Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Мета, цілі та основні засади державного регулювання інвестиційної діяльності
Інвестування, тобто вкладання капіталу з метою його збільшення, на сьогодні є основою світової економіки. Саме тому інвестиційна діяльність потребує чіткого регулювання з метою створення чітких та єдиних умов здійснення інвестування.
Визначення кінцевої мети здійснення державного регулювання інвестиційної діяльності має важливе значення для визначення цілей здійснення регулюючого впливу. Адже мета регулювання покликана сформулювати кінцевий бажаний результат, який повинен бути отриманий у результаті досягнення конкретних цілей регулювання інвестиційної діяльності. Цілі державного регулювання інвестиційної діяльності, у свою чергу, визначаються для якомога більшої конкретизації та формалізації бажаного результату. Визначення цілей державного регулювання інвестиційної діяльності також зумовлює вибір найоптимальніших форм здійснення державного регулюючого впливу.
Окрім того, важливим чинником, який справляє значний влив на загальний напрямок і форми державного регулювання інвестиційної діяльності, є загальні засади державного регулювання, які об’єктивуються в національному законодавстві через закріплення принципів державного регулювання інвестиційної діяльності. Таким чином, мета, цілі, загальні засади та форми державного регулювання інвестиційної діяльності утворюють єдину систему взаємопов’язаних і випливаючих один з одного елементів. Вертикальний взаємозв’язок від мети через цілі та загальні засади до форм державного регулювання інвестиційної діяльності забезпечує узгодженість владного впливу на всіх етапах здійснення державного регулювання інвестиційної діяльності.
Мета та цілі державного регулювання інвестиційної діяльності викладені у ст. 11 Закону України «Про інвестиційну діяльність». Зокрема, у законі йдеться про те, що Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики. Воно визначається показниками економічного і соціального розвитку України, республіканськими і регіональними програмами розвитку народного господарства, республіканським і місцевими бюджетами, передбачуваними в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності.
При цьому створюються пільгові умови інвесторам, що здійснюють інвестиційну діяльність у найбільш важливих для задоволення суспільних потреб напрямах, насамперед соціальній сфері, технічному і технологічному вдосконаленні виробництва, створенні нових робочих місць для громадян, які потребують соціального захисту, впровадженні відкриттів і винаходів, в агропромисловому комплексі, в реалізації програм ліквідації наслідків Чорнобильської аварії, у виробництві будівельних матеріалів, в галузі освіти, культури, охорони культурної спадщини, охорони навколишнього середовища і здоров'я.
Основні засади регулювання інвестиційної діяльності закріплені Концепцією регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки, затвердженій Постановою Кабінету Міністрів України від 01.06.1995 р. № 384. Згідно з цим нормативно-правовим актом в основу державного регулювання інвестиційної діяльності покладено наступні принципи, які виступають у ролі загальних засад державного регулювання інвестиційної діяльності:
1) принцип послідовної децентралізації інвестиційного процесу, який полягає у поступовому переході від інвестування лише на підставі рішень уповноважених державних органів, основою якого є державні кошти, до інвестування, в основі якого лежить майно та кошти територіальних громад;
2) збільшення частки внутрішніх (власних) коштів суб’єктів господарювання у фінансуванні інвестиційних проектів, який передбачає постійний пошук і залучення власних інвестиційних резервів задля подальшого розвитку господарюючих суб’єктів;
3) перенесення центру ваги з безповоротного бюджетного фінансування у виробничій сфері на кредитування. Цей принцип передбачає поступовий відхід від використання бюджетних субсидій і субвенцій в управлінні державними інвестиційними проектами. Натомість пропонується перехід до ринкового механізму кредитування суб’єктів господарювання, що здійснюють інвестування;
4) виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм (проектів), спрямованих на здійснення структурної перебудови економіки, за адресним принципом. Цим принципом закріплюється головний напрямок державного інвестування – згадані у цій же Концепції пріоритети державного інвестування: розвиток паливно-енергетичного комплексу і впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій; соціальна сфера, розширення і нарощування обсягів виробництва товарів широкого вжитку та послуг для населення, а також конкурентоспроможної продукції, що поставляється на експорт; розвиток агропромислового комплексу; прискорення розвитку медичної та мікробіологічної промисловості; подолання наслідків Чорнобильської катастрофи;
5) фінансування об’єктів, будівництво яких знову розпочинається за рахунок бюджетних коштів, як правило, на конкурсній основі. Це положення загальних засад державного регулювання інвестиційної діяльності покликане забезпечити впровадження конкурентних засад в процесі державного інвестування у будівельну галузь, а також шляхом проведення конкурсу інвестиційних проектів;
6) надання переваги завершенню раніше розпочатих будов, технічному переоснащенню та реконструкції діючих підприємств. Цей принцип є логічним продовженням двох попередніх і конкретизує не тільки галузеві пріоритети, але й вказує на обов’язкове врахування ступеня готовності об’єкту інвестування;
7) здійснення відповідними державними органами контролю за цільовим використанням централізованих інвестицій. Це принцип закріплює зобов’язання представника інвестора (відповідного державного органу, яким сьогодні є Фонд державного майна України) контролювати напрямки руху інвестованих матеріальних і нематеріальних цінностей, грошових коштів з оцінкою рівня ефективності інвестиційного менеджменту. Наслідком такого контролю передбачається прийняття відповідних управлінських рішень щодо об’єктів інвестування;
8) розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів, яке полягає у впровадженні співфінансування або спільного інвестування. На практиці цей принцип передбачає реалізацію інвестиційних проектів, участь у яких в якості інвестора можуть брати спільно господарюючі суб’єкти різних форм власності: державної, комунальної, приватної. Він, насамперед, покликаний розширити базу джерел інвестування, а також надати можливість реалізовувати великі інвестиційні проекти, які потребують значних вкладень і не можуть бути реалізовані одним інвестором;
9) удосконалення нормативної та правової бази з метою збільшення обсягів залучення інвестицій. Цей принцип спрямований на вироблення якомога чіткіших і прозоріших норм, які детально регламентують інвестиційний процес, з одного боку, а з іншого – чітко обмежують і детально прописують компетенцію державних органів з регулювання інвестиційної діяльності з метою недопущення незаконного втручання в діяльність інвестора;
10) впровадження системи страхування інвестицій. На сьогодні, принцип страхування інвестицій вже передбачений законодавством. Для захисту інвестицій законом передбачено, що вони можуть, а іноді й обов’язково мають бути застраховані. Страхові компанії відіграють значну роль в інвестиційному процесі, забезпечуючи підприємцям захист від інвестиційних ризиків. Страхові угоди також є необхідними для отримання кредитів для інвестування. З метою страхування інвестиційних ризиків в Україні створено систему страхових компаній, яка обслуговує вітчизняних та іноземних інвесторів.
2. Форми державного регулювання інвестиційної діяльності
Виходячи із загальних засад (принципів), державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється у закріплених ст. 12 Закону України «Про інвестиційну діяльність» формах. Відповідно до норм цієї статті, державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності та контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності.
Отже, господарським законодавством України передбачені дві основні форми регулювання інвестиційної діяльності – управління державними інвестиціями і регулювання умов інвестиційної діяльності та контроль за її здійсненням. Саме тому держава у процесі реалізації інвестиційної політики, з одного боку, формує умови інвестиційної діяльності, а з другого – виступає як суб’єкт інвестування.
Іншими словами, державне регулювання інвестиційної діяльністю виявляється у формах прямого та опосередкованого управління. Пряме управління здійснюється через розробку та реалізацію інвестиційних програм та управління державними інвестиціями. Опосередковане державне управління здійснюється через податкову політику, грошово-кредитну політику, регулювання фондового ринку, законодавче забезпечення прав інвесторів та їх захист, амортизаційну політику, регулювання умов для іноземних інвестицій та інвестування за межами країни, приватизацію об’єктів державної власності й розміщення цінних паперів на фондовому ринку, контроль за дотриманням норм і стандартів.
Розглядаючи першу форму державного регулювання інвестиційної діяльності – управління державними інвестиціями, варто, насамперед, визначити його поняття. Управління державними інвестиціями являє собою управлінський процес, що безпосередньо здійснюється компетентними державними органами, під час якого ведеться планування, визначення умов і здійснення конкретних заходів щодо інвестування коштів бюджету та позабюджетних фондів, а також інших коштів, залучених на добровільних засадах.
Ст. 12 Закону України «Про інвестиційну діяльність» визначає, що управління державними інвестиціями здійснюється загальноукраїнськими і місцевими органами державної влади та управління і включає планування, визначення умов і виконання конкретних дій з інвестування бюджетних і позабюджетних коштів.
Об’єктами державного інвестування в даному випадку маються на увазі види господарюючих суб’єктів, у яких здійснюється інвестування коштів бюджету та позабюджетних фондів, а також інших коштів, залучених на добровільних засадах. Згідно з господарським законодавством бюджетні кошти і кошти позабюджетних фондів можуть інвестуватися у державні унітарні підприємства, державні комерційні підприємства та державні казенні підприємства.
Другою формою державного регулювання інвестиційної діяльності є власне регулювання умов інвестиційної діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності. У найзагальнішому вигляді регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється за допомогою системи податків з диференціацією об’єктів і суб’єктів оподаткування, податкових ставок і пільг, зокрема, шляхом запровадження диференційованого податку на інвестиції; провадження спеціальної амортизаційної політики, у тому числі з прискореною амортизацією основних фондів. При цьому пільги щодо амортизації можуть встановлюватися диференційовано для окремих галузей і сфер економіки, елементів основних фондів, видів устаткування шляхом надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв; здійснення кредитної політики; впровадження державних норм і стандартів, антимонопольних заходів; приватизації державної власності, включаючи незавершене будівництво; здійснення політики ціноутворення; створення певних умов користування землею та іншими природними ресурсами; експортування інвестиційних проектів.
У межах другої форми державного регулювання інвестиційної діяльності держава може здійснювати регулювання як внутрішньодержавного інвестиційного ринку (в основному, такий вплив стосується створення сприятливого інвестиційного клімату, тобто формування інвестиційних пропозицій), так і регулювання процесу інвестування за межі держави її резидентами. Тобто під поняття державного регулювання інвестиційної діяльності підпадає одразу дві великих сфери регулювання – інвестування всередині країни резидентами і нерезидентами, а також інвестування резидентами за межі країни.
Обидві ці сфери є процесом інвестування. Проте, українське інвестиційне законодавство більш детально врегульовує інвестиційну діяльність на території України – від суб’єктів та об’єктів інвестиційної діяльності до гарантування та захисту інвестицій. Регулювання інвестування за межі України у вітчизняному законодавстві в основу закладає дозвільні документи на право здійснення такої діяльності, а також документи декларативного характеру, які інвестор-резидент зобов’язаний з певною періодичністю подавати державним органам. Обидві згадані сфери державного регулювання інвестиційного процесу є рівноправними, але мають різну нормативну базу.
Ведучи мову про інвестування резидентами за межі України, насамперед варто зазначити, що українське господарське законодавство виділяє в цій сфері два напрямки – інвестування майна і майнових прав, а також інвестування грошових коштів. Ці два напрямки інвестування врегульовані окремими нормативно-правовими актами.
Резиденти України можуть здійснювати інвестиції за кордон з метою:
1) створення спільних підприємств (або підприємств, що повністю належать українським резидентам) і за умови одержання резидентом продукції цього підприємства (якщо існує потреба в такій продукції), гарантованості ринку збуту продукції спільних підприємств за кордоном та використання ними української робочої сили;
2) участі в розробленні та експлуатації за кордоном сировинних родовищ для одержання необхідної Україні сировини з використанням української робочої сили;
3) створення спільних підприємств (або підприємств, що повністю належать українським резидентам) з організації послуг (сервісних, транспортних тощо) та завоювання ринків збуту високотехнологічної продукції України.
Інвестування за межі України підлягає ліцензуванню. Індивідуальні ліцензії на здійснення такого інвестування видає Міністерство економіки України відповідно до Положення про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами майнових інвестицій за межами України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 19.02.1996 р. № 229.
Здійснення інвестицій за межі України у вигляді грошових коштів регулюється Національним банком України, оскільки інвестування здійснюється в іноземній валюті, а всі операції з іноземною валютою резидентами України підпадають під сферу регулювання НБУ. Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 р. Національний банк України встановлює порядок надання індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій у вигляді грошових коштів. Так, п. е) ч. 4 ст. 5 цього Декрету прямо вказує, що індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Серед операцій, які потребують індивідуальної ліцензії, вказане і здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами – резидентами як дарунок або у спадщину.
Резиденти України можуть здійснювати інвестиції за межі України у вигляді грошових коштів шляхом:
1) участі у підприємствах, що створюються спільно з іноземними юридичними та фізичними особами;
2) придбання частки у діючих іноземних підприємствах або придбання у власність діючих іноземних підприємств повністю;
3) створення за кордоном підприємств, що повністю належать українським інвесторам, а також відкриття за кордоном філій та інших відокремлених підрозділів;
4) придбання нерухомого і рухомого майна, інших майнових прав, а також будь-яких прав інтелектуальної власності;
5) придбання за кордоном та в Україні акцій, облігацій, інших цінних паперів іноземних держав, фірм, банків тощо, деномінованих в іноземній валюті, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами-резидентами як дарунок або у спадщину;
6) в інших формах, які прямо не заборонені чинним законодавством України та країни вкладання інвестицій.
Щодо джерел фінансування інвестицій за межі України, то резиденти України здійснюють інвестиції за кордон виключно за рахунок власних коштів, зарезервованих та облікованих на рахунках бухгалтерського балансу для інвестування за кордон. Здійснення інвестицій за кордон за рахунок бюджетних коштів дозволяється лише на підставі відповідної постанови Верховної Ради України. Інвестування за рахунок кредитів, одержаних від уповноважених та іноземних банків, інших резидентів і нерезидентів, забороняється.
Інша сфера державного регулювання інвестиційної діяльності – регулювання умов інвестування на території України, більш детально регламентована українським господарським законодавством. Зокрема, згідно ст. 12 Закону України «Про інвестиційну діяльність» регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:
1) надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв;
2) державних норм та стандартів;
3) заходів щодо розвитку та захисту економічної конкуренції;
4) роздержавлення та приватизації власності;
5) визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;
6) політики ціноутворення;
7) проведення державної експертизи інвестиційних програм і проектів будівництва та інших заходів.
Окрім того, державне регулювання інвестиційної діяльності включає контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності.
Таким чином, можна говорити про багатоелементний склад такої форми державного регулювання інвестиційної діяльності як регулювання її безпосередніх умов. У своїй сукупності та через взаємодію ці елементи утворюють систему регулювання умов інвестування.
Подання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв, як один з шляхів або методів регулювання умов господарської діяльності, в тому числі й інвестиційної, врегульоване ст. 16 ГК України. Згідно з ГК України, держава може надавати дотації на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення. Дотація як засіб державної підтримки суб’єктів господарювання передбачає виділення грошових коштів з державного бюджету, як правило, малоприбутковим та збитковим суб’єктам господарювання, передусім у галузях економіки, які мають важливе соціальне значення.
Надання державної фінансової підтримки у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик як засіб державної підтримки суб’єктів господарювання обумовлюється, перш за все, метою такої підтримки. У контексті регулювання умов інвестиційної діяльності, окрім визначених у ст. 16 ГК України видів господарської діяльності, що можуть дотуватися, державну підтримку можуть отримувати суб’єкти господарювання, які реалізують в Україні інноваційні проекти, що сприяють розвитку економіки, забезпечують впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго - та ресурсозберігаючих технологій, оскільки інноваційна діяльність є одним з різновидів інвестування.
Окремо господарським законодавством передбачене надання державної фінансової підтримки суб’єктам господарювання, що опинилися у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених законом.
Окремо у ГК України передбачені державні компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі. Таким чином, держава стимулює інвестування у сільськогосподарське виробництво, яке згідно законодавства України є однією з пріоритетних галузей виробництва.
Підстави та порядок застосування засобів державної підтримки суб’єктів господарювання визначаються Законом України «Про державний бюджет України», що приймається щороку, в якому, зазвичай, передбачаються прямі державні бюджетні асигнування для певних галузей економіки, а також умови та джерела надання бюджетних позик.
Наступним елементом власне регулювання умов інвестиційної діяльності як форми державного регулювання інвестиційної діяльності є застосування державних норм та стандартів.
Застосування стандартів у сфері технічного регулювання господарської діяльності, одним із видів якої є інвестиційна діяльність, передбачене ст. 15 ГК України. Власне стандарти є одним із засобів технічного регулювання.
Стандартизація є специфічним засобом регулювання господарської, у тому числі й інвестиційної, діяльності і водночас складовою національної системи технічного регулювання. Відповідно до ч. 2 ст. 92 Конституції України порядок встановлення державних стандартів визначається виключно законами України. Правові засади стандартизації в Україні викладені у Законах України «Про стандартизацію» та «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності».
Зміст стандартизації полягає у встановленні правил, загальних принципів і характеристик для загального та багаторазового застосування з метою захисту життя, здоров’я та майна людини, охорони довкілля та усунення загрози для національної безпеки. Окрім того, стандартизація має на меті створення умов для раціонального використання всіх видів національних ресурсів і відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, сприяння науково-технічному прогресу та міжнародному співробітництву, а також створення умов для усунення невиправданих технічних перешкод у міжнародній торгівлі.
У процесі стандартизації видаються нормативні документи: технічні регламенти, стандарти, кодекси усталеної практики, класифікатори та технічні умови. Стандартом є документ, розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, що встановлює призначені для загального та багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов’язковим. Стандарт може містити вимоги до термінології, позначок, пакування, маркування чи етикетування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи послуги. Національним стандартом є державний стандарт України, прийнятий центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації та доступний для широкого кола користувачів.
Згідно з ч. 2. ст. 15 ГК України, застосування стандартів чи їх окремих положень є обов’язковим для:
1) суб’єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в технічних регламентах;
2) учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;
3) виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні.
Окрім зазначених вище елементів, регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється за допомогою заходів щодо розвитку та захисту економічної конкуренції.
В українському господарському законодавстві заходам захисту конкуренції присвячена окрема підгалузь – антимонопольно-конкурентне законодавство, яке забезпечує формування конкурентного середовища, що є головним чинником розвитку сучасної ринкової економіки та інвестиційного ринку зокрема. Норми антимонопольно-конкурентного законодавства визначають найбільш суттєві умови існування конкуренції, серед яких: майнова та організаційна незалежність постачальників у мірі, достатній для виникнення змагальності між ними; майнова та організаційна незалежність покупців товарів у мірі, достатній для формування платоспроможного попиту і можливості вибору товарів; незалежність дій постачальників та споживачів, відсутність штучного формування умов реалізації товарів на ринку; відсутність економічних та інших перешкод у доступі до сировини, матеріалів та капіталів.
Господарське законодавство України передбачає захист економічної конкуренції шляхом заборони прийняття актів або вчинення дій, що визначають привілейоване становище суб’єктів господарювання тієї чи іншої форми власності або ставлять у нерівне становище окремі категорії суб’єктів господарювання чи іншим способом порушують правила конкуренції. Ця заборона стосується органів державної влади, які здійснюють регуляторну політику в сфері господарювання. У разі порушення цієї вимоги органи державної влади, до повноважень яких належить контроль і нагляд за додержанням антимонопольно-конкурентного законодавства, а також суб’єкти господарювання можуть оспорювати такі акти в установленому законом порядку.
Уповноваженим державним органом, до компетенції якого належать контроль і нагляд за додержанням антимонопольно-конкурентного законодавства в Україні є Антимонопольний комітет України. Власне процедура оспорювання актів чи дій органів державної влади, які порушують умови конкуренції на ринку передбачає подання відповідних заяв до Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень.
До інструментів антимонопольного регулювання належать:
1) заходи законодавчого характеру, спрямовані на правове регулювання монополістичної діяльності;
2) безпосереднє керування монополізованими об’єктами державної власності;
3) заходи щодо стимулювання капітальних вкладень у переробну промисловість;
4) державне фінансування науково-дослідних робіт;
5) дотації і субсидії;
6) додаткові пільги;
7) створення програм підтримки малого та середнього підприємництва.
Ще одним з елементів системи регулювання умов інвестиційної діяльності згідно зі ст. 12 Закону України «Про інвестиційну діяльність» є роздержавлення і приватизація власності.
Роздержавлення являє собою процес перетворення державної власності в інші недержавні форми, тобто вилучення у держави певних цінностей (майнових і немайнових) та передача їх у приватну або змішану власність. Законодавчо закріплений процес роздержавлення не виключає, що держава може мати свою власність, проводити економічну, соціальну та технічну політику, займаючись, насамперед, підприємницькою діяльністю в змішаних, акціонерних товариствах, фірмах і володіти контрольним пакетом акцій. Під роздержавленням розуміється загальний процес переходу від державно орієнтованої економіки до економіки змішаної, багатоукладної.
Основним шляхом роздержавлення є приватизація. Поняття приватизації та правові підстави її здійснення визначені в Законі України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992 р. Згідно зі ст. 1 цього Закону, приватизація державного майна – це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.
Наступним елементом системи умов регулювання інвестиційної діяльності виступає визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами. Оскільки наявність чи відсутність певних природних ресурсів у переважній більшості випадків істотно впливає на прийняття рішення інвестування, то визначення правового режиму використання природних ресурсів посідає одне з провідних місць у системі державного регулювання інвестиційної діяльності. Важливість визначення правового режиму використання природних ресурсів також випливає з положень Конституції України, яка закріплює у ст. 13, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.
Особливості правового режиму використання природних ресурсів у сфері господарювання закріплюються ст. 148 ГК України, яка відтворює та розширює положення Конституції України щодо правового режиму використання природних ресурсів. Головними аспектами, які визначають правовий режим використання природних ресурсів є особливості правого режиму власності на природні ресурси, а також особливий режим державної охорони природних ресурсів. Зокрема, ч. 5 ст. 148 ГК України визначає, що природні ресурси можуть надаватися суб’єктам господарювання для використання або придбаватися ними у власність лише у випадках і порядку, передбачених законом.
Важливим, зокрема, для здійснення інвестиційної діяльності, є закріплення в українському господарському законодавстві інститутів загального та спеціального природокористування. Згідно зі ст. 149 ГК України суб’єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».
Згаданий закон гарантує громадянам право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством. Тоді як, у порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку за плату, для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством, – на пільгових умовах. Спеціальне природокористування в Україні здійснюється лише на підставі дозволів, які видаються уповноваженими органами державної влади.
Спеціальне правове регулювання засад використання, відтворення та охорони природних ресурсів у сфері господарювання підкреслюється окремим закріпленням в українському законодавстві обов’язків господарюючих суб’єктів, які здійснюють свою діяльність з використанням природних ресурсів. Так, згідно зі ст. 153 ГК України суб’єкти господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов’язані:
1) використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення, визначеного при їх наданні (придбанні) для використання у господарській діяльності;
2) ефективно та економно використовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у виробничій діяльності;
3) здійснювати заходи щодо своєчасного відтворення та запобігання псуванню, забрудненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів, не допускати зниження їх якості у процесі господарювання;
4) своєчасно вносити відповідну плату за використання природних ресурсів;
5) здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та користувачів природних ресурсів;
6) відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним користувачам природних ресурсів.
Окрім перелічених вище, елементом системи умов регулювання інвестиційної діяльності є також державне регулювання політики ціноутворення, якому присвячені окремі норми у Законі України «Про інвестиційну діяльність». Згідно зі ст. 17 цього Закону, ціноутворення в інвестиційній діяльності, тобто встановлення вартості продукції, робіт і послуг у процесі інвестиційної діяльності, здійснюється за вільними цінами і тарифами, в тому числі за підсумками конкурсів (торгів), а у випадках, передбачених законодавчими актами, за державними фіксованими та регульованими цінами і тарифами.
Винятки з правила, коли ціноутворення в інвестиційній діяльності провадиться згідно з державними фіксованими і регульованими цінами, встановлюються ст. 191 ГК України, згідно з якою державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються на ресурси, що здійснюють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, а також на продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення. Окрім того, державні фіксовані та регульовані ціни згідно зі ст. 9 Закону України «Про ціни та ціноутворення» від 03.12.1990 р. встановлюються на продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку. Перелік ресурсів, продукції, послуг, на які встановлюються державні фіксовані та регульовані ціни, затверджує Кабінет Міністрів України.
Під ціною господарське законодавство (ст. 189 ГК України) розуміє форму грошового визначення вартості продукції робіт, послуг, яку реалізують суб’єкти господарювання. У державних цінах враховується середньогалузева собівартість продукції, крім того вони мають забезпечувати мінімальний рівень рентабельності продукції, на яку поширюються. Якщо цей рівень не забезпечується державними цінами, то держава повинна підтримувати його дотацією за умови, що продукція суб’єкта господарювання є суспільно необхідною.
Останнім, з поміж передбачених Законом України «Про інвестиційну діяльність», елементів системи регулювання умов інвестиційної діяльності є проведення державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва. Обов’язковість проведення державної експертизи у повному обсязі передбачена ст. 15 Закону України «Про інвестиційну діяльність», для інвестиційних програм (проектів), що реалізуються із залученням бюджетних коштів, коштів державних підприємств, установ та організацій, а також за рахунок кредитів, наданих під державні гарантії. для інвестиційних програм і проектів будівництва, що здійснюються із залученням коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, а також коштів державних підприємств, установ та організацій, за винятком об’єктів цивільного та виробничого призначення, для затвердження проектів будівництва яких комплексний висновок державної експертизи.
Державна експертиза інвестиційного проекту будівництва – це офіційна оцінка компетентним органом держави основних даних інвестиційного проекту будівництва та його відповідності загальнообов’язковим вимогам. Розрізняють обов’язкову та необов’язкову експертизу інвестиційних проектів.
Однак усі інвестиційні проекти будівництва незалежно від джерел фінансування повинні одержати позитивний комплексний висновок державної експертизи інвестиційної програми (проекту) у випадках та порядку, встановлених Кабінетом Міністрів України (п. 4 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про інвестиційну діяльність»). Це мінімальний обсяг питань, що підлягають державній оцінці будь-якого інвестиційного проекту будівництва незалежно від джерел його фінансування.
Складовими частинами комплексної державної експертизи інвестиційних програм і проектів будівництва, що здійснюються на території України, є: державна інвестиційна експертиза; державна санітарно-гігієнічна експертиза; державна екологічна експертиза; державна експертиза щодо пожежної безпеки; державна експертиза з охорони праці; державна експертиза з енергозбереження.
Завершальною формою державного регулювання інвестиційної діяльності, яка передбачена ст. 12 Закону України «Про інвестиційну діяльність» є контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності.
Оскільки інвестиційна діяльність є різновидом господарської діяльності, то до неї застосовуються усі положення щодо контролю та нагляду за господарською діяльністю, які передбачені для господарюючих суб’єктів господарським законодавством України. Зокрема, засадничі положення щодо нагляду та контролю за господарською, в тому числі й інвестиційною діяльністю, закріплені в ст. 19 ГК України.
Насамперед, варто відзначити, що законодавче закріплення здійснення контролю та нагляду за інвестиційною діяльністю, як різновиду господарської, жодним чином не суперечить положенням про вільний вибір форм і методів господарювання, а також праву самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству, яке передбачене ст. 19 ГК України. Державний контроль і нагляд не суперечать принципу свободи господарської, в тому числі й інвестиційної, діяльності, який передбачає невтручання державних владних структур у процес її здійснення, тобто ініціатива господарюючого суб’єкта не підлягає обмеженням.
Одночасно, держава, не втручаючись у здійснення господарської діяльності, залишає за собою функції контролю за дотриманням законодавства суб’єктами господарювання. Поняття, принципи і межі здійснення державного нагляду та контролю закріплені в Законі України «Про основні засади державного контролю (нагляду) в сфері господарської діяльності» від 05.04.2007 р.
Під державним наглядом і контролем потрібно розуміти діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, органів місцевого самоврядування, інших органів, у межах передбачених законом повноважень, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб’єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, прийнятного рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища.
Однією з первинних форм державного контролю за господарською й інвестиційною діяльністю та одночасно головною підставою здійснення державного контролю виступає державна реєстрація юридичних та фізичних осіб – підприємців. Під державною реєстрацією розуміють засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичної особи, а також вчинення інших реєстраційних дій, передбачених Законом України «Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб – підприємців» від 15.05.2003 p., шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Конкретно щодо інвестиційної діяльності важливими є положення щодо державної реєстрації іноземних інвестицій, які передбачені ст. 395 ГК України та ст. 13 Закону України «Про режим іноземного інвестування» від 19.03.1996 р. Згідно з цими положеннями, державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється в обов’язковому порядку. Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється Урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями протягом трьох робочих днів після фактичного їх внесення у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. Незареєстровані іноземні інвестиції не дають права на одержання пільг та гарантій, передбачених цим Законом.
Варто також зазначити, що згідно господарського законодавства України забороняється незаконне втручання та перешкоджання інвестиційній діяльності суб’єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду. Зокрема, згідно із ст. 4 Закону України «Про основні засади державного контролю (нагляду) в сфері господарської діяльності», орган державного нагляду (контролю) не може здійснювати державний нагляд (контроль) у сфері господарської, в тому числі й інвестиційної, діяльності, якщо закон прямо не уповноважує цей орган на такі дії. Засобами державного контролю є планові та позапланові заходи, які здійснюються шляхом проведення перевірок, ревізій, оглядів, обстежень та інших дій.
3. Гарантії захисту прав інвестора в українському законодавстві
Вкладення інвестицій здійснюється з метою отримання прибутку чи досягнення іншого соціального ефекту та тісно пов’язане з підприємницькою діяльністю, яка здійснюється на власний ризик і під власну відповідальність підприємця, з метою отримання ним прибутку.
Отже, інвестиційна діяльність пов’язана з певним ризиком для інвестора. Тому обсяг інвестицій як внутрішніх, так і зовнішніх (іноземних) значною мірою залежить від ефективності правових гарантій для інвестора, передбачених законодавством України та міжнародними договорами України, положення яких трансформовані у національне законодавство.
Розглядаючи гарантії захисту прав інвесторів, які закріплені в українському господарському законодавстві, варто наголосити на гарантуванні рівного захисту прав для всіх інвесторів незалежно від форми власності, а також країни походження. Захист інвестицій забезпечується законодавством України, а також міжнародними договорами України. Інвесторам, у тому числі іноземним, забезпечується рівноправний режим, що виключає застосування заходів дискримінаційного характеру, які могли б перешкодити управлінню інвестиціями, їх використанню та ліквідації, а також передбачаються умови і порядок вивозу вкладених цінностей і результатів інвестицій.
Із метою забезпечення сприятливого та стабільного інвестиційного режиму держава встановлює державні гарантії захисту інвестицій, поняття яких визначається Законом України «Про інвестиційну діяльність», згідно з яким державні гарантії захисту інвестицій – це система правових норм, які спрямовані на захист інвестицій та не стосуються питань фінансово-господарської діяльності учасників інвестиційної діяльності та сплати ними податків, зборів (обов’язкових платежів). Державні гарантії захисту інвестицій не можуть бути скасовані або звужені стосовно інвестицій, здійснених у період дії цих гарантій.
У самій нормі закону закладене поняття системності гарантій захисту прав інвесторів, оскільки перелік гарантій, який встановлюється ГК України і Законами України «Про інвестиційну діяльність» і «Про режим іноземного інвестування», охоплює практично усі можливі випадки інвестиційної практики, в умовах яких права інвестора можуть бути порушені.
Усі гарантії захисту прав інвесторів поділяються на наступні групи:
1) гарантії від зміни законодавства. Ч. 1 ст. 18 Закону України «Про інвестиційну діяльність» передбачає, що у разі погіршення умов інвестування проти умов укладених інвестиційних договорів на весь строк дії договору зберігають силу договірні умови. Це ж положення продубльовано і стосовно іноземних інвесторів у ст. 8 Закону України «Про режим іноземного інвестування», норми якої гарантують іноземному інвестору у разі погіршення умов інвестування застосування до іноземних інвестицій норм законодавства, що було чинним на момент вкладення інвестицій. Зокрема, ч. 1 ст. 8 Закону України «Про режим іноземного інвестування» встановлює, що якщо в подальшому спеціальним законодавством України про іноземні інвестиції будуть змінюватися гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені в розділі II зазначеного Закону, то протягом десяти років з дня набрання чинності таким законодавством на вимогу іноземного інвестора застосовуються державні гарантії захисту іноземних інвестицій, передбачені цим Законом.
Проте господарське законодавство України передбачає і ряд винятків, коли положення про збереження законодавчого режиму, який діяв на момент укладення інвестиційного договору, не застосовуються. Ці випадки передбачені ст. 3 Закону України «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження» від 17.02.2000 р. Згідно з нормами цієї статті, спеціальне законодавство України про іноземні інвестиції, а також державні гарантії захисту іноземних інвестицій, визначені законодавством України, не регулюють питання валютного, митного та податкового законодавства, чинного на території України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Проте, положення Закону України «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження» про нерегулювання питань валютного, митного та податкового законодавства, чинного на території України, не поширюється на правовідносини, визначені Законом «Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні», що визначає ширшу дію гарантій, закріплених у ст. 4 цього Закону.
2) гарантії від примусових вилучень, а також незаконних дій державних органів і посадових осіб.
Поняття «примусове вилучення» (синонім – експропріація) у спеціальній літературі та міжнародно-правових документах тлумачать широко. Так, Сеульська конвенція 1985 р. про заснування багатостороннього агентства з гарантій інвестицій (пп. II п. «а» ст. 11) під експропріацією або аналогічними заходами розуміє будь-яку законодавчу дію або адміністративну дію чи бездіяльність, що виходить від приймаючої держави, у результаті якої інвестор позбавляється права власності щодо свого капіталовкладення, контролю над ним або суттєвого доходу від такого капіталовкладення, за винятком загально-застосовних заходів недискримінаційного характеру, які звичайно вживаються державами з метою регулювання економічної діяльності на своїй території.
П. 1 ч. 2 ст. 19 Закону України «Про інвестиційну діяльність» видами примусових вилучень називає націоналізацію, реквізицію та заходи, тотожні за наслідками. До останніх, які у спеціальній літературі отримали назву непрямої або «повзучої» націоналізації, можна віднести блокування банківських рахунків, заборону переказування іноземної валюти за кордон, надмірне чи багаторазове оподаткування тощо.
Господарське та інвестиційне законодавство закріплює неможливість безоплатної націоналізації, реквізиції інвестицій або застосування до них заходів, тотожних за наслідками. Згідно з ч. 2 ст. 19 Закону України «Про інвестиційну діяльність» і ст. 9 Закону України «Про режим іноземного інвестування» інвестиції не можуть бути безоплатно націоналізовані, реквізовані, до них також не можуть застосовуватися заходи, тотожні за наслідками. Такі заходи можуть застосовуватися лише на основі законодавчих актів України з відшкодуванням інвестору в повному обсязі збитків, заподіяних у зв’язку з припиненням інвестиційної діяльності. Відповідно внесені або придбані інвесторами цільові банківські вклади, акції та інші цінні папери, платежі за набуте майно або за орендні права у разі вилучення відповідно до законодавчих актів України відшкодовуються інвесторам, за винятком сум, що виявилися використаними або втраченими у результаті дій самих інвесторів або вчинених за їх участю.
Примусові вилучення іноземних капіталовкладень становлять суверенне право держави та є правомірними з точки зору міжнародного права. Право держави на примусові вилучення визнане у ряді міжнародно-правових документів: у резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, у Керівних вказівках Світового Банку з регулювання прямих іноземних інвестицій 1992 року тощо. За змістом укладених Україною двосторонніх інвестиційних угод примусові вилучення є правомірними, якщо вони:
а) здійснюються в публічних інтересах;
б) не є дискримінаційними та застосовуються в установленому законом порядку;
в) супроводжуються виплатою компенсації.
Примусові вилучення, які не відповідають зазначеним умовам, належать до незаконних дій органів влади та їх посадових осіб.
3) гарантії відшкодування збитків інвесторам.
У разі порушення державними або іншими органами прав інвесторів та інших учасників інвестиційної діяльності, завдані цим збитки підлягають відшкодуванню у повному обсязі названими органами згідно з ч. 2 ст. 18 Закону України «Про інвестиційну діяльність» і ст. 10 Закону України «Про режим іноземного інвестування». Так само право іноземного інвестора вимагати відшкодування збитків та обов’язок держави відшкодувати такі збитки закріплене у ст. 397 ГК України. Зокрема, ч. 5 цієї статті ГК України говорить про те, що іноземні інвестори мають право вимагати відшкодування збитків, завданих їм незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб.
Отже, правомірні вилучення іноземних інвестицій породжують зобов’язання з виплати компенсації, тоді як незаконні дії органів влади та їх посадових осіб, у тому числі незаконні вилучення, породжують зобов’язання відшкодування збитків.
Господарський кодекс України встановлює стандартний обсяг та форму компенсації, яка виплачується іноземному інвестору як відшкодування збитків. Визначення обсягу та форми компенсації збитків ґрунтується на принципах адекватності та ефективності компенсації. Принцип адекватності компенсації стосується розміру компенсації, який, за загальним правилом, повинен дорівнювати справедливій ринковій вартості вилучених активів. Ефективність компенсації означає виплату її у валюті, в якій були здійснені інвестиції, або в іншій валюті, прийнятній для інвестора. Остаточний розмір компенсації визначається на момент фактичного виконання рішення про відшкодування збитків.
Сума компенсації за рішенням про відшкодування збитків має бути виплачена негайно, тобто без затримки, протягом нормально необхідного для цього часу. Згідно з ч. 4 ст. 10 Закону України «Про режим іноземного інвестування» з моменту виникнення права на компенсацію і до моменту її виплати на суму компенсації нараховуються відсотки згідно з середньою ставкою відсотка, за яким лондонські банки надають позики першокласним банкам на ринку євровалют.
Щодо обсягу та форми стандартної компенсації правомірно вилучених інвестицій, то положення ст. 10 Закону України «Про режим іноземного інвестування» та положення укладених Україною двосторонніх угод про взаємне заохочення та захист інвестицій веде до висновку, що обсяг та форма стандартної компенсації правомірно вилучених інвестицій, як правило, збігається з обсягом та формою стандартного відшкодування збитків, за винятком визначення моменту, на який має обраховуватися розмір компенсації. Компенсація правомірно вилучених інвестицій визначається на момент припинення права власності (ч. 3 ст. 10 Закону України «Про режим іноземного інвестування») або на інший момент, визначений двосторонньою інвестиційною угодою.
4) гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності.
Гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності включають заборону примусового припинення чи зупинення інвестиційної діяльності та гарантування інвестору права приймати рішення про припинення інвестицій.
Заборону примусового припинення чи зупинення інвестиційної діяльності, крім визначених законом випадків і причин передбачено у формі заборони втручання в інвестиційну діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування. Випадки, коли діяльність іноземних інвесторів може бути примусово припинена, передбачені ст. 7 Закону України «Про режим іноземного інвестування», яка говорить, що Законами України можуть визначатися території, на яких діяльність іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки. Також випадками, коли діяльність інвестора може бути примусово припинена, є реквізиція майна у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин з метою суспільної необхідності. В такому разі згідно зі ст. 353 ЦК України майно може бути примусово відчужене у власника-інвестора на підставі та в порядку встановленому законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція). В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.
Окрім згаданого вище, гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності включать гарантування інвестору права приймати рішення про припинення інвестицій. У випадку прийняття рішення про припинення інвестування, інвестор відшкодовує іншим учасникам інвестиційної діяльності втрати від припинення такої діяльності та має право на повернення вкладених коштів і отриманого від цього прибутку передбаченими законом способами.
За іноземним інвестором закріплене право на повернення не пізніше шести місяців від дня припинення діяльності своїх інвестицій у натуральній формі або у валюті іноземного інвестування в сумі фактичного внеску, але з урахуванням можливого зменшення статутного фонду) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припинення інвестицій – ст. 21 Закону України «Про інвестиційну діяльність» і ст. 11 Закону України «Про режим іноземного інвестування».
Такі гарантії для іноземних інвесторів також закріплені у ст. 399 ГК України. Фактично, положення ст. 399 ГК України закріплює гарантію репатріації іноземних інвестицій та доходів від них у разі припинення інвестиційної діяльності.
Підтвердженням вартості майнової іноземної інвестиції в такому випадку є звіт про оцінку майна (акт оцінки майна), складений суб’єктом оціночної діяльності, що є таким відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» на час внесення іноземної інвестиції. Підтвердженням вартості майнової іноземної інвестиції, здійсненої до набрання чинності цим Законом, є вантажна митна декларація та/або інформаційне повідомлення про здійснення іноземної інвестиції.
5) гарантії використання доходів, прибутків та інших сум, отриманих у результаті інвестування.
Інвесторам згідно зі ст. 398 ГК України гарантується право вільного використання отриманих від інвестування прибутків (доходів) після сплати передбачених законодавством податків та інших обов’язкових платежів, у т. ч. іноземним інвесторам – право безперешкодного та негайного переказу за кордон сум отриманого прибутку (після сплати податків та інших обов’язкових платежів) та інших коштів в іноземній валюті, якщо вони одержані на законних підставах.
Порядок переказу за кордон зазначених коштів встановлюється Національним банком України. Дохід іноземного інвестора або інші кошти, одержані в Україні у гривнях або іноземній валюті від здійснення інвестицій, можуть реінвестуватися в Україні у порядку, встановленому законодавством.
6) гарантії судового захисту прав та законних інтересів інвесторів у разі їх порушення будь-якою особою.
Пов’язані з інвестуванням спори, у тому числі спори між іноземними інвесторами та державою з питань державного регулювання іноземних інвестицій, згідно з ч. 3 ст. 19 Закону України «Про інвестиційну діяльність» розглядаються в судах України, усі інші спори за участю іноземних інвесторів розглядаються в судах України або за домовленістю сторін у третейських судах, у тому числі й за кордоном.
Спори, пов’язані з інвестиційною діяльністю, як випливає з положень про підвідомчість справ, встановлених ст. 12 ГПК України, розглядаються в господарських судах України. Господарські суди як спеціалізовані є частиною системи судів загальної юрисдикції і складаються згідно Закону України «Про судоустрій і статус суддів України» з місцевих господарських судів, апеляційних господарських судів і Вищого господарського суду України.
Щодо третейського суду, то його поняття визначене у Законі України «Про третейські суди» від 11.05.2004 р., згідно зі ст. 2 якого третейський суд – недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.
Учасники інвестиційної діяльності мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з інвестиційних правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам Закону України «Про третейські суди» у будь-який момент до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.
4. Гарантії захисту прав інвестора міжнародному праві
Гарантування захисту прав інвестора є додатковим позитивним чинником для активізації інвестиційного процесу. Проте, гарантії захисту прав інвесторів, які закріплені в українському господарському законодавстві, не є вичерпними, оскільки вони стосуються усіх інвесторів, які працюють в Україні, у тому числі й іноземних, згідно із встановленим національним режимом інвестування. Згадані гарантії не поширюються або поширюються неповною мірою на українських інвесторів, які працюють за кордоном.
Практика інвестування показує що з подальшою глобалізацією економічних процесів у світі питання міжнародного захисту та гарантування інвестицій стає дедалі актуальнішим. Україна прийшла до цього лише в останні два десятиліття, здобувши незалежність та економічний суверенітет. Міжнародні зусилля, націлені на зменшення бар’єрів для іноземних інвестицій і гарантування їх захисту, були спрямовані на врегулювання цієї сфери протягом останніх 50-ти років. Інвестори завжди прагнули тим чи іншим чином зменшити обмеження іноземного інвестування та ризики, які їм випадало нести (наприклад, збільшити можливість того, що після націоналізації вони одержать належну компенсацію).
Вразливість іноземного інвестора, який здійснює свою діяльність у чужій державі, обумовлюється тим, що він підпадає під дію юрисдикції держави-реципієнта інвестицій. Законодавством іноземної держави, на території якої ця діяльність здійснюється встановлюється поняття інвестицій, поняття інвестора, статус інвестора, тобто його права та обов’язки, гарантії прав суб’єктів інвестиційної діяльності та захист інвестицій, порядок державного регулювання інвестиційної діяльності тощо.
Діяльність іноземних інвесторів у цілій низці розвинених зарубіжних держав (Великобританія, ФРН, США, Франція. Японія тощо) регулюється національними законами, постановами, адміністративними процедурами, обов’язковими для всіх місцевих підприємців (як національних, так і іноземних). У таких державах інвестиційні відносини будуються на комплексі загальних норм валютного, податкового, антитрестового, банківського, корпоративного права. Однак, з іншого боку, існують держави, які будують національно-правове регулювання інвестиційної діяльності на спеціальному законодавстві про іноземні інвестиції (країни Азії, Африки, Латинської Америки, східноєвропейські держави тощо). У цих актах встановлюється загальний порядок допуску іноземних підприємств і фізичних осіб у національну економіку, а також ті організаційно-правові форми, в яких здійснюються іноземні інвестиції, умови функціонування іноземного капіталу в державі тощо.
Проте, обидві згадані системи регулювання іноземного інвестування, як показала економічна практика, не є досконалими. Саме тому досить розвинутою є практика укладання двосторонніх та багатосторонніх угод про взаємний захист і сприяння інвестиціям між державами. Окрім ряду положень, які власне регулюють діяльність інвесторів договірних сторін на їх територіях, одними з найважливіших у цих угодах є положення, що визначають порядок вирішення спорів між інвестором і державою-реципієнтом інвестицій.
Так, наприклад, ст. 11 Угоди між Україною і ФРН про сприяння здійсненню та взаємний захист інвестицій від 15.02.1993 р. встановлює, що у випадку неврегулювання мирним шляхом спору між інвестором і державою протягом шести місяців справа передається на вирішення третейського суду ad hoc, обраного сторонами для вирішення даної справи відповідно до положень Угоди, якщо сторони спору не домовляються про іншу процедуру. При цьому Угода також надає сторонам можливість домовлятися про вирішення справи у порядку, визначеному Вашингтонською Конвенцією про вирішення спорів відносно інвестицій між державою та іноземними особами 1965 р.
Ст. 9 Угоди між Україною і республікою Австрія про сприяння та взаємний захист інвестицій від 08.11.1996 р. передбачає, що у випадку неможливості вирішення спору мирним шляхом протягом трьох місяців спір може бути вирішений або арбітражним судом відповідно до положень Конвенції про вирішення спорів відносно інвестицій між державою та іноземними особами 1965 р., або арбітражним судом ad hoc.
Проте, двостороннє регулювання гарантування та захисту інвестицій, хоча й набуло поширення в усьому світі, але дещо ускладнює інвестування, оскільки кожний із двосторонніх договорів між державами містить різні положення щодо базових для інвестора умов господарювання. Саме тому альтернативою двостороннім міждержавним угодам у галузі інвестування стало багатостороннє правове регулювання інвестиційної діяльності, основи якого почали закладатися ще у 60-х роках минулого століття. Однак, його передумови почали формуватись набагато раніше.
Так, у 1929 р. у Парижі за ініціативою Ліги Націй була скликана конференція з метою укладання багатосторонньої міжнародної конвенції про іноземців та їх власність. Однак, ця спроба не принесла очікуваного результату. Лише після створення Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР), одним із важливих напрямків діяльності якого стала розробка багатосторонніх міжнародних угод з правового регулювання закордонних приватних інвестицій, процес розробки та ухвалення єдиного універсального міжнародного акта з питань гарантування та захисту інвестицій значно прискорився.
Із метою створення такого універсального акту, який встановлював би загальні засади інвестиційної діяльності та передбачав систему захисту інвестицій, був розроблений проект, відомий як проект АВС-Шоукроса, – Конвенція про інвестиції за кордоном. Проте, у зв’язку зі специфікою здійснення інвестиційної діяльності, яка передбачена у різних державах, створення якогось універсального акту, який регулював би різноманітні аспекти інвестиційної діяльності, було надзвичайно складним завданням і навряд чи його можна вирішити і на даному етапі.
Спроби створити законодавче забезпечення інвестиційної діяльності на міжнародному універсальному рівні закінчилися прийняттям двох важливих конвенцій: Вашингтонської конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами 1965 р. і Сеульської конвенції про створення Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій 1985 р. Ці дві конвенції були розроблені саме під егідою Міжнародного банку реконструкції та розвитку.
Вашингтонська конвенція 1965 р. про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами заснувала Центр із вирішення міжнародних спорів, розташований у Вашингтоні. Відповідно до цієї Конвенції, яку до кінця 2009 р. ратифікували 143 держави, Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів (англ. ICSID – International Centre for Settlement of Investment Disputes) вже неодноразово допомагав ефективно вирішувати спори, що виникають між державами та іноземними інвесторами. Україна підписала Вашингтонську конвенцію у 1995 році, а ратифікувала – 16..03.2000 р.
Центр є самостійною організацією, одним із 5 тісно пов’язаних між собою інститутів Всесвітнього банку, загальна мета яких – підвищення рівня життя в країнах, які розвиваються, за рахунок фінансової допомоги розвинутих країн. Мета Центру – забезпечення правових можливостей для проведення примирювальних та арбітражних переговорів між урядами країн та іноземними інвесторами. Центр намагається усунути зовнішньоекономічні перешкоди на шляху приватних інвестицій і розглядається як авторитетна міжнародна арбітражна установа при врегулюванні спорів між державами й приватними інвесторами.
Конвенція розглядає два основні шляхи вирішення спорів: примирення сторін або, якщо не була досягнута згода протягом трьох (а в окремих випадках – шести) місяців від отримання письмового повідомлення з точним викладенням позиції щодо предмету спору, – арбітражне провадження. Конвенція містить процедурні правила для порушення провадження у справі, для слухань із питань примирення сторін і для проведення арбітражу.
Іншим багатостороннім міжнародним документом в галузі гарантування та захисту інвестицій є Сеульська конвенція про заснування багатостороннього агентства з гарантування інвестицій 1985 р., до якої Україна приєдналася на підставі Закону України «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій» від 03.06.1992 р. Проте, дана Конвенція поки що не набрала чинності у повному обсязі, оскільки ще не завершено необхідні процедури ратифікації в усіх країнах-учасницях.
Згідно зі ст. 2 Сеульської конвенції, завданням Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій є стимулювання потоку інвестицій у продуктивних цілях між країнами-членами та особливо в країни, що розвиваються, доповнюючи таким чином діяльність Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації та інших міжнародних фінансових установ розвитку.
Згідно цілей та завдань згаданої Конвенції Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій надає гарантії, включаючи спільне і повторне страхування від некомерційних ризиків щодо інвестицій, здійснюваних у будь-якій країні-члені з інших країн-членів; а також проводить відповідну додаткову діяльність з надання сприяння потоку інвестицій у країни, що розвиваються-члени і між ними та користується такими іншими додатковими повноваженнями, які можуть бути необхідними для досягнення цієї мети.
Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій відшкодовує втрати іноземних інвесторів, які є результатом:
1) обмежень на переказ валюти за кордон і купівлю-продаж валюти;
2) нормативних актів, адміністративних дій або бездіяльності держави, в якій було здійснено інвестицію, що, по суті, позбавляє інвестора власності, або контролю над іноземними інвестиціями, або істотних переваг, які випливають з інвестицій;
3) порушення державою контракту, укладеного з іноземним інвестором, якщо:
– інвестор не має доступу в компетентний суд чи арбітраж, або
– розгляд спору в такому суді чи арбітражі невиправдано затягується, або
– іноземний інвестор не має можливості виконати рішення, винесене судом чи арбітражем на його користь;
4) небезпеки військових дій або цивільного безладдя.
Агентство може тако