Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Біографія: Олександр Довженко
Народився Олександр Довженко 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, в мальовничому містечку Сосниця. Дитинство його проходило серед казкової природи Придесення, колоритних постатей, житейських трагедій і свят своїх земляків. Пізніше цей побачений, почутий, пережитий у дитинстві світ знайде своє втілення у довженківських фільмах, що золотими літерами впишуться у скарбницю світового кіно. У Сосниці Сашко, як звали його рідні, здобуває початкову освіту. З сімнадцяти років він — студент Глухівського учительського інституту, закінчивши який у 1914 році, отримує направлення до Житомира.
Вчителювання його тривало до літа 1917 року й включало в себе природознавство й гімнастику, географію й фізику, історію й малювання. Згодом він переїздить на роботу до Києва. Тут він вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Коли ж у Києві відкрилася Академія мистецтв, Довженко стає її слухачем. У буремне лихоліття 1918 — 1920 років Довженко на службі у Червоній Армії. Після визволення Києва від польських інтервентів працює в губернському управлінні народної освіти завідуючим відділом мистецтва.
Так тривало до липня 1921 року, коли його, за наказом Наркомату закордонних справ УРСР, було зараховано співробітником цього поважного відомства і направлено на роботу за кордон — спочатку до консульства у Варшаву, а згодом у Берлін. Там він продовжує малювати й студіювати малярство. У 1923 році О.Довженко повертається в Україну. Доля заносить його до Харкова, на той час столиці України, де він влаштовується на роботу в газету «Вісті», працюючи там карикатуристом та художником-ілюстратором. На тридцять третьому році життя О.Довженка круто змінюється.
Він приїжджає до Одеси, де починає працювати режисером на кіностудії. Першою пробою став фільм «Ягідка кохання», що мав комедійний характер, але Олександр Петрович ніколи не зараховував його до свого творчого доробку. Точкою відліку свого кінематографічного життя він справедливо розпочинав зі стрічки «Сумка дипкур’єра», в якій окрім всього ще знявся і в ролі кочегара. Мрією О.Довженка було національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва. У 1928 році він за сто днів знімає фільм «Звенигора» — історію українського народу від сивої давнини до сучасності. «Картину я не зробив, а проспівав, як птах», — казав митець.
Наступною роботою О.Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, у 1930 р., на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — «Земля». Цей фільм — гімн життю — було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів. Фільм, у якому О.Довженко звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина і земля, старе і нове — уже знімався на Київській кінофабриці, яку тільки розпочали будувати. В цей час на її території Довженко і закладає свій знаменитий сад. Відносною творчою невдачею можна вважати стрічку «Іван», у якій відбилися творчі шукання автора по відтворенню нового змісту життя.
На початку 1933 року залишає Київську кінофабрику і переїздить до Москви. Згодом разом з дружиною Ю.Солнцевою та письменником О.Фадєєвим вирушає на Далекий Схід. Мета поїздки — створення сценарію про східні рубежі країни. Результатом творчого відрядження став фільм «Аероград». Напередодні війни працює над фільмом «Щорс», з основною темою — народ у війні. За цю роботу митець був удостоєний Державної премії СРСР. З початком війни змінюється і життя О.Довженка. Він добровольцем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Пише серію оповідань.
У 1943 році на екрани виходить документальний фільм «За нашу Радянську Україну». У травні 1945 року з’являється ще одна стрічка «Перемога на Правобережній Україні». Після війни О.Довженко знімає документальний фільм про Вірменію «Рідна країна», у 1949 році — стрічку «Мічурін». На початку п’ятдесятих років великий режисер в основному займається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».
Сповнений творчих планів, О.Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік... Уже після його смерті виходить вибране О.П.Довженка, дознімаються дружиною Ю.Солнцевою «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна». У 1959 році за сценарій фільму «Поема про море» О.П.Довженку посмертно присуджується Ленінська премія.
"Мати",
оповідання Олександра Довженка "Мати", у якому автор розповідає про материнську любов простої селянки. Проводила Марія Стоян на війну свого сина Василя. Аж ось лютою зимою завітали до її оселі поранені радянські льотчики, і Марія протягом двох тижнів ховала їх, добре знаючи про всю небезпечність такого вчинку. Так сталося тому, що сильнішими за страх у Марії були материнські почуття. Допомагаючи пораненим льотчикам, жінка думала, що, може, десь на чужій землі інша жінка-мати допомагає її Василю. Це можна вважати проявом усесвітньої материнської солідарності в боротьбі проти фашизму. Без малого два тижні Марія стерегла хату та годувала гостей. Коли ж їжа скінчилася, жінка пішла по селу просити милостині. Селяни добре розуміли, що Стояниха просить не для себе, а для когось іншого, але багато не питали й давали, хто що міг.
Не судилося Марії Стоян урятувати дорогих гостей, не судилося їй і себе врятувати. Під час перевірки німці знайшли льотчиків. На допиті жінка поводилася мужньо, бо розуміла страшну загрозу, яка нависла над усіма ними. Такої нежіночої мужності надавала їй материнська любов. Мати дивилася на селян, наче благаючи поглядом односельців, щоб ті визнали льотчиків за її синів. Їй не одмовили й нібито впізнали хлопців. Селяни відчули несамовите бажання матері допомогти льотчикам. Навіть удова страченого партизанами начальника поліції підтвердила, що хлопці — то сини Марії. Удову вразив подвиг немолодої вже жінки-матері. Про одне забула Стояниха, і це спричинило трагічний фінал: вона за багатьма турботами забула сказати хлопцям своє прізвище. Льотчиків розстріляли. Їхні останні слова були звернені до Марії Стоян: хлопці щиро дякували тій, що в лиху годину замінила їм рідну матір. Німці били Марію, а потім повісили на груші.
Василь, син Марії Стоянихи, скоро ввійшов із військами до рідного села. Відчуваючи велику тривогу за матір, він біг згарищем, яке недавно ще було селом. Василь бачив спалені садки, череп'я, трупи ворогів. Аж ось син побачив матір, повішену біля власної хати. Цей епізод є невимовно трагічним.
Оповідання "Мати" було вперше надруковано в роки війни. Тоді, як і сьогодні, воно справляло велике враження. Оповідання "Мати" оспівує велич жіночої душі. Автор утверджує всеперемагаючу силу материнської любові.
Воля до життя...»
У 1942 році було написано оповідання «Воля до життя». Чоловік сестри М. Дудка розповів письменнику зворушливу історію зі своєї практики хірурга. Олександр Петрович на основі цієї розповіді створив прекрасне оповідання — пам'ятник життєлюбству простого солдата. В оповіданні «Воля до життя» письменник захоплюється подвигом солдата Івана Кармалюка, який нелюдським зусиллям волі зумів подолати смертельну хворобу — гангрену. Головний герой твору — Іван Карналюк — звичайний солдат, розвідник. «Геройств» у його житті немає, але це його не турбує. Його турбує інше — знищити якомога більше ворогів, і Іван безжально вбиває їх: «Іван Карналюк був звичайним рядовим бійцем. І особливих геройств за ним не числилось, хоч він і вбив уже снайперським способом з півтора десятка фашистів, не беручи до уваги стрільби по них взагалі».
Аж раптом сталася звичайна на війні річ — Карна-люка було поранено мінним осколком у ліве плече. Унаслідок цього у Івана зробилася газова гангрена, руку ампутували, але це не допомогло. Від плечового суглоба гангрена поповзла через надпліччя до шиї. Здавалося б, що Іван приречений. Хірург, який робив обхід палат, вже не призначив йому перев'язку, вважаючи це непотрібним: «...помічаючи, що Карналюк уже вмирає, що жити йому зосталось лічені хвилини, одійшов до іншого пораненого, не призначивши ні перев'язки вже, ні яких-будь процедур!»
Тим сильніше вражає і хірурга, і читачів те, що Карналюк зміг сам підвестися на ноги і прийти до перев'язочної. Його бажання жити було настільки сильним, що перемога над хворобою, над смертю здається справжнім дивом: «— Жить хочу! Давайте мені перев'язку і все, що треба! Вражений небаченим видовищем, хірург прикипів до місця. Страшний був Карналюк і прекрасний».
З бою за власне життя солдат вийшов переможцем. І в цьому допомогла йому величезна сила волі, безкінечне бажання жити. Іванова сила опору смерті вдихнула сили у втомленого хірурга, подала надію іншим пораненим: «Коли Карналюка виносили з операційної на койку, йому аплодувала вся палата. Поранені з гордістю дивились на свого товариша і радісно дякували йому. їм також передавалась його воля до життя».
Людська сила волі є могутньою рушійною силою, вона може робити навіть неможливе, про що свідчить оповідання «Воля до життя...»
Незабутнє
Не можна без хвилювання і зворушення читати оповідання «Незабутнє». Поштовхом до його написання стали болючі роздуми письменника над особливим трагізмом жіночих доль під час війни. На початку травня. 1942 р. він записав у щоденнику: «Велика і надзвичайна тема — українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена». Оповідання, створене Довженком, стало справжнім гімном прекрасному коханню Василя і Олесі, що народилося і розцвіло у жорстокий час, коли «говорили гармати». Напевно, небагато знайдеться у світовій літературі творів, де авторові вдалося б так глибоко відобразити найтонші порухи людських сердець, передати усі відтінки і переливи неповторного почуття кохання. Довженко — митець-романтик, і тому його твір, сповнений високого трагедійного звучання, викликає не розпач і безнадію, а захоплення красою і величчю людини, яка не втрачає своєї гідності і чистоти навіть у найважчі часи. Тривога за свою націю зумовила задум написання романтичної новели «Незабутнє», в основі якої лежить схвильована розповідь автора про надзвичайний вчинок молодої української дівчини Олесі, котра, рятуючи свою молодість, «рішилася на крок нечуваний, не бачений ні в її селі ніколи, ні в усім її народі».
«Незабутнє» — це своєрідне протистояння Довженка складній реальності, це величний гімн всеперемагаючій любові, «що сіє дітей на нашій родючій землі».
У новелі два головних героя — Олеся та Василь Нечай. Проте більш виразною є постать дівчини. Війна розірвала звичний сільський лад життя, принесла горе, страждання, невизначеність. Матір і двох сестер Олесі вбито, через село, відступаючи, проходять останні бійці... Численні важкі питання постали перед дівчиною. Як бути? Що чекає на неї? Що чекає її красу? Що буде з рідним народом? Шукаючи виходу із складного становища, Олеся пішла на крок незвичайний, підказаний їй «глибиною інстинкту роду», «підсвідомою мудрістю, що з'являється людині в грізні часи». Вона просить одного із відступаючих молодих бійців переночувати з нею.
Довженко творить легенду, оповідаючи «найдорожчими словами» про цей дивовижний епізод у житті молодих людей, повінчаних війною «серед нічного людського плачу, і реву худоби, і віщування псів». Автор вписує цю подію в широкий контекст життя народу, нагадуючи про його глибинні, закорінені в сиву давнину духовні цінності. Проте незабутні одвічні моральноетичні закони та традиції письменник на вимогу суворого часу сповнює новим змістом.
Ніч простої й ніжної любові Олесі та Василя постає великим протистоянням злу і насильству. Для Олесі та Василя кохання стало виходом на нові, несподівані для них самих духовні орбіти. Ще вчора розгублені, безпорадні, пригнічені великим горем, що впало на людей, «вони ніби виросли обоє за цю ніч, і душі їхні піднеслися вперше до високих вершин проник¬ливості і розуміння». Зникли розпач та невизначеність, натомість з'явилося чітке і ясне усвідомлення своєї подальшої місії. Всупереч жорстоким обставинам, Олеся та Василь мають захистити своє щастя, продовжити свій рід, відстояти, таким чином, у боротьбі з ворогом рідний народ.
У кінці новели Довженко підводить зображену ним ситуацію до своєрідного широкого узагальнення. Провівши до схід сонця Василя на війну, вже не Олеся, а «Олеся-Ярославна виплакала на перелазі свою многосотлітню пісню... і стала... кам'яною». Піднесений таким чином до виразного історико-філософського символу образ героїні викликає асоціації не лише із страдницьким шляхом української жінки у віках, а й з долею України взагалі.
У новелі «Незабутнє» Довженко, окрім основної ідеї життєствердження, пунктирно окреслює й інші проблеми, продиктовані воєнною дійсністю. Коментуючи Олесине рішення залишитися в окупованому селі, письменник наголошує на безглуздості війни і підкреслює патріотичну ідею. «Не побігла Олеся за Василем у далекі краї. Не було в неї ні фібрового ширпотребу, ні компаса, — нічого для дороги. У неї була хата, земля, квіти і дорогі могили батьків». А в словах бійця, звернених до молодої дружини, звучать гуманні авторські ідеї добра і всепрощення. Вони, проте, будуть глибоко зреалізовані вже в кіноповісті «Україна в огні», в основу якої майже без змін увійде цей романтичний твір. Тут же знайдуть своє цікаве продовження й образи головних героїв новели — Василя та Олесі.
Ніч перед боєм
Оповідання «Ніч перед боєм» — це перший твір у воєнній творчості О. Довженка та й у тогочасній літературі, в якому митець прагнув художньо узагальнити об'єктивні картини війни початкового періоду, передати тривожні народні настрої.
В оповіданні «Ніч перед боєм» письменник виводить колоритні, любовно виписані постаті дідів-перевізників через Десну — Платона та Савки, зберігаючи, однак, первісний, міфологічний, акцент. Ці діди — не просто перевізники, а духовні поводирі, а переправа через річку — чистилище душ та сердець для розгублених бійців, що відступають на схід, залишаючи ворогові рідну землю.
Не жалісливими, а гнівними словами зустрічає Платон Півторак відступаючих: «Тікаєте, бісові сини? Багато я вже вас перевіз. Ой багато, та здорові все, та молоді, та все — перевези та перевези». «Щось ви, хлопці, не той, не як його, не туди неначе йдете... Одежка ось нова, і торбочки, і ремні, еге, і самі ось молоді, а звертає те неначе не туди, га?!», — іронічно додає Платонів сімдесятилітній, схожий на Миколу-угодника сусід Савка. Під час недовгої переправи почули бійці із уст мудрих дідів, які розмовляли поміж собою, ніби в човні, окрім них, не було більш нікого, «гірку та солону» народну правду про «отаке паскудство». «Не вміли битися, от тобі і відступ», — категорично заявляє Платон Півторак.
І гнів, й іронія, і зверхність та зневага дідів-перевізників викли¬кані, проте, глибоким батьківським болем. Ці почуття, як і нагадування про власних синів, які б стояли на смерть, а не відступили, і згадка про народного героя Морозенка спрямовані на те, щоб викресати в душах бійців «живий вогонь ненависті», без якого, за глибоким пе¬реконанням дідів, ворога не здолати: «Не з тієї пляшки наливаєте. П'єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п'єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої нена¬висті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль — це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі! — сказав Платон і примовк. Він висловив, нарешті, свою думку. Це була його правда. Він стояв на кормі з веслом, суворий і красивий, і дивився вперед поверх нас».
У цих словах діда Платона виражена основна думка твору. В такий спосіб Довженко виявив своє бачення ситуації, пропагуючи таку необхідну на той час «науку ненависті». її своєчасність та актуаль¬ність стверджує в оповіданні командир Петро Колодуб, від імені яко¬го ведеться розповідь. Для нього, як і для багатьох відступаючих бій¬ців, переправа через Десну стала справжнім духовним очищенням. Тоді, як сам про те розповідає, його охопив сором і розпач, зникли жаль і туга, натомість «нестерпний вогонь пропік наскрізь». Завдяки цьому вогню, що викресав дід Платон, тепер він, капітан Колодуб, «у бою сторукий, помножений стократ на гнів і ненависть».
Проте найвищої емоційної напруги сповнений в оповіданні епі¬зод незвичайної смерті мужніх дідів. Платон і Савка гинуть, потопив¬ши посеред Десни свій човен, вщерть наповнений фашистами. Ця драматична сцена теж працює на основну ідею твору. Адже героїчний вчинок дідів — це приклад мужності та відваги для відступаючих бій¬ців, це переконливе підтвердження істинності та щирості їхньої науки. Але, окрім цього, тут спостерігаємо прагнення Довженка-гуманіста відкрити для читача велич звичайної людини, підняти факт її само¬пожертви до широкого узагальнення.
Оповідання «Ніч перед боєм» відноситься до ряду тих нечисленних Довженкових творів періоду війни, творча доля яких склалася щасливо. Розпочате у квітні 1942-го, завершене вже через місяць, воно було вперше надруковане російською мовою в газеті «Красная звезда» за 1-ше серпня цього ж року і мало, як й інші шість опублікованих у воєнні часи творів митця, неабиякий успіх. Відомо, що оповідання протягом 1942 року неодноразово передруковувалося, звучало в ефірі і було видане окремою брошурою.
Таке визнання забезпечувалося високою емоційною напругою тексту, його дієвістю, мобілізуючим впливом на читача. Виявилось: головна думка твору «Ні кроку назад!» була співзвучна, як уже зазначалося, із наказом Сталіна № 227. (Хоча в часі оповідання Довженка випереджувало наказ вождя). Цей факт підкреслював глибоку актуальність змісту оповідання і політичну далекоглядність автора.
Але пропагандистський заряд «Ночі перед боєм» був зумовлений насамперед Довженковим глибоким усвідомленням трагічної ситуації і прагненням письменника передати суворі настрої народу, його відверті погляди на відступ та поразки радянської армії.
«Україна в огні» - один із найкращих і найправдивіших творів про війну, але авторові було ясно, що найголовніший, найпродуманіший, найвистражданіший не буде екранізованим через безпідставні звинувачення в усіх смертних гріхах за правдивість викладу.
Україна була в немилості 1933 року, була «в огні» сталінського й фашистського терору, про що казав О. Довженко. Червона Армія тоді відступала, залишаючи на страту ворогові дітей, жінок, старих людей.
Сплюндрована Україна ридала кривавими слізьми – слізьми жінок, дівчат, які знали, що будуть брутально збезчещені виродками-фашистами. Тому дівчина Олеся наважується на відчайдушний хід: просить українського солдата переночувати з нею. Здається, інтимна справа… Але тут криється великий патріотизм дівчини – навіть свою дівочу незайманість віддати своєму землякові, а не ворогу, адже фашистів не можна назвати людьми…
Довженко з великим перзирством та огидою показує ницих людей – українських запроданців-старост, поліцаїв. І все ж традиційно українці люблять свою Батьківщину, зневажають смерть, ідуть на все заради визволення рідної землі. Німці були приголомшені стоїцизмом українців і дійшли висновку, що цей народ неможливо підкорити, а раз так – то знищити його; отже, ті зарозумілі нелюди на очах у матерів кидали у вогонь маленьких дітей, вішали, різали, розпинали, вивозили в рабство людей.
Уже з перших днів війни було очевидно, що наші керівні кадри були не здатні взяти справу оборони у свої руки; про це докладно писав і Довженко. Хоча Сталін говорив про безсмертя народу, письменник у своєму кіносценарії прозоро натякав, що народ страждає, мучиться; помирають найкращі його сини та доньки. Отже, було заборонено урядом знімати фільм «Україна в огні».
Патріот Довженко своїм твором засудив війну, її ідеолога – навіженого Гітлера, недолугу політику верхівки, яка обіцяла здобути перемогу малими жертвами на чужій території, а сама віддала на поталу ворогові свій народ. «Україна в огні» - це крик змученого серця письменника-громадянина, уклін своєму народові, який у тяжких муках здобув перемогу.
Зачарованої Десни
Перші записи в «Щоденнику», які стосуються «Зачарованої Десни», датуються 1942 р. Зокрема, 5 квітня Довженко занотував: «А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатонь-ці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь-усюди, куди тільки не гляне моє душевне око...».
«Зачарована Десна» з'явилася як сповідь змученого митця, як найнадійніша моральна опора для власного духу і для духу свого народу, який гине в полум'ї другої світової війни, і як виправдання перед цим народом, Україною, людьми і самим собою.
Безперечно, це автобіографічний твір, надзвичайно ліричний, суб'єктивний. Письменник вільно пішов за спогадами про своє раннє дитинство. Але при тому не був обмежений цензурою, ідеологічними догматами, бо писав для себе. Дав волю і теперішнім своїм роздумам, почуттям, стаючи хоч на короткий час чистим дитям природи, дитям світу, хай більше уявного, аніж реального. Внутрішнє авторське «Я» знайшло тут найповніше виявлення, а романтичне світовідчування одержало найчистіше, без примусової рафінації, втілення.
Маємо двох ліричних героїв, два обличчя авторського «Я»: малий Сашко як носій спогадів, і зрілий майстер, який ті спогади перепускає через свій гіркий життєвий досвід, через свої страждання, синтезуючи, збираючи їх у художні образи.
Малий Сашко сам по собі уособлює душу письменника. Автор цим образом підсвідомо мовби хотів сказати: подивіться, люди, ось моя душа перед вами, чиста, безгрішна. Звернімося до тексту.
Сашко вперше нагрішив: у городі вирвав рядок моркви, бо так хотілося їсти. Прабаба помітила і посилає, за своєю звичкою, на нього прокльони, а тим часом «в малині лежав повержений :ї небес маленький ангел і плакав без сліз. з безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я». Всі грішні в родині, у кожного своя провина. До цього часу "фактично святим був на всю хату один я. І от скінчилась моя святість. Не треба було трогати моркви. Хай би собі росла, А тепер я грішний. Що ж мені буде?”. Скільки почуття вкладає письменник у ці рядки! Йому жаль себе. Багато разів доводилося вже у зрілому віці переживати подібні ситуації, почуття «поверженого з небес маленького ангела", каятися невідомо в чому, невідомо перед ким...
Сашко залазить у старий човен і починає мучитися питанням: що такого зробити «для поновлення святості». Підсвідомо автор пропускає в текст ось цей висновок, який надалі цензори викреслюватимуть із усіх видань «Зачарованої Десни»: «Ні один, мо', нещасливий комуніст, вигнаний з партії, не думав так про своє поновлення, як думав колись я, маленький, у човні лежачи. Що ж його діяти? Як жити в світі?. Це питання постійно мучило Довженка-митця, воно співзвучне тим давнім терзанням маленького дитячого серця. Навіть не усвідомлюючи цього, автор проводить таку паралель: як жити в світі (у якому так багато несправедливості, зла)? Відповідь на це він шукав, але не знайшов.
А душа була відкрита навстіж великому гармонійному світові, якого теж шукав упродовж життя. Довколишня дійсність була така брутальна і жорстока, він так хотів її змінити!
Теперішню свою мрію Довженко-митець прагне знайти в далекій реальності свого дитинства.
Малий живе в чарівному поки що, гармонійно прекрасному, сповненому несподіванок (як історіч з левом) і манливих таємниць світу. Він для нього—довкола хати, в городі, де безліч усякої живності, в саду з яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, на печі з усіляким насінням, у якому так затишно спати, в човні під час повені, на копиці пахучого сіна на возі під самими зорями. Ще чарівніше продовження того світу—солодкий сон у човні в клуні. Той сон поніс Сашка далеко-далеко: «Заграй, музика, заспівайте янголи в небі, пташки в лісі, жабоньки попід берегами, дівчаточка під вербами. Я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні—весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство — качки, чайки, журавлі. Летять чорногузи, як чоловіки у сні. І плав пливе. Пропливають лози, верби, в'язи, тополі у воді, зелені острови». Душа письменника вміла отак полинути в полоні нездійсненних мрій, далеко від земних прикрощів і нещасть. Це був її порятунок.
Світло і чисто у мене на душі, люди, — голосом малого свого двійника промовляє Довженко. Звернімо увагу, як почувається Сашко, коли потерпає в клуні за свій перший гріх. Він затуляє очі, але йому не стає темно. Навпаки, відкривається небачене видиво—чи сон, чи фантазія. Але в цьому плетиві видінь Сашкових «проскакує» одна авторська фраза, фраза виправдання: «Заплющуючи очі, й по сей день я ще не маю темряви в душі». Ці слова тут, здавалось би, необов'язкові, вони —хіба що для нездогадливого читача. Адже самі по собі міркування Сашка про темряву і світло всередині себе «говорять» про ті глибинні переживання автора, про його постійне підсвідоме бажання довести людям чистоту і святість своєї душі. Для Довженка це, зрештою, закономірно: він страждав і внутрішньо каявся в тому, у чому був невинний, але був честолюбним (що видно із «Щоденника»), переживав часом безпідставно...
У «Зачарованій Десні» створено цілий мікрокосмос людського буття, як внутрішнього, так і зовнішнього, матеріального. Той невеликий клаптик землі біля Десни —такий собі земний рай, що його Довженко не бачив більше ніде й ніколи у дорослому своєму житті. Цей рай наповнений живими, природними реаліями. Згадаймо, як пахнуть там огірки, що їх беруть із собою на косовицю! І яка музика бринить там, коли клепають косу... Перегорніть ті сторінки, де Сашко перераховує, що він любить, а що ні, — наче багато-багато картин проминає перед очима. І все то часточки великого світу «зачарованої Десни», часточки того земного раю. Із спогадів викликав їх до себе в гості втомлений, розчарований митець.
Сашкові, який наслухався розмов дорослих за кашею, так «робилося тоскно, так жалько, що світ споганіє», поки він виросте, «не буде вже сінокосу тоді, ні риби» —душа митця не хоче бачити світ споганеним і обікраденим. І в цьому її вина? —в підтексті звучить німе запитання. Недосконалість світу страшенно мучила Довженка. Особливо гостро відчував її під час війни, коли Україна була окупована. «Світе мій убогий!» —вигукне в розпуці Довженко... А тоді писалася «Зачарована Десна».
""А ми хто? Ми хіба не руські?" —запитає Сашко в батька. "А хто там нас знає", — якось журливо проказує мені батько,—прості ми люди, синку... Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми... Да... Ой-ой-ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось". У Довженка є чимало записів у «Щоденнику», які перегукуються з цією сумною відповіддю батька. 7 листопада 1956 р. він запише: «...На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорокамільйонної УРСР викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю), провадиться руською мовою. Такого нема ніде в світі. Згадую листи Леніна з національного питання і думаю: не говоріть мені більше нічого. Я все зрозумів і переповнений вщерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу, — вся абсолютна решта, себто, ну ніщо вже інше не має ціни. Яка нечувана аморальність... Який жорстокий обман... І жаль, і сором...».
Але О. Довженко глибоко в душі примушував себе вірити, що прийде весняна повінь і знесе весь бруд та намул із душі українського народу. Такий символічний зміст передає картина весняної повені в повісті.
Затоплює щороку Десна береги, сади і хати, а Сашко разом із батьком рятують на великому човні людей. Якраз на Великдень — світлий час Воскресіння господнього (прикметна довженківська деталь!): «Сходило сонце,-Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав —все пливло, все безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці». Це символічна картина. Образ води—один із прадавніх образів-символів очищення, оновлення. Як зрадів би художник очищенню і оновленню своєї України! То і в цьому його вина?
Світ «Зачарованої Десни» глибокий, невичерпний до дна, він також широкий та безмежний, як і людське пізнання. Скільки заховано в ньому думок, почуттів, переживань великого художника! У ньому—духовна опора кожного українця.
2.Твір є автобіографічним. Він побудо-ваний на спогадах (окремі можна вважати новелами) про веселі та сумні, приємні та неприємні сторінки дитинства. Усі вони осяяні світлом домашнього вогнища, враженнями від спілкування з природою та односельцями – чесними трудівни-ками землі. Розкішна природа над красунею Десною, яку сприймав О. Довженко “зачарованими” дитячими очима, творила його як митця, а батько-мати, хлібо-роби-односельці своїм прикладом виховували справжнього сина України.
Невтомною трудівницею на землі була мати письменника, яка найбільше любила “саджати що-небудь у землю, щоб проізростало”. Від того город настіль-ки переповнювався різними рослинами, що “десь серед літа вони вже не вміща-лися в ньому. Вони лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю”. Опис багатого городу, на якому росло все, – то праця рук матері. Цілими днями Одарка Єрмолаївна клопоталася по господарству, на городі. У любові до праці вихову-вала своїх дітей. Вона добре знала також дію зілля, вміла за народними звичаями лікувати. Була богомільною, люблячою й поступливою. Та нелегка доля судилася їй, мусила пережити смерть своїх дітей, що й підкошувало сили, забира-ло красу. Власне образ матері майже не виходить на перший план твору. Вона завжди у праці, у метушні, у клопотах. Про неї автор більше розказує, ніж показує у дії.
Батько письменника – яскраво виписаний образ трудівника богатирської сили і краси. Письменник з гордістю і любов'ю згадував: “Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над Десною на траві. Жарт мовив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість”.
Внутрішній красі батька письменника відповідає зовнішність: “Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку і тяжкі наслідки неписьменності і несвободи”. У праці батько – талановита людина. Він й інших оцінює мірками працьовитості та чесності.
Петро Довженко – високоморальна людина, що самовіддано допомагає селянам Загребелля під час повені. Невтомно рятував він людей і їхнє майно на Пасху. У цьому випробуванні батько уявляється письменникові справжнім героєм праці, відважною людиною: “Батько сидів з веслом на кормі – веселий ідужий. Він почував себе спаситслсм потопаючих, героєм мореплавателем...”.
Краса і духовна велич батька розкривається у праці (як він вправно працював, скільки землі виорав, скільки хліба накосив, як рятував потопаючих).Тому батька, неосвіченого темного селянина, автор підносить на п'єдестал героя. Серед людей, що трудилися з ранку до ночі, виростав письменник. Власне вони формували його ставлення до праці. Тому й обурюється О. Довженко тими, хто місцем відпочинку обирає річку чи озеро, на берегах яких кипить робота.
У “Зачарованій Десні” Довженко подав народне розуміння прекрасного. Для його земляків найвищим критерієм краси є чесна праця. Ось чому так лірично, з повагою і любов'ю змальовує О. Довженко образ діда Семена, свого першого вчителя й порадника. Дід “прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок”, умів розмовляти з кіньми, телятами: з усім живим і “пахнув дід теплою землею і трохи млином”, що й виказує його селянське коріння, хліборобську працю. А в молоді роки дід чумакував, він письменний “по-церковному”, залюблений у гарне слово і людей. І всі люди для діда добрі.
Люди праці – величні і прекрасні у своєму трудовому таланті, і навіть колоритна постать Самійла при виконаній улюбленої роботи – косовиці – бачиться письменникові у незвичайному, романтичному ореолі.
Тому найприємнішим, найчарівнішим спогадом дитинства залишилась для посивілого письменника музика клепання коси. Вона означала радість і втіху праці. Для митця вона – символ і джерело натхнення. З цього приводу він писав: “Часом і досі ще здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи”.
3.Твір є автобіографічним. Він побудо-ваний на спогадах (окремі можна вважати новелами) про веселі та сумні, приємні та неприємні сторінки дитинства. Усі вони осяяні світлом домашнього вогнища, враженнями від спілкування з природою та односельцями – чесними трудівни-ками землі. Розкішна природа над красунею Десною, яку сприймав О. Довженко “зачарованими” дитячими очима, творила його як митця, а батько-мати, хлібо-роби-односельці своїм прикладом виховували справжнього сина України.
Невтомною трудівницею на землі була мати письменника, яка найбільше любила “саджати що-небудь у землю, щоб проізростало”. Від того город настіль-ки переповнювався різними рослинами, що “десь серед літа вони вже не вміща-лися в ньому. Вони лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю”. Опис багатого городу, на якому росло все, – то праця рук матері. Цілими днями Одарка Єрмолаївна клопоталася по господарству, на городі. У любові до праці вихову-вала своїх дітей. Вона добре знала також дію зілля, вміла за народними звичаями лікувати. Була богомільною, люблячою й поступливою. Та нелегка доля судилася їй, мусила пережити смерть своїх дітей, що й підкошувало сили, забира-ло красу. Власне образ матері майже не виходить на перший план твору. Вона завжди у праці, у метушні, у клопотах. Про неї автор більше розказує, ніж показує у дії.
Батько письменника – яскраво виписаний образ трудівника богатирської сили і краси. Письменник з гордістю і любов'ю згадував: “Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над Десною на траві. Жарт мовив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість”.
Внутрішній красі батька письменника відповідає зовнішність: “Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку і тяжкі наслідки неписьменності і несвободи”. У праці батько – талановита людина. Він й інших оцінює мірками працьовитості та чесності.
Петро Довженко – високоморальна людина, що самовіддано допомагає селянам Загребелля під час повені. Невтомно рятував він людей і їхнє майно на Пасху. У цьому випробуванні батько уявляється письменникові справжнім героєм праці, відважною людиною: “Батько сидів з веслом на кормі – веселий ідужий. Він почував себе спаситслсм потопаючих, героєм мореплавателем...”.
Краса і духовна велич батька розкривається у праці (як він вправно працював, скільки землі виорав, скільки хліба накосив, як рятував потопаючих).Тому батька, неосвіченого темного селянина, автор підносить на п'єдестал героя. Серед людей, що трудилися з ранку до ночі, виростав письменник. Власне вони формували його ставлення до праці. Тому й обурюється О. Довженко тими, хто місцем відпочинку обирає річку чи озеро, на берегах яких кипить робота.
У “Зачарованій Десні” Довженко подав народне розуміння прекрасного. Для його земляків найвищим критерієм краси є чесна праця. Ось чому так лірично, з повагою і любов'ю змальовує О. Довженко образ діда Семена, свого першого вчителя й порадника. Дід “прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок”, умів розмовляти з кіньми, телятами: з усім живим і “пахнув дід теплою землею і трохи млином”, що й виказує його селянське коріння, хліборобську працю. А в молоді роки дід чумакував, він письменний “по-церковному”, залюблений у гарне слово і людей. І всі люди для діда добрі.
Люди праці – величні і прекрасні у своєму трудовому таланті, і навіть колоритна постать Самійла при виконаній улюбленої роботи – косовиці – бачиться письменникові у незвичайному, романтичному ореолі.
Тому найприємнішим, найчарівнішим спогадом дитинства залишилась для посивілого письменника музика клепання коси. Вона означала радість і втіху праці. Для митця вона – символ і джерело натхнення. З цього приводу він писав: “Часом і досі ще здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи”.
"Щоденник" Довженка — це щоденник у прямому розумінні цього слова, це й твір, що увібрав у себе роздуми письменника над історичною долею його народу, мрії, переживання, це й виплеснутий на папір ліризм душі митця, це й несказані вголос слова, задуми ненаписаних творів, тут і болюча правда, яку відчувало чесне серце письменника.
"Щоденник" розпочато у 1941 р., а з березня 1942 р. записи в ньому стають регулярними і тривають до останніх днів. У них зафіксовано чимало задумів, планів, начерків, підготовчих матеріалів до майбутніх творів, цікавих історій, почутих від інших людей. У "Щоденнику" розкривається душа письменника, відкриваються таємниці його внутрішнього світу. Дуже цінними є ті записи, які стосуються його душевного стану, його власних переживань, думок з приводу найрізноманітніших подій, оцінки тих або інших ситуацій. "Щоденник" розкриває невідомого Довженка, часто несподіваного і суперечливого, що не дивно, бо під час написання щоденника митець був відвертим, ставав самим собою і вилизав на папір усе, що спадало на думку, що кипіло в його душі, що потребувало висловлення.
Але водночас "Щоденник" — це промовистий документ страшної доби тоталітаризму, який засвідчує, наскільки радянська влада прагнула заволодіти думками і почуттями людей. Він допомагає краще зрозуміти літературу цього періоду, її специфіку, драматизм долі багатьох українських митців. "Щоденник" — це виплеск емоцій Довженка, які не можна була проявляти на людях. Так, після заборони Сталіним кіноповісті "Україна в огні", в якій не тільки не було сказано жодного слова похвали "батькові всіх народів", але й указано на провину вождя, який у передвоєнний період винищив науковців, творчу інтелігенцію і військові кадри, припустився грубих тактичних помилок, Довженко залишив запис, що можна порівняти з криком його багатостраждальної душі. Міркування письменника часто були занадто сміливими для того часу. Так, наприклад, 14 квітня 1941 р. митець записав: "Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимсь забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна..."
Щоденникові записи сорокових років — періоду найбільшого гоніння митця кремлівськими ідеологами — засвідчують, що письменник глибоко переживав за історичну долю своєї нації і не на мить не сумнівався в своїй правоті, хоча розумів, що "правда... про народ і про його лихо" не може пролунати.