Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Реалізації внутрішніх і зовнішніх функцій держави неможлива без наявності й використання фінансових ресурсів. Саме за рахунок акумуляції коштів у власності держави, формування спеціальних фондів створюються умови для існування самої держави.
Розуміння сутності й призначення фінансів, особливостей їх функціонування пов’язане з природою і функціями держави, здійсненням розширеного відтворення, існуванням товарно-грошових відносин. Формуючись у сфері матеріального виробництва, більшість грошових доходів згодом дещо трансформується, перетворюється, рухається в межах різних правових режимів. За цих умов створюється своєрідний об’єктивний двобічний зв’язок фінансів і держави. З одного боку, природа фінансів, їх форми, розміри фондів визначають можливості держави, завдання і напрями її діяльності, гарантують фінансово забезпечені перспективи державного розвитку, а з другого — за допомогою фінансів держава активно впливає на всі сторони процесу відтворення. З участю фінансів відбувається розподіл результату відтворення — сукупного суспільного продукту, його перерозподіл і доведення його складових частин до кінцевого споживача. Коштом фінансових ресурсів організовуються стимулювання, розвиток виробництва, підтримка об’єктивних і раціональних пропорцій розвитку суспільного виробництва, держави загалом.
Існування фінансів об’єктивно пов’язане з потребою вилучення, формування й розподілу державою частини сукупного суспільного продукту. Звідси і призначення фінансів - розподіл і перерозподіл сукупного суспільного продукту в грошовій формі. Саме від цього залежать місце, роль, особливості прояву, форми закріплення фінансів та регулювання їх державою.
Особливості фінансів:
1. Тісно пов’язані з природою і функціями держави, визначаються її формами та завданнями державного розвитку на певному етапі.
2. Виражають специфічні, однорідні відносини між державою, юридичними і фізичними особами з приводу формування, розподілу і використання централізованих і децентралізованих грошових фондів.
3. Нерозривно пов’язані з існуванням товарно-грошових відносин.
4. Пов’язані з розподілом і перерозподілом частини сукупного суспільного продукту.
Існування фінансів дає змогу державі формувати фонди грошових ресурсів суспільного призначення як у централізованій, так і в децентралізованій формі. В процесі формування і використання централізованих грошових фондів держава впливає також на утворення, витрачання децентралізованих коштів, установлює і гарантує спеціальні правові режими їх існування.
Зазначимо, що предметом фінансового публічно-правового регулювання с не фінанси загалом як вичерпна сукупність усіх коштів у державі, а тільки публічні фінанси, тобто ті, власниками яких є держава й територіальні громади. Саме тому публічний аспект фінансів і проводить межу між публічними та приватними фінансами, коли останні охоплюють диспозитивні відносини і не є предметом фінансового права.
Навряд чи потрібно зупинятися на історичних екскурсах динаміки розвитку категорії "фінанси". Однак генезис самого терміна "фінанси" досить прикметний. Фінанси (від лат. finis) починаючи з ХШ-XIV ст. міцно пов’язані з поняттям, що означає розрахунок, закінчення строку платежу, погашення грошового зобов’язання, виплату суми грошей. Трохи пізніше специфічний акцент зробив німецький корінь цієї категорії, який означає "хитрий, спритний, підступний", що, вочевидь, мало неабияке значення при виконанні грошових зобов’язань на той час. І тільки в XVI-XVII ст. категорія фінансів стала означати господарську діяльність держави, її фінансові ресурси. Зміст фінансів, який нині асоціюється з цією категорією, міцно узвичаївся до початку XIX ст. Саме відтоді фінанси стають багатоаспектною категорією, що має економічне, соціальне і правове значення. Природно, що насамперед це система відносин (економічних, соціальних, правових), проте, мабуть, доречною є і увага до прикладного значення фінансів. Правова категорія фінансів виявляється в тих формах, які нині прийняті і використовуються законодавством. Тому слід розрізняти фінанси як систему відносин, що регулюють рух державних коштів, і як систему понять, категорій, закріплених і використовуваних законодавством (дохід, прибуток, собівартість, ціна тощо). При цьому доречна аналогія з філософськими категоріями "зміст" і "форма". Фінанси як система правових відносин визначають зміст явища, а законодавче закріплення їх показує, наскільки в певний момент ці відносини усвідомлені, зрозумілі, прийняті, у якій формі їх закріпив законодавець.
Фінанси як правову категорію можна використовувати в двох аспектах: широкому (міжгалузевому); вузькому (фінансово-правовому).
У широкому значенні фінанси (або окремі їх аспекти, сторони) використовують у багатьох галузях права, тобто є загальногалузевими. Наприклад, поняття "ціна", "вартість", "дохід" та ін. - це відносини, що регулюються цивільним, фінансовим, адміністративним, трудовим правом та іншими його галузями. У вузькому значенні фінанси використовують винятково у грошових фондах держави і територіальних громад. Тому загальногалузеві поняття і категорії набувають спеціально-галузевого характеру і значення, виражають специфічні, однорідні фінансово-правові відносини. Загальногалузеві категорії доходу, вартості, ціни набувають фінансово-правового значення.
Фінанси — це відносини між людьми з приводу формування, розподілу й використання грошових фондів. Вони тісно пов’язані з грошима, коштами, що, однак, не є підставою для того, щоб поставити між ними знак рівності. Фінансові відносини, будучи переважно грошовими, не адекватні їм, адже за межами їх залишаються відносини, що регулюють сплату штрафів (адміністративне право), відносини купівлі-продажу (цивільне право), відносини з виплати заробітної плати, пенсій (трудове право) та інші пов’язані з рухом грошей відносини, які не є фінансовими.
Варто підкреслити історичний характер фінансів, їх співвідношення з грошима, що і дає змогу сформувати основу розмежування цих категорій. Фінанси, беручи участь у регулюванні обміну і споживання, пов’язані з виникненням і розвитком товарно-грошових відносин. Тоді вони були представлені на рівні примітивних форм, брали участь уже в стихійних, епізодичних випадках обміну. А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс виділяли чотири форми вартості, що відображають певні якісні етапи її розвитку. Перша форма вартості (проста, одинична або випадкова) характеризувала нерегулярний, стихійний обмін товарів. Природно, що ні про які гроші чи специфічні еквіваленти тут не йшлося. Друга форма (еквівалентна) характеризувала стійкі форми обміну, означала виникнення потреби в певних еквівалентах вартості. Третя форма вартості (загальна) припускає появу єдиного, загального еквівалента, хоч це все-таки не гроші. На цьому етапі як еквіваленти вартості могли застосовувати хутра, куски заліза і т. ін. Проте справді загальним еквівалентом вартості в цей період стає худоба. Згадаймо скарбницю давньоруських князів (скотарницю) чи її скарбника (скотарника). Та й саме загальне поняття заможності, багатства -’’капітал" теж пов’язане з цим третім етапом (від лат. caput - голова), коли голова худоби асоціювалася з добробутом особи. І тільки четверта форма вартості (грошова) зумовила формування й використання саме грошових фондів. Отже, фінанси "старіші" за гроші.
Фінансові відносини пов’язані не тільки з грошима. Певною мірою вони охоплюють і групу натуральних відносин. Останні, природно, або нерозривно пов’язані з грошовими відносинами, або є похідними від них, проте не адекватні їм. Наприклад, українське законодавство закріплювало можливість сплати податку в натуральній формі (фіксований податок сільськогосподарських виробників), хоча за своєю природою податок - це грошові надходження. Фінансові відносини охоплюють також відносини забезпечення обов’язку зі сплати податку (реалізація майна платника податків). Природно, що ці відносини опосередковують грошові і мають тимчасовий характер. Однак і це доводить неадекватність фінансів і грошей. Об’єктивна необхідність фінансів зумовлена існуванням держави, наявністю товарно-грошових відносин. Грошові ж фонди становлять матеріальний зміст фінансів, а не їх сутність. Фінанси — це відносини, що регулюють формування, розподіл і використання централізованих і децентралізованих грошових фондів.
Найважливіші ознаки і властивості фінансів, що розкривають їх сутність, виражаються в їх функціях. Функціонуючи як інструмент розподілу частини сукупного суспільного продукту, фінанси водночас контролюють поділ його на частини, співвідношення цих частин, канали витрачання фондів. Цим зумовлені дві функції фінансів: розподільна і контрольна. У деяких підручниках, наукових монографіях йдеться й про інші функції фінансів (перерозподільну, стимулювальну, дестиму-лювальну, накопичувальну та ін.), однак фактично вони є окремими сторонами реалізації розподільної функції, деякими особливостями її здійснення.
Розподільна функція фінансів гарантує державне забезпечення суб’єктів відносин необхідними грошовими ресурсами, підтримання суспільних пропорцій. Об’єктом регулювання виступає частина сукупного суспільного продукту, що надходить державі, суб’єктами відносин -держава, територіальні громади, юридичні й фізичні особи. У процесі розподілу формуються і підтримуються пропорції між частинами сукупного суспільного продукту, національного доходу, забезпечуються розширене відтворення, інтереси держави, підприємств, громадян.
Розподільна функція здійснюється в процесі первинного і вторинного розподілу. За первинного розподілу утворюються первинні фонди базового рівня (доходи фізичних осіб, прибуток підприємств, організацій та ін.), сукупність яких і формує національний доход держави. Однак на цьому етапі лише утворюється тільки передумова для формування державних грошових фондів, розміри яких остаточно визначаються тільки після сплати податків, обов’язкових зборів і платежів. Останні процеси і становлять суть вторинного розподілу, або перерозподілу. Особливості цього етапу пов’язані з формуванням так званих вторинних доходів держави. Якщо на стадії первинного розподілу прибуток державних підприємств відразу надходить власникові - державі, то на стадії вторинного розподілу кошти змінюють власника. Наприклад, одержавши на стадії первинного розподілу доходи, на стадії вторинного розподілу фізичні особи, сплачуючи податки, саме і забезпечують зміну власності на частину коштів, передаючи їх державі.
Розподільна функція фінансів реалізується на кількох рівнях:
- внутрішньогосподарському — характеризує розподіл грошових ресурсів усередині підприємства (формування фондів матеріальних витрат, заробітної плати, прибутку);
— внутрішньогалузевому - забезпечує розподіл коштів усередині галузі, між підгалузями. Йдеться насамперед про розподіл коштів основних галузей матеріального виробництва (промисловість, сільське господарство, транспорт, зв’язок, будівництво);
- міжгалузевому - розподіл грошових ресурсів між основними галузями. У цих умовах формуються основні пропорції суспільного відтворення;
— міжтериторіальному — гарантує надходження коштів окремим регіонам держави, залежить від адміністративно-територіального поділу держави і забезпечує утворення місцевих бюджетів.
Контрольна функція фінансів органічно пов’язана з розподільною. Вони фактично існують як єдиний механізм. Здійснюючи розподіл грошових фондів, держава водночас контролює їх розміри, співвідношення, пропорції. Завдяки контрольній функції фінансів відстежують увесь процес розподілу і руху грошових ресурсів. Диференціація контролю за стадіями дає змогу приймати необхідне рішення, коригувати на проміжних етапах рух грошових фондів й уточнювати, поліпшувати процес розподілу.
Фінанси як система відносин виражаються сукупністю категорій, понять. Однією з найбільш загальних, фундаментальних системоутворюючих категорій є фінансове господарство, фінансова система. Певною мірою ці поняття подібні. В сучасній юридичній літературі здебільшого фінансова система, фінансове господарство розглядаються у зв’язку з фінансовою діяльністю держави. На початку XX ст. у фінансово-правовій літературі вони характеризувалися переважно як синоніми, а насамперед досліджувалося фінансове господарство. Так, С. І. Іловайський розглядав фінансове господарство як "...сукупність явищ, що належать до планомірної організованої діяльності примусових союзів, спрямованої на досягнення спеціальної мети придбання і витрачання господарських благ, необхідних для виконання усіх завдань цих союзів"1. Особливостями фінансового господарства він вважав:
а) примусово-колективний характер господарства;
б) регулювання доходів витратами;
в) переваги над приватним господарством як за розмірами, так і за тривалістю існування;
г) специфічні примусові засоби придбання господарських благ;
д) зміст як галузі управління.
“Поняття публічних фінансів досить складне. ... Відмітимо, що предметом фінансового права є публічні фінанси на відміну від приватних, які є предметом вивчення інших наук. До приватних фінансів відносяться такі цінності, як гроші, грошові зобов’язання і таке інше, які належать окремим особам або приватним об’єднанням. У більш загальній формі можна сказати, що це майно, розпорядження яким здійснюється нормами приватного (цивільного) права. Без сумніву, між публічними та приватними фінансами є деякі риси схожості. І в тій, і в інший області виникають аналогічні проблеми: наприклад, встановлення бюджету, обмеження видатків, звичайні та екстраординарні кошти, контроль, звітність, касові операції. Іноді здається доцільним допускати деяку аналогію проблем публічних фінансів та проблем приватних фінансів з метою їх кращого та легшого вирішення. Але при цьому ні в якому разі не можна забувати про фундаментальну різницю між публічними та приватними фінансами.”
Даючи докладну характеристику відмінностей публічних (за текстом оригіналу та – “державних” у російському перекладі) фінансів від приватних фінансів, П.М. Годме зазначає, що[50]:
1) держава може в примусовому порядку забезпечувати свої доходи через систему оподаткування і тим самим створювати можливість витрачання державних коштів. Водночас застосувати примус до самої держави неможливо. Приватні особи не можуть у примусовому порядку забезпечити власні доходи, і тим самим можуть виявитися неспроможними виконати свої зобов’язання;
2) публічні (мовою оригіналу та – “державні” у російському перекладі) фінанси органічно пов’язані з державною грошовою системою, у той час як ця ж грошова система не підпорядковується волі приватного власника, який є розпорядником тільки своїх власних фінансів;
3) приватні фінанси мають на меті отримання прибутку. Публічні (мовою оригіналу та – “державні” у російському перекладі) фінанси, навпаки, виступають засобом задоволення “так званого загального інтересу”;
4) обсяги публічних (мовою оригіналу та – “державні” у російському перекладі) фінансів набагато більше, ніж обсяги приватних фінансів, якими розпоряджаються окремі особи. Перехід із сфери публічних фінансів у сферу приватних фінансів являє собою у загальних рисах зміну рівня: приватні фінанси є у певному відношенні публічними фінансами у мініатюрі. Ця різниця у рівні тягне за собою й суттєві відмінності щодо економічних наслідків, які можуть бути досягнуті шляхом операцій з публічними та приватними фінансами.
Можна зробити висновок, що розглядаючи відмінності приватних та публічних фінансів, П.М. Годме визначає три види відмінностей: 1) відмінності в економічній суті тих та інших фінансів; 2) відмінності у методах державного впливу; 3) відмінності у меті виникнення відносин та спрямованості використання матеріальних носіїв публічних та приватних фінансів. Останнє П.М. Годме пов’язує із задоволенням “загального інтересу”, який, на нашу думку, є “співзвучним” з поняттям “публічного інтересу”, що розглядався нами у попередніх підрозділах. Але якщо до публічних фінансів відносити лише державні та місцеві фінанси, то залишаються неохопленими суспільні відносини, що виникають при задоволенні відзначеного П.М. Годме специфічного публічного (загального) суспільного інтересу.
1.3. Зміст, принципи, форми та методи фінансової діяльності держави
Об’єктивна необхідність фінансів (існування товарно-грошових відносин; розподіл сукупного суспільного продукту; контроль за господарською діяльністю) робить абсолютно необхідною діяльність з управління ними. Фінансова діяльність держави - це її діяльність з формування, розподілу і використання централізованих і децентралізованих грошових фондів з метою забезпечення здійснення функцій держави, соціально-економічних завдань, управління, обороноздатності, діяльності державних органів. Зміст фінансової діяльності є, в остаточному підсумку, проявом усіх функцій держави, оскільки реалізація будь-якої державної функції потребує адекватного фінансового забезпечення. Залежно від змісту і характеру функцій фінансова діяльність держави здійснюється:
- як реалізація державної влади;
- як виконавчо-розпорядницька діяльність, що реалізує державне управління.
Виступаючи необхідною складовою частиною механізму соціального управління, фінансова діяльність, забезпечує спрямування фінансових ресурсів у відповідні галузі економіки, на управління, в соціальну сферу. При цьому фінансова діяльність має певні особливості:
1) вона має міжгалузевий, загальний характер, на відміну від однорідних сфер державної діяльності, оскільки забезпечення фінансовими ресурсами спрямоване на всі галузі і сфери державного управління, контролю;
2) реалізується як державними органами, так і органами місцевого самоврядування (іноді через спільну діяльність цих органів);
3) поєднує як безпосереднє управління з використанням імперативних методів (щодо державних підприємств і т. ін.), так і непряме, рекомендаційне (щодо грошових ресурсів недержавних юридичних та фізичних осіб);
4) здійснюється через діяльність як представницьких, так і виконавчих органів влади.
Об’єктом фінансової діяльності є відносини, що регулюють рух державних грошових фондів на всіх стадіях їх обігу (формування, розподіл, використання). У вузькому розумінні йдеться про рух грошей, що утворюють державні фонди. Суб’єктний склад відносин, що регулюють фінансову діяльність, досить традиційний і визначений (держава, територіальні громади, юридичні Й фізичні особи). Роль держави в цих відносинах є подвійною: з одного боку, вона виступає як господарюючий суб’єкт, що має статус власника коштів і організатора господарської діяльності; з другого - є носієм влади, що реалізується і в галузі фінансової діяльності.
Зміст фінансової діяльності виявляється на окремих стадіях її здійснення:
l. На стадії формування централізованих і децентралізованих фондів утворюються бюджетні фонди (Державного бюджету України і місцевих бюджетів), децентралізованих фондів.
2. На стадії розподілу коштів фінансова діяльність здійснюється на трьох рівнях:
а) формування грошових фондів, яке відбувається, наприклад, за надходження коштів у бюджети (податок з доходів фізичних осіб, наприклад, поділяється на три частини, що надходять у місцеві бюджети різних видів);
б) власне розподіл - рух коштів, уже закріплених за окремими бюджетами, на фінансування державних завдань і функцій;
в) перерозподіл, який здійснюють через механізми непрямих податків, мита, трансферних платежів.
3. На стадії використання державних коштів фінансова діяльність розділяється за різними напрямами (галузями, регіонами тощо).
4. На завершальній стадії — стадії контролю за рухом грошових фондів, який вирізняється подвійністю, на відміну від перших трьох стадій руху грошових фондів, які послідовно випливають одна з одної І закінчення однієї припускає початок наступної: а) з одного боку, контроль є наскрізним і здійснюється на кожній стадії руху коштів; б) з другого - виступає як підсумковий етап у русі грошових ресурсів, що поєднує підсумково-звітні дії.
Фінансова діяльність здійснюється за принципами, основні з яких закріплені Конституцією України.
Принцип законності означає здійснення фінансової діяльності на всіх етапах руху грошових фондів за чіткої регламентації їх нормами фінансового права, можливості застосування державного примусу.
Принцип плановості полягає у здійсненні фінансової діяльності чітко впорядковано, послідовно, збалансовано за детального закріплення процедур і порядку руху коштів.
Принцип гласності виражається у взаємозв’язку руху, співвідношенні та збалансованості різних грошових потоків, грошових фондів, доведенні до громадян та інших суб’єктів змісту проектів фінансово-правових актів, підсумкових актів за результатами їх застосування.
Принцип системності вимагає здійснення фінансової діяльності щодо взаємозалежних інститутів фінансової системи за певного співвідношення, взаємопроникнення ланок фінансової системи держави (бюджетної системи, кредитної системи, обов’язкового державного страхування, фінансів підприємств).
Характеризуючи і розкриваючи зміст фінансової діяльності, принципи забезпечують відповідні умови для здійснення її функцій. Здебільшого вони відображають і деталізують основні функції фінансів: хоча і відрізняються деякою своєрідністю. Зокрема, це:
1) організація грошового обігу;
2) формування грошових фондів;
3) розподіл і використання грошових ресурсів;
4) організація фінансового контролю.
Фінансова діяльність держави здійснюється різними методами (засоби, прийоми, за допомогою яких держава й уповноважені нею органи забезпечують мобілізацію, розподіл і використання централізованих та децентралізованих грошових фондів). Застосування конкретного методу фінансової діяльності залежить від кількох чинників:
1) стадії фінансової діяльності держави, руху грошових фондів;
2) форми власності на кошти, що переходять державі;
3) джерел державних доходів;
4) мети використання грошових ресурсів на конкретному етапі розвитку держави;
5) співвідношення між доходами й видатками.
Методи фінансової діяльності класифікують залежно від стадії руху грошових фондів:
І. Методи мобілізації грошових ресурсів:
а) метод обов’язкової мобілізації реалізує безумовні імперативні обов’язки, їх виконання, гарантії, що забезпечують це виконання. Реалізується насамперед через форми податкових платежів, інших безумовних і обов’язкових зборів. Імперативно визначається і гарантується вид платежу, платник, об’єкт, ставка, розмір, терміни, засоби забезпечення тощо;
б) метод добровільної мобілізації передбачає переважно застосування диспозитивних засобів забезпечення фінансових надходжень, механізмів кредитування (внески населення, придбання державних цінних паперів, лотерейних квитків та ін.).
2. Методи розподілу грошових ресурсів:
а) метод фінансування, що забезпечує собою цільове, планове, безоплатне і безповоротне передавання державних коштів з бюджетів на визначені цілі, завдання, реалізацію державних функцій;
б) метод кредитування означає цільове, відплатне, термінове і поворотне передавання коштів, здійснюване на платній основі. Цей метод поєднує два різних за змістом способи: державне і банківське кредитування, хоча останнє лише частково належить до сфери публічного регулювання.
Методи фіннсування і кредитування можуть поділятися на різні підвиди залежно від мети використання коштів, джерел їх утворення, організаційно-правових режимів суб’єктів і т. д.
3. Методи використання грошових ресурсів здебільшого пов’язані з витрачанням грошових фондів і поділяються:
а) за спрямованістю видатків на:
- пооб’єктні — спрямування грошових ресурсів аа фінансування певних об’єктів (майнових комплексів та ін.);
— посуб’єктні - виділення і передавання коштів окремим суб’єктам (конкретним розпорядникам чи одержувачам бюджетних коштів - окремим особам, категоріям осіб або регіонам);
б) за формою надходження грошових ресурсів на:
- безготівкові грошові перерахування, розрахунки;
— готівку.
Методи фінансової діяльності не є застиглими формами руху грошових фондів, його забезпечення. З часом вони можуть змінюватись, набувати нового змісту. Ці зміни зумовлені перетвореннями в державі, зміною п завдань. Наприклад, з початку 90-х років XX ст. досить активно розвивався метод обов’язкових мобілізацій, ускладнювалася податкова система України, яку в радянський період застосовували досить обережно.
Форми фінансової діяльності різні. Проаналізуємо це в наступних розділах Особливої частини. Нині означимо відправні їх положення, підходи та основні характеристики.
Форми фінансової діяльності класифікують за різними підставами: а) юридичними: правова, яку здійснюють через прийняття й реалізацію фінансово-правових актів, котрі розрізняють за кількома напрямками (юридичними ознаками; юридичною природою; залежно від того, які органи приймають ці акти, і т. ін.); неправова, яка не пов’язана з правовим вираженням. Здебільшого вона є похідною (пов’язана з правовими формами, іноді - з прогалинами у праві); б) організаційними: створення централізованих фондів коштів; формування децентралізованих грошових фондів; в) за змістом інститутів фінансової діяльності у сферах: бюджетної діяльності; податкового регулювання; кредитування; валютного регулювання; фінансового контролю.
Без участі фінансів не може бути розподілений національ ний доход країни, що є за своєю суттю основним матеріальним джерелом грошових доходів і фондів. Фінанси виступають зв'я зуючою ланкою між створенням і використанням національ ного доходу, допомагають на основі врахування потреб сус пільства визначати в ньому оптимальні пропорції між фондом споживання та фондом нагромадження.
Виникаючи на другій стадії відтворювального процесу — при розподілі та перерозподілі вартості суспільного продукту — фінанси мають об'єктивний характер і відносяться до числа базисних категорій. Потрібно завжди пам'ятати, що не діяльність держави сама по собі, а об'єктивні потреби суспільного роз витку зумовлюють існування фінансів. Гіперболізація ролі дер жави у виникненні фінансових відносин може завдати реаль ної шкоди, оскільки загрожує небезпекою волюнтаристського вирішення питань господарської практики.
Іншою, не менш небезпечною крайністю є також недооці нка активної ролі держави в розподілі та перерозподілі валово го внутрішнього продукту і національного доходу з допомогою фінансів. Саме з цим фактором насамперед, а також з наявні стю різних форм власності та госпрозрахунковою організацією діяльності підприємств пов'язаний розподіл державних фінансів на централізовані і децентралізовані.
Централізовані державні фінанси відображають відносини, пов'язані з мобілізацією, розподілом і використанням центра лізованих грошових фондів. Ці фонди поступають в розпоряд ження держави як суб'єкта публічної влади. За рахунок цент ралізованих грошових фондів фінансуються видатки держави на капітальне будівництво, реконструкцію підприємств, струк турну перебудову, конверсію, утримується вся невиробнича сфера — освіта, охорона здоров'я, фізична культура, спорт, оборонний сектор, управління, правоохоронні органи, соціальне забезпечення громадян, здійснюється багато інших програм.
Децентралізовані державні фінанси — їх нерідко називають ще децентралізованими фондами грошових коштів — є в усіх галузях народного господарства. Нині підприємства та органі зації усіх форм власності утворюють фонди за рахунок власно го прибутку. Виняток складає лише аграрний сектор, у стабіль ному розвитку якого держава проявляє особливу зацікавленість. Саме тому децентралізовані фонди аграрного сектора попов нюються регулярними, хоч поки що й недостатніми асигнуван нями з державного бюджету.
Фінансова система України та її структура
Фінанси, становлять цілісну однорідну систему, проте можлива їх певна внутрішньовидова диференціація. Вона зумовлена більш детальним, спеціальним аналізом внутрішніх складових частин фінансів, що різняться своїми особливостями й режимами. За цих умов однорідні, єдині за формами і методами фінансові відносини визначаються як фінансовий інститут. Наявність єдиних за природою і змістом, але різних за формою фінансових інститутів зумовлена різноманіттям сфер застосування фінансів, напрямами їх реалізації.
Сукупність взаємозалежних, взаємодіючих фінансових інститутів становить фінансову систему держави, яку можна характеризувати у двох аспектах2:
1) як сукупність фінансових інститутів, що опосередковують формування і використання грошових фондів;
2) як сукупність державних органів і установ, що здійснюють фінансову діяльність.
Другий аспект фінансової системи буде розглянуто в процесі аналізу компетенції органів фінансової діяльності, органів фінансового контролю, а її зміст розкривається через систему фінансових інститутів. Ланками фінансової системи є такі:
1. Бюджетна система.
2. Кредитна система.
3. Обов’язкове державне страхування.
4. Фінанси підприємств.
Кожну ланку фінансової системи докладно проаналізуємо в наступних темах, а тут лише окреслимо основні положення, що їх характеризують. Цілісність ланки фінансової системи передбачає її складну підпорядкованість, структуру, специфічні зв’язки, проте зупинімося на них як на певній цілісності.
Бюджетна система України складається з Державного бюджету і місцевих бюджетів. Зміст, структура бюджетів, їх співвідношення визначаються адміністративно-територіальним устроєм держави. Бюджети акумулюють переважно всі грошові фонди публічного характеру. З прийняттям у 2001 р. Бюджетного кодексу України закріплена заборона на формування поза б юджетних фондів. Бюджетна централізація ресурсів набула нового змісту
Кредитна система охоплює як державне, так і банківське кредитування. Однак, якщо державний кредит є безумовною сферою публічного регулювання, в якому держава виступає позичальником коштів на визначені цілі й у специфічній формі, то банківське кредитування досить специфічно входить у фінансову систему. Його фінансово-правовий аспект стосується тільки тих відносин, що охоплюють і регулюють рух державних коштів, за винятком диспозитивних, цивільно-правових аспектів банківського кредитування.
Обов’язкове державне страхування пов’язане з розподілом і перерозподілом частини сукупного суспільного продукту, спрямуванням коштів на виплату пенсій і т. ін. Державне страхування виступає формою утворення і використання цільових грошових фондів, призначених на соціальні, запобіжні та інші цілі.
Фінанси підприємств як відособлені грошові фонди пов’язані з формуванням, розподілом і використанням коштів підприємств. Вони є основою децентралізованих фінансів. Характеризуючи їх як ланку фінансової системи, слід враховувати таке. Фінанси державних підприємств безумовно є складовою фінансової системи, характеризуються публічним змістом і регулюванням, а недержавних підприємств належать до фінансової системи лише тією мірою, якою пов’язані з реалізацією імперативних обов’язків з формування державних грошових фондів (наприклад, кошти підприємств, за рахунок яких сплачуються податки).
Фінансова система України містить такі елементи.
1. Бюджетну систему, яка складається з державного та місцевих бюджетів. Зміст, структура бюджетів, їх співвідношення залежать від адміністративно-територіального устрою держави. Бюджети акумулюють саме публічні фінанси. Норми Бюджетного кодексу України, який був прийнятий у 2010 році, містять заборону формування позабюджетних фондів.
2. Кредитну систему, яка складається з державного та банківського кредитування. При цьому необхідно мати на увазі те, що державне кредитування є, безумовно, сферою публічного регулювання, а банківський кредит умовно належить до фінансової системи, так як фінансово-правовий аспект торкається тільки відносин, що регулюють обіг державних коштів, тоді як інша сфера цих відносин, в яких учасниками є банки, юридичні та фізичні особи, належить до кола регулювання цивільно-правових норм.
3. Обов’язкове державне страхування, пов’язане з розподілом і перерозподілом частини сукупного національного продукту та спрямуванням грошових коштів на виплату пенсій, соціальної допомоги та ін.
4. Фінанси підприємств, що складають основу децентралізованих фондів. Фінанси державних підприємств, безумовно, є складовою фінансової системи та мають публічний характер. Фінанси недержавних підприємств належать до цієї групи тільки з приводу реалізації імперативних обов’язків щодо формування державних грошових фондів (наприклад, кошти підприємств, за рахунок яких сплачуються податки чи будь-які інші види обов’язкових платежів). Тобто фінанси галузей народного господарства (підприємств різних форм власності, установ чи організацій) — це система економічних відносин, спрямованих на утворення децентралізованих фондів коштів, кожен з яких пов’язаний з основним централізованим фондом держави — бюджетом.
2. Фінансова діяльність держави та органів місцевого самоврядування: поняття та методи здійснення
Реалізація завдань, які постають перед державою, пов’язана з необхідністю використання відповідних елементів фінансової системи. Тобто фінансова діяльність зумовлена об’єктивною необхідністю збирання, розподілу, перерозподілу та використання централізованих і децентралізованих грошових фондів, що забезпечують практичне виконання функцій держави.
Фінансова діяльність — це:
• процес збирання, розподілу (перерозподілу) та використання коштів, що забезпечують виконання завдань і функцій держави;
• діяльність уповноважених державних органів, органів місцевого самоврядування, пов’язана з прямим плановим збиранням і розподілом коштів.
Українська держава, управляючи фінансами та виступаючи у фінансових відносинах як суб’єкт влади і як власник засобів виробництва, встановлює відповідний порядок мобілізації та використання грошових фондів. Від імені держави у цих відносинах виступають компетентні органи. Діяльність держави та її органів у галузі мобілізації, розподілу і витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів називають фінансовою діяльністю.
Відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності, є не тільки економічними. За допомогою правових норм держава надає їм юридичного характеру. Правове регулювання фінансової діяльності є однією з форм державного управління економікою.
Фінансова діяльність держави та органів місцевого самоврядування базується на відповідних принципах — основоположних правилах і вимогах, які відображають її найсуттєвіші особливості та цілеспрямованість, а основний зміст їх визначається Конституцією України та нормами права, що безпосередньо регламентують цю діяльність.
До принципів фінансової діяльності належать:
- розподіл функцій між представницькими та виконавчими органами влади;
- пріоритет представницьких органів влади перед виконавчими органами влади;
- пріоритетність публічних видатків щодо прибутків скарбниці;
- фінансування безпеки держави;
- єдність фінансової діяльності та грошової системи держави;
- міжгалузевий характер;
- самостійність органів місцевого самоврядування у встановлених чинним законодавством межах;
- соціальна спрямованість;
- плановість;
- гласність тощо.
Фінансова діяльність держави та органів місцевого самоврядування виступає як важлива та необхідна складова механізму соціального управління. Це відображається в тому, що грошові кошти, які акумулюються державою, направляються в галузі народного господарства, соціальну та інші сфери з урахуванням пріоритетності заходів, що фінансуються на відповідному етапі розвитку держави, її зовнішньої та внутрішньої політики.
Саме завдяки фінансовій діяльності створюється матеріальна база, що є необхідною для функціонування органів державної влади та управління, правоохоронних органів, забезпечення оборони та безпеки держави.
Як і будь-якій управляючій системі, фінансовій діяльності властиві особливі методи здійснення, вибір яких залежить від низки чинників: від завдань держави на відповідному етапі розвитку; джерел доходів; від мети використання грошових коштів; зовнішньої та внутрішньої політики та ін.
Функціонування держави здійснюється безперервно, тому кошти їй потрібні завжди. Фінансову діяльність держави здійснюють різними методами — засобами, за допомогою яких держава, вповноважені нею органи здійснюють мобілізацію, розподіл та використання грошових фондів. Тобто, методи фінансової діяльності залежать від стадії руху грошових фондів.
1. Методи мобілізації грошових ресурсів:
− метод обов’язкової мобілізації;
− метод добровільної мобілізації.
2. Методи розподілу грошових ресурсів:
− метод фінансування;
− метод кредитування.
3. Методи використання грошових коштів:
− залежно від форми надходження грошових ресурсів: безготівкові перерахунки, готівкові кошти;
− залежно від спрямованості видатків: пооб’єктні та посуб’єктні.
Фінансова діяльність держави здійснюється за допомогою відповідних їх методів вибір яких залежить від ряду факторів: завдань держави чи місцевих утворень на відповідному етапі фінансової діяльності; мети використання коштів; співвідношення обсягу фінансових ресурсів, що є в розпорядженні і потреб в коштах; стану економіки держави; пріоритетності заходів та інших факторів. Різмаїття методів визначається суб’єктами з якими держава вступає у відносини, а також конкретними умовами утворення й розподілу грошових коштів.
Методи фінансової діяльності – це сукупність прийомів і засобів, за допомогою яких уповноважені державою органи від свого імені формують, розпоряджаються та використовують фонди грошових коштів.
Методи фінансової діяльності прийнято поділяти на групи. Одні автори поділяють їх на дві групи, інші - на три групи: методи формування грошових фондів, методи розподілу грошових фондів і методи використання грошових фондів.
Перша група - методи мобілізації грошових коштів. Ця група методів передбачає встановлення виду платежу, його розміру, строку сплати та санкції за невиконання приписів. Методи мобілізації поділяється на обов’язкові та добровільні. Обов’язковий метод мобілізації полягає у примусовому і безвідплатному вилученні частини грошових коштів у їх власників на користь держави. Поряд з обов’язковими методами застосовуються й добровільні методи мобілізації грошових коштів: позики, пожертвування фізичних та юридичних осіб, розміщення державних цінних паперів тощо.
Друга група - методи розподілу грошових коштів. При розподілі державних грошових коштів застосовуються два основних методи: метод фінансування (безповоротний, безвідплатний, цільовий, плановий відпуск грошових коштів з централізованого фонду) і метод кредитування (виділення коштів на засадах відплатності і зворотності). Залежно від суб’єкта, що отримує грошові ресурси та умов отримання виділяються дотації, субсидії та субвенції.
Дотація – це допомога, що надається підприємствам установам та організаціям на покриття збитків, зумовлених незалежними від них причинами. У фінансовій діяльності держави застосовуються різні види дотацій. Бюджетна дотація – це безвідплатна, безповоротна допомога з бюджету вищого рівня бюджету нижчого, яка не має цільового характеру та надається у випадку перевищення видатків над доходами. У бюджетній діяльності застосовується дотація вирівнювання, що являє міжбюджетний трансферт на вирівнювання доходної спроможності бюджету, який його отримує.
Субвенція, згідно п. 37 ст. 2 Бюджетного кодексу України (надалі БК України) – це міжбюдетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про надання субвенції. В юридичній літературі існують визначення субвенції:
- як бюджетної дотації, що має цільовий характер;
- як бюджетної дотації, що надається з бюджету вищого рівня бюджету нижчого рівня для певного цільового використання.
Субвенція застосовується як метод бюджетного регулювання з метою збалансування бюджетів нижчого рівня і надається з чітко визначеним призначенням як часткова державна фінансова допомога на програми і заходи, спрямовані на підтримку гарантованого законодавством мінімуму соціальної забезпеченості населення регіонів, де такий мінімум не забезпечується власними бюджетними доходами з незалежних від них причин економічного розвитку. Відповідно до ч. 2 ст. 119 БК України у разі нецільового використання бюджетних коштів, отриманих у вигляді субвенцій, зазначені кошти підлягають обов’язковому поверненню до відповідного бюджету у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, а посадові особи притягаються до відповідальності. Право місцевих бюджетів на субвенції закріплено у Бюджетному кодексі України. Так, згідно до п. 6 ч. 1 ст. 71 надходження до бюджету розвитку місцевих бюджетів включають субвенції з інших бюджетів на виконання інвестиційних проектів.
Субсидія – це грошова допомога, що надається державою за рахунок коштів бюджету, а також спеціальних фондів юридичним особам, місцевим державним органам, іншим державам. Це вид цільової допомоги зазначеним особам, що надається за рахунок коштів бюджетів або цільових фондів. Субсидія застосовується з метою збалансування регіональних та місцевих бюджетів, зміцнення їх доходної бази та завжди передається безповоротно і безвідплатно з вищих ланок бюджетної системи нижчим ланкам для фінансування конкретних заходів та установ, тобто мають цільовий характер.
Третя група - методи використання грошових коштів. До цієї групи методів відносяться метод встановлення цільового призначення державних фондів грошових коштів; метод визначення порядку використання коштів; метод встановлення компетентними державними органами фінансових нормативів і лімітів використання грошових коштів; метод планування; метод фінансового контролю.
Значення методу встановлення цільового призначення державних фондів грошових коштів полягає у тому, що формуючи фінансову систему, держава одночасно визначає грошові фонди та напрями їх використання. Так, наприклад, створивши Пенсійний фонд України, держава визначила його призначення, закріпивши в нормативних актах завдання та функції цього фонду.
Метод встановлення порядку використання коштів, одержаних з відповідного фонду полягає в тому, що одержані з державного фонду кошти завжди мають своє призначення і можуть витрачатися тільки на ті цілі, на які вони виділені.
За допомогою методу встановлення порядку та нормативів розподілу прибутку державних господарюючих суб’єктів держава визначає характер використання цих прибутків і, відповідно, надає державним коштам цільове призначення.
Застосовуючи метод встановлення компетентними державними органами фінансових нормативів і лімітів використання грошових коштів держава встановлює мінімальні та максимальні межі, а також розміри виділення та витрачання грошових коштів на ту чи іншу операцію чи одиницю виміру.
Фінансова діяльність державою здійснюється в правових формах, які виражаються в фінансово-правових актах. Ними є прийняті в певній формі рішення органів державної влади або органів місцевого самоврядування в межах їх компетенції, що регулюють питання фінансової діяльності.
За юридичними властивостями фінансово-правові акти поділяються на:
- нормативні фінансово-правові акти, тобто акти, що регулюють групи однорідних фінансових відносин і містять загальні правила поведінки, які не вичерпують свою юридичну силу одноразовим їх застосуванням. Ці акти приймаються органами державної влади в межах їх компетенції, мають офіційний характер, є обов’язковими для виконання і спрямовані на регулювання фінансової діяльності. Ця група актів встановлює види фінансових зобов’язань перед державою, порядок їх обчислення, перерахування та використання;
- індивідуальні нормативно-правові акти є актами застосування норм права. В них загальні правила, що містяться в нормативних фінансово-правових актах застосовуються до конкретних обставин. Він стосується точно визначених учасників фінансових відносин і є підставою виникнення, зміни чи припинення конкретних фінансових правовідносин. Прийняття індивідуальних фінансово-правових актів є необхідною передумовою застосування нормативних фінансово-правових актів і виконання завдань щодо створення, розподілу або використанню фінансових ресурсів держави.
Залежно від органу, який приймає фінансово-правовий акт, вони поділяються на:
- законодавчі фінансово-правові акти, до яких відносяться закони з питань фінансової діяльності держави;
- підзаконні фінансово-правові акти являють найбільш чисельну групу фінансових нормативно-правових актів, які видано на підставі й на виконання закону. Серед них виділяються фінансово-правові акти органів місцевого самоврядування – це публічні, офіційні документи, прийняті органами місцевого самоврядування, що мають юридичну силу й спрямовані на врегулювання владних відносин в сфері фінансової діяльності місцевих утворень. Їх характерними ознаками є: підзаконність; обмеження їх юридичної сили певною територією; обов’язковість виконання усіма підприємствами, установами, організаціями та громадянами на відповідній території; відсутність необхідного затвердження з боку органів державної влади; можливість їх оскарження в судовому порядку.
Характерною особливістю системи фінансово-правових актів є наявність в ній фінансово-планових актів, які відрізняються від інших актів своїм змістом. Фінансово-планові акти – це акти, що приймаються в процесі фінансової діяльності держави і місцевих утворень відповідними суб’єктами і містять планові показники щодо утворення, розподілу та використанню фінансів на певний період. Існування цієї групи актів зумовлено дією принципу плановості в процесі утворення, розподілу й використанню фінансових ресурсів. До фінансово-планових актів відносяться Державний та місцевий бюджети, фінансові плани та кошториси органів державного управління, підприємств, установ та організацій тощо.
Поняття, зміст і значення фінансового контролю
Загальними функціями управління є планування, регулювання, керівництво, організація, координація і контроль. Однією з найважливіших функцій державного управління є контрольна діяльність, зокрема фінансовий контроль. Зі співвідношення фінансового контролю і державного управління видно, що фінансовий контроль є засобом досягнення конкретної мети, що стоїть перед державою, - установлення правопорядку й законності.
Для фінансового контролю характерні оперативність; цілеспрямованість; безпосередність; обґрунтованість; дієвість.
Слід зазначити, що для фінансів, як економічної категорії, крім розподільної й регулюючої, характерна також контрольна функція. Вона виявляється у процесі як контролю розподілу валового внутрішнього продукту, так і витрачання публічних грошових фондів за цільовим призначенням. Це свідчить про те, що контрольна функція фінансів є об’єктивною основою фінансового контролю.
Нині в умовах становлення ринкової економіки контрольна функція фінансів набуває особливої актуальності, що зумовлено певною специфікою цієї діяльності і дає змогу активно впливати на економічні процеси. Ефективний фінансовий контроль сприяє прискоренню економічного й соціального розвитку країни, раціональній організації використання наявних ресурсів, забезпеченню збереження загальнодержавної і муніципальної власності. За нинішніх умов відбувається ускладнення фінансового контролю, усе чіткіше виявляється його багатоаспектність, оскільки сфера контрольної діяльності дедалі розширюється, охоплюючи недержавні підприємства, громадян, що займаються підприємницькою діяльністю. Фінансовий контроль стає дедалі різноманітнішим і багатоплановим. Деякі контрольні органи припинили свою діяльність, замість них виникли нові, тому систему органів фінансового контролю ще не можна вважати остаточно сформованою.
Сутність фінансового контролю виявляється в таких основних його завданнях:
— перевірка своєчасності і повноти виконання контрольованими суб’єктами фінансових зобов’язань перед державою та органами місцевого самоврядування;
— перевірка виконання органами державної влади і місцевого самоврядування покладених на них функцій із формування, розподілу та використання грошових фондів;
— перевірка дотримання правильності здійснення фінансових операцій, зберігання коштів і матеріальних засобів;
— перевірка правильності й ефективності використання публічних грошових фондів;
— виявлення й усунення порушень фінансової дисципліни;
— запобігання порушенням законності у сфері фінансової діяльності, забезпечення відшкодування матеріального збитку,
виявлення винних осіб і притягнення їх до відповідальності; - виявлення внутрішніх резервів виробництва - підвищення його ефективності, найбільш ощадливе використання матеріальних і грошових ресурсів. Виконання перелічених завдань фінансового контролю є умовою забезпечення правопорядку й законності в процесі здійснення фінансової діяльності. Одним з вимог правопорядку в галузі фінансів є фінансова дисципліна.
Фінансова дисципліна - це чітке дотримання закріплених нормами права розпоряджень, що регулюють порядок формування, розподілу й використання публічних грошових фондів. Вимоги фінансової дисципліни обов’язкові не тільки для підприємств усіх форм власності і громадян, а й для органів державної влади та місцевого самоврядування.
Слід ураховувати, що об’єкт фінансового контролю не обмежується перевіркою тільки грошових фондів. Насправді він охоплює також матеріальні, природні, трудові та інші ресурси держави, оскільки їх використання здійснюється в грошовій формі або опосередковане нею. Інакше кажучи, фінансовий контроль поширюється не тільки безпосередньо на фінансові, а й на пов’язані з ними господарські відносини. Предметом фінансового контролю є первинні документи, що містять відомості про фінансово-господарську діяльність контрольованого суб’єкта.
Отже, фінансовий контроль є особливою сферою державного контролю, що пов’язана з діяльністю фінансових органів із виявлення порушень законності, фінансової дисципліни та доцільності під час формування, розподілу й використання державних і муніципальних грошових фондів.
Правове регулювання фінансового контролю здійснюється нормами фінансового права. У юридичній літературі склалася думка про фінансовий контроль як інститут Загальної частини фінансового права. Проте не викликає сумніву, що фінансовий контроль стосується всіх етапів фінансової діяльності, усіх фінансово-правових під галузей та інститутів Особливої частини фінансового права. До цього додамо, що фінансовий контроль є, мабуть, єдиним структурним підрозділом фінансового права, правові норми якого містяться як у Загальній, так і в Особливій частинах, тобто структура фінансового контролю є досить складною. До Загальної частини фінансового права варто віднести фінансово-правові норми, що регулюють загальні принципи, цілі й завдання, організацію і порядок здійснення фінансового контролю, характеристику його видів і методів. Щодо фінансово-правових норм, що передбачають певну специфіку здійснення фінансового контролю в різних сферах фінансової діяльності, то вони цілком справедливо належать до Особливої частини. Конкретизацію ж їх специфічних завдань і змісту відображено в інституціональних правових актах (наприклад, у Бюджетному кодексі України, Законі України "Про аудиторську діяльність").
Види фінансового контролю
Фінансовий контроль вирізняється своїм різноманіттям, його здійснення є компетенцією широкого кола органів контролю. У теорії фінансового права визначено різні критерії, різні підстави класифікації фінансового контролю. За основу поділу його на види приймають: суб’єктний склад органів контролю, специфіку об’єкта фінансового контролю, час його проведення.
З урахуванням викладеного розрізняють фінансовий контроль залежно від:
1. Часу проведення а) попередній; б) поточний (оперативний); в) наступний.
Попередній фінансовий контроль передує здійсненню фінансово-господарських операцій. Його здійснюють на стадії складання, розгляду і затвердження проектів бюджетів, кошторисів, планів, договорів. Основна його мета - запобігання порушенням фінансового законодавства. При цьому діяльність органів фінансового контролю спрямована на своєчасне запобігання незаконному і нераціональному використанню коштів. Належне проведення попереднього фінансового контролю дає змогу досягти максимально позитивного ефекту, уникнути порушень фінансової дисципліни.
Поточний фінансовий контроль проводять упродовж короткого часу, безпосередньо у процесі здійснення господарських і фінансових операцій. Його ще можна назвати оперативним завдяки гнучкості та своєчасності. Зазвичай такий контроль є повсякденним, постійним. Широке застосування поточного контролю дає змогу виявити помилки і зловживання, допущені як на стадії попереднього контролю, так і безпосередньо в процесі здійснення фінансово-господарської операції. Слід зазначити, що попередній і поточний контроль здебільшого не мають репресивного характеру.
Наступний фінансовий контроль проводять після завершення конкретної фінансово-господарської операції або закінчення певного звітного періоду (наприклад, фінансового року). Такий контроль є своєрідним останнім "рубежем", перешкодою на шляху порушень. Він дає змогу виявити недогляди під час попереднього і поточного контролю і зазвичай вирізняється поглибленим і всеосяжним підходом до вивчення фінансово-господарської діяльності контрольованого суб’єкта, комплексністю. Основними напрямами наступного контролю є такі: аналіз виконання планів і бюджетів; перевірка кошторисів, звітів і балансів; вивчення на предмет законності рішень органів управління суб’єкта, який перевіряють; виявлення випадків незбереження майна; визначення шляхів запобігання порушенням фінансової дисципліни і заходів для їх усунення.
2. Суб’єкта, що здійснює контроль: а) державний; б) муніципальний; в) суспільний; г) аудиторський.
Державний фінансовий контроль здійснюють органи держави, наділені компетенцією й повноваженнями на здійснення контрольних дій. Це органи:
- загальної компетенції— Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України;
— спеціальної компетенції— спеціально створені для фінансового контролю (податкові органи, Рахункова палата, Контрольно-ревізійне управління, Державне казначейство).
Як державний, так і муніципальний фінансовий контроль може бути (залежно від галузі дії) надвідомчим (міжвідомчий) і внутрішньовідомчим.
Муніципальний фінансовий контроль здійснюють органи місцевого самоврядування. Сфера його застосування досить широка - від затвердження місцевого бюджету, його виконання і затвердження звіту про його виконання до конкретних питань дотримання фінансової дисципліни, що належать до компетенції органів місцевого самоврядування.
Суспільний фінансовий контроль є незалежним і здійснюється представниками громадськості на добровільній та безоплатній основі.
Аудиторський фінансовий контроль є незалежним професійним і здійснюється аудиторами (фізичними особами) та аудиторськими фірмами.
3. Сфери фінансової діяльності: а) бюджетний; б) податковий; в) валютний; г) банківський та ін.
Вирізнення перелічених видів фінансового контролю залежить від того, в якій області фінансового права безпосередньо його здійснюють, тобто від підгалузей та інститутів Особливої частини фінансового права.
4. Джерела інформації: фактичний; документальний.
Фактичний фінансовий контроль полягає у вивченні реального стану об’єкта, що перевіряється, його огляді та вимірюванні в натурі, установленні дійсної наявності грошових і матеріальних ресурсів, аналізі отриманої інформації і документів на предмет їх відповідності.
Документальний фінансовий контроль - це перевірка й аналіз первинних документів (у тому числі й технічних носіїв інформації), що містять відомості про рух коштів (бухгалтерських і статистичних звітів, кошторисів тощо).
Фактичний контроль і документальний контроль доповнюють один одного. Так, за наявності належних підстав документальна ревізія може бути доповнена фактичною перевіркою (проведенням контрольного вимірювання, зняттям залишків матеріальних цінностей тощо).
5. Періодичності (частоти) проведення: а) постійний (повсякденний); б) систематичний; в) епізодичний (здебільшого є разовим).
6. Форми проведення: а) обов’язковий (зовнішній); б) ініціативний (внутрішній).
Обов’язковий фінансовий контроль проводять, якщо чинне законодавство містить відповідну вимогу або є рішення компетентного державного органу. Для проведення ініціативного фінансового контролю основним є елемент "волевиявлення", тобто самостійне і добровільне рішення суб’єктів, що господарюють.
Наведений перелік фінансового контролю не є вичерпним. Наприклад, можна розрізняти його види за обсягом, повнотою охоплення. Докладно розглянемо це на прикладі такого методу фінансового контролю, як перевірка.
Органи фінансового контролю
У здійсненні фінансового контролю задіяна ціла система органів, наділених відповідною компетенцією (їх формування в Україні ще не завершене). Класифікують ці органи за такими ознаками:
1) рівнем: а) загальнодержавні: Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; б) органи місцевого самоврядування;
2) за інститутами: податкові; контрольно-ревізійні; органи державного казначейства; фінансово-кредитні установи тощо.
3) компетенцією: загальної компетенції (для яких здійснення фінансового контролю не є основною діяльністю); спеціальної компетенції (спеціально створені для діяльності у сфері фінансового контролю).
Розглянемо більш докладно найважливіші органи фінансового контролю.
Верховна Рада України, відповідно до ст. 85 Конституції України, здійснює фінансовий контроль при затвердженні Державного бюджету і внесенні змін до нього, при його виконанні, ухваленні рішення щодо звіту про його виконання. Дуже важливим є також парламентський контроль за використанням Україною кредитів, отриманих від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій і не передбачених Державним бюджетом України.
Фінансовий контроль Верховна Рада України здійснює також через свої комітети і тимчасові спеціальні комісії. До їх компетенції належить робота із законопроектами, підготовка і попередній розгляд питань, що стосуються повноважень Верховної Ради України. Природно, що основне навантаження у здійсненні фінансового контролю припадає на спеціалізовані комітети Верховної Ради України - Комітет з питань бюджету і Комітет з питань фінансів і банківської діяльності.
Рахункова палата здійснює контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України. її діяльність регулюється Законом України "Про Рахункову палату" від 11.07.1996 р. Завданнями Рахункової палати є такі:
- організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, використанням бюджетних коштів;
- здійснення контролю за створенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу України, визначення ефективності й доцільності витрат державного бюджету, валютних і кредитно-фінансових ресурсів;
- контроль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони навколишнього природного середовища;
- контроль за дотриманням законності при наданні Україною кредитів і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України;
- контроль за законністю і своєчасністю руху коштів Державного бюджету України і коштів в установах Національного банку України й уповноважених банків;
- аналіз установлених відхилень від показників Державного бюджету України і підготовка пропозицій щодо їх усунення, а також про вдосконалення бюджетного процесу загалом.
Місце Президента України у здійсненні фінансового контролю визначається його статусом глави держави. Так, Президент має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із поверненням їх на повторний розгляд. У здійсненні контрольних повноважень Президент спирається на створені ним консультативні й інші допоміжні органи і служби.
Кабінет Міністрів України, будучи вищим органом виконавчої влади, повсякденно керує державними фінансами і паралельно здійснює загальний фінансовий контроль, розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку країни; розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує його виконання після затвердження, направляє у Верховну Раду звіт про виконання держбюджету; здійснює і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики.
Міністерство фінансів України є центральним спеціалізованим органом державної виконавчої влади з управління і контролю за фінансами. Воно здійснює контроль за складанням проекту й виконанням державного бюджету, за дотриманням банками правил касового виконання держбюджету за доходами; установлює порядок ведення бухгалтерського обліку і складання звітності про виконання бюджетів, кошторисів витрат бюджетних установ; координує відомчий фінансовий контроль. Крім того, Міністерство фінансів контролює: схоронність і ефективність використання державного майна, закріпленого за підприємствами; випуск і обіг цінних паперів, видає дозволи на здійснення цієї діяльності; веде загальний реєстр випуску цінних паперів в Україні.
У системі Міністерства фінансів діють такі спеціальні контрольні служби, як Державне казначейство і Головне контрольно-ревізійне управління. Державне казначейство як орган фінансового контролю здійснює контроль за організацією виконання Державного бюджету України і за надходженням та використанням коштів державних фондів: і коштів установ і організацій, що утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України. Крім того, Державне казначейство веде облік касового виконання Державного бюджету України, складає звіт про стан виконання Державного бюджету України тощо. Основні завдання Головного контрольно-ревізійного управління полягають у підготовці пропозицій щодо формування державної політики у сфері державного фінансового контролю і забезпечення реалізації цієї політики в діяльності міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, інших бюджетних установ, підприємств і організацій, що отримують кошти з бюджетів чи державних цільових фондів.
При цьому Голова КРУ організує ревізії і перевірки фінансової діяльності щодо використання коштів, матеріальних цінностей та їхньої схоронності, стану й вірогідності бухгалтерського обліку і фінансової звітності; проводить ревізії і перевірки використання та схоронності державного і комунального майна (у тому числі майна, переданого в користування); проводить перевірки використання бюджетних коштів і коштів державних цільових фондів, належного виконання державних контрактів, проавансованих за рахунок бюджетних коштів.
Національний банк України в системі органів фінансового контролю посідає особливе місце. Чинним законодавством на нього покладено здійснення банківського регулювання і нагляду; сертифікації аудиторів, що проводять аудиторські перевірки банків; організацію і здійснення валютного контролю за банками й іншими фінансовими установами; аналіз стану грошово-кредитних, фінансових, цінових і валютних відносин.Державна митна служба України контролює дотримання правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України, точну і своєчасну сплату мита й інших митних платежів. Міністерство зв’язку України здійснює контроль за дотриманням установлених правил видачі та приймання грошових переказів.
Державна пробірна палата як спеціальний орган державного фінансового контролю здійснює контроль за випробуванням, виробництвом, використанням, оборотом, обліком та збереженням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, виконанням операцій із цими цінностями.