Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ПЕРЕДМОВА
П
ропонований увазі читача навчальний посібник з політичної економії побудований відповідно до навчальної програми, яка була рекомендована для вищих еконо-
мічних закладів України Науково-методичною конференцією від 29—30 квітня 1999 р.
Оскільки даний посібник — перша політекономічна «ластівка» за офіційно рекомендованою програмою, то майбутні конструктивні критики повинні, по-перше, врахувати ту обставину, що матеріал вимагав структуризації ще в процесі апробації самої програми. По-друге, політекономія завжди була і є найбільш за ідеологізованою економічною наукою, оскільки її предмет становлять загальні економічні закони, що управляють процесами розвитку різних економічних систем. При цьому автори, не відкидаючи принцип дискусійності викладу матеріалу, зробили спробу стати над ідеологічними та іншими теоретико-методологічними забобонами, в т. ч. й ключовими, домінуючими на терені України принципами «економікс». Наприклад, остання завжди виступала і виступає проти еквівалентного обміну, доводячи, що обмін не стільки еквівалентний, скільки взаємовигідний. Але така вигідність підтверджує рівність доходів і витрат, що є також політекономічною проблемою.
Незважаючи на наявність в Україні значної кількості навчальних видань з основ економічної теорії, ми були професійно занепокоєні станом навчально-методичного забезпечення вивчення студентською молоддю такої теоретико-концептуальної економічної дисципліни, як політична економія. Автори прагнули врахувати кращі зразки викладу еволюції політекономічної думки, розширити коло питань, що висвітлюють проблеми функціонування господарюючих суб’єктів за умов різних економічних систем, відобразити процесуальність створення тих чи інших політекономічних концепцій і плюралізм відповідей на те чи інше питання.
Ми усвідомлюємо всю складність завдань, які перед собою поставили, тому наперед вдячні за побажання та пропозиції щодо поліпшення змісту і стилю викладу даного навчального підручника.
Тема 1
ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ
Життя будь-якого суспільства, його членів безгранично різноманітне. До кола його інтересів потрап-
ляє не лише матеріальне (виробництво матеріальних благ — житла, одягу, їжі тощо), а й нематеріальне (культура, наука, мистецтво, медицина, навчання, спорт). Звичайно економічні потреби, інтереси і цілі людини переважають. Отже, є така сфера діяльності, що лежить в основі існування всього суспільства в цілому і кожної людини зокрема, незалежно від того, де вона живе і чим займається. Це — економічна діяльність, без якої неможливі всі інші види існування. Для будь-кого з «homo sapiens» аксіоматичним є те, що перед тим, як займатися політикою або мистецтвом, наукою або релігією, потрібно мати їжу, одяг, дах над головою і т. д.
Прагнення людини пізнати сутність економічних процесів пояснюється не тільки віковим потягом до самопізнання або жагою проникнення в глибини таємниць Всесвіту. Оволодіння основами економічних знань продиктовано практичними потребами суспільного життя, спрямованістю його розвитку в потрібних для людини напрямах, прогнозованістю тенденцій його еволюції.
§ 1. Зародження і розвиток політичної економії
Економічна думка виникла одночасно з появою людини. Першими економічними узагальненнями, які дійшли до нас, є написи на єгипетських пірамідах, звід законів царя Хаммурапі у Вавілонії, і т. д. У них деталізовані податкова система, громадські роботи, різноманітні штрафи та ін. Перша спроба теоретично осмислити і більш-менш системно викласти економічні проблеми була здійснена великим мислителем стародавніх часів, філософом, вчителем і наставником Олександра Македонського — Арістотелем. Він зацікавився двома ключовими проблемами економічної науки того часу — ефективним використанням майна в рабовласницькій латифундії і здійсненням справедливого (еквівалентного) обміну. Арістотель робить надзвичайні для свого часу відкриття і порушує проблему раціонального використання багатства, вперше формулює поняття суспільного поділу праці, еквівалентного обміну і навіть мінової вартості, попиту і пропозиції, споживання і потреб.
Перші політекономічні теорії
Становлення і розвиток економічної науки тісно пов’язані з прогресом капіталістичного способу виробництва. Цей суспільний лад з самого початку (епоха первіс ного нагромадження капіталу) порушував перед молодою економічною наукою проблему за проблемою. Саме тоді починається формування фундаментальної політичної економії як самостійної науки. Першими гідний внесок у розвиток політичної економії зробили меркантилісти (від італ. merkante — торговець, купець), які вважали, що суспільне багатство нарощується у сфері обігу — торгівлі. Меркантилісти визначили з цих позицій дві економічні проблеми, які необхідно було вирішити: 1) розвиток зовнішньої торгівлі і встановлення торгового балансу країни; 2) визначення природи грошей і рівня відсотка. На їх думку, багатство країни пов’язано з максимальним нагромадженням золота і срібла (дорогоцінних металів) за допомогою ефективної зовнішньої торгівлі, тобто перевищення вивезення товарів з країни над їх ввезенням. Меркантилісти вважали природною властивістю дорогоцінних металів бути грошима. Звідси — їх помилкове уявлення про те, що товари мають вартість таку, скільки за них можна обміняти золота і срібла. Отже, розмір вартості товару залежить від того, скільки зазначених металів можуть дати за нього.
Антуан де Монкретьєн (1575—1621) може вважатися одним з найталановитіших економістів — представників меркантилізму. Саме він вперше вжив термін «політична економія», подарувавши тим самим назву новій науці. У цілому ідея меркантилізму зводиться: в економічній політиці — до масового нагромадження дорогоцінних металів у країні і державній скарбниці; у теорії — до пошуків економічних закономірностей у сфері обміну (торгівлі, грошовому обігу).
Величезний внесок у розвиток поглядів меркантилістів зробили Томас Ман (1571—1641), Дейвід Юм (1711—1776) — видатний філософ XVIII ст., Уільям Петті (1623—1687) — фундатор трудової теорії вартості. Головною заслугою меркантилістів було те, що вони здійснили першу спробу осмислення загальноекономічних завдань на рівні всієї національної економіки. Вона не вдалася, але послужила відправною точкою для наступної хвилі економістів-фізіократів.
Фізіократи (від грец. physis — природа і kratos — влада) порівняно з меркантилістами зробили величезний крок вперед у розвитку економічної науки. Вони перенесли проблему походження багатства (додаткового продукту та його вартості) зі сфери обігу в сферу виробництва. Обґрунтування такої зміни об’єкта економічного дослідження стало прогресивною економічною концепцією того часу. Франсуа Кене (1694—1774) — «батько» фізіократів — виходив з принципу еквівалентності обміну. Оскільки обмінюватися можуть тільки рівновеликі вар тості, тому він писав, що обмін або торгівля не породжують багатств і здійснення обміну нічого, виходить, повністю ще не пояснює. Якщо це так, то джерело багатства треба шукати поза сферою обігу, тобто у виробництві. Дане міркування настільки ж геніальне, як і просте, призвело Кене ще до одного відкриття, достатньо важливого для того часу. Якщо наведене міркування вірно, а це так, на думку вченого, то товари на ринок надходять із заздалегідь заданою ціною. Отже, гроші виконують тільки функцію засобу обігу, і їх нагромадження не є дійсним багатством. Більше того, вилучені з обігу через нагромадження, вони перестають виконувати свою корисну суспільну функцію.
І хоча фізіократи вбачали єдиною сферою виробництва, де створюється національне багатство, сільське господарство, а єди ною формою додаткового продукту — земельну ренту, їхній внесок у розвиток політичної економії можна вважати істотним.
За всіх часів розвитку політекономії як науки нерозв’язною здавалась проблема, пов’язана з характеристикою суспільного відтворення. На рівні індивідуального виробника все виявлялось досить простим: йому необхідно було купити засоби виробництва, робочу силу, організувати виробництво, а готову продукцію реалізувати. Ці питання економічна наука швидко і вичерпно пояснила. Проте щоб відтворний процес здійснювався у масштабах усього суспільства, щоб усі виробники придбали основні засоби виробництва та реалізували виготовлений продукт, а всі споживачі водночас мали такий дохід, щоб купити цю продукцію, дане завдання вважалося таким, що не має вирішення. За всю історію розвитку економічної науки це питання, хоча й порушувалося багатьма економістами, вперше пояснювалося Ф. Кене в його відомих «Економічних таблицях», в яких була продемонстрована принципова схема можливостей суспільного відтворення.
Поряд із Ф. Кене істотний внесок у розвиток вчення фізіократів внесли Анн Робер Жак Тюрго (1727—1781), Дюпон де Немур (1739—1817) — засновник і нині існуючої однієї з могутніх американських корпорацій.
Меркантилісти і фізіократи підготували подальший розквіт економічної думки, коли вона по суті не тільки сформувалася як єдина, цілісна наука, а й знайшла відповіді практично на більшість питань, поставлених швидко прогресуючим капіталізмом. Настала епоха класичної політичної економії.
Класична полі-
тична економія
Піонером класичної політичної економії можна вважати англійського економіста Уільяма Петті, який уперше у 1662 р. вивів сентенцію, що джерелом будь-якого багатства є праця. Отже, економічна думка наново відкриває забуту ідею Арістотеля. З іншого боку, У. Петті розрізняє дві сторони ціни: одна, що постійно змінюється залежно від ринкової кон’юнктури, — ринкова ціна; інша, природна, що не змінюється вже після виробництва, — вартість товару. У. Петті науково послідовний, тож у своїх дослідженнях він виходить тільки з того положення, що праця є «утриманням» вартості.
Великий внесок У. Петті зробив у теорію грошей. Вчений визначив їх як товар, що має трудове походження, тому й виступає загальним еквівалентом. Отже, вартість самих грошей залежить від кількості праці, витраченої на їх виробництво. Вперше в економічній науці У. Петті порушив питання про кількість грошей, необхідних в обігу.
Особливе місце в розвитку економічної науки належить Адамові Сміту (1723—1790) — класику політичної економії. Його чільне місце в економічній науці визначається тим, що він уперше виклав економічну теорію як цілісну науку, у взаємозв’язку всіх її головних елементів.
Розробляючи економічну теорію в цілому і спираючись на трудову теорію вартості, А. Сміт відкриває дві сторони товару — вартість і споживчу вартість (корисність) і наводить відмінності між ними. Важливим кроком у розвитку теорії вартості було розмежування ним простої і складної праці, а, отже, визначення підґрунтя для зіставлення різноманітних форм праці. А. Сміт високо оцінив значення поділу праці і спеціалізації як чинників розвитку продуктивних сил. На цій основі він розробив теорію порівняльних переваг і дійшов у результаті до геніального висновку в теорії обміну. За Смітом, обмін і еквівалентний, і взаємовигідний. Отже, можуть обмінюватися не тільки еквіваленти за вартістю, але й однакові, суб’єктивно оцінені корисності.
Одне з найістотніших відкриттів А. Сміта полягає у визначенні ним вартості робочої сили і відмінностей її від вартості, яку ця робоча сила створює. А. Сміт дуже наблизився до розгадки таємниці виробництва додаткового продукту і додаткової вартості, оскільки сформулював висновок, що створювана робочою силою вартість більша, ніж вартість самої робочої сили. Отже, товари обмінюються вже не просто пропорційно витратам праці, а пропорційно витратам виробництва.
Славу одного з кращих економістів усіх часів А. Сміту принесла загальна теорія ринку, особливо щодо механізму його функціонування. Він переконливо обґрунтував, що кожний господарюючий суб’єкт, переслідуючи свою особисту мету, досягає тим самим і суспільних цілей. Його ідея «невидимої руки ринку» є не що інше, як пояснення механізму саморегулювання ринкової системи. Дія «невидимої руки» ринкових стимулів спрямовує діяльність людей таким чином, щоб вони приносили користь усім. Це є, на думку багатьох економістів, найбільш вагомим внеском А. Сміта в економічну науку, оскільки вона по суті означає, що ніхто не зможе досягти добробуту, не зможе створити багатства, якщо попередньо не задовольнить якоїсь суспільної потреби. А. Сміт тут чітко та ясно сформулював капіталістичну ідеологію.
Подальшого розвитку класична політекономія набула у працях англійського економіста Давіда Рікардо (1772—1823). Він «очистив» економічну науку від багатьох помилок попередників і звільнив трудову теорію вартості від внутрішніх суперечностей. Економічна теорія предстає у Д. Рікардо у вигляді послідовної, ло гічної концепції, якій властива насамперед об’єктивність. Вчений вперше охарактеризував поняття суспільно необхідних витрат праці на відміну від індивідуальних і обґрунтував, що вартість визначається саме ними. Таким чином, він майже підійшов до відкриття закону вартості. Істотним внеском Д. Рікардо в економічну науку було і пояснення процесів перенесення вартості засобів виробництва на готовий продукт. Він показав, що в процесі ство-
рення вартості бере участь жива праця, проте до складу вартості готового продукту входить ще й перенесена вартість засобів виробництва. Крім того, Д. Рікардо вирішив багато конкретних економічних проблем: від розрахунків економічної ефективності міжнародної торгівлі і теорії порівняльних переваг до визначення «мі німального рівня заробітної плати» та прожиткового мінімуму. Заслуга Д. Рікардо полягає ще й у тому, що він виклав політичну економію в суворій логічній послідовності, надавши їй системного вигляду на тому рівні розвитку, на якому вона тоді перебувала.
Засади
марксистської
політекономії
Особливе місце у формуванні і розвитку політичної економія належить К. Марксу (1818—1883) і марксизму в цілому. І якщо на Заході К. Маркс (як філософ та економіст) вважається видатною особистістю другого тисячоліття, то в постсоціалістичних країнах економічні, політичні й ідеологічні концепції формування суспільств з перехідною економікою базуються виключно на засадах антимарксизму, що свідчить про їх однобоку заідеологізованість.
Особливість марксизму як економічного вчення полягає в тому, що постійно задля його дослідження застосовувався один і той самий метод — діалектичний матеріалізм. Тобто суть марксизму — в діалектиці, у розвитку. Жодна економічна категорія не є статичною, вона розвивається так само, як еволюціонує саме людське суспільство. Отже, й економічну теорію в цілому потрібно розглядати діалектично. Тож К. Маркс, беручи на озброєння гегелівські закони діалектики, підводить під них матеріалістичний ґрунт. Цей метод призвів філософа до матеріалістичного розуміння історії, що дозволило йому науково обґрунтувати роз-
виток людського суспільства як закономірну послідовну зміну одного способу виробництва іншим. Паралельно він відкриває
закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил.
У праці «До критики політичної економії» К. Маркс доводить до досконалості трудову теорію вартості: відкриває двоїстий характер як праці, що створює товар, так і самого товару; розглядає еволюцію появи і сутність грошей, їх роль у товарному господарстві; розкриває необхідність перетворення товару на гроші внаслідок того, що суспільний характер праці, втіленій в товарі, може виявлятися тільки в обміні; формулює умови і риси товарного виробництва; характеризує суперечності найпростішої економічної «клітини» капіталізму — товару.
Теорію вартості К. Маркс розробляє далі в «Капіталі». Тут він і обґрунтовує суперечності між визначенням вартості товару відповідно до витраченого часу на його виготовлення і цінами, які складаються реально в капіталістичному господарстві. Принципові зміни у ціноутворенні пов’язані з переходом від простого товар-
ного виробництва до капіталістичного. К. Маркс аналізує конкуренцію і характеризує два її види: внутрішньогалузеву і міжгалузеву. Остання призводить до формування «ціни витрат виробництва», що стає кульмінаційною точкою коливання ринкових цін. К. Маркс формулює закон формування ринкової вартості і закон середньої норми прибутку й ціни виробництва. Теорії середньої норми прибутку і «ціни витрат виробництва» являють собою розвиток теорії вартості на конкретнішому рівні дослідження.
Далі К. Маркс наводить визначення капіталу та аналізує його структуру як з погляду ролі його складових у створенні вартості, так і з точки зору їх обороту.
Проте найвагомішим відкриттям К. Маркса вважається розгадка секрету виробництва додаткової вартості. Вперше в економічній науці був чітко відслідкований механізм виробництва прибутку як цілком природний результат процесу капіталістичного виробництва. Далі К. Маркс послідовно розкриває сутність заробітної плати та її форми, механізм нагромадження капіта-
лу, його кругообіг та оборот. Особливе місце в економічній теорії Маркса займає розкритий їм механізм суспільного відтворення, що, на думку американського економіста Б. Селігмена, є його най значнішим відкриттям. Потім Маркс наводить пояснення форм земельної ренти і тут розв’язує завдання, ще ніким не вирішене, — він розробляє механізм виробництва і розрахунку розміру абсолютної ренти, пояснюючи водночас і природу «ціни» землі.
Лише перелік відкриттів К. Маркса зайняв би десятки сторінок. Так, вчений довершено розкрив анатомію капіталістичного суспільства в його діалектичному розвитку, з усіма суперечностями, класовою боротьбою, його творчим і руйнівним потенціалом. Проте ідеї К. Маркса про чисто експлуататорський характер капіталістичного ладу, тим більше про поглиблення і розвиток цих рис, що виявляється нібито в посиленні абсолютного та відносного зубожіння робітничого класу, а також про остаточну загибель капіталізму виявилися помилковими і не підтвердилися історією. У своїй сутності дані його висновки залишилися в полоні власних класових поглядів, у чому він часто звинувачував своїх ідейних і теоретичних суперників, а бажане видавав за дійсне. Геніальний діалектик, матеріаліст, що довів природну спроможність капіталізму до відтворення, не побачив у цій спроможності можливостей його трансформації та вдосконалення.
Основні сучасні
економічні теорії
Сучасні економічні теорії в основному представлені західними економістами, для яких у XX ст., особливо в останні 40—50 років, притаманна спрямованість на вирішення конкретних економічних проблем. Західній економічній думці властиве і поглиблення її прикладного характеру. Зокрема, в останні 50 років економісти світу завзято працювали над розв’язанням транспортної проблеми і міжгалузевого балансу, пом’якшенням наслідків економічних криз і досягненням бездефіцитного бюджету, над приборканням інфляції та зменшенням безробіття тощо. У ході вирішення цих питань починає викристалізовуватися нова структура економічної теорії. Якщо раніше політична економія та економічна теорія були ідентичними, то поступово, починаючи вже з Альфреда Маршалла (1842—1924), ці два поняття розходяться. Політична економія, так само, як і на початку виникнення, посідає фундаментальні позиції в економічній теорії, а остання перетворюється нині на загальну економічну теорію, особливо в прикладній її частині, що вирішує конкретні завдання. Отже, сьогодні можна засвідчити наявність ще двох самостійних наук: мікроекономіки та макроекономіки.
Проте сучасна західна економічна наука пов’язана не тільки з розвитком теорій мікро- і макроекономіки. Найвидатніші зарубіжні вчені завжди були зайняті глобальними і фундаментальними політико-економічними проблемами. Так, Дж. Бернхем і С. Чейз розробляли теорію народного капіталізму, М. Мінз — теорію колективного капіталізму, Дж. М. Кейнс — теорію регульованого капіталізму, А. Вагнер, В. Зомбарт, П. Самуельсон — теорію змішаної економіки, У. Ростоу, Р. Арон, Дж. Гелбрейт — теорію індустріального суспільства, Л. Ерхард — теорію соціального ринкового господарства і т. д.
Видатне місце в сучасній економічній думці належить Дж. М. Кейнсу (1883—1946) — основоположнику теорії регульованого капіталізму. На відміну від багатьох своїх сучасників, Дж. М. Кейнс достатньо критично проаналізував капіталістичну економіку і дійшов до нестандартного на той час вис новку, що вона далека від приписуваної їй гармонії. Він вважав: капіталізм занадто марнотратний, не повністю використовує можливості виробничих, у т. ч. й трудових ресурсів, внаслідок чого значна частина його економічного потенціалу не приносить очікуваних результатів. Суспільство в цілому явно зазнає збитків, отже, воно повинно спрямувати свої зусилля на розв’я зання даної проблеми.
З іншого боку, на думку Дж. М. Кейнса, найзначнішою хибою сучасного капіталізму є надмірна нерівність у розподілі прибутків. Центральною ідеєю Кейнса стала думка про те, що капіталізм вільної конкуренції вичерпав себе, він уже не піддається саморегулюванню. Ось чому в інтересах усіх економіка має регулюватися державою.
Вченим був розроблений конкретний механізм подібного регулювання. Його важелі зазначалися Дж. Кейнсом у самій назві його основної праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». Держава, на думку Кейнса, регулюючи зайнятість, забезпечує велику соціальну стабільність капіталістичної економіки, роблячи доступнішим кредит, допомагає діловим людям виходити зі складних ситуацій, зумовлених кон’юнктурою, турбується про міцність і сталість грошей, жорстко регулюючи їх кількість в обігу, переборює інфляцію, робить бізнес прогнозованішим. Крім того, Кейнсом були розроблені: конкретні форми регулювання залежно від чинників ринку; теорія мультиплікатора, а також вмонтованих стабілізаторів в економіку.
Дж. М. Кейнс вважається одним з найвидатніших економістів XX в. У той же час він замикає ряд чотирьох великих економістів, що складають вершину економічної думки, — А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс, Дж. М. Кейнс. Розроблена ж ним теорія державного регулювання капіталістичної економіки по праву дістала назву, що походить з його імені, — кейнсіанство.
Кейнсіанство відіграло виняткову роль у стабілізації капіталістичної системи, проте в даний час позиції його не такі однозначні. Панацеєю для капіталістичної економіки воно не стало, тому нині має багато супротивників. З’являються неокласичні теорії вільного ринкового господарства, на думку прихильників яких ка піталістична ринкова система через ціни і конкуренцію спромож на таки до саморегулювання. Практика ж показує, що немає жодної розвинутої індустріальної держави, чия економіка істотно і масштабно не регулювалася б державою.
Останнім словом у сучасній економічній думці Заходу вважається монетаризм — теорія, розроблена американським економістом Мілтоном Фрідменом, так звана «чиказька школа». Автор одержав за цю теорію Нобелівську премію. Прихильниками монетаризму гроші розглядаються як вирішальний чинник суспільного відтворення (звідси й назва теорії).
Таким чином, монетаризм являє собою економічну теорію, що ґрунтується на вирішальній ролі грошей (грошової маси) в економіці в цілому, і особливо у формуванні цін та регулюванні інфляції. Саме тому монетаристи, виступаючи проти державного втручання в економіку, визнають роль держави тільки в контролі над грошовою масою й в управлінні емісією грошей, державним бюджетом, а також у підтримці достатньо високого рівня позичкового процента. Монетаристи виходять з існуючої взаємодії кількості грошей і наявного прибутку, оскільки вона економічно закономірна, природна, і виступають проти будь-якого соціального захисту населення. Соціальна політика, на думку М. Фрідмена, призводить до демотивації економічної діяльності людей і врешті-решт погіршує, а не покращує економічне становище як країни в цілому, так і окремих її громадян.
Держава має дуже обережно підходити до монетарної політики. Гроші — інструмент надзвичайно тонкий і ранимий. Якщо згадана політика не врахує динаміки хоча б одного чинника, регулювання грошово-кредитної сфери здатне вщент розстроїти грошовий обіг, тому необхідно обмежити економічні функції держави, скоротити державні витрати і зменшити питому частку державного сектора. Держава може регулювати тільки те, що їй реально і передбачено вдасться — дисконтну ставку. Кількість же грошей в обігу повинно визначатися не за Марксом або Кейнсом, а за конкретним статистичним матеріалом на даний момент, виходячи з того, що
MV = PQ (за М. Фішером),
де М — грошова маса (пропозиція грошей);
V — швидкість обігу грошей;
Р — рівень цін (середня ціна);
Q — обсяг (кількість) товарів і послуг.
Цю рівність треба постійно підтримувати. Монетаристи стверд жують, що V — швидкість обігу грошей — це величина відносно стабільна. Саме тому кількість грошей (М) є тим фактором, який здійснює вирішальний вплив на обсяг реалізованого продукту.
(P Q).
Неолібералізм як економічна теорія розроблена в основному західнонімецькими економістами В. Ойкеном, Л. Ерхардом і їх послідовниками. Головні вихідні пункти зазначеної теорії полягають у тому, що:
Наявність чисельних різноманітних наукових шкіл сприяє роз витку економічної думки в цілому. У той же час визнання тієї або іншої наукової школи у визначений історичний період відбувається через те, що практика господарського розвитку змінює своє русло. Успіх певної наукової школи залежить не від того, наскільки вона правильна чи довершена, а якою мірою вона співвідноситься з мінливою дійсністю. Тому жодне економічне вчення не є догмою. Зрозуміти природу і функціонування господарської системи, що склалася в результаті всіх змін у суспільстві, неможливо з позиції будь-якого з окремих напрямів економічної науки. Сьогодні актуальне прислів’я, що попереджає: не можна складати всі яйця в один кошик. Необхідно культивувати всі наукові школи, навіть полярні за поглядами, щоб їх синтез дозволив діяти в унісон з потребами часу. Різноманіття наукових шкіл стимулює виховання нових генерацій учених, формування найбільших центрів економіч них досліджень, таких як економічні школи Чиказького і Каліфорнійського університетів, Масачусетського технологічного інсти-
туту (США); Кембриджського та Оксфордського університетів, Лондонської школи економіки (Великобританія); Паризької Сорбонни (Франція) та ін. З середовища цих наукових центрів вийшло багато видатних вчених-економістів сучасності, у тому числі Нобелівських лауреатів, праці з економіки яких, набувши ознак різноманітних наукових шкіл, в цілому відображають два основних напрями сучасної економічної думки — неокейнсіанство і монетаризм. Перший напрям на сьогодні уособлює відомий американський економіст П. Самуельсон, що намагається осучаснити пос-
тулати Дж. Кейнса про відповідальність держави за стан еконо-
міки. Другий напрям, представлений Чиказькою школою, очолює М. Фрідмен, який сподівається на чудодійну роль ринкових сил. Одночасно триває пошук точок перетину цих двох напрямів, щоб уникнути одностороннього тлумачення економічних процесів, що розвиваються (Ф. Модильяні). Проте йдеться не про розробку «єдності думок» в економічній науці, а про пошук шляхів, наближення теоретичних узагальнень до реальних процесів господарської діяльності і життя суспільства в цілому.
§ 2. Предмет політичної економії
Розмаїття напрямів і шкіл у політичній економії визначає і розбіжності у підходах до трактування ролі виробництва в розвитку людського суспільства та предмета політекономії.
Трактування пред мета політекономії. Політекономія
та економікс
Ряд західних економістів визначають політекономію як науку про багатство, народне господарство, забезпечення добробуту тощо. З цього приводу у свій час А. Маршалл писав: «Політична економія, або економічна наука (economic), займається дослідженням нормальної життєдіяльності людського суспільства; вона вивчає ту сферу індивідуальних і суспільних дій, що найтіснішою уявою пов’язана зі створенням і використанням матеріальних основ добробуту»*.
Сучасне розуміння західними економістами політичної економії нерозривно пов’язано з поняттям «економікс», що перекладається як «економіка». Предметом економікс є поведінка людей у процесі виробництва різних благ за умов обмеженості ресурсів та управління ними. Метою у даному разі є досягнення максимального задоволення потреб людей на основі забезпечення прибутку. П. Самуельсон, автор підручника «Економікс», стверджує, що економікс, або політекономія, вивчає дії людей у процесі вибору рідкісних ресурсів для виробництва різних товарів. Деякі економісти (наприклад, С. Фішер) не роб лять акцент на виборі саме таких ресурсів, а предметом ви вчення в економікс називають ту сферу людської діяльності, що належить до виробництва, обміну і споживання товарів і послуг.
Марксизм при з’ясуванні предмета політичної економії наголошує на виробничих відносинах між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.
При зіставленні двох підходів до визначення предмета політекономії очевидними є розбіжності між ними. Зокрема, економікс акцентує увагу на дії людей у різних сферах суспільного відтворення, а політекономія (марксистська) — на тому, що люди в процесі праці (що передбачає їх дію) вступають між собою у певні відносини.
Зв’язки і залежності, характерні для системи виробничих відносин, виражаються економічними законами. Тобто, політична економія — це наука про найзагальніші економічні закони, що управляють виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ і послуг. На відповідному щаблі розвитку людського суспільства ці закони політекономічна наука розглядає як об’єктивні, тобто такі, що не залежать від волі і свідомості людей. Економікс так само не заперечує, що предметом його вивчення є економічні закони (які ще називаються принципами), але він не розглядає їх як об’єктивні, а трактує як вірогідні.
Значна розбіжність існує між політекономією та економікс при характеристиці згаданих законів. Так, політекономія досліджує закон вартості, закон цін, закон обігу грошей, закон концентрації виробництва, закон підвищення продуктивності праці, закон економії часу і багато інших. Економікс оперує такими законами, як закон (принцип) спадної віддачі, обмеженості ресурсів, граничної корисності тощо.
Економічні закони і категорії
Економічні закони виражають внутрішні, суттєві, постійні причинно-наслідкові (детерміновані) зв’язки між економічними яви щами і процесами. Вони, як і закони природи, мають об’єктивний характер. Одночасно економічні закони істотно відрізняються від законів природи, оскільки виникають і функціонують лише в процесі економічної діяльності людей, а також, на відміну від перших, діють не вічно.
Класифікуючи економічні закони, виокремлюють такі типи:
Механізм дії економічних законів зумовлений їх об’єктивним характером. Механізм використання включає насамперед пізнання законів людьми та врахування їх вимог при розробці економічної політики.
Оскільки економічні закони виражають взаємодії економічних відносин і продуктивних сил, тож предмету політичної економії можна дати розширене трактування. Це — наука про економічну структуру суспільства. Схематично економічну структуру можна уявити такою:
Економічні категорії — це теоретичні поняття, абстракції, що відображають реально існуючі економічні відносини (потреби, інтереси, ціни, прибуток, власність і т. ін.). Кожний закон нібито «групує» навколо себе визначену кількість економічних категорій.
Політична економія як наука має фундаментальний характер. Проте вона обмежена щодо свого предмета. Іншими проблемами економічного порядку займаються такі напрями в економічній науці, як мікро- і макроекономіка.
Мікроекономіка розглядає економічну систему на мікрорівні, досліджує діяльність окремих економічних суб’єктів, характеризує їх поведінку і пояснює, ким, як і чому економічні рішення приймаються на цьому рівні, наприклад, що, скільки і коли купити або продати і т. п.
Макроекономіка досліджує економіку як єдине ціле, у системі, комплексі всіх її проблем на рівні народного господарства. Макроекономіка вивчає великомасштабні економічні процеси (походження і природу прибутків населення, багатства нації в цілому, продуктивність суспільної праці і чинники,
що її визначають, динаміку процента, безробіття та його природу і т. ін.) і шукає шляхи розв’язання загальноекономіч-
них проблем (як створити нові робочі місця, як захистити
економіку від інфляції, як підвищити загальний рівень життя населення країни, як забезпечити макроекономічне зростання тощо).
Мікро- і макроекономіка як складові економічної теорії перебувають у нерозривній єдності, у взаємозв’язку. Одночасно поділ економічної науки на мікро- і макроекономіку певною мірою є умовним. Це тим більше природно, якщо зважати на те, що обидві ці значні частини економічної теорії досліджують свої проблеми на основі пізнання законів і категорій, які є предметом політичної економії.
Позитивна політична економія намагається формулювати наукове уявлення на основі відкритих економічних законів і категорій, базуючись на об’єктивності; тому вона вільна від суб’єктив них оцінних суджень. Нормативна політична економія виражає оцінне судження певної групи людей щодо економічних законів та економічних категорій, їх практичного використання. Оцінні судження або нормативні твердження виникають на рівні обґрунтування економічної політики.
§ 3. Методи і функції політичної економії
Політична економія, як і будь-яка інша наука, має справу з фактами реальної дійсності. Вони служать тим первинним матеріалом, що підлягає науковому дослідженню. Вони також є об’єктивним критерієм, що підтверджує або спростовує результати наукових висновків.
Проте дані самі по собі нічого не пояснюють. Завдання наукового дослідження полягає не в тому, щоб реєструвати і колекціонувати цифри, події, а в тому, щоб за видимістю явищ розкрити їх сутність, зрозуміти внутрішній зв’язок між ними, пізнати закони їх виникнення і розвитку. Лише на цій основі можуть бути зроблені правильні практичні висновки, і людина матиме можливість не тільки спостерігати життя, але й перетворювати його у своїх інтересах. У сфері суспільного життя, як і в природі, сутність і явище не збігаються.
Методи економічних досліджень
Проникнення в сутність досліджуваних явищ можливо ли-
ше на базі застосування правильного методу дослідження. Метод (спосіб дослідження, пізнання) у політекономії — це засіб наукового пізнання економічних явищ і процесів, уяв не їх відтворення і розкриття взаємо зв’язку і взаємозалежності, а також виявлення рушійних сил їх розвитку.
Загальним засобом пізнання економічної дійсності є діалектичний метод (Гегель і Фейєрбах). Даний метод припускає розгляд явищ і процесів економічної системи не ізольовано, а у взаємозв’язку, і не в статиці, а в динаміці. При цьому джерелом розвитку виступають внутрішні суперечності.
Як у природі, так і в суспільстві досліджуваний об’єкт має сукупність ознак, властивостей, рис. Щоб правильно зрозуміти даний предмет, необхідно насамперед розкласти його на найпростіші складові елементи, піддати кожний з них детальному вив ченню, виявити роль і значення в системі єдиного цілого.
Розкладання досліджуваного на окремі елементи і вивчення кожного з цих елементів як необхідної частини цілого називається аналізом. Проте процес дослідження не обмежується тільки ним. Після того як усвідомлена природа кожного з елементів, з’ясовані їх роль і значення в межах даного цілого, потрібно знову поєднати ці елементи в єдине ціле відповідно до їх ролі і призначення. Об’єднання проаналізованих елементів в єдине, внутрішньо пов’язане ціле називається синтезом. Аналіз і синтез становлять нерозривні сторони єдиного процесу пізнання об’єк тивної дійсності. Вони доповнюють один одного і лише поєднані можуть призвести до плідних результатів.
Щоб правильно зрозуміти закони, що управляють розвитком відповідної системи відносин, необхідно насамперед провести науковий аналіз цієї системи, детально вивчити кожну з її сторін, з’ясувати роль і значення в загальній системі. На цій основі може бути вірно вирішене й інше завдання — синтез в єдине ціле, встановлення внутрішніх зв’язків між усіма сторонами даної системи, виявлення загальної закономірності розвитку всього цілого і кожної з його складових.
Фізик або хімік експериментальним шляхом може ізолювати досліджувану сторону явища від усіх інших, вивчати її в чистому вигляді. У політичній економії такий спосіб неможливий. При з’ясуванні виробничих відносин аналіз і синтез можуть бути здійснені тільки в голові дослідника, за допомогою уявного дослідження предмета. Тут першорядного значення як інструмента пізнання дійсності набуває застосування наукових абстракцій. Термін «абстракція» дослівно означає «відволікання». В побуті під цим поняттям нерідко розуміють щось відірване від дійсності та існуюче тільки уявно, а під конкретним явищем — те, що існує реально. Подібне уявлення має мало спільного з науковим розумінням абстрактного і конкретного.
Будь-яке абстрактне — сторона конкретного. Звідси зрозуміло, що абстрактне бідніше за конкретне, оскільки воно виражає лише одну сторону дійсності, а не всю сукупність її рис та ознак. Проте процес абстрагування не є відривом від реальності. Наукові абстракції — це не породження нашої уяви, а відбиток у свідомості реально існуючих відносин і зв’язків. У цьому й полягає матеріалістичний характер наукових абстракцій. Якщо ж у процесі абстрагування ми взагалі відірвемося від сторін дійсності, то одержимо ненаукові абстракції, що призводять до схоластики та ускладнюють дійсний процес пізнання навколишнього середовища.
Наукова абстракція дає можливість глибше зрозуміти дійсність, виокремити в досліджуваному явищі найголовніше, істотніше, позбутися другорядних обставин, що ускладнюють розуміння досліджуваного явища. Сукупність абстрактних визначень предмета наводить його конкретну характеристику. Перехід від одного абстрактного визначення до іншого тим самим дає можливість одержати дедалі повніше конкретне знання предмета.
Наукові абстракції, що виражають ті або інші сторони економічних відносин, як уже зазначалося, називаються економічними категоріями. Так, при капіталізмі існують економічні категорії: товар, вартість, гроші, капітал, заробітна плата, прибуток, процент, рента і т. д.
Кожна з цих категорій виражає якусь одну зі сторін вироб-
ничих відносин. Узяті в єдності, економічні категорії характеризують систему економічних відносин в цілому. Кожній системі економічних відносин відповідає своя система економічних категорій. Отже, поступальний перехід від абстрактного до конкретного не можна розуміти як простий підсумок економічних категорій, їх перерахування в будь-якій послідовності. Діалектичний метод виходить з того, що різноманітні сторони економічних відносин, що виражаються в економічних категоріях, не є самостійними, незалежними одна від одної. Вони перебувають у внутрішньому зв’язку. Тому у разі характеристики економічних категорій та їх субординування потрібно керуватися внутрішніми зв’яз ками, що об’єднує їх в єдине конкретне ціле.
Що ж являє собою цей внутрішній зв’язок, що лежить в основі системи економічних категорій?
По-перше, діалектичний матеріалізм виходить з того, що в природі і суспільстві всі явища і відносини не є назавжди заданими, вічно і незмінно існуючими; вони перебувають у процесі розвитку і зміни. Щодо політичної економії, це означає, що економічні категорії не повинні розглядатися як застиглі, нерухомі, вічні, а як такі, що змінюються і розвиваються. Необхідно чітко з’ясувати, як, чому та через які причини виникають дані категорії, у чому виявляється їх розвиток.
По-друге, діалектичний матеріалізм виходить з того, що в природі і суспільстві розвиток йде від простого до складного, від нижчого до вищого. Стосовно політичної економії це означає, що у всій сукупності економічних відносин необхідно виокремити насамперед найпростіші відносини, що виникли раніше за інші і послужили вихідною основою для появи наступних, складніших відносин. Таке найпростіше відношення К. Маркс свого часу назвав «економічною клітинкою». Тобто будь-яка система економічних відносин має свою особливу клітинку, з якої вона бере початок для свого розвитку. При капіталізмі, наприклад, найпростішим відношенням, за виразом К. Маркса, є товар. З вивчення природи товару він і починає дослідження всієї системи капіталістичних виробничих відносин.
По-третє, діалектичний матеріалізм виходить з того, що рушійною силою розвитку є єдність і боротьба протилежностей, внутрішні суперечності даного явища. Перехід від простого до складного — це перехід до нової якості. І в той же час складне відношення, притаманне якісно новим відносинам, містить і ті риси, що мали місце в попередньому простому відношенні. Логічне теоретичне дослідження економічних відносин є методом сходження від абстрактного до конкретного, який відображає дійсний історичний процес розвитку суспільства. З чого починається історія даної системи відносин, з цього ж починається її теоретичний аналіз. Проте логіко-теоретичний відбиток не є точною копією історичного процесу.
Тим часом одна з головних проблем економічної теорії полягає в тому, щоб пізнати сутність, зміст економічних відносин, форми їх прояву. Як уже зазначалося, подібна мета досягається шляхом застосування методу наукового абстрагування. Проте звідси не випливає, що при аналізі виробничих відносин експеримент не відіграє ніякої ролі. Експериментування дає можливість перевірити на практиці слушність теоретичних положень, отриманих методом наукової абстракції, та ефективність заходів, що намічаються.
По-четверте, завершальним елементом діалектичного методу дослідження в політичній економії є поєднання наукової теорії і суспільної практики. Остання виступає критерієм практичної дієвості економічної теорії.
Функції
політекономії
Політична економія виконує такі основні функції: Насамперед це — пізнавальна. Сутність її полягає в тому, щоб розкрити зміст економічних законів, категорій, форми їх прояву і механізм дії. Друга — методологічна функція, що застосовується при розробці методів, засобів, наукового інструментарію, необхідних для дослідження всіх економічних наук (дисциплін), тобто політекономія виступає методологічною основою для останніх. Практична — третя функція — безпосередньо загальне обґрунтування необхідності і віднайдення шляхів раціонального господарювання, що найбільше відповідають інтересам людини, колективу, суспільства. У загальнішому аспекті про дану функцію можна сказати, що це забезпечення економічної політики, управління виробництвом на мікро- і макрорівнях, тобто на різних «поверхах» економіки. Четверта, прогностична функція спроможна надати соціально-економічний прогноз розвитку країни на більш-менш тривалий проміжок часу. Ідеологічна функ ція — п’ята, оскільки висновки економічної науки завжди стосуються інтересів різних груп, класів, верств населення, а це зазвичай використовується в політичній боротьбі. Деідеологізація політичної економії, яку можна сьогодні спостерігати в деяких авторів підручників і навчальних посібників, — це міф. Економічна теорія не може бути незалежною від ідеології. Якщо така теорія не відображає реальні стосунки людей і не виражає інтереси певних прошарків населення, вона мертва. У пам’яті історії залишилися лише ті теорії, що виражали чиїсь інтереси. З цього погляду вбачається плідною спроба формування соціальної політекономії*, що відображає інтереси всіх прошарків суспільства. Варто підкреслити і те, що політекономія покликана формувати відповідний тип економічного мислення і водночас досліджувати сучасне економічне функціонування господарюючих суб’єктів.
* Маршалл А. Принципы экономической науки: Пер. с англ.— Т. 1. — М.: Прогресс, 1993. — С. 56.
* Наприклад: Политэкономия (история экономических учений, экономическая теория, мировая экономика): Учеб. для вузов / Под ред. Д. В. Валового. — М.: ЗАО «Бизнес-школа «Интелл-Синтез», 1999.
24
PAGE 22