сучасна соціологія

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Поняття "сучасна соціологія" далеко не однозначне. Воно вживається й у найширшому розумінні — як соціологія усього XX сторіччя, і в порівняно більш вузькому, але теж досить широкому розумінні — як соціологія, що склалася лише до 20 - 30-м років нашого століття; і в ще більш вузькому розумінні — як соціологія тільки другої половини XX ст., і в найобмеженішому значенні — як соціологія лише останніх десятиліть. Зазначене поняття використовується тут у досить широкому розумінні — як соціологія 20 -90-х років XX ст. у рамках цього широкого етапу можна, у свою чергу, виділити особливі періоди (20-і - середина 40-х років; середина 40-х - кінець 60-х років; 70 - 90-і роки)

Перше, що кидається в око при найбільш загальному погляді на сучасну соціологію, ця надзвичайна розмаїтість навіть загальних підходів різних соціологів до вивчення соціальної реальності.
Поняття "парадигма" ввів у науковий обіг американський соціолог Т. Кун. Під соціологічною парадигмою розуміють сукупність основних принципів і положень певної теорії, що мають власний поняттєвий апарат і визнаються групою вчених.

Соціологія належить до наук із багатопарадигмальним статусом.Це означає, що для соціології характерним є плюралізм у розумінні суспільства, а отже, можливість усебічно охопити та детальніше вивчити соціальне життя в ньому.

Розрізняють парадигмальні імена в соціології (наприклад, О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, М. Вебер, Дж. Мід, Т. Парсонс та ін.) і парадигмачьні школи в соціології (зокрема, Чиказька, Франкфуртська, Колумбійська, Гарвардська школи тощо).

За характером методологічних підходів до вивчення суспільства розрізняють структурні (макросоціологічні) парадигми й інтерпретивні (мікросоціологічні). У свою чергу, структурні парадигми поділяють на функціоналістські та конфліктні.

Визначними класиками функціоналістських парадигм є Г. Спенсерта Е. Дюркгейм. Засновником сучасного структурного функціоналізму вважають американського соціолога Т. Парсонса,декана факультету соціології Гарвардського університету, котрий очолив його після П. Сорокіна. Значний внесок у розвиток структурного функціоналізму зробив американський соціолог Р. Мертон.

Функціоналістські парадигми націлюють дослідника на розгляд суспільства з позицій системноорганізованого явища, що складається з частин, які взаємодіють і становлять єдине ціле. При цьому певні частини суспільства є також складноструктурованими.

Конфліктні парадигми розглядають суспільство як суперечливе єдине ціле внаслідок існування конфліктів у ньому з різною природою, розв'язання яких і поява нових зумовлюють постійний розвиток соціуму та зміни в ньому. Прибічники конфліктних парадигм акцентують увагу на існуванні розбіжностей, протилежностей, суперечностей між різними соціальними суб'єктами, розв'язання яких є джерелом постійного оновлення суспільства, отже, його генези.

Класики конфліктного підходу - К. Маркс, Г. Зіммель, Л. Гумплович.Сучасні теоретики конфліктного підходу в соціології - Р. Міллс, Р. Дарендорф, Л. Козер.

Інтерпретивні парадигми пояснюють суспільство з погляду буденного життя людини в її найближчому оточенні, а тому предметом їхнього розгляду є переживання, думки, прагнення, мотивації, суб'єктивні відчуття людей, суб'єктивні смисли, що їх вкладає людина в різні судження, дії. Найбільш плідно інтерпретивні парадигми почали вивчатися з 60-х pp. XX ст. їх розглядають як подальший розвиток "розуміючої соціології", започаткованої М. Вебером.

Найбільш відомі серед цих парадигм: теорія соціальної дії (М. Вебер), теорія символічного інтеракціонізму (Цж. Мід), феноменологія (А. Щюц, Т. Лукман), етнометодологія (Г. Гар-фінкель, Е. Гоффман), теорія соціального обміну (Д. Хоманс, П. Блау).

За змістом і методами дослідження структурні парадигми тяжіють до політології, права, економіки, а інтерпретивні тісно пов'язані з психологією, педагогікою, етнографією та іншими "поведінковими" дисциплінами, котрі ще називають біхевіо-ристичними.

Структу́рний функціоналі́зм або Структу́рно-функціона́льний ана́ліз - методологічний підхід у соціології та соціокультурній антропології, що складається у трактуванні суспільства як соціальної системи, що має свою структуру і механізми взаємодії структурних елементів, кожен з яких виконує власну функцію. Основоположниками структурного функціоналізму вважаються відомий американський соціолог Талкотт Парсонс, який у своїх дослідженнях спирався на класичні концепції Герберта Спенсера і Еміля Дюркгайма, а також британський соціальний антрополог польського походження Броніслав Малиновський. Базовою ідеєю структурного функціоналізму є ідея «соціального порядку», тобто іманентне прагнення будь-якої системи підтримати власну рівновагу, узгодити між собою різні її елементи, домогтися згоди між ними. Учень Парсонса - Роберт Мертон - вніс великий внесок у розвиток даного підходу та його адаптації до практики. Зокрема Мертон приділяв велику увагу проблемі дисфункцій.

Мертон піддав структурний функціоналізм критиці зсередини , переглянувши (з позицій " організаційного скептицизму " ) його основні методологічні установки і теоретичні положення . З позицій соціології знання і науки М. висунув тезу про те , що будь-які загальні теорії є лише теоретико-методологічними орієнтаціями , тобто по суті філософськими концепціями , не призначеними для емпіричної роботи . Спроби побудови всеосяжної соціологічної теорії не мають під собою підстав . З іншого боку , залишається необхідність теоретичного орієнтування емпіричної практики . У цьому зв'язку М. запропонував в 1948 програму створення теорій середнього рівня ( рангу) . Вони , згідно М. , дозволяють в рамках структурно-функціонального аналізу ввести обмеження на організаційні побудови теорії і концептуалізувати дослідницьку практику. Звідси стратегія упорядкування понятійного апарату , який повинен дозволяти відокремлювати "істотні " соціальні явища від " несуттєвих " . " Організаційний скептицизм " дозволив М. розкрити і три неексплікованих ( а, відповідно , достатньо не обгрунтованих ) постулати структурного функціоналізму :

постулат інтеграційної єдності соціальних систем : усі види соціальної діяльності та елементи культури стандартизуються і є функціонально навантаженими всередині соціального чи культурного цілого ( функція при цьому розглядається як внесок елемента в тотальність системи); М. зміщує акцент з тотальності на диференційованість систем , на аналіз різноманіття типів , форм , сфер і рівнів соціальної інтеграції , ступінь якої можна встановити тільки емпірично ,
постулат функціональної універсальності соціальних питань ( всі соціальні та культурні елементи системи виконують експліковані функції через цілераціональні стратегії дій); М. поставив під сумнів як вираженість функцій , так і тотальність цілераціональної стратегії дії ,
постулат неминучості функціональної проблематики в аналізі соціальної реальності (в силу того , що всі є частиною чого-небудь , що існують незамінні функції , що вимагають цілком конкретних форм і т.д.); М. висунув тезу про те , що реквізит функцій повинен встановлюватися емпірично в конкретних соціокультурних контекстах (звідси , зокрема , аналіз інверсій культурних зразків).

На відміну від функціоналізму, конфліктологічний підхід зосереджує увагу не на механізмах самозбереження соціальної системи, а на чинниках трансформації, якісного перетворення її. Історія людства свідчить, що соціальні утворення характеризуються не лише стабільністю, врівноваженістю, узгодженою взаємодією своїх частин, а й кризами, конфліктами, іншими руйнівними процесами, які й приводять час від часу до істотних змін у самих підвалинах суспільного життя людей. Конфліктологічне бачення соціального світу бере свій початок у працях К. Маркса. Виходячи з гегелівського тлумачення суперечностей як джерела розвитку у сфері духу, К. Маркс запропонував матеріалістичну версію діалектики історії. Згідно з нею суспільний прогрес відбувається завдяки виникненню і розв’язанню суперечностей в царині матеріальних, насамперед економічних, відносин, які є визначальними в житті суспільства. Відносини власності на засоби виробництва зумовлюють місце людини в економічній системі. В усіх відомих історичних формах суспільства вони призводять до виникнення ворогуючих між собою класів, протистояння і боротьба яких дестабілізують наявний соціальний лад і зрештою приводять до заміни його на більш прогресивний.

Символічний інтеракціонізм — один із найбільш цікавих і продуктивних напрямків в сучасній соціології, який зводить зміст соціальних процесів до взаємодії індивідів в групі і суспільстві. Засновником теорії символічного інтеракціонізму був американський соціолог професор філософії Чіказького університету Дж. Мід, який визнавав перевагу соціального над індивідуальним і прагнув подолати обмеженість тієї дослідницької традиції, в якій індивід і суспільство протиставлялись один одному. В праці "Розум, Я і суспільство" (1934 р.) Мід підкреслює, що соціальний світ індивіда і людства переповнюється соціальними взаємодіями, в яких велику роль відіграє "символічне оточення". Спілкування між людьми здійснюється за допомогою особливих засобів — символів, до яких Мід відносив жест і мову. Соціальне життя залежить від нашої здатності уявляти себе в інших соціальних ролях, а це прийняття ролі інших залежить, в свою чергу, від нашої здатності до внутрішнього діалогу з собою. Суспільство трактувалось Дж. Мідом як обмін жестами, що передбачає використання символів.

В найбільш чіткій і короткій формі основні моменти теорії символічного інтеракціонізму викладені в праці Г. Блумера (1900 — 1987 рр.) "Символічний інтеракціонізм: перспективи і метод" (1969 р.). Різні течії теорії символічного інтеракціонізму акцентують увагу на різних частинах цієї теорії.

Термін „організація” в одному розумінні тлумачиться як цільова група, яка створена для реалізації певних цілей за допомогою раціональних засобів, економії зусиль, раціонального поділу праці між членами групи, координації їхніх дій за допомогою керівних органів. На думку Й. Смелзера, організація - це велика соціальна група, сформована для досягнення визначених цілей.

Термін „організація” у іншому розумінні розглядається як комплекс засобів управління і керівництва людьми, координації їхніх дій, гармонізації зусиль, спрямованих на досягнення визначених цілей більшості індивідів, які виконують окремі завдання.

А токож, під організацією розуміють сам процес регуляції соціальних дій, спрямованих на реалізацію певних цілей, тобто підкреслюється поведінковий аспект процесу.

Надати соціологічного визначення змісту поняття організації спробував польський соціолог Ян Щепаньський. На його думку, соціальна організація будь-якої спільноти - це така сукупність зразків поведінки, настанов, соціальних ролей, засобів соціального контролю, яка забезпечує співжиття членів спільноти, гармонізує множину їхніх прагнень і дій у процесі задоволення потреб, а також сприяє розв'язанню проблем і конфліктів, які виникають під час спільного життя.

Найвідомішою типологією соціальнийх організацій є їх поділ на формальні та неформальні організації.

Формальна організація - це система формалізованих приписів, статусів, ролей, яка встановлює раціональний поділ праці, а також забезпечує координацію дій індивідів, а неформальна організація - це спонтанне утворення зразків поведінки, які передаються за допомогою традиції, звичаїв. Неформальна організація упорядковує повсякденне життя поза межами формальних орга нізацій або ж доповнює і компенсує кодифіковані зразки поведінки; в ній функціонують переважно моральні санкції.

Отже, соціальна організація - це комплекс засобів, за допомогою яких спільнота підтримує внутрішню рівновагу, певний порядок у своєму середовищі.

Організація спільноти людей, наприклад соціальної групи, виявляється у:

· розподілі соціальних дій відповідно до статусів та ролей у групі;

· взаємодоповненні цих диференційованих дій;

· стабільності, тривалості у часі статусної та ролевої структури;

· відносній незалежності соціальних дій від персони, що їх виконує. Дія повинна відбуватися навіть тоді, коли повністю або частково змінюється склад групи;

· факті, що певні відхилення від встановлених дій викликають негативні санкції, а деякі - позитивні або взагалі не беруться до уваги. Негативні санкції - це осудження, іронія, догана, позбавлення волі, страта, виключення з групи. Позитивною санкцією може бути визнання, похвала, нагорода та ін.

Всі ці прояви соціальної організації в групі свідчать про те, що діяльність людей в її мохах зумовлена нормами і певними вимогами до того, як повинен діяти член спільноти в тій чи іншій ситуації. Ці норми становлять систему, яка охоплює сферу права, моралі, звичаїв і регулює поведінку в соціальній групі і в суспільстві взагалі. Оскільки в своїх діях індивіди обмежені наявними соціальними відносинами, можна і соціальну організацію визначити як систему нормативне обумовлених і санкціонованих соціальних відносин між індивідами в межах групи, між окремим членом групи і груповими цінностями і, нарешті, між ним та представниками інших груп і їхніми цінностями.

У сучасній соціології існують матеріальні, формальні і функціональні підходи до визначення й аналізу соціальних інститутів і соціальних організацій. Узагальнюючи зміст численних дефініцій, Я. Щепаньський зводить їх до чотирьох найбільш загальних:

I. Інститути - це групи осіб, покликані для вирішення справ, важливих для всієї спільноти, для виконання публічних функцій. Наприклад, Рада народних депутатів є інститутом як група людей, обраних мешканцями для управління містом, районом тощо.

II. Інститут - це форма організації комплексу соціальних дій, які виконуються деякими членами групи від імені спільноти, тобто в цьому розумінні не депутати Ради є інститутом, а організація Ради, що надає їй право діяльності ї забезпечує можливість презентувати жителів міста.

III. З- Інститут - комплекс установ і знарядь діяльності, що дають змогу деяким членам групи виконувати публічні функції, спрямовані на задоволення потреб і регулювання поведінки цілої групи. В цьому значенні для Ради як інститута істотні такі засоби, як бюджет, персонал, технічні засоби тощо. Саме вони роблять Раду інститутом.

IV. Інститут – певна соціальна роль деяких осіб, особливо важлива для життєдіяльності групи. Наприклад, соціальна роль голови Ради, членів її президії, депутатів, технічного персоналу тощо.

Узагальнюючи зміст цих чотирьох підходів до визначення інститутів, Я.Щепаньський вважає, що інститут - це комплекс установ, в яких обрані члени груп отримують право на виконання публічних та імперсональних дій, спрямованих на задоволення індивідуальних і групових потреб, для регулювання поведінки членів групи.

Всі соціальні інститути зазвичай розділяють на основні та неосновні. Другі приховуються в середині перших і представляють собою більш дрібніші утворення. Окрім поділу інститутів на основні і неосновні, їх класифікують за іншими ознаками. Наприклад, інститути розрізняють за часом виникнення та тривалістю існування, жорстокістю застосованих санкцій за порушення правил, умовами існування, наявністю чи відсутністю бюрократичної системи тощо.

Р.Мілс нараховував у сучасному суспільстві п’ять інституційних порядків, маючи на увазі головні інститути:

1. Економічний – інститути, які організовують господарську діяльність.

2. Політичний – інститути влади.

3. Сімейний – інститути, що регулють статеве життя, народження та соціалізацію дітей.

4. Військовий – інститути, які організовують законне наслідування.

5. Релігійний – інститути, що організовують колективне вшанування богів.

Більшість соціологів погоджуються з Мілсом у тому, що головних інститутів у людському супільстві лише п’ять. Їх призначення – задовільняти життєвонеобхідні потреби колективу або суспільства в цілому. Комбінація цих потреб у кожної людини різна, але їх лише п’ять, стільки ж, скільки соціальних інститутів:

потреба у продовженні роду (інститут сім’ї та шлюбу);

потреба у безпечності та соціальному порядку (політичні інститути, держава);

потреба в отриманні знань, соціалізації підростаючого покоління, підготовці кадрів (інститути освіти, включаючи науку та культуру);

потреба у вирішенні духовних проблем, смислу життя (інститут релігії);

Анкетування - це найбільш поширений у соціології метод.

Анкета - це документ, у якому міститься впорядкований перелік питань, що дають змогу отримати нову інформацію.

Створенню анкети передує довга копітка розробка програми дослідження у зв'язку з тим, що в анкету закладаються гіпотези, сформульовані завдання, котрі потрібно вирішити під час соціологічного дослідження. Перекласти мову науки на запитання до респондентів - процедура складна, але необхідна. Існує різниця між науковими термінами й буденною мовою, тому поняття можуть мати для простих людей і вчених різні значення.

Анкета починається зі вступної частини — звернення до респондента. У ньому визначається мета дослідження, спосіб заповнення анкети. Далі йде основна частина анкети з блоками запитань до опитуваних і третя частина - "пас-портичка", тобто демографічні відомості про опитуваних (може виноситися на початок).

Структура та послідовність запитань в анкеті передбачає розвиток комунікації соціолога з респондентом: завоювання довіри, пробудження зацікавленості, бажання продовження бесіди та ін. Логіка побудови запитань в анкеті відповідає меті дослідження й отримання інформації, що перевіряє гіпотези.

Питання слід формулювати максимально конкретно та точно, не допускати неясності й неоднозначності.

Усі запитання поділяють на два основні типи: відкриті та закриті.

Відкриті запитання - це ті, щодо яких дослідник не пропонує респондентові переліку підготовлених відповідей, а залишає місце для відповідей у довільній формі. Ознайомлення з відповідями на відкриті запитання дають можливість соціологові відчути проблеми людей, що стоять за цифрами звіту. Однак досвід показує, що на відкриті запитання відповідає лише третина респондентів, при цьому відповіді чи надто стереотипні, чи дуже конкретні, малоінформативні. Окрім цього, такі запитання важко обробляти.

Закриті запитання — це ті, в яких після тексту запитання пропонується віяло відповідей. Досить часто при формуванні переліку відповідей трапляються логічні помилки - порушення принципу відповідності запитання та відповідей. Це відбувається тоді, коли варіанти відповідей не відповідають ключовому слову запитання і є варіантами відповідей на інше запитання.

До анкети також включають запитання-фільтри. Завдання таких запитань - відсіяти тих респондентів, яких не стосується наступне запитання.

Запитання, які стосуються соціально-демографічних характеристик респондента, зазвичай, завершують анкету. Опитування проводяться анонімно й соціально-демографічний блокпередбачає взяття до уваги таких позицій:

-вік;

- стать;

- рід занять;

- національність, місце проживання, освіта (якщо проблема дослідження передбачає їх важливість).

При формулюванні запитань анкети необхідно виконувати такіправила:

• однозначність - мова йде про однакове розуміння змісту запитання респондентами. Дуже важливим є визначеність понять та їхня конкретність. Іноді запитання анкети містять у собі два, а то й більше запитань, що є недоцільним і заважає отримати об'єктивну інформацію;

• стислість - досвід проведення соціологічних досліджень свідчить, що чим довше запитання, тим важче респондентові зрозуміти його зміст. Якщо запитання довге, то поки респондент дочитає його до кінця, він забуде початок;

• валідність - міра відповідності запитання анкети проблемі, що вивчається. Запитання можуть бути прямі та непрямі. Валідність запитання визначається точністю переведення показника в запитання.

Відомо, що добре опрацьована анкета може бути заповнена не більше, ніж за півгодини. За більший проміжок часу настає психологічна втома й увага до анкети спадає.

Поняття про системний підхід до суспільства в соціології, особливості його становлення

Однією з найважливіших характеристик системи є структура, тобто впорядкованість взаємодії її елементів на противагу хаосу. Завдяки

структурі система докорінно відрізняється від простої безлічі елементів. Далі, усяка довгостроково існуюча система має тенденцію зберігати стан рівноваги, а її динаміка може бути охарактеризована з погляду цілеспрямованості системи. Нарешті, кожна система має границю з навколишнім середовищем, до якого, зокрема, відносяться інші системи. Таким чином, система має «внутрішній» і зовнішній» аспекти існування. Якщо система знаходиться у відносинах обміну з навколишнім середовищем, то вона є відкритою системою, у противному випадку — закритою системою. Таким чином, під системою розуміється цілісність елементів, що володіє наступними знаками: структурованим зв'язком елементів між собою, цілеспрямованістю системи, інтегрованістю елементів у єдине ціле, тривалістю існування, стабільністю і рівновагою, обмеженістю від навколишнього середовища, з яким система може вступати в регулярні відносини.

Важливою характеристикою системи виступає взаємозалежність із зовнішнім середовищем. За характером взаємин системи і середовища системи діляться на закриті (коли не відбувається ресурсний обмін із зовнішнім середовищем) і відкриті (відбувається ресурсний обмін із зовнішнім середовищем). Постійно реагуючи на виклики зовнішнього середовища, система, з одного боку, пристосовується до її параметрів, що змінюються, а з іншого — зберігає свою цілісність і якість. Якісні і кількісні зміни системи в просторі і часі відображають процес її розвитку. Чим стійкіше середовище, тим менш жвавою і гнучкою виявляється система.

Соціальна система як соціологічний феномен являє собою багатомірне та багатоаспектне утворення із складною структурою, типологією та функціями. Найбільш складною і загальною соціальною системою є саме суспільство (суспільство в цілому), яке відображує всі характеристики соціальних систем.

До основних ознак системи відносяться: цілісність, принципова неможливість ототожнення якостей системи з сумою якостей елементів, що її утворюють, неможливість виведення з останніх якості цілого; залежність кожного елемента, якості від його місця і функцій всередині системи; структурність — можливість описування системи через установлення її структури, тобто комплексу зв'язків та відносин системи; обумовленість поведінки системи не стільки поведінкою її окремих елементів, скільки властивостями її структури; взаємозалежність системи та середовища (система формує і виявляє свої якості в процесі взаємодії з середовищем); ієрархічність — кожний компонент системи, в свою чергу, може розглядатися як система, а система, що досліджується

У даному випадку, виступає одним з елементів більш широкої системи; — численність описів кожної системи (побудова множини різноманітних моделей, кожна з яких описує лише певний аспект системи). Всі ці ознаки дозволяють аналізувати суспільство як соціальну систему.

Системний підхід до аналізу суспільства полягає в реалізації наступних положень методологічного характеру. Необхідно виявити дійсно загальні сторони, зв'язки і відносини суспільства, які на всіх історичних етапах носять необхідний і достатній характер. При цьому складність полягає в тому, що деякі зв'язки можуть мати різну повноту історичного здійснення, наприклад: наука стала набувати вирішального значення тільки в другій половині XX століття і до цих пір ще неповно розкрила свій потенціал.

Соціальний статус не є поняттям статичним, оскільки виступає як елемент співвідношення з іншими соціальними суб'єктами. Тобто позиція керівника виробничого підрозділу проявляється лише у співвідношенні його статусу з позиціями робітників даного підприємства або його директора. Отже як бачимо, конкретний статус охоплює визначену систему відносин і відноситься лише до неї. Наприклад, сферу виробничих (як у нашому прикладі) політичних, правових, майнових відносин. У будь-якому випадку, соціальний статус передбачає для соціального суб'єкта певні права й обов'язки, правила розпорядку або правила поведінки. Наприклад, пасажири мають право користуватися громадським транспортом, проте повинні оплатити проїзд у ньому, студенти мають право отримувати певні знання, але підлягають обов'язку щодо контролю їхніх знань, повинні дотримуватись дисципліни, соціальної ієрархії у відносинах з викладачем.

Соціальні статуси поділяються на природжені, приписувані та набуті. До природжених статусів відносяться стать, раса, а також статус доньки чи сина по відношенню до своїх батьків. Набутими є статуси, котрі соціальний суб'єкт може отримувати в результаті входження їх до тієї чи іншої соціальної групи або спільності. Набутих статусів є незрівнянно більше у порівнянні з природженими. До них відносяться наприклад, статус одруженого, батька чи матері, робітника, студента тощо. Доволі цікавим уданому контексті видається статус національності, який окремі соціологи відносять до природжених, інші — до набутих. Це доволі дискусійне питання, адже з одного боку особа повинна від народження бути представником якоїсь національності. З іншого боку приналежність до тієї чи іншої нації чи етносу визначається не лише прямим успадкуванням національності своїх батьків, а насамперед, визначається психологічним, свідомим ставленням самої особи до цього статусу. Відомо, що поняття національності ототожнюється насамперед з мовою, менталітетом, культурою, певними соціальними цінностями, що є загальними для усіх представників даної етнічної спільноти.

В 70ті роки остаточно оформлюються у зах. соціології дві домінуючі концепції:

• Структурно-функціональний аналіз;

• Конфліктологічна теорія.

З точки зору функціональної концепції сім’я мала соціальна група характеризується тим, що поступово втрачає свої соціальні функції і в відповідності до цього процесу прийде до занепаду і поступиться місцем іншим формам соціальних зв’язків.

Конфліктологічна парадигма має на меті виявити динаміку розвитку сім’ї, джерела цього процесу, дати їм змістовну характеристику.

За Хартманом в основі соціальної діяльності сім’ї знаходиться комплекс об’єктивних суперечностей, які класифікуються так:

- Протиріччя в середині сім’ї;

- Протиріччя між сім’єю і соціумом.

Конфлікти в сім’ї:

з приводу розподілу сімейного бюджету;

міжпоколінські конфлікти у сім’ї;

з приводу подружньої невірності.

Гендерна дискримінація і раніше охоплює багато сфер життя в усьому світі, незважаючи на що відбулися за останнє десятиліття значні зрушення в бік досягнення гендерної рівності. Особливості та ступінь поширення дискримінації помітно різняться у разі переходу від країни до країни і від регіону до регіону. Широко поширені гендерні розриви у сфері доступу до ресурсів і розпорядження ними, у сфері економічних можливостей, у сфері влади та представлення інтересів. З цієї причини досягнення гендерної рівності стає центральним одним із основних показників розвитку кожної країни.

Гендерна дискримінація і раніше охоплює багато сфер життя в усьому світі, незважаючи на що відбулися за останнє десятиліття значні зрушення в бік досягнення гендерної рівності. Особливості та ступінь поширення дискримінації помітно різняться у разі переходу від країни до країни і від регіону до регіону. Широко поширені гендерні розриви у сфері доступу до ресурсів і розпорядження ними, у сфері економічних можливостей, у сфері влади та представлення інтересів. З цієї причини досягнення гендерної рівності стає центральним показником розвитку кожної країни

У сучасних умовах вже формується система гендерних норм, спрямованих на ліквідацію розриву в становищі жінки та чоловіка, подолання всіх форм дискримінації щодо статей у всіх сферах суспільного життя. З 1970-х років спеціальні закони з рівних прав і можливостей ухвалено в Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії, Франції, Німеччині та інших країнах.

Основними елементами державної гендерної політики є:

• політика щодо жінок, забезпечення їм рівного соціального статусу з чоловіками шляхом гарантування можливостей для їх рівноправного розвитку як соціально-демографічної групи;

• політика щодо чоловіків, формування у них гендерної свідомості, культури гендерної поведінки, орієнтації на паритетність відносин з жінкою;

• державно-правове регулювання гендерних відносин;

• сприяння розвиткові гендерної демократії та гендерної культури в суспільстві

Суспільство — одна з основоположних категорій соціальної філософії, історії та соціології. 1. В широкому розумінні відмінне від природи багатовимірне внутрішньо розгалужене і водночас органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії та об'єднання (діяльності, відносин, поведінки, спілкування, регуляції, пізнання тощо), в яких знаходить свій вияв всебічна й багаторівнева взаємозалежність людей.

Ознаки суспільства

за Едвардом Шилзом:

Американський соціолог Едвард Шилз виділяє такі критерії спільноти, які необхідні для того, щоб вважати її суспільством:

-спільнота не входить в жодні об'єднання, які роблять його частиною більш крупної системи;

-шлюби укладаються між членами спільноти;

-спільнота має цілісну територію, яку вважає власною;

-поповнюється здебільшого за рахунок дітей тих людей, які вже є визнаними представниками спільноти;

-спільнота має спільну систему управління;

-вона має власну назву та власну історію;

-існування спільноти є довшим від середньої тривалості життя окремого індивіда;

-у спільноти існує специфічна культура — спільна система цінностей, що забезпечує згоду між її членами.

Найголовнішими для Шилза виступають три з перелічених ознак — спільна система управління, спільна територія і спільна культура.

Теорії походження суспільства

Стихійні соціологи" зазвичай називають три гіпотези походження суспільства: еволюційну ("праця створила людину", перетворивши стадо в співтовариство виробників); теологічну ("Бог створив людину і заповів їй Закон"); космічну ("все це справа рук інопланетян").

Наука пропонує такі теорії походження суспільства:

Інструментальна. Використовуючи знаряддя праці, люди навчалися працювати, підвищувався їх добробут. Це привело до функціонального поділу общини, закріплення розподілу праці, до появи майнових відмінностей.

Сексуальна. Базується на такій особливості людини — поза сезонний характер розмноження і задоволення від сексуальних зносин. Це могло призводити до спонтанного, неконтрольованого спалаху народжуваності, який вибивав життя групи із ритму, ослаблював її, створюючи навантаження непосильні для цієї групи.

Кратична. Сила і розум розподілені серед людей нерівномірно. Поєднуючись із природною експансивністю (жадібність і цікавість), ці якості перетворюються в фактори, які дозволяють певним групам зайняти лідерську позицію і отримати кращу їжу, кращих сексуальних партнерів тощо. Лідери починають формувати й утверджувати систему правил, вшанування вождів, розподіл привілеїв, передавання влади.

Гендерна.Базується на аналізі розподілу соціальних ролей між статями.

Семантична.Будується на визнанні слабкості людини як біологічної істоти. Через це закон виживання спонукує людей до об'єднання зусиль, створення "колективного організму", здатного вирішувати найскладніші завдання.

Будь-яка особистість не існує поза соціумом, вона обов'язково є членом певної соціальної групи, соціальної спільності, тобто кожна особистість має своє, чітко визначене місце в суспільстві.

Соціальна роль відображає динамічний аспект соціального статусу. Соціальна роль — це модель поведінки, яка об'єктивно задана соціальною позицією особистості в системі суспільних або міжособистісних відносин.

Роль являє собою динамічний аспект статусу. Кожний індивід має своє соціальне призначення, тобто має призначений йому набір статусів. Коли він використовує права і виконує обов'язки, які складають його статус, він грає роль. Роль і статус е нероздільними. Не існує ролей без статусів, як і статусів без ролей. Кожен індивід має серію ролей, які випливають з різних структур, в яких він бере участь. Ці ролі визначають те, що він повинен робити для суспільства і що суспільство може очікувати від нього.
Соціальна роль може як сприяти розкриттю особистості ,так і навпаки стримувати розвиток особистості , що звичайно є негативним. У випадках коли соціальна роль задовольняє людину,коли вона відповідаж її духовним і фізичним потребам ,це сприяє розкриттю особистості . Також важливим фактором повинно бути те ,що соціальна роль може сама по собі створювати сприятливі умови для розкриття особистості . Тому важливим у соціології є дослідження питання соціальних ролей ,щоб виявити як краще можна розкрити особистість людини.

У вітчизняній літературі під девіантною (лат. Deviatio - ухилення) поведінкою:

Вчинок, дії людини, які відповідають офіційно встановленим або фактично сформованим у даному суспільстві нормам, «будь то норми психічного здоров'я, права, культури чи моралі».
Соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, які відповідають офіційно встановленим або фактично сформованим у даному суспільстві нормам.

У першому значенні девіантна поведінка є переважно предметом загальної та вікової психології, педагогіки, психіатрії. У другому значенні - предметом соціології та соціальної психології.

У числі різноманітних, взаємозв'язаних чинників, обуславлівающих прояв поведінки, що відхиляється, можна виділити такі, як:

· Індивідуальний чинник, що діє на рівні психобіологічних передумов асоціальної поведінки, які утрудняють соціальну адаптацію індивіда;

· Психолого-педагогічний чинник, що виявляється в дефектах шкільного і сімейного виховання;

· Соціально-психологічний чинник, що розкриває несприятливі особливості взаємодії неповнолітнього з своїм найближчим оточенням в сім'ї, на вулиці, в учбово-виховному колективі;

· Особовий чинник, який, перш за все, виявляється в активно-виборчому відношенні індивіда до середовища спілкування, що віддається перевазі, до норм і цінностей свого оточення, до педагогічних дій сім'ї, школи, громадськості, а також в особистих ціннісних орієнтаціях і особистій здібності до саморегулювання своєї поведінки;

· Соціальний чинник, що визначається соціальними і соціально-економічними умовами існування суспільства.

Виявлення негативних впливів утруднене, перш за все, тому що вони не виступають ізольовано, а представляють взаємодію найрізноманітніших чинників, що діють з різним негативним внеском у розвиток поведінки, що відхиляється: людський розвиток обумовлений взаємодією багатьох чинників: спадковості, середовища (соціальної, біогенної, абіогенної), виховання (вірніше за багато видів направленої дії на формування особи), власної практичної діяльності людини.

10.

Типологізація суспільств — це класифікація суспільств на основі визначення найважливіших і найсуттєвіших ознак, типових рис, які відрізняють одні суспільства від інших.

Якщо за основу типологізації брати критерій чисельності рівнів управління і ступінь соціальної диференціації, то суспільства можна поділити на прості та складні. У простих суспільствах немає правителів і підкорених, багатих і бідних, класів та держави. Для них характерна родоплемінна організація суспільства. У складних суспільствах існує соціальне розшарування, поділ на тих, що управляють, і тих, ким управляють.

Типологія — виділення певних типів суспільств за певними подібними ознаками або критеріями. Не варто забувати, що будь-яка типологія суспільства є нічим іншими, як створенням "ідеальних типів", конструкцій, складених соціологами на підставі аналізу різноманітних змін у суспільстві, які (зміни), зведені воєдино, стають більш або менш пов'язаними між собою і можуть бути протиставленими іншим конструкціям. Кожен тип суспільства є аналітичною конструкцією, а не картиною конкретного суспільства.

Згідно теорії Уолта Ростоу, суспільство у своєму розвитку проходить п'ять стадій.

Перша стадія — традиційне або до індустріальне суспільство. Для цього типу суспільства характерне аграрне господарство, примітивне ручне виробництво, а найголовніше — "до ньютонівський" рівень мислення. Традиційне суспільство характеризується відсталістю, застоєм, відтворенням своєї власної структури у відносно незмінному масштабі (просте відтворення).

Друга стадія — перехідне суспільство, або період підготовки так званого зрушення. На цій стадії з'являються люди, здатні здолати відсталість і застій консервативного традиційного суспільства. Головною рушійною силою виступають підприємливі люди. Ще однією рушійною силою є "націоналізм", тобто прагнення народу створити політичну й економічну систему, яка б забезпечувала захист від іноземного втручання і завоювань. Цей період охоплює приблизно XVIII — поч. XIX ст.

Третя стадія — стадія "зрушення". Вона ознаменована промисловою революцією, підвищенням частини капіталу у національному доході, розвитком техніки тощо. Цей період охоплює XIX — поч. XX ст.

Четверта стадія — стадія "зрілості". На цій стадії значно зростає національний дохід, бурхливо розвивається промисловість і наука. Деякі країни, як Англія, досягли цієї стадії раніше. Такі ж, як Японія, — пізніше (Уолт Ростоу вважав, що Японія досягла цієї стадії у 1940 р.).

П'ята стадія — "ера масового споживання". На цій стадії в центрі суспільної уваги опиняються уже не виробничі проблеми, а проблеми споживання. Основними галузями в економіці виступають сфера послуг і виробництво товарів масового споживання. На базі технічного прогресу виникає суспільство "загального благоденства". Першими цієї стадії досягли СІЛА, згодом — Західна Європа і Японія.

Вступ країн в "еру масового споживання" робить комунізм непотрібним. Комунізм, робить висновок Уолт Ростоу, просто зникне.

Соціальний простір складається з народонаселення Землі, становлячи сукупність зв'язків між всіма людьми. У соціальному просторі люди групуються відповідно до соціального статусу. Чим ближче вони за соціальним статусом, тим ближче в соціальному просторі. Люди, близькі за соціальним статусом, можуть жити в різних частинах планети. Наприклад, робітник в Україні й робітник в Австралії. Навпаки, люди, що перебувають близько географічно, можуть бути далекі один від одного соціально. Наприклад, король і його слуга. У геометричному просторі вони перебувають майже завжди поруч, але за соціальним статусом між ними дистанція величезного розміру. Людина може виїхати дуже далеко, змінивши своє положення в геометричному просторі, але тільки від цього його положення в соціальному просторі не змінюється (із цього приводу говорять, що від себе не втечеш). І навпаки, можна залишатися на одному місці, але соціальний стан буде змінюватися. Наприклад, німецький філософ І. Кант нікуди не виїжджав з Кенігсберга, але в міру публікацій його праць його положення в соціальному просторі істотно змінювалося.

«Визначити положення людини або якого-небудь соціального явища в соціальному просторі, – писав П. Сорокін, — означає визначити його (їх) відношення до інших людей і інших соціальних явищ, узятих за такі «точки відліку». «Точками відліку» у соціальному просторі можуть бути окремі люди, групи або сукупності громадян.

Отже, можна сказати, що «Соціальний простір» — це «розміщення» сукупності різних соціальних відносин, взаємозв'язок їхніх носіїв, зміст і структура мовних, інформаційних та інших процесів.

Кожна людина має не один соціальний статус, оскільки включена не в один соціальний зв’язок і здійснює різні соціальні функції (громадянин держави, студент, член сім’ї, член політичної партії).

В соціології розрізняють приписувані статуси і статуси набуті. Приписувані статуси дані людині від народження. Прикладами приписуваних статусів можуть бути стать, національність, місце народження. Набуті статуси — ті, які набуваються людиною протягом життя (освіта, професія, кваліфікація).

Розрізняються статуси приписані (природжені) і досягнуті (придбані). Приписуваний статус людина отримує автоматично - за етнічним походженням, місцем народження, становищу сім'ї - незалежно від особистих зусиль (дочка, бурятка, волжанка, аристократка). Досягнутий статус - письменник, студент, чоловік, офіцер, лауреат, директор, депутат - купуються зусиллями самої людини за допомогою тих чи інших соціальних груп - родини, бригади, партії.

Приписуваний статус не співпадає з природженим. Природжені вважаються тільки три соціальні статусу: стать, національність, раса. Негр - природжений статус, що характеризує расу. Чоловік - природжений статус, що характеризує підлогу. Російська - природжений статус, який визначає національність. Раса, стать і національність задані біологічно, людина успадковує їх крім своєї волі і свідомості.

Останнім часом вчені почали сумніватися в тому, чи існує взагалі природжений статус, якщо підлога і колір шкіри можна змінити за допомогою хірургічних операцій. З'явилися поняття біологічної статі та соціально набутого.

Суспільство — це організована сукупність людей, об'єднаних характерними для них відносинами на певному етапі історичного розвитку. Суспільство — також соціальна самодостатня система, заснована на взаємовідносинах людей в процесі реалізації особистих потреб. Відносини людей у межах суспільства називають соціальними.

Ознаки суспільства за Едвардом Шилзом

Американський соціолог Едвард Шилз виділяє такі критерії спільноти, які необхідні для того, щоб вважати її суспільством[1][2]:

-спільнота не входить в жодні об'єднання, які роблять його частиною більш крупної системи;

-шлюби укладаються між членами спільноти;

-спільнота має цілісну територію, яку вважає власною;

-поповнюється здебільшого за рахунок дітей тих людей, які вже є визнаними представниками спільноти;

-спільнота має спільну систему управління;

-вона має власну назву та власну історію;

-існування спільноти є довшим від середньої тривалості життя окремого індивіда;

-у спільноти існує специфічна культура — спільна система цінностей, що забезпечує згоду між її членами.

Для визначення сучасного суспільства американський соціолог Деніел Белл (нар. у 1919 р.) запровадив термін «постіндустріальне суспільство». Постіндустріальне суспільство — стадія суспільного розвитку, що приходить на зміну державно-монополістичному капіталізму, індустріальному суспільству. Таке суспільство перебуває на стадії тертіальних промислів, у сфері послуг якого зайнято не менше 50 відсотків працюючого населення. Воно виробляє як аграрні, так і промислові товари, набагато перевищуючи власні потреби. Крім надвиробництва, йому властиві ускладнення соціальних зв´язків, максимальний розвиток маркетингу, спрямованість у майбутнє, динамічна міжособистісна комунікація, велика роль наукових досліджень, освіти, престиж освіченості. Серед інших характеристик сучасного суспільства:

— рольовий характер взаємодії (очікування та поведінка людей зумовлюються їх суспільним статусом і соціальними функціями);

— поглиблений розподіл праці;

— формальна система регулювання відносин (на основі писемного права, законів, положень, договорів);

— складна система соціального управління (відокремлення інституту управління, соціальних органів управління та самоврядування);

— секуляризація (набуття світських ознак) релігії;

— виокремлення різноманітних соціальних інститутів.

Постіндустріальне суспільство характеризується виникненням нових систем: телекомунікаційних технологій та освіти. Телекомунікації визначають комунікаційну та інформаційну спроможності суспільства в цілому, створюють кожній людині можливість безпосереднього спілкування з іншими суб´єктами суспільства, без посередництва жодних груп, ідеологій, підвищують роль кожної людини як особистості. Освіта теж трансформується з інституту в самостійну систему, яка визначально впливає на сферу праці та економіки, є стратегічним ресурсом державних політичних структур, пріоритетним статусом і групоутворювальним чинником.

Індустріа́льне суспі́льство — суспільство, в якому закінчено процес створення великої, технічно розвиненої промисловості (як основи і провідного сектора економіки) та відповідних соціальних і політичних структур; етап розвитку суспільства, коли основна маса населення зайнята на заводах і фабриках (в індустрії).

Індустріальне суспільство - стадія історичного розвитку людства, якій властиве домінування промислового виробництва над аграрним, кількісне переважання міського населення над сільським; високий рівень промислового виробництва характеризується його механізацією та автоматизацією, використанням досягнень науковотехнічного прогресу, що зумовлює великі якісні зміни і в інших сферах суспільного життя - соціально-побутовій, політичній, культурно-духовній.

Модернізація (франц. modernisation — оновлення) — система науково-методичних засобів дослідження особливостей і напрямів соціальних змін; механізм забезпечення здатності соціальних систем до вдосконалення.

Поширеним є лінійне тлумачення модернізації як процесу трансформації суспільства від доіндустріального до індустріального, а потім до постіндустріального стану, який супроводжується кардинальними змінами в економічній, політичній, соціальній сферах.

У соціології розрізняють два види модернізації: органічну та неорганічну. Органічна модернізація відбувається завдяки ресурсам власного розвитку, підготовлена внутрішньою еволюцією суспільства (перехід Англії від феодалізму до капіталізму в результаті промислової революції XVIII ст.). Вона починається не з економіки, а з культури та зміни суспільної свідомості. Капіталізм у даному разі постає природним наслідком змін у традиціях, орієнтаціях, думках людей.

Неорганічна модернізація є реакцією на досягнення розвинутіших країн, формою «наздоганяючого розвитку» з метою подолання історичної відсталості. Наприклад, Росія неодноразово намагалася наздогнати розвинуті країни (петровські реформи XVIII ст., сталінська індустріалізація 30-х років XX ст., перебудова 1985 p.). Така модернізація здійснюється завдяки заохоченню іноземних спеціалістів, навчанню за кордоном, залученню інвестицій, імпорту обладнання і патентів, відповідним змінам у соціальній та політичній сферах. Однак, в Японії за короткий час вона трансформувалася в органічну.

Неорганічна модернізація починається з економіки та політики, а не з культури. Її принципи не встигають охопити більшість населення, тому не мають достатньої підтримки. Саме такий вид модернізації властивий пострадянським країнам.

Соціологія розвивається не ізольовано, а в постійному взаємозв’язку з іншими суспільними науками. Особливо важливо розглянути співвідношення і взаємодію соціології з соціальною філософією, історією, політологією, економічною наукою та деякими іншими суспільними науками.

Перш за все необхідно порівняти соціологію й соціальну філософію. Соціологія, як і багато інших наук, вийшла з філософії. Що ж таке соціальна філософія? Соціальна філософія являє собою розділ філософії, де осмислюється якісна своєрідність суспільства в його відмінності від природи. Вона аналізує проблему сенсу й цілей існування суспільства, його походження, перспектив, спрямованості, рушійних сил і розвитку. Різниця між соціальною філософією і соціологією виявляється у методі дослідження соціального. Філософія вирішує суспільні проблеми абстрактно, керуючись певними настановами, які випливають з низки логічних роздумів. На думку “батьків-засновників” соціології, суспільне життя повинно вивчатися не абстрактно, а на основі методів емпіричної (дослідної) науки.

Порівнюючи соціологію та історію, слід підкреслити, що між цими двома науками чимало спільного. І та й інша вивчають усе суспільство, а не тільки якусь одну його частину. Але між цими науками є чимало суттєвих відмінностей, які йдуть по лінії перш за все своєрідності їх характеру, природи. Їх співвідношення — це співвідношення теорії та історії, теорії суспільного розвитку та його історії.

Дуже важливо також визначити правильне співвідношення соціології та політики. Їх тісний взаємозв’язок визначається тим, що, по-перше, соціальні спільноти, соціальні організації та інститути виступають найважливішими суб’єктами й об’єктами політики; по-друге, політична діяльність являє собою одну з основних форм життєдіяльності особи і її спільностей, які безпосередньо впливають на соціальні зміни в суспільстві; по-третє, політика як дуже широке, складне й багатогранне явище проявляється у всіх сферах суспільного життя (економічна політика, соціальна політика, культурна політика і т. ін.) і багато в чому визначає розвиток суспільства в цілому.

Розглянемо співвідношення соціології, економічної теорії, а також деяких інших наук. Як і політологія, усі вони, на відміну від соціології, вивчають не суспільство як цілісну соціальну систему, а ту чи іншу його частину, сферу, сторону. Так, економічна наука зосереджує свої зусилля на дослідженні матеріального виробництва, економічної діяльності людей, зміни в яких впливають на соціальні процеси. Ось чому, по-перше, соціологія не може не спиратися на економічну теорію, не взаємодіяти з нею. З іншого боку, економічні процеси, як показує життя, чим далі, тим більше залежать від впливу соціальних умов і факторів і їх використання у виробництві, розподілі, обміні й споживанні. І це також вимагає посилення взаємодії економічної і соціальної наук. Це саме можна сказати про співвідношення соціології з іншими спеціальними суспільними науками.

Як висновок слід відмітити, що в питанні про співвідношення соціології і спеціальних суспільних наук мова може й повинна йти про їх більш чи менш тісний взаємозв’язок, а відтак — і про взаємопроникнення в реальному дослідженні суспільного життя при збереженні предметних кордонів цих наук, але не про поглинання соціологією цих наук.

15.

Спостереження. В соціологічно-природничому симбіозі спостереження можна в першому наближенні визначити як планомірне цілеспрямоване сприйняття явищ, результати якого в тій або іншій формі фіксуються дослідником і потім перевіряються.
При цьому збирається і фіксується за допомогою технічних приладів (кінокамера, фотоапарат, магнітофон, телевізійна та інша техніка) лише та інформація, яка може бути використана для опису, а потім і пояснення проблемної ситуації, яка досліджується.
Розрізняють також відкрите спостереження, яке характеризується тим, що членам досліджуваної групи факт спостереження за ними відомий, від групи він не приховується, і спостереження інкогніто, коли члени спостережної групи не підозрюють, що за ними ведеться спостереження.
Можна також виділити спостереження:

нестандартизоване, у якого немає чіткого плану дій, приписуваних ззовні;
стандартизоване, у якого є чітко фіксовані приписи відносно предмета і процедури спостереження. Кожний вид (тип) спостереження має свої позитивні і негативні сторони.

Як основний метод збирання первинної інформації метод спостереження є досить ефективним в монографічних дослідженнях, тобто дослідженнях окремого випадку, а також в дослідженнях, які не вимагають великого обсягу вибірки.

Експеримент. Експеримент — це загальнонауковий метод одержання в контролюючих і управляючих умовах нового знання. В соціологію він прийшов із галузі наук про природу. Точиться низка дискусій про можливості проведення соціологічних експериментів, їх- етичність. Саме через ці причини проведення експерименту поставлене в жорсткі рамки. Аналіз документів. Термін «документ» у соціології трактується як матеріальний об'єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію про факти, події, явища об'єктивної дійсності та про діяльність людини і спеціально призначений для її передачі в часі і просторі.
Цінність документальних джерел для соціологічного дослідження і необхідність їх використання зумовлюються передусім тим, що потоки документальної інформації пронизують усі сфери життєдіяльності сучасного суспільства, характеризують соціальні процеси на різних рівнях дослідження, їх динаміку, свідомість людей, види, зміст і результати їхньої діяльності. Соціологічна інформація, яку містять документи, іноді дублює дані, одержані іншими методами (опитування, спостереження). Тоді вона стає засобом для перевірки і контролю їхдійності.
Аналіз документів дає соціологу можливість побачити важливі сторони соціальної дійсності, допомагає виявити норми і цінності, притаманні суспільству, одержати відомості, необхідні для опису тих або інших соціальних структур і систем, простежити динаміку взаємодії між різними соціальними групами і окремими людьми.
Щоб добре орієнтуватися в багатоманітності документів, перш за все необхідна їх класифікація, підвалиною якої слугує форма, в якій той або інший документ фіксує вміщену в ньому інформацію.

Опитування. За способом розповсюдження анкет опитування поділяються на:

роздаткові — коли анкетер особисто вручає анкету і чекає, поки вона заповнюється, і тут же одержує її — очне роздаткове опитування, або одержує заповнену анкету через декілька днів — заочне роздавальне опитування;
поштове — анкета висипається і одержується поштою за попередньою домовленістю або без неї;
пресове — анкету пропонують заповнити читачеві газети чи журналу і надіслати в редакцію;
інтернет — опитування — (за цим способом розповсюдження і збір анкети здійснюється через електронний зв'язок).

За типом дослідницьких завдань опитування бувають:

стандартизоване — націлене на одержання статистичної інформації;
фокусоване — збираються дані за умов конкретної ситуації;
глибинне — спрямоване на одержання пошукової інформації. За рівнем компетентності респондентів розрізняють:
масове опитування (думка неспеціалістів з тої чи іншої теми);
масове опитування у співробітництві з дослідником (передбачає інформаційну допомогу респонденту з боку анкетера в осмисленні ситуації, що аналізується);
симптоматичне опитування (достатнє знання у респондента загальної інформації без глибокого осмислення цілей і завдань дослідження);
експертне опитування (опитування спеціалістів з проблеми, що вивчається).

16.

однією з основних закономірностей розвитку суспільства є процес соціалізації. Результатом цього процесу є соціум, який постає в конкретно-історичній формі створеного особистостями суспільства.

Будь-який соціум має свою структуру. А розкриття цієї структури дає змогу глибше пізнати те чи інше суспільство, визначитися зі шляхами його вдосконалення відповідно до вимог того чи іншого часу. Основу соціальної структури суспільства складають такі елементи: а) компоненти соціуму — особистість, колектив, сім'я, соціальна група (існує в різноманітних формах: класи, страти, верстви, професійні та вікові угруповання тощо), соціально визначений тип суспільства тощо; б) соціальні відносини, що існують як зв'язки та взаємодії між елементами соціуму.

Характерними особливостями соціальних відносин є:

• соціальні відносини органічно вплетені в цілісну систему суспільних відносин та пронизують усі види їх, хоча не вичерпують їх і не втрачають при цьому своєї специфіки:

• соціальні відносини виражають рівність чи нерівність суспільного становища соціальних спільнот і груп;

• соціальні відносини нерозривно пов'язані з соціальними потребами та інтересами і перебувають в органічній єдності з соціальною діяльністю особистостей та груп;

• основою соціальних відносин є зв'язки та відносини між особистостями як представниками певних соціальних сил;

• соціальні відносини складаються з приводу самого соціального взаємозв'язку, за допомогою якого виявляється суспільне становище людей та їхніх спільнот у соціальній структурі суспільства.

Таке тлумачення соціальної структури дає змогу зробити висновок у вигляді такого визначення.

Соціальна структура — це сукупність відносно стійких, стабільних соціальних спільнот, груп і певний порядок їх взаємозв'язку та взаємодії.

У соціальній структурі суспільства розрізняють: класово-стратифікаційну структуру (класи, соціальні верстви, стани, або страти, та ін.); соціально-етнічну структуру (родоплемінні об'єднання, народності, нації); соціально-демографічну структуру (статево-вікові групи, працююче та непрацююче населення, співвідносна характеристика здоров'я населення); професійно-кваліфікаційну структуру (виробничі об'єднання, трудові колективи, установи, організації, фірми, науково-дослідні інститути тощо). Отже, компонентами соціальної структури суспільства виступають багатоманітні спільноти людей. Одні з них складаються об'єктивно, незалежно від волі та свідомості людей (наприклад, класи, соціальні верстви, нації), інші створюються людьми свідомо і цілеспрямовано (наприклад, політичні організації, партії, профспілки, громадські організації тощо).

Органічний взаємозв'язок соціальної структури і соціальних відносин полягає в тому, що вони взаємопроникають, взає-мозумовлюють одне одного. Соціальне структурування суспільства неможливе без взаємозв'язків між його структурними компонентами, тобто без соціальних відносин. Соціальні відносини, у свою чергу, не можуть виявлятися поза компонентами соціальної структури. Соціальні відносини є, з одного боку, механізмом зв'язку всіх компонентів соціальної структури, а з іншого — забезпечують динаміку її розвитку. Соціальні відносини — це динамічний аспект прояву соціальної структури, яка є більш стійким, більш стабільним соціальним утворенням. Якщо соціальні відносини органічно пов'язують соціальні спільноти в соціальну структуру, виступаючи її організуючим механізмом, то соціальна структура, у свою чергу, є формою організації соціальних відносин, зумовлюючи їхню сутність і специфіку. Якісна визначеність соціальних відносин формується лише в процесі становлення та функціонування соціальної структури суспільства. Соціальні відносини інтегрують соціальні спільноти в органічну цілісність, у цілісну соціальну систему, що самоорганізується, самовпоряд-ковується і має складний ієрархічний характер. Саме тому соціальні відносини безпосередньо реалізуються як відносини соціальної рівності чи нерівності між компонентами соціальної структури суспільства.

17.

СОЦІАЛІЗАЦІЯ - процес і результат засвоєння й активного відтворення індивідом соціального досвіду (знань, цінностей, соціальної компетентності), що дає йому змогу інтегруватися в суспільство і поводитися там адаптивно.

Соціалізація може відбуватися і в умовах стихійного впливу на особистість різних обставин життя в суспільстві, і в умовах виховання (цілеспрямованого формування особистості). Поняття «соціалізація» було введено у психологію в 40-50-х pp. у працях Дж. Долларда і П. Міллера. Сьогодні процеси соціалізації досліджує вікова та соціальна психологія, а також етнопсихологія. Їх можна охарактеризувати як поступове розширення сфери соціальної взаємодії індивіда, як процес розвитку саморегуляції і становлення самосвідомості, засвоєння та реалізації соціальних ролей. Соціалізація допускає активну участь самої людини в освоєнні культурних норм, засвоєнні навичок і вмінь, необхідних для успішної соціальної адаптації.

Одним з основних механізмів соціалізації є культурна трансмісія, або передавання соціальних і культурних цінностей, норм, способів поведінки молодому поколінню.

Виокремлюють 3 види культурної трансмісії:

вертикальну (від батьків до дітей);
горизонтальну (у спілкуванні з однолітками);
непряму (через спеціалізовані інститути й контакти з іншими людьми в умовах суспільно значущої спільної діяльності).

У різних наукових школах поняття «соціалізації» інтерпретують по-різному: у необіхевіоризмі його трактують як соціальне вчення, у школі символічного інтеракціонізму - як результат соціальної взаємодії, у гуманістичній психології - як результат само актуалізації «Я-концепції» тощо.

Для успішної адаптації до предметного і соціального середовища дитині необхідно створити суб´єктивну концепцію світу й одночасно помістити в ньому себе як активного суб´єкта. Дитина ставить такі завдання: впорядкувати навколишній світ, виокремити в ньому фізичні й соціальні (наділені психікою) об´єкти, встановити закономірності взаємодії зі світом предметним і соціальним. Паралельно в неї формується «Я-концепція» (Я - екологічне (фізичне) і Я - інтерперсональне через встановлення еквівалентності Я - інший).

У дослідженнях соціальної поведінки дитини широко застосовують методи спостереження в ситуаціях різного ступеня структурованості. Особливо популярна «Незнайома ситуація» М. Ейнсворт. Процедура цього тесту складається з 8 епізодів. Загальна тривалість - 20 хв.

Поведінку дитини в цій ситуації і щодо матері, і щодо чужої людини оцінюють за 7-бальною шкалою (досліджують пошук контакту, встановлення контакту, опір, уникнення). Іноді оцінюють також пошукову поведінку під час розлуки з матір´ю і дистанцію взаємодії. У результаті численних досліджень виокремлено кілька груп дітей, які відрізняються за реакцією на незнайомі обставини, незнайому людину, розлуку з матір´ю і на її появу.

Виокремлюють такі типи соціалізації особистості:

НАДІЙНИЙ ТИП - найбільш поширений і конструктивний, дитина спокійно реагує на зустріч з незнайомими людьми, неспокійна під час розлуки з матір´ю, радіє її поверненню.
НЕНАДІЙНИЙ ТИП - властиве уникання, такі діти ігнорують матір і незнайомих людей.
АМБІВАЛЕНТНИЙ ТИП - у незнайомих обставинах такі діти тривожні і прагнуть перебувати біля матері, бурхливо реагують на розлуку з нею.
ДЕСТРУКТИВНИЙ ТИП - діти не демонструють чіткого патерну поведінки в тестовій ситуації, можуть бути розгальмовані чи в ступорному стані, або виявляти стереотипні форми поведінки.

18.

Субкультурою називають підпорядковану, неосновну культуру, або, іншими словами, культурну підсистему всередині системи базової, основної культури суспільства. Субкультура є частиною всієї культури суспільства, або "культурою в культурі". Субкультура - це, так би мовити, внутрішня культура певної групи людей, яка визначає їх особливий стиль життя, ціннісну ієрархію, менталітет тощо. Ця група людей може відрізнятися від решти членів суспільства за професійними, віковими або навіть етично-правовими тощо ознаками. Так, поряд з поняттям "молодіжна культура" іноді вживається термін "молодіжна субкультура".

Субкультури характеризуються оперативністю і динамічністю реагування на широкий спектр змін соціально-культурного, політичного та економічного життя, а тому є важливою підсистемою забезпечення розвитку культури в умовах недостатньої визначеності її парадигм.

Суспільство зацікавлене задля і своєї стабільності в особливому збалансуванні співвідношення консервативних субкультур як носіїв ядра культури і інноваційних субкультур, і в разі потреби - у стимулюванні розвитку інноваційних субкультур для підтримки нових сфер і напрямків культурного життя, для випробування нових культурних моделей, експерименту.

Контркультура (від гр. "проти") - в широкому значенні напрям розвитку культури, який активно протистоїть "офіційній" традиційній культурі, будь-які форми девіантної поведінки. В такому розумінні контркультура зближається з поняттям альтернативної культури. В більш вузькому і конкретному значенні термін "контркультура" вживається для означення форми протесту проти культури "батьків", що поширилася серед частини американської молоді в 60-х - на початку 70-х років ХХ ст. Для американської молодіжної контркультури була характерною відмова від стандартів і стереотипів масової культури, способу життя, основні цінності якого - респектабельність, соціальний престиж, матеріальне благополуччя, але при тому вона не була зорієнтована і на культуру елітарну. Відмова виявлялась, як правило, в негативному ставленні до визнаних культурних досягнень людства, екстравагантності мислення, поведінки, зовнішнього вигляду. Оскільки субкультури існують на межах і перехрестях соціальних відносин і областей, то модернізаційні зміни в системі культури і перехід від одного типу культури до іншого приводять в рух всю субкультурну підсистему, все більше її диференціюють. Більше того, свобода життєдіяльності, за свідченням дослідників, характеризується небувалим злетом кількості та різноманіття субкультурних проявів суспільного життя на всіх культурних рівнях і у різних сферах суспільства, що й знаходить прояв на українських теренах, особливо інтенсивно у 80-90-х рр. XX ст.

Хоча різні контркультурні підтечії існували в багатьох суспільствах, тут термін стосується значнішого феномену, що досяг критичної маси, розцвітав та збегігався протягом довгого часу. Контркультурний рух виражав етос, прагнення, та мрії певної частини населення протягом ери соціального вияву цайтгайсту. Важливо розрізняти терміни «контркультура» та«субкультура».

Контркультурні коли в Європі 19-того століття включали представників романтизму, богеми, та денді. Інший рух існував в більш уривчасті формі в 1950-тих, як в Європі, так і в США, в формі розбитого покоління, яке в 60-тих змінили хіппі та противники війни у В'єтнамі.

Термін набув популярності у новинних медіа, і використовувався для посилання на соціальну революцію яка прокотилась Північною Америкою, Західною Європою, Японією,Австралією, та Новою Зеландією протягом 1960-тих та початку 1970-тих.

19.

СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ (від лат. institutum - заклад, установа, устрій) - сталий механізм самоорганізації спільного соціального життя людей, орган управління ними.

ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНИЙ - форма організації і засіб здійснення спільної діяльності людей, що забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин.

У соціології соціальний інститут розглядається як:

o певна сукупність установ, які відповідають соціальній структурі суспільства;

o сукупність соціальних норм і культурних зразків, які визначають сталі форми соціальної поведінки і дії;

o систему поведінки відповідно до цих норм.

Найзагальніше поняття "соціальний інститут" виражає ідею організованості, упорядкування суспільного життя. До вивчення цього феномену соціологія вдавалася з часу становлення її як науки.

Г. Спенсер вважав, що соціальні інститути (інституції) є каркасом суспільства і виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Це механізм самоорганізації суспільного життя людей.

Із точки зору Спенсера, соціальні інститути забезпечують перетворення асоціальної за своєю природою людини у соціальну істоту, здатну до спільних колективних дій. Згідно з його підходом, соціальні інститути виникають еволюційно, поза свідомих намірів або суспільних договорів, як відповідь на зростання чисельності популяції. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував із розумінням соціальних інститутів.

Формальний поділ:

Формальні (президентство)
Неформальні (ватажок у зграї хлопців)

За виконуваними завданнями:

Економічні — виробництво та перерозподіл благ та послуг, організація та поділ праці тощо.
Політичні — встановлення, виконання та підтримання влади.
Культурно-виховні — створення, укріплення та розвиток культури.
Суспільні (вузько-соціальні) — організовані добровільним об'єднанням.
Релігійні — регулювання стосунків людини та трансцендентних сил.
Стратифікаційні — визначають розміщення позицій та ресурсів.
Родинні — пов'язані зі шлюбом, сім'єю, соціалізацією молоді.

Взаємопов'язана система інститутів утворює стійку систему, що забезпечує задоволення потреб членів суспільства, регулює їхню діяльність та забезпечує розвиток суспільства.

Явні функції:

Закріплення та відтворення суспільних відносин.
Інтегруюча функція.
Транслююча функція — передача соціального досвіду.
Комунікативна функція — поширення отриманої в інституті інформації як в межах так і поза межами інституту.

Латентні функції — результати діяльності соціальних інститутів, які виходять за межі безпосередніх цілей людини.

Будь-яку людину можна охарактеризувати за допомогою певного статусного набору — це сукупність усіх статусів, що має дана людина.

У сучасному суспільстві кожна людина виконує низку ролей, скажімо, студента, громадянина держави, сина, члена спортивної команди, клієнта, покупця та інші. Уся сукупність соціальних ролей, що виконується однією особистістю, називається рольовим набором

Спільне:

Забезпечення інтеграції особистості до соціального середовища
Маючи певний статус або роль людина безпосередньо включається в життєдіяльність певної групи
Людина не є абсолютно вільною у виборі статусу або ролі і деякі вже задані їй від народження
Соціальну роль та статус людина набуває в процесі соціалізації
Множинність соціальних ролей та статусів, що їх виконує індивід, призводить до виникнення конфліктів, які найчастіше є боротьбою мотивів діяльності.
Кожна доросла людина у сучасному суспiльствi має кiлька статусiв та ролей (наприклад, студент, син, приятель, громадський дiяч i т.iн. - в однiй особi).
Можуть суперечити один одному і вiдповiднi ставлення iнших людей до рiзних статусiв та ролей однiєї й тiєї ж людини.

Відмінне:

Набір ролей визначається її соціальним положенням у конкретній соціальній структурі — демографічній, сімейно-родовій, економічній, професійній, політичній тощо.
статус визначає позицію людини в суспільстві (учень, студент, військовий, дружина), то соціальна роль — функція, яка виконується нею в даній позиції.
Функції (рольові дії) в кожному суспільстві визначаються загальноприйнятими в ньому нормами і часто закріплюються в різних документах (законах, правилах, інструкціях, статутах і т. п.), а позиція людини в суспільстві не завжди закріплюється в документах тощо.
Вимоги оточення (у вигляді приписів, побажань, очікувань) щодо виконання певних соціальних ролей втілюються у конкретні соціальні норми.
соціальні статуси можна розділити на два основних типи:(приписані, вроджені; набуті, досягнуті). Розрізняють також соціальний і особистий статуси, а соціальні ролі можуть бути постійними та ситуативними.
статус визначає, як саме людина має поводитися з iншими людьми - представниками iнших статусiв.

Агенти соціалізації — конкретні люди, які навчають людину культурним нормам і допомагають засвоювати соціальні ролі.

Агенти первинної соціалізації — люди, які складають найближче оточення особи (батьки, родичі, друзі). Вони виконують багато функцій (батько — вихователь, друг, опікун, учитель тощо), їхні функції взаємозамінні (скажімо, батько за певних умов може взяти на себе виконання функцій матері щодо дитини). Разом із тим, кожен агент дає індивіду в процесі соціалізації саме те, що він може дати. Наприклад, батьки можуть дитині замінити друзів, але вони не зможуть навчити її того, що вона вчиться у своїх друзів: битися, хитрувати, порушувати певні соціальні норми, бути лідером у групі, поводитися з ровесниками.

Агенти вторинної соціалізації — представники адміністрації школи, вищого навчального закладу, армії, підприємства, партій, засобів масової інформації та ін. Контакти з цими агентами є коротшими, а їхній вплив, як правило слабший, ніж в агентів первинної соціалізації. Кожен із них виковує не більше однієї-двох функцій. їхні функції спеціалізовані, а тому не можуть бути взаємозамінними (наприклад, функції міліціонера і священика). Особливістю цих агентів є те, що вони, як правило, отримують грошову винагороду за виконання своїх функцій.

22.

Кожен соціальний інститут має як специфічні особливості, так і спільні з іншими інститутами ознаки.

Загальні для всіх інститутів ознаки об`єднані в п`ять груп

1. установки та зразки поведінки

2. утилітарні та культурні риси

3. культурні символи

4. кодекс усний і письмовий

5. ідеологія

Хоча інститут повинен обов`язково володіти, утилітарними культурними рисами, у нього є й нові специфічні якості, що залежать від потреб, які він задовольняє. Деякі інститути на відміну від розвинених можуть не володіти повним набором ознак. Це означає тільки те, що інститут недосконалий, повністю не розвинувся або знаходиться в занепаді. Якщо більшість інститутів недостатньо розвинені, значить суспільство, в якому вони функціонують, перебуває або в занепаді, або на початкових стадіях культурного розвитку.

Розглянемо докладніше деякі інституційні ознаки.

Культурні символи. Всі інститути прагнуть до придбання символів, які в гранично концентрованій формі створюють уявлення про інститут, його образ. Так, для держави це прапор або герб; для церкви - розп`яття, півмісяць або зірка Давида, для сім`ї - обручка, для університету - емблема "альма-матер". Образ промислового об`єднання в концентрованій формі можна уявити собі з його назви чи торгової марки. Таким чином, культурним символом інституту може бути будь-який матеріальний або нематеріальний елемент культури, що виражає в найбільш концентрованому вигляді основні специфічні риси даного інституту, що складаються в його цілісний образ.

Кодекси поведінки (усні та письмові). Ясно, що люди, включені в діяльність інститутів, повинні приймати відповідні призначені їм ролі. Система цих ролей найчастіше виражається у формальних кодексах, у таких, як присяга на вірність країні, клятва при укладенні шлюбу, медична професійна клятва Гіппократа. Ці кодекси підтримують інституційно закріплюються ролі і є важливою частиною соціального контролю.

Ідеологія. Ідеологію можна досить наближено охарактеризувати як систему ідей, яка санкціонована сукупністю норм. Спираючись на систему інституціональних норм, ідеологія визначає не тільки те, як люди повинні ставитися до тієї або іншої дії, а й те, чому вони повинні діяти певним чином і чому вони іноді недостатньо активно діють або зовсім не беруть участь у дії. Ідеологія включає в себе як основоположні переконання даного інституту, так і розробку таких переконань, які пояснюватимуть навколишню дійсність в термінах, прийнятих членами даного інституту. Якщо повторення присяги формально прив`язує індивіда до поточних інституційним нормам, то ідеологія дає йому раціональне виправдання для застосування інституційних норм у повсякденному житті.

Соціальні інститути можна поділити на формальні і неформальні.

Критерієм розподілу служить ступінь формалізації існуючих у них зв'язків,взаємодій, відносин.

Формальні інститути-спосіб організованого побудови на основісоціальної формалізації зв'язків, статусів і норм. Формальні інститутизабезпечують проходження ділової інформації, необхідної дляфункціональної взаємодії. Регулюють щоденні особистісніконтакти. Формальні соціальні інститути регулюються законами,нормативними актами.

До формальних соціальних інститутів відносяться:

. економічні інститути-банки, виробничі установи;

. політичні інститути-парламент, міліція, уряд;

. виховні і культурні інститути-родина, інститут та ін навчальні заклади, школа, художні установи.

Коли ж функції, засоби соціального інституту не відображені вформальних правилах, законах, створюється неформальний інститут. Неформальніінститути - спонтанно сформована система соціальних зв'язків, взаємодійі норм міжособистісного і міжгрупової спілкування. Неформальні інститутивиникають там, де несправність формального інституту викликає порушенняважливих для жізнідеятельності всього соціального організму функцій. В основімеханізму такої компенсації лежить певна спільність інтересіворганізацій її членів. Неформальний інститут заснований на особистому виборізв'язків і асоціацій між собою, припускаючи особистісні неформальніслужбові відносини. Ні жорстко закріплених стандартів. Формальніінститути спираються на жорстку структуру відносин, у той час як унеформальних інститутах подібна структура носить ситуаційний характер.

Неформальні організації створюють більше можливостей для творчоїпродуктивної діяльності, розробки та впровадження нововведень.

Приклади неформальних інститутів-націоналізм, організації за інтересами

- Рокери, «дідівщина» в армії, неформальні лідери в групах, релігійнігромади, діяльність яких суперечить законам суспільства, коло сусідів.

З 2-й пол. 20 в. у багатьох країнах з'явилося безліч неформальнихорганізацій і рухів (у т. ч. «Зелені»), що займаютьсяприродоохоронною діяльністю та екологічними проблемами,неформальна організація любителів телевізійної драми.

Загальні функції всіх соціальних інститутів:

1.Функція закріплення і відтворення суспільних відносин

(стабілізуючаКожен інститут має систему правил і норм поведінки, що закріплюють, стандартизирующих поведінку своїх членів і роблять це поведінка передбачуваним. Відповідний соціальний контроль забезпечує порядок і рамки, в яких повинна протікати діяльність кожного члена інституту. Тим самим інститут забезпечує стійкість соціальної структури суспільства.

2.Регулятивна функція- полягає в тому, що функціонування соціальних інститутів забезпечує регулювання взаємовідносин між членами суспільства шляхом вироблення шаблонів поведінки.

3.Інтегративна функція.

Ця функція включає в себе забезпечення процесів згуртування, взаємозалежності і взаємовідповідальності членів соціальних груп, що відбуваються під впливом інституціональних норм, правил, санкцій і систем ролей. Всяка інтеграція в інституті складається з трьох основних елементів або необхідних вимог:

1) консолідація або суміщення зусиль;

2) мобілізація, коли кожен член групи вкладає свої ресурси в досягнення цілей ;

3) конформність особистих цілей індивідів з цілями інших або цілями групи.

4.Транслює функція.

Суспільство не могло б розвиватися, якби не було можливості передавати соціальний досвід. У кожному інституті передбачений механізм, що дозволяє індивідам соціалізуватися до його цінностей, норм і ролям. Наприклад, сім`я, виховуючи дитину, прагне орієнтувати його на ті цінності сімейного життя, яких дотримуються його батьки. Державні установи прагнуть впливати на громадян, щоб прищепити їм норми покори і лояльності, а церква намагається долучити до віри якомога більше членів суспільства.

5.Комунікативна функція.

Інформація, вироблена в інституті, повинна поширюватися як усередині інституту з метою управління та контролю за дотриманням норм, так і у взаємодіях між інститутами. Комунікативні можливості інститутів неоднакові: одні спеціально призначені для передачі інформації (засоби масової інформації), інші мають дуже обмежені можливості для цього, одні активно сприймають інформацію (наукові інститути), інші пасивно (видавництва).

6. Функція соціалізації.

Соціальні інститути забезпечують засвоєння культурних норм і освоєння соціальних ролей. Діяльність соціального інституту вважається функціональною, якщо вона сприяє збереженню стабільності та інтеграції суспільства. Вона може розглядатися як дисфункціональна, якщо працює не на його збереження, а на руйнування. Збільшення дисфункцій у діяльності соціальних інститутів призводить до соціальної дезорганізації суспільства. Г. Спенсер ввів в соціологію поняття «дисфункція соціального інституту». Цим поняттям характеризується стан, при якому соціальний інститут замість користі приносить суспільству шкоду.

Існує кілька причин виникнення дисфункцій.

1) Функції соціальних інститутів з часом змінюються. Відбувається їх перерозподіл між соціальними інститутами.У той період, коли цей перерозподіл відбувається дисфункцію може відчувати як один, так і інший соціальний інститут.

2) Соціальні інститути взаємодіють між собою і з суспільством, яке виступає їх зовнішнім середовищем. Час від часу виникають ситуації, коли змінилися соціальні потреби не знаходять адекватного відображення в структурі і функціях відповідних соціальних інститутів.

3) Виникнення нової суспільно значущої потреби може викликати своєрідну конкуренцію між соціальними інститутами до тієї пори, поки суспільна практика не виявить, який соціальний інститут здатний найбільш ефективно впоратися з її задоволенням.

4) Дисфункції викликаються також при спробі будь-якого соціального інституту монополізувати задоволення всіх або принаймні більшості соціально значущих потреб. В історичному досвіді можна відзначити такі спроби з боку релігії, державних або недержавних політичних інститутів.

Дисфункція соціального інституту може виявлятися або в зовнішній (формальної, організаційної), або у внутрішній (змістовної) його діяльності. Дисфункція може виражатися в невизначеності функції інституту, розмитості цілей, падінні його громадського авторитету. Інститут починає працювати не заради тієї мети, для якої створено, а заради своїх внутрішніх цілей, для свого самозбереження.

Здавна соціальні спільноти, такі, як рід, сім'я, плем'я тощо, забезпечували людям засоби до існування, репродукцію людини, спільну протидію силам природи, іншим племенам і т.д. Все це допомогло людству не тільки вціліти, а й закласти основи подальшого прогресу, розвитку цивілізації. Отже, соціальні спільноти виникали під впливом об'єктивної необхідності в ході історичного розвитку. Соціальні спільноти відзначаються великим різноманіттям видів, форм. За кількісним складом вони змінюються від союзу двох людей (діади), до таких, які налічують десятки мільйонів; за тривалістю існування — від таких, що тривають недовго (концертна аудиторія), до таких, що існують протягом багатьох століть (етноси); за щільністю зв'язків між індивідами — від різного ступеня згуртованих колективів (протестантська секта) до вельми розпливчастих, аморфних організацій (клуб любителів певного стилю в музиці). Функціонально соціальні спільноти спрямовують дії своїх членів на досягнення групової мети. Ця мета може мислитися досить широко — від призначення, що має виконувати військовий колектив, до необхідності певної кількості людей проживати на спільній території (соціально-територіальна спільнота). Соціальні спільноти можуть виникати спонтанно (мимовільно) чи інституціоналізовано (організовано), бути формальними чи неформальними. Враховуючи також, що індивід одночасно є членом одразу кількох спільнот, їх класифікація досить важлива і певною мірою умовна. Але, як будь-яка систематизація, вона (класифікація) покликана сприяти глибшому розумінню сутності об'єкта чи явища. За найзагальнішою сукупністю ознак можна виділити два широких підкласи соціальних спільнот — масові і групові спільноти. Масова соціальна спільнота — сукупність індивідів, яких об'єднують певні спільні погляди, схильності, смаки тощо. Наприклад, широкі рухи проти ядерної загрози, аудиторії засобів, каналів масової інформації, споживачі модних, престижних товарів, члени любительських клубів, прихильники естрадних «зірок», вболівальники спортивних команд тощо. Масові соціальні спільноти мають в основному статистичний характер. Значною мірою вони є неструктуризованими, аморфними утвореннями ситуативного походження, функціонують на основі і в межах конкретної діяльності, неможливі поза цією діяльністю. Тому вони не досить стійкі, їм значною мірою властива гетерогенність (різнорідність) складу. У сучасному світі масові соціальні спільноти можуть серйозно впливати на життя суспільства. Згадаймо, наприклад, відомий рух панків у європейських країнах, різні акції «зелених», спрямовані на захист навколишнього середовища. Сучасні засоби комунікації створюють умови для швидкого формування масових спільнот. Тому суспільство повинно вивчати ці процеси і скеровувати їх у конструктивне русло, уникаючи можливої соціальної дестабілізації. Групова соціальна спільнота (соціальна група) - сукупність індивідів, яка існує реально, фіксується емпірично, характеризується відносною цілісністю, є самостійним суб'єктом історичної та соціальної дії, поведінки. Поняття «соціальна спільність» є ключовим у соціології, так як саме соціальні спільності, з одного боку, виступають основними суб'єктами соціальної дії, а з іншого боку, опосередковує взаємодію людини і суспільства. У соціології розмежовують поняття «соціальна група» і «соціальна спільність». Соціальна спільність - реально існуюча, емпірично фіксується сукупність індивідів, що відрізняється відносною цілісністю і виступає самостійним суб'єктом історичного і соціальної дії.
У цьому визначенні слід підкреслити ряд моментів:
Соціальні спільності не є умоглядними абстракціями, а існують реально.
Соціальні спільноти - не сума індивідів, а цілісність.
Соціальні спільності самі є джерелом свого розвитку, саморуху

Соціальна група - сукупність індивідів, що взаємодіють один з одним на основі поділюваних очікувань кожного члена групи щодо інших, які усвідомлюють свою приналежність до даної групи і визнаються членами цієї групи з точки зору інших.

Соціальна група

Характеризується стійким взаємодією, стабільністю існування в просторі і часі.
Має визначену ступенем згуртованості.
Характеризується однорідністю складу.
Входить в більш широкі спільності як структурних елементів.
Володіє високим рівнем соціального контролю.

Соціальні групи класифікують за різними підставами:
За характером взаємодії індивідів у групі виділяють:
1) малі групи - всі члени групи контактують один з одним особисто;
2) великі групи - не всі члени групи можуть спілкуватися особисто, контакти всередині таких груп опосередковані.
Малі групи, у свою чергу, бувають первинні та вторинні. Первинні групи характеризуються інтимністю спілкування, мета їх створення - спілкування як таке (сім'я, друзі). Вторинні групи створюються для досягнення інструментальних цілей, характеризуються формальністю спілкування (навчальна група, команда, трудовий колектив).
2. За характером зв'язків індивіда з групою виділяються:
1) Група членства - будь-яка група, членом якої є індивід;
2) Референтна група - це та група, цінності якої є значущими для індивіда.
3. За характером властивостей індивідів, що входять до них, виділяють групи:
1) соціально-демографічні (стать, вік, сімейний стан);
2) соціально-поселенські (сільське і міське населення);
3) соціально-етнічні (різні етнічні групи);
4) соціально-професійні (різні професійні групи);
5) соціально-класові.

Соціальний статус — це певна позиція особи в соціальній структурі групи і суспільства, пов'язана з іншими позиціями через систему прав і обов'язків. (Статус "викладач" має сенс тільки стосовно статусу "студент", але не щодо статусу "міліціонер" чи "перехожий").Поняття "статус" прийшло в соціологію з латинської мови. Цим словом у Стародавньому Римі позначали правовий стан особи. У наш час під поняттям "статус" розуміють соціальне становище людини у суспільстві. Соціальне становище — поняття набагато ширше, адже цим поняттям охоплюється і економічне становище людини (заможний рантьє, низькооплачуваний працівник), і його професійне становище (лікар, шофер), і політичне становище (член демократичної партії, безпартійний), і демографічні особливості людини (вік, стать).

Виділяють чотири основних складових для описання поняття "статус":

назва статусу (звичайно складається з одного слова: дівчина, офіцер, сестра та ін.);

визначення статусу (описує суть статусу та його місце у суспільстві чи у конкретній групі. Наприклад, сантехнік — працівник, який виконує роботу, пов'язану із обслуговуванням водопровідних і каналізаційних мереж);

зміст статусу — сукупність прав і обов'язків носія статусу;

ранг статусу — місце певного статусу в соціальній ієрархії (високе, середнє, низьке; вище за одні статуси і нижче за інші).

Статус — це позиція людини у соціальному просторі. Ці позиції є незмінними і досить стійкими у рамках інституціолізованої взаємодії і вони, висловлюючись метафорично, мають властивість "безсмертя" (конкретний викладач може звільнитися з навчального закладу, але статус викладача зберігається), незалежно від конкретної людини. Але варто пам'ятати, що взаємодіють все-таки не статуси, а тільки їх носії, тобто конкретні люди. Кожна людина має багато статусів, оскільки є членом багатьох груп (син, студент, юнак, читач бібліотеки, споживач та ін.). Але в статусному наборі обов'язково виділяється головний. Для чоловіків він найчастіше (але не обов'язково!) є пов'язаний із місцем роботи (директор, президент, шофер), а для жінок — із сім'єю (мама, дружина). Часто домінуючим статусом є вік, який визначає очікувану поведінку його носіїв і ймовірну реакцію інших (уявіть собі, наприклад, що дідусь починає себе поводити як підліток і якою буде реакція оточуючих на такий стиль поведінки).

Статуси є природжені (чоловік, негр, українець) і набуті (студент, шофер, батько).

Іноді можливе неспівпадіння статусів. Це трапляється за таких умов:

коли індивід має високий статус в одній соціальній групі і низький — в іншій. Наприклад, високооплачуваний банкір ймовірно, але не обов'язково, матиме високий статус у власній родині або в групі футболістів-аматорів;

коли права й обов'язки одного статусу суперечать виконанню обов'язків іншого (статус хорошої матері та дружини й ефективного працівника).

Неспівпадіння статусів часто призводить до серйозної особистої драми. Люди по-різному виходять із таких життєвих ситуацій, але це завжди є досить проблематично.

Існує також приписаний статус. Це статус, у якому людина народжена (природжений статус), але за яким, крім того, суспільством визнані певні соціальні ознаки. Це статуси, пов'язані зі статтю, расою, національністю, віком. Наприклад, циган — природжений статус, у тому сенсі, що змінити національну приналежність, колір шкіри, антропологічні риси є неможливо. Але суспільство має певне ставлення до всіх циган, як до носіїв певного роду соціальної поведінки. Приписаними статусами, наприклад, є також статус "член королівської родини" чи "старша пані" тощо.

У примітивних, традиційних суспільствах мало статусів: вождь, шаман, мужчина, жінка, чоловік, дружина, син, донька, мисливець, збирач, дитина, дорослий, старий та ще деякі інші. Загалом, їх неважко перерахувати. У таких суспільствах статуси найчастіше бувають приписаними і набуття кимось певного соціального становища залежить від виховання. Чоловік, наприклад, від народження готувався бути мисливцем, рибалкою чи воїном.

У сучасних індустріальних суспільствах тільки професійних статусів нараховується більше 40 тис, а є ще і сімейні, і політичні, і релігійні, і демографічні тощо. В індустріальному суспільстві маємо значно більшу свободу щодо набуття особистістю певного соціального статусу. Це пояснюється насамперед тим, що для успішного функціонування сучасного суспільства необхідна значна мобільність трудових ресурсів і тому відбувається орієнтація в основному на особистісні якості індивідів, на зміну їх соціальних статусів відповідно докладеними ними зусиллями.

На початку 20-х років Фрейд ввів в анатомію особистості три основних структури: ід (воно), его і суперего. Це було названо структурною моделлю особистості, хоча сам Фрейд був схильний вважати їх якимись процесами, ніж структурами.

ІД «Поділ психіки на свідоме і несвідоме є основною передумовою психоаналізу, і тільки воно дає йому можливість зрозуміти і прилучити науці часто спостерігаються і дуже важливі патологічні процеси в душевне життя» (З. Фрейд «Я і Воно»). Фрейд зраджував величезне значення цьому розподілу: «тут починається психоаналітична теорія». Слово «ІД» походить від лат. «ВОНО», в теорії Фрейда означає примітивні, інстинктивні й уроджені аспекти особистості, такі як сон, їжа, дефекація, копуляція і наповнює нашу поведінку енергією. Ід має своє центральне значення для індивідуума протягом усього життя, воно не має будь-яких обмежень, хаотично. Будучи вихідною структурою психіки, ід виражає первинний принцип усього людського життя - негайну розрядку психічної енергії, виробленої первинними біологічними спонуками, стримування яких призводить до напруги в особистісному функціонуванні. Ця розрядка і отримала назву принцип задоволення. Підкоряючись цьому принципу і не відаючи страху чи тривоги, ід, в чистому його прояві, може становити небезпеку для індивідуума і суспільства. Також воно відіграє роль посередника між соматичними і психічними процесами. Фрейд також описав два процеси, за допомогою яких ід рятує особистість від напруги: рефлекторні дії і первинні процеси. Прикладом рефлекторних дій є кашель на подразнення дихальних шляхів. Але не завжди ці дії призводять до зняття напруги. Тоді вступають в дію первинні процеси - нелогічна, ірраціональна форма людських уявлень. Вона характеризується нездатністю придушувати імпульси і розрізняти реальне і нереальне. Прояв поведінки як первинного процесу може привести до загибелі індивідуума, якщо не з'являться зовнішні джерела задоволення потреб.

ЕГО (лат. «ego» - «я») Компонент психічного апарату, відповідальний за прийняття рішень. Его, є відділенням від ід, черпає від нього частину енергії, для перетворення та реалізацію потреб у соціально прийнятному контексті, таким чином забезпечуючи безпеку і самозбереження організму. Воно використовує когнітивні та перцепційне стратегії у своєму прагненні задовольняти бажання і потреби ід. Его у своїх прояви керується принципом реальності, ціль якого - збереження цілісності організму шляхом відстрочки задоволення до перебування можливості його розрядки і / або відповідних умов зовнішнього середовища. Его було названо Фрейдом вторинним процесом, «виконавчим органом» особистості, областю протікання інтелектуальних процесів вирішення проблем. Звільнення деякої кількості енергії его для рішення проблем на більш високому рівні психіки, є однією з основних цілей психоаналітичної терапії.

СУПЕРЕГО. «Ми хочемо зробити предметом цього дослідження Я, наше найособливе Я. Але чи можливо це? Адже Я є самим справжнім суб'єктом, як же воно може стати об'єктом? І все-таки, безсумнівно, це можливо. Я може взяти себе в якості об'єкта, поводитися з собою, як з іншими об'єктами, спостерігати себе, критикувати і бог знає, що ще з самим собою робити. При цьому одна частина Я протиставляє себе решті Я. Отже, Я розчленімо, воно розчленовується в деяких своїх функціях, принаймні, на час.Я міг би сказати просто, що особлива інстанція, яку я починаю розрізняти в Я, є совістю, але більш обережним було б вважати цю інстанцію самостійної і припустити, що совість є однією з її функцій, а самоспостереження, необхідне як передумова судової діяльності совісті, є інший її функцією. А так як, визнаючи самостійне існування якої-небудь речі, потрібно дати їй ім'я, я буду відтепер називати цю інстанцію в Я "Над-Я" »(Фрейд З. Лекції з психоаналізу. Л. № 31). Так уявляв Фрейд суперего - останній компонент особистості, що розвивається, функціонально означає систему цінностей, норм і етики, розумно сумісних з тими, що прийняті в оточенні індивідуума. Будучи морально-етичної силою особистості, суперего є наслідком тривалої залежності від батьків. «Роль, яку пізніше бере на себе Над-Я, виповнюється спочатку зовнішньою силою, батьківським авторитетом. Над-Я, яке, таким чином, бере на себе владу, роботу і навіть методи батьківського інстанції, є не тільки її наступником, але і дійсно законним прямим спадкоємцем »Далі функцію розвитку бере соціум (школа, однолітки і т.д.). Можна також розглядати суперего як індивідуальне відображення «колективної совісті» соціуму, хоча цінності суспільства бувають спотворено сприйняттям дитини. Суперего підрозділяється на дві підсистеми: совість і его-ідеал. Совість здобувається за допомогою батьківських покарань. Вона включає здатність до критичної самооцінки, наявність моральних заборон і виникнення почуття провини в дитини. Заохочувальний аспект супереего - его-ідеал. Він формується з позитивних оцінок батьків і веде індивідуума до встановлення в себе високих стандартів. Суперего вважається повністю сформованим, коли батьківський контроль заміняється на самоконтроль. Однак принцип самоконтролю не служить принципу реальності. Суперего направляє людину до абсолютної досконалості в думках, словах і вчинках. Воно намагається переконати его в перевазі ідеалістичних ідей над реалістичними.

Соціальна адаптація — пристосування індивіда до умов соціального середовища, формування адекватної системи відносин із соціальними об'єктами, рольова пластичність поведінки, інтеграція особистості у соціальні групи, діяльність щодо освоєння стабільних соціальних умов, прийняття норм і цінностей нового соціального середовища, форм соціальної взаємодії.

Соціаліза́ція — комплексний процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, які дозволяють їй функціонувати як повноправний член суспільства. Соціалізація виступає одним із основоположних соціальних процесів, що забезпечує існування людини в середині суспільства. Соціалізація являє собою процес входження людини в суспільство, включення її в соціальні зв'язки та інтеграції з метою встановлення її соціальності.

Ресоціалізація – це повторна соціалізація , яка відбувається на протязі всього життя

Соціáльна грýпа — сукупність осіб, об'єднаних спільною метою, ідеєю, працею[1]; сукупність індивідів, що взаємодіють певним чином на основі сподівань кожного члена групи, що розділяються, відносно інших.

До основних ознак соціальної групи психологи відносять:

включення їх у широкий соціальний контекст;
наявність загальної особистісно значущої основи для перебування індивідів у межах групи;
достатня тривалість існування, що є передумовою створення предметів і феноменів групової культури, історії;
зовнішня та внутрішня організація;
певні типи впливу і відносин між індивідами, загальноприйняті норми та цінності;
усвідомлення індивідами своєї належності до групи та виникнення на цій основі «ми-почуття»;
наявність групових атрибутів (назва, символи тощо).

1.1 Первинні і вторинні соціальні групи

Соціальна взаємозв'язок буває двох типів: експресивна і інструментальна. Експресивні зв'язку — це зв'язку, які утворюються з урахуванням емоційного співучасті на ділі іншим людям. Зв'язки що така існують між родичами, друзями, товаришами, усіма, які перебувають друг з одним у взаєминах емоційної значимості. Інструментальні зв'язку — це зв'язку, позбавлені емоційного аспекти які утворюються під час співробітництва індивідів, спрямованих досягнення якийсь мети. Таким зв'язкам ми звичайно не надається емоційного значення. Називаються такі зв'язки суто діловими.

Відповідно до цими критеріями діляться на типи й які самі соціальні групи. Таких типів два: первинні групи і вторинні. Під первинної групою ми розуміємо групу, члени якої об'єднані зв'язком першого типу, тобто емоційно забарвленою експресивній зв'язком. Первинна група має безумовною значимістю для індивіда: до неї входять люди, котрі грають неповторну роль його життя. Побічні групи — це групи, у яких індивіди вступають задля досягнення конкретної практичної мети, перебуваючи між собою у безособових відносинах. Наприклад, сім'я — це первинна група, а шкільний клас — вторинна.

Між первинної і вторинної групами можливівзаимопереходи. Часто буває, що, спочатку присутні задля досягнення конкретної мети, тісно зближуються у процесі груповий роботи і стають необхідними друг для друга. Так було в середовищі, скажімо, студентської групи виникають дружні спілки й любовні пари.

Освіта первинних груп імовірніше і під час низки умов. По-перше, що менше чисельно вторинна група, тим більша вірогідність те, що між її членами зав'яжуться тісні довірчі відносини. По-друге, часті, регулярні й довготривалі контакти між індивідами також сприяють поглибленню їхніх стосунків.

Первинні групи становлять основу будь-яких соціальних відносин. По-перше, вони відіграють на вирішальній ролі у процесі соціалізації індивіда. Найважливішою з первинних груп є сім'я, де діти з ранніх років набувають досвід соціальних відносин, засвоюють соціальні норми та найвищої цінності, культурні моделі суспільства, осягають ази соціальну солідарність.

По-друге, у межах первинних груп задовольняється більшість потреб індивіда, як-от потреба у любові, порозуміння, безпеки. Тому вторинні групи, у межах яких утворилися міцні первинні зв'язку, ефективніше функціонують. Наприклад, що міцніші первинні групові зв'язку військових частин, тим більшого успіху добивається в бою.

По-третє, первинні групи є потужними інструментами соціального контролю. Вони домагаються від індивідів поведінки, відповідного нормам і цінностям, що у групі.Порицание та штрафні санкції із боку членів первинної групи найчастіше для індивіда більш значуща і вагомішими, ніж критика із боку «суспільства взагалі».

Внутрішні і його зовнішні групи

Потужне впливом геть нас надають як групи, яких ми безпосередньо належимо. Часто той самий справджується для груп, яких ми належимо. Відповідно до цим соціологи вважали корисним провести межа між внутрішніми зовнішніми групами. Внутрішня група — це група, з якою ми ідентифікуємо себе і якої ми належимо. Зовнішня група — це група, з якою ми ідентифікуємо себе і до котрої я не належимо. У народі ми підкреслюємо відмінності між двома типами груп з допомогою особистих займенників «ми» і «вони». Отже, внутрішні групи можна з'ясувати, як «наші групи», а зовнішні — як «їх групи».

Поняття внутрішніх та зовнішніх груп підкреслює важливість кордонів — соціальних демаркаційних ліній, — вказують, де починається взаємодія суспільства та де вона закінчується. Кордони груп є фізичними бар'єрами, радше, це розриви серед соціального взаємодії. Деякі кордону грунтуються на територіальних принципах, наприклад, квартал, район, громада і кожна країна. Інші пов'язані з соціальними відмінностями, наприклад, етнічні, релігійні, політичні, професійні, мовні,кровнородственние групи, соціально-економічний клас. Кордони не дають чужинцям проникати у сферу групи і водночас утримують члени групи у цій сфері, аби ті не спокусилися можливостями соціального взаємодії згруппами-соперниками.

Референтние групи

За нашими оцінками себе і задаємо напрям своєї поведінки відповідно до стандартами, закладені у груповому контексті. Але бо всі люди належать до великого безлічі різних груп, кожна з яких у сенсі є унікальну субкультуру чиконтркультуру, стандарти, які з оцінки та молодіжні організації нашої поведінки, також різняться. >Референтние групи — це соціальні одиниці, якими орієнтуємося в оцінці та формування наших поглядів, почуттів та дій. При формуванні своїх установок й переконань і за здійсненні своїх дій люди порівнюють чи ідентифікують себе коїться з іншими особами чи групами людей, чиї установки, переконання і дії сприймаються ними як гідні наслідування. Такі групи називаються референтними групами.

>Референтная група може або же не бути групою, до котрої я належимо ми. Ми можемо розглядати референтну групу як джерело психологічної ідентифікації. Наявність референтних груп допомагає нам пояснити удавані протиріччя поведінці: наприклад,революционер-виходец з аристократичних кіл;католик-вероотступник; профспілковийдеятель-реакционер; пошарпаний джентльмен; зрадник, який із ворогами; асимільований іммігрант; покоївка, прагне досягти вищих соціальних кіл. Просто ці індивіди взяли за зразок людей, які стосуються інший соціальної групи, відмінній від тієї, де є самі.Референтние групи виконують нормативні, і порівняльні функції. Оскільки нам хотілося бачити себе повноправними членами який-небудь групи — чи ми до членства у якийсь групі, — ми приймаємо групові стандарти принципи. Ми «культивуємо в собі» відповідні життєві принципи, політичні переконання, музичні і гастрономічні смаки, сексуальні норми і ставлення до використання наркотиків. Наше поведінка задається приналежністю до конкретної групі. Ми також використовуємо стандарти своєї референтній групи з метою оцінки себе як еталонну оцінку, через яку оцінюємо свою зовнішню привабливість, інтелект, здоров'я, становище у світі початку й рівень життя. Коли група, членом якої ми є, відповідає нашої референтній групі, ми може виникнути відчуття відносної депривації — незадоволеності, що з розривом тим часом, що маємо (обставини, супутні нашої приналежність до певної групи), і тих, що у нашої думки ми мала б мати (становище, притаманне референтній групи).

Формальні і неформальні групи

Нерідко групи поділяються на формальні й неформальні. У основу такого розподілу кладеться характер структури групи. Під структурою групи мається на увазі існуюче у ній щодо постійне поєднання міжособистісних відносин. Структура групи може визначатися як зовнішніми, і внутрішніми чинниками. Зовнішня регламентація визначає формальну (офіційну) структуру групи. Відповідно до такий регламентацією члени групи мають друг з одним певним, запропонованим їм чином.

Якщо формальна структура групи визначається зовнішніми чинниками, то неформальна, навпаки, - внутрішніми. Неформальна структура є наслідком особистого прагнення індивідів до тих або іншим суб'єктам контактам і вирізняється більшої гнучкістю проти формальної. Люди входять у неформальні відносини друг з одним у тому, щоб задовольнити певні потреби – зі спілкуванням, об'єднанні, прив'язаності, дружбі. Неформальні зв'язку з'являються і розвиваються спонтанно, тоді, як індивіди взаємодіють друг з одним. За підсумками таких зв'язків утворюються неформальні групи, напри заходів, компанія друзів чи однодумців.

У виникненні неформальних груп може призвести до просторова близькість індивідів. Належність індивідів одних і тим самим формальним групам полегшує неформальні контакти з-поміж них і сприяє освіті неформальних груп.

Соціальна організація — це в широкому понятті будь-яка організація в суспільстві; у вузькому понятті — соціальна підсистема організації.

Соціальна організація, за А.І. Пригожиним, має ряд характерних рис:

1) Вона має цільову природу, оскільки створюється для реалізації визначених цілей і оцінюється через ціледосягнення. Це означає, що організація є засобом і інструментом забезпечення функції об'єднання і регламентації поведінки людей заради такої мети, що не може бути досягнута людьми порізно, поодинці.

2) Заради досягнення мети члени організації змушені розподілитися за ролями і статусами. Отже, соціальна організація с складною взаємозалежною системою соціальних позицій і ролей, які виконуються її членами.

3) Організація виникає на основі розподілу праці та її спеціалізації за функціональною ознакою. Тому в соціальних організаціях мають місце різні горизонтальні структури. Однак більш істотним для розуміння організації є те, що вони завжди будуються за вертикальною (ієрархічною) ознакою, у якій досить чітко виділяються керуюча і керована підсистеми. Необхідність керуючої системи викликана потребою координації різноспрямованої діяльності горизонтальних структур. Ієрархічність же побудови організації забезпечує досягнення єдності мети, додає їй стійкість і ефективність.

4) Керуючі підсистеми створюють свої специфічні засоби регулювання і контролю за діяльністю організації. Серед цих засобів значну роль відіграють так звані інститутональні, чи внутрішньоорганізаційні норми, тобто норми, що створюються діяльністю особливих інститутів, що мають на це особливі повноваження. Дані інститути здійснюють і проводять нормативні вимоги в життя, підтримують їх своєю особливою владою і впливом, контролюють їхнє здійснення і застосовують свої санкції.

5) Соціальні організації с цілісною соціальною системою. Тому на базі з'єднання різних елементів організації в ціле створюється організаційний, чи кооперативний ефект. Організаційний ефект означає синергію, приріст додаткової енергії, що перевищує суму індивідуальних зусиль її учасників.

Традиційну нерівність чоловіка та жінки в суспільстві можна назвати, як гендерна нерівність.

Гендерна нерівність, яка нині притаманна всім суспільствам, незалежно від політичного устрою та рівня соціально-економічного розвитку і виявляється в неоднакових можливостях жінок і чоловіків щодо структур влади, сфери освіти та зайнятості, доходу та власності. Гендерна нерівність є одним з проявів соціально-економічної диференціації населення, що зумовлює різні можливості самореалізації жінок та чоловіків у суспільстві. Гендер — це категорія, яка відображає соціальну стать, соціально обумовлену конструкцію, що ґрунтується на біологічних відмінностях між чоловіками й жінками. Вона відображає відмінності у соціальних ролях, поведінці, ментальних характеристиках між чоловіками та жінками. Це певний соціально-рольовий статус, який визначає соціальні можливості жінок і чоловіків у різних сферах життєдіяльності — освіті, професійній діяльності, доступі до влади та економічних ресурсів, сімейній ролі тощо.

Але на мою думку гендерна нерівність між чоловіком і жінкою має не велику розгалуженість. На нашу гендерну роль впливає величезна кількість зовнішніх факторів із самого народження. Ми спостерігаємо за поводженням наших батьків й інших дорослих, намагаючись наслідувати людей свого гендеру. Ми виростаємо, намагаючись здебільшого відповідати своїй ролі, бути дійсним чоловіком або дійсною жінкою, далеко не завжди погоджуючись із тим що, пропонує нам суспільство. Можна сказати, що існує безліч обмежень накладено жіночою або чоловічою роллю. Жіночі проблеми містять у собі: низьку зарплату, низький статус і невеликі владні можливості, а так само завантаженість домашніми обов'язками. До чоловічого можна віднести: позбавлення змістовності відносин, недостатня соціальна підтримка, фізичні проблеми, викликані перевтомою на роботі й ризикованої поведінці. Ці обмеження вказують на те, що ролі повинні зміниться. Звичайно, не варто прагнути до абсолютної гендерної рівності. У певних ситуаціях все-таки варто залишити привілей чоловікам бути сильним і мужніми, а жінкам бути ніжними, слабкими, жіночними. Просто необхідно зменшити негативні наслідки, які накладає на нас наша гендерна роль, а це можливо лише при відмінюванні в якомусь ступені до гендерної рівності.

Чоловічі риси

Жіночі риси

Сильний, схильний до занять спортом.Мало турбується про зовнішність.Виконує роль годувальника родини.Має досвід сексуального життя.Неемоційний, стійкий.Раціональний, об’єктивний, логічний інтелектуал.Тяжіє до влади і лідерства.Активний.Честолюбний.

Слабка, не схильна до занять спортом.Турбується про зовнішність.Проявляє турботу про родину.Добропорядна.Емоційна, ніжна.Вітряна, нелогічна, інтуїтивна. Залежна, потребує захисту.Пасивна.Сором’язлива.

Але, якщо ми звернемося до власного життєвого досвіду, то зрозуміємо, що далеко не всі жінки і чоловіки відповідають цим стереотипам.

У період соціальних трансформацій проблема Ґендерної ідентифікації стає дедалі більш актуальною. Зміна традиційних уявлень і стереотипів має включати переосмислення усталених ролей чоловіка і жінки, усвідомлення того, що не існує "суто" чоловічої, чи жіночої особистості. Всім людським особистостям притаманні самостійність і залежність, активність та пасивність, сила та слабкість, залежно від певних умов та ситуацій.

Тому можна сказати, що гендерна нерівність чоловіка та жінки в якійсь мірі підриває, і в якійсь мірі підтримує соціальні «шлюбні» ролі. Кожна стать повинна виконувати свою роль в суспільстві.

29.

Всі організації поділяються на два основних типи - формальні і неформальні.

Під неформальною організацією зазвичай розуміється система міжособистісних зв'язків, що виникає на основі взаємного інтересу індивідів один до одного поза зв'язку з функціональними потребами, тобто безпосередня, стихійно виникла спільність людей, заснована на особистому виборі зв'язків та асоціацій між собою.
Формальна організація являє собою систему узаконених безособових вимог і стандартів поведінки, формально заданих і жорстко закріплених ролевих приписів.
З соціологічної точки зору соціальна структура формальної організації визначається трьома основними чинниками.
По-перше, вона залежить від мети, для здійснення якої створена дана організація.
По-друге, вона визначається ціннісно-нормативними стандартами, які регулюють розподіл і взаємодія соціальних позицій (посад) та притаманних цим посадам рольових приписів.
По-третє, вона обумовлена ієрархічної впорядкованістю і соподчиненностью названих статусів і ролей, пов'язаних з ними рівнів посадових обов'язків і відповідальності, що не залежить від особистісних якостей і особливостей членів даної організації.
Таким чином, формальна організація являє собою специфічну соціальну спільність і об'єднана:
1. загальними цілями;
2. спільними інтересами;
3. загальними цінностями;
4. загальними нормами;
5. спільною діяльністю.

Типи цільових організацій.

Перший тип - це добровільні організації, об'єднання, до яких люди можуть вільно приєднуватися і вільно їх залишати. Прикладами добровільних організацій є релігійні і професійні об'єднання, політичні партії (у демократичних держава), різні клуби за інтересами, самодіяльні колективи. Члени таких організацій не отримують платні засвоює членство. Навпаки, вони часто самі сплачують за своє членство, тому що найчастіше у добровільних організаціях люди приєднуються для того, щоб заповнити свій вільний час, мати задоволення від спілкування з однодумцями, щоб надати тим, хто цього потребує, ту чи іншу допомогу, надати ті чи інші соціальні послуги.

Другий тип цільових організацій - це примусові організації – такі об'єднання, до яких людей примущують входити, навіть коли вони цього не бажають. Прикладом таких організацій є обов'язкова школа, обов'язкова (не добровільна) армія, психіатрична клініка, тюрма, різні організації примусових робіт і т. ін.

І третій тип цільових організацій - це організації утилітарні, ті об'єднання, до яких люди вступають з практичних причин. До таких організацій належать, наприклад, підприємства, університети, профспілки, урядові організації та інші, які люди створюють для задоволення життєвих потреб. Можна помітити, що членство у таких організаціях не є ані повністю добровільним, ані повністю примусовим. Наприклад, у неототалітарному суспільстві людину не можуть примушувати найматися на роботу, але якщо людина не має інших джерел доходу, вона вимушена це робити, щоб забезпечити себе засобами існування.

30.

Контент-аналіз — це якісно-кількісний метод вивчення документів, який характеризується об'єктивністю висновків і строгістю процедури та полягає у квантифікаційній обробці тексту з подальшою інтерпретацією результатів. Предметом контент-аналізу можуть бути як проблеми соціальної дійсності, котрі висловлюються чи навпаки приховуються у документах, так і внутрішні закономірності самого об'єкта дослідження. Популярність контент-аналізу ґрунтується на тому, що цей метод дозволяє виміряти людську поведінку (якщо вважати, що вербальна поведінка є її формою). На відміну від опитувань контент-аналіз вимірює не те, що люди говорять, що зробили чи зроблять, а те що вони справді зробили.

Може використовуватися як основний метод дослідження (наприклад, контент-аналіз тексту при дослідженні політичної спрямованості газети), в поєднанні з іншими методами (наприклад, в дослідженні ефективності функціонування засобів масової інформації), допоміжний або контрольний (наприклад, при класифікації відповідей на відкриті запитання анкет).

Виділяють два основних типи контент-аналізу: кількісний і якісний. Якщо кількісний аналіз націлений на виявлення частоти окремих тем, слів або символів, що містяться у тексті, то якісний аналіз пов'язаний з фіксуванням нетривіальних висловлювань, мовних інтонацій з розумінням цінності змісту повідомлення.

Принципи й умови контент-аналізу

Г. Лассвелл вважав, що головний принцип контент-аналізу — розчленувати, певним чином «анатомувати суцільний масив тексту так, щоби найдрібніша одиниця аналізу включала якості цілого, і на підставі переваги тих чи інших тверджень виявити тенденції розвитку». Тобто Г. Лассвелл за принцип поставив процедуру контент-аналізу. Російський дослідник А. Н. Алексєєв, а слідом за ним Т. А. Жарікова виділяли такі принципи контент-аналізу: «а) сходження від тексту до позатекстової реальності (тобто до соціальної дійсності у її різноманітності, а не тільки до джерела); б) строгість дослідження».

Автори «Робочої книги соціолога» визначили такі загальні принципи використання контент-аналізу:

Застосування методу рекомендується в усіх випадках, коли потрібен високий ступінь точності чи об'єктивності аналізу.
Контент-аналіз, як правило, застосовується при наявності великого за обсягом і несистематизованого матеріалу, коли безпосереднє застосування останнього утруднено.
Контент-аналіз корисний у тих випадках, коли категорії, важливі для цілей дослідження, характеризуються певною частотою появи у досліджуваних документах.
Контент-аналіз часто дає добрі результати, коли велике значення для досліджуваної проблеми має сама мова джерела інформації, яке вивчається, його специфічні характеристики"

Виділяють такі стадії аналізу:

1. Підготовка програми аналізу документів (маються на увазі завдання, гіпотези, поняття, об'єкт аналізу і т.ін.);

2. Відбір джерел аналізу.

3. Визначення емпіричних моделей аналізу, проведення вибірки (тобто підбір комунікаційних органів, вибір матеріалів за ті чи інші періоди часу, визначення видів повідомлень, типу вибірки);

4. Розробка методики даного конкретного аналізу;

5. Пілотажне дослідження, перевірка надійності методики;

6. Збір первинної емпіричної інформації;

7. Кількісна обробка зібраних даних;

8. Інтерпретація здобутих результатів, висновки дослідження.

31.
Значення освіти в сучасних умовах розуміють багато хто. Вона і сьогодні розглядається як найважливіший показник соціального статусу людини. Якщо раніше батьки пов'язували гідне майбутнє своїх дітей із вдалим одруженням, то тепер усе частіше - із престижним університетом. За прогнозами в поточному сторіччі, яке вже назвали століттям знань і інформації, освіта набуде ще більшої цінності.
На яких принципах будується освіта в нашому суспільстві? У Законі України "Про освіту" говориться, що держава гарантує громадянам загальнодоступність і безкоштовність загальної середньої і початкової професійної освіти, а також на конкурсній основі безкоштовність середньої професійної та вищої освіти в державних навчальних закладах.
Поряд з державною системою освіти виникли і набирають силу приватні гімназії і ліцеї, коледжі і вузи. Більшість недержавних навчальних закладів діють на платній, комерційній основі.
Ставлення до платної освіти в нашому суспільстві подвійні: є ті, хто її підтримує, однак висловлюються і критичні оцінки. Розглянемо аргументи кожної з груп.
Прихильники платної освіти вказують насамперед на недоліки державних освітніх установ: низькі зарплати викладачів, переповненість шкільних класів і студентських аудиторій, що не дозволяє враховувати індивідуальні особливості учнів, недолік технічних засобів, застаріле лабораторне обладнання. Таке становище викликане тим, що від збіднілого державного "пирога" освіті дістаються просто "крихти". Але не тільки цим. Як показує досвід розвинутих країн, приватні школи і вузи й у багатій державі привабливіші і престиж ніші від державних. До мінусів державних вузів і технікумів відносять також і те, що вони слабко орієнтовані на нові спеціальності, затребувані ринком. Наслідком цього є високий рівень безробіття серед випускників професійних навчальних закладів: у середині 90-х рр. XX ст. близько 40% молодих безробітних мали вищу і середню фахову освіту.
Серед аргументів, висунутих супротивниками розширення платних освітніх послуг, виділимо наступні. Комерціалізація освіти порушує законодавчо закріплені принципи її гуманізації і демократизації, оскільки руйнує рівність шансів у залученні до знань і культури, поглиблює майнову і соціальну нерівність у суспільстві. Приватні навчальні заклади в нинішньому вигляді це школи для багатих, а багатство в нас часто пов'язане з владою. Це значить, що відроджується становий характер школи. Крім того, перетворення освіти в товар утруднює доступ до неї, залишаючи здатних і перспективних за бортом.
Яка ваша позиція з цього питання? Обговоріть його в класі.
Багато хто з тих, кому довелось у свій час учитися в інституті, згадують студентство як кращу пору свого життя. Творча активність, відкритість у спілкуванні, великі життєві плани і віра у власні сили та можливості забарвлюють життя в оптимістичні тони. У той же час не всім, особливо на перших курсах, удається правильно розпорядитися високим ступенем свободи, у тому числі й у навчальній діяльності. Нездатність до систематичних розумових зусиль, робота уривками можуть стати причиною неуспіху і розчарування в навчанні.

32.

Сучасне суспільство характеризується наявністю груп, які розпоряджаються значно більшими ресурсами багатства та влади, ніж інші групи. Наявну в суспільстві (спільнотах і групах) нерівність між індивідами й об'єднаннями індивідів, яка виявляється в неоднаковому доступі до соціальних благ і ресурсів та володінні ними, називають соціальною стратифікацією.

Соціальна стратифікація - це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, що існує в певному суспільстві в певний історичний період.

Вона є стійкою, регулюється та підтримується інституцій-ними механізмами, постійно відтворюється й модифікується.

Соціальна стратифікація має такі особливості:

• стратифікація - це рангове розшарування населення, коли вищі верстви перебувають у більш привілейованому становищі порівняно з нижчими;

• кількість вищих верств значно менша, аніж нижчих. Стратифікація має такі основні виміри (критерії):

• прибуток, власність; • освіта; • влада; • престиж.

Перші три критерії стратифікації- прибуток, освіта, влада-мають об'єктивні одиниці виміру (гроші, роки, люди).

Престиж є суб'єктивним показником, який відтворює рівень поваги до якої-небудь професії, посади, до виду діяльності в суспільній думці.

Цітирим Сорокін вважав, що стратифікація в суспільстві має три основні види:

• економічна - за рівнем прибутку, де багатство й бідність -полюси, між якими розташовані та котрими відмежовані одна від одної різні верстви;

• політична - означає поділ населення на правлячу меншість і підпорядковану більшість;

• професійна - за ієрархічною будовою шкали професій залежно від важливості їхніх функцій у житті суспільства.

Це означає, що суспільство потрібно розділяти за критеріями прибутку (а також багатства), за критеріями впливу на поведінку членів суспільства та за критеріями, пов'язаними з успішним виконанням соціальних ролей, наявністю знань, навичок, умінь, які оцінює та винагороджує суспільство.

Певна частина соціологів вважає, що саме нерівномірний розподіл влади зумовлює розподіл багатства та престижу, а статус у системі влади визначає статус в економічних і соціальних структурах. Саме тому влада є тим чинником, який визначає основні ознаки соціальної стратифікації, окреслює межі верств і класів, їхню ієрархію.

У наш час найбільш упливовою думкою щодо процесу формування соціальних верств є теорія стратифікації К. Девіса й У. Мура, в якій вони запропонували функціональне пояснення нерівності. Вони вважають, що суспільство є певним чином організованою сукупністю нерівноцінних позицій, одні з яких більш важливі для функціонування суспільства як цілого, інші - менш важливі (менеджер/вахтер). Соціальний порядок у суспільстві базується на розподілі індивідів за соціальними статусами (відповідно до їхніх функціональних можливостей, тобто за їхнім максимальним внеском у досягнення суспільної мети), а також мотивації до виконання соціальних ролей, що цим статусам відповідають.

Чим вищий статус, тим більше має здійснити витрат для розвитку здібностей, кваліфікації та компетентності індивід, який претендує на цей статус. Отож суспільство заздалегідь "закладає" винагороду в статус і людина знає, що вона отримає в обмін на свої зусилля та працю.

Пояснення нерівності під кутом функціональної користі має свої вади, містить суб'єктивізм при оцінці функції та неспроможний пояснити деякі реалії соціального життя.

З огляду на це, Т. Парсонс пов'язує конфігурацію соціальної системи з панівною в суспільстві системою цінностей.

Ієрархія соціальних верств визначається сформованими уявленнями про значущість кожної з них, виходячи з чинної на певний період ціннісної системи.

При цьому розподіл людей на соціальні верстви відбувається за такими критеріями:

- якісні характеристики членів суспільства, що визначаються генетичними рисами та приписаними статусами (походженням, здібностями та ін.);

- рольовий набір, який людина виконує в суспільстві (посада, рівень професіоналізму тощо);

- володіння матеріальними та духовними цінностями. Кожне суспільство має власну організацію соціальної нерівності. Незважаючи на соціокультурні особливості кожної країни, можна виділити чотири історичні форми стратифікації:

• рабство - форма соціальних відносин, за якої одна людина має власність, а нижча верства позбавлена всіх прав;

• касти- суворий ієрархічний розподіл суспільства, в якому між різними верствами існують бар'єри, котрі неможливо подолати (неможливість перейти з однієї касти в іншу, приналежність до якої визначено з народження, неможливість одружитися з представником іншої касти);

• стани — групи людей, нерівність між якими визначалася звичаями та юридичними нормами. Належність до станів передавалась у спадок, але не виключала можливості переходу з одного стану до іншого;

• класи - організація соціальної нерівності, за якої відсутні чіткі межі між різними групами.

Перші три типи характерні для закритого суспільства, де існує суворо закріплена система стратифікації та перехід із однієї страти в іншу майже неможливий. Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні переходи з однієї верстви до іншої.

Історія свідчить, що рівність у світі не зростає, однак підвищення рівня життя загалом перетворює нерівність на припустиму та легітимну.

33.

Такі різні форми стратифікації в архаїчних і сучасних суспільствах. Спектр цих форм, безсумнівно, набагато ширший. Ми розглянули лише самі основні. Не стратифікованих суспільств у дійсності взагалі не існує.

В Україні наявний процес демократизації та лібералізації соціальної структури, зумовлений руйнуванням старого суспільства, відсутністю провідних ідеологічних важелів колишньої соціальної структури. Наслідком цих процесів є урізноманітнення соціальних груп, вільний вибір місця проживання, працевлаштування, способу життя, права власності тощо.

Для України характерна ситуація паралельного існування двох різних соціальних структур: старої, що проявляється в традиційних солідарних утвореннях (робітничий клас, селянство й інтелігенція), котрі також зазнали певних змін, та нової соціальної структури, що склалася внаслідок інституційних змін і проявляється в таких соціокультурних одиницях, як підприємці, банкіри, фермери, особи вільних професій, безробітні, групи протиправної поведінки тощо.

Наслідком такого співіснування, а також кількісних і якісних змін, які відбулися в робітничому класі, селянстві й інтелігенції стала надмірна атомізованість, розпорошеність суспільства, строкатість і мозаїчність його соціальної структури.

Суттєві зміни відбулися також у системі визначальних чинників соціального статусу індивідів. За даними соціологічних досліджень, самоідентифікація соціального статусу відбувається переважно за єдиним критерієм - економічним -за умов зниження ролі інших критеріїв - освітніх, кваліфіка ційних, престижних тощо. Як відомо, тенденція зведення багатоманітних чинників соціальної стратифікації до економічного є провідною ознакою саме бідних країн.

Наступна тенденція, що прослідковується в соціальній структурі України, пов'язана з браком бажаної інтеграції, солідарності в суспільстві та розшаруванням населення на групи з діаметрально протилежними інтересами: багаті-бідні, вищі-нижчі тощо. Загалом ця тенденція є передбачуваною, адже ринкові реформи своїм наслідком завжди мають по ляризацію населення. Проте в Україні вона досягла безпрецедентних розмірів і є небезпечною, оскільки виникає загроза втрати керованості соціальними процесами. За даними експертів, прибутки 10 % найбагатших людей України у 20 разів перевищують прибутки 10 % найбіднішого українського на селення (вже восьмикратний розрив вважається соціально небезпечним).

Наслідком стрімкої висхідної соціальної мобільності у сфері матеріального добробуту є поява страти багатих. Вона має свої особливості, оскільки багатство вони набули за дуже короткий історичний період. Сучасна бізнес-еліта формується за рахунок поєднання носіїв капіталу й бюрократії та формування фінансово-промислових груп.

Формування страти бідних унаслідок спадної мобільності більшості населення - ще одна суттєва тенденція в соціальній структурі українського суспільства. Бідність визначається як неможливість через брак коштів підтримувати спосіб життя, що вважається нормальним і звичним для цього суспільства.

Особливості субкультури бідності в Україні: висока частка витрат на харчування в загальній структурі всіх витрат (по над 60% від усіх витрат); низький рівень життя населення загалом; висока питома вага тих, хто самоідентифікує себе з групою бідних (понад 65 % населення); поширеність бідності серед населення, що працює; масова участь у сільгоспроботах на присадибних ділянках з метою вироблення продуктів для власного споживання (своєрідне "натуральне господарство") та ін.

Як дуже небезпечну тенденцію в соціальній структурі України слід кваліфікувати ситуацію, що склалася із "середнім класом". Помилково говорити про його повну відсутність, тому що впровадження ринкових реформ закономірним наслідком має появу середнього класу. Однак ідеться, насамперед, як про кількісні, так і про якісні його показники, що не можуть задовольняти розвинуте суспільство. Середній класс в Україні формується переважно від обслуговування багатих, а не від реального виробництва. Той середній клас, а фактично його зародок, який є в Україні, неспроможний ефективно виконувати роль буфера в дихотомії "багаті — бідні".

Ще одна суттєва тенденція в соціальній структурі України –це маргіналізація суспільства як наслідок посилення спадної соціальної мобільності. Маргінал — це людина на пере тині шляхів, яка перебуває між двома культурами, не інтегруючись у жодну з них. Отож характерні риси такої людини: невизначеність соціального статусу, посилені рольові конфлікти, амбівалентність поведінки, психологічний дискомфорт тощо.

Подальший розвиток соціальної структури безпосередньо залежатиме від процесів соціально-економічного та соціально-політичного реформування

Отже, можна констатувати, що на сьогоднішній день та частина населення, що відносить себе до середнього класу українського суспільства, є досить неоднорідною соціальною групою, яка характеризується дуже суттєвими розбіжностями у рівні матеріального достатку, соціальному самопочутті, ставленні до наявної в країні соціально-економічної і політичної ситуації, а так само до шляхів виходу з неї. Це свідчить про те, що об'єктивний процес формування середнього класу українського суспільства в даний час ще досить далекий від свого завершення, і підтверджує, що зазначені заходи щодо соціального захисту середнього класу мають розглядатися в контексті загального оздоровлення нашого суспільства, розвитку його в напрямі цивілізованих демократичних суспільств світу.

Таким чином, майбутнє України — у формуванні і розвитку середнього класу, представники якого висувають нові сучасні вимоги як до рівня умов життя, так і до заходів його соціального захисту. По-перше, вони зайняті висококваліфікованою і інтелектуальною працею, якою саме вони ініціюють створення високотехнологічних виробництв, де можна одержувати за свою працю відповідно велику заробітну плату. По-друге, велика заробітна плата дає можливість робити накопичення, які, у свою чергу, стимулюють роботу фінансової і банківської систем. По-третє, у представників середнього класу виникають нові підвищені вимоги до рівня розвитку сфери послуг — це: охорона здоров'я, освіта, відпочинок, торгівля і харчування, транспортні засоби тощо. Особлива увага приділяється власним житловим умовам, що спонукає розвиток будівництва. По-четверте, все це вимагає від суспільства, держави створення і забезпечення захисту їх прав, що потребує розвитку і реформування господарського законодавства, удосконалення податкової і митної систем. Нагальною і обов'язковою стає проведення судової реформи; суди повинні бути об'єктивні, представники середнього класу також мають бути впевненими у захисті й охороні своїх прав і приватної власності.

34.

Феномен маргінесу - явище притаманне всім історичним епохам, починаючи з сивої давнини й до нашого часу. Суттю його для традиційних історичних спільнот виступало вилучення (зазвичай насильницьке) осіб або груп людей із контексту власної етнокультурної парадигми, що зумовлювало обмежені можливості соціалізації їх у чужому і, як правило, ворожому для цих груп культурному середовищі. Уже в окремих історичних спільнотах минулого маргіналізм міг сягати значних масштабів, як це мало місце, скажімо, у Стародавньому Вавилоні чи Римській імперії, а в часи Нової та Новітньої історії - у процесі становлення таких держав, як США, Австралія, ряду країн Латинської Америки, Африки тощо. Причому маргінальні верстви за певних умов могли справляти значний, як правило, далекий від конструктивних підходів вплив на суспільні процеси аж до загрози соціального розколу суспільства, а часом ставили його на межу самознищення.
Так, держава Чингізидів, зумівши в XIII ст. створити унікальну для свого часу військово-політичну потугу, що виявилася здатною підкорити сотні могутніх країн і народів, в своїй основі формувалась як маргінальна спільнота. Саме це, на нашу думку, стало основною причиною досить швидкого занепаду Золотої Орди, на периферійних уламках якої ще довго давали про себе знати народи, що продовжували жити переважно за рахунок грабіжницьких нападів на сусідів ще впродовж кількох століть, тобто залишалися класичними маргінесами. Однак для традиційних суспільств ще до середини XX ст., маргінесом завжди виступає суспільна група або особа, що, порвавши з етнонаціональними культурними традиціями, в силу певних обставин не зуміла засвоїти аксіологічні орієнтири того суспільства, в якому їй доводиться існувати. "Маргінали, - зазначав Т.Шебутані, - це ті люди, які знаходяться на межі між двома і більше соціальними світами, але не приймаються ні одним з них як повноправні учасники" [1, 475]. Власне, для таких спільнот проблема існування державних інституцій виступає лише в аспекті можливостей задоволення їх обмежених утилітарних потреб, зведених до отримання від управлінських структур певного мінімуму матеріальних благ та набору культурних сурогатів. Саме тому ця спільнота починає задовольняти власні духовні потреби єдино доступним їй чином, а саме - орієнтацією на псевдокультурні цінності, які, на нашу думку, можна в підсумку звести до відомої формули давньоримського плебсу "panem et circenses". Причому на переломних етапах цивілізаційного поступу маргінальні структури тяжіють зазвичай до перетворення на суспільну потугу, деструктивного спрямування, для стабілізації якої згодом витрачаються (часом безуспішно) значні зусилля всього соціуму)
1.Маргінальні верстви в Україні
Такого роду соціальна колізія починає ставати дедалі помітнішим суспільним фактором і в Україні, хоча на сьогодні вона ще не стала предметом адекватного реагування ані науковців, ані політиків, більше того, це навіть влаштовує декого з останніх, адже маргінальні верстви з надзвичайною легкістю піддаються маніпулюванню і при певному рівні адміністративно-ресурсного та інформаційного забезпечення можуть бути спрямовані в бажаному для певних політичних інституцій руслі. Але така ситуація, яка може бути до певної міри безпечною та прогнозованою за умов стабільного розвитку суспільства, в періоди загострення соціальних відносин (імовірність яких не можна відкидати у будь-якій суспільній організації) здатна перетворити маргінальні структури на визначальний дестабілізуючий чинник, який починає впливати на суспільство відповідно до іманентних маргінесу можливостей. Якщо ж такого роду структури стають об'єктом маніпуляцій безпринципних демагогів, нерідко підтримуваних у власних корисливих інтересах політичними організаціями, то зазначений симбіоз може поставити будь-який державний організм на межу катастрофи з важко прогнозованими для даної країни наслідками.
2.Сучасний маргінес
Х.Ортега-і-Гассет у творі "Повстання мас" вказав на появу принципово нового типу маргінесу XX ст. - людей, які, за формальними ознаками перебуваючи в лоні традиційного культурного середовища та маючи доступ до сучасних цивілізапійних здобутків, водночас нездатні осягнути складнощів власного суспільного буття і тому перетворюються на представників новітнього соціального аутсайдера - особистостей, обмежених у власних соціальних виявах та можливостях самореалізації в суспільстві.
Подальший поступ людської цивілізації підтвердив висновки геніального іспанця. Адже глобалістські тенденції розвитку людської цивілізації у XXI ст. вилучили та продовжують вилучати з власного етнокультурного середовища сотні мільйонів людей, які, ставши жителями урбанізованих мегаполісів, змушені або перетворюватись на пасивних споживачів маскультури, що об'єктивно сприяє їх швидкій та досить ефективній маргіналізації, або ж розв'язувати проблему, яким чином зберегти власну національну та культурну ідентичність і вистояти перед небаченим натиском сучасних інформаційних технологій, космополітичних по своїй суті. Таким чином, сучасний маргінес - це вже не декласований безрідний люмпен, який у силу певних обставин опинився за межами власної етнокультурної спільноти та змушений перебувати на соціальному дні. Сучасний маргінес (у всякому разі найбільш економічно потужних країнах) значною мірою втратив частину своїх видових ознак минулих століть, головною з яких була відторгненість його від соціокультурного середовища, а відповідно — на нинішній час його сутнісними характеристиками залишається часткова або повна абсорбція сурогатною субкультурою, яка за своїми сутнісними характеристиками є своєрідним поверненням до класичного давньоримського "хліба та видовищ".
3.Маргінальна культура
На нашу думку, саме інформаційне суспільство репродукує якісно новий тип маргінесу (меркантилізм маргінальної особистості) - людину, яка зорієнтована на споживацьке ставлення щодо духовних цінностей. Власне, маргінес перестає бути суб'єктом культурного процесу, його учасником, а перетворюється на споживача пропонованих йому псевдокультурних цінностей та орієнтирів, які спрямовані на відтворення в примітивно-спрощеній, доступній для маргіналій формі особливостей його суспільного буття. Саме з вказаної причини маргінальна масова культура зосереджується, як правило, на кількох аспектах людського життя - насильстві, сексі та гуморі, відтворюваному у форматі примітивно-сентиментальних мелодрам. Адже, як було зазначено вище, маргіналізм в умовах глобалізації має космополітичний характер, а звернення до духовних витоків будь-якої національної культури передбачає не лише моральний аспект етнонаціональної самосвідомості, а й ставить певні бар'єри для представників інших національних культур. Загальновідомо: жарт українця може бути сприйнятий арабом як образа, француз може сміятись над тим, над чим японець буде сумувати, пластика індійського танцю для європейця є незрозумілим кривлянням. Все це є свідченням того, що культура будь-якого народу, витоки якої сягають у прадавні часи, передбачає від кожного свого представника співучасть в культурному процесі, особистість тут виступає творцем і одночасно споживачем власної національної культурної спадщини. Зовсім інша ситуація репродукується масовою культурою: по суті, вона передбачає лише споживання специфічного товару, поставленого на виробничий конвеєр - продукції, що зорієнтована на маніпулювання масовою свідомістю. Відповідно такого роду товар повинен бути максимально доступним і зрозумілим переважній кількості споживачів, безвідносно до набутого культурного досвіду. Однак такого роду розуміння може ґрунтуватися лише на певних універсальних символах, до того ж відтворюваних у максимально спрощених формах, доступних для впізнавання маргіналізованою більшістю, та ще й таких, що апелюють переважно до проявів підсвідомого, передовсім насильства та сексу. Власне, тут лоно материнської національної культури виявляється практично витісненим серією психофізіологічних мікростресів, ось чому, скажімо той же А.Шварценегер, стає пізнаваним у найвіддаленіших куточках нашої планети, а про національні витоки кіноактора Джекі Чана нагадують хіба що китайські ієрогліфи, що слугують тлом для головного героя.

35.

Вперше поняття соціальної ролі було запропоноване американськими соціологами Р. Лінтоном і Д. Мідом незалежно один від одного. Р. Лінтон трактував соціальну роль як одиницю суспільної структури, яку можна описати у вигляді заданої людині системі норм. За Д. Мідом, особливе значення в соціальній взаємодії відводиться свідомості, яка має насамперед інструментальну пр. ироду, тобто є засобом пристосування індивіда до середовища. Поняття соціальної ролі було пов’язане з різноманітністю функцій, які людина виконує і здатна виконувати в соціумі. Незважаючи на різні підходи, Р. Лінтон і Д. Мід розглядали соціальну роль як особливе явище, в якому поєднуються індивід і суспільство, а індивідуальна поведінка перетворюється на суспільну. При сьомому індивідуальні прояви людини зіставляються з суспільними нормами.

Сучасні інтерпретації ролі. За першого підходу в понятті роль підкреслюються вимоги й очікування щодо поведінки особистості, яка діє в певній ситуації і посідає певне місце в системі суспільних і групових відносин. В такому розумінні роль виступає як динамічний аспект статусу. Згідно з І. С. Коном, соціальна роль – це функція, нормативно заданий образ поведінки, очікуваний від кожного, хто займає дану позицію.

Суб’єктивний зріз поведінки, який показує, що особистість не автоматично сприймає рольові вимоги і очікування, а визначає вибір своєї поведінки через власне «Я», характеризує другий підхід до визначення ролі.

Існує третій підхід до розуміння ролі. Оскільки реальна поведінка особистості завжди детермінована соціальними і психологічними, об’єктивними і суб’єктивними чинниками, то саме вони повинні становити головний зміст ролі, тобто особистість розглядається з точки зору її рольової поведінки. Це дає можливість класифікувати різні ролі, які відіграє особистість, вичленити рівні розгляду ролі й виявити її структуру.

Соціальна роль – це соціальна функція особистості, відповідний прийнятий норма спосіб поведінки людей залежно від їхнього статусу або позиції в суспільстві, в системі міжособистісних стосунків.

Соціальна роль є ланкою зв’язку між статусом особистості та її позицією, це практична реалізація статусу і позиції в міжособистісному спілкуванні. Зміст ролі людина засвоює через спілкування з іншими. Саме експекції і вимоги оточуючих людей дають особистості перші зразки виконання ролей і багато в чому визначають її власне ставлення до них. Таким чином, роль стає найважливішим засобом соціалізації та регуляції соціальної поведінки.

Бюрократія М. Вебера.
Німецький соціолог Макс Вебер (1864—1920) розробив принципи побудови ідеального типу структури організації, яка отримала назву бюрократичної. Термін "бюрократія" М. Вебер застосовував у буквальному значенні — "правління державних службовців". На його думку, бюрократія характеризується точністю, суворістю дисципліни, стабільністю і відповідальністю. Принципи побудови бюрократичної організації полягають у такому:
• вся діяльність на основі розподілу праці розчленовується на елементи, що дає змогу визначити завдання і обов'язки кожного посадовця;
• організація будується на принципах ієрархії, строгої системи підлеглості та відповідальності, системи влади і авторитету;
• діяльність організації регулюється на основі інструкцій, стандартів, правил, що визначають відповідальність кожного співробітника і його обов'язки;
• управління організацією здійснюється на основі формальної безособовості, тобто виключає особисті мотиви та емоції;
• відбір, призначення на посаду і підвищення по службі базуються на заслугах і достоїнствах, а не на традиціях і примхах.
М. Вебер вважав, що запропонована ним система принципів забезпечить задовільне виконання багатьох одноманітних організаційних завдань, а ієрархія, влада і бюрократія лежать в основі усіх соціальних організацій.

Аналізуючи сучасну бюрократію в контексті природних тенденцій виникнення і розвитку організацій, не тільки властивих їм функцій, а й дисфункцій, дослідники дійшли висновку щодо неможливості уникнути соціальної патології в бюрократичних структурах, а саме — суперечності між проголошеними цілями організації та її фактичними діями. Показники цієї патології дослідив французький соціолог Мішель Крозьє. Головні з них такі: 1) метастази неформальних зв'язків, які за певних обставин мають тенденцію до формування в межах організації клік, мафіозних угруповань; 2) гальмування формальних зв'язків; 3) недоліки системи селекції і просування службовою драбиною працівників, зокрема випадки браку професійної компетенції керівників; 4) хиби обігу інформації; 5) неадекватність засобів керівництва цілям організації; 6) ритуалізм; 7) формалізм; 8) непропорційність між винагородою і негативними санкціями; 9) культивування в організації мотивацій, які не збігаються з її цілями, трактування організації лише як знаряддя для досягнення приватних цілей; 10) переконання щодо малої суспільної ваги або навіть шкідливості цілей організації, сумніви з приводу можливості фактичної реалізації мети існування цієї організації.
Охарактеризуємо ці показники докладніше. В ефективній роботі організації велику роль відіграють не тільки формальні канали інформування, надання розпоряджень, коригування й узгодження спільної діяльності, а й різноманітні неформальні стосунки між співробітниками. Чим більше ці неформальні зв'язки наближені до цілей організації, тим ефективніше вона діятиме. Однак у разі, коли неформальні зв'язки домінують над формальними структурами і намагаються використати їх для реалізації позаорганізаційних цілей, тоді вони стають джерелом труднощів, перепон, запізнень, які помітно знижують ефективність діяльності організації, заважають досягненню офіційно проголошених цілей. Іноді з неформальних зв'язків породжуються мафії, кліки, які перетворюють організацію на злочинне утворення.

37.

Соціа́льна ізоля́ція — соціальне явище, при якому відбувається усунення індивіда або соціальної групи від інших індивідів або соціальних груп в результаті припинення або різкого скорочення соціальних контактів і взаємодій. Соціальна ізоляція поділяється на примусову і (не примусову)"добровільну". Примусова- суспільство ізолює індивіда або соц. групу(створені на основі кримінальних субкультур або контркультур) в місця позбавлення волі. Не примусова- ізоляція індивіда або групи відбувається: 1) за власним (переконанням)бажанням; 2) через вплив суб'єктивних факторів

38.

Соціально-психологічна реальність, соціально-психологічні явища виникають як відображення різних форм спілкування і взаємодії. Формування особистості відбувається за допомогою власного досвіду становлення і розвитку в безпосередніх соціальних контактах, у процесі яких людина зазнає впливу мікросередовища, а через нього — і макросередовища, його культури, соціальних норм і цінностей. Це і є соціалізація особистості.

Соціалізація (лат. socialis — суспільний) — процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві.

У процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається як за стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за цілеспрямованого формування особистості. Людина прилучається до групи, намагаючись стати її частиною, осягнути почуття “Ми” і почуття “Я” серед “Ми”, що позбавляє самотності, дає відчуття сили і впевненості, спонукає до впливу на соціальне життя у групі в процесі міжособистісних контактів, сприяє набуттю індивідуального досвіду.
Формами реалізації процесу соціалізації є соціальна адаптація та інтеріоризація.

Соціальна адаптація (лат. adaptatio — пристосовувати) — вид взаємодії особи із соціальним середовищем, у процесі якого відбувається узгодження вимог та сподівань обох сторін.

Цей процес вказує на пристосування індивіда до рольових функцій, соціальних норм, спільностей, до умов функціонування різних сфер суспільства.

Інтеріоризація (лат. interior — внутрішній) — процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей, ідеалів, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє “Я”.

Двосторонній процес соціалізації передбачає засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків і активне їх відтворення. Тобто людина не тільки адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, що формуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, а й завдяки своїй активності перетворює їх на власні цінності, орієнтації, установки.
Джерела сучасної концепції соціалізації містяться у працях американського психолога Альберта Бандури (нар. 1925), французького соціолога і юриста Габріеля Тарда, американського соціолога Толкотта Парсонса (1902— 1979). Нині процес соціалізації наука розглядає в широкому і вузькому розумінні цього поняття. Соціалізація у широкому розумінні — це визначення походження і формування родової природи людини (йдеться про філогенез — історичний процес розвитку людства), у вузькому — процес включення людини в соціальне життя шляхом активного засвоєння нею норм, цінностей та ідеалів. З урахуванням цього соціалізацію можна розглядати як типовий та одиничний процеси. Типовий процес визначається соціальними умовами, залежить від класових, етнічних, культурних та інших відмінностей. Пов'язаний він із формуванням типових для певної спільноти стереотипів поведінки. Соціалізація як одиничний процес пов'язана з індивідуалізацією особистості, виробленням нею власної лінії поведінки, набуттям особистого життєвого досвіду, тобто зі становленням індивідуальності.
Серед багатьох учених побутує думка, що соціалізація тісно пов'язана з адаптацією — пристосуванням організмів до навколишнього середовища. Вони трактують соціалізацію як безперервну адаптацію живого організму до оточення, як його здатність пристосовуватися до реакцій інших людей. За іншою точкою зору, адаптація є складовою соціалізації, її механізмом.
Існують певні взаємозв'язки соціалізації з вихованням — цілеспрямованим, свідомо здійснюваним впливом на особистість суспільства та його соціальних інститутів з метою організації та стимулювання активної діяльності особистості. Однак ці процеси не можуть бути ідентичними, адже соціалізація відбувається як під впливом цілеспрямованих зусиль, так і в результаті безпосереднього впливу середовища, що таїть у собі елементи стихійності, неорганізованості. Отже, соціалізація є значно ширшим процесом, ніж виховання, який може бути як організованим, так і стихійним, не завжди усвідомлюваним.
Існують спільні й відмінні ознаки між соціалізацією і розвитком — процесом, у результаті якого відбувається зміна (перехід до вищого стану) якостей особистості. Спільне полягає в їх зумовленості соціальними, зовнішніми чинниками, а відмінне — в тому, що розвитку властива і наявність внутрішніх рушійних сил (суперечностей, які виникають на межі внутрішнього і зовнішнього світу індивіда, за невідповідності потреб і можливостей, очікуваного і отримуваного, бажаного і реального тощо) та психофізіологічних змін. Поняття “соціалізація” та “розвиток” не протиставляються і не ототожнюються, а взаємодоповнюються. Саме психологічні особливості розвитку детермінують процес вибірковості особистості до різних взаємодій з оточенням. Знання цих особливостей забезпечує успішне навчання, виховання та формування соціально зрілої особистості.
Соціалізація людини розгортається в конкретних умовах її життєдіяльності. Цей процес охоплює всі аспекти залучення особистості до культури, навчання і виховання, за допомогою яких вона набуває соціальності, спроможності брати участь у соціальному житті. Успішній соціалізації сприяють такі чинники, як зміна поведінки, очікування і прагнення відповідати їм. У процесі історичної практики індивід виявляє свою соціальну сутність, формує соціальні якості, набуває особистого життєвого досвіду. Об'єктивно, формуючи та розвиваючи власне “Я”, особа не може існувати без спілкування та поза діяльністю.
Процес соціалізації відбувається у конкретному середовищі, тобто у сфері соціалізації.

Сфера соціалізації — середовище дії, в якому відбувається процес розширення та примноження соціальних зв'язків індивіда із зовнішнім світом.

39.

В соціологічному знанні можна виділити макросоціологічний і мікро соціологічний підходи. Макро і мікросоціологія — два рівні соціологічного аналізу, соціологічних узагальнень.

Макро-соціологічний підхід виходить з того, що лише аналізуючи суспільство як цілісність, можна зрозуміти особистість. Макро-соціологія — рівень соціологічного аналізу цілих суспільств, соціальних структур і систем, фундаментальних соціальних закономірностей і процесів (структурний функціоналізм, еволюціонізм, теорія конфліктів тощо). Базові поняття цього рівня — суспільство, соціальна система, клас, влада і т.п.

Мікро-соціологічний підхід — це прагнення охопити цілісність соціального життя, вивчаючи інтеракцію, тобто соціальну взаємодію індивідів. Мікросоціологія — рівень соціального аналізу, заснований на вивченні безпосередніх міжособистісних взаємодій повсякденного рівня, на відносинах в групі (символічний інтеракціонізм, етнометодологія та ін.). Базові поняття цього рівня — соціальна група, групова динаміка, лідерство і таке інше.

В центрі соціології — людина в системі соціальних зв'язків, як представник соціальної спільноти. Людина завжди включена в складну систему соціально-класових, професійних, демографічних, поселенських груп, відображає їхні інтереси, орієнтації, цінності і т.д.

Переконання, соціальні установки і цінності — це погляди, оцінки і уявлення, які лежать в основі поведінки людей, визначають їхню спрямованість і впливають на групи, в які вони об'єднуються, а також в цілому на рішення, які дані групи приймають.

Переконання — це особисті погляди на особливості і властивості конкретної людини або об'єкта. Переконання є затвердженням того, що саме індивіди сприймають як відповідний дійсності стан речей, незалежно від того, наскільки їхні твердження об'єктивні і справедливі. Переконання не бувають помилковими, оскільки вони відображували тільки те, що сам індивід визнає істиною; вони можуть бути як обґрунтованими, так і необґрунтованими.

Соціальні установки — це особиста оцінка індивідом конкретної людини або об'єкта на основі переконань індивіда з приводу тієї або іншої людини або об'єкта. Вони мають деякі загальні риси: на відміну від переконань, які презентують уявлення індивідів про людей або об'єкти, соціальні установки передають те, як індивіди відносяться або сприймають що-небудь або кого-небудь. Соціальні установки — це особиста оцінка людини відносно певних об'єктів (сприймає він щось як "красиве — некрасиве" "приємне — неприємне", "справедливе — несправедливе" і т.п.). Як і переконання, соціальні установки не можуть бути помилковими, оскільки засновані на ставленні індивідів до певних соціальних явищ і процесів.

Цінності — це показники загальних, абстрактних цілей, які має індивід або група. Вони спираються (принаймні — частково) на переконання і соціальні установки. Цінності репрезентують риси, до яких люди прагнуть, визнають гідними поваги, якими захоплюються, вважають зразками поведінки. В українській культурі хоробрість, врода, розум, доцільність, гуманність вважаються позитивними рисами; вони визнаються найважливішими культурними цінностями.

Переконання, соціальні установки і цінності — це показники того, як найімовірніше люди або групи будуть намагатися поводитись. Наприклад, якщо людина вважає, що проституція негативно впливає на суспільство (переконання), і тому вона — неправомірна і аморальна, оскільки порушує суспільні норми, що регулюють сексуальну поведінку і норми подружньої вірності (цінності), то можна очікувати, що ця людина буде прагнути протидіяти практиці проституції і, можливо, буде вживати заходи відносно її заборони.

Нормами називають закріплені в суспільстві стандарти поведінки. Без норм повсякденні відносини стали б хаотичними і безладними (якщо не сказати — неможливими), адже ніхто б не знав, як поводитися і що чекати від інших людей. Порушення норм більш істотне, ніж порушення звичаїв. Моральні норми, рівно як норми і звичаї, визначаються як зразки поведінки, що очікуються від людини. Моральні норми — це суспільні норми, які люди вважають основоположними для їхнього життєвого устрою, або, інакше кажучи, вони є цінностями, які найбільш значущі в суспільстві. На відміну від порушень звичаїв або норм, неповага до моральних норм розцінюється як небезпечне порушення. Порушення моральних норм вважається неприпустимим, а часто і аморальним. Оскільки моральні норми лежать в основі законів, їхнє порушення може спричинити собою порушення цих законів, а отже, і юридичну відповідальність.

Закони — це основні механізми формального соціального контролю, це такі правила поведінки, які офіційно зафіксовані політичною владою і упроваджуються цією владою в життя. Закони чітко указують, що можна, а що — ні, а також передбачають ряд потенційних покарань, які можуть бути застосовані до порушників цих законів. Залежно від характеру покарань, передбачених законами, можна встановити, які з цінностей визнаються найважливішими, а також, які норми поведінки вважаються неприпустимими.

Соціологія розглядає складну систему соціальних зв'язків: особистості і спільноти;

спільнот між собою; особистості, спільноти і соціального цілого; суспільства і природи.

Вона аналізує різні рівні взаємозв'язку: зв'язки, взаємодії, відносини.

Соціальна взаємодія — це процес взаємовпливу і спільної діяльності. Як відмічав Макс Вебер, суспільство і є соціальною взаємодією. Соціальні механізми — це складна взаємодія соціального цілого, окремого і одиничного. Пітірим Сорокін обґрунтовував цілісність соціального цілого через поняття соціального простору як системи соціальної взаємодії.

Поняття групи — одне з найскладніших понять, даних соціологією. Група — це функціональне утворення, об1єднання людей на основі будь-якої загальної цінності або заради досягнення певної мети. Для реального існування групи потрібна певна спільність людей, яка може включати двох людей або ж декілька мільярдів, але у кожному разі вона повинна вміщувати більш, ніж з одну людину. Між людьми, що складають групу, повинна бути взаємодія, тобто вони повинні або спілкуватися між собою, або разом виконувати якусь роботу; при цьому те, що вони обговорюють або роблять, не так істотно; головне — це виконання умови взаємодії — інакше люди діють як самостійні одиниці, а не як група.

Взаємодії людей в групах вимагають також передбачуваності і відповідності певним зразкам поведінки, які повинні регулюватися звичаями, нормами і законами. Незалежності від характеру взаємин, необхідно, щоб закони, норми і звичаї постійно зв'язували їх і спрямовували до безперервної взаємодії. Без виконання цієї умови діяльність людей носила б хаотичний характер, замість згуртованої групової взаємодії. Люди, які вступають у організовані відносини, повинні робити це на підставі загальновизнаних нормативних очікувань. Норми дозволяють їм взаємодіяти. Норми указують їм, яким чином спілкуватися між собою, тобто, як вступати у взаємини. Без визнаних норм група не може існувати.

Люди, які організовано взаємодіють, на підставі загальновизнаних нормативних положень, вступають у взаємини на підставі ієрархії статусів і ролей. Існування груп підтримується тим, що люди з різними обов'язками і різними соціальними статусами об'єднують свої зусилля в діяльність, направлену на досягнення певної загальної мети. Група не змогла б існувати, якби всі її члени мали однакові ролі або один і той же статус. Зрозуміло, що група нежиттєздатна, якщо вона складається тільки з лідерів, при відсутності підлеглих, виконавців їхньої волі.

Індивід може входити одночасно до різних груп і спільнот. Наприклад, студенти вищих навчальних закладів можуть бути одночасно представниками певної сім'ї, нації, міського, сільського або регіонального співтовариства, членами політичної партії, суспільної організації, спортивної секції, фан клубу і т.п. Таким чином, людина функціонує в групах і спільнотах, з яких і складається суспільство.

З часом змінюється характер співтовариств, в них зростає елемент суб'єктивності. Наприклад, раніше нація, клас часто виступали об'єктами впливу, політичного тиску. В кінці XX сторіччя зростає суб'єктивність різного роду спільнот, вага чинників їхньої самоорганізації, самоврядування, самовдосконалення. Ця тенденція розвивається паралельно із зростанням раціональності в суспільному житті, соціальної ролі науки. Соціологи прагнуть аналізувати процеси в динаміці, помічати тенденції змін і формулювати прогнози відносно подальшого розвитку.

Формування соціальних спільнот супроводить ся створенням відповідних соціальних інститутів, завдяки яким відбувається функціонування всього соціального організму, здійснюється соціалізація індивідів, тобто їхнє входження в життя суспільства і виконання соціальних ролей. Соціальні інститути виступають дієвими механізмами самоорганізації сумісного життя людей. Герберт Спенсер, наприклад, виділяв домашні (сімейні), обрядові (церемоніальні), політичні, церковні, професійні інститути. Всі вони забезпечують розвиток соціальних груп, додають постійність і визначеність соціальним зв'язкам.

Отже, соціологічний підхід — це аналіз процесів і явиш в системі соціальних зв'язків, з точки зору їхнього співвідношення з соціальним цілим.

Класові відносини, класова система суспільства є типом соціальної стратифікації. Поняття "клас" вживається в широкому і вузькому значеннях.
У широкому значенні клас — це велика група людей, які володіють або не володіють засобами виробництва, посідають певне місце в системі суспільного поділу праці й використовують специфічний спосіб отримання доходу. Відповідно до марксистської теорії, якої дотримуються більшість вітчизняних і багато зарубіжних учених, виникнення класів пов'язане з появою приватної власності, а тому класи зароджуються в умовах рабовласницького суспільства і існують при феодалізмі.
У вузькому значенні клас — це будь-яка соціальна страта в сучасному суспільстві. Такий підхід до розуміння класів нині переважає в зарубіжній літературі й таку точку зору поділяють дедалі більше вітчизняних вчених. Згідно з таким підходом у сучасному суспільстві виокремлюють не два протилежних класи, а кілька страт, здатних переходити одна в одну і які називають класами. Різні вчені виокремлюють різну кількість таких класів. У такому вузькому значенні класів не було до капіталізму. На думку представників теорії стратифікації, вони є продуктом розвитку індустріального суспільства.
Згідно із зазначеною теорією виникнення класів в епоху розвитку капіталізму було зумовлене промисловою революцією XVIII-XIX ст. Завдяки розвитку промисловості й торгівлі, товарно-грошових відносин виникли нові професії (підприємці, комерсанти, банкіри, купці), з'явилася дрібна буржуазія. Внаслідок масового розорення селян, переїзду їх у міста сформувалася нова страта-клас — наймані індустріальні робітники. Це зумовило становлення нового типу соціальної стратифікації — класових відносин, класової системи. Зростання ролі міст, промисловості, сфери послуг супроводжувалося падінням влади і престижу аристократії та зміцненням статусу і багатства буржуазії. Вихід на суспільну арену нових професійних груп — підприємців, банкірів, робітників — передбачав визнання їх соціального статусу (багато з них за значенням зрівнялися з попередніми соціальними станами), однак стати представниками нових станових структур вони не могли. Стани поступово відходили в минуле; поняття "стан" ставало щодалі більше надбанням історії, а нову соціальну реальність адекватніше почало відображати поняття "клас", яке характеризувало економічне становище людей у суспільстві, здатних пересуватися вгору та вниз.
Станові обмеження були зруйновані, кожна людина могла переміститися вгору, переходячи з класу в клас, завдяки власним зусиллям — професіоналізму, працьовитості, таланту. На зміну суспільству, де домінували приписувані соціальні статуси, прийшло суспільство, основу якого становили досягнуті соціальні статуси, яке і є відкритим суспільством.
У науці, зокрема в соціології, існує багато концепцій соціальної структури суспільства, соціально-класових відносин. Однією з перших була теорія К. Маркса. Згідно з марксистською концепцією соціально-класові відносини складаються на основі взаємодії класів, прошарків, іншихладаються на основі взаємодії класів, прошарків, інших соціальних груп. Цементуючим ядром соціальної структури суспільства є класи, які в теорії К. Маркса становлять економічно детерміновані, конфліктні соціальні групи, що, у свою чергу, формуються на основі відносин власності. Основною класоутво-рюючою ознакою марксистської концепції є відношення до засобів виробництва.
За радянських часів основою соціальної структури суспільства, його соціально-класових відносин була схема В. Леніна, згідно з якою класи — це великі групи людей, які в історично сформованій системі суспільного виробництва різняться ставленням до засобів виробництва, роллю в суспільній організації праці, способами та розмірами отримуваних прибутків, можливостями одного класу присвоювати працю іншого класу.
У 1936 р. Й. Сталін створив так звану тричленку, проголосивши, що соціальне суспільство складається з двох дружніх класів — робітників та селян і прошарку — трудової інтелігенції.
Зарубіжні вчені виявили такі тенденції в розвитку соціально-класових відносин радянського, соціального суспільства, що свідчили про формування нового типу його соціальної структури. Ще на початку XX ст. М. Вебер зазначив, що при соціалізмі панівним класом стануть бюрократи. У 30-ті роки К. Бердяев і Л. Троцький дійшли висновку, що в СРСР сформувався новий привілейований клас — бюрократи, про який говорив М. Вебер. Відомий югославський політолог М. Джилас у праці "Новий клас. Аналіз комуністичної системи", (1957 р.) показав, що в Радянському Союзі після 1917 р. апарат компартії перетворився на новий правлячий клас, який монополізував владу в державі й суспільстві. Шляхом націоналізації він привласнив всю державну власність. Хоча формально члени такого классу є найманими працівниками, але фактично вони є власниками засобів виробництва, класом експлуататорів. Революціонери перетворюються на реакціонерів. М. Восленський ("Номенклатура", 1980 р.) розвинув ідеї М. Джиласа про партократію, однак до панівного класу в радянському суспільстві зарахував не всіх управлінців, а лише номенклатуру, яка є вищою соціальною верствою. На його думку, номенклатура є ієрархічною структурою вищого керівництва країни і панівним та експлуататорським класом феодального типу, бо привласнює приватну власність, створену народом, який позбавлений політичних і економічних прав.
До подібних висновків наприкінці 80 — на початку 90-х років дійшли й окремі радянські вчені. Так, Т. Заславська в 1991 р. виявила в соціальній структурі радянського суспільства три групи — вищий клас, нижчий клас і прошарок, що їх розділяє. До вищого класу належить номенклатура, яка складається з вищих верств партійної, державної, військової та господарської бюрократії. Основою нижчого класу є наймані працівники — робітники, селяни, інтелігенція. Соціальний прошарок між ними утворюють керівники середньої ланки, а також соціальні групи населення, які обслуговують еліту.
Отже, радянське суспільство, його соціально-класові відносини, на думку багатьох учених, належать до особливого, змішаного типу соціальної, належать до особливого, змішаного типу соціальної стратифікації. Це зумовлено тим, що радянське суспільство було закритим, певною мірою станово-кастовим. Економічної основи для формування класів у західному розумінні не було, оскільки не існувало приватної власності. Це означає, що радянське суспільство не було соціально однорідним, у ньому існувала соціальна нерівність, що впорядковувала соціальну ієрархію на основі влади, престижу, багатства.
Г. Спенсе р є автором природно-органістичного вчення про класи. На противагу К. Марксу він вважає, що основу еволюції суспільства становить перехід від гомогенності до гетерогенності, тобто зростаюча різноманітність соціальних організмів. На його думку, джерелом класових відмінностей є завоювання: переможці стають панівним класом, а переможені — рабами, кріпаками. За Г. Спенсером, у суспільстві існують три великих класи: вищий — панівний, керівний; середній, основу якого становлять торговці, постачальники та ін.; нижчий — ті, хто виробляє, добуває ресурси для існування суспільства. Саморегулятор соціально-класових відносин — природний відбір. Так, сильні стають панівними, а слабкі опиняються на нижчих щаблях соціальної ієрархії.
Деякі сучасні західні вчені (К. Оффе, Ф. Паркін) вважають, що поняття "класи" неприйнятне для аналізу соціальної структури суспільства як у марксистському, так і в західному розумінні. На думку цих вчених, в аналізі соціальних відносин у суспільстві доцільніше вживати поняття "верства". Відомі й інші теорії соціально-класових відносин, соціальної структури суспільства.
Отже, людина як суб'єкт соціальної політики входить у систему соціально-класових відносин, процесів соціальної стратифікації, які, визначаючи місце людини, її статуснии рівень у системі соціальної ієрархії, безпосередньо впливають на її соціальну безпеку, соціальне самопочуття, значною мірою детермінуючи інші види суспільних відносин. Це свідчить про те, що соціально-класові відносини є важливим об'єктом соціальної політики, системи державного, соціального управління загалом.

Гендерна стратифікація – це процес, у слідство якого гендер, як критерій розходження між чоловіками й жінками, стає основою соціальної стратифікації.

Гендерна диференціація – процес при якому біологічні розходження між чоловіками й жінками наділяються соціальним значенням.

Гендерна роль – це соціальна поведінка, яка властива представникові того або іншого гендеру.

Гендер – Це соціально-біологічна характеристика, за допомогою якої люди дають визначення поняттям «чоловік» й «жінка».

Перші дослідження статерольової стереотипизації були пов'язані зі спробами вичленувати типові розходження, що ставляться до подань жінок і чоловіків друг про друга. Підсумовуючи ці дослідження, зробили висновок і типові риси чоловічого образа, пов'язаного із соціально необмежуючим стилем поведінки, компетентністю, раціональними здатностями, активністю, і жіночого - що включає соціальні й комунікативні вміння, теплоту й емоційну підтримку. При цьому акцентуація типово маскулінних або фемінних чорт здобуває негативне оцінне фарбування. Виявлені кластери ознак показали, що чоловіки оцінюються як агресивної, заповзятливої й домінантні, а жінки як сентиментальні, ніжні й м'якосерді.

Аналіз дбайливості й агресивності показав, що в багатьох випадках дослідники ігнорують або применшують результати, що свідчать про прояв агресивних дій жінками й дбайливості чоловіками.

Була виявлена упередженість жінок проти самих себе в сфері наукової діяльності; студентки коледжів більш високо оцінювали статті, написані чоловіками, чим жінками.

Це спробували інтерпретувати за допомогою теорії каузальної атрибуції. Високий результат, досягнутий чоловіком, найчастіше пояснювали його здатностями, а такий же результат у жінки, пояснюють її випадковою удачею або іншими нестабільними причинами.

Як доводять дослідження, чоловіка не гірше жінок здатні визначати почуття інших і внутрішньо співпереживати їм, але вони зацікавлені в тім, щоб навколишні ніяк не помітили цього по їхньої поведінки, тому що це не відповідає їх гендерної ролі - (маскулінністі). Що стосується переживання власних емоцій, то по даним досліджень чоловіка й жінки мають рівну емоційність, але виражають свої емоції з різним ступенем інтенсивності. Емоційна твердість, уважається однієї з найважливіших описових характеристик «дійсного чоловіка».

Розходження в агресивної поведінки перебувають у ряді найбільш достовірних гендерних розходжень, але вони не настільки великі й не пов'язані з біологічними розходженнями, як можна було б припустити.

Розходження в агресивності порозумівається гендерними ролями, які заохочують прояв чоловіками в деяких випадках агресії, у той час як у жінок агресивність не вітається.

З вище вказаного можна зробити висновок, що емоції й почуття в маскулінної і фемінної поведінки однакові, але у зв'язку з їх гендерними ролями вони виражають їх по-різному.

У наш час запропоновані твердою дихотомичною моделлю гендерні ролі – звичайно позначувані як маскулінність і фемінність – усе більше вступають у протиріччя з посиленням процесу соціалізації.

Як уже було сказано раніше існує безліч обмежень накладено жіночою або чоловічою роллю. Жіночі проблеми містять у собі: низьку зарплату, низький статус і невеликі владні можливості, а так само завантаженість домашніми обов'язками. До чоловічого можна віднести: позбавлення змістовності відносин, недостатня соціальна підтримка, фізичні проблеми, викликані перевтомою на роботі й ризикованої поведінці. Ці обмеження вказують на те, що ролі повинні зміниться. Звичайно, не варто прагнути до абсолютної гендерної рівності. У певних ситуаціях все-таки варто залишити привілей чоловікам бути сильним і мужніми, а жінкам бути ніжними, слабкими, жіночними. Просто необхідно зменшити негативні наслідки, які накладає на нас наша гендерна роль, а це можливо лише при відмінюванні в якомусь ступені до гендерної рівності.

Будь-яке суспільство є неоднорідним, воно завжди структуровано за багатьма критеріями - національним, соціальним, економічним, демографічним, професійним і т.д. Структурування, тобто приналежність людей до тих чи інших соціальних, професійних, демографічних груп, породжує соціальну нерівність.

В Україні: Все більше число жінок займатимуться управлінською діяльністю й виконуватимуть інші види робіт, у яких домінують чоловіки, розрив у зарплаті чоловіків і жінок трохи скорочуватиметься. Чоловіки виконуватимуть більший обсяг робіт по хаті та домогосподарству, і багато хто проводитиме більше часу зі своїми дітьми.

В світі: публічна сфера буде переважно сферою чоловічої зайнятості, приватна сфера - жіночої. Економічні цінності цього часу ставлять на перше місце чоловічу - індустріальну сферу, а жіночу - домашня сфера - сприйматиметься як вторинна, другорядна по значимості, що обслуговує. Базовим гендерним контрактом буде контракт «домогосподарки» для жінок й «годувальника», «спонсора життя» для чоловіків.

У межах соціальної структури відбувається постійне переміщення як індивідів, так і груп — з однієї страти в іншу, а також і в межах тієї самої страти. Соціальна мобільність виявляється під час руху індивідів та груп від одного соціального статусу до іншого. У соціології розрізняють:вертикальну соціальну мобільність — переміщення з однієї страти в іншу. Розрізняють висхідну соціальну мобільність (наприклад, доцент став професором чи завідувачем кафедри) і низхідну (доцент став таксистом чи сміттярем);горизонтальну соціальну мобільність — перехід із однієї соціальної групи в іншу, але в межах однієї страти (наприклад, перехід з однієї сім’ї в іншу, таку саму за своїм соціальним статусом, або переїзд з одного місця проживання в інше без зміни свого соціального статусу, як-от: доцент Львівського університету стає доцентом Дніпропетровського університету).Також розрізняють індивідуальну соціальну мобільність і групову (групова, як правило, є наслідком серйозних соціальних зрушень, таких як революції чи економічні перетворення, іноземні інтервенції або зміни політичних режимів та ін.). Прикладом групової соціальної мобільності може бути падіння соціального статусу професійної групи вчителів, які свого часупосідали дуже високі позиції в нашому суспільстві, або зниження статусу політичної партії, яка через поразку на виборах чи внаслідок революції втратила реальну владу. Згідно з образним висловлюванням Сорокіна, випадок низхідної індивідуальної соціальної мобільності нагадує падіння людини з корабля; а групової — корабель, що затонув із усіма людьми, які були на борту.У суспільстві, яке розвивається стабільно, без потрясінь, переважають не групові, а індивідуальні переміщення по вертикалі, тобто піднімаються і опускаються сходинами соціальної ієрархії не політичні, професійні, станові чи етнічні групи, а окремі індивіди. У сучасному суспільстві індивідуальна мобільність є дуже високою. Процеси індустріалізації, відтак — скорочення частки некваліфікованих робітників, зростання потреби у службовцях менеджерах, бізнесменах, спонукали людей змінювати свій соціальний статус. Однак навіть у найбільш традиційному суспільстві не існувало непереборних бар’єрів між стратами.

Статус (від лат. status - положення, стан) - положення громадянина.

Соціальний статус звичайно визначається як положення індивіда або групи в соціальній системі, що має специфічні для даної системи ознаки. Кожний соціальний статус володіє певним престижем.

Всі соціальні статуси можна розділити на два основних типи: ті, які наказують індивіду суспільством або групою незалежно від його здібностей і зусиль, і ті, що особистість досягає своїми власними зусиллями. Різноманітність статусів

Існує широкий діапазон статусів: визначені, що досягаються, змішані, особисті, професійні, економічні, політичні, демографічні, релігійні та кровно-родинні, які відносяться до різновиду основних статусів.

Крім них існує величезна безліч епізодичних, неосновних статусів. Такі статуси пішохода, перехожого, пацієнта, свідка, учасника демонстрації, страйк чи натовпу, читача, слухача, телеглядача і т. д. Як правило, це тимчасові стану. Права та обов'язки носіїв таких статусів часто ніяк не реєструються. Вони взагалі важко визначених, скажімо, у перехожого. Але вони є, хоча впливають не на головні, а на другорядні риси поведінки, мислення і думки. Так, статус професора визначає дуже багато чого в житті даного людини. А його тимчасовий статус перехожих або пацієнта? Звичайно ж ні.

Отже, людина має основні (що визначають його життєдіяльність) і неосновні (що впливають на деталі поведінки) статуси. Перші істотно відрізняються від друге.

За кожним статусом - постійним або тимчасовим, основним або неосновним - варто особлива соціальна група або соціальна категорія. Католики, консерватори, інженери (основні статуси) утворять реальні групи. Наприклад, пацієнти, пішоходи (неосновні статуси) утворять номінальні групи або статистичні категорії. Як правило, носії неосновних статусів ніяк не узгодять поведінку один з одним і не взаємодіють.

Люди мають безліч статусів і належать до безлічі соціальних груп, престиж яких в суспільстві неоднаковий: комерсанти цінуються вище сантехніків або різноробів; чоловіки володіють великим соціальним «вагою», ніж жінки; приналежність до титульного етносу в державі не одне і те ж, що приналежність до національної меншини, і т.д.

Роль (франц. role) - образ, втілений актором.

Соціальна роль - це поведінка, очікувана від того, хто має певний соціальний статус. Соціальні ролі - це сукупність вимог, пропонованих індивіду суспільством, а також дій, які повинен виконати людину, що займає даний статус у соціальній системі. У людини може бути безліч ролей.

Статус дітей звичайно підпорядкований дорослим, і від дітей очікується шанобливість по відношенню до останніх. Статус солдатів відмінний від статусу цивільних; роль солдатів пов'язана з ризиком і виконанням присяги, чого не можна сказати про інші групи населення. Статус жінок відрізняється від статусу чоловіків, і тому від них очікують іншої поведінки, ніж від чоловіків. Кожен індивід може мати велике число статусів, і навколишні вправі очікувати від нього виконання ролей відповідно до даними статусами. У цьому сенсі статус і роль - це дві сторони одного феномена: якщо статус є сукупністю прав, привілеїв і обов'язків, то роль - дією в рамках цієї сукупності прав та обов'язків. Соціальна роль полягає:

з рольового очікування (експектаціі) і

виконання цій ролі (гри).

Соціальні ролі можуть бути інституалізовані і конвенціональних.

інституалізовані: інститут шлюбу, сім'ї (соціальні ролі матері, дочки, дружини)

конвенціональні: приймаються за угодою (людина може відмовитися прийняти їх)

Норми культури засвоюються в основному через навчання ролям. Наприклад, людина, освоює роль військового, залучається до звичаїв, моральним нормам та законам, характерним для статусу даної ролі. Тільки деякі норми приймаються всіма членами суспільства, прийняття більшості норм залежить від статусу тієї чи іншої особистості. Те, що прийнятно для одного статусу, виявляється неприйнятним для іншого. Таким чином, соціалізація як процес навчання загальноприйнятим способів і методів дій і взаємодій є найважливішим процесом навчання рольовому поведінки, у результаті чого індивід дійсно стає частиною суспільства.

Розглянемо деякі визначення соціальної ролі:

фіксація окремого положення, яке займає той чи інший індивід в системі суспільних відносин;

функція, нормативно схвалений зразок поведінки, очікуваний від кожного, що займає дану позицію;

суспільно необхідний вид діяльності і спосіб поведінки особистості, які несуть друк громадської оцінки (схвалення, засудження і т. д.);

поведінка особистості відповідно до її суспільним статусом;

узагальнений спосіб виконання певної соціальної функції, коли від людини очікуються певні дії;

стійкий стереотип поведінки в певних соціальних ситуаціях;

сукупність об'єктивних і суб'єктивних очікувань (експектацій), похідних від соціально-політичної, економічної або будь-якої іншої структури суспільства;

Таким чином, соціальна роль трактується як очікування, вид діяльності, поведінка, уявлення, стереотип, соціальна функція і навіть набір норм. Ми розглядаємо соціальну роль як функцію соціального статусу особистості, реалізовану на рівні суспільної свідомості в експектаціях, норми і санкції в соціальному досвіді конкретної людини.

культура - це сукупність досягнень людства; все багатство матеріальних і духовних цінностей; це інтегральний образ, що об'єднує науку, освіту, літературу, мистецтво, мораль, уклад життя при визначальній ролі світогляду П4

Звязок культури и цивілізації система Шпенглера.

У повсякденному житті поняття культури досить часто ототожнюється із поняттям цивілізації: ми кажемо "культурне життя", а також "цивілізоване життя", "культурне суспільство" та "цивілізоване суспільство" і т. ін. Те саме простежується і в історії людської думки: терміни "культура" та "цивілізація" увійшли в науковий обіг у XVIII ст., в епоху Просвітництва, де вони часто фігурували як синоніми, пізніше (наприклад, в концепції російського соціолога М. Данилевського) вони досить часто позначали те саме.

Проте, вже у першій третині XIX ст. американський соціолог Л. Морган позначив терміном "цивілізація" певну велику епоху історичного розвитку людства, яка йшла за епохами дикунства та варварства. У вихідному значенні латинський термін "civilis" перекладається як "громадський" та "міський". За Морганом, для дикунства були характерні стадне життя, збиральництво, використання для житла природних схованок (печер, гротів та ін.), оперування примітивними кам'яними знаряддями праці. Варварство вже характеризувалося => родовою організацією життя,

використанням вогню, прирученням тварин, елементарним землеробством, побудовою житла та виготовленням глиняного посуду. За цією епохою розпочалася епоха цивілізації - епоха міст, виникнення сім "ї, виготовлення та використання металів, поява держави та відкриття і використання письма.

Наведені характеристики цивілізації свідчать, що поява цивілізації суттєво стабілізувала суспільне життя та хід історії, створила умови для нагромадження історичного досвіду і, звичайно, сприяла продуктивнішому розвитку культури. Тепер певний народ або спільність людей могли захищати свої культурні здобутки, зберігати відомості про своє минуле у записах, не покладаючись на нестійку людську пам'ять та крихкість окремих людських життів.

Проте поняття цивілізації не співпадає із поняттям культури: цивілізація ніби концентрує переважно ті сторони суспільного життя, які забезпечують функціонування технологічної складової культури, а не її смислових засад. Першими гаслами цивілізації стають "зручність, ефективність, комфорт". Через це вже у XIX ст. виникають ідеї протиставлення культури та цивілізації одне одному, але виразно це протиставлення було подано у концепції "морфології культури" О. Шпенглера, у деяких міркуваннях М. О. Бердяєва.

О.Шпенглер, як вже окреслювалось, розглядав цивілізацію як стадію занепаду певної культури, оскільки для цивілізації гонитва за нескінченним нарощуванням матеріальних ресурсів суспільного життя стає провідним чинником її дії. Після книги О. Шпенглера "Занепад Європи" проблема взаємозв'язку культури та цивілізації стає визнаною і надзвичайно актуальною. Коментуючи цей твір німецького культуролога, російський філософ М. Бердяєв зазначав, що культурою рухає безкорисне прагнення самореалізації, а цивілізацією — саме користь, матеріальні зацікавлення. Тому цивілізація знищує культуру, веде до втрати нею своїх живильних імпульсів; на місце культури як прагнення до людського самовиявлення на рівні виходу на абсолюти, священне, приходить псевдокультура, заснована на неконтрольованих вибухах негативної енергії.

Як же можна оцінити концепцію О.Шпенглера? Як вона співвідноситься із підходом Л.Моргана? Скоріше за все, позиція О.Шпенглера є занадто радикальною; реальний їх зв'язок культури та цивілізації, напевне, значно складніший. Цивілізація, по-перше, може виникнути і виникає лише на ґрунті певних культурних досягнень; в цьому сенсі вона дійсно постає майже тотожною культурі. Але й при цьому вона відрізняється від культури як своїми функціями, так і цільовим спрямуванням. Не співпадаючи із культурою, цивілізація стає важливим стимулом та соціально-історичною формою розвитку культури. Але протистояння культури та цивілізації спостерігалися час від часу і в попередні історичні. періоди, коли, наприклад, стимулювалися лише ті напрями розвитку культури, які були вигідні можновладцям, царям, деспотам, багатіям та ін., коли розвивалася переважно культура розкошів та вишуканих втіх. В той же час навіть такі "замовлення" культуротворцям не завжди і не обов'язково впливали на культуру негативно: інколи це приводило до пошуків та відкриттів нових засобів та напрямів культурного процесу. У свою чергу і спонтанний розвиток культури не завжди стимулював та підкріплювала цивілізаційні процеси; наприклад, ще Платон, накреслюючи проект "ідеальної держави", відзначав, що мистецтво інколи розбещує та послаблює людину, робить її бездіяльною.

З позиції концентрації людських зусиль задля досягнення певних соціальних цілей культура дійсно далеко не завжди може бути корисною, але, як ми4 з'ясували, не в тому полягає її сутність. ;

А тому слід визнати, що культура та цивілізація постають двома різними сторонами людського суспільно-історичного-буття; їх протистояння, але і взаємне стимулювання постає нормальним явищем і одним із джерел розвитку суспільства

Проте, це не значить, що взаємини між культурою та цивілізацією не потребують усвідомлення та свідомого втручання, але задля того, щоби таке втручання було виправданим та розумним, слід мати уявлення і про сутність культури, і про сутність цивілізації, і про складність їх взаємовпливів.

Сьогодні поняття "цивілізація " найчастіше застосовують для означення досягнутого ступеня суспільного розвитку, а також набутого рівня функціонування культури в усіх її складових. Іншими словами: цивілізація —це такий рівень і стан суспільства, якому притаманні високий злет культури та її ефективне функціонування в усіх галузях буття суспільства.

Культура і Техніка

Техніка як феномен культури

Що ж являє собою техніка? В силу багатогранності цього аспекту культури існує величезна кількість визначень техніки. Техніка розглядається:

- як сукупність створених людиною пристроїв, машин, механізмів, пристосувань тощо, а також різних видів діяльності зі створення цих пристроїв: від науково-технічного дослідження і проектування до їхнього виготовлення й експлуатації;

- як сукупність технічних знань - від спеціалізованих рецептурно-технічних до теоретичних, науково-технічних і системотехнічних;

- у більш широкому сенсі говорять про техніку як певне вміння - наприклад, техніку мислення, "психотехніку", техніку керівництва людьми і державою, техніку живопису, малюнка, гри на фортепіано тощо. У цьому сенсі техніка охоплює весь людський універсум, починаючи з неорганічного, через органічне і до психічно-духовних сфер буття і відносин між людьми.

Техніка - це феномен, що забезпечує взаємодію між суспільством і природою, вона є результатом зустрічі людського духу з природою. Техніка являє собою частину природи, перетвореної людиною, і в цьому смислі вона штучна і належить не природі, а людині. Однак використання техніки передбачає вплив на природу і її активне перетворення: людина формує і змінює неорганічну та органічну природу, у тому числі і власну психічну і духовну природу відповідно до пізнаних законів і згідно зі своїми цілями.

Для того щоб зрозуміти сутність феномену техніки в культурологічному аспекті, доцільно зробити історичний екскурс, подивитися, як розвивалася техніка, як змінювалися її смислові характеристики. Техніка виникла разом з появою Homo sapiens і у своєму розвитку пройшла такі етапи:

- інструментальний, що характеризувався насамперед використанням ручних знарядь, які служили продовженням і посиленням руки людини; при цьому технологічний процес цілком залежав від людини, від її творчості і новаторства;

- етап появи машинної праці, коли продукуюча людина доповнює технологічний процес, стає, поряд з машиною, одним з її елементів; при цьому важливим є те, що центр ваги технологічного процесу поступово зміщується у бік машини;

- етап автоматизації праці, коли праця не обмежується фізичними чи фізіологічними можливостями людини;

- поява нового типу інформаційних систем, роботизації виробництва, комплексної автоматизації цілих технологічних процесів, у результаті чого відбувається вже і заміна деяких функцій людського інтелекту.

У ході розвитку техніки змінювалося і співвідношення її з науково-технічним знанням. Так, на самих ранніх етапах розвитку суспільства технічне знання було тісно пов'язане з магічною дією і міфологічним світорозумінням. В античності поняття "техне" охоплює і техніку, і технічне знання, і мистецтво, але ще не містить у собі теорію. В епоху середньовіччя архітектори і ремісники покладалися в основному на традиційне знання, що трималося в таємниці і змінювалося дуже повільно. Але вже в епоху Відродження формується практично орієнтована теорія; при цьому формується ідеал універсально розвиненої особистості вченого й інженера, який одночасно і багато знає, і багато вміє. У культурі Нового часу спостерігається інша тенденція: прагнення до спеціалізації і виділення окремих аспектів і сторін предмета дослідження, який вивчається експериментальними і математичними засобами. Формуються ідеали нової науки, здатної вирішувати теоретичними засобами інженерні задачі, і нової техніки, заснованої на науці. Складається дисциплінарна організація науки і техніки, що в соціальному плані було пов'язано зі становленням професій вченого й інженера, підвищенням їхнього статусу в суспільстві.

Однією з фундаментальних соціокультурних рис техніки є те, що вона постає як засіб перетворення середовища. Ця риса знайшла відображення ще в міфотворчості. Згадаємо міф про Прометея, котрий озброїв людей технічними навичками; міф про Дедала і його сина Ікара, що прагнули вирішити задачу польоту за допомогою крил; міф про будівництво Вавілонської вежі і його невдачу тощо. Саме як засіб перетворення середовища техніка була осмислена і покладена в основу інженерної практики.

Іншою фундаментальною характеристикою техніки є те, що вона виступає посередником між людиною і природою, задає тип відносин між ними. Так, у період Нового часу у європейській свідомості починає переважати агресивне прагнення людини панувати над природою, підкорювати її собі, що в кінцевому підсумку і породило глобальну екологічну проблему.

Третя найважливіша соціокультурна характеристика техніки полягає в тому, що вона є засобом перетворення самої людини, вона розширює людські можливості, створює умови для розвитку її здібностей і реалізації природних задатків.

45.

Культура — історично сформована сукупність соціальних норм і цінностей даної суспільної системи. Норми і цінності культури генетично не успадковуються, тому культура своїм існуванням демонструє соціальну природу, виражаючи в кожен момент спрямованість суспільства на створення, збереження і поширення результатів людської діяльності. Культура — не окремі оцінки, норми, не їхній набір, сума, а лише ціннісні моменти, узяті як цілісність.
Культура — це спосіб засвоєння реальної дійсності на підставі оцінки й виявлення цінностей різних ідей, норм, орієнтацій, засобів, їкі втілені в різних видах дій у різних формах. Вона допомагає людині відрізнити добре від поганого, розумне від дурного, дозволене від не дозволеного, прибуткове від збиткового тощо. У поведінці людей, в їхній діяльності культура втілюється в предметно-речових знаково-символічних формах. Вона здатна розвиватися.

Сприйняття культури відбувається в процесі соціалізації особистості, її виховання й навчання. За допомогою книг, засобів масової нформації, спілкування, спостереження за поведінкою інших та ін.
Основні функції культури (тобто сукупність її ролей), які вона відіграє у функціонуванні та розвитку сучасного суспільства. Основними серед них є такі:

1) людинотворча, або гуманістична функція культури — полягає у розвитку творчого потенціалу людини в усіх формах її життєдіяльності;

2) гносеологічна, або пізнавальна функція культури — полягає в тому, що культура є основним засобом пізнання і самопізнання суспільства, соціальної спільноти, групи й окремої людини;

3) кумулятивна функція культури — спрямована на накопичення і збереження соціального досвіду, отриманого культурою в результаті взаємодії індивідів усередині культури і взаємодії з іншими культурами. Існування цієї функції дає змогу визначити культуру як особливий засіб передавання соціальної інформації;

4) інформаційна функція культури — полягає у трансляції соціального досвіду, що до того ж забезпечує зв´язок часів — минулого, теперішнього і майбутнього;

5) комунікативна функція культури — пов´язана із передаванням повідомлень під час спільної людської діяльності, яка також передбачає трансляцію соціального досвіду (в тому числі і між поколіннями); це функція соціального спілкування, завдяки якій забезпечується адекватність взаєморозуміння між людьми;

6) нормативно-регулююча або управлінська функція культури — полягає в тому, що культура є важливим інструментом соціального управління поведінкою людини в суспільстві. Адже суспільство за допомогою культури створює орієнтири для людських дій і систему контролю за цими діями;

7) ціннісно-орієнтаційна функція культури — задає певну систему координат або своєрідну "карту життєвих цінностей", в яких існує і на які орієнтується людина у процесі суспільної життєдіяльності;

8) інтегруюча функція культури — забезпечує цілісність самої культури, усвідомлення цієї цілісності індивідами, що належить до неї. Ця функція здійснюється за рахунок створення системи знань, цінностей і норм, що є гарантом стабільності функціонування соціальних систем.

Усі перелічені функції дають можливість визначити культуру як механізм ціннісно-нормативної інтеграції соціальних систем.

46. Метод аналізу документів

Зазначений метод дозволяє отримувати дані про події, що відбулися, спостереження за якими вже неможливо. Вивчення документів нерідко дозволяє виявити тенденції і динаміку їх змін та розвитку. Документом в соціології називають створений людиною предмет, призначений для фіксації, передачі і зберігання інформації. В залежності від автора документи поділяють на офіційні (створені юридичною або посадовою особою) та документи приватного походження. За змістом документи поділяються на нормативні, розпорядчі, організаційні, довідково-інформаційні. Джерелом соціологічної інформації зазвичай, є текстові повідомлення, що наявні в доповідях, протоколах, резолюціях, рішення, публікаціях. Особливу роль відіграє соціальна статистична інформація. Існує два види методів аналізу документів — традиційний і контент-аналіз, який активно застосовується в дослідженнях засобів масової інформації, будучи незалежним формалізованим методом групування текстів. Застосовується також біографічний метод, в центрі якого вивчення індивідуального життєвого шляху.

47.

соціальні інститути - це певні форми організації і регулювання суспільного життя (політика, економіка, сім'я, релігія, освіта), що історично склалися і забезпечують виконання життєво важливих для суспільства функцій, включають сукупність норм, ролей, взірців поведінки, дописів, спеціальних установ, систему контролю.

До основних соціальних інститутів традиційно відносять сім'ю, державу , освіту , церкву , науку , право . Нижче дана коротка характеристика цих інститутів і представлені їх основні функції .

Сім'я - найважливіший соціальний інститут споріднення , що зв'язує індивідів спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю . Сім'я виконує ряд функцій : економічну (ведення господарства ) , репродуктивну (народження дітей) , виховну (передача цінностей , норм , зразків ) і т.д.

Держава - основний політичний інститут , що здійснює управління суспільством і забезпечує його безпеку. Держава виконує внутрішні функції , серед яких господарська (регулювання економіки) , стабілізаційна (підтримання стабільності в суспільстві) , координаційна (забезпечення суспільної злагоди ) , забезпечення захисту населення (захист прав , законності , соціальне забезпечення) та багато інших. Існують і зовнішні функції: оборони (у разі війни) і міжнародного співробітництва ( для захисту інтересів країни на міжнародній арені ) .

Освіта - соціальний інститут культури , що забезпечує відтворення та розвиток суспільства шляхом організованої передачі соціального досвіду у вигляді знань , умінь , навичок. До основних функцій освіти відносять адаптаційну (підготовку до життя і праці в суспільстві) , професійну (навчання фахівців ) , громадянську (підготовку - громадянина) , загально культурну ( прилучення до культурних цінностей ) , гуманістичну (розкриття особистісного потенціалу ) і т.д.

Церква - релігійний інститут , сформований на основі єдиного віросповідання. Члени церкви поділяють загальні норми , догмати , правила поведінки і діляться на священство і мирян. Церква виконує такі функції: світоглядну (визначає погляди на світ ) , компенсаторну ( пропонує розраду і примирення ) , інтегруючу (об'єднує віруючих) , загальнокультурну ( долучає до культурних цінностей ) та інш .

Наука - особливий соціокультурний інститут з виробництва об'єктивних знань . У числі функцій науки - пізнавальна ( сприяє пізнанню світу), пояснювальна ( інтерпретує знання ) , світоглядна (визначає погляди на світ ) , прогностична ( вибудовує прогнози ) , соціальна (змінює суспільство ) і продуктивна (визначає процес виробництва).

Право - соціальний інститут , система загальнообов'язкових норм і відносин , що охороняються державою . Держава за допомогою права регулює поведінку людей і соціальних груп , закріплюючи певні відносини у якості обов'язкових . Основні функції права : регулятивна (регулює суспільні відносини ) і охоронна ( охороняє ті відносини , які корисні для суспільства в цілому).

48.

Поширеним у соціологічному аналізі є поділ груп на первинні та вторинні. За Ч. Кулі, первинна група - це кооперація, асоціація індивідів, що безпосередньо взаємодіють один з одним. Такій групі властиві стійкі, тісні стосунки, які зазвичай відзначаються інтимністю, взаємною симпатією та взаєморозумінням. Приклад первинних соціальних груп - родина, дитячий чи трудовий колектив, студентська група. Саме в первинній соціальній групі відбувається первинна соціалізація, індивід вперше засвоює соціальні ідеали, цінності, норми та набуває відчуття соціальної приналежності. Первинність соціальних груп, на думку Ч. Кулі, полягає "передусім в тому, що вони відіграють вирішальне значення в формуванні соціальної природи та ідеалів індивідуума". Під первинною соціальною групою розуміють групи, в яких члени взаємодіють один з одним як з особистістю, мають спільні надії та почуття. В первинних групах людина задовольняє свої потреби в спілкуванні.

У вторинних соціальних групах соціальні контакти безособові, однобічні та мають утилітарний, функціональний характер.

Різняться первинна та вторинна групи не за мірою важливості для особистості, а за характером взаємозв'язків. Первинна група характеризується емоціональною задоволеністю її членів від контактів у групі, а принципом існування вторинної групи є функціональність взаємозв'язків. Тобто первинна група орієнтована на взаємозв'язок між її членами, а вторинна - на ціль. Вторинні групи зазвичай мають кілька первинних груп.

Р. Мертон визначає соціальну групу як сукупність людей, "які певним чином взаємодіють один з одним на основі встановлених зразків, усвідомлюють свою приналежність до групи (самі визначають себе як членів групи) і вважаються її членами з точки зору інших. Однак не всі соціальні групи потрапляють під таке визначення і мають усі три зазначені ознаки. Це швидше стосується первинних, а не вторинних груп.

У межах одного суспільства існують різні форми культури. Залежно від того, хто створює культуру, і який її рівень, соціологи розрізняють три форми культури: елітарну, народну і масову.

Елітарна культура — створюється привілейованою частиною суспільства або, на її замовлення, — професійними творцями. До неї можуть належати: серйозна музика (Альфред Шнітке, Софія Губайдулліна); концептуальний живопис (Джеймс Поллок, Пабло Пікассо), скульптура (Олександр Архипенко, Девід Мур) чи театр (Ежен Іонеско), високоінтелектуальна література (Марсель Пруст, Джеймс Джойс) та ін. Як правило, творіння елітарної культури випереджують рівень запитів середньоосвіченої людини. Коло її споживачів — високоінтелектуальна частина суспільства. Коли рівень освіченості суспільства зростає, розширюється коло її споживачів.

Народна культура (фольклор) — створюється анонімними творцями, які не мають фахової підготовки. Вона є аматорською (не за рівнем, а за походженням) і колективною. Вона включає міфи, легенди, пісні, танці, казки тощо. Фольклор чітко локалізований, тобто пов’язаний з традиціями певної місцевості.

Масова культура створюється професійними творцями і поширюється за допомогою електронних пристроїв (радіо, телебачення, магнітофони, комп’ютери тощо); коли велика кількість людей стала отримувати ідентичну інформацію, із порівняно невеликої кількості джерел. Час появи масової культури — приблизно середина XX ст. Головною її ознакою є вторинна (на відміну від історично сталої) система культурних цінностей, призначених для масового споживання. Масова культура відрізняється високим рівнем стандартизації музичних, кінематографічних та інших зразків, що культивують типові ціннісні орієнтації.

У сучасній соціології поняття “масова культура” все більше втрачає свою критичну спрямованість. Підкреслюється функціональна значимість масової культури, яка забезпечує соціалізацію величезних мас людей в умовах складного і мінливого середовища сучасного постіндустріального суспільства. Утверджуючи спрощені, стереотипні уявлення, масова культура попри те виконує функцію постійного життєзабезпечення найрізноманітніших соціальних груп. Вона несе в собі фундаментальну суперечність: з одного боку масова культура через майже необмежені можливості репродукування робить доступними для широких мас досягнення світової культури, а з іншого боку — ці досягнення подаються у спрощеному, полегшеному, “усередненому ” вигляді, що не лише не сприяє підвищенню інтелектуального рівня її споживачів, але й навпаки, знижує рівень аналітичного сприйняття дійсності.

У кожному суспільстві існує домінуюча культура — сукупність цінностей, вірувань, традицій і звичаїв, якими керується більшість членів суспільства.

Оскільки суспільство складається із багатьох груп — національних, демографічних, професійних та інших, — поступово у кожної з них формується в межах домінуючої культури своя система цінностей і правил поведінки. Частину загальної культури, систему цінностей, традицій і звичаїв, притаманних великій соціальній групі називають субкультурою. Наприклад, молодіжна субкультура, субкультура глухонімих, субкультура національної меншини чи якої-небудь професійної групи (моряків, вчителів). Субкультура відрізняється від домінуючої культури поглядами на життя, манерами поведінки, одягом, звичаями, сленгом (специфічні слова і вирази, притаманні представникам певних суспільних груп).

Елвін Тоффлер відзначав, що постіндустріальне суспільство є епохою “субкультурного вибуху”: “Сентименталісти белькотали про необмежену свободу первісної людини, але дані антропологів і істориків свідчать про зворотне: примітивний клан до індустріального суспільства звичайно вимагав набагато більшого підпорядкування індивіда групі, ніж будь-яке сучасне суспільство. Примітивне суспільство монолітне й індивід змушений іти разом з усіма, оскільки вибору у нього немає. Як куля, ударившись у вікно, розбиває його на друзки, індустріалізація розколює суспільство на тисячі спеціалізованих установ (школи, фірми і корпорації, урядові установи, церкви і деномінації, армії), кожна з яких ділиться на все дрібніші і спеціалізовані субоб’єднання. Такий самий поділ відбувається і на неформальному рівні, і виникає величезна кількість субкультур: панки, мотоциклісти, хіпі, бритоголові та багато інших. Чим більше субкультурних груп Існує у суспільстві, тим вищою є потенційна свобода особистості ”.

Якщо субкультура не просто відрізняється від домінуючої культури, але протистоїть їй, принципово не сприймаючи пануючих у суспільстві цінностей, входячи з ними у конфлікт, ми

називаємо її контркультурою (наприклад, субкультура панків, наркоманів, алкоголіків, волоцюг). Контркультурними можна вважати деякі субкультури антисоціальних розваг — краще або гірше організованих груп людей, які намагаються внести розлад у функціонування суспільства не заради матеріальних благ, а задля чисто “спортивного інтересу”. Вони можуть підробляти комп’ютерні урядові програми, створювати комп’ютерні віруси, перехоплювати або надавати теле- і радіопередачі, влаштовувати ретельно продумані містифікації, фальшувати списки виборців та ін.

Ще однією формою культури можна вважати суперкультуру. Цю теорію запропонував американський соціолог Кеннет Боулдінг. Він вважає, що в останні роки у сучасному світі поширилася суперкультура — культура автострад, хмарочосів, новітніх агротехнологій, Інтернету. Вона характеризується глобальним розмахом. У неї є світова мова — англійська і власна ідеологія — наука. Національні культури, на думку вченого, все більше перетворюються на приватну справу окремих соціальних груп.

Соціáльна грýпа - сукупність осіб, об'єднаних спільною метою, ідеєю, працею; сукупність індивідів, що взаємодіють певним чином на основі сподівань кожного члена групи, що розділяються, відносно інших.

До характерних рис соціальної групи відносять:

включення їх у широкий соціальний контекст;
наявність загальної особистісно значущої основи для перебування індивідів у межах групи;
достатня тривалість існування, що є передумовою створення предметів і феноменів групової культури, історії;
зовнішня та внутрішня організація;
певні типи впливу і відносин між індивідами, загальноприйняті норми та цінності;
усвідомлення індивідами своєї належності до групи та виникнення на цій основі «ми-почуття»;
наявність групових атрибутів (назва, символи тощо).

Соціальна організація - це велика соціальна група (цільова група), котра створена для реалізації певних цілей за допомогою раціональних засобів, економії зусиль, раціонального поділу праці між членами групи, координації керівних органів.

Однак термін "соціальна організація" використовується у кількох значеннях:

як елемент соціальної структури суспільства;
як вид діяльності певної групи;
як ступінь внутрішньої впорядкованості, узгодженості функціонування елементів системи.

Соціальна організація має такі характерні риси:

володіє цільовою природою, оскільки створена для реалізації певних цілей. Це означає, що організація являє собою засіб і інструмент забезпечення функції об'єднання і регламентації поведінки людей заради такої мети, яка не може бути досягнута кожним поодинці;
це складна взаємопов'язана система соціальних позицій і ролей, котрі виконують члени організації; тут мають місце вертикальні (взаємопідпорядковані) та горизонтальні структури;
наявність механізмів та засобів регулювання, а також контролю за діяльністю елементів організації.

Термін "соціальна організація" має кілька понять:

цільова група, об'єднання людей інституційного характеру, які прагнуть до реалізації певних цілей організованим чином (підприємство, орган влади, союз);
це засоби керування, управління людьми, це способи координації функцій людей, це гармонія сил, напрямів діяльності людей на досягнення певної мети;
система засобів діяльності людей, інститутів, соціального контролю, соціальних ролей, системи цінностей, які забезпечують співжиття членів спільності, забезпечують порядок у суспільному житті (певна структура, тип зв'язків, властивість-атрибут певного об'єкта).

Відмінність понять “соціальна група” і “соціальна організація” характеризуються тим що поняття “соціальна організація” використовується у більш широкому розумінні ніж “соціальна група”. Соціальна група – це сукупність осіб, а соціальна організація – це вже велика соціальна група. Також соц. організація використовується і у інших значеннях, таких як: процес, атрибут, групу інституційного характеру.

Для розкриття поняття особистості потрібно розмежувати його з близькими за змістом поняттями "людина", "індивід", "індивідуальність".

Термін "людина" вживається як родове поняття, що вказує на приналежність до людського роду. Це поняття вказує на якісну відмінність людей від тварин і служить для характеристики всезагальних, притаманних всім людям якостей і особливостей, що знаходить свій вияв у назві "homo sapiens".

Термін "індивід" вживається у значенні "конкретна людина", одиничний представник людського роду, коли необхідно підкреслити, що йдеться не про все людство загалом.

"Індивідуальність" означає те особливе і специфічне, що відрізняє одну людину з-поміж інших, включно з її природними і соціальними, фізіологічними і психічними, успадкованими і набутими якостями.

Особистість — це цілісна сукупність соціальних властивостей людини, що формуються та видозмінюються протягом усього життя людини у результаті складної взаємодії внутрішніх та зовнішніх чинників її розвитку та активної взаємодії з соціальним середовищем.

Особистість людини в її діяльнісних проявах виявляється для інших людей як та чи інша певна сукупність соціально значущих рис особи. В цьому аспекті особистість — порівняно стала сукупність людських якостей, відповідно до формування яких у процесі змужніння індивід стає соціально визнаним і тим самим соціально відповідальним суб'єктом своєї поведінки.

Типологія особистості як метод пізнання узагальнених характеристик, притаманних тим чи іншим категоріям людей, має багатовікову історію, пов'язану з іменами видатних учених, які у своїх працях приділяли значну увагу описові психологічних, етичних і соціально-політичних типів особистості. З розвитком соціології як самостійної науки та виникненням специфічних методів соціологічного дослідження соціальна типологія особистості набуває ознак строгої науковості, які пов'язані з можливостями емпіричної верифікації (перевірки) теоретичних конструктів та виділенням соціальних типів на підставі емпіричної типології — аналізу й узагальнення даних емпіричних соціологічних досліджень.

Емпірично обґрунтовану соціологічну типологію особистості започаткували американський соціолог Вільям Томас та Флоріан Знанецький у дослідженні особливостей адаптації особи до нових умов соціальної організації. Виділені типи особистості — "представник богеми", "філістер" та "творча людина" — відображали три різні шляхи адаптації: представник богеми пристосовується до ситуаційних умов, не знаходячи твердої опори в собі та пливучи за течією; філістер спирається на традицію, не виявляючи соціальної гнучкості й також не знаходячи стабільної опори в собі; творча людина спирається на власні сили і здатна змінювати моделі поведінки відповідно до динаміки соціальної організації.

Серед розгорнутих у 20-ті роки досліджень соціальної типології особистості найширший резонанс мали роботи Г.Д. Лассуелла, який здійснив типологію політичних діячів, виходячи з особливостей їхнього ставлення до різних фаз політичної дії. У книзі "Психопатологія і політика" Г.Д. Лассуелл розглянув різні підходи до типології особистості в політиці і на підставі аналізу феномену "політичної людини", виділеного Шпрангером, детально вивчив типи особистості політичних агітаторів та адміністраторів, використавши при цьому психоаналітичний підхід до соціологічного аналізу матеріалів з біографій та історій хвороби політичних активістів, що страждали від розладу психічного здоров'я.

Соціальна мобільність — перехід індивіда, соціального

об'єкта або цінності, створеної або модифікованої завдяки людській діяльності, від однієї соціальної позиції до іншої. Поняття було введено П. Сорокіним у 1927 р.

Найповніший опис каналів вертикальної мобільності здійснив П. Сорокін, який називав їх «каналами вертикальної циркуляції». Функції соціальної циркуляції виконують різні інститути. Сорокін виділяв 7 основних інститутів: армія, церква, школа, сім'я, політичні, економічні і професійні організації.

Армія. Цей інститут відіграє особливо важливу роль в воєнний час. Небезпека, що загрожує армії і державі, примушує останніх ставити солдата в положення, що відповідає його істинним здібностям. Значні втрати серед командного складу призводять до заповнення вакансій людьми нижчих чинів. У ході війни ці люди просуваються в званні передусім за наявності таланту. Отримана таким чином влада використовується для подальшого просування по службі.( 36 римських імператорів ( Юлій Цезар , Октавіан Август та ін) з 92 досягли свого становища завдяки службі в армії. 12 візантійських імператорів з 65 досягли свого статусу з тієї ж причини.)

Церква. Каналом вертикальної соціальної мобільності церква є лише тоді, коли зростає її соціальна значущість. В періоди занепаду або на початку існування тієї чи іншої конфесії її роль незначна. Люди з нижчих шарів суспільства завдяки церкві можуть зайняти високі позиції у суспільстві, не зважаючи на своє походження.( Значення цього ліфта досягло апогею в Середні століття, коли єпископ був одночасно лендлордів, коли Римський Папа міг відправляти у відставку королів та імператорів, наприклад, Григорій VII (папа римський) в 1077 позбавив влади, принизив і відлучив від церкви імператора Священної Римської імперії Генріха IV . З 144 римських пап 28 були простого походження, 27 вийшли з середніх класів. Інститут целібату забороняв католицьким священикам одружуватися і мати дітей, тому після їх смерті звільнилися позиції займали нові люди, що перешкоджало утворенню потомственої олігархії і прискорювало процес вертикальної мобільності. Пророк Мухаммед спочатку був простим купцем, а потім став правителем Аравії.)

Школа . Була і залишається одним з головних каналів соціальної циркуляції. В суспільствах де школи доступні для всіх його членів, шкільна система являє собою «соціальний ліфт», що рухається з низів суспільства до його верхів. В суспільствах, де доступ до освіти обмежений, рух відбувається на рівні верхів.( У стародавньому Китаї школа була головним ліфтом в суспільстві. За рекомендаціями Конфуція була побудована система освітньої селекції (відбору). Школи були відкриті для всіх класів, кращих учнів переводили до вищих шкіл, а потім до університетів, звідти кращі учні попадали в уряд і на вищі державні та військові пости. Спадкова аристократія була відсутня. Уряд мандаринів в Китаї був урядом інтелектуалів, які вміли писати літературні твори, але не розбиралися в бізнесі і не вміли воювати, тому Китай не один раз ставав легкою здобиччю для кочівників (монголів і маньчжурів) і європейських колонізаторів. У сучасному суспільстві головними ліфтами повинні бути бізнес і політика. Шкільний ліфт мав велике значення і в Туреччині при Сулеймані Пишному (1522-1566 рр..) Коли талановитих дітей з усієї країни відправляли в спеціальні школи, потім у корпус яничарів, а потім - у гвардію і державний апарат. У стародавній Індії нижчі касти не мали права на отримання освіти, тобто шкільний ліфт рухався тільки по верхніх поверхах.Сьогодні в США не можна займати державну посаду без університетського диплома. З 829 британських геніїв 71 були синами некваліфікованих робітників. 4% академіків Росії вийшли з селян, наприклад, Ломоносов.)

Сім'я і шлюб. Особливо з представниками іншого соціального статусу. Такий шлюб, як правило, призводить соціального просування або до соціальної деградації одного з партнерів.( За давньоримським законом якщо вільна жінка виходила заміж за раба, то її діти ставали рабами, син рабині і вільної людини ставав рабом. Сьогодні існує «тяжіння» багатих наречених і бідних аристократів, коли в разі шлюбу обидва партнера отримують взаємну вигоду: наречена отримує титул, а наречений - багатство.)

Політичні організації. Політичні організації, починаючи з уряду і закінчуючи політичними партіями також відіграють роль у вертикальній циркуляції. Людина, яка отримує посаду або стає службовцем у впливового правителя, піднімається за допомогою цього ліфта. Крім того, вона має можливість швидкого просування, якщо її служба виявляється ціннішою.

Професійні організації. Це наукові, літературні, творчі інститути і організації. Оскільки вхід до таких організацій відбувається відповідно до здібностей індивіда, а не до соціального

статусу, то просування всередині такого інститутусупроводжується загальним просуванням соціальною драбиною.( Серед найвідоміших літераторів Франції 13% були з робочого середовища.; Газети та телебачення можуть забезпечити популярність і просування.)

Організації по створенню матеріальних цінностей. В наш час є простим і дієвим способом соціального просування. Якщо людина багата, то вона знаходиться на вершині соціальних сходів, незалежно від свого походження чи джерела прибутку.( Жебрак аристократ не здатний зберегти соціальний престиж. У Стародавньому Римі величезним впливом користувалися такі багаті заповзятливі раби, як Трімальхіон , Паладій, Нарцис. Цар Нумидии Югурта шляхом підкупу посадових осіб Рима домагався підтримки Риму в своїй боротьбі за престол в кінці 2 ст. до н. е.. Вигнаний, зрештою, з Риму, він називав «вічний» місто продажним містом. Р. Греттон писав про сходження англійської буржуазії: «Поки аристократія і земельне дворянство в 15 в. нищили і плюндрували один одного, середній клас йшов у гору, накопичуючи багатства. В результаті нація одного разу прокинулася, побачивши нових господарів ». Середній клас за гроші купував всі бажані титули і привілеї.)

54.

Людина народжується як індивід, як суб'єкт суспільства, з притаманними їй природними задатками, формується як особистість у системі суспільних відносин завдяки цілеспрямованому вихованню.

Особистість - людина соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально-неповторного.

Не кожен індивід є індивідуальністю. Для цього йому необхідно стати особистістю. Це відбувається у процесі розвитку особистості - становлення та формування її під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання та навчання. Розвиток людини не можна зводити лише до засвоєння, простого накопичення нею знань, умінь та навичок з різних галузей науки і практичної діяльності. Він полягає передусім в якісних змінах психічної діяльності, в переходах від її нижчих щаблів до вищих, у виникненні нових можливостей пам'яті, сприймання, уявлення, мислення, волі, характеру тощо, у формуванні нових якостей особистості. Всі ці Психічні процеси є необхідною умовою формування особистості - становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.

Поняття "розвиток людини" і "формування особистості" дуже близькі, їх нерідко вживають як синоніми. Насправді ж поняття "особистість", на відміну від поняття "людина", означає соціальну характеристику людини, тобто її якості, які формуються під впливом спілкування і стосунків з іншими людьми, суспільством в цілому. Проте розвиток людини і формування її особистості є цілісним процесом. Залежно від рушійних сил виокремлюють такі види розвитку і формування особистості: стихійний, цілеспрямований, саморозвиток і самоформування.

Людська особистість розвивається в анатомо-фізіологічному, психічному, соціальному напрямах. Анатомо-фізіологічні зміни виявляються у збільшенні й розвитку кісткової та м'язової систем, внутрішніх органів, нервової системи. Психічні зміни охоплюють розумовий розвиток, формування психічних рис особистості. У набутті соціальних якостей, необхідних для життя в суспільстві, полягає соціальний розвиток особистості.

55.

Метод спостереження - це основний метод сучасної психології, сутність якого полягає в тому, що наукові факти збираються через не втручання в життя об'єкта, а пасивне споглядання цього факту

Спостереження можна проводити як короткочасно, так і довготривало. Тому є такі види спостережень - метод поперечного зрізу (короткочасне) і лонгітюдне (довготривале).

Переваги:

- Багатство даних(вербальної інформації, дій, вчинків)

-природність умов діяльності

-можливе використання різнихтехнічних засобів

-може бути короткочасних і тривалим, вибірковим і суцільним

Недоліки:

-суб*єктивність результатів

-неможливість контролювати ситуацію, втручатися в хід подій

-неможливість повторити спостереження

56.

два основні теоретичні підходи до розв'язання макросоціологічних проблем: функціоналістський та конфліктологічний.

Примітною ознакою функціоналістського підходу стало використання понятійних схем біологічної науки. Кожна суспільна система складається з трьох підсистем: продуктивної, розподільчої та регулятивної. У процесі історичного розвитку людства можна, на думку Г. Спенсера, спостерігати ті самі закономірності, що й в еволюції органічного світу: ускладнення структури, зростання внутрішньої диференціації суспільних утворень, посилення їх інтегрованості, централізацію управління в них тощо.

Ці основоположні принципи функціонального підходу набули дальшого розвитку в класичних працях Б. Дюркгейма, присвячених насамперед соціологічному аналізові суспільного поділу праці.

Сучасну версію функціонального підходу репрезентує структурний функціоналізм Толкотта Парсонса та Роберта Мертона. Виходячи з методологічних засад попередників, він поглиблює системний розгляд суспільства детальним аналізом його соціальної структури. З позицій структурного функціоналізму суспільство — це не сукупність індивідів, груп, класів, інших категорій населення, а особливий спосіб організації існування їх. Розглядаючи цей спосіб існування системно, слід виокремити в ньому такі елементи, які в безперервному процесі людських взаємодій зберігають відносну сталість свого буття, утворюючи своєрідний "кістяк", "несучий каркас" соціальної системи. Це і є структура цього конкретного суспільного утворення.

кожна з названих концепцій придатна, на думку Л. Козера, для розв'язання особливого класу дослідницьких завдань: функціоналізм — для аналізу проблем стабілізації соціальної системи, а конфліктологія — проблем модернізації, розвитку її. Що ж до актуальності, першочерговості тих чи інших проблем, то вони визначаються конкретним станом певного суспільства, історичними умовами, в яких йому доводиться вирішувати назрілі проблеми власного буття.

Обґрунтування Л. Козером позитивних функцій соціального конфлікту, його ідея взаємодоповнюваності функціоналістської та конфліктологічної моделей організації суспільного життя не викликали особливих заперечень з боку соціологів. Це можна розглядати як початок поступового зближення конфронтуючих концепцій, хоча, звичайно, певне теоретичне протистояння між ними і досі не подолано. На перешкоді взаємному порозумінню стає схильність сторін до абсолютизації того чи іншого чинника суспільного буття: одні перебільшують значення інтегрованості та стабільності, інші — роль соціальних конфліктів. Насправді ж обидва чинники співіснують у будь-якій соціальній системі, що створює об'єктивні передумови для теоретичного відображення такого співіснування в більш досконалій концепції.

Іншими словами, кожна з названих концепцій придатна для розв'язання особливого класу дослідницьких завдань: функціоналізм — для аналізу проблем стабілізації соціальної системи, а конфліктологія — проблем модернізації, розвитку її. Що ж до актуальності, першочерговості тих чи інших проблем, то вони визначаються конкретним станом певного суспільства, історичними умовами, в яких йому доводиться вирішувати назрілі проблеми власного буття.

Тому я вважаю, що функціоналізм більш точно описує класову структуру сучасної України, адже ми повинні для початку стабілізувати нашу соціальну систему, а потім думати про модернізацію її.

57.

Окремі члени суспільства і соціальні групи різняться між собою за рівнем багатства й доходів, обсягом владних повноважень і доступом до політичної влади, за рівнем освіченості і престижністю професії, і завдяки цьому — вони займають неоднакове місце у соціальній ієрархії. Розрізняють статуси соціальний і особистий. Соціальний статус — це становище індивіда (або групи людей) у системі соціальних зв'язків і відносин, що обумовлюється її приналежністю до певної соціальної спільноти та визначає сукупність її прав та обов'язків.

Статус людини формується різноманітними ознаками, серед яких є ті, які успадковуються — стать, етнічна приналежність, соціальне походження, а також ті, які людина здобуває завдяки власним зусиллям — освіта, професія, доходи тощо. Відповідно до цього розрізняють статус приписаний і статус здобутий.

Одна людина володіє безліччю статусів, оскільки бере участь у безлічі груп і організацій. Сукупність усіх статусів, які займає однією людиною, називається статусним набором.

У статусному наборі обов'язково знайдеться головний. Головним статусом іменують найбільш характерний для даної людини статус, з яким його ідентифікують (ототожнюють) інші люди або з яким він сам себе ідентифікує. Для чоловіків головним частіше за все є статус, пов'язаний з основним місцем роботи (директор банку, юрист, робочий), а для жінок - з місцем проживання (домогосподарка). Хоча можливі й інші варіанти. Це значить, що головний статус відносний - він не пов'язаний однозначно з підлогою, расою або професією.Головним завжди є той статус, який визначає стиль і спосіб життя, коло знайомих, манеру поведінки.

Приписаний – одержаний незалежно від бажання, волі й зусиль самого індивідів. Наприклад: стать, національність, раса, успадкований титул та інше.

Здобутий – одержаний завдяки волі й зусиллям самого індивіда. Наприклад: освіта, кваліфікація, посада та інше.

Статуси чоловіка, дружини, хресного батька і матері - досягаються, оскільки їх отримують за власним бажанням. Але іноді вид статусу визначити важко. У таких випадках говорять про змішаному статус, володіє рисами приписуваного і досягається. Припустимо, статус безробітного, якщо його отримано не добровільно, а в результаті масового скорочення виробництва, економічної кризи.

Також існує особистий статус.

Особистим статусом називають становище індивіда в малій групі, яка залежить від того, як його оцінюють і сприймають члени цієї групи (знайомі, рідні) відповідно до його особистими якостями. Наприклад:

Працівник – працелюбний, відповідальний, ініціативний, компетентний, старанний.

Начальник – справедливий, добродушний, вимогливий, уважний, наполегливий.

58.

Одним із найбільш популярних методів отримання соціологічної інформації є інтерв'ю.

Інтерв'ю - це бесіда, вибудована за певним планом через безпосередній контакт інтерв'юера з респондентом з обов'язковою фіксацією відповідей.

Коли формулювання запитань, їх порядок чітко визначені й інтерв'юер (людина, що проводить опитування) не має права відхилятися від них, мова йде про формалізоване інтерв'ю. Цей метод має як переваги, так і недоліки.

Переваги інтерв'ю:

• Майже повна відсутність питань, котрі залишаються без відповідей.

• Можливість у будь-який момент уточнити відповідь.

• Є можливість більш повного спостереження поведінки респондента, фіксування як його вербальних, так і невербальних реакцій.

• Обсяг інформації повний і глибокий.

• можливість залучення для проведення інтерв'ю осіб без спеціальної підготовки;

• можливість опитування великої кількості осіб;

• упевненість у тому, що респондент (людина, яка відповідає на запитання соціолога) - саме той, котрого відібрано згідно з вимогами вибірки;

• порівняно невеликі фінансові витрати на опитування;

• можливість контролювати хід опитування інтерв'юером.

Недоліки інтерв'ю:

• Складність налагодження психологічного контакту з кожним респондентом.

• Нетерплячість респондентів, їх страх перед спілкуванням з незнайомими людьми.

• Значні матеріальні й часові затрати, мала оперативність даного способу.

• Трудомісткість підготовки і тренінгу інтерв'юерів, контролю якості їх роботи.

• Проблеми забезпечення анонімності.

• присутність інтерв'юера, що може заважати респондентам щиро відповідати на запитання;

• порівняно велика норма навантаження на інтерв'юера -12-15 респондентів;

• складність пошуку респондентів і складність переконання їх взяти участь в опитуванні;

• необхідність встановлення між інтерв'юером і респондентом стосунків, які ґрунтуються на довірі, симпатії, що інколи потребує значних зусиль.

Отримані дані не завжди є об'єктивними. Причиною цього може бути й сам інтерв'юер за умов, коли:

• бажаючи прискорити процес опитування, він "підштовхує" респондента до відповіді на запитання;

• не отримавши відповіді на якісь запитання, сам відповідає на них;

• не зустрівши потрібного респондента та не бажаючи витрачати час на інший візит, опитує будь-яку людину.

Формулювання запитань має відповідати таким правилам:

- запитання мають бути короткими;

- необхідно уникати багатозначних понять;

- не поєднувати різні підстави в одному питанні.

У наш час набуло поширення телефонне інтерв'ю, що має такі особливості:

- за короткий час можна провести опитування великої

кількості респондентів;

- не потребує часу та сил для пошуків респондентів;

- інтерв'юер не впливає на респондента, що дає можливість отримати більш об'єктивну інформацію.

До недоліків такого інтерв'ю можна віднести:

- неможливість сформувати репрезентативну вибіркову сукупність. Це пов'язане з різним ступенем телефонізації сільської та міської місцевості й різних соціальних верств;

- ускладнення в керівництві процесом формування вибіркової сукупності. У вибірковій сукупності можливі зміщення за такими ознаками, як вік, стать, освіта.

Якщо визначено тему, план і основні запитання, а все інше домислює інтерв'юер, мова йде про нестандартизоване інтерв'ю.

Усі запитання в ньому відкриті, результати його не піддаються статистичній обробці. їх використовують для отримання інформації про незнайоме явище, для виявлення деталей, поглиблення проблеми. Використовують таке інтерв'ю рідко, а кількість респондентів при цьому невелика.

59.

Нерівність властива для всіх типів людського суспільства. Навіть у примітивних суспільствах, де не існує майнової різниці, є нерівність між різними індивідами, між чоловіками і жінками, між молодими і старими тощо. Нерівності призводять до суспільних розшарувань, поділів. Ті, хто перебувають у привілейованому становищі, намагаються зберегти свої переваги, а ті, хто займає нижче становище, хочуть змінити його на краще. Нерівності, таким чином, породжують суспільне напруження, призводять до масових суспільних збурень, зіткнень, революцій. Разом з тим, нерівність в стимулом для того, щоб прагнути зайняти краще місце в суспільстві, працювати над собою, щоб отримати доступ до більшої кількості матеріальних та інших благ. Нерівності, відтак, є потужним джерелом суспільної енергії, яке підживлює, стимулює позитивні суспільні процеси, але й можуть призвести до неконтрольованого вибуху і суспільної катастрофи.

Відомо, що в колишньому Радянському Союзі існувала структура тоталітарного суспільства, яка не допускала інших форм власності, крім державної чи одержавленої, іншої ідеології, крім комуністичної. Соціальна структура тоталітарного суспільства жорстко детермінована: жодні впливи не можуть зруйнувати головної соціальної межі - між правлячою елітою (вищих верств господарської, партійної, державної номенклатури) та рештою суспільства. Повне відчуження від власності нівелювало принципову різницю між двома декларованими класами: робітниками і колгоспниками та соціальною верствою - інтелігенцією. Попри деякі розбіжності в характері та змісті праці, освіті й психології, ці соціальні групи були масою найманих працівників, слабоструктурованою за доходами, доступом до прийняття рішень, ціннісно-ідеологічними настановами.

Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких полягає у зміні функціональних зв'язків у суспільстві, її основу становлять:

- Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів: економічних, політичних, культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних засад і регуляторів, що формують соціальну структуру.

- Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури: класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб'єктів власності й влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей.

- Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності українців.

- Активізація процесів маргіналізації - втрати особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої. Маргіналізація є процесом зміни суб'єктом одного соціально-економічного статусу на інший. В українському суспільстві на рубежі XX- XXІ ст. вона характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», со-ціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

- Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов'язаний з місцем у системі влади та управління, то в сучасному вирішальним є критерій власності й доходів

- Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп. Зумовлено це становленням ринку праці. Однак стосується воно спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед економічної, юридичної та управлінської.

- Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а у більшості населення - різко знизилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, виокремилося соціальне «дно»: жебраки, безпритульні, декласовані елементи.

Структура сучасного українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з радянським періодом його існування, дотепер зберігає багато його ознак. Для її істотної трансформації необхідне системне перетворення інститутів власності й влади, що триватиме багато років. Стратифікація суспільства буде й надалі втрачати стабільність і однозначність. Межі між групами і верствами стануть прозорішими, виникне безліч маргінальних груп з невизначеним чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденція нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних суспільствах, але, на думку дослідників, така подібність формальна. Позаяк поява відносно однорідних «суспільств середнього класу» характерна для постіндустріалізму, а пострадянські країни не тільки не переросли індустріальної стадії, а й переживають найважчу соціальну кризу, яка відкинула їх економіку далеко назад. За цих умов соціально-класові відмінності стають особливо відчутними.

Період навчання у вищих навчальних закладах - важливий період соціалізації людини.

Соціалізація - процес формування особистості в певних соціальних умовах, процес засвоєння соціального досвіду, у процесі якого людина перетворює його у власні цінності, вибірково вводить у свою систему поведінки норми та шаблони, узвичаєні в певній групі та суспільстві.

У студентському віці діють усі механізми соціалізації: засвоєння соціальної ролі студента, підготовка до оволодіння соціальною роллю (фахівця-професіонала), механізми наслідування та механізми соціального впливу з боку викладачів та студентської групи. Явища конформізму також можливі в студентському середовищі.

Для студентського віку характерне також прагнення самостійно й активно обирати життєвий стиль та ідеал, що відповідає умовам соціалізації, згідно з якими, індивід має відігравати активну роль.

Процеси й результати соціалізації мають внутрішньо суперечливий характер, тому що в ідеалі соціалізована людина має відповідати соціальним вимогам і водночас протистояти негативним тенденціям у розвитку суспільства, життєвим обставинам, які гальмують розвиток її індивідуальності. Зокрема, нерідко трапляються люди настільки соціалізовані, фактично розчинені в соціумі, що виявляються не готовими і не спроможними до особистішої участі в утвердженні життєвих принципів. Значною мірою це залежить від типу виховання.

Виховання, на відміну від соціалізації, яка відбувається в умовах стихійної взаємодії людини з навколишнім середовищем, розглядають як процес цілеспрямованої і свідомо контрольованої соціалізації (сімейне, релігійне, шкільне виховання). Обидві соціалізації мають низку розбіжностей у різні періоди розвитку особистості. Одна із найбільш істотних розбіжностей, що наявні у всіх періодах вікового розвитку особистості, - те, що виховання є своєрідним механізмом керування процесами соціалізації.

Основними соціологічними концепціями особистості згідно з класифікацією Д. В. Ольшанського” є такі:

1.Теорія “дзеркального я”. У ній особистість розглядається як функція, похідна від повністю соціально зумовленого “я” людини. Самосвідомість особистості формується в результаті соціальної взаємодії дивитися на себе очима інших людей. Зі стійких уявлень про людину і інших людей. формується та об’єктивна якість, яка і є особистістю.

2.Рольова теорія. Її прихильники також розглядають особистість як функцію, але вже тих соціальних ролей, сукупність яких індивід виконує в суспільстві. Включаючись у процесі соціалізації в ті чи інші соціальні групи, індивід засвоює очікування рольової поведінки, вивчає способи їх виконання і тим самим стає особистістю. Різнобічність особистості визначається багатством “соціального репертуару” – багатоманітністю соціальних груп, в яких протікало соціальне життя індивіда в процесі соціалізації.

3.Необіхеворізму (від англ. behavior – поведінка) теорія особистості. Підтримуючи ідею попередніх концепцій про те, що особистість є результат навчання людини правилам життя і поведінки, прихильники даної концепції найбільш послідовно дотримуються її в своїх поглядах. Особистість розглядається як проста сукупність соціально придатних відповідей на сукупність стимулів.

4.Теорія соціальної установки. Згідно з цією теорією особистість є результат тих несвідомих установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного впливу на індивіда. У процесі нагромадження установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного впливу на індивіда. У процесі нагромадження установок у людини формується звичка до них. Іншими словами, у неї формується установка бути особистістю.

5.Концепція сукупності соціогенних потреб і орієнтацій, що формуються суспільством. Згідно з цією концепцією особистість є змінюваними з розвитком суспільства рівнями сукупностей соціальних потреб і орієнтацій. У цих рівнях можуть відбуватися як суспільні (у цілому), так і групові потреби та орієнтації, що забезпечують варіабельність особистості.

Первинна соціалізація — охоплює дитинство, юність та молодість і є характерною тим що людина соціалізується через своє безпосереднє оточення (родина, друзі, родичі). Інститутами соціалізації є сім'я та освіта. Тут дитина поступово перетворюється на особу, яка розуміє і саму себе, і навколишній світ, адаптується до нього, набуваючи знань та звичок, притаманних культурі (цивілізації тощо) певного суспільства, в якій він (або вона) народився (народилася).

Вторинна соціалізація- охоплює зрілість та старість і характеризується тим що людина соціалізується через вплив вторинних соціальних груп та соціальних інститутів. Інститутами соціалізації є ЗМІ (ЗМК), виробництво, культура, економіка, право тощо.

Вищий клас у британському суспільстві складається з відносно малої кількості індивідів і родин, які володіють значною власністю; ототожнення їх із одним відсотком найзаможніших людей дає приблизну статистичну оцінку. В межах цього вищого класу простежується очевидний статусний поділ на "багатих" і "скоробагатьків". Родини, чия власність дісталася їм у спадок через кілька поколінь, часто дивляться зверхньо на тих, хто забагатів власними зусиллями. Хоча в деяких контекстах ці люди й змішуються, тих, хто піднявся з нижчих щаблів суспільної драбини, часто не допускають у більшість кіл, де обертаються ті, чиє багатство було набуто значно давніше.

Власність, як підкреслювали і Маркс, і Вебер, наділяє владою, тож члени вищого класу непропорційно представлені на вищих рівнях влади. їхній вплив почасти полягає в прямому контролі над індустріальним і фінансовим капіталом, а почасти — в доступі до провідних позицій у політичній, освітній та культурній сферах.

Джон Скот виділив три сектори у вищому класі дев'ятнадцятого сторіччя: великі землевласники, фінансові підприємці і промисловці (Scott, 1991). Представники першої групи вважали себе аристократією, але поступово, впродовж сторіччя, приймали до свого кола найуспішніших фінансистів. Промисловців, чиї підприємства були розташовані переважно на півночі, до цього товариства не допускали, та вони й Самі здебільшого трималися від нього осторонь. Та мірою того, як збігало сторіччя і зростало їхнє багатство, представники двох інших секторів дедалі частіше почали дивитись на них як на людей свого кола. Наприкінці сторіччя промисловці почали вкладати свої капітали в землю, а також у банки та страхові компанії, тимчасом як землевласники побільшували свої прибутки, обіймаючи посади директорів промислових компаній.

Злиття різних угруповань усередині вищого класу тривало й у двадцятому сторіччі, вважає Скот, хоча не всі конфлікти залагоджені і не всі лінії поділу стерлися. Наприклад, фінансові магнати лондонського Сіті не завжди знаходять спільну мову з директорами бізнесових корпорацій; політика, сприятлива для однієї групи, не завжди вигідна іншій. Землевласники сьогодні майже повністю зникли як окремий сектор вищого класу. Багато колишніх великих маєтків перейшли в державну власність; єдині люди, які можуть дозволити собі поводитися з традиційним аристократизмом, — це ті, хто збив собі багатство іншими засобами.

Поняття середнього класу об'єднує людей найрозмаїтіших занять. Як вважають деякі оглядачі, сьогодні до цього класу належить більшість населення Британії, оскільки у виробництві значно зросла, порівняно з "синіми комірцями", частка "білих комірців" (див. розділ дванадцятий, "Праця та економічне життя").

Всередині самого середнього класу чітко виділяються три окремі сектори. Давній середній клас складається з власників невеликих бізнесів, що працюють самі на себе (самозайняті), власників малих крамничок та дрібних фермерів.

Частка самозайнятих людей зменшувалася протягом майже всього століття. Проте за останні п'ятнадцять років ця тенденція повернула навспак. У 1981 р. 6,7 відсотка робочої сили були самозайнятими. На 1991 р. ця цифра зросла до 10 відсотків. Автори одного дослідження відстежили, що робила у 1991 р. група людей, які в 1981 р. були самозайнятими. Не всі з них залишилися на ринку праці, а з тих, хто залишився, самозайнятими виявилися тільки дві третини (Fielding, 1996). Але й вони протягом цього часу, певно, не раз міняли бізнес.

Малі бізнеси набагато менш стабільні, аніж великі, й більшість з них зазнає краху не далі як через два роки після свого заснування. Лише 20 відсотків із тих, що відкриваються щороку у Сполученому Королівстві, працюють і через п'ять років. Невеличкі фірми та крамниці часто неспроможні ефективно конкурувати з великими компаніями, супермаркетами та ресторанними комплексами. І якщо давній середній клас не зменшився до катастрофічно низького рівня, як передбачало чимало дослідників (серед них і Маркс), то лише тому, що не зменшується число людей, яким кортить випробувати свої сили й розпочати власний бізнес. Тож на зміну тим, хто зазнає невдачі, постійно приходять нові й нові люди. Задіяні в малому бізнесі чоловіки та жінки прагнуть мати свій окремий суспільний та політичний світогляд. У деяких країнах, наприклад, у Франції, чимало таких людей постійно підтримують партії крайнього правого крила.

Вищий середній клас складається переважно з людей, що обіймають менеджерські посади або виконують роботу, яка вимагає високої кваліфікації. До цієї категорії належить дуже багато індивідів та сімей, тож узагальнювати їхні погляди та світогляд було б ризиковано. Більшість із них, у тій чи в тій формі, здобули вищу освіту, й частка людей, котрі поділяють ліберальні погляди щодо соціальних та політичних проблем, серед них достатньо висока, передусім серед фахівців високої кваліфікації.

Оксфордський соціолог Джон Ґолдторп уникає означення "вищий середній клас", віддаючи перевагу терміну "службовий клас". Службовий клас має об'єднувати працівників менеджерської, високопрофесійної та технологічної сфер, тобто складає категорію, котра, як ми побачимо згодом, швидко зростає в сучасних суспільствах. Але цей термін потенційно двозначний. Ґолдторп не має на увазі працівників сектору обслуговування. Радше, термін має позначати працівників, ' які "обслуговують" потреби роботодавців і які утворюють адміністративний апарат для управління їхніми бізнесами або організаціями. Вони забезпечують фірму спеціалізованим знанням та менеджерськими ноу-хау; натомість вони користуються привілейованим становищем, включаючи високу платню, трудові Гарантії та суміжні вигоди, такі, як право на індивідуальну пенсію. Але впродовж приблизно двох останніх десятиріч, коли фірми різко скоротили свої штати, з тим щоб стати більш конкурентоспроможними, економічні умови службового класу стали менш стабільними, і чимало груп стали працювати самі на себе, організовуючи власний бізнес.

Нижчий середній клас — це неоднорідна категорія, до якої належать люди, що працюють конторськими службовцями, комівояжерами, вчителями, медсестрами і т.д. Здебільшого, хоч багато в чому вони й мають однакові з ними умови праці, члени нижчого середнього класу дотримуються інших соціальних та політичних поглядів, аніж ті, які поділяють більшість так званих "синіх комірців".

Неоднорідний характер середнього класу до певної міри можна означити поняттями, які запропонували Райт і Паркін. Люди середнього класу перебувають у "суперечливих" ситуаціях "подвійного перекриття" в тому розумінні, що вони знаходяться в лабетах конфліктних відносин. Наприклад, багато людей із нижчого середнього класу ідентифікують себе з тими самими цінностями, як і ті, котрі перебувають у значно вигіднішому становищі, але водночас вони часто змушені жити на нижчі доходи, аніж найкраще оплачувані робітники ручної праці.

Кратичних концепція спирається на принципи загальної теорії систем і виводить виникнення людських асоціацій, здатних виконувати складну доцільну діяльність, з розвитку керуючої підсистеми. Сила і розум, притаманні людям, розподілені серед них нерівномірно. З'єднуючись з природного експансивністю (жадібністю і цікавістю), ці якості легко перетворюються на «монополії», коли пріоритет людини по значимого ознакою (фізична міць, спритність, винахідливість, спостережливість та ін) дозволяє йому зайняти позицію лідера і прибрати до рук одразу все виграші : найкраще місце, кращу їжу, кращих сексуальних партнерів і т. п. Навчаючи наказувати і приймати знаки підпорядкування одноплемінників, лідери починають формувати і затверджувати систему правил шанування вождів, передачі влади розподілу привілеїв серед інших членів суспільства. Норми, що зберігають і підтримують відносини нерівності (суть порядку), лягають в основу соціальної організації, тобто регламентованої, впорядкованої, підконтрольної в своїй діяльності і розвитку людської асоціації. Еліта, отримуючи бажане, використовує владу - різноманітні важелі впливу на масу, щоб зберегти привілей свого становища і привласнювати створювані групою ресурси, але натомість, в силу своєї ж зацікавленості, прагне забезпечити захист, зростання і процвітання громади (продуктами якої вона годується).

63.

У всі часи особистість перебуває під суспільним контролем, суспільство намагається примусити її демонструвати конформну поведінку У перекладі з латинської "девіація"означає відхилення. Початковим для розуміння сутності девіантної поведінки є поняття "норма".

Девіація - це відхилення від прийнятих у суспільстві норм, починаючи від незначних і завершуючи найбільш суттєвими та серйозними, що загрожують життєдіяльності окремих груп, суспільству загалом.

Соціальні відхилення - це не випадкові факти, а процеси, що набули певного поширення в суспільстві.

Для того, щоб індивідуальні негативні відхилення набули якості соціальних, потрібні такі умови:

однакова спрямованість таких відхилень у подібних груп людей в однакових умовах;

близькість причин, які викликають ці відхилення; повторюваність, стійкість зазначених явищ

Суспільство визначає, яку поведінку вважати девіацією. Деякі види поведінки повсюдно вважаються девіаціями, оскільки завдають суспільству реальної шкоди і характеризуються високою мірою соціальної небезпеки. Визнаються як девіантні у більшості суспільств в різні історичні часи: вбивство, садизм, кровозмішення (інцест), сексуальне насилля.

Соціальні норми - це засновані на цінностях правила поведінки, очікування і стандарти, які регулюють дії та вчинки людей, соціальних груп, зміцнюючи стабільність та єдність суспільства.

Норми втілюються в юридичних законах, моралі, етикеті. Вихід за ці норми розцінюється суспільством як девіантна поведінка. У більшості випадків вона засуджується суспільством: від осуду до кримінального покарання.

Унаслідок різноманітних причин духовного, економічного, політичного характеру в суспільстві завжди є люди з девіантною поведінкою,

Девіантна поведінка — поведінка, що відхиляється від прийнятих у суспільстві ціннісно-нормативних стандартів. Наприкінці XIX і початку XX століття були поширені біологічні і психологічні трактування причин девіації. Італійський лікар Цезаре Ломброзо вважав, що існує прямий зв'язок між злочинною поведінкою і біологічними особливостями людини. Особливе значення він додавав рисам обличчя. Американський лікар і психолог Вільям Шелдон підкреслював важливість будови тіла. Прихильники психологічного трактування пов'язували девіацію з психологічними рисами (нестійкістю психіки, порушенням психологічної рівноваги і т. п.).

Теорія аномії одержує подальший розвиток у Р. Мертона. Головною причиною девіації він вважає розрив між цілями суспільства і соціально схвалюваними засобами здійснення цих цілей. Відповідно до цього він виділяє типи поведінки, що, з його погляду, є разом з тим типами пристосування до суспільства.

64.
Розглянемо класову структуру на прикладі Великобританії.
. Вищий клас — представники впливових і багатих династій, які мають значні ресурси влади, багатство і престиж у масштабах держави.

Вищий клас у Британії складається з відносно малої кількості індивідів і родин, які володіють значною власністю. В межах цього класу простежується статусний поділ на «багатих» (дістали гроші у спадок) та «скоробагатьків» (заробили гроші власними зусиллями). Власність наділяє владою, тож члени вищого класу непропорційно представлені на вищих рівнях влади, вони часто прямо контролюють індустріальний і фінансовий капітал, займають провідні позиції у політичній, освітній та культурній сферах. Джон Скот виділив 3 сектори у вищому класі ХІХ ст..: землевласники, фінансові підприємці і промисловці. Останніх не зараховували до свого кола аристократи, до яких входили перші дві групи. Але наприкінці сторіччя промисловці почали вкладати свої капітали в землю, а також у банки та страхові компанії, тимчасом як землевласники збільшували свої прибутки, обіймаючи посади директорів промислових компаній. Злиття різних угруповань усередині вищого класу тривало й у ХХ ст.., вважає Скот, хоча і досі деякі питання невирішені.
Поняття середнього класу об’єднує людей різноманітних завдань. Він включає три окремі сектори:
Давній середній клас (власники невеликих бізнесів, що працюють самі на себе). Частка само зайнятих зменшувалась протягом останнього століття, але за останні 20 років ця тенденція набула зворотного напрямку. Малі бізнеси набагато менш стабільні, аніж великі, й більшість з них зазнає краху не даної як через два роки після створення.

Вищий середній клас складається переважно з людей, що обіймають керівні посади або виконують роботу, яка вимагає високої кваліфікації.

Нижчий середній клас – це неоднорідна категорія, до якої належать люди що працюють конторськими службовцями, вчителями, медсестрами і т. д.

Через неоднорідність середнього класу виникають конфліктні ситуації, коли люди з однаковими цінностями змушені отримувати нижчі доходи, аніж ті, що перебувають у значно вигіднішому становищі.
Робітничий клас складається з людей, що виконують ручну працю («сині комірці»). Через різні рівні кваліфікації на:
Вищий робітничий клас, що складається із кваліфікованих робітників («робітнича аристократія»). У них вищі доходи і кращі умови праці, їм менше загрожує безробіття.

Нижчий робітничий клас складається з тих, хто виконує некваліфіковану або напівкваліфіковану працю, що не вимагає тривалого навчання та підготовки.

За тривалістю робочого дня чи тижня та трудовими гарантіями види праці робітничого класу різняться на центральну (робітники тут працюють повний робочий день, дістаючи достатньо високу заробітну плату і мають довготривалі трудові гарантії зайнятості) та периферійну зону (гарантії зайнятості не існує, оплата праці низька, велика частка робітників, які працюють неповний робочий день) економіки.
Зміни в класовій структурі
Іноді вважається, що сьогодні вищого класу уже не існує внаслідок так званої революції менеджерів. Так землю, як джерело влади змінили корпорації. Власниками великих корпорацій є багато акціонерів, а контроль перебуває у руках виконавчих директорів. Це заважає концентрації значних капіталів у руках малої кількості осіб. Вважається, що в ХХ ст.. влада перейшла до порівняно невеликої групи управлінців, що керують великими корпораціями. Саме вони визначають політику цих корпорацій. Останнім часом з’являється все більше причин говорити про появу специфічного «професійного менеджерського класу». Професіонали, менеджери та адміністратори високого рівня досягають свого становища здебільшого завдяки тому, що мають в розпорядженні вчені ступені, дипломи, інші фахові свідоцтва.
Характерними для сучасного суспільства є фемінізація та декваліфікація певних певних видів робіт. Це означає, що більшість рутинної неручної роботи почали виконувати жінки. Також спростилися вимоги до кандидатів на виконання такої роботи, оскільки багато функцій тепер виконують машини.

До особливостей структури сучасного суспільства слід віднести і її несталість та динамічність, а також розмитість, нечіткість меж соціальних груп. Подібні характеристики пов’язані з трансформаційними процесами та тією чи іншою мірою притаманні всім перехідним суспільствам. Поява нових та зміна ролі вже існуючих соціальних груп супроводжується формуванням нових зв’язків між ними. Важливою характеристикою зрілого суспільства є усвідомлення окремими індивідами своїх класових інтересів та здатність їх захищати. За цією ознакою сучасне суспільство важко назвати зрілим. Щоб виявити причини подібної ситуації, слід дослідити історію суспільних перетворень протягом останнього двадцятиліття.

65. .

Примітивне суспільство характеризується елементарним половозрастним поділом праці. Більшість із чоловіків — членів первісних громад, залежно від природних умов свого ареалу проживання, зайнято переважно якимось однією з промислів — або полюванням, або риболовлею, або збиранням (хоча, мабуть, з розвитком їх, займається всім потроху). Говорити про скільки-небудь глибокої спеціалізації членів громад за родами зайнятості годі й говорити — як у причини їх нечисленності, і у силу низького рівня розвитку продуктивних сил. Практичне відсутність додаткового продукту служить найсерйознішим бар'єром по дорозі громадського поділу праці. Люди примітивного соціумууніверсальні івсесторонни залежно від нагромаджених громаді знань, умінь і навиків і з необхідності підтримувати умови свого існування, потім йде майже всі час, якого залишається більше, ані потім

На мою думку, прислів*я -- « Чим примітивніше суспільство, тим більше подібності між індивідуальностями, що його складають» слід розуміти як те що чим не розвинітіше суспільство тим воно не займається більше чим одним ремислом наприклад: рибальством, чи полюванням. Я вважаю що в примітивному суспільстві люди не розвинуте в прямому розумінні. В цьому прислів*ї подібність між індивідуальностями я розумія як те що люди займаються тільки однією справою.

66.

Соціальний контроль - система методів і стратегій, за допомогою яких суспільство спрямовує поведінку індивідів. У повсякденному сенсі соціальний контроль зводиться до системи законів і санкцій, за допомогою яких індивід погоджує свою поведінку з очікуваннями ближніх і власними очікуваннями від навколишнього соціального світу.

Соціальний контроль допомагає зберегти живу тканину соціальних відносин і являє собою особливий механізм підтримки громадського порядку і включає два головні елементи - норми та санкції.

Розрізняють 4 види санкцій: Формальні позитивні санкції - публічне схвалення з боку офіційних організацій: урядові нагороди, державні премії і стипендії, наукові ступені та вчені звання, вручення почесних грамот, допуск до високих посад і почесних функцій тощо. Неформальні позитивні санкції - публічне схвалення, що не виходить від офіційних організацій: дружня похвала, компліменти, мовчазне визнання, доброзичливе ставлення, оплески, слава, пошана, посмішка тощо. Формальні негативні санкції - покарання, передбачені юридичними законами, урядовими указами, адміністративними інструкціями, розпорядженнями: позбавлення волі, звільнення, штраф, конфіскація майна, страта, відлучення від церкви тощо. Формальні негативні санкції - публічне схвалення, що не виходить від офіційних організацій: дружня похвала, компліменти, мовчазне визнання, доброзичливе ставлення, оплески, слава, пошана, посмішка тощо.

67.

Соціальна мобільність—це процес руху індивідів між ієрархічно організованими елементами соціальної структури. Існують два основних види соціальної мобільності — міжгенераційна і внутрішньогенераційна, і два основних типи — вертикальна і горизонтальна. Вони в у свою чергу поділяються на підвиди і підтипи. Під вертикальною мобільністю розуміють ті відносини, що виникають при переміщенні індивіда або соціального об'єкта з одного соціального прошаркув інший. В залежності від напряму переміщення вирізняють висхіднумобільність(соціальний підйом, рух вгору) і низхідну мобільність(соціальний спуск, рух вниз). Між ними існує певна асиметрія: всі прагнуть підніматися і ніхто не хоче опускатися соціальною драбиною. Як правило, висхідна мобільність — явище добровільне, а низхідна — вимушене.

Горизонтальна мобільність передбачає перехід індивіда з однієї соціальної групи в іншу, яка розміщена на тому ж рівні. Різновидом горизонтальної мобільності є географічна мобільність, що полягає не в зміні статусу або групи, а переміщення з одного місця в інше, зберігаючи при цьому попередній статус. Якщо до зміни місця додається зміна статусу, то географічна мобільність перетворюється в міграцію.

Я був(ла) залучений(на) до такої горизонтальної мобільності, як перехід з однієї школи в іншу, у цьому випадку «переміщення» відбулося без будь-яких помітних змін мого соціального положення у вертикальному напрямку, тобто просто відбувся перехід від однієї соціальної позиції до іншої. Я був залучений(на) також і до вертикальної соціальної мобільності, коли закінчивши школу я вступив(ла) до Університету. У цьому випадку відбулося переміщення вже не між соціальними групами, а між соціальними рівнями. Відповідно до природи стратифікації існують низхідні і висхідні течії економічної, політичної і професійної мобільності, тобто, як би мене вигнали з університету за погане навчання, то це відповідно низхідна вертикальна мобільність, а коли навпаки я з кожним роком переходжу на наступний курс це висхідна вертикальна соціальна мобільність.

68.

Соціологія - наука про умови та процеси у суспільстві, а також їх дослідження.

Соціологія є наукою, яка не тільки відтворює в теоретичній формі різноманітність пульсу життя суспільства, а й практично впливає на нього.

Складаючись з гуманітарних наук, соціологія витворює ядро соціальних наук. Об'єктом соціології є соціальна реальність у всій багатоманітності, але оскільки вона досить мінлива, то предмет соціології надзвичайно складно визначити, він не може бути постійним, статичним. Таким чином, соціологія вивчає всі сторони соціального співжиття людей в спільнотах і союзах, в той час, як інші соціальні дисципліни, такі як політологія чи економіка, встановлюють своїми предметами певні специфічні аспектні області соціального (політика — легітимне здійснення влади, економіка — дефіцит). Соціологія звертається до розуміння і систематизації соціальної дії — теорії дій, оскільки згідно з ними поведінка регулюється цінностями і нормами. Її дослідницьким предметом є як суспільство в цілісності, так і його окремі частини: соціальні системи, інститути, організації, групи. При цьому, вона має справу з суспільною інтеграцією і дезінтеграцією, із соціальними конфліктами та соціальними змінами.

Для принципового розмежування різних соціологічних вчень у літературі широко використовується таке важливе поняття, як парадигма. Соціологічна парадигма — це система найбільш загальних, вихідних і важливих основ досить визнаної соціологічної теорії, що визначає її концептуально-методологічний підхід до постановки і розв'язання соціальних завдань. Структурний функціоналізм — це такий напрямок у соціології, що розглядає суспільство, соціум, їхні явища і процеси як соціальні системи, які мають свою структуру і механізм взаємодії відповідних структурних елементів, кожний з яких виконує своєрідну роль, функцію в даній системі.

У 70-і роки вплив структурного функціоналізму трохи послабився, як під впливом критики з боку інших соціологічних напрямків, особливо за його відому метафізичність і консерватизм так і під впливом нової суспільно-політичної ситуації в країнах Заходу, яка різко загострилася, насамперед у зв'язку з непристосованістю структурного функціоналізму до адекватного відображення й аналізу гострих соціальних конфліктів. Льюс Козер (1913 р. н.) — один із засновників функціоналістської теорії соціального конфлікту, який прагне об'єднати еволюційний функціоналізм і теорію соціального конфлікту. Виступивши проти "рівноважної" концепції Т. Парсонса, у якій немає місця для соціального конфлікту, він разом з тим залишився на позиціях традиційного функціоналізму і вважає, що соціальні конфлікти виростають і розвиваються не поза, а усередині суспільства як соціальної системи в результаті посилення його диференціації і зростання відокремленості його структур. Тому соціальний конфлікт виступає в нього як атрибут соціальних відносин. При цьому Л. Козер наголошує на позитивній ролі соціальних конфліктів, у той час як представники класичного функціоналізму розглядали їх традиційно в негативному плані, як перешкоду стабільності і порядку, як фактор розладу, дезінтеграції соціальної системи. Визнаючи чималу заслугу К. Маркса в аналізі конфліктів минулого сторіччя, Р. Дарендорф разом з тим вважає його підхід застарілим для XX ст., особливо коли мова йде вже про посткапіталістичне, постіндустріальне суспільство. У такому суспільстві, на його думку, основний соціальний конфлікт переміщується зі сфери відносин власності в сферу управління. Тут головне джерело соціального конфлікту лежить не в області економічних відносин, а в області відносин володарювання, і зміст конфлікту визначається характером влади. Засновником символічного інтеракціонізму був Джордж Мід. Стоячи на позиціях соціального біхевіоризму, він виходив з того, що в основі всіх соціальних явищ і процесів лежить соціальна взаємодія індивідів, яка формує соціальний світ як індивіда, так і суспільства. На відміну від ортодоксального біхевіоризму Д, Мід визнавав примат соціального над індивідуальним, ішов від зовнішнього до внутрішнього у вивченні процесу формування свідомості в поведінці, надавав вирішальну роль в цьому "символічному оточенню". Він вважав, що спілкування, взаємодія (інтеракція) між людьми здійснюється шляхом особливих засобів — символів (жестів і особливо мови), що мають певне значення і викликають відповідну реакцію з боку партнера чи партнерів. Тому його вчення й одержало після його смерті назву "символічний інтеракціонізм".

69.

Сімя як соціальний інститут і мала соціальна група. Поняття "шлюб" і сімя". Звязок сімї з іншими соціальними спільностями. Функції сімї
Сім'я - об'єднання на шлюбі або кровному спорідненні, усиновленні людей, що пов'язане спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністью за виховання дітей, піклуванням про рідних та взаємодопомогою. Водночас, це особлива форма взаємодії, мала контактна група людей.
Сім' я має забезпечити фізичне і духовне відтворення населення, тобто виконувати специфічну соціальну функцію. Як один із найдавніших соціальних інститутів виникає в надрах первісного суспільства значно раніше класів, націй, держав.
На перших етапах розвитку суспільства відносини між жінкою і чоловіком, старшими та молодшими поколіннями регулювалися племінними і родовими традиціями та звичаями, що базувалися на релігійних і моральних уявленнях. Із виникненням держави регулювання сімейних відносин набуло правового характеру.
Сім' я - більш складана система відносин, ніж шлюб, оскільки во1а, зазвичай, об' єднує не тільки подружжя, а й їхніх дітей, а також інших родичів та близьких.
Шлюб - це історично обумовлена, санкціонована і регульована суспільством система відносин між чоловіком і жінкою, що встановлює їхні права і обов' язки один щодо одного та щодо дітей та рідних.
Через шлюб суспільство впорядковує і санкціонує статеве життя, встановлює подружні та батьківські права та обов'язки.
Основною особливістю шлюбу є те, що це інститут, який регулює відносини подружжя, на відміну від сім'ї - інституту, що регулює також і відносини між батьками й дітьми.
Юридичне оформлення шлюбу накладало обов' язки не тільки на подружжя, але і на державу, що санкціонувала цей союз і повинна була забезпечувати соціальний контроль за його функціонуванням.
Сім'я
- це соціальний інститут (з точки зору функціонування шлюбно-сімейних відносин) і водночас мала соціальна група, що має історично визначену організацію, члени якої пов'язані шлюбними або родинними відносинами, спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю, соціальна необхідність якої зумовлена потребою суспільства у фізичному та духовному відтворенні населення.
Сім'я як соціальний інститут
o суспільна свідомість у сфері сімейно-шлюбних відносин;
o спосіб життя сім'ї;
o ефективність реалізації соціальних функцій інституту;
o соціальний механізм зміни норм і цінностей у межах соціального інституту сім'ї.
Сім'я як мала соціальна група
o умови формування і етапи розвитку сім' ї;
o динаміка подружніх відносин та відносин між батьками і дітьми;
o розподіл обов'язків у сім'ї;
o причини та мотиви розлучень;
o структура та функції сім' ї.

Сім'я є соціальним інститутом і малою соціальною групою, що має історично визначену організацію, члени якої пов'язані родинними стосунками, спільним побутом і взаємною моральною відповідальністю.
Cім'я, як правило, вступає у взаємодію з широкими соціальними спільнотами та інститутами, здійснює контакти з рідними, сусідами, друзями. Взаємозв'язок сім'ї та інших соціальних інститутів виявляється з самого моменту народження дитини і чим цей зв'язок більш налагоджена , тим легше дитині проходити всі етапи становлення повноцінної особистості .
Якою б герметичне замкнутою сім'я не була, вона пов'язана із суспільством. Кожний член сім'ї зберігає певну автономію і завдяки цьому входить у різні інші об'єднання людей, в різні соціальні групи: виробничі, навчальні колективи, дитячі та юнацькі організації, суспільні рухи, політичні партії та об'єднання, вступає у взаємовідносини з державними структурами, місцевою владою, сусідами та іншими спільностями. Відносини у сім'ї складаються не лише за волею її членів, а й під впливом зовнішніх умов, соціального життя суспільства.
Функції сім`ї
репродуктивна — в будь-якій сім'ї найважливішою є проблема дітонародження. Цілісність сексуальної потреби, що забезпечує продовження роду, і любові як вищого почуття унеможливлює відділення одного від іншого. Подружня
любов значною мірою залежить від характеру задоволення сексуальних потреб, особливостей їх регулювання та відношення подружжя до проблеми дітонародження, самих дітей (див. демографія сім'ї, дитяча смертність)
господарсько-економічна — включає харчування сім'ї, придбання й утримання домашнього майна, одягу, взуття, благоустрій житла, створення домашнього затишку, організацію життя і побуту сім'ї, формування і витрачання домашнього бюджету
регенеративна — (лат. regeneratio — відродження, відновлення). Означає спадкування статусу, прізвища, майна, соціального становища. Сюди ж можна віднести і передачу якихось сімейних коштовностей[6]
Зовсім необов'язково буквально розуміти під «коштовностями» ювелірні прикраси, їх можна передати будь-кому сторонньому, а ось таку коштовність, як альбом з фотографіями, чужій людині не передаси — тільки своєму, рідному.
освітньо-виховна — (соціалізація). Полягає у задоволенні потреб у батьківстві та материнстві, контактах з дітьми, їх вихованні, самореалізації в дітях
Сімейне та суспільне виховання взаємопов'язані, доповнюють один одного і можуть, у певних межах, навіть заміняти один одного, але в цілому вони нерівнозначні, і ні за яких умов не можуть стати такими. Сімейне виховання емоційніше за своїм характером, ніж будь-яке інше виховання, бо «провідником» його є батьківська любов до дітей, що викликає відповідні почуття дітей до батьків.
сфера первинного соціального контролю — моральна регламентація поведінки членів сім'ї в різних сферах життєдіяльності, а також регламентація відповідальності і зобов'язань у відношенні між подружжям, батьками і дітьми, представниками старшого і середнього поколінь;
рекреативна — лат. recreatio — відновлення. Пов'язана з відпочинком, організацією дозвілля, турботою про здоров'я і благополуччя членів сім'ї.
духовного спілкування — розвиток особистостей членів сім'ї, духовне взаємозбагачення;
соціально-статусна — надання певного соціального статусу членам сім'ї, відтворення соціальної структури;
психотерапевтична — дозволяє членам сім'ї задовольняти потреби в симпатії, повазі, визнанні, емоційній підтримці, психологічному захисті.

70.

Охарактеризуйте переваги і недоліки анкетування як методу соціологічного дослідження
Анкетне опитування - один з основних і найчастіше використовуваних видів соціологічного опитування
Переваги методу анкетування: 1. є незалежним і показує повну картину ситуації 2.не потребує великих матеріальних витрат 3. зібрану інформацію можна легко систематизувати на аналізувати 4. не потребує великої кількості людей для проведення 5. можна зібрати велику кількість інформації 6. одним із найбільш важливих переваг анкетування є самостійність прийняття рішення респондентом 7. можливість охоплення респондентів на великих тереторіях
Недоліки: 1.Відсутність серйозного відношення зі сторони відповідаючи 2. не можна з'ясувати схильність опитуваних 3. анонімність опитування 4. не дає повної картини ситуації 5. Опитувальникам може знадобитися зразок заповнення анкети.

71.

Ідентифікувати ключові компоненти моделей особистості теорій Фрейда, Піаже, Еріксона та дати порівняльний аналіз цих теорій
Психоаналітична теорія Фрейда являє собою приклад псіходинамічного підходу до вивчення поведінки людини. При цьому підході вважається, що неусвідомлені конфлікти контролюють поведінку людини. Фрейд виділяв три рівня свідомості: свідомість, передсвідомість і несвідомість. Найбільш значні психічні події відбуваються в несвідомості . У теорії Фрейда особистість людини включає в себе три структурні компоненти: Воно (ід), Его (Я), Суперего (Над-Я), Це було названо структурною моделлю особистості, хоча сам Фрейд був схильний вважати їх процесами, ніж структурами. «взаємовідносини» трьох компонентів структури особистості Теоретичні формулювання Е. Еріксона стосуються винятково розвитку его. Теорія Еріксона - це теорія психо - соціального розвитку, вона включає вісім стадій розвитку "Я", на кожній з яких опрацьовуються і уточнюються орієнтири по відношенню до себе і до зовнішнього середовища.З позиції Еріксона, саме его складає основу поведінки і функціонування людини, у чому видно зсув акценту від ід до его. Егопсихологія описує людей як більш раціональних, і тому такими, які приймають усвідомлені рішення і свідомо вирішують життєві проблеми. У той час як Фрейд вважав, що его бореться, намагаючись розв'язати конфлікт між інстинктивними спонуканнями і моральними обмеженнями. Варто відзначити, що в деяких питаннях ідеям Еріксона і Фрейда властива теоретична єдність. Наприклад, обидва теоретики сходяться в тому, що стадії розвитку особистості наперед визначені, і порядок їх перебігу є незмінним. «Когнітивна» модель соціалізації Ж. Піаже, побудована на ідеї, що поведінка особистості детермінована її знаннями, сукупність яких утворює у її свідомості образ (картину) навколишнього світу. Саме ця картина світу, а не сама реальність керує поведінкою людей. Головним аспектом соціалізації при цьому виступає процес навчання мисленню, розвитку пізнавальних, моральних і емоційних структур особистості. Згідно Ж. Піаже, когнітивна соціалізація проходить кілька стадій,кожна з яких окреслюється новими навичками, що обмежують можливості навчання людини.

Характеристика сім’ї як соціальної системи передбачає перш за все дослідження таких основних параметрів: 1) умови життя сім’ї; 2) структура сім’ї; 3) функції сім’ї.

1. Умови життя сім’ї – це загальна сукупність факторів макро-, мезо- та мікросередовища, тобто загальних соціальних умов, середовища розселення й найближчого соціального оточення. Загальні соціальні умови поділяються на:

соціально-економічні (рівень реальних доходів населення, обсяг і структура товарообігу, рівень житлового будівництва, число робочих місць);

соціально-політичні (політика уряду);

соціально-культурні (система діючих у суспільстві правових та моральних норм, ідеалів, цінностей, взірців діяльності й поведінки);

соціально-демографічні (чисельність і темпи приросту населення або депопуляції, статевий та віковий склад);

соціально-екологічні (природно-географічні особливості середовища проживання,);

соціально-психологічні (загальний стан свідомості людей, освіченості та виховання,).

Ці загальні соціальні умови впливають на життєдіяльність сім’ї опосередковано, тобто через фактори мезо- та мікросередовища (взаємодію сім’ї з різними соціальними спільнотами і соціальними інститутами, професійну діяльність членів сім’ї, контакти з рідними, сусідами, друзями тощо).

2. Структура сім’ї – це вся сукупність відносин між членами сім’ї, яка включає відносини спорідненості, морально-духовні відносини та відносини влади й авторитету.

Структура сім’ї визначається найчастіше як проста (подружжя, мати з дитиною), нуклеарна (батьки і неповнолітні діти) чи розширена (нуклеарна сім’я та інші родичі, що проживають разом, – бабусі, дідусі, онуки, тітки, дядьки, двоюрідні брати й сестри тощо).

За формою шлюбу структура сім’ї може бути моногамною чи полігамною. Моногамна сім’я базується на шлюбі одного чоловіка та однієї жінки. Полігамія, тобто багатошлюбність, має певні різновиди: полігінія (шлюб між одним чоловіком та кількома жінками), поліандрія (шлюб між однією жінкою і кількома чоловіками) й груповий шлюб (шлюб між кількома чоловіками і кількома жінками

За типом влади та авторитету сімейні структури бувають патріархальні (де переважає влада чоловіка і батька), матріархальні (де переважає авторитет жінки і матері й родовід ведеться за материнською лінією, що випливає з особливостей перш за все групового шлюбу) та егалітарні (де вплив і влада розподілені між чоловіком та жінкою майже порівну).

За партнерством у шлюбі визначають ендогамну чи екзогамну структуру. Ендогамна сім’я – це та, де чоловік і дружина належать до однієї соціальної групи, верстви чи родового клану. Єдиним правилом ендогамії є заборона кровозмішування, що виключає шлюби або статеві зв’язки між близькими кровними родичами (батьками й дітьми, братами й сестрами тощо). Екзогамна сім’я базується на шлюбі партнерів, які належать до різних соціальних верств, релігійних конфесій, рас тощо.

3. Функції сім’ї – це основні способи прояву активності та життєдіяльності сім’ї, які спрямовані як на суспільство, так і на особу, що перебуває у колі сім’ї. Основні функції сім’ї такі:

Репродуктивна

Виховна

Господарсько-побутова

Економічна

Духовного спілкування

Духовний розвиток і виховання особистості

Дозвільна

Емоційна

Сексуальна

Cоціальні інститути — це певні форми організації і регулювання суспільного життя (політика, економіка, сім’я, релігія, освіта), що історично склалися і забезпечують виконання життєво важливих для суспільства функцій, включають сукупність норм, ролей, взірців поведінки, дописів, спеціальних установ, систему контролю. Інституційна діяльність є формою людської діяльності, яка ґрунтується на чітко розробленій системі правил і норм, а також розвинутому соціальному контролі за її виконанням. Вона здійснюється людьми, об’єднаними в групи, асоціації, де є поділ на статуси і ролі згідно з потребами групи чи суспільства. Таким чином, інститути підтримують соціальну структуру і порядок у суспільстві.

Без соціальних інститутів жодне сучасне суспільство існувати не може. Інститути є символами порядка й оргіназованості в суспільстві.

Кожен соціальний інститут має спільні з іншими інститутами ознаки: настанови і взірці поведінки, культурні символи й утилітарні риси, кодекс усний і письмовий, ідеологію.

Між інститутами існує залежність; зміни в одному інституті, як правило, спричинюються до змін в інших. Проте це не означає, що бракує інституційної автономії. Кожен з інститутів намагається зберегти недоторканними свої інституційні норми, правила, кодекси та ідеологію. Соціальний порядок може бути забезпечений лише вдалим поєднанням взаємодії інститутів і збереженням ними незалежності стосовно один одного.

У всіх складних суспільствах інститути потребують постійної організаційної підтримки, посилення ідеології, системи норм і правил, на які вони спираються. Це можуть забезпечити такі ролеві групи членів інституту, як бюрократи, що стежать за інституційною поведінкою, та інтелектуали, які коментують і пояснюють ідеологію, норми і правила соціальних інститутів, а також соціальний розвиток суспільства в часових проміжках, котрі відповідають інституційним нормам.

Наприклад, інтелектуали, які керуються інтересами комуністичних політичних інститутів, намагаються довести, що сучасна історія розвивається згідно з передбаченнями К. Маркса і В. Леніна. Водночас інтелектуали, що обстоюють інтереси політичних інститутів США, Західної Європи, доводять, що історія базується на розвитку ідей вільного підприємництва й демократії. При цьому лідери інститутів розуміють, що інтелектуали, вивчаючи базові основи підтримуваної ними ідеології, можуть виявити не тільки її переваги, а й вади і почнуть розвивати конкурентну ідеологію, яка більше відповідає вимогам часу. У цьому разі інтелектуали стають революційно налаштованими і намагаються реконструювати традиційні інститути. Саме тому за побудови тоталітарних інститутів їх прагнуть ізолювати від дій інтелектуалів. Така ситуація спостерігалась у Китаї в 1966 р., у СРСР — у передвоєнні роки. Загалом історія свідчить, що будь-яка влада, що ґрунтується на вірі в здібності вождя (харизматична влада), а також влада насильницька, недемократична, намагається відмежуватися від інтелектуалів або повністю їх підкорити своєму впливові.

Гендер — це змодельована суспільством і підтримувана соціальними інститутами система цінностей, норм і характеристик «чоловічої» та «жіночої» поведінки, стилю життя та способу мислення, ролей жінок і чоловіків та їхніх стосунків. їх набувають особистості у процесі тендерної соціалізації, що визначається соціальним, політичним, економічним і культурним контекстами буття й фіксує уявлення про жінку та чоловіка залежно від їхньої статі. Під поняттям гендерної соціалізації розуміють формування статевої ідентичності особистості — єдності поведінки й самосвідомості індивіда, який співвідносить себе з певною статтю й

Розподіл цих ролей можна узагальнено назвати так:

Жінка-донька, жінка -жінка, жінка-мати:

· Жінка-дочка - залежна, яка шукає заступництва і захисту, міцної, майже батьківської турботи з боку чоловіка. Її любов - суміш сексуального потягу та дочірнього захоплення.

· Жінка-жінка любить чоловіка "на рівних", змагається з ним, здатна бути лідером, але більш сильному чоловікові готова підкоритися.

· Жінка-мати відноситься до чоловіка зверхньо, ??опікується його, поблажливо прощає його слабкості, а нерідко вибирає собі партнером людини з помітними фізичними вадами. Її любов набагато ближче батьківської, ніж сексуальною.

І, відповідно: Чоловік-син, чоловік-чоловік, чоловік-батько.

· Чоловік-син - слабкий, залежний, нерідко егоїстичний, легко вселяється. Він нерідко привселюдно розповідає про свої труднощі та невдачі, прагнучи викликати співчуття і заступництво. Його приваблюють жінки надійні, за якими можна було б сховатися від життєвих бур.

· Чоловік-чоловік - хазяїн життя.Найден самый старый житель Земли! Вы не поверите, сколько ему лет Путину не удалось скрыть правду! У них с Кабаевой уже двое детей

Він розраховує на себе, любить активних, здорових жінок, які не приносять особливого клопоту, але самі готові бути надійною опорою життя.

· Чоловік-батько , як правило, старше середнього віку . Його ставлення до жінок заступницьке, з висот власного досвіду. Його приваблюють жінки інфантильні, нерідко примітивні, наївні. Сексуальність чоловіка-батька часто тісно пов'язана з тим нальотом романтичного обожнювання, який має принести з собою жінка. Він не здатний на суперництво, як чоловік-чоловік, але його і не залучають активні жінки-жінки.

75.

Соціальний статус визначається у соціології як становище індивіда або соціальної групи стосовно інших індивідів, груп, яке пізнається за соціально значущими для даної системи ознаками. У найзагальнішому розумінні соціальний статус особистості в суспільстві пов'язують, як правило, з віком, статтю, походженням, професією, сімейним станом.

Розрізняють такі види статусу: 1) "природжений" (соціальне походження, стать, національність, раса); 2) "надбаний" (освіта, кваліфікація). Крім того, соціальний статус може бути офіційним або неофіційним. Офіційний має, як правило, офіційну основу - реальний внесок індивіда у розвиток суспільства (праця інженера, вчителя). Втім, як свідчить досвід, часто неофіційний статус оцінюється певними категоріями людей вище, ніж офіційний.
Слід також відрізняти соціальний статус від статусу особистісного, тобто становища, що його займає індивід як людська істота у первинній групі (сім'ї, колі друзів, серед колег).
У марксистській соціології першоосновою визначення соціального статусу є класовий поділ суспільства, розбіжності всередині самих класів.
У західній соціології дослідження соціального статусу значною мірою спираються на концепцію соціальної стратифікації німецького соціолога Макса Вебера (1864-1920), згідно з якою статусні групи є найважливішими елементами соціальної структури. Такі групи характеризуються специфічним стилем життя, певнним типом освіти і занять, сприйняттям певних цінностей і вірувань, дотриманням правил поведінки і звичаїв.

76.

На межі XX — XXI ст. з'явилася концепція формування суспільства нового типу як наступного щабля постіндустріального суспільства. Воно одержало назву "Knowledge society", "К-суспільство" або "суспільство, засноване на знаннях". Воно характеризується, крім технологічного, такими вимірами: соціальним, етнічним і політичним. Невід'ємними його компонентами стали нові міждисциплінарні знання, що генеруються науковими і соціальними інститутами, підготовка високоякісного людського капіталу, яку здійснює освіта, створення додаткових багатств економікою знань і формування на цій основі інтегрального вектора розвитку суспільства, зорієнтованого на підвищення якості і безпеки життя усіх його членів.

Ще півтора десятка років тому, говорячи про основні центри інформаційного суспільства, що формується, аналітики називали США, Західну Європу і Японію. На початку XXI ст. перспективи Японії з погляду просування в цьому напрямку стали проблематичними. А розходження між Америкою і Європою виявляються все більш помітно. Тому можна вести мову про дві моделі сучасного постіндустріалізму — європейську й американську. Якщо поглянути на проблему з історичної позиції, то в Європі становлення індустріального суспільства йшло не менше чотирьохсот років, в Штатах — удвічі швидше. До промислової революції в Європі минули століття, що сформували її багату, специфічну культуру. В США індустріальне суспільство, як і сама суто американська культура, створювалися практично "з нуля". В Європі формування постіндустріальних тенденцій значною мірою було сприйнято в контексті "антиіндустріалізму".

успіхи американської економіки в XX ст. ґрунтувалися багато в чому на розробці і виробництві стандартизованих споживчих і технологічних товарів: автомобілів, холодильників, телевізорів, пилососів та іншого. Пізніше комп'ютери й інша електроніка з'явилися й набули масового поширення насамперед у США. У XXI ст. американські підприємці зосередилися на створенні і випуску масової продукції, яка відповідає вимогам постіндустріалізму, наприклад, тиражуванні комп'ютерних програм й інших елементів інформаційного забезпечення. Зазначена обставина почасти пояснює те, що в сучасній Америці дотепер не виникло індивідуалізованого споживання. А позиції масової культури не тільки не послабшали, а й зміцнилися.

Європейці, навпаки, в міру зростання матеріального добробуту усе більше зосереджуються на диверсифікованості споживання і формуванні нового способу життя, підвищуючи не стільки його рівень, скільки якість. Як помітив найбільш відомий російський дослідник постіндустріалізму В. Іноземцев, "...якщо для купівлі продуктів у магазині потрібна лише одна десята чи одна двадцята щомісячного прибутку, то "життя для заробляння" закінчується. Починається життя заради життя. Для одних це життя заради знання і змісту. Для інших — заради символів. Для одних — заради відмінності сьогоднішнього себе від себе вчорашнього. Для інших — заради відмінності себе від інших".

Зрозуміло, навіть у високорозвинених країнах для десятків мільйонів людей праця залишається головним засобом до існування. Але, з іншого боку, все більше людей вважають, що праця — це не тільки можливість заробити на шматок хліба, нехай навіть з маслом. Більшість респондентів під час соціологічних опитувань відповідають, що робота сприяє самореалізації і приносить насолоду, дає змогу використовувати свої навички і знання. В одержанні задоволення від праці європейці вбачають елемент "мистецтва жити" (l'art de vivre). Сьогодні європейці більш орієнтовані на саморозвиток.

КАТАЛОГ

Основні теоретичні парадигми сучасної соціології. Структурно-функціональний, конфліктологічний, підходи. Основні поняття інтеракціонізму.

В чому полягає відмінність понять “соціальна організація” і “соціальний інститут”.

Перерахувати основні вимоги для побудови анкети і укласти анкету за обраною тематикою

Основні рівні системного підходу до суспільства (макросоціологічні і мікросоціологічні теорії).

Виділіть основні елементи статусу та опишіть їх.

Проаналізувати базові концепції соціології сім’ї та сучасні підходи до проблеми гендерних відносин

Визначення суспільства та його ознаки. Теорії походження суспільства.

У якому випадку соціальна роль не підпорядковує собі людину, а сприяє розкриттю її індивідуальності?

Розкрити особливості визначення критеріїв девіантної поведінки у різних соціальних умовах.

Типологізація суспільств. Характеристика основних типів суспільств.

Визначте і проаналізуйте поняття “соціальний простір”.

Як відрізнити приписувані і набуті статуси?

Поняття «суспільство», його характерні ознаки. Особливості сучасного суспільства. Індустріальні і постіндустріальні суспільства. Модернізація. Типи модернізації.

Виділіть соціологію з ряду інших суспільних дисциплін, поясніть характерні ознаки схожості і відмінності

Поясніть на прикладах в яких випадках, на Вашу думку, в соціології вживають:

а) спостереження; в) аналіз документів;

г) опитування. б) експеримент;

16. Поняття соціальної структури суспільства: її природа та основні елементи.

17. Характеристика процесу соціалізації.

18. Поясніть, як субкультури і контркультури утворюють культурну різноманітність.

19. Зміст поняття “соціальний інститут”. Типи соціальних інститутів та їх роль у життєдіяльності суспільства.

20. В чому спільне і відмінне у рольовому і статусному наборі?

21. Яких головних агентів соціалізації Ви можете виділити? Коротко охарактеризуйте, як кожен з них вплинув на Ваше власне становлення.

22. Ознаки соціального інституту. Формальні та неформальні соціальні нститути. Функції та дисфункції соціальних інститутів.

23. Соціальні спільноти у сучасних суспільних системах. Поняття “соціальна група”, “соціальна спільність”. Класифікація соціальних груп.

24. Дайте характеристику основних видів соціального статусу. Охарактеризуйте кілька ситуацій, коли відбувається неузгодженість статусів.

25. Розкрийте зміст структурної теорії особистості З.Фрейда і поясніть як співвідносяться між собою ПОНЯТТЯ:

А) соціалізація;

Б) соціальна адаптація;

В) ресоціалізація.

26. Основні види соціальних груп , їх якісні ознаки. Розмір груп. Первинна, вторинна соціальна група. Групи формальні та неформальні. Групи належності і сторонні групи. Референтні групи.

27. Поняття соціальної організації. Основні риси соціальних організацій.

28. Традиційна нерівність чоловіка та жінки підтримує чи підриває соціальні “шлюбні” ролі? Як?

29. Формальні і неформальні організації. Типи цільових організацій.

30. Охарактеризуйте, в чому полягає основний принцип контент-аналізу як методу соціологічного дослідження.

31. Пояснити, як освіта підтримує соціальну нерівність завдяки системі соціальних змін та соціального контролю.

32. Сутність соціальної стратифікації, її історичні типии. Відкриті та закриті суспільні системи стратифікації. Стратифікація змішаного типу.

33. Основні типи соціально-стратифікаційних систем. Основні чинники стратифікації у сучасному суспільстві. Проблеми стратифікації в соціальній структурі українського суспільства.

34. Охарактеризуйте явище маргіналізації та проаналізуйте маргінальні верстви населення сучасного українського суспільства.

35. Як Р.Лінтон співвідносить поняття статусу і ролі ? Охарактеризуйте спільні та відмінні позиції.

36. Теорія бюрократії М.Вебера. Функції і дисфункції бюрократії.

37. Як Ви розумієте тотальну соціальну ізоляцію? Наведіть приклади.

38. Яка роль «відображеного Я» при засвоєнні особистістю соціальних норм суспільства?

39. Порівняти макросоціологічний та мікросоціологічний рівні системного підходу до вивчення суспільства, наводити конкретні приклади.

40. Поняття соціального класу. Вищий клас. Середній клас. Нижчий клас.

41. Пояснити шляхи за якими стратифікація за гендерною ознакою інституалізована у суспільстві, запроектувати майбутнє “чоловічих” та “жіночих” соціальних ролей в Україні і світі.

42. Соціальна мобільность, її причини і вияви. Основні типи мобільності.

43. Чим соціальний статус відрізняється від соціальної ролі?

44. Пояснити з власної точки зору протиріччя між культурою і цивілізацією, між технікою і культурою. Порівняйте між собою ці поняття у контексті розвитку світових культурних систем. Чи згідні Ви з О.Шпенглером, що цивілізація несе загибель культури?

Соціальна сутність культури, її нормативний аспект. Функції культури в сучасному суспільстві.
Що являє собою метод аналізу документів в соціології?
Охарактеризуйте основні соціальні інститути, що діють в Україні сьогодні і проаналізуйте зміну функцій різних соціальних інститутів в суспільстві, що трансформується.
Проаналізуйте поняття “первинна група”. Чи завжди первинні групи позбавлені конфліктності? Які характерні риси вторинних груп, створених на противагу первинним?
Форми культури. Елітарна, народна, масова культура.
Культурні універсалії і культурна різноманітність. Субкультура і контркультура.
Охарактеризуйте в чому полягає відмінність понять “соціальна група ” і “соціальна організація ”.
Поняття особистості в соціології. Соціальна типологія особистості.
Проаналізуйте основні канали соціальної мобільності (“соціальні ліфти”) за П.Сорокіним і зясуйте різновиди їх дії у сучасному суспільстві( навести 4-5 прикладів кожного типу).
Формуванні особистості. Значення біогенних, психогенних та соціогенних чинників.
Охарактеризуйте переваги і недоліки спостереження як методу соціологічного дослідження.
Порівняйте і протиставте структурно-функціональний та конфліктологічний підхід до аналізу класової структури, і визначте, який з них, на Вашу думку, більш точно описує класову структуру сучасної України. Відповідь аргументуйте.
Поняття соціального статусу. Види статусів.
Охарактеризуйте переваги і недоліки інтерв’ю як методу соціологічного дослідження.

59. Охарактеризуйте моделі соціальної нерівності на прикладі сучасної України. Проаналізуйте можливі шляхи досягнення соціальної рівності в Україні у ХХІ столітті.

60. Процес соціалізації. Основні теорії соціалізації. Первинна та вторинна соціалізація. Агенти соціалізації.

61.Охарактеризуйте головні відмінності між середнім і нижчим класом у суспільстві.

62. Виходячи з концепцій походження суспільства, визначте найбільш прийнятну для вас. Відповідь аргументуйте.

63. Зміст поняття “девіація” і “соціальна норма”.Девіантна поведінка особистості: стан, основні причини. Теорія аномії.

64. Охарактеризуйте головні відмінності між середнім і вищим класом у суспільстві.

65. « Чим примітивніше суспільство, тим більше подібності між індивідуальностями, що його складають» ( Э.Дюркгейм. Метод социологии. С.129). Як Ви розумієте це висловлювання?

66. Поняття "соціальний контроль". Елементи соціального контролю. Соціальні санкції. Види санкцій.

67. Проаналізуйте види соціальної мобільності до яких Ви були залучені.

68. Охарактеризувати соціологію і базові елементи соціологічного погляду на світ.

69. Сім"я як соціальний інститут і мала соціальна група. Поняття "шлюб" і “сім"я". Зв"язок сім"ї з іншими соціальними спільностями. Функції сім’ї.

70. Охарактеризуйте переваги і недоліки анкетування як методу соціологічного дослідження.

71. Ідентифікувати ключові компоненти моделей особистості теорій Фрейда, Піаже, Еріксона та дати порівняльний аналіз цих теорій.

72. Основні параметри соціологічного дослідження сім’ї.

73. Проаналізуйте майбутнє соціального інституту держави в умовах України.

74. Стать і гендер. Гендерна соціалізація. Сексуальні ролі. Гендерна ідентичність.

75. Виділіть основні елементи статусу та опишіть їх.

76. Визначте основні тенденції розвитку постіндустріального суспільства. Чи піде таким шляхом Україна?

1. Лекция 1 От 201310
2. Какие факторы обусловливают выделение экономической информатики как самостоятельного направления
3. Организация грузоперевозок по Нижегородской области на автомобиле марки Газель
4. а Менеджмент Экономика Государственное и муниципальное упр
5. ЭкоГэлакси СипСтрой
6. Поняття та ознаки юридичної особи її види та державна реєстрація
7. 2 Сущность структура механизм функционирования и особенности рынка труда
8. писатели внесшие огромный вклад в русскую литературу
9. Тема- Население мира
10. Тед Тернер и его вклад в развитие американского телевидения
11. Лабораторная работа 21
12. Диво Директмаркетинг ~ это любое мероприяти
13. УТВЕРЖДАЮ3
14. Преступление это деяние поведение человека выражающееся в совершении действия или бездействия
15. Статья 1. Сфера действия настоящего Федерального закона Настоящий Федеральный закон регулирует отношени
16. азиатского пограничья перекресток торговых путей населенный различными народами представителями разных
17. Наука при Саманидах в IX - X вв
18. І. П. Дитяча школа мистецтв Відділу культури БМР Код ЄДРПОУ 22202968 Розрахунков
19. Буквализм и вольность как основная переводческая оппозиция
20. У статті розглянуто можливі причини необґрунтованого призначення антибіотиків на сучасному етапі наведе

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе