тема матеріальних одиниць звуків слів моделей речень тощо яка існує поза часом і простором
Работа добавлена на сайт samzan.net:
1. Державна мова — мова професійного спілкування.
Мова є найдосконалішим, незамінним засобом етнічної єдності. Мова – найважливіший засіб спілкування між людьми. Мова – це ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів, моделей речень тощо), яка існує поза часом і простором. (Державна – це мова, якою розмовляє або вміє розмовляти більшість населення країни незалежно від національної або територіальної приналежності громадян. Найвищою її формою є офіційна мова, яка представляє державу на міжнародному рівні. Державною мовою в Україні є українська мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування в публічних сферах суспільного життя. Вона є обов’язковою для застосування в діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності. Державний статус української мови, закріплений Конституцією України. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення.)
2. Мовне законодавство та мовна політика в Україні. Державна мова в Україні.
Законом про мови в Україні встановлюються загальні принципи мовної політики в Україні, правові та організаційні засади використання та розвитку державної мови та мов національних меншин України, права громадян на користування рідною мовою. Мовні питання регулюються Конституцією України, законами України «Про національні меншини в Україні», «Про освіту», «Про видавничу справу», іншими нормативно-правовими актами. У конкретній політичній ситуації державна й національна мови можуть співпадати і не співпадати, отже, головною для будь-якої держави є проблема збереження й піднесення до світового рівня національної мови. ()Єдиною формою застосування державної мови в усіх сферах суспільного життя України є її нормативна форма, тобто літературна мова.
3. Професійна мовнокомунікативна компетенція.
Мова активно використовується в освітній, науковій, виробничих сферах, регулює соціальні взаємовідносини мовців. Мова є засобом реалізації професійної діяльності людини. Основними критеріями професіональності є знання свого фаху, рівень володіння професійною термінологією.Науково-технічний прогрес, зокрема комп’ютеризація усіх галузей науки й техніки, перебудова соціально-економічної й політичної систем в Україні насичують мову сучасними поняттями, термінами, зумовлюють динаміку творення нових власне українських слів і запозичення іншомовних. Разом із зростанням рівня фахових знань представників різних професій підвищуються й вимоги до їхньої мови. Знати мову своєї професії означає вільно володіти, послуговуватися лексикою свого фаху. Знання мови – один з основних компонентів професійної підготовки. Знання мови своєї професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися на виробництві та в безпосередніх наукових і ділових контактах. Спілкування в сучасному мовному просторі виступає не тільки як форма людської взаємодії, але й як функціональна категорія, пов’язана з конкретною сферою діяльності людини, зокрема й професійної.комунікативна компетенція – сукупність знань і вмінь, що забезпечують здатність спланувати й реалізувати комунікативний намір (мету спілкування) через застосування ефективних комунікативних стратегій у різноманітних умовах (ситуаціях) спілкування в ролі адресанта і адресата. Отже, майбутнім фахівцям мова потрібна не як сукупність правил, а як система світобачення, засіб культурного співжиття в суспільстві, самоформування й самовираження особистості.
4. Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.
Мова – найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона безпосередньо пов’язана з мисленням. Кожний момент діяльності обумовлюється думкою і її носієм – мовою. Тільки завдяки мові все здобуте попередніми поколіннями не гине марно, а служить фундаментом для подальшого розвитку людства. Мова – це ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів, моделей речень тощо), яка існує поза часом і простором. мовлення – сам процес і результат спілкування, який відбувається в певній аудиторії і в певних часових рамках, матеріалізується у звуках, буквах, інтонації, розділових знаках. Становлення народу тісно пов’язане з формуванням його мови. Національна мова – важлива ознака самобутності народу, засіб єднання поколінь та формування національної свідомості. У ній виявляється генотип нації, досвід її буття, закладено код нації, її ментальність.Українська мова – національна мова українського народу.під національною мовою розуміють тип національного мислення, тип національної культури, філософії і психології, засіб і свідоцтво спільності нації, що може реалізовуватися в різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої і національно-культурної діяльності. З часом, формуючись і удосконалюючись, національна мова закріплюється в літературі, стаючи літературною мовою нації, і поступово витісняє територіальні діалекти.Літературна мова – вища форма вияву української національної мови, відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві:багатофункціональність (охоплює всі сфери комунікативної діяльності суспільства);унормованість (оперує загальноприйнятими усталеними нормами);стандартність;уніфікованість;розвинена система стилів (має розгалужену систему мовних стилів).Літературна мова обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, державну діяльність, культуру, радіо й телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей), є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців. «сучасна українська літературна мова» І. П. Котляревський, Т. Г. Шевченко.
5. Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора.
Усебічному розвиткові особистості сприяє висока культура мови – дотримання мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Культура мови – це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули привітання, прощання, побажання, запрошення та ін. Вони змінюються залежно від ситуації спілкування, від соціального статусу, освітнього, вікового рівнів, від статі тих, хто спілкується. Головним завданням культури мови є:виховання навичок літературного спілкування; Відтак культура мови в житті професійного комунікатора відіграє провідну роль. Головна складність в оволодінні усним мовленням полягає в необхідності визначити на слух, інтуїтивно доцільність або недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови в кожному конкретному випадку.Культура мови людини безпосередньо залежить від багатства її індивідуального лексикону.Культура мовлення – це система вимог, регламентацій щодо вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній і писемній).Проблема культури мовлення проявляється в таких основних аспектах: нормативність, естетичність, поліфункціональність мовлення.Нормативність – це дотримання правил усного й писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту тощо. Естетичність мовлення – це реалізація естетичних уподобань мовця шляхом використання естетичних потенцій мови. Оптимально дібраний темп і звучність мовлення, уникнення нагромадження приголосних чи голосних, різноманітність синтаксичних конструкцій, доречність цитати чи фразеологізму.Поліфункціональність мовлення – це забезпечення застосування мови в усіх перелічених аспектах, у кожній сфері спілкування.
6. Комунікативні ознаки культури мови. Типологія мовних норм.
(4) основні комунікативні ознаки культури мови:змістовність – потрібно продумувати текст і основну думку висловлювання; розкривати їх повно; говорити й писати лише те, що добре відомо; логічність і послідовність (говорити й писати логічно, зв’язно, за написаним або продуманим планом (тезами);точність – добирати слова й будувати речення так, щоб найточніше передати зміст висловлювання; багатство – використання різноманітних мовних засобів, уникання однотипних конструкцій;правильність – дотримання мовних норм;виразність і образність – добирати слова й будувати речення так, щоб якнайкраще передати думку;доречність – ураховувати, кому адресовано висловлювання, прогнозувати, як воно буде сприйняте співрозмовником за певних обставин спілкування.
7. Словники у професійному мовленні. Типи словників.
Лексикографія – це наука, що займається розробкою укладання словників, упорядкуванням різного роду словникових матеріалів. Різноманітні типи словників розробляються залежно від того, для кого вони призначені. Так, існують академічні словники, які містять найповнішу інформацію про слово, та навчальні, які мають на меті навчити людину, яка оволодіває мовою, правильно використовувати слово. Є словники, адресовані усім, розраховані на будь-якого читача та словники-довідники, призначені для людей певних професій). Найчастіше словник подає зібрання слів тієї чи іншої мови в алфавітному порядку. словник – зібрання слів , розташованих у певному ,в якому з’ясовується значення мовних одиниць, наводиться різна інформація про них або переклад на іншу мову чи подаються відомості про предмети, що визначаються словами.Залежно від призначення розрізняють словники енциклопедичні і лінгвістичні, або філологічні.Енциклопедичні словники фіксують і пояснюють не слова, а пов’язані з тими чи іншими словами (як назвами відповідних явищ) відомості з різноманітних ділянок знання, мистецтв, виробництв, політичного життя тощо. Філологічні словники мають кілька основних типів і багато різновидів, але об’єктом описування в них завжди є саме слово. Залежно від типу й характеру філологічного словника, конкретне слово в ньому може розглядатися в одному чи в кількох аспектах, скажімо, з погляду походження чи функціонування протягом певного історичного періоду, правопису, вимови і т.д.Філологічні словники можуть бути одномовні, двомовні й багатомовні. Серед одномовних словників найважливішим типом є словник тлумачний. У ньому засобами рідної мови розкривається значення слова, характеризуються його граматичні й стилістичні властивості. Словник іншомовних слів – словник, у якому розкривається значення іншомовних слів, що увійшли до лексичного складу рідної мови, і вказується, з якої мови вони засвоєні . Словник орфографічний – словник, який подає перелік слів у їх нормативному написанні. Словник синонімів – у ньому подані ряди синонімів, що групуються навколо стрижневих слів, розташованих в алфавітному порядку. Словник термінологічний – словник, у якому подана система термінів певної галузі науки, виробництва, мистецтва.
8. Мовний, мовленнєвий, спілкувальний етикет. Стандартні етикетні ситуації.
Самобутність кожного народу поряд із традиціями, ціннісними орієнтаціями, культурою виявляється передовсім у мовних стереотипах поведінки. Кожен з етикетних знаків має своє функціональне навантаження і виступає носієм такої значущої для спілкування інформації.Мовний етикет – це сукупність словесних форм ввічливості, прийнятих у певному колі людей, у певному суспільстві, у певній країні. Це функціональна підсистема мови зі своїм набором знаків (стереотипних фраз) і граматикою (правилами засвоєння знаків). Для кожної стандартної етикетної ситуації існує впорядкована сукупність знаків, своєрідний «репертуар.А крім того, мовний етикет діє на мовця, спрямовує його комунікативну діяльність, формує мовну особистість загалом. Мовленнєвий етикет – це правила мовленнєвої поведінки, прийняті національним колективом мовців. Він охоплює стійкі формули спілкування (слова, словосполучення, мовні звороти-кліше) у ситуаціях установлення контакту із співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності. Мовленнєвий етикет – це застосування мовного етикету в конкретних актах спілкування. Якщо мовний етикет – набір засобів вираження, то мовленнєвий етикет – це вибір цих засобів, засобів у реалізації. Основними вимогами мовленнєвого етикету є уважність, чемність, увічливість, стриманість.В усному спілкуванні дуже важлива роль належить невербальним, тобто несловесним, немовним, засобам вираження: поглядові, виразові обличчя.Етикетне використання мовних і позамовних засобів спілкування називається спілкувальним етикетом. Для цього належить досконало знати й уміти доречно застосовувати їх у відповідних комунікативних ситуаціях. За умовами та змістом мовної ситуації розрізняють 15 стандартних етикетних ситуацій (різновидів мовленнєвого етикету): звертання, привернення уваги; вітання; знайомство; запрошення; прохання, порада, пропозиція; погодження, згода, відмова у відповідь на прохання й запрошення; згода і незгода; вибачення; скарга; втішання, докір; комплімент; несхвалення, докір; поздоровлення, побажання; вдячність; прощання.
9. Парадигма мовних формул. Вибір мовних одиниць у мовленні.
Парадигми мовних формул (вислови мовленнєвого етикету) покликані репрезентувати насамперед ввічливість співбесідника .Звертання добродію (добродійко, добродії) уважається старою почесною назвою осіб, що роблять добро для народу. Слід бути уважним, вибираючи звертання в промовах на різноманітних зібраннях. Напр., залежно від виду зібрання, складу аудиторії можуть бути звертання: «Глибоко поважні пане і панове, дорогі гості!», «Шановні колеги! Пані і панове!» тощо. При звертанні важливо витримувати ти-ви дистанцію. Уникаючи прямих звертань до незнайомих осіб, вдаємося до таких: Дозвольте звернутися…; Вибачте (пробачте), чи можна вас запитати, просити…; Чи не скажете… У формулах вітань: Доброго ранку і т.д. У відповідь на привітання існують формули: Доброго ранку! Добрий день! Форми звертань Здрастуй, Здрастуйте сприймаємо як непоширені, стилістично марковані. Таким чином, знання національного мовленнєвого етикету, уміння користуватися ним у комунікативних актах є ознакою мовного, мовленнєвого, спілкувального етикету.
10. Функціональні стилі української мови та сфера їх застосування. Основні ознаки функціональних стилів.
Основною одиницею усного мовлення є висловлювання, а писемного – текст, який реалізується в одній з форм – розповіді, описі чи роздумі або є поєднанням різних форм.Стилі – це функціональні різновиди загальнонаціональної мови, які різняться типовими мовними засобами залежно від сфери людського спілкування. У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та реалізації конкретних завдань. В усній формі мовлення виокремлюють розмовно-побутовий та ораторський стилі, у писемній – публіцистичний, художній, науковий, офіційно-діловий. Інколи ще говорять про виробничо-технічний стиль. Деякі дослідники виокремлюють також епістолярний та ораторський стилі
Публіцистичний стиль реалізує інформативну функції мови. Його мета – формування громадської думки, спонукання до активних дій і прийняття рішень. Основною одиницею публіцистичного стилю є текст. публіцистичні тексти мусять бути і впливовими, і інформативними. Основні ознаки:доступність мови та формулювань (орієнтація на широкий загал);поєднання логічності доказів і полемічності викладу; перелік точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, виклад наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю;широке використання художніх засобів
Художній стиль виконує естетично-інформативну, комунікативну функції й може включати в себе елементи будь-якого стилю. Метою художнього стилю є формування загальнолюдських й національно-свідомих естетичних, культурних і психологічних смаків окремої людини й нації у цілому. Інформативність тут здійснюється не шляхом простого повідомлення фактів, а через художній образ, у якому відтворюється і певна ситуація, і сприйняття її автором, і реакція інших людей. Сфера використання епістолярного стилю – приватне листування. Цей стиль може бути складовою інших стилів, напр., художньої літератури, публіцистики Основні ознаки – наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум).Сфера використання конфесійного стилю – релігія та церква.Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється (реалізується) в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у Біблії та ін. церковних книгах, молитовниках).
11. Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового і розмовного стилів.
У професійній сфері діяльності спеціалісти, як правило, послуговуються мовними ресурсами трьох стилів – розмовного), наукового та офіційно-ділового.Розмовний стиль реалізує здебільшого комунікативну функцію мови. Оскільки комунікація в розмовному стилі здійснюється шляхом безпосереднього діалогу, головною метою мовця є встановлення психологічного контакту із співрозмовником, мовні засоби мають бути простими й зрозумілими. Основною одиницею розмовного стилю є висловлювання.Розмовне мовлення здебільшого спонтанне, тобто безпосереднє, непідготовлене.
Науковий стиль реалізує мислетвірну та номінативну функції мови. Основною одиницею наукового стилю є текст, у якому не тільки подано в логічній послідовності інформацію, але й доведено її істинність. Предметом наукового стилю є передача складної системи наукових понять, визначень, пояснень, розкриття найрізноманітніших взаємозв’язків. Наукові тексти мають типову композицію: послідовне членування на розділи, частини, параграфи, пункти, підпункти. Офіційно-діловий стиль – це стиль, який задовольняє потреби писемного (рідше усного) спілкування в документальному оформленні різних актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між державами, а також між членами суспільства в офіційній сфері їх спілкування. Офіційно-діловий стиль виконує три основні функції: уплив, повідомлення, спілкування. Основною одиницею цього стилю є висловлювання, яке реалізується в усному діловому мовленні – у спілкуванні людей під час виконання ними службових обов’язків (під час бесід, нарад, у годину прийому відвідувачів), і текст як вторинна форма мовлення щодо першої. Текст є основою кожного документа, а точніше – одним з основних реквізитів документа (див. Зразок офіційно-ділового стилю). Текст документа складається з таких частин:вступу (зазначається привід написання документа, указується історія питання);основної частини (розкривається суть питання, аргументуються певні положення, висловлюються певні міркування);закінчення (розкривається мета укладання документа). Закінчення може бути активним і пасивним. Активне закінчення точно зазначає, яку дію має виконати адресат. Пасивне закінчення інформує про якісь події, обставини, факти тощо.
12. Текст як форма реалізації професійної діяльності.
Текст як цілісне й зв’язне висловлювання, що має змістову завершеність і структуру, реалізується в конкретному стилі мовлення. Текст– об’єднаний за змістом і граматично писемний чи усний мовленнєвий масив, основними властивостями якого є зв’язність і цілісність. Одиницею тексту є складне синтаксичне ціле– відрізок мов лення з двох і більше речень, об’єднаних спільністю теми в компо зиційно-синтаксичну конструкцію.Складному синтаксичному цілому властива єдність думки, вислову, теми, суб’єктивно-модального забарвлен ня. Складне синтаксичне ціле не можна ототожнювати з абзацом. Абзац – це частина тексту між двома відступами . Абзац не має особливого синтаксичного оформлення й може складатись з одного речення.Речення, які належать до складного синтаксично ціло го, різні за своєю структурою й самостійні, вільно поєдну ються одне з одним передусім змістом. Зв’язки між таки ми реченнями називають міжфразовими. Текст як основна одиниця комунікації структурує діяльність мовців, регулює та планує відносини між ними. Саме у процесі спілкування текст набуває свого значення, і саме на основі спілкування він може бути сприйнятий та проінтерпретований адекватно до задуму автора. Серед головних ознак тексту психолінгвістика виокремлює такі: Цілісність. Поставивши певну мету, мовець прагне виконати її якнайкраще. Для цього потрібно реалізувати загальний задум, який може не усвідомлюватися чітко, але такий задум існує й забезпечує цілісність тексту. 2. Зв’язність. Текст є зв’язним, якщо являє закінчену послідовність речень, пов’язаних смислом, у рамках загального задуму автора. Виокремлюють зв’язність формальну (як ми вже наголошували, це лексичні, морфологічні та синтаксичні засоби зв’язку) та смислову (зв’язність між суміжними фразами одного тексту).3. Проекція тексту. Текст набуває свого існування тільки тоді, коли його смислові потоки знаходять відображення у сприйняттіреципієнта. Отже, текст як такий реалізується в мовленнєвій діяльності і передбачає взаємодію двох суб’єктів – адресата (реципієнта) та адресанта (продуцента).Уміння складати тексти, враховуючи його складові та мовностилістичні засоби, є необхідною умовою для того, щоб бути професіоналом своєї справи. Адже текст – це й форма реалізації мовнопрофесійної діяльності фахівця.
13. Сутність спілкування. Спілкування і комунікація. Функції спілкування.
Життя і діяльність людини неможливі без спілкування, оскільки воно є необхідною умовою будь-якої діяльності. Спілкування – сукупність зв’язків і взаємодій людей, суспільств, суб’єктів), у яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками та результатами діяльності.Це комплексне поняття, що охоплює всі можливі типи процесів взаємозв’язку й взаємодії людей: інформаційний (обмін інформацією), інтерактивний (зв’язки і вплив учасників) та перцептивний (сприйняття органами чуття).Спілкування – одна з необхідних умов формування й розвитку суспільства та особистості. Комунікація ж, як правило, пов’язана лише з інформаційним зв’язком.Комунікація – смисловий та ідеально-змістовий аспект соціальної взаємодії; обмін інформацією в різноманітних процесах спілкування.У сучасній лінгвістиці комунікацію розглядають як спілкування, обмін думками, даними, ідеями тощо, тобто як специфічну форму взаємодії людей у процесі їхньої пізнавально-трудової діяльності.Спілкування в сучасному інформаційно насиченому суспільстві виконує такі функції:контактну – встановлення атмосфери обопільної готовності передавати й сприймати повідомлення інформаційну – обмін інформацією, описами, запитаннями та відповідями;спонукальну – заохочення партнера, аудиторії або ж самого себе до виконання дій;пізнавальну – адекватне сприйняття й розуміння змісту повідомлень, а також взаємне розуміння намірів, установок;емотивну – «обмін» емоціями, збудження в партнера, аудиторії певних переживань, психічних станів;налагодження стосунків впливову – спрямування на зміну стану, поведінки, ціннісно-мотиваційної сфери партнера;
14. Види, типи і форми професійного спілкування. Основні закони спілкування.
Кожен акт людського спілкування з погляду участі в ньому особистостей, які обговорюють найрізноманітніші проблеми, є неповторним, але з погляду найзагальнішої організації відбувається у межах відпрацьованих форм.
Класифікують форми мовного спілкування за різними критеріями .
Залежно від форми втілення засобів мовного коду розрізняють:
зовнішнє мовлення (усне, писемне, паралінгвальне);
внутрішнє мовлення (діалог людини із самим собою; довербальний етап породження мовлення).
За способом взаємодії між комунікантами виокремлюють мовлення:
монологічне (говорить один учасник спілкування);
діалогічне (розмовляють, як правило, двоє осіб);
полілогічне (розмовляють троє і більше осіб).
З урахуванням специфіки каналів комунікації виокремлюють:
мовлення безпосередньої комунікації («обличчям до обличчя»);
мовлення опосередкованої комунікації (записки, друкована продукція, телефон, радіо, телебачення, Інтернет тощо).
Залежно від функції та змісту повідомлення розрізняють:
побутове (обговорюються щоденні, побутові проблеми);
офіційно-ділове (спілкування між людьми як представниками соціальних інституцій);
естетичне (пов’язане з передаванням естетичної інформації, напр., твори художньої літератури).
За способом організації комунікації:
стихійне (випадкова зустріч на вулиці, у транспорті тощо);
організоване (збори, мітинги, конференції тощо).
За сферами спілкування або стосунками комунікантів:
дружнє (розмова друзів, добрих знайомих, закоханих тощо);
антагоністичне (спілкування ворогів, людей, які сваряться);
офіційне (спілкування регламентоване, інституйоване, напр., начальник – підлеглий).
Комунікативні закони – найзагальніші нежорсткі тенденції, які наявні в усіх типах групового та масового спілкування. Реалізуються вони незалежно від того, хто конкретно спілкується, з якою метою, в якій ситуації тощо.
Крім комунікативних законів), у спілкуванні людей з участю мови діють також правила спілкування. Правила спілкування – рекомендації щодо ефективного спілкування, які склалися в суспільстві й віддзеркалюють комунікативні традиції певного етносу. Вони засвоюються шляхом наслідування й навчання та реалізуються в спілкуванні переважно автоматично.Закон дзеркального розвитку спілкування: співбесідники у процесі спілкування імітують стиль один одного. Ця імітація відбувається автоматично, підсвідомоЗакон залежності ефективності спілкування від комунікативних зусиль: ефективність спілкування прямо пропорційна комунікативним зусиллям. Тобто чим більше комунікативних зусиль витрачає адресант, тим вища ефективність мовленнєвого впливу. Закон прогресивного зростання нетерпіння слухачів: чим довше говорить мовець, тим неуважніші й нетерплячіші слухачі. Закон зниження інтелекту аудиторії зі збільшенням її чисельності: чим більше людей слухає промовця, тим нижчим є середній рівень інтелекту аудиторії. Закон комунікативного самозбереження: людина у спілкуванні намагається зберегти досягнуту нею комунікативну рівновагу. Закон ритму спілкування: співвідношення говоріння та мовчання в мовленні кожної людини – величина постійна. Закон мовленнєвого самовпливу: словесне втілення ідеї або емоції формує цю ідею або емоцію в мовця. Закон довіри до зрозумілих висловлювань: чим простіше мовець висловлює свої думки, тим краще його розуміють і більше йому вірять. Закон притягування критики: чим більше людина виділяється в оточенні, тим більше про неї лихословлять і критикують її вчинки. Закон самовиникнення інформації: у разі дефіциту інформації в певній групі спілкування інформація самопороджується у вигляді чуток. Закон модифікації нестандартної комунікативної поведінки учасників спілкування:Закон прискореного поширення негативної інформації: Закон спотворення інформації («зіпсованого телефону»): будь-яка інформація, яку передають у групі спілкування, спотворюється у процесі передавання. Закон емоційної афіліації («зараження»): особи, які перебувають в однаковому емоційному стані, прагнуть об’єднуватися в групи і спілкуватися один з одним. Закон мовленнєвого посилення емоції: Закон мовленнєвого поглинання емоцій: Закон емоційного пригнічування логіки: Знання комунікативних законів та вміння використовувати їх, а якщо необхідно – протистояти їм – важлива складова комунікативної компетенції кожної освіченої людини.
15. Невербальні компоненти спілкування. Слухання і його роль у комунікації.
Мовлення – основний, але не єдиний спосіб спілкування. Люди обмінюються інформацією за допомогою багатьох інших засобів – жестів, міміки, постав тіла, одягу, зачісок. Усе це отримало назву невербальні повідомлення.Невербальні засоби спілкування – елементи комунікативного коду, які мають немовну (або знакову) природу й разом із засобами мовного коду служать для створення, передавання та сприйняття повідомлень.Кінесика – це один з найважливіших засобів невербального спілкування, який найбільше впливає на його перебіг. Його ще називають «мовою тіла». Кінестетичні сигнали (міміка, жести, постава тіла) можуть бути підсвідомими (неконтрольованими) та свідомими (контрольованими). Підсвідомі (неконтрольовані) сигнали – це повідомлення, що надсилаються мозком і є зовнішнім віддзеркаленням насамперед емоційного стану людини. Свідомі (контрольовані) – це набуті, відпрацьовані сигнали. Деякі кінестетичні засоби увійшли в систему комунікації цілих етносів, стали національно-культурними засобами комунікації (жести привітання, прощання тощо).Жести у спілкуванні є носіями різного типу інформації, пов’язаної з емоційними станами комунікантів.Жести відкритості свідчать про щирість і бажання говорити відверто. До цієї групи знаків відносяться жести «розкриті руки» й «розстібання піджака».Жести підозрілості й потаємності свідчать про недовіру до вас, сумнів у вашій правоті, про бажання щось приховати від вас. У цих випадках співрозмовник машинально потирає чоло, скроні, підборіддя, прагне прикрити обличчя руками. Жести й пози захисту є знаком того, що співрозмовник почуває небезпеку або загрозу. Найбільш розповсюдженим жестом цієї групи знаків є руки, схрещені на грудях. Руки тут можуть займати три характерних положення.Жести сумніву й непевності найчастіше пов’язані з почісуванням вказівним пальцем правої руки під мочкою вуха чи ж бокової частини шиї (зазвичай робиться п’ять рухів).Отже, невербальні компоненти відіграють важливу роль у процесі організації, перебігу комунікації, упливають на її результат. Несучи значну частину комунікативної інформації, вони можуть сприяти, перешкоджати або навіть унеможливлювати міжособистісне спілкування.
16. Гендерні аспекти спілкування. Стратегії мовленнєвого спілкування.
Складовими стратегії спілкування є комунікативна інтенція, комунікативна мета, комунікативна компетенція . комунікативна компетенція – сукупність комунікативних стратегій і комунікативних правил, постулатів, якими володіють учасники спілкування.Стратегії спілкування є гнучкими і залежать від прагматичних чинників: віку комунікантів, їх статі, соціальних ролей, національно-культурної належності й передбачають певну комунікативну тактику.Комунікативна мета – стратегічний результат, на який скероване конкретне спілкування, комунікативний акт. Мета багато в чому визначає перебіг спілкування, рух у ньому інформації, взаємодію учасників.Комунікативна інтенція (від лат. прагнення) – осмислений чи інтуїтивний намір адресанта, який визначає внутрішню програму та спосіб її втілення.Якщо розглядати, наприклад, діалог, то саме завдяки інтенціям він підтримується, членуючись на конкретні відносно завершені частини, що характеризуються досягненням (чи недосягненням) мети спілкування. Комунікативна тактика – визначена поведінка на певному етапі комунікативної взаємодії, спрямованої на одержання бажаного ефекту чи запобігання ефекту небажаного; Комунікативний намір (комунікативне завдання) – тактичний хід, практичний засіб руху до відповідної комунікативної мети. Правильність обраної комунікативної тактики великою мірою залежить від комунікативного досвіду.Отже, стратегія мовленнєвого спілкування – оптимальна реалізація інтенції мовця щодо досягнення конкретної мети спілкування, тобто контроль і вибір дієвих ходів спілкування та гнучкої їх видозміни в конкретній ситуації. Власне комунікативна стратегія – це правила й послідовність комунікативних дій, яких дотримується адресант. Змістова стратегія – це покрокове змістове планування мети з урахуванням наявного «мовного матеріалу» (мовного коду) у межах кожного ходу (кроку) у комунікації.У лінгвістичній літературі виділяють також кооперативні та некооперативні стратегії мовленнєвого спілкування. Кооперативні стратегії втілюються в інформативні та інтерпретативні діалоги (полілоги) – поради, обмін думками, розповіді, повідомлення тощо. Некооперативні знаходять своє втілення в конфліктах, суперечках, претензіях, погрозах, ухиляннях від відповіді.Отже, мовленнєві стратегії дають змогу ефективно досягати мети спілкування або ж зорієнтуватися на досягнення ширшої соціальної мети.
Характер мовленнєвого спілкування, його стратегія, стиль, тональність великою мірою залежать від ґендерних й комунікативних статусів учасників спілкування.На поведінку й спілкування жінок і чоловіків істотно впливають два чинники: психофізіологічні особливості та ґендерні стереотипи (механізми, що забезпечують закріплення й трансляцію ґендерних ролей від покоління до покоління). Щодо особливостей особистості й темпераменту психологи стверджують, що жінки переважно екстравертні (зацікавлені зовнішнім світом), товариські, активні, емфатичні (співчутливі) й дбайливі, а чоловіки більш автономні, настійливі, авторитарні. в мовленні чоловіків простежується більша кількість іменників і дієслів; жінки віддають перевагу прикметникам і прислівникам. У мовленні жінок частіше трапляються актуалізатори (так? ти що? га? тощо), сигнали наявності зворотного зв’язку й уваги до слів співбесідника (так, ага, угу, о! тощо). Жінки спокійніше реагують на перебивання мовлення, їх мовний код містить більшу кількість засобів увічливості, меншу кількість грубих і лайливих висловів. У мовленні жінок частіше спостерігається явище неточного («приблизного») називання предметів; чоловіки ж намагаються все називати точно. Жінки частіше вживають слова зі значенням невпевненості (мабуть, напевне) і описові вислови внутрішніх етапів (Мені від усього цього моторошно).
17. Поняття ділового спілкування. Стилі та моделі ділового спілкування.
Зміст ділового спілкування – установлення ділових стосунків між комунікантами, представниками різних соціальних інституцій; вирішення організаційних, управлінських завдань. Ділове спілкування у процесі управлінської діяльності виконує комунікативну (обмін інформацією), інтерактивну (обмін діями), перцептивну (встановлення взаєморозуміння між партнерами) функції. Їх реалізація є передумовою ефективного ділового спілкування. Для цього необхідно, щоб мовець уміло використовував усі його види, типи й форми (див. табл. 3). Основою поділу ділового спілкування на види є сукупність участі або неучасті в ньому мови (мовного коду). За цією ознакою виокремлюють вербальне і невербальне спілкування.Вербальне спілкування. Відбувається завдяки використанню усної та писемної форм мовлення, що забезпечують формування й відтворення думки, почуттів мовця. За своєю природою мова є системою знаків, яка служить для спілкування. Залежно від комунікативної ситуації використовують розмовну мову (у повсякденному спілкуванні), літературну мову (вища форма загальнонаціо нальної мови, відшліфована форма, яка є мовним еталоном народу), письмову (фіксування на певних носіях інформації і прочитання написаного), усну мову (артикуляційне відтворення інформації та сприйняття її на слух).Залежно від учасників комунікативного процесу вербальне спілкування поділяється на пряме та непряме.Пряме вербальне спілкування. Здійснюється шляхом безпосереднього усного контакту між учасниками спілкування (спілкування «обличчям до обличчя»). Пряме спілкування поділяється на індивідуальне монологічне, індивідуальне діалогічне, групове монологічне та групове діалогічне. Непряме вербальне спілкування. Особливістю його є відсутність безпосереднього контакту між співрозмовниками, отже, інформація, що передається, є більш «стерильна» порівняно з прямим вербальним спілкуванням, тобто позбавлена емоційного (інтонаційного) наповнення й не супроводжується невербальними засобами спілкування.Невербальне спілкування. Мовлення є основним, але не єдиним засобом спілкування. Обмін інформацією між людьми, зокрема в діловому спілкуванні, здійснюється за допомогою багатьох інших засобів – міміки, жестів, постави, одягу тощо. Детальніше на невербальних засобах спілкування зупинимося в четвертому питанні.Отже, змістом діяльності керівника є здійснюване в інтересах організації ділове спілкування. Для забезпечення ефективної діяльності йому необхідно обирати таку форму ділового спілкування, яка гарантувала б найвищий результат для організації.
18. Поняття комунікації, типи комунікації.
Комунікації - це обмін інформацією між двома і більше людьми (працівниками). Комунікації є процесами зв'язку між працівниками, підрозділами, організаціями тощо. Основні види комунікацій Інформативна інформація – це інформація, яка носить інформативний характер.Експресивна інформація – це інформація, яка передається з силою почуттів, переживань тощо.Переконуюча інформація – це інформація, яка передається із захопленням.Соціально-ритуальна інформація – це інформація, яка обов’язково відповідає нормам звичаїв соціально-культурної поведінки країн, регіонів, організацій тощо.Паралінгвістична інформація – це інформація, яка передається за допомогою міміки, рухів, поз тощо.Види комунікацій за сферою охоплення:Між організацією і зовнішнім середовищем (зовнішні комунікації). Наприклад, обмін інформацією зі споживачами йде через рекламу, з державою - через звіти.Організаційні - від вищих рівнів управління до нижчих (зверху вниз) та від нижчих рівнів управління до вищихМіжособистісні - передається службова, спеціалізована, фінансова інформація між окремими працівниками в межах організації.За способом виникнення виділяють:формальні або офіційні комунікації, які створюються керівництвом організації для досягнення її цілей та забезпечення взаємодії між структурними ланками.неформальні комунікації, які встановлюються на засадах особистих стосунків в організації, як правило, в межах неформальних груп.
19. Поняття про ораторську (риторичну) компетенцію.
риторичну компетенцію – це система знань про ефективні переконуючі стратегії.Відсутність/недостатність риторичної культури помітно знижує рейтинг фахівця, позбавляючи його професійної перспективи, бо знання з риторики й мистецтва ефективної усної переконуючої комунікації (пригадаємо, що основним завданням професійного діалогу/полілогу є переконання, котре досягається завдяки аргументації), безперечно, становить фундамент освіченості та професіоналізму. Отже, фахова освіта на сучасному етапі вимагає не тільки оволодіння комунікантами знаннями про систему мови, її мовні одиниці та їхні функції, термінологічний склад, але й про комунікативні стратегії.
20. Публічний виступ як важливий засіб комунікації переконання. Види публічного мовлення.
Усне спілкування поділяється на публічне та приватне. Особливим видом усного спілкування є публічний виступ. Ораторські виступи відіграють важливу роль у житті кожної людини.
Існує 4 основні способи підготовки публічної промови.
Експромт – виступ без підготовки.
План-конспект, коли готується детальний план, у якому кож ний пункт супроводжується коротким викладом основних ідей ви ступу.
Написання тексту, коли готується текст виступу, який потім повністю зачитується.
Заучування напам’ять – виступ заучується напам’ять і виго лошується без опори на будь-які записи.
Підготовка до виступу має такі стадії: обдумування теми;опра цювання й писемне оформлення її (тобто складання конспекту, плану, написання тексту);критичний розбір уже готового виступу, тимчасовий «відхід» від теми (треба, щоб вона уклалася в пам’яті) виголошення.Не можна розраховувати на успіх промови, якщо ритор не вміє логічно організувати матеріал, пов’язати основні ідеї свого висту пу, наведені факти й цифри в єдине ціле, якщо він не вміє повно й глибоко висвітлити тему, і, нарешті, якщо він не вміє враховувати основні особливості своєї майбутньої аудиторії, щоб одразу всту пити з нею в контакт.Публічні виступи можуть відбуватися в різних формах: до повідь, лекція, радіовиступ, телевиступ, бесіда, зустріч за круглим столом, репліка.Усі виступи складаються з 3-х частин: вступ, основна частина, висновки. Така композиція традиційна, аудиторія звикла саме до такої структури промови і її не потрібно змінювати.Початок виступу має для промовця найважливіше значення, бо від нього залежить:подолання ритором хвилювання;установлення контакту зі слухачами;зацікавлення слухачів, привернення їхньої уваги; Вступ не повинен бути надто серйозним, надто сухим, надто довгим. Мета вступу полягає ще й у тому, щоб стисло пояснити зміст завдання промови й указати на часткові питання, на яких ав тор збирається зупинитися.Основа виступу – це схема його основних положень, яка запов нюється деталями. Закінчення виступу складається з двох частин:узагальнення головних думок;обов’язкове підбиття підсумків, наголошення на поставленій меті, заклик до виконання певних дій.Таким чином, успішність виголошення публічного виступу залежить від структури доповіді, її змістового наповнення, вдало дібраних прикладів, наочних засобів, що передбачає ретельну підготовку ритора до виступу перед аудиторією.
21. Мистецтво аргументації. Мовні засоби переконування.
аргументація – наведення аргументів, обґрунтування будь-якого положення, судження. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є ланцюжком або комбінацією суджень як елементів доказу: теза, аргумент, демонстрація. Детальніше на них і зупинимося. Теза потребує доказу, а часто й додаткового розгортання. Теза створює базу для наступних міркувань. Практично більшість тез приймаються без доказів, як істинні. Аргумент (у перекладі з латинської доказ) – це наступне положення (мовні висловлювання чи текст), яке стосується тези й обґрунтовує її чи переконливо доводить істинність тези. Аргументи бувають прямі (безпосередні) і непрямі (опосередковані), у ролі яких можуть виступати аксіоми, погляди та думки авторитетних людей.Розрізняють два типи аргументації: логічну й аналогічну. Процес виведення тез і аргументів називається демонстрацією. Демонстрація показує, наскільки вдало побудована вся аргументація. Промовець повинен знати основні критерії добору аргументів:міцний зв’язок з тезою – аргумент має бути спрямований саме на цю тезу, а не розпорошуватися на всі;істинність, вірогідність доказу;орієнтація на обрану аудиторію;глибокі знання й усебічна компетенція аргументатора (промовця) з теми, проблеми, питань;обізнаність промовця в теорії аргументації (знання логічних законів, філософії та морально-етичних правил пізнання істини);Для активізації аудиторії оратору-початківцю необхідно оволодіти прийомами стилістичного синтаксису (мовними засобами переконування), які допоможуть досягти емоційності, експресивності публічного виступу.Працюючи над мовленнєвою організацією свого виступу, оратори дуже часто вдаються до так званої контекстуальної синонімії. Контекстуальними синонімами називають слова та вислови, які позначають предмет, вживаючись при цьому в невластивому для них, непрямому, переносному значенні. Метафора – це найпоширеніший і найпродуктивніший у риториці троп. Порівняння – троп, у якому мовне зображення особи, предмета, явища чи дії передається через найхарактерніші ознаки, що є органічно властивими для інших предметів чи осіб (дівчина струнка, як тополя). Метонімія – це метафоричний троп, основу якого складає заміна назви цілого його частинами (вивчали Шевченка – твори Шевченка, міністерство згодне – керівні особи). Іронія – різновид антифразису, в якому з метою прихованого глузування вживається слово з позитивним значенням. Парадокс – риторична фігура у вигляді несподіваного твердження, в основі якого лежить поєднання двох антонімів (завтра починається сьогодні; Отже, знання стратегій спілкування, способів аргументації, мовних засобів упливу на аудиторію, уміння ними користуватися відповідно до ситуації спілкування забезпечить повноцінний і успішний публічний виступ.
22. Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу. Техніка і тактика аргументування. Психологічні прийоми впливу на партнера.
Від моменту, коли оратор виходить на сцену, і до моменту, коли сходить з неї, промовець виконує два виступи. Один – словесний, інший – це рухи тіла, жестикуляція, хода, спокій ний погляд. Усе це бачать слухачі. Потрібно спокійно й упевнено покласти перед собою годин ник, записи й привітно поглянути на слухачів, зробити невели ку паузу й тільки тоді розпочинати свій виступ.Науковці розробили обов’язкові вимоги до оратора:виглядати зовні бездоганно (одяг, взуття, зачіску мати акуратними);почуватися енергійним та впевненим;поводитися природно, використовувати невимушені рухи;бути зосередженим, урівноваженим;стояти в освітленому місці, знаходитися ближче до слу хачів;оптимально використовувати свою індивідуальність. Процес виведення тез і аргументів називається демонстрацією. Демонстрація показує, наскільки вдало побудована вся аргументація. У ролі аргументів використовуються логічні закони, доведення, судження, аксіоми, факти. У ролі доказів можуть використовуватися такі фактори, як авторитет, упевненість/невпевненість, обіцянка, погроза та інші суб’єктивні чинники. У такому разі починається етап активізації пізнавально-мислительної та емотивно-вольової діяльності аудиторії. Вона зацікавлюється й стає готовою до обговорення, її вже можна переконувати.Прийомів зацікавлення дуже багато: оригінальний початок, несподіваний ефект, емоційний заряд, переключення уваги, дотепний жарт, підступне (складне) запитання тощо. Широко застосовується прийом проблемного викладу матеріалу за допомогою проблемного для слухачів запитання або афоризму.До психологічних способів активізації аудиторії можна віднести психологічні паузи, завдання для слухачів на пошук схожості матеріалу та діалогічний спосіб виголошення промови.До групи психологічних способів упливу на людей належать навіювання, наслідування, психічне зараження . Це механізми, які діють насамперед на несвідоме. Існує ще такий важливий спосіб упливу, як переконання. На відміну від попередніх його використовують тоді, коли хочуть уплинути на свідомість людини. Переконання – це спосіб упливу, коли людина звертається до свідомості, почуттів і досвіду іншої людини з тим, щоб сформувати в неї нові установки. Переконання впливає не тільки на розум, а й на почуття, якщо звернення до інших супроводжується емоціями. Переконувати словом – це велике мистецтво, яке потребує знань психології людей, законів етики й логіки. Навіювання – це психологічний уплив однієї людини па іншу або на групу людей, що передбачає некритичне сприймання висловлених думок. Психічне зараження – спосіб психологічного впливу, що відомий із сивої давнини. На відміну від навіювання та переконання, які часто застосовуються в міжособистісних взаєминах, у разі взаємодії з організованою групою психічне зараження яскраво проявляється як засіб упливу у групах малознайомих людей (це спостерігається під час релігійного екстазу, паніки і т. ін.). При психічному зараженні процес передавання емоційного стану відбувається від одного індивіда до іншого на несвідомому рівні. Унаслідок такого впливу індивід швидко переймається психічним станом інших людей. Наслідування – особлива форма поведінки людини, що полягає у відтворенні нею дій інших осіб. Причому важливо наголосити, що наслідування може бути виявом активності індивіда, яка може бути наслідком власної ініціативи або результатом упливу інших людей, які розраховують на це й стимулюють певну поведінку різними засобами. Отже, наслідування може бути як несвідомим, так і свідомим, цілеспрямованим.
23. Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій. Мовленнєві, стилістичні, композиційні і комунікативні принципи презентації.
У своїй професійній діяльності дипломати, фахівці зовнішньої політики, економісти та юристи, менеджери постійно стикаються з необхідністю виступати публічно. Поширеною формою таких виступів є презентація, тобто виступ перед аудиторією з метою представити ідею, проект, програму тощо; презентація – це демонстраційні матеріали практично для будь-якого публічного виступу – від доповіді керівникові до рекламної акції або лекції перед слухацькою аудиторією.Презентація як комп’ютерний документ являє собою послідовність змінюючих один одного слайдів, тобто електронних сторінок. Частіше демонстрація презентації супроводжує доповідь окремої людини.У літературі не існує загальновизнаної класифікації презентацій за типом змісту та оформленням. За метою та масштабами проведення виділяють такі типи презентацій: брифінг; ексклюзив; конференція; шоу.Презентація-брифінг. Мета: представлення нововведень компанії. Проводиться середніми й великими компаніями (банками, операторами зв’язку, туроператорами, рекламними агентствами тощо) для інформування постійних клієнтів про зміни в діяльності компанії.Презентація-ексклюзив. Мета: залучення нових клієнтів. Зазвичай проводиться невеликими фірмами вузької спеціалізації, які точно знають свою клієнтуру. Презентація-конференція. Мета: привернення уваги громадськості та фахівців до нових компаній і товарів. Проводиться за здійснення стратегії просування компанії на новий ринок або виведення нового товару на існуючий ринок .Така презентація під силу тільки великим компаніям, оскільки передбачає великі витрати.Презентація-шоу. Мета: підвищення престижу та підтримка іміджу компанії. Такий вид презентації проводять великі компанії, святкуючи ювілеї, особливі досягнення, представляючи наукомісткі високотехнологічні товари, тим самим зміцнюючи прихильність споживачів до їх компанії. Основним результатом презентації-шоу має бути підвищення уваги громадськості до компанії. Мистецтво презентації вимагає врахування мовленнєвих,стилістичних, композиційних, та комунікативних принципів. Мова виступаючого повинна мати фахові, зрозумілі присутнім терміни. Речення частіше прості, не ускладнені синтаксично, побудованні стилістично правильно, пояснення -виразні, чіткі, продумані, без жаргонізмів. Темп мовлення середній, чітка вимова звуків, висловлювання лаконічні. Логічні доведення емоційні в міру. Допустиме вживання прислівїв і приказок, цікавих афоризмів. Отже, комунікативні принципи презентації повинні бути дотриманні щодо вимог мовної культури при дулових публічних стосунках.
24. Індивідуальні та колективні форми фахового спілкування. Функції та види бесід. Співбесіда з роботодавцем.
пряме спілкування поділяється на індивідуальне монологічне, індивідуальне діалогічне, групове монологічне та групове діалогічне.
Особливістю індивідуального монологічного спілкування є передавання відправником усної інформації реципієнту без зворотного зв’язку. Найчастіше таким є спілкування між роботодавцем, начальником й підлеглим щодо формування певного завдання, доручення.Це аж ніяк не означає відсутності реакції у підлеглого, оскільки вона може виявлятися в невербальній формі. Індивідуальне монологічне спілкування характерне для авторитарного спілкування й ефективне за необхідності термінового вирішення проблеми, коли недоцільно витрачати час на обговорення її з підлеглим.
Індивідуальне діалогічне спілкування відбувається між двома людьми й передбачає зворотний зв’язок між відправником і реципієнтом. Як правило, це поетапне передавання інформації: відправник передає інформацію реципієнту, який осмислює її і доводить до відома відправника власну думку.
деякі форми індивідуального фахового спілкування.
Прийом відвідувачів – один із видів приватного ділового спілкування, при якому треба швидко оцінювати ситуацію, психологічні особливості відвідувача (як правило, незнайомого) і намагатися створити атмосферу відвертості, неупередженості, доброзичливості для отримання повної інформації
Телефонна розмова – найбільш розповсюджений у наш час спосіб безпосереднього обміну інформацією, який здійснюється на будь-якій відстані й може мати миттєвий результат. Ділові контакти «переживають», як правило, етап знайомства або встановлення контакту й припинення або продовження спільної діяльності чи контактування в неофіційній обстановці. При цьому головним є етап знайомства, бо від форми представлення й конструкцій мовного етикету часто залежить, чи будуть подальші ділові контакти між новими партнерами.
Візитна картка є способом установлення індивідуального контакту. Вони вручаються (надсилаються поштою) під час знайомства чи візиту для встановлення подальших контактів.
Іншою формою індивідуального діалогічного мовлення є бесіда.Бесіда зазвичай проводиться з обмеженою кількістю учасників і охоплює невелику кількість питань. Бесіда – це форма спілкування для обміну думками, інформацією, почуттями тощо. Бесіда сприяє також активізації зусиль партнерів для забезпечення співробітництва та впливу одне на одного. Орієнтовно можна назвати такі функції бесіди:
обмін інформацією, формування перспективних заходів і процесів;
контроль і координація вже розпочатих дій;
взаємне спілкування людей під час виконання виробничих завдань;
підтримка ділових контактів на рівні виробничих підрозділів, регіонів, держав;
пошук, висунення й оперативна розробка робочих ідей, стимулювання людської думки в певному напрямку;
розв’язання етичних проблем, що виникли в якійсь ситуації, та ін.
Під час ритуальних бесід люди спілкуються, дотримуючись певного мовленнєвого етикету. Як правило, ці бесіди характерні для обрядів, звичаїв будь-якої спільноти людей. Глибинно-особистісні бесіди відіграють у нашому житті велику роль. Вони, як правило, характерні для спілкування між близькими людьми – рідними, коханими, дітьми, друзями та ін. Велику роль у житті людей відіграють ділові бесіди. Їх предметом, як правило, є конкретна справа. Відмінність ділової бесіди полягає в тому, що вона спрямована на заздалегідь спланований результат і висновки щодо вирішення певних виробничих завдань, проблем на основі аналізу одержаної інформації. До специфічних, але найбільш поширених ділових бесід, належать кадрові та дисциплінарні.Кадровими є співбесіди при прийомі на роботу чи звільненні. Дисциплінарні бесіди відрізняються від кадрових тим, що вони пов’язані з фактами порушення дисципліни на виробництві або відхиленням від установлених норм або правил у діяльності організації чи підприємства.
Індивідуальна бесіда – це діалог двох співучасників, які є значущими одне для одного й прагнуть (обоє або один) досягти певної мети.
Співбесіда є основним методом оцінки кандидатів при прийомі на роботу. При конкурсному відборі претендентів на престижні й високооплачувані вакансії на співбесіду можуть бути запрошені десятки людей. Існують кілька видів співбесід: перша і друга; співбесіда з агентом по підбору персоналу; колегіальна; групова.Перша і друга співбесіди. Першу співбесіду у великій організації зазвичай проводить представник відділу кадрів, який може глибоко не вникати в технічні аспекти роботи. Він повинен переконатися в тому, що кандидат відповідає усім умовам прийому на роботу. Другу й подальші співбесіди проводять люди, які повинні будуть ухвалити остаточне рішення; Співбесіда з агентом по підбору персоналу. Функція цих інтерв’ю – провести відбір кандидатів для того, щоб працедавець розмовляв з найбільш імовірними на вакантне місце претендентами. Колегіальні співбесіди. Такі співбесіди проводяться великими організаціями, державними установами. Один із присутніх керує, інші ставлять питання. Групові співбесіди. Іноді організації вдаються до групових співбесід, перед тим, як перейти до індивідуальних. Прагніть проявляти активну участь, але не пригнічуйте інших претендентів, демонструйте коректність і професіоналізм.Можливі різні форми організації відбору кандидатів працедавцем. Це й різні види анкетування, групові дискусії, ділові ігри, вправи, відеозавдання. Вони використовуються для того, щоб оцінити, як претендент реально впорається з тією або іншою ситуацією. Поведінка під час співбесідиПрийшовши в офіс, будьте зі всіма ввічливі, терплячі. Постукайте, одержавши запрошення, входьте упевнено, а не просовуйте голову в двері. У вас повинен бути вигляд людини, яка може вирішити проблему працедавця з вибором нового співробітника.Сумлінно заповнюйте всі анкети й документи, які вам запропонують. Ставлячи питання, цікавтеся змістом роботи й умовами її успішного виконання. Якщо ви з якоїсь причини вирішите, що ця організація вас не влаштовує, слід залишити про себе найсприятливіше враження. Тримайте себе з відчуттям власної гідності, співбесіда – це зустріч двох рівноправних сторін, що збираються укласти взаємовигідну угоду.Завершуючи співбесіду, не забудьте про звичайні правила ввічливості. Важливо, щоб обидва учасники закінчили зустріч з відчуттям, що все, про що слід було сказати, сказано й що ви обидва маєте у своєму розпорядженні достатньо повні відомості для прийняття рішення. Подякуйте працедавцю за бесіду і його увагу.
25. Етикет телефонної розмови.
Доволі часто мовцям доводиться підтримувати ділові контакти за допомогою телефонної розмови, яка має свої етикетні рекомендації, загальнообов’язкові для всіх комунікантів.Телефонна розмова складається з чотирьох етапів: встановлення контакту; повідомлення про мету розмови; виклад справи; закінчення розмови.На етапі встановлення зв’язку, пересвідчившись, що абонент вас добре чує, вітаєтеся, називаєте своє ім’я й по батькові, а якщо є потреба, то й прізвище. Адресат відповідає на привітання. Запитуєте, чи не завадили абоненту, чи є в нього час для розмови.Коли таким чином зв’язок повністю встановлено, коротко й чітко повідомляєте про мету розмови: Я Вам телефоную з приводу… Виклад справи тим, хто телефонує, не повинен перетворюватися на монолог.При цьому інформація повинна викладатися чітко, коротко, без зайвих подробиць.Якщо ви телефонуєте людині, яка просила зателефонувати, а вона зайнята, попросіть передати, що ви телефонували. Потім зателефонуйте ще раз або поясніть, коли й де вас можна легко знайти. Ініціатива завершення розмови належить тому, хто зателефонував. Однак коли розмовляють чоловік із жінкою, то таке право належить жінці. Так само перший закінчує розмову старший за віком або службовим статусом. Існує кілька способів завершення розмови. Можна подякувати співрозмовнику за те, що всі питання, які виникли, з’ясовані. До загальних регламентацій введення телефонної розмови належать: ретельна підготовка до спілкування;постійний контроль за веденням діалогу. Широке використання всіх нюансів інтонації;виразна вимова складів, слів і речень. ведення розмови середнім темпом і середнім за силою голосом;Таким чином, дотримання етикетних регламентацій щодо підтримання ділових контактів за допомогою телефонного зв’язку, мовного оформлення телефонної розмови забезпечують ефективне вирішення важливих питань управлінської діяльності.
26. Наради, збори, перемовини як форми колективного обговорення.
Кожного разу, коли двом людям потрібно прийти до згоди, вони повинні вести перемовини.Перемовини являють собою ділову бесіду з питань, що цікавлять обидві сторони й слугують налагодженню зв’язків.
Найчастіше вдається досягти домовленості лише після всебічного обговорення проблеми. У ході перемовин виявляються різні інтереси, і партнери пропускають їх крізь призму власних потреб. Ведення перемовин: вітання і введення в проблематику;характеристика проблеми й пропозиції про хід перемовин;виклад позиції (докладно);ведення діалогу;вирішення проблеми;завершення перемовного процесу.Щоб перемовини розвивалися успішно, необхідно відразу ж після їхнього початку намагатися знайти загальну з партнером позицію. Щоб не заважати ходу перемовин, не акцентуйте уваги на розбіжностях у поглядах, якщо вони не принципові. Треба говорити спокійно й контролювати свою мову, коли ви знайомите партнера з відповідною проблемою, характеризувати причини її виникнення й наслідки, а також нез’ясовані пункти перемовин. Якщо ж перемовини зайшли в глухий кут, становище можна виправити. Слід розглянути проблему з іншого боку. За допомогою зустрічних запитань уточнити, чи правильно ви зрозуміли партнера
що основне призначення перемовин – за допомогою взаємного обміну думками (у формі різних пропозицій у вирішенні винесеної на обговорення проблеми)
Поширеними формами колективного обговорення ділових проблем є збори, нарада та дискусія.Збори – це форма прийняття колективного рішення щодо питання, яке хвилює громадськість. На обговорення збираються люди, яких об’єднує якийсь інтерес (збори акціонерів, партійні збори,. Збори готуються заздалегідь, і чим ретельніше, тим більшим буде ефект від їх проведення. Нарада – це такий вид приватного спілкування, при якому внутрішня культура й культура мовлення виявляються особливо. Ефективність їх проведення залежить передусім за все від того, елементи якого стилю в них будуть переважати: розмовного чи ділового. Існують три види нарад: інформаційні (директивні), оперативні (диспетчерські) і дискусійні.Досвідчений керівник інформаційні наради буде зводити до мінімуму, тому що доцільніше познайомити працівників із інформацією в письмовій формі або роздати текст доповіді, щоб на самій нараді ухвалити рішення.Не менш проблематичним є проведення диспетчерських нарад, особливо у випадку, коли вони зводяться до «розносу» кожного з підлеглих. вважається доцільним проводити диспетчерські наради по телефону (селектору). Головним у такому випадку стає збір інформації і надання попередніх рекомендацій.Найбільш демократичною й продуктивною формою ділових засідань є дискусійні наради, тому що на них можна вільно висловлювати думку, навіть якщо вона не буде співпадати з думкою керівника. Таким чином, і збори, і нарада, і дискусія є формами ухвалення колективного рішення. За умови грамотної їх організації можна не тільки вислухати думку колег, але й залучити їх до вироблення ефективних стратегій розвитку виробництва (підприємства, фірми тощо).
27. Дискусія. «Мозковий штурм» як евристична форма, що активізує креативний потенціал співрозмовників під час колективного обговорення проблеми. Технології проведення «мозкового штурму».
Дискусія – це форма колективного обговорення, мета якої виявити істину через зіставлення різних поглядів, правильне розв’язання проблеми. Під час такого обговорення виявляються різні позиції, а емоційно-інтелектуальний поштовх пробуджує бажання активно мислити. У наукових дискусіях дуже важливо формулювати свої думки однозначними й точними словами, терміни обов’язково пояснювати й стежити за тим, щоб обговорення не відхилялося від головної проблематики.Організація дискусії передбачає три етапи: підготовчий, основний та заключний. На першому етапі доцільно сформулювати тему дискусії й основні питання, які будуть винесені на колективне обговорення, дібрати відповідну літературу для підготовки, визначити час і місце проведення дискусії. На другому етапі обговорюються ті питання, які були винесені на порядок денний. Процесом обговорення керує ведучий. Під час обговорення нерідко народжується багато різних думок, іноді цілком полярних (від крайніх лівих до крайніх правих). І тоді учасники відповідно до своїх думок починають тяжіти до людей, думки яких їм близькі. Третій етап дискусії – підбиття підсумків. Це, звичайно, робить ведучий. Проте можна доручити це й досвідченому спеціалісту із числа учасників. Про результативність дискусії можна говорити тоді, коли в учасників сформувалася певна думка щодо обговорюваного питання або підтвердилися погляди, що їх мав дехто з присутніх до початку колективного обговорення. Дозволяє одержувати нові знання, розв’язувати конкретні проблеми та ситуації, виявляти невідомі раніше властивості, закономірності така відома інтерактивна технологія колективного обговорення, як «мозковий штурм». Ця евристична форма колективного обговорення проблеми спрямована на активізацію творчої думки з використанням засобів, які знижують критичність і самокритичність людини, а отже, підвищують її упевненість у собі й готовність до творчого пошуку.Мета «мозкового шторму» («мозкової атаки») полягає в тому, щоб зібрати якомога більше ідей щодо озвученої проблеми від усіх співрозмовників протягом обмеженого періоду часу, визначеного головуючим.
Під час «мозкового штурму» на першому його етапі – генерації ідей – кожний учасник вільно висуває свої пропозиції щодо вирішення поставленого завдання. Ця форма обговорення базується цілковито на дотриманні учасниками загальноприйнятих етичних норм. На першому етапі обговорення критика повністю забороняється. Після відбору кращої ідеї (другий етап) треба розділитися на дві групи – прибічників і супротивників. Вони спробують ще раз проаналізувати всі аргументи «за» й «проти» висловленої ідеї. Необхідно також обмежити час обговорення до 30 хв. Дефіцит часу породжує стрес і стимулює діяльність мозку. Звичайно, велику роль у досягненні результатів під час «мозкового штурму» відіграє її керівник. Саме він має зробити все для того, щоб створити відповідну моральну й психологічну атмосферу у групі. «мозковий штурм» як колективна форма ухвалення спільного рішення розвиває зацікавленість його учасниками процесом пізнання, сприяє підвищенню активності людини, розвитку її творчого потенціалу.
28. Класифікація документів.
Основною одиницею офіційно-ділового стилю є документ. Документи використовуються в різних галузях людської діяльності, ділянках знань, сферах життя. діловий папір, що посвідчує певний юридичний факт, підтверджує право на що-небудь, служить доказом чого-небудь; письмове свідоцтво, що офіційно підтверджує особу; документ – це результат відображення конкретної інформації на спеціальному матеріалі за визначеним стандартом чи формою. Наукова дисципліна, яка вивчає структуру й властивості документальної інформації, розвиток форм документів, методи й засоби автоматизованого оброблення, їх зберігання, пошуку й використання, називається документалістикою. Для забезпечення швидкого пошуку документів та підвищення оперативності роботи з ними, документи класифікуються.
Класифікація документів – це розподіл текстів ОДС на групи, класи, типи на основі певних функціонально-мовних чи інших ознак.
Основною класифікаційною ознакою конкретного документа є його зміст, зокрема відношення зафіксованої в ньому інфор мації до особи, структури, предмета або до напряму діяльності укладача чи адресата.
1. За найменуванням: акт, протокол, інструкція, лист тощо.
2.За змістом і спеціалізацією:
— загальні;— з адміністративних питань;— з питань планування оперативної діяльності;— з питань підготовки та розподілу кадрів;— спеціалізовані з фінансово-розрахункових і комер ційних питань, — постачально-збутові, зовнішньо торговельні тощо.
3.За призначенням:
— щодо особового складу;— організаційно-розпорядчі;— кадрово-контрактові;
— довідково-інформаційні;— господарсько-договірні;— обліково-фінансові.
4.За походженням:
— службові (офіційні) — укладаються працівниками, які офіційно уповноважені це робити від імені уста нови, організації для вирішення службових питань;
— особисті (приватні) — укладаються будь-якою осо бою для вирішення індивідуальних, власних пи тань.
5. За місцем укладення:
— внутрішні — мають чинність у межах установи, де їх укладено;
— зовнішні — виступають чинником або результатом спілкування з іншими установами, організаціями, особами.
9. За стадіями відтворення:— оригінали;— копії, витяги, дублікати. Ст304
29. Національний стандарт України. Склад реквізитів документів.
Кожний документ складається з окремих елементів – реквізитів. Розрізняють постійні та змінні реквізити документа. Постійні реквізити друкують під час виготовлення бланка; змінні – фіксують на бланку у процесі заповнення .
Відповідно до ДСТУ 4163 – 2003, готуючи та оформлюючи документи, використовують такі реквізити:
01 – зображення Державного Герба України, герба Автономної Республіки Крим;
02 – зображення емблеми організації або товарного знака (знака обслуговування); 03 – зображення нагород;
04 – код організації;05 – код форми документа; 06 – назва організації вищого рівня; 07 – назва організації;
08 – назва структурного підрозділу організації;09 – довідкові дані про організацію; 10 – назва виду документа;
11 – дата документа; 12 – реєстраційний індекс документа;
13 – покликання та реєстраційний індекс і дату документа, на який дають відповідь;
14 – місце складання або видання документа; 15 – гриф обмеження доступу до документа;
16 – адресат; 17 – гриф затвердження документа; 18 – резолюція; 19 – заголовок до тексту документа;
20 – відмітка про контроль; 21 – текст документа ;22 – відмітка про наявність додатків; 23 – підпис;
24 – гриф погодження документа; 25 – візи документа; 26 – відбиток печатки;
27 – відмітка про засвідчення копії; 28 – прізвище виконавця й номер його телефону;
29 – відмітка про виконання документа і скерування його до справи;
30 – відмітка про наявність документа в електронній формі;
31 – відмітка про находження документа до організації; 32 – запис про державну реєстрацію.
Документи, складені в організації, повинні мати такі обов’язкові реквізити, як: назва організації (07), назва виду документа (10), дата (11), реєстраційний індекс документа (12), заголовок до тексту документа (19), текст документа (12), підпис (23).
У документах, оформлених на двох і більше аркушах, після тексту проставляють такі реквізити: відмітку про наявність додатків (22), підпис (23), гриф погодження документа (24), візи документа (25), відбиток печатки (26), відмітка про засвідчення копії (27), прізвище виконавця та номер його телефону (28).
Такі реквізити, як відмітку про виконання документа й скерування його до справи (29), відмітку про наявність документа в електронній формі (30), відмітку про надходження документа до організації (31) оформляють на нижньому березі першої сторінки документа.
Реквізити 06, 07, 08, 09, 10, обмежувальні відмітки для реквізитів 11, 12, 13 у межах зон розташування реквізитів треба розміщувати одним із способів:
сцентрованим (початок і кінець кожного рядка реквізиту однаково віддалені від меж зони розташованості реквізитів);
прапоровим (кожний рядок реквізиту починається від лівої межі зони розташованості реквізитів).
Таким чином, знання про розташування реквізитів документа дозволять фахівцеві оформити документ відповідно до чинних стандартів, сформують навички роботи з різними видами документів.
30. Вимоги до змісту та розташування реквізитів. Вимоги до бланків документів.
Сукупність реквізитів, розміщених у встановленій послідовності, називається формуляром. Кожний вид документа мусить мати свій формуляр-зразок, тобто певну модель побудови однотипних документів.
Аркуш паперу з відтвореними на ньому реквізитами, що містять постійну інформацію, називається бланком. Кожна установа, організація, підприємство мусять мати такі види бланків:
загальний бланк для створення різних видів документів (без зазначення в бланку назви виду документа), крім листа;
бланк листа;
бланк конкретного виду документа (із зазначенням у бланку назви виду документа), крім листа.
Бланки організаційно-розпорядчих документів згідно з ГОСТом 9. 327 виготовляють на білому папері високої якості за допомогою фарб, насичених кольором, форматів А4 (210 х 297 мм) та А5 (148 х 210 мм). Для зручності з усіх боків сторінки залишають вільні поля: ліве –35 мм; праве – не менше 8 мм; нижнє – 19 мм (для формату А4) та 16 мм (для формату А 5). За бажанням організації та залежно від характеру її діяльності бланки можна обліковувати: порядкові номери проставляють нумератором, друкарським або іншим способом на нижньому березі зворотного боку бланка.
До виготовлення бланків існують такі вимоги:
повинні бути виконані бездоганно (бездоганний текст і поліграфія);
чітко надруковано текст;
текст має бути подано грамотно.
Група реквізитів та їх постійних частин, відтворена на бланку документа як єдиний блок, називається штампом. Державні стандарти передбачають кутове і поздовжнє розміщення штампа.
Повздовжнє розміщення доцільне тоді, коли назва установи складається з великої кількості слів і не може розміститися на площі, відведеній для кутового штампа.
Бланк з кутовим штампом доцільніший, оскільки праворуч від штампа на вільному місці можна заповнити реквізити: «адресат», «гриф обмеження доступу до документа», «гриф затвердження», «резолюція».
Отже, бланки є універсальною формою документа, в якій міститься постійна інформація. Правильне оформлення бланка та сторінки документа засвідчує високу культуру ділового спілкування.
31. Оформлювання сторінки. Вимоги до тексту документа.
Якщо текст документа займає не одну сторінку, то на другу сторінку не можна переносити тільки підпис. На другій сторінці має бути не менше двох рядків тексту. Також не бажано:
відривати один рядок тексту чи слово від попереднього абзацу;
починати один рядок нового абзацу на сторінці, що закінчується; краще почати новий абзац на наступній сторінці;
переносити слово на межі сторінок; слід перенести це слово на нову сторінку.
У документах, оформлених на двох і більше аркушах паперу, нумерація сторінок починається з другої.Якщо текст документа друкується з одного боку аркуша, то номери проставляються посередині верхнього поля аркуша арабськими цифрами на відстані не менше 10 мм від краю. Слово «сторінка» не пишеться, а також біля цифр не ставляться ніякі позначки.Якщо текст друкується з обох боків аркуша, то непарні сторінки позначаються у правому верхньому кутку, а парні – у лівому верхньому кутку аркуша.
Одна з головних вимог до тексту – стислість викладу. Тексти листів, факсів, інших документів не повинні бути більш однієї сторінки. Виняток становлять контракти та угоди, обсяг яких не обмежується.Формулювання службових документів мають бути точними, бездоганними в юридичному відношенні, такими, що не допускають подвійного тлумачення.Тексти документів великого обсягу ділять на розділи, підрозділи, пункти й підпункти, що нумеруються арабськими цифрами. Абзаци всередині підпунктів не нумеруються.
Текст документа може бути оформлений у вигляді анкети, таблиці, зв’язаного тексту або шляхом комбінації цих форм. Анкетні тексти найчастіше вживаються в документах з особового складу підприємства, у документах з маркетингу тощо. Таблиці використовують у планових звітах, фінансових та інших документах.
При складанні тексту мають виконуватися вимоги, найголовніші з яких: об’єктивність змісту, нейтральність тону, повнота інформації та максимальна стислість.
Незважаючи на те, що існують найрізноманітніші типи та види документів, усі вони можуть бути повноцінним джерелом інформації тільки за умови дотримання таких вимог:
видаватися повноважними органами або особами;
не суперечити чинному законодавству;
бути достовірними, базуватися на фактах і містити пропозиції або вказівки;
складатися за встановленою формою;
бути бездоганно відредагованими та оформленими.
32. Документація з кадрово-контрактних питань. Резюме
автобіографія, резюме, характеристика, рекомендаційний лист належать до документів щодо особового складу, або з кадрово-контрактних питань.Резюме – документ, у якому подаються короткі відомості про навчання, трудову діяльність та професійні успіхи й досягнення особи, яка його складає.
Найчастіше цей документ просять надіслати поштою чи факсом тих, хто бажає взяти участь у конкурсі на заміщення вакантної посади у фірмі, на підприємстві, в установі.Оформляється резюме друкованим способом, найчастіше на персональному комп’ютері.Основна вимога до документа – вичерпність потрібних відомостей і лаконізм викладу.Подається з метою заміщення вакантної посади на фірмі, установі, організації.
Найпоширенішим є зразок, коли подається:
назва документа;
прізвище, ім’я, по батькові особи, яка складає резюме;
мета складання резюме;
досвід роботи;
освіта;
знання мов; контактний телефон.
33. Довідково-інформаційні документи.
Перс-реліз – це документ, в якому установа подає інформацію про певну подію чи захід до засобів масової інформації. Метою написання прес-релізу є ознайомлення ЗМІ з подією і подальше висвітлення її у найбільш вигідному або важливому для установи аспекті. Інколи журналісти використовують прес-релізи у своїх статтях без змін. Обсяг прес-релізу, спосіб подання матеріалу, вибір мовних засобів спрямовані на те, щоб журналіст (редактор) зацікавився подією, прийняв рішення про доцільність участі в цій події і її подальшого висвітлення.
Повідомлення про захід подібне до оголошення тим, що це офіційне повідомлення про щось важливе. Як правило, повідомлення про захід – це попереднє, зроблене заздалегідь оголошення про майбутні передбачувані гастролі, спектаклі, концерти, художні виставки тощо. Усне повідомлення про захід найчастіше роблять по радіо, письмові – у газетах, на мальовничо оформлених афішах. Таким чином, задля того, щоб ознайомити громадськість про певний захід чи подію, слід уміти складати такі документи, як прес-реліз та повідомлення про захід.
У фаховій діяльності службовцю доводиться складати такі документи, як звіт про виконану роботу, писати доповідну й пояснювальну записку, яким і дамо характеристику.
Звіт – документ, який містить відомості (інформацію) про результати діяльності за певний період часу, виконання заходів, доручень, завдань і подається керівникові структурного підрозділу, організації або до керівного органу.
Доповідна записка – це документ на ім’я керівної посадової особи зі звітом про виконання певної роботи, завдань, службового доручення, узятих на себе зобов’язань; може містити висновки та пропозиції укладача.
Пояснювальна записка укладається на вимогу керівника, керівної організації або ж із власної ініціативи й має реквізити, аналогічні доповідним запискам (див. Зразки пояснювальних записок).
Рапорт (фр. rapport – приносити, повідомляти) – усне або письмове повідомлення про щось важливе керівництву, вищій інстанції, звіт про виконання взятих на себе зобов’язань.Протокол – це документ колегіальних органів, у якому фіксують місце, час, мету й результат проведення зборів, конференцій, засідань, нарад та ін.
34. Етикет службового листування.
Листування є важливою складовою сучасного ділового спілкування. Прийняття більшості управлінських рішень потребує достатньої кількості інформації, яка надходить до організації у вигляду пропозицій, довідок, повідомлень, запитів та відповідей на них. Службові листи належать до основних засобів встановлення інформаційних, службових контактів між підприємствами, організаціями, установами, фірмами та закладами. Написання ділового листа – це справжнє мистецтво, адже тексти листів найменшою мірою трафаретизовані й уніфіковані. Зазвичай автор листа дбає про те, щоб чітко і лаконічно викласти інформацію, а забуває, що ця кореспонденція не просто важлива частина бізнесу, а й обличчя організації. Службове листування – важлива частина ділового етикету. Складаючи офіційний лист ми ніколи не замислювалися про те, що ця практика сходить ще до сивої давнини. Мовні формули, різновиди офіційної кореспонденції, формуляри, способи оформлення і роботи з нею створювалися і шліфувалися століттями.
Розглянемо правила складання сучасного ділового листа.
Службовий лист оформляється на спеціальному бланку для листів формату А4 (210х297 міліметрів), або на бланку формату А5 ( 210х148 міліметрів) - у разі, якщо текст листа не перевищує семи рядків.Лист повинен мати такі обов`язкові реквізити: дата, реєстраційний номер (індекс), адресат, заголовок до тексту, текст, відмітка про наявність додатків ( у разі потреби), підпис, відмітка про виконавця. Крім того, якщо підготовлений службовий лист за змістом є відповіддю на запит іншої організації, то нижче або на рівні дати та реєстраційного номера йде посилання на реєстраційний номер ( індекс) і дату того документа, на який дається відповідь.
При направленні документа посадовій особі, найменування установи та її структурного підрозділу пишуться в називному відмінку, а посада і прізвище адресата – у давальному, наприклад:
У разі якщо документ направляється керівникові установи або його заступнику, найменування установи входить до складу найменування посади адресата, яке наводиться в давальному відмінку, наприклад: У разі коли документ направляється фізичній особі спочатку зазначається у називному відмінку прізвище, ім`я та по батькові ( ініціали чи ініціал імені), потім поштова адреса, наприклад: При направленні службових листів постійним кореспондентам та органам законодавчої і виконавчої влади їх поштова адреса на листах не зазначається.
35. Наукова комунікація як складова фахової діяльності. Становлення і розвиток наукового стилю української мови.
Науковий стиль і його термінологія почали складатися ще в давній книжній українській мові частково за зразками й під впливом грецької та латинської мов, які викладалися тоді в усіх вищих школах України.
Перша серйозна спроба поставити питання про науковий стиль укра їнської мови в теоретичному плані належить П . Житецькому (1836 – 1911). Він накреслив перспективу його розвитку, брав активну участь у вироб ленні норм українського правопису, написав глибокі наукові досліджен ня з історії української мови, літератури, фольклору. Журнал «Основа» та заснована у 1868 р. «Просвіта» були єдиними осередками, що гуртували навколо себе науковців, техніків, господарників. Вони видавали статті й брошури, порадники, календарі з народногосподарської, природодослідної тематики. У 1873 р. у Львові з ініціативи М . Драгоманова організовано «Літературне товариство імені
Т . Г . Шевченка», основною метою якого був розвиток науки, освіти, культури. У 1893 р. його було реорганізовано в «Наукове товариство імені Т . Г . Шевченка». Товариство видало чимало матеріалів з історії, фольклористики, етнографії, мовознавства, літературознавства. З 1907 р. почало діяти «Українське наукове товариство» у Києві. У ньому українською мовою видавали наукові записки, збірники, матеріали, періодичні видання (часописи, вісники) та монографічні праці й підручники з історії, літератури. З кінця XIX ст. більш-менш інтенсивно розгортається видання наукових праць, перед усім науково-популярних, українською мовою переважно з гуманітар них дисциплін (історія, література), менше з економіки, права, філософії; Закінчення процесу формування наукового стилю української мови в усіх його жанрових різновидах припадає на XX ст. Він досягає тако го рівня розвитку, що дає змогу передати найскладніші здобутки люд ської думки в будь-якій сфері наукових знань.
36. Українська термінологія в професійному спілкуванні
Термін - це слово або словосполучення, яке позначає поняття певної галузі знань чи діяльності людини.Кожна галузь науки, техніки, виробництва, мистецтва має свою термінологію. Виокремлюють такі основні групи термінологічної лексики: математичну (ділене, дільник, косинус, логарифм, частка), фізичну (молекула, коливання, статика, індукція), мовознавчу (фонема, афікс, парадигма, синтаксис, метатеза), літературознавчу(лейтмотив, верлібр, хорей, сюоїсет, фабула, анапест), філософську (діалектика, гносеологія, абсолют, апріорі, інтенція), фінансову (банк, кредит, лізинг, своп, баланс), хімічну (кисень, іонізація, оксиди, хімічна реакція), біологічну (рецептор, клітика, гомеостаз, мезодерма), музичну (октава, квінтет, акорд, гармоніка), спортивну(ферзевий гамбіт, гросмейстер, аут, тайм, сет, раунд) тощо.Науку, що вивчає термінологію, називають термінознавством. Термінологія виконує такі основні функції - позначає наукові поняття і задовольняє потреби спілкування фахівців - за умови, якщо вона є загальноприйнята, унормована, відповідатиме вимогам до термінів.Кодифікація термінів - це систематизація термінів у словниках, довідниках, що орієнтують мовців на правильне їх використання.Значення термінів зафіксовано у спеціальних словниках, довідниках. Розрізняють такі види: словники терміносистем, затверджені у вигляді стандартів; словники термінології (універсальні енциклопедії, галузеві енциклопедії, галузеві термінологічні словники).Перекладні словники - найпоширеніший тип сучасних термінологічних словників.
37. Історія і сучасні проблеми української термінології.
Українська термінологія вже упродовж двох століть привертає до себе увагу багатьох учених, фахівців, ентузіастів національного відродження, адже українська мова є рівноправною серед інших мов і цілком придатною для створення наукового стилю. Інша справа, що через історичні обставини та політичні спекуляції вона не завжди мала право вільно й беззастережно виконувати свої прямі функції, обслуговуючи різні сфери людського життя.Особливістю нашого часу, який межує не лише зі століттями, а й тисячоліттями, є те, що нарешті після багатьох років поневірянь та утисків українська мова знову посіла гідне місце в усіх сферах життєдіяльності, зокрема в науковій галузі.
Детальне дослідження історії формування української термінології дозволяє виокремити певні періоди.Першим періодом є формування зародків термінології (з давнини до кінця ХVІІ ст.). Витоки термінології на базі власномовного матеріалу сягають тих часів, коли в межах побутово-повсякденного мислення формуються стихійні зародки наукового спостереження та експерименту.Першим шаром примітивних термінів були назви об’єктів рослинного й тваринного походження. З виникненням ремесел розширюється набір назв засобів і продуктів матеріального виробництва.Другим шаром первісної термінології була суспільно-політична й правнича. Така термінологія засвідчена в «Руській Правді» (ХІ – ХІІ ст.).Другий період, що триває упродовж ХVІІІ ст., характеризується виникненням початків нового опрацювання термінології, напр., у творчості архієпископа Г. Кониського. Саме він створив основу філософської концепції українського термінознавства й виокремив його ознаки. Третім є період з початку ХІХ ст. до 1919 р. Вступають у дію молоді українські сили. Після повалення царату стався рішучий поштовх у розвитку української термінології – почався четвертий період. Розглянемо кілька етапів.відбувається стихійне видання словників у регіонах східної України.
У серпні 1918 р. при Київському науковому товаристві створено термінологічну Комісію. Ця установа налагодила зв’язки з НТШ у Львові. – час війни 1941 – 1945 рр., коли була припинена термінознавча діяльність, і час її поступового поновлення в 1946 – 1960 рр.П’ятий етап (1961 – 1990 рр.). Це був час, коли проголошувалася ненаукова ідея щодо злиття націй під назвою «советский народ». Мовою міжнаціонального спілкування була російська.
Із здобуттям Україною незалежності розпочинається нинішній, п’ятий період розвитку термінознавства. Відбувається активна розробка теоретичних засад термінознавства та створення україномовних словників, проводяться міжнародні та всеукраїнські наукові конференції в Києві, Львові, Харкові, що спрямовані на вдосконалення термінознавчої роботи в наукових умовах.
Отже, є підстави сподіватися, що термінознавча робота набере тих темпів, яких вимагає розширення науково-інформаційного забезпечення суспільного виробництва.
За останні десять років з’явилося близько сотні різноманітних термінографічних праць різного статусу й ґатунку, які виходили в різних містах України. Крім словників, написано чимало роздумів з приводу термінологічної справи, які друкувалися як на сторінках періодики, так і на сторінках спеціальних журналів. Вийшла низка підручників, посібників, монографій.
38. Термін та його ознаки. Термінологія як система. Загальнонаукова, міжгалузева і вузькоспеціальна термінологія.
У словниковому складі української літературної мови велике місце належить термінологічній лексиці, кількість якої увесь час помітно зростає. термін – це іменник або іменникове словосполучення, що позначає професійне поняття й призначене для задоволення специфічних потреб спілкування у сфері певної професії (наукової, технічної, медичної, виробничої, управлінської тощо). Термін – це мовний знак, що позначає спеціальне поняття у відповідній системі понять. Центральну роль в організації людських знань відіграє процес формування поняття. Поняття – це одиниця думки з розмитим змістом і обсягом. Конкретний зміст і обсяг поняття набирає лише в межах певної галузі знання або діяльності.Під дефініцією розуміють розгорнуте визначення поняття за допомогою певним чином побудованого речення. А термін – це ім’я поняття. Залежно від ступеня спеціалізації значення терміни можна поділити на три основні групи:Загальнонаукові терміни, тобто терміни, які вживаються практично в усіх галузевих термінологіях, напр.: система, тенденція, закон, концепція, теорія, аналіз, синтез і т.д. Міжгалузеві терміни – це терміни, які використовуються в кількох споріднених або й віддалених галузях. Так, економічна наука має термінологію, спільну з іншими соціальними, природничими науками, напр.: амортизація, екологічні витрати, санація, технополіс, приватна власність.Вузькогалузеві – це терміни, характерні лише для певної галузі, напр.: лізинг, банківська гарантія, зрошувальна вода, чип. Саме з останньою групою термінів пов’язане поняття «термінологія фаху» – це терміни, необхідні для спілкування спеціалістів одного фаху. Мова фахівців характеризується наявністю в ній значної кількості наукових понять, які є як самостійними номіналами, так і синонімами до інтернаціональних термінів.
Під поняттям «термінологія» розуміють усю сукупність термінів, що склалася стихійно в певній галузі наукового знання.Терміносистема – це система термінів у певній галузі/підгалузі наукового або технічного знання, що обслуговує наукову теорію або наукову концепцію.Терміносистема формується на певному етапі розвитку певної галузі наукового знання, коли вже створено наукову теорію, позначено об’єкти та зв’язки між ними.
39. Термінологія обраного фаху. (3,36)
40. Кодифікація і стандартизація термінів.
Термінологія може виконувати свої основні функції, позначати наукові поняття й задовольняти потреби спілкування фахівців у тому випадку, якщо вона буде загальноприйнята, унормована, відповідатиме вимогам до термінів.
Кодифікація термінів – це систематизація термінів у словниках, довідниках, що орієнтують мовців на правильне їх використання. Стандартизація термінології – це вироблення термінів-еталонів, термінів-зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це міжнародний стандарт). Стандартизована термінологія є обов’язковою для вживання в офіційних, наукових, ділових, виробничих текстах.В українській історії першим нормувальним термінологічним центром можна вважати Наукове товариство імені Т. Шевченка (кін . ХІХ – поч. ХХ ст.). Саме навколо товариства гуртувалися провідні термінологи того часу, до його ухвал прислухалися автори наукових праць і підручників.
Сьогодні в Україні стандартизація термінології стала державною справою. Від розв’язання мовних питань, зокрема термінологічних, як відомо, залежать темпи державотворчих процесів. Освіта, наука, а особливо виробництво потребують єдиної, зручної, логічної української термінології.
41. Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки. Жанри наукових досліджень.
основних ознак наукових текстів. Текст має ознаки, що виражають загальні особливості його системно-структурної організації. До таких ознак варто віднести: цілісність, зв’язність, членованість, завершеність, лінійність, інформативність.
Цілісність розуміється як єдність таких цілісностей:
змістової цілісності (єдність ідеї, теми, змісту);
комунікативної цілісності (мети, намірів мовного спілкування);
структурної та формально-граматичної цілісності (мовленнєвих жанрів, їх комплексів, узгоджуваність і координація форм).
Зв’язність буває лінійна і вертикальна, і служить попередній ознаці, тобто цілісності тексту. Зв’язність виділяють за різними ознаками:
логічними;асоціативними; образними; композиційно-структурними;стилістичними;
ритмоутворювальними.
Членованість тексту. Властивість тексту – бути комунікативно членованою одиницею, що свідчить про гармонійність його природи. Розрізняють членування тексту за такими ознаками:
Лінійність тексту ніби організовує мовні одиниці в послідовність мовного викладу. Лінійність відображає живий мовний матеріал і його виголошення.
Інформаційність. Кожний текст, що має названі вище ознаки, уже є інформаційним: поряд з мовними знаннями й у сукупності з ними він передає екстралінгвістичні знання. Завершеність. Ця ознака притаманна лише конкретним текстам з визначеними межами.
Наукове знання може бути виражено в первинних текстах: усних (дискусія, диспут, обговорення наукової проблеми у колі фахівців) та вторинних – писемних.
Текст містить:
зміст знання (функціонує вже як семантика тексту);
саме знання (поступово досягає статусу наукової інформації).
Структура наукового тексту – це система одиниць різних рівнів. Одиниця найвищого рівня – складне синтаксичне ціле. Переважно в наукових текстах використовуються складні синтаксичні цілі з ланцюжковим зв’язком: кожне наступне речення доповнює, уточнює, розвиває або заперечує думку, висловлену в попередньому. Іноді те, про що говориться в реченні, може стосуватися не попереднього, а більш чи менш віддаленого фрагментів тексту. Для абзаців наукових текстів характерні предметно-логічні зв’язки. Написання наукового тексту вимагає від його автора не тільки професійних знань з певної галузі науки, але й умінь структурувати науковий матеріал, уживати відповідні мовні засоби.Науковий стиль мовлення використовується в наукових працях, для викладення результатів наукової та дослідницької діяльності. Метою наукового стилю є повідомлення, пояснення, тлумачення досягнутих наукових результатів, відкриттів. Найпоширеніша форма наукового стилю — монолог.Науковий стиль властивий таким жанрам: монографія, наукова стаття, дисертація, анотація, рецензія, підручник, лекція.Науковий стиль використовує певний набір мовно-стилістичних засобів: спеціальні слова (терміни), складні синтаксичні конструкції (у яких має місце суворо впорядкований зв'язок, наприклад, за рахунок вставних конструкцій); речення, ускладнені узагальнюючими родовими найменуваннями.
42. Оформлювання результатів наукової діяльності.
Здобуття вищої гуманітарної освіти, як і будь-якої іншої, передбачає в умовах Болонського процесу обов’язкову самостійну наукову роботу студентів, яка реалізовуватиметься в обох формах (усній, письмовій) та різних жанрах сучасного наукового дослідження, насамперед у курсових і дипломних роботах, а також у доповідях і повідомленнях на конференціях.Наукова робота і малих, і великих жанрів обов’язково має бути скерована на одержання нових знань в обраній галузі. Зрозуміло, що для молодого дослідника є важким (а інколи неможливим) процес здобуття абсолютно нових знань. У зв’язку з цим у студентських наукових роботах новизна визначається переважно такими поняттями, як «розширено», «доповнено», «уточнено», «конкретизовано», «узагальнено», «систематизовано» відомі матеріали та результати. При цьому до автора наукової роботи висувається ряд обов’язкових вимог: на високому рівні бути обізнаним з науковою літературою за досліджуваною проблемою (знати всі доступні джерела наукової інформації, опубліковані в Україні та за кордоном), уміти обирати найдоцільнішу методику дослідження та знати її, уміти аналізувати, аргументувати, порівнювати й узагальнювати, логічно викладати матеріали дослідження, лаконічно й переконливо формулювати висновки, викладати зміст роботи за чинними нормами української наукової мови. Зміст і результати наукового дослідження, самостійно виконуваного студентами, магістрами, аспірантами, найчастіше оформлюються малими жанрами наукової літератури: науковою доповіддю, повідомленням (монологом) на науково-практичних конференціях та науковою статтею, планом, тезами, конспектом, анотуванням та реферуванням наукового джерела.
43. План, тези, конспект як важливий засіб організації розумової праці.
Часто доводиться прочитане занотовувати у формі плану, конспекту, тез. Учені сходяться на думці, що записи дисциплінують, допомагають упорядкувати думку, виокремити основне в тексті, а головне – запам’ятати прочитане.
Найпростішою формою нотування є план, пункти якого найчастіше формуються простим реченням.
Слово план: порядок, послідовність викладання будь-якого матеріалу (доповіді, п’єси). Саме з останнім значенням і пов’язують здатність ученого оформлювати результати наукової діяльності.
Плани бувають таких видів: простий, складний, цитатний, тезовий .Простий план являє собою, по суті, ряд непоширених речень. Складний – це своєрідне поширення простого плану шляхом розгалуження основних питань. Крім того, сюди належать вступ та висновки (хоча й не обов’язково). Цитатний план подібний, як правило, до простого, але замість непоширених речень тут вживаються цитати, які конденсують суть цього питання. Тезовий план передбачає формулювання головної думки всього абзацу.Таким чином, цінність плану полягає в тому, що він допомагає найбільш стисло відтворити в пам’яті зміст наукового джерела, зосередити увагу лише на його найсуттєвішій інформації.
Тези є таким же робочим інструментом, як і план. Основне призначення тез – відновити в пам’яті зміст тексту.
Тези – коротко сформульовані основні положення (статті, доповіді, лекції чи повідомлення), що відтворюють суть висловленого. Тези складаються з послідовного викладу окремих тверджень, що не підкріплюються фактичним матеріалом. Їх обсяг не перевищує 2 – 3 сторінок, що зумовлює вимоги до написання, зокрема чіткість формулювань принципових позицій автора, які він планує обґрунтувати у вступі.Тези можуть бути складені у вигляді:
авторських висловлювань (цитат);
формулювань основних положень статті чи розділу монографії власними словами.
Іншим, більш складним мислиннєво-мовленнєвий процесом, мета якого – глибоко осмислити інформацію й подати її адекватно, точно, стисло та в зручній для подальшого використання письмовій формі конспекту, є конспектування наукового тексту.конспект – це короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо. Конспект складається з плану й тез, доповнених фактичним матеріалом, прикладами.Розрізняють конспект прочитаного й конспект почутого.
Конспект прочитаного складається легше. Читач не обмежений у часі й може декілька разів перечитати незрозуміле, щоб чітко його занотувати. Конспект почутого складається із плану, стисло викладених основних положень, фактів, прикладів. У конспекті слухач має можливість занотувати почуте, висловити своє ставлення до нього у вигляді коротких нотаток, зауваженьТипи конспектів:Плановий конспект – стислий (у формі плану) переказ прочитаного. Цей конспект – один з найважливіших, найцінніших, допомагає краще засвоїти матеріал у процесі його вивчення. Він учить послідовно й чітко викладати свої думки.Текстуальний – створений переважно з уривків оригіналу – цитат. Це джерело дослівних висловлювань автора, наведених ним. Вільний – це поєднання виписок, цитат, іноді тез; частина його тексту іноді має план. Це найбільш повноцінний різновид конспекту.
Тематичний – дає більш-менш вичерпну відповідь на поставлене запитання теми.
44. Анотування і реферування наукових текстів.
Анотування – це процес створення анотації, під якою розуміють коротку, стислу характеристику книги, статті, праці, іншого наукового видання, у якій викладено найголовніші висновки праці, визначено їх цільове призначення та наукову цінність. У кожному науковому виданні на звороті титульного аркуша завжди подається анотація.
Анотація складається з двох частин: бібліографічного опису (вихідні дані джерела відповідно до чинних ДЕСТів) і власне тексту.Сутність і призначення анотації полягають у тому, що вона є стислою характеристикою джерела інформації та відповідає на питання, про що йдеться в цьому джерелі. Анотація не відкриває змісту наукового джерела, а лише інформує про наявність у наукового джерела певного змісту й характеру.
Є кілька видів анотацій:
за змістом і цільовим призначенням – довідкові (описові, інформаційні) та рекомендаційні;
за кількістю анотованих джерел – групові та негрупові.
Характерною особливістю змісту анотації є те, що в ній обов’язково має зазначатися, що нового несе анотоване наукове джерело в порівнянні з іншими, близькими до нього тематикою й цільовими призначеннями, чим відрізняється це видання від попередніх.
Реферування являє собою такий складний процес аналітико-синтетичної переробки інформації наукового джерела (або джерел), результатом якої і стає реферат (нім. Referat, від лат. Refero – доповідаю) – короткий виклад (перед аудиторією або в письмовій формі) наукової праці, учення, змісту джерела (або джерел) із зазначенням характеру, методики результатів дослідження та збереженням його мовностилістичних особливостей. Реферат завжди має письмову форму.Отже, рефератом в освітянській сфері називають доповідь на будь-яку тему, що складається з огляду різноманітних джерел. Якщо в рефераті викладений матеріал є результатом власного пошуку дослідника, у такому разі він називається авторефератом.Сутність реферату – це короткий виклад (за умови достатності інформаційної повноти) основного змісту джерела (джерел), повідомлення нової проблемної інформації, що міститься в ньому, або доповідь за певною темою, підготовлена в результаті самостійного опрацювання кількох джерел. Обсяг реферату залежить від обраної теми, змісту документів, їхньої наукової цінності або практичного значення.
На відміну від анотації, яка відповідає на запитання, про що йдеться в науковому джерелі, і подає загальне об’єктивне уявлення про це джерело, його стислу характеристику (найчастіше через перелік основних проблем), реферат відповідає на запитання, що саме нове й суттєве є в першоджерелі, і подає основний його зміст, нову проблемну інформацію. Отже, у рефераті обов’язково акцентується увага на новій інформації, яка є в першоджерелі.
45. Основні правила бібліографічного опису, оформлювання покликань.
Важливою складовою реферату, курсової, дипломної робіт є список використаної літератури, отже, бібліографія – це опис літератури з певного питання. У книзі бібліографія слугує для поглиблення й розширення знань читачів з певної галузі науки або техніки, якій присвячено основний зміст книги.Досить складною роботою при виконанні наукового дослідження є огляд літератури з проблеми. Огляд літературних джерел дає можливість виявити професійну компетентність дослідника, його особистий внесок у розробку теми порівняно з уже відомими дослідженнями. Джерела можна розміщувати в списку одним із таких способів:
у порядку назви посилань у тексті (найзручніший);
в алфавітному порядку перших літер прізвищ авторів або назв;
у хронологічному порядку;
У кожній позиції бібліографії мають бути зазначені: прізвище та ініціали автора, найменування книги, видавництво, місце видання, рік.
Бібліографічний опис роблять мовою документа.
Існують дві системи бібліографічного опису: повна й скорочена. За повною системою описуються всі показники видання: автор, назва, місце видання (місто), видавництво, рік, кількість сторінок і все, що вміщується на окремій картці:
Часом потрібна не ціла книга, а окремий твір автора в збірці його праць, або ж робота одного з авторів колективної монографії. Тоді прийнято трохи інший вид запису,
Часом трапляються видання, на яких не позначено року. Тоді ставиться б.р. – «без року» (або лат. – «S.a» – «Sine anro»).Коли роботу написано колективом авторів (більше трьох), звичайно, обмежуються прізвищами перших трьох авторів з додатком «та ін.».
Друга система бібліографічного опису (скорочена) простіша, її використовують у повсякденній навчальній роботі; коли після автора й назви вказано лише місце видання та рік, При написанні курсової, бакалаврської робіт студент повинен давати посилання на джерела, матеріали або окремі результати, з яких наводяться факти в роботі, або на ідеї та висновки, на яких розроблюються проблеми, завдання, питання, вивченню яких присвячене дослідження. Такі посилання дають змогу відшукати документи й перевірити достовірність відомостей про цитування документа, дають необхідну інформацію щодо нього, допомагають з’ясувати його зміст, мову тексту, обсяг.
Усі джерела повинні бути описані в порядку, прийнятому в українській бібліографії, і пронумеровані.
Якщо в тексті дослідження необхідно зробити посилання на складову частину або на конкретні сторінки відповідного джерела, можна наводити посилання у виносках, при цьому номер посилання має відповідати його бібліографічному опису за переліком посилань. Напр.: «... незважаючи на пріоритетне значення мовних каналів зв’язку між діловими партнерами, ні в якому разі не можна ігнорувати найбільші канали передачі інформації [6, с. 29]¹».Посилання на ілюстрації роботи вказують порядковим номером ілюстрації, напр., «рис. 1.2». Посилання на формули дослідження вказують порядковим номером формули в дужках, напр. «...у формулі (2.1)». На всі таблиці роботи повинні бути посилання в тексті, при цьому слово «таблиця» в тексті пишуть скорочено, напр.: «...в табл. 1.2». Можемо констатувати, що оформлення бібліографічного опису та посилань є необхідною частиною наукової роботи.
46. Реферат як жанр академічного письма. Складові реферату.
реферат – короткий виклад (перед аудиторією або в письмовій формі) наукової праці, учення, змісту джерела (або джерел) із зазначенням характеру, методики результатів дослідження та збереженням його мовностилістичних особливостей. Реферат завжди має письмову форму. Отже, рефератом в освітянській сфері називають доповідь на будь-яку тему, що складається з огляду різноманітних джерел. Якщо в рефераті викладений матеріал є результатом власного пошуку дослідника, у такому разі він називається авторефератом. Обсяг реферату залежить від обраної теми, змісту документів, їхньої наукової цінності або практичного значення.
Реферати класифікуються за різними параметрами. З урахуванням ступеня повного викладу змісту першоджерела реферати поділяються на кілька видів:Інформативні (реферати-конспекти), які містять в узагальненому вигляді всі основні положення наукового джерела, ілюстративний матеріал, важливу аргументацію, відомості про методику дослідження, використовування технології, сфери застосування. Індикативні (реферати-резюме), які містять лише ті основні положення, що якнайтісніше пов’язані з темою реферованого джерела.За кількістю реферованих джерел реферати поділяють на монографічні, що складені за одним науковим джерелом та оглядові (реферати-огляди), підготовлені за кількома джерелами однієї тематики.За читацьким призначенням реферати поділяють на загальні, що містять виклад змісту джерела в цілому та у зв’язку із цим розраховані на широке коло читачів, і спеціалізовані, в яких виклад змісту орієнтований на фахівців відповідної галузі знань.За формою реферати поділяються на текстові та бланкові; за методом написання – екстрактивні, перефразовані.
У рефератах будь-якого виду не допускаються як суб’єктивні погляди референта на висвітлювані питання, так і оцінка реферованого наукового джерела. Композиційно текст реферату переважно складається з трьох логічно пов’язаних частин: вступної, основної (описової), заключної.До композиції більшості рефератів (у т.ч. авторефератів) за сучасними вимогами входять ключові слова – основні наукові терміни й терміносполуки, які відтворюють основні наукові поняття реферованого джерела та логіку викладу матеріалу.
Текст реферату повинен складатися з таких частин:
Вступ. Розділ І. Історія та теорія питання. Розділ ІІ. Вирішення проблеми в сучасних умовах.
Висновки. Література. Додатки.
У вступі обґрунтовується актуальність теми, її особливість і значущість в конкретній галузі науки або практики.
У розділі І наводяться основні теоретичні, експериментальні дослідження з теми. Подається перелік основних змістових аспектів проблеми, які раніше розглядалися вченими, визначаються недостатньо досліджені питання, з’ясовуються причини їх слабкої розробленості.
У розділі ІІ подається поглиблений аналіз сучасного стану процесу або явища, тлумачення основних поглядів і позицій проблеми. Особлива увага приділяється виявленню нових ідей та гіпотез, експериментальним даним, новим методикам вивчення проблеми, практичному досвіду та висловленню власної думки щодо перспектив розвитку досліджуваної проблеми.
У висновках подаються узагальнені умовиводи, ідеї, думки, оцінки, пропозиції.
До списку літератури включаються публікації переважно останніх 5 – 10 років. Особливо цінуються праці останнього року видання.
У додатках наводяться формули, таблиці, схеми, якщо вони суттєво полегшують розуміння роботи.
Обсяг розширеного реферату – 20 – 24 сторінок. Реферат рецензується, оцінюється й враховується при проведенні підсумкового заліку, іспиту з відповідної дисципліни.
На титульній сторінці реферату слід вказати:відповідне міністерство, якому підпорядковується ваш виш;назва вишу;назву кафедри, на якій виконана ваша робота;тему реферату;свої прізвище, ім’я, по батькові;назва факультету; номер групи;прізвище, ім’я, по батькові керівника;місто;рік написання.
47. Стаття як самостійний науковий твір. Вимоги до наукової статті.
Результати науково-дослідної роботи оформляють не лише у вигляді курсової або дипломної роботи. Вони узагальнюються також у кандидатських і докторських дисертаціях, авторефератах дисертацій, тезах доповідей, статтях, монографіях.Основним видом оперативної публікації про нові дослідження з конкретної тематики є наукова стаття, мета якої полягає в поданні інформації про проведену наукову роботу, одержані результати та визначенні напрямку для подальшої розробки теми, актуальних проблем, що потребують подальшого розв’язання. Стаття – це невеликого розміру надрукована в часописі або збірнику наукова робота, присвячена певній проблемі, питанню й розрахована на фахівців, які розв’язують цю проблему.
Існують встановлені ВАК України вимоги щодо оформлення наукових статей. Тому наукова стаття подається до редакції в завершеному вигляді відповідно до вимог, що публікуються в окремих номерах журналів або збірниках у вигляді пам’ятки автору. Оптимальний обсяг наукової статті – 0,5 – 0,7 авт. арк. Опублікувати статтю – це означає зробити науковий матеріал надбанням фахівців, які можуть використати його у своїй науковій чи практичній діяльності. Рукопис статті повинен мати повну назву роботи, прізвище та ініціали автора, анотацію (на окремій сторінці), список використаної літератури.Отже, наукові статті посідають чільне місце серед джерел інформації. Вони дають можливість значно оперативніше реагувати на назрілі проблеми сучасності. Під час складання тексту наукової статті фахівцеві слід не тільки дотримуватися структурної організації наукової інформації, але й будувати зміст наукового знання відповідно до вимог, зокрема й мовних, певного жанру.
48. Основні вимоги до виконання та оформлювання курсової, бакалаврської робіт. Рецензія, відгук.
Теорія та практика навчання у вищій школі неможливі без звернення до історичного розвитку навчально-пізнавальної діяльності, до методів та засобів навчання, їхньої історичної ролі та прогнозування подальших шляхів розвитку. Навчаючись у виші, студенти мають оволодіти ґрунтовними знаннями – не лише програмним матеріалом, але й навичками дослідження, творчої діяльності. Важливе місце в цьому процесі займає такий вид самостійної діяльності студентів, як написання курсових та дипломних робіт.Учені стверджують, що наукові роботи можуть мати реферативний і дослідницький характер. У першому випадку робота має теоретичний характер і пишеться на основі аналізу й узагальнення ряду літературних джерел: монографій, брошур, статей, методичних рекомендацій та ін. У другому випадку, коли робота має дослідницький характер, студент використовує як науково-методичну літературу, так і власні спостереження й факти, результати експерименту, якщо він проводився, і може висувати власні гіпотези.
Курсова робота – це самостійне навчально-наукове дослідження студента, яке виконується з певного курсу або з окремих його розділів. Тематика курсових робіт має відповідати завданням навчальної дисципліни й тісно пов’язуватися з практичними проблемами конкретного фаху. Вона затверджується на засіданні кафедри.Виконання курсових робіт визначається графіком. Рівень підготовки курсової роботи певною мірою свідчить про ступінь засвоєння студентом здобутих знань, його грамотність, загальну культуру та ерудицію.
Курсова робота має таку структуру:вступ;аналіз джерелознавчої бази дослідження;експериментальна частина;висновки та список використаної літератури.
Обсяг курсової роботи не повинен перевищувати 25 – 30 сторінок, список використаної літератури – не менш 10 – 15 джерел з обов’язковим посиланням на них у тексті роботи.
Дипломний проект (робота) бакалавра – це курсовий проект зі спеціальності або навчальна науково-дослідна робота, виконуючи яку, студент вирішує комплекс взаємопов’язаних професійних завдань.
Дипломний проект бакалавра студенти виконують у 8-му семестрі й захищають перед Державною екзаменаційною комісією. Дипломний проект бакалавра містить такі документи:
завдання;відомість документів проекту;пояснювальна записка;конструкторські документи (креслення);плакати.
Дипломна робота має комплексний характер і пов’язана з використанням набутих студентом знань, умінь та навичок зі спеціальних дисциплін. Обсяг дипломної роботи – у межах 50 – 60 сторінок машинопису, без урахування додатків і списку літератури. У більшості випадків бакалаврська робота є поглибленою розробкою теми курсової роботи студента-випускника. Нею передбачено систематизацію, закріплення, розширення теоретичних і практичних знань зі спеціальності та застосування їх при вирішенні конкретних наукових, виробничих та інших завдань.
Перш ніж розпочати дипломну роботу, студент має ознайомитися з основними вимогами до її виконання:
Актуальність теми. Достатній теоретичний рівень. студент має розкриту тему роботи на сучасному рівні розвитку відповідної науки), використовуючи такі підходи й наукові знання, що пояснюють різні явища й події у практиці з позиції сьогодення. Дослідницький характер. У дипломній роботі повинні міститися елементи дослідження:Дипломну роботу рекомендується спочатку виконувати в чорновому варіанті. Виконуючи дипломну роботу, студент повинен дотримуватися вимог до технічного оформлення:
шрифт – Times New Roman розмір – 14;
відстань між рядками – 1,3 – 1,5 інтервали;
верхнє, нижнє, ліве поля – 20 мм; праве поле – 10 мм;
розташування – книжне.
У роботі допускається виконання ілюстрацій та таблиць на аркушах формату А3. Вписувати в текст окремі іншомовні слова, формули чи умовні позначення можна тушшю, пастою чи чорнилом чорного кольору.
Рекомендується така структура роботи:
титульна сторінка дипломної роботи (див. Зразок оформлення титульної сторінки дипломної роботи);
текст дипломної роботи;
список використаної літератури;
додатки.
Як правило, будь-яка наукова робота проходить процес рецензування. Рецензія – відзив, висновок з оцінкою певного наукового джерела (або джерел) та викладом зауважень, рекомендацій і пропозицій. Ця робота є доволі складною, відповідальною й вимагає від рецензента, окрім достатнього вільного часу, не тільки високого професіоналізму, але й сформованості та досконалості багатьох практичних умінь і навичок для забезпечення об’єктивності, якості, ґрунтовності й переконливості оцінювання. Іншим критичним розглядом наукової роботи є відгук. Відгук – це текст, який містить критичний аналіз і висновки організації обсягу робіт, творів, дій тощо, чи фахівця щодо певної розглянутої праці (див. Зразок відгуку).Таким чином, підсумком здобуття студентом теоретико-практичних знань є написання курсової та бакалаврської роботи, які вимагають комплексного підходу, аналітичного опрацювання наукової інформації.
49. Науковий етикет. Наукова дискусія.
Науковий етикет тісно пов’язаний з мовним етикетом. Нагадаємо, що мовний етикет – це стійкі формули, що забезпечують прийняте в певному середовищі серед певних людей включення в мовленнєвий контакт, підтримання спілкування в обраній тональності.Мовний етикет існував і існує в сучасній українській науці. Він є результатом значних мовно-стилістичних процесів, які відбулися в царині українського наукового стилю. поведінка й мова залежать від того, з ким вони спілкуються: учений і його колеги спілкуються у власне науковому підстилі, а вчений і його учні – у науково-навчальному підстилі тощо.Науковець, спілкуючись з колегами, використовує одні мовні формули (вітань, прощань, представлень, звертання тощо), а під час спілкування зі студентами – інші. Структура мовного етикету в науковому стилі залежить від форми спілкування. Так, перебуваючи на науковому симпозіумі, науковець має використовувати зовсім іншу форму звертання до колег-учених, ніж ту, яку він використовує під час академічної лекції. Звичайно, науковець може змінювати ці мовні формули. Ці зміни залежать від культури, вишуканості мовлення, смаків, традицій науковця, умов і мети спілкування. Нагадаємо, що в наукових текстах (і в усному мовленні) потрібно вживати авторське «ми» напр.: на наш погляд, вважаємо, ми переконані, ми дотримуємось іншої класифікації.Таким чином, науковий етикет має свою специфіку, зокрема спілкування серед науковців передбачає врахування таких факторів: адресат мовлення (студенти, колеги, науковці, учасники конференції та ін.), завдання висловлювання, мовне оформлення етикетних висловів.
50. Особливості зв’язку числівників з іменниками.
Числівники граматично пов’язуються з іменниками. Вони або керують іменниками, або узгоджуються з ними.
1. Числівник один узгоджується з іменниками у роді, числі й від-мінку: один комбайнер, одна година, одне село.
2. Числівник два вживається у двох родових формах: одна форма – для чоловічого і середнього родів: два столи, два відра; жіночого роду – дві картоплини, дві медсестри.
3. Числівники два, три, чотири, вступаючи у граматичні зв’язки з іменниками, вимагають від них форми називного від-мінка множини: два дуби, три корови, чотири вівці. Але вони не сполучаються з іменниками, що не підлягають лічбі (кисень, сила, міць, праця).
4. Числівники від п’яти і далі вживаються з іменниками у формі родового відмінка множини: п’ять полів, дев’ять комбай-нів, десять ветлікарів, сто сорок шість курчат, тисяча двісті кі-лограмів.
5. При неозначено-кількісних та дробових числівниках іменники вживаються у родовому відмінку множини: кілька гусенят, п’ятеро щенят, шестеро комбайнерів.
6. При дробових числівниках іменники мають форму родового відмінка однини, а слово частина може не вживатись: одна сьома, три цілих і три восьмих, дві третіх площі.
7. Числівники півтора, півтори сполучаються з іменниками у ро-довому відмінку однини: півтора дня, півтори доби.
8. Порядкові числівники узгоджуються з іменниками в роді, чис-лі, відмінку: сьомий період, сьома година.
51. Переклад та перекладання. Форми, види.
Принципово важливо розмежовувати процес виконання перекладу й результат, який отримано після закінчення цього процесу. Отже, перекладання – це процес, під час якого текст або усне висловлювання, що виражені однією мовою (мовою оригіналу), відтворюються іншою мовою (мовою перекладу). А переклад – це результат цього процесу, тобто новий текст або усне висловлювання, відтворені мовою перекладу.Мета перекладання – точно й повно висловити засобами мови те, що вже було виражене засобами іншої мови. Мета перекладу – ознайомити читача чи слухача, який не володіє мовою оригіналу, з певним текстом або усним висловлюванням, відтвореними цією мовою.
Переклад і перекладання мають спільні види та форми. Процес перекладання може здійснюватися:
усно;письмово;за допомогою комп’ютера.
Усна та письмова форми перекладання виникли досить давно. Усне перекладання використовується для безпосереднього обміну інформацією під час розмови між представниками різних народів. Воно потребує активного володіння іноземною мовою, бо має здійснюватися негайно й не передбачає користування словниками.
Розрізняють такі види перекладу/перекладання:художній;діловий;рекламний;науково-технічний.
Кожний з них має свою специфіку. Якщо під час художнього перекладання треба передати не лише зміст оригіналу, а й настрій, емоції, відчуття, особливості авторського стилю, то перекладання ділової, рекламної та науково-технічної літератури потребує передусім найточнішого передання певних подій, фактів та опису приладів, устаткування тощо. Ділові, рекламні, науково-технічні переклади відносять до так званих інформативних перекладів, під час роботи над якими слід не лише намагатися точно передавати інформацію, а й дотримуватися норм мови ділового або науково-технічного стилів. Отже, переклад/перекладання мають важливе значення в діловій, суспільній, науковій сферах діяльності людини як носії певної інформації, яка сприяє розумінню розвитку цивілізації й зокрема певних галузей науки.
2. МОСКОВСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ СТРОИТЕЛЬНЫЙ УНИВЕРСИТЕТ Кафедра водоотведения и водной экологии
3. это максимальное значение энергии электронов в металле при температуре абсолютного нуля.
4. Тема 8 Монополистическая конкуренция Вопросы для самопроверки Опишите общие черты рынков несовершен
5. социальная психология указывает на специфическое место которое занимает эта дисциплина в системе научног
6. Засоби стимулювання навчальної активності молодших школярів
7. ТЕМА 4 СПРАВОЧНОПОИСКОВЫЕ СРЕДСТВА К АРХИВНЫМ ДОКУМЕНТАМ НАУЧНОСПРАВОЧНЫЙ АППАРАТ Практическая работа
8. А- 570- ОС О централизованном наблюдении помещений с личной собственностью граждан
9. Электрические свойства полупроводников
10. по теме 4- Становление и развитие ОВД 19171924 гг
11. Джодхпур
12. Несостоятельность банкротство юридических лиц1
13. Лекция 1 Теория механизмов и машин ТММ Введение.
14. ТЕМА- День заказов подарков Деду Морозу Подготовила Воспитатель- Морозова Т
15. Мое отношение к Наполеону Бонапарту
16. Тема 1 СЕРВИСНАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ КАК ФОРМА УДОВЛЕТВОРЕНИЯ ПОТРЕБНОСТЕЙ ЧЕЛОВЕКА 1
17. Організувати проведення заходів щодо знезараження навколишнього середовища в осередку
18. Реферат- Транспортный налог в некоммерческих организациях
19. Несуществующее животное
20. Реферат- Моя парикмахерская - организация своего дела