Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ЛЕКЦІЯ №7
Тема №7.ВАЛЮТНИЙ КУРС ТА КУРСОВА ПОЛІТИКА
План
ЛІТЕРАТУРА
1. ВАЛЮТНИЙ КУРС
. Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн. Він є об'єктивним економічним показником, який відображає тенденції внутрішнього економічного розвитку певної країни та стан і перспективи зовнішньоекономічних відносин.
Потреба у визначенні валютного курсу зумовлюється тим, що національні гроші за межами внутрішнього ринку не можуть бути законним платіжним засобом. У процесі здійснення зовнішньоекономічних операцій вони мають бути обмінені на валюту іншої країни чи на міжнародні колективні валюти (євро, СПЗ та інші).
Через валютні курси здійснюється порівнювання вартісних показників, економічних умов і результатів окремих країн продуктивності праці, заробітної плати, ціноутворення темпів економічного зростання, а також платіжного балансу країн. За допомогою валютних курсів порівнюються національні ціни зі світовими цінами
Валютний курс відображає взаємодію національної та світової економіки. Він використовується для купівлі та продажу валюти у зв'язку з експортом та імпортом товарів чи послуг; надходження в країну або вивезення за кордон капіталів, кредитів, прибутків тощо.
Види та режим валютних курсів. В економічній теорії розглядається два основні види валютних курсів: фіксований та плаваючий.
Фіксований валютний курс — це обмінний курс двох валют, зафіксований міждержавною угодою на відповідному рівні.
Плаваючий валютний курс — обмінний курс валют, який змінюється в той чи інший бік залежно від зміни попиту і пропозиції на валютному ринку.
Крім цих двох основних існує ще кілька варіантів, котрі ("залежно від конкретних параметрів їх реалізації) можна розглядати як модифікації фіксованого або плаваючого курсу. Йдеться про встановлення так званого діапазону коливань (band) між верхньою і нижньою точками інтервенції, тобто валютного коридору. Крім цього, може бути ще модель змінно-фіксованого (повзучого з прив'язкою до фіксованого) курсу (crawling rate).
На практиці застосовують також гібридні варіанти фіксованого або плаваючого курсу — офіційний, ринковий, біржовий тощо.
Головна проблема, яку створює для уряду фіксований валютний курс — це звуження рамок або навіть повна відсутність маневру і самостійності у проведенні економічної політики. Так, якщо уряд намагається вирішити, наприклад, проблему бюджетного дефіциту або стимулювання економічного зростання за допомогою збільшення пропозиції грошей і як наслідок, — більш високого темпу інфляції, то паралельно постає інша проблема — конкурентоспроможність продукції даної країни на світовому ринку. При цьому, якщо темпи інфляції в країні в середньому вищі, ніж у країнах — торговельних партнерах, то з часом ця різниця акумулюється і призводить до зростання реального обмінного курсу. Останній вимірюється кількістю аналогічних товарів та послуг іноземної країни, які та пропонує в обмін на одиницю відповідних національних товарів та послуг. Негативним наслідком зростання реального курсу є скорочення експорту і зростання імпорту, що спричиняє кризу платіжного балансу і призводить до дефіциту торговельного балансу. Товари національного виробництва витісняються як з ринків інших країн, так і з внутрішнього ринку.
Плаваючий валютний курс дає змогу практично вирішувати проблеми можливої переоцінки реального курсу, оскільки урівнює ціни на товари та послуги всередині країни з відповідними цінами на світових ринках, автоматично реагуючи на приплив і відплив капіталу за рахунок підвищення або зниження номінального курсу валюти. Однак, недоліком плаваючого валютного курсу є, перш за все, його нестабільний характер. Цей фактор розглядається багатьма економістами як перепона на шляху розвитку торгівлі та інвестування.
Валютний коридор, або повзуча прив'язка обмінного курсу, були створені для того, щоб поєднати переваги фіксованого і плаваючого курсів і уникнути недоліків кожного зокрема.
Сутність валютного коридору полягає в тому, що з часом для підтримки еквівалента купівельної спроможності партнерів відбувається коригування номінального курсу національної валюти на величину зміни її реального курсу. Це завдання вирішується використанням певних методик, за якими визначаються зміни валютного коридору на майбутній період часу. Найбільш поширеною є методика, яка розраховується виходячи з очікуваної величини інфляції на майбутній період у країні та в інших регіонах світу.
За сучасних умов режими фіксованого та вільно плаваючого курсів у чистому вигляді практично не застосовуються, діють їх модифікації: фіксований курс, що коригується та курс керованого плавання. Але й ці суто операційні відмінності поступово стираються, оскільки країнам усе частіше доводиться вдаватися до різноманітних коригувань офіційно встановлених валютних паритетів.
Режим валютного курсу в Україні. Питання про визначення оптимального режиму валютного курсу національної грошової одиниці — складне і надзвичайно відповідальне для будь-якого центрального банку, але особливо воно ускладнюється в країнах з перехідною економікою у зв'язку з економічною нестабільністю та нестійкою грошово-кредитною системою.
В Україні система курсоутворення у своєму розвитку пройшла кілька стадій: від плаваючого курсу до фіксованого з подальшим переходом до регульованого плаваючого курсу. Декретом Кабінету Міністрів від 19.02.1993 р. був введений режим ринкового механізму встановлення курсу українського карбованця відносно іноземних валют. На практиці така система означала фактичне введення режиму конвертованості валюти без попереднього забезпечення відповідних економічних умов: конкурентоспроможності структури економіки, гнучкої системи цін, розвинутої банківської інфраструктури та ін. Результатом такого підходу стала хронічна нерівновага на валютному ринку (дефіцит пропозиції) доларизація грошового обігу та бартеризація економіки.
Враховуючи ситуацію, що склалася на фінансовому ринку урядом України у серпні 1993 р. було прийнято рішення про фіксацію (прив'язку) обмінного курсу українського карбованця щодо долара США, німецької марки та російського рубля, яка супроводжувалася новими умовами використання валютних надходжень. Зокрема, 40% надходжень іноземної валюти на користь резидентів підлягало продажу державі через тендерний комітет за офіційним обмінним курсом; 10% — Національному банку України.
Друга половина валютних надходжень залишалась у розпорядженні резидентів, які у разі потреби, могли продати на валютному ринку за вільним курсом, який був вищий від офіційного у 2-3 рази. Такий режим множинних валютних курсів проіснував лише до жовтня 1994 р. Він призвів до зниження ефективності експорту, а значить зменшення надходжень іноземної валюти на внутрішній ринок, збільшення частки бартерних операцій, "втечі" капіталів за кордон.
З 1994 р. офіційний валютний курс долара США встановлювався за результатами торгів на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ). Протягом 1996 р. та першого півріччя 1997 р. курс національної валюти фактично коливався у межах 1,7-1,9 грн. за один долар США. З другого півріччя 1997 р. в Україні встановлюються межі граничних коливань (межі валютного коридору) валютного курсу гривні щодо долара США. Згодом було переглянуто валютний коридор і введено новий у межах: 1 долар США = 1,80-2,25 грн. без визначення часових обмежень. Однак події липня 1998 р. змусили НБУ розширити валютний коридор у межах 1 долара США = 2,5-3,5 грн. На 1999 р. параметри валютного коридору НБУ встановив у межах 1 долара США = 3,4-4,6 грн. З березня 1999 р. НБУ встановлює офіційний обмінний курс гривні щодо іноземних валют як середньозваженого курсу за операціями комерційних банків на міжбанківському валютному ринку.
2. МЕТОДИКА ВИЗНАЧЕННЯ ВАЛЮТНИХ КУРСІВ
Валютний курс є одним із ключових параметрів міжнародних валютних відносин. Величина валютного курсу та режим його функціонування впливають практично на всю систему макро-та мікроекономічних показників країни, на її конкурентні позиції у світовій економіці, перерозподіл ресурсів, збалансованість платіжного балансу тощо. Тому визначення валютного курсу та управління ним є важливим елементом економічної політики кожної держави.
За золотого стандарту рівень валютних курсів визначався рівнем золотого паритету валют, тобто співвідношенням їхнього золотого вмісту. Валютний курс міг відхилятися від золотого паритету тільки на вартість перевезення золота з однієї країни в іншу. Межі відхилення валютного курсу від валютного паритету називалися золотими точками.
Нижня межа відхилення дорівнювала валютному паритету мінус витрати на перевезення золота. Вона відповідала мінімальному курсу валюти і називалася нижньою золотою точкою.
За зниження валютного курсу країни до нижчої точки починалося вивезення (експортування) золота. Це пояснюється тим, що попит на інвалюту перевищував пропозицію. Нижня золота точка називалася ще експортною.
Верхня межа відхилення дорівнювала валютному паритету плюс витрати на перевезення золота. Вона відповідала максимальному курсу валюти і називалася верхньою золотою точкою. За підвищення курсу валюти до верхньої золотої точки починалося ввезення (імпортування) золота в країну. У зв'язку з цим верхня золота точка називалася ще імпортною.
За золотого стандарту валютний курс був відносно стійким, оскільки гарантувався вільним обміном банкнот на золото та можливістю вільного вивезення золота з однієї країни в іншу.
У зв'язку з демонетизацією золота порядок визначення валютного курсу докорінно змінився, що спричинено несталістю сучасних грошових систем. Нині немає законодавчо фіксованої бази для формування валютних курсів. Основою визначення валютних курсів є співвідношення купівельної спроможності національних валют. Купівельна спроможність (сила) валюти виражається як сума товарів і послуг, які можна придбати за певну грошову одиницю у порівнянні з базовим періодом.
Співвідношення купівельної сили валют стосовно певної групи товарів та послуг у двох країнах (країні "А" і країні "В") визначає паритет купівельної спроможності (purchasing power paity) — РРР.
Існує кілька методик розрахунків РРР. Найпростішою з них є визначення паритету купівельної сили валют на підставі порівняння рівня цін стандартного набору (споживчий кошик) товарів і послуг
Економічно обгрунтований курс валюти може визначатись також на підставі обрахунку ВВП за цінами, визначеними у національній валюті та в окремій іноземній вільно конвертованій валюті чи в ЕКЮ. Частка від їх ділення дає валютний курс.
Отже, формування валютного курсу та його величина завжди залежать від динаміки цін.
У країні з високими темпами інфляції курс валюти буде знижуватися відносно валют тих країн, де темпи інфляції є нижчими
Безперечно, знецінення валюти тягне за собою подальше зростання внутрішніх цін.
Зростання цін знижує валютний курс. Якщо курс падає, то ціни зростають. Ця залежність чітко проявляється у довгостроковому періоді. У такій ситуації важливо визначити межі коливань курсу (ширину валютного коридору) на підставі реальних макро-економічних параметрів.
Однак, сам розрахунок валютного курсу — не найскладніша операція. Важче створити систему забезпечення твердого (сталого) валютного курсу. Але який би режим валютного курсу та механізм валютного регулювання не були вибрані, передусім необхідна збалансованість державного бюджету, торгового та платіжного балансів за сталих цін.
Як зазначалося, в основі визначення та прогнозування курсів валют лежать паритети їхніх купівельних спроможностей. Проте, кілька чинників можуть спричинити значні коливання валютного курсу:
^ зміна попиту і пропозиції валюти на ринку, що залежить від стану платіжного балансу країни. Коли активне сальдо платіжного балансу зростає, збільшуються валютні надходження в країну і пропозиція валюти. А це приведе до зростання курсу національної валюти. І навпаки, коли стан платіжного балансу погіршується, зростає попит на іноземну валюту, що призводить до падіння курсу національної валюти. Стан платіжного балансу, у свою чергу, залежить від продуктивності та конкурентоспроможності національної продукції, кон'юнктури внутрішніх і світових цін па ринках партнерів, попиту на імпорт та експорт товарів тощо;
-/ кон'юнктура валютних курсів та спекулятивні валютні операції. Як свідчить світова практика, валютні операції далеко не завжди здійснюються тільки для торговельних та фінансових розрахунків. У багатьох випадках визначальною мотивацією суб'єктів валютного ринку може бути отримання спекулятивного прибутку;
•/ норма процента, яка регулює міграцію та розміщення капіталів. Наприклад, підвищення рівня позичкових процентів стимулює залучення іноземного капіталу і, відповідно, іноземної валюти, а зниження — заохочує відплив капіталів за кордон.
^ розвиток ринку цінних паперів, що становить здорову конкуренцію валютному ринку. Фондовий ринок може безпосередньо залучати іноземну валюту, а також залучати національну валюту для придбання іноземної;
■/ економічна та політична стабільність у країні, що визначає міру довіри до валюти. Цс стосується не лише темпів економічного зростання, інфляції, рівня купівельної спроможності валюти, а й політичного та соціального напруження в країні.
Крім факторів, що безпосередньо впливають на попит і пропозицію іноземної валюти є інші чинники, які мають опосередкований здебільшого негативний вплив на зміну динаміки валютного курсу, а саме: кризові явища в економіці, дефіцит державного бюджету, високий рівень інфляції, сезонні коливання валют тощо.
3. ВАЛЮТНА (КУРСОВА) ПОЛІТИКА ТА її ІНСТРУМЕНТИ
На фундаменті валютних відносин формується валютна політика.
Валютна політика — сукупність заходів, які проводяться державою у сфері міжнародних валютних відносин відповідно до її тактичних та стратегічних цілей. Валютна політика є обов'язковою складовою державної економічної політики країни, важливим інструментом валютного регулювання.
Окремими елементами політики є дисконтна політика з метою регулювання грошової маси в обігу та руху позичкових капіталів; валютна інтервенція з метою впливу на курс національної валюти; зміна валютного курсу шляхом ревальвації чи девальвації, запровадження або скасування тих чи інших валютних обмежень; диверсифікація валютних резервів; укладання міждержавних угод про структурні зміни в міжнародній валютній системі тощо.
Валютна політика здійснюється органами економічного управління — центральним банком, міністерством фінансів, органами валютного контролю — і проводиться як засіб координації міждержавних економічних відносин, посилення позиції країни в боротьбі за ринки збуту, сфери руху капіталів тощо. Реально обгрунтована валютна політика відіграє важливу роль у розвитку національної економіки, її інтеграції у світову систему, у забезпеченні міжнародної валютної ліквідності.
Валютна політика в залежності від її спрямування та інструментів реалізації поділяється на поточну та структурну. Змістом поточної валютної політики є оперативне (у короткостроковому періоді) регулювання обмінного курсу національної валюти, валютно-ринкової кон'юнктури, регламентація режиму конвертованості національної валюти, управління валютними резервами країни тощо. Структурна валютна політика спрямована на забезпечення послідовних змін у світовій валютній системі в ході проведення валютних реформ в інтересах країн, що беруть участь у міжнародному обміні. Здійснюється шляхом міждержавних переговорів (угод) щодо принципів та форм валютного регулювання на міждержавному рівні. Об'єктом такого регулювання є режим валютних курсів і паритетів, механізм міжнародного фінансування та розрахунків, використання золотовалютних резервів тощо.
Регулювання валютних курсів. Для регулювання динаміки обмінного курсу країни застосовується широкий набір інструментів валютної політики для впливу на фактори, що визначають попит та пропозицію іноземної валюти.
До основних методів регулювання валютного курсу належать: валютна інтервенція, валютний демпінг, дисконтна політика, девальвація та ревальвація (рис. 14.1).
Валютна інтервенція— втручання центрального банку країни в операції на валютному ринку з метою впливу на курс національної валюти через купів лю чи продаж іноземної валюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція є надмірною, а курс низьким, і продає, коли курс інвалюти стає високим. У такий спосіб обмежується коливання курсу національної валюти.
Інтервенція, що полягає в продажу національної валюти для купівлі іноземної, забезпечує:
Навпаки, інтервенція, за якої національну валюту купують, продаючи зарубіжні активи, спричиняє:
Базою для визначення обсягів валютної інтервенції центрального банку є економічне обґрунтування та розмір валютних резервів.
Здійснення валютної інтервенції можливе за умови, що неврівноваженість платіжного балансу є незначною і характеризується поступовою зміною пасивного сальдо на активне, чи навпаки. Адже резерви інвалюти для інтервенції обмежені, а продаж має поєднуватися з купівлею. Якщо офіційні валютні резерви вичерпано, то цю акцію проводять за рахунок міжбанківських кредитів через операції "своп". Критикуючи валютні інтервенції, сучасні монетаристи вважають, що такі заходи лише пригнічують окремі симптоми замість лікувати хворобу в цілому. Інтервенції коштують дорого і дають певний позитивний ефект тільки тоді, коли національна економіка перебуває на піднесенні, а інфляція — основна причина зниження валютного курсу — згасає. У найкращому варіанті валютна інтервенція забезпечує лише досить обмежену свободу для корекції валютного курсу.
Валютна інтервенція набула широкого розмаху в умовах обігу нерозмінних грошових знаків. Спочатку вона часто використовувалась для зниження курсу національної валюти з метою формування експорту.
Часто валютна інтервенція використовується для свідомого підтримування курсу валюти на зниженому рівні, тобто здійснення валютного демпінгу — знецінювання національної валюти з метою масового експортування товарів за цінами, нижчими від світових. Демпінгова ціна може бути нижчою за ціну виробника. Валютний демпінг є засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу національної валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку. При валютному демпінгу експортер купує товари на внутрішньому ринку за порівняно низькими цінами, потім продає їх на зовнішньому ринку за іноземну валюту за демпінговими цінами нижчими світових. При подальшому обміні валютного виторгу па більшу кількість знеціненої національної валюти експортер отримує додатковий прибуток за рахунок курсової різниці.
Валютний демпінг раніше використовувався одним із методів, "валютної війни" в конкурентній боротьбі експортерів різних країн за ринки збуту.
Суть дисконтної політики полягає в підвищенні або зниженні дисконтної ставки центрального емісійного банку з метою впливу на попит та пропозицію позичкового капіталу на стан платіжного балансу і валютний курс. Підвищенням дисконтної ставки у періоди погіршення стану платіжного балансу центральний банк сприяє припливу капіталів із країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіжного балансу, збереження валютних резервів та підтримки курсу валют. Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація — зниження та підвищення валютного курсу. Причинами їх є інфляція та неврівноваженість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможністю національних валют (про що вже було сказано).
Девальвація національної валюти сприяє підвищенню конкурентоспроможності національного виробництва, посиленню торговельних позицій країни на світовому ринку та стимулюванню експорту. Разом з тим, політика девальвації може негативно впливати на позиції імпортерів, бо їм доведеться купувати інвалюту за вищим курсом. Це може спровокувати зростання цін на імпортні товари. Тому при запровадженні політики девальвації потрібно добре зважити як позитивні, так і негативні наслідки. Якщо країна багато імпортує виробничих ресурсів (енергетичних, сировинних тощо), то втрати імпортерів можуть повністю перекрити виграш експортерів, і при цьому розпочнеться інфляційне зростання цін.
Якщо ціллю курсової політики визначається підвищення обмінного курсу, то вона називається політикою ревальвації. Ця політика стимулює розвиток імпорту, оскільки імпортери для своїх платежів за кордоном купуватимуть за нижчим курсом. Буде збільшуватися пропозиція на товарних ринках, що позитивно впливатиме на стабільність цін. Скорочуватимуться виробничі витрати на підприємствах з великим споживанням імпортованих енергії, сировини, матеріалів, комплектуючих. Разом з тим, підприємства-експортери за політики ревальвації зазнаватимуть втрат. Якщо одночасно вони не є великими "споживачами імпорту", то можуть послабити свої конкурентні позиції на світовому ринку. Тому політику ревальвації потрібно застосовувати теж надто обережно і виважено.
Валютне регулювання — це заходи держави, зокрема, уповноважених нею монетарних органів щодо регламентації валютних відносин економічних суб'єктів та їх діяльності на валютному ринку, які закріплені національним законодавством та міжнародними угодами.
Валютне регулювання — один із методів валютної політики держави, застосовується для підтримання рівноваги платіжного балансу, стабільності національної валюти, стимулювання зайнятості та структурних змін в економіці. Валютне регулювання спрямовується на скорочення відпливу капіталу і платежів за кордон та підтримки валютного курсу, забезпечення безперебійності міждержавних розрахунків, нагромадження валютних резервів держави.
Форми валютного регулювання визначаються сферою спрямування валютної політики. Розрізняють національну та світову систему валютного регулювання. Національна система валютного регулювання — форма організації валютних відносин окремої держави, яка закріплена національним законодавством з урахуванням норм міжнародного права. Основними функціями державного валютного регулювання є: спосіб конвертування національної валюти, режим валютного курсу, регламентація та обмеження валютних операцій тощо. Валютне регулювання в країні здійснюють центральний банк та органи валютного контролю.
Основною функцією світової системи валютного регулювання є формування міжнародних ліквідних ресурсів, визначення механізму регулювання валютних курсів та механізмів міжнародних кредитно-розрахункових операцій тощо. Органами міждержавного валютного регулювання є світові та міжнародні регіональні кредитно-фінансові інститути, які розробляють міжнародні норми і правила валютних відносин у масштабах світового господарства.
В Україні нормативно-правова база валютного регулювання почала формуватися на основі декрету КМ України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.1993 р., яким призначено НБУ головним валютним органом держави. Він визначає загальні правила валютного регулювання в Україні, статус національної валюти, встановлює режими валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин.
Починаючи з 1993 р. НБУ було здійснено низку заходів для забезпечення поступової лібералізації і децентралізації валютного ринку України, що сприяло, насамперед, запобіганню різким коливанням курсу національної грошової одиниці до іноземних валют, переходу до реальних цін, забезпеченню стабільних умов функціонування валютного ринку України.
Валютний контроль — це сукупність заходів безпосереднього контролю за валютними операціями з метою збереження валютних ресурсів країни. Валютний контроль може поширюватись як на всі валютні операції, що відображаються у платіжному балансі країни, так і на їх частину. Як правило, він поширюється на рух капіталів для захисту стабільності національної грошової системи та валютних резервів переходу до ринку.
Стабілізуючи рух капіталів, країна отримує можливість обмежити коливання обмінних курсів та процентних ставок.
Система валютного контролю розробляється на загальнодержавному рівні і закріплюється національним законодавством з урахуванням міжнародних правових норм.
Національний банк України є головним органом валютного контролю, який проводить роботу, спрямовану на врегулювання та забезпечення контролю за зовнішньоекономічними операціями суб'єктів господарської діяльності, що пов'язані з валютними операціями, використання іноземної валюти на території України, виконанням комерційними банками та підприємствами і організаціями різних форм власності, валютного законодавства. Функції валютного контролю покладено також на уповноважені банки, які контролюють валютні операції, що здійснюються резидентами і нерезидентами; на Державну податкову службу, яка здійснює фінансовий контроль за валютними операціями; на Державну митну службу України, яка здійснює контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.
Важливим елементом впливу на платіжний баланс € також валютні обмеження, тобто сукупність законодавчих або адміністративних обмежень щодо купівлі, продажу та інших операцій з іноземною валютою, а також правила регулювання валютних операцій, які необхідно враховувати у статтях руху капіталу платіжного балансу.
У світовій практиці валютні обмеження впроваджуються державами, які мають дефіцит платіжного балансу. Ці обмеження можуть полягати у прямих заборонах, лімітуванні валютних операцій, запроваджені кредитних лімітів тощо.
Метою політики валютних обмежень є, як правило, вирівнювання платіжного балансу, підтримування валютного курсу, концентрація валютних резервів. Разом з тим, ці заходи справляють також руйнівний вплив на економіку, позбавляючи країну переваг вільної міжнародної торгівлі, а національну валюту — конвер-тованості.
4. ПЛАТІЖНИЙ БАЛАНС ТА ЗОЛОТОВАЛЮТНІ РЕЗЕРВИ
Особливе місце в механізмі валютного регулювання займає платіжний баланс як статистичне вартісне вираження всього комплексу зовнішньоекономічних зв'язків країни. Він представляє макроекономічну модель, яка характеризує зовнішньоекономічне становище держави та відображає економічні стосунки національної економіки з економіками держав світу. Таку модель складають з метою розробки та запровадження обгрунтованої зовнішньоекономічної та валютної політики країни, аналізування та прогнозування тенденцій розвитку товарного та фінансового ринків, одержання різноманітних порівняльних даних, оцінювання умов торгівлі. На підставі фактичних даних про стан платіжного балансу міжнародні фінансові установи, зокрема Міжнародний валютний фонд, приймають рішення про надання країні фінансової допомоги для стабілізації платіжного балансу та подолання його дефіциту.
Платіжний баланс — це співвідношення між платежами, які здійснені економічними суб'єктами даної країни в інших краї нах, та надходженнями, які одержані ними з інших країн за певний період (квартал, рік). Якщо надходження з-за кордону перевищують платежі, то баланс буде активним, а перевищення платежів над надходженнями — пасивним. За активного сальдо платіжного балансу збільшуються надходження іноземної валюти в країну, зростають валютні резерви держави. Пасивне сальдо призводить до відтоку іноземної валюти з країни і зменшення валютних резервів.
Стан платіжного балансу країни визначається її економічним потенціалом, особливостями структури економіки, участю економічних агентів країни в міжнародній кооперації, зв'язками зі світовим ринком позичкових капіталів, станом державного регулювання економіки й зовнішньоекономічних відносин. Тому платіжний баланс, точно відображуючи економічний стан країни, широко використовується для прогнозування й макроекономічного регулювання. Показники платіжного балансу пов'язані з агрегатними показниками економічного розвитку (ВВП, ВНД).
Складання платіжного балансу, розробка методологічної та методичної бази для його аналізу та прогнозування, а також опрацювання економічних способів впливу держави на стан платіжного балансу покладено на Національний банк України.
За формою платіжний баланс є зведеним статистичним звітом за певний період, в якому відображено всі реальні економічні стосунки між резидентами й нерезидентами держави. Він свідчить про результати експортно-імпортних операцій з товарами, послугами і капіталом; трансфертних операцій; про стан валютних коштів; про факти зміни прав власності; про різні вимоги й зобов'язання; накопичення або витрату валютних резервів тощо.
Для складання платіжного балансу використовується широке коло інформаційних джерел та експертних оцінок на базі застосування сучасної електронної
Платіжний баланс базується на принципах бухгалтерського обліку: кожна економічна операція має подвійний запис — на кредит за однією статтею та на дебет за іншою. Це правило ще раз підтверджує те, що більшість економічних операцій за своєю суттю є обміном економічними цінностями. У разі, коли має місце безоплатне передавання економічних цінностей (товарів, послуг або фінансових актинів), для відображення цієї операції подвійним записом запроваджується особлива стаття «трансферти» — спеціально для обліку операцій, проведених на безоплатній основі.
Отже, сума кредитових проводок має збігатись із сумою дебетових, а загальне сальдо завжди має дорівнювати нулю. Але практично досяіти такого балансу просто неможливо. Розбіжності між сумами кредитових та дебетових проводок називаються "чистими помилками та упущеннями" и відображаються у відповідній балансуючій статті (табл. 14.2).
У більшості країн платіжні баланси розробляються за схемою, яку рекомендовано Міжнародним валютним фондом. За характером операцій платіжні баланси включають такі розділи: рахунок поточних операцій; рахунок капіталів та фінансових операцій; резервні активи.
У платіжному балансі зі знаком "плюс" відображається експорт товарів та послуг, одержані доходи та трансферти, зменшення фінансових активів, збільшення зобов'язань; зі знаком "мінус" — імпорт товарів і послуг, сплачені доходи та трансферти, збільшення фінансових активів, зменшення зобов'язань.
Оскільки платіжний баланс перебуває у рівновазі, а його загальний підсумок — нульовий, то дефіцит одного рахунку платіжного балансу має бути погашений позитивним сальдо іншого рахунку. Остаточне балансування стандартних компонентів платіжного балансу здійснюються за рахунок статті "Помилки та упущення".
Для визначення сальдо платіжного балансу його статті поділяють на головні (автономні) та балансуючі. До автономних статей належать операції, що впливають на сальдо балансу і мають відносну самостійність: поточні операції і рух довгострокових капіталів. До балансуючих статей належать операції, котрі не є самостійними або мають обмежену самостійність. Ці статті характеризують методи і джерела погашення сальдо платіжного балансу і включають рух валютних резервів; зміни короткострокових активів, окремі види іноземної допомоги, кредити міжнародних валютно-кредитних операцій тощо.
Якщо за головними статтями балансу платежі перевищують надходження, то виникає проблема погашення дефіциту за рахунок балансуючих статей.
Джерелами традиційних методів балансування можна назвати міжнародні кредити, імпорт іноземних капіталів, міждержавні позики. Відносно новим методом покриття дефіциту платіжного балансу є взаємне короткострокове кредитування в національній валюті центральними банками згідно зі своп-угодами. Це тимчасові методи балансування, оскільки країни-боржники зобов'язані виплачувати проценти і дивіденди, а також суму основного боргу.
Допоміжним засобом балансування може бути реалізація іноземних та національних цінних паперів за іноземну валюту. Наприклад, США частково погашає дефіцит платіжного балансу шляхом розміщення зобов'язань державної скарбниці в центральних банках інших країн.
Проте основним методом балансування платіжного балансу є використання резервних активів країни чи офіційного курсу національної валюти.
Міжнародна валютна ліквідність. Валютне забезпечення платіжного балансу характеризується так званою валютною ліквідністю. Це поняття свідчить про можливість тієї чи іншої країни безперервно оплачувати свої зовнішні зобов'язання відповідними платіжними засобами, тобто характеризує поточну платоспроможність країни.