Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Адмінистративно-територіальний поділ українських земель у другій половині ХІХ – на початку ХХ
Протягом 2-ї пол. 19 ст. значних коректив в адм.-тер. поділі укр. земель у складі Російської імперії не відбулося. 1912 було створено Холмську губ., до якої увійшла більшість укр. земель Королівства Польського. На поч. Першої Світової Війни 1914 – 1918 рр. в результаті Гулицької битви 1914 р. рос. війська захопили значну частину західноукраїнських земель. апроваджувався поділ на нові адм.-тер. одиниці – землі. Серед них – Київ з околицями, Древлянська земля, Волинь, Погориння, Болохівська земля, Поросся, Черкаси, Побужжя, Поділля, Брацлавщина, Подніпров’я, Помор’я, Одеса з околицями, Низ, Січ, Запоріжжя, Нове Запоріжжя, Азовська земля, Половецька земля, Донеччина, Подоння. Сіверщина, Чернігівщина, Переяславщина, Посем’я, Посулля, Полтавщина, Самара, Слобожанщина, Харків з повітом і частиною Валківського та Білгородського повітів. Територія республіки поділялася на Зх. (ЗО УНР) і Сх. обл. Східна обл. складалася з Київської, Харківської, Полтавської. Чернігівської, Катеринославської, Херсонської, Житомирської, Кам’янецької і Холмської губ. Державна територія ЗУНР включала укр. етнічні землі – Галичину, Буковину і Закарпаття.
Укр. етнічні території в міжвоєнний період входили до складу чотирьох держав: СРСР, Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії.
УСРР, яка перебувала у складі СРСР, була поділена на 12 губ.: Волинську, Донецьку, Запорізьку, Катеринославську, Одеську, Подільську, Полтавську, Харківську і Чернігівську.
Після розпаду Австро-Угорщини в 1918-1919 рр. Румунія і Угорщина анексували значну частину укр. етнічних земель. Румунія загарбала Хотинський, Ізмаїльський і Акерманський пов. Бессарабії , Пв. Буковину і укр. частину Мармарощини, а Угорщина захопила значну частину Закарпаття. Пізніше було проголошено входження Карпатської України до складу Чехо-Словаччини. Однак наприкінці березня 1939р. більша частина Закарпаття була окупована Угорщиною.
У 1920-30 рр. окуповані Польщею укр. землі були остаточно приєднанні до Польської держ. рішенням Ради Послів держав Антанти, входили до складу Волинського, Люблінського, Львівського, Станіславського, Тернопільського і Поліського воєводств.
2. Боротьба українського народу проти загарбників на фронті і в тилу ворога (1941 – 1945 рр.)
Партизанська боротьба в тилу німецьких військ набула масового, всенародного характеру. У німецькому тилу розгорнувся рух опору, форми якого були різноманітними: збройна боротьба у партизанських загонах, підпільна боротьба, саботаж і диверсії на підприємствах та на транспорті тощо.
Офіційна партійна історіографія ще у 1975 р. стверджувала, що під час окупації в Україні діяли 23 підпільні обкоми, 685 міськкомів і райкомів та 4315 партосередків. Але змогли розгорнути свою діяльність лише 13 обкомів, 110 міськкомів і райкомів і 280 первинних осередків. Головною причиною цього було те, що гітлерівці за два роки війни в Західній Європі вже мали чималий досвід боротьби з підпіллями, тоді як поспіхом підготовлені підпільники погано розумілися на конспірації.
На початку війни не кращим було становище і з партизанським рухом в Україні. На окуповану територію було перекинуто майже 350 партизанських загонів і диверсійних груп. У червні 1942 р. Український партизанський штаб знав про наявність лише 22 діючих загонів. а в 1937 – 1938 рр. були репресовані добре підготовлені кадри спеціалістів з підпільної та партизанської боротьби.
Партизанський рух в Україні зазнав величезних втрат через некомпетентні установки вищого керівництва СРСР. Наприклад у липні 1941 р. Сталін звернувся до партизанів із безглуздим закликом підпалювати ліси. Але цю вказівку партизани не виконали, бо це означало знищення і самих себе, і місцевих жителів, які часто переховувалися в лісах.
З метою посилення взаємодії підпілля з партизанськими формуваннями та зміцнення оперативного керівництва бойовими діями партизанів було створено обласні штаби партизанського руху. Поступово зросла вправність партизанів і підпільників, їхні дії ставали результативнішими.
Однією з найяскравіших сторінок в історії партизанської боротьби в Україні були рейди партизанських з’єднань.
За деякими даними, партизани та підпільники України за час окупації знищили і поранили десятки тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили ворожі гарнізони, комендатури, штаби, пустили під укіс ешелони з військами і бойовою технікою противника, підривали танки і бронемашини, знищували літаки і багато іншої техніки.
Отже, діяльність партизанських загонів і підпільних організацій в Україні з самого початку була спрямована на розгортання політичної, економічної і збройної боротьби в тилу ворога.
3. Буржуазна революція 1848 р. Австрії та її вплив на західноукраїнські землі
Революційна хвиля 1848 -1849 рр., що охопила Європу, зумовила суттєві зрушення не тільки в аграрній сфері Австрійської імперії. Під її впливом зазнала змін вся суспільна організація держави. Ці зрушення сприяли пожвавленню суспільного руху в західноукраїнських землях. Першим виявом активності були польські буржоазно-ліберальні кола, які у квітні 1848 р. проголосили утворення у Львові Центральної ради народової. Головна мета цієї організації полягала у відновленні Польщі в кордонах 1772 р. та наданні їй статус автономної провінції у складі Австрійської імперії. Таке рішення позбавляло прав українське населення Правобережжя та Західної України на вільний самостійний національний розвиток.
Пожвавлення революційного руху, пробудження національної свідомості, непоступливість у національному питанні діячів Центральної влади народові прискорили процес консолідації українських патріотичних сил, і вже в травні 1848 р. у Львові виникає перша русько-українська організація – Головна Руська рада.
У середині ХІХ ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному в липні 1848 р. австрійському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, розглядали різні аспекти національних відносин.
Отже, характерним для розвитку західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії наприкінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. було чергування періодів реформ з періодами реакції. Тривалий період реакції, що надовго запанував у Австрійській державі, для західноукраїнських земель характеризується поступовим відновленням феодалами втрачених позицій в аграрному секторі, посиленням експлуатації селян, гальмуванням промислового розвитку, перетворенням краю на колоніальну провінцію, поглибленням суспільної кризи. Реакцією народу на ці процеси було посилення соціального та національного руху.
Революційна хвиля, що прокотилася Європою 1848 – 1849 рр., започаткувала новий етап модернізації імперії – було скасовано кріпосне право, проголошено конституцію, створено парламент. Однак незабаром знову запанувала реакція, яка перекреслила більшість революційних завоювань.
6. Головні військові операції на Східному фронті і визволення України
У 1943 р. почався корінний перелом у війні. 19 листопада під Сталінградом радянські війська почали рішучий наступ, який закінчився оточенням і розгромом 330-тисячного угруповання німецьких військ. Перемога на Волзі стала корінним переломом в ході німецько-радянської і загалом Другої світової війни. Його закріпила Курська битва, де було розгромлено до 30 німецьких дивізій, зокрема 7 танкових і моторизованих.
Внаслідок успішної Чернігівсько-Прип’ятської операції, яка почалася в серпні 1943 р., радянські війська прорвали німецьку оборону і в ніч на 9 вересня формували Десну. Станом на 14 вересня було звільнено понад 100 населених пунктів, 15 вересня взято Ніжин – останній великий укріплений пункт противника на київському напрямку. Протягом вересня 1943 р. звільнено Харківську, Сумську, Чернігівську, Полтавську обл. та лівобережні р-ни Київщини.
У другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра. 3 листопада після артилерійської підготовки та ударів авіації з більш як 20 плацдармів, захоплених раніше на правому березі Дніпра, почався наступ радянських військ. У ніч на 6 листопада бої розгорнулися на північних околицях Києва, а потім перемістилися в центр. О 4 годині ранку 6 листопада 1943 р. столицю України було визволено.
Протягом січня 1943 – жовтня 1944 рр. загальні втрати Радянської армії становили майже 3,5 млн. бійців і офіцерів, середньодобові – до 68 тис. осіб. Таких втрат не мала жодна армія воюючих держав.
Визволивши столицю України та відбивши контрнаступи німецьких військ, радянське командування зосередило всю увагу на підготовці операції з визволенням Правобережної України, маючи завдання вийти на державний кордон. 3 грудня 1943 р. до середини квітня 1944 р. на великих просторах від Полісся до Чорного моря, від Дніпра до Карпат було розгорнуто одну з найбільших битв Другої світової війни.
У 1944 р. було проведено нові блискучі операції, котрі дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити угруповання німіцько-фашистських військ, що забезпечило звільнення всієї території України. Червона армія, окремими частинами форсувавши Південний Буг та Дністер, вийшла 23 березня 1944 р. на державний кордон.
Розгромом німецько-фашистських військ у Карпато-Ужгородській операції наприкінці жовтня 1944 р. і звільненням Ужгорода 28 жовтня завершилось визволення України. Битва за повне звільнення України від фашистів тривала довгих 22 місяці, в ній брало участь до половини живої сили й бойової техніки всіх діючих радянських військ.
7. Завершення Другої світової війни. Вклад українського народу у перемогу над ворогом.
На вирішальному етапі битви за Україну радянські війська, зосереджені на теренах України, мали значну перевагу над ворогом. 24 січня 1944 року війська І та ІІ Українських фронтів перейшли в наступ на Корсунь-Шевченківському виступі. Майже одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією війська І Українського фронту розпочали наступальні дії на Рівненсько-Луцькому напрямку. У результаті наступу радянських військ визволено Проскурів, Тернопіль, Вінницю.30-31 січня 1944 року війська ІІІ та ІV Українських фронтів розгорнули наступ на Нікопольсько-Криворізькому напрямку. У березні – квітні 1944 року розпочався другий етап грандіозної битви на Правобережжі. Війська І Українського фронту з 4 березня по 17 квітня 1944 року здійснили Проскурівсько-Чернівецьку операцію. Війська ІІІ Українського фронту за підтримки сил Чорноморського флоту Успішно здійснили Одеську операцію. 28 березня вони визволили Миколаїв , а 10 квітня – Одесу. 8 квітня 1944 року розпочалися бої за Крим. 11 квітня визволено Керч, 13 квітня Сімферополь. 5 травня почався штурм севастопольських укріплень ворога. 9 травня 1944 року Севастополь звільнено від загарбників.12 травня 1944 року розпочався заключний етап визволення України від німецько-фашистських загарбників.13-14 липня розгорнулися бої з угрупованням гітлерівських армій «Північна Україна» на Рава-Руському та львівському напрямках. У жовтні 1944 року в ході Карпатсько-Ужгородської операції завершилося визволення всієї території України: 27 жовтня був звільнений від окупантів Ужгород, а наступного дня – решта населених пунктів Закарпатської України. Вагомий внесок у перемогу над ворогом належить українським металургам, підприємствам « Дніпроспецсталі » , « Запоріжсталі ». Прихід на шахту гірників Донбасу значно вплинув на ефективність праці всіх трудових колективів. Героїчною працею відзначилися українські машинобудівники. Танкові заводи Уралу щомісяця випускали 2 тис. танків. Маючи багатий досвід вирощування зернових і технічних культур, високоефективного тваринництва, трудівники сільського господарства України надали істотну допомогу колгоспам і радгоспам східних регіонів. За 1942-45 рр. посівні площі в Радянському Союзі збільшилися на 26 млн. га. У 1942 році трудівники тилу започаткували ще один патріотичний рух – збір коштів на будівництво танкових колон, артилерійських батарей,авіаційних ескадр. Трудящі України взяли активну участь у збиранні коштів на танкову колону « За Радянську Україну ». Героїчний подвиг трударів села України мав великий вплив на забезпечення червоної армії продовольством. Наприклад, добова харчова норма бійців і командирів складалася з хліба, масла, цукру, картоплі, макаронних виробів, мя’сопродуктів.
10. Західноукраїнські землі в другій половині XIX – початку XX ст.: політичний і соціально-економічний розвиток.
Після того, як утворилася Австро-Угорської імперія, до австрійської частини увійшли Галичина і Буковина, а до угорської – Закарпатська Україна. В цей період, незважаючи на залишки кріпосництва, аграрний сектор західноукраїнських земель поступово переходив на капіталістичні методи господарювання. Зростає товарність сільського господарства, ширше використовується вільнонаймана праця, поліпшуються знаряддя праці, частіше застосовується техніка тощо. Проте водночас з позитивними зрушеннями зберігає свої панівні позиції поміщицьке землеволодіння; загострюється проблема аграрного перенаселення тощо. Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що позначилося на її структурі та динаміці розвитку. Наслідками колоніальних форм господарювання в промисловій сфері були: гальмування промислового розвитку західноукр. земель, орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, залежність промислового розвитку від іноземного капіталу, хижацька експлуатація природних багатств західноукр. Земель.
Досить складною була ситуація в суспільно-політичній сфері. Динаміку суспільного руху визначали укр.-польське протистояння та невщухаюча боротьба між москвофілами, народовцями та радикалами. Москвофільська (староруська або русофільська) течія, лідерами якої були Д. Зубрицький, В.Дідицький, М.Малиновський, Д.Добрянський та ін., виникла ще 1848 р., а в 50-ті роки набуває чіткіших, окреслених форм. Лідери народовської (українофільської) політичної течії (Ю.Романчук, О.Барвінський, К.Левицький та ін.) виступали проти революційних форм боротьби і стояли на платформі толерантного ставлення до Австро-Угорської монархії.Лідерами радикальної течії стали І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький, які проповідували необхідність переходу до соціалізму. Починаючи з 90-х років XIX ст. суспільний рух в західноукр. землях вступає в політичний етап свого розвитку – інтенсивно розгортається робота щодо організаційного згуртування та розмежування політичних сил, кристалізуються основні програмні положення, агітація та пропаганда охоплює дедалі ширші верстви населення.
11. Західноукраїнські землі в 1900-1914 рр.
На початку XX ст. західноукраїнські землі перебували в складі Австро-Угорської імперії. Економіка краю мусила забезпечувати розвинуті промислові центри метрополії дешевою сировиною та бути вигідним ринком збуту вже готових товарів. Західноукраїнські землі залишалися одним з основних постачальників лісу до європейських країн. Високими темпами розвивалася тут лише деревопереробна, лісопильна, паперова галузі промисловості, видобуток та переробка нафти. У 1913 р. на Дрогобицьких нафтопромислах було видобуто 1,1 млн. тонн нафти. У зазначений період для одержання більших прибутків цісарський уряд почав будувати на західноукраїнських землях залізниці. Водночас окремі регіони Галичини, Буковини та Закарпаття фактично не мали залізничного сполучення, що значною мірою гальмувало розвиток економічних зв’язків і економіки в цілому. У краї не було важкої промисловості, 97% промислових підприємств були дрібними. На них працювала незначна частка населення краю. У Східній Галичині наприкінці XIX ст. налічувалося всього 170 тис. робітників, які працювали переважно за наймом у сільському господарстві, лісництві та нафтових промислах.
Провідною галуззю економіки краю залишалося сільське господарство, у якому були зайняті 94 % населення. Більша частина орної землі, лісів та пасовищ належала поміщикам, заможним селянам, римсько-католицькій та греко-католицькій церквам. Надзвичайно тяжке економічне становище західноукраїнських селян зумовило масову еміграцію населення краю. Західноукраїнські селяни виїжджали до Америки, здебільшого Канади й США. У меншій кількості – до Бразилії та Аргентини. Політична система управління, запроваджена на західноукраїнських землях, була пристосована до здійснення тут великодержавної колонізаторської політики цісарського уряду. Уся адміністративна влада у Галичині, як і на Буковині, зосереджувалася в руках намісників, яких призначав імператор. Роль органів місцевого самоврядування на західноукраїнських землях відгравали Галицький та Буковинський сейми. Проте вся їхня діяльність була повністю підпорядкована цісарському урядові. Чинний виробничий закон відповідав тільки інтересам панівних верств населення. На початку XX ст. в Галичині у виборах фактично брало участь лише близько 7 %, а на Буковині – 4,9 % населення.
12. Західноукраїнські землі у 1920-1930-х рр.
У результаті війни з українцями поляки захопили територію ЗУНР й у 1923 р. домоглися від Антанти визнання цього загарбання. У березні 1921 р. був укладений Ризький договір, що залишив за Польщею західноукраїнські й західнобілоруські землі. Після завершення Першої світової війни й національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. під владою Польщі опинилися такі етнічні українські землі: Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Посяння, Лемківщина. Польська держава вживала заходи, внаслідок яких: були ліквідовані всі демократичні інституції ЗУНР; категорично заборонялося вживати назви «Західна Україна», «Східна Галичина»; забороненими стали слова «українець», «український», замість них вживався термін «русин», русинський»; зусиллями міністра освіти С. Грабовського укр. школи були перетворені на польсько-українські з перевагою пол. мови; українців не приймали до Львівського університету, у якому закрили всі укр. кафедри; українців та представників тих національних меншин, які підтримували ЗУНР, звільнено з керівних посад і державних закладів. Польський уряд поділив країну на дві території: «Польщу А» та «Польщу Б». До першої входили етнічні польські землі, а до другої – переважно західноукр. й західнобілоруські. Для території «А» був визначений швидкий індустріальний розвиток, а територія «Б» мала залишатися ринком збуту пол. товарів та джерелом сировини.
Українців, які опинилися в Румунській державі, можна поділити на три групи: населення теренів Бессарабії; жителі повіту Марамарош (колишня територія Угорщини); населення Північної Буковини. Щоб румунізувати українців, Бухарест закрив усі школи, де викладали укр. мовою; скасував укр. кафедри у вищих навчальних закладах, заборонив укр. пресу, переслідував церкву. Румунська влада грабувала укр. села й міста.
8 травня 1919 р. представники Ужгородської, Хустської та Пряшівської рад, утворивши Центральн
15. Ліквідація царизмом Запор Січі і доля коз.
Проводячи колонізаторську політику, царський уряд поступово ліквідовував автономію України. Катерина II ви рішила скасувати її остаточно. У відповідь на прохання козацької старшини у 1763 р. дозволити створення шляхет ського парламенту цариця наказала гетьманові К. Розумовському прибути до столиці та зажадала його відставки. 10 листопада 1764 року, після невдалих спроб досягти ком промісу, Розумовський відмовився від гетьманства. Після закінчення російсько-турецької війни 1768—1774 рр., коли татари вже не загрожували Росії, а отже, допомоги козаків вона не потребувала, Катерина II наказала вдруге зруйнувати Запорозьку Січ. Її долю було вирішено на спеціальній нараді 23 квітня 1775 року. На ній виступив новоросійський генерал-губернатор князь Г. Потьомкін з розробленим планом знищення Січі за допомо гою збройних сил. Для знищення Запорозької Січі було використано вій сько загальною кількістю понад 100 тис. вояків на чолі з генерал-поручиком П. Текелі. Відбувалися оборонні бої козаків. Проте старшинська рада з участю духовенства після тривало го обговорення вирішила здати Січ без опору.
3 серпня 1775 року з'явився царський маніфест про ліквідацію Січі. Знищення Січі було одним з репресивних заходів царизму, спрямованих на ліквідацію самоврядування та на придушення нової хвилі антифеодаль' ного руху.
Різною була подальша доля запорозьких козаків. Знач ну їх кількість було віднесено до розряду державних вій ськових поселенців. Козацька біднота та селяни-втікачі потрапили в залежність до нових землевласників, які отримали маєтності за рахунок колишніх вільних запорозь ких степів. Майже 5 тис. запорожців відійшло до турецьких володінь та оселилося за Дунаєм, створивши там Задунай ську Січ (1775—1828), яка спочатку містилася на березі Ду наю неподалік сучасного м. Вилкова Одеської області. Зго дом за наказом турецького уряду цих козаків переселили на правий берег Дунаю. Було утворене царським урядом і зга дане вже Чорноморське козацьке військо, яке під час росій сько-турецької війни налічувало понад 12,5 тис. козаків.
Отже, відхід козаків із Запорожжя тривав роками. Во ни тікали від царської сваволі у різні краї.
16. Напад гітлер. Німеччини на СРСР. Події 1941р.
22 червня 1941 року Німеччина напала на Рад. Союз. Ще 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву №21 «Барбаросса». Відповідно до цього плану війна повинна була тривати 1,5-2 місяці і за цей час нім. війська мали вийти на рубіж Архангельс-Волга-Астрахань. Фашистська армія налічувала 190 дивізій (157 з них нім.), 47 тис гармат, 4,3 тис танків, 5 тис літаків. Разом з Німеччиною виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія. Чисельність Червоної армії скл. понад 5 млн. людей, у зах.прикордонній смузі зосереджувалось 170 дивізій та 2 бригади, які мали 2,9 млн. людей, 9,2 тис танків, 8,5 тис. літаків, 468 тис. гармат і мінометів. Найбільша част. нім. сил ( група армій «Південь» - 57 дивізій і 13 бригад) мала завдання протягом короткого часу завдати удару у напрямку на Київ, зайняти переправи і підготувати наступ далі на схід. В Україні нім військам протистояли два фронти – Пд.-зах. (генерал Кирпонос) і Південний (Тяленєв), а також Чорноморська флотилія (адмірал Октябрський). У прикордонних боях Червона армія зазнала відчутної поразки. За перші 3 тижні війни вона втратила 850 тис. людей, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, майже 10 тис. гармат. Німецькі втрати були у 10 разів меншими.
30 червня 1941 року нім. війська увійшли у Львів. Разом з ними увійшли частини ОУН. у цей же день представники укр.. націоналістичних політ. сил на чолі з ОУН прийняли «Акт відновлення Укр.. держави», також декрет, за яким Ярослава Стицька було призначено головою уряду і мав 26 міністрів. Проте Німеччина негативно реагує на акт: Степан Бандера і Ярослав Стицько були інтерновані.
5 липня 1941 року Рад.уряд України прийняв рішення про евакуацію промислових і с/г об’єктів, а також населення України. Було евакуйовано 550 великих заводів, 3,5 млн. людей. У армію було мобілізовано 2 млн. жителів республіки (бл. 200 тис – добровольці), 2 млн. людей будували оборонні споруди.
На 1 листопада 1941 року від насел. України у фонд оборони надійшло бл. 1 млрд. карбованців. 73 дні тривала борона Одеси. Тут загарбники втратили бл. 200 тис людей. Проте, незважаючи на опір Червоної армії, німцям вдалося захопити більшу частину території України, взяти у полон у районі Києва 650 тис. солдат і офіцерів. 25 жовтня 1941 року нім. війська захопили Харків. До кінця 1941 р. німці контролювали територію, де до війни проживало 80 млн. людей або 42% насел. СРСР. Крім того у полон потрапило 3,8 млн. рад. військових, з них 1,3 млн. – українці.
17. НЕП і голод 1921-23рр.
У березні 1921 року X з'їзд РКП(б) прийняв рішення про запровадження нової еко номічної політики (неп). Основною її метою В. Ленін назвав зміцнення союзу робітничого класу й селянства. Нова економічна політика була спробою більшовицької партії зосередити в своїх руках політичну владу, пе рейти від командно-адміністративних ме тодів управління економікою, які застосову валися в роки воєнного комунізму, до ринко вих механізмів у повоєнний час.
Нова економна політика передбачала заходи: • заміну продовольчої розкладки продподатком. • формування державного сектора в промисло вості та перехід його на господарський розра хунок.• створення багатоукладної системи еко номіки, передача дрібних чи малоприбутко вих підприємств як організаціям (комнеза мам, кооперативам, артілям), так і приват ним особам (нерідко колишнім власникам).• перехід від натуральної оплати праці до гро шової, залежно від кількості виробленої про дукції та її якості. •дозвіл оренди землі селянами та залучення найманої праці на селі.
В умовах нової економічної політики швид ко розвивалися українська промисловість і сільське господарство. 1925 року вони за основ ними показниками зрівнялися з 1913 роком, а в деяких галузях навіть перевищили його.
Голод 1921-1923 рр. Наприкінці 1921 року значні терени України охо пив голод. Його причини такі:• післявоєнна розруха сільського господарства • неврожай, спричинений страшною посухою; • примусове вилучення радянською владою хліба в селян; • незацікавленість селян у результатах своєї праці; • скорочення посівних площ.
Урожай 1921 року не міг забезпечити на віть прожиткового мінімуму. Голодом були охоплені території України з населенням до 5,6 млн. осіб, що
23. Початок української революції (лютий-жовтень 1917р)
Перша світова війна призвела до загострення соціально-економічних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. Перемога Лютневої революції 27 лютого 1917 р. привела до падіння самодержавства (Микола ІІ зрікся престолу). Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. Але поряд із цим органом активно діяла Петроградська Рада. В Україні замість старих органів влади виникають губернські. міські й повітові управління. У містах і селах утворюються Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Перебіг доволі хаотичних і стійких подій під час зміни влади зумовив активізацію національного руху в Україні. Національні політичні сили були роздроблені, і для їхньої консолідації необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник ла і згодом стала впливовим центром влади Українська Центральна Рада (УЦР). УЦР, створена 3-4 березня 1917 р. в Києві на зборах представни ків Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демок ратів, стала представницьким органом українських демократичних сил, що очолив національно-демократичну революцію в Україні. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямків діяльності відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська соціал-демократична робітнича партія та Українська партія соціалістів-федералістів. Посаду голови УЦР обійняв М. Грушевський.
Безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були посилення політичної боротьби; вихід на політичну арену широких народних мас; перетворення армії на впливовий фактор внутрішнього життя тощо.
Невдачі наступу російських військ влітку 1917 р. на Південно-Західному фронті поглибили загальну кризу в країні і викликали масові виступи робітників. Чим більше ускладнювалося становище і посилювалось протистояння між масовими організаціями трудящих і Тимчасовим урядом, тим більше зміцнювалися більшовицькі позиції. Більшовики прагнули за хопити владу в Радах, розглядаючи їх як органи своєї влади. Тому вони висували гасло „Вся влада Радам”. Майстерно маневруючи, використовуючи слабкі місця опо нентів, вони цілеспрямовано вели пропаганду за проведення соціалістичної революції.
25 жовтня (7 листопада) 1917 р. більшовики шляхом перевороту захопили владу і в Петрограді. Тимчасовий уряд був повалений. Вони одразу ж проголосили „Декрет про мир”, де містилися зобов'язання негайно укласти сепаратний мир з німцями, та „Декрет про землю”, за яким поміщицька земля мала бути націоналізована без будь - якого викупу на користь поміщиків і розділена між селянами за трудовим принципом.
30 жовтня під керівництвом більшовиків робітники Київського заводу „Арсенал” та інших підприємств підняли повстання проти органів Тимчасового уряду. Центральна Рада спочатку стала на очікувальну позицію. Але у вирішальний момент, незважаючи на свої антибільшовицькі настрої і вбачаючи головного суперника в Тимчасовому уряді, який ставив їй перепони у відбудові Української державності, підтримала повстанців, підкріпивши їх вісьмома тисячами бійців. Військові сутички, у яких перші дві сторони серйозно підірвали свої сили, дозволили УЦР, що опиралася на власні військові формування, прийти до влади.
24. Проголошення і програма дій УНР
25 жовтня 1917 р. в Петрограді партія більшовиків скинула Тимчасовий уряд Олександра Керченського і захопила владу. У Києві заклики більшовиків захопити владу не мали успіху. За допомогою військових частин УЦР встановила контроль над містом, вжила заходів до запобігання анархії та громадянської війни. Необхідно було затвердити державні права українського народу. Тому, М.Грушевський закликав не чекати перетворення Росії на федеративну республіку, у проголосити створення Української національної держави.
7 (за новим стилем 20) листопада на засіданні Малої Ради УЦР було прийнято ІІІ Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев’яти український губерній. Широко проголошений він був 9 листопада 1917 р. на Со фійському Майдані в Києві. З цього приводу відбулися військовий па ра, святковий молебень, було зібрано багатотисячний мітинг. День було проголошено святковим, відмінено заняття у школах і гімназіях, роботу в державних установах.
ІІІ Універсал передбачав широку програму дій, а саме:
- Україна не відокремлювалася від Росії, але вся влада в Україні до скликання Установчих зборів належала лише УЦР та Генеральному Секре таріату.
- Україна стала Українською Народною Республікою.
- До території УНР належали землі, населені здебільшого українця ми: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточно питання про приєднання до України Курщини, Холмщини, Вороніжчи ни та інших суміжних з Україною територій з переважаючим українсь ким населенням мало вирішуватися шляхом переговорів.
- ЦР зобов’язувалася якнайшвидше підписати мир з Німеччиною та її союзниками.
- На території УНР поміщицьке землеволодіння, право власності та удільні, монастирські кабінетські та церковні землі скасовувалося.
- В Україні проголошувався 8-годинний робочий день.
- Запроваджувався державний контроль над виробництвом.
- Скасовувалася смертна кара й оголошувалася амністія.
- В Україні повинен створитися дійсно незалежний суд.
- Україна визнавала національно-персональну автономію для меншин.
- На 27 грудня (9 січня за ,новим стилем) призначалися вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів.
20. Пожвавлення суспільно-політичних та національно-визвольних рухів у другій половині ХІХ ст.
Найвпливовішими політичними силами в Україні в другій половині ХІХ ст. були загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів, лібералів та український національний рух.
Народницький рух Основною опорою народницького руху, поширеного в 60-80-ті роки ХІХ СТ., стали вихідці із дворянської та різ ночинської інтелігенції. Народництво як ідеологія і як громадсько-політичний рух стало реакцією частини сус пільства на пореформений злам традиційного селянського життя, на появу та утвердження західних «буржуазних” ідей, звичаїв та порядків. Вважаючи капіталістичний шлях розвитку для Росії безперспективним, народники обстоювали необхідність переходу до «народного вироб ництва» - некапіталістичної індустріалізації, встановлення соціалістичного устрою на основі селянської общини. У 1874 р. розпочалося масове «ходіння в народ” демок ратичної інтелігенції.
Соціал-демократичний рух Розчарування частини народників у ставці на револю ційний потенціал селянства призводить наприкінці ХІХ ст. до поширення ідеології марксизму, на базі якої сформува лася соціал-демократична течія суспільно-політичного руху. В основі марксистського світобачення лежали по слідовний матеріалізм, вчення про діалектичний розви ток, теорія класової боротьби, віра у всесвітньо-історичну революційну роль пролетаріату, творця нового, комуніс тичного суспільства.
Ліберальний рух Як ідейно-політична течія ліберальний рух виходить на політичну сцену на межі 70-80-х років. Перші пореформені роки стали для лібераль ного руху часом організаційного становлення, усвідомлення свого місця й ролі серед суспільних сил. В основі ліберальної альтернати ви суспільного розвитку лежала ідея побудови економіки за законами вільного ринку, конкуренції. Держава мала стати правовою, оберігати демократичні права особи і міні мально втручатися в економічну сферу. Ідеальною формою правління ліберали вважали конституційну монархію. Не визнаючи революційних форм і методів боротьби, в основу своєї діяльності вони поклали тактику пошуку компромі сів з урядом.
Національний рух Лібералізація суспільного життя у середині ХІХ СТ., що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху.
Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині ХІХ ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення по ставленої мети.
21. Політика українізації
Українізація – політика, спрямована на підготовку та виховання партійно-державних кадрів української національності, урахування національних факторів при формуванні партійного й державного апарату, організація та відкриття мережі український дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури ( бібліотек, музеїв, театрів тощо), випуск українських газет, журналів, книг, відродження й розвиток національних традицій культури.
Початок політиці українізації поклав ХІІ з'їзд РКП(б), який відбувся в квітні 1923 р. Сутність її полягала в тому, щоб посилити (укоренити) вплив радянської влади і комуністичної партії серед населення національних республік. Одне з її головних завдань полягало в тому, щоб перебудувати культуру в Україні на ідеологічних принципах марксизму.
Перші заходи українізації передбачали насамперед розширення сфери вживання української мови, особливо в галузі освіти, у партії та уряді, державних установах.
Рушійною силою політики українізації стала українська інтелігенція. Активними прихильниками цієї політики були М.Грушевський, М.Куліш, М.Хвильовий та інші діячі культури і мистецтва.
Результати українізації у 1920-ті рр. були вражаючими. Серед службовців державного апарату частка українців зросла з 35 % у 1923 р. до 54% у 1927 р. Понад 97 % українських дітей у 1929 р. навчалися рідною мовою. У ВН3 у 1933 було 55 % студентів-українців проти 30 % 1923 р. Наприкінці 1920 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл, 30 % ВН3, більше половини технікумів здійснювали навчання українською мовою. Більшість книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. Відбyлася українізація окремих військових частин, церкви.
Наприкінці 1930-х рр. політика коренізації під тиском командно-адміністративної системи почала поступатися своїми позиціями. Процес національного відродження почав виходити за межі тоталітарної системи, тому політика українізацій була остаточно згорнута у 1938 р.
22. Початки національного відродження на західноукраїнських землях., „Руська трійця”
Піднесення у другій половині ХІХ ст. визвольних рухів у Європі спричинило національно зорієнтовану хвилю поширення ідей просвітництва на західноукраїнських землях.
Перша хвиля національного відродження в Галичині пов'язана з діяльністю культурно-освітнього осередку в Перемишлі, що сформувався 1816 р. навколо гре ко-католицьких ієрархів Михайла Левицького та Івана Cнiгypcькoгo. До цього осередку входили Іван Могильницький, Іван Лаврівський та ін. Учасники гуртка виявляли великий інтерес до української історії, чимало зробили для піднесення національної освіти.
Інтерес до національно-історичної спадщини й мови та усної народної творчо сті виявляли і представники духовенства інших західноукраїнських земель. Ве ликий внесок в українське відродження на Закарпатті зробив священик Олександр Духнович - автор українського мовного молитовника та низки підручників для початкових шкіл і посібників для вчителів українською мовою.
На Буковині першу спробу друкувати українські пісні кирилицею зробив Іван Велигорський.
Найбільш послідовно у справі відстоювання рідної мови була напівлегальна демократично-просвітницька організація „Руська трійця”, засновниками якої 1832-1833 рр. стали студенти Львівської духовної ceмінapiї Іван Вагилевич, Маркіян Шашкевич і Яків Головацький. Метою організації було піднесення масової української свідомості і впровадження української мови та культури в усі сфери національ ного життя.
У 1836 р. було видано літератур но-художній альманах „Рycaлкa Дністровая”. Це була перша книга, ви дана народною українською мовою. Збірку пронизують три ідеї: 1) визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик її поновлення; 2) позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків повстань; 3) пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Сам факт її видання вже набував політичного забарвлення, і це ви кликало протидію з боку австрійської влади. „Русалка Дністровая” була заборонена. Внаслідок перепон, що їх чинили австрійські урядовці, та пересліду вань членів „трійці” гурток вреш ті-решт розпався.
становило 25% від усього населення України. У липні 1921 року при Всеук раїнському центральному виконавчому комі теті (ВУЦВК) була створена Центральна комі сія для допомоги голодним.
Чимало європейськихдоброчинних організацій намагалися надати допомогу Україні, але надіслані гуманітарні вантажі часто сюди не потрапляли. Влада твердила, що голод тільки в Росії, а в Україні неврожай. З республіки й далі вивозили зерно навіть у найскладніші для неї часи. Урожай 1923 року виявився гарним, тому голод удалося побороти, але в Україні він забрав життя майже 1,5 млн. людей.
18. Обмеження автономії України у складі Московської держави у XVII-XVIII ст.
8 січня 1654 р. Відбулась Переяславська рада, на якій гетьман, коз старшина і самі козаки визнали протекторат Московії над Україною. Хоча деякі козацькі полковники не визнали Переяславську раду, а саме: І.Богун та Нечай. Юридичний статус України у складі Московії було закріплено «Березневими статтями» («Статті Б.Хмельницького»). Згіно з цим докуметом гетьмана і старшину повинна обирати рада; укр адміністрація і судоустрій не підлягатимуть Москві; залишиться поділ на стани, коз військо становитиме 60 тис. чол. Україна матиме право вести переговори з іншими державами, українці визнали за Московією право тримати в Києві воєводу із залогою.
21 березня 1654 р укр посли подали рос правителеві нову редакцію проекту договору, що містив уже 11 статей (замість 23). Проте його зміст не змінився за рахунок об’єднання низки статей. Однак царський уряд, що проводив політику жорсткої централізації Росії, одразу ж почав обмежувати автономію України, скасовувати права її населення, хоча за «Березневими статтями» Україна вважалася окремою державою.
Наступним етапом відносин між Україною та Московією став Андрусівський договір (1677р.) , згідно з яким українсько-російський договір 1654 р. був фактично скасований, за яким головною умовою якого був захист України від ворогів і зобов’язування царського уряду ніколи не віддавати Україну Польщі. Такі обставини викликали обурення українського народу.
У м. Коломаку було підписано між представниками Московії і коз. старшиною «Коломацькі статті», за якими була обмежена економічна, зовнішня і соціальна політика України. Влада гетьмана зводилася до поліційних ф-цій: стежити і сприяти виконанню численних царських заборон. Укр купцям заборонялося торгувати в Московії та з Кримом, зберігалося обмеження коз війська (30 тис).
Після Полтавської битви 1709 р. укр автономність була приречена на знищеність. Лівобережну Україну стали називати Малоросією, а згодом утворено Малоросійську губернію. Росія дедалі відчутніше обмежувала укр самоврядування. Для цього 1722 р у Глухові було засновано Малоросійську колегію, яка контролювала діяльність гетьмани, старшини, відала фінансами. Розмір податків зріс у 6 разів.
1727 р. Малоросійську колегію було скасовано. А наступного року було прийнято конституцію Гетьманщини, яка обмежувала укр автономію. Запорізька Січ тепер підлягала рос адміністрації, а не гетьману.
19. Пилип Орлик та його Конституція
Пилип Орлик походив з родини чеських дворян. Освіту здобув у Віленській єзуїтській колегії, згодом - у Києво-Могилянській академії. За протекцією гетьмана І.Мазепи у 1706 р. був призначений генеральним писарем. Підтримавши антиросійський виступ, у 1709 р. разом із частиною гетьманського війська від’їжджає до Бендер, де, після смерті Мазепи, був обраний новим гетьманом.
Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та за порозькими козаками договір, який дістав назву «Консти туція прав і вольностей Війська Запорозького » (Бендерська конституція).
У Конституції наголошува лося на обмеженні самовладдя гетьмана. Обмеження гетьманських повноважень виявлялося в по силенні впливу на внутрішню та зовнішню політику чле нів загальної Ради, у посиленні ролі військового генераль ного суду, який позбавляв гетьмана права «карати своєю приватною помстою та владою», у чіткому розмежуванні військового скарбу і особистих фінансів гетьмана та ін.
Конституція прокламувала розширення демократич них засад у суспільстві. Йшлося про створення своєрідного козацького парламенту - загальної Ради. До складу цього представницького політичного органу мали входити вся старшина (генеральна, полкова, сотники), делегати Запо розької Січі та представники від полків. Характерно, що загальна Рада мала бути не формальним, а робочим орга ном. З цією метою планувалося збирати її тричі на рік на Різдво Христове, Воскресіння Христове та Покрову Пресвятої Богородиці.
Бендерська конституція мала на меті консолідацію ук раїнського суспільства, про що свідчать зафіксовані в ній обмеження самовладдя гетьмана, розширення демокра тичних засад у суспільстві, повернення Запорозькій Січі традиційних прав і вольностей та особливого статусу, під твердження прав українських міст, обмеження соціальної експлуатації. Єдиний недемократичний пункт цього доку мента, який стверджував виняткові права православ'я в Україні, також був спрямований на ідею суспільної єднос ті. Отже, Конституція П. Орлика, створена на основі уза гальнення попереднього історичного досвіду, була спробою сформувати надійне соціальне підґрунтя для реалізації на ціонально-державницьких планів.
народну руську раду, проголосили приєднання Закарпаття до Чехословаччини. У складі Чехословаччини Закарпаття було окремим адміністративним краєм і спочатку називалося Підкарпатською Руссю, а згодом було перейменоване на Підкарпатський край. На Закарпатті ширилася укр. освіта й культура, у школах дозволялося вибирати мову навчання, активно діяли такі укр. організації, як «Просвіта» й «Пласт».
13. Кирило-Мефодіївське товариство.
На початку 40-х років ХІХ ст. центром укр.. націон.-визвольного руху став Київ. Студенти та молоді викладачі університету св. Володимира організували таємний гурток «Київська молода», поста вивши за мету сприяти розвиткові духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. У 1846 році гурток поступово оформився в нелегальне товариство, яке назвали Кирило-Мефодіївським товариство. Його членами були вчені, пись менники, студенти віком від 19 до 30 років — усього 12 осіб. Організатори товариства: професор університету Микола Косто маров, Василь Білозерський, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко.
Основні статутні та програмні положення Кирило-Мефодіївського товариства були сфор мульовані у двох документах — «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Ме фодія», та «Законі Божо му, або Книзі буття українського народу». Головною ме тою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське товариство вважало утвердження на засадах християнства національно-державної неза лежності України з демократичним ладом на взірець Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки в конфедеративному союзі таких самих незалежних держав. Провідна роль у майбутній конфедерації відводилася Україні. Київ мав стати столи цею цього державного утворення. У програмних документах товариства різко засуджувалися гнобителі, царі й пани, поділ суспільства на стани, визиск бідних людей ба гатими, насильство й колоніальний гніт. Козацтво мало стати тією суспільною силою, яка повела б український народ до за можного й щасливого життя, свободи й неза лежності, власної державності. Проіснувало товариство недовго (близько 14 місяців). Унаслідок доносу студента О. Петрова його керівники й провідні члени були заарештовані й заслані до різних міст Європейської Росії. Трагічною була доля Т. Шевченка — людини, у якій цар та його чиновники вбачали найнебезпечнішого учас ника товариства. Його віддали в солдати на 10 років і заслали до Оренбурга. Створення братства було першою, хоч і нев далою, спробою інтелігенції перейти від куль турницького до політичного етапу національ ного розвитку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який уважав потенційно не безпечним невпинне зростання свідомості ук раїнців; ліквідація товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і ознаменувала початок тривалої, невпинної боротьби української демократичної інтелі генції проти російського царату.
14. Колективізація с/г і голод 1932-1933 рр.
У грудні 1927 року XV з’їзд ВКП(б) звернув увагу на розвиток колективізації на селі. Приводом до цього стала хлібозаготівельна криза. Урожай 1927 року був невисоким, і ціни на хліб, установлені державою, не задовольняли селян. Офіційно проголошення курсу Комуністич ної партії на суцільну колективізацію відбу лося на Пленумі ЦК ВКП(б) в листопаді 1929 року. Колективізація в Україні мала завершитися восени 1931 року чи навесні 1932 року.
Початок колективізації розпочався з пору шення тих самих принципів добровільного об'єднання на селі, про які так багато говори ли більшовики. Радянська держава вдалася й до економічного тиску на селян. Тим, хто вступав до колгоспів, уряд надавав різноманітні пільги, звільняв від податків на домашню худобу, надавав сільськогоспо дарську техніку, а тим, хто залишався одноосібником, доводило ся сплачувати високі податки, на них повсяк час спрямовувався адміністративний тиск.
Другий етап колективізації відрізнявся певними маневрами сталінської влади. Щоб підтримати прибічників колективізації (зде більшого це була сільська біднота), на селі утворювали машинно-тракторні станції (МТС). Вони не тільки здійснювали технічну допомогу колгоспам, а фактично взяли під політичний контроль процеси, які відбували ся на селі. Сталін особисто проголосив полі тику «ліквідації куркульства як класу». Формою боротьби з заможним селянством було обране так зване «розкуркулення», тоб то економічне пограбування селян, порушен ня їхніх політичних і соціально-економічних прав, репресії.
За даними радянських установ, в Україні в 1929 році налічувалося близько 72 тис. кур кульських господарств, а під розкуркулення потрапило 200 тис. господарств.
Голод 1932-1933 рр. Справжньою катастрофою для українського народу став голод 1932-1933 рр., у результаті якого вимерли цілі регіони. На думку дослідників, у той період в Україні вмерло від голоду 3,5-8 млн. осіб.
Восени 1932 року в Україну прибула надзви чайна комісія на чолі з В. Молотовим, яка пе ревела республіку на надзвичайний стан. Для «вибивання» українського хліба були залучені загони НКВС, армія комуністичних, радянсь ких, комсомольських, профспілкових активіс тів. Зруйноване сталінськими експеримента ми українське село змогло дати державі 89,5 млн. пудів збіжжя замість запланованих 131 млн. пудів. У пошуках зерна обшукували кожну хату, зривали підлогу, залазили в колодязі. Хлібозаготівельна кампанія фактично перетворилася на цілеспрямоване фізичне ви нищення селянського населення.
У січні 1933 року масовий голод набув нечуваних масштабів, оскільки Радянський Союз не визнавав факт голоду, міжнародна допомога йому не надавалася.
8. Зародження українського соціалізму
У кінці XIX ст. навіть легальна культурно-просвітницька діяльність українських громад викликала невдоволення російських урядових кіл. Щоб запобігти зростанню українського національного руху, міністр внутрішніх справ Росії П.Валуєв своїм циркуляром ( липень 1863 р. ) заборонив видання українською мовою наукових, релігійних та освітніх праць, а також діяльність недільних шкіл. Відразу після появи цього урядового акта, що був названий Валуєвським циркуляром, громади розпустили, а багатьох їх членів заслали в різні регіони Російської імперії. Унаслідок незначного послаблення імперської цензури на початку 70-х років громадівці почали відновлювати свою діяльність. З ініціативи В. Антоновича в Києві була утворена так звана « Стара громада », до якої увійшли такі відомі представники наукової та творчої інтелігенції, як М.Зібер, М.Драгоманов, П.Житецький, П.Чубинський та ін. За своїми політичними поглядами М.Драгоманов був послідовником кирило-мефодіївців, проповідував федералізм, пов’язуючи його з демократизмом західноєвропейського типу. Драгоманов наголошував, що справжній демократ повинен бути патріотом України, а щирий український патріот має обов’язково бути демократом. Царизм усіляко переслідував і цькував Драгоманова, звинувачуючи його в «малоросійському сепаратизмі» й пропаганді соціалістичних ідей. Звільнений у 1875 р. з київського університету, Драгоманов переїхав до Швейцарії, де разом з С.Подолинським та М.Павликом організував відання українського збірника «Громада», який нелегально переправлявся в Україну. У цьому збірнику пропагувалася оригінальна концепція так званого громадівського соціалізму. У «старогромадівський» період він дотримувався поглядів, близьких до так званих українсько-загальноросійських , сприймав українство як рух виключно літературно-культурний. Після Емського указу почала формуватися його національно-політична концепція. У своїх працях він висловлювався за те, щоб перетворити українство на політичний рух, визнав необхідність розгортання політичної боротьби за національну незалежність і соціальне визволення українського народу. Прикладом нового підходу Драгоманова до національного питання може слугувати довге замовчування статті «Пропащий час» (1877 р.), у якій він закликає переглянути історичний досвід українсько-російських взаємин на останні 200 років, «щоб знати, через що тепер стало так гірко, щоб не помилитися знов, як колись помилялись».Після такої відкритої, безкомпромісної критики антиукраїнської великодержавної політики російського самодержавства повернення Драгоманова на Батьківщину стало неможливим. У 1886 році через ідейні розходження з поміркованішими громадівцями він утратив їхню фінансову підтримку, тому змушений був переїхати до Болгарії, де прожив останні роки свого життя.
9. Західноукраїнська Народна Республіка.
19 жовтня 1918 року у Львові на зборах українських депутатів австрійського парламенту, українських депутатів Галицького й Буковинського сеймів, представників українських політичних партій, духовенства та студентства була утворена Українська Національна Рада (УНР), яка наступного дня заявила про необхідність створення на західноукраїнських землях Української держави. 13 листопада 1918 року проголошено Західноукраїнську Народу Республіку (ЗУНР). Її президентом став голова УНР Є.Петрушевич, головою державного секретаріату (уряду) – К.Левицький. Основний закон ЗУНР затвердив герб нової держави – зображення золотого лева на синьому тлі та синьо-жовтий прапор. На момент проголошення територія ЗУНР охоплювала 70 тис. кв. км., населення країни становило 6 млн. осіб. Формуючи державний механізм, керівництво ЗУНР виявило неабияку толерантність до національних меншин. Українські державотворці обіцяли: •Забезпечити демократичні права всім громадянам; •Провести аграрну реформу в інтересах селян; •Запровадити 8-годинний робочий день і охорону праці;
Від самого початку свого існування ЗУНР опинилася в дуже важких умовах. За згодою з країнами Антанти Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спочатку загарбала Угорщина, а в січні квітні 1919 року – Чехословаччина. Тепер до складу ЗУНР входила тільки територія Східної Галичини з населенням 4 млн. осіб. Система управління, створена ЗУНР, відрізнялася від системи управління УНР. Армія ЗУНР, яка отримала назву УГА (Українська галицька армія), налічувала 120 тис. вояків. Спочатку її очолював генерал М.Омелянович-Павленко, але влітку його замінив генерал О.Греків. навіть у складних умовах УГА провела ряд блискучих воєнних операцій проти ворога. Однією з найславетніших сторінок Визвольних змагань стала Чортівська офензива (наступальна операція) коли 25-тис. українське військо примусило відступати 100-тис. польську армію. Наприкінці червня 1919 року польська армія почала потужний наступ проти частин УГА. Знесилене у жорстоких боях українське військо 16 липня 1919 року перейшло річку Збруч і з’єдналося з частинами армії УНР.
4. Визвольні та національні рухи кінця ХVІІІ початку ХІХ ст.
Гайдамацький рух. Гайдамаками називали у ХVІІІ ст. українських повстанців-месників на Правобережній Україні, особливо на Волині й Поділлі.
Гайдамацькі загони складалися з селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів.
Гайдамаки знаходили повне співчуття й підтримку серед простого народу та православного духовенства. Тікаючи від переслідування, вони часто переховувалися в православних монастирях.
Захоплених у полон гайдамаків жорстоко мордували: сажали на палі, четвертували, вішали. Попри тортури, вони трималися з мужністю, яка вражала навіть ворогів.
Могутня хвиля антифеодального визвольного руху прокотилася по всій Україні в другій чверті ХVІІІ ст.
Опришківський рух Опришками називали борців проти феодального й національного гноблення в Галичині на Закарпатті та Буковині. Вони громили шляхту, багатіїв, католицьких священників і уніатів. Як і гайдамаки, опришки вдавалися до партизанської тактики, зненацька нападали на ворогів і швидко відходили, уникаючи відкритого бою. Вони мали тісні зв’язки з гайдамаками, а часто навіть проводили з ними спільні операції. Найвищого піднесення опришківський рух досяг у 1738 – 1759 рр. Легендарним ватажком опришків 30 – 40-х років ХVІІІ ст. став Олекса Довбуш. Австрійський уряд постійно посилав проти опришків спеціальні каральні загони. Останнім ватажком опришків був М. Драгирук прилюдно страчений 1878 року в Коломиї.
Коліївщина У травні 1768 року на Правобережжі спалахнуло грандіозне повстання, що отримало назву Коліївщина. Очолив повстання досвідчений запорожець Максим Залізняк. Вони знищували шляхту, католицьке духовенство, орендарів, палили маєтки, ділили панське майно. Повстання швидко охопило майже всю Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля, Галичину.
У другій половині червня 1768 року російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків.
Повстання було придушене тільки у квітні – травні 1769 року. Польські каральні війська з надзвичайною жорстокістю розправлялися з повстанцями: гайдамаків вішали тисячами, відтинали їм голови, садили на палі.
Визвольне повстання 1768 року, хоч і зазнало поразки, мало велике історичне значення. Воно прискорило падіння феодально-кріпосницьких порядків та визволення Правобережної України з-під влади Речі Посполитої.
5. Гетьманування I. Мазепи.
Геть маном Лівобережної України був І. Мазепа (1687—1709), який змінив засланого до Сибіру Самойловича. Своє правління новий гетьман розпочав як політик чіт кої промосковської орієнтації.
Незважаючи на всю складність ситуації, в якій опинив ся І. Мазепа, він, маючи природний глибокий розум, талант політика, дипломата, державотворця, зумів значно зміцни ти авторитет гетьманської влади й бути справжнім госпо дарем України впродовж 22 років. В Україні ак тивно будували школи, бурси, шпиталі, друкарні. І. Мазепа прославився будівництвом церковних споруд (в роки правління було побудовано 20 церков і монастирів), яке увійшло в історію культури як «українське бароко». За свою діяльність І. Мазепа здобув симпатії та прихильність широких освічених кіл.
Але в діяльності І. Мазепи були і суперечливі методи ке рівництва Україною, які, зрештою, завадили йому втілити в життя плани, спрямовані на відродження суверенності Української держави. Водночас правління І. Мазепи супро воджувалося дальшим посиленням всіх форм феодального визиску селян і козаків.
На першому етапі своєї політичної діяльності І. Мазепа підтримував з Москвою добрі відносини. Москва підтримувала зайняття ним Правобережної України у 1704 р. під час антипольських виступів козаків під проводом Семена Палія. Україна зно ву була об'єднана під владою одного гетьмана.
Політичний маневр Мазепи був зумовлений багатьма чинниками. Один із них полягав у тому, що основою полі тики російського царату в українських землях завжди було намагання підім'яти під себе гетьманську владу. Російський цар мав проект ліквідації Гетьманщини та передачі українських земель під управління князю Меншикову або англійському герцогу Мальборо
Об'єктивно дії І. Мазепи були спрямовані на пошуки оп тимальної формули збереження української автономії в умовах кризової ситуації.
Політична акція І. Мазепи відображала настрої тієї ча стини українського суспільства, яка хотіла бачити Украї ну незалежною державою. Вона помітно вплинула на роз виток суспільно-політичного та національно-визвольного руху в Україні в наступних століттях.
25. Промисловий переворот та капіталістичні зрушення на укр. землях у другій половині ХІХ ст.
Промисловий переворот характеризувався переходом від мануфактури до машинної індустрії, найхарактерніші ознаки: застосування у виробництві парових двигунів і системи машин та верстатів. На великих капіталістичних підприємствах – заводах і фабриках – для підвищення продуктивності праці застосовували досягнення науки і техніки. Економічний розвиток визначали у галузі важкої промисловості – вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Почав зростати прибуток кам’яного вугілля, залізної руди, заліза, сталі. Почали виникати заводи і фабрики. Для розгортання широкомасштабної машинної індустрії знайшлися капітали. Основним джерелом фінансування стали урядові субсидії, викупні платежі, іноземні інвестиції.
Але незавершеність реформ 60-70 р та особливості соц-економ становища різних регіонів Укр. в складі Рос імперії зумовили перехід аграрного сектора на капіталістичний. Він здійснювався двома шляхами: прусським і американським. Прусським шляхом йшла правобережна та лівобережні губернії. У тих районах діяла відробіткова система, яка вела до прогресуючого розорення і кабали основної маси селянства.
Значні зміни відбулися у сфері землеволодіння і –користування. Поміщицька земля продавалася. Почав формуватися високий рівень концентрації землі, докорінний перерозподіл земельної власності.
Бурхливо розвиваючись, капіталізм стимулював появу в сфері с\г виробництва низки прогресивних тенденцій та явищ – застосування техніки в землеробстві, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ.
26. Розвиток освіти, науки, культури Закарпаття XVIII – першої половини XIX ст.
Кінець XVIII- перша половина XIX ст. ознаменувалася глибокими зрушеннями не лише в економіці, соц устрої, але і в галузі освіти, науки і культури.
Освіта. Питання освіти набувало у період культурно-національного відродження першорядного значення. Розвиток школи дещо активізувався наприкінці XVIII ст. У селах і містах створювалися елементарні школи різного типу. Майже у всіх школах навчалися з букварів, виданих у Росії та на Україні. Але шкільна справа занепадала на поч. XIX ст. бо угорська держава, проводячи колоніальну політику не відпускала коштів на освіту, а сільські общини не могли утримувати школи. Церква прибирала школи до своїх рук і запроваджувала в них реакційні реформи навчання.
Наука. Значний вклад у розвиток науки вносила частка інтелігенції, яка емігрувала до Росії і України. Деякі успіхи на ниві освіти, певне послаблення у XVIII першій пол XIX ст. католицької реакції та піднесення в умовах кризи феодалізму демократичного руху, розширення культурних і політичних зв’язків з Росією і Україною обумовили розвиток науки в краї. Певне значення для розвитку науки мали бібліотеки, створені в монастирях, в яких зосереджувалася значна частина світських книг. Недоліком у діяльності представників науки Закарпаття було те, що, виступаючи від імені народу, вони практично не відбивали його соціальних вимог. На поч. ХІХ ст. все аполітичнішим став вплив реакційного слов’янофільства і москвофільства.
Культура. Багаті традиції культури, передові ідеї укр. нар. культури знайшли своє відображення у народній творчості, у споруджених трудящими будівлями, у виготовлених речах із дерева, каменю, заліза тощо. Проходив розвиток усної народної творчості. Кращі зразки УНР побачив світ у рукописних збірках, написаних на поч. ХІХ ст. УНР Закарпаття мала багато спільних рис з фольклором того часу всієї України і Росії. Традиції народної культури Закарпаття чітко проявлялися в архітектурних пам’ятках Закарпаття.
27. Розвиток укр. культури у XVIII першій половині XIX ст.
Відбуваються значні зміни у сфері побутової культури. Поступова еволюція господарчого розвитку зумовила вдосконалення с\г та ремісничих знарядь праці. Розширення торгівлі та майнова диференціація стимулювали появу нових засобів пересування. Виникає новий різновид мажі (великі вози) – хура. Одяг населення свідчив про майнову диференціацію, розвиток нових форм господарювання, іноземні впливи.
Певної трансформації цієї доби зазнали і традиційні форми громадської організації народу. Сільська територіальна община під впливом розвитку товарно-грошових відносин, закріпачення селянства поступово втрачає свої позиції. Цей процес у різних регіонах розгортався нерівномірно.
Зазнає змін первинна ланка сусп організації – сім’я, що була осередком господарського та духовного життя. Вона зберегла свій патріархальний характер – її головою був батько або ж дід. Розвиток товарно-грошових відносин зумовив посилення процесу заробітчанства в інших місцевостях, утягування жінок та дітей у процес виробництва, зростання економ незалежності дітей від батьків, що стимулювало розпад традиційної великої сім’ї.
Важливу роль у розвитку освіти і культури в Укр. відіграли середні навчальні заклади, які готували служителів релігійного культу, державних службовців та вчителів початкових класів.
Однією з фундаментальних засад розвитку освіти, науки та культури в цілому було книгодрукування. Значним зрушенням у видавничій справі стало запровадження гражданського шрифту, після чого кирилицею друкувалися лише церковні видання. Культурний процес в укр. землях значною мірою ускладнювався мовною політикою російського та польського урядів.
Певні зрушення відбулися в науковій сфері. Предметом наукових студій укр. вчених стали астрономія, математика, медицина, яка інтенсивно позвивалася у той час.
Позитивні зрушення відбулися не лише у сфері природничих наук, а й в сусп, що сприяло поступальному розвитку політичної культури. Посилюється процес перетворення історичних знань в історичну науку.
Філософська традиція цього періоду була репрезентована цілою плеядою укр. вчених-мислителів. Піднесенню укр. літ у цей час сприяв поступовий перехід від виключно релігійних ідеологічних засад до світських.
Виразних нац рис набуває театр. У межах традиційної шкільної драми виникають невеличкі п’єси. Розвивається у цей період вертепна драма – старовинний народний ляльковий театр.
Певні зміни відбулися в музичній культурі укр. народу.
Характерною рисою розвитку культури укр. земель було використання в архітектурі та мистецтві стилю бароко, який особливо динамічно розвивався і в укр. поезі
31.Соціально-економічний розвиток українських земель у 18ст.
Втрачаючи політичну автономію, лівобережна старшина та шляхта намагалися зберегти бодай економічну незалежність шляхом концентрації у своїх руках значних земельних володінь. Тогочасне старшинське володіння землею існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. Землі видавалися за службу на певний строк або ж «до смерті». Формально рангові землі вважалися власністю війська запорозького і перебували у володінні Генеральної військової канцелярії. У 30-ті р. ХVIII ст.. понад 35%
оброблюваних земель Гетьманщини вже перебували в приватній власності старшини.
Характерною особливістю процесу зростання великого землеволодіння було збільшення земельної власності в Україні російських поміщиків. Зростання великого феодального землеволодіння супроводжувалося масовим наступом на землі та права козацтва і селянства. Особливо постраждали ці верстви в другій половині ХVIII ст.., коли офіційна влада в центрі та на місцях перестала визнавати «займанщину» юридичною підставою для володіння земельними угіддями.
Свої особливості мали аграрні відносини на правобережжі. Оволодівши на початку ХVIIIст. Землями цього краю, Польща взялася за відновлення своїх порядків. Складовою цього процесу стало повернення земельних угідь колишнім володарем.
Великі земельні володіння вимагали значної кількості робочих рук, яких на Правобережжі хронічно не вистачало. Саме тому магнати створювали на своїх землях слободи, поселяючись у яких селяни звільнялися від будь-яких повинностей залежно від договору на 15-30 р.
Отже, наприкінці ХVIIIст. Характерними ознаками соціально-економічного розвитку українських земель були зростання великого феодального землеволодіння; обезземелення селянства, його закріпачення; розбудова та відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла; на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва.
32. Три поділи Польщі і доля західноукраїнських земель.
Українські землі у складі Польщі. І.етап — «невизначеності» (1919—1923). Суть невизначеності полягала в тому, шо з погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною. Кожна із сторін намагалася відстояти свої інтереси. Польські власті йшли шляхом поступок і обіцянок. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 року) Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 року) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах.
II етап — «тиску» (1923—1926). У цей період при владі в Польщі перебували народові демократи (ендеки), які в українському питанні відстоювали «інкорпораційну» програму. Суть цієї програми полягала в тому, щоб окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну польську держав. ІІІ етап — «пошуку компромісу» (1926— 1937). Прийшовши до влади, Ю. Пілсудський виношує плани від новлення Польщі «від моря до моря». Підготовка до ши рокомасштабних зовнішніх акцій вимагала стабілізації внутрішнього становища в країні, зокрема, на території національних меншин. Цим і пояснюється зміна акцентів офіційної політики в українському питанні. На зміну політиці тиску приходить гнучкіша політика певних поступок, пошуку компромісів (іноді імітації поступок і ком промісів) з метою створення у поневоленого населення ілюзії ліквідації національного гніту.
Відповіддю населення західноукраїнських земель на асиміляторський державний курс стала активна протидія, що виявилася в різних формах та широкому спектрі засобів боротьби за свої права. Найвпливовішими чинниками, які забезпечили українському народові збереження національних ознак, були легальні партії, українське представ ництво в польському сеймі — легітимні (законні) центри захисту інтересів народу; кооперативний рух — знаряддя самоврядування та економічного самозахисту; таємний Український університет та НТШ — осередки збереження і розвитку української культури, формування нової гене рації національної еліти; греко-католицька церква — духовний посередник між владою і українським народом; робітничий та селянський рух, що були не тільки виявами невдоволення широких народних мас, а й демонстрацією потенціальних можливостей протидії антинародній політиці; ОУН — чинник, який дестабілізовував внутрішню ситуацію в Польській державі та підтримував у народі ре волюційні настрої, готовність до боротьби за національну незалежність.
35.Україна в роки Першої світової війни.
Влітку 1914 р. загострення між імперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі.
Світ опинився в полум’ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу і Антанти, але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3\4 населення земної кулі.
Трагедія українського народу полягла в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об’єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невідємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків.
З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії перебувало 3.5 млн. українців, у австроугорській – 250 тис.
Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувався у двох площинах: як між українських воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперії – на прибічників та противників переможної війни.
У Маніфесті викупленому Радою 3 серпня 1914 р. зазначалося: «Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю, яке знайшло охорону в конституційному ладі австрійської держави». За ініціативи Головної Української Ради незабаром було створено легіон Українських січових стрільців.
Водночас з утворенням Головної Української Ради група емігрантів із Східної України заснували у Відні свою організацію – Союз визволення України (СВУ).
На початку війни галицькі та буковинські землі були завойовані російським військам. Основною метою російської адміністрації було знищення основного центру українського національного руху, що зосереджувався в цих землях, та створення передумов органічного їх включення до складу Російської імперії.
.Отже, суть трагедії українського народу, пов’язаної з початком Першої світової війни, полягає в тім, що війна перетворила українські землі на об’єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів – на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси в суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію сільського господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.
36.Українська держава гетьмана П.Скоро-падського.
Загострення суспільно-політичної ситуації в УНР навесні 1918р., присутність більшовицьких військ і вторгнення окупаційних німецько-австрійських військ призвели до кризи влади та падіння УЦР. З 29 на 30 квітня 1918 р. відбувся державний переворот. До влади прийшов П. Скоропадський.
Вся законодавча й виконавча влада належала гетьманові. Його повноваження були розписані у «Законі про тимчасовий устрій України», виданий 29 квітня1918 р. Гетьман призначив Голову Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою в зовнішньополітичних справах, був верховним воєначальником, мав право оголошувати воєнний чи особовий стан.
П. Скоропадський спирався на консервативні політичні кола, великих землевласників,
військових й окупаційні австро-німецькі війська.
У липні 1918 р. уряд П. Скоропадського опублікував «Проект загальних основ земельної
реформи». Передбачалося наділення селян державними, удільними, а також викупленими у великих власників приватними землями.
Політика уряду стосовно робітників виявилася невдалою. Власники підприємств одержали право збільшувати робочий день до 12 год. Знижувати й нерегулярно видавати зарплатню, не виконувати умови трудових договорів. Обмежувалися функції профспілок, заборонялися страйки.
Гетьманському урядові на деякий час удалося відновити свободу торгівлі й підприємницької ініціативи. Було налагоджено широкий збут товарів за кордон. Поступово було відновлено роботу залізниць.
У фінансовій сфері було налагоджено грошовий обіг, введено нову валюту-гривню,
відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії тощо.
Окремим Універсалом від 16 жовтня 1918 р. П. Скоропадський зробив спробу відновити козацтво як окремий стан населення. Однак козацькі полки не було оформлено.
В умовах державно-політичної кризи 14 листопада1918 р. гетьман оголосив про зміну урядового курсу – утворення федерації з не більшовицькою Росією, що остаточно скомпрометувало його уряд. 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади.
Висновок: Гетьман П. Скоропадський на деякий час зумів стабілізувати становище в Україні. Але внутрішня політика мала дуже вузьку соціальну базу, що обумовило падіння гетьманату.
39. Утворення СРСР та зміни держ-правового статусу УРСР
Після завершення громадянської війни УСРР формально була незалежною держа вою, але фактично суверенітету не мала. Як і всіма радянськими республіками нею керу вав єдиний центр — ЦК РКП(б), що для пов ного контролю використовував місцевий партійний апарат і керівні органи Російської Федерації. Одним з основних напрямків політики більшовиків було прагнення закрі пити командно-адміністративне центральне управління радянськими республіками в кор донах єдиної держави.
Для утворення такої держави існував ряд об'єктивних факторів:
• між радянськими республіками існували тісні економічні зв'язки ще з часів Російсь кої імперії;
• усі радянські республіки мали однакову політичну систему, яка характеризувалася монопольною владою партії більшовиків та її регіональних осередків;
• власними силами подолати господарську кризу, яка виникла після імперіалістичної та громадянської війн, не могла жодна з республік;
• усі радянські республіки, крім РСФРР, не мали необхідної військової сили, щоб за безпечити безпеку радянської влади на місцях.
Процес уходження УСРР до складу нової держави, Радянського Союзу, мав кілька етапів.
І етап (травень 1919 - грудень 1920 рр.). ВУЦВК прийняв постанову «Про об'єднан ня військових сил радянських республік» і звернувся до урядів інших радянських рес публік з пропозицією створити фронт для боротьби з контрреволюцією. 1 червня 1919 року в Москві відбулося засідання представників Росії, України, Білорусі, Литви, Латвії та Криму, на якому було прийняте рішення про створення військо вого союзу радянських республік (об'єд нання збройних сил, транспорту тощо).
II етап (грудень 1920 - грудень 1922 рр.). Між РСФРР та УСРР була підписана угода про військовий та господарський союз. Формально Україна вважалася суверенною країною, але Москва поступово брала під контроль політичне та економічне життя республіки.
Після завершення громадянської війни й по чатку мирного будівництва в керівництві Ко муністичної партії точилися постійні дискусії про форми об'єднання нової радянської держа ви. У цій дискусії обговорювали варіанти:
• створення конфедерації республік без утво рення єдиних державних структур;
• повного злиття України з Росією;
• «автономізації» (Й. Сталін), тобто вход ження радянських республік до складу но вої держави на правах автономії;
• утворення федеративної держави у формі добровільного союзу рівноправних рес публік.
III етап (грудень 1922 - травень 1925 рр.). 30 грудня 1922 року в Москві відбувся І Все союзний з'їзд Рад, на якому від України бу ли присутні 364 делегати. На з'їзді прийня то декларацію та підписано договір про утво рення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Столицею нової держави була проголошена Москва, перший союзний уряд очолив В. Ленін.
У січні 1924 року була затверджена перша Конституція Радянського Союзу. У : 1925 року IX Всеукраїнський з'їзд затвердив новий текст Конституції Радянської України, що законодавчо закріплювала входження республіки до складу СРСР.
40. Утворення УСРР.
Українська Соціалістична Радянська Республіка - форма державності, що виникла в умовах соціальної і національної війни, яка розгорнулася в Російській імперії після падіння самодержавства. Після Жовтневого перевороту у Петрограді лідер більшовиків України Г. П'ятаков 17.11.1917 запропонував скликати Всеукраїнський з'їзд рад, щоб сформувати на ньому вищий законодавчий орган Рад. України - Центральну Раду. Рос. уряд виявив готовність, як того постійно вимагала УЦР, поширити кордони Рад. України на територію дев'яти губерній. Це пояснювалося тим, що більшовики мали сильні позиції лише у пд. та сх. Губерніях, організований більшовиками з'їзд рад висловився за встановлення рад. влади й проголосив Україну республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Народний Секретаріат, Раднарком направив в Україну свої війська, поступово усуваючи від влади Центральну Раду: Новостворена рад. державність була привнесена ззовні, а не сформувалася органічно всередині укр. суспільства. Проте невдовзі територія Української Народної Республіки була звільнена Армією УНР та нім.-австр. військами. Другий наступ Радянської Росії на Україну розпочався у листопаді 1918 під прикриттям Тимчасового робітничо-селянського уряду України, утвореного на вже захопленій більшовицькими військами території Української Держави у Суджі 6.1.1919 .Нова назва встановлювалася за аналогією з радянською Росією - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). 29.1.1919 уряд реорганізовано в постійний і названо теж за рос. взірцем -Раднарком: На з'їзді КП(б)У, що відбувся на поч. березня 1919, прийнято принципове рішення взяти за основу конституції УСРР конституцію Радянської Росії. 10.3.1919 на 3-му Всеукраїнському з'їзді рад прийнята перша Конституція УСРР. УСРР з'явилася за волею Комуністичної партії з метою послаблення нац.-визвольного руху. Прийнята в грудні 1936 нова Конституція СРСР перевтілила рад. владу в парламентську форму, проте суть її від цього не змінилася. За Конституцією Радянської України, прийнятої у січні 1937, встановлювався інший порядок означень в офіційній назві держави: Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Ця назва залишилася незмінною до 1991.
З приходом 1938 на посаду 1-го секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова в Україні розпочався поступовий процес русифікації, який зачепив, передусім, шкільництво. 1945 УРСР стала членом засновником Організації Об'єднаних Націй, а згодом член: багатьох міжнар. організацій. Москва дозволила утворити у складі республіканського уряду мініатюрне Міністерство закорд. справ, але суворо заборонила двосторонні контакти з ін. державами на постійній основі. УРСР припинила існування 24.8.1991, коли її Верховна Рада прийняла «Акт незалежності України».
Зміст
1.Адмінистративно-територіальний поділ українських земель у другій половині ХІХ – на початку ХХ
2. Боротьба українського народу проти загарбників на фронті і в тилу ворога (1941 – 1945 рр.)
3. Буржуазна революція 1848 р. Австрії та її вплив на західноукраїнські землі
4. Визвольні та національні рухи кінця ХVІІІ початку ХІХ ст.
5. Гетьманування I. Мазепи.
6. Головні військові операції на Східному фронті і визволення України
7. Завершення Другої світової війни. Вклад українського народу у перемогу над ворогом.
8. Зародження українського соціалізму
9. Західноукраїнська Народна Республіка.
10. Західноукраїнські землі в другій половині XIX – початку XX ст.: політичний і соціально-економічний розвиток.
11. Західноукраїнські землі в 1900-1914 рр.
12. Західноукраїнські землі у 1920-1930-х рр.
13. Кирило-Мефодіївське товариство.
14. Колективізація с/г і голод 1932-1933 рр.
15. Ліквідація царизмом Запор Січі і доля коз.
16. Напад гітлер. Німеччини на СРСР. Події 1941р.
17. НЕП і голод 1921-23рр.
18. Обмеження автономії України у складі Московської держави у XVII-XVIII ст.
19. Пилип Орлик та його Конституція
20. Пожвавлення суспільно-політичних та національно-визвольних рухів у другій половині ХІХ ст.
21. Політика українізації
22. Початки національного відродження на західноукраїнських землях., „Руська трійця”
23. Початок української революції (лютий-жовтень 1917р)
24. Проголошення і програма дій УНР
25. Промисловий переворот та капіталістичні зрушення на укр. землях у другій половині ХІХ ст.
26. Розвиток освіти, науки, культури Закарпаття XVIII – першої половини XIX ст.
27. Розвиток укр. культури у XVIII першій половині XIX ст.
28. Руїна козацької державності після смерті Б. Хмельницького
29.Соціалістична індустріалізація промисловості України
30. Соціально-економічний розвиток укр. земель на початку ХХ ст. Столипінська реформа
31.Соціально-економічний розвиток українських земель у 18ст
32. Три поділи Польщі і доля західноукраїнських земель.
33. Україна в завойовницьких планах гітлерівської Німеччини. Пакт Ріббентропа-Молотова.
34. Україна в роки першої російської революції 1905—1907 рр
35.Україна в роки Першої світової війни
36.Українська держава гетьмана П.Скоро-падськог
37. Українська Культура другої половини XIX - початок XX ст. : її визначні діячі.
38. УНР часів Директоріїю39. Утворення СРСР та зміни держ-правового статусу УРСР
39. Утворення СРСР та зміни держ-правового статусу УРСР
40. Утворення УСРР
41. Фашистський окупаційний режим на Україні.
42. Характерні риси тоталітарного варіанту української культури 20-30рр.xx ст
41. Фашистський окупаційний режим на Україні.
Протягом одного року німецькі війська та їх союзники окупували територію України, де загарбники встановили «новий порядок». Окупаційна політика Німеччини здійснювала ся згідно з планом «Ост». За цим документом:
- Україна розглядалась як «лебенсраум» — життєвий простір для німецького народу;
- призначенням України було постачання продуктів та сировини „ новій Європі „;
- народи, які населяли окуповані території , підлягали знищенню або виселенню, а та частина корінного населення, яка б вижи ла, мала перетворитися на рабів;
- після завершення війни на захоплені землі передбачалося переселити 8-9 млн. німець ких колоністів.
Особливістю німецького „нового порядку” став тотальний терор. На територіях, окупованих нацистами, знищено мільйони мирних. Жителі , створено 180 концтаборів смерті, 50 гетто. Найбільше загинуло мирних грома дян — українців, євреїв, росіян та представ ників інших національностей За часи гітлерівської окупації на всій тери торії України нацисти здійснювали політику «Юденфрай. Гітлерівський «новий порядок» передбачав онімечення місцевого українського населен ня. Була відновлена тільки початкова освіта. Багато вчителів зазнали репресій чи змушені були жебракувати. Тільки на Київщині загарбники закатували близько 200 учителів, жертвами гітлерівського геноциду стали 7 тис. пред ставників інтелігенції Харкова.
За наказами німецьких комендантів усе на селення України мусило здати місцевій владі запаси продуктів, одягу, цінні речі. На окупо ваних територіях була запроваджена комен дантська година. Німець ка адміністрація в грудні 1941 року вирішила збільшити обсяг продовольчого постачання рейху з України.
До березня 1943 року з України в Німеччи ну вивезено 5 950 тис. тонн пшениці, 1 372 тис. тонн картоплі, 2 120 тис. голів ху доби, 49 тис. тонн масла, 220 тис. тонн цукру, 406 тис. голів овець. До рейху були відправлені 1 млн. фруктових де рев і навіть український чорнозем.
Нацисти грабували культурні цінності України. Наприклад, німці вивезли з Софій ського собору в Києві фрески XII ст., дзвони Успенського собору Києво-Печерської лаври.
На загарбаних українських землях фашис ти застосовували примусову працю на вироб ництві, зберігали сталінську колгоспну сис тему й навіть намагалися підтримати стаханівський рух. Серед інших заходів окупа ційної влади була примусова мобілізація ро бочої сили до Німеччини, з України до Треть ого рейху вивезли близько 2,5 млн. осіб. Спо чатку українців до Німеччини намагалися вербувати добровільно, місцеві колабораціо ністські газети й німецькі засоби масової інформації друкували брехливі розповіді про райське життя в Німеччині.
42. Характерні риси тоталітарного варіанту української культури 20-30рр.xx ст.
На початку XX ст. панівні кола Росії та Австро-Угорщини й далі здійснювали політи ку колоніального гноблення українських зе мель. Освіта. У зазначений період унаслідок розвитку капіталізму й зростання потреб у кваліфі кованих кадрах кількість навчальних зак ладів, і відповідно учнів та студентів у них, збільшилась. У підросійській Україні в 1914- 1915 навчальному році налічувалося 26 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навча лося 2,6 млн. учнів. Понад 17 тис. учнів опа новували технічні спеціальності в училищах. У 27 вищих навчальних закладах освіту здо бували 35,2 тис. студентівослих потреб населення в початковій освіті. Через це понад 70% українців не вміли чита ти й писати. Ще гіршим був стан з освітою на західноук раїнських землях. Тут зовсім неписьменним залишалося 70-75%, а в гірських районах навіть 90% населення. У 1911 році в Східній Галичині в 500 селах узагалі не було ніяких шкіл. У гімназіях навчалася невелика кількість українців, у закладах такого типу здебільшого викладали польською або ні мецькою мовами. Здобути вищу університет ську освіту у Львові та Чернівцях могли лише діти багатих батьків, серед яких українців бу ло дуже мало.
Наука .Усупереч усім труднощам, у зазначений період науковці в Україні досягли значних ус піхів у розвитку природничих наук. У Харків ському та Київському університетах працюва ли видатні математики Д. Граве, В. Стеклов, фізик Д. Рожанський, хіміки С. Реформатсь кий, П. Осипов, біологи О. Сєверцов, С. Нава шин, В. Арнольді та ін. На основі новітніх тео ретичних знань під керівництвом професора М. Делоне активно діяло засноване в 1909 році Київське товариство повітроплавання.
На початку XX ст. гуманітарні науки зба гатили національну культуру . Провідне місце у вітчизняній історичній галузі в цей час упевнено посідав М. Г шевський, який написав «Нарис історії ук раїнського народу», «Про старі часи на З раїні», «Ілюстровану історію України». Його заслугою було створення великої наукової школи істориків, до якої увійшли М. Кордуба. С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип'я кевич та ін.
Помітний слід у розвитку українсько; етнографії та фольклору залишив у цей період послідовник І. Франка В. Гнатюк. плідно працював видатний філолог, сходоз навець, історик А. Кримський. Значною по дією в розвитку українського мовознавстві стало видання Українсько-російсьского словника В.Дубровського та Словаря української мови Б.Грінченка.
Літературa.Помітним явищем в історії вітчизняної культури цієї доби став літературний доро бок письменників нового покоління, як-от: П. Махині, О, Чижика, С. Дальньої, А. Тесленка, С. Васильченка, Г. Хоткевича та ін. Вони зуміли показати весь драматизм люд ського існування в умовах загострення соці альної та національної боротьби на початку XX ст. У цей період в українську літературу впев нено ввійшов талановитий поет Олександр Олесь. Протягом 1907-1917 рр. з'явилося п'ять книг його поезій. Розпочинається активна літе ратурна діяльність Володимира Винниченка, який у своїх ранніх творах 1902-1906 рр. реалістично зображував життя бідноти, пока зував тодішні соціальні контрасти, різко кри тикував ліберальних панів, котрі удавали з себе щирих народолюбців. Театр. Провідне місце в театральному житті Ук раїни на початку XX ст. належало акторсь ким колективам, які очолювали корифеї ук раїнської сцени П. Саксаганський, І. Карпен ко-Карий, М. Садовський. У 1907 році М. Са довський заснував у Києві перший українсь кий стаціонарний театр. У цей час у Львові й далі успішно працював єдиний український професійний театр «Руської бесіди».
Під впливом Російської демократичної ре волюції 1905-1907 рр. репертуар українсько го театру значно збагативсяє. В репертуарі те атру все частіше з'являються п'єси Лесі Ук раїнки, І. Франка, Г. Хоткевича, Л. Яновської, у яких реалістично зображувалося мину ле й сучасне українського народу.
37. Українська Культура другої половини XIX - початок XX ст. : її визначні діячі.
У другій половині XIX ст. українська куль тура розвивалася в надзвичайно складній і несприятливій ситуації.
Вирішальне значення для піднесення куль турного рівня українців мала освіта. Розу міючи це, передові громадські діячі того часу створювали недільні школи, у яких безплатно навчаються неписьменні дорослі селяни й робітники. Перша така школа була відкрита в Києві в 1859 році.. За три роки в Україні створено 110 недільних шкіл.
Характерним для тих часів було піднесен ня музичної культури. Уже 1862 року С. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу«Запорожець за Дунаєм». Велику попу лярність мали «Вечорниці» її. Ніщинського, «мера «Мазепа» П. Сокальського.
Інтен сивно розвивався побутовий живопис. У своїх картинах українські митці зображували ре альну дійсність, простих людей, борців за свободу України.Значних успіхів на рубежі ХІХ-ХХ ст. до сягли українські скульптори. З творів монументаль ної скульптури цього часу найвидатнішим є пам'ятник Богданові Хмельницькому в Києві, створений М. Мікешиним у 1888 році.
Незважаючи на штучні перепони та заборо ни, і далі розвивався український театр. Так. у 1864 році у Львові розпочала свою діяльність перша в Галичині українська про фесійна трупа — народний театр «Руська бесіда» на чолі з О. Бачинським
В історичній науці плідно працювали М. Костомаров, В. Антонович, О. Лазаревський та інші дослідники, що об'єктивно висвіт лювали історію України, козацтва, проблеми походження українського народу. Величезне значення для розвитку освіти й науки на західноукраїнських землях мале засноване в 1892 році у Львові Наукове това риство ім. Шевченка.
На початку XX ст. гуманітарні науки зба гатили національну культуру вагомим дороб ком. Провідне місце у вітчизняній історичній галузі в цей час упевнено посідав М. Грушевський, який написав «Нарис історії ук раїнського народу», «Ілюстровану історію України». Його заслугою було створення великої наукової школи істориків, до якої увійшли М. Кордуба. С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип'я кевич та ін.
Помітний слід у розвитку етнографії та фольклору залишив у цей період послідовник І. Франка В. Гнатюк, плідно працював видатний філолог, сходоз навець, історик А. Кримський. Значною по дією в розвитку українського мовознавстві стало видання Українсько-російсьского словника В.Дубровського та Словаря української мови Б.Грінченка.
Починаючи з 80-х рр. у цій галузі плідно працював Б. Грінченко. Прозаїк, поет, драма тург, перекладач, публіцист, критик, мовознавець, він усе своє свідоме життя присвятив розвитку української мови й літератури, піднесенню освітнього рівня народу.
Помітним явищем в історії вітчизняної культури цієї доби став літературний доро бок письменників нового покоління, як-от: П. Махині, О, Чижика, С. Дальньої, А. Тесленка, С. Васильченка, Г. Хоткевича та ін. Вони зуміли показати весь драматизм люд ського існування в умовах загострення соці альної та національної боротьби на початку XX ст.
Розпочинається активна літе ратурна діяльність Володимира Винниченка, який у своїх ранніх творах 1902-1906 рр. реалістично зображував життя бідноти, пока зував тодішні соціальні контрасти, різко кри тикував ліберальних панів, котрі удавали з себе щирих народолюбців.
Провідне місце в театральному житті Ук раїни на початку XX ст. належало акторсь ким колективам, які очолювали корифеї ук раїнської сцени П. Саксаганський, І. Карпен ко-Карий, М. Садовський. У 1907 році М. Са довський заснував у Києві перший українсь кий стаціонарний театр.
Під впливом Російської демократичної ре волюції 1905-1907 рр. репертуар українсько го театру значно збагативсяє. В репертуарі те атру все частіше з'являються п'єси Лесі Ук раїнки, І. Франка, Г. Хоткевича, Л. Яновської, у яких реалістично зображувалося мину ле й сучасне українського народу.
Провідні українські композитори М. Лисенко, С. Людкевич, К. Стеценко та ін. у своїх музичних творах відображали пробле ми, сповнені глибокого соціального й грома дянського змісту. У 1904 році М. Лисенко заснував музично-драматичну школу, яка в 1913 році була реор ганізована в консерваторію.
38. УНР часів Директоріїю
18 грудня 1918 року до Києва вступили війська Директорії УНР. Директорія була створена 13-14 листопада на засіданні Україн ського національного союзу. До складу Директорії входили представники різ них політичних партій: тут були представники від українських соціал-демократів — В. Винниченко,
С. Петлюра,А. Макаренко; від українських есерів — Ф. Швець; від соціалістів-самостійників—П. Андрієвський. У своєму зверненні до ук раїнського народу вона закликала до повстанню проти гетьмана. Після повалення П. Скоро падського Директорія переїхала з Вінниці до Києва, де проголосила відновлення Української Народної Республіки. Головою першого уряді Директорії УНР — Ради народних міністрів — став В. Чеховський. 26 грудня 1918 року віднов лено закони УНР:
• у сфері державного управління передбачи ла передати владу Трудовим радам селян, робітників і інтелігенції;
• найвища законодавча влада передавала. Трудовому конгресові — своєрідному пар ламентові, сформованому з депутатів від се лян, робітників, інтелігенції, працівників залізниці і пошти, без участі «поміщик капіталістів»;
• планувала скасувати всі антинародні рішення гетьманського уряду, відновити 8-годиний робочий день, робітничий контроль. Уряд Директорії проголосив широку прог раму аграрних перетворень.
Ситуація, у якій Директорія прийшла ж влади, була досить складною. Українські території опинилися в руках різних отаманів: тому уряд не міг навести належний лад і налагодити ефективне державне управління. З півночі просувалися війська Червоної армії, із заходу — поляки, на півдні готувалася до походу армія генерала Денікіна. Шоб уникнути цього смертельного трикутника Директорія активізувала свою дипломатичну діяльність. До більшовиків і до представників Антанти рушили одразу дві делегації
За пропозицією головного отамана на південь України, де перебували війська Ан танти, була направлена делегація. Як згаду вав В. Винниченко, французький полковник Фрейденберг прийняв їх як жалюгідних про хачів і в грубій формі висловив свою вимогу: «Вигнати, як собак, Винниченка й Петлюру. Винниченка як більшовика, а Петлюру — як бандита».
Французьке командування рішуче вимага ло від української делегації:
• усунути з уряду УНР і Директорії представ ників соціалістичних партій;
• відмовитися від більшовицької соціально-економічної політики;
• підпорядкувати українську армію коман дуванню Антанти.
У складних для УНР умовах відбувалася знаменна подія — проголошення Української соборної держави. 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві відбувся акт урочис тої злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.
33. Україна в завойовницьких планах гітлерівської Німеччини. Пакт Ріббентропа-Молотова.
Зміна на рубежі 1938— 1939 рр. акцентів у зовнішньополітичному курсі Німеччини призвела до падіння влади в Хусті. Гітлер, пам'ятаючи уроки Першої світової війни, ви рішив не ризикувати і не вести війни на два фронти.
5 вересня 1938 року Гітлер у бесіді з міністром закордонних справ Польщі Ю. Беком зазначав, «що у світовій пресі Німеччині намагаються приписати якісь наміри щодо України, і заявив, що з цього приводу Польща ні найменшою мірою не повинна побоюватися Німеччини. Німеччина не має ніяких інтересів по той бік Карпат, і їй байдуже, що роблять там країни, зацікавлені в цих областях». А 30 січня 1939 року, виступаючи в рейхстазі, Гітлер дав зрозуміти західним державам, що їх зовнішньополітичні розрахунки, м'яко кажучи, не зовсім відповідають прагненням рейху. Він заявив, що Німеччина потребує «життєвого простору» в Африці і т. ін..
6 березня 1939 року Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехословаччину, окупувавши Богемію і Моравію і давши дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України.
У ніч з 13 на 14 березня 1939 року угорська армія розпочала воєнні операції в районі Мукачевого. Прем'єр А. Волошин віддав наказ видати резервну зброю Карпат ській Січі. Після зіткнень із чеськими військами, що намагалися роззброїти карпатоукраїнські війська, Карпатська Січ бере під контроль територію країни, хоча в цей час угорські війська вже захопили перші українські села: Кольчине і Коропець. За цих обставин А. Волошин через Хустське радіо проголошує самостійність Карпатської України,.
Березневі події 1939 р. викликали замішання в правлячих колах західних держав.
Гітлер 3 квітня віддає таємний наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу. Збулося передбачення радника бюро міністра закордонних справ Німеччини Клейста, який у березні Цей жест було помічено в Москві, і вже 10 березня 1939 року, виступаючи на XVIII з'їзді ВКП(б), Сталін зазначив, що невщухаюча галаслива кампанія на Заході навколо «українського питання» має на меті «розлютити Радянський Союз проти ,1939 року радянське керівництво висунуло ви моги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про відмову Гітлера від планів типу «Великої України». І лише задоволення цих вимог відкрило шлях до укладення договору. 23 серпня 1939 року Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення, що стосувалися українських земель: «У разі територі ально-політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР приблизно буде проходити по лінії рік Неви, Вісли і Сяну». Тобто, відмова рейху від претензій щодо України набула форми розмежування «сфер інтересів». Отже, ліквідацією Карпатської України Гітлер досягав трьох важливих для себе тактичних цілей: ще міцніше прив'язував до антикомінтернівського пакта Угорщину; за безпечував нейтралітет Польщі; певною мірою заспокоював СРСР, створюючи передумови для подальшого зближення. Пакт Молотова — Ріббентропа (і таємний протокол до нього), будучи актом свавільного поділу Європи на «сфери інтересів» між СРСР і фашистською Німеччиною, фактично розв'язував руки лідеру Третього рейху для початку Другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відлі ку процесу «збирання» українських земель у межах однієї держави, що об'єктивно було явищем прогресивним.
34. Україна в роки першої російської революції 1905—1907 рр.
Рубіж XIX і XX ст. — це не тільки період суттєвих соціально-економічних змін, а й час радикальних суспільно-політичних зрушень, значною мірою зумовлених революційними подіями 1905—1907 рр.
Початком революції стали події 9 січня 1905 року в Пе тербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби.
І фаза — «піднесення» (січень — жовтень 1905р.): наростання масової боротьби, посилення її політичного характеру; політизація народних мас; активізація процесу самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад. профспілок тощо); поширення хвилі заворушень серед селян та армії; переплетення та взаємовплив робітничого, селян ського та національно-визвольних рухів.
// фаза — «кульмінація» (жовтень—грудень 1905 р.): коротка стабілізація в країні та певне розмежування політичних сил після публікації царського Маніфесту 17 жовтня; діалог та легальна взаємодія між опозицією та владними структурами; активне формування багатопартійної системи; посилення пропаганди та агітації крайньо лівих партій більшовиків та есерів; організація лівими силами хвилі збройних повстань у грудні 1905 р. (повстанськими центрами в Україні були Харків, Олександрівськ, Катеринослав, Горлівка та інші міста).
111 фаза — «спад» (січень 1906— червень 1907р.): посилення репресій; помітне зменшення масштабів та інтенсивності ро бітничих страйків та селянських виступів; перехід більшості політичних партій у підпілля; поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби; спроби опозиції продовжити антифеодальну, антиімперську, антикапіталістичну боротьбу парламентськими методами у стінах Державної думи; перехід реакції у наступ. Повстання на броненосці.«Потьомкін» (червень 1905 р.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (листопад 1905 р.), у Києві на чолі з Б. Ждановим (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдатів та матросів.
Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдалося придушити силою, і він змушений був піти на поступки. Наслідком широкомасштабного жовтневого політичного страйку стало підписання 17 жовтня Миколою II Маніфесту, у якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканність особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламенту — зако нодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення. Цей документ мав надзвичайно важливі наслідки.
З червня 1907 року було опубліковано царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про ви бори до Думи, відповідно до якого 80% населення Ро сійської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905— 1907 рр.: перша ро сійська революція зазнала поразки.
28. Руїна козацької державності після смерті Б. Хмельницького
Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Укр. нац революції.
У жовтні 1657 р в Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського. Він розгорнув активну державну діяльність. І. Виговський відкинув ідею спадкоємного гетьманату, тобто монархічну модель управління. З ідеї олігархічної республіки логічно випливала ставка гетьмана на шляхетство та козацьку старшину, які у цей час намагалися відмежувати від решти козацтва, сконцентрувати в своїх руках велике землеволодіння та консолідувати в окремий привілейований клас. Така внутрішня політика гетьмана вела до послаблення центральної влади, посилення позиції козацької старшини та шляхти, порушення соціальної рівноваги в суспільстві, зростання масового невдоволення і до вибуху соціальної боротьби.
Наприкінці 1657 р проти політики І. Виговського активно виступили народні маси під гаслом повернення козацьких вольностей – права вільно варити горілку, вільно переходити на Запорожжя, а також вибирати гетьмана „Чорною радою”. Під час цього повстання швидко з’явилися нові претенденти на булаву – Мартин Пушкар і Яків Барабаш. Але І. Виговський зумів перебороти повстанців.
29.Соціалістична індустріалізація промисловості України
XIV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію.
Процес індустріалізації в Укр. в принципових рисах збігався із загальносоюзними тенденціями, але мав і свої особливості.
Інвестування в промисловість республіки значної частини коштів. За роки першої п’ятирічки на промислову модернізацію Укр. виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень.
Побудова і реконструкція в Укр. на поч. індустріалізації крупних промислових об’єктів.
Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. На поч. індустріалізації необхідно було зміцнити базу для розгортання процесу модернізації.
Поява у республіканському промисловому комплексі нових галузей. У харчовій промисловості Укр. виникли нові галузі.
Модернізація легкої та харчової промисловості значно відставала від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капітального будівництва і недостатньої сировинної бази.
Витіснення приватного сектора в економіці Укр. йшло вищими темпами, ніж в СРСР в цілому.
Індустріалізація вивела Укр. на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру господарства.
Індустріалізація стимулювала негативні тенденції у господарстві Укр.
Наслідки індустріалізації були суперечливими і неоднозначними. З одного боку, це позитивні зрушення: вихід Укр. на якісно новий рівень промислового розвитку, прогресивні зміни у структурі господарства на користь промисловості. З іншого – індустріалізація стимулювала появу багатьох негативних тенденцій: домінуюче, привілейоване становище виробництва, побудова і реконструкція підприємств-монополістів, заморожування значних коштів у незавершених об’єктах.
30. Соціально-економічний розвиток укр. земель на початку ХХ ст. Столипінська реформа
Укр. промисловість формувалась як частина загальноімперського економ. комплексу. Через низку обставин вона мала свої особливості, які суттєво вплинули на структуру та розвиток промислового потенціалу краю. Каталізатором реалізації потенціальних можливостей регіону стала економ криза. На початку ХХ ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі.
Концентрація промислового виробництва сприяла процесу монополізації.
Монополістичні об’єднання України були тісно пов’язані з іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок. Це гальмувало і деформувало економ. розвиток Російської імперії. Місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків вивозилася за кордон.
Розвиток регіонів України був нерівномірним. В укр. землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Укр. землі на початку ХХ ст. стали одним з головних промислових районів Російської імперії.
Характерною рисою розвитку укр. промисловості була її підпорядкованість імперському центру.
В аграрному центрі Укр. на поч. ХХ ст. налічувалося понад 32 тис поміщицьких господарств.
Перетворення землі на товар кардинально змінило життя селянства. На поч. ХХ ст. соц напруга різко зросла в аграрному секторі. Робочий день офіційно тривав 11 годна добу. Низька з\п, жахливі умови праці, погане мед обслуговування, відсутність політ прав і свобод поглиблювали катастрофічне становище трудящих мас в Україні.
Столипінська реформа. П. Столипін хотів створити потужну, централізовану, монолітну імперію, повернути царизмові колишні владу та вплив. Важливе місце в розрахунках Столипіна займала аграрна реформа. Здійснення столипінських планів у перспективі обіцяло поліпшення ситуації в сусп , вони були зустрінуті значною мірою вороже.
Найбільший успіх реформи Столипіна мали в Укр. Це пояснюється особливостями укр. ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території Укр. селянських общин.
Однак остаточно зруйнувати селянську общину не вдалося. Реформа не змогла ліквідувати і поміщицьке землеволодіння, хоча спроби перерозподілу поміщицьких земель робилися владою досить енергійно.
Певною мірою зазнала краху і переселенська політика Столипіна.
Для двостороннього друку!