Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
8
Хомяков Є.Г.
доктор історичних наук,
професор
Сербський край Косово і Метохія: історія та сучасність
Назва Косово і Метохія з'явилася вперше в XII сторіччі як позначення регіону, населеного сербами. Серби прийшли на Балкани наприкінці VI - початку VII сторіччя. Візантійські історики вже в IX сторіччі відзначали наявність тут організованого населення.
Слово Косово по-сербські означає чорний дрізд ("земля чорних дроздів"), у той час як Метохія має грецьке походження й означає монастирське володіння (регіон, де розміщені стародавні монастирі Сербського Патріархату, багато з яких знаходяться під захистом ЮНЕСКО як всесвітнє культурне надбання).
Історичні, географічні, культурні, духовні, топонімічні та інші факти є переконливим доказом, що область Косово і Метохія була колискою сербської культури і держави з тих пір, як серби прийшли на Балкани. Область Косово і Метохія стала Сербською середньовічною державою (IX-XIV сторіччя), коли виникли численні церкви і монастирі, а також єпархії (Приштинська - 1019 рік) і резиденції єпископів. Метохійське місто Печ було центром Патріархії з 1346 по 1459 і з 1557 по 1766 роки. Найбільш важливі культурні та історичні цінності - монастирі Граканіца (1321), Богородиця Левицька, Патріарший Печ і Високі Декані, як і залишки середньовічних міст Ново Брдо, Звецан або Душанов Град. Скарби монастирів Декані, Граканіца і Патріарший Печ містять більш ніж 300 дорогоцінних рукописів і друкованих книг, а також багато інших пам'яток культури XII - XVIII сторіч.
Те, що Сербська середньовічна держава мала дуже високий рівень розвитку, підтверджується також фактом, що в той час населення Лондона складало 2000 жителів, а Ново Брдо мав 40 000 мешканців, багато хто з яких були шахтарями та ремісниками. Багато іноземців, включаючи саксів, жили в Ново Брдо.
Серби були переможені турками у битві на Косовому полі в 1389 році, з якої почалась багатовічна турецька окупація. Це був час економічного занепаду, ісламізації, широкої сербської еміграції і заселення цієї території турками і албанцями. Внаслідок терору і насильницького заселення албанцями-мусульманами під час турецького панування, серби змушені були безперервно залишати область Косово і Метохія.
Битва на Косовому полі стала національним символом боротьби за свободу і незалежність в свідомості сербського народу.
Після п'ятьох сторіч Турецького панування (до першої Балканської війни 1912 р.), Косово і Метохія возз'єдналася із Сербією. Протягом Другої світової війни Косово і Метохія була окупована Італією і Німеччиною. Отже, Косово і Метохія завжди була невід'ємною частиною Сербської держави, тобто Югославії, за винятком часів оттоманської і фашистської окупації. Тому не випадково німці та італійці продовжили стратегію насильницького вигнання сербів.
Косово і Метохія (10 806 км2) має велике стратегічне значення для Сербії та Югославії. Багато зовнішніх сил (Туреччина, Австро-Угорщина або Італія)не раз демонстрували їхні агресивні наміри щодо Косово і Метохії. Ця область, а також Санджак є природним зв'язком між Сербією і Чорногорією, союз яких завжди був на перешкоді геополітичних намірів багатьох держав.
Незалежна держава Албанія була створена відповідно до Лондонської Угоди від 30 травня 1913 року. Це було виконано на вимогу Австро-Угорщини та Італії при підтримці Німеччини, всупереч інтересам Сербії, яку підтримували Росія і Франція. Хоча сербська армія звільнила основний албанський порт Дюрес від турків у 1913 році, Сербія не намагалася анексіювати північну частину Албанії, а лише наполягала на отриманні замість цього виходу до моря. Австро-Угорщина вимагала не тільки створення незалежної Албанії але також, і насамперед, вилучення Сербії з Адріатичного узбережжя. Австрія сподівалася на економічну ізоляцію Сербії без виходу її до моря. Після анексії Боснії-Герцеговини Австрією в 1908 р., Сербія й Австро-Угорщина були зайняті в митній війні, оскільки Австро-Угорщина хотіла за будь-що запобігти експорту Сербії на Захід. Югославія як спадкоємець держави Сербія не вимагала розподілу Албанії і погодилася на підтвердження автономії Албанії також після Першої світової війни. Кордон між Сербією й Албанією, установлений відповідно до Лондонської Угоди, є найстарішим кордоном Югославії в цьому регіоні. Проте, у 1939 Італія використовувала албанського короля Зогу, щоб послабити Югославію. Албанія та Італія створили і забезпечили так зване "Албанське питання", але не на території Албанії, а на території Югославії, у Косово і Метохії. Італія через систематичну терористичної боротьби албанців з так званого "Комітету Косово", що був створений у Римі, жадала для Албанії всю територію від Бара до сербського кордону 1912 року.
У період фашистської окупації Югославії, (1941-1945р.р.) більша частина Косово і Метохії була включена до так званої Великої Албанії, створеної Італією маріонеткової держави, а менша частина залишилася в окупованій німцями Сербії.
Незважаючи на значні природні ресурси, Косово і Метохія була на протязі десятиліть однією з найменш розвинутих частин Югославії. Крім шахти і металургійного підприємства у Трепці, кількох млинів, лісопилок та цегельних фабрик, перед Другою світовою війною в Косово і Метохії не було ніякої промисловості. Майже все населення краю було зайнято у сільському господарстві, що мало екстенсивний характер.
Величезні повоєнні капіталовкладення Югославії та Сербії в економіку Косово і Метохії, особливо через Фонд прискореного розвитку слабкорозвинених областей, обумовило значне процвітання промисловості, сільського господарства і соціального забезпечення регіону. Природні ресурси, особливо корисні копалини, є дуже важливим компонентом розвитку Косово і Метохії. Великі кількості свинцю і цинку, інших металів та речовин (нікель, марганець, магній, глинозем, кадмій, хром, селен, бентоніт, азбест, мергель, вапно, кварц тощо) - дуже важливий економічний потенціал. В умовах, коли енергетична і товарна криза стає все більш очевидною в усьому світі, великі запаси бурого вугілля дають можливість виробляти електричну енергію, газ, розвивати хімічну промисловість тощо. До того ж Косово і Метохія має значну кількість промислових підприємств, а потужність теплоенергетики складає понад 1130 мегават.
Демографічне обличчя Косово і Метохії декілька разів змінювалось в цьому сторіччі під впливом глибоких соціально-економічних змін, політичних переворотів і безладь, а також у результаті визвольної боротьби сербського і чорногорського народів проти Османської імперії і держав Осі. Протягом п'ятьох сторіч оттоманського поневолення через політику тиску Туреччина примушувала до масової втечі православних сербів і чорногорців із Косово і Метохії і переселенню в край албанців-мусульман із областей Албанії. Таким чином, співвідношення сербсько-чорногорського і албанського населення було суттєво порушено. Вже у 1929 році в населенні Косово і Метохії було 61 відсоток сербів і чорногорців і 39 відсотків інших. Після поразки Королівства Югославії в 1941 багато сербів були змушені залишити Косово під тиском албанських шовіністів і окупаційної влади. Поруч з цим йшло облаштування в Косово і Метохії албанців з Албанії та Туреччини, а також з інших європейських країн (Італії, Швейцарії, Австрії), де жили албанські емігранти. Земельна реформа, проведена за часів Королівства Югославії була анульована новим політичним режимом, і земля була розподілена винятково серед албанців, багато хто з яких були вихідцями з Албанії.
Тільки протягом Другої світової війни, приблизно 100 000 сербів і чорногорців було вислано з Косово і Метохії, така ж кількість албанців з Албанії була переселена на їхні місця. Після війни, тодішній югославський режим заборонив 1683 сербським сім’ям у поверненні у Косово і Метохію до своїх домівок.
Тенденція зростання албанського населення була офіційно зафіксована у 1961 році, коли перепис зареєстрував 646 605 албанців, або 67,1% від загального населення Косово і Метохії. Після 1961 року, це демографічне явище набуло драматичних змін. Тільки в період між 1968 і 1988 роками через виїзд слов`янського населення з Косово і Метахії, більш ніж 700 населених пунктів стали етнічно чистими. Згідно переписів 1971 і 1981 років доля албанців у населенні Косово і Метохії складала вже відповідно 73,7% і 77,5%. Аналіз проведений у 1991 році, що базувався на оцінках Центру Демографічного Дослідження (албанська спільнота бойкотувала перепис) свідчив на користь великого зростання кількості албанців, яка склала 1 607 690 чоловік, або 82,2% від загальної сукупності населення Косово і Метохії, тобто приблизно 16.5 відсотків від населення Республіки Сербія.
Очевидно, на тлі прогресивного росту албанського населення в 1961-1991 роках серед сербів і чорногорців відбувався зворотний процес. Їх кількість зменшилась не тільки у відносному, але також і в абсолютній величині. Якщо у 1961 році у Косово і Метохія мешкало 264604 сербів і чорногорців або 27,40% від загальної кількості населення, то у 1991 році їх кількість впала до 214 555, тобто до 11% від загального населення Косово і Метохії.
Після Другої світової війни комуністична влада Югославії прийняла Закон, що забороняє повернення сербів і чорногорців, хто лишив Косово, сподіваючись посилити довіру албанської національної меншості до нового режиму. Але цього не сталося. Албанські сепаратисти змушували сербських і чорногорських власників земельних ділянок, будинків та іншої власності лишати Косово і Метохію. Відповідно до офіційних даних, приблизно 400 000 сербів і чорногорців лишили Косово і Метохію за останні 40 років.
Повоєнна Югославія була побудована на федеральному принципі як держава-союз народів з однаковими правами і забезпеченням всіх прав національних меншостей. Відповідно до Конституції Федеративної Народної Республіки Югославії 1946 року, Войоводині був наданий статус області, насамперед по історичних причинах, і Косово передавалася Метохія. Розходження в стані Войоводини та Косово і Метохії, виражене в назвах "Область" і "Край", протрималося до 1963 року, коли був введений термін "Автономна Область".
Прийняттям Конституції 1974 року, структура керування в автономних областях стала ідентичної з тим, що було у Республіці Сербії, що означало, що область набувала статус краю (Автономний край Косово і Метохія набував прерогативи держави усередині держави). Оскільки рішення на федеральному рівні приймалися на основі консенсусу, то на додаток до голосів шести республік тепер потрібна була згода двох країв. Це був парадокс, що два краї часто голосували проти позиції їхньої держави - Республіки Сербії, невід'ємною частиною якої вони формально були. До того ж на додаток до Конституції Республіки Сербії, краї мали також їхні власні Конституції. Згідно зі статтею 280 своєї Конституції, Автономний край Косово і Метохія мав фактично рівні права з будь-якою республікою Югославії і навіть мав право укладати міжнародні угоди у сфері міжнародного політичного, економічного, культурного й іншого співробітництва. Це пояснювалось розвитком багаторічного співробітництва Косово і Метохії з Албанією Енвера Ходжи (обмін візитами, лекторами і книгами, результатом чого була сепаратистська ідеологічна обробка проти Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії).
Політичні представники албанської національної меншості зайняли найвищі позиції в державі, партії й інших колективних органах управління. Значний політичний діяч Сінан Хасані, член албанської національної меншості, був Президентом Президентської Ради СФРЮ з 15 травня 1986 року до 15 травня 1987 року. Хоча край не мав права на самовизначення, але воно було зарезервовано за народами, безпосередньо складаючими СФРЮ.
Проте, навіть цей високий рівень автономії і національних прав не задовольняв албанських сепаратистів. У 1981 році, вони організовували руйнівне сепаратистське повстання, основне гасло якого був "Косово-республіка" (сепаратистські демонстрації повторялися декілька разів до 1989 року). Гасло "Косово-республіка" складає базисну стратегію Албанського сепаратизму - перетворення Автономного Краю Косово і Метохії у республіку, що мала би право на відокремлення і згодом до анексії її Албанією. Албанські сепаратистські лідери в Косово і Метохії не зацікавлені правами національних меншостей узагалі, навіть менше в правах людини і фундаментальних свободах, але відкрито і вимагають незалежну державу. Широко відомо, що міжнародні документи не надають національним меншостям право створювати їхні власні держави і виходу зі складу існуючої держави. Курс албанських націоналістів міг привести лише до порушення територіальної цілісності Югославії, створення двох албанських держав, а в перспективі до реалізації ідеї єдиної “Великої Албанії”.
Нова Конституція Республіки Сербії була прийнята в 1990 році відповідно до діючого правового механізму за участю законних представників албанської національної меншості. Це подолало параліч Республіки Сербії, що на той час функціонувала як держава, складена також із двох квазідержав. Конституція 1990 року надала територіальну і культурну автономію Войоводині та Косово і Метохії, але без атрибутів держави (статті 108-112). Вони мають право регулювати питання економічного розвитку, фінансів, культури, освіти, інформації, використання мови, здоров'я і соціального захисту тощо. Устав — найвищий правовий акт Автономного краю, а його органами влади є Асамблея, Виконавча рада (уряд) і адміністративні органи. (Відповідно до документів другої зустрічі ОБСЄ — Конференції по людському виміру у Копенгагені 1990 року, члени національних меншин мають тільки право встановлювати локальні або автономні адміністративні органи). Відповідно до Конституції, Республіка Сербія гарантувала найвищий рівень, тобто автономію для Косово і Метохії та Войоводини, передбачені в міжнародних документах, ратифікованих Югославією. Відповідно до документів ОБСЄ, прийнятих у Копенгагені, члени національних меншин, з свого боку, зобов'язані бути лояльними до держави, чиїми громадянами вони є (стаття 37).
Конституція Союзної Республіки Югославії, проголошена 27 квітня 1992 року, гарантує повну рівність усім громадянам незалежно від їхньої національності, мови, релігії, політичного або будь-якого іншого переконання. Політика національної рівності — базисний політичний і конституційний принцип югославської держави, третю частину населення якої репрезентують національні меншини. Отже, із 144 статей Конституції Югославії, одна третя частина присвячена правам національних меншин та людським і цивільним правам. Статті 46 і 47 спеціально присвячені національним меншинам і гарантують їм право на освіту й інформацію їхньою батьківською мовою, також як і право утворювати освітянські та культурні організації й асоціації. Стаття 48 гарантує право національних меншин підтримувати міжнародні відносини в Югославії і поза її межами з представниками своєї нації в інших державах і приймати участь у міжнародних неурядових організаціях, але не на шкоду Югославії або однієї з республік, що входять до її складу.
Проте албанські сепаратисти обрали формою своєї боротьби проти Сербії фактичну відмову від участі у житті держави і, зокрема, від використання прав, наданих етнічним албанцям Конституцією. Албанці не приймали участі у виборах суддів – при їх участі судовий корпус в Косово і Метохії був би повністю албанським, у виборах до місцевого парламенту вони отримали б 80 відсотків місць, у виборах до сербського парламенту – у них було б там 30 з 250 чоловік, у виборах до федерального парлманенту, де вони могли б мати 12 із 178 представників. Албанцями були створені паралельні системи освіти та охорони здоров”я.
В останні місяці албанські сепаратисти, створивши Визвольну армію Косово, захопили контроль над 40 відсотками території краю. Коли ж сербські сили почали застосовувати проти них тверді заходи, сепоратисти намагалися використовувати цивільне населення як живий щит, що заборонено сучасним гуманітарним правом. Це, зрозуміло, призвело до жертв серед населення, що викликало співчуття у світової громадськості. Проалбанські засоби масової інформації активно стали розкручувати гасло так званої “гуманітарної катастрофи”.
Для країн НАТО, ряду членів Ради безпеки ООН це стало головним аргументом у намаганні остаточного вирішення “сербського питання”. Мало хто при цьому згадав дійсну катастрофу 1995 року понад 200-тисячного сербського населення Сербської Країни, яке було вигнане за кілька днів з своїх осель хорватськими військами. Ця вибірковість світової спільноти зайвий раз засвідчила реальність подвійних стандартів щодо сербів і звичайно не сприятиме стабілізації у Косово і Метохії.
У випадку бомбардування Югославії авіацією НАТО юридична кваліфікація цієї акції досить очевидна. За визначенням, прийнятим Генеральною Асамблеєю ООН в 1974 році, до актів агресії відносяться і “бомбардування військовіми силами держави території іншої держави”, причому у цьому документі спеціально підкреслюється, що “жодні міркування, будь то політичного, економічного, військового чи іншого характеру, не можуть служити виправданням агресії”.
Нещодавно угодою про міжнародний контроль за ситуацією в Косово такий розвиток подій, начебто виключений. Проте показово, що спецпредставник США Річард Холбрук раптом заговорив не про автономію Косово, про що завжди йшла мова у рішеннях контактної групи, а про самовизначення Косово, під яким сепаратисти однозначно розуміють його повне відокремлення від Югославії.
На нашу думку, для всієї Європи існує єдине рішення цього гострого конфлікту. Воно полягає у наданні Косово і Метохії самого вищого рівня автономії і самоврядування (наприклад, як це зроблено у Фінляндії стосовно Аландських островів) при гарантуванні прав і свобод людини всім мешканцям краю і при збереженні територіальної цілісності Югославії.
Література:
1.Бажова А.П. Россия и югославяне в конце XYIII – начале XIX века /РАН, ин-т российской истории. – М. 1996.-192с.
2.Гиренко Ю.С. Советско-югославские отношения (страницы истории) – М: Международные отношения, 1983- 192с.
3. История Югославии. В 2-хт. – М,: изд-во АН СССР, 1963.
4.Писарев Ю.А. Образование югославского государства. – М.: Наука, 1975-416с.
5.Стругар Влад. Югославия в огне войны 1941-1945гг. – м.: Наука, 1985.-343.