавство, міжнародні договори, торговельні порядки та ін. ; —за методом правового регулювання: у міжнародному публічному праві —це узгодження воль держав; у міжнародному приватному праві —це подолання колізій (зіткнення законів); —за видами відповідальності: у міжнародному публічному праві наступає міжнародно-правова відповідальність, а в міжнародному приватному праві —цивільно-правова; —за сферою дії: у міжнародному публічному праві цю сферу можна визначити як глобальну (вона охоплює всі держави й інші суб'єкти міжнародного публічного права), а в міжнародному приватному праві вона має національні межі (у кожній державі є своє міжнародне приватне. 9. Найбільш прийнятною можна вважати таку періодизацію міжнародного права: I. Від найдавніших часів до Вестфальського конгресу (1648). II. Від Вестфальського конгресу до епохи Великої французької революції (межа ХVІІІ—ХІХ століть). Від епохи Великої французької революції до створення Версальської системи (1919—). 1. Від створення Версальської системи до наших днів (сучасна епоха): а) Версальська система (1919—); б) міжнародне право періоду протистояння тоталітаризму та демократії (1945 —кінець 80-х років); в) міжнародне право часів переходу до поліцентризму (з кінця 80-х років ХХ ст. до наших днів). 21. ПРАВОНАСТУПНИЦТВО УКРАЇНИ після розпаду срср Правонаступництво –це перехід прав і обов’язків від одного суб’єкта конституційного права до іншого. Правонаступництво має місце, коли в силу різних причин (розпаду, об’єднання тощо) утворюються нові держави і виникає необхідність з’ясувати, які права і обов’язки держав-попередниць переходять до новостворених держав. Україна виникла в результаті розпаду колишнього СРСР, вона стала універсальною правонаступницею УРСР і частково –правонаступницею СРСР. 12 вересня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про правонаступництво», який містить такі основні положення: - з моменту проголошення незалежності України найвищим органом державної влади України є Верховна Рада України в депутатському складі Верховної Ради УРСР; - до ухвалення нової Конституції України на території України діє Конституція УРСР; - закони УРСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою УРСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України; - органи державної влади і управління, органи прокуратури, суди та арбітражні суди, сформовані на підставі Конституції УРСР, діють до створення в Україні нових органів на підставі Конституції України; - державним кордоном України є державний кордон СРСР та кордон між УРСР та колишніми радянськими республіками –Білорусією, Росією та Молдавією станом на 16 липня 1990 р.; - Україна підтверджує свої зобов’язання за міжнародними договорами, які уклала УРСР до проголошення незалежності;- Україна визнає себе правонаступницею тих прав і обов’язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції та інтересам України;- усі громадяни СРСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на її території, є громадянами України. |
2. основними рисами сучасного міжнародного права є: —визнання політичних змін останніх років у світі, що носять «приголомшуючий» характер: зникнення глобального протистояння двох соціально-політичних систем (соціалістичної і капіталістичної), зникнення наддержав і поява тільки однієї наддержави —США, і модифікація міжнародно-правового регулювання зі сформованих реалій; —сприяння забезпеченню безпеки у світі, взаємовигідному співробітництву держав, розв'язанню глобальних проблем виживання людської цивілізації; —зростання інтеграції між народами і державами у всіх регіонах світу, створення загальних ринків і митних просторів (наприклад, Європейський Союз); —усвідомлення державами й об'єднання їхніх зусиль у вирішенні таких глобальних проблем сучасності, як загроза термоядерної катастрофи, загальної екологічної кризи, проблем економічного порядку в країнах, що розвиваються; —подолання класового підходу в міжнародному праві; —подолання конфронтації, зміна політики стосовно третіх країн —держави оцінюються як рівноправні суверенні суб'єкти міжнародної політики; —перехід від невизначеності в міжнародному праві до визначеності міжнародно-правових норм —відносини між державами закріплюються в міжнародних договорах, положення яких містять чітко визначені взаємні зобов'язання сторін (наприклад, гарантії США і Росії із роззброювання України); —взаємність і контрзаходи. Перше полягає у взаємному і найсуворішому дотриманні норм міжнародного права, друге —у створенні ефективного механізму відповідальності для держав-порушниць міжнародного права. 13. международных организаций можно классифицировать на нескольких основаниях: . По предмету деятельности - политические, экономические, кредитно-финансовые, военно-политические, по вопросам здравоохранения, культуры, торговли и др.. . По кругу участников: - Универсальные - их членами являются практически все государства мира (например, ООН); - Региональные - их членами являются государства определенного географического региона мира (например, Организация американских государств); - Субрегиональные - их членами являются группы государств внутри географического региона (например, Организация Черноморского экономического сотрудничества); - Межрегиональные - в их работе участвуют государства различных географических регионов мира (например, Организация по безопасности и сотрудничеству в Европе, членами которой являются как европейские государства, так и государства Средней Азии). . За порядком приема новых членов: - Открытые - согласно уставным документам их членом может быть любое государство; - Закрытые - конкретные участники этих организаций и их количество заранее оговариваются в уставных документах таких международных организаций. . По сферам деятельности: - Организации с общей компетенцией - они вправе рассматривать любой вопрос международной жизни (например, ООН, ОБСЕ); - Организации со специальной компетенцией - круг рассматриваемых ими вопросов заранее оговорено в их уставных документах и касается определенной сферы международной жизни (например, ВОЗ, МОТ). . По целям и принципам деятельности: - Правомерны - они создаются в соответствии с международным правом; - Противоправные - они создаются с нарушением общепризнанных норм международного права с целями, противоречащими интересам международного мира и международной безопасности. |
|
17. Від визнання держави як суб'єкта міжнародного права слід відрізняти визнання уряду як законного представника держави на міжнародній арені. Таке визнання виникає в разі приходу нового уряду до влади неконституційним шляхом. Практиці відомі два підходи до визнання урядів. Перший підхід було сформульовано міністром закордонних справ Мексики Естрадою, який вказав, що визнання означає втручання у внутрішні справи інших держав. Другий підхід, відомий як «доктрина Тобара» (представника Венесуели), був відображений у Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 р. Згідно із цією конвенцією держави-учасниці брали на себе обов'язок не визнавати уряди, які прийшли до влади шляхом революції або перевороту, доки не буде сформовано новий уряд шляхом вільних виборів. Засобами визнання є: формальне налагодження дипломатичних стосунків, офіційні привітання новій державі з приводу здобуття нею незалежності і державного суверенітету, декларація про нейтралітет в разі визнання стану війни між державами, укладення довгострокової міжнародної угоди тощо |
18. Понятие и виды международного правопреемства Под международным правопреемством понимается переход прав и обязанностей от одного субъекта международного права (правопредшественника) к другому (правопреемнику) в результате возникновения или прекращения существования государства или изменения ее территории. Правопреемство считается одним из древнейших институтов международного права. Гуго Гроций в трактате «О праве войны и мира» ввел понятие полного правопреемства. Эмерик где Ваттель в книге «Право народов» отмечал, что государство-правопреемник обязана выплачивать долги другим государствам. Правопреемство возникает: - При распаде федерации; - При других территориальных изменениях (распаде государства на два и более государства, слиянии государств или вхождении территории одного государства в состав другого); - При социальных революциях; - При распаде колониальной системы. Объектами правопреемства могут быть: - Территория; - Договоры; - Государственная собственность; - Государственные архивы; - Государственные долги; - Членство в международных организациях. Существуют такие виды правопреемства: - Полное - универсальное - когда к правопреемнику переходят все права и обязанности правопредшественника (например, Украина является полным правопреемником СССР); - Неполное (частичное) - когда к правопреемнику переходит часть прав и обязанностей или только права или обязанности (например, Украина является частичным правопреемником СССР по вопросам ядерного оружия); - Отсутствие правопреемства (tabula rasa - чистая доска) - когда новый субъект международного права отказывается от всех прав и обязанностей правопредшественника, в том числе не связывает себя его обязательствами по международным договорам . |
22. фізичних осіб;Питання міжнародної правосуб'єктності фізичної особи є одним із найбільш дискусійних у сучасній науці міжнародного права. До середини XX ст. більшість вчених вважали, що правосуб'єктність індивіда повністю поглинається правосуб'єктністю держави, громадянином якої він є. Починаючи із прийняття 10 грудня 1948 р. Загальної декларації прав людини науковий напрям за визнання міжнародної правосуб'єктності людини набирає все більшого поширення. У радянській доктрині визнання людини суб'єктом міжнародного права розглядалося як спроба втручання у внутрішні справи держави. Такі погляди подекуди збереглися і у вітчизняній науці міжнародного права.
Міжнародна практика все частіше доводить, що індивід має міжнародні права та обов'язки. На підставі багатьох міжнародно-правових актів з прав людини фізична особа має право звертатися в позасудові (Комітет з прав людини, Комісія з прав людини та ін.) та судові (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини) міжнародні органи за захистом своїх прав. Фізична особа може нести міжнародну кримінальну відповідальність за вчинення міжнародних злочинів.
Досить чітко міжнародна правосуб'єктність фізичної особи наголошується в рішеннях Суду Європейського Союзу. Зокрема, Суд зазначив: «Співтовариство констатує новий правовий порядок у міжнародному праві, за яким переваги держав щодо їх суверенних прав обмежуються, і суб'єктами визнаються не лише держави, а й громадяни». Суд, зокрема, встановив, що численні договору про Європейський Союз прямо формулюють права та обов'язки як держав, так і фізичних осіб.
транснаціональних компаній.Сьогодні ТНК, в яких частка внутріфірмової торгівлі становить більш як третину світової торгівлі вирішують не лише економічні, а й принципові політичні питання міжнародного співробітництва. Державні заколоти, економічні кризи в країнах, оголошення платіжної неспроможності, банкрутства тощо часто є результатом, виконаним на замовлення певної ТНК.
Водночас ТНК, не обтяжені бюрократичними структурами, досить оперативно можуть вирішити як власні, так і державні проблеми. Завдяки власним капіталам і технологіям вони здатні піднести економіку навіть тих країн, яким не змогло допомогти міждержавне співробітництво. Проблеми боргів країн, що розвиваються, сьогодні вирішити практично неможливо без участі ТНК.
Через те, що деякі ТНК, наприклад «багатонаціональні компанії», можуть належати державам чи ефективно контролюватися ними, деякі західні вчені, за аналогією з міжнародними економічними організаціями, висловлюють думку про набуття такими ТНК правосуб'єктних властивостей.
Спроби регулювати діяльність ТНК здійснюються як окремими державами, так і групами держав і через міжнародні організації. Загальним положенням є принцип, закріплений у Хартії економічних прав та обов'язків держав (ст. 2): кожна держава має право регулювати і контролювати діяльність транснаціональних корпорацій у межах своєї національної юрисдикції і вживати заходів для того, щоб така діяльність не суперечила її законам, нормам, постановам і відповідала її економічній та соціальній політиці. Транснаціональні корпорації не повинні втручатися у внутрішні справи держави, що її приймає. В останньому твердженні прихильники міжнародно-правової суб’єктності ТНК вбачають пряме для них міжнародно-правове зобов'язання. Але такі твердження викликають сумніви. Значна більшість міжнародних документів, прийнятих державами та міждержавними організаціями стосовно статусу і діяльності ТНК, мають рекомендаційний характер. А тому з них не можна виводити юридичні права чи обов’язки. Самостійно, завдяки тиску на держави ТНК домоглися трохи більшого: право участі в роботі деяких міжнародних організацій, право участі в підготовці документів деяких міжнародних форумів, участі на паритетних засадах у розв'язанні проблеми «північ-південь» та ін. Крім того, існують договори, які укладають транснаціональні компанії з державами, деколи ці угоди мають більшу юридичну силу, ніж законодавчі акти. В разі конфлікту між державою і транснаціональною компанією в міжнародному арбітражі застосовується не національний законодавчий акт вищої юридичної сили, а норми міжнародного права. Проте, на думку більшості вчених ці та подібні до них права далекі від прав, властивих інституту міжнародної правосуб'єктності. Отже, висновок може бути лише один: транснаціональні компанії не є суб'єктами міжнародного права.
31. Принципи права міжнародних договорів
Поняття принципів як категорій, що використовуються в юриспруденції. Генеральний принцип права міжнародних договорів — Pacta sund servanda та його роль як регулятора відносин між суб’єктами — учасниками таких відносин.
Принцип виконання договору незалежно від внутрішніх умов держави.
Принцип дії непереборної сили у договорах та врахування її притукладанні договору.
Відповідальність за недотримання принципів права міжнародних договорів.
32. Государство, будучи основным субъектом международного права, является и основным субъектом права договоров. Оно обладает высшей и универсальной правовой властью - суверенитетом*(368). В силу своего суверенитета государства создают международное право, определяют его содержание и обеспечивают соблюдение. Иными словами, государство является первоначальным субъектом международного права. Отражая реальное положение, международное право закрепляет основные права и обязанности государств, которыми не обладают и не могут обладать иные образования.
В силу своего суверенитета государство вправе участвовать в любых договорах, разумеется, в рамках международного права. Большинство договоров заключается государствами. Договорной практике государств принадлежит первостепенная роль в развитии права договоров.
Государство, находящееся в процессе становления, может заключать договоры с момента обретения суверенной власти, способной быть носителем прав и обязанностей по международному праву.
34. Право на участие в договорах
Право на участие в договорах представляет собой новый институт*(505). Оно является важным элементом одного из основных институтов современного международного права - права на участие в решении международных проблем.
На протяжении всей истории в этом вопросе царил произвол. Великие державы решали судьбы других стран без их участия или при их чисто формальном участии. Достаточно вспомнить конгрессы великих держав после наполеоновских войн, определившие послевоенное устройство Европы. Положение мало в чем изменилось и в первой половине XX в.
В прошлом существовал принцип свободы договоров, позволявший крупным государствам заключать договоры практически по любому вопросу и самим определять круг участников, не считаясь с правами менее могущественных государств*(508).
Большую роль в изменении существовавшего положения сыграло Советское государство. Уже в Декрете о мире 1917 г. было выдвинуто требование, чтобы условия мирного договора утверждались при участии "представителей всех стран и всех наций". Особое внимание уделялось правам и интересам колониальных и зависимых стран.
Исключительно важную роль в становлении права на участие в договорах внес Устав ООН. ООН была задумана как универсальная организация по поддержанию всеобщего мира и безопасности, что нашло отражение и в ее Уставе.
Структура міжнародного права у Віденських конвенціях не регламентована. Міжнародні договори, як правило, складаються з: преамбули (у ній вказуються цілі укладання даного договору, сторони договору, загальновизнані принципи міжнародного права, на базі яких укладається договір та ін.); основної (центральної) частини (вона включає предмет, об'єкт договору, права й обов'язки сторін за договором, умови і засоби виконання договірних зобов'язань); заключної частини (у ній встановлюються умови вступу договору в силу, термін його дії, порядок припинення дії, порядок продовження терміну дії і т.п
Договір може ділитися на статті, параграфи; договори великого обсягу можуть підрозділятися на розділи (частини), що або іменують або нумерують, іноді використовують нумерацію і найменування розділів одночасно;
—найменування міжнародного договору. Відповідно до Віденських конвенцій, що використовують, до речі, тільки єдиний термін «міжнародний договір», юридичної різниці між договорами в залежності від їхнього найменування не існує. Хоча слід зауважити, що деякі найменування в результаті їхнього тривалого вживання на практиці як би закріпилися за певними видами міжнародних договорів.
Існують такі найменування міжнародних договорів:—трактат —багатосторонній міжнародний договір, що установлює взаємовідносини між його учасниками з яких-небудь політичних питань (наприклад, Берлінський трактат 1878 року. Він був укладений державами-учасницями Берлінського конгресу —Австро-Угорщиною, Великобританією, Німеччиною, Італією. договір —найбільш поширене найменування різноманітних угод між державами з політичних, економічних, культурних, соціальних та інших питань;—пакт —двостороння або багатостороння угода між державами, що укладають з якої-небудь однієї важливої політичної проблеми (наприклад, Пакт про ненапад, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і т.п.);—угода —це міждержавний договір, що підписується зазвичай від імені уряду і, як правило, не підлягає ратифікації;—конвенція —міжнародна угода, що укладається в якійсь спеціальній галузі з цілого ряду питань (про режим використання морських вод, з екологічних питань, в галузі охорони прав людини і т.п.); .—декларація —одностороння заява однієї або декількох держав, у якій висловлюється її (їх) точка зору на яку-небудь одну важливу проблему (наприклад, Декларація прав людини 1948 p.);—конкордат —міжнародний договір, однією зі сторін якого виступає Ватикан, що укладається папською державою з державами, де національною релігією є католицизм, його предметом виступає стан католицької церкви в даній країні та її відносини з папським престолом (Італійський конкордат, Польський конкордат);—картель —угода, що частіше всього укладається з питань обміну військовополоненими або видачі злочинців;—«модус вівенді» («засіб існування») —угода тимчасового характеру, що згодом повинна бути замінена іншою, постійною угодою;—обмін нотами або пам'ятними записками —носить характер міжнародної угоди, тільки якщо тексти нот за своїм змістом ідентичні.—комюніке —найчастіше цей документ містить у собі офіційне повідомлення міжнародного характеру (про початок, хід або завершення сесій міжнародних організацій або їх органів, про хід поточних військових дій і т.д.) і міжнародним договором не є. —акт —це позначення міжнародного зобов'язання або односторонньої заяви урочистого і декларативного характеру (наприклад, Заключний Акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року);—меморандум —дипломатичний документ відповідної держави, у якому докладно фіксується фактична сторона міжнародного питання.—протокол —офіційний документ допоміжного характеру, за допомогою якого доповнюється, уточнюється міжнародний договір.
37. Принципы представляют собой наиболее общие правила толкования. Центральное место среди них принадлежит принципу добросовестности, тесно связанному с основным принципом международного права - принципом добросовестного выполнения обязательств по международному праву*(1801). Нормы международного права должны добросовестно выполняться, а следовательно, и добросовестно толковаться.
Следующим принципом толкования является принцип эффективности. Принцип эффективности нашел отражение в Венских конвенциях, требующих, чтобы толкование осуществлялось "в свете объекта и целей договора". Содействие реализации целей договора - основное требование принципа эффективности.
Следующий принцип - принцип правомерности. Толкование должно осуществляться с учетом норм международного права и иных обязательств сторон, не вести к их нарушению. Следующий принцип - принцип уважения прав субъектов.
У Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. закріплене правило: держава може під час ідписання, ратифікації, прийнятті або твердженні договору або приєднанні до нього сформулювати застереження, якщо договір не забороняє внесення застережень (ст. 19). При цьому застереження означає однобічну заяву держави, за допомогою якого воно бажає виключити або змінити у відношенні себе юридична дія певних положень договору. Застереження, зроблене під час ідписання міжнародного договору, повинна бути також підтверджена й при його ратифікації
У випадку прийняття застереження іншими учасниками договору він діє відносно держави, що заявили її, відповідно до положень застереження. Будь-яка держава вправі заперечувати проти застереження якого-небудь учасника договору. У такому випадку договір між цими учасниками буде діяти в тій частині, який застереження не стосується. Застереження, заперечення й прийняття застережень повинні оформлятися в письмовому виді й доводити до відомості учасників договору; згода ж на застереження може бути й мовчазним. Учасник договору, що зробив застереження, у будь-який час може відмовитися від її. При цьому згоди учасників, що прийняли застереження, не потрібно. Держава, що заперечує проти застереження, також може зняти свої заперечення в будь-який момент. І зняття застереження, і відмова від її повинні здійснюватися в письмовій формі.
38. Право міжнародних договорів містить презумпцію дійсності договорів: кожний чинний договір є обов'язковим для учасників, поки інше не встановлено на основі міжнародного права.
Недійсність договору може бути відносною й абсолютною. Перша робить договір оспорімим, її підставами є помилка, обман, підкуп представника. Все це випадки рідко зустрічаються і важко доказові. Тим не менше вони відомі практиці.
Звичайно допущені помилки усуваються додатковою угодою сторін. Прикладом може служити угоду у формі обміну нотами, виправляє плани об'єктів і деякі технічні помилки в Договорі щодо ракет середньої та меншої дальності 1988.
Абсолютна недійсність означає нікчемність договору з самого початку. Її підставами є примушування представника, примус держави, протиріччя імперативної норми міжнародного права. Після встановлення недійсності договору кожен учасник має право вимагати, щоб у межах можливого було відновлено положення, змінене в результаті здійснення договору. Якщо договір є недійсним в силу протиріччя імперативної нормі, то учасники зобов'язані в межах можливого усунути наслідки будь-якої дії, здійсненого на підставі такого договору.
У випадках відносній недійсності, коли учасник має право оскаржувати дійсність договору, він повинен зробити необхідні дії після того, як йому стали відомі відповідні факти. Це право втрачається, якщо такі дії не були зроблені. В іншому випадку договір постійно перебував би в підвішеному, невизначеному стані. Це ж положення стосується і до права учасника припинити договір за його порушення іншою стороною або у разі докорінної зміни обставин.
43. Міжнародна (міждержавна) організація—де об'єднання держав, створене на основі міжнародного договору для виконання певних цілей, що має систему постійно діючих органів, які володіють міжнародною правосуб'єктністю, й засноване відповідно до міжнародного права. Міжнародні організації поділяютьсяна:
. Універсальні (всесвітні) ММУО (ООН, Ліга Націй). 2. Спеціалізовані установи ООН. До них належать: Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ) та ін.3. Регіональні ММУО, серед яких:
Регіональні економічні ММУО: Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС, 1947 p.), Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС.;Регіональні військово-політичні ММУО: Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Союз Таїланду, Філіппін і Пакистану (СЕАТО) та ін.;
Регіональні економічно-політичні ММУО: Організація американських держав (ОАД), Ліга арабських держав (ЛАД), Організація африканської єдності (ОАЄ),.
Неурядо́ва організа́ція (НУО) —громадські об’єднання індивідів або груп за певними інтересами, які беруть участь у громадській діяльності. Неурядові організації в Україні називаються - громадськими та існують у найрізноманітніших формах: Спілки, Ліги, Благодійні організації та Фонди, Фундації, об'єднання тощо. Міжнародні неурядові організації поширюють свою діяльність за межі державних кордонів.
За сферами діяльності:—організації з загальною компетенцією —вони вправі розглядати будь-яке питання міжнародного життя (наприклад, ООН, ОБСЄ);--організації зі спеціальною компетенцією —коло аналізованих ними питань заздалегідь обговорене у їхніх статутних документах і стосується певної сфери міжнародного життя (наприклад, ВООЗ, МОП).
44. Характерна риса міжнародних організацій складається в тому, що їх членами є лише суверенні держави, саме держави, а не їх органи, незважаючи на те що такі організації зазвичай іменують міжурядовими. Не можуть бути членами міжнародної організації частині держави. Всі члени рівноправно органів беруть участь у роботі організації і несуть відповідальність за його діяльність, роблять внески до її бюджету.
Після Другої світової війни колоніальні країн не відповідали вимогам, що пред'являються до членів міжнародних організацій, але були зацікавлені в діяльності організацій. Для вирішення проблеми було використане асоційоване членство. Від повного членства воно відрізняється відсутністю права брати участь у голосуванні та бути обраним до виконавчих органів, у наш час асоційоване членство використовується в тих випадках, коли з тих чи інших причин повне членство тимчасово або постійно неможливо.
Існує статус спостерігача. Він надається державам-членам чи державам-членам, які не увійшли до складу органа організації. Швейцарія була представлена спостерігачами на багатьох засіданнях Генеральної Асамблеї ООН.
Найчастіше неурядовим організаціям надається консультативним статусом, який близький статусу спостерігача. Така практика типова для Економічної і Соціальної Ради ООН.
Членство припиняється з ліквідацією організації або держави самого-члена, воно не переходить у порядку правонаступництва. Росія посіла місце СРСР не як правонаступник, а як держава - продовжувач СРСР.
Членство може бути припинено в результаті виходу з організації, що передбачено статутами багатьох організацій.
Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним представництвом і місією спостерігачів.
Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тільки держави —члени таких організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими документами організацій. Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов'язком. Тому що таке право випливає з об'єктивного права на представництво в міжнародних відносинах. Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях зафіксовані в статті 6 зазначеної Віденської конвенції 1975 року. До них, зокрема, належать:
а) забезпечення представництва держави, що посилає, при організації;б) підтримка зв'язку між державою, що посилає, і організацією; в) ведення переговорів з організацією й у її рамках; г) з'ясовування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про неї уряду держави, що посилає; ґ) забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації; д) захист інтересів держави, що посилає, у відношенні організації; Представництво держав у міжнародній організації зазвичай містить у собі таких осіб: главу представництва, членів дипломатичного, адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналів. Припинення функцій персоналу постійного представництва в Конвенції зв'язується з двома умовами: 1) повідомленням про це організації державою, що посилає; 2) остаточним або тимчасовим відкликанням постійного представництва.
45. Види рішень міжнародних організацій та процес. Процедура прийняття рішень.
Рішення МО можуть бути класифіковані за такими критеріями: 1) за юридичною силою: обов’язкові, необов’язкові; 2) за сферою, до якої належить рішення: процедурні, з питань суті діяльності; 3) за адресатом: зовнішні, внутрішні; 4) за географічною спрямованістю: національні, регіональні, глобальні; 5) за методом прийняття: прийняті одностайно, прийняті більшістю голосів, прийняті на основі консенсусу, прийняті зваженим голосуванням.
Основними етапами процедури прийняття рішень є:
) постановка питання. На стадії постановки питання пропозиція про обговорення і прийняття рішень одним із органів МО може бути внесена: членом МО, групою членів цієї організації, іншим органом цієї МО, іншою міжурядовою або неурядовою МО. Ініціативи або пропозиції можуть бути подані в таких формах: пропозиція обговорити питання і прийняти рішення, подання готового проекту рішення;
) розгляд питання та розробка рішення –найважливіший і найтриваліший етап, що його організує і повністю відповідає за його результативність орган МО, який розробляє проект рішення. Цей етап поділяється на кілька взаємопов’язаних стадій: викладення (з’ясування) позицій країн-учасниць або членів організації; пошук взаємоприйнятих рішень з використанням механізму офіційних та неофіційних зустрічей, консультацій, дискусій, обговорень; створення допоміжних органів для підготовки проекту рішення (робочі та редакційні групи); передача проекту рішення в орган, який прийматиме рішення, для попереднього ознайомлення з ним та затвердження.
) прийняття рішення (голосування, консенсус), процедура якого формується на основі обраного способу та технічного прийому прийняття рішення. Процес прийняття рішення закінчується процедурою, після якої рішення юридично визнається прийнятим або відхиленим.
46. Першою міжнародною організацією, що мала яскраво виражену політичну спрямованість, була Ліга Націй, створена в 1919 році відповідно до положень Версаль-ської договірної системи і яка проіснувала формально до 1946 року. Статут Ліги Націй був вироблений спеціальною комісією, створеною на Паризькій мирній конференції 1919-1920 років, і включений у Версальський мирний договір 1919 року й інші мирні договори, що завершили Першу світову війну 1914-1918 років. ЛН проіснувала до 1946 року –рішення про саморозпуск. Головне завдання Статуту ЛН. передбачалося:-- надання гарантій країнам членам -- колективні дії в разі порушення статуту і війни-- збереження незалежності і тер цілісності держ-- якщо конфл не вдається вирішити самостійно, його учасники можуть звернутися до арбітражу або Ради ЛН.-- сторони не повинні вдаватися до воєнних дій протягом 3 міс після початку скликання конференції з конфл. (тобто війна дозволяється!)
Органи ЛН 1) Збори всіх представників Ліги (Асамблея) 2) Рада Ліги (прообраз РБ ООН), склад: 5 постійних членів (ВБ, Фр, Італ, Яп, США (не увійшли) і непостійні члени, яки обиралися Асамблеєю (спочатку було 4 потім 6, потім 8) 3) Постійний секретаріат. Кожна країна має 1 голос. При ЛН існувало дві міжн. установи: МО праці, Постійна палата міжн суду в Гаазі.
53. Співдружність Незалежних Держав (СНД) —міждержавне об'єднання більшості пострадянських країн.
Співдружність Незалежних Держав засвідчується "Біловезькою угодою" - документом, підписаним 7—грудня 1991 року Президентом України Леонідом Кравчуком, Президентом Росії Борисом Єльциним та Головою Верховної Ради Республіки Білорусь Станіславом Шушкевичем у Біловезькій Пущі під Брестом у садибі Віскулі (Білорусь), яким оголошено розпуск Союзу РСР і створення Співдружності Незалежних Держав. Окрема угода була укладена щодо здійснення єдиного контролю над наявною в державах ядерною зброєю. 8 грудня 1991р. на зустрічі керівників Білорусі, Росії та України в Біловезькій пущі було прийнято рішення про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня у Алма-Аті до Співдружності приєдналося II з 15-й колишніх республік СРСР. Чотири інші (країни Балтії та Грузія) фактично підтримали цей історичний факт. країна є однією з засновниць Співдружності Незалежних Держав і розвиває співробітництво з державами СНД на основі Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 року і Протоколу до цієї Угоди від 21 грудня 1991 року, який є його невід’ємною частиною, з урахуванням зауважень, зроблених Верховною Радою України при ратифікації (Постанова ВРУ «Про ратифікацію Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав»від 10.12.1991 №1958-XII) вказаної Угоди.
54. Основні принципи співробітництва України з НАТО закріплені в Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО, підписаній в Мадриді (Іспанія) 9 липня 1997 року. Відповідно до розділу II цього документа Україна і НАТО будуть будувати свої відносини на загальній схильності принципам і зобов'язанням, відповідно до міжнародного права і міжнародних механізмів, включаючи Статут ООН, Гельсінський Заключний акт і наступні документи ОБСЄ.
Відповідно до цього Україна і НАТО підтверджують свої зобов'язання:—визнавати, що безпека всіх держав у регіоні ОБСЄ є нероздільної, що кожна країна не може будувати свою безпеку за рахунок безпеки іншої країни, і що кожна країна не може розглядати будь-яку частину регіону ОБСЄ як сферу свого впливу; утримуватися від погрози силою або використання сили проти будь-якої держави будь-яким чином, не сумісним із принципами Статуту ООН або Гельсінського Заключного акта, яким керуються країни-учасниці; визнавати невід'ємне право всіх держав вільно обирати і застосовувати власні засоби забезпечення безпеки, а також право свободи вибору або зміни своїх засобів забезпечення безпеки, включаючи союзницькі договори, у міру їхньої еволюції; поважати суверенітет, територіальну цілісність і політичну незалежність всіх інших держав, непорушність кордонів і розвиток добросусідських відносин; визнавати верховенство права, зміцнювати демократію, політичний плюралізм і ринкову економіку; визнавати права людини і права осіб, що належать до національних меншостей; перешкоджати конфліктам і врегульовувати спори мирними засобами відповідно до принципів ООН і ОБСЄ.
Будівництво розширених і глибоких відносин між Україною і НАТО базується на основі міцного, стабільного, довгострокового і рівноправного партнерства і співробітництва з метою зміцнення безпеки і стабільності в Північноатлантичному регіоні; визнання життєво важливої ролі, що грають демократія, політичний плюралізм, верховенство закону і повага прав людини і громадянських свобод. З метою оперативного ознайомлення громадськості в столиці України в травні 1997 року був відкритий Центр інформації і документації НАТО. Указом Пре- зидента України від 3 квітня 1997 року створена Державна міжвідомча комісія з питань співробітництва України і НАТО.
55. Згідно з Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 1296 (XIV) від 23 травня 1968 міжнародна неурядова організація (МНВО) - це будь-яка міжнародна організація, не заснована на підставі міжурядової угоди. Згідно з резолюцією Економічної та Соціальної ради (ЕКОСОР) 1996 / 3) від 25 липня1996 МНВО є будь-яка неурядова організація, заснована не на основі міжурядової угоди і не переслідує мети витягу комерційного прибутку. Основними ознаками МНВО є: а) відсутність отримання прибутку; б) визнання, принаймні, однією державою або наявність консультативного статусу при міжнародних міжурядових організаціях; в) отримання грошових коштів більш ніж з однієї країни; г) здійснення діяльності, принаймні , у двох державах; д) створення на основі установчого акта. У МНВО не можуть входити як членів суб'єкти міжнародного права. Багато МНВО активно співпрацюють з міжурядовими організаціями. Основною формою такої співпраці є консультативний статус. Кожна міжурядова організація має свої правила надання консультативного статусу МНПО. Отримання такого статусу не тільки означає визнання корисної діяльності МНВО, але і в той же час відображає зростання міжнародного авторитету і впливу міжнародних неурядових організацій на розвиток сучасних міжнародних відносин.
56. міжнародна конференція —це зустріч офіційних представників двох або більше держав для обговорення питань, що представяють взаємний інтерес. Конференції розрізняють за різними основами: —у залежності від суб'єкта, який скликає конференцію:а) конференції, що скликаються в рамках міжнародних організацій (наприклад,кодифікаційні конференції);б) конференції, що скликаються поза міжнародними організаціями;— у залежності від представництва учасниківконференції:а) універсальні;б) регіональні конференції;— у залежності від рівня представництва держав, котрі приймають участь у конференціях:а) конференції за участю вищих керівників держав;б) конференції міністрів закордонних справ;в) конференції послів і т.д;— у залежності від питань, що входять до порядку денного:а) конференції мирні;б) політичні;в) економічні;г) дипломатичні;д) змішані.—у залежності від періодичності скликання конференцій:а) періодичні, що скликаються через певний період часу (наприклад, конференції, що проводилися в рамках НБСЄ);б) конференції ad hoc —що скликаються держа-
вою-ініціатором (державами) або міжнародною організацією для одноразової роботи з метою вирішення певної проблеми. В даний час більшість конференцій, що скликаються, є конференціями ad hoc.
Конференції скликаються з ініціативи одної або декількох держав або міжнародної організації. Скликанню конференції передують переговори, під час яких узгоджуються час і місце проведення конференції, коло учасників, попередній порядок денний. У конференції можуть брати участь спостерігачі (без права вирішального голосу).
Порядок роботи конференції визначається регламентами, що затверджуються учасниками конференції або органами міжнародної організації, котра скликає. Регламенти містять у собі правила процедури, норми яких належать до внутрішнього права конференцій.
Відкриття конференції. На своєму першому засіданні конференція обирає голову; підтверджує правила процедури, порядок денний; обирає посадових осіб конференції; приймає рішення про організацію своєї роботи. Порядок ведення засідань. Ніхто не може виступати на конференції, не отримавши попереднього дозволу конференції. Слово ораторам голова надає в тому порядку, у якому вони заявили про своє бажання виступити. Упорядкування списку виступаючих доручається секретаріату. Конференція може встановити тимчасовий регламент для виступу. Будь-який представник у будь-який час може внести пропозицію про припинення дебатів. Пропозиції і поправки по суті питань представляються в писемній формі в секретаріат конференції, що розсилає їх усім делегаціям.Прийняття рішень. Рішення конференції можуть прийматися шляхом голосування і консенсусу. Кожна делегація має на конференції один голос.
58. У 1863 році п'ятеро громадян Швейцарії - Анрі Дюнан, Гійом Анрі Дюфур, Гюстав Муан'є, Луї Аппіа та Теодор Монуар заснували Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ).
МКЧХ - це нейтральна, безпристрасна і незалежна гуманітарна організація. Народилася вона на полі бою понад 130 років тому. Sui generis (організація особливого напряму) МКЧХ має повноваження (манадат), отримані від міжнародного товариства, виступає в якості нейтрального посередника між воюючими сторонами. МКЧХ є пропагандистом та хранителем міжнародного гуманітарного права, прагне забезпечити захист та допомогу жертвам збройних конфліктів, внутрішніх безладів та насильства усередині країни.
Мандат організації на надання захисту жертвам збройних конфліктів отриманий і закріплений у чотирьох Женевських конвенціях 1949 р. і Додаткових протоколах до них 1977 р. - гідних продовжувачів першої Женевської конвенції 1864 р.
Мандат і правовий статус додають МКЧХ особливого характеру. Будучи приватною неурядовою установою, вона відрізняється як від міжурядових організацій, наприклад тих, що входять у систему ООН, так і від неурядових організацій. Відповідно до цих угод, що відносяться до міжнародного права, МКЧХ надаються пільги та імунітети, якими зазвичай користуються тільки міжурядові організації (зокрема, юрисдикційний імунітет, завдяки якому МКЧХ не підлягає адміністративному і судовому переслідуванням, а також недоторканність приміщень, архівів та іншої документації). Ці пільги і привілеї забезпечують дві найважливіших умови діяльності МКЧХ - нейтральність і незалежність. МКЧХ уклав угоду зі Швейцарією, що гарантує йому волю дій і незалежність від швейцарського уряду.
Принцип, яким керується МКЧХ, полягає у тому, що навіть у війни є межі - межі, які обмежують методи і засоби ведення воєнних дій і поведінки комбатантів (учасників конфлікту). Майже всі держави зобов'язалися дотримуватися правил, що випливають з цього принципу і складають міжнародне гуманітарне право, в основі якого лежать чотири Женевські конвенції.
Місія МКЧХ полягає в тому, щоб, суворо дотримуючись принципів нейтральності і неупередженості, надавати захист і допомогу цивільним особам і військовослужбовцям, які постраждали від збройних конфліктів і внутрішнього безладу. До завдань МКЧХ входять: - відвідування військовополонених, а також цивільних осіб, затриманих у зв'язку з конфліктом; - розшук зниклих без вісти; - організація обміну листами між членами родин, розлучених у результаті конфлікту; - возз'єднання розлучених родин; - надання продовольства, води і медичної допомоги цивільним особам, що позбавлені всього самого необхідного; - поширення знань про міжнародне гуманітарне право і контроль за дотриманням його норм; - залучення уваги до порушень гуманітарного права і сприяння його розвиткові.
59. Дипломатія —це здійснення міжнародних відносин шляхом переговорів; сукупність засобів, що їх використовують посли й посланники з метою забезпечення переговорного процесу; праця або мистецтво дипломата». Англійський дипломат Е. Сатоу уточнює: дипломатія —це «застосування розуму і такту з метою розвитку офіційних відносин між урядами незалежних держав». Дипломатична служба України –це професійна діяльність громадян України, спрямована на практичну реалізацію зовнішньої політики України,захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном. Дипломатичний працівник є державним службовцем, який виконує дипломатичні або консульські функції в Україні чи за кордоном та має відповідний дипломатичний ранг.
Відносини, що виникають у зв'язку з проходженням дипломатичної служби, регулюються Конституцією України, Законом України «Продипломатичну службу», Законом України "Про державну службу", Кодексом законів про працю України, Консульським статутом України та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Основними завданнями дипломатичної служби є: - забезпечення національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права; - проведення зовнішньополітичного курсу України, спрямованого на розвиток політичних, економічних, гуманітарних, наукових, інших зв'язків з іншими державами, міжнародними організаціями;- захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном; - сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера; - забезпечення дипломатичними засобами та методами захисту суверенітету, безпеки, територіальної цілісності та непорушності кордонів України, її політичних, торгово-економічних та інших інтересів;
Система органів дипломатичної служби: 1) Міністерство закордонних справ України (центральний орган виконавчої влади, який забезпечує проведення зовнішньої політики держави і координацію діяльності у сфері зовнішніх зносин України); 2) представництва Міністерства закордонних справ України на території України; 3) закордонні дипломатичні установи України (дипломатичні представництва та консульські установи Прийняття на дипломатичну службу здійснюється на конкурсній основі, крім випадків, коли призначення на дипломатичні посади здійснює Президент України. Порядок проведення конкурсу для прийняття на дипломатичну службу визначається Кабінетом Міністрів України.
63. Процедура призначення і прийняття дипломатичного представника називається акредитацією або акредитації. До офіційного призначення глави представництва держава повинна отримати агреман, тобто згоду країни перебування на призначення саме даної особи у відповідному якості. Країна перебування може відмовити у агремане без пояснення мотивів відмови. Після отримання агремана глава представництва стає persona grata (буквально - бажаним особою). Члени представництва у принципі мають бути громадянами акредитуючої держави.
Після отримання агремана і офіційного призначення голова представництва отримує підписані главою його держави вірчі грамоти, тобто повноваження загальних характеру. Умови акредитації завершується врученням грамот главі держави призначення, чого після представник може приступити до виконання його функцій. Місія дипломатичного представництва припиняється: 1. з відкликанням дипломатичного представника акредитуючою державою. 2. у зв´язку зі смертю глави представництва. 3. за повідомленням держави перебування, що вона відмовляється визнавати дипломатичного агента співробітником представництва. 4. з розривом дипломатичних відносин, остаточним відкликанням дипломатичного представництва. 5. у разі нелегітимної зміни політичного режиму або державного ладу в країні перебування місія дипломатичного представництва припиняється, якщо держава, що акредитує, вважає зміни, котрі трапились, недопустимими. 6. у разі припинення існування держави, що акредитує.
Віденська конвенція 1961 року називає два основні обов'язки дипломатичного представництва у відношенні держави перебування: використовувати свої приміщення тільки для офіційних цілей і вести всі офіційні відносини з державою перебування через відомство іноземних справ і інші відомства, у відношенні яких буде досягнута відповідна домовленість.
66. Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тільки держави —члени таких організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими документами організацій.
Правове становище представництв держав при міжнародній організації визначається насамперед статутом самої організації, а також нормами Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року, угодами про привілеї та імунітети організації й інших міжнародно-правових документів.
Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях зафіксовані в статті 6 зазначеної Віденської конвенції 1975 року. До них, зокрема, належать:а) забезпечення представництва держави, що посилає, при організації;б) підтримка зв'язку між державою, що посилає, і організацією;в) ведення переговорів з організацією й у її рамках;г) з'ясовування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про неї уряду держави, що посилає;ґ) забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;д) захист інтересів держави, що посилає, у відношенні організації;є) сприяння здійсненню цілей і принципів організації шляхом співробітництва з організацією й у її рамках.
Привілеї та імунітети, передбачені Конвенцією 1975 року для постійних представництв і їхнього персоналу, аналогічні дипломатичним привілеям та імунітетам. У 1946 році була укладена Конвенція про привілеї та імунітети ООН, у якій вони визначені у відношенні організації і представників членів ООН у головних і допоміжних органах і на конференціях, що скликаються організацією. До особистих привілеїв та імунітетів, зокрема, належать: імунітет від особистого арешту або затримання і від накладення арешту на особистий багаж, а також судово-процесуальний імунітет; недоторканність усіх паперів і документів; право користуватися шифром і деякі інші.
67. Під спеціальною місією в міжнародному праві розуміється тимчасовий орган зовнішніх зносин держави, що направляється в іншу державу для виконання конкретних завдань, визначених за згодою між даними державами. Діяльність спеціальних місій регламентується Віденською конвенцією про спеціальні місії від 16 грудня 1969 року (набрала чинності в 1985 році).
Спеціальна місія складається з одного або декількох представників держави, що посилає, із числа котрих ця держава може призначити главу місії. У спеціальну місію може також входити дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий персонал.
Привілеї й імунітети спеціальних місій трохи відрізняються від привілеїв й імунітетів дипломатичних представництв щодо статусу приміщень –спеціальні місії не мають абсолютної недоторканності приміщень, і влада країни перебування може мати доступ у такі приміщення в разі пожежі чи стихійного лиха1. В іншому спеціальні місії мають такі самі, що й дипломатичні представництва, привілеї й імунітети (фіскальні привілеї, митні імунітети, недоторканність архівів і документації, свободу пересування для виконання функцій місії, свободу зносин із владою приймаючої держави та своєю владою тощо). Особисті привілеї й імунітети персоналу спеціальної місії включають особисту недоторканність, юрисдикційні імунітети, фіскальні привілеї, митні привілеї та ін.
68. Консульська установа (консульство) —це постійний державний орган зовнішніх зносин, що засновується в іншій державі на основі угоди між двома державами для виконання консульських функцій у визначеному консульському окрузі.
У міжнародній практиці розрізняють чотири види консульських установ:1. Генеральне консульство;2. Консульство;3. Віце-консульство;4. Консульське агентство.
Основні функції консульських установ визначені в статті 5 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року. До них належать:—захист у державі перебування інтересів своєї держави, його громадян і юридичних осіб у межах, що допускаються міжнародним правом;—сприяння розвитку торгових, економічних, культурних і наукових зв'язків між державою, що представляється, і державою перебування, а також сприяння розвитку дружніх відносин між ними;—з'ясовування всіма законними шляхами умов і подій у торговому, економічному, культурному і науковому житті держави перебування, повідомлення про них уряду держави, що представляється, й надання відомостей зацікавленим особам;—виконання адміністративних і нотаріальних функцій;—надання допомоги і сприяння фізичним і юридичним особам держави, що представляється, у тому числі і правової;
. государственные границы как линию, устанавливает границы сухопутной или водной территории государства, другие - как юридически обоснованную условную линию, определяющую границы не только поверхности, но также и недр и воздушного пространства, а третьи - как фактические или воображаемые линии на сухопутном ,водном и воздушном пространствах и недрах,определяющие пределы действия государственного суверенитета.
Существуют сухопутные, водные и воздушные границы государства, различающиеся в зависимости от места прохождения.
По способам установления различают границы: а) астрономические - они проводятся по меридианам и параллелям (например, такой граница проходит по 38 параллели между КНДР и Южной Кореей); б) орографические - проходящих по местности со счетом ее рельефа (такие кодоны есть между подавляющим большинством сопредельных государств); в) геометрические - они прокладываются путем нанесения прямых линий (большинство таких границ существует в Африке: между Египтом и Суданом, Египтом и Ливией, Ливией и Чадом и проч.;они проходят также между Аляской (США) и Канадой и др.)..
В процессе установления границы обычно различают два последовательных этапа: - Делимитация - определение в договорном порядке общего направления прохождения линии государственной границы с обозначением ее на картах, схемах и планах.При делимитации составляется подробное описание прохождения линии границы, что исключит двоякое толкование, с нанесением ее на карты и схемы (делимитационные карты) по специально выбранным и согласованным естественными или искусственными точками или ориентирами (реками, ручьями, горными вершинами, хребтами и т.д. ). демаркация - проведение линии государственной границы на местности с обозначением ее специальными пограничными знаками (пирамидами, столбами, буями, створными знаками,маяками и т.п.). Согласно статье 4 Закона Украины от 4 ноября 1991 года «государственную границу Украины на местности обозначается ясно видимыми пограничными знаками, формы, размер и порядок установления которых определяются законодательством Украины и международными договорами Украины».
. Міжнародне повітряне право —це галузь сучасного міжнародного права, що регулює міжнародні польоти повітряних апаратів (суден) тієї або іншої національної (державної) приналежності. Тому в основі регулювання міжнародних польотів лежать два основні принципи: а) принцип повного і виняткового суверенітету держави над повітряним простором над його територією; б) принцип нерозповсюдження суверенітету держави на повітряний простір, розташований над недержавною, міжнародною територією. Основне джерело міжнародного повітряного права –Чиказька конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 року та 18 додатків до неї. У 1929 р. у Варшаві було підписано Конвенцію для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень. Її було доповнено Гаазьким протоколом 1955 р. про вимоги до оформлення перевізної документації. У 1971 і 1975 роках у ці документи були внесені значні зміни Гватемальським протоколом і Монреальськими протоколами. Гвадалахарська конвенція 1961 р. поширила положення Варшавської конвенції на випадки, коли юридичний і фактичний перевізники не збігаються.У 1948 р. в Женеві була прийнята Конвенція про міжнародне визнання прав на повітряне судно. Римська конвенція 1952 р.1 і Монреальський протокол до неї 1978 р. установили умови відшкодування збитків, заподіяних іноземним повітряним судном на поверхні третім особам, і страхування відповідальності. Правовий режим повітряного простору України врегульований Повітряним кодексом України, прийнятим Верховною Радою України 4 травня 1993 р.2. Відповідно до ст. 1 Повітряного кодексу України їй належить повний і винятковий суверенітет над повітряним простором України, а структура повітряного простору, порядок її формування та зміни, правила користування повітряним простором відносяться до компетенції держави. На підставі ст. 9 Кодексу встановлюються повітряні коридори для перетинання державного кордону України, закриті зони, зони обмеження польотів та інші.
. Міжнародний повітряний простір охоплює простори, розташовані над водною поверхнею за межами територіальних вод прибережних держав, а також простір над сухопутною та водною територією Антарктиди1. Міжнародна практика виходить із того, що верхня межа повітряного простору не повинна перевищувати 100-110 км над рівнем океану, що можна вважати звичаєво-правовою нормою. У міжнародному повітряному просторі діє принцип свободи польотів. Він включає право будь-якої держави здійснювати в міжнародному, тобто у відкритому, повітряному просторі вільні та безперешкодні польоти будь-яких повітряних суден, чому не повинні чинитися жодні перешкоди. За загальним правилом здійснення польотів у міжнародному повітряному просторі може відбуватися як по встановлених повітряних трасах, так і поза ними. Свобода повітряного простору та польотів над відкритим морем, що виникла спочатку як міжнародно-правовий звичай, закріплена в ст. 2 Женевської конвенції про відкрите море 1958 р., а потім у ст. 87 п. 1 Конвенції ООН з морського права 1982 р.
Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) була створена відповідно до Конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 р. й існує з 4 квітня 1947 р. ІКАО має статус спеціалізованої установи ООН. Цілі Організації визначені у ст. 44 Конвенції 1944 р.: забезпечувати безпечний і впорядкований розвиток міжнародної цивільної авіації в усьому світі; заохочувати мистецтво конструювання й експлуатації повітряних суден у мирних цілях; заохочувати розвиток повітряних трас, аеропортів і аеронавігаційних засобів для міжнародної цивільної авіації; задовольняти потреби народів світу у безпечному, регулярному, ефективному й економічному повітряному транспорті; Європейська конференція цивільної авіації (ЕКАК) створена в 1954, штаб-квартира в Страсбурзі, члени ЕКАК –європейські держави. Прийом нових членів із числа європейських держав –тільки із загальної згоди всіх членів ЕКАК. Мети ЕКАК: сприяння співробітництву європейських держав в області повітряного транспорту для більше ефективного й упорядкованого його розвитку, забезпечення систематизації й стандартизації загальних технічних вимог до нового авіаційного обладнання, включаючи аеронавігаційне встаткування й систему зв’язку, дослідження питань безпеки польотів, збір статистичних даних про літні події.
76. Відповідальність у міжнародному повітряному праві
Держави несуть відповідальність за порушення принципів та норм міжнародного повітряного права. Зокрема, державу може бути позбавлено права голосування в Асамблеї ІКАО (ст. 88 Чиказької конвенції). Вони також несуть відповідальність за порушення суверенітету інших держав над їх повітряним простором.
Іншим аспектом проблеми відповідальності у міжнародному повітряному праві є відповідальність авіаперевізника. Результатом співробітництва держав у цій сфері стала серія договорів, яка отримала назву "Варшавська система".
Згідно Варшавської конвенції 1929 р. перевізник несе відповідальність за шкоду, яка виражається у смерті та будь-якому тілесному ушкодженні пасажира, у знищені, втраті чи пошкодженні багажу та вантажів, а також у спізненні при перевезенні.
Перевізник не несе відповідальності, якщо він підтвердить, що ним були здійснені всі необхідні заходи для того, щоб уникнути нанесення шкоди, чи що такі заходи здійснити було неможливо.
Якщо ж перевізник доведе, що провина потерпілої особи була причиною нанесення шкоди чи сприяла цьому, він може бути звільнений від відповідальності або відповідальність може бути обмежена.
За договорами Варшавської системи встановлені максимальні межі відповідальності авіаперевізника (обмеження відповідальності по сумі), відповідальність заснована на принципі вини (обмежена відповідальність). Регламентована також процедура відшкодування збитків.
Максимальна межа відповідальності має тенденцію до збільшення. Так, Монреальська угода ряду авіакомпаній 1966 р. збільшила цю межу до 75 тис. дол. США. США допускають до перевезень на свою територію лише ті авіакомпанії, які погодились прийняти цю межу.
Відповідальність за шкоду, заподіяну третім особам. Конвенція про відшкодування збитків, заподіяних іноземним повітряним судном третім особам на поверхні, 1952 р. обмежує обсяги відшкодування в залежності від ваги повітряного судна. Відповідальність несе експлуатант повітряного судна (особа, яка використовує судно в момент нанесення шкоди). Під шкодою розуміють смерть, тілесні ушкодження і шкоду, заподіяну майнові в результаті фізичного впливу корпусу судна чи предмета, що з нього випав.
На даний час залишаються не вирішеними питання відповідальності за шкоду, спричинену шумом авіаційних двигунів та в результаті звукового удару при експлуатації надзвукових літаків.
Питанням відповідальності за шкоду, заподіяну космічними об'єктами, присвячена Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічним об'єктам, 1972 р. (далі - Конвенція про відповідальність за збитки). Вона встановила абсолютну відповідальність запускає держави за шкоду, завдану його космічним об'єктом на поверхні Землі або повітряному судну в польоті (ст. 2). Отже, держава несе відповідальність за шкоду незалежно від наявності його вини. Це один із прикладів міжнародної відповідальності за джерело підвищеної небезпеки. Держа́вне космі́чне аге́нтство Украї́ни (ДКАУ) —спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади України, який забезпечує реалізацію державної політики в області космічної діяльності, здійснює керівництво дорученою йому сферою управління, несе відповідальність за стан її розвитку.
80. Антарктика - это материк Антарктида, расположенный вокруг Южного полюса Земли, ограниченный с севера 60 "южной широты и включает прилегающие к нему шельфовые ледники, острова и прилегающие моря. Антарктика была открыта в ходе экспедиции российских судов под командой М.П. Лазарева и Ф.Ф.Беллинс-гаузена в 1818-1821 годах.
Правовой режим этой зоны определяется Вашингтонским договором об Антарктике от 1 декабря 1959 года, первоначально был подписан двенадцатью государствами, включая СССР. Договор об Антарктике носит бессрочный и открытый характер.Он открыт для присоединения к нему любого государства-члена ООН или любой другой страны, что может быть приглашена присоединиться к Договору с согласия всех Договаривающихся Сторон, представители которых имеют право участвовать в Консультативных совещаниях.
По этому договору (статья 1) Антарктида объявлена демилитаризованной и нейтрализованною территорией. Там нельзя проводить ядерные испытания и осуществлять выброс радиоактивных отходов (статья 5). Украина, согласно положениям Договора 1959 года, с 1996 года имеет на этом материке свою научно-исследовательскую станцию «Академик Вернадский» (бывшую «Фарадей»), расположенную на острове Галиндес (архипелаг Арджентайн), которая была подарена ей Великобританией.
81. Сучасне міжнародне морське право —це галузь міжнародного права, що регулює дослідження і використання просторів Світового океану, його дна і ресурсів у мирних цілях, а також польоти літальних апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном.
Первая попытка кодификации норм, относящихся к правовому режиму территориальных вод, начата в 1930 году под эгидой Лиги Наций, успехом не увенчалась. ее результатом стал лишь проект конвенции, подготовленный для рассмотрения в будущем. Міжнародна морська організація (англ. International Maritime Organization, IMO) - міжнародна міжурядова організація, є спеціалізованою установою ООН. Діяльність ІМО спрямована на скасування дискримінаційних дій, що зачіпають міжнародне торговельне судноплавство, а також прийняття норм (стандартів) по забезпеченню безпеки на морі і запобіганню забрудненню з суден довкілля, в першу чергу, морського.
ІМО утворена 6 березня 1948 року в Женеві з прийняттям Конвенції про Міжурядову морську консультативну організацію (Inter-Governmental Maritime Consultative Organization, IMCO). Конвенція набула чинності 17 березня 1958 року, і створена організація почала свою практичну діяльність. На 9-ій сесії Асамблеї цієї організації (Резолюція A.358(IX)) її назву було змінено. Це було пов'язано з тим, що слово "консультативна" тлумачилося як обмежена в повноваженнях і відповідальності організація, а слово "міжурядова" викликало недовіру і підозри. Тому нова назва - Міжнародна Морська Організація (ІМО) була необхідна для підвищення статуту Організації як міжнародної, відповідальної за впровадження різних міжнародних конвенцій і створення норм і стандартів, що стосуються охорони людського життя на морі і охороні морського середовища від забруднення. З 22 травня 1982 року діє її нинішня назва. Основні функції і структура ІМО
ІМО діє як спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй; є консультативною і дорадчою організацією; несе відповідальність за організацію забезпечення безпеки на морі і захисту довкілля, а також вирішення юридичних питань, пов'язаних з міжнародним судноплавством; сприяє полегшенню взаємодії урядів держав з технічних питань для досягнення найвищих стандартів в області безпеки на море і запобігання забрудненню; приймає і удосконалює обов'язкові до виконання і рекомендаційні міжнародні конвенції, кодекси, резолюції, протоколи, циркуляри і рекомендації.
82. Даже после неудачного завершения работы II Конференции ООН по морскому праву процесс ко-дификации и прогрессивного развития отдельных его институтов продолжался.Но нарастали и серьезные негативные тенденции, которые были связаны прежде всего с тем, что после конференции некоторые государства, особенно новые независимые государства, возникшие в результате деколонизации,стали расширять свои территориальные воды до 200 морских миль или устанавливать прибрежные экономические и рыболовные зоны, подчиненные их исключительной юрисдикции,шириной до 200-300 миль.Возникла достаточно сложная и опасная ситуация в деле исследования и использования Мирового океана на равноправной основе всеми государствами с учетом их географического положения и интересов применительно к Мировому океану.
В целях решения этой острой и глобальной проблемы, в соответствии с резолюциями Генеральной Ассамблеи ООН 2750 С (XXV) от 17 декабря 1970 года и 3067 (XXVIII) от 16 ноября 1973 года, была созвана НЕТ Конференция ООН по морскому праву.
Конференция, проходившая с 1973 по 1982 год, стала важнейшим этапом кодификации и прогрессивного развития международного морского права. Всего было проведено 11 сессий, причем, начиная с 7-й сессии, каждая из них имела дополнительные («возобновленные») части сессий.В работе Конференции принимали участие делегации 164 государств. Кроме того, в качестве приглашенных в ее работе принимали участие и другие субъектов международных отношений - 12 специализированных учреждений ООН, 19 межправительственных организаций и ряд неправительственных организаций.
ЗО апреля 1982 Конвенция была принята: по ее принятие проголосовали 130 делегаций, против - 4, и 17 воздержались. Вместе с Конвенцией были приняты 4 резолюции, составившие Приложение I к ней.На заключительных заседаниях Конференции, произошедших с 6 по 10 декабря 1982 года в Монтего-Бее (Ямайка), были заслушаны заключительные заявления делегаций, после чего был подписан Заключительный акт, а 10 декабря была открыта для подписания Конвенция ООН по морскому праву 1982 года.
3. Внутренние морские воды Внутренние морские воды состоят из всех вод, расположенных в сторону берега от исходных линий, от которых отчисляют ширину территориального моря.Они состоят из вод бухт, заливов, лиманов, губ, морских портов, исторических вод. Внутренние морские воды являются частью территории государства и находятся под ее суверенитетом.
Внутренние морские воды являются частью территории соответствующего государства, на которую распространяется ее суверенитет и юрисдикция в полном объеме.
Правовой режим внутренних морских вод регулируется Конституцией Украины, Кодексом торгового мореплавания Украины, Законом Украины «О государственной границе Украины» от 4 ноября 1991 года и другие законодательные акты, а также нормативно-правовыми актами подзаконного характера.
Во внутренние воды входят: вода морских портов, заливов, бухт, губ, лиманов, исторические воды, а также воды, расположенные в сторону берега от исходных линий, принятых для отсчета территориальных вод.
Правовой режим морских портов в основном регулируется нормами национального права.В Украине правовой режим портов установленный разделом IV «Морской порт» Кодекса торгового мореплавания Украины (КТМ). В Украине порты бывают торговые, рыбные и специализированные.
До складу внутрішніх вод входять озера і внутрішні моря. Якщо озера цілком оточені берегами однієї держави, то вони належать до державної території. Якщо ж вони оточені територією декількох держав, між цими державами практикується укладання угод про режим вод, що належать кожній із них. До таких озер належать: Боденське озеро, оточене територією ФРН і Швейцарії, Женевське озеро між Францією і Швейцарією, Великі озера, які граничать із Канадою і США. При відсутності таких угод передбачається, що кордон визначається серединною лінією.
. Открытое море и его правовой режим
За внешней границей территориального моря находятся пространства морей и океанов, не входящих в состав территориальных вод какого-либо государства и образуют открытое море.
В статье 1 Конвенции об открытом море 1958 года понятие «открытое море» определяется как «все части моря, которые не входят ни в территориальное море, ни во внутренние воды какого-либо государства». Конвенция ООН по морскому праву 1982 г.установила, что положения части VII («Открытое море») применяются ко всем частям моря, которые не входят ни в исключительную экономическую зону, ни в территориальное море или внутренние воды какого-либо государства, ни в архипелажные воды государства-Архипо-лагу (в . 86).
Для характеристики открытого моря необходимо выделить два критерия, определяющих его статус: - Географический - характеризующий открытое море как часть пространств Мирового океана, не образующих территорию прибрежного государства; - Политический - состоит в том, что открытое море не находится под суверенитетом ни одного из государств, все государства имеют право пользоваться на началах равенства открытым морем в мирных целях (свобода мореплавания, полетов научных исследований и т.д.).
В соответствии со статьей 87 Конвенции ООН по морскому праву 1982 года все государства, в том числе и не имеющих выхода к морю, имеют свободу открытого моря, включающие ряд свобод на определенную деятельность в открытом море - право на: а) свободу судоходства, б) свободу полетов;в) свободу прокладывать подводные кабели и трубопроводы; г) свободу рыболовства; д) свободу возводить искусственные острова и другие установки, допускаемые международным правом; е) свободу научных исследований.
Следует указать, что указанный перечень не является ограниченным. Открытое море резервируется для мирных целей.Никакое государство, в соответствии со статьей 89 Конвенции 1982 года, не вправе претендовать на подчинение какой-то части открытого моря своему суверенитету. В открытом море судно подчиняется юрисдикции того государства, под флагом которого оно плавает.Между государством и судном должна существовать реальная связь. Конечно судно рассматривается как часть территории государства, в котором оно зарегистрировано.
. Под физическими лицами принято понимать граждан данного государства, иностранцев, лиц без гражданства и лиц, имеющих двойное гражданство. Все они вместе составляют населения, проживающего на территории определенного государства, подчиненное его юрисдикции.В международном праве под населением понимается совокупность физических лиц, индивидов, населяющих территорию государства в данный момент, то есть проживающих на ее территории. В силу того, что на территорию государства распространяется его полный и исключительный суверенитет, лица, населяющих ее, находятся под полным и исключительным юрисдикцией этого государства, которое устанавливает в качестве праве их соответствующий юридический статус и правовой режим.Государство осуществляет в отношении своего населения три вида юрисдикции - законодательную, исполнительную (административную) и судебную.
89. Морское дно за пределами континентального шельфа и экономической зоны является территорией с международным режимом и образует международный район морского дна (далее - «Район»).В соответствии со статьей 1 Конвенции ООН по морскому праву 1982 года термин «Район» означает дно морей и океанов и его недра за пределами национальной юрисдикции. Правовий режим, а також порядок дослідження і видобутку ресурсів Району урегульований статтями 136-191 Конвенції ООН, що включають такі розділи:«Принципи, що регулюють Район»,«Освоєння ресурсів Району»,«Орган» (означуючий Міжнародний орган з морського дна).
Стаття 137 Конвенції встановлює, що жодна держава не може претендувати на суверенітет або здійснювати суверенні права стосовно будь-якої частини Району і його ресурсів. Район оголошений «загальною спадщиною людства» (стаття 136). Це означає, що права на ресурси належать усьому людству, від імені якого діє Міжнародний орган з морського дна. Згідно зі статтею 140 Конвенції діяльність у здійснюється на благо всього людства і з особливим врахуванням інтересів і потреб держав, що розвиваються, і народів, що не досягли повної незалежності або іншого статусу самоврядування. Орган забезпечує справедливий розподіл фінансових та інших економічних вигод, одержуваних від діяльності в Районі, через відповідні механізми на недискримінаційній основі. Район відкритий для використання винятково в мирних цілях усіма державами без будь-якої дискримінації. Морські наукові дослідження здійснюються в мирних цілях і на благо всього людства. Відповідно до Конвенції стосовно діяльності в Районі приймаються заходи, необхідні для забезпечення ефективного захисту морського середовища від шкідливих для неї наслідків, що можуть виникнути в результаті такої діяльності. У рамках Органу засновані Асамблея, Рада і Секретаріат. Асамблея, що складається з усіх членів Органу, розглядається в якості вищого такого органу, перед якими звітують всі інші головні органи. Вона також обирає членів Ради, членів правління і генерального директора Підприємства. Рада є виконавчою інституцією Органу. Вона, зокрема, контролює і координує виконання положень Конвенції з усіх питань і проблем у рамках компетенції і звертає увагу Асамблеї на випадки недотримання таких положень.
. Міжнародні канали
Міжнародні канали являють собою з'єднуючі моря й океани штучні споруди, розташовані на шляхах інтенсивного морського судноплавства і використовувані всіма державами відповідно до міжнародного права і національного законодавства. Вони набувають статусу міжнародних, якщо використовуються в інтересах інтенсивного торгового судноплавства і якщо їхній правовий режим регламентований угодами, укладеними між державами. Особливістю правового режиму міжнародних каналів і є саме те, що вони, будучи частиною території держави-власниці каналу, підпадають під дію відповідних міжнародних договорів, що істотно обмежують правомочності даної держави. Принципи правового режиму міжнародних каналів:повага суверенних прав власника каналу і невтручання в його внутрішні справи;свобода судноплавства каналом для суден усіх держав без будь-якої дискримінації;обов'язок користувача додержуватися норм міжнародного права і національного законодавства держави-власниці каналу.
Протоки відіграють важливу роль у міжнародному мореплаванні, створенні єдиної системи морських шляхів. Протока —це природний морський прохід, що з'єднує райони того самого моря або моря й океани між собою. Хоча у світі існує числена кількість проток, лише частина з них може бути віднесена до категорії міжнародних. Якщо виходити з критерію їх використання лише для судноплавства однієї держави, то таких проток, очевидно, не існує. Але навіть тоді, коли протока використовується для проходження суден декількома або багатьма державами, це також не надає ій статусу міжнародного. Визначальним моментом для віднесення тієї або іншої протоки до категорії проток, використовуваних для міжнародного судноплавства, є:розташування протоки на світових морських шляхах;її інтенсивне використання протягом досить тривалого періоду для цілей мореплавання багатьма державами;така протока повинна з'єднувати морські простори, що користуються статусом відкритого моря, і бути або єдиним, або найбільше коротким шляхом між такими просторами.
. Классификация международных актов о правах человека
Международные акты о правах человека можно классифицировать по различным основаниям.Считается, что приведенная ниже классификация, основанная на пространственной, субъектно-объектной и предметной основах, является наиболее удобной как с теоретической, так и с практической позиций. I. Международные документы универсального характера, которые включают в себя: - Международный билль о
права человека;- Документы, закрепляющие права человека в решениях международных конференций; - международные акты, закрепляющие право на самоопределение и права народов; - акты, направленные на предупреждение дискриминации; - акты, закрепляющие принципы правосудия;- Акты, регулирующие права лиц, которые были подвергнуты задержанию или тюремному заключению; - акты, регулирующие права женщин; - акты, регулирующие права детей; - акты, закрепляющие экономические и социальные права; -
акты, закрепляющие права на пользование достижениями культуры, информации, свободу ассоциаций; - акты, регламентирующие защиту прав человека в вооруженных конфликтах; - акты, устанавливающие международные военные преступления и преступления против человечества;- Акты, регулирующие запрета рабства, подневольного состояния, принудительного труда. II. Документы регионального характера включают в себя: ..- документы Совета Европы; - документы Организации по безопасности и сотрудничеству в Европе; - Документы Содружества Независимых Государств;- Американскую конвенцию о правах человека; - Африканскую хартию прав человека и народов.
. Права женщин. Основу международно-правового механизма защиты прав женщин заложен в ст. 1 Устава ООН, которая возлагает на государства обязанность уважать всех людей независимо от пола.
Органами системы ООН принят ряд международно-правовых документов, касающихся конкретных прав женщин. К числу этих актов относятся: •Конвенция о политических правах женщин 1952 г.; •Конвенция о гражданстве замужней женщины 1957 г.; •Конвенция о согласии на вступление в брак, минимальный брачный возраст и регистрации браков 1962 и Рекомендация к ней 1965; •Декларация о защите женщин и детей в чрезвычайных обстоятельствах и в период вооруженных конфликтов 1974 г.; •Конвенция МОТ о равном вознаграждении мужчин и женщин за труд равной ценности № 100 1951 г.; •Конвенция о ликвидации всех форм дискриминации в отношении женщин 1979 г.
Главной целью этих конвенции является ликвидация дискриминации женщин по признаку пола, а также предоставления им равных прав с мужчинами при поступлении на государственную службу, приеме на работу или учебу, на равную оплату труда и тому подобное.
Права ребенка. Международная нормотворчество в сфере прав человека развивалась по нескольким направлениям: 1) закрепление прав ребенка в универсальных декларациях и конвенциях (Всеобщая декларация прав человека 1948 года, Пакт о гражданских и политических правах 1966 г., Пакт об экономических, социальных и культурных правах 1966 г. и др.); 2) закрепление прав ребенка в международных договорах, касающихся отдельных социальных групп, тесно связанных с детьми, в частности, женщин, беженцев и апатридов, а также отдельных групп отношений (Конвенция о статусе апатридов 1954, Декларация о защите женщин и детей в чрезвычайных обстоятельствах и в период вооруженных конфликтов 1974 г..) 3) разработка деклараций и конвенций, специально регулирующих вопросы защиты прав ребенка во всех сферах отношений (Женевская декларация прав ребенка 1924 г., Декларация прав ребенка 1959 г., Конвенция о правах ребенка 1989 г., Европейская конвенция об осуществлении прав детей 1996 г .).
Международная защита прав ребенка основывается на следующих принципах: •принцип недопущения дискриминации ребенка; •принцип наиболее полного обеспечения прав ребенка; •принцип свободного выражения ребенком своих взглядов; •принцип особой защиты прав ребенка.
97. Под термином "жертвы" понимаются лица, которым индивидуально или коллективно был причинен вред, включая телесные повреждения или моральный ущерб, эмоциональные страдания, материальный ущерб или существенное ущемление их основных прав в результате действия или бездействия, нарушающего действующие национальные уголовные законы государств-членов, включая законы, запрещающие преступное злоупотребление властью. Жертвам следует оказывать необходимую материальную, медицинскую, психологическую и социальную помощь по правительственным, добровольным, общинным и местным каналам. Следует содействовать тому, чтобы судебные и административные процедуры в большей степени отвечали потребностям жертв путем: а) предоставления жертвам информации об их роли и об объеме, сроках проведения и ходе судебного разбирательства и о результатах рассмотрения их дел, особенно в случаях тяжких преступлений, а также в случаях, когда ими запрошена такая информация; b) обеспечения возможности изложения и рассмотрения мнений и пожеланий жертв на соответствующих этапах судебного разбирательства в тех случаях, когда затрагиваются их личные интересы, без ущерба для обвиняемых и согласно соответствующей национальной системе уголовного правосудия: с) предоставления надлежащей помощи жертвам на протяжении всего судебного разбирательства; d) принятия мер для сведения к минимуму неудобств для жертв охраны их личной жизни в тех случаях, когда это необходимо, и обеспечения их безопасности, а также безопасности их семей и свидетелей с их стороны и их защиты от запугивания и мести;
Відшкодування шкоди - один з найважливіших інститутів сучасного українського права. Основним Законом нашої держави життя і здоров’я людини визнаються найвищою соціальною цінністю. Проект закону України "Про компенсацію шкоди жертвам насильницьких злочинів" передбачає компенсаційну виплату з боку держави, коли внаслідок умисного насильницького злочину, вчиненого на території України, завдана шкода здоров’ю або заподіяно смерть. Здійснення компенсаційної виплати державою гарантується у випадках, коли не встановлено особу, що вчинила злочин, або цю особу не знайдено, або вона знаходиться під юрисдикцією іншої держави та не підлягає видачі. Впровадження механізму компенсації державою шкоди, заподіяної насильницьким злочином, не позбавляє права звернення до суду для стягнення коштів зі злочинця в порядку цивільного провадження. жертва має право на отримання компенсаційної виплати у зв’язку з втратою доходу, внаслідок завдання шкоди життю чи здоров’ю, витратами на лікування, госпіталізацію, які підтверджені медичним закладом (за умови платного лікування), ремонт окулярів, контактних лінз, протезів, апаратів та інших допоміжних засобів тощо. Близькі родичі жертви можуть претендувати на отримання компенсаційної виплати у зв’язку з витратами на поховання та лікуванням жертви (за умови платного лікування), якщо така особа в подальшому померла. Центральним органом, на який покладається здійснення компенсаційних виплат та координація діяльності у сфері соціально –правового захисту жертв злочинів запропоновано визначити Міністерство праці і соціальної політики,
. Відповідно до положень Женевських конвенцій 1949 року міжнародними збройними конфліктами признаються такі конфлікти, коли один суб'єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб'єкта.
Відповідно до статті 1 Додаткового протоколу І міжнародними є також збройні конфлікти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації і проти расистських режимів у здійснення свого права на самовизначення.
Збройні конфлікти не міжнародного характеру —це усі збройні конфлікти, що не підпадають під дію статті 1 Додаткового протоколу І, що відбуваються на території будь-якої держави «між її збройними силами або іншими організованими озброєними групами, що, знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, що дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені воєнні дії і застосовувати положення Протоколу II».
Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі ознаки:а) застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, включаючи поліцейські підрозділи;б) колективний характер виступів. Дії, що зумовлюють обстановку внутрішньої напруженості, внутрішні заворушення, не можуть вважатися конфліктами, що розглядаються;в) певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відповідальних за їхні дії;г) тривалість і безперервність конфлікту. Окремі спорадичні виступи погано організованих груп не можуть розглядатися як збройні конфлікти неміж народного характеру;ґ) здійснення повстанцями контролю над частиною території держави. До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід відносити всі громадянські війни і внутрішні конфлікти, що виникають із спроб державних переворотів і т.д.
. Початок війни і його правові наслідки. Театр війни
У відповідності з Гаазькою конвенцією про початок воєнних дій 1907 року (Україна бере участь) Особливий спосіб оголошення війни —ультиматум —категорична вимога, яка не допускає ніяких подальших спорів і заперечень, уряду однієї держави, котрий пред'являє її уряду іншої держави під загрозою, що у разі невиконання цієї вимоги до певного терміну уряд, що пред'явив ультиматум, вживе певних заходів. Мова, таким чином, йде про загрозу війни.
casus belli (привід для війни) —безпосередній формальний привід, що веде до виникнення між державами стану війни. У минулому такий привід був законною підставою для початку воєнних дій і служив виправданням війни і цілям приховання її справжніх причин.
В Україні оголошення війни є прерогативою вищих органів держави. Конституція України містить механізм такої процедури —відповідно до п. 19 статті 106 Конституції Президент України вносить у Верховну Раду України представлення про оголошення стану війни, а Верховна Рада України відповідно до п. 9 статті 85 Конституції на підставі даного представлення оголошує стан війни.
правових наслідків:—між державами припиняються дипломатичні і кон сульські відносини (дипломатичному і консульському персоналу забезпечуються захист і можливість безе решкодно залишити територію противника).—перестають застосовуватися багато норм міжна родного права, несумісні з воєнним часом, зокрема, припиняють дію двосторонні політичні, економічні, культурні угоди між воюючими державами.—починають діяти міжнародні норми, прийняті спеціально для періоду збройного конфлікту (союзні договори, договори про взаємну і воєнну допомогу, договори стосовно правил ведення війни, причому останні не можуть бути денонсовані і т.п.);—припиняються і забороняються економічні, торгові, фінансові угоди й інші відносини з юридичними і фізичними особами воюючої сторони;—до громадян ворожої держави може бути застосований спеціальний режим (обмеження пересування, примусове поселення у відведених владою місцях, інтернування та ін.);—власні громадяни діляться на мирне населення і збройні сили.
Театр війни —це територія воюючих сторін, відкрите море і повітряний простір над ним, у межах яких ведуться воєнні дії. Театр війни буває сухопутний, морський і повітряний. Театром сухопутної війни є сухопутна територія держави; театром морської війни —внутрішні морські води, територіальне море воюючих держав і відкрите море. Театром повітряної війни є повітряний простір над сухопутним і морським театром війни.
Нейтралітет у війні —це особливий правовий статус держави, що не бере участь у війні і утримується від надання допомоги обом воюючим сторонам. Нейтралітет на практиці виявляється як принцип безпристрасності, за яким нейтральна держава не повинна віддавати перевагу жодній з воюючих держав і надавати кожній з них ті права і переваги, що вона надає іншій. У міжнародному праві розрізняють:—постійний нейтралітет (Швейцарія з 1815 року, Австрія з 1955 року та ін.);—евентуальний нейтралітет (у даній війні);—нейтралітет у силу договору між відповідними державами.
. Засоби ведення військових дій - це зброя та інша військова техніка, що застосовуються збройними силами воюючих для знищення живої сили і матеріальних засобів супротивника для придушення його сил і здатності до опору. Джерела регулювання цього питання - Петербурзька декларація про скасування вживання вибухових і запалювальних куль 1868р., Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років про закони і звичаї сухопутної війни, про бомбардування морськими силами під час війни, про права і обов'язки нейтральних держав у разі морської війни та ін Сучасне міжнародне право забороняє такі засоби ведення війни: снаряди, які при вазі менше 400 г мають властивість вибуховості або споряджені ударним або пальним складом (1868 р.); кулі, легко розгортаються або сплющуються в людському тілі, до яких відносяться кулі з твердою оболонкою, що не покриває всього сердечника або яка має надрізи (1899 р.); снаряди, єдине призначення яких - поширювати задушливі або шкідливі гази (1899 р.); отрути або отруєне зброю (1907 р.); автоматично вибухають від зіткнення морські міни, які не робляться безпечними через годину після втрати над ними контролю (1907 р.); існує принцип, що забороняє застосування в збройних конфліктах зброї, снарядів і речовин і методів ведення війни, що можуть завдати надмірні ушкодження або принести зайві страждання. Цей принцип у своєму початковому виді —недопущення зайвих страждань —був уперше сформульований Петербурзькою декларацією 1868 року.Таким чином, міжнародне право обмежує законні засоби і методи ведення війни.Під засобами ведення війни розуміються зброя й інші засоби, застосовувані збройними силами у війні для заподіяння шкоди і поразки супротивника.Методи ведення війни —це способи застосування засобів війни.Відповідно до міжнародного права цілком заборонені такі засоби ведення війни:—вибухові і запальні кулі—кулі, що розвертаються або сплющуються в людському тілі (Гаазька декларація про заборону вживати кулі, що легко розвертаються або сплющуються в людському тілі, 1899 року);—отрути й отруєна зброя (IV Гаазька конвенція 1907 року);—задушливі, отруйні та інші гази, рідини і процеси—біологічна зброя. Відповідно до міжнародного права заборонені також такі методи ведення війни:—зрадницьки вбивати або ранити мирне населення або супротивника;—вбивати або ранити супротивника, що здався і склав зброю;—повідомляти тому, хто обороняється, що у разі опору пощади нікому не буде;—незаконно користуватися парламентерським прапором або прапором держави (нейтральної), що не бере участь у війні, прапором або знаками Червоного Хреста та ін.;
. Ведення морської війни
Певну специфіку має війна на морі. її комбатантами є не тільки особовий склад військово-морських сил, але і всі бойові кораблі всіх класів і типів (підводні і надводні), допоміжні судна військово-морського флоту, а також невоєнні судна, офіційно перетворені у воєнні відповідно до VII Гаазької конвенції 1907 року, і воєнні літаки та інші літальні апарати, що входять до складу морської авіації.
Не користуються правом ведення війни на морі, а отже, не є комбатантами в морській війні судна, що хоча і входять до складу військово-морських сил держави, але призначені винятково для надання допомоги пораненим, хворим і особам, які потерпіли аварію корабля (госпітальні судна, санітарні транспорти, санітарні літальні апарати). Ці судна та їхні екіпажі не можуть бути об'єктом нападу і не підлягають захопленню. За сучасним міжнародним правом озброєння торгових суден припустимо тільки у воєнний час, при цьому озброєне торгове судно не перетворюється у військовий корабель і не користується правом ведення воєнних дій. Проте воно може використовувати зброю для самооборони при нападі противника.
Морська блокада —це система дій військово-морських сил і авіації, що перешкоджають доступу з моря до портів і берегів противника і виходові з цих портів і берегів у море.
Блокада, щоб бути законною, повинна відповідати визначеним вимогам, закріпленим у Декларації про збройний нейтралітет 1780 року, Трофей —це захоплені в морській війні військові кораблі ворога та цінності, які на них знаходяться. Трофеї переходять у власність тієї держави, яка їх захопила.
Положения Дополнительного протокола I направлены на защиту гражданского населения от нападений с воздуха. Нападения с воздуха могут быть направлены только против военных объектов. Запрещается нападение или угроза нападения, основная цель которого состоит в том, чтобы терроризировать гражданское население.Особый запрет установлен в отношении неизбирательного нападения, то есть такого, которое направлено как на военные, так и на невоенные объекты.При нанесении ударов с воздуха надлежит: удостовериться в военном характере целей; выбирать такие методы и средства, которые сводят к минимуму случайное поражение гражданских объектов и населения; воздерживаться от нападения, если конкретное и прямое военное преимущество от него будет несравнимо уступать случайным потерям гражданского характера.
. Збройні конфлікти неміжнародного характеру —це всі збройні конфлікти, які не підпадають під дію Додаткового протоколу І, що відбуваються на території будь-якої держави між її збройними силами чи іншими організованими збройними групами, які, знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, який дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені військові дії та застосовувати положення Протоколу ІІ. Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі ознаки: застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, у тому числі поліцейських підрозділів; колективний характер виступів (дії, що спричиняють обстановку внутрішнього напруження, внутрішні безладдя не можуть вважатися такими конфліктами); певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відповідальних за їхні дії; тривалість і безперервність конфлікту (окремі спорадичні виступи слабоорганізованих груп не можуть розглядатися як збройні конфлікти неміжнародного характеру); здійснення повстанцями контролю над частиною території.
До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід віднести всі громадянські війни та внутрішні конфлікти, що виникають зі спроб державних переворотів тощо. Вони відрізняються від міжнародних конфліктів передусім тим, що в останніх обидві сторони, що воюють, є суб’єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні стороною, що воює, визнається лише центральний уряд. Держави не повинні втручатися у внутрішні конфлікти на території іншої держави. Але на практиці здійснюються певні збройні заходи, що отримали назву “гуманітарні інтервенції”, які вживаються для зупинення конфліктів, що супроводжувалися масовими людськими жертвами.
. Міжнародне кримінальне право –це галузь міжнародного публічного права, яка складається з принципів і норм, що регулюють співробітництво держав у боротьбі зі міжнародними злочинами та злочинами, що мають міжнародний характер.
До першої групи відносяться універсальні та регіональні конвенції, що регламентують співробітництво у боротьбі з окремими видами злочинів, заходи щодо їх попередження та особливості покарання. Основними серед таких конвенцій є:· Конвенція про рабство 1926 р.;· Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.;· Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами 1950 р.;· Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р.;· Конвенція проти тортур і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1985 р.;· Конвенція про попередження і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, в тому числі дипломатичних агентів, 1973 р.;· Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.;· Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 р.;· Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 р.;· Конвенція про психотропні речовини 1971 р.;· Конвенція ООН про боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р.;
Другу групу джерел міжнародного кримінального права складають акти, спрямовані на врегулювання співробітництва у боротьбі зі злочинами проти миру і безпеки людства, а також військовими злочинами. Зокрема, це такі акти:· Угода про судове переслідування і покарання головних військових злочинців у Європі 1945 р. та Статут Міжнародного військового трибуналу для суду і покарання головних військових злочинців європейських країн вісі 1945 р. (Статут Нюрнберзького трибуналу);· Статут Токійського міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу 1946 р.;· Статут Міжнародного трибуналу по Руанді 1994 р.;· Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. та додаткові Протоколи до них від 1977 р.; Третя група джерел міжнародного кримінального права охоплює акти, які визначають правовий статус окремих міжнародних організацій, що координують діяльність держав у боротьбі зі злочинністю. До таких актів, наприклад, відносяться Статут Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу) 1956 р. і Положення про бюро по координації боротьби з організованою злочинністю та іншими небезпечними видами злочинів на території СНД 1993 р.
119. До злочинів за загальним міжнародним правом вони відносять класичні найтяжчі міжнародні злочини: а) злочини проти миру (планування, підготовка, розв’язування і ведення агресивної війни чи війни на порушення міжнародних договорів, угод і запевнень або участь у плані чи змові щодо вчинення будь-якої з указаних дій); б) воєнні злочини (злочинні порушення законів і звичаїв війни: вбивства, тортури або угон у рабство чи з іншою метою цивільного населення окупованих територій; вбивства або катування військовополонених чи осіб, які знаходяться в морі; вбивства заручників; пограбування громадської чи приватної власності; безглузде руйнування міст і сіл; руйну-вання, не викликані воєнною необхідністю, таін.); в) злочини проти людяності (вбивства,знищення, поневолення, депортації та інші жорстокі дії, вчинені щодо цивільного насе-лення до чи під час війни, переслідування з політичних мотивів задля здійснення чи у зв’язку з будь-яким злочином, який підлягає юрисдикції Трибуналу, незалежно від того,чи є такі дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені, чи ні).
Конвенційні злочини, на їхню думку, –це: а) міжнародний тероризм (захоплення повіт-ряних суден та інші порушення безпеки циві-льної авіації; захват заручників; злочини про-ти осіб, які підлягають міжнародному захистові; незаконне захоплення і викорис-тання ядерного матеріалу; піратство та інші порушення безпеки морського судноплавст-ва); б) посягання на свободу людини (рабство,работоргівля; торгівля жінками і дітьми);в) посягання на громадську й економічну без-пеку (забруднення навколишнього середови-ща; незаконне набуття і зберігання вогнепа-льної зброї; дорожньо-транспортні злочини;хуліганство під час спортивних заходів; зітк-нення морських суден і ненадання допомогина морі; розріж і пошкодження морських кабе-лів); г) посягання на здоров’я населення і гро-мадську мораль (незаконне виробництво і по-ширення наркотичних засобів і психотропнихречовин; замах на культурні цінності народів;розповсюдження порнографії); д) злочиниекономічного характеру (підробка грошовихзнаків; легалізація злочинних прибутків; зло-чини у виключній економічній зоні; злочинина континентальному шельфі) .
126. На міжнародному рівні боротьбу зі злочинністю здійснює Міжнародна організація кримінальної поліції - Інтерпол.Це міжурядова організація, основним завданням якої є попередження кримінальних злочинів міжнародного характеру і боротьба зі злочинністю шляхом розвитку широкого співробітництва кримінальної поліції різних країн. У цій організації беруть участь практично всі країни. Росія бере участь в цій організації з 1990 р. Штаб-квартира знаходиться у Франції (м. Ліон). До числа головних органів Інтерполу відносяться Національні центральні бюро (НЦБ), які функціонують одночасно в двох системах: Інтерполу і окремих держав. НЦБ окремої країни одночасно є центром міжнародного співробітництва в боротьбі зі злочинністю, опорним пунктом Інтерполу в цій державі і виконує функції поліцейського органу цієї ж держави. Наприклад, свої запити НЦБ (1990 р.) Росії має право позначати грифом "Інтерполу" і розсилати не тільки в Ліон, але і в НЦБ будь-якої з країн-учасників.
Основними напрямками діяльності Інтерполу є: кримінальна реєстрація за допомогою спеціальних карток; міжнародний розшук злочинців, осіб, зниклих безвісти, та викрадених цінностей.
На регіональному рівні міжнародна боротьба зі злочинністю здійснюється Радою Європи. У 1992 р. Маастрихтським договором Європейського союзу було створено Європейське поліцейське відомство (Європол) для спільної боротьби з міжнародним тероризмом та іншими злочинами міжнародного характеру. У 1993 р. за рішенням Ради глав урядів країн СНД створено Бюро з координації боротьби з організованою злочинністю на території СНД.
Правова допомога у кримінальних справах між державами включає і видачу злочинців (екстрадиція). Екстрадиція є процес передачі злочинця відповідно до норм міжнародного права іншій державі для застосування кримінального покарання. Видача є правом, а не зобовязанням держави.
130. Міжнародні кримінальні трибунали для Югославії і Руанди
Пройшло півстоліття після заснування післявоєнних трибуналів перед тим, як держави вирішили знову створити кримінальні трибунали і знову обмежили їх юрисдикцію в часі і просторі. Рішеннями Ради Безпеки 1993 і 1994 років. засновані два міжнародних кримінальних суду. Перший - Міжнародний трибунал для переслідування осіб, винних у серйозних порушеннях міжнародного гуманітарного права, скоєних на території колишньої Югославії, починаючи з 1991 р., друга - Міжнародний кримінальний трибунал для переслідування осіб, винних у геноциді та інших серйозних порушеннях міжнародного гуманітарного права, скоєних на території Руанди, і руандійських громадян, винних у геноциді та інших подібних злочинах, скоєних на території сусідніх держав у період між 1 січня 1994 р. і 31 грудня 1994 Отже, чітко позначена юрисдикція особиста, територіальна, тимчасова.
Статут трибуналу для Югославії встановив юрисдикцію щодо "серйозних порушень міжнародного гуманітарного права". До них віднесені порушення загальновизнаних норм про захист жертв війни, як вони відображені в Женевських конвенціях 1949 р. (право Женеви), а також правил ведення війни, як вони відображені в Гаазьких конвенціях 1907 р. і додатки до них (право Гааги), а також геноцид і злочини проти людяності.
Оскільки трибунал для Руанди призначений для суду над злочинами в конфлікті неміжнародного характеру, то застосовується міжнародне гуманітарне право має дещо інший об'єм. У Статуті йдеться про злочини проти людяності, а також про норми, що відносяться до конфліктів неміжнародного характеру, як вони втілені в Женевських конвенціях 1949 р. (ст. 3) і в другому Додатковій протоколі до них 1977 На перше ж місце поставлений геноцид.
Підтверджено, що офіційне положення обвинуваченого, будь то глава держави або уряду, не звільняє його від кримінальної відповідальності. Більш того, вони несуть відповідальність і за те, що не попередили скоєння злочинів своїми підлеглими. Це нове положення міжнародного кримінального права.
Установа міжнародних трибуналів, наголошувалося в статутах, не повинно перешкоджати діяльності національних судів стосовно відповідних злочинів. Трибунали не в змозі впоратися з усією масою злочинців. Тому діяльність національних судів у цій галузі має заохочуватися. Однак у випадку порушення переслідувань за одним і тим же справі пріоритет належить міжнародному трибуналу.
Трибунал складається з камер - дві судові і одна апеляційна; з прокурора і секретаря. Кожна судова камера складається з трьох суддів, а апеляційна - з п'яти (всього 11). З метою економії коштів апеляційна камера трибуналу для Югославії служить такою ж камерою трибуналу для Руанди.
Кандидати в судді пропонуються державами і за поданням Ради Безпеки обираються Генеральною Асамблеєю строком на п'ять років, вони можуть бути переобрані на новий термін.
Кандидати в судді повинні володіти необхідним досвідом і знаннями в галузі кримінального права, міжнародного права, включаючи гуманітарне право і права людини, не кажучи вже про знання одного з робочих мов, якими є англійська та французька. Все це робить підбір кандидатів нелегким завданням. Як правило, криміналісти, а також судді не відрізняються знанням міжнародного права, а юристи-міжнародники - знанням кримінального права.
Судді самі приймають правила процедури, тобто, по суті, процесуальний кодекс.
Прокурор діє незалежно, як самостійний орган трибуналу. За поданням Генерального секретаря ООН він призначається Радою Безпеки на чотири роки. Прокурор для Югославії є також прокурором для Руанди. Він має право починати розслідування з власної ініціативи або на підставі інформації, отриманої від урядів, органів ООН, міжурядових і навіть неурядових організацій. При проведенні розслідування держави зобов'язані надавати прокурору необхідне сприяння. Обвинувальний висновок затверджується судової камерою. Після цього видається ордер на арешт або наказ про взяття під варту. Обвинуваченому забезпечуються права згідно з Міжнародним пактом про громадянські та політичні права. Трибунал вживає заходів для захисту потерпілих і свідків. Єдиною мірою покарання є тюремне ув'язнення. Може бути також прийняте рішення про конфіскацію майна і повернення законним власникам власності, здобутої злочинним шляхом. Тюремне ув'язнення відбуває в державі, що визначається трибуналом на основі списку держав, які дали на це згоду.
Функціонування міжнародних трибуналів неможливе без активного сприяння держав. На думку Генерального секретаря ООН, рішення Ради Безпеки, прийняті відповідно до гл. VII Статуту ООН, зобов'язують всі держави вживати заходів для реалізації цих рішень. Статути трибуналів зобов'язують держави надавати допомогу, включаючи розшук і впізнання, передачу обвинуваченого трибуналу. Все це вимагає внесення відповідних положень в кримінальне та кримінально-процесуальне право держав.
Природно, виникає питання про результативність діяльності трибуналів. Вже зараз ясно, що далеко не всі винні у скоєнні злочинів, особливо з числа керівників, постануть перед трибуналами. Слід, однак, враховувати, що винесення вироку (заочно) тому чи іншому діячеві буде мати істотні наслідки. Він не зможе залишати країну, жодна держава не має права вступати з ним в офіційні контакти і т.п. У сучасних умовах це вже важливо.
Створення і діяльність міжнародних трибуналів є важливим кроком у розвитку міжнародного кримінального права, особливо таких його галузей, як судовий устрій і процес.
112. Стаття 52. Загальний захист цивільних об'єктів 1. Цивільні об'єкти не повинні бути об'єктом нападу або репресалій. Цивільними об'єктами є всі ті об'єкти, які не є воєнними об'єктами, як вони визначені в пункті 2. 2. Напади повинні суворо обмежуватися об'єктами. Що стосується об'єктів, то воєнні об'єкти обмежуються тими об'єктами, які через свій характер, розміщення, призначення або використання вносять ефективний вклад у воєнні дії і повне або часткове руйнування, захоплення чи нейтралізація яких за існуючих у даний момент обставин дає явну воєнну перевагу. 3. У разі сумніву в тому, чи не використовується об'єкт, який звичайно призначений для цивільних цілей, наприклад, місце відправлення культу, житловий будинок чи інші житлові будови або школа, для ефективної підтримки воєнних дій, передбачається, що такий об'єкт використовується в цивільних цілях. Стаття 53. Захист культурних цінностей і місць відправлення культів
Без шкоди для положень Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту від 14 травня 1954 року ( 995_157 ) та інших відповідних міжнародних документів заборонено:a) здійснювати будь-які ворожі акти, спрямовані проти історичних пам'яток, творів мистецтва або місць відправлення культів, які є культурною або духовною спадщиною народів; b) використовувати такі об'єкти для підтримки воєнних зусиль; c) робити такі об'єкти об'єктами репресалій.
Конвенція про захист цивільного населення під час війни —передбачає гуманне поводження з населенням, що перебуває на окупованій території, і захищає його права.
111. . "Медичні формування" -визнані законами країн, що перебувають в конфлікті, або надані конфліктуючим сторонам нейтральною державою або міжнародною гуманітарною організацією формування, до складу яких входять усі будівлі, стаціонарні споруди (госпіталі і подібні їм установи, центри переливання крові і профілактики захворювань, склади медичного майна, медикофармацевтичні склади) і рухомі формування (карантинні станції, палатки, установки під відкритим небом, транспортні засоби, що використовуються в медичних цілях).
Стаття 12. Захист медичних формувань 1. Медичні формування в будь-який час користуються повагою й захистом і не можуть бути об'єктом нападу. 2. Пункт 1 застосовується до цивільних медичних формувань за умови, що вони: a) належать до однієї із сторін, що перебувають у конфлікті; b) визнані й уповноважені компетентними властями однією із сторін, що перебувають у конфлікті; або 3. Сторонам, що перебувають у конфлікті, пропонується сповіщати одна одну про розміщення своїх стаціонарних медичних формувань. Відсутність таких оповіщень не звільняє будь-яку із сторін від обов'язку додержувати положень пункту 1. 4. Ні за яких обставин медичні формування не повинні використовуватися для спроб прикрити воєнні об'єкти від нападу. Сторони, що перебувають у конфлікті, забезпечують, якщо це можливо, таке розміщення своїх медичних формувань, за якого їх безпека не буде перебувати під загрозою при нападі на воєнні об'єкти. Стаття 15. Захист цивільного медичного і духовного персоналу 1. Цивільний медичний персонал користується повагою та захистом.2. У разі необхідності в районі, де цивільні медичні служби порушені внаслідок бойових дій, цивільному медичному персоналу надається всіляка можлива допомога.3. Окупуюча держава надає цивільному медичному персоналу на окупованих територіях всіляку допомогу з тим, щоб дати йому можливість виконувати свої гуманітарні функції найкращим чином. Окупуюча держава не може вимагати, щоб при виконанні своїх функцій цей персонал віддав перевагу будь-якій особі, крім як з міркувань медичного характеру. Цей персонал не можна примушувати виконувати завдання, несумісні з його гуманітарною місією. 4. Цивільний медичний персонал має доступ у будь-яке місце, де його послуги є необхідними, за умови додержання таких заходів контролю й безпеки, які заінтересована сторона, що перебуває в конфлікті, може вважати за необхідні. 5. Цивільний духовний персонал користується повагою й захистом. Стаття 16. Загальний захист осіб, які виконують медичні функції 1. Ні за яких обставин жодна особа не може бути піддана покаранню за виконання нею медичних функцій, сумісних з медичною етикою, незалежно від того, в інтересах якої особи виконуються ці функції. 2. Осіб, які виконують медичні функції, не можна примушувати до вчинення дій чи виконання робіт на порушення норм медичної етики чи медичних норм, що відповідають інтересам поранених і хворих. 3. Жодну особу, яка виконує медичні функції, не можна примушувати надавати кому б то не було з супротивної сторони чи з її власної сторони, за винятком випадків, передбачених законодавством останньої, якої-небудь інформації щодо хворих і поранених, про яких вона піклувалась чи піклується, якщо така інформація, на його думку, завдасть шкоди пацієнтам або їхнім сім'ям. Однак повинні виконуватися обов'язкові медичні вимоги, коли йдеться про повідомлення щодо інфекційних хвороб.
122. Агресія - злочин проти миру, що складається в тому, що особа, яка є керівником, бере активну участь або віддає наказ про плануванні, підготовці, початку або проведенні агресії, що здійснюється державою. Відповідальність за агресію несуть особи, наділені відповідними владними повноваженнями. Вона настає в разі, якщо держава розв'язала агресивну війну. У Статуті Нюрнберзького трибуналу мова йде саме про агресивну війну, а не про окремих актах застосування сили.
Проте дане визначення агресії не може не братися до уваги судом при оцінці відповідних фактів. Принципове значення має визначення агресії як застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності іншої держави. Розробка необхідного визначення агресії передбачена Статутом Міжнародного кримінального суду (п. 2 ст. 5).
Геноцид - дії, що мають на меті знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку.До таких дій віднесені: вбивство членів групи, заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу, навмисне створення життєвих умов, які розраховані на повне чи часткове фізичне знищення групи, заходи, розраховані на запобігання дітонародження, насильницька передача дітей однієї людської групи в іншу. Согласно конвенции, виновные за действия геноцида или за какое-либо из них должны быть наказаны независимо от того, являются ли они избранными конституционным путем правителями, общественными деятелями или частными лицами, независимо и от того, участвовали они в действиях геноцида лично, были соучастниками преступления, участвовали в организованном в целях геноцида заговоре, подстрекательстве к геноциду или попытке совершить геноцид (ст. 3 и 4. Лица, обвиняемые в совершении геноцида или других перечисленных в статье III деянии, должны быть судимы компетентным судом того государства, на территории которого было совершено это деяние, или таким международным уголовным судом, который может иметь юрисдикцию в отношении сторон настоящей Конвенции, признавших юрисдикцию такого суда.
Каждый участник настоящей Конвенции может обратиться к соответствующему органу Объединенных Наций с требованием принять, в соответствии с положениями Устава Организации Объединенных Наций, все необходимые, по его мнению, меры в целях предупреждения и пресечения актов геноцида или одного из других перечисленных в статье III деяний.
142. Право мирного вирішення міжнародних спорів - галузь міжнародного права, принципи і норми якого визначають порядок врегулювання спорів між суб'єктами міжнародного права мирними засобами.
ДжерелаПерші багатосторонні конвенції про мирне вирішення міжнародних спорів були прийняті на Гаазьких конференціях світу 1899 і 1907 рр.. Вони визначили наступні засоби вирішення суперечок: переговори, добрі послуги, посередництво, слідча комісія, арбітраж. Важливою подією стало заснування в 1899 р. Постійної палати третейського суду.
Перший судовий орган - Постійна палата міжнародного правосуддя - був заснований у відповідності зі Статутом Ліги Націй. На базі Статуту цієї палати було розроблено Статут Міжнародного суду ООН. У розділі "Мирне вирішення спорів" Статут ООН передбачає, що сторони в суперечці повинні перш за все намагатися вирішити суперечку шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угодами (ч. 1 ст. 33).
. Преступления против человечности
. Для целей настоящего Статута "преступление против человечности" означает любое из следующих деяний, которые совершаются в рамках широкомасштабного или систематического нападения на любых гражданских лиц, если такое нападение совершается сознательно:a) убийство;b) истребление;c) порабощение;d) депортация или насильственное перемещение населения;e) заключение в тюрьму или другое жестокое лишение физической свободы в нарушение основополагающих норм международного права;f) пытки;g) изнасилование, обращение в сексуальное рабство, принуждение к проституции, принудительная беременность, принудительная стерилизация или любые другие формы сексуального насилия сопоставимой тяжести;i) насильственное исчезновение людей; 2. Для целей пункта 1:a) "нападение на любых гражданских лиц" означает устойчивое поведение, связанное с многократным совершением деяний, указанных в пункте 1, против любых гражданских лиц, предпринимаемых в целях проведения политики государства или организации, направленной на совершение такого нападения, или в целях содействия такой политике;b) "истребление" включает умышленное создание условий жизни, в частности лишение доступа к продуктам питания и лекарствам, рассчитанных на то, чтобы уничтожить часть населения;c) "порабощение" означает осуществление любого или всех правомочий, связанных с правом собственности в отношении личности, и включает в себя осуществление таких правомочий в ходе торговли людьми, и в частности женщинами и детьми;e) "пытки" означает умышленное причинение сильной боли или страданий, будь то физических или психических, лицу, находящемуся под стражей или под контролем обвиняемого; но пытками не считается боль или страдания, которые возникают лишь в результате законных санкций, неотделимы от этих санкций или вызываются ими случайно;g) "преследование" означает умышленное и серьезное лишение основных прав вопреки международному праву по признаку принадлежности к какой-либо группе или общности; 3. Для целей настоящего Статута понимается, что термин "гендерный" в контексте общества относится к обоим полам, мужскому и женскому. Термин "гендерный" не имеет какого-либо иного значения, отличного от вышеупомянутого.
150. Право міжнародної безпеки - галузь міжнародного права, принципи і норми якої регулюють взаємодію суб'єктів цього права з метою забезпечення миру і безпеки.
Цілі і принципи Основні цілі та принципи права міжнародної безпеки є одночасно цілями і принципами міжнародного права в цілому, що характеризує місце цієї галузі в системі міжнародного права. Основним актом права міжнародної безпеки, як і всього міжнародного права, є Статут ООН. У ньому сформульована головна мета - "підтримувати міжнародний мир і безпеку". Проводити мирними засобами залагодження, дозвіл міжнародних суперечок або ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
Статут ООН визначив основні принципи права міжнародної безпеки. Перш за все, це принципи мирного розв'язання спорів і незастосування сили або загрози силою. В ім'я здійснення цих принципів Статуту ООН зобов'язує держави надавати всіляку допомогу в її діях і утримуватися від надання допомоги будь-якій державі, проти якого вона робить дії превентивного або примусового характеру. на основі поваги принципів суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи і самовизначення. Особливе значення має принцип сумлінного виконання зобов'язань з міжнародного права. Надійний міжнародний правопорядок - необхідна умова миру і безпеки.
148. Досить розвинена система розгляду спорів існує в рамках ОБСЄ. Відповідно до Будапештський документом 1994 р., перетворили нараду в організацію, остання має на меті розвивати можливості та активність превентивної дипломатії, збільшувати свою здатність у врегулюванні конфліктів і криз.
Основи спеціального механізму з вирішення спорів були закладені Радою НБСЄ в 1992 р., який ухвалив Конвенцію з примирення і арбітражу. Конвенція передбачила установа Палати примирення та арбітражу. Палата має своїми органами примирливі та арбітражні комісії, а також бюро. До звернення до Палати примирення сторони в спорі повинні використовувати інші засоби, перш за все переговори. У випадку невдачі кожна зі сторін може передати спір комісії примирення, яка утворюється для цього випадку. Згоди на це іншого боку не потрібно, якщо тільки остання не заявить, що суперечка стосується її територіальної цілісності.
Кожна із сторін призначає по одному члену. Завдання комісії - надати сторонам допомога у врегулюванні спору відповідно до міжнародного права і їх зобов'язаннями, що випливають з актів НБСЄ (ст. 24). Комісія може бути створена за заявою однієї зі сторін у суперечці. При недосягнення згоди сторін Комісія висловлює у своїй доповіді пропозиції щодо мирного врегулювання. У разі незгоди сторін з пропозиціями доповідь направляється Раді міністрів ОБСЄ. Після закінчення 30 днів з моменту подання доповіді Раді міністрів ОБСЄ будь-яка із сторін у спорі може передати його на розгляд арбітражу, але для цього необхідно попередні заяви обох сторін спору про визнання його юрисдикції. Кожна із сторін призначає по одному арбітру, не менше трьох арбітрів призначає бюро. Арбітраж вирішує спір тільки на основі міжнародного права. Його рішення є обов'язковим для сторін.
З інших регіональних організацій процедура мирного вирішення спорів найбільш грунтовно врегульована в рамках Ради Європи. Основним актом є Європейська конвенція про мирне вирішення спорів 1957 Вона ділить суперечки на юридичні, як вони визначені в Статуті Міжнародного суду, і решта. Стосовно першого сторони у Конвенції беруть обов'язкову юрисдикцію Міжнародного суду. В результаті будь-яка із сторін може без згоди іншої сторони передати спір до Міжнародного суду. Що ж до неюридичних суперечок, то для них передбачена процедура примирення та арбітраж. Конвенція була підставою обов'язкової юрисдикції Міжнародного суду в суперечці про континентальному шельфі Північного моря в 1969 р.
Співдружність Незалежних Держав в якості однієї зі своїх головних цілей визначило мирне вирішення суперечок і конфліктів. Одночасно Статут СНД підтверджує прихильність принципу мирного розв'язання спорів. Спеціальна глава Статуту СНД присвячена запобігання конфліктів і вирішення спорів (гл. IV). Держави-члени зобов'язалися вживати всіх можливих заходів для запобігання конфліктам. Вони будуть утримуватися від дій, здатних призвести до загострення суперечок. Як бачимо, механізм вирішення спорів у СНД носить чисто погоджувальну характер і набагато менш розвинений, ніж в інших регіональних організаціях. Такі загальноприйняті засоби, як слідчі і погоджувальні комісії, суд і арбітраж, навіть не згадуються, не кажучи вже про суд з прав людини.
136. Розслідування та кримінальне переслідування. Рішення про початок розслідування приймається Прокурором. Палата попереднього виробництва за заявою держави або у відповідних випадках Ради Безпеки ООН може переглянути рішення прокурора про початок розслідування або про відмову розпочати розслідування. У Статуті викладені загальноприйняті стандарти щодо прав людини в ході розслідування (ст. 55). До функцій Палати попереднього виробництва віднесено наступне:
а) за запитом Прокурора віддавати такі розпорядження і видавати такі ордери, які необхідні для проведення розслідування;б) на прохання осіб, заарештованих або викликаних до Суду, надавати їм допомогу в організації захисту;в) у разі необхідності забезпечувати безпеку підслідних, свідків і потерпілих.
Після початку розслідування Палата попереднього виробництва за запитом Прокурора видає ордер на арешт, попередньо переконавшись, що для цього є достатні підстави. Отримавши прохання про попередній арешт або про арешт і передачу особи Суду, держава - учасник Статуту зобов'язана негайно вжити заходів до виконання прохання у відповідності зі своїми законами.
Судовий розгляд. Суд засідає в Гаазі, але може вирішити провести процес і в іншому місці. Процес ведеться в присутності обвинуваченого і є відкритим.
Презумпція невинності сформульована таким чином: кожен вважається невинним, поки його вина не буде доведена в суді, відповідно до застосовуваних правом. Тягар доведення провини лежить на Прокурорі (ст. 66). Статут детально викладає права обвинуваченого у відповідності до міжнародних стандартів (ст. 67). Визначено порядок надання та оцінки доказів. При цьому докази, здобуті в порушення Статуту або міжнародно визнаних прав людини, не зізнаються. Статут визначає юрисдикцію Суду стосовно злочинів проти відправлення правосуддя.
Суд може призначити одну з таких покарань:а) позбавлення волі до 30 років або б) довічне ув'язнення у випадку особливо тяжких злочинів і з урахуванням особи засудженого. Додатково може бути ухвалене рішення про накладення штрафу.
Оскарження і перегляд. Рішення Судової палати про виправдання або судженні може бути оскаржено в апеляційній палаті Прокурором з таких підстав: процесуальна помилка, помилка у факті, помилка в праві. На цих же підставах рішення може бути оскаржено особою, визнаним винним, або Прокурором від його імені. В останньому випадку підставою може служити також все, що впливає на справедливість або обгрунтованість процесу або рішення.
Виконання. Покарання у вигляді позбавлення волі відбуває в державі, визначеному Судом зі списку держав, які висловили готовність брати засуджених. Суд здійснює контроль за тим, щоб утримання засуджених відповідало міжнародним договірним стандартам. Після відбуття ув'язнення особа, яка не є громадянином держави, у якій воно відбували ув'язнення, може бути передано державі, яка зобов'язана його прийняти, або державі, погодився його прийняти. При цьому враховується бажання особи (ст. 108).
Регламент Суда 1. В соответствии с настоящим Статутом и Правилами процедуры и доказывания судьи принимают абсолютным большинством голосов Регламент Суда, необходимый для обеспечения его повседневного функционирования. 2. При разработке Регламента и любых поправок к нему проводятся консультации с прокурором и секретарем. 3. Регламент и любые поправки к нему вступают в силу по их принятии, если судьи не примут иного решения. Непосредственно после их принятия они рассылаются государствам-участникам для представления замечаний. Они остаются в силе, если в течение шести месяцев против них не будет выдвинуто возражений со стороны большинства государств-участников.
|
20. Правопреемстве государств относительно государственной собственности, государственных архивов и государственных долгов Венской Конвенции 1983 года установлены правила правопреемства в отношении государственной собственности, государственных архивов и государственных долгов. Согласно Конвенции государственная собственность - это имущество, а также права и интересы, которые на момент правопреемства принадлежали согласно внутреннему законодательству государства-предшественника, этому государству. Государственные архивы представляют собой совокупность документов любых давности и рода, произведенных или приобретенных государством-предшественником в ходе его деятельности, принадлежащих государству на момент правопреемства в соответствии с его внутренним законодательством, и такие, хранящихся под его контролем в качестве архивов для различных целей . Под государственным долгом понимается любое финансовое обязательство государства относительно другого государства, международной организации или любого другого субъекта международного права, возникшее в соответствии с международным правом. Переход собственности, архивов и долгов при правонаступ-тельстве регулируется соглашениями между государством-предшественником и государством-преемником. При отсутствии таких соглашений действуют следующие правила: а) При передаче части территории государства другому государству к правопреемнику переходят: - Все недвижимое имущество, находящееся на соответствующей территории, а также движимое имущество, связанное с деятельностью государства на данной территории; - Часть архивов, касающихся соответствующей территории и необходима для ее нормального управления; - Государственный долг (в справедливой доле). б) При создании нового независимого государства на территории государства-предшественника к государству-правопреемницы переходят: - Недвижимое имущество, находящееся на его территории, а также недвижимость, принадлежащая государству-предшественника и находится за границей. К правопреемнику переходит также движимое имущество, находящееся на территории государства-предшественника; - Архивы, принадлежащие ее территории, а также часть других архивов, необходимых для нормального управления. Государственные долги к правопреемнику не переходят. в) При объединении нескольких государств в одно к правопреемнику переходят: вся собственность государств-предшественников, их архивы и долги. г) При отделении части территории от государства к правопреемнику переходят: - Недвижимое имущество, находящееся на данной территории, а также все связанное с ней движимое имущество и часть иного движимого имущества (в справедливой доле); - Часть архивов, касающихся данной территории, а также другие архивы, необходимые для управления ею; - Государственный долг (в справедливой доле). д) При разделении государства, когда части территории образуют два или несколько государств-правопреемников, к правопреемникам переходят: - Недвижимое имущество, находящееся на их территории, а также движимая собственность, принадлежащая ей; - Часть архивов, касающихся данной территории, а также другие архивы, имеющие непосредственное отношение к ней; - Государственный долг (в справедливой доле). 33. Першим кодифікованим актом в галузі права міжнародних договорів була Гаванська конвенція 1928 року про договори, що носила регіональний характер і діяла у Латинській Америці. З появою ООН і створенням Комісії міжнародного права ООН з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права кодифікація права міжнародних договорів стала однією з її головних задач. Процесам кодифікації міжнародного договірного права сприяли і процеси, що відбувалися в 60-і і 70-і роки XX сторіччя в рамках міжнародного співтовариства, коли під впливом держав, що розвиваються, і за підтримки соціалістичних країн були укладені численні багатосторонні договори, що мають основною метою кодифікувати, а також змінити існуючі звичаєві норми в різноманітних галузях міжнародного права в більш вигідному для цих держав напрямку. Комісія з міжнародного права ООН розробила проект статей про право міжнародних договорів, і на скликаній під Егідою ООН конференції, що відбулася у 1968-1969 роках, була прийнята Віденська конвенція про право міжнародних договорів, що вступила в силу 27 січня 1980 року (СРСР ратифікував конвенцію 4 квітня 1986 року, і конвенція вступила для нього в силу з 29 квітня 1986 року. Україна є учасницею конвенції в складі СРСР: вона підписала конвенцію 29 квітня 1986 року; ратифікувала її 14 травня 1986 року; конвенція вступила для України в дію з 13 червня 1986 року). У 1978 і 1986 роках у Відні на основі проектів статей, підготовлених Комісією міжнародного права, були прийняті Конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів і Конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, у яких СРСР не брав участь, і вони дотепер не набрали сили. Але багато положень цих конвенцій у даний час діють у якості звичаєвих норм. Водночас слід зазначити, що право договорів —одна із самих кодифікованих галузей міжнародного права. Тому що існує цілий ряд міжнародно-правових документів, що конкретизують і деталізують положення Віденських конвенцій, які є основними документами права міжнародних договорів. Так, до Віденської конвенції 1969 року була прийнята Декларація про заборону застосування військового, політичного або економічного примусів при укладанні міжнародних договорів у якості складової частини Заключного акта конференції ООН з права договорів. Ще 14 грудня 1946 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію щодо реєстрації й опублікування договорів і міжнародних угод у якості правил для введення в дію статті 102 Статуту ООН, відповідно до котрої «всякий договір і всяка міжнародна угода, укладена будь-яким Членом Організації після вступу в силу профільного Статуту, повинні бути при першій нагоді зареєстровані в Секретаріаті і ним опубліковані». Даною резолюцією були затверджені Правила про реєстрацію й опублікування міжнародних договорів, у яких указувалося, що обов'язковій реєстрації підлягають усі договори і міжнародні угоди незалежно від їхньої форми і найменування. 10 лютого 1946 року була прийнята ще одна резолюція ГА ООН із питань реєстрації договорів, у якій членам Організації рекомендувалося передати для збереження Генеральному секретарю й опублікованя договори, укладені до вступу в силу Статуту ООН і не включені в збірники Ліги Націй. Таким чином, можна констатувати, що прийняті в рамках міжнародного співтовариства документи дозволяють із достатнім ступенем ефективності регламентувати порядок укладання, виконання, зміни і припинення дії міжнародних договорів. 35. Ратифікація - акт утвердження міжнародного договору вищими органами державної влади, що виражає згоду на його обов'язковість. Порядок ратифікації визначається внутрішнім правом. Відповідно до Конституції РФ ратифікація здійснюється Федеральними Зборами РФ у формі закону. Згідно із Законом про міжнародні договори (ст. 15) ратифікації підлягають міжнародні договори РФ: а) виконання яких вимагає зміни діючих або прийняття нових федеральних законів, а також що встановлюють інші правила, ніж передбачені законом;б) предметом яких є основні права і свободи людини і громадянина; в) про територіальне розмежування Російської Федерації з іншими державами, включаючи договори про проходження державного кордону РФ, а також про розмежування виключної економічної зони та континентального шельфу РФ; Ратифікації підлягають також міжнародні договори, при укладенні яких сторони домовилися про подальшу ратифікацію. На підставі акта про ратифікацію глава держави підписує ратифікаційну грамоту. Процес ратифікації вважається завершеним після обміну ратифікаційними грамотами (у разі двостороннього договору) або після здачі її на зберігання (у випадку багатостороннього договору). Відмова від ратифікації не вважається порушенням міжнародного зобов'язання, але може спричинити за собою негативні політичні наслідки. Депозитарій (зберігач) договору визначається угодою договірних сторін. Депозитарієм можуть бути держава, уряд, міжнародна організація або її найвища посадова особа. Реально депозитаріями є держава і організація, а не їх органи. Функції депозитарію носять міжнародний характер і повинні здійснюватися неупереджено. У випадку розбіжностей між якоюсь державою і депозитарієм останній інформує про це всіх учасників, які і приймають рішення.Основні функції депозитарію наступні: збереження оригіналу договору і зданих на зберігання повноважень; підготовка і розсилка завірених копій договору; одержання та зберігання інших відносяться до договору документів та інформування про них учасників; реєстрація договору. 36. Вступление договоров в силу Вступление договора в силу означает, что он становится юридически обязательным для сторон. Вступление в силу юридически обязывает стороны применять положения договора. Вместе с тем известны случаи, когда вступивший в силу договор обязывает применять его положения в установленных случаях. Следовательно, вступление договора в силу делает его юридически обязательным для сторон, но не всегда обязывает к его применению. "Вступление в силу" и "применение договора" - понятия близкие, но не тождественные.Порой договоры устанавливают не только дату, но и час вступления в силу. Немало многосторонних конвенций устанавливают определенный срок вступления в силу после согласия на их обязательность. Венская конвенция 1969 г. определила этот срок в 30 дней, а Конвенция ООН по морскому праву 1982 г. - 12 месяцев. После вступления в силу и до опубликования договора проходит определенное время. Немало договоров, особенно затрагивающих интересы физических и юридических лиц, в это время практически не применяются. Так, Соглашение между правительствами РФ и Новой Зеландии об избежании двойного налогообложения вступило в силу 4 июля 2003 г. и было опубликовано в Бюллетене международных договоров в феврале 2004 г. Реєстрація й опублікування договорів Офіційне опублікування міжнародних договорів здійснюється на міжнародному та державному рівнях. Держави —члени ООН відповідно до ст. 102 Статуту зобов’язані зареєструвати свої договори в Секретаріаті ООН. Якщо договір не зареєстрований, держава не може посилатися на нього в органах Організації. Реєстрація не впливає на юридичну силу договору. Зареєстровані договори підлягають опублікуванню в Зібранні договорів ООН, що періодично видається Організацією (United Nations Treaty Series (UNTS). Поява ст. 102 у Статуті ООН пов’язана із запобіганням укладенню між державами таємних угод, а також таких угод, що можуть безпосередньо зачіпати інтереси третіх країн. Згідно зі ст. 22 Закону України “Про міжнародні договори України” реєстрацію міжнародних договорів України здійснює Міністерство закордонних справ України.Внутрішньодержавне опублікування міжнародних договорів називається промульгацією. Відповідно до ч. 1 ст. 21 вищевказаного Закону договори, що набрали чинності, публікуються українською мовою у “Збірнику діючих міжнародних договорів України”, а також в інших офіційних друкованих виданнях України. 39. У національне законодавство України про міжнародні договори входять такі нормативно-правові акти: —Конституція України від 28 червня 1996 року;—Закон України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори»;Закон України від 10 грудня 1991 року «Про дію міжнародних договорів на території України»;—Постанова Кабінету Міністрів України від 17 червня 1994 р. №422 «Про затвердження Положення про порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру» та ін. Прийняття Конституції України 1996 року стало важливою соціально-політичною подією, що мала не тільки внутрішньодержавний, але і міжнародний аспект.У статті 9 Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У профільному Законі України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори України» одночасно містяться обидва механізми імплементації. У його статті 17 закріплено, що:—укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України складають невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для національного законодавства;—якщо міжнародним договором України, укладання якого відбулося у формі закону, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Відповідно до Преамбули Закон України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори України» установлює порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національних інтересів, здійснення цілей, завдань і принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України. Процесуальні стадії укладання міжнародних договорів України в основному не відрізняються від аналогічних стадій, що випливають із Віденської конвенції 1969 року, але мають свою національну специфіку. Так, пропозиції з укладання міжнародних договорів України представляються Уряду України Міністерством закордонних справ України (МЗС України). Інші міністерства і центральні органи державної виконавчої влади представляють Уряду України пропозиції з укладання міжнародних договорів України разом із Міністерством закордонних справ України або за узгодженням із ним. Порядок представлення пропозицій про укладання міністерствами й іншими центральними органами державної виконавчої влади міжнародних договорів міжвідомчого характеру визначається Урядом України. У таких пропозиціях обґрунтовується необхідність укладання міжнародного договору, визначаються можливі політичні, правові, матеріальні та фінансові наслідки його укладання, вказуються суб'єкти виконання міжнародного договору, пропонується склад делегації або представник України для ведення переговорів, прийняття тексту міжнародного договору або встановлення його автентичності. До них додається проект міжнародного договору й у разі потреби проект рекомендації делегації або представника України. Уряд України розглядає внесені пропозиції і не пізніше ніж у десятиденний термін представляє їх разом із відповідними висновками Президенту України, а по договорах, укладених від імені Уряду України, приймає рішення про укладання такого договору Україною. 41. Право міжнародних організацій –галузь міжнародного права, яка регламентує діяльність міжнародних організацій. До джерел права міжнародних організацій належать статути міжнародних організацій і їх внутрішні акти –постанови, резолюції, рішення тощо. у Древній Греції в VI столітті до нашої ери були створені перші постійні міжнародні об'єднання —симмакїі й амфіктіо-нії. Вони являли собою релігійно-політичні союзи племен (громад) і міст із загальними святилищем, казною, правилами ведення війни. Найбільш відомі Лакедемин-ська і Делосська Симмакії, а також Дельфійсько-Фер-мопільська амфіктіонія, у яку входили 12 громад Середньої Греції і Фессалії. Виникнення міжнародних організацій у XIX столітті стало відображенням і результатом становлення об'єктивної тенденції до інтернаціоналізації багатьох сфер життя суспільства. Починаючи зі створення в 1815 році Центральної комісії навігації по Рейну, міжнародні організації наділяються власною компетенцією і повноваженнями. Створені в 1865 році Всесвітній телеграфний союз і в 1874 році Всесвітній поштовий союз стали першими універсальними міжнародними організаціями, що мають постійну структуру. Такими ж рисами володіла створена в 1919 році Міжнародна організація праці. Першою міжнародною організацією, що мала яскраво виражену політичну спрямованість, була Ліга Націй, створена в 1919 році відповідно до положень Версаль-ської договірної системи і яка проіснувала формально до 1946 року. Статут Ліги Націй був вироблений спеціальною комісією, створеною на Паризькій мирній конференції 1919-1920 років, і включений у Версальський мирний договір 1919 року й інші мирні договори, що завершили Першу світову війну 1914-1918 років. Основною метою Ліги Націй відповідно до її статуту був «розвиток співробітництва між народами та гарантія їхнього миру і безпеки». поняття міжнародної організації. До них слід віднести:
Міжнародні організації поділяються на:1. Універсальні (всесвітні) ММУО (ООН, Ліга Націй).2. Спеціалізовані установи ООН. До них належать: Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), 42. Міжнародна організація —це об'єднання держав відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших галузях, що має необхідну для цього систему органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов'язків держав. ознаки —повага суверенітету держав-членів організації і невтручання у внутрішні справи. —створення відповідно до міжнародного права. Ця ознака має конституююче значення, тому що будь-яка міжнародна організація повинна бути створена на правомірній основі. —заснування на основі міжнародного договору. Зазвичай, міжнародні організації створюються на основі міжнародного договору (конвенції, угоди, протоколу і т.д.). —здійснення співробітництва в конкретних галузях діяльності.. —наявність відповідної організаційної структури(постійні органи і штаб-квартира). —наявність прав і обов'язків організацій Особливістю компетенції міжнародної організації є те, що її права й обов'язки похідні від прав і обов'язків держав-чле-нів. —самостійні міжнародні права й обов'язки організації. —установлення порядку прийняття рішень і їх ньої юридичної чинності. Моравецкій визначає три основних види функцій міжнародної організації: регулюючі, контрольні, оперативні. Регулююча функція є сьогодні найважливішою. Вона полягає у прийнятті рішень, що визначають цілі, принципи, правила поведінки держав-членів. Такої роду рішення мають лише морально-політичну обов'язковою силою. Контрольні функції полягають у здійсненні контролю за відповідністю поведінки держав нормам міжнародного права, а також резолюцій. Оперативні функції полягають у досягненні цілей власними засобами організації. У переважній більшості випадків організація діє на реальність через суверенні держави члени-. 47. Створення Організації Об'єднаних Націй. Першим кроком до створення ООН стала союзницька декларація, підписана в Лондоні 12 червня 1941 року, у якій союзники зобов'язалися «працювати разом, з іншими вільними народами, як у війні, так і в мирі». На основі Статуту виникла розгалужена система багатосторонніх договорів. ООН розробляє рекомендації, конвенції, заходи, які пропонує прийняти своїм членам для подальшого включення в законодавство або введення нормативних актів. 48. Членами ООН можуть бути всі миролюбні держави, які беруть на себе зобов'язання дотримуватися Статуту і, на думку ООН, можуть і прагнуть ці зобов'язання виконувати. Нових членів приймає Генеральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки. Статутом передбачено також призупинення прав та привілеїв держави-члена або навіть виключення за недотримання принципів Статуту. Початковими членами ООН була 51 держава. Прийом нових членів в ООН провадиться за рекомендацією Ради Безпеки Генеральною Асамблеєю більшістю в 2/3 голосів. 49. У відповідності зі ст. 57 і 63 Статуту ООН, під егіду ООН і у взаємозв'язок із нею поставлені різноманітні міжнародні установи, створені державами на основі міжурядових угод в економічній, соціальній галузях, сферах культури, освіти, охорони здоров'я й інших. Ці установи є спеціалізованими постійно діючими міжнародними організаціями, що здійснюють свою діяльність на підставі установчих (статутних) документів і угод з ООН. В даний час існує 16 спеціалізованих установ ООН і МАГ ATE. За сферою діяльності їх можна розділити на дві групи: ) у галузі економіки —Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародна морська організація (ІМО), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Міжнародний союз ефект зв'язку (МСЕ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (ІФАД), Організація Об'єднаних Націй з - промислового розвитку (ЮНІДО); 2) у гуманітарній галузі —Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ). З огляду на важливість діяльності, що здійснюють ці організації, активну участь у їхній роботі України, коротко розглянемо функціональні характеристики і структуру деяких із них. До спеціалізованим установам ООН повністю застосовуються положення Статуту ООН про суверенне рівність держав-членів, про їх найголовнішою обов'язки «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів» (п. 2 ст. 1 Статуту ООН) 1. Спеціалізовані установи ООН є суб'єктами міжнародного права і володіють повноваженнями публічно-правового характеру. Вони мають право укладати угоди, при них акредитовані постійні представництва держав-членів, самі організації та їх посадові особи мають привілеями та імунітетами. Вони мають право запитувати консультативні висновки у Міжнародного суду ООН. Правосуб'єктність спеціалізованих установ ООН визначена Статутом ООН, установчими актами самих організацій, Конвенцією про привілеї та імунітети спеціалізованих установ 1947 р., угодами цих організацій з ООН і з державами перебування. Згідно зі ст. 58 Статуту ООН Організація робить рекомендації за погодженням політики та діяльності спеціалізованих установ. Таким чином, взаємини між ООН і спеціалізованими установамибудуються на принципі координації, що підтверджує їх самостійне буття. Вони обговорюють відповідні питання, організують співробітництво держав, надають їм допомогу, беруть участь у формуванні норм, що регулюють ту чи іншу область співробітництва. Деякі із них, наприклад Міжнародна організація громадянської авіації та МОП, приймають резолюції, які дуже близькі до обов'язкових рішень. 51. Европейский Союз Европейский Союз (ЕС) был создан на основе Ев ¬ ропейського объединение угля и стали (ЕОУС), созданного ¬ ного в 1951 году, Европейского сообщества по атом ¬ ной энергии, созданного в 1957 году, и Европейского эко ¬ номической сообщества, образованного в 1957 году в ре ¬ зультати объединения в 1957 году этих ранее самостоятельной ¬ ных организаций. До недавнего времени это объединение называлось Европейскими сообществами. Европейский Союз основан на принципах, которые являются общими как для права государств-членов, так и для европейского права, - это принципы свободы, демократии, уважения прав человека и основных свобод, а также верховенство права (ст. 6 Договора о Европейском Союзе). Приниматься в члены ЕС могут только государства, экономическое, социальное и политическое системы которых соответствуют указанным принципам. Другие государства могут претендовать на статус ассоциированных членов, оформляется в любом случае специальным соглашением. Главными органами ЕС являются: Европейский совет, Евро ¬ Европейская комиссия, Совет Европейского Союза, европейсь ¬ кий парламент, Европейский суд. Сотрудничество Украины с ЕС основаны на достаточно большом количестве сделок, важнейшими из которых являются Соглашение о партнерстве и сотрудничестве, вступившее в силу в марте 1998 года, и План действий Украина-Европейский Союз, принятый в феврале 2005 года. В 2004 году общий объем двусторонней украинский-европейской торговли составил 17,6 млрд. евро (около трети внешнего торгового оборота Украины и менее 1% в общем объеме торгового оборота ЕС), причем этот показатель постоянно растет со времени экономического кризиса 1998 года. Энергоемкие и сельскохозяйственные продукты составили около 32% украинского экспорта в ЕС, тогда как машинное оборудование и химические продукты преобладают в экспорте из стран ЕС в Украину. Торговля услугами Украины и ЕС является очень ограниченной в стоимостном измерении: в 2003 году ее объемы были меньше 1,5 млрд. евро. Помощь ЕС Украине ЕС является не только крупнейшим торговым партнером, но и крупнейшим донором Украины. На протяжении последних 10 лет, общая помощь со стороны ЕС достигла 1.072 млрд. евро. Эта сумма включает техническую помощь через программу ТАСИС, макрофинансовую помощь и гуманитарную помощь. Tехнична помощь со стороны ЕС через программу ТАСИС предоставляется Украине еще с 1990 года. ТАСИС осуществляет финансирование грантов для передачи "ноу-хау" в целях поддержки процесса перехода к рыночной экономике и развития демократического общества. Украина является вторым после России крупнейшим получателем фондов ЕС через программу ТАСИС. Национальная Индикативная программа на 2004-2006 годы предусматривает дальнейшее финансирование программы в размере 212 млн. евро. 52. Членами Ради Європи можуть бути лише такі держави, які відповідають визнаним демократичним стандартам, визнають верховенство права, плюралістичної демократії, поважають права людини. Державам, не цілком відповідає цим стандартам, може бути надано статус спеціально запрошеної країни (Азербайджан, Вірменія, Боснія і Герцеговина, Грузія). В якості спостерігачів у роботі Ради беруть участь неєвропейські держави - Канада, США і Японія. Всі європейські держави, за деякими винятками, є членами Ради. Відповідно до Статуту РЄ, Україна представлена у всіх головних органах РЄ. Міністр закордонних справ нашої країни К.І.Грищенко представляє нашу державу у Комітеті міністрів Ради Європи (КМ РЄ) - керівному органі цієї Організації. Постійне представництво України при Раді Європи на чолі з Надзвичайним та Повноважним Послом України М.С.Точицьким забезпечує представництво нашої держави у повсякденній роботі КМ РЄ, його комітетів та робочих груп. Важливу місію спрямування діяльності Ради Європи на вирішення пріоритетних питань загальноєвропейського розвитку має виконати Україна під час свого головування в Комітеті міністрів РЄ у травні-листопаді 2011 року. Україна є активним учасником діяльності Ради Європи. Важливим напрямком в рамках участі України у діяльності РЄ є залучення нашої держави як країни-члена Організації до процесу інституційного реформування РЄ, а також зміцнення співробітництва між Радою Європи та Європейським Союзом. Україна також бере активну участь у реалізації програм та проектів РЄ у сфері освіти та культури. На постійній основі проводиться робота з просування інтересів України в культурно-гуманітарній сфері делегаціями України в КМ РЄ, ПА РЄ та КМРВ РЄ. 57. Організація чорноморського економічного співробітництва англ. Organization of Black Sea Economic Cooperation –BSEC —субрегіональне об'єднання 12 країн Чорноморського регіону (Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Сербія, Туреччина, а також Україна). З 1992 до 1998 називалася просто «Чорноморське Економічне Співробітництво» —ЧЕС, причому ця абревіатура так і закріпилася в засобах масової інформації і офіційних документах. Організація була створена з метою тісного економічного співробітництва країн-учасниць, вільного пересування товарів, капіталів, послуг і робочої сили і інтеграція економік цих країн в світову економічну систему.Штаб-квартира організації розташована в Стамбулі. Наступні принципи і цілі втілюються в життя через діяльність ЧЕС на різних рівнях: a) діяти у дусі дружби і добросусідства і зміцнювати взаємоповагу і довіру, діалог і співробітництво між державами-членами; b) сприяти розвитку та диверсифікації двостороннього і багатостороннього співробітництва на основі принципів і норм міжнародного права; c) поліпшувати умови підприємницької діяльності та заохочувати особисту та колективну ініціативу підприємств та компаній, що безпосередньо беруть участь у процесі економічного співробітництва;d) розвивати економічну співпрацю, не порушуючі міжнародні зобов'язання держав-членів, включаючи зобов'язання, що випливають з їхнього членства у міжнародних організаціях чи інституціях об'єднувального або іншого характеру, і не перешкоджаючи розвитку їхніх відносин з третіми сторонами; e) враховувати конкретні економічні умови та інтереси держав-членів; f) заохочувати до участі у процесі економічного співробітництва ЧЕС інші заінтересовані держави, міжнародні економічні та фінансові інституції, а також підприємства і компанії. Напрямки співробітництва Відповідно до узгоджених принципів і з метою більш ефективного використання своїх людських, природних та інших ресурсів для досягнення сталого розвитку своїх національних економік та соціального добробуту своїх народів, держави-члени співробітничають у таких напрямках: торгівля та економічний розвиток; банківська справа і фінанси; зв'язок; енергетика; транспорт; сільське господарство і агропромисловість; охорона здоров'я і фармацевтика; охорона навколишнього середовища; туризм; наука і техніка; обмін статистичними даними та економічною інформацією; співробітництво між митними та іншими прикордонними органами; контакти між людьми; боротьба з організованою злочинністю, незаконною торгівлею наркотиками, зброєю та радіоактивними матеріалами, з усіма актами тероризму або у будь-яких інших пов'язаних з ними напрямках за рішенням Ради. Будь-яка держава-член може вийти зі складу членів ЧЕС, офіційно повідомлюючи Генерального секретаря Постійного міжнародного секретаріату ЧЕС про своє рішення. Вихід з складу членів набуває сили в день, вказаний у повідомленні. Що стосується фінансових зобов'язань, то такий вихід зі складу членів набуває чинності наприкінці фінансового року, в який про це повідомляється. Статут Організації за демократію та економічний розвиток - ГУАМ Держави - учасниці Об'єднання ГУАМ - Азербайджанська Республіка, Грузія, Республіка Молдова та Україна. Основними цілями ГУАМ є: - утвердження демократичних цінностей, забезпечення верховенства права та поваги прав людини; - забезпечення сталого розвитку;- зміцнення міжнародної та регіональної безпеки й стабільності; - поглиблення європейської інтеграції для створеннязагального простору безпеки, а також розширення економічного тагуманітарного співробітництва; - розвиток соціально-економічного, транспортного,енергетичного, науково-технічного й гуманітарного потенціалуСторін; - активізація політичної взаємодії та практичного співробітництва у сферах, що становлять взаємний інтерес. Структура ГУАМ уключає: a) Раду; b) Секретаріат. 60. Поняття, джерела права зовнішніх зносин Зовнішні зносини —частина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів переважно політичні зв'язки і відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними засобами відповідно до основних принципів міжнародного права. Право зовнішніх зносин є галуззю сучасного загального міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які регулюють становище і діяльність суб'єктів міжнародного права у здійсненні їхніх зовнішніх зносин відповідно до основних принципів міжнародного права. Джерелами права зовнішніх зносин є численні міжнародні договори, як двосторонні, так і багатосторонні, найважливішими з яких є Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 p., Віденська конвенція про консульські зносини 1963 p., Конвенція про спеціальні місії 1969 р. та Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., а також міжнародні звичаї та внутрішнє законодавство держав (наприклад, кількісний склад дипломатичних представництв, повноваження органів державної влади, які вступають в зовнішні зносини, порядок ввезення призначених для дипломатичних представництв предметів і звільнення їх від усіх митних зборів тощо). Органи зовнішніх зносин —державні органи, за допомогою яких здійснюються зв’язки з іншими державами і міжнародними організаціями. Види органів зовнішніх зносинЗакордонні —органи, які знаходяться за межами території держави. Вони в свою чергу поділяються на:
61. У структуру внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин України входить:—парламент —Верховна Рада України;—глава держави —Президент України;—уряд —Кабінет Міністрів України;—відомство іноземних справ —Міністерство закордонних справ України;—міністерства та відомства України. Відповідно до положень Конституції України Верховна Рада України: визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики; заслуховує позачергові і щорічні послання Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; оголошує по представленню Президента України стан війни і укладання миру; схвалює рішення Президента України про використання Збройних Сил України й інших військових формувань у випадку збройної агресії проти України; здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України; Президент України: є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України (стаття 102 Конституції України); він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями до народу, щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Раді України про внутрішнє і зовнішнє становище України; представляє державу в міжнародних зносинах; здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; веде переговори й укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції України: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України; здійснює внутрішню і зовнішню політику держави, виконує Конституцію і закони України, акти Президента України; вживає заходів із забезпечення прав і свобод людини і громадянина; здійснює заходи із забезпечення обороноздатності і національної безпеки України; організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Головними завданнями МЗС України є:—участь у реалізації державного суверенітету України в сфері зовнішньої політики, сприяння підвищенню міжнародного авторитету держави;—забезпечення в межах своїх повноважень проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України з метою всебічного розвитку політичних, економічних, гуманітарних, наукових та інших зв'язків із закордонними державами;—розроблення й участь у здійсненні концепції розвитку зовнішньополітичної діяльності держави;—захист прав і інтересів України, її фізичних і юридичних осіб за кордоном; Міністерства і відомства України є органами зовнішніх зносин держави спеціальної компетенції, вони діють на підставі положень про відповідне міністерство або відомство, що розробляються і затверджуються Кабінетом Міністрів України, або їх підтверджує Президент України. До закордонних органів зовнішніх зносин належать:—постійні органи (дипломатичні представництва: посольства і місії, консульські представництва, торгові представництва, постійні представництва держав при міжнародних організаціях);—тимчасові органи (спеціальні комісії або місії, що направляються в інші держави для участі в церемоніальних заходах, ведення переговорів і вирішення інших питань, делегації, що направляються для участі в міжнародних конференціях). 62. Дипломатичні представництва Дипломатичне представництво —це орган зовнішніх зносин держави, що знаходиться за її межами на території іншої держави, для здійснення дипломатичних зносин із нею. Існують два види дипломатичних представництв: посольства і місії. Суттєвих розходжень між посольствами і місіями немає, але вважається, що посольства —це представництва першого, вищого класу. Тому більшість держав, у тому числі й Україна, віддають перевагу обміну дипломатичними представництвами на рівні посольств. До посольств прирівнюються представництва Ватикана —нунціатури. Місії являють собою представництва другого класу. Представництва Святійшого престолу представлені тут інтернунціатурами. Функції дипломатичного представництваВіденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» у статті 3 закріпила функції дипломатичного представництва відповідно до міжнародного права. До них належать:—представницька функція, що полягає в представництві держави, яка акредитує, у державі перебування;—захист у державі перебування інтересів держави, що акредитує, і її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;—ведення*переговорів з урядом держави перебування;—інформаційна функція —з'ясовування всіма законними способами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;—функція заохочення дружніх відносин між державою, що акредитує, і державою перебування та розвиток їхніх взаємовідносин в галузі економіки, культури і науки. до складу дипломатичного представництва входять: глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу (радники, секретарі, аташе встановлених рангів), члени адміністративно-технічного персоналу (референти-перекладачі, технічні секретарі, стенографістки, канцелярський персонал, шифрувальник, бухгалтерські працівники та ін.), члени обслуговуючого персоналу (шофери, прибиральниця, кухарі, вахтери і т. п.). Дипломатичний корпус —не організація, не юридична або міжнародна особа, не суб'єкт міжнародного права. Це —сукупність дипломатичних представників (дипломатичних співробітників), які акредитовані у даній державі. Дипломатичний корпус виступає як колективне об'єднання з протокольних приводів: державне свято, урочисті події в державі або в її керівників. Дипломатичний корпус очолює дуайєн, або старійшина. 69. Відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року персонал консульських установ ділиться на три категорії: ) консульські посадові особи, які перебувають на консульській службі і виконують консульські функції;2) консульські службовці, які виконують адміністративно-технічну роботу;3) обслуговуючий персонал. Консульські посадові особи повинні бути, як правило, громадянами держави, що представляється. Громадяни держави перебування або третіх держав можуть призначатися на консульські посади державою, що представляється, тільки з точно вираженої згоди держави перебування (стаття 22). Розрізняють два види консульських привілеїв та імунітетів:1) привілеї та імунітети консульської установи як закордонного органу зовнішніх зносин держави;2) привілеї та імунітети персоналу консульської установи (особисті привілеї та імунітети). Відповідно до розділу II Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року до привілеїв та імунітетів консульської установи належать такі:—недоторканність помешкань консульських установ. Власті держави перебування не можуть вступати в консульські помешкання інакше як за згодою глави консульської установи. —фіскальний імунітет, що припускає звільнення консульських помешкань від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, за винятком тих, що являють собою плату за конкретні види обслуговування;—недоторканність консульського архіву і документів. Вони недоторканні в будь-який час незалежно від їхнього місцезнаходження;—свобода пересувань —держава перебування повинна забезпечити всім працівникам консульської установи свободу пересувань і подорожей її територією;—свобода зносин консульської установи для всіх офіційних цілей. КОНСУЛЬСЬКИЙ КОРПУС —сукупність глав консульських установ у межах консульського округу, в якому вони виконують свої функції. На відміну від дипломатичного корпусу на тер. д-ви перебування може функціонувати кілька конс, корпусів. К. к. включає у себе всіх конс, посадових осіб та членів їх сімей, нештатних (почесних) консулів і співробітників конс, відділів дип. представництв. Очолює К. к. старший за рангом і перший за датою одержання екзекватури або поперед, визнання консул, якому присвоюється звання дуаєна К. к. Йому допомагають віце-дуаєн, секретар і скарбник, які призначаються дуаєном з-поміж членів К. к. на період його перебування на посаді. Консульський округ —це територія, яка визначена консульській установі для виконання консульських функцій; а також територія, на яку поширюється компетенція глави консульської установи. Консульським округом може бути як частина, так і вся територія держави знаходження консульської установи. Територія консульського округу визначається шляхом переговорів між акредитуючою та приймаючою державами. . Дипломатичний протокол —це сукупність загальноприйнятих правил, традицій і умовностей, які дотримуються урядами, відомствами закордонних справ, дипломатичними представництвами, офіційними особами і дипломатами при виконанні своїх функцій в міжнародному спілкуванні. Правила дипломатичного протоколу ґрунтуються на принципі міжнародної ввічливості, тобто поваги до всього, що символізує чи представляє державу. Норми дипломатичного протоколу складалися протягом тисячоліть і ввібрали в себе ті умовності і традиції, які відповідали інтересам встановлення і підтримання міждержавного спілкування. Окремі норми дипломатичного протоколу мають особливо парадний характер і називаються церемоніалом: наприклад, церемоніал вручення вірчих грамот, церемоніал зустрічі і проводів офіційної делегації, церемоніал підписання міжнародних договорів і т. п. Дипломатичний протокол має міжнародний характер і у всіх країнах дотримується приблизно однаково, хоча в деяких з них можуть мати місце свої невеликі відхилення, які випливають із соціального ладу, національних і релігійних звичаїв. 71. под территорией в международном праве понимаются различные пространства земного шара с его сухопутной и водной поверхностью, недрами и воздушными пространствами, а также космическое пространство и небесные тела, находящиеся в нем. Понятие «правовой статус» и «правовой режим» используются в качестве критерия для юридической классификации территорий. Хотя многие юристы-между-ников отождествляют эти понятия, считается, что они все же имеют разное толкование.Под правовым статусом территории следует понимать ее базисную правовую характеристику, определение ее основной принадлежности в соответствии с международно-правовой классификации территорий (например, государственная территория, международная территория и др.)..Правовой режим выступает в виде признанных в международном праве и в законодательстве государств специфических черт и характеристик определенной территории, в совокупности определяют и обусловливают определенный, отличный от других, порядок ее использования. выделяют два вида территорий: а) государственную, б) международную. Некоторые авторы выделяют еще территории со смешанным и с особым режимом. Государственная территория - это территория, правомерно находящийся под суверенитетом конкретного государства, над которой им осуществляется территориальное верховенство. Международная территория - это территория, на которую не распространяется суверенитет какого-либо государства. Таких территорий немного: открытое море, международный район морского дна - морское дно и его недра за пределами континентального шельфа прибрежных государств (за пределами национальной юрисдикции);воздушное пространство за пределами государственных территорий; Антарктика; космическое пространство, Луну и другие небесные тела. На этой территории, находящейся в общем пользовании государств, действуют общепризнанные принципы и нормы международного права. Территория со смешанным режимом - это территория, на которой действуют одновременно как нормы международного права, так и нормы национального законодательства прибрежных государств. Территории со смешанным режимом условно можно разделить на две группы: 1) те, которые прилегают, и исключительные экономические зоны и континентальный шельф прибрежных государств, не входящих в состав государственной территории прибрежных государств; 2) международные реки, международные проливы, перекрываемые территориальными водами прибрежных государств, и международные каналы, входящие в состав территорий прибрежных государств. . государственной территорией, согласно международному праву, есть часть земного шара, принадлежащего определенном государстве и в пределах которой она осуществляет свое территориальное верховенство. Государственная территория состоит из сухопутной, водной и воздушной территории, а также недр. Сухопутной территорией государства является вся суша в пределах государственных границ, острова и анклавы независимо от их местонахождения. Водная территория государства включает в себя водные пространства, находящиеся на сухопутной территории и островах (озера, реки, каналы, водохранилища), а также внутренние воды и территориальное море. Воздушная территория государства представляет собой столб воздуха определенной высоты и включает все воздушное пространство над ее сухопутной и водной территориями. Надра - часть земной коры, расположенная ниже почвенного слоя и дна водоемов, простирающаяся до глубин, технически доступных геологическому изучению и освоению. Анклав - часть территории одного государства, окруженная со всех сторон сухопутной территорией другого государства и не имеющая морского берега. Правовые основания изменения государственной территории - это установленные в международном праве способы приобретения или потери государством своей территории. Цессия - это передача территории одним государством другому на основании публично-правового международного договора.Частноправовой договор цессии не влечет изменения публичного титула государственной территории. Цессия может быть возмездно и безвозмездно. Отплатное цессия может иметь форму купли-продажи территории или обмена территориями. Оккупация - способ приобретения территории, которая никому не принадлежит (terra nullius).Оккупация была чрезвычайно распространена в эпоху великих географических открытий. При этом население таких территорий, в том числе народы, имевшие государственность, считались нецивилизованными, и их права на территорию в расчет не брали. Давность владения в практике и теории международного права не является общепризнанной основанием для изменения государственной территории.Претензии, связанные с давностью владения, обычно основанные на длительном и мирному публично-правовом контроле над территорией, что можно расценивать как осуществление суверенитета de facto при отсутствии встречных притязаний со стороны других государств.Общепризнанно, что, если действия, породившие древности владения, противоправные, права на территорию не возникают. . Міжнародне космічне право —галузь сучасного міжнародного права, що регулює діяльність держав з дослідження і використання космічного простору, що встановлює його правовий режим. Цей принцип має системний характер, і з нього можна виділити ряд інших принципів:—здійснення діяльності з дослідження і використання космосу і небесних тіл відповідно до принципів міжнародного права;—свобода дослідження і використання космічного простору і небесних тіл;—заборона національного присвоєння космічного простору і небесних тіл; —збереження суверенних прав держав на космічні об'єкти, що запускаються ними; —запобігання наслідків потенційно шкідливих експериментів у космічному просторі та на небесних тілах; —надання допомоги екіпажу космічного корабля у разі аварії, лиха, вимушеної посадки; —сприяння міжнародному співробітництву в мирному дослідженні і використанні космічного простору і небесних тіл; —міжнародна відповідальність держав за свою діяльність у космосі. До числа джерел міжнародного космічного права універсального характеру належать також договори, що частково регулюють і космічну діяльність. Це, наприклад, Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі і під водою, 1963 року; Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище, 1977 року. Крім того, до джерел міжнародного космічного права належать міжнародні договори двостороннього характеру. Так, у 1963 році між СРСР і США була укладена джентльменська угода про нерозміщення в космічному просторі будь-яких об'єктів із ядерною зброєю й іншими засобами масового знищення. Що стосується космічного простору, то основною причиною такої невизначеності є відсутність у праві чіткого розрізнення між космосом і повітряним простором, який визнається територією держави. У міжнародно-правовій практиці низки держав і в доктрині космос нерідко визначають як простір, що знаходиться за межами повітряної сфери Землі, режим якого визначає міжнародне право1. У космосі інколи виділяють простори, що мають особливості з погляду їхнього використання: ближній космос, дальній космос, геостаціонарну орбіту. Правовий режим цих просторів ґрунтується на існуючому режимі всього космічного простору. Небесними тілами слід вважати будь-які космічні тіла, що мають природне походження. У міжнародному праві відсутнє єдине визначення космічного об'єкта, хоча й визначено його правовий статус. У Договорі про космос 1967 р. такими об'єктами вважають не тільки запущені в космічний простір, але і доставлені або споруджені на небесному тілі. У Конвенції про міжнародну відповідальність за збитки, завдані космічними об'єктами, 1972 р. говориться не про сам об'єкт, а про його складові частини, засоби доставки об'єкта та його складових частин. Космонавтом є людина, член екіпажа космічного об'єкта під час польоту або працівник, який входить до складу персоналу космічної станції на небесному тілі. Міжнародно-правовий статус космонавтів установлений низкою міжнародних договорів. Усі вони єдині в тому, що космонавти залишаються під юрисдикцією держави реєстрації космічного об'єкта. 78. Если река протекает по территории двух или более государств, для ее использования может быть установлен международно-правовой режим. Международно-правовое закрепление такой свободы известно со времен договоров Римской империи.На рубеже XVII-XVIII веков, с заключением Рейсвикського (1697) и Утрехтского (1713) договоров, принцип свободы речного судоходства начинает утверждаться в отношениях между европейскими государствами,а в наиболее полном виде он нашел закрепление в Заключительном акте Венского конгресса 1815 г.. Согласно современному международному праву в год и озер, имеющих международно-правовой режим, относят: международные реки, пограничные реки и пограничные озера. Международные - это реки, протекающие по территории двух и более государств и является судоходным (Дунай, Рейн, Конго, система год Амазонки, Ла-Платы и др.).. Пограничные - реки, разделяющие территории двух и более государств (Амур, Буг, Тиса и др.).. Правовой режим пограничных рек устанавливается обычно либо договором о границе, или внутренним законодательством прибрежных государств, имеющих общую границу.На таких реках нередко применяются ограничения свободы судоходства. Пограничными называют озера, через которые проходит государственная граница двух или нескольких государств. Украина является участницей одного международного договора о режиме международной реки - Конвенции о режиме судоходства по Дунае 1948 г..Действие Конвенции распространяется на всю "судоходную часть Дуная, от Ульма до Черного моря, через Сулинское устье с выходом к морю через Сулинский канал" (ст. 2). Плавание по Дунаю военных кораблей всех непридунайських государств запрещено.Конвенция устанавливает обязанности дер-жал-участников по обеспечению судоходства на своих участках реки, устанавливает режим судоходства (гл. V), определяет порядок покрытия расходов по обеспечению судоходства (гл. VI). На основании Конвенции о режиме судоходства по Дунаю 1948создана Дунайская комиссия в составе представителей придунайских стран (ст. 5) и установлена его компетенция. Штаб-квартира Комиссии находится в г. Будапеште. Конвенция предусматривает создание специальных речных администраций. . Правовой режим Арктики Арктика - часть земного шара, ограниченная Северным полярным кругом, включающая в себя окраины материков Евразия и Северная Америка, а также Северный Ледовитый океан. Арктика национально присвоена, ее территория поделена между США, Канадой, Данией, Норвегией и Россией на полярные сектора.Система северных полярных секторов установилась по инициативе Канады и СССР, обладающих крупнейшими приполярных побережьями, их верхней точкой является Северный полюс, а точками основы - выходы национальной границы к морскому побережью Северного Ледовитого океана. Одновременно США не разделяют позицию Канады и СССР в отношении Арктики и продолжают выступать против секторальной системы и в настоящее время. Такой же позиции придерживается Норвегия. В районе Арктики установлено свободное судоходство, кроме того, возможны стоянки военных подводных кораблей, имеющих ядерное оружие. Северный морской путь, проходящий вдоль арктического побережья России, является главной национальной коммуникацией в России.Приполярные государства устанавливают разрешительный порядок ведения хозяйственной деятельности в районе Полярного круга, правила охраны окружающей среды и т.п. 84. Территориальное море (территориальные воды) и его правовой режим Территориальное море (территориальные воды) - это морской пояс, расположенный вдоль берега или непосредственно за внутренними морскими водами прибрежного государства и находится под ее полным суверенитетом. Каждое государство имеет право устанавливать ширину своего территориального моря до предела, не превышающего 12 морских миль.Из 134 прибрежных государств 78 государств установили 12-мильную зону (в том числе Россия, Польша, Украина, Болгария, Румыния, Куба, Франция, Испания, Португалия и др.)., 5 государств - в 6 миль (в том числе Греция, Турция и проч.), 2 государства - в 4 мили (Норвегия и Финляндия), 20 государств - 3 мили (в том числе Великобритания, ФРГ, Нидерланды, Дания, Австралия и. Існують три основних способи відліку територіальних вод: від лінії найбільшого відпливу уздовж берега прибережної держави; якщо берегова лінія звивиста або порізана чи поблизу берега є ланцюг островів, може застосовуватися метод прямих вихідних ліній, що з'єднують найбільш виступаючі в море точки берега й островів; від внутрішніх морських вод. В соответствии со статьей 19 Конвенции по морскому праву «проход является мирным, если только им не нарушается мир, добрый порядок или безопасность прибрежного государства». Проход признается нарушающим «мир, добрый порядок и безопасность» прибрежного государства, если судно осуществляет: а) угрозу силой или ее применения против суверенитета, территориальной целостности или политической не зависимости прибрежного государства или каким-либо другим образом в нарушение принципов международного права, воплощенных в Уставе ООН; б) любые маневры или учения с оружием любого вида; в) любой акт, направленный на сбор информации в ущерб обороне или безопасности прибрежного государства; г) подъем в воздух, посадку или принятие на борт любого летательного аппарата; д) подъем в воздух, посадку или принятие на борт любого военного устройства; ж) любую рыболовную деятельность; Слід також мати на увазі, що держава прапора відповідає за будь-яку шкоду або збитки, завдані прибережній державі в результаті недотримання військовим або іншим некомерційним судном правил прибережної держави щодо плавання в територіальному морі або положень Конвенції 1982 року. Проте зазначена Конвенція (стаття 24) встановлює й обов'язок прибережної держави з організації судноплавства в її територіальному морі. Так, прибережна держава не повинна перешкоджати мирному проходові іноземних суден, вона повинна належним чином повідомляти про всі відомі їй небезпеки для судноплавства в її територіальних водах. . Прилегающая зона и ее правовой режим Прилегающая зона - это пояс морских вод, прилегающей к территориальному морю, в рамках которого прибрежное государство имеет право осуществлять контроль с целью недопущения нарушений определенных правил (таможенных, фискальных (налоговых), иммиграционных или санитарных). прилегла зона може бути тільки чотирьох видів: митна; фіскальна; імміграційна; санітарна. По Конвенции о территориальном море и прилегающей зоне 1958 года ширина прилежащей зоны не может превышать 12 морских миль от тех же исходных линий, от которых отмеряется и территориальное море.Иными словами, право на прилегающую зону имеют те государства, территориальное море которых меньше 12 миль (разграничение между сопредельными государствами проводится по срединной линии при отсутствии соглашения об ином).Конвенция по морскому праву 1982 года содержит два положения, отличных от профильной Конвенции 1958 года: во-первых, прилегающая зона распространяется на расстояние до 24 миль, которые отсчитываются от исходных линий;во-вторых, в пункте 1 статьи 33 опущена ссылка на то, что прилегающая зона является районом открытого моря. Прилегающую (санитарную) зону установили Аргентина, Венесуэла, Индия; таможенную - Сирия, фискальную - Индия, Югославия, Сирия; иммиграционную - Индия, Португалия. Украинское законодательство не предусматривает создание прилегающей зоны. 86. Правовой режим исключительной экономической зоны Появление исключительной экономической зоны связана с давним стремлением государств установить рыболовные зоны, выходили бы за пределы территориальных вод.Два дела, которые рассматривал в этом вопросе Международный Суд (Великобритания v Норвегии 1952 г. и Великобритания v Исландии 1974 г.), завершились признанием права государства создавать 12-миль-на рыболовную зону. Ситуация особенно обострилась в 70 - 80-е годы., Когда некоторые развивающиеся государства, под предлогом защиты своих рыбных ресурсов объявили в одностороннем порядке о значительном расширении территориальных вод. Другие государства отказались признать это решение. В результате в Конвенции ООН по морскому праву 1982 г.появился компромисс в виде исключительной экономической зоны, который получил широкое признание в международном морском праве. Конвенция по морскому праву 1982 г. определяет исключительную экономическую зону как "район, находящийся за пределами территориального моря и прилегающий к нему" (ст.55), шириной не более "200 морских миль, отсчитываемых от исходных линий, от которых отмеряется ширина территориального моря" (ст. 57).Прибрежное государство согласно международному праву получает не полный суверенитет над исключительной экономической зоной, а "а) суверенные права в целях разведки, разработки и сохранения природных ресурсов как живых, так и неживых - в водах, покрывающих морское дно, на морском дне и в его недрах,а также в целях управления этими ресурсами и в отношении других видов деятельности по экономической разведке и разработке указанной зоны, таких как производство энергии путем использования энергии воды,течения и ветра;б) юрисдикцию, предусмотренную в соответствующих положениях Конвенции, в отношении: i) создание и использование искусственных островов, установок и сооружений; ii) морских научных исследований; iii) защиты и сохранения морской среды, в) другие права и обязанности, предусмотренные в настоящей Конвенции "(ст. 56). . Континентальный шельф Континентальный шельф является одним из самых богатых районов мирового океана. Здесь вылавливают около 90% процентов рыбы, здесь расположены богатейшие запасы полезных ископаемых, в том числе нефти и газа. Согласно Конвенции ООН по морскому праву 1982 г.континентальный шельф - это морское дно и недра подводных районов, простирающихся за пределы территориального моря на всем протяжении естественного продолжения его сухопутной территории до внешней границы подводной окраины материка или на расстояние 200 морских миль от исходных линий,от которых отсчитывается ширина территориального моря,когда внешняя граница подводной окраины материка не простирается на такое расстояние.Подводная окраина материка доходит до глубоководного дна океана и состоит из шельфа, склона и подъема, а также включает в себя продолжение континентального массива прибрежного государства, находящегося под водой.Если подводная окраина находится дальше 200 миль, внешняя граница может простираться на расстояние до 350 морских миль от линий, от которых отсчета-ся территориальное море, или не далее 100 морских миль от 2500-метровой изобаты.Расстояние в 350 миль распространяется также на границу шельфа на подводных хребтах (ст. 76). Прибрежные государства обычно имеют специальное законодательство о континентальном шельфе. В Украине в. 244 Уголовного кодекса Украины установлена уголовная ответственность за нарушение законодательства о континентальном шельфе Украины. 92. Гражданство Украины - это правовая связь между физическим лицом и Украиной, которая находит свое проявление в их взаимных правах и обязанностях. Вопрос гражданства Украины регулируются Конституцией Украины, Законом Украины "О гражданстве Украины", международными договорами Украины. Вопросы, связанные с гражданством, регулируются также законами Украины "О правовом статусе иностранцев и лиц без гражданства" от 4 февраля 1994 года, "Об иммиграции" от 7 июня 2001 года, "О беженцах" от 21 июня 2001 года. Среди подзаконных актов, которые должны обеспечить выполнение Закона Украины "О гражданстве Украины",самым важным является Указ Президента Украины "Вопрос организации выполнения Закона Украины" О гражданстве Украины "от 27 марта 2001 года № 215 (в редакции Указа Президента Украины от 27 июня 2006 года № 588),которым утвержден Порядок производства по заявлениям и представлениям по вопросам гражданства Украины и выполнения принятых решений. Международному праву известны следующие способы приобретения гражданства: - Филиация; - Натурализация (иногда именована укоренением); - Оптация и трансферт; выбор гражд. - Смешанная система приобретения гражданства. Филиация (от лат. Filius - сын) - приобретение гражданства по рождению. В порядке филиации гражданство приобретается на основании двух принципов: - Гражданство по принципу «права почвы» (jus soli) означает, что ребенок становится гражданином того государства, на территории которой он родился. При этом гражданство его родителей не имеет значения. - Гражданство по принципу «права крови» (jus sangvinium) - здесь ребенок приобретает гражданство родителей независимо от места рождения. Натурализация (укоренение) - это прием (принятие) в гражданство иностранца по его заявлению. ее смысл заключается в том, что любой иностранный гражданин, при условии отказа от иностранного гражданства, или апатрид могут вступить в гражданство данного государства.К ним относятся: выход из гражданства, утрата гражданства и лишения гражданства, прекращение гражданства на основании международного договора. Так, в соответствии со статьей 18 Закона Украины от 18 января 2001 года гражданство Украины утрачивается: 1) если гражданин Украины после достижения им совершеннолетия добровольно приобрел гражданство другого государства. 2) если иностранец приобрел гражданство Украины и не представил документ о прекращении иностранного гражданства или декларацию об отказе от него; 3) если иностранец приобрел гражданство Украины и воспользовался правами или исполнил обязанности, которые предоставляет или возлагает на него иностранное гражданство; 4) если лицо приобрело гражданство Украины вследствие предоставления сознательно неправдивых сведений или фальшивых документов. . Двойное гражданство и безгражданстве Двойное гражданство (бипатризм, полигромадянство) - пребывание лица одновременно в гражданстве двух и более государств. Это состояние возникает в случае коллизии при применении законов о приобретении гражданства.Например, ребенок, родившийся на территории государства, применяющего принцип «права почвы», от родителей, являющихся гражданами государства, применяющего принцип оправа крови », получает с момента рождения двойное гражданство. Безгражданстве (апатризм) - это такое положение лица, когда она не находится в гражданстве какой-нибудь государства.В Конвенции о статусе апатридов от 28 сентября 1954 апатридом именуется лицо, которое не рассматривается гражданином какого государства в силу его закона. Состояние безгражданства может возникнуть по разным причинам, например при: а) потере гражданства, если данное лицо вышло добровольно или потеряла гражданство своего государства и не приобрело гражданства в другом государстве; б) выходе из гражданства с целью получения гражданства другого государства, что дается через пять-десять лет; в) бракосочетании женщины с иностранцем, государство которого не предоставляет женщине автоматически гражданства мужа (США, Франция), а сама женщина имеет гражданство страны, законодательство которой руководствуется принципом «жена следует гражданству мужа» (Испания); г) в результате рождения от родителей, утративших гражданство; д) лишении гражданства и т.д. Иностранцами называются лица, которые, проживая на территории определенного государства, не являются его гражданами и имеют гражданство другого государства или не имеют такового вообще. Дипломатическую защиту является важным институтом в обеспечении прав и законных интересов иностранных граждан государством их гражданства. Национальный режим предполагает предоставление иностранным гражданам и юридическим лицам такой же режим, что и отечественным гражданам и юридическим лицам.Таким образом, государство приравнивает иностранцев в той или иной сфере к собственным гражданам. Режим наибольшего благоприятствования предусматривает предоставление иностранцам таких прав и / или установление таких обязанностей, которые предоставлены для граждан любого третьего государства, находящихся на территории данной страны в наиболее выгодном в правовом отношении положении. Специальный режим заключается в предоставлении иностранцам в любой сфере определенных прав и / или установлении для них определенных обязанностей, отличающихся от тех, которые предусмотрены для собственных граждан соответствующего государства. . Правовой статус беженцев и перемещенных лиц Под термином "беженец" следует понимать иностранца (в том числе и лицо без гражданства), вследствие обоснованных опасений стала жертвой преследований по признакам расовой, национальной принадлежности, отношением к религии или гражданства,принадлежности © к определенной социальной группе или политическим убеждениям вынужден покинуть территорию государства, гражданином которого он является (или на территории которой он проживает),и не может или не желает пользоваться защитой этого государства вследствие указанных опасений.К данной категории лиц не относятся так называемые «экономические беженцы», покидающие свою страну в поисках лучшего экономического положения. Чаще всего беженцы появляются вследствие международных или внутренних военных конфликтов. В международном праве термин «беженцы» появился после Первой мировой войны. Перемещенные лица - это люди, которые были насильно вывезены в ходе Второй мировой войны фашистской Германией и ее союзниками с оккупированных ими территорий для использования на различных работах. Сам термин «перемещенные лица» не используется в Конвенции о статусе беженцев 1951 года, но в настоящее время в практике УВКБ он применяется в отношении некоторых категорий «внутренних беженцев», которые также называются «вынужденными переселенцами». Предоставление убежища является традиционным институтом международного права. Исторически институт права убежища впервые возник в период Великой французской революции. В Конституции Франции 1793 года говорилось, что Франция предоставляет «убежище иностранцам, изгнанным из своего отечества за дело свободы». В Украине это право закреплено в Конституции Украины: «Иностранцам и лицам без гражданства может быть предоставлено убежище в порядке, установленном законом» (ч. 2 статьи 26). Это право не может быть использовано в случае преследования, действительно основанного на совершении неполитич-ного преступления, или деяния, противоречащего целям и принципам Организации Объединенных Наций ». В международном праве различают территориальное и дипломатическоеубежища. Первый означает предоставление любому лицу (лицам) возможности укрыться от преследований,политического характера на территории конкретного государства;второй - предоставление государством такой же возможности, но в пределах дипломатического представительства, консульского учреждения или на иностранном военном корабле, находящихся на территории другого государства. 99. Європейський суд з прав людини. Правовою основою діяльності Європейського суду з прав людини є Конвенція про захист прав людини та основних свобод і Регламент Європейського суду з прав людини. Відповідно до Конвенції Суд може розглядати, по-перше, заяви держав —учасниць Європейської конвенції з прав людини з питань порушення Конвенції в інших державах-членах (ст. 33). По-друге, заяви окремих осіб, груп і неурядових організацій про порушення прав людини, що мали місце в державах-членах (ст. 34). Порядок розгляду таких заяв різний. У разі звернення до Суду із заявою держави —члена Ради Європи (таке звернення може бути зроблене з метою захисту прав людини в іншій державі-учасниці) Суд розглядає цю заяву, досліджує представлені факти, а в разі необхідності може провести розслідування. Держава, щодо якої було подано заяву, повинна створити всі необхідні умови для встановлення викладених у ній фактів. Практика Суду говорить про те, що в якості засобів правового захисту розглядаються лише засоби судового захисту, а також про те, що заявник повинен вичерпати не тільки всі доступні йому в державі засоби судового захисту, а й повноцінно використовувати існуюче законодавство. Заявник може звернутися до Європейського суду з прав людини, не використовуючи всіх внутрішньодержавних засобів правового захисту, в тому разі, коли вони безсумнівно неефективні. Звернення до органів несудового захисту (Уповноваженого із прав людини, прокурора, органів виконавчої влади, Президента держави тощо) не розглядаються Судом як звернення до правових засобів захисту. Регіональні міжнародні механізми захисту прав людини створюються на підставі міжнародних договорів окремих груп держав, як правило в межах географічних регіонів. На цей час регіональні механізми захисту прав людини створено в Європі (у рамках Ради Європи —на підставі Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.; у рамках ЄС —на підставі установчих договорів ЕС; у рамках ОБСЄ —згідно з Гельсінським Актом 1975 р.); в Америці —згідно з американською Конвенцією про права людини 1978 р.; в Африці —згідно з африканською Хартією прав людини 1981 р. . До числа перших таких актів ставляться Женевська конвенція про захист поранених і хворих під час війни 1864 р., Петербурзька декларація про скасування вживання вибухових і запальних куль 1868 р. і 13 Гаазьких конвенцій про законах і звичаях війни 1899 і 1907 р. (Про закони й звичаї сухопутної війни, Про відкриття воєнних дій, Про права й обов'язки нейтральних держав у сухопутній війні, Про установку автоматичних контактних підводних хв, Про бомбардування морськими силами під час війни й ін.). В 1977 р. до Женевських конвенцій 1949 р. були прийняті два Додаткових протоколи. Протокол I стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, а Протокол II спрямований на захист жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру. Додатковий протокол I розширив сферу застосування положень Женевських конвенцій 1949 р., поширивши їх на війни, за допомогою яких «народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації й проти расистських режимів у здійснення свого права на самовизначення...» (п. 4 ст. 1). У доктрині міжнародного права зложилася думка, що міжнародно-правові норми, що встановлюють закони й звичаї війни, утворять самостійну галузь міжнародного права - право збройних конфліктів. Її базис становлять як основні принципи міжнародного права, так і галузеві принципи гуманності; обмеження засобів і методів ведення війни; захисту прав учасників збройних конфліктів, а також цивільного населення; поваги нейтралітету.Галузеві принципи права збройних конфліктів являють собою основні правила поведінки воюючих сторін. У доктрині міжнародного права зустрічається поняття «міжнародне гуманітарне право» як назва даної галузі міжнародного права. Однак більше доцільної представляється класифікація міжнародного гуманітарного права як подотрасли права міжнародних конфліктів, чиї норми покликані захищати права й інтереси в період воєнних дій. 104. Воєнні дії між державами можуть закінчуватися укладанням перемир'я або капітуляцією однієї з них. Перемир'я —тимчасове припинення воєнних дій на умовах, узгоджених воюючими сторонами. Розрізняють місцеве перемир'я (на окремій ділянці фронту) і загальне перемир'я (по усьому фронті). Перемир'я може укладатися на певний строк або бути безстроковим. Місцеве перемир'я носить тимчасовий характер, воно укладається для обмеженого театру воєнних дій, із конкретними цілями або задачами місцевого значення —добір і транспортування поранених, хворих і вбитих, обмін пораненими, переговори з парламентарем та ін. Загальне перемир'я або загальне припинення вогню цілком припиняє бойові дії воюючих. Капітуляція —це припинення воєнних дій на умовах, продиктованих переможцем. Розрізняють просту капітуляцію (капітуляцію окремого підрозділу, об'єкта, пункту, району,) і загальну капітуляцію (усіх збройних сил). Капітуляція може бути беззастережною (без всяких умов із боку переможеного) або почесною (наприклад, капітуляція гарнізону фортеці з умовою збереження зброї і стягів). Правові наслідки закінчення війни (стану війни) наступають як для воюючих, так і для нейтральних та інших держав, що не воюють. З припиненням стану війни для воюючих держав:—перестають діяти багато договорів воєнного часу, у тому числі закони і звичаї війни, і набирають сили угоди, що нормалізують відносини між державами;—установлюються нормальні мирні відносини, у тому числі і дипломатичні;—відновляється дія раніше укладених міжнародних договорів і укладаються нові договори;—повертаються усі військовополонені;—провадиться репатріація цивільного населення;—здійснюється виведення окупаційних військ;—передаються карти мінних полів для їхнього тралення і знищення мін; Для нейтральних держав —припиняється стан нейтралітету у війні; а для всіх інших держав, що не воюють, —ліквідується необхідність дотримання режиму зон ведення війни, відновлюються безпека міжнародної морської і повітряної навігації у Світовому океані, відбувається репатріація їхніх громадян, інтернованих у ході війни, і т.п. . Учасниками війни є не все населення воюючих держав, а тільки цілком визначена його частина —так звані законні учасники війни, діям яких надається державний характер. Під час збройних конфліктів населення, яке мешкає на території держави, ділиться на дві групи: те, яке стосується збройних сил (збройні сили, партизани і т.д.), і яке не стосується збройних сил (цивільне населення). У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін:1) воюючі (комбатанти);2) ті, які не беруть участь у боях (некомбатанти). Комбатанти —це особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених. Некомбатанти —це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають участь у бойових діях. Це —військові кореспонденти, юристи, медичний персонал, духівництво, інтенданти. Відповідно до Женевських конвенцій 1949 року до комбатантів належать:—особовий склад регулярних збройних сил;—ополчення, добровольчі загони, як вхідні, так і не вхідні до складу регулярних збройних сил;—особовий склад рухів опору і партизанських формувань;—особи, які надають допомогу збройним силам, але участі в бойових діях не приймають;—члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, які надають допомогу воюючим—населення, що при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни. Розвідники —особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що носять воєнну форму і проникають у розташування супротивника з метою збору відомостей про нього для свого командування. Іноземні воєнні радники й інструктори —це особи, які входять у збройні сили іншої держави, що відповідно до міжнародних угод знаходяться в іншій державі для надання допомоги в освоєнні бойової техніки і навчанні особового складу збройних сил. Від розвідників слід відрізняти лазутчиків (шпигунів) —осіб, які, діючи таємною способом або під фальшивими приводами, збирають відомості в районі воєнних дій. Не є комбатантами найманці. Відповідно до цього документу найманець не має статусу комбатанта або військовополоненого. . Міжнародно-правовий захист жертв війни Кажучи про захист жертв війни, мають на увазі забезпечення сторонами конфлікту міжнародно-правового захисту для таких категорій осіб: поранені, хворі, особи зі складу збройних сил на морі, що постраждали від аварії корабля, військовополонені, цивільне населення, тобто надання їм такого статусу, який гарантував би гуманне поводження з ними та виключав насильство, знущання, глум над особою тощо. Основними міжнародно-правовими актами, які визначають правове становище вказаних осіб, є чотири Женевські конвенції 1949 р. і Додаткові протоколи І та ІІ 1977 р. До поранених і хворих відносяться як військовослужбовці, так і цивільні особи, які внаслідок травми, хвороби, іншого фізичного чи психічного розладу, інвалідності потребують медичної допомоги чи піклування і які утримуються від будь-яких ворожих дій. Держави, що воюють, повинні поводитися із жертвами війни за будь-яких обставин гуманно, надавати їм максимально можливу медичну допомогу та догляд. Якщо такі особи опиняються у владі іншої сторони конфлікту, вони вважаються військовополоненими. Щодо цих осіб забороняються такі дії: посягання на життя та фізичну недоторканність; взяття в заручники; колективні покарання; погрози вчинити вищевикладені дії; проведення медичних чи наукових дослідів; позбавлення права на неупереджене судочинство; застосування практики апартеїду й інших негуманних дій на підставі расової дискримінації. Військові повинні дозволяти цивільному населенню та благодійним організаціям за власною ініціативою підбирати поранених, хворих і піклуватися про них, і за такі дії ніхто не повинен переслідуватися та засуджуватися. Сторони конфлікту за можливості мають реєструвати полонених, поранених і хворих для подальшої передачі державі, громадянами якої вони є. Защита раненых и больных. Нормы о защите раненых и больных в войде на суше содержатся в 1 Женевской конвенции об улучшении участи раненых и больных в действующих армиях 1949 г. и в первом Дополнительном протоколе 1977 г. Согласно Конвенции установленный ею режим распространяется на: 1) личный состав вооруженных сил; 2) личный состав ополчений и добровольческих отрядов. Воюющие обязаны принимать немедленные меры для поиска и сбора раненых и больных. В случае необходимости для этого устанавливается перемирие. К раненым воинам противника следует относиться с уважением, оказывать им необходимую медицинскую помощь. Запрещены медицинские эксперименты над ними. Мертвых подбирают и достойно хоронят. Информация о захоронениях сообщается МККК. Захоронения должны поддерживаться в порядке, к ним обеспечивается доступ родных, Медицинский персонал находится под защитой международного гуманитарного права, воюющие должны относиться к нему с уважением и обеспечить защиту. Медперсонал может быть задержан противником. В таком случае он должен продолжать выполнение своих функций, предпочтительно в отношении собственных граждан.Защите подлежат постоянные медицинские учереждения и подвижные медицинские формирования. . Режим військового полону. Режим військового полону регламентовано ІІІ Женевською конвенцією 1949 р. Згідно із Конвенцією військовополоненими вважаються особи, які потрапили під владу ворога: особовий склад збройних сил, ополчення та добровольчих загонів, які входять до складу збройних сил; особовий склад партизанських загонів; особовий склад збройних сил, який підпорядковується уряду, не визнаному державою, яка утримує в полоні; військові кореспонденти, постачальники, інші особи, які слідують за збройними силами; члени екіпажа торгового флоту та цивільної авіації; населення неокупованої території, що взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю та виконує закони та звичаї війни. Держава, яка утримує в полоні, несе відповідальність за поводження із військовополоненими. Кожний військовополонений при його допиті зобов’язаний повідомити тільки свої прізвище, ім’я, звання, дату народження й особистий номер. Військовополонені не можуть бути піддані фізичному каліченню, науковим і медичним дослідам. Військовополоненим забезпечується можливість працювати, примушення до праці забороняється. Після закінчення воєнних дій військовополонені звільняються та репатріюються. Воєнна окупація —це тимчасове захоплення території (частини території) однієї держави збройними силами іншої держави і установлення військової адміністрації на захопленій території. Воєнна окупація будь-якої території не означає її переходу під суверенітет держави, що захопила. Відповідно до положень IV Гаазької конвенції 1907 року, IV Женевської конвенції 1949 року, Додаткового протоколу І держава, що окупує, зобов'язана прийняти всіх заходів для забезпечення порядку на захопленій території. Населення території, що окупується, повинно підпорядковуватися розпорядженням влади, проте його не можна примушувати до приношення присяги на вірність державі, що окупує, участі у воєнних діях, направлених проти їхньої країни, давати відомості про її армію. Повинні шануватися честь, життя цивільних осіб, їхня власність, релігійні переконання, родина. Держава, що окупує, зобов'язана постачати цивільне населення необхідним одягом, продовольством і санітарними матеріалами. . Міжнародні злочини –це особливо небезпечні діяння осіб, що втілюють злочинну політику держави і порушують основоположні принципи забезпечення миру, захисту особистості та життєвих інтересів міжнародного співтовариства. Власно міжнародні злочини:а) проти миру: планування, підготовки;розв’язання або ведення агресивних війн та ін.;б) проти людяності: вбивства, депортації,поневолення, переслідування та інші жорстокі дії щодо цивільного населення,в) воєнні злочини: порушення законів і звичаїв війни, вбивство військовополонених,заручників, парламентарів, безглузде знищення міст і сел та ін.;г) проти людства: геноцид, апартеїд, екоцид, расизм, колоніалізм та ін. злочини міжнародного характеру –дії, які посягають на інтереси кількох держав і внаслідок цього також становлять, міжнародну небезпеку, але вчиняються особами (групами осіб) поза зв’язком з політикою якої-небудь держави, задля досягнення власних протиправних цілей. Суб’єктами міжнародних злочинів є держави, їхні керівники, вищі посадові особи, інші виконавці злочинних дій. Це такі злочини, як знищення груп людей за расовою, релігійною і національною ознакою; забруднення навколишнього середовища з тяжкими глобальними наслідками; злочини проти миру і безпеки людства. Злочинам з міжнародним характером властиві такі ознаки:· на відміну від міжнародних злочинів суб’єктами цієї групи злочинів можуть бути лише фізичні особи;· об’єктом злочинного посягання в даному випадку виступають не міжнародні відносини і безпека людства, а лише нормальні відносини, міждержавна співробітництво, права людини і інші загальнолюдські цінності, що охороняються міжнародним правом;· кримінальна відповідальність за ці злочини настає з урахуванням положень міжнародних договорів, але виключно на підставі національних норм кримінального, кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого законодавства. 118. злочини міжнародного характеру –дії, які посягають на інтереси кількох держав і внаслідокцього також становлять, міжнародну небезпеку, але вчиняються особами (групами осіб) поза зв’язком з політикою якої-небудь держави, задля досягнення власних протиправних цілей. Суб’єктами міжнародних злочинів є держави, їхні керівники, вищі посадові особи, інші виконавці злочинних дій. Це такі злочини, як знищення груп людей за расовою, релігійною і національною ознакою; забруднення навколишнього середовища з тяжкими глобальними наслідками; злочини проти миру і безпеки людства. Суб’єктами злочинів міжнародного характеру (транснаціональних злочинів) є особи (групи осіб). До таких злочинівналежать: захват заручників; замах на осіб,які підлягають міжнародному захистові; за хоплення і (або) використання ядерного матеріалу з протиправною метою; незаконний оборот наркотичних засобів і психотропних речовин; незаконні акти, спрямовані протии безпеки цивільної авіації і морського судноплавства; піратство на морі та ін. Міжнародні кримінальні злочини:а) проти стабільності міжнародних відносин: тероризм, найманство та ін.;б) такі, що завдають збитків економіці й соціальному розвиткові держав: фальшування грошей, контрабанда, дії проти навколишнього середовища та ін.; в) такі, що порушують особисті права людини: рабство, работоргівля, розповсюдження порнографії, тортури та ін.;г) ті, що чиняться у відкритому морі: піратство, зіткнення суден, ненадання допомоги на морі, забруднення моря шкідливими речовинами та ін.; д) ті, що вчинюються в районі воєнних дій щодо цивільного населення, військовополонених, поранених, хворих, щодо культурних цінностей та ін. . 127.Питання надання правової допомоги у кримінальних справах, як правило, регулюються у двосторонніх міжнародних договорах про надання допомоги у кримінальних, цивільних та сімейних справах. Окремі аспекти надання правової допомоги передбачаються у багатосторонніх міжнародних договорах про боротьбу з конкретними видами злочинів. Крім того, приймаються регіональні міжнародні договори, що передбачають надання такої допомоги, наприклад, Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р. та Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. Предметом договорів про правову допомогу у сфері кримінальних правовідносин найчастіше є:· питання екстрадиції;· питання, пов’язані з дією іноземного закону (колізійні норми);· питання, пов’язані з визнанням і виконанням рішень іноземних судів;· питання, пов’язані з визнанням та виконанням окремих судових та слідчих доручень за кордоном. Видача злочинців —право держави, але не її обов'язок. Обов'язком вона стає лише за наявності двостороннього договору про взаємну правову допомогу по кримінальних справах. Видача може здійснюватися лише відносно певних злочинів —як правило, їх список або критерії їх визначення (тяжкість покарання тощо)встановлюється в договорі. При цьому договорами встановлюються умови, які дозволяють відмовити у видачі. До них відносяться, головним чином, обгрунтовані підозри запрошуваної держави про те, що особа переслідується по політичних мотивах або що у разі видачі воно може бути піддане тортурам або страті. Процедура видачі починається з напряму однією державою іншій відповідного запиту. Зазвичай передбачається складання запиту або на мові запрошуваної сторони, або на одному з мов міжнародного спілкування (англійська, французька —залежно від вимоги запрошуваної сторони). Запити передаються або через міністерства закордонних справ, або безпосередньо через правоохоронні органи (міністерства внутрішніх справ, юстиції, прокуратури тощо). У разі затримання передбачуваного злочинця в запрошуваній державі починається судова процедура. Роль суддей —підтвердити юридичну обґрунтованість запиту і дотримання всіх відповідних вимог. Якщо суд відхиляє запит, процедура припиняється. Якщо ж суд підтверджує можливість видачі, рішення ухвалюється адміністративними органами. Вважається, що остаточне рішення про видачу особи носить політичний характер. 128. У Статуті Організації Об’єднаних Націй, прийнятому після Другої світової війни та повалення тоталітарних фашистських режимів, які звели нанівець права людини та навіть саме її існування, було проголошено, що однією з цілей діяльності ООН є міжнародне співробітництво для сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх. Ще тоді Україна як одна з держав –засновниць ООН відповідно до ст. 55 Статуту ООН узяла на себе ці зобов’язання. Загальне визнання міжнародних стандартів обумовлює зобов’язання всіх держав світу погодитись на міжнародний контроль за додержанням цих стандартів у національній правовій системі. Крім того, відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до нього 1966 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенції про права дитини 1989 р., Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. Україна, ратифікувавши їх, взяла на себе зобов’язання надавати конвенційним органам доповіді про дотримання прав і свобод, передбачених цими конвенціями, і виконувати зауваження цих органів, а також брати участь у інших формах міжнародного контролю. 129. Нюрнберзький і Токійський міжнародні військові трибунали Безпрецедентні масові злочини, звершення під час Другої світової війни, викликали настільки сильну реакцію у широких верств населення, що створення міжнародних кримінальних судів для покарання винних стало неминучим. У 1945 р. СРСР, США, Великобританія і Франція уклали Угоду, до якого був прикладений Статут Міжнародного військового трибуналу для суду над головними військовими злочинцями європейських країн осі (Німеччини та її союзників). До Угоди приєдналися ще 19 держав. Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу заснований Угодою 1946 за участю СРСР, США, Великобританії, Китаю, Франції, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Нідерландів, Індії і Філіппін. З представників цих країн і був сформований трибунал. З позицій міжнародного права того часу статути трибуналів не були бездоганними. Загалом, це були суди переможців над переможеними. Здається, що нам достатньо зупинитися на одному з трибуналів в силу їх принципової єдності. Нюрнберзький трибунал складається з чотирьох членів і чотирьох їхніх заступників, які призначалися кожної із сторін підписали Угоду (СРСР, США, Великобританія, Франція). У разі хвороби члена його місце займав заступник, що забезпечувало безперервність процесу. До юрисдикції трибуналу ставилися злочину проти миру, військові злочини і злочини проти людяності. Відповідно до Статуту Суду посадове становище підсудних як глав держав або відповідальних чиновників не могло бути підставою для звільнення від відповідальності, не давало їм імунітету. Вчинення злочину за наказом начальника не звільняло їх від відповідальності, не могло служити пом'якшує вину обставиною. Передбачалася можливість заочного розгляду справ (заочно було розглянуто справу Бормана). Обвинуваченим надавалися усі права на захист. Особливо відзначимо положення про можливість визнання трибуналом групи або організації злочинною організацією. На цій підставі влади кожного з учасників має право залучати до національного суду за приналежність до такої організації. Нюрнберзьким трибуналом 12 підсудних були засуджені до смертної кари, сім - до тюремного ув'язнення, троє виправдані. 133 Міжнародний кримінальний суд У 1918 р. відбулася в Римі Дипломатична конференція під егідою ООН прийняла Римський статут Міжнародного кримінального суду (далі - Суд). У роботі Конференції взяли участь делегації 160 держав. За прийняття Статуту проголосували 120 держав, включаючи Росію. Двадцять одна держава утрималося, і сім проголосували проти. Найбільш активно за обмеження повноважень Суду виступали США. Суд був заснований як постійний орган, що володіє юрисдикцією щодо осіб, відповідальних за найсерйозніші злочини, що викликають занепокоєння міжнародного співтовариства. При цьому мова йде тільки про ті злочини, які перелічені в Статуті. Міжнародний кримінальний суд не підмінює кримінальні суди держав. Його юрисдикція є заповнювати. Свої функції Суд може здійснювати на території будь-якої держави-учасника Статуту, а на основі спеціальної угоди і на території будь-якої іншої держави. Суд є самостійним міжнародним органом. Він володіє міжнародною правосуб'єктністю. Відносини Суду з ООН будуть регулюватися його угодою з цією організацією. Місцем перебування є Гаага. Юрисдикція Суду обмежена найбільш серйозними злочинами, що зачіпають інтереси міжнародного співтовариства в цілому. До таких злочинів віднесено: геноцид, злочини проти людяності, військові злочини і агресія. Держави пішли шляхом граничного обмеження кола злочинів, що відносяться до юрисдикції Суду. До юрисдикції Суду віднесено й військові злочини, що здійснюються під час збройних конфліктів неміжнародного характеру. При цьому підкреслюється, що це положення не порушує відповідальність уряду за підтримання або відновлення права і порядку в державі або за захист єдності і цілісності держави всіма законними засобами (ч. 3 ст. 8). Міжнародний кримінальний суд здійснює свою юрисдикцію, якщо:а) ситуація, при якій були здійснені одне або декілька злочинів, передається прокурору державою-учасницею;б) Прокурор почав розслідування за власною ініціативою. Здійснення юрисдикції в таких випадках можливе за умови, що мова йде про держави, які є учасниками Статуту або визнали його юрисдикцію і відносяться до однієї з наступних категорій:а) держава, на території якого відповідні дії мали місце;б) держава, громадянином якої є звинуваченим обличчя. Статут встановлює кримінальну відповідальність командирів та інших начальників за злочинні дії осіб, які перебувають під їх контролем. Організація Суду. До складу Суду входять наступні органи: Президія, Апеляційне відділення, Судове відділення, Відділення попереднього виробництва, Канцелярія Прокурора і Секретаріат. Незалежним органом у складі Суду є Канцелярія Прокурора, що несе відповідальність за здійснення кримінального переслідування. Значення незалежності підкреслюється тим, що прокурор і його заступники обираються не Судом, а безпосередньо державами - учасниками Статуту строком на дев'ять років. Переобрання вони не підлягают. Судді, прокурор і його заступники, секретар Суду при виконанні своїх обов'язків користуються дипломатичним імунітетом. Робочі мови Суду - англійська і французька, офіційні - англійська, арабська, іспанська, китайська, російська і французька. 65. Привілеї та імунітети міжнародних організацій та їх персоналу Привілеї та імунітети організацій та їх персоналу організацій визначаються статутами, багатосторонніми конвенціями та двосторонніми угодами з країною перебування. Чималу роль грають і звичайні норми міжнародного права. Згідно зі Статутом ООН Організація користується на своїх членів території такими імунітетами та привілеями, які необхідні для досягнення її мети (ст. 105). У 1946 р. Генеральна Асамблея прийняла Конвенцію про привілеї та імунітети Організації ООН (СРСР, Білорусь і Україна приєдналися до неї в 1953 р.). Відповідно до цієї Конвенції майно ООН має імунітет від судового втручання, проте у окремих випадках можлива відмова від нього. Чи користуються недоторканністю приміщення й архіви. Власність ООН звільняється від податків і митних зборів. Організація користується всіма видами зв'язку. Генеральний секретар ООН і його заступники, та члени їх сімей користуються повним дипломатичним імунітетом. Інші посадові особи користуються функціональним імунітетом: не несуть судову відповідальність за дії, вчинені в якості посадових осіб; звільняються від обкладення податками окладів, що виплачуються ООН. Генеральний секретар має право відмовитися від імунітету, наданої посадовій особі, якщо імунітет перешкоджає відправленню правосуддя. Аналогічними імунітетами та привілеями володіють спеціалізовані установи ООН та інші міжнародні організації. 113. Стаття 55. Захист природного середовища 1. При веденні воєнних дій має бути виявлена турбота про захист природного середовища від широкої, довгочасної і серйозної шкоди. Такий захист включає заборону використання методів або засобів ведення війни, що мають на меті завдати або, як можна очікувати, завдадуть такої шкоди природному середовищу й тим самим завдадуть шкоди здоров'ю або виживанню населення. 2. Заподіяння шкоди природному середовищу як репресалій заборонено. Стаття 56. Захист установок і споруд, що містять небезпечні сили 1. Установки і споруди, що містять небезпечні сили, а саме: греблі, дамби й атомні електростанції, - не повинні ставати об'єктами нападу навіть у тих випадках, коли такі об'єкти є воєнними об'єктами, якщо такий напад може викликати звільнення небезпечних сил і наступні тяжкі втрати серед цивільного населення. Інші воєнні об'єкти, розміщені в цих установках або спорудах чи поблизу них, не повинні ставати об'єктами нападу, якщо такий напад може викликати вивільнення небезпечних сил у таких установках або спорудах та наступні тяжкі втрати серед цивільного населення. 3. У всіх випадках цивільне населення й окремі цивільні особи продовжують користуватися правом на повний захист, що надається їм міжнародним правом, включаючи захист шляхом вжиття застережних заходів, передбачених у статті 57. Якщо захист припиняється і які-небудь з установок, споруд або воєнних об'єктів, зазначених у пункті 1, зазнають нападу, вживаються всі практичні запобіжні заходи, щоб уникнути вивільнення небезпечних сил. 4. Заборонено робити об'єктом репресалій будь-які установки, споруди або воєнні об'єкти, зазначені в пункті 1. 5. Сторони, що перебувають у конфлікті, повинні прагнути уникати розміщення будь-яких воєнних об'єктів поблизу установок або споруд, зазначених у пункті 1. Однак допускаються споруди, збудовані з єдиною метою оборони установок або споруд, що використовуються для захисту від нападу на установки і споруди, і самі вони не повинні ставати об'єктом нападу за умови, що вони не використовуються для ведення воєнних дій, за винятком оборонних дій, необхідних для відбиття нападу на установки або споруди, які користуються захистом, і що їх озброєння обмежується зброєю для відбиття нападу противника на установки і споруди, що користуються захистом.6. Високі Договірні Сторони і сторони, що перебувають у конфлікті, закликаються укладати між собою інші угоди для забезпечення додаткового захисту об'єктів, що містять небезпечні сили.7. Для того щоб полегшити розпізнавання об'єктів, які користуються захистом цієї статті, сторони, що перебувають у конфлікті, можуть позначати їх спеціальним знаком у вигляді групи яскраво оранжевих кругів, розміщених на одній і тій самій осі, як зазначено у статті 16 Додатка 1 до цього Протоколу. Відсутність такої позначки жодним чином не звільняє жодну із сторін, що перебувають у конфлікті, від її зобов'язань, що покладаються цією статтею. 120. Міжнародне співтовариство зайняте ви-значенням організованої злочинності з середини 70-х pp. В даний час є ряд напрямів між-народної співпраці щодо запобігання злочинності, боротьби з нею і роботи з правопорушниками, що існують на двосторонньому, регіональному й універсальному рівнях. Можна виділити чотири таких напрями:видача злочинців і надання правової допомоги в кримінальних справах; науково-інформаційні контакти;надання професійно-технічної допомоги державам в даній сфері; договірно-правова координація боротьби із злочинами, що зачіпають декілька держав. Перелік основних міжнародних договорів в кримінально-правовій сфері, укладених в рамках ООН, її спеціалізованих установ, МАГ ATE і Ради Європи, охоплює наступні документи.1. Договори, укладені в рамках ООН, її спеціалізованих установ і МАГАТЕ:а) у сфері боротьби з міжнародним тероризмом:Конвенція про злочини і деякі інші акти, що здійснюються на борту повітряних суден (1963 р.);Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (1970 p.);Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (1971 p.);Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників (1979 p.);Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу (1980 p.); б) у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів та психотропних речовин і зловживанням ними:Єдина конвенція про наркотичні засоби (1961р.);Конвенція про психотропні речовини (1971р.); в) у сфері боротьби з іншими злочинами, що становлять міжнародну небезпеку:Міжнародна конвенція по боротьбі з підробленням грошових знаків (1929 p.); 2. Договори, укладені в рамках Ради Європи: Європейська конвенція про взаємну правову допомогу в кримінальних справах 1959 р. з додатковим протоколом 1978 p.;Європейська конвенція про міжнародну силу рішень по кримінальних справах (1970 p.) Європейська конвенція про передачу провадження в кримінальних справах (1972 p.); Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом (1977 p.). . Відповідальність фізичних осіб за міжнародні злочини найчастіше настає за умови, що їхні злочинні дії пов’язані зі злочинною діяльністю держави. Офіційний статус особи (голова держави, уряду тощо) не звільняє її від кримінальної відповідальності. Тому зараз загальновизнаними є норми вироку Нюрнберзького трибуналу. По-перше: „Злочини проти міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними категоріями, і тільки шляхом покарання окремих осіб, які скоїли такі злочини, можуть бути виконані норми міжнародного права…”. Це положення безпосередньо обґрунтовує наявність та необхідність саме індивідуальної відповідальності фізичних осіб. А по-друге: „Принцип міжнародного права, який в окремих випадках захищає представника держави, не може бути застосований до дій, які засуджуються як злочинні за міжнародним правом”. Принцип індивідуальної кримінальної відповідальності фізичних осіб знайшов своє відображення також у статутах Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії (ст. 7) і Міжнародного кримінального трибуналу для Руанди (ст. 6), а також у Римському Статуті Міжнародного кримінального суду. Так, згідно з ч. 1 ст. 25 Римського Статуту визначено юрисдикцію Суду щодо фізичних осіб, незалежно від того, чи є вони представниками державної влади, чи приватними особами [25]. Відносно питання ефективності індивідуальної кримінальної відповідальності в першу чергу може виникнути питання доцільності й впливовості такого виду міжнародної відповідальності, адже існує достатньо інших видів міжнародно-правової відповідальності за міжнародні злочини. Частково відповідь на це питання вже була дана. Кримінальна відповідальність за злочини є обґрунтованою, адже відповідальність за злочинні дії осіб не може перекладатися на міжнародні організації, органи держави або державу взагалі. Суть кримінальної відповідальності саме і полягає в настанні для фізичної особи негативних обмежень прав і свобод за скоєння злочину [26, c.28]. Затверджуючи принцип індивідуальної кримінальної відповідальності, Міжнародний воєнний трибунал у Нюрнберзі наголосив: «…Порушення міжнародного права породжує індивідуальну відповідальність. Саме люди, а не абстрактні організації, вчинюють злочини, зупинення яких необхідне як санкція міжнародного права». 135. Міжнародне співробітництво та судова допомогу. Держави - учасники Статуту зобов'язані співпрацювати з Судом в розслідуванні злочинів і переслідування винних, що підпадають під юрисдикцію Суду (ст. 86). Держави повинні забезпечити, щоб їх внутрішнє законодавство передбачало відповідні форми співробітництва з Судом. Статут детально регламентує передачу осіб Суду. При цьому проводиться різниця між передачею та видачею (ст. 102). Під передачею розуміється доставка особи державою до Суду, під видачею - доставка особи однією державою іншій відповідно до договору або внутрішнім законодавством. Ця різниця має юридичне значення. Як відомо, видача регулюється законодавством держав і міжнародними договорами. Втілена в Статуті ідея полягає в тому, що закони і договори держав про видачу не мають прямого відношення до передачі осіб Суду. Статут Міжнародного кримінального суду містить спеціальні положення на випадок конкуруючих запитів про видачу і передачу (коллідірующіе прохання - ст. 90). При передачі особи Суду дотримується принцип спеціалізації: передане Суду особа не може переслідуватися за поведінку, що мало місце до передачі, інше, ніж те, за яке вона була видана. Разом з тим передбачено право Суду запропонувати передати особа державі відмовитися від наведеного положення (ст. 101). 138. Геноцид Для целей настоящего Статута "геноцид" означает любое из следующих деяний, совершаемых с намерением уничтожить, полностью или частично, какую-либо национальную, этническую, расовую или религиозную группу как таковую:a) убийство членов такой группы;b) причинение серьезных телесных повреждений или умственного расстройства членам такой группы;c) предумышленное создание для какой-либо группы таких жизненных условий, которые рассчитаны на полное или частичное физическое уничтожение ее;d) меры, рассчитанные на предотвращение деторождения в среде такой группы;e) насильственная передача детей из одной человеческой группы в другую. 139. Военные преступления . Суд обладает юрисдикцией в отношении военных преступлений, в частности когда они совершены в рамках плана или политики или при крупномасштабном совершении таких преступлений. 2. Для целей настоящего Статута военные преступления означают: a) серьезные нарушения Женевских конвенций от 12 августа 1949 года, а именно любое из следующих деяний против лиц или имущества, охраняемых согласно положениям соответствующей Женевской конвенции:i) умышленное убийство;ii) пытки или бесчеловечное обращение, включая биологические эксперименты;iii) умышленное причинение сильных страданий или серьезных телесных повреждений или ущерба здоровью;iv) незаконное, бессмысленное и крупномасштабное уничтожение и присвоение имущества, не вызванное военной необходимостью;viii) взятие заложников; b) другие серьезные нарушения законов и обычаев, применимых в международных вооруженных конфликтах в установленных рамках международного права, а именно любое из следующих деяний:i) умышленные нападения на гражданское население как таковое или отдельных гражданских лиц, не принимающих непосредственного участия в военных действиях;ii) умышленные нападения на гражданские объекты, т.е. объекты, которые не являются военными целями;v) нападение на незащищенные и не являющиеся военными целями города, деревни, жилища или здания или их обстрел с применением каких бы то ни было средств;vi) убийство или ранение комбатанта, который, сложив оружие или не имея более средств защиты, безоговорочно сдался;xi) вероломное убийство или ранение лиц, принадлежащих к неприятельской нации или армии;xii) заявление о том, что пощады не будет; c) В случае вооруженного конфликта немеждународного характера серьезные нарушения статьи 3, общей для четырех Женевских конвенций от 12 августа 1949 года, а именно: любое из следующих деяний, совершенных в отношении лиц, не принимающих активного участия в военных действиях, включая военнослужащих, сложивших оружие, и лиц, выведенных из строя в результате болезни, ранения, содержания под стражей или по любой другой причине:i) посягательство на жизнь и личность, в частности убийство в любой форме, причинение увечий, жестокое обращение и пытки;ii) посягательство на человеческое достоинство, в частности оскорбительное и унижающее обращение;iii) взятие заложников; e) Другие серьезные нарушения законов и обычаев, применимых в вооруженных конфликтах немеждународного характера в установленных рамках международного права, а именно любое из следующих деяний:i) умышленное нанесение ударов по гражданскому населению как таковому, а также умышленное нападение на отдельных гражданских лиц, не принимающих непосредственного участия в военных действиях;v) разграбление города или населенного пункта, даже если он взят штурмом;vii) набор или вербовка детей в возрасте до пятнадцати лет в состав вооруженных сил или групп или использование их для активного участия в боевых действиях;ix) вероломное убийство или ранение комбатанта неприятеля;x) заявление о том, что пощады не будет;xii) уничтожение или захват имущества неприятеля, за исключением случаев, когда такое уничтожение или захват настоятельно диктуются обстоятельствами конфликта. 143. Переговори Переговори являють собою прямий контакт сторін з метою досягнення взаємоприйнятного угоди. Вони можуть вестися через звичайні дипломатичні канали або в формі спеціально скликаються нарад. Можлива також письмова форма, обмін листами. Результати переговорів зазвичай знаходять відображення у спільних комюніке, які не є договорами. Переговори повинні передувати застосування інших засобів вирішення спорів. Переговори починаються за угодою сторін. Вступ до переговорів може бути й обов'язковим. Такі випадки передбачаються договорів. Відповідне розпорядження може міститися у рішенні арбітражу чи міжнародної організації. Переговори мають ряд переваг у порівнянні з іншими засобами. Їх легше організувати, вони не вимагають значних витрат, головне а, не роблять негативного впливу на взаємовідносини сторін. Досвід свідчить про ефективність переговорів. За їх допомогою вирішується основна маса розбіжностей між державами. Переговори можуть бути не тільки двосторонніми, але і багатосторонніми. Останні набувають широкого поширення. З'явилося поняття парламентської дипломатії, що означає багатосторонні переговори в рамках міжнародних органів та організацій. Консультації - різновид переговорів, що відрізняється простотою організації, меншою формальністю. Найчастіше вони передують офіційних переговорів. Багато договори передбачають врегулювання розбіжностей шляхом консультацій та переговорів. Сучасна система мирних засобів врегулювання міжнародних спорів 1. Не судові засоби У відповідності зі статтею 33 Статуту ООН сторони, що беруть участь у спорі, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, повинні насамперед намагатися розв'язати його за допомогою переговорів, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод або інших мирних способів за своїм вибором. Посередництво припускає активну участь посередника в переговорах, включаючи внесення пропозицій з окремих аспектів питання або у відношенні спору в цілому. При посередництві держави, що сперечаються, обирають третю особу (державу, представника міжнародної організації), що бере участь у переговорах у якості самостійного учасника. Остаточне рішення у спорі приймається учасниками спору і посередником шляхом взаємної угоди, що підписується всіма сторонами. Добрі послуги і посередництво можуть надаватися державою, що не приймає участь в спорі, міжнародною посадовою особою або приватними особами. Для виконання ними своїх функцій необхідна згода сторін, що сперечаються. 2. Судові засоби У міжнародну процедуру з примирення входить діяльність слідчих і погоджувальних комісій, що мають за мету допомогти розв'язанню спору шляхом досягнення безпосередньої угоди між сторонами. У міжнародних спорах, що не торкаються ні честі, ні суттєвих інтересів держав і фактичних обставин, що виникають із розбіжностей в оцінці ситуації, сторони вправі встановити спеціальний міжнародний орган - слідчу комісію для з'ясовування питань факту. Комісії формуються на паритетних засадах із рівного числа представників обох сторін. У їхній склад у якості членів або голови можуть включатися представники інших держав. Організація комісій і їхніх задач визначається угодою сторін, що сперечаються. Завдання слідчих комісій полягає в з'ясовуванні фактичних обставин спору. Їхнє створення було передбачено Гаазькими конвенціями про мирне розв'язання міжнародних зіткнень 1899 і 1907 років, у яких був визначений статус міжнародних слідчих комісій[7, с. 123]. Якщо сторони не домовляться про інше, то комісія формується шляхом призначення кожній із сторін двох членів, із яких тільки по одному можуть бути громадянами держав-сторін. Ці члени обирають голову. Такий же порядок установлений Загальним актом про мирне вирішення міжнародних спорів, прийнятим Лігою Націй у 1928 році і переглянутим ООН у 1949 році[7, с. 123]. 151. Миротворчі операції ООН Важливим інструментом підтримки миру стають миротворчі операції ООН. Їх діяльність регулюється прийнятої на основі Статуту ООН серією резолюцій Генеральної Асамблеї, яка регулярно розглядає питання про миротворчих операціях. На відміну від цього миротворчість означає операції збройних сил без застосування зброї, за винятком випадків самооборони, які здійснюються за згодою основних воюючих сторін і призначені для спостереження за дотриманням угоди про перемир'я. Мета - підтримка дипломатичних зусиль задля досягнення політичного врегулювання спору. Миротворчі сили були застосовані вже в 1948 р. За рішенням Ради Безпеки на різні ділянки кордонів єврейської держави були спрямовані групи спостерігачів для контролю за перемир'ям, запропонованим рішенням Ради Безпеки. Ці групи в кількості 217 військових спостерігачів діють і понині. У наступні роки ООН спрямовує свої миротворчі місії в багато країн. Зокрема, з 1993 р. така місія діє в Грузії (абхазький конфлікт), а з 1994 р. - у Таджикистані. Найбільш велика миротворча операція була зроблена на території колишньої Югославії у зв'язку з спалахнув там міжнаціональних конфліктом. Після низки звернень до воюючих сторін Рада Безпеки приймає рішення про направлення Сил захисту ООН. Ці сили зіграли важливу роль у припиненні конфлікту. Основний контингент становили збройні сили НАТО, які діяли за мандатом ООН. Приймали участь і російські контингенти. До складу Сил захисту входили 381300 військових і персоналу забезпечення, 680 військових спостерігачів, 727 поліцейських, 1870 осіб цивільного персоналу. Зі сказаного випливає, що миротворчі сили ООН відіграють важливу роль у врегулюванні локальних конфліктів на релігійному, етнічному грунті, що ставлять під загрозу мир і цілісність держав. Зростає значення ООН у врегулюванні конфліктів неміжнародного характеру, що представляє новий напрямок в її діяльності. . Регіональні міжнародні організації Статут ООН містить спеціальну главу VII про регіональні угоди та органах для вирішення питань, що відносяться до підтримання миру і безпеки, які є придатними для регіональних дій. При цьому угоди і органи, а також їхню діяльність повинні бути сумісні з цілями і принципами ООН. Рада Безпеки заохочує мирне вирішення спорів в рамках таких угод і органів. Він використовує регіональні угоди та органи для примусових дій під його керівництвом. Без повноважень Ради вони не можуть вживати примусові дії, за винятком тих, що робляться в порядку колективної самооборони. Рада має бути поінформований про всі дії, здійснені або намічаються для підтримки миру і безпеки. Існують розбіжності щодо віднесення тих чи інших угод і організацій до числа регіональних. Чи є, наприклад, регіональною організацією НАТО, членами якої складаються держави трьох континентів? Але є і загальновизнані регіональні організації. До їх числа відносяться Організація американських держав (ОАД), Африканський Союз, Ліга арабських держав (ЛАГ), Співдружність Незалежних Держав (СНД). Всі вони передбачають обов'язок держав-членів співпрацювати в підтримці миру і безпеки. Особливий інтерес для нас представляє ОБСЄ. Колективна безпека (КБ) –система співробітництва держав з метою спільної боротьби проти агресії. Колективна безпека - це колективна захищеність держав і товариств від внутрішніх і зовнішніх загроз. Колективна безпека включає систему заходів, спрямованих на підтримку міжнародного миру, запобігання війні, по наданню колективної відсічі агресії і колективної допомоги. Ця співпраця може здійснюватися і в рамках ООН, міжнародних організацій або на регіональній основі. 98. Механізм міжнародного контролю за дотриманням прав людини,діючих на універсальному рівні..... Міжнародна система захисту прав людини —це розгалужена система з декількох десятків універсальних міжнародних органів із прав людини з різним обсягом компетенції, основною метою діяльності яких є захист прав людини. Універсальні органи з прав людини мають компетенцію, що поширюється на значну кількість держав світу і, як правило, виключно на ті держави, які є учасницями відповідного універсального міжнародного договору про права людини (Комітет із прав людини, Комітет із прав дитини й ін.). В обмеженого кола міжнародних органів із прав людини контрольні повноваження не обов'язково пов'язані з участю держави в міжнародному договорі (Комісія з прав людини). Жоден з універсальних міжнародних органів із прав людини не є повноцінним міжнародним судовим органом, хоча пропозиції щодо їх створення висловлювалися відразу після закінчення Другої світової війни. Особливе місце посідає Комісія з прав людини —універсальний орган, повноваження якого не пов'язані з участю держави в міжнародних договорах про права людини. Її було засновано на підставі рішення ЕКОСОР у 1946 р. Комісія складається із представників 53 держав —членів ЕКОСОР, обраних на три роки. Вона має широкі повноваження щодо контролю за дотриманням прав людини, проводить дослідження у сфері захисту прав людини та надає рекомендації та пропозиції ЕКОСОР, готує проекти міжнародних документів щодо прав людини та співпрацює з іншими міжнародними органами в цій галузі. Комісія вправі створювати власні допоміжні органи. Одним із них є Підкомісія з попередження дискримінації прав і захисту меншин. Важливим повноваженням Комісії із прав людини є розгляд заяв і повідомлень про порушення прав людини. 3 1967 р. Комісія одержала право вивчати інформацію про грубі та масові порушення прав людини у всіх країнах, незалежно від того, чи є вони учасниками міжнародних договорів про права людини. На підставі таких досліджень Комісія вправі подавати до ЕКОСОР доповіді та пропонувати рекомендації щодо усунення порушень прав людини. Комісія не розглядає повідомлення, якщо скаржник не вичерпав національні засоби правового захисту. Комітет з прав людини створено у 1977 р. відповідно до ст. 28 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. До складу Комітету входять 18 експертів, яких обирають із числа громадян держав —учасниць Пакту. Комітет із прав людини наділений повноваженням розглядати скарги від окремих осіб або груп осіб про порушення прав, зазначених у цьому Пакті, якщо такі порушення відбулися під юрисдикцією держав, що ратифікували Факультативний протокол. Комітет не розглядає повідомлення, якщо скаржник не вичерпав національні засоби правового захисту, якщо скарга стосується порушення права, яке не закріплене в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, або якщо це саме питання розглядається за іншою міжнародною процедурою. Розгляд скарг відбувається на закритих засіданнях, але рішення Комітету є відкритими та підлягають опублікуванню. Рішення Комітету є рекомендаціями. Організація Об'єднаних Націй утворює свої інституціональні структури для вивчення стану прав людини, по суті, здійснює "нагляд" у сфері виконання державами своїх зобов'язань у сфері поваги прав людини. Таку діяльність здійснює Рада Безпеки ООН, яка неодноразово розглядала спори і ситуації в сфері прав людини, котрі становлять загрозу загальному миру і безпеці. Рішення і висновки з питань прав людини приймав Міжнародний Суд, Генеральний секретар ООН, а також Верховний комісар з прав людини, посада якого була створена у 1994 р. Він має керуватися Загальною декларацією прав людини 1948 р., іншими основоположними міжнародно-правовими пактами, має виходити з того, що всі права людини —громадянські, культурні, економічні й політичні —є унікальними, взаємозв'язаними і взаємозалежними. Верховний комісар має щорічно подавати доповіді Комісії з прав людини ООН, а через ЕКОСОР —Генеральній Асамблеї ООН. |