Тема 1 Становлення соціальної роботи в посттоталітарному суспільстві.html

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Міністерство освіти та науки,молоді та спорту України

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка

Алуштинський навчально-консультаційний центр

Кафедра соціальної роботи

Тези лекцій з дисципліни

«Актуальні проблеми соціальної роботи»

(для заочної форми навчання)

Укладач: к.п.н., старший викладач кафедри соціальної роботи

Маркова Наталія Володимирівна

Луганськ – 2011

Тема 1

Становлення соціальної роботи в посттоталітарному суспільстві.

План

1.  Сучасні протиріччя соціальної політики.
2.  Соціальна робота як провідна ланка соціальної політики.
3.  Сутність, мета, предмет і завдання соціальної роботи в період розбудови демократичного суспільства.
4.  Конституційні засади роботи служб соціальної роботи.

Демократизация посттоталитарного государства является процессом, который требует не только институциональных преобразований, но и изменения сознания населения, его мировоззренческих ориентаций, политической культуры. Сложность демократических трансформаций заключается в том, что создание демократических институтов политической системы и либерализация экономики, законодательное закрепление демократических ценностей, механизмов защиты прав и свобод граждан, часто опережает психологическую готовность населения к соответствующим изменениям. Это может даже вызвать сопротивление осуществляемым реформам, которые не отвечают ожиданиям граждан, ориентированным на быстрые темпы приближения страны по всем показателям к показателям развитых демократий.

Такая ситуация замедляет процесс становления демократии, формирования гражданского общества, субъектами которого являются активные граждане, способные независимо от государственной власти формулировать групповые интересы и активно их отстаивать.

Для решения такой ситуации необходимо учитывать предпосылки ее возникновения, в частности на особенности формирования устойчивых психологических черт, мировоззренческих ориентаций большой части населения , сформированных под влиянием многих факторов общественного развития на предыдущем историческом этапе.

Осуществление перехода к демократии от тоталитаризма требует рассмотрения черт, присущих людям именно в тоталитарном обществе. Нужно отметить, что их сформирована в определенной степени к установлению диктатуры, и тоталитарная власть, ориентируясь на условия, которые позволили установить режим, пыталась создать такой тип личности, для которого свойственны подобные психологические черты. Речь идет о формировании массового общества, атомизированы члены которого являются удобными объектами тотального господства

Поэтому в контексте рассмотрения особенностей переходного периода к демократии от тоталитарного режима, для которого масовизация общества выступает условием стабильности, необходимо исследовать те личностные черты , которые делают человека типичным представителем массового общества, и сохранения которых существенно усложняет процесс демократизации

Совокупность таких психологических черт определяет поведение, установки, ценностные ориентации, мировоззрение человека и соответственно влияет на его деятельность как субъекта политики . Это определяет отношение человека к власти, гражданского общества, влияет на его желание обретения нового опыта политического участия

Следовательно, можно утверждать, что для успешной демократизации посттоталитарной страны необходимыми являются изменения в сознании населения, которые позволяют восприятия гражданами демократических ценностей, понимание необходимости реформирования политической, экономической, социальной систем, доверие и требовательность к власти, готовность защищать собственные права и свободы.

Для того чтобы понять причины неготовности многих людей к установлению демократии и эффективно решить такую ситуацию, необходимо исследование предпосылок ее возникновения. Здесь нужно учитывать, что сознание граждан посттоталитарного общества, которые с недоверием относятся к демократическим преобразованиям, формировалась в течение длительного периода и в значительной степени усилиями власти, которая устанавливает тотальный контроль над обществом и использует чрезвычайно мощные средства психологического воздействия. Исследование условий, при которых сформирована психологию членов тоталитарного общества, является действительно актуальным, поскольку позволяет объяснить ее сущность, выяснить какие именно личностные черты подвержены изменениям и при каких условиях

Итак, исследование формирования массового общества как предпосылки становление тоталитаризма и результата тоталитарного господства, необходимого для осуществления демократизации в посттоталитарной стране

Поэтому понимание тоталитаризма требует рассмотрения не только тоталитарных механизмов управления государством, но и особенностей формирования тоталитарного общества

В целом, исследование тоталитаризма является необходимым, поскольку внедрение тоталитарных методов управления обществом является возможным при условии наличия демократических принципов функционирования политической системы параллельно с наличием массового общества и недовольством населения существующим политическим режимом.

Связь работы с научными программами, планами, темами

Диссертационная работа выполнена в контексте учебно-методических программ политологических дисциплин "Теория разделения властей" (государственный регистрационный номер ПЛ 34878), "политологическая теория государства" (государственный регистрационный номер ПЛ 85645), разработанных на кафедре политологии Национального университета "Киево-Могилянская Академия"

Целью исследования является выяснение зависимости становления и функционирования тоталитаризма от наличия массового общества в государстве.

соответствии с целью, задачами исследования являются:

- осуществить анализ сущностных черт тоталитаризма, его отличий от авторитарного политического режима, которые должны быть учтены в теории тоталитаризма ;

- рассмотреть понятие массового общества, подходы к его изучению, особенности его формирования и возможности влияния на становление тоталитарных диктатур;

- исследовать средства осуществления тоталитарного манипулятивного воздействия на массовое общество; доказать зависимость успеха тоталитарного манипулирования от массовости общества;

- доказать необходимость тоталитарного режима в наличии в стране массового общества, которое является объектом тотального контроля; доказать целесообразность отнесения масовизации общества с критериями тоталитарности политического режима.

Тема 2

Проблеми правового забезпечення соціальної роботи в Україні.

План

1.  Забезпечення гуманістичних засад розвитку правової бази соціальної роботи.
2.  Роль міжнародних стандартів в удосконаленні соціальної роботи. Конвенції про права людини та права дитини.
3.  Норми правового забезпечення соціальної роботи:
4.  Зміст і завдання законодавчих органів, міністерств, комітетів, керівних установ соціальних служб на державному, регіональному, місцевому рівнях.

Соціальна політика сучасної держави - комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, спрямованих на послаблення нерівності у розподілі доходів та майна, на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень та ін.
Головними напрямами проведення соціальної політики є: захист рівня життя за допомогою різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації; надання допомоги найбіднішим сім'ям; надання допомоги у разі безробіття здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих; розвиток освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища переважно за рахунок дер-жави; проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації, гарантування процесу трудової діяльності відповідно до чинного законодавства (дотримання тривалості робочого дня, надання оплачуваних відпусток, створення профспілок тощо) та ін.
Тема "Правове забезпечення діяльності служб соціального захисту населення" дуже актуальна в наш час. Після становлення політичної незалежності в Україні перед соціальним комплексом відкрилися нові можливості розвитку. Активізувалася діяльність служб соціального захисту населення, почали розвиватися програми соціального захисту і забезпечення населення. З наукової точки зору ця тема важлива тим, що при її вивченні розглядаються проблеми соціального захисту населення, недоліки законодавства, їх причини та визначаються способи вирішення цих проблем. Практичне значення полягає у необхідності знання своїх прав та обов'язків, що дозволяє практично використовувати конституційні і законодавчі гарантії, надані громадянам державою.
При виконанні даної курсової роботи були використані законодавчі акти та наукова література: книга Литвина В.М. "Україна на межі тисячоліть (1991 - 2000 рр.)", в якій дуже широко висвітлений сучасний стан соціальної сфери в Україні, також книги "Абетка української політики" та "Україна на перехідному етапі: Політика. Економіка. Культура" в яких зазначені проблеми, які стали перед соціальним комплексом України після здобуття незалежності. Також в роботі використовувалися періодичні видання.

Правові засади політики у справах сім'ї та молоді сформульовані в ст. 51 Конституції України, згідно з якою сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава постійно дбає про матеріальну підтримку молоді, про що свідчить низка законів України та інших нормативно-правових актів.
Так, Закон України "Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді України" визначає загальні засади створення та реалізації організаційних, соціально-економічних, політико-правових умов соціального становлення та розвитку молодих громадян України в інтересах особистості, суспільства та держави.
Держава забезпечує право молоді на створення молодіжних громадських організацій - об'єднань молодих громадян. Обов'язковою статутною вимогою таких організацій є припинення членства в них при досягненні певного віку. До молодіжних громадських організацій належать також об'єднання громадян та фонди, основними статутними цілями яких є розв'язування молодіжних проблем і сприяння соціальному становленню та розвиткові молоді. Органи громадських молодіжних організацій мають право вносити пропозиції з питань соціального становлення та розвитку молоді до органів місцевого самоврядування.
Проведення державної політики з питань сім'ї, соціального становлення та розвитку молоді здійснюється Державним комітетом молодіжної політики, спорту і туризму України разом з іншими міністерствами та центральними органами виконавчої влади, місцевими адміністраціями, у складі яких діють структурні підрозділи по роботі з молоддю, органами місцевого самоврядування, а також шляхом взаємодії з молодіжними громадськими організаціями та їх всеукраїнськими об'єднаннями.
Державний комітет разом з іншими органами виконавчої влади розробляє, а Кабінет Міністрів затверджує спеціальні норми та нормативи щодо соціального становлення та розвитку молоді, урахування яких є обов'язковим для всіх органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності.
Наказом Міністра України у справах сім'ї та молоді (Міністерство України у справах сім'ї та молоді існувало до 13 березня 1999 р.) від 19 березня 1997 р. затверджено Тимчасове примірне положення про "Управління у справах сім'ї та молоді обласної, Київської та Севастопольської міської, районної державної адміністрації".
Управління у справах сім'ї та молоді реалізують державну політику стосовно сім'ї, жінок, молоді та дітей, охорони материнства і дитинства, створення сприятливих умов для фізичного, інтелектуального і духовного розвитку зазначених категорій громадян, забезпечення, рівних прав і можливостей, а також організують виконанняактів законодавства України, здійснюють контроль за їх реалізацією у межах своєї компетенції.
Соціальні служби для молоді надають молодим людям інформаційну, правову, психолого-педагогічну, медичну та інші форми соціальної допомоги, реалізують необхідні заходи з метою запобігання негативним явищам у молодіжному середовищі (правопорушенням, алкоголізму, наркоманії, токсикоманії, проституції тощо) та їх подолання, здійснюють соціальну опіку над окремими категоріями молоді, зокрема інвалідами, дітьми-сиротами.
Держава гарантує працездатній молоді рівне з іншими громадянами право на працю. Особливості праці неповнолітніх встановлюються законодавством України. Реалізації права на працю сприяє навчання, в тому числі трудове, учнів середніх загальноосвітніх навчально-виховних закладів, яке здійснюється в спеціально обладнаних приміщеннях, навчально-трудових центрах або безпосередньо на виробництві. Виконана при цьому учнями робота оплачується у встановленому законодавством порядку.
Місцеві ради можуть встановлювати пільгову плату за реєстрацію підприємств, створених молодими громадянами та молодіжними громадськими організаціями, реалізують програми підготовки та перепідготовки молоді, яка займається підприємництвом, у тому числі за кордоном, з використанням для цих цілей коштів молодіжних фондів.
Держава забезпечує молодим громадянам рівне з іншими громадянами право на освіту, охорону здоров'я, заняття фізичною культурою і спортом та ін.
Будь-які прямі або непрямі обмеження прав і свобод молоді залежно від віку, крім передбачених законодавством, є протиправними і тягнуть за собою відповідальність, встановлену законами України. Використання молодими громадянами прав і свобод не повинно завдавати шкоди інтересам суспільства, правам інших громадян.
Під особливим захистом держави перебувають неповнолітні. Відповідальність неповнолітніх за вчинені ними правопорушення настає лише з визначеного законодавством віку. Примусові заходи до неповнолітніх за вчинення ними злочину або в інших передбачених законодавством випадках застосовуються тільки за вироком або рішенням суду.
Державні органи і посадові особи, педагогічні та соціальні працівники не можуть застосовувати щодо неповнолітніх заходи впливу, які ґрунтуються на публічному поширенні відомостей про вчинені неповнолітніми діяння, що містять ознаки злочину або правопорушення, за винятком випадків, коли названі заходи є видом кримінального покарання або адміністративного впливу (стягнення), що застосовані за рішенням суду.
1.2. Сучасний стан захисту прав сім'ї та молоді в Україні
Криза перехідного періоду не тільки погіршила економічну та політичну ситуацію в державі, а й торкнулася сім'ї, зокрема, її основних функцій: економічної, репродуктивної та виховної.
Кількісні характеристики сучасного українського суспільства в його сімейному розрізі такі: всього налічується 13,3 млн. сімей, з них 60% міські.
Зниження народжуваності відбилося й на сімейному складі населення. Переважають сім'ї, в яких виховуються 1-2 дитини. Багатодітні сім'ї (496 996) становлять лише 3,7% загальної кількості. Найбільша питома вага багатодітних сімей у Закарпатській (13,3%) та Запорізькій (12,5%) областях, найменша - в Луганській (1,3%) .
Налічується 802 705 неповних сімей, що становить 6,0% їх загальної кількості, окрім того, спостерігається тенденція до їх збільшення. Серед неповних сімей 7,8% - багатодітні. Зареєстровано 350 тис. сімей, в яких батьки - інваліди, та 120 тис. сімей, де інваліди - діти.
Послаблення сімейних зв'язків, зниження економічної спроможності сім'ї дало поштовх до поширення таких негативних явищ, як безпритульність і жебрацтво дітей. Для забезпечення соціального захисту малюків, які опинилися в скрутних життєвих умовах, створена мережа притулків. У 82 притулках отримують соціальну допомогу 12,5 тис. неповнолітніх. Майже половина дітей у притулках виховувалася раніше в неповних сім'ях, 17,1% - в багатодітних, 33,5% - у функціонально неспроможних, 46,3% - в малозабезпечених.
Споконвічна традиція багатодітності в Україні втрачається. Це, звичайно, загальна демографічна тенденція економічно розвинених країн, але останнім часом зменшується й чисельність дводітних сімей. Дедалі більша кількість сімей обмежується народженням однієї дитини, зростає кількість бездітних подружжів. Унаслідок розлучень щороку майже 200 тис. дітей залишаються без одного з батьків. Взагалі ж у країні близько 2,5 млн. дітей виховуються в розлучених сім'ях (усього дітей - 11,5 млн.).
Більшість дітей у розлучених сім'ях залишається з матерями, близько 10% - у батьківських сім'ях або в сім'ях родичів. Для сучасного українського суспільства характерна тенденція до збільшення кількості неповних сімей: сьогодні їх 6% загальної кількості. Зберігається тенденція до підвищення частки позашлюбних дітей у загальній кількості народжених. Кількість таких дітей у матерів віком до ЗО років становить 11,8% всіх народжених.
Різко загострюються соціальні проблеми багатодітних сімей. Головною проблемою таких сімей є їхнє матеріальне забезпечення. До останнього часу надавалося 11 видів державної допомоги, яка призначалася з урахуванням складу сім'ї, її доходів, віку й стану здоров'я дітей.
1 квітня 1999 p. Кабінет Міністрів України запровадив адресну соціальну допомогу малозабезпеченим сім ям. Підготовлено проект нової редакції Закону України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми". В ньому передбачається принципово новий порядок призначення та виплати державної допомоги сім'ям із дітьми на засадах комплексності та адресності.
В березні 1999 p. Верховна Рада України ухвалила Декларацію про загальні засади державної політики стосовно сім'ї та жінок. Вона стала своєрідною основою для підготовки нормативних актів у галузі сім'ї. У вересні того самого року Верховна Рада України затвердила Концепція державної сімейної політики, яка визначає її загальну стратегію та пріоритетні напрями.
Для надання сім'ям правової, психологічної, медичної та інформаційної допомоги та їх підтримки в 21 регіоні України створено 59 центрів інформаційно-консультативної та клубної роботи з сім'ями, 29 із яких - центри сім'ї "Родинний дім".
В Україні налічується 2,5 млн. молодих сімей. 800 тис. із них потребують поліпшення житлових умов. Саме в молодих сім'ях народжується до 80% дітей. Для них створена програма довгострокового державного пільгового кредитування, що передбачає забезпечення житлом.
Розпочато реалізацію галузевої програми "Студентська сім'я". В Україні близько 20 тис. студентських сімей, з них 11,5 тис., або 57,8% - сім'ї з дітьми, в яких виховується понад 12,5 тис. дітей. Серед основних проблем студентської сім'ї - низький рівень життя, гострі житлові проблеми, неможливість заробити кошти для повноцінного життя, невизначеність із працевлаштуванням після закінчення навчання тощо .
У зв'язку з ухваленням Концепції державної сімейної політики вимогою часу стало назаконодавчому рівні визначити державні та суспільні підходи щодо зміцнення й підвищення статусу сім'ї в Україні. Це передбачає формування нового іміджу сім'ї, зміни її стану й статусу, а також відповідної соціальної підтримки.
Складниками цього мають бути:
- створення умов для реалізації економічних, соціальних, демографічних функцій, тобто для самостворення сім'ї;
- відродження традиційно міцної, працьовитої, економічно спроможної й заможної української родини на основі нових соціально-економічних відносин та традицій історичного минулого;
- формування в населення потреби в реалізації права на планування сім'ї, тобто створення умов для народження бажаної кількості дітей і можливість гарантованого, належного їх виховання сім'єю та підготовки до самостійного життя;
- забезпечення соціально-економічних, соціокультурних і духовних умов сталості шлюбу та зміцнення сім'ї. Пропагування авторитету шлюбу та всебічне обґрунтування його переваг перед позашлюбними формами сім'ї налагодження ефективної системи підготовки молоді до шлюбу та до сімейного життя;
- всебічна соціально-економічна підтримка молодих сімей;
- пропагування й забезпечення тіснішого зв'язку поколінь, зокрема вивчення родоводу та специфічних традицій родин, взаємопідтримка та взаємоповага між сім'ями різних поколінь.
Важливим об'єктом соціальної політики є молодь. У контексті загальних проблем саме ця сфера завжди виокремлювалася своєю специфічністю й гостротою. Контингент населення віком від 15 до 28 років унаслідок різних причин зменшувався. Тенденції останнього десятиліття XX ст., навпаки, виявилися досить сприятливими. Через скорочення смертності наймолодшого населення та відносно невеликі обсяги зовнішньої міграції чисельність молоді зросла.
Якщо на початок 1991 p. молодь в Україні становила 9,9 млн. чоловік, або 19,2% загальної кількості, то в 2000 - вже 10,2 млн. чоловік, що становить 20,4% загальної чисельності населення .
Обнадійливим є й показник зростання чисельності сільської молоді, що можна розглядати як ознаку демографічного відродження села. Але водночас молодь у цілому переживає своєрідний процес старіння: в міських поселеннях - і, відповідно, в країні загалом - зростає в її складі питома вага юнаків і дівчат найстаршої вікової групи - 25-28-річних.
Складною залишається проблема асоціальної поведінки молоді. Необхідно зазначити, що з початку 60-х pp. реєструвалося невпинне зростання злочинності. Така ситуація тривала й на початку 90-х pp. - у період становлення української державності. Так, рівень злочинності неповнолітніх упродовж 1986-2000 pp. зростав у середньому на 8,5% щорічно. Кількість неповнолітніх, засуджених за окремі види злочинів, з 1992 по 2000 pp. збільшилася з 11,6 до 19,0 тис. осіб, або на 63,8%.
Організаційні й практичні заходи з боку державних органів, громадських об'єднань дещо уповільнили цей процес, а за останні три роки рівень злочинності навіть знизився.
Однією з найболючіших проблем для молодих людей є безробіття та брак свого житла. Статистичні дані свідчать, що 30% загальної кількості безробітних припадає на молодих.
Для розв'язання проблеми працевлаштування молоді в країні розроблена програма підтримки та розвитку молодіжного підприємництва, яка ввійшла до Державної програми розвитку малого підприємництва в Україні на 1999-2000 pp. У 1998 p. було проведено Міжнародну науково-практичну конференцію "Молодь та бізнес: взаємодія структур малого й середнього бізнесу, державних інститутів та вищої школи".
Протягом останніх років функціонували молодіжні центри праці в Києві, Івано-Франківській, Дніпропетровській, Рівненській, Вінницькій та Львівській областях. Щороку надавалася допомога в працевлаштуванні близько 250 тис. молодих людей.
Набув поширення рух учнівських і студентських трудових загонів, який охопив 13 регіонів країни. Тільки в Луганській області в червні-серпні 2000 p. кількість зайнятих у них перевищила 32 тис. чоловік.
Для розв'язання нагальних проблем молоді в країні сформовано механізм реалізації молодіжної політики, який включає цілу низку державних структур і відомств.
Для здійснення системної роботи з молоддю вдосконалюється мережа відповідних установ. Наприкінці 2000 p. діяло 502 центри соціальних служб для молоді. При центрах створено 985 спеціалізованих формувань: реабілітаційні та кризові центри, служби "Телефонів довіри", консультативні пункти, агентства та біржі праці, школи батьківської підтримки, клубні об'єднання. В цій системі вже реалізовано 1675 програм, спрямованих на соціальне обслуговування, патронаж, профілактику та реабілітацію молоді. Тільки за перше півріччя 2001 p. допомогу отримало 1,6 млн. молодих людей .
Поглиблюється процес співпраці державної влади з громадськими молодіжними об'єднаннями. За безпосередньої участі молодіжних організацій проведено низку важливих заходів: IV Світовий конгрес українських молодіжних організацій, Форум християнської молоді України та ін.
В Україні поширюється волонтерський рух. Добровільні помічники надають допомогу інвалідам та сиротам; підтримують багатодітні сім'ї; працюють у центрах реабілітації для дітей і молоді, що постраждали від насильства; беруть участь у реалізації програми "Діти вулиці".
Особлива увага приділяється здібній і талановитій молоді, яка уособлює інтелектуальний потенціал нації. Одним із пріоритетних напрямів роботи держави стало створення системи пошуку й підтримки талановитої молоді та обдарованих дітей. Для цього створено інформаційний банк даних "Обдарованість". За підтримки держави регулярно провадяться Всеукраїнський фестиваль сучасної української естрадної пісні "Червона рута", Міжнародний конкурс молодих українських літераторів "Гранослов", Всеукраїнський молодіжний фестиваль "Перлини сезону", Міжнародний фестиваль "Крізь терни до зірок". Всеукраїнський фестиваль ігрових програм "Місто дитячих усмішок".
Українська держава поставила собі за мету створити такі системні умови, які всебічно й широко сприяли б розв'язанню всіх проблем молодого покоління.

Соціальне забезпечення та захист громадян України є одним з важливих напрямків діяльності держави. Держава несе обов'язки по матеріальному підтриманню своїх громадян, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Громадянам гарантуються захист від незаконного звільнення, право на своєчасне одержання винагороди .
Громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на їх забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, з незалежних від них обставин, а також устарості та інших випадках, передбачених законодавством. Це право гарантується страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ, організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для соціальних виплат та допомоги. Закон України від 6 грудня 1992 р. "Про пенсійне забезпечення" гарантує всім непрацездатним громадянам України право на соціальну захищеність шляхом встановлення пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також регулярного перегляду їх розмірів у зв'язку із збільшенням розміру мінімального споживчого бюджету і підвищенням ефективності економіки країни.
Для здійснення управління фінансами пенсійного забезпечення створено Пенсійний фонд України, який є центральним органом виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України. Він діє згідно з Положенням "Про Пенсійний фонд України", затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1994 р. Основним завданням Пенсійного фонду та його органів на місцях є забезпечення фінансування витрат на виплату пенсій відповідно до законів України "Про пенсійне забезпечення" та "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" , пенсій військовослужбовцям і працівникам органів внутрішніх справ строкової служби, допомоги на дітей, а також інших витрат, фінансування яких відповідно до чинного законодавства покладено на Пенсійний фонд. Виконанню завдань по соціальному захисту населення України сприяють закони України від 25 червня 1997 р. "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" , від 26 червня 1997 р. "Про збір на обов'язкове соціальне страхування" . Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а також членів їх сімей.
Відповідно до Конституції України Указом Президента України з метою посилення соціальної спрямованості реформ та проведення активної соціальної політики щодо координування і комплексного здійснення соціальних перетворень у сфері трудових відносин, зайнятості, соціального захисту і пенсійного забезпечення населення створено Міністерство праці та соціальної політики України (далі - Мінпраці України). Згідно з Положенням про нього, затвердженим Указом Президента України від 1 грудня 1997 р., Мінпраці України у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами АРК, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами інших держав. Рішення Мінпраці України з питань праці, зайнятості і соціального захисту населення, видані у межах його повноважень, є обов'язковими до виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності, фізичними особами - підприємцями та громадянами.
Мінпраці України реалізує єдину державну політику щодо соціального забезпечення населення та соціальної захищеності інвалідів і громадян похилого віку; несе відповідальність за розвиток цієї справи; займається організацією роботи по призначенню та виплаті пенсій відповідно до чинного законодавства та ін.
Відповідно до Закону України від 16 грудня 1993 р. "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку" громадяни похилого віку користуються всіма соціально-економічними і особистими правами і свободами, закріпленими Конституцією України, іншими законодавчими актами. Дискримінація громадян похилого віку в галузі праці, охорони здоров'я, соціального забезпечення, користування житлом та в інших сферах забороняється, а посадові особи, які порушують ці гарантії, притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством.
Ветеранами праці визнаються особи, які сумлінно працювали в народному господарстві, державних установах, організаціях та об'єднаннях громадян, мають трудовий стаж (35 років - жінки і 40 років - чоловіки) і вийшли на пенсію. Право на пенсію за віком надане кожному громадянину, який досяг пенсійного віку (55 років -років - для чоловіків) і має необхідний трудовий стаж.
Порядок і умови пенсійного забезпечення встановлюються Законом України "Про пенсійне забезпечення". Громадянам похилого віку, які не мають права на трудову пенсію, призначається соціальна пенсія. Вік для призначення соціальної пенсії, розмір і порядок виплати встановлюються законодавством України про пенсійне забезпечення.
Згідно з чинним законодавством до системи органів захисту населення входять відомчі органи соціального забезпечення (МВС, Служби безпеки, Міноборони України). Цим питанням займаються також управління (відділи) соціального забезпечення обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Заява про призначення пенсії працюючим подається за місцем роботи, а непрацюючим - до районного (міського) відділу соціального забезпечення за місцем проживання заявника. Пенсії призначаються районним (міським) відділом соціального забезпечення.
Важливу роль у справі соціального забезпечення відіграє комісія для призначення пенсій при місцевих державних адміністраціях, виконкомах районної (міської) ради. Пенсійні справи до засідання комісії готує відділ соціального забезпечення.
У віданні органів соціального забезпечення перебувають медико-соціальні експертні комісії, на які покладається визначення постійної або тривалої втрати працездатності і встановлення групи інвалідності, її причин, часу настання, визначення для інвалідів умов праці безпосередньо на підприємствах, в установах і організаціях, перевірка правильності використання інвалідів на роботі відповідно до висновку медико-соціальної експертної комісії.

Тема 3

Теоретико-методологічні засади вдосконалення парадигми соціальної роботи.

План

1.  Протиріччя закордонної і вітчизняної парадигм соціальної роботи.
2.  Колективна та індивідуальна психологія соціальної допомоги.
3.  Генеза теорії соціальної роботи у вітчизняній думці від благодійності до доброчинності через стигматизацію.
4.  Значення наукових підходів у розвитку системи доброчинності.
5.  Оформлення наукової парадигми соціальної роботи.

Соціальна робота в Україні тісно пов'язана з формуванням цілісного державно-суспільного організму, який покликаний своєчасно реагувати й компетентно вирішувати соціальні проблеми на всіх рівнях суспільства. Конституція України визначає нашу державу як соціальну [21, 4]. Проте, соціальні проблеми й деформації можуть перешкоджати економічному відродженню, політичній стабільності країни. У їх подоланні важлива роль належить саме соціальній роботі [37, 38-39; 40-54].

Вирішенню проблем становлення й функціонування соціальної роботи в Україні допомагають різноманітні соціально-політичні заходи, такі, наприклад, як:

постанови й Акти Президента й інших державних органів і організацій України: Президент України Л.Кучма підписав Указ “Про заходи щодо поліпшення умов функціонування закладів охорони здоров'я в сільській місцевості”. Документ, зокрема, передбачає впродовж 1999 – 2000 років забезпечити медичними кадрами центральні, районні та дільничні лікарні, сільські амбулаторії та фельдшерські пункти [8];

огляди преси: „40 маленьким утікачам може дати дах над головою обласний притулок для недоглянутих дітей, створений у Вінниці на базі бюджету на його фінансування. Тут працюватимуть 30 педагогів і психологів із стажем роботи не менш як 5 років. У кожному конкретному випадку вони виїжджатимуть на місце для з'ясування причин утечі дитини з дому чи школи-інтернату. За даними управління освіти, майже 5,5 тисяч дітей області виховуються нині в неблагополучних сім'ях” [73]; “Всеукраїнську школу передового досвіду роботи з дітьми-інвалідами створено в Донецькому обласному центрі соціальних служб для молоді. У п'яти містах області діють центри соціальної реабілітації юних громадян, а в Слов'янську для них організовано реабілітаційну школу. На допомогу центрів можуть розраховувати всі молоді люди, які опинилися в скрутному становищі” [9].

По-третє, соціальна робота й вирішення її проблем в Україні сьогодні пов’язані з міжнародною допомогою (Соціальна робота: наука і професія. Віче. – 1998. – № 5).

Так, наприклад, програма Євросоюзу «Тасис» підтримує підготовку спеціалістів соціальної роботи в Києво-Могилянській академії, Ужгородському університеті, Чернігівському юридичному коледжі. Складовою частиною проекту “Соціальний захист в Україні” є навчання й підвищення кваліфікації працівників цієї сфери в Житомирській і Харківській областях. Українське представництво Християнського дитячого фонду за підтримки ЮНІСЕФ, Міжнародної федерації соціальних працівників і їх Української асоціації реалізують скрізь проект “Соціальна освіта в Україні”. У січні 1998 року в Києві відбулася наукова конференція “Перші підсумки навчання соціальній роботі в Україні”. Її учасники отримали різноманітну інформацію щодо існуючих програм і стандартів, які існують у світі при підготовці спеціалістів. Позитивним є й випуск “часописів”: “Соціальна політика і соціальна робота”, “Практична психологія”; брошур, тематичних теле- і радіопередач, організація фотовиставок, “круглих столів” та інших науково-освітніх заходів, що популяризують унікальні цінності та зростаюче суспільне значення соціальної роботи.

Зазначений перелік видів допомоги може бути значно продовжений. По-четверте, вирішення актуальних проблем соціальної роботи в Україні значною мірою залежить від того, якими є й можуть бути стандартні програми підготовки спеціалістів соціальної сфери в Україні.

На сьогоднішній день найбільш повно “стандарти соціальної роботи і програми підготовки фахівців соціальної сфери в Україні” викладені в матеріалах однойменного семінару в м. Тернополі (29.11 – 2.12.2000).

Стисло ж необхідно відзначити, що підготовка спеціалістів міжнародного рівня здійснюється в Україні на трьох рівнях: базовому, середньому й вищому – університетському. У різних навчальних закладах існують різні підходи до здійснення цієї підготовки. У ліцеях, коледжах готують соціальних асистентів (допомагаників) і молодших спеціалістів, в інститутах – бакалаврів, в університетах – менеджерів і магістрів соціальної роботи і соціальної політики, у ВНЗ педагогічного профілю – переважно соціальних педагогів, у юридичних – правозахисників і соціальних працівників. Удосконалюється також навчання тих, хто працює в соціальній сфері. У цілому близько 30-ти ВНЗ країни організують вивчення соціальної роботи й педагогіки. Віддалена перспектива – домогтися, як у розвинених країнах, такої кількості соціальних працівників різних рівнів, що відповідала б кількості педагогів і перевищувала б кількість лікарів.

Аналіз світового досвіду соціальної роботи свідчить про те, що в соціальній роботі можна знайти те загальне, без чого ця професійна діяльність утратила б свої базисні характеристики. Це загальне своїм системоутворюючим компонентом включає професійну культуру, яка, у свою чергу, містить у собі універсальні загальнолюдські, суспільно визнані базові цінності, а також загальні стандарти професійної поведінки [18].

Покажемо особливості взаємозв'язку професійної культури з ціннісними установками, її базовими цінностями.

Перед засновниками соціальної роботи завжди поставало кардинальне питання: Чиї потреби – індивіда або суспільства – повинні стати визначальними у професійній діяльності соціальних служб?

Можливі три варіанти відповідей на це питання.

Перший варіант припускає, що професійна соціальна робота полягає в тому, щоб задовольняти потреби суспільства й дозволяти «людські потреби» в інтересах суспільства», тим самим пристосовуючи інтереси або потреби індивіда до інтересів суспільства в цілому. У цьому випадку соціальна робота перетворюється в ще один додатковий орган соціального контролю і вступає в конфлікт зі своїми власними ціннісними установками, дегуманізуючи систему соціальної взаємодопомоги.

Друга альтернатива полягає в задоволенні потреб індивіда, і в цьому випадку інтереси суспільства відповідають потребам індивіда. Така позиція призводить соціального працівника і його клієнта до постійного конфлікту із самим суспільством.

І, нарешті, третя позиція, якої дотримується вітчизняна соціальна робота, – це варіант, при якому першочергове завдання професії в галузі соціальної роботи полягає в задоволенні потреб однаковою мірою як індивіда, так і суспільства. Остання позиція передбачає для соціальної роботи діючу роль посередника між людиною й суспільством, між потребами людини й потребами суспільства, між суспільними й індивідуально-особистісними цінностями тощо. У цьому випадку може бути ефективно реалізована триєдина мета соціальної роботи: підсилити життєву стійкість людини; використовувати найбільш оптимальні й гуманні засоби вирішення проблеми людини, які має ця соціальна система; об'єднати зусилля людини й суспільства у вирішенні соціальних проблем. Цей третій шлях потребує додаткових конкретних дій, спрямованих на поєднання інтересів конкретної людини й суспільства, досить високого професіоналізму соціальних працівників і чітко збалансованої та ефективної підготовки спеціалістів.

Система соціальної роботи в Україні достатньо молода, тому для розуміння культури соціальної роботи корисно й необхідно використовувати знання колег, що діють у межах різноманітних культурологічних традицій. При цьому тут варто враховувати такі важливі обставини. Справа в тому, що, по-перше, чужий досвід достатньо рідко може накладатися на умови іншої країни через те, що феноменологія соціальної роботи визначена культурно-історичними й іншими традиціями й умовами. По-друге, результати аналізу й використання інших культур, як правило, віддалені і в просторі, і в часі. У зв’язку з цим вони втрачають свою актуальність на той час, коли їх намагаються використати й застосувати на практиці іншої країни. По-третє, запозичення знань в інших призводить, як показує досвід, не до поліпшення певного знання, а до його погіршення. У цьому випадку відбувається ніби абсолютизація одномоментного присвоєння чужих ідей, які надалі, при більш детальному вивченні тієї або іншої ідеї, не становлять великої цінності. По-четверте, практика може надавати соціальному працівникові ідею, яка здається на перший погляд “чудовою”, але надалі вона виявляється аж ніяк не плідною. По-п'яте, надмірне захоплення чужим досвідом може стати певним гальмом для розвитку соціальних цінностей і соціальної роботи.

Взаємозв'язок професійної культури з її базовими цінностями визначається також і тим, що цінності є життєвим компонентом соціальної роботи.

По-перше, соціальна робота займає особливе положення щодо ролі соціальних працівників у суспільстві й тих цінностей, якими вони керуються у своїй практичній діяльності. Соціальна робота цілком займається соціальним благополуччям індивідуума, соціально й економічно неблагополучних груп. Вона представляє інтереси людей, які не відповідають звичайним соціальним очікуванням або не виправдовує їх, виступає від їх особи й забезпечує адекватне ставлення до них з боку систем і соціальних інститутів, що зачіпають їхні інтереси.

По-друге, сама ідея формування системи соціальної роботи містить у собі міркування про цінності, тому що передбачає існування деяких категорій людей, котрим необхідно надати певні види допомоги й наявність особливих спеціалістів для її надання. По-третє, виникає проблема, як найкраще надати цю допомогу в межах загальної політики або окремих прикладів – це теж проблема цінностей. По-четверте, комплексні ціннісні судження виробляються через питання про існування якихось особливих навичок, бажаних для соціальних працівників, і про засоби й можливості їхнього придбання. По-п'яте, питання про цінності продиктовані тими напрямками, у яких власне повинна розвиватися соціальна робота: чи повинна вона стати більш-менш “професіоналізованою” або “інституціоналізованою”.

Таким чином, цінність як життєвий компонент соціальної роботи має для неї виняткове значення. Ця важливість визначається:

Складністю відносин між соціальною роботою і громадськістю. Насамперед, це люди-побратими і співгромадяни. Ці два набори відносин передбачають наявність обопільних прав і обов'язків. Саме існування суспільства й держави передбачає наявність такої системи, що взаємозобов’язує. У силу специфіки своєї діяльності соціальні працівники мають додаткові зведення прав і обов'язків. Їх, принаймні, три: ті, що мають відношення до людей, які користуються послугами соціальних працівників; ті, що мають відношення до роботодавців і мають відношення до професії в широкому значенні. При цьому виникають дві великі проблеми. По-перше, будь-які додаткові права й обов'язки соціальних працівників повинні виконуватися ними відповідно до широко прийнятих принципів. По-друге, ці права й обов'язки відкривають реальну можливість для виникнення конфлікту між соціальними працівниками та іншими членами суспільства. Соціальні працівники несуть моральну відповідальність за будь-які (у розумних межах) передбачені наслідки своїх дій. Їм варто бути особливо обережними при виконанні своїх професійних обов'язків.

Існуванням прямого зв'язку між цінностями й дією. Питання про цінності проходять через усю діяльність соціального працівника. Компетентність у мистецтві роботи з цінностями – це компетентність у роботі, яку соціальні працівники виконують усе своє трудове життя. Така природа практичної соціальної роботи. Подібні твердження про те, що практична соціальна робота грунтується на тих або інших цінностях, виявляються в етичних кодексах різноманітних організацій соціальних працівників.

Розуміння виняткової важливості базових цінностей для соціальної роботи не позначає, що в цьому питанні немає “білих плям”. Основною проблемою цінностей у соціальній роботі є проблема сприйняття всього списку уявлень про цінності в соціальній роботі (канон) як одне ціле. У цьому розумінні проблема цінностей закладена в таких положеннях.

По-перше, розмова про цінності в соціальній роботі має рису тандемності. Як правило, “цінності” зустрічаються в експліцитному сполученні з “етикою”, “відношенням” та “переконаннями” і в імпліцитному – з правилами (нормами) або ідеалами (виправданнями). Ці поняття різноманітні, але пов'язані між собою. Необхідно вичленування всіх типів зв'язків між ними. По-друге, прийнятий нині засіб ведення розмови про цінності схиляє до думки про те, що список цінностей соціальної роботи вже повний. По-третє, цінності пов'язані з поняттям системи. У цьому розумінні панує та точка зору, що кращий опис зв'язку – це щось, що має відношення до системи.

Водночас усі три позначені вище підходи до проблеми цінностей соціальної роботи не відповідають принципу цілісності. Дійсно, зведення цінностей, наприклад, до ряду відібраних установок, що випадково виявилися поруч, послабляє багаті і складні поняття, охоплювані загальною цілісною ідеєю цінностей, перетворюючи їх у безглузді знаки. Далі, у кожному конкретному суспільстві цінності використовуються для посилань на директивні й орієнтуючі ідеї в житті індивідуума, житті, гідного того, щоб жити. Якщо це і є усередненням того, що розуміється під цінностями, то й тоді зв'язок між цінностями як складовими частинами індивідуального способу життя й цінностями як складовими способу соціального життя не може бути взята “системою”. Життям живуть, життєвим шляхом ідуть; зв'язок обох із системою пропозицій є нечітким.

Вихід із зазначеної безвиході, можливо, знаходиться в розгляді проблеми цінностей професійної соціальної роботи через примат “динаміки цінностей у соціальній роботі”. “Що дійсно потребує захисту, так це не чистий плюралізм цінностей, а конкретні картини їх відношень – те, що вони зіштовхуються, що всі вони значні, що всім їм приходить свій час, що для них не існує постійної табелі про ранги, що часто життя пов'язує узвишшя однієї цінності з аварією іншої, що люди можуть іти найрізноманітнішими шляхами і при цьому жити рівноцінним життям” [15, 25]. Таким чином, цінності соціальної роботи, відношення до них змінюється разом із зміною самої соціальної роботи (і так було завжди). Перш за все, ці зміни можуть бути широко описані як політичні. Переконливою ілюстрацією такого твердження може служити аналіз сучасного стану соціальної роботи в Західній Європі. Як зазначає С. Шардлоу, за останні 25 років у соціальній роботі відбулося багато подій. Соціальна робота проводиться на тлі суцільно наростаючих соціальних змін багатьох усталених служб. Зруйновано повоєнний консенсус, що стосується природи й функцій держави. Уряд, за підтримки міцніючої ідеології “Нового права”, щосили заохочує підприємницьку культуру. Більше не існує широкої згоди з приводу розмірів державної соціальної захищеності, оскільки росте кількість тих, хто знаходиться на периферії суспільства, а почуття співчуття, схоже, послабло. Зазначені зміни в соціальній роботі потребують урахування: а) розуміння філософських принципів, моральних і етичних цінностей, закладених у цих змінах; б) визначення моральних дилем і питань про цінності, що періодично виникають у результаті розвитку нових форм практики; в) з'ясування загальних тем, породжених низкою нових обставин [16, 17 – 18].

У зв'язку з цим теперішній “західний” стан розвитку соціальної роботи як професійної теорії і практики з позицій цілісного ціннісного підходу пропонує розгляд її динаміки за допомогою теорії і практики громадянськості. Ідея громадянства допоможе зняти багато сьогоднішніх протиріч у галузі соціальної роботи (і з цим важко не погодитися) [16; 31; 41].

Ідея громадянства прямо пов'язана з проблемою моралі у професійній соціальній роботі, яка в їхній єдності може бути позначена як “переосмислене громадянство”. Проблема переосмисленого громадянства стисло закладена ось у чому. Виявилося глибоко помилковим припущення, що в даний час світове співтовариство живе, керуючись єдиним експліцитним зведенням загальновизнаних моральних правил. Сьогодні ми отримали у спадщину не єдину, а низку добре інтегрованих моралей (аристотеліанство, примітивна християнська простота, пуританська етика, аристократична етика споживання, традиції демократії й соціалізму). Між прихильниками моралей, що суперничають, і прихильниками однієї моралі й тими, хто не дотримується ніякої моралі взагалі, не існує нічого. Поки не будуть докладені колективні зусилля для інтеграції розрізнених понять у галузі моральних цінностей соціальної роботи, доти вона буде залишатися скоріше в стані інкогерентності, ніж плюралізму.

У спробі вирішення дилеми соціальної роботи з позицій громадянства-моралі більш імовірні конфліктні думки про мораль і політику, ніж одностайне схвалення розвитку подій. У цьому розумінні соціальний працівник не повинен виставляти на показ моральні й політичні переконання, якими він керується. І тут можлива й необхідна визначена стратегія технології і методики соціальної роботи.

У наш час теорія соціальної роботи знаходиться в стані прогресивної еволюції.

Будь-яке наукове знання починається з визначення об'єкта й предмета свого пізнання.

Сьогодні людство одержало нові можливості для посилення соціальної й індивідуальної допомоги тим, хто її потребує, особливо в суспільствах, що досягли рівня “масового споживання”. Відповідно до цього виникає цілий ряд комплексних соціальних зв'язків (соціальна допомога, соціальна реабілітація, соціальна корекція, соціальний захист та ін.), що фіксують певні соціальні факти (явища, процеси), але дотепер не вивчалися спеціально жодною з офіційно існуючих соціальних наук. Цей тип зв'язків і є об’єктом вивчення такої наукової теорії, як теорія соціальної роботи.

До визначення предмета соціальної роботи існує багато підходів. Відзначимо, що сукупність особливих законів і закономірностей функціонування й розвитку об'єкта дослідження складає предмет даної конкретної науки.

Предметом дослідження в теорії соціальної роботи як науки часто вважаються соціальні закономірності й тенденції їхнього розвитку під кутом зору психолого-педагогічних, економічних і управлінських підходів, що визначають реалізацію і захист соціальних прав і свобод у суспільстві [52, 53]. Інші автори розглядають предмет теорії соціальної роботи через співвідношення його з предметом соціальної педагогіки [4, 45]. У Щвеції уявлення про предмет соціальної роботи часто ідентифікують із предметом психосоціальної роботи в різноманітних її варіаціях [2]. Цікавий підхід до предмета соціальної роботи, і в цілому до її статусу як науки і як професії, пропонує професор університету Калгарі Р. Рамзей. Він стверджує, що структура загальної глобальної концепції соціальної роботи закладена в чотиримірній системі координат (до старих картезіансько-ньютонівських координат додається фактор часу) [33]. Американський підхід до предмета соціальної роботи звичайно зв'язують із методикою індивідуальної психотерапії [45]. Прагнення до комплексної оцінки характеру соціальної роботи при визначенні її предмета подано в традиціях Великобританії [32]. Продуктивним підходом до визначення предмета соціальної роботи є розгляд в основі теорії соціальної роботи концепції життєвих сил, індивідуальної та соціальної суб’єктності людини [10].

З точки зору сучасного стану розробки питання, поняття предмет соціальної роботи можна визначити так: ”предметом соціальної роботи як самостійної соціальної науки є закономірності становлення й реалізації життєвих сил, індивідуальної і соціальної суб’єктності індивіда і групи, а також механізми сполучення життєвих сил і засобів забезпечення, їхньої реалізації” [44, 11].

Будь-яка наука базується на специфічній системі відповідних їй теорій. Не є винятком і соціальна наука. Тут також існує багато проблем і перша з них – це проблема класифікації теорій соціальної роботи.

У ХІХ-ХХ століттях, з моменту виникнення перших спроб теоретичного обґрунтування соціальної роботи, широко поширилося вже більше двох десятків моделей її наукового осмислення. Їхня специфіка дає певні підстави для групування різноманітних теоретичних конструкцій, що складають наукову базу соціальної роботи, визначення її статусу як наукової дисципліни.

На цьому етапі розвитку теоретичних основ соціальної роботи доцільно виділяти тільки, як доводять Григор'єв С.І. і його колеги [10], психолого-орієнтовані, соціолого-орієнтовані й комплексні психолого-соціологічні теорії. Вони дозволяють розглядати специфіку всіх відомих теоретичних концепцій соціальної роботи, у тому числі й тих, де помітну й навіть визначальну роль відіграють правові й соціально-педагогічні компоненти.

До психолого-орієнтованих теоретичних моделей соціальної роботи відносять:

•  психодинамічну концепцію;
•  екзистенціалістську модель теоретичного обґрунтування соціальної роботи;
•  гуманістичну модель концептуально-теоретичного бачення соціальної роботи;
•  комунікативну теорію концептуального бачення соціальної роботи;
•  рольову концепцію теоретичного осмислення соціальної роботи;
•  проблемно-орієнтовану модель;
•  кризис-інтервентну концепцію.

До групи соціолого-орієнтованих концепцій теоретичного обґрунтування соціальної роботи відносять:

•  системне обгрунтування теоретичного бачення соціальної роботи;
•  соціально-екологічна модель теоретичного обгрунтування соціальної роботи;
•  соціально-радикальна модель;
•  марксистська концепція соціальної роботи;
•  дозволяюча модель.

Виділяють, насамперед, такі комплексні психолого-соціологічні концепції:

•  когнітивну (пізнавальну) модель теоретичного обґрунтування соціальної роботи;
•  соціально-педагогічну модель;
•  віталістську концепцію теорії життєвих сил індивідуальної й соціальної суб’єктності людини;
•  соціально-психологічну концепцію.

Групування теорій соціальної роботи також можливе й доцільне, особливо для практики соціальної роботи, за об'єктом професійних турбот соціума. Тут іде пошук концепцій, спроможних технологічно оптимізувати:

•  допомога сім'ям, що переживають різноманітні види криз;
•  допомога різноманітним групам ризику (проституткам, наркоманам, алкоголікам, гомосексуалістам та ін.);
•  допомога закладам і працівникам освіти, учням;
•  допомога закладам і працівникам охорони здоров'я, хворим;
•  допомога закладам і працівникам правоохоронних органів, право-порушникам;
•  допомога безробітним, закладам, що забезпечують працевлаштування населення;
•  допомога малозабезпеченим, пенсіонерам, інвалідам та ін.

Відповідно до специфіки соціальної допомоги, якої потребує клієнт і на яку орієнтований соціоном або заклад соціальної роботи, також можливе групування теорій, визначення відомих преваг: розрізнення професійної і непрофесійної соціальної роботи, тобто, насамперед, із позиції групування суб'єктів соціальної роботи, спроможних обрати для своєї діяльності ті або інші підстави.

Не менш важливе й розрізнення функцій суб'єктів соціальної роботи відповідно до їх професійного профілю (кризовий центр для чоловіків або жінок, підлітків, бюро з працевлаштування, служба сім'ї, “телефон довіри” тощо).

Нарешті самі теорії можна кваліфікувати за тим, чи орієнтовані вони на зміни, надання допомоги безпосередньо клієнту або мають на меті поліпшення його життєвого середовища, закладів обслуговування, задоволення потреб підтримки життєзабезпечення, реабілітації або діяльного існування.

Практика звичайно потребує знань різноманітних теоретичних підходів, можливостей розробки на їх базі ефективних технологій соціальної допомоги, їх узгодженості з реальностями, розуміннями здорового глузду.

Коротко зупинимося на характеристиках найбільш значимих моделей соціальної роботи.

Психолого орієнтовані теорії соціальної роботи

Як показали дослідження, проведені С.І.Григор'євим і його колегами [44], у цій групі теоретичних підходів до соціальної роботи основне положення займають теорії, засновані на психоаналітичному підході різного роду, психодинамічні теорії і концепції (1-е рангове місце); теорії, засновані на ідеях біхевіоризму й гуманістичної психології (2-е рангове місце); екзистенціалістський напрямок (3-є рангове місце).

Психодинамічні теорії соціальної роботи

Є базою для таких моделей соціальної роботи, як кризис-інтервентна, функціональна, проблемна, его-орієнтована та ін.

Сучасні психодинамічні теорії мають досить широкий спектр відмінностей, але всіх їх об'єднує опора на ідеї класичного психоаналізу З. Фрейда. Він з позицій послідовного детермінізму вважав, що все психічне викликане й визначається попередніми подіями. Свідомість, підсвідомість, несвідоме – три рівні психічного. Саме на останньому рівні знаходяться основні детермінанти особистості, психічної енергії, спонукань та інстинктів. Цей рівень особистості Фрейд назвав Воно (Ід), складається переважно з прагнення до сексуального задоволення (лібідо), інстинкту агресії і прагнення до смерті. Вищий рівень особистості – Понад-Я (Супер-Его) – сховище моралі. Між ними знаходиться рівень Я (Его) – відповідає інстинктам несвідомого й вимогам моралі, відповідає за довільну поведінку й формування психологічних захистів.

Хоча позиції, висунуті З.Фрейдом, дотепер викликають запеклі дискусії, ні в кого не виникає сумнівів у їх важливості. Численні учні й послідовники психоаналізу постійно модифікують концепцію Фрейда: Альфред Адлер, Ерік Еріксон, Еріх Фромм, Карен Хорні, Карл Юнг – відомі імена в психології. Психоаналіз стимулював розвиток нових ідей-транзактного аналізу (Е. Берн), біоенергетики (А. Лоувен), гештальт-традицій (Ф. Перлс) та ін. Цей напрямок об'єднує велику кількість теорій і шкіл. Спектр їхніх відмінностей досить широкий – від ортодоксальних, традиційних (класичних) до більш гуманістичних, з використанням методів інших напрямків. Проте, якою б не була різноманітною сутність різних теорій, є й загальна ідея, що об'єднує різноманітні акценти – визнання величезної ролі підсвідомого, вивчення підсвідомих сил, що управляють поведінкою [2; 5; 30; 34; 35; 48; 50; 51].

Основні теоретичні ідеї психодинамічної концепції в теорії соціальної роботи пов'язані з визнанням величезної ролі минулого досвіду людини, що йде корінням у її дитинство. Ця роль, як правило, не усвідомлюється суб'єктом. Ця ідея виражається поняттям “предметні зв'язки” (зв'язку життєвого досвіду), а центральним поняттям є “конфлікт” – протиріччя непізнаних (“несвідомих”) впливів минулого досвіду, що виникли в ході розвитку людини, починаючи з дитинства, і сучасного життя людини. На основі минулого досвіду формується особлива організація (сукупність почуттів, думок і манер) поведінки, що впливає на теперішнє сприйняття світу. Якщо вона виражається в неадекватних умовам реакціях, то, досліджуючи дійсні події в контексті минулого досвіду, можна змінити ці “організуючі системи, сприяючи тому, щоб інформація й досвід у особистості в майбутньому структурувались інакше, ставши основою нормального психічного самопочуття. При його порушенні від тривоги й невпевненості рятує людину своєрідний механізм, названий психологічним захистом, що діє на підсвідомому рівні. Психологічний захист – один із механізмів, що перешкоджають зміні особистості (“опір”). Основні, принципові положення, засновані на психодинаміці, використовуються й в інших моделях соціальної роботи (кризис-інтервентної, проблемно-орієнтованої та ін.).

Кризис-інтервентна модель соціальної роботи

Бувають ситуації, коли клієнту необхідно терміново надати допомогу. Саме на надання термінової допомоги клієнту, який знаходиться, як правило, у зміненому емоційному стані, використовується дана модель. Її психологічна сутність полягає у визнанні необхідності застосування кризового короткострокового втручання (вони можуть з'єднуватися в серії) у психічний світ клієнта. Кризове втручання (чітко регламентоване, що базується на методах психологічного впливу) є дією, що перериває серію подій, які ведуть до порушення нормального життя людей. Тому кризове короткострокове втручання розглядається як загальна теорія вирішення проблем клієнтів. Кризис-інтервентна модель соціальної роботи найбільш ефективно застосовна для допомоги людям, які пережили нещастя, допомагаючи їм знову пристосуватися до життя, удосконалювати старі рівні функціонування, по-новому справлятися з труднощами.

Проблемно-орієнтована концепція

На відміну від кризис-інтервентної, індивідуальна проблемно-орієнтована робота не визнає яку-небудь специфічної або соціологічної основи для технології, методів свого здійснення. Вона цілком спирається на оперативний прагматичний підхід, що поширився в силу незадоволеності тривалою стаціонарною психодинамічною допомогою, індивідуально-психологічною підтримкою особистості в ряді індустріально розвинених країн. Проблемно-орієнтована робота пояснюється як діяльність, зосереджена на певних проблемах. Вона бере проблеми як такі, щоб вирішувати їх в актуальному плані суто прагматично; фіксує увагу на виявленні клієнтом себе у розв’язанні практичних завдань, які вирішують якісь приватні проблеми, у тому числі й емоційні.

Помітну роль у становленні теорії соціальної роботи відігравали й відіграють біхевіорально-когнітивні теорії. Біхевіористський підхід, або теорія поведінки, був першим великим наступом на психодинамічні теорії та їх використання в соціальній роботі.

В основі психології поведінки в соціальній роботі лежать такі основні положення.

Основна ідея: поведінка людини визначається впливом навколишнього середовища, яке контролює його шляхом різноманітного роду стимуляцій. Центральною конструкцією системи сприяння тут є можливість показати вплив оточення на поведінку людини. Для біхевіоризму важливий не минулий досвід людини, а, насамперед, думки і вчинки людини, особистості. Не існує поганої поведінки, а є та її форма, що не відповідає даній ситуації. Таким чином, різноманітні форми поведінки можуть бути адаптивні в різноманітних оточеннях і культурах, тому немає необхідності в її особливих змінах. Для психології біхевіоризму основними є постулати про відповідну й оперантну обумовленість поведінки індивідів і соціального навчання як одного із засобів формування й реалізації поведінкових реакцій. Якщо встановлений зв'язок між стимулами й реакціями стає неадекватним або порушуються умови його функціонування, то він руйнується. Після руйнації формуються нові системи зв'язків на базі відповідної обумовленості у вигляді навичок, умінь, звичок та інших форм автоматизованої поведінки. У цьому зв'язку соціальне навчання – загальний набір принципів біхевіоріальної теорії в соціальній роботі. В основі соціального навчання лежить процес імітації; у цьому зв'язку багатьом людям можна допомогти вирішити проблеми, просто давши їм можливість побачити реальну поведінку, якої вони бояться або до якої прагнуть. Основна мета практики соціальної роботи – сприяти вгасанню, скасуванню небажаних форм поведінки і, навпаки, посилювати бажану поведінку людей шляхом використання різних видів підкріплення й соціального навчання.

У межах даної моделі теоретичного обґрунтування соціальної роботи зустрічаються дуже серйозні проблеми. Наприклад, тоді, коли соціоном має справу з невмотивованою, необумовленою поведінкою клієнтів.

Розвиваючи ідеї біхевіоризму, але в той же час і достатньо незалежно, сформувалася когнітивна психологія. Представники цього напрямку в соціальній роботі вважають суттєвим, що людина думає про світ, як робить вибір із багатьох можливостей, приймає рішення і як діє  в межах історично визначеної соціальної реальності.

В останні 2-3 десятиліття в західній науковій традиції як відносно самостійна гілка сформувалася так звана гуманістична теорія соціальної роботи. Гуманістичні концепції соціальної роботи спираються на ідеї, що розвиваються в гуманістичній психології (К.Роджерс, А.Маслоу та ін.), екзистенціальному, когнітивному підході (В.Франкл) і гештальт-традиції (Ф.Перлс). Іноді цей напрямок називають екзистенціонально-гуманістичним. Основні положення гуманістичних моделей соціальної роботи виходять з розуміння людини як цілісної особистості, що знаходиться у взаємодії з навколишнім середовищем, зі своїм оточенням. Важливим моментом, що об'єднує ці підходи в єдиний напрямок, є декларація віри в людину як вищу істоту, спроможну сприймати й конструювати світ, приймати рішення й формувати життєві стратегії, змінюватися при наявності певних позитивних або негативних умов. Екзистенціональна психологія дає можливість у соціальній роботі з клієнтами навчити їх планувати й розвивати стосунки з іншими людьми, що забезпечують їм певне існування.

До психологічних теорій гуманістичного напрямку варто віднести й гештальт-традициї. “Гештальт” – це принцип цілісності або фігура, що діє або всередині контексту, або на визначеному фоні. Гуманістичне начало тут пов'язане з констатацією положення про те, що зміни в особистості відбуваються тільки тоді, коли вона стає сама собою, а не тоді, коли вона намагається кимось бути. Ні від вирішення “бути краще”, ні від прохань, ні від вимог інших людей активних внутрішніх змін, як правило, не відбувається. Серед усіх моделей гуманістичного напрямку гештальт-психологія є підходом з потужними технологіями, що провокують психічні зміни в особистості.

Таким чином, важливо відзначити те, що гуманістичні теорії соціальної роботи різноманітні. Але істотним для всіх них є відсутність заздалегідь жорстко заданої моделі клієнта, групи, суспільства, навколишнього середовища, причин, що породжують проблеми, і їхніх джерел. Отже, гуманістичний напрямок постулює не директивний шлях взаємодії з клієнтом у соціальній роботі, дотримання норм особистісної екології, коли не потрібно нав'язувати комусь визначену модель, стандарт дії. У цьому значенні соціальний працівник вільний у виборі форм і засобів впливу на клієнта, співробітництва з ним.

Соціолого-орієнтовані теорії [10].

Зазначений напрямок у соціальній роботі демонструє очевидний зв'язок із соціологічною наукою.

Розглянемо основні соціолого-орієнтовані теорії.

Системне обґрунтування теорії соціальної роботи.

Системні ідеї в соціальній роботі беруть початок від загальної теорії соціальних систем Берталанфі. Активно й широко системні ідеї стали застосовуватися в аналізі проблем соціальної роботи в 70-і роки. Головним аргументом на користь такого підходу висувалася думка про те, що життя людей залежить від різноманітних навколишніх її систем. А з цього випливає, що вирішення проблем соціального захисту життєстійкості людини в основному повинно спиратися на вдосконалювання й регулювання цих систем. У межах такого роду уявлень сформувалася поширена точка зору про те, що людям можуть допомогти три типи систем: неформальні або природні системи (сім'я, група друзів, об'єднання за інтересами та ін.); формальні системи (общинні групи, профспілки, суспільно-політичні організації тощо); системи, що існують у суспільстві у вигляді закладів, відомств, функціонально-орієнтованих організацій (лікарні, бібліотеки, школи й ін.). У даному контексті завдання соціального працівника звичайно диференціюються: з одного боку, вони пов'язуються з оптимізацією діяльності закладів, організацій і відомств, спроможних надати допомогу людям у вирішенні їхніх проблем. З іншого боку, зі сприянням тим, хто потребує допомоги, у використанні ними закладів соціальної роботи для задоволення своїх потреб, активізацією самозахисних потенцій людини як системи, що саморегулюється.

Сьогодні традиційно розрізняють дві форми застосування теорії систем у соціальній роботі: положення загальної теорії систем у соціальній роботі; розробка й використання екологічної теорії систем.

Соціально-екологічна модель теорії соціальної роботи.

Вузловим поняттям теорії екологічних систем у соціальній роботі стала категорія “модель життя”. Модель життя розглядає людей як системно-організованих суб'єктів життєдіяльності, які постійно пристосовуються в їхній взаємодії до різноманітності умов буття. Вона виходить з того, що там, де людина може розвиватися шляхом зміни, де її в цьому підтримує середовище, оточення, існує взаємна адаптація. Соціальні проблеми ускладнюють умови буття людини, скорочують можливість взаємної адаптації. Життєві системи (люди, їх об'єднання) повинні намагатися підтримувати гарну рівновагу зі своїм оточенням. Головна мета соціальної роботи – посилення адаптивної спроможності людей. У цьому контексті соціальний працівник не тільки впливає на клієнта, але й на його життєве середовище. Головною хибою зазначених вище моделей є те, що вони недостатньо забезпечують питання технологічності й конкретності у визначенні шляхів надання допомоги людям, особливо на індивідуально-особистісному рівні.

Марксистська концепція соціальної роботи визначила три позиції стосовно неї:

прогресивна позиція: соціальна робота представлена як позитивний чинник змін, тому що вона пов'язує буржуазне суспільство з його експлуатацією трудящих верств і соціальні групи, які цього потребують. Соціальна робота в цьому контексті характеризується як важлива сила, що сприяє колективним діям підйому самосвідомості людей, здійсненню змін;

репродуктивна позиція, де соціальні працівники представлені як агенти, службовці, які здійснюють класовий контроль в інтересах панівних класів;

суперечлива позиція характеризується, з одного боку, як корисне для трудящих явище суспільного життя, що дає можливість забезпечення консолідації трудящих верств. З іншого боку, соціальна робота, соціальні працівники представлені як спеціалісти, що виконують функції послаблення соціальної напруженості в суспільстві.

До соціолого-орієнтованих моделей теоретичного обґрунтування соціальної роботи близько примикає й так звана дозволяюча модель. Вона передбачає досягнення таких цілей:

допомогти клієнтам побачити й усвідомити себе як агентів, здатних до пошуку рішень існуючих проблем;

допомагати сприйняттю клієнтом соціального працівника як спеціаліста, що має знання, які можуть бути корисними йому;

допомагати сприйняттю клієнтом соціального працівника як партнера у вирішенні деякого кола своїх проблем;

допомогти сприймати владну, повноважну структуру організації соціальної допомоги, суспільства в цілому як складну й частково відкриту для впливу.

Соціолого-орієнтовані моделі, їхня цілісність становлять уже нову якість наукової дисципліни, що народжується, – теорії соціальної роботи.

Комплексно-соціологічні теорії соціальної роботи: когнітивна, соціально-педагогічна, віталістська й соціально-психологічна моделі.

Когнітивна (пізнавальна) модель. Дана теорія сполучає психосоціальні, біхевіористські, поведінкові й соціальні елементи в осмисленні й вирішенні проблем соціальної роботи. Як правило, у межах аналізованого підходу виділяються декілька найважливіших моментів, що складають його головну особливість:

люди можуть бути найкраще зрозумілі, коли вони прагнуть до визначеної мети, долаючи перешкоди в особистому й суспільному житті;

люди створюють свої власні моделі дійсності відповідно до того, про що вони дізналися, що зрозуміли;

людина набуває впевненості в житті за допомогою адаптації до соціальних реальностей, у процесі якої вона змінює ці реальності, змінюючись сама;

на процес адаптації людини й середовища впливає сприймаюче “Я” – наше уявлення про себе, а також засіб його впливу на характер сприйняття та ін.

Специфіка соціально-педагогічної моделі соціальної роботи визначається тим, що вона враховує той факт, що соціальна педагогіка ставить перед собою завдання багаторівневої соціалізації підростаючого покоління, населення в цілому й аж ніяк не зводиться тільки до діяльності закладів освіти. Але вона – не тільки адаптація особистості до умов соціального середовища, але й участь у перетворенні цього середовища з урахуванням вирішення педагогічних проблем. З цього погляду можна виділити два взаємозалежних моменти в розвитку соціальної педагогіки: соціалізація й ресоціалізація особистості, з одного боку, і педагогізація навколишнього середовища – з іншого, тобто власне соціальна педагогіка як педагогіка, націлена на перетворення соціальних відносин, життєвого середовища особистості. При цьому вона враховує необхідність компенсації негативних явищ середовища шляхом створення альтернативних інститутів. Можлива й оцінка впливу утворених інститутів соціалізації з метою їхньої педагогічної корекції, зміцнення й підвищення соціального здоров'я населення.

Вітально-орієнтована модель комплексного осмислення соціальної роботи сьогодні розглядається як одна з найбільш перспективних.

Соціальна робота при цьому підході розглядається й розуміється як процес, діяльність, сприяння формуванню й реабілітації життєвих сил, індивідуальної та соціальної суб’єктності людини. Це дозволяє розглядати її в єдності структурної і психосоціальної роботи, у взаємоперетину традицій психолого-орієнтованих і соціолого-акцентованих теорій соціальної роботи. Інакше кажучи, комплексний підхід до соціальної роботи тут є домінуючим. На цій основі розробляються стратегічні напрямки соціальної роботи, коректується взаємодія, сполучення різноманітних її технологій, формуються нові практико-орієнтовні підходи в соціальному захисті життєвих сил, добробуті людей.

У зарубіжній практиці знайшов застосування широкий спектр соціально-психологічних теорій. У цьому зв'язку особливе місце мають комунікативні соціально-психологічні теорії і, у першу чергу, аспекти взаємин і інтеракцій. Для соціальної роботи такі моделі є надзвичайно важливими, забезпечуючи розуміння всієї сукупності соціальних зв'язків, що оточують клієнта. Значення соціально-психологічних теорій для соціальної роботи важко переоцінити, тому що практично у всіх проблемах, що виникають у людей, які потребують допомоги соціального працівника, є порушення або деривація процесу спілкування.

Соціальна робота, або соціономія (від латинських слів суспільство, закон), є формою суспільної практики, соціальної діяльності. Соціальна робота як суспільна практика передбачає:

Перспективну модель соціальної політики, що відповідає таким умовам:

вона повинна мати у своїй основі концепцію, що враховує можливі зміни соціальної ситуації;

у неї повинні бути закладені відповідні механізми, що забезпечують функціонування основних моделей соціальної підтримки населення;

вона зобов'язана передбачати ефективно працюючий адміністративно-державний апарат у галузі соціальної роботи [41].

Пошуками зазначеної моделі “займається” система соціальної роботи в усьому світі.

Провісником такого пошуку й такої моделі є благодійність. Саме в межах благодійності можливо було зробити такі основні висновки:

прагнення до взаємодопомоги іманентно властиве людині. Ця діяльність стала традиційно перебувати під патронажем церкви (і в тому або іншому ступені й формі стає ціннісним постулатом усіх світових релігій), коли релігійні інститути виступають і провідниками допомоги бідним, і самі її надають. У зв'язку з цим релігія з її постулатами про допомогу ближньому своєму, а іноді й відповідальності за нього, визначила й визначає дотепер багато сучасних форм соціальної підтримки;

релігійні норми згодом стають способом життя для окремих націй і народів. З'являються люди, що тепер постійно займаються безкорисливою благодійністю: виникають усілякі благодійні суспільства, що пронизують усю систему соціального захисту. Тим самим визначилася різноманітність моделей і форм соціальних дій.

Суспільний прогрес у всіх сферах життєдіяльності людей визначив реалії соціального життя кінця XX і початку ХХI століття й виробив три практичних підходи до вирішення соціальних проблем.

Перший – революційно-перетворюючий. Він зводиться до вирішення соціальних проблем шляхом перетворення самого суспільного устрою (досвід СРСР, ряду країн Східної і центральної Європи й деяких країн Азії і Латинської Америки в ХХ столітті).

Другий – реформістський, який причини соціальних незгод шукає в суспільстві і знаходить їхнє вирішення в постійному його реформуванні (скандинавські країни в основному).

Третій – антропологічний, який визначає причину всіх соціальних бід людини в ній самій (американська ідеологія індивідуалізму). Тут клієнт соціальної роботи виступає в ролі своєрідного хворого, а завдання соціального працівника – завдання “соціального лікування” індивіда, що знаходиться в незадоволеному стані, підготовка його до можливості самостійно вирішувати свої проблеми.

Таким чином, концепція-модель благодійності в соціальній практиці поступово відійшла на задній план і в сучасному суспільстві замінена на ідею соціальної підтримки населення.

Тут виробилися дві відповідні моделі: європейська й американська.

Європейська модель соціальної підтримки, або захисту, населення базується на теорії держави загального добробуту. В її основі лежить концепція “природних прав” людини. Основні положення даної теорії:

•  створення однакових або приблизно рівних можливостей для реалізації життєвих планів;
•  забезпечення гідного рівня життя;
•  прагнення до наростання соціальної рівності і справедливості;
•  формування розвиненої державної системи соціальної допомоги всім громадянам за рахунок забезпечення доступності медичних, освітніх, психологічних, юридичних та інших життєво важливих послуг.

Таким чином, загальним для всіх країн – держав загального добробуту – є їхнє прагнення перерозподілити відповідальність за життєвий шлях особистості із самого індивіда, сім'ї, соціальної групи, общини, церкви, благодійних організацій на інститути держави.

Наприкінці ХХ століття модель “держави загального добробуту” починає піддаватися реконструкції. В основі реконструкції лежить той факт, що реалізації зазначеної ідеї призвели більшість навіть найрозвиненіших країн Заходу до економічної стагнації й соціального застою.

Заходи, що застосовуються урядами західноєвропейських країн щодо реформи “держави загального добробуту”, спрямовані на встановлення більш жорсткого контролю за витратою державних коштів на соціальне забезпечення, скорочення фінансових втрат у цій сфері, пов'язаних із корупцією й надмірною бюрократизацією. Стають платними деякі соціальні послуги, що раніше надавалися населенню безплатно.

Система соціального захисту в США

Національна система соціального захисту в США була закладена в З0-і роки й бере свій початок з моменту підписання президентом Ф.Рузвельтом Акта про Соціальну Безпеку в серпні 1935 р. У її основу було покладено орієнтацію американців на успіх, на особисту відповідальність за свій добробут і добробут своєї сім'ї.

Північноамериканська система соціального захисту має два чітко виражених напрямки: систему соціального страхування й систему соціальної допомоги.

Системою соціального страхування користуються, в основному, середні й вищі верстви суспільства (оскільки саме вони живуть на зарплату й регулярно сплачують податки у відповідні фонди). Ця система захищає економічно активно зайняте населення від основних соціально-економічних ризиків (старість, втрата годувальника, інвалідність, хвороби, виробничий травматизм, безробіття).

Система соціального страхування має ряд основних і допоміжних програм:

•  загальна федеральна програма (ЗФП) – основа пенсійної системи;
•  програма “Медикер” – медичного обслуговування пенсіонерів;
•  федерально-штатна система страхування на випадок безробіття.

Другим напрямком системи соціального захисту в США є соціальна допомога.

Система допомоги включає декілька значних і багато дрібних програм. За каналами цих програм особи, що живуть у бідності, одержують грошові допомоги, продовольчу допомогу, субсидоване житло, допомогу для отримання освіти, професійної підготовки тощо. Право на отримання соціальної допомоги за різноманітними програмами мають ті, хто живе нижче офіційно встановленого рівня бідності. До основних федерально-штатних програм у США належать: програма допомоги сім'ям із залежними дітьми (ДСЗД), програма продовольчих талонів, програма шкільних сніданків, медична програма “Медикейд”, материнська програма “Хелп”, дитяча програма “Хедстарт” і багато інших програм.

У цілому система соціального забезпечення в США характеризується такими специфічними особливостями:

американська система соціальної підтримки (амер. термін “соціальна безпека”) має багато варіантів з особливостями й можливостями штатів. Кожний із 50-ти штатів проводить активну політику у сфері соціальної роботи й самостійно визначає свої фінансові можливості, форми допомоги й методику реалізації соціальних програм;

поряд з діяльністю держави значну роль у системі соціального забезпечення відіграє суспільна й приватна благодійність, що має власні соціальні служби й буквально пронизує систему соціальної роботи в Штатах;

у зв'язку з ростом матеріального добробуту громадян спостерігається тенденція до комерсалізації соціальних дій: соціальні послуги стають платними;

система соціального забезпечення спрямована, у першу чергу, на допомогу щодо самозабезпечення, самореалізації, досягненні особистого успіху, а не на розвиток утриманства й розрахунок на допомогу держави [17, 18, 54, 55].

Об'єднана соціальна практика підтримки населення в сучасному світі породила три базові моделі соціального розвитку [41].

Патерналістська модель. Характерна для США, Японії і тих країн Європи, де сильні позиції католицької церкви. Відрізняється (порівняно з іншими моделями) низьким рівнем участі держави у вирішенні соціальних проблем, звідси й відносно невеликими витратами на соціальне обслуговування, основний тягар яких лягає на сім’ю і приватних благодійників. Соціальні програми з підтримки прибутку більшою мірою спрямовані на найбідніших.

Корпоративістська модель. Характерна для соціального забезпечення в Німеччині, Австрії, Нідерландах і Бельгії. Тут соціальна політика розрахована не стільки на підтримку бідних, скільки на захист стабільного рівня життя трудящих, на співучасть державних і суспільних структур у періоди життєвих криз окремих індивідів. Подібна співучасть забезпечується відповідними законодавчими актами. Основні функції соціального забезпечення належать промисловим корпораціям і профспілкам. Держава бере участь, в основному, в організації соціальної допомоги тим, хто її потребує, і в організації обслуговування сім'ї і дітей.

Етатична модель узята на озброєння скандинавськими державами, де принципи універсалізму соціальних прав сприяють з непорушністю індивідуальній автономії, тому ця модель становить собою з'єднання лібералізму із соціалізмом. Соціальна політика в цих країнах орієнтована на екстенсивну й дорогу систему соціального забезпечення, що носить централізований характер.

Соціальна робота як навчальна дисципліна (соціономія) становить собою систему певних положень, які вважаються загальновизнаними в теорії соціальної роботи [41, 76]. Стисло розглянемо деякі з них.

Цільова настанова соціальної роботи як навчальної дисципліни [44, 11-14].

Світовий досвід держави з ринковою економікою свідчить, що без спеціальних державних і суспільних структур соціального захисту населення гуманно-духовне, морально-громадянське й багате демократичне суспільство, правову державу побудувати неможливо. У зв'язку з цим особливого значення набувають активні розробки наукових проблем, пов'язаних із прикладною соціологією, соціальною екологією, соціальною інженерією, соціономією, і супроводжуються широким розповсюдженням і утвердженням професії соціального працівника.

Одним з найважливіших завдань підготовки спеціалістів у галузі соціальної роботи є їх теоретична підготовка. Вона проводиться в межах вивчення курсу “Теорія соціальної роботи”.

Теорія соціальної роботи як навчальна дисципліна – це систематизований виклад з навчальними цілями основ теорії і методики соціальної роботи стосовно до профілю навчального закладу. Вивчення даної навчальної дисципліни дозволяє озброїти майбутніх спеціалістів у галузі організації соціальної роботи методологією наукового аналізу соціальних процесів і оптимального вибору найбільш доцільних організаційних структур, змісту, форм і методів діяльності служб, що здійснюють соціальний захист і допомогу населенню.

Теорія й методика соціальної роботи, входячи до навчальних планів різних ВНЗ і профілів підготовки, водночас вирішує зовсім неоднакові завдання, що знаходить вираження в цільовій настанові навчального курсу.

Проте цільова настанова передбачає завжди науково обґрунтовані очікувані результати навчально-виховного процесу з даної навчальної дисципліни. Частіше вона постає як модель майбутнього спеціаліста, яка включає перелік вимог до обсягу знань, умінь, навичок і якостей, які повинен набути й виробити той, хто навчається.

У цьому зв'язку сучасний соціальний працівник – спеціаліст у галузі соціальної інженерії і технології, соціоном, який глибоко розбирається у правових, моральних і психологічних регулятивах життєдіяльності людей, здатний прийти їм на допомогу.

Випускник навчального закладу зі спеціальності “Соціальна робота” повинен:

знати теоретичні й методологічні засади соціальної роботи, її історичні корені й традиції, вітчизняний і зарубіжний досвід організації захисту населення;

мати навички соціально-психологічного й ситуаційного аналізу й організаційного діагнозу умов життєдіяльності різних груп населення;

уміти проводити конкретно-соціологічні дослідження, прогнозувати розвиток соціальних процесів і враховувати їх результати в організації соціальної роботи, у виборі засобів і способів впливу на розвиток соціальних процесів;

мати організаторські здібності, високу загальну культуру, педагогічні здатності, бути привітним і товариським.

Цільова настанова соціальної роботи як навчальної дисципліни містить у собі визначення й усвідомлення мети й завдань соціальної роботи [41, 76 – 86].

Соціальний працівник несе професійну відповідальність і перед суспільством у цілому, і перед клієнтом. У цьому зв'язку мета подвійна: сприяти інтеграції суспільного цілого (1) і сприяти адаптації людей у мінливому світі (2).

Цілі соціальної роботи конкретизуються в таких завданнях:

максимально розвивати індивідуальні спроможності і морально-вольові якості клієнтів, заохочуючи їх до самостійних дій і прийняття особистої відповідальності за все, що відбувається в їхньому житті;

сприяти досягненню порозуміння між клієнтом і соціальним середовищем, у якому він існує;

виробляти основні положення і принципи соціальної політики, домагатися на всіх рівнях їх законодавчого прийняття й виконавчого здійснення;

проводити роботу з профілактики й попередження соціально небажаних явищ;

організовувати наукові дослідження для практикуючих працівників;

сприяти поширенню інформації про права й пільги окремих категорій громадян, обов'язки й можливості соціальних служб, забезпечувати консультації з юридичних, правових аспектів соціальної політики [1, 28, 46].

Розуміння соціальної роботи як навчальної дисципліни також пов'язане і з її проблемами в галузі підготовки соціального працівника в країні й за кордоном.

Перші навчальні заклади, що здійснюють підготовку соціальних працівників, створювалися благодійними організаціями:

Англія (1896) – курси з підготовки соціальних працівників-Лондонське товариство організації благодійності; у той же час у Німеччині (Аліса Саламон) на основі ідей і практики фемінізму;

США – виникнення в 1898 р. Нью-йоркської школи філантропії, що призначалася для дружніх відвідувачів та інших волонтерів; згодом вона стала Школою соціальних працівників Колумбійського університету. Згодом виникла Чикагська школа громадянського права й філантропії, створена в 1905 р. Гремом Тейлором і його колегами (пізніше підрозділ Чиказського університету під назвою Школи управління соціальним обслуговуванням);

Голландія (1899 р.) – заснувала перший у світі інститут з підготовки соціальних працівників. Вона прискорила тим самим процес створення навчальних закладів, що займаються підготовкою соціальних працівників у країнах Європи й Америки: до 1910 р. їхня кількість збільшилася до чотирнадцятьох.

Загострення, пов'язані з Першою світовою війною, супроводжуються збільшенням кількості країн, що почали підготовку соціальних працівників. У 1930 р. перші школи соціальної роботи відкриваються в Бельгії і Норвегії, у Чилі, а до цього в 1928 р. – в Італії.

У 30-х роках продовжилося зростання кількості країн, що здійснювали підготовку професійних соціальних працівників: Іспанія (1932), Ізраїль (1934), Ірландія (1934), Люксембург (1935), Португалія (1935), Греція (1937), Данія (1937) та ін.

Вищезазначений кількісний рух у галузі соціальної роботи, у кінцевому рахунку, призводить до того, що сьогодні, наприклад, у США більше 400 університетів і коледжів пропонують програми, за якими здійснюється підготовка соціальних працівників. Останні десятиліття у Великобританії характеризуються збільшенням прийомів до навчальних закладів, які займаються підготовкою соціальних працівників. У наш час соціальній роботі в Німеччині навчається 52 тис. чоловік, з них – 37 тис. у коледжах і 15 тис. в університетах.

У країнах СНД соціальна робота як професія орієнтується на її організацію в Росії.

Соціальна робота як професія існує в Росії з 1991 р., коли до Кваліфікаційного довідника посад керівників, спеціалістів і службовців Міністерства праці СРСР було внесено доповнення. У цих доповненнях характеризувалися п'ять нових посад – соціального працівника, педагога-організатора, соціального педагога, завідувача відділення соціальної допомоги вдома самотнім непрацездатним громадянам і спеціаліста із соціальної роботи. У 1991 році почалася підготовка соціальних працівників, центрами котрої стали університети, а також педагогічні й медичні інститути.

Крім того, соціальна педагогіка набула статусу наукової спеціальності.

В Україні офіційне введення соціальної роботи як навчальної дисципліни відносять до весни 1991 року й пов'язують з діяльністю Тимчасового науково-дослідного колективу (ТНДК) “Школа-мікрорайон”, який був утворений у 1989 році Академією педагогічних наук і Державним комітетом народної освіти СРСР. Активну участь у ньому взяла група соціальних педагогів з Донецька, яку очолив В.Сидоров. У 1992 році в Донецькому університеті було відкрито спеціальний факультет перепідготовки соціальних педагогів і працівників. У 1994 році при Національному університеті «Києво-Могилянська академія» відкрита Школа соціальної роботи. Згодом фах “Соціальна робота” відкрита в багатьох провідних навчальних закладах України.

Основу цільової настанови соціальної роботи як навчальної дисципліни складає освітньо-виховний потенціал теорій соціальної роботи.

Зазначений потенціал включає:

філософсько-методологічні проблеми в курсах з теорії соціальної роботи (філософія як методологічна основа наукового знання й освіти в галузі соціальної роботи; емпіричні й теоретичні рівні пізнання; логіка пізнання або рух від емпіричного до теоретичного рівня; науковий і повсякденний рівні пізнання; діалектика соціальної роботи; філософські категорії й категорії соціальної роботи; природа й суспільство у філософії; потенціал сприяння освоєнню теорії соціальної роботи);

специфіку використання різноманітних теоретичних моделей соціальної роботи в освітньо-виховній діяльності, професійній підготовці спеціалістів-соціономів (освітньо-виховний потенціал психолого-орієнтованих теорій соціальної роботи; особливості підготовки соціономів до ефективного використання соціолого-орієнтованих концепцій соціальної роботи; вивчення комплексно-орієнтованих концепцій соціальної роботи в підготовці спеціалістів для закладів соціального захисту);

відповідність навчальних курсів теорії соціальної роботи, соціології, психології й соціальній історії (соціологія й теорія соціальної роботи в контексті проблем освіти; співвідношення психології й соціальної роботи в навчально-освітньому процесі; освітньо-виховний контекст взаємодії соціальної історії й соціальної роботи);

актуальні соціальні проблеми і спеціалізація в галузі підготовки соціальних працівників: пошук оптимальних теоретичних засад (проблеми сім'ї і специфіка підготовки соціономів; соціальна робота в охороні здоров'я й особливості підготовки соціономів; соціальна робота в освіті й навчання соціономів; соціальна робота в службах праці й зайнятості в контексті завданьпідготовки соціономів; підготовка до соціальної роботи в екстремальних умовах і з “групами ризику”; організація соціальної роботи й підготовка соціономів);

можливості практичного використання теорій соціальної роботи (теорії соціальної роботи і практика: проблеми і взаємодії; практичний потенціал соціолого-орієнтованих концепцій соціальної роботи: системна теорія і її вплив на практику соціальної роботи, “моделі життя” екологічної теорії в практиці соціальної роботи, дозволяюча модель практики соціальної роботи, соціально-радикальна модель практики соціальної роботи, марксистська модель практики соціальної роботи; психолого-орієнтовані теорії і практика соціальної роботи: психодинамічна модель практики соціальної роботи, екзистенціальна модель, гуманістична модель, рольова теорія в контексті практики соціальної роботи, комунікативна модель практики соціальної роботи; специфіка застосування на практиці комплексно-орієнтованих концепцій соціальної роботи: соціально-педагогічна модель, когнітивна модель практики соціальної роботи, вітально-орієнтована модель практики соціальної роботи).

Тема 4

Проблема становлення соціальної роботи як наукової діяльності.

На сьогодні соціальна робота як наукова теорія й суспільна практика розглядається в усьому світі на рівні феномена і з точки зору феноменології.

Це позначає, що дати точне визначення терміна “соціальна робота” на даному етапі неможливо [1; 4; 5; 9; 10; 12].

Наведемо ряд відповідних прикладів. У США знання соціальної роботи пов'язують з уявленнями про специфічну діяльність, що дозволяє суб'єктам відновлювати й зберігати здатність до суспільного функціонування.

В Англії знання сфокусоване навколо принципів організації індивідуальної допомоги. Особливості формування понятійного простору соціальної роботи в країнах СНД (Росія, Україна та ін.) полягає в тому, що в суспільстві домінували підходи не соціального захисту й підтримки населення, а соціального виховання й перевиховання. Цей список може бути значно поповнений.

Велике різноманіття трактувань соціальної роботи викликано також і неясністю її цілей. У цьому зв'язку безсумнівний теоретико-практичний інтерес представляє спроба феноменологічного аналізу різноманітних трактувань поняття соціальної роботи в єдності з її цілями, яка була зроблена північноамериканскими вченими [6; 11]. В основі аналізованої класифікації лежать різні концептуальні підходи їх авторів:

Концептуальні підходи	Визначення й мета соціальної роботи
Біхевіористський підхід	Зміна поведінки клієнта (ів)
Втручання в кризових ситуаціях	Пом'якшення впливу на клієнта стресової події шляхом надання йому безпосередньої емоційної допомоги, мобілізації всіх його зусиль і можливостей для подолання кризи, повернення клієнта на старий або підйом на більш високий рівень життєдіяльності
Когнітивна терапія	Допомога клієнту у зміні своїх когнітивних (пізнавальних) процесів, що дає йому можливість самому справитися з емоційними й поведінковими проблемами
Проблемно-орієнтований підхід	Вирішення усвідомлюваних клієнтами проблем з акцентом на стимулювання й підтримку їх власних спроможностей і ресурсів
Психосоціальний підхід	Підтримка рівноваги між внутрішнім психологічним життям клієнта і міжсистемними (зовнішніми) відносинами, що впливають на його життєдіяльність
Системний підхід	Надання допомоги людям у їхній взаємодії з навколишнім середовищем за допомогою виділення, підтримки або зміни відповідних систем їх зв'язків, виконання дій щодо визначення й підключення існуючих суміжних систем
Екзистенціальний підхід	СР – допомога величезній кількості різних людей, що відчувають будь-які утруднення, хронічним невдахам, що загубилися (у житті), засудженим. Її мета – позбавити цих людей від страхів, вселити в них надію, змінити стиль життя, навчити отримувати від нього задоволення
Соціальне навчання	Навчання клієнтів соціальним умінням і навичкам, необхідним їм як для вирішення наявних проблем, так і для попередження їхньої появи
Трансактний аналіз	Вирішення життєвих проблем клієнта шляхом зміни його Его-стану – Батька, Дорослого й Дитини, досягнення їхнього оптимального представництва в емоційній, когнітивній і поведінковій системах клієнта
Екологічний підхід	Посилення адаптивних спроможностей людей. При цьому адаптація (біологічна, пізнавальна, емоційна, соціальна) визначається як активне посилення, спрямоване або на досягнення особистісних змін з метою приведення особистості у відповідність до вимог навколишнього середовища й отримання можливих переваг, або на зміну впливу навколишнього середовища, щоб його соціальна й фізична частини більше відповідали потребам, правам і цілям людей

Позначена вище спроба аналізу концептуальних підходів до визначення соціальної роботи в єдності з її цільовим компонентом може бути продовжена й на прикладі вітчизняних розробок у цій галузі [1;2;8;9].

Концептуальні підходи	Визначення й мета соціальної роботи
Соціально-педагогічний підхід	Сприяння саморозвитку особистості, реалізації її творчого потенціалу, спроможностей, задатків, активізація зусиль клієнтів (індивідів, груп, спільнот) щодо вирішення власних проблем. Основна мета СР, у зв'язку з цим, – турбота про добробут і розкриття можливостей особистості, сім'ї й суспільства
Контекст соціології життєвих сил людини	СР – процес формування, здійснення й реабілітації життєвих сил людини, її індивідуальної й соціальної суб’єктності
Професійно-діяльнісний підхід	СР – насамперед професійна діяльність у наданні допомоги людині на особистісному рівні в період її кризових станів, коли він зіштовхується з якимись життєво важливими проблемами

Феноменологічний підхід до поняття “соціальна робота” дозволяє виділити такі її істотні характеристики.

Соціальна робота – базове поняття, що об'єднує коло феноменів реального світу. Вони пов'язані між собою певною логікою. Тут базове поняття дозволяє бачити різноманіття світу соціуму в певній системі і, крім того, ідентифікувати конкретне наукове знання. Базове поняття розкривається через систему таких положень, як професія, діяльність, особистість клієнта, особистість професіонала, освіта, інститути допомоги й ряд інших. Представляючи собою коло дисциплін, ця галузь знань покликана сформувати в майбутніх професіоналів цілісне уявлення про сутність допомоги в суспільстві, методах підтримки різноманітних категорій населення, дати необхідні знання про особистість і дезадаптивні й аномічні ситуації. У цьому відношенні соціальна робота як навчальна дисципліна спрямована на формування когнітивних структур особистості, на формування понятійного поля професіонала і його професійної міфології. Соціальна робота в аспекті підготовки спеціаліста виступає і в ролі практики як специфічної дисципліни, що покликана визначити і сформувати вміння й навички майбутнього професіонала. У цьому випадку соціальна робота розкривається через серію професійних стандартів, що існують у професії і є основою для професійної Я-концепції соціального працівника (комунікативні вміння, діагностичні й інтеракційні навички).

Таким чином, соціальна робота як базове поняття ідентифікує певну галузь наукового знання про процес допомоги і труднощах, що виникають у життєвому сценарії особистості, у результаті різних біосоціальних і соціопсихологічних чинників. Це поняття об'єднує логіку наукового підходу, а з іншого боку, особистість і її проблеми в суспільстві. Звідси спостерігається достатньо велика кількість суджень і проблем, що визначають коло питань соціальної роботи: соціальне планування, соціопсихологічне консультування, соціальне обслуговування, гештальт-терапія, алкоголізм, наркоманія, суїцид, фізична і психічна неповноцінність тощо.

Крім наукових визначень і описів сутності знання соціальної роботи, існують і повсякденні уявлення про це явище (суспільна еквілібристика, закріплення державно-суспільного порядку, форма соціальної політики або образної критики тощо).

Соціальна робота – також і цілеспрямована діяльність у суспільстві, спрямована на надання допомоги різноманітним категоріям тих, хто її потребує. Така діяльність, як підтверджує М.В. Фірсов [10], виступає на декількох рівнях.

На макрорівні. Тут соціальна робота виступає як певні заходи для поліпшення життєвого середовища клієнта. Подібна діяльність пов'язана із соціальним адмініструванням: питання про законодавчі заходи, організація інфраструктури допомоги, суспільні й державні питання регулювання соціальних проблем (сприяння і створення нормальних умов життя людини в спільності; запобігання соціально-політичних і етнічних конфліктів; виявлення категорій громадян, що потребують допомоги; освоєння джерел фінансування).

На мезорівні. Тут соціальна робота виступає як вид діяльності з надання допомоги сім'ї й різноманітним групам тих, хто цього потребує. З одного боку, групи можуть бути визначені державою. У цьому випадку соціальна робота пов'язана з державною соціальною політикою. З іншого боку, пріоритети підтримки можуть встановлюватися окремими благодійними організаціями або територіальними органами соціального обслуговування.

На мікрорівні. Соціальна робота, здійснюється виходячи із запитів клієнта. Тут соціальна робота позначає себе як вид професійної діяльності. На цьому рівні соціальна робота спрямована на те, щоб відновити або зберегти соцієтальні і психоментальні зв'язки індивіда із суспільством (соціумом, групою або окремим індивідом). Сфера допомоги в цьому випадку поширюється від індивідуальних консультацій і патронажу до роботи в групах.

Соціальна робота – це й визначений соціокультурний інститут. У цій ролі соціальна робота виступає системою підтримки й захисту різноманітних суб'єктів, виходячи із соціогенетичних чинників: статі, віку, етносу, статусу, здоров'я, освіти. У зв’язку з цим основні сфери є такими: дитяча соціальна робота геронтологічна, промислова, медична, психіатрична, юридична, соціальна робота у сфері вільного часу тощо. Парадигма діяльності форм достатньо велика й залежить від соціокультурного усвідомлення ролі й завдань соціальної роботи як інституту допомоги в тій чи іншій галузі.

Як соціокультурний інститут, соціальна робота – це поняття, яке ідентифікує певну професію в суспільстві. Ця професія об'єднує різнопланову професійну діяльність. Професійна діяльність, пов'язана з консультуванням сім'ї з питань освіти дітей, і соціальна робота з ресоціалізації мають не тільки різні об'єкти допомоги, але й потребують конкретних умінь, навичок і знань при вирішенні різних типів поставлених задач. Соціальна робота в контексті професії розширює й конкретизує розуміння процесу допомоги стосовно тих або інших категорій суб'єкта, тих або інших діяльнісних форм. Отже, найважливішими домінантами, що розкривають поняття “соціальна робота” в аспекті професії, є морфологія діяльності, професійні ролі соціального працівника, професійні заходи. Вони у всій сукупності і становлять поняття "соціальна робота".

Зародження початкових уявлень про соціальну допомогу відбувається в общинно-родовому суспільстві. Саме тут формуються механізми реципрокації (дарообмін, допомога в побутовій і господарській сферах) і резистрибуції (розподіл надлишків продукції). На цій стадії відбувається оформлення суб'єктів допомоги, ідеології і принципів, що регулюють зв'язки дарообміну й підтримки між суб'єктами родового простору.

Уперше позначення й виділення даного явища відбувається в Давній Греції. Саме тоді людство, нагромадивши певний духовний досвід, починає виділяти особливу духовну сферу, де виявляються його дружні почуття. Так зароджується поняття “філантропія”. Платон і Аристотель розглядали благодійність у контексті суспільної користі, вважаючи, що ця діяльність – прерогатива держави. Водночас, той же Платон вважав, що державі, товариству не варто піклуватися про бідних. Він стверджував, що бідність полягає не в зменшенні майна, а в збільшенні ненаситних; життя втрачає цінність не через бідність, а через неможливість відтворювати своє ремесло.

У подальшому феноменологія процесу благодійності осмислюється на міжособистісному рівні, через такі найважливіші етичні категорії, як милосердя, дружба, співчуття, справедливість, обов’язок, честь. Так, наприклад, Аристотель розглядав дружність як різновид чеснот людини, а людинолюбство – як його природну властивість. Він же вперше й охарактеризував процес соціального виховання як суб’єкт-суб’єктний процес. При цьому Аристотель аналізує суб’єкт-суб’єктні стосунки як процес міжособистісної взаємодії, коли один суб'єкт надає допомогу іншому суб'єкту. Розглядаючи мотивацію вчинку з позиції користі, він у самій дії бачить акт творця, творчості, що несе в собі любов до ближнього.

Природна детермінація процесу допомоги й підтримки ближнього пізніше осмислюється Ювеналом: людина народжена для співчуття. Пліній, Цицерон також вважали, що дружба, суспільство, будучи основами благодійності, становлять собою найважливіші чинники, що лежать в основі громадянського вчинку.

На зміну філантропії, що панувала в Давньому Римі й до нього, приходить “Агапе” – любов до ближнього (ідеологія перших християнських общин). В основі її лежали мотиви участі в долі людини, її потребах і проблемах, тому внутрішній зміст благодійності – “діяльна любов, що обдаровує”. У цьому зв'язку виникає феномен християнських уявлень про допомогу. Внутрішньогрупова допомога і взаємодопомога, яка переноситься в соціум, канонізується, регламентується, стає обов'язковим законом життя справжнього християнина.

У цей же період відбувається становлення й розвиток конфесіональних теоретичних підходів до проблем допомоги й підтримки через осмислення найважливіших християнських догматів про милосердя (праці Григорія Богослова, Іоана Златоуста, Єфрема Симена, Федора Студіта, Іоана Дамаскіна, Панаса Александрійського, Василя Великого, Григорія Ниського та ін.).

У Х – ХІІ століттях активну роль у процесі благодійності відігравали монастирі й чернечі ордени [3]. Вони брали на себе обов'язок щодо надання допомоги різноманітним категоріям людей, які її потребували, тим самим становили своєрідний суспільний добродійний інститут, де на практиці реалізовувалися ідеї милосердя й допомоги ближньому (Іоаніти, Лазаристи, Бегарди, Алексіани, Трениторії, Ноляски та ін.).

Подальший розвиток теорії і практики благодійності відбувається під безпосереднім керівництвом римсько-католицької церкви, аж до Реформації в Західній Європі. У ХVI столітті Лютер критикує сформовані форми і принципи благодійності. Свою критику він спрямовує на марнотратну практику – безконтрольну роздачу милостині (головний чинник стимуляції жебрацтва).

До XVII століття церква втратила позицію єдиного добродійника, а західноєвропейський світ повернувся до ідей Аристотеля і Платона. Громадянське суспільство бере на себе обов'язки щодо надання допомоги всім, хто її потребує. Ідеологія християнського милосердя замінюється на ідеологію соціальної інженерії (державного милосердя). Починаючи з ХІХ століття, здійснюються пошуки й підходи щодо вирішення найважливіших соціальних проблем, турботу про які бере на себе держава.

Таким чином, до ХІХ століття склалися передумови до того, щоб допомога і взаємодопомога оформилися в єдиний соціо-культурний процес зі своїми традиціями, принципами, цінностями, формами. У цей же період склався певний підхід до розуміння різних феноменів: бідності, жебрацтва, бездоглядності, сирітства тощо. Усе це вимагало від суспільства відповідного наукового знання і практичних кроків у вирішенні проблем соціальної патології. У цьому розумінні й оформився початок етапу соціальної роботи в Західній Європі і США.

Розвитку суспільної думки в галузі соціальної роботи, допомоги й підтримки сприяли теорії природного права, що змінили ідеї середньовічної благодійності. Осмислення людини як позачасового й культурно-історичного феномена призводить до поняття права людини й рівності всіх людей. На цій ідеологічній базі з'являються гуманістичні ідеї-повчання Геллерта, Клопстока, Гердера та ін. Бідність, злидні, несправедливість стають основними поняттями 19 століття й базовими домінантами теорій солідарності або лібералізму. У сукупності із суспільною практикою й методами соціологічної науки в цьому соціально-політичному русі оформлюються ті тенденції суспільної допомоги, які остаточно сформуються у ХХ столітті.

У цей період починають поступово формуватися підходи до проблем соціальної допомоги в аспектах не тільки їх оперативних, але й тривалих завдань, що вимагало обґрунтування теорії і практики соціальної роботи як нової професії та наукового знання. Це вдалося вирішити Мері Річмонд. З теоретичної діяльності М.Річмонд починає оформлятися певний підхід, школа соціальної роботи, що одержала свою назву як діагностична школа, діагностичний підхід у соціальній роботі.

Подальше становлення соціальної роботи як наукової теорії вульгарно за чотирма науковими напрямками: теорія індивідуальної роботи, теорія групової роботи, теорія общинної роботи, теорія соціального адміністрування й планування [7; 12].

В основі цих підходів лежить певне універсальне положення науки, що, вірогідно, відбиває явища матеріального світу, світу людини й суспільства. Тут протиставляються два вихідних начала: ньютоно-картезіанська картина світу й сучасна теорія картини світу. Ньютоно-картезіанська картина світу бере свій початок від І.Ньютона, який з позицій механістичної фізики пояснив відповідний обсяг емпіричного матеріалу, накопиченого людством. Рух, простір, час, матерія стають базовими домінантами парадигми науки. У даному випадку механістична діалектика висуває на перше місце примат пізнання. І з цією вірою формується механістичний світогляд практично у всіх галузях знань, у тому числі й у галузі соціальної роботи.

У зв'язку з відкриттями сучасної науки, і насамперед “нової фізики” (квантова теорія Планка, теорія відносності Ейнштейна тощо), кардинально змінилися й принципи парадигми реальності, у тому числі й реальності соціальної роботи. Тут принцип локальної причинності замінюється принципом вірогідного опису [9].

Таким чином, соціальна робота зазнає культурно-історичних змін у процесі становлення меж її пізнання.

Соціальна робота як наукова парадигма осмислює феномен допомоги в його процесуальності в контексті психосоціальних, культурологічних та історико-психологічних відносин і зв'язків, що дозволяє говорити про специфіку її наукової ідентичності (М.В.Фірсов, В.Н. Сидоров та ін.).

Об'єктом соціальної роботи є процес допомоги і взаємодопомоги в системі соціокультурних і психосоціальних взаємодій і стосунків різних суб'єктів.

Предметом соціальної роботи як певної феноменологічної системи виступає соціальна робота як специфічна форма допомоги й підтримки, що має в реальності різноманітні форми суспільної практики й виступає як наукова система пізнання об'єктивної реальності.

Предмет соціальної роботи визначає й висуває ієрархію системних зв'язків, що, у свою чергу, визначає концептуальну схему соціальної роботи у вигляді таких її базових складових:

•  феноменологія допомоги (філософія допомоги);
•  феноменологія діяльності (соціопсихо-техніка);
•  феноменологія суб'єкта допомоги (акмеологія);
•  феноменологія об'єкта допомоги (годологія).

Кожна складова (конструкт) становить собою певний понятійний ряд і відбиває певний рівень розуміння предмета й суб'єкта соціальної роботи.

Визначений рівень розуміння предмета й об'єкта соціальної роботи призводить до концептуальної схеми соціальної роботи, яка, у свою чергу, має також відповідний ряд рівнів.

I. Метарівень. На цьому рівні понятійне поле теорії соціальної роботи виступає як загальна соціальна робота. Її завдання розкриваються в такій послідовності:

•  дати уявлення про процес допомоги в її соціально-історичному розвитку;
•  виявити базисні принципи діяльності в її праксіологічній і аксіологічній основі;
•  намітити основні принципи формування й виникнення теоретичних конструктів соціальної роботи;
•  визначити межі теорії пізнання соціальної роботи, принципи наукового мислення й проблеми предметних мовних структуралізацій;
•  сформулювати загальні підходи до методу соціальної роботи, її наукової ідентичності й методології дослідження;
•  визначити основні підходи до технік і методів допомоги;
•  сформувати уявлення про життєвий сценарій суб'єкта як стратегії розвитку, девіації та дезадаптації;
•  розробити базисні принципи підготовки професіонала.

Основні завдання можливо реалізувати в таких понятійних кластерах:

1. Феноменологія допомоги:

•  філософія допомоги;
•  теорія пізнання соціальної роботи;
•  історія соціальної роботи;
•  методологія дослідження соціальної роботи.

2. Феноменологія діяльності:

•  соціопсихотехніка.

3. Феноменологія об'єкта допомоги:

•  годологія (уявлення про життєвий сценарій суб'єкта; при цьому суб'єктом може виступати спільнота, група, сім'я, особистість).

4. Акмеологія (підготовка й професійне виховання спеціаліста).

II. Макрорівень

Макрорівень соціальної роботи виступає як теорія соціально-адміністративної роботи, де основним суб'єктом допомоги виступає суспільство й держава. Основні завдання даного рівня розкриваються в такій логіці:

•  дати уявлення про функції держави як суб'єкта, що регулює й здійснює соціальну підтримку й захист населення;
•  розкрити сутність державних методів і технік допомоги, контролю й підтримки;
•  сформувати цілісне уявлення про громадянське суспільство як суб'єкт допомоги в його соціоісторичній і культурно-психологічній своєрідності.

1. Феноменологія допомоги:

•  теорія соціально-адміністративної допомоги.

2. Феноменологія діяльності:

•  теорія організації служб допомоги й захисту;
•  теорія соціально-економічного планування;
•  теорія прогнозування й фінансування соціальної допомоги;
•  теорія законодавчої діяльності у сфері соціального захисту;
•  теорія медіа-соціальної роботи.

3. Феноменологія суб'єкта допомоги:

•  теорія інституціональної допомоги;
•  теорія державної допомоги;
•  теорія регіональної допомоги;
•  теорія суспільної допомоги й підтримки.

4. Феноменологія об'єкта допомоги:

•  соціоповедінковий хронотоп етносу;
•  соціопсихопедагогіка локальної спільності;
•  соціальна патопедагогіка;
•  соціальна ортопедагогіка.

III. Мезорівень

Понятійне поле мезорівня пов'язано з груповими процесами. Вони розглядаються в контексті процесів допомоги і взаємодопомоги. Основними завдання в даному кластері пізнання є:

•  усвідомлення генезису різних девіаційних, адаптаційних, дезадапта-ційних груп;
•  виявлення тактики і стратегії роботи з різноманітними групами;
•  виявлення принципів допомоги, самодопомоги, організації й самоорганізації.

1. Феноменологія допомоги:

•  теорія соціокультурної групової роботи;
•  теорія соціотерапевтичної групової роботи;
•  теорія територіальної групової роботи;
•  теорія сімейної соціальної роботи.

2. Феноменологія діяльності:

•  техніка й технологія групової роботи з різними категоріями населення (дитяча, геронтологічна, психіатрична, комунальна тощо).

3. Феноменологія суб'єктів допомоги:

•  теорія групової допомоги.

4. Феноменологія об'єкта допомоги:

•  соціопсихопедагогіка дезадаптивних груп;
•  соціопсихопедагогіка девіаційних груп;
•  соціальна ортопсихопедагогіка.

IV. Мікрорівень соціальної роботи

Розкривається в логіці підходів до особистості, її проблем. Вони обумовлені індивідуальними особистісними драмами, пов'язаними з повсякденними смислами, із життєвою стратегією. Основними завданнями даного кластера пізнання є:

осмислення життєвого сценарію особистості (виходячи з його статевовікових, біосоціальних, етнічних, суспільних проблем);

розгляд технік і технологій допомоги на основі особистісних запитів клієнтів.

1. Феноменологія допомоги:

•  теорія індивідуальної роботи.

2. Феноменологія діяльності:

•  техніка й інструментарій індивідуальної роботи;
•  теорія соціального патронажу й асистування.

3. Феноменологія суб'єкта допомоги:

•  професійні ресурси й техніки соціального працівника;
•  теорія ролей соціального працівника;
•  професійна міфологія.

4. Феноменологія об'єкта допомоги:

•  соціоморфологія клієнта;
•  життєвий сценарій особистості [10, 22–26].

Соціальна робота як організуюча парадигма різноманітних явищ має свій диктат мови. Постійними поняттями і смислами тут виступають поняття з інших суміжних наук, що мають відношення до людини й суспільства (з філософії, соціології, психології, педагогіки та інших). Саме з цих наук і був сформований понятійний апарат соціальної роботи. Виступаючи в ролі універсальних констант, вони відіграють роль організуючих структур мовного простору соціальної роботи. Така тенденція пов'язана з тим, що “вирощені” в лоні тих або інших наукових дисциплін дослідники не тільки переносять понятійний апарат у сферу соціальної роботи, але й розглядають соціальну роботу в контексті їхніх професійних міфів і вимог. Дослідники в цьому випадку розглядають соціальну роботу як якусь даність, частину реальності педагогіки, психології, соціології, політології тощо.

Такий підхід установлює “дитячо-батьківські” стосунки між сформованими галузями знань (філософія, соціологія, психологія, педагогіка тощо) і “молодою” наукою – соціальною роботою, ідентифікує нову галузь знання як інтегративну дисципліну. У цьому виявляється також і антропологічний підхід до понятійного простору, що на сьогоднішній день відбиває сутність наукового мислення в підходах до гуманітарного знання.

Інший підхід, застосовуваний при розгляді методологічних питань співвідношення знання соціальної роботи й інших наукових дисциплін, пов'язаний із проблемами співвідношення не тільки “соціальної роботи й філософії”, “соціальної роботи й соціології” та ряду інших дисциплін (де дисципліни виступають на паритетних засадах), але й зворотного співвідношення, де ці дисципліни розглядають соціальну роботу як частину свого “колишнього понятійного” простору. Логіка такого підходу переходить від “дитячо-батьківських” до “шлюбно-сімейних” стосунків. Процеси утворення нового знання (соціальна робота) у цій логіці не уявляються вже у вигляді деякої суми існуючих наукових істин, а дозволяють знайти природу нових смислоутворень у парадигмі соціальної роботи як самостійного знання, але генетичними когнітивними “коренями” пов'язаних не тільки з парадигмою науки, але й тими дисциплінами, що дали їй “життя” й принципи для самоорганізації. При такому підході вибудовується інша логіка номінацій. Не філософія в соціальній роботі, а філософія соціальної роботи; не психологія в соціальній роботі, а психологія соціальної роботи; не педагогіка в соціальній роботі, а педагогіка соціальної роботи тощо.

Тема 5

Актуальні спрямування соціальної роботи.

План

1.  Соціальна робота з військовослужбовцями
2.  Соціальна робота з жінками

У мирний час призиваються до лав Української Армії придатні до служби за станом здоров'я і віком громадяни, яким до дня відправки у військові частини виповнилося 18 років (Закон України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу"). Саме цей вік (18-20 років) вважається одним із надзвичайно складних і відповідальних у плані становлення особистості в процесі набуття молодою особою соціального та професійного досвіду, адаптації та входження її в суспільні життя. Призов молодої людини до лав Збройних сил - докорінна зміни для неї звичайного середовища, порядку існування, відірваність від родини та близьких.
Молода людина, потрапляючи у військо, півтора року перебуває у вакуумі, ізоляції від зовнішнього світу, підпадає під вилив внутрішньо військових як позитивних, так і не рідко негативних чинників. Це все супроводжується великими фізичними та моральними навантаженнями
Виходячи з актуальності проблеми, програма соціальної роботи з військовозобов'язаною молоддю ставить за мету організацію надання допомоги призовникам та військовослужбовцям у вирішені соціально-психологічних проблем шляхом падання Інформаційних, психологогічних і корекційних послуг. При цьому визначено домінуючим індивідуальний адресний підхід та створення системи комплексного впливу на особистість.
Реалізація програми спрямована на вирішення таких завдань:
·                     зменшення кількості злочинів серед військовослужбовців, а також випадків ухиляння від проходження служби у Збройних силах;
·                     формування стереотипу поведінки допризовної молоді на усвідомлене проходження строкової служби у Збройних силах України;
·                     створення комплексної системи соціальної допомоги військовозобов'язаній молоді.
Діяльність програми спрямована на роботу з такими категоріями клієнтів:
- призовники юнаки 18 років, які призиваються на дійсну строкову військову службу;
- військовослужбовці – особи офіцерського складу, прапорщики, мічмани, військовослужбовці строкової і надстрокової служби та військової служби за контрактом Збройних сил України;
- члени родин призовників та військовослужбовців - батьки, дружини, діти й інші близькі родичі призовників та військовослужбовців, а також опікуни й особи, які здійснюють піклування над призовниками;
- молодь, яка звільнилася із Збройних сил України.
У роботі з військовослужбовцями строкової служби у військових частинах України психологи центрів соціальних служб для сім'ї, дітей і молоді виявили, що найбільш актуальними в їхньому середовищі с проблеми особистісного та емоційного характеру, такі, як: емоційне напруження й особистісна тривожність; "скриті" конфлікти; відсутність навичок позитивного вирішення міжособистісних стосунків; психологічна несумісність; проблема адекватності самооцінки.
Досвід роботи спеціалістів центрів демонструє, що найбільш ефективними методами роботи з військовослужбовцями строкової служби є:
- індивідуальне консультування з використанням проективних методик;
- методи релаксації;
- ігрові техніки особистісного росту.
Дані методи ефективні в зв'язку з тим, що використовуються з урахуванням специфіки армійської служби.
Рівень "офіцер - солдат" передбачає, що солдат, як правило, виступає не в ролі суб'єкта спілкування, а в ролі об'єкта спілкування. Його дії практично цілком регулюються наказами, тому що солдат не мас можливості проявити себе як особистість. Для дисципліни це добре, а для розпитку особистісних якостей - не завжди. Підпорядкованість у ситуації армійської служби, яка не обговорюється, є також одним із чинників зниження самооцінки особистості. Тому, крім фізичного розвитку, необхідно також розвивати морально-психологічний рівень військовослужбовців строкової служби.
Будь-яка міжособистісна взаємодія пов'язана не менше з передачею інформації, але й з тим, як вона подається, і як ми її сприймаємо. Не завжди в умовах армійською підпорядкування військовослужбовці мають справу з тим, що їм до душі. Якщо у них у зв'язку з цим Уявляються негативні емоції, і вони не вміють їх оцінювати, усвідомлювати справжню локальну причину їх появи, не мають навичок спрямовувати їх у будь-яке русло своєї служби, то рівень емоційної напруги підвищується, причому без контролю свідомості. Критична маса негативних переживань збільшується, і на певному етапі змінюється таким станом, який можна кваліфікувати як погранично психічний. Тому в умовах армії для військовослужбовців важливо розвивати уміння оцінювати і регулювати свої емоції, почуття і переживання.
Спілкування за допомогою ігрових технік дає можливість відволікатися від рутинних обов'язків служби, дає заряд позитивних емоцій, знімає емоційну напругу. Повернення до своїх повсякденних обов'язків, до спілкування з товаришами по службі носить якісно інший характер, а саме - крізь призму нового емоційно-позитивного досвіду, що, у свою чергу, опосередковано покращує психологічний клімат у мікрогрупах військовослужбовців.
Основні проблеми звернень військовослужбовців, що потребують проведення індивідуальних консультацій стосуються таких питань:
- проблеми особистості - внутрішньоособистісні конфлікти, проблеми стосунків із оточенням, адаптація до військового колективу, зняття психологічної напруги, перевантаження, соціальна ізоляція, підтримання зв'язків із родиною;
- аспекти армійського життя - нестатутні взаємовідносини, проблеми першого та останнього періодів служби, суїцидальні та гоміцидні наміри;
- сімейні питання - внутрішньосімейні конфлікти, виховання дітей у родині.
Під час індивідуальних консультацій психологи ЦСССДМ використовують як методи психологічного впливу, бесіди із елементами переконання та навіювання.
Основна спрямованість групових консультативних занять - гармонізація міжособистісних стосунків у середовищі молодих воїнів, у тому числі і сімейних, вирішення прихованих конфліктів, оптимізація групових комунікацій, подолання проблем соціальної ізоляції
Однією із найбільш ефективних форм профілактично-корекційної роботи у військових колективах е соціально-психологічний тренінг. Тренінгові заняття полегшують і прискорюють процес оволодіння знаннями, вміннями і навичками ефективної соціальної поведінки, сприяють оптимізації комунікативних можливостей людини, створюють можливості для більш повного самопізнання і самовизначення.
Зміст проведених спеціалістами ЦСССДМ соціально-психологічних тренінгів у військових частинах в основному спрямованих на розвиток комунікативних здібностей, сприяння згуртованості військового колективу, стимулювання особистісного зростання, розвитку творчих здібностей, адаптаційних можливостей, безконфліктного, позитивного, конструктивного спілкування, впевненості в собі, зняття емоційної напруги, стимулювання взаєморозуміння у групі, розвиток вербальної та невербальної комунікації, емпатії, попередження конфліктних ситуацій, формування адекватної самооцінки, релаксацію тощо.
Спеціалісти ЦСССДМ у роботі з молоддю використовують комплекс пснхокорекційних вправ із використанням рольових ігор, мозкового штурму, релаксаційних технік, методики зворотного зв'язку, арттерапії, сімейної терапії, методики корекції депресивних станів та сприяння адаптаційним можливостям, елементів феноменологічної психодрами, гештальдтерапії, когнітивних, поведінкових методик та технік психодинамічної терапії.
За соціальним замовленням заступників командирів із виховної роботи військових підрозділів спеціалісти проводять також комплекс діагностичного обстеження, що дозволяє визначати групи ризику, серед військовослужбовців, які потребують індивідуальної та групової корекційної роботи. За результатами психодіагностичних досліджень психологи надають заступникам військових частин з виховної роботи практичні рекомендації щодо визначення причин і сфери конфлікту в групах, формування сприятливого мікроклімату у військовому колективі, шляхів здійснення психологічного управління діяльністю членів групи, методик ефективного впливу на особистість підлеглих (особливо тих, хто належить до "групи ризику"), організації змістовного дозвілля військовослужбовців, формування навичок конструктивного безконфліктного спілкування, вдосконалення програми психологічної підготовки молодших офіцерів тощо.
Окремим методом соціальної роботи є використання лекцій, які несуть профілактичне й інформаційне спрямування. Лекції за змістом в основному спрямовані на попередження негативних явищ у військовому середовищі, зокрема, ВІЛ/СНІДу, хвороб, що передаються статевим шляхом, позастатутних відносин, а також профілактику конфліктів, подолання стресових ситуацій. Лекції інформаційного спрямування, як правило, стосуються основних напрямів державної молодіжної політики, роботи центрів соціальних служб для молоді, релаксації та техніки психологічного розвантаження, психологічної природи спілкування, профорієнтації та юридичних аспектів працевлаштування, пільг військовослужбовців, особливостей психологічної роботи з особовим складом Збройних сил, соціально-психологічних особливостей управління військовим колективом тощо.

Практична соціальна робота з військовозобов'язаного молоддю переважно реалізується через діяльність консультативних пунктів при військових комісаріатах, військових частинах та під час проведення акцій "Психологічний десант" у військових частинах. Форми і методи соціальної роботи вибираються з урахуванням напрямів роботи, категорій молоді і потреб конкретних військових колективів на основі угод про спільну діяльність, що укладаються між ЦСССДМ та командуванням військових частин, військових комісаріатів.
Діяльність консультативних пунктів. Консультативний пункт при військових комісаріатах, військових частинах є спеціалізованим формуванням центрів соціальних служб для молоді, метою діяльності якого є надання соціальних послуг призовної молоді.
Завдання соціальної роботи спеціалістів ЦСССДМ на консультативних пунктах Ігри військкоматах передбачають: створення банку даних призовної молоді;
проведення індивідуальних та групових діагностичних, профорієнтаційних консультацій з призовниками для визначення рівня психолого-професійної підготовки до військової служби;
- за результатами діагностичних досліджень психологи надають рекомендації До призовної комісії щодо психологічної готовності призовників та військово-профссійного визначення у військових майбутньої служби;
- надання індивідуальних консультацій та проведення бесід психолого-педагогічного, правового, профілактичного, інформаційного чи змісту з призовниками та їх батьками;
- проведення тренінгів, лекцій та бесід з призовниками (комунікативні, інформаційні, емоційні) з метою стимулювання адаптаційних можливостей призовників та зняття психологічної напруги;
- проведення соціологічних досліджень з метою вивчення ставлення, рівня сподівань та підготовленості призовників до військовім служби;
- організація постійного листування з військовослужбовцями, які стоять на обліку в консультпункти з метою психологічної підтримки і надання їм інформаційної допомоги ("Пошта довіри").
Робота соціальних працівників консультативних пунктів, що діючі, при військових частинах, спрямована на надання соціально-медичної, психолого-педагогічної, правової, інформаційної допомоги, як військовослужбовцям строкової служби, так і офіцерам та членам їх сімей.
Соціальна робота консультативних пунктів при військових частинах здійснюється за такими напрямами:
- соціально-психологічна адаптація військовослужбовців строкової служби до умов проходження служби в Збройних силах, від цього стану роботи залежить проходження подальшої служби призовника;
- соціальна профілактика негативної поведінки військовослужбовців, передбачає попередження аморальної, протиправної поведінки;
- соціально-психологічна реабілітація юнаків, які звільняються з лав Збройних сил;
- профілактика алкоголізму, куріння, наркоманії, ВІЛ/СНІДу під час проходження служби;
правова освіта щодо висвітлення юридичних та соціальних пільг військовослужбовців під час служби і після її завершення.
У роботі консультпунктів наявна як індивідуальна, так і групова форми роботи, в яких практикується проведення бесід, тестів, рольових ігор, аутотренінгів, тренінгових занять, опитувань. При цьому слід зазначити, що проведення такої діяльності має бути систематичним.
Формою соціальної роботи з військово зобов'язаною молоддю є проведення "Психологічного десанту" - виїзду психологів ЦССМ у військові частини та їх підрозділи з метою на дання комплексу соціальних послуг військовослужбовцям та членами їхніх сімей.
Варто відзначити, що, зазвичай, робота у військових частинах проводиться поетапно. Спочатку психологами розробляється загальний психологічний портрет частини, проводиться діагностична частина роботи із застосуванням психологічних методик, далі, відповідно до потреби, профілактично-корекційна робота, спрямована на покращання морально-психологічного клімату у військових підрозділах, гармонізації міжособистісних стосунків, сприяння психологічному комфорту військовослужбовців, згуртуванню військових колективів, зміцнення зв'язку з родинами, попередження прояву негативних явищ, станів, зняття психологічної напруги.
Аналіз результатів психологічних десантів, як основних форм соціальної роботи з військовослужбовцями, засвідчує, що робота психологів у військових частинах сприяє позитивним морально-психологічним змінам у військових колективах.
Клуб роботи з допризовною молоддю - це також одна із форм соціальної роботи з допризовною молоддю. Досвід такої діяльності ЦСССДМ у різних областях (у 2001-2002 роках) засвідчує позитивні результати.
Основними завданнями функціонування клубу по роботі з допризовною молоддю є:
• формування у молоді почуття любові до України, українського народу;
• підвищення зацікавленості та готовності юнаків до служби в армії;
• наповнення корисним змістом дозвілля і відпочинку молоді, профілактика негативних явищ;
• моральний і інтелектуальний розвиток, фізичний гарт юнаків;
• правова освіта молоді.
Проблемним питанням діяльності клубу є матеріально-технічне забезпечення. Це питання вирішується на підставі угод між військовою частиною і ЦСССДМ, що дозволяє використовувати у роботі клубу технічну базу військової частини, залучати офіцерів до роботи з молодими військовослужбовцями. Тому до роботи з допризовною молоддю залучаються також спеціалісти ЦСССДМ, військкомату, тренери спортивної ніколи.
Форми роботи з допризовною молоддю добираються залежно від актуальних проблем:
·                     фізична підготовка юнаків під керівництвом тренера спортивної школи;
·                     психологічна підготовка юнаків до служби в армії, що здійснюється психологом ЦСССДМ у формі тестів, тренінгів, рольових ігор, бесід, лекцій;
·                     бесіди про особливості військової служби, що проводяться офіцерами військової частини;
·                     заняття по вивченню законодавства про військову службу, забезпечення правового захисту і підтримки допризовної, призовної молоді, військовослужбовців та членів їх сімей, проводяться спеціалісті) ми центру, військкомату.

З кожним роком зростає кількість та чисельність різних сучасних жіночих організацій: асоціації, ліги, об'єднання, кризові центри, клуби за інтересами. Згідно з цільовими установками, формами діяльності та впливом на розвиток жіночого руху та українське суспільство в цілому умовно можна виділити чотири групи жіночих організацій:

1. Традиційні жіночі організації, їх ще визначають як історичні. Вони відродилися на ґрунті тих жіночих організацій, що діяли у різні історичні періоди по всій Україні. Сюди ввійшли організації, які стоять на різних ідейних позиціях, а часом навіть і на зовсім протилежних, що є свідченням драматизму історії української державності.

За тоталітарного режиму спостерігався контроль над усіма сферами життя суспільства. У таких умовах система жіночих рад як громадських організацій формально існувала, але фактично не мала самостійності. Вони перебували під впливом комуністичної партії, що й визначало їхні функції. Жіночі ради не виражали жіночих інтересів. Навпаки, через жіночі ради партія-держава впливала на сферу приватного життя, керувала жінками незалежно від їхньої партійної належності. Жіночі ради у своїй діяльності набули суто партійного характеру. Маючи значний досвід організаційної роботи, усвідомлюючи неможливість старої структури організації за нових соціально-політичних умов, що склалися в кінці 80-х – на початку 90-х років, керівництво жіночих рад у вересні 1990 р. виступило з ініціативою їхньої реорганізації. 1990–1992 pp. – період структурного переоформлення системи жіночих рад. Протягом цього часу проводилися регіональні конференції в усіх областях України. Період структурного оформлення організації завершився тим, що Міністерство юстиції України зареєструвало її у 1993 р.

По-іншому, на чітко визначених національно-культурних позиціях організовує свою діяльність "Союз українок", що відновив роботу з кінця 80-х років у західних областях, а згодом і на усій території України. Проблеми поліпшення становища жінок "Союз українок" пов'язує з національним відродженням, із творенням національної самостійної держави та громадянського суспільства. На думку організації, в умовах бездержавності реальна рівноправність між жінками та чоловіками неможлива.

Основна мета організації – спрямування творчих сил українського жіноцтва на відродження та утвердження у суспільстві історичних святинь, ідеалів та духовної культури українського народу.

Статут "Союзу українок", прийнятий на Всеукраїнському установчому з'їзді у грудні 1991 p., визначив організацію як благодійну та громадсько-просвітницьку.

"Союз українок" проводить широку культурно-просвітницьку роботу, відзначає національні свята та пам'ятні дні. В усіх містах, де створено осередки організації, з 1989 р. відзначається "День Матері", працюють недільні релігійні школи для дітей, проводяться щорічні педагогічні читання тощо.

2. Соціально орієнтовані жіночі організації. їх створення було відгуком на болючі соціальні проблеми, зумовлені змінами, що зачепили домінантні підвалини людського буття після розпаду Радянського Союзу, Однією з таких гострих проблем, для вирішення якої жінки об'єдналися в організацію, було проходження юнаками служби в армії. Об'єднання жінок для боротьби за права чоловіків та синів не є унікальним, суто українським явищем. На прикладі інших народів спостерігається те, що прямий наступ на родинне життя спонукає жінок долучатися до спільної діяльності.

Початком формування неформального руху жінок з метою поліпшення справ у радянській армії стало об'єднання групи жінок у грудні 1989 р. Вони вдалися до тиску на Верховну Раду СРСР для прийняття поправок щодо відстрочення служби студентам ВНЗ. 31 травня 1990 р. в Україні зареєстровано перший Комітет солдатських матерів (м. Запоріжжя). Водночас у різних містах України засновувалися регіональні Комітети солдатських матерів. 14 липня 1990 р. у Запоріжжі відбувся Форум солдатських матерів країни, а 8 вересня об'єднаний установчий з'їзд 12 регіональних комітетів заснував "Організацію солдатських матерів України" (ОСМУ). Координаційну раду організації очолила Людмила Трухманова – голова Запорізького комітету солдатських матерів.

Діяльність ОСМУ мала політичний характер. Головна мета цієї організації – сприяння формуванню національних збройних сил. Активне лобіювання державних органів зумовило те, що Верховна Рада УРСРу липні 1990 р, ухвалила постанову про впорядкування призову українців за межі республіки. Однак Указ Президента СРСР від 1 грудня 1990 р. фактично скасував цей юридичний акт. За таких умов ОСМУ почала тісно співпрацювати з громадськими організаціями національно-демократичного спрямування з метою досягнення незалежності України та формування самостійної армії. Підтвердженням цього було звернення II Всеукраїнських зборів Народного руху до народу України "Про службу в армії", під яким поставили підписи "Організація солдатських матерів України", "Жіноча громада", "Союз українок". У ньому містився заклик до батьків та матерів з вимогою виконання зазначеної постанови Верховної Ради УРСР.

Основними завданнями ОСМУ на той час були: запровадження мережі жіночого громадського контролю в армії; випуск газети з правдивою інформацією про становище в армії; об'єднання зусиль жінок-матерів, які прагнуть незалежності українських збройних сил. На початку 90-х років ці завдання виконувалися шляхом проведення мітингів і демонстрацій, на яких висувалися вимоги про потребу створення української державності та численні звернення до органів влади з питань формування української армії. На II з'їзді "Організації солдатських матерів України" (листопад 1991 р.) було відзначено спільні успіхи громадськості у наданні амністії військовослужбовцям, які залишили військові частини з певних причин, проаналізовано роботу регіональних комітетів солдатських матерів у призовних комісіях щодо налагодження громадського контролю над армією та висловлено думку про необхідність якнайшвидшого формування національних збройних сил.

Після створення в Україні Збройних сил "Організація солдатських матерів України" (далі – ОСМУ), маючи значний досвід роботи, продовжувала відстоювати інтереси військовослужбовців та членів їх сімей.

Формування професійної армії, ліквідація позастатутних відносин серед військовослужбовців, поліпшення морального та фізичного здоров'я в армії – такі завдання ОСМУ на сучасному етапі.

ОСМУ – це самодопомогове жіноче об'єднання, яке вирішує неупорядковані в суспільстві проблеми. Жінки цієї організації не називають себе феміністками, хоча й активно захищають жіночі права. їхня діяльність зосереджується лише на поліпшенні життя своїх родин. Це дає змогу говорити про "громадянський фемінізм". Від самого початку національна належність не була політичним компонентом дій ОСМУ. Власне, цим можна пояснити успіх організації. Ідеологія материнства, на якій ґрунтується ОСМУ, не визнає національних обмежень і, приймаючи до себе жінок усіх етнічних груп, що проживають в Україні, "Організація солдатських матерів України" створила собі моральну й культурну основу діяльності.

Питання забезпечення соціально-правового захисту сімей, що втратили синів у армії, обговорювалося на Всеукраїнському з'їзді солдатських матерів, який відбувся у квітні 1997 р. у Києві, на який прибуло 200 матерів України. На ньому зазначалося, що 360 воїнів щороку гинуть під час проходження військової служби в Україні. Ця страшна статистика змушує жінок об'єднувати свої зусилля для захисту своїх синів та чоловіків.

Забруднення довкілля, згубні наслідки Чорнобильської катастрофи зумовили появу мережі жіночих екологічних організацій. Однією з перших була київська регіональна неурядова екологічна організація "Мама-86", заснована групою молодих матерів у 1990 р. для захисту київських дітей від шкідливих наслідків індустріального радіаційно забрудненого міста. Головне завдання організації – "підвищення громадянської та екологічної свідомості через конкретну допомогу дітям і мамам, пояснення залежності стану здоров'я від стану навколишнього середовища".

Як відповідь на погіршення становища сімей в Україні у період трансформації суспільства стало створення жіночих організацій з метою захисту багатодітних сімей. Саме ця категорія населення найбільше постраждала за умов лібералізації цін, зниження реальних доходів. З 1993 р. діє "Всеукраїнська спілка організацій багатодітних" (ВСОБ), до якої входить 25 колективних членів із 19 областей України. За ініціативи Київського об'єднання багатодітних сімей у березні 1993 р. був проведений Всеукраїнський з'їзд багатодітних, учасниками якого стали 400 представників із різних областей. Головними напрямами роботи ВСОБ є оздоровлення дітей, надання матеріальної допомоги сім'ям, які найбільше її потребують, активна співпраця з державними органами щодо розробки законопроектів з питань соціального захисту багатодітних сімей та ін.

Соціально орієнтовані жіночі організації – це найчисленніша група організацій. Вони не виявляють активності у відстоюванні жіночих прав, а більше уваги звертають на вирішення нагальних соціальних проблем. Орієнтація на соціальний захист маргінальних категорій населення, соціальну роботу об'єднала навколо цих організацій різні категорії жінок і створила ґрунт для співпраці жінок та чоловіків.

Серед актуальних питань сучасної політики дедалі більшу увагу останнім часом привертає до себе проблема різних форм нелегальної еміграції українських жінок та дівчат за кордон із метою будь-якого працевлаштування, поліпшення матеріального становища. Проте, як свідчать факти, таке працевлаштування часто перетворюється у торгівлю жінками, які зазнають жорстокої експлуатації, у тому числі сексуальної. При цьому вони не мають ні соціального, ні юридичного захисту.

Щоб привернути увагу громадськості та представників державних структур до проблеми торгівлі жінками, як до питання грубого порушення елементарних прав людини, у травні 1997 р. в Україні було створено неурядову організацію "LaStrada-Україна", яка розпочала програму "Запобігання торгівлі жінками у країнах Центральної та Східної Європи", що впроваджена одночасно у Нідерландах, Чехії, Польщі та спрямована на попередження торгівлі жінками та дівчатами, надання профілактичної допомоги тим, хто має намір виїхати на роботу за кордон, працює там, а також соціальної та юридичної допомоги тим, хто повернувся додому. Спонсором програми виступило Європейське Співтовариство. В Україні цей проект спрямований на підтримку громадських неурядових структур, метою діяльності яких є запобігання торгівлі жінками. Він передбачає дослідження цієї проблеми в Україні, а також роботу в трьох головних напрямах щодо проведення широкої кампанії в засобах масової інформації:

– організація публічних дебатів шляхом публікації у пресі та розповсюдження матеріалів, створення спеціальних рубрик і програм, присвячених проблемі вивезення жінок та дітей;

– упровадження освітніх програм, читання лекцій у середніх та вищих навчальних закладах;

– надання юридичної і соціальної допомоги потерпілим жінкам: створення гарячої лінії та телефону довіри для консультації жінок, створення мережі соціальної, психологічної та медичної допомоги жертвам торгівлі.

3. Організації ділових жінок. Проблеми, успадковані від тоталітарного ладу, новий етап трансформації суспільства, з характерними для нього стратегією наздоганяючої модернізації, наслідуванням чужого досвіду без належного підґрунтя в українському суспільстві призвели до вкрай важкого економічного становища країни. У таких умовах певна частина жінок вдалася до активних пошуків шляхів економічного виживання. їх економічна активність виявилася у створенні об'єднань економічного характеру на ґрунті ділових відносин. Першим таким об'єднанням ділових жінок була Київська федерація "Либідь", створена наприкінці 1990 р. при Київському фонді милосердя і здоров'я. Основними напрямами її роботи були: доброчинна діяльність, проведення благодійних фестивалів з жіночої проблематики, допомога маргінальним категоріям населення, сприяння жінкам у вдосконаленні та розвитку їх можливостей входження у ринкову економіку та ін.

Дотримуючись принципів тендерної рівності та паритетної політики, жіночі організації усіх трьох груп спрямовують свої зусилля на зміну становища жінки через досягнення політичних, юридичних, економічних прав, рівних із чоловіками, а не на зміну діючої у соціумі тендерної системи. По суті, ідеологічні підходи таких організацій ґрунтуються на визнанні рівності статей та досягненні тих можливостей, якими володіє чоловік, принцип жіночої відмінності практично не реалізується цими організаціями.

4. Організації феміністичної орієнтації. З розвитком жіночого руху в Україні, зумовленого трансформаційними процесами в усіх сферах життя й утвердженням особистісної парадигми в культурі суспільства та прав жінки, почали формуватися феміністичні організації. Вони характеризуються строкатістю, багатоплановістю, структурно нагадують групи підвищення свідомості їх членів, малочисельні за складом. Ці організації не претендують на провідну роль у жіночому русі, не прагнуть представляти та захищати інтереси усіх жінок України, а створюються та діють на основі спільних групових інтересів, взаємодовіри та порозуміння у межах об'єднання. Такі групи мають форму громадянських ініціатив – неформальних груп жінок, які прагнуть вирішити локальні конкретні проблеми. Своєю діяльністю вони сприяють трансформації суспільних поглядів щодо становища жінки в суспільстві через реалізацію різних програм, і в першу чергу "Women Studies", "Gender Studies". Тендерну нерівність у соціумі жіночі організації феміністичної орієнтації пов'язують з наявною тендерною системою і тому спрямовують свою діяльність на трансформацію тендерних ролей і тендерних відносин. Значну увагу приділено модернізації свідомості жінок, особливо молоді, переборенню сексистських стереотипів у суспільних поглядах. Організації феміністичної орієнтації виникли лише в середині 90-х років. До цієї групи організацій належать об'єднання жінок, створені за професійним принципом. їх започаткували насамперед жінки творчих професій.

Нині, за підрахунками дослідників, лише 0,2 % жінок України бере участь у роботі жіночих об'єднань. Жінки з високим рівнем освіти, які зайняті переважно у сфері розумової діяльності й усвідомлюють проблеми тендерної нерівності, сімейного насильства, необхідності виховання у жінок самоповаги та власної гідності, становлять авангард жіночого руху. Однак їх зовсім небагато. Більшість членів жіночих громадських організацій – це ті, хто під час соціально-економічних перетворень у країні не знайшли застосування своїм знанням, здібностям у раніше набутій професії і були витіснені з ринку праці. Вузька соціальна база зумовлює слабкість жіночого руху в Україні.

Тема 6

Практика соціальної роботи з віковими групами клієнтів похилого віку й інвалідами.

План

1.  Соціальна робота з інвалідами
2.  Соціальна робота з людьми похилого віку

С инвалидами и необходимостью, так или иначе, решать множество проблем, которые стоят перед ними, общество сталкивается на протяжении всей своей истории. По мере социально-нравственного «взросления» человечества, существенно изменялись общественные взгляды и настроения в отношении того, кто такие инвалиды, какое место они должны занимать в социальной жизни и каким образом общество может и должно строить свою систему взаимоотношений с ними. Анализ истории общественных нравов и представлений позволяет утверждать, что эти взгляды изменялись следующим образом.

Первым представлением о том, каким может и должно быть отношение к физически ослабленным и неполноценным членам общества, со стороны здоровых и сильных была идея их физического уничтожения. Это объяснялось, прежде всего, крайне низким уровнем экономического развития общества, который не позволял содержать тех, кто не мог внести посильный вклад в обеспечение племени, рода и семьи. Впоследствии, такие представления были закреплены другими факторами, например, религиозными и политическими. Подобное отношение общества к инвалидам, тяжело больным и просто физически слабым людям продержалось довольно долго. Ещё в поздней античности можно найти отголоски этих представлений.

По мере социального и духовного развития общества изменяются и его представления о человеке и людях.

Возникновение и распространение христианства приводят к тому, что изменяются представления о ценности человеческой жизни. Однако, пока ещё рано говорить о полном и безоговорочном признании за инвалидами равных прав со здоровыми людьми. Для средневекового общества характерно представление об инвалидах как о «проклятых богом», что становится основанием для формирования идей социальной изоляции инвалидов и неприязни к ним.

Следующим шагом в развитии представлений об отношении к инвалидам со стороны здоровых людей становятся идеи о необходимости привлечения их к труду, хотя бы для того, чтобы дать инвалидам возможность зарабатывать себе на жизнь и, частично, снять эту «обузу» с общества. В определённой мере, эти представления и сегодня являются достаточно распространёнными и авторитетными в общественном и массовом сознании.

Для современного этапа общественного развития характерно формирование и укоренение в общественном сознании понимания того, что инвалидность не может и не должна быть основанием для социальной изоляции и, тем более, для социальной дискриминации человека. Сегодня в обществе всё более авторитетной становится точка зрения, согласно которой, необходима постоянная и эффективная работа по социальной реинтеграции и ресоциализации лиц с ограниченными физическими возможностями. Сегодня общество рассматривает проблемы инвалидов не только как проблемы, имеющие узкогрупповую значимость, но как проблемы, которые затрагивают всё общество, как универсально, социально значимые.

Основными причинами подобного генезиса общественной мысли и общественных настроений являются:

* повышение уровня социальной зрелости общества и совершенствование и развитие его материально-технических и экономических возможностей;

*повышение интенсивности развития человеческой цивилизации и использования человеческих ресурсов, что, в свою очередь, приводит к резкому возрастанию социальной «цены» многих нарушений в жизнедеятельности человека.

В настоящее время, по оценкам экспертов ООН и Всемирной организации здравоохранения инвалиды составляют от 10 до 13% всего населения планеты.

Термин  «инвалид» в  буквальном  переводе  может  означать  «непригодный»,  «неполноценный». В российском словоупотреблении,  начиная  со времен Петра I, такое название получали военнослужащие,   которые  вследствие  заболевания,  ранения  или  увечья были  неспособны  нести  воинскую  службу  и  которых направляли  для дослуживания  на  штатские  должности.  Характерно,  что в Западной Европе  данное  слово  имело  такой  же  оттенок,  то  есть    относилось  в первую  очередь  к  увеченным  воинам.  Со  второй  половины  ХIХ в. термин  распространяется   и  на  штатских  лиц,  также  ставших  жертвами войны,  -  развитие  вооружений  и  расширение  масштабов  войн  все  более подвергали  мирное  население  всем  опасностям  военных конфликтов. Наконец,  после  Второй  мировой  войны  в  русле  общего  движения  по формулированию  и защите  прав  человека  в  целом  и  отдельных  категориях  населения  в  частности  происходит  формирование  понятия «инвалид»,  относящегося  ко всем лицам имеющим физические, психические  или  интеллектуальные  ограничения  жизнедеятельности.    

Сегодня   инвалиды   относятся  к  наиболее  социально  незащищённой  категории  населения.  Их  доход  значительно  ниже  среднего, а потребности в  медицинском  и  социальном  обслуживании  намного  выше.   Они  в  меньшей  степени  имеют  возможности  получить  образование,  не могут  заниматься  трудовой  деятельностью.  Большинство  из  них  не  имеет  семьи  и  не  желает  участвовать  в  общественной  жизни.  Всё  это   говорит  о  том,  что  инвалиды  в  нашем обществе являются дискриминируемым  и  сегрегированным  меньшинством.

Анализ  истории  развития  проблемы  инвалидности  свидетельствует  о  том, что, пройдя путь от идей физического уничтожения, изоляции «неполноценных»  членов  общества  до  концепций  привлечения,  их  к  труду,  человечество  подошло  к  пониманию  необходимости  реинтеграции лиц  с  физическими  дефектами,  патофизиологическими  синдромами, психосоциальными  нарушениями.

В  связи  с  этим  возникает  необходимость  отвергнуть  классический  подход  к  проблеме  инвалидности  как  к  проблеме «неполноценных    людей»  и  представить  ее  как  проблему,  затрагивающую  общество  в  совокупности.

Иными словами, инвалидность — это проблема не одного человека, и даже не части общества, а всего общества в целом.

Сущность ее заключается в правовых, экономических, производственных, коммуникативных, психологических особенностях взаимодействия  инвалидов  с  окружающим  миром.

Такой генезис общественной мысли объясняется соответствующим развитием  экономических  возможностей  и  уровнем  социальной  зрелости различных  исторических  эпох.   

«Инвалид, — говорится в Законе «О социальной защите инвалидов», — лицо, которое имеет нарушение здоровья со стойким расстройством функций организма, обусловленное заболеванием, последствиями травм или дефектами, приводящее к ограниченной жизнедеятельности и вызывающее необходимость его социальной защиты».

«Ограничение жизнедеятельности, — поясняется в этом же законе, — это полная или частичная утрата лицом способности или возможности осуществлять самообслуживание, самостоятельно передвигаться, ориентироваться, общаться, контролировать свое поведение, обучаться и заниматься трудовой деятельностью».

Слепые, глухие, немые, люди с нарушенной координацией движения, полностью или частично парализованные и т. п. признаются инвалидами в силу очевидных отклонений от нормального физического состояния человека. Инвалидами признаются также лица, которые не имеют внешних отличий от обычных людей, но страдают заболеваниями, не позволяющими им трудиться в разнообразных сферах так, как это делают здоровые люди. Например, человек, страдающий ишемической болезнью сердца, не способен выполнять тяжелые физические работы, но умственная деятельность ему вполне по силам.

Все инвалиды по разным основаниям делятся на несколько групп:

1. По возрасту — дети-инвалиды, инвалиды-взрослые.

2. По происхождению инвалидности: инвалиды с детства, инвалиды войны, инвалиды труда, инвалиды общего заболевания.

3. По степени трудоспособности: инвалиды трудоспособные и нетрудоспособные, инвалиды I группы (нетрудоспособные), инвалиды II группы (временно нетрудоспособные или трудоспособные в ограниченных сферах), инвалиды II группы (трудоспособные в щадящих условиях труда).

4. По характеру заболевания инвалиды могут относиться к мобильным, маломобильным или неподвижным группам.

В зависимости от принадлежности к той или иной группе решаются вопросы трудоустройства и организации быта инвалидов. Маломобильные инвалиды (способные передвигаться только с помощью колясок или на костылях) могут работать на дому или с доставкой их к месту работы. Это обстоятельство обусловливает много дополнительных проблем: оборудование рабочего места на дому или на предприятии, доставка заказов на дом и готовых изделий на склад или потребителю, материально-сырьевое и техническое снабжение, ремонт, профилактика оборудования на дому, выделение транспорта для доставки инвалида на работу и с работы и т. д.

Еще сложнее ситуация с неподвижными инвалидами, прикованными к постели. Они не могут без посторонней помощи передвигаться, но способны работать умственно: анализировать общественно-политические, экономические, экологические и иные ситуации; писать статьи, художественные произведения, создавать картины, заниматься бухгалтерской деятельностью и т. п.

Если такой инвалид живет в семье, многие проблемы решаются относительно просто. А если он одинок? Потребуются специальные работники, которые находили бы таких инвалидов, выявляли их способности, помогали получать заказы, заключать договоры, приобретать необходимые материалы и инструменты, организовывать сбыт продукции и т. п. Понятно, что такой инвалид нуждается и в повседневном уходе, начиная с утреннего туалета и кончая обеспечением продуктами. Во всех этих случаях инвалидам помогают специальные социальные работники, которые за уход за ними получают заработную плату. За слепыми, но подвижными инвалидами также закрепляются оплачиваемые государством или благотворительными организациями работники.

Важнейшими причинами и факторами инвалидности в современном обществе являются:

- бедность;

- низкий уровень развития здравоохранения;

- вредные и опасные условия труда;

- неудачный процесс социализации;

- противоречивые нормы и ценности и другие.

Социогенный характер причин, вызывающих инвалидность, порождает и массу проблем для данной категории людей. Основной и главной среди них является проблема многочисленных социальных барьеров, не позволяющих инвалидам активно включиться в жизнь общества и полноценно участвовать в ней.

Исходя из этого, основную цель социальной работы с инвалидами можно сформулировать следующим образом: ликвидация социальных барьеров инвалидности, преодоление маргинальности и аутоидентичности инвалидов и формирование безбарьерной социальной среды их жизнедеятельности. Деятельность, направленная на достижение этой и ей подобных целей, во многом определяется аксеологическими, ценностными концепциями, которыми руководствуется общество, выстраивая присущую ему систему отношений с инвалидами.

Основные аксеологические концепции отношения общества к инвалидам сводятся к следующим:

1. Концепция социальной полезности. Формируется и прочно входит в общественную практику и общественное сознание в конце XIX – начале ХХ веков. Её основное содержание заключается в том, что люди с различными физическими дефектами и недостатками могут и должны рассматриваться как источник дешёвой рабочей силы и как часть общества, которая при необходимом обучении и профессиональной подготовке в состоянии обеспечить собственное существование, сняв эту обязанность с общества и со здоровых людей. При этом, здоровые и сильные люди, как более способные, должны контролировать жизнедеятельность инвалидов, для своевременного принятия необходимых защитных или коррекционных мер. Иначе говоря, социальная помощь должна оказываться, прежде всего, тем инвалидам, кто представляет для общества хоть какую-то ценность. В современной теории и практике социальной работы подобные представления получили название «инвалидизм». Именно в результате подобного восприятия инвалидов эта категория людей насильно ограждается и отчуждается от остального общества и социальной жизни.

2. Концепция социального достоинства. Возникает и входит в практику социальной работы во второй половине ХХ века. В отличие от концепции социальной полезности, инвалид рассматривается как один из членов общества, независимо от своего физического состояния, своих физических возможностей и своей полезности для общества, как безусловный объект социальной помощи. Социальная помощь должна быть ориентирована не на решение за инвалида его проблем, а на создание условий, в которых возможна его максимальная самореализация, его последующая интеграция в общество.

Эти две основные аксеологичекие концепции стали основанием для разработки и внедрения в практику социальной работы с инвалидами её основных моделей: медицинской или административной и социальной или «интерактивной». Эти модели представляют собой следующее:

Медицинская или административная модель социальной работы с инвалидами исходит из того, что человек с ограниченными возможностями должен приспособиться к окружающему миру, к обществу, подвергнуться процессу реабилитации для того, чтобы соответствовать существующим социальным нормам. Во многом. именно эта модель деятельности определяет современную законодательную базу и реальную практику социальной работы с инвалидами, отделяя их от общества здоровых людей, ограничивая их права и возможности.

Социальная или «интерактивная» модель, напротив, исходит из предположения, согласно которому, ощущение инвалидом ограниченности своих возможностей вызвано не болезнью, а существующими для него в окружающей социальной среде барьерами. То есть, ограниченные возможности инвалидов – это не столько следствие болезни или травмы, сколько результат их притеснения внутри общества.

Основную цель социальной помощи инвалидам сторонники этой модели деятельности видят в том, чтобы устранить многочисленные физические, психологические, социальные и другие барьеры, существующие в современном обществе и препятствующие полноценной жизнедеятельности инвалидов.

Выше было отмечено, что инвалидом считается лицо, которое имеет нарушение здоровья со стойким расстройством функций организма, обусловленное заболеванием, последствием травм или дефектами. Такое определение понятия «инвалид» предполагает, что в комплексе мероприятий по социальной заботе о трудоустройстве и быте человека с ограниченными возможностями значительное место отводится медико-социальному направлению.

Полная или частичная утрата способности или возможности осуществлять самообслуживание, самостоятельно передвигаться, участвовать в трудовой деятельности обусловлена у инвалида, как правило, перенесенным заболеванием или травмой, что и приводит к ограничению жизнедеятельности.

Перенесенные заболевания, приводящие к инвалидности еще до начала трудовой деятельности, занимают второе место среди других причин инвалидности. В анамнезе значительной части инвалидов такие тяжелые заболевания, как детский церебральный паралич (ДЦП), органические поражения центральной и периферической нервной системы, поражение опорно-двигательного аппарата, нарушение зрения, врожденные пороки и другая патология. Все это свидетельствует о том, что заботу об инвалиде следует рассматривать в комплексе с оказанием медико-социальной помощи каждому конкретному пациенту.

Социальный работник должен быть готов оказать инвалиду помощь по целому ряду вопросов юридического, психологического, педагогического и, что очень важно, социального и медико-социального характера.

В основах законодательства Украины об охране здоровья граждан, в статье о правах инвалидов сказано: «Инвалиды, в том числе дети-инвалиды и инвалиды с детства, имеют право на медико-социальную помощь, реабилитацию, обеспечение лекарствами, протезами, протезно-ортопедическими изделиями, средствами передвижения на льготных условиях, а также на профессиональную подготовку и переподготовку. Нетрудоспособные инвалиды имеют право на бесплатную медико-социальную помощь в учреждениях государственной или муниципальной системы здравоохранения, на уход на дому, а в случае неспособности удовлетворять основные жизненные потребности — на содержание в учреждениях системы социальной защиты населения».

Гарантированные права данной категории граждан вступают в силу при получении официального статуса инвалида и потому социальный работник должен знать порядок направления граждан на медико-социальную экспертизу, которая, однако, часто становится для инвалидов сложной и труд новы полнимой процедурой.

Медико-социальная экспертиза устанавливает причину и группу инвалидности, степень утраты трудоспособности граждан, определяет виды, объем и сроки их реабилитации и меры социальной защиты, дает рекомендации по трудовому устройству граждан.

На медико-социальную экспертизу направляются граждане, имеющие признаки стойкого ограничения жизнедеятельности и трудоспособности и нуждающиеся в социальной защите: при очевидном неблагоприятном клиническом и трудовом прогнозе вне зависимости от сроков временной нетрудоспособности, но не более 4 месяцев; при благоприятном трудовом прогнозе в случае продолжающейся нетрудоспособности до 10 месяцев (в отдельных случаях: травмы, состояния после реконструктивных операций, туберкулез — до 12 месяцев) для решения вопроса о продолжении лечения или установлении группы инвалидности; работающие инвалиды для изменения трудовой рекомендации в случае ухудшения клинического и трудового прогноза.

Особая роль при оказании помощи инвалидам отводится социальному работнику в учреждениях здравоохранения.

В задачу медико-социального специалиста, обладающего знаниями психофизиологических особенностей инвалидов соответственно причине, приведшей человека к такому состоянию, входит определение степени возможности его участия в трудовой деятельности, помощи в адаптации к новым условиям, определение режима питания и формирование соответствующего образа жизни.

При оказании медико-социальной помощи инвалидам социальный работник руководствуется как запросами самого инвалида, так и целесообразностью и полезностью проводимых мероприятий в конкретных условиях проживания и пребывания пациента (в доме-интернате, в других учреждениях). Большое значение имеет заинтересованность самого инвалида в проведении социальных программ.

Следует отметить, что медико-социальные услуги удовлетворяют те потребности инвалида, которые не находят своего решения в реальной действительности, в условиях экономического кризиса и зарождающихся рыночных отношений в нашей стране. Социальный работник, оказывая медико-социальную помощь, ликвидирует неудовлетворенность этой категории населения деятельностью органов практического здравоохранения и тем самым создает определенное равновесие в вопросах медицинского обеспечения.

Осуществляя уход за инвалидами, решая в определенной степени вопросы врачевания, социальный работник воздействует на образ жизни пациента, способствует его психической реабилитации.

При патронажной работе особую заботу социальный работник проявляет к семьям, имеющим детей-инвалидов. Важно не только поставить на учет ребенка-инвалида, но и проанализировать социальную обстановку в семье. Дети-инвалиды нуждаются в постоянном уходе и наблюдении, что составляет немалые трудности для родителей при повседневном общении с ними, обеспечении их жизненных потребностей (кормление, одевание, купание и т.д.).

В обязанности социального работника входит организация медицинской помощи инвалидам. Социальный работник совместно с медицинскими работниками территориальной поликлиники или диспансера оказывает организационную помощь при проведении медико-социальной реабилитации в условиях стационара или на дому, помогает в организации санаторно-курортного лечения, способствует приобретению необходимых тренажеров, средств передвижения, корригирующих аппаратов, организует по показаниям медико-генетическую консультацию родителей больных детей. Часто возникает необходимость обеспечить диетическим питанием детей инвалидов, страдающих диабетом, почечной недостаточностью и другими заболеваниями.

Немаловажную роль в медико-социальной помощи играют дома-интернаты, целью которых является адаптация инвалидов к жизни в новых условиях, вне стен родного дома. Здесь они обретают определенные социальные гарантии и защищенность.

Инвалидам, проживающим в стационарных учреждениях социального обслуживания, предоставляются следующие виды услуг: материально-бытовые, услуги по организации питания, быта, досуга, санитарно-гигиенические и социально-медицинские, организация получения образования инвалидами с учетом их физических и умственных возможностей и способностей, услуги, связанные с социально-трудовой реабилитацией, правовые услуги, содействие в организации ритуальных услуг.

Дополнительные услуги, оказываются и специализированными отделениями помощи на дому создаваемыми в муниципальных ЦСО или при органах социальной защиты населения, — это обслуживание на дому (включает наблюдение за состоянием здоровья, оказание экстренной помощи), выполнение медицинских процедур (перевязок, инъекций по назначению лечащего врача), оказание санитарно-гигиенических услуг, кормление ослабленных больных, проведение санитарно-просветительской работы.

Услуги, предоставляемые отделениями срочной социальной помощи (срочное социальное обслуживание предусматривает оказание разовых услуг остро нуждающимся в социальной поддержке): обеспечение одеждой, обувью и другими предметами первой необходимости, оказание материальной помощи, содействие в предоставлении временного жилого помещения, обеспечение бесплатным горячим питанием или продуктовыми наборами, организация экстренной медико-психологической помощи, содействие в трудоустройстве, организация юридических и иных консультаций.

Услуги, предоставляемые в полустационарных условиях (отделениях дневного (ночного) пребывания), в том числе для лиц без определенного места жительства: услуги по организации питания, быта и досуга, социально-медицинские, включение подопечных в посильную трудовую деятельность в соответствии с их физическими и психическими способностями, правовые услуги.

Целью деятельности ЦСО является осуществление социального обслуживания инвалидов. Из этого вытекает ряд задач, от решения которых зависит эффективность и качественность выполнения поставленной цели, а именно:

•  выявление и учет граждан, нуждающихся в различных видах социального обслуживания;
  •  оказание социально-бытовой, медицинской, психологической, консультативной и иной помощи гражданам;
  •  содействие в оптимизации у граждан, обслуживаемых центром, возможности реализации своих потребностей;
  •  обеспечение обслуживаемым гражданам их прав и преимуществ, установленных действующим законодательством;
  •  анализ уровня социально-бытового обслуживания населения района, разработка перспективных планов развития этой сферы социальной поддержки населения, внедрение в практику новых видов и форм помощи в зависимости от характера нуждаемости граждан и местных условий;
  •  привлечение различных государственных и негосударственных структур к решению вопросов оказания социально-бытовой помощи нуждающимся слоям населения и координация их деятельности в этом направлении.

Эти задачи детерминируют структурную организацию центра, в которую помимо аппарата входят следующие подразделения: отделение социального обслуживания на дому, отделение дневного пребывания, отделение срочного социального обслуживания, чьи характеристики представлены ниже.

Отделение социального обслуживания на дому (ОСО). ОСО создается для временного (до 6 месяцев) или постоянного оказания помощи гражданам, частично утратившим способность к самообслуживанию и нуждающимся в посторонней поддержке, социально-бытовой помощи в надомных условиях. Деятельность ОСО направлена на максимально возможное продление пребывания граждан в привычной среде обитания и поддержания их социального, психологического и физического статуса. Обслуживание граждан на дому осуществляется путем предоставления им в зависимости от степени и характера нуждаемости социально-бытовых, консультативных и иных услуг, входящих в перечень гарантированных государством, а также оказание по их желанию дополнительных услуг, не входящих в перечень гарантированных.

ОСО создается для обслуживания 60 граждан, проживающих в сельской местности и 120, проживающих в домах со всеми удобствами. Обслуживание граждан осуществляется социальными работниками, медсестрами, состоящими в штабе центра.

Должность  социального  работника  вводится  из  расчета  обслуживания  4 граждан  сельской  местности  и 8 — в  благоустроенном  городском  секторе.

Заведующий    отделения социального обслуживания устанавливает для социального      работника зону обслуживания периодичность (3 раза в  неделю) и графики посещения каждого  обслуживаемого  с учетом степени и характера нуждаемости граждан в  помощи,  компактности   их   проживания,   транспортных   связей,   наличия предприятий   торговли,  общественного  питания  и  бытового  обслуживания.  

Отделение Дневного пребывания (ОДП). ОДП  является  полустационарным  структурным  подразделением центра и обслуживания  граждан,  сохранивших  способность  к самообслуживанию  и активному   передвижению,   организации   их   питания,   общения   и отдыха, привлечения  к  посильной  трудовой   деятельности,   поддержания   активного образа жизни.

В штат ОДП вводятся должности культорганизатора, медсестры, инструктора по труду, заведующего, психолога, а также младшего обслуживающего персонала. ОДП создается для обслуживания от 25 до 35 граждан. Продолжительность обслуживания в отделении устанавливается исходя из очередности граждан на обслуживание, но не менее 2 недель. Правда необходимо отметить, что пожилой человек, инвалид, нуждающийся в социальной и другой помощи, имеет возможность повторно через год (в каждом регионе устанавливаются свой регламент) пройти обслуживание в отделении дневного пребывания.

В отделении дневного пребывания  выделяются помещения для кабинетов доврачебной медицинской помощи, клубной работы, библиотеки, лечебно-трудовых мастерских, комнаты психологической разгрузки, медицинских кабинетов (чаще всего это кабинет стоматолога) и т. д.

Обслуживаемые граждане могут при их добровольном согласии и в соответствии с медицинскими рекомендациями участвовать в посильной трудовой деятельности в специально оборудованных лечебно-трудовых мастерских или подсобных хозяйствах. Трудовая терапия осуществляется под руководством инструктора по труду и под наблюдением медицинского работника.

Отделение срочного социального обслуживания (ОССО).

ОССО предназначается для оказания престарелым гражданам и инвалидам, остро нуждающимся в социальной поддержке, помощи разового или краткосрочного характера, направленной на поддержание их жизнедеятельности.

В штаб ОССО вводятся должности специалиста по социальной работе, заведующего, медицинского работника, а также психолога и юриста. Работниками ОССО осуществляется выявление и учет граждан, остро нуждающихся в натуральных и иных видах помощи, с целью ее последующего предоставления. ОССО должно располагать минимальным набором лекарственных препаратов и перевязочных средств для оказания срочной доврачебной помощи. Деятельность ОССО строится на сотрудничестве с различными государственными учреждениями, общественными, благотворительными, религиозными организациями и объединениями, фондами, а также отдельными гражданами.

К перечню услуг, предлагаемых центром, относятся:

* услуги по организации питания, быта, досуга;

* социально-медицинские услуги;

*социальные;

* социально-психологические;

* правовые услуги.

Одним из важных направлений деятельности всех организаций и служб, оказывающих помощь инвалидам, является создание условий для поддержания здоровья и благополучия тех, кто временно оказался в затруднительном положении экономического или социального характера. К таким мероприятиям можно отнести предоставление дополнительных рабочих мест для людей с ограниченными возможностями, организацию для них производства на дому и т. д.

Социальная забота о трудоустройстве и быте инвалидов невозможна без управленческих органов. Они существуют на всех уровнях государственного управления. В Государственной Думе Федерального Собрания Российской Федерации имеется несколько комитетов, которые в большей или меньшей мере занимаются проблемами инвалидов: комитет по труду и социальной политике, комитет по делам ветеранов, комитет по охране здоровья, комитет по делам женщин, семьи и молодежи. В Совете Федерации Федерального Собрания России также имеется комитет по социальной политике, одной из главных функций которого является социальная защита населения. Составная часть этого комитета — управление по делам инвалидов. В республиках, краях, областях страны функционируют управления делами инвалидов, соответствующие центральным органам. Во всех административных округах также действуют комиссии, отделы, управления по делам инвалидов.

Ещё один управленческий аспект – организаторская работа с инвалидами. Сейчас можно услышать или прочитать: состоялся пробег инвалидов на колясках, открылось выставка художественно-прикладных работ инвалидов, прошёл фестиваль творчества инвалидов, вышел сборник стихов инвалидов и т.д. Все эти мероприятия совершаются не сами собой. Они – результат больших организаторских усилий. Проведение таких мероприятий – поле приложения труда социальных работников. Нужно найти заинтересованных людей, организации, помещения, спонсоров, которые оплатили бы расходы, распространить рекламу, организовать продажу изделий и т.д. и т.п.  Можно встретить немало примеров продуманной организации социальной защиты, оказания разносторонней помощи инвалидам.

Геронтология — комплексная наука, развивающаяся на основе междисциплинарных исследований.

Решение практических, а затем и теоретических вопросов положення стариков вызвало появление новой отрасли геронтологического знания — социальной геронтологии. При развитии этого направления на первый план вышли разработки социологических, социальнопсихологических, экономических, этических проблем старения. Социальная геронтология изучает человека как социобиологическое существо и потому интегрирует гуманитарный и медико-биологические подходы к решению собственных проблем. Стратегические задачи — продление активного долголетия сверх сроков видовой, биологической длительности жизни человека».

Для XX века характерны колоссальные демографические изменения. Более всех других демографических параметров изменилась возрастная структура населения, которая определяется уровнями рождаемости и смертности и обусловливает долю экономически активного населения, степень обеспеченности страны трудовыми ресурсами.

В отечественной демографии и статистике часто используют термин — «старше трудоспособного возраста». Журналисты выбирают более деликатный термин — «третий возраст».

Немецкий физиолог М. Рубнер предлагал следующее деление: младенчество — до 9 месяцев, раннее детство — до 13-14 лет, юношеский возраст — до 19-21 года, зрелость — до 41-50 лет, старость — от 50 лет, почтенная старость — от 70 лет.

Современные английские физиологи выделяют 5 периодов в жизни человека, где после 50 наступает старость.

Двадцать шесть веков назад мудрый грек Пифагор пришел к выводу, что расцвет человеческих сил совпадает с его сорокалетием. Греки считали, что к этому возрасту человек достигает вершины развития своих творческих способностей и называли этот возраст «акмэ». С тех пор прошло много времени, но никто не опроверг утверждения древнегреческого мыслителя, тогда как вопрос о том, когда для человека приходит время спускаться с этой вершины, остается спорным.

Геронтологи различают несколько видов старости: хронологическую, физиологическую, психологическую и социальную.

Доминирующим фактором в определении хронологической старости является количество прожитых лет; физиологической — состояние здоровья, совокупность соматических отклонений организма; психологической — самоощущением человека своего места в возрастной структуре. Социальная старость как бы вбирает в себя признаки всех названных видов старости, и от нее в наибольшей степени зависит время, когда можно «отдохнуть от ратных дел». Но социальная старость не есть совокупность прожитых лет, перенесенных заболеваний и эмоциональных переживаний, то есть разных видов старости, она — нечто большее. Представление о социальной старости сообразуется, прежде всего, с возрастом самого общества в целом. Обществом, в котором пожилых людей больше, чем детей и молодежи — «седым обществом».

Понятно, что чем выше уровень старения населения в целом, тем дальше отодвигается индивидуальная граница старости. Наступление социальной старости регулируется не только демографическим старением населения, но и длинным рядом других социальных определителей. Это — уровни здравоохранения и социального обеспечения, культуры и образования, экологической безопасности и развития общественного производства.

Социальная старость есть определенный момент социальной жизни. Если физиологическая жизнь имеет две четкие даты: рождение и смерть, то для социальной жизни нет четко фиксируемых начала и окончания. Социальная жизнь начинается со времени становления человека личностью, то есть ответственным и сознательным субъектом (деятелем) социальной жизни, а её окончание — с утратой этих качеств.

Окончание социальной жизни может совпадать, а может и не совпадать (закончиться раньше) с физиологической смертью.

И сама социальная старость не совпадает по времени с физической старостью. Известно множество примеров и среди исключительных, и среди рядовых людей, которые, несмотря на физическую слабость или даже немощность, продолжают оставаться личностями и ведут активную социальную жизнь. К сожалению, могут быть приведены и противоположные примеры людей, задолго до утраты физических сил переставших быть личностями и ведущих лишь биологический образ жизни.

Социальный возраст старости коррелируется средней продолжительностью жизни в определенной стране и в определенном временном отрезке. В Замбии, Мали, Афганистане, где средняя продолжительность жизни 43-44 года, старики «моложе», чем в Японии, Канаде, Швейцарии.

Средняя продолжительность жизни указывает на продолжительность жизни всего населения. В различных социальных группах она может быть и выше, и ниже. Но общий рост этой величины изменяется в сторону ее увеличения для каждой социальной группы.

По мере усложнения знания, его превращения в науку, ослабевал, снижался возрастной ценз. Научно-технический прогресс разрывает единство опыта и знания, опыт уже не эквивалентен информационному и интеллектуальному превосходству. Более того, накопленный опыт тормозит рождение нового научного знания. Конфликт «отцы и дети» трансформируется в противопоставление старого опыта — новому знанию. Старшее поколение сопротивляется модернизации как девальвации их собственного опыта и знания, а главное — положения в обществе.

В связи с этим западные геронтологи заговорили о «возрастной сегрегации», то есть резком разделении общества по возрастным группам и превращении пожилых членов общества в социальных изгоев. Этот процесс обусловлен переходом от преимущественно аграрного труда к преимущественно индустриальному, а вместе с этим — от преобладания сельского населения к большинству городских жителей.

Французский социолог Кюблер-Росс пишет, что «парадокс современной цивилизации состоит в том, что она умножает число стариков, воспроизводящих культуру прошлого, в то время как знания и культурные ценности эволюционируют с невиданной быстротой». Перед большинством цивилизованных стран со стареющим населением стоит проблема оптимального сочетания во властных структурах людей старшего и молодого поколения.

Количественный рост группы пожилых людей придал ей особое качественное положение в обществе, она стала реальной политической силой как специфическая социальная группа. Большинство престарелых занимают консервативные позиции и разделяют консервативные взгляды по целому ряду социальных вопросов. Люди этого возраста связывают свои негативные оценки настоящего с утратой или возможной утратой «места в жизни», с воспоминаниями о счастливых «прошлых временах».

Изменение социального статуса человека в старости, вызванное, прежде всего, прекращением или ограничением трудовой деятельности, трансформацией ценностных ориентиров, самого образа жизни и общения, а также возникновением различных затруднений как в социально - бытовой, так и в психологической адаптации к новым условиям, диктует необходимость выработки и реализации специфических подходов, форм и методов социальной работы с пожилыми людьми. Важность повседневного внимания к решению социальных проблем этой категории граждан возрастает и в связи с увеличением удельного веса пожилых людей в структуре населения, которое наблюдается в последнее десятилетие не только в нашей стране, но и во всем мире.

Тенденция роста численности пожилых людей требует коренного изменения социальной политики в отношении этой, наиболее социально незащищенной категории общества, особенно сейчас, в условиях перехода к рыночной экономике.

В организации социальной работы с пожилыми людьми необходимо учитывать всю специфику их социального статуса не только в целом, но и каждого человека в отдельности, их нужды, потребности, биологические и социальные возможности, определенные региональные и другие особенности жизнедеятельности.

В соответствии с классификацией Всемирной организации Здравоохранения к пожилому возрасту относится население в возрасте от 60 до 74 лет, от 75 до 89 лет — к старому, а 90 лет и старше — к долгожителям.

Как известно, на практике пожилыми людьми обычно считают людей, вышедших на пенсию. Однако, это мерило не может быть универсальным, так как пенсионный возраст в разных странах различен. Вместе с тем, женщины, как правило, уходят на пенсию раньше мужчин. Так, в нашей стране, они имеют право получать пенсию по старости с 55 лет, тогда как мужчины — с 60 лет. К тому же Законом "О пенсионном обеспечении" предусмотрены различия в пенсионном возрасте и для разных социально-профессиональных групп. Тем не менее, в подавляющем большинстве стран мира к пожилым людям относят граждан в возрасте 60 лет и старше.

Для социального работника чрезвычайно важное значение имеет также целый ряд факторов социального и психологического характера, связанных с образом и уровнем жизни пожилых людей, положением в семье, возможностью и желанием трудиться, состоянием здоровья, социально-бытовыми условиями и др.

Пожилые — это очень разные люди. Среди них есть здоровые и больные; проживающие в семьях и одинокие; довольные уходом на пенсию и жизнью и несчастные, отчаявшиеся в жизни; малоактивные домоседы и жизнерадостные, оптимистически настроенные люди, занимающиеся спортом, ведущие активный образ жизни и т.д. Поэтому для того, чтобы успешно работать с пожилыми людьми, социальному работнику нужно знать их социально-экономическое положение, особенности характера, материальные и духовные потребности, состояние здоровья, быть хорошо осведомленным о достижениях науки и практики в этом направлении. Изменение социального статуса человека в старости, как показывает практика, прежде всего, негативно сказывается на его моральном и материальном положении, отрицательно влияет на психическое состояние, снижает его сопротивляемость к заболеваниям и адаптацию к изменениям окружающей среды.

С переходом в категорию пожилых людей, пенсионеров, зачастую коренным образом изменяется не только взаимоотношения человека и общества, но и такие ценностные ориентиры, как смысл жизни, счастье, добро и зло и др. Меняется и сам образ жизни, распорядок дня, круг общения.

С возрастом изменяется ценностная иерархия самооценок. Пожилые люди уделяют меньше внимания своей внешности, зато больше — внутреннему и физическому состоянию. Меняется временная перспектива пожилых людей. Уход в прошлое типичен лишь для глубоких стариков, остальные больше думают и говорят о будущем. В сознании пожилого человека ближайшее будущее начинает преобладать над отдаленным, короче становятся жизненные личные перспективы. Ближе к старости время кажется более быстротекущим, но менее заполненным различными событиями. При этом, люди, активно участвующие в жизни, уделяют больше внимания будущему, а пассивные—прошлому. Первые, поэтому, более оптимистичны и больше верят в будущее.

Предвосхищение старости в воображении часто бывает болезненнее, чем реальность. С возрастом появляется мысль о повышении ценности жизни. Но возраст все-таки есть возраст. Старость приносит с собой и изменение привычных жизненных стандартов, и болезни, и тяжелые душевные переживания.

Пожилые люди оказываются на обочине жизни. Речь идет не только и не столько о материальных трудностях (хотя и они играют существенную роль), сколько о трудностях психологического характера. Уход на пенсию, потеря близких и друзей, болезни, сужение круга общения и сфер деятельности — все это ведет к обеднению жизни, уходу из нее положительных эмоций, чувству одиночества и ненужности. Ситуация, однако, такова, что с ростом продолжительности жизни и снижением рождаемости значительную часть населения составляют люди пожилого возраста и, следовательно, есть необходимость специальной организации помощи пожилому человеку.

Необходимо учитывать особенности, которые определяются, по крайней мере, двумя характерными чертами стиля жизни пожилых людей.

Как правило, жизнь пожилого человека не богата разнообразными событиями. Однако эти события заполняют собой все его индивидуальное пространство и время. Так, приход врача — это событие, которое может заполнить весь день. Поход в магазин тоже событие, к которому предшествует тщательная подготовка. Иными словами, происходит гипертрофированность, "растягивание" событий. Событие, которое воспринимается молодыми как незначительный эпизод, для старого человека становится делом целого дня. Помимо "растянутости" событий заполненность жизни может осуществляться путем гипертрофированности какой-либо одной сферы жизнедеятельности.

Вторая особенность определяется своеобразным ощущением времени. Во-первых, пожилой человек всегда живет в настоящем. Его прошлое также присутствует в настоящем — отсюда запасливость, бережливость, осторожность пожилых людей. Они как бы консервируются в сиюминутности, причем такому сохранению подвергается и духовный мир, его ценности. Во-вторых, движение времени в пожилом возрасте замедляется и становится более плавным.

Мы коснулись здесь психологических проблем, но главной, наверно, является, как

справедливо назвал ее Б.З. Вульфов "драма невостребованности".

Главная драма пожилого человека (если не считать инвалидность, тяжелую болезнь, или нищету, или бесприютность) драма невостребованности — нереализуемый потенциал, ощущение или опасение собственной ненужности.

Больше того, потенциал пожилого человека чаще всего внешне не соответствует (или соответствует очень мало) менталитету новых поколений. Но у них всех есть общая основа, куда более значимая, чем расхождения, — общечеловеческие ценности. У старшего человека они прошли свое индивидуальное бытие, у молодого — чаще всего существенно иное. Нарушение преемственности поколений, предполагающей, — если исходить из принципа природосообразности, что старшее существует ради младших и умирает, оставляя им жизнь, — нарушение такого единства болезненно для всех и во все времена.

В целом, невостребованность пожилого человека входит в противоречие с общественной сущностью человека. Значит, надо ее подкрепить, в том числе социально. В частности, средствами социальной работы, в доступных ей сферах, чтобы по возможности смягчить ситуацию.

Довольно оригинальная трактовка проблем пожилых людей предложена российскими учёными, разделяющими пожилых людей по типам в зависимости от того, какие интересы, стороны жизни главенствующие для них.

1. Семейный тип — нацелен только на семью, ее благополучие.

2. Одинокий тип — наполненность жизни достигается, главным образом, за счет общения с самим собой, собственными воспоминаниями (возможен вариант одиночества вдвоем).

3. Творческий тип — он не обязательно должен заниматься художественным творчеством, этот тип может реализовывать себя и на садовом участке.

4. Социальный тип — типичный пенсионер-общественник, занятый общественно-полезными делами и мероприятиями.

5. Политический тип — человек, заполняющий свою жизнь участием (активным или пассивным) в политической жизни.

6. Религиозный тип.

7. Угасающий тип. Человек, который так и не смог или не захотел компенсировать былую полноту жизни каким-то новым занятием, не нашел применения своим силам (к нему должно быть проявлено особое внимание и со стороны родственников и социального работника).

8. Больной тип. Люди такой направленности заняты не столько поддержанием собственного здоровья, сколько наблюдением за протеканием болезни.

Сущность социальной работы с лицами пожилого возраста — социальная реабилитация. В данном случае такая реабилитация — это восстановление в привычных обязанностях, функциях, видах деятельности, характере отношений с людьми. Главное для социального работника это превращение пожилого человека из объекта (клиента) социальной работы в ее субъекта. Преодоление, смягчение драмы невостребованности происходит на основе собственного житейского в том числе, профессионального, семейного опыта. Важно не только давать человеку, но и помочь ему продолжать отдавать себя, сохраняя тем самым устойчивость, гарантию определенной стабильности, ощущение доброй перспективы, оптимистическую и реализуемую надежду на то, что и в новых обстоятельствах человек остается востребованным.

Необходимо помнить, что пожилые люди — это наиболее социально уязвимая часть населения. Их доход обычно значительно ниже среднего, а потребности, особенно в медицинском обслуживании, диетическом питании, благоустроенном жилье значительно выше. Очень часто пожилые люди живут отдельно от семей, и поэтому им бывает не под силу справиться со своими недомоганиями и одиночеством. И если раньше основная ответственность за пожилых лежала на семье, то сейчас ее все чаще берут на себя государственные и местные органы, учреждения социальной защиты населения.

Кризис здравоохранения конца 20-го века, наблюдающийся как в развитых капиталистических странах, так и в Украине, заключается в том, что отвоевывать у смерти дополнительные годы жизни становится с каждым годом все сложнее и все дороже.

Анализ динамики смертности и продолжительности жизни показывает, что эти процессы в настоящее время имеют тенденцию выхода на плато, то есть, объективно стремятся к некоему предельному, т.е. тупиковому значению. В этих условиях все большие вложения средств в традиционную медицину, направленную на профилактику и лечение заболеваний, оказывается все менее окупаемыми и приносят все меньший эффект.

Новые принципы отношения к пожилым в современном обществе строятся на сочетании обеспечения высоких уровней медицинской, социальной и профилактико-оздоровительной помощи пожилым, обеспечения им всех прав и свобод, с вовлечением самих пожилых в активную позицию в современной жизни и по отношению к собственному здоровью. Обсуждается на международном уровне весь комплекс проблем: политические, демографические, социально-правовые, медико-оздоровительные, социального обслуживания, культурные, социально-психологические и пр.

Современные международные принципы отношения к пожилым людям в наиболее четкой форме были сформулированы на Генеральной Ассамблее ООН в 1991 г. и в общем виде звучат как призыв сделать полнокровной жизнь лиц преклонного возраста. В основу деятельности социальной защиты пожилых эта концепция выдвигает ряд важных общих принципов: профилактика - предупреждение причин, порождающих в обществе проблемы для пожилых; выявление индивидуальных потребностей пожилых лиц в социальной помощи и обслуживании; дифференцированность подходов к различным группам населения на основе факторов социального риска и конкретных потребностях этих групп; адресность при предоставлении услуг - конкретные услуги конкретным лицам; срочные формы помощи пожилым - приоритет в оказании конкретных услуг и конкретным лицам в ситуациях, требующих немедленного разрешения и угрожающих их жизни и здоровью; внедрение новых направлений социальной работы; обеспечение условия для личностного самовыражения пожилых лиц и предупреждение их обособления от общества; всемерное способствование развитию само и взаимопомощи пожилых, развитие их ассоциаций и т.п. форм преодоления изоляции от общества и иждивенчества, преодоление пассивных настроений, как среди обслуживаемых лиц, так и среди организаторов социальной помощи; обеспечение безусловной доступности и информированности как пожилых, так и всего населения о возможностях получения социальной помощи.

Основу концепций социальной защиты пожилых составляют представления об обеспечении пожилым не только ухода и содействия в решении бытовых, экономических, медицинских и социальных вопросов, но и вообще разрешение психологических и социальных проблем как конкретных проявлений возрастной адаптации людей к новым условиям жизни. Перспектива организации социального обслуживания должна быть нацелена на обеспечение пожилым максимальной степени социальных гарантий и снижение факторов социального риска, что сочетается с широким перечнем спектра услуг в области профилактики и медико-социального обеспечения. В целом, должны быть созданы условия в обществе, чтобы пожилые как можно дольше сохраняли высокий социальный статус, привычный образ жизни, оставались активными и полезными членами общества.

В Украине в условиях углубления социальных проблем, ухудшения показателей здоровья населения возрастает объективная потребность решения взаимосвязанных задач медицинского и социального характера на качественном новом уровне. Из потребностей практики возникла необходимость создания новых механизмов, форм и методов медико-социальной помощи как комплекса социальных услуг. В этой связи в 90-е годы в нашейстране как качественно новое направление социальной работы и вид профессиональной деятельности стала развиваться медико-социальная работа. Ее становление обусловлено современным состоянием здравоохранения социальной защиты населения и, в частности, лиц пожилого возраста условиях проведения реформ в экономической и социальной областях.

Медико-социальная работа рассматривается и как новый вид мультидисциплинарной профессиональной деятельности медицинского, психолого-педагогического и социально-правового характера, направленной не только на восстановление, но и сохранение, и укрепление здоровья в том числе и лиц пожилого возраста.

Она принципиально меняет существующий подход к охране здоровья, так как предполагает системное медико-социальное воздействие на более ранних этапах развития болезненных процессов, потенциально ведущих к тяжелым осложнениям, инвалидизации и летальному исходу. Таким образом, медико-социальная работа приобретает не только выраженную реабилитационную, но и профилактическую направленность, что имеет особое значение для пожилых.

Целью медико-социальной работы является достижение оптимально возможного уровня здоровья, функционирования и адаптации лиц пожилого возраста, лиц с физической и психической патологией, а также социальным неблагополучием. Объектом медико-социальной работы являются различные контингенты лиц, в том числе и пожилые, имеющие выраженные медицинские и социальные проблемы, которые тесно взаимосвязаны и их решение затруднительно в рамках односторонних профессиональных мероприятий. Работа с такими контингентами одинаково тяжела и недостаточно эффективна как для медицинских работников, так и для специалистов социальных служб, поскольку неизбежно они оказываются перед кругом проблем, выходящих за рамки их профессиональной компетенции.

Медико-социальную работу условно можно разделить на два основные аспекта: медико-социальную работу профилактической направленности и медико-социальную работу патогенетической направленности.

Медико-социальная работа профилактической направленности включает выполнение мероприятий по предупреждению социально зависимых нарушений соматического, психического и репродуктивного здоровья, формирование установки на здоровый образ жизни, обеспечение доступа к информации по вопросам здоровья, участие в разработке целевых программ медико-социальной помощи на различных уровнях, социальное администрирование, обеспечение социальной защиты прав граждан в вопросах охраны здоровья и др.

Медико-социальная работа патогенетической направленности включает мероприятия по организации медико-социальной помощи; проведение медико-социальной экспертизы; осуществление медицинской, социальной и профессиональной реабилитации пожилых и инвалидов; проведение социальной работы в отдельных областях медицины и здравоохранения, проведение коррекции психического статуса клиента и особенно лиц пожилого возраста, создание реабилитационной социально - бытовой инфраструктуры, обеспечение преемственности во взаимодействии специалистов смежных профессий и др.

Основной стратегической задачей медико-социальной работы с пожилыми людьми следует считать сохранение и улучшение качества их жизни.

Качество жизни является интегральным понятием, отражающим не только выраженность симптомов заболевания, но и функциональное состояние пожилого человека, состояние его физического и психического здоровья, социальную активность, способность к самообслуживанию, материальное обеспечение и условия жизни, а также удовлетворенность ощущением собственного физического и психического благополучия.

Являясь видом мультидисциплинарной деятельности и реализуясь в области взаимных интересов здравоохранения и социальной защиты населения, медико-социальная работа использует формы и методы, сложившиеся в системе здравоохранения - профилактические, реабилитационные, психотерапевтические и др.; в системе социальной защиты населения - социальное консультирование, социальные пособия, социальное обслуживание на дому, социальное обслуживание в стационарных учреждениях, организация дневного пребывания в учреждениях социального обслуживания, предоставление временного приюта и др.

Медико-социальная работа имеет много общего по своей сути с медицинской помощью и деятельностью органов здравоохранения в целом. Но при этом она не превышает пределы своей компетенции, не претендует на выполнение лечебных функций, а предусматривает тесное взаимодействие с медицинским персоналом и четкое разграничение сфер ответственности. Таким образом, с иной стороны, медико-социальную работу следует рассматривать как разновидность социальной работы, направленной на охрану и поддержку физического и психического здоровья и в первую очередь лиц. пожилого возраста, а с другой - это вид деятельности, направленной на достижение “социального благополучия” и значительное улучшение качества их жизни.

Требования к профессионализму социальных работников, обслуживающих лиц пожилого и старческого возраста.

Уход за старыми людьми - это внимательное и заботливое наблюдение за другими, умение войти в мир их переживаний с одновременным восприятием и перепроверкой собственных ощущений. Это умение воспринимать старых людей такими, какие они есть.

Уход за старыми людьми - это тактичные, запланированные действия, доверие и помощь в процессах адаптации старого человека к изменившимся жизненным условиям.

Уход за старыми людьми - это, наконец, сопровождение умирающих, оказание помощи членам семьи в этот тягостный момент.

Только восприняв эти принципы и положив их в основу профессионализма, можно выдержать все психические и физические нагрузки, связанные с уходом за старыми людьми.

Важно понять еще одно обстоятельство: в старом человеке мы видим его сегодняшний облик и практически не можем представить его себе ребенком, мужчиной или женщиной в расцвете лет, красивым, сильным и самоуверенным или, наоборот, мягким, великодушным, устремленным в будущее. А между тем важно, видя перед собой старого и больного, а зачастую и дементного (слабоумного) человека, воссоздать его облик, вспомнить, что он несет в себе детство и юность, молодость и зрелость.

Нередко некоторые аспекты поведения старых людей, которые вызывают неприятие и удивление у молодых людей, кажутся им необычными или аморальными, на самом деле находятся в рамках культурной нормы прошлого поколения и не свидетельствуют об ухудшении умственных способностей человека. При столкновении с отрицательными сторонами старости есть опасность возникновения геронтофобии у молодых социальных работников, более того, они могут проникнуться выраженной фобией к своему собственному будущему старению.

Самым главным в социальной работе должно стать умение устанавливать контакты с наиболее некоммуникабельными старыми людьми. Социальным работникам необходимо овладеть искусством общения со старым человеком, так как в противном случае возникают различные межличностные недоразумения, непонимание и даже открытая обоюдная враждебность.

По мнению самих старых людей, их требования к социальным работникам таковы: прежде всего доброта и честность, бескорыстие и сострадание. Умение слушать - одно из главных качеств социального работника, а добросовестность, ответственность и требовательность к себе должны определять его профессиональный статус.

Овладение навыками общения со старыми людьми - не простая задача; помимо умения выслушать старого человека с пониманием его нужд, необходимо в то же время собрать и объективную информацию о нем, проанализировать и оценить ситуацию, в которой он находится, определить, в чем заключаются его объективные трудности, а что является результатом субъективных переживаний. Важно не дать старому человеку быть ведущим в беседе и в дальнейших контактах.

Следует очень доброжелательно и уважительно переключать беседу, направляя ее в нужное для социального работника русло. Немаловажным является и умение достойно закончить беседу, не обидев старого человека и убедив его своим поведением, что все его проблемы будут учтены и по возможности удовлетворены. Никогда не нужно категорически отказывать в просьбах или утверждать, что все просьбы будут выполнены.

Самым высоким показателем профессионализма социального работника является доверие старого человека, принятие советов, все усилия должны быть направлены на активизацию старого человека, побуждение его самостоятельно разрешить личные проблемы.

Формы медико-социальной помощи пожилым.

•  Геронтологические центры.

При формировании структуры геронтологических центров учитывается, что старость представляет собой сложное биолого-социальное явление, требующее комплексного подхода и проявляющееся как:

- Ограничение работоспособности,

- Ограничение физической подвижности и социальной активности;

- Ограничение культурно-социальных связей, психологическая изоляция от общества;

- Наличие у большинства лиц данного возраста комплекса хронических заболеваний.

Практическая деятельность центров профилактики старения поэтому должна строиться исходя из комплексного взгляда на старение как на сложный биосоциальный процесс, и быть направлена на: повышение работоспособности всех возрастов и в особенности старшего поколения; повышение уровня здоровья пожилых, повышение физической и психической активности старшего поколения; профилактику заболеваний; замедление процесса старения; увеличение средней и максимальной длительности жизни.

Традиционным в Украине является использование государством средств пассивной защиты населения данного возраста, носящих принципиально затратный характер: выплата денежных средств (пенсии), врачебный патронаж на дому, бытовое обслуживание на дому и т.п. Однако, в связи с изменившимися реальными условиями жизни общества и социально-психологической ориентацией жителей цивилизованных государств на активное участие в жизни общества, на первый план выходит противоположный, активный принцип - повышение уровня физической и социальной активности представителей старшего поколения, позволяющего сохранять чувство полноценности себя как человека до самой глубокой старости. Это возможно только при переносе акцента на профилактику заболеваний и геропрофилактику в целом, государственный протекторат программ, касающихся здоровья и социальных аспектов жизни старшего поколения, при повышении уровня здоровья и физического состояния самых широких масс населения, при изменении менталитета и целевых установок и взглядов на ценность собственного здоровья.

Геронтологические Центры должны быть скорее профилактическими, валеологическими, реабилитационными, физкультурно-спортивными и косметологическими, чем традиционно узко-профильными лечебными.

•  Гериатрические центры.

Наиболее традиционными в настоящее время являются гериатрические центры, которые ориентированы на прикладные лечебные методики. От обычных лечебных учреждений они отличаются своим контингентом - пожилыми людьми и имеющими специальную подготовку для лечения таких лиц врачебными кадрами. Эти центры чаще всего образуются на базе госпиталей для ветеранов. Оснащение диагностическими и лечебными аппаратами таких центров-госпиталей, как правило, не слишком отличается от оснащения обычных больниц.

Некоторые особенности структуры и оборудования гериатрических центров касаются элементов ухода за пожилыми пациентами. Так, учитываются физиологические особенности пожилого и старческого периодов жизни - снижение координации движений, снижение физической силы, частые нарушения сна, нередко - нарушения психической деятельности и т.п. Поэтому гериатрические центры большее внимание обращают на уход за своими больными, шире привлекают для этого родственников и благотворительные организации, не столь строго выполняются элементы режима и пр.

•  Социальная помощь на дому.

Социальная помощь на дому является важнейшей формой помощи пожилым, так как обеспечивает им привычную личную жизнь и сохраняет участие в привычном социальном и общественном, а часто и трудовом, окружении и осуществляется бесплатно для пожилых отделениями муниципальных центров социального обслуживания.

Гарантированные социальные услуги на дому включают: доставку продуктов на дом; помощь в приобретении медикаментов, продовольственных и промышленных товаров первой необходимости; содействие в получении медицинской и юридической помощи; помощь в соблюдении социально-гигиенических требований в отношении жилища; сопровождение при обращении за медицинскими и иными услугами и др. Для имеющих родственников такая помощь может быть платной.

•  Полустационарная социальная помощь.

Полустационарная социальная помощь включает отделения дневного или ночного пребывания, создаваемые при муниципальных центрах социального обслуживания или при иных органах социальной защиты. Эта форма услуг предоставляется пожилым, сохранившим способность к самообслуживанию и активному передвижению. В этих отделениях может быть оказана самая различная по форме помощь. Здесь организуется горячее питание и проводятся медицинские манипуляции, требующие, прежде всего сестринской помощи; осуществляются различные формы медицинского обслуживания; важное значение имеет организация отдыха и культурного времяпрепровождения, культурно-массовых и образовательных мероприятий. Например, действует международная программа образования для пожилых. За отдельную плату здесь можно получить и более сложные услуги: массаж, специальное врачебное обслуживание, косметологические процедуры и пр. Важнейшим является и возможность общения с лицами своего возраста и своего круга проблем - своего рода "клубы пожилых", имеющие право на существование не в меньшей мере, чем молодежные клубы. Такие Клубы пожилых постепенно выделяются в собственную форму самоорганизации пожилых лиц, обеспечивая им и культурную и социальную активность.

•  Стационарная социальная помощь.

В стационарных учреждениях органов социальной помощи пожилые и инвалиды имеют право на: обеспечение нормальных условий проживания в соответствии с социально-гигиеническими нормативами; на уход, медицинскую, санитарную и стоматологическую помощь; на добровольное участие в лечебно-трудовом процессе с учетом здоровья, интересов, желаний; на свободную юридическую помощь, посещение родственников и знакомых, на свободное религиозное вероисповедание и посещение священников, а также на сохранение за ними занимаемой по найму, аренде или на правах собственности жилых помещений (для одиноких пенсионеров в течение 6 месяцев после поступления в дома социального обслуживания).

Дома-интернаты являются традиционной формой социального обслуживания во всем мире и в нашей стране. Особенностью их является наличие хронических заболеваний у проживающих здесь лиц, что ограничивает их трудоспособность, а часто и возможности самообслуживания и требует постоянной медицинской помощи и ухода. Проживающие в таких пансионатах люди находятся на полном государственном обеспечении, что обычно определяет отчисление более половины получаемой ими пенсии этим учреждениям. Все виды помощи осуществляются здесь бесплатно, что, однако, ставит вопрос о социальном равенстве и дифференцированности помощи, так как различные медицинские процедуры и медикаменты могут сильно различаться по себестоимости.

Дома милосердия в последнее время все больше "оттягивают" на себя лиц, нуждающихся преимущественно в уходе и пребывающих на постельном режиме. Особенности их обслуживания и требования к специальной квалификации и организации помощи в таких учреждениях часто требуют отдельного их расположения от домов-интернатов для полностью сохраняющих активность лиц. Однако, целью таких домов является не пассивный режим, а стремление вернуть утраченную активность, перевести в отделения реабилитации.

•  Срочная помощь.

Срочная социальная помощь предполагает оказание неотложной помощи разового характера пожилым и инвалидам, нуждающимся в социальной поддержке, и включает: горячее питание, гуманитарную помощь (одежда, обувь, предметы быта), разовые денежные выплаты, неотложную медико-психологическую помощь и т.д. Сюда же входят магазины для пожилых "Милосердие", где можно купить подержанную или просто дешевую одежду и предметы быта и пр. Здесь же могут сосредотачиваться льготные парикмахерские и починка одежды, обуви, а также прачечные, бани и т.п.

•  Социально-консультативная помощь.

Социально-консультативная помощь пожилым и инвалидам направлена на помощь в адаптации их в обществе, ослабление социальной напряженности, создание благоприятных отношений в семье и оптимальное взаимодействие личности, семьи, государства и общества в целом. Осуществляется она в форме разовых или постоянных консультативных и информационных услуг на бесплатной основе. Каждый гражданин имеет право получить бесплатные консультации в органах социальной защиты о возможностях, видах, порядке и условиях социального обслуживания. Социально-консультативная помощь может использовать средства массовой информации, очные и телефонные консультации, при консультативных кабинетах может быть создана комната психологической разгрузки, другие формы социальной и иной помощи.

•  Профилактические медико-оздоровительные центры.

Профилактические медицинские, геронтологические, валеологические и оздоровительные центры широкого профиля для всех возрастов - настоятельное веление времени, которое в полной мере осознали сейчас люди всех возрастных и социальных групп. Охватывая фактически все население, эти центры существуют в настоящее время как клубы, группы, а для лиц высокого достатка - как широкопрофильные оздоровительно-спортивные центры, концентрирующие все виды медицинского, оздоровительного, спортивного и косметологического обслуживания. Во всем цивилизованном мире развитию таких центров способствует правительство. Несомненно, такая же политика должна проводиться и в нашей стране.

Тема 7

Проблеми впровадження інноваційних технологій і методів соціальної роботи у відкритому суспільстві

План

1.  Проблема традиційних і інноваційних технологій в соціальній роботі.
2.  оль клієнтів соціальної роботи у розвитку технологій соціальної роботи
3.  Проблема впровадження технологій соціальної роботи у відкритому соціальному просторі.
4.  Системний підхід застосування інноваційних методів соціальної роботи.

Одним з головних пріоритетів України є  прагнення  побудувати
орієнтоване  на інтереси людей,  відкрите для всіх і спрямоване на
розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати
і  накопичувати інформацію та знання,  мати до них вільний доступ,
користуватися і обмінюватися ними,  щоб надати  можливість  кожній
людині   повною   мірою   реалізувати   свій  потенціал,  сприяючи
суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя.

    Україна має   власну   історію   розвитку    базових    засад
інформаційного  суспільства:  діяльність  всесвітньо відомої школи
кібернетики;  формування на початку 90-х років  минулого  століття
концепції  та  програми  інформатизації;  створення  різноманітних
інформаційно-комунікаційних   технологій   (далі    -    ІКТ)    і
загальнодержавних інформаційно-аналітичних систем різного рівня та
призначення.

    За цей  час  сформовано   певні   правові   засади   побудови
інформаційного   суспільства:   прийнято  ряд  нормативно-правових
актів,  які, зокрема, регулюють суспільні відносини щодо створення
інформаційних  електронних ресурсів,  захисту прав інтелектуальної
власності на ці ресурси, впровадження електронного документообігу,
захисту інформації.

    Україна готує  і  має  значну  кількість висококваліфікованих
фахівців з ІКТ, математики, кібернетики; у країні постійно зростає
та  поновлюється  парк  комп'ютерної  техніки,  сучасних систем та
засобів телекомунікації, зв'язку; високою є ступінь інформатизації
банківської сфери.

    Ці та інші передумови дають підстави вважати,  що вітчизняний
ринок ІКТ перебуває у стані активного  становлення  та  за  певних
умов  може стати фундаментом розвитку інформаційного суспільства в
Україні.

    Разом з тим ступінь розбудови  інформаційного  суспільства  в
Україні  порівняно  із  світовими  тенденціями  є недостатнім і не
відповідає потенціалу та можливостям України, оскільки:

    відсутня координація зусиль державного і приватного  секторів
економіки з метою ефективного використання наявних ресурсів;

    ефективність використання фінансових,  матеріальних, кадрових
ресурсів,  спрямованих  на  інформатизацію,  впровадження  ІКТ   у
соціально-економічну  сферу,  зокрема  в сільське господарство,  є
низькою;

    наявне відставання  у  впровадженні  технологій  електронного
бізнесу,  електронних бірж та аукціонів, електронних депозитаріїв,
використанні безготівкових розрахунків за товари і послуги тощо;

    рівень інформатизації  окремих  галузей   економіки,   деяких
регіонів держави є низьким;

    розвиток нормативно-правової    бази    інформаційної   сфери
недостатній;

    створення інфраструктури для надання органами державної влади
та  органами  місцевого самоврядування юридичним і фізичним особам
інформаційних послуг з використанням мережі Інтернет  відбувається
повільно;

    рівень комп'ютерної  та інформаційної грамотності населення є
недостатнім,  впровадження нових методів навчання із застосуванням
сучасних ІКТ - повільним;

    рівень інформаційної      представленості      України      в
Інтернет-просторі є   низьким,   а    присутність    україномовних
інформаційних ресурсів - недостатньою;

    рівень державної      підтримки      виробництва      засобів
інформатизації,  програмних  засобів   та   впровадження   ІКТ   є
недостатнім,  що не забезпечує всіх потреб економіки і суспільного
життя;

    спостерігаються нерівномірність    забезпечення    можливості
доступу  населення  до  комп'ютерних і телекомунікаційних засобів,
поглиблення "інформаційної  нерівності"  між  окремими  регіонами,
галузями економіки та різними верствами населення;
    не вирішуються  у  повному  обсязі питання захисту авторських
прав на комп'ютерні програми,  відсутні системні державні рішення,
спрямовані   на   створення   національних  інноваційних  структур
(центрів,    технополісів    і     технопарків)     з     розробки
конкурентоспроможного програмного забезпечення.
    Водночас склалися такі передумови, які вимагають прискореного
розвитку  інформаційного  суспільства  в  Україні.  Насамперед  це
пов'язано  із  соціально-економічною  нерівністю,  яка виникає між
розвинутими  країнами  і  країнами,  що  розвиваються,   внаслідок
суттєвої  різниці  в  темпах  зростання  обсягів  та  номенклатури
товарів і послуг,  які виробляються та надаються за допомогою ІКТ.
Така  нерівність негативно впливає на конкурентоспроможність країн
і життєвий рівень людей.
    Виконання масштабного,   багатогранного   завдання   потребує
гармонійного  поєднання зусиль держави,  суспільства,  профспілок,
бізнесу та громадян щодо впровадження відповідних  Основних  засад
розвитку  інформаційного  суспільства  в Україні на 2007-2015 роки
(далі - Основні засади).
Основним завданням   розвитку  інформаційного  суспільства  в
Україні є сприяння кожній людині на засадах широкого  використання
сучасних   ІКТ   можливостей   створювати   інформацію  і  знання,
користуватися та обмінюватися ними,  виробляти товари та  надавати
послуги,  повною  мірою  реалізовуючи  свій потенціал,  підвищуючи
якість свого життя і сприяючи сталому розвитку  країни  на  основі
цілей  і  принципів,  проголошених  Організацією Об'єднаних Націй,
Декларації принципів ( 995_c57 ) та Плану  дій,  напрацьованих  на
Всесвітніх  зустрічах  на  вищому  рівні  з  питань інформаційного
суспільства (Женева, грудень 2003 року; Туніс, листопад 2005 року)
та  Постанови  Верховної  Ради України від 1 грудня 2005 року "Про
Рекомендації   парламентських   слухань    з    питань    розвитку
інформаційного суспільства в Україні" ( 3175-15 ).
    Основні засади  є концептуальною основою для розробки завдань
щодо розвитку інформаційного суспільства в Україні.
    Розвиток інформаційного суспільства в Україні та впровадження
новітніх  ІКТ в усі сфери суспільного життя і в діяльність органів
державної влади та органів місцевого  самоврядування  визначається
одним з пріоритетних напрямів державної політики.
    1. Основні    стратегічні    цілі   розвитку   інформаційного
суспільства в Україні:

    прискорення розробки      та      впровадження       новітніх
конкурентоспроможних ІКТ в усі сфери суспільного життя,  зокрема в
економіку України  і  в  діяльність  органів  державної  влади  та
органів місцевого самоврядування;

    забезпечення комп'ютерної    та   інформаційної   грамотності
населення,   насамперед   шляхом   створення    системи    освіти,
орієнтованої  на  використання  новітніх ІКТ у формуванні всебічно
розвиненої особистості;

    розвиток національної  інформаційної  інфраструктури  та   її
інтеграція із світовою інфраструктурою;

    державна підтримка  нових  "електронних"  секторів  економіки
(торгівлі, надання фінансових і банківських послуг тощо);

    створення загальнодержавних інформаційних систем,  насамперед
у  сферах  охорони  здоров'я,  освіти,  науки,  культури,  охорони
довкілля;

    збереження культурної спадщини України шляхом її електронного
документування;

    державна підтримка використання новітніх ІКТ засобами масової
інформації;

    використання ІКТ  для  вдосконалення  державного  управління,
відносин між державою і громадянами,  становлення електронних форм
взаємодії між  органами  державної  влади  та  органами  місцевого
самоврядування і фізичними та юридичними особами;

    досягнення ефективної   участі   всіх   регіонів  у  процесах
становлення інформаційного суспільства шляхом  децентралізації  та
підтримки регіональних і місцевих ініціатив;

    захист інформаційних    прав    громадян,   насамперед   щодо
доступності інформації,  захисту інформації про  особу,  підтримки
демократичних  інститутів  та  мінімізації  ризику  "інформаційної
нерівності";

    вдосконалення законодавства   з   регулювання   інформаційних
відносин;

    покращення стану  інформаційної безпеки в умовах використання
новітніх ІКТ.

    2. Досягнення зазначених цілей дасть змогу:

    підвищити національну   конкурентоспроможність   за   рахунок
розвитку людського потенціалу,  насамперед у високоінтелектуальних
сферах праці, а також розширити експортний потенціал ІКТ-індустрії
України;

    поліпшити життєвий   рівень  населення  завдяки  економічному
зростанню,  забезпеченню прав і  свобод  людини,  наданню  рівного
якісного  доступу до інформації,  освіти,  послуг закладів охорони
здоров'я та адміністративних послуг  органів  державної  влади  та
органів місцевого самоврядування,  створенню нових робочих місць і
розширенню   можливостей    щодо    працевлаштування    населення,
забезпеченню   соціального  захисту  вразливих  верств  населення,
зокрема людей, що потребують соціальної допомоги та реабілітації;

    сприяти становленню  відкритого  демократичного  суспільства,
яке  гарантуватиме  дотримання  конституційних  прав громадян щодо
участі у суспільному житті,  прийнятті відповідних рішень органами
державної влади та органами місцевого самоврядування.

    3. Основними  напрямами розвитку інформаційного суспільства в
Україні визначити:

    формування та    впровадження    правових,    організаційних,
науково-технічних, економічних,     фінансових,     технологічних,
методичних умов розвитку інформаційного суспільства  в  Україні  з
урахуванням світових тенденцій;

    всебічний розвиток       загальнодоступної      інформаційної
інфраструктури  на  засадах  сприяння   вітчизняному   виробництву
новітніх ІКТ та інформаційно-телекомунікаційних систем,  подолання
технічної і технологічної залежності від зарубіжних виробників;

    забезпечення вільного доступу населення до телекомунікаційних
послуг, зокрема до мережі Інтернет, ІКТ та інформаційних ресурсів;

    збільшення різноманітності  та  кількості послуг населенню та
бізнесу, що надаються за допомогою ІКТ;

    створення загальнодоступних     електронних     інформаційних
ресурсів   на   основі   врахування   національних,  світоглядних,
політичних,  економічних,  культурних та інших  аспектів  розвитку
України;

    надання кожній людині можливості для здобуття знань,  умінь і
навичок  з  використанням  ІКТ  під  час  навчання,  виховання  та
професійної підготовки;

    створення умов для забезпечення комп'ютерної та інформаційної
грамотності усіх верств  населення,  створення  системи  мотивацій
щодо  впровадження  і  використання  ІКТ  для  формування широкого
попиту на такі технології в усіх сферах життя суспільства;

    забезпечення участі громадськості в  побудові  інформаційного
суспільства,  забезпечення конституційних прав людини, суспільства
та держави в інформаційній сфері;

    розробку та   впровадження   системи   індикаторів   розвитку
інформаційного  суспільства в Україні з внесенням відповідних змін
у систему державних статистичних спостережень з узгодженням  їх  з
міжнародними   стандартами   і   методологією   та   щорічним   їх
оприлюдненням.

    Запровадження засад     взаємодії     учасників      побудови
інформаційного   суспільства   передбачає,   що   це   суспільство
розбудовується  за  умови  співпраці  і   солідарності   громадян,
приватного  сектору економіки,  органів державної влади та органів
місцевого самоврядування, відповідних об'єднань громадян, коли:

    органи державної  влади   визначають   пріоритети   розвитку,
забезпечують  їх  досягнення і всебічну підтримку,  координують та
стимулюють  виконання  завдань,  формують   законодавчу   базу   і
контролюють  її виконання всіма учасниками побудови інформаційного
суспільства;

    приватний сектор    економіки,    здебільшого,     забезпечує
впровадження та використання ІКТ у всіх сферах життя,  вдосконалює
інформаційну інфраструктуру,  надає інформаційні та  комунікаційні
послуги тощо;

    об'єднання громадян  взаємодіють  з органами державної влади,
органами місцевого самоврядування і приватним сектором економіки у
питаннях   забезпечення   справедливого   та  рівного  доступу  до
інформаційних і комунікаційних послуг,  формують громадську  думку
щодо    пріоритетів    та   перспектив   розвитку   інформаційного
суспільства;

    держава, приватний сектор економіки  та  об'єднання  громадян
сприяють  встановленню  і  розширенню  взаємовигідних  відносин  з
міжнародними  організаціями,   в   тому   числі   з   міжнародними
фінансовими  установами,  які  відіграють провідну роль у розвитку
інформаційного суспільства та оцінці прогресу в цій сфері.

       III. НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО
                     СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

    Національна політика  розвитку  інформаційного  суспільства в
Україні ґрунтується на засадах:  пріоритетності науково-технічного
та інноваційного розвитку держави; формування необхідних для цього
законодавчих і сприятливих економічних умов;  всебічного  розвитку
загальнодоступної   інформаційної   інфраструктури,  інформаційних
ресурсів та забезпечення повсюдного доступу до  телекомунікаційних
послуг  та  ІКТ;  сприяння збільшенню різноманітності та кількості
електронних  послуг,  забезпеченню   створення   загальнодоступних
електронних    інформаційних    ресурсів;   поліпшення   кадрового
потенціалу;  посилення мотивації щодо використання  ІКТ;  широкого
впровадження  ІКТ  в науку,  освіту,  культуру,  охорону здоров'я,
охорону  навколишнього  середовища;   забезпечення   інформаційної
безпеки. Така політика передбачає:

    1. Перехід    до    пріоритетного    науково-технічного    та
інноваційного розвитку

    Пріоритетність науково-технічного та  інноваційного  розвитку
України потребує зокрема:

    впровадження ІКТ  в  усі сфери життєдіяльності суспільства та
держави;

    координації та  консолідації  зусиль   держави,   бізнесу   і
суспільства  щодо  реалізації Основних засад та завдань з розвитку
інформаційного суспільства в Україні;

    узгодженості загальнодержавних,    галузевих,    регіональних
програм та бізнес-проектів у сфері розвитку і використання ІКТ;

    удосконалення координації  діяльності органів державної влади
та  органів  місцевого  самоврядування  щодо  створення  елементів
інформаційної  інфраструктури,  зокрема при побудові корпоративних
інформаційно-аналітичних систем;

    створення електронних  інформаційних  ресурсів,  які  повинні
використовуватися в інформаційному обміні;

    впровадження механізмів  надання  органами державної влади та
органами місцевого самоврядування  юридичним  та  фізичним  особам
інформаційних послуг з використанням мережі Інтернет;

    усвідомлення змісту    політики   розвитку   та   становлення
інформаційного  суспільства  в  Україні  керівниками   громадських
організацій,   підприємств,   установ   і  організацій  усіх  форм
власності та різного  підпорядкування,  органів  державної  влади,
органів місцевого самоврядування всіх рівнів;

    підвищення ролі     генерального     державного     замовника
Національної        програми     інформатизації;     вдосконалення
механізму    формування     і     виконання     цієї     програми,
збільшення її  фінансування  з  включенням  до  складу  зазначеної
програми   всіх  проектів   інформатизації,  які  фінансуються  за
рахунок коштів Державного бюджету України;

    надання державної підтримки та стимулювання впровадження  ІКТ
в освіту,  науку, бізнес, виробництво, ринок цінних паперів, біржі
(товарні, сільськогосподарські та інші) тощо;

    залучення до формування національної політики та  розв'язання
проблем розвитку інформаційного суспільства широкого кола фахівців
із   відповідних   сфер   (науковців,   керівників,    виробників,
економістів,   маркетологів,   соціологів,   викладачів   тощо)  і
громадськості;

    спрямування зусиль  органів  державної  влади  на  формування
сприятливих умов для впровадження та використання ІКТ,  визначення
їх у програмах розвитку України;

    пропагування переваг побудови  інформаційного  суспільства  -
від  використання  можливостей ІКТ вразливими верствами населення,
зокрема  малозабезпеченими,  людьми,  що   потребують   соціальної
допомоги   та   реабілітації,   до  створення  новітніх  знань  та
конкурентоспроможних технологій;

    включення основних   питань   з    розвитку    інформаційного
суспільства  в  Україні  до  програм діяльності Кабінету Міністрів
України,  державних програм економічного  і  соціального  розвитку
України.

    2. Законодавче     забезпечення    розвитку    інформаційного
суспільства

    З метою  підвищення  ефективності   розвитку   інформаційного
суспільства  необхідно  створити  цілісну  систему  законодавства,
гармонізовану з  нормами  міжнародного  права  з  питань  розвитку
інформаційного    суспільства,   зокрема   здійснити   кодифікацію
інформаційного законодавства.  Підготовка  законопроектів  повинна
відбуватися з проведенням їх громадських обговорень.

    При створенні  інформаційного  законодавства  слід керуватися
загальними принципами Конституції України ( 254к/96-ВР ),  а також
базуватися на принципах свободи створення, отримання, використання
та  розповсюдження   інформації;   об'єктивності,   достовірності,
повноти  і  точності  інформації;  гармонізації  інтересів людини,
суспільства та держави в інформаційній діяльності;  обов'язковості
публікації   інформації,   яка  має  важливе  суспільне  значення;
обмеження доступу  до  інформації  виключно  на  підставі  закону;
мінімізації   негативного   інформаційного  впливу  та  негативних
наслідків    функціонування    ІКТ;    недопущення     незаконного
розповсюдження,  використання  і  порушення цілісності інформації;
гармонізації  інформаційного  законодавства   та   всієї   системи
вітчизняного законодавства.

    З метою реалізації зазначених принципів необхідно підготувати
та  прийняти  Інформаційний  кодекс  України,  включивши  до нього
розділи,  зокрема про засади електронної торгівлі, правову охорону
прав  на  зміст  комп'ютерних програм,  удосконалення захисту прав
інтелектуальної власності,  в тому  числі  авторського  права  при
розміщенні  та використанні творів у мережі Інтернет,  про охорону
баз даних,  дистанційне навчання,  телемедицину,  надання органами
державної  влади та органами місцевого самоврядування юридичним та
фізичним  особам  інформаційних  послуг  з  використанням   мережі
Інтернет, комерційну таємницю тощо.

    Підготувати та   внести   зміни  до  законодавства  з  питань
інформатизації, зокрема з урахуванням вимог щодо: надання органами
державної  влади та органами місцевого самоврядування юридичним та
фізичним  особам  інформаційних  послуг  з  використанням   мережі
Інтернет;    запровадження    електронного    документообігу    та
електронного   цифрового    підпису,    дистанційного    навчання,
телемедицини,  електронних платіжних систем, електронного бізнесу,
електронних бірж, аукціонів і депозитаріїв.

    3. Формування   сприятливих   економічних    умов    розвитку
інформаційного суспільства

    З урахуванням  тенденцій  розвитку  світової  економіки,  які
визначаються   зростанням   впливу   ІКТ,   поступовим   переходом
розвинутих  країн від індустріальної економіки до економіки знань,
основними  макроекономічними   завданнями   у   процесі   розвитку
інформаційного суспільства визначити:

    підвищення конкурентоспроможності   національної   економіки,
забезпечення   сталого   економічного   зростання    держави    та
матеріального добробуту її громадян за рахунок впровадження ІКТ;

    забезпечення підвищення вкладу в економічне зростання держави
підприємств,  що провадять діяльність у  сфері  інформатизації,  і
галузей,   які   широко   використовують  ІКТ,  шляхом  формування
збалансованої регуляторної та, зокрема, податкової політики;

    сприяння підприємницькій діяльності у сфері  ІКТ  за  рахунок
формування   системи   адміністративних,  правових  і  економічних
механізмів,  які стимулюватимуть попит на інформаційну  продукцію,
залучення  інвестицій  в  ІКТ,  розвитку  конкуренції,  просування
вітчизняної продукції на міжнародний ринок.

    Розглянути можливість:

    включення вартості  засобів  ІКТ,  придбаних  для  особистого
користування,   до  складу  податкового  кредиту  при  нарахуванні
податку на доходи фізичних осіб;

    включення витрат, спрямованих підприємствами та організаціями
на фінансування     відповідних     навчальних     закладів     та
ІКТ-орієнтованих підрозділів з навчання та підвищення кваліфікації
працівників сфери ІКТ, до складу валових витрат;

    розробки та   впровадження   стимулів   для  підприємств,  що
провадять діяльність у сфері інформатизації;

    створення бізнес-інкубаторів,  технопарків,  центрів  високих
інформаційних   технологій   та  інших  інноваційних  структур  та
підтримки їх діяльності.

    4. Розвиток загальнодоступної інформаційної інфраструктури

    Загальнодоступна інформаційна     інфраструктура      держави
формується шляхом:

    розвитку національної, галузевих і регіональних інформаційних
систем,  мереж та електронних  ресурсів,  інформаційно-аналітичних
систем    органів    державної    влади   та   органів   місцевого
самоврядування;

    створення вітчизняними виробниками на основі  фундаментальних
і прикладних досліджень новітніх конкурентоспроможних ІКТ, засобів
інформатизації  та  комп'ютерних  програм,  зокрема  з  відкритими
кодами;

    прискорення робіт,  пов'язаних  з  розробкою,  створенням  та
застосуванням  суперкомп'ютерних  систем,   зокрема   комп'ютерної
інфраструктури на основі GRID та інших перспективних технологій;

    активізації впровадження  систем  електронних  розрахунків за
придбані товари, виконані роботи та надані послуги;

    створення в   електронній   формі   архівних,   бібліотечних,
музейних  фондів  та  інших  фондів закладів культури,  формування
відповідних  інформаційно-бібліотечних  та  інформаційно-пошукових
систем   з   історії,   культури,  народної  творчості,  сучасного
мистецтва України тощо;

    виконання зобов'язань  щодо   міжнародного   співробітництва,
спрямованого   на   розвиток   інформаційної   інфраструктури   та
забезпечення розширення участі України у  відповідних  міжнародних
ініціативах.

    5. Забезпечення   повсюдного  доступу  до  телекомунікаційних
послуг та інформаційних ресурсів

    Повсюдний доступ    до    телекомунікаційних    послуг     та
інформаційних ресурсів передбачає:

    створення в  усіх  населених  пунктах України можливостей для
доступу до мережі Інтернет,  у тому числі шляхом розбудови  мережі
пунктів колективного доступу;

    прискорення проведення  конверсії  радіочастотного ресурсу на
користь цивільних користувачів;

    визначення стратегії          розвитку          універсальних
телекомунікаційних  послуг,  розгляду  доцільності створення фонду
універсальних послуг  для  забезпечення  доступу  малозабезпечених
верств   населення   до  цих  послуг,  розроблення  юридичного  та
фінансово-економічного механізму функціонування зазначеного фонду;

    визначення найбільш  сприятливих  технічних,  організаційних,
економічних      і      комерційних     умов     взаємопідключення
телекомунікаційних мереж різних операторів.

    6. Сприяння   збільшенню   різноманітності    та    кількості
електронних послуг

    З метою  збільшення  різноманітності та кількості електронних
послуг необхідно:

    визначити статус і перелік обов'язкових  електронних  послуг,
які  повинні  надаватися  органами  державної  влади  та  органами
місцевого самоврядування юридичним і фізичним особам,  забезпечити
реалізацію принципу "єдиного вікна";

    вжити додаткових    заходів,    спрямованих    на   створення
сприятливих умов для надання послуг із застосуванням  ІКТ  зокрема
особам, які потребують соціальної допомоги та реабілітації;

    подолати відставання  у  впровадженні сучасних ІКТ суб'єктами
господарювання,  зокрема у  виробництві,  використанні  технологій
електронної комерції;

    сприяти діяльності   існуючих  та  появі  нових  національних
компаній   -   інтеграторів,    розробників    програмно-апаратних
комплексів у сфері електронної комерції,  опрацьовувати економічні
механізми  стимулювання  переходу  до  цих  технологій   суб'єктам
середнього і малого підприємництва;

    прискорити впровадження  ІКТ  в  аграрному  секторі економіки
України,  передбачивши надання  широкої  номенклатури  електронних
послуг населенню сільської місцевості;

    стимулювати створення  мережі  навчальних  центрів,  курсів з
вивчення  особливостей  електронної  комерції,  з   перепідготовки
керівників,  фахівців  різних  сфер  діяльності для роботи в нових
умовах;

    підвищити ефективність та  прозорість  державних  закупівель,
передбачивши   інтенсифікацію   впровадження  системи  електронних
закупівель,   впровадити   заходи   щодо    створення    галузевих
вертикальних Інтернет-порталів;

    забезпечити підготовку    нормативно-правових    актів   щодо
використання фізичними та юридичними особами  платіжних  карток  з
метою  поширення  безготівкових  розрахунків в Україні та розвитку
національної системи масових електронних платежів.

    7. Забезпечення   створення   загальнодоступних   електронних
інформаційних ресурсів

    При створенні   загальнодоступних  електронних  інформаційних
ресурсів забезпечити:

    зменшення нерівності в  доступі  до  інформаційних  ресурсів,
насамперед   осіб,   які   потребують   соціальної   допомоги   та
реабілітації, малозабезпечених верств населення, селян;

    гідну інформаційну  ідентифікацію   України   у   глобальному
Інтернет-просторі;

    генерування національних     інформаційних     ресурсів     в
економічній, науково-технічній, соціальній, національно-культурній
сферах,   охороні  довкілля  тощо,  звернувши  особливу  увагу  на
організацію  української  лінгвістичної  системи  та  українського
лінгвістичного порталу в мережі Інтернет;

    відповідність електронних інформаційних ресурсів стандартам і
технічним регламентам,  загальнодержавним,  галузевим та локальним
класифікаторам і довідникам;

    створення системи  центрів  даних,  що  надають  послуги з їх
зберігання і захисту, створення віртуальних серверів, веб-хостингу
тощо;

    сприяння демократичним  перетворенням  у  суспільстві  шляхом
забезпечення доступу населення до інформаційних ресурсів і  систем
надання  інформаційних послуг органами державної влади та органами
місцевого самоврядування із застосуванням мережі Інтернет, зокрема
шляхом   оприлюднення   проектів  відповідних  нормативно-правових
актів,  впровадження  нових  форм  взаємодії  з  громадськістю   з
використанням ІКТ (стосовно опитувань,  консультацій,  громадських
експертиз тощо);

    створення необхідної      технічної      і      технологічної
інфраструктури,  електронних  інформаційних  ресурсів  в  архівах,
бібліотеках та музеях,  науково-дослідних установах з  визначенням
вимоги   щодо  обов'язкового  зберігання  в  єдиному  електронному
форматі результатів наукової  діяльності  та  забезпечити  вільний
доступ  до  результатів наукових досліджень,  створених за рахунок
коштів Державного бюджету України;

    збереження в  електронному  вигляді   рідкісних   даних,   що
зберігаються на носіях, які можуть зіпсуватися чи зруйнуватися, із
визначенням умов їхнього збереження;

    визначення юридичного статусу засобів масової інформації,  що
створюють виключно електронні інформаційні ресурси;

    формування сприятливих  умов  співпраці держави та приватного
сектору  економіки  при  створенні  загальнодоступних  електронних
інформаційних ресурсів.

    8. Підготовка людини для роботи в інформаційному суспільстві

    Однією з  головних  умов успішної реалізації Основних засад є
забезпечення навчання,  виховання,  професійної підготовки  людини
для роботи в інформаційному суспільстві. Для цього необхідно:

    розвивати національний    науково-освітній    простір,   який
ґрунтуватиметься на об'єднанні різних національних  багатоцільових
інформаційно-комунікаційних систем;

    розробити методологічне       забезпечення       використання
комп'ютерних мультимедійних  технологій  при  викладанні  шкільних
предметів  та дисциплін,  врахування в системах навчання студентів
педагогічних вищих навчальних закладів і  перепідготовки  вчителів
особливостей роботи з ІКТ;

    забезпечити пріоритетність підготовки фахівців з ІКТ;

    вдосконалити навчальні  плани,  відкрити нові спеціальності з
новітніх ІКТ, втілити принцип "освіта протягом усього життя";

    створити системи дистанційного навчання та забезпечити на  їх
основі  ефективне впровадження і використання ІКТ на всіх освітніх
рівнях усіх форм навчання;

    забезпечити на  відповідному  рівні  навчальні   заклади   та
наукові  установи  сучасними  економічними та ефективними засобами
ІКТ і необхідними інформаційними ресурсами;

    забезпечити вільний доступ до засобів  ІКТ  та  інформаційних
ресурсів,   особливо  у  сільській  місцевості  та  важкодоступних
населених пунктах;

    підвищити на засадах співпраці приватного  сектору  економіки
та   органів   місцевого  самоврядування  комп'ютерну  грамотність
населення,  зокрема  пенсіонерів,  малозабезпечених,   людей,   що
потребують соціальної допомоги та реабілітації, селян;

    забезпечити розвиток      національної      науково-освітньої
інформаційної  мережі  та  інформаційних  ресурсів  за   головними
галузями   знань,   її   приєднання,   зокрема,   до  європейських
науково-освітніх мереж.

    9. Створення   системи   мотивацій   щодо   впровадження    і
використання ІКТ

    Розвиток інформаційного    суспільства   потребує   створення
відповідної  системи  мотивації  населення  щодо  впровадження  та
використання ІКТ. З цією метою необхідно:

    забезпечити комп'ютерну та інформаційну грамотність як основу
розбудови  інформаційного   суспільства   та   сприяння   розвитку
людського  потенціалу,  звернувши  особливу  увагу  на організацію
допомоги  пенсіонерам,  малозабезпеченим,  людям,  що   потребують
соціальної допомоги та реабілітації, селянам;

    розробити систему  адміністративних,  правових та економічних
механізмів, які стимулюють попит на інформаційну продукцію;

    сприяти підвищенню  рівня  життя  кожної  людини  за  рахунок
використання   ІКТ,   зокрема  суттєвого  розширення  номенклатури
надання  відповідних  електронних  послуг   населенню;   проводити
дослідження  щодо  можливостей  ІКТ  для  поліпшення  якості життя
людей;

    поліпшити рівень комп'ютерної  та  інформаційної  грамотності
державних   службовців,   проводити   їх  періодичну  атестацію  і
заохочувати  працівників,  які  активно   використовують   ІКТ   у
професійній діяльності;

    постійно вивчати  та  оприлюднювати  результати  використання
інформації та ІКТ у повсякденному житті  людини,  що  дасть  змогу
своєчасно  приймати  певні  політичні  рішення,  вносити необхідні
корективи до відповідних стратегій і програм розвитку,  зокрема  -
Основних засад.

    10. Наука та культура в інформаційному суспільстві

    Особливу увагу   в   розбудові   інформаційного   суспільства
необхідно приділити  випереджальному  розвитку  фундаментальних  і
прикладних   досліджень   та   наукоємних   технологій,   розвитку
вітчизняної індустрії  програмування,  інфраструктури  виробництва
ІКТ.

    З метою   підвищення   ефективності   науки   та  культури  в
інформаційному суспільстві вважати пріоритетними:

    проведення фундаментальних та прикладних досліджень з  питань
розвитку інформаційного суспільства;

    збереження і   розвиток   культурної,   мовної,   конфесійної
різноманітності  та  культурних  надбань  в  межах  інформаційного
суспільства,   що  задекларовано  у  відповідних  документах  ООН,
зокрема в Загальній декларації ЮНЕСКО про культурне різноманіття;

    запровадження ІКТ у бібліотеках,  архівах,  музеях  та  інших
закладах культури,  що сприятиме забезпеченню повного і постійного
доступу населення до надбань  культури,  писемності,  традицій  та
звичаїв усіх корінних народів і національних меншин України;

    переведення в  електронну  форму національних надбань у сфері
культури та мистецтва;

    залучення можливостей    вітчизняних     програмістів     для
розроблення  і поширення програмного забезпечення із застосуванням
української  мови,  мов  національних  меншин  України  для  більш
повного  залучення  до  використання  ІКТ різних верств населення,
зокрема  пенсіонерів,  малозабезпечених,  людей,   що   потребують
соціальної допомоги та реабілітації, селян.

    11. Охорона здоров'я в інформаційному суспільстві

    Залучення ІКТ    для   поліпшення   демографічної   ситуації,
збереження і зміцнення здоров'я населення,  підвищення  якості  та
ефективності  медико-санітарної допомоги,  забезпечення соціальної
справедливості та прав громадян на  охорону  здоров'я  є  одним  з
пріоритетних завдань для України.

    Впровадження ІКТ у сферу охорони здоров'я потребує:

    заохочення до спільних дій органів державної влади та органів
місцевого  самоврядування,  фахівців  галузі   охорони   здоров'я,
представників   приватного   сектору   економіки   із   залученням
міжнародних організацій з метою створення надійних,  високоякісних
і  доступних систем телемедицини,  масових електронних медичних та
оздоровчих засобів для домашнього користування;

    підвищення організаційного і  технологічного  рівня  розвитку
ІКТ   в   охороні   здоров'я,   забезпечення  готовності  медичних
працівників для роботи з ними;

    розширення можливостей надання сучасних медичних послуг,  яке
має  відбуватися  за умови нормативно-правового та методологічного
визначення послуг телемедицини;

    забезпечення доступу до світових медичних знань та актуальних
на  місцевому  рівні  інформаційних  ресурсів  з  метою підвищення
ефективного виконання  державних  дослідницьких  і  профілактичних
програм  з  охорони здоров'я (охорони здоров'я чоловіків і жінок),
зокрема щодо  репродуктивного  здоров'я,  інфекційних  захворювань
(СНІД, малярія, туберкульоз тощо);

    розроблення стандартів   обміну  медичними  даними  за  умови
забезпечення недоторканності приватного життя.

    12. Охорона навколишнього природного середовища

    Сучасний розвиток    суспільства,    попри    всі    здобутки
цивілізації,  поставив світ,  у тому числі й Україну, перед фактом
критичного зменшення  (вичерпання)  природних  ресурсів,  а  також
забруднення  навколишнього  природного  середовища.  Тому  питання
охорони  довкілля  набувають  для  людства  дедалі  вагомішого   і
важливішого значення.

    Виконання поставлених завдань може бути забезпечено шляхом:

    розвитку співпраці   органів   державної   влади  та  органів
місцевого   самоврядування   з    представниками    громадськості,
приватного сектору економіки, міжнародних екологічних організацій,
вдосконалення системи управління  у  сфері  охорони  навколишнього
природного   середовища   та  стабільного  використання  природних
ресурсів за рахунок впровадження ІКТ;

    розширення доступу громадськості до  екологічної  інформації,
своєчасного інформування про результати регіонального екологічного
аудиту  та  екологічного  моніторингу,   прийняття   рішень   щодо
екологічних  проблем  і  врахування  інтересів  громадськості  при
їхньому вирішенні.

    13. Інформаційна безпека в інформаційному суспільстві

    За умов   швидкого   розвитку   глобального    інформаційного
суспільства,   широкого  використання  ІКТ  у  всіх  сферах  життя
особливого значення набувають проблеми інформаційної безпеки.

    Інформаційна безпека  -  стан  захищеності  життєво  важливих
інтересів людини,  суспільства і держави,  при якому запобігається
нанесення шкоди через:  неповноту,  невчасність та  невірогідність
інформації,  що використовується;  негативний інформаційний вплив;
негативні   наслідки   застосування   інформаційних    технологій;
несанкціоноване    розповсюдження,    використання   і   порушення
цілісності, конфіденційності та доступності інформації.

    Вирішення проблеми інформаційної  безпеки  має  здійснюватися
шляхом:

    створення повнофункціональної   інформаційної  інфраструктури
держави та забезпечення захисту її критичних елементів;

    підвищення рівня  координації  діяльності  державних  органів
щодо   виявлення,  оцінки  і  прогнозування  загроз  інформаційній
безпеці,  запобігання таким загрозам та забезпечення ліквідації їх
наслідків, здійснення міжнародного співробітництва з цих питань;

    вдосконалення нормативно-правової   бази   щодо  забезпечення
інформаційної безпеки,  зокрема  захисту  інформаційних  ресурсів,
протидії комп'ютерній злочинності,  захисту персональних даних,  а
також правоохоронної діяльності в інформаційній сфері;

    розгортання та розвитку Національної системи  конфіденційного
зв'язку   як   сучасної  захищеної  транспортної  основи,  здатної
інтегрувати територіально розподілені інформаційні системи, в яких
обробляється конфіденційна інформація.

           IV. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ РОЗВИТКУ
              ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

    Організаційно-правові основи     розвитку      інформаційного
суспільства  в Україні включають:  інституційне,  організаційне та
ресурсне забезпечення;  відповідні об'єднання громадян;  механізми
інтеграції  України  у світовий інформаційний простір та механізми
реалізації Основних засад розвитку  інформаційного  суспільства  в
Україні на 2007-2015 роки.

    1. Інституційне,   організаційне   та  ресурсне  забезпечення
розвитку інформаційного суспільства

    Виконання головної мети побудови  інформаційного  суспільства
потребує:

    максимального сприяння   зростанню   громадської  активності,
розкриттю і продуктивному використанню потенціалу кожної людини;

    постійного вдосконалення   системи    організаційно-правового
забезпечення розвитку інформаційного суспільства;

    концентрації ресурсів   держави   на  пріоритетних  завданнях
розвитку інформаційного суспільства;

    організаційно-правового забезпечення розвитку  інформаційного
суспільства на державних і громадських засадах;

    створення з   урахуванням  міжнародного  досвіду  сприятливих
регуляторних режимів для розвитку  ІКТ,  у  тому  числі  створення
програмного забезпечення.

    2. Об'єднання громадян

    Основним елементом    громадянського   суспільства   виступає
людина,  інтереси та потреби  якої  виражаються  через  відповідні
об'єднання   громадян,   такі   як  політичні  партії,  професійні
об'єднання, асоціації, творчі спілки тощо.

    Розвиток інформаційного  суспільства  повинен   здійснюватися
через:

    участь відповідних  об'єднань  громадян  у  підготовці рішень
органів державної влади  та  органів  місцевого  самоврядування  з
питань інформаційного суспільства і контролю за їх виконанням;

    організацію постійних     зустрічей,     "круглих    столів",
відеоконференцій з вищими  посадовими  особами  держави,  лідерами
політичних  партій  для  обговорення і розв'язання питань розвитку
інформаційного суспільства України;

    створення умов для забезпечення  незалежності  та  плюралізму
засобів  масової  інформації,  а також їх залучення до обговорення
проблем розвитку інформаційного суспільства.

    3. Інтеграція України у глобальний інформаційний простір

    Для забезпечення  реалізації   Основних   засад   визначальне
значення має політика міжнародної співпраці України та її участь у
розвитку глобального інформаційного суспільства.  Ця співпраця має
здійснюватися з метою узгодження стратегій розвитку інформаційного
суспільства,  сприяння  в  реалізації  універсального  підходу  до
спільних дій, зменшення цифрової та інформаційної нерівності.

    Для вирішення зазначених завдань необхідно:

    розширити співпрацю з провідними міжнародними організаціями з
розвитку інформаційного суспільства в рамках міжнародних договорів
України  щодо  науково-технічного  співробітництва  та міжнародної
технічної допомоги;

    забезпечити інтеграцію освіти,  науки і  культури  України  в
глобальний культурний,  освітній,  науково-технічний інформаційний
простір;

    реалізувати в рамках міжнародних  договорів  України  спільні
проекти,   які   забезпечують   інтеграцію  України  в  глобальний
інформаційний простір;

    сприяти розвитку  партнерських  відносин  між   державним   і
приватним секторами економіки в контексті розбудови інформаційного
суспільства  відповідно  до  Декларації  тисячоліття   Організації
Об'єднаних Націй ( 995_621 ).

    4. Механізми реалізації Основних засад

    Основні засади  передбачається реалізувати через такі основні
механізми:

    планування соціально-економічного    розвитку    України    з
урахуванням   потреб   розвитку   інформаційного   суспільства  із
зазначенням очікуваних результатів такого  розвитку;  розробка  та
прийняття  відповідних  державних програм для забезпечення завдань
розвитку інформаційного суспільства в Україні;

    забезпечення громадської  дискусії  щодо   засад   формування
інформаційного   суспільства   в  Україні  з  метою  доведення  до
населення прагнень органів державної влади  та  органів  місцевого
самоврядування,  приватного сектору економіки,  об'єднань громадян
щодо розвитку інформаційного суспільства як визначального  чинника
економічного і суспільного розвитку;

    активна міжнародна    співпраця   з   питань   інформаційного
суспільства;

    гармонійне поєднання можливостей органів державної  влади  та
органів місцевого самоврядування, приватного сектору економіки;

    фінансування загальнодержавних  програм,  державних  цільових
програм з впровадження ІКТ,  соціально важливих проектів, таких як
забезпечення  доступу  до  ІКТ  у сільській місцевості,  а також у
важкодоступних районах;

    координація розробки та реалізації загальнодержавних програм,
державних  цільових  програм  та бізнес-проектів з метою зменшення
інвестиційних ризиків, зниження операційних витрат;

    сприяння діяльності    спеціалізованих    бізнес-інкубаторів,
технопарків,    технополісів,    центрів   високих   інформаційних
технологій та інших інноваційних структур з ІКТ.

                    V. ОЧІКУВАНІ РЕЗУЛЬТАТИ

    Впровадження Основних    засад    розвитку     інформаційного
суспільства   в   Україні   на  2007-2015  роки  дасть  можливість
забезпечити  позитивні  зміни  в  життєдіяльності  суспільства   і
людини,  а саме:  збільшити рівень захисту прав і свобод людини та
її добробуту,  активізувати участь громадян в управлінні державою,
сприяти   розвитку  демократії;  підвищити  конкурентоспроможність
України,  ефективність державного управління, продуктивність праці
у  всіх  сферах  економіки,  рівень  інформаційної безпеки людини,
суспільства,          держави,          ступінь           розвитку
інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури,            зокрема
українського сегменту Інтернету;  забезпечити перехід економіки до
моделі науково-технічного  та  інноваційного  розвитку,  збільшити
частку наукоємної продукції,  сприяти якості та доступності послуг
освіти,  науки, культури, охорони здоров'я за рахунок впровадження
ІКТ; розширити можливості людини отримувати доступ до національних
та  світових  інформаційних  електронних  ресурсів;  створити нові
робочі місця,  поліпшити умови роботи і  життя  людини;  поглибити
запровадження     нормативно-правових     засад     інформаційного
суспільства.

Тема 8

Проблема вдосконалення професійної діяльності і волонтерського руху в соціальній роботі

План

1.  Духовно-моральне становлення клієнта і фахівця в соціальній роботі.
2.  Психологічні особливості в роботі соціального працівника, готовність до взаємодії з клієнтом.
3.  Психологічні проблеми фахівців соціальної роботи: «ефект вигорання».
4.  Менеджмент у соціальній роботі. Психологічні аспекти керівництва.
5.  Окремі технології роботи з персоналом по забезпеченню професійної відповідальності перед клієнтами соціальної роботи.

истема волонтерського руху функціонує завдяки її людським ресурсам. В широкому розумінні ресурси розглядаються як запаси чого-небудь, що можна використовувати в разі потреби. В іншій інтерпретації вони трактуються як джерело та арсенал засобів і можливостей, до яких можна вдаватися по мірі необхідності з метою виконання певних завдань чи вдосконалення діяльності.

Взагалі, в соціально-педагогічній роботі під ресурсами розуміють все, що може бути задіяне для вирішення проблем клієнтів, соціальної групи чи розв’язання певних соціальних завдань.

Серед ресурсів волонтерського руху перш за все можна виокремити людські ресурси, оскільки волонтерами є люди, які на засадах добровільності беруть участь в роботі державних та громадських організацій.

Причини, які заважають вступу до волонтерського руху, можуть бути різними. По-перше, психологічні – не секрет, що всі прагнуть одержувати безкоштовну допомогу, але не люблять безкоштовну допомогу надавати. Тим часом допомагати іншим у наш час навіть вигідно. Волонтер набуває професійних навичок, купу друзів і можливість зробити кар'єру.

По-друге, заважають організаційні труднощі: в нашій країні ще недостатньо розвинена діяльність шкіл волонтерів та існує мало фахівців, які навчають добровольців азам спілкування і роботи.

По-третє, державна підтримка волонтерського руху загалом незначна, хоча й намітилися деякі зрушення.

Ресурсна система руху зумовлена тим, що вона залежить від визначення тієї частини суспільства, де цей рух можливий. Будь яке суспільство може бути поділене на три сектора:

Держава. Вона піклується про всіх членів суспільства в цілому, не звертаючи уваги на проблеми окремого громадянина .  Бізнес. Він забезпечує громадян товарами та послугами. Цей сектор піклується про всіх за їхні ж гроші.  Некомерційні організації – це організації, які об’єдналися разом для того, щоб допомогти собі та іншим, не маючи перед собою цілі отримання користі; різноманітні об’єднання, які не мають статусу державних організацій і не розподіляють прибуток. Організації цього сектору не складають єдине ціле, не мають жорсткої структури, не отримують бюджетних коштів, не чекають милості природи, а прагнуть самостійно щось змінити в цьому житті [2; 12].

Саме ці організації є основним ресурсом волонтерського руху, при цьому вони використовують ті людські ресурси, які представлені добровольцями – людьми, які працюють у некомерційній організації безкоштовно та безкорисливо.

Традиційною типовою класифікацією добровільних помічників в Україні є поділ їх на три умовні групи в залежності від їх причетності до певної організаційної структури:

1) волонтери, які працюють при Центрах соціальних служб для молоді;
2) волонтери, які є членами різних громадських організацій;
3) волонтери, які представлені іншими категоріями населення (Див. табл. 1).

Таблиця 1.
Людські ресурси волонтерського руху

Людські ресурси волонтерського руху
Волонтери, які працюють при ЦССМ	Волонтери, які є членами різних грома-дських організацій	Волонтери, представлені іншими категоріями населення
Діти та молодь	Фахівці	Батьки проблемних дітей	Студенти ВНЗ
Учні старших класів шкіл та середньо спеціальних закладів	Психологи	Батьки дітей-інвалідів	Які проходять практику при ЦССМ	Дитячих	Волонтери, які приходять за власним бажанням
Творчі об'єднання	Педагоги	Батьки підлітків з девіантною поведінкою	Які потребують реальної практичної допомоги у навчанні	Жіночих	Клієнти
Групи само-допомоги	Соціальні педагоги	Батьки підлітків з адиктивною поведінкою		Релігійних	Спонсори
Школи лідерів	Соціальні працівни-ки			Організації соціально-медичного профілю	Чиновники
Клуби інвалідів	Юристи			Культуро-логічні
Дитячі та молодіжні об’єднання	Лікарі			Організації патріотичного характеру
				Спеціалізо-вані організації, що працюють з інвалідами, людьми похилого віку
Складають актив різних груп при ЦССМ		Складають групи взаємодопомоги

Слід зауважити, що, якщо представники першої групи, в основному, самоідентифікують себе з поняттям «волонтер», то представники другої та третьої групи, як правило, не називають себе «волонтерами», вони впровадять соціальну роботу відповідно до обов’язків членів громадських організацій. Участь у соціальній діяльності волонтерів третьої групи залежить, у багатьом, від їх власного бажання.

У змісті діяльності різних груп волонтерів багато спільного, але організаційні принципи соціальної діяльності кожної групи значно різняться.

Так, волонтери першої групи – це, в основному, неповнолітні та молодь (старшокласники та студенти), а також досвідчені фахівці та батьки проблемних дітей та підлітків.

Розглянемо детальніше кожну підгрупу.

1. Підлітки та юнаки, учні старших класів шкіл та середньо-спеціальних закладів, які складають актив різних груп при ЦССМ (в клубах молодих інвалідів, творчих об’єднаннях, школах лідерів, групах самодопомоги, молодіжних та дитячих об’єднаннях. Для цієї групи головною причиною участі у волонтерській діяльності є можливість самоствердження в очах однолітків, батьків, учителів та можливість нового спілкування з ними на новому, більш довірливому, взаємовідповідальному рівні, а також бажання знайти нових друзів, можливість здобути нових навичок і знань та проведення власного дозвілля.

Питання надання конкретної допомоги, як правило, не є визначальним. Професійна кваліфікація волонтерів-підлітків, звичайно, досить низька, проте вони дуже мобільні, вони не мають комунікаційних проблем у спілкуванні з іншими дітьми та підлітками та із задоволенням включаються в організацію та проведення дозвільних форм роботи, що дуже актуально для ЦССМ.

При організації роботи даної категорії слід мати на увазі те, що значна їх частина не затримується у волонтерських загонах: вони перебувають у постійному пошуку, пробують себе у різних ролях. Волонтери-підлітки із задоволенням працюють як у великих, так і у малих групах. Досвід показує, що чим цікавіша підліткам робота, яку вони виконують, тим частіше вони готові включитися до неї. Водночас, робота у волонтерських загонах сприяє розвитку їх комунікативних здібностей. Тому бажання волонтерів-підлітків співпрацювати треба не лише використовувати, але й розвивати. Для підлітків, які не можуть працювати у великих і малих групах, можлива індивідуальна робота, пов'язана з особливими навичками і нахилами: малюванням, літературними здібностями, умінням працювати на комп'ютері, знанням іноземних мов тощо.

Робота з ними потребує врахування кількох важливих правил:

робота не повинна заважати основному навчанню;  не варто доручати їм одноманітну роботу;  у кожній справі, яка довіряється дітям або підліткам, обов'язково повинне бути місце для прояву їх власної ініціативи і самостійних рішень, а також персональної відповідальності;  їх участь у волонтерському русі повинна бути узгодженою з батьками і вчителями;  робота має бути безпечною, хоча частка розумного ризику при виконанні доручених робіт старшими дітьми може допускатися, але за умови суворого контролю з боку дорослих;  робота, безумовно, має бути найбезпечнішою для дитячої психіки, без психологічного пресингу для них;  не варто включати дітей у внутрішні конфлікти організації, тим більше – переманювати з однієї програми до іншої;  чітко визначати засоби заохочення, ні в якому разі не обіцяти більше, ніж можна зробити для волонтера;  демонструвати по можливості перспективи їх діяльності в організації й обговорювати з ними плани на майбутнє;  не переоцінювати здібності дітей, особливо вголос, перед широким колом людей.

Волонтерство – можливість соціального самоствердження, але не єдина, тому хтось залишається надовго, а для когось – це один з апробованих та залишених варіантів, тому, частка „затриманих” залежить від серйозності підходу дорослих до діяльності волонтерів-підлітків. Для них дуже важлива увага до роботи, яку вони виконують, рівні права у стосунках із старшими, оцінка не лише з боку дорослих, але й однолітків. Саме визнання їхньої роботи в очах однолітків стає визначним у вирішенні питання продовжувати волонтерську роботу чи ні.

Тому досить складною є проблема, в яких саме видах соціальної роботи доцільно використовувати волонтерів-підлітків. Часто це технічна робота (розклеювання афіш, розповсюдження друкованої продукції, анкетування). Це припустимий варіант, але варто відстежити мотивацію, важливість роботи, яку вони виконують.

Волонтери-підлітки дуже корисні у проведенні ігрових форм соціальної роботи, роботи з інвалідами, в прес-центрах тощо. Тому дуже важливе в роботі з ними створення умов для становлення особистості підлітка, його соціалізації, активізація їх самовизначення. Створення таких умов – один з вірних шляхів залучення підлітків до волонтерського руху [2; 12; 13].

2. Студенти вищих навчальних закладів (переважно з відділення педагогіки, психології, соціальної роботи, соціальної педагогіки), які звертаються до Центрів соціальних служб для молоді з приводу практичної допомоги у навчанні за профілем діяльності Центрів або які проходять в Центрах навчальну та виробничу практику.

Ця категорія має дещо інші мотиви для добровільної соціальної роботи, насамперед їх цікавлять професійні проблеми: реальні – набуття фахових знань з майбутньої спеціальності, напрацювання навичок роботи – та формальні – отримання заліку, проходження практики. Їх певною мірою хвилює проблема міжособистісної комунікації, особливо спілкування з професіоналами в обраній спеціальності, знайомство з новими методиками і технологіями, все, що може їм допомогти у подальшому стати висококваліфікованими фахівцями і працевлаштуватися.

Їх цікавлять ті види роботи, які безпосередньо пов’язані із майбутньою професією, при цьому перевага належить індивідуальній роботи або роботі у невеликих групах. Для студента-волонтера важливе визнання його колег, входження в колектив професіоналів. Вони є реальним кадровим потенціалом для ЦССМ.

Саме тому, одним з основних шляхів залучення студентів до волонтерської діяльності є оцінка професійної компетентності студентів організаторами волонтерського руху і через те – уникнення причин конфлікту і непорозуміння. Конфлікт, як правило, виникає у результаті розбіжностей намагань студентів самоідентифікуватись і прагнень спеціалістів пропонувати їм «некваліфіковані» види роботи. Таке ставлення ображає і відштовхує перших від волонтерських справ.

Ідеальний варіант співпраці, коли волонтери-студенти починають працювати разом із фахівцями, а потім приступають до самостійної роботи. Якщо волонтеру не вистачає професіоналізму, необхідно стимулювати його підвищення. Він має усвідомити, що система зацікавлена в ньому лише за умови набуття професіоналізму. За обопільною зацікавленістю щодо налагодження взаємостосунків ЦССМ і студента-волонтера, вони можуть діяти за такою схемою: практикант > волонтер > заслужений спеціаліст > співробітник ЦССМ [2; 10].

3. Батьки проблемних дітей (дітей-інвалідів, неповнолітніх з груп ризику: девіантної, адиктивної поведінки та інші), які об’єднуються в групи самодопомоги. Мотивація участі волонтерів-батьків у соціальній роботі – бажання допомогти собі особисто, а разом з тим і іншим сім’ям з подібними проблемами: сім’ям дітей-інвалідів, алкоголіків, наркоманів тощо. Рівень кваліфікації батьків може бути різним, проте всі вони мають великий життєвий досвід проживання у кризовій сім’ї та спілкування з собі подібними, знання про можливості виживання в кризовій ситуації, і тому дуже потрібні. Вибір напрямів соціальної роботи, за якими працюють волонтери-батьки, визначаються особистою проблемою волонтера.

Волонтери-батьки дуже рідко включаються в соціальну діяльність за власною ініціативою. Більшість з них сподівається на допомогу інших. Тому працівникам ЦССМ дуже важливо активізувати батьків, розкрити перспективи можливої самостійної волонтерської діяльності. Тільки усвідомлення можливості змін може стати мотивом включення батьків до волонтерського руху.

Час роботи для таких волонтерів досить різний. Інформація, необхідна для початку роботи, – законодавча база, знання якої дозволить захистити, відстояти права сімей, що опинилися в кризовій ситуації, а також банки даних ЦССМ про різні категорії сімей (скільки їх, де вони проживають, яким чином можна вийти на контакт з ними і т.п.).

На відміну від розглянутих вище категорій волонтерів, для переважної більшості волонтерів-батьків не є суттєвою оцінка їхньої праці, для них важливий той ефект, якого вони досягають стосовно своєї сім’ї, сімей близьких людей. Виняток становлять волонтери-батьки, які при підтримці сімей з названими проблемами стають їхніми представниками в органах влади різного рівня. Такі приклади є, і робота таких батьків, безперечно, дуже ефективна, особливо у групах взаємної підтримки [2; 10].

4. Волонтери-фахівці (психологи, педагоги, соціальні педагоги, соціальні працівники, юристи, лікарі), які надають консультативну допомогу соціальним працівникам, іншим волонтерам або практично допомагають клієнтам соціальних служб. Основним рушійним мотивом участі спеціалістів у волонтерському русі є реалізація особистих професійних можливостей. Іноді вона має альтруїстичний характер, іноді спеціаліст намагається розширити коло своїх інтересів, іноді йому необхідне професійне чи особисте самоствердження. Тому, каталізатором залучення фахівців до волонтерського руху можуть стати публікації в пресі: відгуки, подяки, інші форми оцінки соціальної значущості їхньої роботи.

Головне завдання ЦССМ – оптимально організувати їх діяльність (точний час, аудиторія чи кабінет, клієнтура), стежити, щоб вони вирішували суто професійні проблеми. Через їх залучення можна вирішити багато соціальних проблем, пов’язаних із професійною діяльністю фахівців. Форма роботи фахівців, як правило, індивідуальна (консультування) та деякі групові форми (лекції, тренінги).

Практика дозволила виокремити три основних правила в роботі із спеціалістами як волонтерами:

•  Ваші професійні погляди на ту чи іншу проблему мають збігатися або, в крайньому разі, не розходитися;
•  Гнучкий графік для спеціаліста, зайнятого, як правило, в кількох місцях;
•  Забезпечення можливості професійної або наукової кар’єри, адже часто саме за цим звертаються до некомерційних організацій спеціалісти.

Але, все ж таки, основним рушійним мотивом участі спеціалістів у волонтерському русі є реалізація особистих професійних можливостей.
Зрозуміло, що будь-які волонтерські групи при ЦССМ діють у межах соціальних програм, які реалізуються конкретним центром і передбачені планом його роботи, завданнями, покладеними на Центри державою. Тому потрібен інструмент для оволодіння волонтерами змістом діяльності Центру саме в тому напрямі, де вони бажають працювати і допомагати з визначенням власних завдань, їх обсягом, методів та форм роботи. Тому Центри, які залучають до роботи волонтерів, повинні планувати систематичне навчання, наради, інструктування, дискусії, семінари, круглі столи, тренінги, що дозволяє урізноманітнити форми ознайомлення волонтерів із змістом, напрямами, особливостями, видами соціальної роботи залежно від рівня їх професійної підготовки до такої діяльності.

Саме тому дуже важливим на сьогодні є впровадження системи навчання волонтерів з використанням різноманітних форм навчання (школа волонтерів – один рік, тематичні курси – шість місяців, табір підготовки добровільних працівників – один місяць, курси підвищення майстерності – один тиждень) та за різноманітними напрямами роботи у залежності від специфіки діяльності ЦССМ (соціально-реабілітаційна робота, попередження та подолання негативних явищ у молодіжному середовищі, соціальна опіка, соціальний захист, соціальний розвиток та ін.) [2; 10; 12].

Другою великою групою добровільних помічників є волонтери-члени громадських організацій. Це, в основному, дитячі, молодіжні, жіночі, культурологічні, релігійні організації, організації патріотичного спрямування, громадські організації соціально-медичного профілю, організації, що спеціалізуються на роботі з інвалідами та ін.

Найбільш активно соціальну роботу з дітьми та молоддю проводять волонтери дитячих, жіночих, молодіжних організацій та організацій, що займаються соціальною роботою з інвалідами. При цьому вся робота виконується на волонтерських началах. Ці організації надають широкий спектр соціальних послуг різним категоріям населення, але основний акцент у своїй діяльності роблять на матеріальній підтримці окремих осіб, груп чи сімей: фінансовій допомозі, забезпеченні продуктами харчування, медикаментами та ін.

Крім цього, волонтери даної групи надають такі види соціальної допомоги соціально незахищеним категоріям населення:

організація дозвілля (дитячі, молодіжні, релігійні, культурологічні організації, організації патріотичного спрямування);  питання планування сім'ї (організації соціально-медичного профілю, жіночі та ін.)  реабілітаційна робота (організації соціально-медичного профілю, особливо які спеціалізуються на роботі з інвалідами);  консультації та юридична допомога у захисті прав людини (всі громадські організації);  психологічна допомога (дитячі, молодіжні, релігійні, жіночі та ін.);  патріотичне та моральне виховання (організації патріотичної спрямованості, культурологічні);  патронаж вдома, батьківські університети, педагогічна допомога (дитячі, молодіжні, жіночі та релігійні організації);  гуманітарна допомога (всі громадські організації).

Безперечно, соціальна робота громадських організацій різна за спрямуванням і залежить від профілю конкретної організації. Так, більше за інших до соціальної роботи залучені дитячі організації, які надають соціальну допомогу, як правило, незахищеним категоріям населення, перш за все громадянам похилого віку, пенсіонерам, інвалідам, своїм одноліткам, з якими сталася біда. Помітне місце у соціальній роботі дитячих організацій посідає також і матеріальна допомога. Молоді волонтери збирають речі, продукти, які потім передаються дітям-сиротам, дітям-інвалідам, пенсіонерам. Діти-волонтери допомагають самотнім і старим людям вирішувати побутові проблеми: купують продукти, виконують різну роботу по господарству, на присадибних ділянках. Волонтери беруть активну участь в організації дозвілля для дітей-сиріт і дітей-інвалідів.

Проте найбільшого поширення набула соціальна робота дитячих організацій серед своїх членів і однолітків. Значна частина громадських дитячих структур займається організацією дозвілля дітей та молоді. При цьому культурно-масові заходи, як правило, тематичного характеру, наприклад з акцентом на профілактиці негативних явищ у молодіжному середовищі, підготовці юнаків до служби у збройних силах, пропаганді здорового способу життя, підтримці творчої молоді.

Слід зазначити, що серед волонтерів дитячих громадських формувань виховуються добре підготовлені менеджери, чимало представників цих формувань займаються організаційною роботою в об'єднаннях школярів, проводять благодійні акції, пропагують зміст роботи своїх організацій. Головним у діяльності дитячих громадських організацій є створення умов для самореалізації, саморозвитку дітей та молоді, самоствердження особистості.

До соціальної роботи з молоддю залучені волонтери молодіжних організацій, їхня соціальна діяльність дещо подібна роботі дитячих організацій: шефська допомога ветеранам, пенсіонерам, одиноким людям. Проте саме вікова різниця визначає форми і методи соціальної роботи. Молодіжні організації орієнтують своїх волонтерів на соціальну допомогу в першу чергу молодшим і старшим, але не своїм одноліткам. Стосовно молоді молодіжні організації виступають здебільшого пропагандистами того чи іншого політичного напряму, а масові заходи, організовані ними, теж мають політичне спрямування. Соціальна робота волонтерів молодіжних організацій, як правило, обмежується організацією дозвілля, рідше – захистом прав молоді. А індивідуальна і групова консультативна соціальна допомога молодіжними організаціями практично не надається. Для надання соціально-психологічної допомоги своїм членам молодіжні організації користуються послугами ЦССМ.

Значну роботу щодо надання соціальної допомоги молоді проводять волонтери жіночих організацій. Їхня діяльність орієнтована, в основному, на роботу з жіночою молоддю й спрямована на захист прав жінок.

Досить широко у практичній діяльності жіночих організацій представлені індивідуальні форми роботи. Спеціалісти-волонтери, члени організацій проводять консультації для жінок та їхніх дітей, надаючи їм психологічну, педагогічну, медично-соціальну допомогу. Велика робота провадиться у плані соціального захисту, матеріальної і моральної підтримки багатодітних сімей, одиноких і малолітніх матерів. Значне місце у діяльності жіночих організацій займає робота, спрямована на підготовку майбутнього подружжя чи роботу з молодими сім'ями, а також надання психологічної і соціальної допомоги жінкам та дітям, які зазнали фізичного чи морального насильства.

Усі громадські організації мають великий потенціал, реально – кожна група цих організацій має свій специфічний об’єкт соціальної допомоги і свої форми роботи з ними. Враховуючи, що соціальна допомога членам громадських організацій здійснюється на волонтерських засадах, вона безкоштовна, що дуже важливо в умовах економічної кризи. З іншого боку, участь самої молоді у діяльності цих організацій є незаперечним виховним фактором для кожного члена організації.

На сьогоднішній день великою проблемою у соціальній роботі громадських організацій є їх невелика кількість і нечисленність, що значно перешкоджає залученню цих добровольців до волонтерського руху [2].

Крім вище визначених груп волонтерів, людськими ресурсами, які поповнюють лави добровільних помічників, (третя категорія волонтерів) є й представники інших категорій населення.

Волонтери, які приходять за власним бажанням. Волонтери можуть прийти в організацію за власним бажанням, прочитавши про неї у пресі і виявивши бажання дізнатися, як вона працює.

Якщо інтереси організації збігаються з інтересами потенційного волонтера, потрібно детальніше ознайомити його з організацією, запропонувати навчання, оскільки здебільшого воно необхідне, залучити до роботи з реалізації конкретної програми. Іноді робота, запропонована волонтеру, є дуже відповідальною, потребує професійних навичок (наприклад няня в притулку для маленьких дітей, консультант «Телефону довіри»).

Спонсори. Вони не завжди здатні підтримати вас матеріально. Але керівники фірми можуть надати вам реальну методичну допомогу в організації роботи вашого товариства, пошуку фінансів. Такий варіант часто називають патронажем. Кращий спосіб організувати патронаж – створити опікунську раду при конкретній організації, де попечителями будуть керівники різних фірм, відомі у місті або країні особи: артисти, музиканти. Попечитель не завжди допоможе вам грошима, але спрацює його ім'я, він залучить інших, дасть пораду. Не слід забувати, що керівники багатьох фірм мають вищу економічну освіту, величезний досвід роботи з фінансами, управлінський досвід.

Юрист фірми може безкоштовно надати разову або надавати постійні консультації. Головний бухгалтер фірми допоможе розібратися з фінансовим звітом. Співробітники фірми можуть у вільний від роботи час виконувати роботу, не пов'язану з їхньою основною діяльністю. А деякі компанії навіть оплачують власним працівникам той час, який вони витрачають на допомогу доброчинній організації. Наприклад, при підготовці дитячого свята у фірми можна орендувати зал для проведення доброчинних акцій без орендної плати.

Чиновники. Люди, які працюють в державному апараті, наприклад, у міській адміністрації, також можуть бути волонтерами. Однак, перш ніж залучити їх до цієї діяльності, слід з'ясувати, чи не призведе це до конфлікту волонтера з керівниками. Найнадійніший варіант у такий ситуації, коли адміністрація знає і дає згоду на роботу свого працівника волонтером. Чиновники місцевої адміністрації можуть бути вашими волонтерами лише як приватні особи.

Клієнти. Волонтерами можуть бути і ті, кому надається допомога, – клієнти конкретної організації, наприклад, пацієнти клініки або слухачі виховного центру, батьки клієнтів, а також ті, хто був клієнтом раніше і хоче працювати волонтером в різних програмах.

Принципи роботи з волонтерами-клієнтами такі ж, як і з дорослими та фахівцями [2; 12].

Діапазон особистісних якостей людини дуже великий і широкий. Людина прагне удосконалити себе, знайти своє призначення і місце в житті. Волонтерська діяльність – це шлях самопізнання і самоперевірки. Тому у добровільній роботі беруть участь різні категорії волонтерів.

Але, як показує практика, чимало організацій залучають волонтерів до нецікавих робіт і через це мають проблему. В таких випадках персонал вважає помічників ненадійними. Саме створення потрібних для волонтерів умов праці й є найголовнішим пунктом успішної діяльності [2; 6; 11].

Можна втратити волонтерів і через власне ставлення до них, особливо, коли їм не можуть знайти відповідну роботу, не дякують, не враховують їхню думку. В такому випадку люди йдуть з організації, що може стати причиною її розпаду. Робота з добровільними помічниками потребує гнучкості і почуття відповідальності, вміння взаємодії і довіри людям. Волонтер – це, як правило, не чудо-людина, яка все розуміє і сприймає кожне слово керівника. Це може бути й людина 80-ти років з нелегким характером, але водночас, незмінний працівник у роботі з такими ж людьми, як і сам, що знаходяться в організації на патронажі, і 17-літня молода людина з невеликим життєвим досвідом, але якій легко дається навчання [22; 34].

Таким чином, залучення людей до волонтерського руху відбувається різними шляхами. Тому ряди волонтерського руху завжди поповнюються, адже людські ресурси невичерпні, а отже волонтерська система буде функціонувати безперебійно.

1. Тема- ldquo;Текстовий процесор MS Word
2. Лекция ’5. Раздел 1
3. Гусеничный движитель
4. Реформы Петра I и их цивилизационная ориентация Административные преобразования
5. на тему - Капитал компании его структура и порядок анализа
6. Юридичноземельний центр Студента - 4го курсу 1шої групи Костюка Б
7. Реферат з інформатики Програмування- Структури перехід та вибір варіанту типи символів та перелічувані
8. для каждого Для этой цели в операторе SELECT используется предложение GROUP BY
9. IВведение В мировой и отечественной практике основным видом ставок таможенных пошлин являются адвалорные
10. Деятельность брокеров на Европейских фондовых рынках
11. Слияния и поглощения кредитных организаций в современной России
12. Языческие верования древних славян
13.  2013 г
14. Исключения из правил в системе классицизма к проблеме развенчания стереотипов в научном и обыденном мышлении
15. Правовой режим земель сельскохозяйственного назначения
16. Жилой дом 5 этажный 30 квартирный
17. методичні вимоги до уроку
18. Витязь в тигровой шкуре
19. Реферат- Методы распознавания, идентификации и измерения расстояния до объектов в СТЗ ПР
20. 24115

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе