Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ПИТАННЯ, ВИНЕСЕНІ НА ІСПИТ З
«ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ»
для студентів всіх спеціальностей
1964 рр.).
ЛЕКЦІЇ
Тема 1. Вступ до курсу «Історія української культури».
Феномен культури.
План
1. Предмет і завдання курсу «Історія української культури.
Курс «Історія української культури» спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчої активності майбутніх фахівців. Ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, забезпечує розуміння системного зв’язку всіх складових культури – мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання, усіх форм духовних цінностей, формує світогляд.
Курс передбачає висвітлення проблем розвитку культури українського народу в контексті зарубіжної культури, а також аналіз культур у їхньому взаємозв’язку. Така орієнтація відповідає крилатому вислову великого Т. Шевченка: «і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Розвиток культури як процесу, як пізнання цього процесу має бути орієнтований на формування таких якостей людини як різнобічна освіченість, фізична досконалість, висока свідомість, моральність, розвинене почуття обов’язку. На них грунтується життєва та суспільна активність людини.
Як свідчать дослідження науковців ХХ – поч. ХХІ ст.ст., знання історії культури має не тільки виховне, а й надзвичайно важливе політичне значення. У зв’язку з цим важливо привернути увагу читача насамперед до оціночної та інформаційної функції знання історії національної та світової культури. Кожна освічена людина, громадянин держави, а тим більше політик, повинен уміти правильно оцінити сучасний стан культури, бачити і розуміти постійні зміни в різноманітних сферах, уміти відрізняти усталені чи нові, життєздатні культурні форми від застарілих, позбавлених життєвої сили. Без цього неможливо визначити оптимальні шляхи і засоби подальшого розвитку культури, ефективно впливати на цей розвиток. Це по-перше.
По-друге, знання історії культури дає змогу оцінити досягнення національної культури у порівнянні з надбаннями інших народів світу. Діяльність, спрямована на відродження і розвиток національної культури, самосвідомості, посилена увага до власного менталітету, звеличення культурних надбань свого народу часом призводить до певної замкненості національної культури, ізолювання від світових культуротворчих процесів.
І по-третє, політики досить часто використовують посилання на «культурний фактор» для виправдання загарбання чужих земель і багатств, поневолення інших народів. Як не раз було в історії ще з часів античності, при цьому заявляють про «цивілізованість» свого народу і «варварство» народу, проти якого здійснено агресію. До такої демагогії вдавалися і поневолювачі українського народу. Тому українські історики, культурологи з давніх часів дбали і мусять завжди дбати про пошуки нових фактів, які свідчать про самобутність культури українського народу, вагомість її внеску в розвиток світової культури.
Вивчення і грунтовне знання культури українського народу – одна з найважливіших складових формування наукового світогляду студентської молоді, високого рівня культури особистості, виховання високих моральних якостей громадянина України, поваги і любові до своєї Батьківщини, готовності до захисту і примноження її матеріальних і духовних цінностей.
Завдання курсу «Історія української культури» полягає передусім у тому, що він формує науковий світогляд студентів, загальноосвітній, фаховий і культурний рівень майбутнього спеціаліста. Саме цим керувалися державні органи України, прийнявши рішення запровадити у вищій школі курс поглибленого вивчення історії української культури. При цьому не ставиться завдання зробити наших студентів професіоналами у царині літератури, образотворчого мистецтва, музики, вокалу, моралі, етики тощо. Однак не може бути кваліфікованим фахівець, який не має поняття про справжню культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення тощо. Розуміння суті художнього слова, образу, краси мелодії, гуманного вчинку, пізнання історії культури того чи іншого народу, тієї чи іншої епохи збагачує особистість, формує духовність. Водночас зростає рівень інтелектуального, морально-етичного, естетичного та емоційного розвитку суспільства в цілому і окремого індивіда, його душі, сумління, свідомості, інтуїції.
Розвиток культури в Україні потребує пильної опіки держави. Духовна ж культура, у свою чергу, покликана оживити економіку та політику на рівні з етикою, естетикою та педагогікою, сформувати моральні передумови для суспільного прогресу.
2. Поняття «культура». Структура, складові частини та форми існування культури.
Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена і широким вживанням терміна «культура» в конкретних дисциплінах. У галузі історичних, філософських, етнографічних, соціологічних, філологічних та інших досліджень зустрічаються різноманітні уявлення про культуру. Кожна дисципліна підходить до з’ясування поняття з власними вимогами і завданнями. Проте теоретична складність проблеми не вичерпується розмаїтістю визначень. Це зумовлено тим, що культура уособлює у предметній чи духовній формах людську свідомість, яка у кожної людини інша.
Культура постає перед нами як багатогранна проблема історичного розвитку. Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об’єднує різні точки зору. Таким ядром виступає саме слово «культура», що походить з латинської cultura і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. Первісно це стосувалося землеробської праці. Згодом термін почав уживатися в ширшому значенні. Вже відомий римський оратор Ціцерон у «Тускуланських бесідах» (45 р. до н.е.) називає філософію «культурою душі». Від справжнього філософа, на його думку, вимагається наполегливе вдосконалення власних розумових здібностей. Саме в культурі мислення Ціцерон вбачав шлях до розширення духовного світу людини. В такому розумінні термін «культура» ввійшов до всіх європейських мов, у тому числі й до української.
Термін «культура» у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов’язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось, і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як «людяність», що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою того, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (тобто штучного).
У широкому розуміні культура – це все, що створено людиною, людським суспільством, фізичною і розумовою працею на благо людини, а також сам процес творення і розподілу матеріальних і духовних цінностей, їх використання. У більш вузькому значенні – духовний стан суспільства, що визначається матеріальними умовами його життя (хоч і не завжди) і виявляється у його побуті, ідеології, освіті, свідомості, життєвій активності, досягненнях науки, мистецтва, літератури, в фізичному та моральному вихованні.
Поняття «культура» неоднозначне. Це стиль і рівень досконалості, що досягаються в опануванні тією чи іншою галуззю знання чи діяльності, вміння (культура праці, культура мови, культура поведінки тощо).
Культуру поділяють на матеріальну і духовну, проте межі між ними часто умовні, штучні, рухливі.
Матеріальна культура – це сукупність засобів виробництва і матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку. Їх розподіл та споживання чи використання – це рівень розв’язання екологічних проблем і виживання людства на землі.
Духовна культура (духовність) пов’язана зі словом «дух»- філософським поняттям, що означає нематеріальне начало, на відміну від матеріального начала світоіснування і його уявлення. Питання про співвідношення духу і матерії – що з них первинне, а що вторинне, похідне – основне питання філософії, яке до цього часу не має чіткого, обгрунтованого тлумачення і визначає рівень інтелектуального, морально-етичного, естетичного та емоційного розвитку суспільства, індивідуума, його душі, совісті, свідомості, почуття інтуїції, тобто духовна культура включає такі складові частини як освіта, вихованість, вірування, прагнення, ідеали людини тощо.
Отже, розглядаючи поняття культури, слід мати на увазі, що існують особливості матеріальних і духовних форм суспільного виробництва. Матеріальна культура покликана задовольняти наші фізіологічні потреби, дати людям насамперед їжу, одяг, житло, полегшити зв’язок і спілкування, тоді як духовна культура через органи чуття впливає на наші почуття, думки, свідомість, волю, інтуїцію, настрій тощо.
3.Типологія світової культури. Культурний регіон.
Під типологією в сучасній науковій літературі розуміють метод розчленування систем досліджуваних об’єктів та їх групування за допомогою узагальненої моделі. Цей метод використовуються з метою порівняльного дослідження об’єктів і суттєвих ознак, зв’язків, функцій, відносин, рівнів організації об’єктів. В історії світової культури можна чітко простежити такі основні типи систем культурного розвитку:
а) часовий, до якого належать певні системи культурних епох, що послідовно змінюють одна одну в часі, хронологічно (наприклад, антична доба, середньовіччя);
б) історико-культурний, який охоплює національні, зональні та регіональні системи культур, що діють на широкому географічному просторі одна біля одної.
Головними інструментальними термінами цієї лекції є «регіональна культура» та «культурний регіон». Тому на початку визначимо їх змістовне навантаження. Регіональна культура – поняття, що виражає одиницю індивідуальної різноманітності світової культури, в якій зафіксовані неповторні властивості процесів її розвитку в їх обмеженій просторово-часовій заданості. У спрощеному означенні – це тип культури, специфіка якої зумовлена конкретно-заданими локально-обмеженими географічними межами.
Особливості регіональних культур формувалися під впливом різноманітних факторів, роль і значення яких змінювалися у процесі становлення культури. До таких факторів відносять: природно-біологічний (тобто своєрідність процесів адаптації людини як біологічного виду, її боротьби за виживання); географічний, який акцентує на ролі ландшафту і кліматичних умов; етнічний, пов’язаний зі специфікою формування етносів або етнічних спільностей.
Особливо наголосимо на етнопсихологічому факторі, значення якого до недавнього часу не бралось до уваги або недооцінювалось. Цей фактор має справу з глибиннішими характеристиками тієї чи іншої історико-культурної спільноти (народ, етнос, нація тощо).
Основним поняттям в аналізі регіональної культури виступає «культурний регіон». В найбільш загальному значенні під культурним регіоном розуміють певну географічну територію, на якій існує велика група історично пов’язаних між собою культур. Народи, які населяють той чи інший географічний регіон, встановлюють між собою стійкі економічні, політичні й духовні звязки, виробляють спільні форми життя і звичаї, оскільки проживають в однакових природно-кліматитчних умовах. Все це веде до утворення подібних рис у їх культурах, що і визначає специфіку кожної з конкретних регіональних культур. Конкретніше, культурний регіон – це своєрідна єдність етнічних і національних духовних характеристик, що виявляє себе у схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зразків, близькості релігійно-філософських та етико-естетичних світоглядних засад.
У сучасній культурології найпоширеніші дві класифікації культурних регіонів світу, які випливають з визнання єдності та багатоманітності світової культури. Перша загальніша, здійснює поділ світової культури на культури Заходу і Сходу. Поняття «Схід» і «Захід» при цьому не мають чітко визначеного смислу. Найчастіше під Сходом розуміють Азію, а під Заходом – Європу та Північну Америку. Проте Схід і Захід – не лише географічні поняття, а й різні типи культур, духовності, різні шляхи, способи людського буття у світі.
Окрім широкомасштабних регіонів («Схід» і «Захід»), виділяють і культурні регіони меншого масштабу. Так, друга за популярністю в культурології регіональна класифікація розділяє всю культуру людства на: європейський (інколи його називають західноєвропейським, північно-американським); далекосхідний; індійський, арабо-мусульманський; тропічно-африканський; латиноамериканський культурні регіони. У свою чергу кожний з цих регіонів має внутрішню структуру. Наприклад, у межах європейського культурного регіону існують певні відмінності між культурами романських, германських, слов’янських, угро-фінських народів тощо.
4. Функції культури.
Вищезгаданий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її полі функціональність, тобто вона має багато функцій. Серед них виділяються: пізнавальна, інформативну, світоглядну, комунікативну, регулятивну, аксіологічну, виховну та інші.
Важливе місце серед них належить пізнавальній функції. Вона виражається по-перше, у фіксації в кожну конкретну історичну епоху результатів пізнання навколишнього світу. При цьому подається цілісна картина світу, поєднюються результати наукового, ціннісного та художнього його відображення. Відповідно до рівня духовної культури ми судимо про рівень пізнання світу в ту чи іншу епоху, а отже, про ступінь панування людини над стихійними силами природи і суспільства.
По-друге, культура – це самосвідомість соціальних груп населення, націй, суспільства в цілому. Завдяки культурі соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем.
З пізнавальною тісно пов’язана інформативна функція культури. Вона настільки важлива, що деякі вчені вважають її основною, а іноді навіть зводять культуру до інформації. Це питання проблематичне, хоча слід визнати, що без вивчення цієї функції неможливе розуміння сутності культури.
Завдяки культурі нові покоління людей мають можливість використати досвід, нагромаджений предками. Тепер вже відпала необхідність окремому індивідові особисто випробовувати усе на власному досвіді. Його індивідуальний досвід може бути певною мірою замінений результатами досвіду посередників.
Інформаційна функція культури дозволяє людям здійснювати обмін знаннями, навичками, вміннями, здібностями, інакше кажучи, своїми сутнісними силами, які нерівні як в середині одного покоління, так і між поколіннями. Відомий англійський драматург Бернард Шоу дотепно зауважив: «Якщо у вас яблуко і в мене яблуко, і ми обмінюємось ними, то в кожного залишається по яблуку. Але якщо в кожного з нас по одній ідеї, і ми передаємо їх одне одному, то ситуація змінюється. Кожен одразу стає багатшим, а саме – володарем двох ідей».
Інформаційна функція культури може виявлятись через спілкування людей, в їх практичні й взаємодії, перш за все – в спільній трудовій діяльності. Тому інформаційна функція нерозривно пов’язана з комунікативною. Спілкування за своїм характером буває безпосереднім і опосередкованим. Безпосереднє спілкування – це пряме засвоєння надбань культури. Воно доповнюється непрямим, опосередкованим – коли реалізується через засвоєння культурної спадщини.
Культура, з одного боку, регулює пряме й непряме спілкування людей, а з іншого, збагачує й саме спілкування, яке правомірно розглядати як явище культури. Воно активно сприяє розвиткові людини, примноженню її духовного багатства, виступає важливим засобом подолання відчуження між людьми, яке стало однією з найдраматичніших ознак ХХ – поч. ХХІ століть.
Культура уможливлює не тільки спілкування людей, а й регулювання їх взаємовідносин і діяльності. Регулятивна функція культури реалізується з допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Нормативна функція культури включає надзвичайно широке коло вимог, які пред’являються до духовного світу людини, її знань, світогляду, моральних якостей тощо.
Норми культури в їх зовнішньому виразі проявляються через символіку, певну знакову систему (наприклад, різні знаки уваги). Характерним прикладом такої символіки виступають правила етикету. Однак не можна ставити знаку рівності між подібними правилами й регулятивною функцією культури. У сфері культури досягнутим правомірно можна вважати лише те, що увійшло у побут та звички. Про ступінь засвоєння норм культури ми судимо за реальною поведінкою людини в різних життєвих ситуаціях. У такому розумінні культура виробництва, побуту, обслуговування, торгівлі, тобто – будь-яка культура діяльності людини є культурою її поведінки.
Нормативна сторона культури яскраво виявляється у звичаях та обрядах. Звичаї – це історично сформовані способи поведінки, що мають вигляд доцільних дій, які здійснюються людьми тієї або іншої спільноти в силу трудової діяльності, під впливом громадської думки, задля відтворення зразка. Звичаї передаються з покоління в покоління. Набравши форми певного стереотипу поведінки, звичай регулює діяльність людей.
Закріплюючись із плином часу, звичаї переростають в культурні традиції. В основі кожної традиції лежить досвід того соціального колективу, який ним володіє і постійно його відтворює. Провідне значення у функціонуванні будь-якої традиції має діалектика усталеного і мінливого в ній. Відбувається безперервний процес зміни традицій, відмирання консервативних і виникнення прогресивних, що відповідають потребам та інтересам суспільства. У сфері побуту, праці і міжособових відносин культура здійснює істотний вплив на поведінку людей, регулює їх вчинки, обумовлює вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури підтримується такими нормативними системами як мораль і право.
Культурі притаманні аксіологічна (оціночна) функція. Вона виражає якісний стан культури. Культура як система цінностей формує в людини певні ціннісні орієнтири і потреби. Людина, сприймаючи ту чи іншу річ або явище, дає їм позитивну або негативну оцінку. Відповідно до ставлення людини до культури часто судять про рівень інтелігентності особи. У динамічному процесі функціонування культури відбувається формування духовного обличчя людини, її світогляду, політичних, правових, моральних, художніх, релігійних поглядів, виробляються певні ціннісні орієнтації, моральні установки, культурні смаки, формується багатогранний духовний світ людини.
Особливе місце належить виховній функції. Культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людини, людства. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Остання полягає у невпинному процесі розвитку й задоволення матеріальних і духовних потреб, різноманітних людських здібностей, продукуванні та здійсненні найзаповітніших мрій і бажань, висуванні перед собою і досягненні певних життєвих цілей, програм. Тому кожний новий етап у культурному розвиткові можна справедливо вважати новим кроком в напрямку розширення горизонтів людської свободи.
Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оціночних, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття й розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що й світоглядне мислення, і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, згодом у релігії, й нарешті, у науковому пізнанні, тобто в тих формах суспільної свідомості, що складають зміст культури. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.
5. Концепції культури в українській науковій думці.
Видатні діячі культури високо цінували українську народну творчість, літературу та мистецтво, усю культуру взагалі за їх неперевершений демократичний гуманізм, художню виразність, народність. За їхнім визнанням, українська музика та поезія є найбільш розкішною, з усіх гілок світової народної творчості. Мінорна за змістом, сумна навіть у своєму веселому пориві українська пісня ставиться всіма знавцями на перше місце у музиці всіх народів.
Українські думи, що через століття передавалися українськими кобзарями, характерні розмахом козацької відваги та філософською вдумливістю. І, зрозуміло, що ця рідкісна духовна обдарованість народу України не могла не дати своїх творців – професіоналів, таких як Г.Сковорода, І.Котляревський, Т.Шевченко. Останній став учителем почуттів, предтечею і поборником великої визвольної боротьби за справжню свободу у «сім’ї вольній, новій».
Настільними книгами повинні стати твори П.Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є.Грибінки та інших, котрі викривали суть національного та соціального гноблення, яке терпів український народ, і обстоювали докорінні зміни у його становищі.
Надзвичайно глибокого розвою українська культура, а особливо наша мова, набули у творчості А. Метлинського, М.Костомарова, П.Куліша, М.Шашкевича, Л.Глібова, М.Вовчок, С.Руданського, І.Нечуя-Левицького, П.Мирного, М.Старицького, М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого, П.Грабовського, І.Франка, Л.Українки, М.Коцюбинського та інших.
Культура України пройшла тривалий і складний шлях становлення і формувалась у непорушній єдності з розвитком української людності і становленням українського суспільства.
Вагомий вклад у розвиток концепцій культурно-історичного процесу внесли українську вчені. Їхня суспільно-політична і філософська думка була тісно пов’язана з науковими надбаннями Заходу і Сходу. Вони створили ряд оригінальних концепцій культури, основною тезою яких була ідея самобутності української культури, її взаємозв’язку з культурами інших народів.
Ще в княжу добу видатні державні та релігійні діячі, не усвідомлюючи феномену культури, як цілісного явища, уже глибоко розуміли значення для розбудови держави та впливу на людей таких складових частин культури як освіта, релігія, право тощо. Про це свідчать діяльність та творчість князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Ярослава Осмомисла, митрополита Ілларіона та ін. Належний вклад у розробку феномена культури зробила українська культурологічна думка ХVІ ст. Зокрема, ці питання знайшли своє теоретичне осмислення у працях відомих українських гуманістів того часу, а саме: Юрія Дрогобича (Котермака), Павла Русина, Себастьяна Кльоновича, а особливо у творчості Станіслава Оріховського. Вони величезну увагу приділяли поширенню освіти серед простого народу, вважаючи її основним фактором суспільного розвитку. У козацьких літописах (літопис Самовидця, літопис Г.Грабянки та літопис С.Величка), а також у працях К.Саковича було висунуто оригінальну теорію розвитку культури, яка ґрунтувалася на виділенні характерних рис українців (героїзм, волелюбність, товариськість, лицарська вірність, почуття гідності), що були успадковані «козацьким народом» від могутнього племені сарматів та хозар.
Своєрідна концепція Г.Сковороди (1722-1794 рр.) ґрунтується на теорії трьох світів. Перший світ – це природа або «макрокосмос» (всесвіт), другий світ – це суспільство і людина, або «мікрокосмос», третій світ – це Біблія, або «світ символів». Кожний із світів, на думку Г.Сковороди, має двояку природу, «дві натури» - зовнішню, видиму, або «матеріальну натуру», і внутрішню, або «духовну натуру». Аналізуючи культурно-історичний процес, мислитель вдавався до алегоричного пояснення біблійних оповідей і міфів. Внаслідок цього вчений створює теорію «світу символів», або третього світу. Значення символів може бути різним, навіть протилежним щодо їх справжнього смислу. Наприклад, Біблія може символізувати добро і лукавство, спасіння і загибель, істинність і хибність, мудрість і безумство. Все залежить від того, який основний принцип береться за основу тлумачення. В історії української науки Г.Сковорода вперше заклав основи розуміння культури, як окремої, специфічної сфери буття, в якій все божественне перебуває у символічних формах.
У науковому відношенні більш вираженою була культурологічна концепція Кирило-Мефодіївського братства, таємної політичної організації, яка висунула ідею звільнення слов’янських народів від ярма гнобителів і створення федеративного «Союзу слов’янських республік» із столицею в Києві. Ідеї братчиків про соціально-політичну перебудову суспільства включали багато цінних думок про розвиток національної культури, що були висловлені у працях М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка та ін. Це передусім, положення про державну самостійність слов’ян, вільний розвиток національної культури і мови, про характерні риси ментальності українців, зокрема – природний демократизм, прагнення до волі, поетичність, віротерпимість, відкритість у спілкуванні, дружелюбність тощо. Члени братства проводили велику просвітницьку роботу, активно виступали за навчання українською мовою, були організаторами видавничих проектів. Просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського братства сприяла формуванню і розвитку національної свідомості українського народу.
У кінці ХVІІІ ст. формується концепція романтичного народництва, відповідно до якої провідним началом в духовній культурі виступає фольклор, який визначає писемну культуру. Творцем культури є народ, селянство: панівні класи відсуваються на другий план.
Український романтизм мав значний вплив на польську, російську, німецьку, французьку культуру ХІХ ст.
З шістдесятих років ХІХ ст. відбувається наукове осмислення українства, його специфіки, порівняно з іншими національними культурами. Етнографи, історики, фольклористи М.Драгоманов, В.Антонович, Ф.Вовк, І.Рудченко, О.Потебня, О.Русов, П.Житецький, М.Лисенко виділяють національно-специфічні особливості української культури, особливо її тісний зв'язок із фольклором, народними звичаями та обрядами.
У працях І.Франка вперше зроблено філософсько-світоглядне опрацювання цілісної концепції історії української культури від найдавніших часів й до кінця ХІХ ст. Вся культура розглядається в єдиному процесі розвитку матеріальних та духовних складників і у зв’язку з соціальною боротьбою за ідеали справедливості та рівноправності. Однією з основних праць І.Франка, присвячених цій проблематиці, є «Історія української літератури від початків українського письменства до Івана Котляревського». Видатний вчений та державний діяч М.Грушевський у своїх працях ґрунтовно проаналізував процеси українського культурного розвитку. Він першим подав історію української культури в послідовній конкретності подій і фактів. Культурні чинники, на його думку, відіграють визначальну роль в історичній долі людей, бо від розвитку культури часто залежить вибір народом шляху на перехрестях історії. Його перу належать такі праці, як 10-томна «Історія України – Руси», «Культрно-національний рух на Україні в ХV – ХVІІ віці», «Історія української літератури» в 5-томах та інших.
У працях І.Огієнка – відомого богослова, культуролога, філософа і письменника – висунуто концепцію історії культури українців від найдавніших часів. Наш народ, стверджував він, в процесі свого розвитку всюди поклав свою ознаку багатої культури й яскравої талановитості. Основною працею І.Огієнка є «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» на той час ця книга започаткувала справжню історіографію української культури.
Широко розгорнулися дослідження української культури в діаспорі. Були написані й видані курс лекцій для студентів Українського технічно-господарського інституту в Подебрадах «Українська культура» (за ред. Д.Антоновича, 1940 р.); тематична тритомна «Енциклопедія українознавства» (Мюнхен – Нью-Йорк, 1949 р.); «Тисяча років української культури» М.Семчишина 1965 р. та ряд інших.
В радянський період проводилися дослідження проблем культури, однак, перебуваючи під контролем партійно-радянського апарату, історики радянської України об’єктивно не могли розробляти питання культури на науковій основі, грішили перекрученнями на догоду марксистській ідеології. Дослідження, які тоді вийшли із друку, це – 8 – томна «Історія української літератури», 6-томна «Історія українського образотворчого мистецтва», ряд енциклопедичних видань тощо містять значний фактичний матеріал, який потребує перегляду із позицій сучасної історичної науки.
Із проголошенням незалежної Української держави проблеми вивчення нашої культури активно розробляються вітчизняними істориками. Зокрема, над ними працюють М.Жулинській, І.Драч, М.Попович, його праця «Нарис історії культури України», С.Кульчицький, плідно працював академік Я.Ісаєвич тощо. Вершиною наукової думки на сьогоднішній день є 5-томне видання у 6-и книгах «Історії української культури» (К., 2001 - 2005рр.). Це академічне дослідження на новітній фактологічній базі висвітлює історію культури українців та й усіх інших народів, які населяли наші землі, починаючи з первісної доби і до сьогоднішніх днів.
Різноманітність наукових концепцій української культури обумовлена її багатоплановістю як системи. Складність культурно-історичного процесу, багатство складових частин культури вимагають різних підходів до вивчення цього феномену. Тому культура України, як соціальне явище, закономірності її розвитку стали об’єктом дослідження для фахівців різних галузей – філософів, соціологів, педагогів, психологів, істориків, мистецтвознавців тощо.
6.Світова, національна, етнічна культури, їх взаємозв’язок.
Світова культура – це сукупність культур цілісного світу, що визначається власною системою загальнолюдських цінностей і, залежно від умов розвитку, конкретизується і розгалужується на певні рівні якісного і кількісного характеру, акумулює, відсортовує і розвиває найкращі риси національних культур.
У зв’язку з цим великі та малі нації і народності не повинні відособлюватись, стояти осторонь від розвитку світової цивілізації, планетарної культури. Сьогодні дедалі більше й активніше розвиваються процеси взаємодії різних народів і трудових колективів у господарському, політичному і духовному житті, в обміні найрізноманітнішою інформацією, ознайомленні, вивченні основ історичного розвитку культури народів планети. І все це покликано сприяти ще пліднішому розгортанню зазначених процесів, глибшому розумінню ролі та значення інтеграції і тенденцій, що намітилися останнім часом і почали виявлятися у суспільному житті народу суверенної України.
До світової культури маємо підходити як до невичерпного джерела, духовної скарбниці розвитку людства, загального надбання народів усіх континентів, рас, націй.
Класифікуючи історичні періоди розвитку світової культури, слід усвідомлювати, що все в природі має свій початок, розквіт і вгасання. Так, між культурами первісного, рабовласницького капіталістичного і сучасного, індустріального суспільства не має провалля. Елементи частини попередніх епох впліталися в наступні, всмоктувалися ними. Сучасна культура не може обійтися без надбання попередніх епох.
Предметні й особисті форми культури являють собою неподільну цілісність і становлять певний тип культури. Свій тип культури притаманний кожному народові, як етнічній та історичній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів (культура європейська, африканська, арабо-мусульманська, тропічно-африканська, європейсько-північно-американська, далекосхідна індійська та латиноамериканська). Вони в свою чергу, мають свої внутрішньорегіональні культурно-конфесійні особливості. Також історичних епох (антична культура, культура Середньовіччя, доба Просвітництва та ін.). І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Все це дає змогу розглядати культурну історію людства як світовий процес, вживати поняття світової культури.
Співвідношення світової та національних культур – одна з найскладніших проблем сучасної історії культури. Її розв’язання передбачає з’ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Серед прихильників цих тверджень є імена таких відомих мислителів, як П.Тейяр де Шарден, В.Вернадський, А.Швейцер, Р.–Дж.Коллінгвуд та ін. Вони вважали що світова культура – це система духовних цінностей, які виробляються у надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. Протилежна група представлена не менш відомими мислителями, зокрема, О.Шпенглером, А.Тойнбі та ін. Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст.
Наприклад, німецький історик і філософ О.Шпенглер вважав, що людство, як спільність – «це пусте слово». Адже «у людства нема жодної мети, жодного плану, так само як нема мети у виду метеликів або орхідей». Реально існують лише самостійні «культурні організми». Він розумів їх як «замкнені в собі монади» з власною формою, власною ідеєю, власним життям, власною смертю. Немає людства, яке старіє. Існують культури, що старіють і розвиваються. «У світовій історії, - писав О.Шпенглер, - я бачу картину вічного утворення і зміни, дивовижного становлення та вмирання органічних форм. А історик вбачає в ній подобу якогось стрічкового черв’яка, який невтомно нагромаджує епоху за епохою».
Згідно з концепцією Шпенглера кожна культура, як живий організм, має свою «душу». (Вчення про «душу культури» розробив наприкінці ХІХ ст. німецький етнограф Лео Фробеніус). Все, чим живе і в що вірить людина, це, за Шпенглером, лише відображення колективної «душі культури». Сутність культури полягає в особливій формі сприйняття простору і часу. Культури мають життєвий цикл. Вони народжуються, досягають зрілості та вмирають, вичерпавши життєві сили. На останній стадії розвитку, на думку Шпенглера, перебуває сучасна західна культура.
Осмислення культури, як засобу перетворення Землі та людства, притаманне й видатному українському філософу – натуралісту В.Вернадському, засновнику антропокосмізму. Він учив про гармонійне злиття у єдине ціле природної (в широкому розумінні космічної) та соціально-гуманітарної еволюції.
Отже, ми переконуємося, що визнання або заперечення феномена світової культури має не тільки теоретичний, а й світоглядний характер, впливає на світосприйняття людини, на розв’язання проблеми сенсу буття людини і людства.
Водночас погляд сучасної людини на культуру випливає з наочного факту множинності культур, їх національної своєрідності. Світ, у якому ми перебуваємо, складний і багатомагнітний у культурному відношенні. Мудрість нашого часу полягає у визнанні за кожною національною культурою права на самостійне існування та розвиток, у відстоюванні принципу рівноправного співіснування всіх культур, що заперечує не тільки будь-який культуроцентризм (наприклад, європоцентризм), а й взагалі претензію на культурне лідерство окремої національної культури. Світова культура за природою не моністична (злита в одне ціле), вона плюралістична (різноманітна) – такий переважаючий умонастрій нашого часу.
В ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території, за звичай, історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей культури. Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що зараз культурна самобутність власного народу оцінюється нами набагато вище, ніж його військова могутність. На шкалі цінностей культура починає потісняти силу, і кожен намагається відшукати у своєму родоводі не тільки уславлених перемогами воєнів, а й діячів культури. Минуле нашого народу, корені його культури, старовинні перекази, пам’ятки давнини зацікавлюють нас. Народ живий, доки живе його культура, - такий символ віри сучасної людини, для якої надія на культуру сильніша від сподівань на державу, партії, вождів, ідеологію, у що так беззастережливо вірили ще вчора.
Отже, можна дійти висновку, що попри антигуманні тенденції, які виявилися у ХХст. (світові війни, революції, всесилля тоталітарних режимів, безкультур’я, відчайдушна ненависть до «інших» - носіїв інших ідей, представників інших національностей тощо), буття сучасної людини повільно, поступово зміщується до культури, її світогляд стає «культуро логічнішим», що дає надію та відкриває для людства певні перспективи у ХХІ ст.
Зауважуючи світоглядне значення поняття національної культури, зупинимось на ньому докладніше. Передусім зазначимо, що в сучасній історії культури розрізняють поняття «етнічна» та «національна культура». Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) – однієї з історичних дисциплін. Етнічна або «народна» культура, визначається етнографами як сукупність лише тих культурних елементів, які виконують «етнодиференціюючу функцію», тобто сприяють визначенню «свого» і відокремленню від «чужого». Елементи такої культури – обряди, звичаї, міфи, фольклор, тощо – позбавлені індивідуального авторства, вони безіменні, анонімні. Належність до етнічної культури визначається спільністю походження – кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості.
Національна культура тісно пов’язана з поняттями «нація», «етнос» і становить сукупність економічних, політичних, побутових, мовних, обрядових, моральних та інших чинників. Українська культура бере свій початок з часів легендарного Трипілля, охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених українським народом на терені України та за її межами (діаспорою) протягом усієї його історії.
Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв’язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені верстви суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, - письменниками, філософами, вченими, релігійними діячами, митцями тощо.
До певного часу така культура може навіть залишатися чужою для народу мати на собі відбиток кастовості, елітаризму. Проте творці такої культури говорять зазвичай від імені народу, звертаються до скарбниць народного досвіду і мудрості. Розрив між інтелігенцією, яка є провідником національних цінностей, національної культури, і традиційною, етнічною культурою долається розвитком освіти в народі, його піднесенням до рівня загальнонаціональної ідеї, з одного боку, а з іншого – через зміни соціальних засад народного буття, пробудження не тільки національної, а й розвинутої індивідуальної самосвідомості. Адже на відміну від власної етнічної приналежності, яка не становить жодної особистої заслуги, належність до нації вимагає від кожного певних особистих зусиль і свідомого вибору. Тому існування істинно національної культури, нації як її носія передбачає не стільки наявність натурального господарства з притаманними йому традиційними зв’язками між людьми, скільки товарної економіки зі загальнонаціональним ринком, коли на зміну локальним традиційно-замкненим спільностям людей, пов’язаних між собою кровною спорідненістю, приходить зв'язок самостійних і незалежних один від одного індивідів, котрі обмінюються продуктами матеріального і духовного виробництва.
Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового громадянського суспільства, в умовах духовної та економічної самостійності індивідів. Етнічні елементи – обряди, традиції, звичаї, міфологія – зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змісту. Це вищий рівень культурного життя, коли народна й національна культура гармонійно поєднані. Національне відродження є не стільки відновленням «забутих традицій», скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою, громадянським суспільством, високою освіченістю населення.
7. Культура, природа, суспільство, їх взаємовплив.
Протягом існування людської цивілізації проблеми культури мали першочергове, по суті, провідне значення – передусім тому, що культура завжди була могутнім фактором соціального розвитку, відбивала якісну характеристику суспільного життя, уособлювала в собі специфічний спосіб людської життєдіяльності, зафіксований в результатах праці, в системі соціальних норм і закладів. Зауважимо, що основне в змісті культури – не речі, а людина, суспільство. Усі її види – культура виробництва, культура управління, політична культура, художня культура, культура міжособистісних відносин, екологічна тощо – утворюють єдине ціле, як форми існування й розвитку людської природи, а отже, - суспільства. Культура пронизує всі напрямки людської життєдіяльності – від основ матеріального виробництва й елементарних людських потреб до най- величніших виявів людської творчості. Вона впливає на всі сфери суспільної та індивідуальної життєдіяльності – працю, побут, дозвілля, мислення, практичну діяльність, етику, етикет.
Культура набуває соціального впливу передусім як необхідний аспект діяльності суспільної людини. Вона ґрунтується на соціальних засадах і передбачає організацію спільної діяльності людей, а отже, регулювання цієї діяльності певними правилами, нормами, акумульованими в традиціях, знакових і символічних системах тощо. Зміст культури впливає не лише на темпи діяльності, прискорюючи чи уповільнюючи їх, але й визначає її змістовне цілеспрямування. Думки, погляди, рішення, які зумовлюють різні сфери суспільної практики, підтримуються логікою культури.
Роль і місце культури в діяльності людини можна зрозуміти лише на основі уявлень про те, що діяльність виконує функцію відтворення. Існують простий, інтенсивний і деструктивний типи відтворення суспільства. Для першого характерні інертність та байдужість суб’єкта відтворення до якісних і кількісних змін, потреба локалізувати потік інновацій, передусім у сфері умов діяльності та новітніх засобів їх реалізації, у сфері вироблення нових цілей та їх досягнення. Такий тип відтворення характеризується консерватизмом, прагненням суб’єкта відтворення не стільки підвищувати ефективність результатів своєї діяльності, скільки зберігати незмінною успадковану систему відношень. Цьому типові відтворення не чужий і розвиток, виникнення більш досконалого відтворення. Однак його зародки підпорядковані застою і виступають його побічним продуктом.
На певному етапі історичного розвитку конкретних цивілізацій, держави, народу панівним стає інтенсивний тип відтворення. Йому притаманна спрямованість суб’єкта на підвищення ефективності результатів своєї діяльності, що органічно пов’язано з прагненням до якісних зрушень усіх параметрів суспільного відтворення. Різко зростає необхідність інновацій у сфері засобів, а потім і цілей виробництва. Планування цього типу відтворення не знищує простого, але витискує його на задній план. Реальний відтворювальний процес у різних суспільствах може здійснюватись у вигляді проміжного варіанту як поєднання цих двох типів відтворення.
Для деструктивного типу відтворення характерна недостатня здатність суб’єкта в силу тих чи інших причин долати внутрішні і зовнішні суперечності, обмежувати потік деструктивних інновацій, забезпечувати інновації конструктивом, зберігати параметри простого відтворення, утримувати на мінімальному для даного суспільства рівні ефективність виробництва. Він характеризується занепадом культури, нездатністю знаходити ефективні засоби і цілі для стабілізації ситуації. Цей тип відтворення відрізняється від розглянутих вище тим, що ніколи не виступає позитивною цінністю.
Суб’єкти простого інтенсивного відтворення мають специфічні орієнтації, цілі, цінності й потреби. Відмінність між суб’єктами цих типів відтворення настільки суттєва, що відбуваються якісні зміни місця і ролі культури у відтвореному процесі. Якщо суб’єкт простого суспільного відтворення свою життєдіяльність підпорядковує завданням збереження усталених умов, засобів і цілей діяльностей в їхній незмінності, то суб’єкт інтенсивного відтворення бачить світ своєї діяльності динамічним, постійно змінним. Він здатний вирішувати свої проблеми на всіх рівнях, постійно поліпшуючи умови, удосконалюючи засоби і, нарешті, формуючи більш глибокі і ґрунтовні цілі відтворення.
Соціальні групи, співтовариства, нації, особи виступають реальними суб’єктами суспільного відтворення, відбуваючи складний і суперечливий шлях свого розвитку. Звідси виникає проблема вивчення конкретно – історичного зв’язку людини (соціальних прошарків, груп) з типами відтворення.
Культура, як необхідний елемент суспільного відтворення і одночасно важлива характеристика суб’єкта діяльності, розвивається в єдності з відтворювальним процесом у всій його історичній конкретності. При переході від простого відтворення до інтенсивного тип культури якісно змінюється.
Просте відтворення співвідноситься з культурою планування домашинного виробництва і сільськогосподарської праці. У цій культурі суб’єкт відтворення націлений на незмінність масштабів відтворення, на максимальну адаптацію до природних ритмів, які диктують умови до урбанізованого землеробства. Для цієї культури характерні уявлення про навколишнє середовище як утворення зовнішніх сил, переконання, що вона не може змінюватись людиною, бо не людиною створена. У культурах цих типів навіть активність самої людини розглядається як результат, детермінований позалюдськими антропоморфними силами.
З інтенсивним типом відтворення пов'язаний якісно новий тип культури. На відміну від суб’єкта простого відтворення, орієнтованого на адаптацію до заданих, існуючих ритмів, на систему незмінних смислів, суб’єкт динамічного типу культури націлений на удосконалення самого себе в єдності з удосконаленням людського світу, уже існуючого, створеного всією попередньою людською активністю. Людина в такому типі культури удосконалює те, що раніше організоване, переосмислює те, що раніше осмислене, перебудовує самі ритми навколишнього середовища. Тим самим суб’єкт інтенсивного типу відтворення повинен володіти здатністю концентрувати для вирішення відповідної проблеми все необхідне багатство нагромадженої культури, осмислити і переосмислити її, щоб формувати нові ідеї, культурні інновації. Світ уже не аналізується як певна заданість, а виступає результатом відповідальної, напруженої відтворювальної діяльності людини.
Аналізуючи культурні передумови науково-технічного прогресу, слід враховувати історичні культурні традиції, надзвичайно стійкі навіть тоді, коли змінені або знищені економічні й соціальні умови, що зумовлюють формування традиційних норм, стилю життя.
Історично усталене ставлення людини до власної виробничої діяльності в Україні формувалось в умовах простого відтворення, переваги сільськогосподарської праці. У зв’язку з цим у населення, більшість якого донедавна складало селянство, переважало прагнення адаптуватися до природних ритмів, до постійної зміни незалежних від людини циклів, зокрема – змін пір року, власних біологічних ритмів. Зміна потреб, якщо і відбувалась, носила більш екстенсивний, ніж інтенсивний характер.
Це створене в допросмислову епоху уявлення переносилось потім на промислове виробництво. Останнє уможливлювало ефективність на цій культурній основі лише тоді, коли промисловість розвивалася переважно на вже існуючих зразках і типах технологій, на залученні в обіг нових мас людей, переважно з сільської місцевості, та природних ресурсів. У зв’язку з цим впродовж певного часу частини людей зберігалася ілюзія, ніби до ритмів промислового виробництва можна ставитись так, як і до природних ритмів, тобто як до зовні заданої людині умови, що не вимагало докорінної зміни їхніх ціннісних орієнтацій і уявлень. Ці культурні стереотипи переважали.
Прагнення адаптуватися до заданих зовні природних і виробничих ритмів сприяло прилученню мільйонів людей до нових ритмів праці, до індустріалізації та міського життя. Але воно мало і суттєві недоліки, несло в собі внутрішню обмеженість. Цінності, зумовлені типом культури на основі простого відтворення, не відповідали постійному ускладненню оточуючого середовища, не стимулювали людей адекватно відповідати на зростання труднощів виробництва і ускладнення умов життя.
Відставання здатності узагальнювати зростаючу множину явищ оточуючого світу і на цій основі прогнозувати майбутнє зумовлювало появу і розвиток соціально-культурних груп, схильних увічнювати цінності простого відтворення. Вони розповсюджували уявлення про індустріалізацію й урбанізацію як процеси дезорганізації суспільства, перетворення цілісності в хаос. Існування таких уявлень означало одночасно відставання здатностей і потреб формувати в постійно ускладнюваних умовах шляхи і методи конструювання ефективніших рішень, технологій, організацій виробництва.
Зростання машинного виробництва і робітничого класу зумовило появу і утвердження нових цінностей. Оточуюче середовище стало джерелом реальних і потенціальних засобів, як таке, що може використовуватись для задоволення утилітарних потреб. Цей тип культури характеризувався значним зростанням активності, що вселило у людину віру в нав’язування волі середовищу при постійному зростанні потужностей пізнання і діяльності. На цьому етапі виникло і утвердилось уявлення про складності оточуючого світу, а для його пізнання і освоєння вимагалася наука, тобто особлива спеціалізована форма людської діяльності, спрямована на формування системи предметних знань. У цьому типі культури стверджувалась здатність людини розвивати і вдосконалювати свою працю, переходити до формування все більш удосконалених засобів праці, нової техніки і технологій, нових форм організації праці.
Але це не виключало існування поряд з новими цінностями усталених раніше зразків, стереотипів, норм і традицій, що продовжували існувати в нових умовах. Ця обставина особливо рельєфно виявляється, коли виникає необхідність посилювати активність особистості не лише у відтворенні існуючої техніки і технологій, організацій виробництва, але і їхніх прогресивних якісних змін.
Ця проблема особливо загострюється тоді, коли організація виробництва розрахована на тип культури, на цілеспрямований розвиток, реальний працівник орієнтується на просте відтворення, на адаптацію своїх наявних можливостей до існуючого рівня техніки і технології. У цьому випадку зростає суперечність між предметними й особистісними складниками культури. Часто-густо результати творчості, трудової діяльності одних людей, пов’язаних з культурою інтенсивного відтворення, не відповідають змісту культури інших, які повинні використовувати цю техніку, тобто споживачів. Невідповідність між особистісними і предметними елементами культури мають, як правило, негативні наслідки для суспільства.
Таким чином, між культурою, природою (як основою самої культури, створеної незалежно від людини та існуючої незалежно від неї) і суспільством існує тісний зв'язок. Від того, у якій формі він існує, фактично, залежить доля суспільства на даній конкретній території, а також всього людства на планеті Земля. Людина повинна турботливо ставитися до оточуючої природи, яка всебічно віддячить їй за таке ставлення до себе.
8.Українська культура – самобутня європейська культура.
Розв’язуючи проблеми, пов’язані з кожною із національних культур, неможливо обійти увагою питання про її походження. Національну культуру вартувало б розглядати насамперед через історію конкретної держави. Проте, як засвідчує і новітня, і давня історія, політичні кордони, зазвичай, лишаються лише штучними і нестійкими утвореннями. Вони змінюються значно швидше, ніж традиції народів, які закріплені у складному комплексі побутової й соціальної поведінки населення, у його менталітеті, що віддзеркалюється у мові, здобутках матеріальної та духовної культури.
Вагомішим доцільно вважати не політичні, а мовні й територіальні ознаки кожної з культур. Однак, розвиток суспільства призвів до суттєвого розгалуження мов і значної культурної диференційованості народів. Отже, сама мова не могла бути вирішальним чинником у формуванні культури. Вона вбирала весь життєвий досвід народу, сприяла його відтворенню в наступних поколіннях і сама змінювалася в часі і просторі. Незмінним можна було вважати лише територіальний фактор. Упродовж тисячоліть на планеті змінювалися і клімат, і довколишні ландшафти й у сучасному світі навряд чи можна знайти народ, який за останні тисячоліття хоча б раз не змінив місця проживання, не зазнав асиміляційних та інших впливів.
Таким чином, жоден фактор, що визначає нації сучасного світу, не може пояснити самобутність кожної національної культури. Тільки у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних факторів, що діяли в конкретному історичному часі, й формувалися народи теперішнього світу, а разом із ними зростали їх унікальні культури.
Не є винятком і культура України. Її особливості, без сумніву, здебільшого зумовлені природно–географічними характеристиками регіону, з одного боку, надзвичайно сприятливого для землеробства, з іншого, різні ландшафтні зони українських земель та їх кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це робило українську територію небезпечною для існування, прискорювало міграційні процеси, пожвавлювало культурний обмін між народами. Водночас це призводило і до винищення тих культур, які плідно розвивались на наших землях упродовж тисячоліть. Не випадково, що такі високі культури, як трипільська, чорноліська та інші, які майже досягли у розвитку межі переходу до ранньокласової цивілізації, так і не здолали цього через нашестя диких і войовничих народів.
За характером українська культура належить до культур слов’янського типу. Як визнано сучасними вченими, культурний етногенез стародавнього населення України вирізнявся складністю й багатолінійністю. В ідеологічному, етнопсихологічному, філософському, життєдіяльному планах східний слов'янин, а відтак і українець – не одвічна біологічна й історична данність, а наслідок тривалої еволюції людського життя на наших землях, спадкоємець усіх попередніх народів, котрі спільними зусиллями витворили підвалини його специфічно національного способу життя та світогляду.
Дослідники українського менталітету одностайно підтверджують його емоційно–почуттєвий характер. Українська душа не схильна до аскетизму – послідовного тривалого зречення від будь – якої втіхи, насолоди життям. Нація, попри релігійність душі, а також трагічний історичний досвід, демонструє величезну життєлюбність і життєздатність з орієнтацією на сьогодення. В українському менталітеті виявляється також і позитивне колективне несвідоме начало, як довіра до доброї матері – природи. Воно спонукає до вневненої співпраці з нею, що є запорукою активності людини у світі. Звідси, дивовижні працездатність і працелюбність українського народу.
Мабуть, найцікавіший фактор становлення психіки українця – соціальний феномен “спільноти”, “малого гурту”, об’єднаного емоційно–почуттєвого, а не “спілки” на підвалинах єдиної мети. Із цим пов’язаний індивідуалізм українців.
Поєднання індивідуалізму з ідеєю рівності та недопустимості насильства влади – чи не найстійкіший інваріант української душі, а отже, і національного характеру впродовж усієї трагічної історії України. Звідси – непереборний і невтримний, органічний і масовий потяг до волі.
Отже, Україна отримує довгождану можливість привести у відповідність організаційні форми політичного життя до національного характеру свого народу. На порядку денному – побудова створеної держави, що відповідала б традиційним уявленням українців про “Волю, Правду, Долю”.
Етнокультурні проблеми походження українців постали перед наукою давно. Тривалий час у тлумаченні причин походження українського народу перевага надавалася міграції. Роль і значення аборигенного фактора або замовчувалися, або зводилися нанівець. Усі набутки українського народу, зокрема в культурі, подавались як випадкові явища. Із такою тезою не погоджувались окремі вчені, проте їхній голос був або заборонений, або не почутий. Наукові розвідки з питань етногенезу та культурогенезу українців були поодинокими.
На сьогоднішній день на підставі аналізу пам’яток, джерел, історичних хронік і новітніх наукових розвідок можна стверджувати про автохтонне походження українців. Головні з них такі: спільний фізично – етнічний тип; мовний фактор, ґрунтовно досліджені і вивчені топоніми і гідроніми; археологічні пам’ятки, які мають спільні риси, характерні тільки для однієї території; основні види господарської діяльності – землеробство і скотарство, що спостерігаються по всій історичній вертикалі; мистецькі твори, зокрема кераміка, які мають характерні ознаки лише певного географічного ареалу; світоглядно-обрядова система, що сформувалась і функціонувала впродовж тривалого часу в праслов’янських і слов’янських народів.
Усе наведене дає змогу стверджувати, що на території України спостерігалися єдність культурних процесів, велика щільність населення, територіальне поширення культури. Сформувалася, збереглась і, попри всі негаразди, дійшла до нашого часу, мова.
Основоположником теорії автохтонізму є видатний український археолог В.Хвойка. Внаслідок ґрунтовних археологічних досліджень він довів, що український народ не мігрант, а корінне, споконвічне населення, яке створило, трансформувало, дало тенденції розвитку культурних процесів і що ці процеси мають свої, притаманні лише території України, особливості.
На основі автохтонної теорії вибудував фундаментальну історію України – Русі М.Грушевський. Його дослідження продовжили Д.Дорошенко В.Петров, М.Брайчевський та інші.
Питання про генетичні витоки української культури, як європейської культури, на сучасному етапі має неабияке значення. Українська культура належить до найдавніших культур Європи. Вона розвивалась у тісному зв’язку із європейськими культурами, збагачуючи їх, і, одночасно, збагачуючись за рахунок кращих надбань цих культур. Століттями Україна була щитом, який охороняв Європу від диких кочівників, захищаючи її культуру. Ця цивілізаційна місія дозволила розквітнути європейській культурі, але була важким тягарем для нашого народу. Сучасна українська культура, як культура європейська, повинна враховувати ці фактори, а народи Європи не повинні їх ніколи забувати.
Контрольні запитання
Тема 2. Первісна культура на території України.
План
1. Заселення території України первісними людьми. Їх перші стоянки. Культура населення України в епоху палеоліту.
Від найдавніших часів терени України були місцем, де сходились різні племена і народи, тут пролягала межа між двома світами: світом осілих землеробських культур, що заклали основи європейської цивілізації, та степовим азійським світом. Про насичену подіями давню історію української культури довідуємось завдяки археологічним дослідженням пам’яток старовини – прадавніх селищ, городищ і міст, могильників і скарбів, якими наші землі надзвичайно багаті.
Період раннього палеоліту. Поява найдавніших людей. Найдавніша людина на землях України з’явилася приблизно 1 мільйон років тому, за доби раннього палеоліту (від «палайос» - старий, давній і «літос» - камінь) – початкового і найтривалішого періоду історії людства. Це був час мінливого клімату, коли поступове похолодіння, що супроводжувалося утворенням льодовиків, змінювалось періодами потеплінь. Територія України, особливо її південної частини, входила до зони сприятливих для проживання природно-кліматичних умов. На степових рівнинах, на узгір’ях і в долинах річок, вкритих хвойними і широколистяними лісами, паслися стада бізонів, гігантських оленів, мамонтів і носорогів, водилися леви, ведмеді, вовки. Шляхи пралюдей, які примандрували на територію сучасної України, пролягали з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу; такий рух відбувався поетапно протягом багатьох тисячоліть. Це були людські істоти, названі в науці архантропами (прадавніми людьми), які за своїм розвитком на одну сходинку випереджували гомінідів початкового етапу еволюції людства. Вони пересувалися на ногах, обличчям нагадували сучасну людину. Будова скелета була майже такою, як у сучасної людини, але відрізнялася масивністю. Архантропи вели рухливе життя мисливців і збирачів. Користувались досить примітивними знаряддями: ймовірно, дерев’яними киями та загостреними палицями, які не збереглися до нашого часу, а також зробленими з різних порід каменю, найчастіше з кременю, ручними рубилами. Такі рубила, оббиті і загострені з країв, служили основним універсальним знаряддям. Вогонь був уже знаний первісній людині з лісових пожеж, блискавиць, вулканів, але сама вона, очевидно, ще не вміла його розпалити. Сліди перебування перших поселенців на землях України виявлені на Закарпатті, Середньому Дністрі, поблизу Житомира, на Донеччині та в Криму. Неподалік селища Королево на Закарпатті на високому березі р. Тиси на глибині до 12 м від поверхні в товщі ґрунту виявлено 15 культурних шарів палеолітичної доби. В найнижчому шарі знайдено знаряддя, вік яких близько 1 мільйон років. Це одне з найдавніших місцеперебувань прадавніх людей у Європі.
Період середнього палеоліту. Освоєння теренів України. Освоєння людьми теренів України тривало і в наступні епохи. Приблизно 150 тис. років тому за доби середнього палеоліту або, як її ще називають мустьєрської доби, наприкінці другого зледеніння на території сучасної України з’являються люди нового сучасного типу – палеоантропи (давні люди), або неандертальці. Названі вони так за місцем першої знахідки їх решток у Німеччині (так само за місцем першого дослідження названо більшість археологічних культур). Вони були не високими на зріст (150 – 160 см), помітно сутулі, з масивною головою, великою нижньою щелепою і скошеним чолом, мали пряму ходу і сильно розвинені м’язи. Об’єм головного мозку неандертальця відповідає об’єму мозку сучасної людини, досягаючи 1600 см3. Про досить високий інтелект неандертальця свідчить спосіб його життя. Значно вдосконалюється виробництво крем’яних і кам’яних знарядь, мисливської зброї, з’являються крем’яні вістря на списи, ножі, шкребла. Неандертальці живуть у договготривалих таборах, розташованих на берегах великих рік, будують перші житла і користуються вогнем. Тоді ж зароджується мова, виникає родовий лад, з’являється рахунок та перші ознаки мистецтва, людина виготовляє перший одяг зі шкір. Населення значно зросло, неандертальці розселилися майже по всій території України. Відомо вже понад 200 поселень неандертальців: у Наддніпрянщині і Подесенні, в Наддністрянщині, Прикарпатті та Закарпатті, на Західному Поділлі та Донеччині. У Криму в скельних сховищах знайдені найдавніші в Україні поховання людей. Поховання здійснювались за досить складним ритуалом: померлого неандертальці ховали у скорченому положенні (лежачи на боці) у спеціально викопаній ямі. Це свідчить про існування вже на той час початків релігійних уявлень і вірувань, про здатність неандертальської людини до осмислення явищ життя та смерті. Унікальні археологічні дослідження проведено на берегах Дністра у Чернівецькій області, зокрема на поселенні поблизу с. Молодово знайдено перші в Європі тривалі наземні житла віком 44 тис. років. Вони споруджувались з велетенських кісток, черепів і бивнів мамонтів, дерева, накривались зверху шкірами. Житла обігрівались й освітлювались вогнищами, біля яких люди в негоду майстрували знаряддя, обробляли шкіри. Всередині жител і поблизу них археологи виявили багато крем’яних і кам’яних знарядь, а також предметів, що свідчать про появу тут найдавнішого мистецтва: кістки, різьблені геометричним орнаментом, зображенням тварин і людей, а також розмальовані чорною та червоною фарбами.
У первісних людей формувались також деякі практичні знання з медицини, фармакології, токсикології, які давали їм можливість лікувати переломи, вивихи, рани, нариви, отруйні укуси. Крім того, первісні люди закладають елементи знань лічби, вимірювання відстаней, обліку часу. Так, спочатку було три – п’ять позначень числових понять. Великі відстані вимірювали днями шляху, менші – польотом стріли або списа, ще менші – лікоть, англійські – фут і дюйм тощо. Час довго обчислювали лише порівняно великими відрізками, пов’язаними з положенням небесних тіл або з природно-господарськими сезонами.
Період пізнього палеоліту на території України. Цей період охоплює понад 25 тис. років (тривав від 40 до 11 тис. років тому). Він збігається в часі з настанням останнього, четвертого, зледеніння, але сам льодовик не досягнув України, зупинившись на її північних межах. Клімат тоді був континентально-холодним, Україну вкривали лісотундра і степ, пересічені долинами великих рік – Дністра і Дніпра. Приблизно 40 тис. років тому в Україні з’являється «homo sapiens» (людина розумна), інакша її назва – неоантроп, або кроманьйонець. Це вже були люди сучасного фізичного типу, які інтенсивно розселились майже по всій Європі. В межах України відомо близько 800 пізньопалеолітичних пам’яток. Очевидно, Північна і Середня Наддніпрянщина, Західне Поділля та південна частина Волині і Закарпаття були особливо сприятливі для життя, археологи тут виявили багато поселень і стоянок первісних людей. Кроманьйонці жили також у Криму. Локальні скупчення поселень свідчать про те, що люди в пізньому палеоліті вже об’єднувались у племена. Одному племені було під силу влаштувати облаву на великих звірів: мамонтів, бізонів, оленів, - кістки саме цих тварин найчастіше трапляються на поселеннях кроманьйонців. Характерною ознакою цих поселень є тривале існування жител. Пізньопалеолітичні житла поділяються на зимові та літні. Зимові житла споруджувались, як і в ранішні часи, з великих кісток та ікол мамонтів, оленячих рогів і дерев’яних жердин і накривалися шкірами. Рештки таких жител археологи дослідили поблизу сіл Молодове та Вороновиця на Дністрі, Мізин на Десні, Межиріч на Канівщині. Вчені підрахували, що в кожному пізньопалеолітичному селищі жило від 25 до 70 осіб. Середній вік людини того часу становив приблизно 20–23 роки. Кроманьйонці вміли виготовляти знаряддя, які вражають розмаїттям форм і майстерністю обробки. Удосконалились технічні прийоми роботи з кременем. На пізньопалеолітичних стійбищах археологи під час розкопок знаходять сотні ножеподібних пластин, шкребел і скобелів для обробки шкіри, різців, необхідних для розкроювання шкіри та обробки кісток і дерева, проколки, свердла, вістря для зброї – списів і дротиків. Кроманьйонець вперше в історії почав широко використовувати кістку для виготовлення знарядь праці, зброї та прикрас: рогових молотів, наконечників, проколок, шил, голок, - адже люди на той час уже вміли шити з хутра одежу. Надзвичайну історичну вагу мають знахідки, можливо найдавніших в Європі примітивних серпів і мотик з пізньо- палеолітичних стійбищ Наддністрянщини, що може змінити дотеперішні уявлення про час і місце зародження первісного землеробства. Але ця версія дискусійна.
2.Первісні форми вірувань. Міфологія первісного суспільства.
В історії первісних вірувань різних племен і народів, можна виділити три історичні типи уявлень про надприродне “чуттєво-надчуттєвий”, демоністичний і теїстичний. Перший з цих типів репрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху ранньородового суспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму, анімізму, первісної магії.
Для них характерними були уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу на довкілля та притаманність йому орудної функції (здатності не творити, а лише орудувати готовим).
Продуктом подальшого релігієтворення став другий тип вірувань в надприродне – демоністичний, який полягав у вірі в духів (від грецьк. daimon – “дух”). Ці вірування, сформовані в умовах розвинутого родоплемінного суспільства, були уявленнями про існування безплотних надприродних істот – духів, які вже мають досить широку сферу впливу на довкілля, можуть переселятися з речі в річ або в людину. Демоністичні вірування були найважливішою і найпоширенішою формою релігійного освоєння древнього світу.
В умовах суспільства, що ставало на шлях соціально-диференційованого розвитку, поступово зароджується історично третій тип уявлення про надприродне – теїстичний, пов’язаний з вірою в богів. Для цього типу, що існує спершу у вигляді політеїзму, а потім набирає й монотеїстичного змісту, характерними є уявлення про надприродне як могутню, всевладну істоту – Бога з іманентною йому деміургічною функцією щодо природних і суспільних явищ, щодо світу в цілому.
Історичні дані щодо найдавніших вірувань, на жаль, дуже обмежені, все ж дають підстави вважати, що серед них мали поширення фетишистські вірування (від португ. fetiko – “зачарована річ”).
Ці вірування репрезентують, зокрема, камінці-фетиші та стулки річкових черепашок. Люди гадали, що фетишизовані предмети – камінці, кістки, панцирі черепах і т. ін. є живими істотами і можуть мати для них охоронне значення (амулети, талісмани), завдавати ворогові шкоди, викликати чи притягати дощ, лікувати від пропасниці тощо.
Що ж до тотемістичних вірувань (від індіанськ. ot-totem – “його рід”), то вони полягали в уявленнях про кровні зв’язки даного роду чи племені з певним тваринним чи рослинним “співродичем”.
Тотем видавався реальною істотою, котра, проте, має особливі, “надчуттєві” якості, завдяки яким вона може надавати людям, як своїм братам і сестрам, певну допомогу. Зокрема, люди орла або ведмедя, вовка і т. п. вірили, що їхні співродичі-тотеми можуть передавати їх цінні риси – гостроту зору, силу, прудкість ніг тощо.
Але особливо поширеними серед найдавніших уявлень були анімістичні вірування (від лат. anima – “душа”). Вони полягали у вірі в “душу”, тобто, в існування у тілі двійника – душі, що видавався цілком реальною істотою. Вважалося, що від душі, яка має особливі властивості, залежать стани людини – життя і смерть, сон і неспання, здоров’я й недуга і що на душу, в свою чергу, можна впливати засобами контактної магії (харчем, ласкою тощо). Наші пращури, правдоподібно, часто уявляли душу у вигляді крові: розлита по тілу, вона давала життя усім його органам. Про такі уявлення свідчать численні поховання вохрованих покійників у ямах або скринях з кам’яних плит; вважалось, що вохра підтримує життєві сили душі, яка є носієм життя. Причому, первісні мисливці вважали, що душі померлих, залишаючи тіло, перебувають десь поблизу, в звичному для них довкіллі, а не відлітають на небо, у “вирій” – такі уявлення з’являються пізніше, пов’язуючись з вірою в духів та обрядами трупоспалення.
Цікаво, що найдавніші вірування, зароджуючись ще за часів ранньородового суспільства, пізніше не тільки не зникають безслідно, а й тримаються в масовій свідомості, протистоять вірі в духів і богів, синкретизуються з нею. За свідченням Геродота, наприклад, деякі первісні племена вважали, що кожен з них щороку на кілька днів перетворюється на вовка, а потім знову набуває людського образу.
В епоху неоліту повністю встановилося землеробство і скотарство, виникають прядіння й ткацтво, розвивається далі виробництво керамічного посуду. В цей період формуються великі роди, інтенсивно йде створення племен, збагачення і зміцнення суспільних відносин. Усе це й приводить, зрештою, до якісних змін у віруваннях, які знайшли найбільш переконливий вияв у вірі в духів, що зароджується в мезоліті, еволюціонує в наступні епохи й передається в спадок українському та іншим народам.
Перші відомості про демоністичні вірування знаходимо в українській міфології. Аналіз змісту цих вірувань дає підстави дещо умовно виділити два основні історичні “поверхи” в еволюції демоністичних образів. Перший з них представлений віруваннями в духів, що, так би мовити, групуються навколо уявлень про упирів і берегинь – уявлень, які зароджуються ще в глибинах індоєвропейських часів. Другий “поверх” виникає, уже в епоху енеолітичної культури, коли в первісному суспільстві почали “кумирів творити”. Звичайно, “нижчі” вірування в духів не зникають з появою “вищих”, а живуть і в християнську добу.
І все ж дещо можна сказати й про цих міфологічних персонажів. За походженням, а почасти й за змістом, домовики, польовики, лісовики, близькі до образів берегинь. Вони були добрими духами, що оберігали домашнє вогнище, посіви, людину в полі і в лісі. Та поступово від впливом християнства ці образи набрали й негативних рис і часом народна свідомість тепер має їх за нечисту силу.
Демоністична релігійність, певна річ, не обмежується уявленнями про упирів, русалок, домовиків тощо. Ще в епоху енеоліту починає складатися більш пізній історичний “поверх” демоністичного типу вірувань, який характеризує духовність пізньої трипільської та інших культур розвинутого первісного суспільства і є, так би мовити, межовим між вірою в духів і вірою і богів. Це – золотий вік землеробсько-твариницького господарства, розвитку металургії, панування общинної власності на землю, в надрах якої з часом виникає й поширюється соціальне розшарування, складається протистояння роду окремих сімей. Як наслідок останнього – йде зростання культу померлих предків, виділення поховань знаті, зникнення образу жінки в статуетках і заміна його чоловічим образом. Але в цілому весь цей період позначений майже повним пануванням світогляду розвинутого первісного суспільства з характерним для нього віруваннями аграрного й астрального стилів, передусім культом родючості, в надрах якого з часом виникають “вищі” образи духів та духів-богів.
Так формуються міфи. Міфи – це природний результат розумової діяльності первісних людей, спрямованої на розкриття у найдрібніших деталях навколишнього світу, проявів особистого життя і волі.
Міфи – це продукт тривалого формування. У них можна виявити нашарування на конкретних подіях різних фантастичних вигодах, це – історичні ідіоми. Тобто – це були згустки багатовікових спостережень, фантастично витлумачених відповідно до рівня розвитку людини того часу, коли міф народжувався.
Історична функція міфів була визначена потребою у впорядкуванні нагромаджених людством уявлень про світ. Вони робили цей світ зрозумілим, пояснювали походження всього сущого, тлумачили події. На прикладі богів і героїв підказували норми поведінки, були критерієм добра і зла.
При всій фантастичності міфічні образи містять глибоку думку, а весь світогляд первісної людини був міфічним. Міфологія первісного населення на території України включає аналогічні теми, притаманні міфам інших народів Землі. Це – міфи про Сонце та Місяць, про створення світу, про потоп, як відплату за зухвальство та егоїзм людини тощо.
3. Виникнення мистецтва, мови, письма.
Мистецтво. Верхній палеоліт — це час народження мистецтва. Його поява була величезним прогресом у пізнавальній діяльності людей, осмисленні навколишнього світу. Мистецтво зміцнювало соціальні зв'язки, допомагало формуванню первісної общини, ставало засобом передачі досвіду. Види образотворчого мистецтва палеоліту досить різноманітні: петрогліфи (зображення тварин і людей, виконані на камені), гравюри на кістках і рогах, рельєфи, малюнки, глиняні і кам'яні скульптури.
Із різноманітних гіпотез походження мистецтва (вроджені людські потреби, стосунки статевих партнерів тощо) переважає думка учених про те, що мистецтво зародилось у щоденній практичній діяльності людей, як результат їх утилітарних потреб і було складовою частиною життя первісих людей.
Деякі вчені пов'язують появу у людини потреби передати навколишній світ художніми засобами з релігійними магічними уявленнями, виникнення яких належить до того самого часу. Етнографія знає безліч прикладів, коли заклинання, танці навколо зображень вважалися засобом впливу на реальних тварин. Так, австралійські аборигени і сьогодні вірять: якщо чоловіки намалюють або «освіжать» новим розфарбуванням зображення тварин або рослин на стінах священної печери, то справжні тварини і рослини будуть добре розмножуватися. Серед малюнків палеоліту рідко, але трапляються зображення людей у масках. Широко відомий так званий «Чаклун» з печери Трьох братів у Франції — напіволень-напівлюдина. Мистецтво танцю, ймовірно, також розвивалося з імітації поведінки тварин, мисливських і військових вправ.
Питання про шляхи становлення образотворчого мистецтва є складною науковою проблемою. Одні дослідники першим прагненням зобразити щось вважають смуги на наносному шарі глини на стінах печер (їх називають «макарони») і «відбитки» рук. Інші ж доводять, що найдавнішим було «натуральне» мистецтво — виготовлення опудал тварин, на цій основі виникла скульптура, а вже потім — рельєф, гравюра, малюнок.
Давні художники широко застосовували охру — природну червону фарбу різних відтінків — від жовтуватого до пурпурного.
Художники палеоліту зображували переважно тварин: зубрів, коней, оленів, мамонтів. Перші малюнки недосконалі, але згодом майстерність досягла вражаючого рівня. Фігури тварин стали малювати упевненою лінією, дотримувалися пропорції. З'явилася штриховка, суцільне розфарбування, застосування різних кольорів, що допомагало відображенню об'єму. Шедеври печерного живопису з печер Альтаміра (Іспанія), Ласко, Фон-де-Гом (Франція) передають тварин майже в натуральний зріст з великою життєвою переконливістю.
Характерними для палеоліту також є невеликі за розміром жіночі статуетки. Вони виконані завжди за одним загальним принципом: кінцівки ледве намічені, риси обличчя не позначені, проте різко підкреслені ознаки жінки-матері. Такі статуетки образно називають «палеолітичними Венерами». Очевидно, що основна ідея цих зображень — ідея родючості, продовження роду. Вчені зв'язують їх з культом жінки-праматері в родовій общині, де спорідненість велася по материнській лінії.
Люди неоліту прагнули прикрасити майже все, що їх оточувало: кераміка покривалася орнаментом, дерев'яні вироби прикрашалися різьбленням, за розфарбованими глиняними статуетками можна судити, якими були тканини. Численними були особисті прикраси: намиста, браслети, каблучки, тіло розфарбовували чи татуювали. Декоративно-прикладне мистецтво становить основну прикмету мистецтва неоліту.
Духовне піднесення палеолітичної людини позначилось на її мистецтві. В Україні перші зразки мистецтва з’явилися приблизно в цю саму епоху. На стоянках Молодове І (Чернівецька обл.) і Пронятин (Тернопільська обл.) знайдено кістки тварин, прикрашені прокресленими лініями. На мамонтовій лопатці з Молодового І в центрі зображено тварину, а по боках – різні прямі та криві лінії. Розпис червоною вохрою зберігся на лопатці та двох щелепах мамонта (Мізин) і на черепі мамонта (Межиріч), прокреслені композиції – на мамонтових бивнях (Межиріч, Кирилівська стоянка в Києві, Гінці), різні риски та ямки, розташовані в певному порядку на виробах із кістки, рогу, каменю. На Мізинській стоянці (Чернігівська обл.) знайдено кістяні пластинки з орнаментом (меандр, кути, «ялинки»), а також два браслети: один зроблено у вигляді широкої пластинки, вирізаної з мамонтового бивня та орнаментованої зигзагом і меандром, інший із п’яти дужок-пластинок, укритих рядами різьблених похилених ліній, що утворюють шеврони. Твори мистецтва мізинської стоянки, вік яких 25-20 тис. років до н.е., належать до найдавніших пам’яток мистецтва не тільки в Україні, а й у всій Європі.
Мова. У становленні людини, ґенезі суспільної організації, розвитку культури важливу роль відіграли мислення і мова. Цілком очевидно, що мислення й мова – дві сторони одного процесу в становленні людини, процесу походження й розвитку трудової діяльності, виробництва й оволодіння людиною силами природи. Неправильно було б ставити запитання, що виникло раніше в історії найдавнішого людства – думка чи слово, яке виражає її.
Мислення і мова виникли одночасно, адже цілком зрозуміло, що - свідомо виготовлені найпростіші знаряддя праці ознаменували виникнення найпростіших уявлень, а вони, в свою чергу, мали передаватися або від одного члена колективу іншому або, як сума набутого досвіду, переходити до наступного покоління. Отже, поряд з появою найпростіших уявлень виникла й найпростіша форма передавання інформації – звукові сигнали.
Основою для виникнення таких звукових сигналів стали звукові сигнали гоміноїдів – безпосередніх предків людини. Напевне, ці звукові сигнали та життєві шуми стали тією базою, на якій розвинулася звукова мова. Зрозуміло, що лексичний запас її збільшувався з розвитком і поглибленням трудової діяльності людини.
Мислення і звукова мова зробили значний внесок у становленні людини в період «неолітичної революції». Ймовірно саме з цього часу почали формуватись мовні системи, які мало чим відрізнялися від існуючих нині. Згодом з перетворенням мов племен на мови народностей та з розкладом первісного суспільства почали складатися мовні сім’ї, тобто сукупності мов із типовою граматичною будовою й основним словниковим фондом, що походить із спільних коренів.
Між Балтійським морем і Середньою Азією виникла найбільша в світі індоєвропейська мовна сім’я, до якої належать сучасні слов’янські, балтійські, германські, кельтські, романські, іранські, індоарійські, а також вірменська, грецька й албанська мови.
Письмо. Мова і письмо з'явилися не водночас. Звукова мова виникла, можливо, 2 млн. років тому. Письму ж не більше 6 — 7 тис. років.
Письмо — це система умовних лінійних (графічних) знаків для передавання тих чи інших елементів мови. Сама мова є знаковою системою відносно дійсності, а письмо — це знакова система відносно звукової мови (отже, письмо — це знаки знаків).
Письмо як особливий засіб спілкування має надзвичайно велике значення в розвитку людини й суспільства. Воно: дає змогу людям спілкуватися на великих відстанях і за великих часових проміжків (завдяки письму ми й сьогодні можемо знати, шо думали Ярослав Мудрий, Данило Галицький, Володимир Мономах, хоча вони жили дуже давно);
- зберігає людський досвід, передаючи його з покоління в покоління;
- дає змогу оптимально організувати суспільне життя, виробництво, торгівлю, розвивати науку.
Цікаво відзначити, що найдавніші написи, які дійшли до нас, переважно пов'язані з господарською діяльністю людей (скільки зерна зібрано, скільки й кому його дано тощо). До сучасного письма людство йшло поволі й важко.
Найперше виникло так зване «предметне письмо». Його, щоправда, й письмом назвати не можна, бо ним були:
а) природні предмети, які використовувалися для передавання повідомлень (зламана гілка, покладений певним чином камінь, подарована квітка). Реліктом давнього предметного письма в Україні є звичай зустрічати гостей хлібом-сіллю, вручати небажаному женихові гарбуза тощо;
б) впорядкована система певних предметів: різнокольорові шнурки з вузлами, нав’язані на паличку в певному порядку й по-різному переплетені; переплетені торочки на скатерці, хустці — це теж залишки цього прадавнього «письма» наших предків;
в) зарубки на дереві, що використовувалися найчастіше для обліку днів, для складання боргових зобов'язань. Очевидно, згадувані в давніх книжках давньоруські «черти і різи» й були зарубками на дерев'яних паличках, дощечках, якими користувалися наші далекі предки для фіксації думок. Це вже можна вважати зачатками справжнього письма.
Піктографія. Найдавнішим графічним письмом були малюнки — піктограми. У піктографічному письмі інформація передається в малюнках. Їх не можна читати, можна лише тлумачити. Вони передають зміст повідомлення, але не відображають його мовної форми. Для передавання абстрактних понять таке письмо непридатне. Наші далекі предки, теж використовували піктографію. Найдавніші зразки письма на території України у формі піктограм - на кургані Кам’яна Могила (біля м. Мелітополя Запорізької обл.), а також - малюнки на кераміці трипільської культури, які максимально наближені до письма. Саме слово писати колись означало «малювати» (у ньому той самий корінь, що й у латинському слові pictus «розмальований»).
Ідеографія. Малюнки поступово перетворювалися на умовні знаки, символи, набували переносного значення. Піктограми ставали ідеограмами (позначками для понять, думок). Якшо раніше кружечок із крапкою посередині означав «сонце», то в ідеографічному письмі він став передавати поняття «день».
Найдавніше відоме ідеографічне письмо — єгипетські ієрогліфи, месопотамський (шумерський) клинопис, а також китайське ідеографічне письмо. В Україні — це символи, накреслені на Великодніх писанках; візерунки, вишиті на рушниках.
Грецьке класичне письмо з 24 букв (17 букв для позначення приголосних і 7 голосних) було запроваджене 403 р. до н.е. Греки стали писати зліва направо, а не навпаки, як це робили фінікійці. На основі західногрецького письма виник латинський алфавіт, а на основі східногрецького (візантійського) — слов'янський (кирилиця), вірменський, грузинський. Кирилиця лягла в основу болгарського, македонського, сербського, українського, російського, білоруського алфавітів.
Графіка — це сукупність усіх засобів певної писемності: букви, надрядкові знаки, позначення цифр, пунктуація, різні прийоми скорочення слів, пробіли між словами, відступи при абзацах, шрифтові виділення.
Ступінь досконалості графічної системи залежить від того, наскільки точно й однозначно вона в усій своїй сукупності може передавати звукову мову, її окремі елементи. Ідеальної графіки, зрозуміло, не існує: жодне звуко-буквене письмо не в змозі передати всіх відтінків природного звучання мови.
Сучасна українська графіка досить досконала: вона максимально прилаштована до звукового складу мови; букви в основному відповідають фонемам (що важливо для правильного сприймання написаного тексту); вони, за небагатьма винятками, однозначні. Щоправда, українська система пунктуації більше відтворює логічну структуру думки, ніж її інтонаційне оформлення.
4. Трипільська культура.
Культура носила назву “Кукутень” за назвою села в Румунії, де були знайдені перші артефакти, пов’язані з нею. В 1884 році румунський науковець Теодор Бурада під час проведення розкопок знайшов елементи глиняного посуду та теракотові фігурки неподалік села Кукутень. Після того, як вчені ознайомилися з його знахідкою, було вирішено продовжувати розкопки, які розпочалися на цьому місці навесні 1885 року.
Дослідження пам'яток, пізніше віднесених до трипільської культури, мали місце в Галичині уже в 70-ті роки ХІХ ст. біля с.с. Кишилівці, Більче-Золоте та ін. Археолог Вікентій Хвойка відкрив перше трипільське поселення на території сучасної України 1893-94 рр. по вул. Кирилівській, 55 (нині вул. Фрунзе) в Києві. Хвойка презентував свої знахідки в серпні 1899 року на ХІ археологічному з'їзді в Києві. Офіційним роком відкриття Трипільської культури в Україні вважається 1893-й рік. В 1896-1897 роках кілька поселень з матеріалами, подібними до київських знахідок, Хвойкою, були знайдені в околицях містечка Трипілля Київського повіту (нині село Трипілля Обухівського району Київської області). Звідси, в радянських, молдавських, російських, українських та інших публікаціях для означення цих пам’яток поширена назва “Трипільська культура”.
У другій половині VI тисячоліття та у першій половині V тисячоліття до н.е. племена трипільської культури почали розселятися в басейні Дністра і Південного Бугу, де дослідники виявили багато ранньотрипільських поселень. За цього періоду вони розташовувалися здебільшого в низьких місцях біля річок, але виявлено також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, підлогу і вогнище або печі з припічком змащували глиною; стіни споруджували з дерева або плоту, обмазаного глиною. На ранньому етапі розвитку трипільської культури з'являються також наземні прямокутної форми будівлі на стовпах з обмазаними глиною дерев'яними плетеними стінами, що мали солом'яну або очеретяну покрівлю. У поселеннях, розташованих на підвищених плато, план розміщення жител наближався до форми кола чи овалу.
Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю (однозернянку, двозернянку, полбу), ячмінь, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг тощо і відігравала в суспільному житті значну роль. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю. У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози. Відомий домашній кінь. Для поповнення м'ясної їжі за цієї доби мало велике значення полювання на оленя, дику свиню та козулю. Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом або канелюрами у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами. Серед досліджених ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо, а в поселенні біля села Корбуни в Молдавії знайдено великий скарб мідних речей, переважно прикрас, котрий датовано першою половиною V тисячоліття до н.е.
На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побужжя та Правобережжя Дніпра. Поселення цього періоду значно більші за розміром (що свідчить про збільшення кількості населення) і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будувалися по колу або овалом. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки всередині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста (с.Коломийщина, Володимирівка, Майданецьке, Тальянки). Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство було розвинене більше, ніж раніше, полювання далі мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялися з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми та провушні сокири з міді. Почалося видобування міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї. Рівня ремесла досягло гончарство. Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому ангобі. Посуд різних форм ліплено руками, можливе застосування повільного гончарного кола. Типові великі грушовидні та кратероподібні посудини для збереження зерна, миски, горщики, біконічні посудини та ін. (с. Володимирівка, Сушківка, Попудня, Шипинці); також з глини виробляли культові схематизовані жіночі статуетки, фігурки тварин, модельки жител. Суспільний лад племен Трипільської культури за цей періоду лишався далі матріархально-родовим. До середини доби відносять поселення, що їх виявив В.Хвойка в с.Трипілля, Верем'я, Щербанівка та ін.
Саме у цей час трипільці досягли найвищого розвитку: побудовано гігантські протоміста – добре сплановані поселення площею 300-500 га, де проживали понад 20 тис. жителів (наприклад, Майданецьке); блискуче розвивалося гончарство; вдосконалюється знаряддя праці в орному землеробстві; високо розвивалася духовна культура; фактично на порозі створення піктографічного письма зупинилися ці племена тощо.
Цей період в історії України дослідники називають «золотим віком» нашого розвитку. Трипільська культура на свій час не мала собі рівних у розвитку в Європі, випереджаючи тодішні єгипетську та античну культури.
За пізнього періоду трипільської культури значно розширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної Волині, сточища pік Случі й Горині, обидва береги Київського Придніпров'я та степи північно-західного Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями інших культур. Значно зросло значення скотарства. Скотарство напівкочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози). Помітного значення набув кінь (Усатове). За цього періоду, на думку деяких фахівців, складається патріархальний лад. Під впливом контактів із племенами інших культур, коли на початку III тисячоліття до н. е. степову зону, південні райони Лісостепу Східної Европи та Дніпровського басейну займали скотарські племена так званої ямної культури, що посувалися зі степів Поволжя та Подоння в пошуках нових пасовищ, у культурі пізньотрипільських племен зникає багато рис, характерних для трипільської культури попереднього часу. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний до обряду сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена західних районів Північного Причорномор'я та нижнього Подністров'я (села Усатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури, відтак праіндо-європейцями. Історична доля інших пізньотрипільських племен була різна; зміни в їхній культурі Середнього і Горішнього Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури кулястих амфор (рання бронза).
5. Культура епохи міді, бронзи та раннього заліза.
Мідь. Про значний розвиток виробів із міді та бронзоливарного виробництва, посилення обміну між племенами свідчить велика кількість скарбів мідних і бронзових виробів, знайдених, зокрема, у Причорномор’ї і Закарпатті. Бронзовий вік (II –I тис. до н.е.) розпочався на території України, коли на ній проживали племена ямної, кемі-обинської, пізньотрипільської культур, а також культури кулястих амфор на Волині і Поділлі. Ямні племена на початку епохи бронзи населяли степ і лісостеп від Дону до Дунаю і стали основою для формування населення катакомбної культури. Хронологічно катакомбна культура, що розвивається в першій половині ІІ тисячоліття до н.е., йде безпосередньо за ямною, хоча деякий час катакомбні племена співіснували з пізньоямним населенням.
Пізньотрипільські племена, що відносяться до ранньобронзового віку, проживали на Волині, де їхня матеріальна культура представлена пам’ятками, розкопаними в селі Городське (Житомирщина), у Причорномор’ї – на території сучасної Одеси (досліджені пам’ятки усатівського типу), у Подністров’ї і Київському Подніпров’ї. У Софіївці на Дніпрі (південніше Києва) розкопано великий могильник, де в глиняних урнах або в неглибоких ямках, викопаних у піску, було знайдено обпалені кістки, що свідчить про існування обряду трупоспалення. Могильники, подібні до Софіївського, розкопані на Червоному хуторі (нині територія Києва) та біля с.Чернин на Дніпрі (північніше Києва).
Усатівський і Софіївський осередок Пізньотрипільської культури знамениті своїм металовиробництвом. Деякі вироби з міді зроблені там із застосуванням зварювання при температурі 350-400°С. Взагалі трипільці добре розумілися на обробці металу. Мідь могли і кувати, і плавити. Знали витяжку, рубання і пробивання отворів у металевих виробах. Але прийшов час бронзи, і бронза поступово витіснила мідь. Знаряддя з бронзи були твердішими, а для плавлення бронзи необхідна значно нижча температура – 800-900 °С, тоді, як для плавлення міді – понад 1000 °С.
Бронза є першим штучним металом: вона являє собою сплав міді й олова (інколи олово замінювали сурмою або миш’яком). Її плавили в печах–горнах, у невеликих гостродонних товстостінних глиняних тиглях. Розливали по формах глиняними ложками. Форми-матриці виготовляли, здебільшого, з м'якого каменю. Існував ще спосіб лиття по восковій моделі у глиняних формах.
На території України досліджено багато майстерень, де виготовляли бронзові речі. Наприклад, на місці такої майстерні біля села Волоське в Надпоріжжі знайдено близько 70 кам'яних і глиняних матриць для виготовлення 17 предметів – серпів, ножів, сокир і кинджалів. Багато подібних майстерень було у Причорномор'ї. Одну таку пам'ятку розкопано поблизу села Острівець Івано-Франківської області.
Серед знахідок трапляються керамічні трубочки, що служили соплами при штучному дутті міхами у бронзоплавильних горнах. Про значний розвиток бронзоливарного виробництва та посилення обміну між племенами свідчить також велика кількість скарбів бронзових виробів, знайдених, зокрема, у Причорномор’ї і Закарпатті. До їх складу найчастіше входять щойно виготовлені бронзові речі ще без слідів використання, а також зливки металу.
Мідь, що була основною складовою бронзи, плавили з руди, яку добували в копальнях. Залишки таких копалень виявлено, наприклад, в басейні річки Бахмут, притоки Сіверського Дінця поблизу міста Артемівська. Біля сіл Мідна Руда, Климівка, Пилипчатине та інших і дотепер на поверхні збереглися котловани глибиною до 2-3 м, звідки була вибрана мідна руда, представлена тут мідистими пісковиками.
У бронзовому віці триває поглиблення суспільного поділу праці. У степових племен посилюється роль кочового скотарства. Первісні пастухи поступово освоюють усі пасовиська, у тому числі і на плато, які розміщені досить далеко від долин великих річок. Люди в цей час, мабуть, уже оволоділи технікою спорудження криниць-колодязів. А лісостепові племена займалися орним землеробством, яке набуло поширення у зв’язку з опануванням більш досконалих знарядь, виготовлених з бронзи. Поряд з кількома сортами пшениці, ячменю, культивувалися також льон, коноплі, горох, сочевиця. Розвивається садівництво. На розкопках виявлено кісточки вишні, сливи-угорки, насіння ріпи, цибулі, часнику та маку.
Зі зростанням продуктивності праці створилися умови для посилення майнової нерівності. Про це красномовно свідчать виявлені скарби дорогоцінностей і перші багаті поховання. Один такий скарб знайдено у 1912 р. поблизу с. Бородино Бессарабської губернії (тепер в Одеській області). Він містив 11 цілих і 6 фрагментованих предметів: два срібні вістря до списів, втулку від третього, срібний кинджал і чотири шпильки з ромбічною головкою, бронзові платівки від облямівки дерев'яної чаші, чотири кам'яних сокири-молоти і уламки п'ятої, три булави з нефриту, змійовика і алебастру. Частина срібних речей має позолоту. Кам'яні вироби гарної, досконалої форми, відполіровані до блиску. Такі речі в ті часи становили, безперечно, велику цінність. Цей скарб датується серединою II тисячоліття до н.е.
В бронзовому віці збільшується рухливість населення. Це час пересування і змішування племен, особливо в степових районах. Згадувана катакомбна культура змінила ямну в Північному Причорномор’ї, Приазов’ї та на значній території Лівобережної України, а на Сіверському Дінці і в Подніпров’ї в другій половині ІІ тис. до н.е її змінила так звана зрубна культура, яка поширилася на величезний степовий простір від річки Урал до Дністра.
Бронзовий вік характеризується також багатьма військовими походами, в яких вирішальну роль зіграли скотарські племена під проводом своєї військової аристократії, що воювала на бойових колісницях, винайдених, як доводять, арійськими племенами мідно-бронзового віку. Могили воїнів вражають величчю поховальних споруд та багатством речового супроводу. Племена катакомбної культури і культури багатопружкової кераміки першими оволоділи мистецтвом ведення бою на запряжених кіньми легких колісницях.
Бронзовий вік – це також час виникнення великих етнокультурних утворенень. Наприклад, племена тшинецької і комарівської культур, що прийшли на зміну культурам шнурової кераміки в середині ІІ тис. до н.е., є прямими предками слов’ян, а арійські племена зрубної культури Лівобережжя дали історії знаменитих кімерійців – етнос, який став першим на території України, що згадується в писемному джерелі –“Одісеї” Гомера.
Залізо. Формально прийнятими хронологічними рамками раннього залізного віку у Східній Європі вважається поширення залізних виробів з початку І тис. до н.е. і до середньовіччя – як правило, до 375 р.н.е. В цей рік гунами був розгромлений готський союз у Північному Причорномор’ї.
Сам термін “залізний вік” був запозичений з античної літератури, а французький археолог Жак де Морган у книзі “Доісторична людина” (1926) довів, що залізний вік настав у різних місцях Старого Світу в різні часи.
Найбільш проблемними питаннями у вивченні “раннього залізного віку” залишаються саме поняття цього періоду і визначення його початку на різних територіях. Бо ж за формальними ознаками залізний вік продовжується до нашого часу.
Фізичні особливості заліза, яке на повітрі швидко іржавіє та руйнується, призвели до того, що найдавніших залізних виробів у всіх музеях світу збереглося дуже мало. Окремі випадкові зразки залізних виробів належать до IV – II тис. до н.е. Вважається, що майже всі народи почали своє знайомство з цим металом із заліза метеоритного походження. І хоча уламки залізних метеоритів здавна привертали увагу людини, їх обробка була нелегкою справою: вони вміщували багато нікелю і можуть використовувати тільки шляхом кування у холодному стані. Відомо, що ескімоси Гренландії ще в минулому столітті використовували великий метеорит для виготовлення залізних вкладишів, подібно до того, як це робилося з кременю. У міфології багатьох народів метеоритне залізо називалося “небесним каменем”.
Широке застосування заліза у виробництві стало можливим лише після того, як його почали видобувати з руди. Залізні вироби дуже повільно входили в побут, господарство та озброєння і часто вживались поруч із бронзовими речами. На думку відомого дослідника періоду раннього залізного віку Б.М. Гракова, процес винаходу варки та кування заліза був самостійним у різних регіонах.
Найбільш ранні залізні вироби на території України засвідчено в сабатинівській культурі Південного Побужжя (XIII — XII ст. до н.е.). Один із предметів (невизначеного призначення) з матеріалів Острівецького могильника культури Ноа виготовлено із заліза.
Наприкінці ІІ тис. до н.е. клімат в Центральній Європі став надзвичайно посушливим і тривав з 1300 до 800 (за іншими даними – з 1250 по 650рр. до н.е.) Велика посуха XIII-XII ст. до н.е., неврожаї та голод у країнах Східного Середземномор’я засвідчені письмовими джерелами. На території України критична ситуація склалася у Степу, там стало неможливо займатися землеробством, а тваринництво могло існувати лише як кочове. У зв’язку з цим в регіоні різко зменшилася кількість населення.
Можливо, саме цим і пояснюється зникнення сабатинівських поселень, а пізніше – поява меншої кількості поселень і землянок білозерської культури. Тоді ж зменшилося населення й на теритоії Угорщини.
Домінуючою галуззю Лісостепу та Полісся стало орне землеробство, що базувалося на залізних знаряддях (сокира, рало). Саме тоді зросла продуктивність сільського господарства і з’явилися надлишки продуктів, відбувалося їх нагромадження. Утвердилися не лише соціальна, а й майнова нерівність.
Відбувся новий суспільний поділ праці: громадське ремесло відокремилося від сільського господарства і стало самостійним видом господарської діяльності із власними галузями (насамперед, бронзоливарним та залізорудним виробництвом). Це було викликано необхідністю займатися цими видами ремесел протягом усього року, повністю звільнившись від сільськогосподарських робіт, масовим попитом на вироби із бронзи і заліза, підвищення їхньої якості.
Відомі Кардашинський та Лойбоківський бронзоливарні центри Середнього Подніпров’я функціонували до XII ст. до н.е. Саме з цього часу зброю почали виготовляти із заліза, а не з бронзи. Адже у наступних – кіммерійських – пам’ятках було дуже багато предметів озброєння із заліза, які відзначалися вже розвинутими формами та технологією.
6. Культура кіммерійців. Скіфо-сарматська культура на території України.
Кіммерійці. З відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом старих соціально-економічних структур. Залізний вік в Україні датується XII ст. до н.е. — IVст. н.е. Період раннього заліза традиційно обмежують часом існування кіммерійських і чорноліських пам'яток. Беручи до уваги, що залізний вік почався з часу білозерської та білогрудівської культур, ми вважаємо існування цих культур першим етапом ранньозалізного віку (початок XII — Xст. до н.е.), а кіммерійські, чорноліські та синхронні їм пам'ятки відносимо до другого етапу раннього періоду (IX — перша половина VII ст. до н.е.).
Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор'я наприкінці II — на початку І тис. до н.е. Це найдавніший народ на території України, назву якого донесли до нас писемні джерела. Геродот (V ст. до н.е.), зокрема, повідомляє про те, що території, зайняті скіфами, належали раніше кіммерійцям. Етнічність кіммерійців остаточно не з'ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство, дуже висока ефективність якого давала змогу створювати значний додатковий продукт. Без цього не могли б існувати військові кінні загони згаданого народу, котрі здійснювали далекі грабіжницькі походи аж у Передню Азію. Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва.
Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, відомі й безкурганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені культури: чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям (іноді — з підбоями) у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджал з бронзовим руків'ям та залізним лезом), збруя (часто стременоподібні вудила), а жінок — золоті та бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд, який зберігав білозерські традиції (товстостінні круглотілі горщики, часто орнаментовані наліпним валиком із "вусиками", кубки з циліндричними шийками та черпаки, орнаментовані канелюрами, шишечками). Зникли одноручні черпаки, поширилися лощені кубки та дерев'яні кубки із золотими пластинками.
На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд: з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи. Предмети почали класти і на перекриття. Поширилася цільнозалізна зброя, в тому числі й залізні наконечники стріл, замість стременоподібних — двокільчасті вудила. У посуді стали переважати кубки, подібні до жаботинських (прикрашені геометричним орнаментом). Важливою рисою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озброєння (подібні до стел бронзового віку України).
Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен. Кіммерійська культура частково розчинилася у скіфській. Частина кіммерійців мігрувала на Близький Схід.
Скіфи. Наприкінці VII ст. до н.е. кіммерійців витиснули іраномовні племена скіфів, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військово вишколені. Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою.
Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Перші жили на берегах Азовського моря і у степовому Криму, кочовики – у степах Наддніпрянщини, землероби – у лісостеповій зоні, орачі – між Дніпром і Дністром. Окрім військових походів, скіфи торгували з грецькими колоніями у Причорномор'ї. В обмін на зерно, хутра, віск, мед, а особливо – рабів, скіфи отримували вино, зброю, предмети розкоші.
В кінці VI в. до н.е. скіфи сформували свою державу, поділену на три частини, кожен з керівників якої був верховним царем. На чолі цих царств перебували представники єдиної династії, що, безумовно, зміцнювало таку державу. З-поміж військових успіхів скіфів слід особливо зазначити перемогу над перським царем Дарієм. Скіфські воїни вирізнялися, за словами Геродота, нечуваною жорстокістю.
Скіфи були спадкоємцями стародавньої цивілізації, мали свою міфологію, віру. Особливою пошаною у них користувалися бог вoгню і стихії Табіті, боги неба і землі Апі та Папай. Скіфи шанобливо ставилися до могил пращурів. Їхня віра у потойбічне життя зумовила складний поховальний звичай. І сьогодні скіфські кургани в українських степах постають символом колишньої могутності. Найбільш відомі з них – Солоха і Гайманова могила на Запоріжжі, Чортомлик і Товста могила, де була знайдена славнозвісна золота пектораль, - у Дніпропетровській області. Найбільшого розквіту Скіфія досягла у IV ст. до н.е. за царя Атея, пролігши від Дунаю до Дону. Але на кінець IV - початок III століття до н.е. через деякі об'єктивні обставини становище Скіфії різко погіршилося. Тут слід зазначити зміну кліматичних умов - висихання степів, збіднення економічних ресурсів лісостепів - зменшення трав'яного покриття. Окрім цього, у III столітті до н.е. на території Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати, які витиснули скіфів. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малих Скіфії: першу – у Нижній Наддніпрянщині й Північному Криму, друга – у степовому і передгірному Криму зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього Бахчисараю.
Сармати — це загальна назва споріднених зі скіфами кочових іраномовних племен скотарів, що вживалася еллінськими й римськими істориками. Поділялися на:
Історія сарматського світу посідає важливе місце в давній історії нашої держави. Навіть період з III ст. до н.е. по IVст. н.е. в історії України має назву «сарматська доба». Український археолог О.В.Симоненко окреслив дати ранньосарматського періоду на землях сучасної України в межах II — I ст. до н.е., середньосарматського — I ст. до н.е. — середини II ст. н.е., пізньосарматського — другої половини II — IV ст. н.е. В рамках цього поділу ми розглянемо лише перші два періоди. Формування племен сарматів починається від такої ж глибокої давнини, як і походження скіфів. Перший етап історичного розвитку сарматів пов'язаний з савроматами (давньоіран. «saoromant» — «той, хто носить меч»), сусідами скіфів на сході, і за часом співпадає з розквітом скіфської культури в Північному Причорномор'ї. Археологічні пам'ятки савроматів є досить близькими до скіфських. Тому не відразу вдалося виділити їх з великої групи пам'яток, які довгий час об'єднувалися під загальним поняттям скіфської старовини.
Савроматів вперше згадує Геродот (близько 484 — 425 рр. до н.е.), який переказав легенду про походження савроматів від шлюбів скіфських парубків з амазонками. Авеста, священна книга Давнього Ірану, згадує савроматів-сарматів під ім'ям «сайріма». У другій половині IV — III ст. до н.е. кочові племена, що мали загальну назву «савромати», почали називати в письмових джерелах сарматами, судячи з повідомлення давньогрецького вченого Теофраста (372—287 рр. до н.е.), який вперше використав термін «Сарматія». Але ще довго, аж до перших століть нашої ери, грецькі і римські письменники називали їх савроматами, відображаючи цим історичну спадкоємність савроматів і сарматів. Від початку II ст. до н.е. сармати все частіше фігурують в працях грецьких, римських і східних авторів. Ми дізнаємося від Страбона (близько 64- 24 рр.н.е.) назви їхніх племен — язиги, роксолани, аорси, сіраки, алани. На території України Страбон розміщує язигів та роксоланів.
Від II ст. до н.е. сарматів все частіше згадують в різноманітних військово-політичних акціях. У договорі малоазійських держав 179 р. до н.е. згадується цар сарматів Гатал. Дещо пізніше полководцеві Мітрідата Діофанту доводиться воювати з роксоланами, очолюваними Тасієм. За свідченнями римських авторів I ст. н.е. Помпонія Мели та Плінія до початку н.е. межі Сарматії на заході досягають Істра (Дунай) та Вісли. Інший римский історик, Корнелій Тацит (56-117 рр.н.е.) повідомляє про спустошливий набіг роксоланів на дунайську провінцію Римської імперії Мазію в 68 р.н.е., де вони «порубали дві когорти». Засланий в місто Томіс в 8 р.н.е. великий римський поет Овідій з тугою і жахом описує в своїх «Сумних піснях» сарматів під містом.
Агресивна войовничість молодих союзів сарматів співпала за часом з послабленням Скіфського царства. У відомій розповіді грецького письменника Лукіана (120 —180 рр.н.е.) „Токсаріс або дружба“ скіфи Дан-даміс і Амізок випробовують свою вірність дружбі у важкі часи сарматського нашестя. „Зненацька напали на нашу землю савромати в числі десяти тисяч вершників, — розповідає скіф Токсаріс, — а піших, говорять, з'явилося втричі більш того. А, оскільки, їхній напад був непередбачений, то вони всіх обертають до втечі, багатьох сміливців вбивають, інших відводять живими… Негайно ж савромати почали зганяти здобич, збирати натовпом полонених, грабувати шатри, заволоділи великим числом возів зі всіма, хто в них знаходився“. Постійні набіги і поступове захоплення сарматами скіфської території завершилися масовим переселенням племен сарматів в Європейську Скіфію. Починаючи з II століття до н.е. сармати вже впевнено облаштувалися в Північному Причорномор'ї. В кінці III — на початку II ст. до н.е. цариця сарматів Амага, захищаючи Херсонес від ворожих скіфів, вільно розпоряджається владою в Скіфії, що послабшала. Інший сарматський цар на ім'я Гатал став відомим як учасник міжнародного союзу, що був утворений в 179 р. до н.е. державами Малої Азії і Північного Причорномор'я. У II — I ст. до н.е. Скіфія почала називатися Сарматією. Річка Танаїс (Дон) вважалася межею між Європейською Сарматією (Східна Європа) і Азіатською Сарматією, до якої належали і кавказькі землі. Скіфські племена ввійшли до складу союзів сарматів.
Сармати зазнали культурного впливу Китаю, Індії, Ірану, завдяки кочовому способу життя і торгових зв'язків з цими країнами. Проте у III ст. у ці краї прийшли вихідці з Прибалтики - племена готів, а трохи пізніше – зі Сходу – гунів, і пануванню сарматів настав кінець.
7. Античні міста – поліси, їх культура в українських землях.
З кінця ХІХ ст. розгорнулися систематичні розкопки трьох найбільших античних міст-полісів та їхніх некрополів на території України – Березані та Ольвії (Б.В.Фармаковський, Е.Р.Штерн), Херсонеса (Одеське товариство старожитностей; К.К.Костюшко-Валюженич, Р.І.Лепер), Пантікапея (К.Є.Думберг, В.В.Шкарпіл), курганів Боспорського царства. Були відкриті оборонні споруди, житлові квартали, терми (лазні) й монетний двір у Херсонесі, десятки монументальних поховальних споруд.
На початку ХХ ст., а особливо після Великої Вітчизняної війни, археологічні дослідження античних пам'яток України набули дуже широкого розмаху.
Завдяки цьому ми тепер маємо досить повне уявлення про археологію та історію всіх чотирьох центрів поширення античної культури в Північному Причорномор'ї – Тіри, Ольвії, Херсонесі і Боспора.
За джерела при вивченні історії античних північнопричорноморських держав, крім так званих артефактів, правлять свідчення давніх авторів. Насамперед це "Історія" Геродота. Відомості про Північне Причорномор'я залишили також Діодор Сіцілійский, Страбон, Полієн, Демосфен, Єсхін, Птолемей, Овідій, Пліній та інші стародавні вчені, філософи, письменники, поети.
Ще у VII-VI ст. до н.е. починається процес “великої грецької колонізації” у Північному Причорномор'ї, викликаний передусім торговою експансією та відсутністю пристосованої для землеробства землі у самій Греції.
Першим грецьким поселенням на півдні України був о. Березань-Борисфеніда (біля м. Очакова Миколаївської області). Потім, у першій половині VI ст. до н.е. на правобережжі Бузького лиману постає Ольвія, на кінець V ст. до н.е. - Херсонес (поблизу сучасного Севастополя), Тіра (на лимані Дністра), Феодосія у Криму, Пантікапей на місці теперішньої Керчі, Фанагорія - на Тамані.
Основою грецького господарства Північного Причорномор'я були землеробство, виноробство, рибальство і переробка риби, яка потім вивозилась до Греції. Високого рівня досягло ремесло-ткацтво, гончарство, обробка металів.
Грецькі міста-поліси були центрами торгівлі Північного Причорномор'я. З Греції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі, пряннощі, спеції. Грецькі міста-поліси, за винятком Боспору, за своїм устроєм були рабовласницькими аристократичними або демократичними республіками. Значна роль в їхньому керівництві належала вільним громадянам, хоч основна влада належала багатим купцям.
У V ст. до н.е. за царя Мітрідата Євпатора виникає Боспорське царство зі столицею у Пантикапеї, яке охоплювало Керченський, Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до витоків Дону. Поступово Боспор поширює свою владу на багато інших грецьких колоній.
У грецьких містах, де панувала понтійська культура, значна увага приділялася розвитку освіти. Розповсюдженою була література, розвивались театр, музика. Будувалися храми, прикрашені скульптурами, фресками та мозаїкою. В кожному місті карбувалася власна монета.
Проте на зламі ІІІ ст. до н.е. міста-держави вступають в епоху кризи. Внутрішні суперечності, відсутність військової сили, загарбницькі дії скіфів у Криму – все це зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків у Північному Причорномор'ї. В середині I ст. н.е. Ольвія, Тіра, Херсонес входять до складу римської провінції - Нижньої Лізії, оскільки загроза з боку варварів змусила їх піддатися під римські легіони.
А протягом ІІІ - ІV ст. н.е. під ударами готів і гунів, які виступали проти Римської імперії, античні міста-поліси в епоху великого переселення народів фактично припиняють своє існування.
Державно-політичним устроєм полісів Північного Причорномор’я були рабовласницькі демократичні або аристократичні республіки, де раби, жінки та іноземці не мали прав громадянства. Найвищими органами законодавчої влади були народні збори ("народ") і рада, в яких брали участь усі повноправні громадяни, вирішували питання зовнішньої політики, оборони, грошового обігу, забезпечення населення продовольством, надання привілегій купцям. Виконавча влада складалася з різних колегій - магістратур або окремих службових осіб - магістратів. Існували спеціальні колегії, котрі займалися виключно фінансовими або військовими справами (колегія стратегів), торгівлею (колегія аграномів), благоустрою міста (колегія астиномів) та інші. Діяли судові установи, що складалися з кількох відділів. У судочинстві брали участь судді, свідки, обвинувач.
Античні міста -держави Північного Причорномор’я:
1. Ніконій, назва міста походить, від імені ойкіста. Розташовувалося воно на лівому березі Дністровського лиману, поблизу сучасного с. Роксолани. Заснований переселенцями з Іонії в останній третині VI ст. до н.е., Ніконій являв собою невеликий поліс що складався із власне міста і близько десятка лівобережних сільських поселень із землянковою забудовою. Основу економіки становило землеробство. На відміну від Тіри власної монетної чеканки не мав. В VI ст. до н.е. основним платіжним засобом на внутрішньому ринку Ніконія були істрійські мідні литі монети. Але в V ст .до н.е. Ніконій вже випускав власну литу монету із зображенням сови. На другу половину V - IV ст. до н.е. припадає розквіт міста, коли, зокрема, зводяться оборонні споруди.
2. Тіра, назва міста походить від грецької назви Дністра – Тірас. Місцерозташування залишків Тіри - околиця сучасного Білгорода -Дністровського лиману Одеської області. Колонія заснована вихідцями з Мілета наприкінці VI ст. - початку Vст. до н.е. В розвитку Тіри виділяють два основні періоди: еллінський (від заснування міста до середини першого століття до нашої ери ) і римський (середина I ст.до н.е. - 70-ті роки IVст.н.е.), які розділяє готська навала. Час першого розвитку починається з V-го ст.до н.е. і триває до III-го ст. до н.е. Тіра карбувала власну монету з кінця II-го ст.до н.е. і до 70-х років I ст. до н.е., можливо, входила до складу Понтійської держави Мітрідата Євпатора. За римського імператора Доміціана увійшла до складу Нижньої Мезії; з IIст. до н.е. в Тірі розміщуються підрозділи 5 Македонського і 11 Клавдієвого легіонів.
В середині ІІІ ст.н.е Тіра виходить із провінції Нижня Мезія, й римський гарнізон залишає місто. Тоді поліс зазнає руйнування готами. Населення Тіри займалося посередницькою торгівлею, сільським господарством, скотарством, меншою мірою-ремеслами. Тіра мала сільську округу. Тут вирощували зерно, ловили рибу, випасали худобу. Під час розкопок знайдено залишки житлових кварталів VI-го ст. до н.е. та оборонних споруд кінця IV-го ст. до н.е.
3. Борисфеніда (від грецької назви Дніпра - Борисфен). Грецьке поселення на півострові (нині острів) Березань, найраніша в Північному Причорномор'ї айпокія, заснована грецькими переселенцями у другій половині VII-го ст. до н.е. На певній стадії свого розвитку це поселення було полісом, який згодом був перенесений до поселення, що одержало назву Ольвія. В першій половині VI-го ст. до н.е. на берегах Березанського лиману виникають численні невеликі поселення, котрі становили сільську округу Борисфеніди. Остання існує й у Vст. до н.е., а з кінця IV ст. до н.е. життя в ній завмирає на тривалий час і відроджується лише в I ст. н.е.
Починаючи з останньої чверті VII ст. до н.е. Борисфеніда входила до складу Ольвійської держави й загинула разом з Ольвією. Площа населення, що збереглася, становить близько 10 га. Місто в окремих своїх районах мало прямокутне планування. Розкопано залишки апсидального храму, некрополь Vст. до н.е. Ранні культурні шари Борисфеніди багаті на знахідки грецького посуду.
4. Ольвія – давньогрецькою мовою означає -"щаслива". Розташована на правому березі Південнобузького лиману. Рельєф місцевості зумовив форму міста у вигляді неправильного трикутника. Єдиної думки про дату заснування Ольвії до сьогодні немає. Більшість істориків схиляється до заснування Ольвії на рубежі VII-VI ст. до н.е.
Топографічно Ольвія складалася з трьох частин - Верхньої, Терасної та Нижньої. Остання вже після загибелі міста була зруйнована водами лиману. На етапі розквіту наприкінці IV-III ст. до н.е. Ольвія займала територію площею близько 55 га, чисельність її мешканців становила близько 20 тисяч. В V ст. до н.е. в ній, за Геродотом, уже існували укріплення та палац Скіфського царя Скіла.
Поліс мав розвинуті торгівельні та культурні зв'язки, свої гроші - спочатку це були литі "дельфінчики", а пізніше з середини V ст. до н.е. карбує звичайні для античного світу монети. Економічну базу поліса становило сільське господарство, розвивалися ремесла й торгівля .
5. Херсонес Таврійський назва походить від грецького слова "півострів". Руїни цього міста розташовані на околиці Севастополя. Херсонес заснований у 422 - 421 році до н.е. вихідцями з Гераклеї Понтійської. Розквіт держави припадає на кінець IV-III ст. до н.е. Це одне з трьох великих античних північнопричорноморських міст, які дожили до пізнього середньовіччя. Територія досягала 33 га, а населення становило не менш, як 15 тисяч жителів. Місто мало єдине прямокутне планування з міцними захисними стінами, що збереглися до нашого часу, мало добре укріплений порт, а в римські часи - цитадель.
У 179 році до н.е. Херсонес уклав угоду з царем Понтійської держави Фарнаком I про "дружбу". Однак уже в середині II ст. до н.е. Північно -Західний Крим опинився під владою скіфів. У боротьбі проти них Херсонес звернувся по допомогу до Мітрідата VI Євпатора. Під час його походів на скіфів (110-108 рр. до н.е.) Херсонес було звільнено від їхньої залежності. В І ст. н.е. в Північному Причорномор'ї в Херсонесі розміщується римський гарнізон. Неподалік від Херсонеса, в Харакеї, римські війська будують фортецю, від якої до наших днів збереглися рештки фортечних мурів, терми, німфей.
6. Боспорська держава розташовувалася по обидва боки Керченської протоки, яка в давнину називалася Боспор Кіммерійський. Головним містом був Пантікапей, але столицею азіайської частини Боспору вважалася Фанагорія. До утворення Боспорської держави існуючі на її території з VIст. до н.е. міста-поліси Пантікапей, Феодосія, Німфей, Мірмекій, Теритака, Порфмій, Фанагорія, Германаса, Горгіппія, Кепи та інші, здебільшого були звичайними полісними структурами. В 480 р. до н.е. Боспором починає правити династія Археанактидів, яку в 438 – 437 рр. до н.е. змінює династія Спартокідів.
На етапі найвищого піднесення держави VI ст. до н.е. її територія обіймала Керченський і Таманський півострови, Східне Приазов'я, пониззя Кубані, а також Дельту Дону. До складу Боспорської держави входили не тільки античні міста, а й місцеві племена - синди, меоти, торети, дандарії.
Протягом усього свого існування античні міста - поліси Північного Причорномор'я вели жваву торгівлю з античними містами Східного Середземномор'я, Причорномор'я, з навколишніми племенами, Римом, і його східними провінціями. Вели торгівлю з місцевими народами, які постачали грекам зерно, рибу, худобу, шкіру, рабів, мед, віск, натомість одержували ремісничі вироби, зброю, прикраси, вино, тканини. Залучення місцевого відсталого, по відношенню до греків, населення до сфери їх торгівельної діяльності, до політичних взаємин в межах союзницьких відносин і навіть об'єднань (Боспорська держава), мало вплив на соціально-економічний, політичний, культурний розвиток цього населення.
Контрольні запитання:
Тема 3. Культура княжої доби (ІХ ст. - пер. пол. ХІV ст.)
План
1. Прадавня культура східних слов’ян та її вплив на культуру України. Хрещення українських земель.
Найважливішою подією в історії середньовічної Європи було утворення на рубежі VІІІ-ІХ ст. Київської Русі, однієї з найбільших держав того часу. Утворення Київської Русі було підсумком тривалого процесу історичного розвитку східнослов’янських племен.
За короткий час Київська Русь зайняла провідні позиції в старому світі. Тогочасні арабські та візантійські автори, скандинавські саги, французькі епічні твори розповідали про Русь як могутню державу, що посідала важливе місце в системі європейських політичних і економічних відносин. Аль-Масуді називав русів “великим народом”. Славнозвісна “Пісня про Роланда” засвідчує участь руських дружин у війні проти Карла Великого. Нікіта Хоніат повідомляв, що “християнніший” руський народ врятував Візантію від навали половців.
Одночасно з міжнародним визнанням на Русі зростало й зміцнювалось власне усвідомлення безпосередньої причетності до світової історії.
Ми не маємо можливості більш детально зупинятися на історії Київської держави. Нашим завданням є якомога більше дізнатися про культуру княжої доби, яка включала культуру Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Адже Галицько-Волинська держава – це правонаступниця Київської Русі. Вона перейняла державницькі традиції Русі, саме на терени Галицько-Волинського князівства перемістився центр державності в наших землях після розпаду Київської Русі, її культура – є прабатьківщиною українського народу, його культури. Необхідно зауважити, що Русь відзначалася досить високим рівнем культурного розвитку.
Культура княжої доби – яскраве самобутнє і багатогранне явище. До якої б сторони її не звернутися – чи до писемності (художня література, історія, публіцистика), чи до мистецтва (архітектура, живопис, прикладне мистецтво, музика, видовища), - скрізь стародавня Русь залишила свій неповторний і глибокий слід.
Культура княжої доби була результатом тривалого процесу внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства. Коріння її сягає до культури східних слов’ян і ще давнішого часу.
Київська Русь розвивалась не ізольовано від інших країн, а тому древньоруська культура у своєму розвитку мала багатосторонні зв’язки і контакти з культурою інших народів середньовіччя. Вона вбирала все краще і з візантійської культури, і з культури західноєвропейських та азіатських країн, багато в чому збагачуючись за рахунок цих запозичень. У свою чергу, Київська Русь, Галицько-Волинське князівство збагачували інші народи багатьма своїми культурними надбаннями і цінностями. Це був процес творчого взаємозбагачення різних за своїм походженням культур, від якого вигравали усі сторони, які брали в ньому участь. Все, що ми запозичували з інших культур, зазнавало творчої переробки і переосмислення і ставало таким чином невід’ємною частиною саме культури княжої доби.
Аналіз культурологічних, археологічних, історіограф-фічних джерел, пам`яток історії та культури, які подарували сучасникам земля і народ України, дає підстави зробити висновок: відбувалась безперервна зміна численних поколінь, кожне з яких освоювало, користувалося усіма здобутками культур своїх попередників, робило свій внесок у культурну спадщину. Проте, як зазначає Н.Полонська-Василенко: ”… хоч яка була жахлива навала… не було миті, коли б поривався зв`язок між носіями старої та нової культури…”
Таким чином, можемо зробити висновок, що культура східних слов`ян включає в себе надбання багатьох дослов`янських народів минулого, одночасно залишаючись своєрідною високорозвиненою культурою дохристиянської доби.
В нашій лекції ми в основному зупинимось на духовній культурі східних слов`ян.
Розглядаючи перше питання, необхідно зауважити, що виникнення давньоруської літератури тісно пов`язане із загальним розвитком суспільства – передумови для її виникнення існували ще задовго до появи писемності і, отже, до того часу, коли могла розвиватися писемна література. У зв`язку з цим усну народну творчість, яка передавалася з покоління в покоління, слід розглядати як передісторію літератури у власному розумінні слова.
Древньоруський фольклор в його безпосередніх проявах, на жаль, до нас не дійшов, але багато із записаних значно пізніше народних пісень, билин, казок, зберігають у собі численні нашарування давніх епох – періоду Київської Русі і ще більш далеких часів, що дає змогу судити про розвиток усної народної творчості у ті віддалені часи.
Зокрема, до пори язичества сягають т.з. русальські пісні, які зберегли до наших днів язичеський характер. Дуже давнє походження мають і обрядові пісні – весільні, похоронні та ін. Про похоронні пісні східних слов`ян згадує у Хст. арабський письменник Ібн-Фадлан, який був присутній на похоронах знатного руса на Волзі. До похоронних пісень примикали різного роду плачі й голосіння – жалі та карання, які знайшли своє відображення і в пам`ятках писемної літератури (наприклад, у плачі Ярославни зі “Слова о полку Ігоревім”).
Великого розвитку у стародавній Русі набули народні казки та легенди. Без сумніву, значна кількість народних казок виникла в період первіснообщинного ладу. Зокрема, дуже давнє походження казок, персонажами яких є тварини, а також багатьох казок, які трактують сюжети про Змія-Горинича, Бабу-Ягу, Кощія Безсмертного та ін.
До казок тісно примикають легенди, які представляють у фантастичному вигляді справжні історичні події. Багато з них дійшло до нас у пам`ятках древньоруської літератури. Це легенда про трьох братів-засновників Києва та ін.
Певного розвитку на Русі набули прислів`я, приказки, притчі, загадки, які є проявом народної мудрості. Багато афористичних виразів літературних творів сягає до фольклорних прототипів (наприклад, ”аще ся ввадит волк в овце, то выносит все стадо” або “лучше есть в свое земле костью лечь, неже на чюже славну быти”).
Однією з найдавніших форм усної народної творчості є замовляння, що виникли у зв`язку з магічними уявленнями. В писаних джерелах епохи Київської Русі зберігся ряд вказівок на існування такого роду замовлянь, проти яких християнська церква провадила рішучу боротьбу.
Проте найбільший інтерес, безумовно, становить народний епос – билини т. з. Київського і Новгородського циклів. Зокрема, до епохи Київської Русі відносяться билини про Вольгу Святославича, прототипом якого прийнято вважати Олега; багато билин зв`язано з іменами Володимира Святославовича та деяких осіб з його оточення (Ілля Муромець, Добриня) – такі як “Добриня-сват”, ”Добриня і Змій”, ”Ілля Муромець і Соловей-розбійник”, “Альоша Попович і Змій Тугарин” та ін. У цих билинах знайшли своє відображення певні історичні події (напр., у билинах про Добриню – одруження Володимира і Рогнеди, участь Добрині у християнізації Русі та ін.).
В героїчнім епосі народ оспівав своє славне минуле і відбив своє ставлення до цього минулого, свій патріотизм.
Фольклор є безумовним і прямим відображенням народної ідеології. В епоху первіснообщинного ладу фольклор був єдиний і відображав ідеологію всього суспільства в цілому. Основні мотиви цього періоду – боротьба людини з силами природи, забезпечення панування людини над природою, яка ще багато в чому була їй незрозумілою. У казках про килим-самоліт, про чоботи-скороходи та ін. знайшла своє відображення одвічна мрія людини про підкорення сил природи.
Пізніше, у зв`язку із складенням класового суспільства, фольклор вже не міг залишатися єдиним, бо не була єдиною ідеологія протилежних класів.
Справжня народна творчість, яка відображала ідеологію широких трудящих верств, набувала яскраво вираженого класового характеру. Уособленням могутності народу виступає образ селянина-хлібороба Микули Селяниновича. Характерно, що у фольклорних творах перемагають зазвичай представники простого народу. Так, в поєдинку між Микулою і Вольгою, який уособлює багаті верстви, перевага виявляється не на боці останього. В народних казках поширений мотив про те, як селянський син, здійснивши ряд подвигів, одружується з царською дочкою або, навпаки, селянська дівчина, яка відзначається високими душевними якостями, виходить заміж за царевича чи князя. Справжнім творцем давньоруської культури був народ, який завжди боровся за прогресивні форми суспільного і політичного устрою.
Необхідно зауважити, що релігія в житті середньовічного суспільства займала найважливіше місце. Вона пронизувала усі сторони духовної культури і надавала їй специфічного характеру і забарвлення.
Стародавньою релігією східних слов`ян був язичницький політеїзм – багатобожжя. Древньоруська міфологія, що відображає їх вірування напередодні християнізації Русі, являла собою нашарування різних епох. Найдавнішими з них були пережитки анімізму, тотемізму, а також обожнювання сил природи. Численні фантастичні істоти, якими східні слов’яни населяли навколишню природу – русалки, лісовики, водяники, - усе це стародавні божества, які уособлювали природу.
Антропоморфні божества, яким поклонялись східні слов’яни перед прийняттям християнства, у свою чергу, уособлювали різні сили природи: Перун – бог грому, Даждьбог – бог сонця, Стрибог – бог вітру, Сварог – бог вогню та ін. Поряд з цим у язиченському пантеоні східних слов`ян були також боги, зв`язані з культом предків – Род і Рожаниця, домовики тощо.
У східних слов`ян дохристиянської епохи існували святилища, де були зображення богів, яким поклонялись. Оскільки більшість цих зображень була зроблена з дерева, вони не збереглися до наших днів.
З культом язичницьких богів були пов`язані численні обряди: сезонні, приурочені до того чи іншого періоду сільгоспробіт, наприклад, весняні свята; літні свята, які ввійшли пізніше до християнського культу, насамперед, свято Івана-Купала; зимові свята родючості (колядки); обряди, пов`язані з тією чи іншою подією в житті людини – весільні, похоронні та інші. Тобто етнічна релігія українців є основою нашої теперішньої духовності: язичницьке віровчення ніколи не було штучним. Воно завжди органічно випливало із природного життя людини.
Із становленням державності язичницька релігія слов`ян почала набувати ясно вираженого класового характеру. Так, Перун стає богом князя і дружини. Робиться спроба поставити його над іншими богами як верховного бога.
Пристосування старої язичницької релігії до нових умов знайшло яскравий вираз у діяльності князя Володимира Святославовича, який прагнув створити загальноруський язичницький пантеон. Літопис повідомляє: “І нача княжити Володимир в Кієве єдин і поставі куміри на холму внє двора теремнаго: Перуна древяна, а главу єго срєбрену, а ус злат, і Хорса, Даждьбога, і Стрибога і Симаргла, і Мокош”.
Суть реформи Володимира полягала у прагненні зміцнити владу князя шляхом включення усіх основних язичницьких богів у єдиний пантеон під зверхністю Перуна. Цей захід був спрямований на переборення опору молодій великокнязівській владі з боку місцевої племінної верхівки, якому часто надавалась релігійна форма поклоніння своїм місцевим богам.
Однак спроба Володимира реформувати язичницьку релігію не мала успіху. У зв`язку з цим настійно постало питання про введення на Русі однієї з монотеїстичних релігій. В конкретних історичних умовах того часу найбільш прийнятною релігією для Русі виявилось християнство.
Християнська релігія почала проникати на Русь задовго до Володимира і офіційного хрещення. У 60-х рр. ІХ ст. патріарх Фотій писав, що Русь “змінила нечестиве язичеське суєвір`я… на чисту і непорочну християнську віру”.
В “Повісті временних літ”, де оповідається про походження та життя древніх слов`ян, для доказу давності руського православ`я вміщено оповідь про відвідання берегів Дніпра апостолом Андрієм. На тому місці, де зараз столиця України м. Київ, апостол Андрій Первозванний заявив: «Я благословляю ці гори, і на цих горах постане велике місто, і тут прославиться ім’я Боже». Пам'ять про ті події проіснувала до наших днів. Її наочним втіленням служить церква св.Андрія, зведена за проектом Растреллі у середині ХVIIIст. на знаменитому Андріївському узвозі в центрі Києва на тому місці, де апостол Андрій закопав хрест і проголосив ці знамениті слова.
З 988 р. християнство на Русі стало державною релігією в часи правління онука Ольги – Володимира Святославича, пізніше названого у зв`язку з цим Святим. Майже тисячоліття тривало хрещення наших земель.
Князь Володимир забезпечив церкві матеріальну базу, виділивши на утримання десяту частину доходів із своїх земельних володінь.
Запровадження християнства викликало серед широких мас древньоруського населення завзятий опір, і в деяких місцях його прилучали до нової віри за допомогою сили. В літописі про це згадується так: ”Путята (воєвода ) хрестив мечем, а Добриня – огнем”.
Проте цілком подолати стару народну віру християнській релігії так і не вдалося, і багато рис її злилось християнством.
Християнство було змушене пристосовуватись, асимілювати язичницькі культи та обряди, вбираючи в себе їх елементи. У такому вигляді до наших днів дійшли давні звичаї і традиції русичів, зв`язані з офіційним церковним культом: Різдво Всесвіту святкують як Різдво Христове, готують кутю і 12 страв, співають колядки і щедрівки; із церковними святами зв`язані й інші календарні свята українців – Масляна ( проводи зими ) перед Великим постом, закликання весни на “40 мучеників”, гаївки на Великдень, свято Купала на Іванів день. Так у наших землях утвердилося прекрасне двовір’я.
Хрещення Русі, яке було найважливішим досягненням Володимира, набуло великого політичного значення. Воно внесло позитивні зміни у світогляд людей і справило значний вплив на все життя Русі. Хрещення сприяло об`єднанню держави і піднесенню авторитету князя, який став патроном Церкви. Володимир побудував у Києві храм Різдва Богородиці, на утримання якого виділив десяту частину своїх прибутків.
Нова віра сприяла культурному розвиткові країни. Сам Володимир заснував у Києві школу для навчання княжих та боярських дітей. Християнство припинило полігамію, піднесло значення жінки в родині, поліпшило ставлення до бідних. За наказом Володимира по всій, Русі стали будувати храми. За князювання Володимира з’явилися перші срібні гроші, на яких був викарбуваний з одного боку образ Володимира на престолі, а з іншого – Тризуб (державний герб Київської Русі ).
Християнство мало також значний вплив на міжнародне становище Київської держави, яка увійшла в коло європейських країн як рівна. Київ підтримував дружні зв`язки з Візантією, німецьким імператором, польським, шведським та угорським королями.
За Ярослава Мудрого, в 1039 р., була заснована руська митрополія, підвідомча константинопольському патріархові, що мало велике значення для зміцнення і посилення руської церкви. Перші руські митрополити призначались патріархом з Візантії і були ставлениками Візантійської імперії. Тому найважливішим актом, спрямованим на визволення руської церкви з-під візантійського впливу, було призначення в часи правління Ярослава Мудрого, всупереч бажанню Візантії митрополита з руських. Ним став знаменитий Іларіон, автор «Слова о законє і благодаті», відомий також як палкий патріот Русі.
Другим важливим кроком у зміцненні незалежності руської церкви було створення культу власних руських святих. Першими такими національними святими були князі Борис і Гліб, по-зрадницькому вбиті під час боротьби за престол після смерті Володимира. Ця канонізація, яка була здійснена всупереч візантійським правлячим колам, стала своєрідною демонстрацією сили і значення руської церкви і надзвичайно сприяла зростанню її авторитету.
Велику роль в історії Русі відігравали також монастирі, які почали виникати зразу після прийняття християнства. За підрахунками істориків нашої церкви було в Києві княжої доби 17 монастирів, у Галичі – 5, Чернігові – 3, Переяславі – 2, у Володимирі-Волинському – 1. Першим з монастирів на Русі був Печерський під Києвом, заснований афонським ченцем Антонієм. Дальший розвиток цього монастиря був пов`язаний з іменем ігумена Феодосія, який перетворив монастир у зразковий в моральному і господарському плані: ченці займались городництвом і садівництвом, ткали і в`язали, переписували книги, правда, більше дбали про аскетизм – постили через день, а то й взагалі жили тільки на хлібі та воді, намагалися подовгу не спати, класти якомого побільше поклонів тощо. Проте аскетизм візантійського зразка на Русі не прижився, узяли гору природний слов`янський оптимізм, добродушність, веселість, схильність до музики й співу. До речі, зі стін монастиря вийшли такі відомі діячі як перший літописець Нестор, художник Алімпій, лікар Агапіт, митрополит Іларіон та інші.
Таким чином, християнство у порівнянні з язичеством являло собою значний крок вперед по шляху історичного розвитку. Прийняття християнства сприяло зміцненню Київської Русі, її централізації, піднесенню її міжнародного авторитету. Нарешті, необхідно врахувати велику позитивну роль, яку християнство відіграло у розвитку культури княжої доби. Воно об`єднало під своєю егідою майже всі галузі культури. Саме храми та монастирі – Софія Київська, Печерський і Видубецький монастирі, Спас Чернігівський та інші були одночасно й осередками освіти, бібліотеками, центрами творення мистецьких цінностей.
2. Писемність на Русі. Розвиток освіти та знань у княжу добу.
Необхідно зауважити, що в культурному житті наших предків особливе значення мала писемність, яка набула в княжу добу широкого розвитку і поширення.
Раніше було прийнято вважати, що слов`янська писемність була винайдена і введена просвітителем із Візантії Кирилом в середині ІХ ст., а на Русі почала поширюватися в самому кінці Х ст. у зв`язку з прийняттям християнства. Насправді ж писемність ніколи не була результатом винахідницької діяльності окремих осіб: процес її виникнення досить складний і тривалий.
Писемність виникла у зв`язку з практичними потребами тодішнього слов’янського суспільства, яке стояло на порозі державності. Зміцнення економічних і торговельних зв`язків, розвиток політичних відносин, виникнення слов’янської держави Антів у ІV – V ст. н.е. з її складним апаратом управління, - все це зумовлювало настійну потребу в упорядкованому листуванні і було справжньою причиною виникнення писемності.
Писемність у наших землях як свідчать численні писемні джерела і археологічні знахідки, виникла значно раніше запровадження християнства. Про це, зокрема, свідчить повідомлення з “Житія св. Кирила”, за якими Кирило ще до винайдення ним слов`янського алфавіту бачив у Криму книгу, написану руськими письменами.
Цей факт досить цікавий і заслуговує на те, щоб про нього розповісти більш детально. Необхідно відмітити, що діяльності Кирила і Мефодія з найдавніших часів і до наших днів присвячена велика кількість літературних і наукових праць. Докладний опис цих творів зробив П.А.Лавров у своїх працях: ”Кирило та Мефодій у давньослов`янському письменстві” /К., 1928/, ”Материалы по истории возникновения древнейшей славянской письменности. Труды славянской комиссии. Т.І.”/Ленинград, 1930/.
Однак найціннішою публікацією з точки зору вивчення початку старослв`янської мови П.А.Лаврова є оповідання про “Житіє Костянтина”, відоме у більш як 20 варіантах. До речі, Костянтин – це у чернецтві – Кирило. Тому, коли мова йде про Костянтина чи Кирила, то це про одну і ту ж особу.
Костянтин і Мефодій, за переказом, були родом з візантійської провіції, зі слов`янського міста Солуня. Отже, вони походили з македонських болгар. З «Житія Костянтина» відомо, що моравський князь Ростислав звернувся до візантійського імператора Михайла з проханням надіслати в Моравію вчених мужів для поширення християнства й освіти серед моравських слов`ян. Серед таких освічених людей, що були послані в Моравію, був Костянтин Філософ, який давно вже виявив себе як учений місіонер.
Перед цим, у 860 р. Костянтин був відряджений з Константинополя проповідувати християнську віру серед хазар. Так ось подорожуючи в Хазарію через Крим, він зупинився в Херсонесі, де проживало здавна багато слов`янського населення. У переказі про перебування Костянтина Філософа в Криму говориться, що в Херсонесі він вів полеміку з багатьма освіченними особами з іудеїв і мусульман. Тут він познайомився також з освіченим русом і “Обрете же тоу евангеліє и псалтирь роуськими письмены писано, и человека обрете глаголюща тою беседою”, тобто зустрів людину з руського середовища, що вміла добре розмовляти руською мовою і читати “руськими письмены”. Далі йде оповідання про зміст вільної розмови Костянтина з русом.
Мова виявлених Костянтином (Кирилом) у Криму церковних книг у поєднанні з поширеною тоді в письменстві грецькою мовою стала основою для створення поширеної пізніше слов`янської кирилівської азбуки. Саме грецький алфавіт покладено в основу першого докириличного алфавіту слов’ян. Такий алфавіт (23 грецькі букви і 4 слов’янські) виявлено у 70-х роках ХХ ст. на стіні Софії Київської: («софіївська абетка»).
Найдавнішими відомими нам документами східнослов`янської писемності дохристиянської доби є писані грецькою і руською мовами договори князів Олега, Ігоря і Святослава з Візантією, укладені в 907, 911 і 972 рр. Ці договори містять ряд цікавих свідчень про наявність на Русі у Х ст. упорядкованого листування, яке служило потребам молодої Київської держави і торкалося найрізноманітніших сторін громадського життя: майнових відносин, торгівлі, дипломатії, державного управління.
Відомості про наявність східнослов`янської писемності до введення християнства зустрічаються і в деяких творах арабських і західноєвропейських авторів. Наприклад, Ібн-Федлан, який описав похорон знатного руса, між іншим, відзначав, що під час похорону на дереві вирізали ім`я померлого. Інший вчений Ібн–Якубель-Недім повідомляв про руські письмена, вирізані на дереві, і навіть навів один такий напис, який, проте, досі ще нерозшифрований.
Велике значення для з’ясування питання про походження древньоруської писемності мають відкриття українських археологів, зокрема знайдення в одному з курганів Гнездовського могильника, що датується першою половиною Хст., виявлено напис на корчазі слова “гороухша” (гірчиця), виконаного кирилицею. Це відкриття тим більш важливе, що тут ми маємо справу не тільки із свідченням наявності східнослов’янської писемності в Х ст., а й з незаперечним автографом того часу.
На думку деяких вчених, первісний етап розвитку древньослов’янської писемності характеризується застосуванням умовних значків, які ще не являли собою фонетичного письма. Археологам відома велика кількість подібних значків, зроблених на найрізноманітніших предметах, наприклад, на глиняних посудинах, знайдених в районі Рязані і на мідних бляхах з тверських курганів.
Можливо, що саме такі значки мав на увазі чорноризець Храбр – болгарський письменник кінця ІХ- поч. Х ст., який повідомляв у своєму творі про походження слав’янської писемності, що слав’яни спочатку використовували у письмі “черты и резы”. Цей же Храбр пише, що слов’яни ще до Кирила користувалися латинськими і грецькими літерами, пристосовуючи їх до особливостей слов’янської фонетики, але без “устроения”.
Найдавніша, що дійшла до нас, слов’янська писемність знає два алфавіти – кирилицю і глаголицю, причому питання про співвідношення і відносну давність цих алфавітів досі повністю не розв’язане.
Вважають, що кирилиця, загалом схожа з грецьким алфавітом і створена самим Кирилом. Таким чином, Кирило лише пристосував до особливостей слов’янської фонетики грецький алфавіт, ввівши до нього ряд знаків, яких не було в грецькому алфавіті, для позначення таких звуків як б, ж, ц, ч. Походження ж глаголиці досі остаточно не з’ясоване у зв’язку з цілком оригінальним її характером.
На думку болгарського вченого Є.Георгієва, глаголиця є зовсім новим, штучним алфавітом, який винайшов Кирило в середині ІХ ст. Кирилиця ж являє собою слов’янізований грецький алфавіт, що застосовувався слов’янами до Кирила і був створений ними поступово, протягом тривалого часу. Як штучно створений алфавіт, глаголиця не прищепилась і досить скоро вийшла з ужитку, кирилиця ж набула великого поширення і лягла в основу сучасного алфавіту слов’янських народів.
В ХІ – ХІІ ст. писемність на Русі досягла найбільшого розвитку в найрізноманітніших галузях суспільного життя. В цей період у Києві, Новгороді та інших великих містах стали швидко нагромаджуватися зібрання рукописних книг. Згідно з літописом, Ярослав Мудрий “собра пісце многи і перекладаше от грек на словенскоє письмо. І спасаша кніги многи”(“Повість временних літ” ч. І. с.102 ).
Нечисленні рукописи, що дійшли до нас, свідчать про високий рівень книжної справи в тодішній Русі. Найдавнішою руською книгою, що збереглася, є знамените “Остромирове євангеліє”, написане на замовлення новгородського посадника Остромира у 1056 – 1057 рр. Ця книга, писана уставними літерами і багато оздоблена орнаментами та мініатюрами є справжнім шедевром середньовічного книжного мистецтва. Звичайний народ – найдавніша датована рукописна пам’ятка церковнослов’янської мови східнослов’янської редакції. Переписане уставом з болгарського оригіналу дяком Григорієм для новгородського посадника Остромира. За змістом – це вибрані євангельські читання. У мові євангеліє відчуваються незначні впливи києво-руської мови. Рукопис містить 294 аркуші великого формату, виготовлено у 2 стовпці, по-мистецьки оздоблено кольоровими ініціалами, заставками, трьома мініатюрами євангелістів Івана, Луки і Марка.
Рукопис Євангелія належав новгородському Софійському собору, зберігався у московській Воскресенській кремлівській церкві, в 1720 р. був перевезений до Санкт-Петербарга, у 1805 р. виявлений в гардеробі Катерини ІІ і переданий до Петербурзької публічної бібліотеки ( тепер ім. Салтикова-Щедріна ), де знаходиться і нині. Євангеліє вперше було опубліковано О.Востоковим в 1843 р., фототипічно перевидано в 1964 р. у Вісбадені (Німеччина).
Другим блискучим зразком древньоруського книжкового мистецтва є “Ізборник” Святослава, писаний у 1073 р.
Пам’ятками державного і ділового листування є численні вислі печатки, що знайдені при розкопках древньоруських міст. Ці печатки привішували до офіційних документів-грамот, які не дійшли до нас, і свідчать про те, наскільки поширене було політичне листування у стародавній Русі.
Древньоруська писемність глибоко увійшла в побут населення. Про це свідчать численні графіті – написи на речах: шиферних пряслицях, посуді та ін. Ремісники надписували свої імена на готовій продукції або на знаряддях виробництва. Особи, які користувалися тим чи іншим предметом, нерідко мітили його своїм ім’ям. Так, гончар ХІ ст. видряпав на корчазі по ще сирій глині напис “благодатнейша полна корчага сия”.
Пам’ятками, що свідчать про застосування писемності найширшими верствами населення, є написи на стінах громадських будівель, наприклад, Софійського собору у Києві. Серед цих написів, крім звичайної формули “Господи помози рабу своему имя рек”, трапляються і просто продряпані імена прихожан, жартівливі зауваження з того або іншого приводу, вірші та ін. Аналогічні написи виявлено і в інших давньоруських храмах, зокрема у Переяславі-Хмельницькому.
Справжнім переворотом в уявленнях про розвиток древньоруської писемності було відкриття у Новгороді берестяних грамот. Як стало тепер очевидним, береста на Русі до винайдення паперу займала таке саме місце, як папірус у стародавньому Єгипті, навощені таблички у стародавньому Римі тощо. Пергамент, який служив матеріалом для офіційних документів і книг, в силу своєї дорожнечі, не міг набути широкого застосування серед рядового населення. Берестяні грамоти, мабуть, існували і в інших містах. Про це свідчить і знайдена берестяна грамота при розкопках Смоленська.
Більшість виявлених грамот – це листи, писані новгородськими городянами з різного приводу: тут і господарські розпорядження, і торговельні операції, і сімейні справи. Зміст берестяних грамот свідчить про те, наскільки глибоко увійшла писемність в побут навіть середнього міського населення і якого великого поширення набула вона у Київській Русі.
Таким чином, швидкий розвиток писемності був пов’язаний із загальним піднесенням культури та духовними потребами давньоруського населення. У XI – першій пол. XIIIст. писемність вже обслуговувала майже всі сфери життя феодального суспільства княжої доби. Урочистим уставом переписувалися церковні та богословсько-філософські книжки, писалися князівські грамоти, договори та інші офіційні документи. Купці, городяни та ремісники писали берестяні грамоти, робили написи на різних виробах і на стінах будов. Все це свідчить про велике поширення писемності не тільки серед панівної верхівки та служителів церкви, а й серед інших верств населення. Центрами переписування книжок на Русі, крім Києва, можна назвати ще міста: Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Новгород, Ростов, Рязань, Псков та інші.
Хоча повна історія освіти княжої доби ще як слід повністю не вивчена, проте наявні історичні документи, які ми маємо в розпорядженні, свідчать про те, що суспільство того часу питанням освіти приділяло дуже велику увагу. І, як наслідок, рівень розвитку освіти характеризувався значним поширенням грамотності серед населення.
Як і в інших країнах Європи того часу, освіта княжої доби перебувала в руках духовенства і була зосереджена головним чином у монастирях, які стали свого роду культурними центрами, чим і визначилась їх прогресивна роль. Руське духовенство висунуло з свого середовища ряд блискучих письменників, публіцистів і освічених людей.
Глибоко освіченими були багато хто з київських князів. З їх середовища вийшли такі діячі культури як Ярослав Мудрий – видатний державний діяч і глибоко освічена людини, Володимир Мономах – визначний письменник і публіцист, київський князь Рюрик Ростиславич, який захоплювався архітектурою, мав, за виразом літопису, “любовь ненасытную о зданьих”, був особистим другом видатного київського зодчого Петра Милонєга. І цей перелік можна було б продовжити.
Необхідно зауважити, що освіта на Русі з дуже раннього часу стала предметом піклування князівської влади. З літопису відомо, що князь Володимир Святославович відкрив у Києві в 988 р. першу школу для навчання князівських і боярських дітей. Як відмічається в літописі, матері ж дітей плакали за ними, як за померлими. Ці школи називались «школами грамоти».
Про розвиток освіти на Русі піклувалися й інші князі, зокрема син Володимира – Ярослав Мудрий, який наказав священикам вчити людей і організував у Новгороді школу для дітей старост і попів.
У цьому зв’язку слід відзначити дуже цікаву знахідку з Новгорода, яка являє собою невелику дощечку, на верхній частині якої вирізаний староруський алфавіт. Нижній кінець дощечки вільний від літер для того, очевидно, щоб її зручно було тримати в руці. Це найдавніший, що дійшов до нас, древньоруський навчальнийпосібник – буквар. Його датують кінцем ХІІІ або початком ХІV ст., але можна не сумніватися, що такі підручники були в ужитку і значно раніше.
Безумовно, школи були не тільки в Києві, Новгороді, Галичі, а й в інших містах. Перші школи були створені при монастирях і церквах, а вчителями, як і в інших країнах, були священики, ченці, а також дяки, як шкільні вчителі і як церковна обслуга. Вищу освіту здобували тільки багаті, до її програми входило не тільки читання і писання старослов’янського письма, але й знання грецької мови. За свідченням митрополита Климентія, в середині ХІІІ ст. на Русі було близько 400 осіб, які добре знали грецьку мову. Першу вищу школу у всій Європі було створено Ярославом Мудрим у 30-х роках ХІст. при Софії Київській, це так звані школи «книжкоговчення». Шкільними підручниками в школах служили богослужебні книги, зокрема, Псалтир, а також т.з. азбуковники, тобто своєрідні підручники для навчання грамоти. Крім основ грамоти і грецької мови, учні вивчали також іноземні мови, і в першу чергу західноєвропейські, та основи математики. Літописні відомості свідчать про те, що Ганна Всеволодівна (внучка Ярослава Мудрого) відкрила в Києві в 1085 р. спеціальну школу для дівчат, де вчили не тільки грамоти, але й проводили практичні заняття. Це була перша жіноча школа в усій Європі.
Поряд із шкільною освітою існувало й індивідуальне навчання, доступне, головним чином, представникам суспільних верхів. Так, відомо, що дочка чернігівського князя Михайла – Єфросинія – дістала освіту у чернігівського боярина Федора, який навчив її усієї “афінейської”(тобто грецької) премудрості.
З розвитком освіти великого значення набула і книжкова справа, яка перебувала під опікою держави. Найдавніші книги писали на пергаменті і тонкій шкірі (особливо тонкою була осляча, яку завозили з Малої Азії, а згодом почали використовувати телячі шкіри). І тільки в ХІV – ХV ст. для книг стали використовувати папір. Писали гусячим пером, а чорнило робили з дубової або вільхової кори.
Найдавніші рукописи, як вже відмічалося, писалися уставом, який пізніше перейшов у півустав, і значно пізніше розвинувся скоропис, подібний до звичайного способу писання. В уставі й півуставі букви слова були відокремлені, а в скорописі – сполучені.
Старовинні книги були прикрашені різним орнаментом і заставками. Великі букви і заставки писалися червоною фарбою, а нерідко і золотом чи сріблом.
Писанням книг займалися професійні переписувачі – ченці у спеціальних приміщеннях скрипторіях. Праця переписувача була досить важкою і втомлючою і тривала роками. Зберігся ряд гумористичних висловлювань про працю переписувачів. Ось одне з них: “Як радіє жених своїй нареченій, так радіє переписувач, коли побачить останню сторінку”.
Ось чому книги в стародавній Русі цінились дуже дорого. Як читаємо в літописі, князь Володимир Василькович “8 гривень заплатив за один молитовник, а в тому ж часі ціле село купив за 50 гривень”.
Багато часу затрачалося на виготовлення оправи книг, використовувалися для цього спеціальні дошки, покриті шкірою, майстерним орнаментом і навіть сріблом.
Необхідно підкреслити, що щедрими меценатами перших книг і перших бібліотек також були князі. Є відомості, що перша бібліотека на Русі була заснована князем Ярославом Мудрим у 1037 р. при Софійському соборі для потреб вищої школи, т.з. Київської академії Ярослава Мудрого. Велике зібрання книг, яке лягло в основу бібліотеки Печерського монастиря, зібрав князь чернігівський Святослав Давидович, відомий під іменем Миколи Святоші. А волинський князь Володимир Василькович сам переписував книги, виготовляв для них оправу і згодом дарував їх церквам і монастирям. В одному з літописів розповідається, що князь Ярослав Осмомисл заснував бібліотеку у Галичі, а князь Роман Ростиславович навіть розорився від купівлі книг.
Проте бібліотеки збирали не тільки князі. Відомо, що значне зібрання книг було у печерського ченця Григорія. Велику бібліотеку мав курський посадник, про якого згадується в “Житії Феодосія Печерського”, та інші особи.
У багатьох пам’ятках давньоруської літератури є чимало висловлювань про користь книг і книжної мудрості, які свідчать про глибокі розуміння суспільством княжої доби значення освіти. Ось одне з таких висловлювань: ”Хто мудрий, а не знає книг, той подібний до плота без підпор, і як вітер повіє, то впаде”.
Обсяги знань, що були надбанням писемних людей у Київській Русі визначались станом середньовічної науки в цілому. Рівень освіти княжої доби не відрізнявся істотно від рівня освіти у Візантії та Західній Європі. Розвивались головним чином гуманітарні дисципліни, і передусім – богослов’я. У княжу добу була створена значна релігійна література, в т.ч. полемічна. До богослов’я тісно примикали філософія, юридичні та політичні науки.
На Русь проникали уривки творів великих філософів і вчених атичної давнини – Сократа, Платона, Піфагора, Аристотеля, Демокріта, Епікура; істориків – Геродота, Фукідіда, Плутарха, Ксенофонта та інших.
Люди, які володіли багатьма мовами, не були рідкістю не тількі серед духовенства, а й серед князівсько-боярської верхівки. Князь Всеволод Ярославович, наприклад, володів п’ятьма мовами, по кілька мов знали князі Святослав Ярославич, Михайло та Всеволод Юрійовичі.
Богослов’я, філософія, риторика, граматика становили основу комплексу знань, що їх здобували освічені люди на Русі. І древньоруська література дала численні зразки оригінальної філософської, історичної і публіцистичної думки. Це – “Слово о законе и благодати” Іларіона, “Повчання Володимира Мономаха, “Повість временних літ”.
Значно гірше стояла справа з природничими науками. Багато досягнень природознавства античної епохи було забуто. Уявлення про будову світу і про природу черпались з таких популярних у середні віки книг як “Шестоднев”,”Фізіолог”, “Небеса” Іоанна Дамаскіна, твори Єпіфанія Кіпрського та ін., в яких було чимало вигадок і фантастики. Справа в тому, що на розв’язання таких питань, як про місце людини в системі всесвіту, про взаємовідносини людини і природи, сильний вплив справляла церковна ідеологія. В космогонічних уявленнях панувала геоцентрична система будови всесвіту. За цією системою, у центрі всесвіту стояла земля, яку уявляли плоскою, оточеною Океаном. Над Землею було 7 або 9 небес, по яких рухались Сонце, Місяць та інші світила.
Окремо варто згадати про медицину. На Русі медична практика якоюсь мірою була поширена. При князівських дворах були медики – т.з. “лечцы”. Зокрема, відомо, що князь Святослав Давидович мав свого лікаря. Були лікарі у князів Володимира Мономаха, Юрія Довгорукого. Широко відомим був лікар з Печерського монастиря Агапіт. Під 1076 р. літопис згадує про хірургічну операцію, зроблену князю Святославу Ярославичу.
З медичною літературою була добре обізнана княжна Єфросинія з Чернігова. Та найбільше прославилась княжна Євпраксія-Зоя (дочка Мстислава Володимировича і внучка Володимира Мономаха). У 1112 р. вона вийшла заміж за візантійського імператора Іоана Комнена, під час коронації прийняла ім’я Зої. Ще молодою князівною вона цікавилась медициною і свою медичну освіту поглибила в Греції. Вона була автором першого медичного наукового трактату “ Алімма”(масті). Книга мала 5 частин і 29 розділів. Ця праця і сьогодні зберігається у бібліотеці Медічі у Флоренції.
Таким чином, у княжу добу вже існували зачатки практичної медицини, проте поряд з цим були дуже поширені знахарство, віра в замовляння, амулети тощо. Першими лікарями ще довгий час залишались ворожбити і знахарі, “ віщуни і кудесники”.
Кілька слів про розвиток географічних знань. На Русі знали про три материки – Європу (цілком), Азію (головним чином передній Схід і далі - аж до Індії) і Африку (північну).
Інтерес до далеких країн у древньоруському суспільстві завжди був великий. Відбиттям цього інтересу є подорожні замітки руських мандрівників - “Хождения”.
Підводячи підсумок в цілому, необхідно підкреслити, що, незважаючи на певну обмеженість у розвитку наук, які визначались пануванням церковної ідеології, Київська Русь являла собою і щодо розвитку освіти та знань одну з найпередовіших країн середньовічної Європи, а багато оригінальних праць руських письменників увійшло в золотий фонд світової культури.
3. Література княжої доби.
Виникнення писемності, що хронологічно збігається із створенням слов’янської держави, антів у ІV-Vст. н.е. створювало передумови для перетворення усної творчості в писемну, тобто в літературу у власному розумінні цього слова. Писемність, яка обслуговувала спочатку проблеми державного управління, торгівлі, майнових відносин, стала використовуватися і для потреб художньої творчості.
Слід зауважити, що відомості, про літературну спадщину княжої доби дуже обмежені. Хоча в той же час відомо, що древньоруська література була винятково багатою. В писаних джерелах є згадки про багатьох письменників, “искусных в книжном деле”. Але твори цих письменників та навіть назви цих творів до нас не дійшли і назавжди загинули для людства.
Причина цього – страшні руйнування, заподіяні Київській Русі та Галицько-Волинській державі татаро-монгольскими загарбниками в ХІІІ ст., а також численні війни і катастрофи в наступні часи. Те, що дійшло до нас, збереглось у невеликих монастирях і церквах на окраїнах руської землі.
Багато з того, що відомо зараз, дійшло до нас лише завдяки тому, що було включено до складу інших творів, наприклад літописів. Саме таким чином зберігся текст творів Володимира Мономаха, а також “Повість про осліплення теребовельського князя Василька”, “Повість про боротьбу за Київ між Ольговичами і Мономаховичами” та інші.
Отже, наявні в наш час древні твори становлять лише незначну частину літературного багатства княжої доби. Але й те, що збереглося, дозволяє судити про винятково високий рівень древньоруської літератури, про глибину і широту думки письменників княжої доби.
За жанрами літературу тих років прийнято поділяти на дві великі групи: духовну літературу і світську літературу. Хоча, звичайно, такий поділ умовний, бо церковна ідеологія справляла прямий вплив на всі сторони життя Русі. І важко назвати хоча б один твір літератури княжої доби, який не містив би релігійних мотивів. Тому, коли ми говоримо про церковну літературу, то маємо на увазі книги безпосередньо релігійного змісту – богослужебні, релігійно-риторичні, життєписи “святих” і діячів церкви.
Різноманітна релігійно-історична література Русі представлена рядом визначних пам’яток. Це численні “повчання” та проповіді, написані представниками духовенства. Сюди можна віднести ряд “повчань”, звернених до монастирської братії Феодосія Печерського. Це – повчання про терпіння і любов, про терпіння і милостиню, про ходіння до церкви і про молитву.
Блискучою пам’яткою риторичної літератури ХІІ ст. є знамениті проповіді Кирила Туровського, які відзначаються абстрактністю змісту, досконалістю форми і складністю художніх прийомів. Автор широко використовує такі риторичні прийоми як алегорії, порівняння, протиставлення, риторичні запитання і відповіді, діалог тощо.
Другим видатним проповідником ХІІст. був Климент Смолятич, якого літопис характеризує такими словами: “бысть книжникь и философ, такь якоже в Руской земли не бяшеть”. В його творчості видно знання ним творів Гомера, Платона, Аристотеля та інших філософів і письменників.
Досить обширною і надзвичайно різноманітною була т.з. агіографічна література, тобто література про життя “святих”. Найдавнішими руськими святими були Борис і Гліб, убиті Святополком Окаянним в 1015 р. Перше “житіє”, що було вміщене в літописі під 1015 р., і було присвячене цим особам. Пізніше було написане друге житіє “Сказание и страсть и похвала святую мученику Бориса и Глеба”. В ХІ ст. з-під пера Нестора вийшло “Чтение о житии и о погублении…Бориса и Глеба”.
Другою значною пам’яткою агіографічної літератури, що також належить перу Нестора, є “Житіє Феодосія Печерського”. Як і попередній твір, це “Житіє” відзначається абстрактністю викладу, але разом з тим містить ряд важливих реалістичних описів і характеристик, які є цінним джерелом для вивчення древньоруського побуту.
Пізніше в Київській Русі було написано багато житійних творів, частина з них, що була зв’язана з Печерським монастирем, стала основою “Києво-Печерського Патерика”, який займає визначне місце серед пам’яток древньоруської літератури, що дійшли до нас. Багато “житій” не збереглись до нашого часу. Особливої уваги серед духовної літератури заслуговують Євангелія – святі книги, які духовно збагачували наших предків.
Поширення Євангелій в Україні почалося із часу прийняття християнства. Серед них одним із перших дійшло до нашого часу Галицьке Євангеліє 1144 р. Це найстаріше українське Євангеліє.
До нашого часу дійшло ще одне Галицьке Євангеліє княжих часів – з 1226 р. Його також можна віднести до найстаріших українських Євангелій.
Багатою і різноманітною була древньоруська світська література. В числі перших серед пам’яток літератури цього жанру стоїть знаменита «Велесова книга», яка висвітлює події в наших землях за період з VІ до ІХ ст.ст. н.е. На сьогоднішній день є вже багато перекладів цієї пам’ятки літератури. Достовірно відомо, виходячи із тексту книги, що в ній стверджується, зокрема, те, що державність на Русь не принесли Рюриковичі з Новгорода, вона існувала із центром у Києві тут задовго до їхнього князювання; руський народ мав свою писемність, філософію й літературу ще задовго до запровадження на Русі християнства тощо. З числа публіцистичних і філософських творів необхідно назвати “Слово о законе и благодати” Іларіона, написане між 1037 і 1050 рр., яке являє собою одну з найдавніших пам’яток руської літератури. Хоча у цьому творі порушуються суто релігійні питання, проте основним змістом його є філософське питання про закономірність історичного розвитку і про роль Київської Русі у світовій історії. Іларіон також приділив основну увагу оцінці прийняття християнської релігії на Русі. Він був палким патріотом своєї Батьківщини і чимало сприяв розвитку і зміцненню почуття гордості за свою країну.
На рубежі ХІ – ХІІ ст. було написане знамените “Повчання дітям” Володимира Мономаха, вміщене в літописі під 1096 р. Цей твір являє собою чіткий виклад політичних і філософсько-етичних поглядів передового діяча кінця ХІ – поч.ХІІ ст. Володимир Мономах найбільше піклувався про благо держави, її міцність і силу і повчав своїх майбутніх наступників у їх повсякденному житті керуватися саме цими ідеями, а не вузькими особистими інтересами.
Винятково яскравим явищем древньоруської літератури є літописи. До речі, літописання на Русі було дуже поширене. Його виникнення відноситься до дуже давнього часу, починаючи від появи писемності. Зокрема до часів Ярослава Мудрого дослідники відносять написання найдавнішого Київського зводу руських літописів, який, на жаль, не зберігся. Не дійшов до нас і звід Никона, складений у 1073 р.
В 1113 р. була написана “Повість временних літ” – найбільш видатний історичний твір Русі. Її автором був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. “Повість” за змістом – складний твір. До нього ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками і редакторами.
Головна мета автора – з’ясувати походження Русі. Прагнучи пов’язати руську історію з біблейською, Нестор починає свій виклад від потопу і поступово від легендарних переказів переходить до історичних фактів (нашестя волохів на слов’ян на Дунаї, боротьба слов’ян з аварами).
Автор багато уваги приділяє розповіді про розселення слов’янських племен та географічному опису Київської Русі. Він перелічує річки та шляхи, що пов’язують Русь з іншими країнами, описує шлях “от Грек”, а також по Волзі до Каспійського моря, згадує частини світу – Європу, Азію, Африку (Північну). У літописі подаються докладні відомості про звичаї слов’янських племен та народів, що їх оточують. Окрема увага приділена Києву, як центру поширення християнства.
Великий інтерес викликає оповідання про трьох братів Кия, Щека, Хорива і їх сестру Либідь, з яких перший мав бути засновником Києва.
Як історична праця і як пам’ятка літератури “Повість временних літ” не має собі рівних в тогочасній європейській літературі. Не дивно, що і вплив її на дальший розвиток давньоруської літератури виявився надзвичайно великим.
У середині ХІІІ ст. важливим центром літописання стало галицьке місто Холм. Тут складено початкову частину Галицько-Волинського літопису - звід Данила Галицького, доведений до 1260р. Головну увагу автор приділив опису боротьби з крамолою бояр, звеличенню князя та дружини. До літопису ввійшли: перелік київських князів від Аскольда до воєводи Данила Галицького – Дмитра, документи канцелярії та княжого архіву. Значне місце в літописі посідають народні приказки, вислови та прислів’я. Волинська частина літопису написана в останні роки життя володимиро-волинського князя Володимира Васильковича і продовжувалась за його наставників.
Вагоме місце в літературному житті Галицько-Волинського князівства посідав «Премудрий книжник Тимофій», саме записи якого заклали основу Галицько-Волинського літопису.
Важливий жанр оригінальної світської літератури княжої доби становлять історичні повісті, яких протягом ХІ – ХІІІ ст. було написано чимало, правда, багато з них до нас так і не дійшли. Частина з них була тією або іншою мірою включена у “Повість временних літ” і через це стала відомою.
Справжнім шедевром давньоруської художньої літератури ХІІ ст. є “Слово о полку Ігоревім”, яке випадково збереглося повністю і поряд з “Повістю временних літ” є найважливішою пам’яткою не тільки древньоруської, а й світової літератури епохи середньовіччя.
Автор “Слова” залишився невідомим. З приводу його особи в літературі висловлено багато припущень, але всі дослідники сходяться на тому, що він був людиною глибоко освіченою, яка додержувалась передових для свого часу поглядів і відзначилась винятковим поетичним талантом.
Змістом “Слова” є історія невдалого походу князя Ігоря Святославича проти половців, який закінчився поразкою руського війська і полоненням князя. Розповідь про цю подію послужила приводом для пристрасного і глибокого викриття князівської міжусобної політики.
“Слово” було написане у тяжкий час, позначений посиленням нападів на Русь кочовиків. У творі йдеться про один з трагічних епізодів боротьби з кочовиками – невдалий похід проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р. Метою походу було розгромити кочовиків та “поискати града Тьмутороканя либо испить шеломом Дону”.
Цей сміливий план заздалегідь був приречений на невдачу через нерівність сил. Перший день приніс русам перемогу. Проте на другий день половці, зібравшись з силами, оточили Ігореве військо. Три дні тривала нерівна кривава битва. Руське військо зазнало поразки. Ігор та три інших князі потрапили у полон. Розгром війська Ігоря засмутив Русь. Поразку автор “Слова” бачить не в карі Божій за гріх князя, як вважав літописець, а в відсутності єдності та сепаратистських тенденціях князів.
Поет розуміє, що князівські незгоди гублять Руську землю. Звертаючись до далекого минулого, він пригадує князівські чвари за Олега Святославича. В його словах – пересторога. Минулі битви принесли багато лиха, але такої кровопролитної поет не пригадує. Так автор порівнює сучасні події з минулим. В уста Святослава Всеволодовича, київського князя, він вкладає “золоте слово” – заклик до єднання князів.
“Слово”, як поема, мало великий вплив на українську та інші слов’янські літератури, мало багато наслідувачів і перекладачів. До речі, перший переклад на українську літературну мову здійснив М.Максимович. Потім були переклади М.Шашкевича, І.Франка, Т.Шевченка, А.Метлинського, М.Костомарова, П.Куліша та інші. В радянський час перекладом “Слова” займались М.Рильський, С.Гординський, до речі, наш земляк з Коломиї, український поет, перекладач, художник, мистецтвознавець.
Поема “Слово о полку Ігоревім” справила могутній вплив на дальший розвиток літератури княжої доби.
Говорячи про оригінальну світську літературу стародавньої Русі необхідно згадати ще т.з. “хождения”, які являють собою свого роду подорожні щоденники. З їх числа найбільш відоме “Хожденье” ігумена Даніїла, який вирушив на початку ХІІ ст. у паломництво до “святих” місць.
Нарешті, слід відзначити епістолярні твори древньоруської літератури, з числа яких зберігся лист Володимира Мономаха до Олега Святославовича у зв’язку із загибеллю сина Мономаха – Ізяслава Володимировича. Лист цей прекрасно написаний і містить ряд глибоких думок.
За авторським виконанням література княжої доби крім оригінальної має ще один напрям – це перекладна література. Переважно переклади були із грецької, болгарської, західноєвропейських мов. В основному це була церковна, природничо-наукова, історична література. Багато із перекладів згадано вище в даній темі.
Таким чином, оригінальна та перекладна література княжої доби древньоруська оригінальна література, судячи навіть з тієї незначної частини, яка дійшла до нас, відзначається винятковим багатством і різноманітністю, а багато її пам’яток являють собою шедеври світового значення.
4. Архітектура, мистецтво та музика княжої доби.
Важливим показником рівня будь-якої культури є архітектура. Джерела народної архітектури східних слов’ян сягають у неосяжну історичну глибінь. Основним будівельним матеріалом княжої доби було дерево. Воно, зрештою, визначило розміри й форму (прямокуття) споруд. Пізніше це привело до формування т.з. слов’янської композиційної ідеї, тобто зведення будівель з окремих компартиментів.
Однак згодом на Русі стало посилено вестися кам’яне будівництво. В силу несприятливих історичних обставин (частих воєн, руйнувань) багато пам’яток кам’яного зодчества ХІ-ХІІІ ст. було зруйновано. У дослідженні їх залишків, які збереглися в більшості під землею, величезну роль відіграють археологічні розкопки.
Археологами відкрито і досліджено багато кам’яних будівель Києва, Чернігова, Переяславля, Галича, Володимира та багатьох інших міських центрів Русі. Залишки кам’яних споруд, які збереглися до наших днів, дають яскраве уявлення про характер та стилістичні особливості кам’яного зодчества періоду княжої доби.
Найвизначнішою пам’яткою раннього зодчества на Русі була збудована у Києві у 992-996 рр. з каменю і цегли Богородиці церква, яка ще мала назву церкви Десятинна. До нашого часу ця церква не збереглася, вціліли частково лише її фундаменти. 6 грудня 1240 р., коли у м. Київ увірвались монголо-татари, вона обвалилась під вагою людей, що намагалися в ній охоронитися.
Про архітектуру Десятинної церкви можна судити лише на підставі скупих даних писемних джерел та археологічних досліджень. Це був великий шестистовпний, тринефний, багатоверхий, хрестовокупольний храм розміром 16х26 м, оточений з трьох боків галереями. Церква мала винятково багате внутрішнє оздоблення. Під час археологічних розкопок виявлено мармурові капітелі колон та уламки карнизів, шматки штукатурки з фрагментами фрескового живопису, різнокольорові кубики смальти від настінних мозаїк, шиферні плити, чудові мозаїчні підлоги, кілька саркофагів з князівськими похованнями.
Поблизу Десятинної церкви відкрито також залишки князівських палаців Х-ХІІ ст. На думку дослідників, це були двоповерхові кам’яні будівлі з двома вежами з обох боків або з однією посередині. Нижній поверх мав вигляд аркади.
Церква Богородиці була композиційним центром архітектурного ансамблю “города Володимира”, який мав площу близько 10 га. Неподалік від неї був торговельний майдан – “Бабин торжок”, прикрашений воєнними трофеями, привезеними Володимиром Святославичем з Корсуня.
За Ярослава Мудрого територія міста значно розширилася, її обнесли величезним земляним валом заввишки 11 м, поверх якого знаходилися міцні дубові стіни. Цю велетенську споруду довжиною 3,5 км, що оточувала територію площею близько 80 га, літопис називає “город великий”.
З південного боку вал прорізав головний в’їзд до Києва – Золоті ворота, що в руїнах збереглися до наших днів, правда, тепер дещо реставровані. Ця велична кам’яна будова поєднувала в собі функції оборонної споруди та парадної міської брами. Ворота являли собою прямокутну у плані башту, до якої з обох боків прилягали земляні вали. Висота проїзду сягала 12 м, ширина – 6,4 м. Над проїздом височіла церква Благовіщення із позолоченим куполом.
Однак найбільш видатною архітектурною спорудою Русі першої половини ХІ ст. є Софійський собор у Києві. Останні дослідження українських науковців дають такі відомості з будівництва цієї величної споруди: храм був закладений 1011 року Князем Володимиром Великим; у 1018 – 1020 роках він був розписаний, а освячений у 1037 році Ярославом Мудрим.
35 – сесія ЮНЕСКО у 2010 р. погодилася із результатами цього дослідження і прийняла рішення про святкування у 2011 р. тисячоліття Софії Київської. Собор відзначається складною внутрішньою конструкцією. Масивні стовпи підтримують арки склепіння. Основу будівлі становить масив з 5 нефів, з трьох боків він оточений двома галереями. В кінці ХІІ ст. над зовнішніми галереями собору надбудували другий поверх, що дуже змінило вигляд храму.
Зовнішнє оформлення храму визначали техніка кладки і декоративні прийоми оздоблення фасадів. Для цього використовувались вузький ряд цегли і широкі смуги рожевої вапняної штукатурки, а також поряд з цеглою - дикий камінь.
Ця т.з. мішана кладка була характерна для руського кам’яного будівництва Х-ХІ ст. Це надавало будівлі своєрідного вигляду.
Вперше в історії європейської архітектури в галереях київської Софії були використані міцні підпори – т.з. аркбутани, які знайшли пізніше широке застосування у західноєвропейських готичних соборах.
В середині собору збереглись всесвітньовідомі софійські фрески та мозаїки, які являють собою унікальну за значенням пам’ятку образотворчого мистецтва ХІ ст. Ці розписи, а також широке застосування декоративних плиток для підлоги, різьбленого каменю та ін. надавали собору особливо нарядного, святкового вигляду. Взагалі, скульптура відігравала в архітектурному оформленні Софійського собору велику роль. Софійський собор дає цікаві зразки мармурових капітелей ХІ ст. та червоношиферних плит парапетів хорів. На цих плитах вирізьблені складні узори з плетива, розеток, хрестів, а також зображення птахів.
За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм внутрішнім оздобленням Софійський собор у Києві належить до видатних мистецьких пам’яток світу доби Середньовіччя.
Істотні зміни в кам’яному зодчестві княжої доби відбулися в другій половині ХІ ст. У цей час велике кам’яне будівництво ведеться в багатьох містах Русі. Так, у Києві за князів Із’яслава, Святослава і Всеволода були збудовані Успенський собор Києво-Печерського монастиря, собор Дмитріївського монастиря, Михайлівський собор Видубецького монастиря і церква Симеона у Копиревому кінці. В Переяславі у 80-і роки ХІ ст. було споруджено великий Михайлівський собор, який не поступався розмірами і оздобленням найбільшим руським храмам ХІ ст.
Ці пам’ятки становлять новий будівельний тип, простіший і більш строгий як у зовнішніх, так і у внутрішніх частинах.
Найважливішою пам’яткою цієї групи київських будов є Успенський собор Києво-Печерського монастиря (1073-1089), який служив зразком князівського і монастирського будівництва у ХІІ ст. Пам’ятка під час радянсько-німецької війни була зруйнована, відповідними органами радянської влади.
Це була шестистовпна тринефна будівля з однією главою. Подібного типу храми будували пізніше в багатьох місцях. У внутрішньому оздобленні була широко застосована мозаїка, фреска та різьблений камінь. Особливо цікаві різьблені рельєфні зображення на двох червоношиферних плитах, які тепер знаходяться в музеї-заповіднику Києво-Печерської лаври, із зображенням боротьби людини з левом та жінки на колісниці, запряженій двома левами. Можна вважати, що ці шиферні плити прикрашали парапети хорів Успенського собору Києво-Печерського монастиря чи церкви Спаса поблизу лаври.
У ХІІ ст. відбувався процес економічного, політичного і культурного зростання багатьох руських міст, які були столицями великих феодальних князівств: Чернігова, Галича, Володимира-Волинського та ін. В цих містах у ХІІ ст. велось інтенсивне кам’яне будівництво. Значно збільшилося виробництво цегли, особливо в Києві. Сталися також зміни в техніці будівництва. Виробились нові розміри цегли. Виходить з ужитку мішана кладка з тонкими швами цем’янки. В ряді міст у кладці будинків стали переважати місцеві породи.
До числа визначних пам’яток того часу належать: собор Кирилівського монастиря під Києвом, Успенська церква на Подолі в Києві, Георгієвський собор у Каневі, собор Єлецького монастиря в Чернігові та інші. В цих будовах була застосована нова декорація фасадів. Стіни всередині розписували фресками. Для підлоги вживали різнобарвні ( жовті, зелені, коричневі) і оздоблені узорами полив’яні керамічні плитки.
У середині ХІІ ст. важливим культурним центром на західній окраїні Русі стала Галицька земля. В цей час у Галичі та на його околицях зводиться багато художньо оздоблених кам’яних споруд. Так, за князя Ярослава Осмомисла на галицькому дитинці було збудовано князівський двір – великий архітектурний ансамбль, до якого входив палац, білокам’яний Успенський собор (1157) та інші будови. На березі Дністра і до нині частково збереглася церква Пантелеймона (бл.1200). Це був тринефний чотиристовпний одноверхий храм, спорудженний з блоків білого вапняка. Апсиди храму прикрашені напівколонками з витонченими капітелями корінфського ордера, на які спирається аркатурний пояс.
Білокам’яна техніка будівництва була відома не тільки у спорудах Галича, а й інших міст – Василева на Буковині та Холма. Літопис повідомляє про церкву Іоанна, збудовану у Холмі місцевим майстром, «умільцем» Авдієм. Фасади білокам’яної споруди прикрашали скульптурні маски, різнокольоровий камінь, розписи фарбами та позолотою. У вікна були вставлені вітражі.
Галицька архітектура мала свої особливості, а саме: будівництво традиційних хрестовокупольних храмів та округлих у плані споруд-ротонд, білокам’яну техніку кладки, майстерне різьблення по каменю. На архітектурі західних земель Русі більше помітний вплив романського мистецтва Західної Європи.
Таким чином, архітектура княжої доби досягла високого рівня розвитку. У ті часи була збудована велика кількість визначних архітектурних споруд, які є справжніми шедеврами світового мистецтва. Давньоруське зодчество справило величезний вплив на розвиток архітектури наступних поколінь.
Цінною складовою культурної спадщини Київської Русі є живопис. Твори живопису княжої доби відомі за пам’ятками, що відносяться лише до часу після прийняття християнства, і відбивають певну ідеологічну спрямованість. Здебільшого вони мають релігійний зміст.
Основними видами давньоруського живопису того часу були: монументальний живопис, станкові твори (іконописання) та книжкові мініатюри.
Особливо високого розвитку досяг монументальний живопис – мозаїка і фреска.
Техніка мозаїки полягала в тому, що зображення викладалося з різнобарвних кусків смальги, які являли собою сплав свинцю і скла. Шматочки смальги скріплювалися певним розчином, нанесеним на стіни, склепіння або підлогу будинків. Мозаїчні зображення відзначалися особливою довговічністю і дуже сильними кольористичними ефектами.
Мозаїка була складним і дуже дорогим способом оздоблення кам’яних будівель. Тому мистецтво мозаїки вимагало досить великого вміння. В Київській Софії збереглося 260 м2 мозаїк і близько 1 тис.м2 фресок.
Фресковий живопис набув ще більшого поширення. Він виконувався мінеральними фарбами по сирій, нанесеній на стіну вапняній штукатурці.
Мозаїки і фрески на Русі у Х-ХІІІ ст. широко застосовувалися для оздоблення кам’яних будівель як світських, так і церковних. В кінці Х ст. у Києві мозаїкою була оздоблена Десятинна церква. Пам’ятками світового значення є мозаїки Софійського собору в Києві, які відносяться до ХІ ст. і добре збереглися.
Більша частина стін і склепінь Софійського собору в ХІ ст. була розписана фресковим живописом. Раніше вважали, що значна частина цього живопису знищена, але нашим реставраторам пощастило відкрити під шарами пізніших розписів сотні квадратних метрів прекрасного фрескового живопису ХІ ст. У багатьох місцях живопис добре зберіг свій первісний колорит, досить яскраві фарби: сині, оранжеві, коричневі та білі.
Досить значну роль у фресковому розписі Софійського собору відіграють орнаментальні композиції, які прикрашають верхні одвірки вікон і дверей, нижні частини стін і стовпів.
В оздобленні давньоруських храмів крім монументальних розписів важливе місце займали ікони.
Мистецтво іконопису мало особливості, які відрізняли його від мистецтва монументальних розписів, хоч часто бувало, що одні й ті самі майстри працювали і над іконами, і над настінними розписами. Справа в тому, що в іконі простір обмежений, тому доводилося зосереджуватися на одному зображені. При цьому головну увагу приділяли психологічній характеристиці, знаходженню найвиразніших композицій і колористичних вирішень. Митці творили за розробленими протягом століть іконописними канонами. Так, ікони писались на дерев’яних дошках. На них наклеювали полотно, що вкривалось потім грунтом, по якому писали мінеральними фарбами, розведеними на квасі та яєчному жовтку.
Твори іконопису були дуже поширені в княжу добу, проте переважна більшість їх загинула під час пожеж та інших бід. До нас дійшло дуже небагато пам’яток цього виду давньоруського живопису ХІ-ХІІІ ст. Рідкісним зразком іконописної майстерності ХІ ст. є ікона “Владимирська Богоматір”. Ікона дає уявлення про норми прекрасного. Час не був ласкавий до цієї пам’ятки, зберігши до наших днів лише обличчя Богоматері та немовляти. Однак і вони дають право віднести “Владимирську Богоматір” до визначних творів світової художньої культури.
Цю славетну ікону владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський в 1155 р. насильно вивіз із Києва до Владимира. Цього року м. Київ було штурмом взято військами Андрія Боголюбського і жорстоко пограбовано. В 1395 р. ікону було вивезено до Москви, а потім знову повернуто до Владимира, звідки вона в 1480 р. знову повернулась до Москви, де й зберігається нині в Державній Третьяковській галереї.
Переважна більшість творів древньоруського станкового (іконописного) живопису присвячена церковним сюжетам. Проте в деяких іконах знайшло безпосереднє відбиття реальне життя. Такими є ікони Бориса і Гліба. Дослідники вважають, що ці ікони відтворюють реальний вигляд представників князівсько-дружинних верств давньоруського суспільства. На іконах добре передані князівські одіяння, головні убори, взуття та зброя. Характерні високі князівські шапки, обшиті хутром, багатий шовковий одяг, кольорові чоботи і великі двобічні мечі.
До числа творів, в яких відбився ряд реалістичних елементів, належить також знайдена в соборі м. Дмитрова ікона Дмитрія Солунського (кінець ХІІ-поч.ХІІІ ст.). Святий Дмитрій Солунський представлений у вигляді воїна, що сидить на троні і виймає меч із піхов. Його обличчя сповнене рішучості, войовничість і непохитність підкреслена жестом руки, якою він виймає меч. Пишне вбрання говорить про належність воїна до вищих, обраних кіл.
Цікавою пам’яткою східногалицького живопису поч. ХІІІ ст. є ікона “Покрова Богоматері”, що зберігається в Державному музеї українського образотворчого мистецтва України. Створена пензлем не дуже високої професійної культури, вона, однак, має всі ознаки стилю свого часу.
Поряд з монументальним і станковим живописом великого значення набрала в ті часи книжкова мініатюра.
Дуже вигадливим декоративним характером відзначаються заставки та заглавні літери рукописних книг. Інтерес становлять також рисунки, які художники і писці виконували на полях рукописів.
“Остромирове Євангеліє”, написане в 1056-1057 рр., ”Ізборник” Святослава 1073 р. та інші дають не тільки уявлення про рівень розвитку мініатюри, а й цікавий зображувальний матеріал про життя людей того часу, їх побут, архітектурні споруди тощо. Так, в “Ізборнику” Святослава Ярославича ми бачимо груповий портрет родини князя Святослава. На мініатюрі зображені князь, його жінка і 5 синів. На полях книги художник намалював червоні контури крилатого грифона та якогось звіра. На інших малюнках представлені підписані художником знаки зодіака: «діва» і «стрілець».
Радзівіловський літопис – копія Владимирського ілюстрованого літопису 1206 р. – містить понад 700 мініатюр. Мініатюри характеризуються живописною і реалістичною манерою малюнка, яка дуже відрізняється від стилізації іконного письма. Вражає сюжетне багатство мініатюр цього рукопису; вони й досі становлять невичерпне джерело для вивчання історії та культури стародавньої Русі.
Таким чином, розглянуті вище основні види княжої доби живопису свідчать, що ця галузь образотворчого мистецтва набула в Х-ХІІІ ст. широкого розвитку. Древньоруські майстри в переважній більшості добре знали навколишнє життя, і це знання відбивалося в їх творчості. Багатство і різноманітність руського живопису, високий рівень майстерності його творців є важливим показником високого загального рівня культури стародавньої Русі.
Великого розвитку та поширення на Русі досягло прикладне мистецтво, твори якого містять досить цінну інформацію не тільки з історії розвитку художнього ремесла, а й про культурні зв’язки та впливи, світогляд, традиції, смаки виконавців і замовників.
Вивчення творів прикладного мистецтва показує, що вони часто виконували подвійну роль прикрас і амулетів-оберегів, які повинні були захищати їх власників від злих сил природи. Таке ж призначення мали магічні орнаменти на святкових прикрасах та виробах повсякденного вжитку.
Зображення різних фантастичних звірів та птахів поєднувалось з малюнками, що відбивали реальний навколишній світ, а також з рослинним орнаментом у вигляді складного плетива зі стебел, листя, квітів.
Про давньоруське декоративно-прикладне мистецтво найповніше уявлення дають ювелірні вироби з коштовних металів. Руські майстри добре знали різні технічні прийоми обробки кольорових металів – зернь, скань, карбування, чернь, художнє литво, інкрустацію тощо.
Майстри-ювеліри за допомогою скані (тонкого дроту) особливо полюбляли прикрашати візерунками ікони, коштовні обкладинки церковних книг, як, наприклад, це зроблено у “Мстиславовому євангелії” ХІІ ст.
Велике поширення мали на Русі срібні вироби з черню – чорною пастою на зразок емалі. В цій техніці у поєднанні з іншими прийомами виготовлялося багато різних ювелірних речей: весільних сережок, колтів, перснів, хрестів, браслетів, чар, кубків тощо.
Чудовим зразком ювелірного мистецтва ІХ-Х ст. є срібні оправи турячих рогів-ритонів, відкритих під час розкопок Чорної Могили в Чернігові. На одному з них викарбувано великих фантастичних звірів з крилами. Ліворуч від них – два дракони сплелися у двобої. Обабіч них - орли або грифони, внизу – дві маленькі собаки. Праворуч від крилатих звірів зображено вовка та півня.
Високої майстерності досягли давньоруські майстри у виготовленні різних виробів, прикрашених різнокольоровими емалями. Про великі досягнення саме у цій галузі художнього ремесла писав у Х ст. чернець Теофіл з Падеборна. На Русі знали виїмчасту та більш досконалу перебірчасту емалі. Перебірчасті емалі відрізнялися своєю кольоровою гамою, в якій переважали синій, бордовий та білий кольори. Перебірчастою емаллю прикрашали звичайно коштовні вироби з золота: діадеми, колти, ланцюжки, рясни, бляшки, що нашивалися на одяг, хрести, ікони, обкладинки книг тощо.
Великої досконалості досягло в княжу добу й мистецтво художнього литва. Давньоруським майстрам була добре відома техніка литва у кам’яних формах та за восковою моделлю. За восковою моделлю виготовлялися дзвони, свічники, хрести, різні прикраси тощо. Плоскі речі відливались по восковій моделі у глиняних формах з двох частин. Таким способом, наприклад, виготовлялися поширені на Русі амулети-змійовики.
Поширеним було й литво у кам’яних формочках. Цей технічний прийом у ХІ-ХІІ ст. був пов’язаний з тим, що на Русі внаслідок соціально-економічного розвитку з’явився попит на різні ювелірні вироби на продаж. Для багаторазового литва використовували кам’яні форми.
Серед інших художніх промислів у галузі декоративно-прикладного мистецтва можна назвати ще скляне й керамічне виробництво та художнє різьблення по каменю і дереву. Фрагменти цих виробів часто трапляються під час археологічних розкопок. Вміння виготовляти різноманітні скляні вироби в якійсь мірі можна пояснити тим, що руські ремісники були знайомі з процесом варіння різнокольорових смальт, з яких набиралися мозаїчні зображення.
Коли в Київській Русі розпочалося велике кам’яне будівництво, ремісники-гончарі, крім цегли та черепиці, почали виготовляти керамічні плитки з різнокольоровою поливою. Такі керамічні плитки відомі з розкопок князівських палаців у Києві, з них були зроблені підлоги у деяких приміщеннях Софійського собору.
Досить майстерно виконані також керамічні рельєфні плитки з Галича. Вони мають квадратну форму з вписаним колом, в якому зображені грифони, орли, соколи, павичі. Малюнки на плитках нагадують фрески на стінах башт Софійського собору.
Народна художня творчість найбільш яскраво виявилась у різьбі по дереву, тому що саме з цього матеріалу була зроблена більшість речей у господарстві та хатньому начинні. Соковитим різьбленням по дереву оздоблювалися навіть фасади давньоруських зрубних жител, човни, сани та ін. Правда, через нетривкість дерева вироби тогочасних майстрів майже не дійшли до наших днів.
Славилися вироби майстрів княжої доби – різьбярів по кістці. Це були невеликі, прикрашені різьбленням, скриньки, гребенці, гудзики, ручки до ножів, ложки тощо. Особливий інтерес становлять шахові та шашкові фігурки з кістки, які свідчать про інтелектуальні заняття їх власників.
Татари, руйнуючи міста, забирали з собою в полон майстрів прикладного мистецтва. Про це розповідав італійський мандрівник Плано Карпіні (кінець ХІІ – поч. ХІІІ ст.), описуючи свою подорож до Монголії. Він бачив у її столиці Каракорумі багатьох руських майстрів. Один з них “зробив престол зі слонових ікол, мистецьки вирізьблений, прикрашений золотом і дорогоцінним камінням” (М.Семчишин Тисяча років української культури. К.,1993.с.67).
Таким чином, вироби прикладного мистецтва княжої доби завдяки високим художнім якостям та досконалості виготовлення користувалися значним попитом далеко за межами Русі. Особливо славилися перебірчасті емалі, які з великим смаком та майстерністю виготовляли руські майстри.
Необхідно підкреслити, що усі найбільш важливі події життя княжої доби були тісно пов’язані з музикою. Усі свята – родинні (народження або весілля), громадські або землеробські – супроводжувалися обрядовими піснями, музикою, танцями та видовищами. З піснями завжди вирушали в похід. У супроводі ритмічних звуків бубнів та труб вступали в бій з ворогом, з піснями святкували перемоги.
Піснями-плачами та голосіннями супроводжувався поховальний обряд. На Русі здавна існували професійні виконавці. Серед них особливе місце посідали співці билин та переказів, які виконували героїчно-епічні пісні. Найбільш яскравий представник таких виконавців – Боян –співець ХІ ст., який жив при дворі Святослава Ярославича і якого згадує автор “Слова о полку Ігоревім”. Боян оспівував діяння та подвиги Ярослава Мудрого, Мстислава Володимировича, Романа Святославовича, акомпонуючи собі на гуслях. Подібні співаки - професіонали відомі і в пізніші часи. Так, у літописі під 1241 р. згадується галицький “славутний співець” Митуса.
Серед професіональних музик і акторів важливе місце займали скоморохи-витівники. Мандруючи по містах і селах, вони виступали на святах і торгах. Скоморохи майстерно володіли різноманітними музично-виконавчими жанрами: вони були танцюристами, фокусниками, акторами, водили ведмедів, грали на гуслях, трубах, флейтах, гудках та бубнах. Деякі з них постійно жили при князівському дворі чи при дворах великих феодалів. Саме таких скоморохів, мабуть, зображено на відомій фресці в Софійському соборі в Києві. Фреска зафіксувала оркестр, що складається з 7 музикантів. Троє з них грають на флейті та трубах, двоє – на щипкових інструментах – лютні та псалтирі, один – на тарілках і останній – на пневматичному органі. В центрі фрески два танцюристи, поруч з ними - акробати виконують вправи з жердиною, а ліворуч – два служники міхами нагнітають повітря в орган.
Прямою паралеллю до сюжету софійської фрески є епізод з повсякденного побуту князя Святослава Ярославича, описаний Нестором у “Житії Феодосія Печерського”. Літописець пише:”…і яко вниде в храм, идеже князь седой, исе виде многы играюще пред ним; о вы гусленые гласы испущающим, и инем мусикейскыя пискы гласящим, иныя же органныя, и тако всем играющим и веселящимся, якоже обычай есть перед князем”.
Другим видом музичного мистецтва була військова музика. Літописні джерела неодноразово згадують труби-зурни, або сурни, ударні інструменти: бубни-барабани, накри, аргани. Так, 968р. руський воєвода Претич гучними звуками труб-зурн налякав печенігів, що обложили Київ. Вони втекли, гадаючи, що то повернувся з Болгарії Святослав Ігоревич з військом. Труби та бубни згадує літописець в описі Липецької битви 1216 р. У війську Юрія і Ярослава Всеволодовичів було 100 бубнів і труб.
Третім видом музичного мистецтва був церковний спів – складова частина театралізованої церковної служби. Церковний хоровий спів, як і інші давньоруські музичні жанри, спирався на народну творчість. На її основі був створений оригінальний професійний стиль хорового співу, відомий під назвою “знаменного розспіву”, або “знамененого стилю”. Була створена і оригінальна система записування музичних творів, т.з. стовпове знамення, або крюкова нотація. Пам’ятки знаменного розспіву свідчать про оригінальність древньоруського церковного співу княжої доби. Знаменний розспів являв собою одноголосний спів. Але вже в ХІІ-ХІІІ ст. на його основі виникає багатоголосся, відоме під назвою строчного співу, яке пізніше набуло великого розвитку і до ХVІ ст. оформилося в основному, як триголосний хор.
Про велику популярність музичного мистецтва на Русі свідчать музично-танцювальні сюжети у книжковій мініатюрі та творах прикладного мистецтва. Зображення гуслярів та танцюристів, крім фресок, у Софійському соборі, трапляються на пластинчастих браслетах з Києва та інших міст, вони є на срібній чаші ХІІ ст. з Чернігова, серед мініатюр Радзівілівського літопису.
У Новгороді виявлені давньоруські смичкові інструменти – гудки. Ці знахідки мають велике значення для вивчення музичної культури Русі.
На підставі різних джерел можно зробити висновок, що до давньоруського музичного інструментарію входили такі інструменти:
- духові – зурни, свірелі (сопелі), різні флейти, сопілки, орган;
- щипкові – гуслі, арфа, лютня, псалтир;
- смичкові – гудок, смик;
- ударні – бубни, накри, тарілки, аргани.
Таким чином, давньоруське музично-видовищне мистецтво, в тому числі й церковний спів, маючи, як і всі інші галузі культури княжої доби, свої джерела в народному мистецтві, досягло в ті роки високого рівня.
Підводячи підсумки по всій темі, необхідно підкреслити, що культура княжої доби у Х – першій половині ХІІІ ст. досягла високого рівня і не поступалася культурі передових країн свого часу. Її швидке піднесення зумовили соціально - економічний прогрес країни та прямі генетичні зв’язки з культурними досягненнями східнослов’янських племен. Розквіт міст, ремесла та сільського господарства став економічною основою, яка забезпечила розвиток різних галузей культури тих років.
Розвиток культури Київської Русі припинила монголо-татарська навала. Але її культурні здобутки не загинули, вони стали тим життєдайним джерелом, на якому зростала українська культура.
Культурна спадщина Київської Русі та Галицько-Волинського князівства заслужено посідає визначне місце у скарбниці світової культури.
Контрольні запитання.
Тема 4. Формування української культури в литовсько-польську добу (друга половина XIV-
перша половина XVI ст.ст.)
План:
1.Історичні та політичні умови формування української народності та її культури.
Татаро-монгольська навала перервала великий і яскравий період історії України, на деякий час загальмувала духовний розвиток. Були зруйновані давньоруські міста і села, пам’ятки архітектурної майстерності ─ палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва ─ матері руських міст через 6 років після Батиєвого погрому залишилося всього 200 будинків. Тисячі талановитих давньоруських майстрів: художників, архітекторів, ювелірів були фізично знищені, або забрані в полон.
На півстоліття припинилося кам’яне будівництво через відсутність матеріальних засобів та майстрів-будівників. У вогні пожеж загинули величезні матеріальні та духовні цінності нашого народу .
Однак татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Завойовники не змогли викоренити усі історичні та культурні традиції нашого народу. Народ зберігав і поширював перлини фолькльору, наукові знання, відбудував зруйновані міста і села, численні храми і монастирі, відроджував кращі традиції культури минулого.
Культурна спадщина IX- пер. пол. XIV ст.ст. стала тією плідною основою, на якій склалася культура України - Русі в добу пізнього середньовіччя.
Процес формування культури України в др. пол. XIV – пер. пол. XVI ст.ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного формування української народності. Українська народність формувалася у межах князівств середнього Придніпров’я, Чернігово-Сіверської, Галицько-Волинської земель. Закарпаття в цей час належало Угорщині, а Буковина після розпаду Галицько-Волинського князівства, до якого вона входила раніше, перейшла до Молдавського князівства.
Монголо-татарська навала в середині XIII ст. і наступне 150-річне панування Золотої орди призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від числених міст і поселень залишились тільки самі руїни і назви. Посол римського папи Плано Карпіні, побувавши в Україні у 1246 р., писав, що вона була “посіяна кістками, а в недавно багатющому Києві вціліло тільки 200 хат”.
Всі руські князівства потрапили в повну залежність від татарського хана, що залишив васалами на місцях руських князів і бояр, а їх зверхниками і контролерами поставив своїх намісників-баскаків.
Тривалий час опір татаро-монгольським завойовникам чинило Галицько-Волинське князівство на чолі з Данилом Галицьким (1201-1264), яке, крім цього, змушене було вести війну з польсько-угорськими військами.
Данило, як писав український історик Іван Крип’якевич, не дав знищити своєї держави татарам, особистими жертвами здобув мир і підготував свою країну до відсічі орді…Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа і поклав основи під її дальший розвиток.
І все ж в 1349 р. польський король Казимир разом з уграми вирушив походом на західні землі, після чого Галицько-Волинське князівство остаточно занепало. Казимир став щедро роздавати землі тим вельможам, які приходили з Заходу ─ німцям, полякам, мадярам. Його наступники ще більше посилили політику обмеження прав місцевого українського населення і в 1387 р. Галичина була окупована Польською державою. А Волинь і Наддніпрянщина потрапили до складу Великого князівства Литовського. Таким чином, Східна Україна з XIV ст. стала перебувати у складі Великого князівства Литовського, що поклало край монголо-татарській окупації цих земель. Порівняно з роками татарської навали цей період виявився сприятливішим для розвитку української культури. Як відомо, займаючи українські землі, литовські князі не втручалися в існуючі порядки, і навіть залишили при владі місцевих князів, при умові, що вони підкорятимуться великому литовському князю.
Відчуваючи вищість української культури, литовці користувалися українською мовою в упорядкуванні, складанні законів і грамот. Дехто з литовської княжої сім’ї приймав православ’я і споріднювався з українськими князями. В побут литовців ввійшло багато звичаїв слов’янства.
В таких умовах Литва в середині XIV ст. перетворилася з ранньофеодальної держави в багатонаціональне політичне об’єднання, яке вступило в період розвинутого феодалізму.
Однак у другій половині XIV ст. після польсько-литовської, або т.з. Кревської унії 1385 р., коли литовський князь Ягайло став польським королем, до Польщі стала поступово приєднуватись Литва з усіма українськими землями. І з того часу гору взяли польські впливи. Столиця Литви ─ Вільно стала центром польської католицької політики і культури.
Необхідно зауважити, що Кревська унія викликала невдоволення серед українського населення, для якого вона означала посилення гніту з боку литовських феодалів і реальну загрозу поширення влади польських магнатів і шляхти на всю Україну. Спроби українських князів втримати якусь автономію, як це вони мали раніше, були безуспішними. Вони змушені були підкоритись Литві і Польщі і згодом перейшли в стан звичайних землевласників.
Необхідно не забувати і ту обставину, що в цей час зміцнювалась і Московська держава, яка внаслідок воєн з Литвою забрала від неї під свою владу всю Сіверщину, куди входили Чернігів, Стародуб і Новгород-Сіверський. Щоб заволодіти всіма слов’янськими землями, Москва оголосила себе спадкоємицею Києва, а московських князів нащадками Рюриковичів, після завоювання Константинополя турками у 1453р. і спадкоємицею Візантії. Проповідувалась теорія т.з. "Третього Риму”. Московські князі стали виступати, як “борці за руську народність і за православну віру”.
Таким чином, над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і ополячення, а з іншого ─ омосковлення.
Можна сказати, що саме з цього часу почався агресивний наступ на українську народність, яка формувалася, з різних сторін. Найагресивнішою серед них була шляхетська Польща.
Магнатські роди зайняли величезні простори, встановлюючи свої власні закони, спрямовані на нещадне загарбання багатств України. За спинами магнатів сунула на Україну і дрібна шляхта, яка сподівалася при них щось і собі урвати . “При магнатах - як зазначав І.Крип’якевич, - наживу для себе знайшли також євреї, що були панськими агентами й факторами, брали в оренду корчми, млини, мита, посередничали в торгівлі і проводили всякі спекуляції”.
Політика полонізації, яка спочатку носила економічний характер, значно посилилася в культурній галузі, в першу чергу за допомогою духовенства. Вже в XV ст. були організовані католицькі єпископства у Львові, Перемишлі, Холмі, Кам’янці, Луцьку, Києві. Одночасно починають активну діяльність францисканці, домініканці, єзуїти, які стали організовувати монастирі і численні школи.
Надзвичайно тяжким було становище української православної церкви як одного із чинників культурного процесу. Проти неї вів уперту непримиренну боротьбу войовничий католицизм, який офіційно підтримувала польська королівська адміністрація.
Ще однією трагедією православної церкви було те, що вона була позбавлена меценатів і з XV ст. стала зубожіти. Її література була обмежена богослужебними книгами, які не могли задовольнити запити багатьох інтелектуально розвинутих людей.
В цих умовах українська православна церква змушена була зайнятися не лише релігійними, але й світськими справами. В першу чергу це була діяльність, спрямована на організацію освіти.
2.Розвиток освіти. Розповсюдження гуманістичної ідеології.
Шкільна освіта в цей період була тісно пов’язана з церквою. Українська православна церква в ці роки відіграла величезну роль у збереженні високих традицій у освіті періоду княжої доби. Боротьба за православну віру в той час - це боротьба за свою державу. Особливо важливе місце, як центри культурного розвитку українців, займали монастирі: Дерманський, Унівський, Зимненський, а особливо Києво-Печерська лавра. Школа, створена при лаврі, мала міжнародний вплив.
В монастирях були зосереджені основні культурні, наукові сили: перекладачів, письменників, художників, вчених, музикантів тощо. Література, яка писалась в них, розповсюджувалась на всю Східну і Центральну Європу.
На захист української культури в цей час стали деякі вихідці із українських княжих родів – це, зокрема, Андрій Курбський, Юрій Слуцький. Поступово формується ще один, крім Києва, ценр освіти та культури того часу, де активну діяльність розпочали князі Острозькі – це Волинь із містами Острог, Луцьк, Пересопниця.
У школах, що існували при монастирях, церквах, благодійних установах та в маєтках приватних державців, навчались діти не лише феодальної знаті і багатого міщанства, а й селян та ремісників. У ряді документів XIV ст. між феодально-залежними людьми згадуються школярі та писменні особи. Учні, що навчались у школах, називались “абецедарії”. Ця назва походить від того, що в школах, поряд з слов’янсько-руською мовою, вивчали латинську мову, починаючи з абетки ─ а, б, с, д і т.д. Учителі називались “уставниками”, або “наставниками”. Назва “наставників” щодо педагогів збереглась і до цього часу, зокрема у вищій школі.
Вчителями у школі найчастіше були дяки. В Україні вони поряд з учителюванням у школі займали посади нижчих церковних служників-читців, співаків, відправників церковних треб (вінчань, хрестин, похорон тощо).
Учителі в Україні повинні були мати високий освітній ценз. Тоді вони мали досить гучну назву “бакаляра”, або “бакалавра”, що означало ─ лауреат, або “дидаскал”. До речі, назва педагогів ─ дяків, бакалярів, дидаскалів ─ збереглась в Україні аж до кінця ХVІІІ ст.
Наставники, або вчителі, що працювали у школі, одержували плату за рахунок натурального податку. Взагалі школи утримувались з додаткових натуральних повинностей на церкву та монастирі, при яких вони існували, а також одноразових пожертвувань продуктами. Грошова оплата була винятком і тільки додатки до натуральної.
Шкільна наука зводилась насамперед до навчання азбуки, читання і початкових правил арифметики. Найперше завдання, яке ставила школа, як писав відомий вчений Францішек Скорина, полягала в тому, щоб дати “детям малым початок всякой доброй науки, дорослим помножение в науке”. Перше і головне призначення школи було “вміти граматику, або вміти виступати з промовами”. Крім читання у школах навчали писати староруським уставом. Одночасно в ХІV ст. поширюється навчання письму скорописом, зразки якого нам відомі переважно з тогочасного ділового письма ─ грамот, законів, листування тощо.
Навчання тодішньою мовою українського або, як тоді говорили, “руського письма” відбувалось не лише в Україні, а й власне в Литві. Тодішня т.з. “руська мова” стала мовою державного діловодства, дипломатичного, державного і приватного листування на території всього Великого князівства Литовського. Цією мовою було складено Литовський статут та інші законодавчі та державні правоздання.
Говорячи про шкільну освіту в Україні в ХІV─ХVст., необхідно зауважити, що навчання дітей здійснювалось незалежно від їх матеріального становища. Зрештою, така система певною мірою збереглася аж до ХVІІІ ст. і свідчення про неї нам залишив сірійський мандрівник Павло Алепський. Він писав: “Починаючи з цього міста (Рашкова) і по всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що дуже здивувала нас: всі вони, крім небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сиріт і не лишають їх неуками блукати по вулицях… Дітей більше, ніж трави, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цій країні сила; чоловіки їхні були вбиті в безнастанних війнах”.
Найяскравішим документом про зміст навчання є заповіт, який залишив брацлавський каштелян (волинський шляхтич) Василь Загоровський з кримської неволі. Відчуваючи близьку смерть, він написав заповіт, де заповідав опікунам: коли його два сини досягнуть семи років, то необхідно знайти “дяка, добре вченого і цнотливого, або запросити того самого дяка Дмитра, що в мене (Загоровського) служив і віддати їх вчитися руській науці в Св. Письмі, або в мойому домі, або в церкві святого Ілії в Володимирі, і, не пестячи їх, пильно та порядно проводити їх до науки так, щоб потім вони в науки тої були придатні до помноження хвали милосердному Господу й до служби своєму господареві та Речі Посполитій”. У зв’язку з тим, що діти Загоровського були шляхетського походження і мали пізніше займати урядові посади, то далі в цьому ж заповіті він писав опікунам подбати про те, щоб хлопці навчилися й латинської мови, до якої вони мали приступити тоді, коли засвоять руську науку, навчаться молитвам і читанню Св. Письма. Тоді необхідно знайти “статечного бакаляра, який би міг їх (синів) добре вчити письму латинської мови, і наказати йому вчити в моєму домі”. За пафосом і рівнем патріотизму цей заповіт Загаровського можна прирівняти до «Повчання дітям» князя Володимира Мономаха. В заповіті наголошувалось на вивченні «руської мови», закликалось шанувати «дідівські традиції», для своїх селян побудувати школу, шпиталь, навчати їхніх дітей тощо.
В кінці ХІV і аж до ХVІ ст. з різних джерел можна дізнатися, чого ж саме навчалися українські діти. В першу чергу вивчали азбуку та склади (пізніше це одержало назву “Букварь”). Після цього переходили до найголовнішої частини навчання ─ читання. Як згадував Іван Вишенський, “Часословець, Псалтир, “Апостол”, “Октоїх” ─ ось ті наші підручники, без яких неможливо було засвоїти книжної премудрості”. Цікавий спогад про тодішнє навчання залишив нам Михайло Грушевський: “В такій школі тридцятилітня людина вчить дітей перших початків наук; катехізиса не вживають, але дають дітям молитви до Богородиці й св. Миколая, списані в книжках, а Апостольський символ вчать з деякими змінами; до цього додають Давидові псалми, які вони читають і вдень, і вночі”. Читання було найголовнішим предметом навчання. Залежно від того, яку читали книгу, учні поділялися на групи. Наприклад, одна група вивчала буквар, друга ─ Часословець, третя ─ Псалтир і т.д. Перехід від одної книги до другої було сполучено з різними сталими звичаями, що дає підставу прирівнювати такий перехід в наш час до переходу від нижчого класу до вищого.
Навчали в школі ще й співати, звичайно, по-церковному. Додавали до того ще й писання, причому писали каліграфічним письмом, великими літерами, т.з. “уставом”, який був витіснений вкінці ХV ст. т.з. “скорописом”. Правда, на початку цей спосіб писання вживався виключно в канцеляріях державних установ, а в шкільну практику входив повільно. В свою чергу це широко відкрило дорогу для українізації старослов’янської мови, що в майбутньому дала початок розділення на церковну мову та нову-українську. Саме цією мовою були написані оригінальні твори письменників-полемістів .
Після закінчення школи підвищення освіти відбувалося самостійно шляхом вивчення грецької та латинської мов. Про це свідчать переклади з грецької мови та документи, писані латинською мовою.
Не маючи своїх власних вищих навчальних закладів хоча, як уже говорилось, тодішня школа Києво-Печерської лаври, мала міжнародне значення, починаючи з ХІV ст. українці отримували вищу освіту в європейських університетах ─ Італії, Франції, Німеччини, Голандії, Чехії, Австрії, Польщі, зокрема у Краківському, Паризькому, Болонському, Празькому та інших університетах. Цікава ще й така деталь. Чимало випускників цих університетів, які були українцями за походженням, залишалися працювати там викладачами. Зокрема, всесвітньовідомим в галузі астрономії, математики і медицини був вихованець Краківського університету дрогобичанин Юрій Котермак, відомий як Юрій Дрогобич. Він одержав ступінь доктора філософії та медицини в Болонському університеті і там в 1481 р. був обраний деканом медичного факультету. У 1481-1482 рр. займав там же посаду ректора університету. До речі, Юрій Дрогобич ─ перший український автор, який в 1483 р. видав у Римі латинською мовою книжку “Прогностична оцінка поточного 1483 року”. Крім медицини, він викладав у Болонському університеті астрономію. Повернувшись до Кракова працював професором медицини та астрономії (1487─1494 рр.) . Помер у 1494 р.
Разом з тим у цей період в Україну приїздило чимало освідчених людей з Польщі, Чехії, Німеччини, Італії. Це вело до того, що в українську культуру могутнім потоком вливалася світова (як західна, так і східна) культура. Збагачуючись, вбираючи в себе досягнення інших культурних регіонів, українська культура виходила на світову арену, як одна із внутрішньо сформованих.
Маючи тісні зв’язки з передовими ідеологічними течіями Західної Європи, Україна потрапляє під сильний вплив гуманізму. Першими його ідеологами в наших землях були Юрій Дрогобич (про нього йшла мова вище), Павло Русин, Станіслав Оріховський, Микола Шартинський, Себастьян Кльонович, Шимон Шимонович та інші.
Павло Русин (Рутенус) із м. Кросна (бл. 1470-1517), який завжди підкреслював своє українське походження, закінчив Грайфевальдський університет у Померанії (1499), здобув ступінь магістра вільних мистецтв у Кракові (1506), викладав історію римської літератури в Краківському університеті. Під його впливом сформувалися польські поети доби Відродження ─ Ян Дантишек, Ян із Віслиці, Криштоф Сухтен. Він відредагував для друку збірку сатири латинського поета Персія, що побачила світ у 1508 р. Збірку віршів Павла Русина латинською мовою “Carmina” видано у Відні (1509). Він тісно спілкувався з угорськими гуманістами, видав панегірик Яна Падонія про італійського гуманіста Гваніно Гваріні (1512), а також комедії Сенеки (1513).
У Краківському університеті працював деканом філософського факультету Станіслав Біль з Нового Міста, який також підписувався “Рутенус”.
У ХVІ ст. на небосхилі вітчизняної культури зійшла яскрава зірка ─ Станіслав Оріховський (1513─?). Найвизначніша постать поміж східнослов’янських гуманістів доби Відродження, письменник, мислитель, тонкий знавець класичної латині, він спізнав славу ще за життя. У Західній Європі його величали “рутенським (українським) Демосфеном”, порівнювали з Цицероном. Народився він у м.Перемишлі. Після школи продовжував освіту у Краківському, а згодом у Віденському університетах. Після переїзду до Віттенберга (1529) потрапив під вплив Мартіна Лютера (основоположник однієї з течій протестантизму) та німецького гуманіста Філіпа Меланхтона. Він слухав лекції в Болонському й Падуанському університетах, вдосконалював освіту в Римі та Венеції. Спілкувався з видатними церковними й державними діячами. Після 17-річного перебування за кордоном повернувся на батьківщину, прийняв сан священника.
У своїх працях виступав на захист України від турецько-татарських вторгнень, висловлював симпатії до православ’я залишаючись католиком. Його гуманістичний світогляд виявився у ствердженні значення кожної людини, наділеної величчю розуму, свободою волі, що перегукується з поглядами Е. Роттердамського. Станіслав Оріховський повторював, що доблесть людини визначається її особистими заслугами. Він звертався до античної спадщини, до особистості давньоримського оратора й письменника Цицерона й пояснював славу його силою таланту. “Великий Рим загинув, а Цицерон римський зостався, стоїть і стояти буде до кінця світу завдяки своїм здібностям”. Цікаві його погляди на питання етногенезу слов’ян. Вважав, що хвиля слов’янської колонізації вихлюпнулася з Балкан, розлилася по просторах Східно-Європейської рівнини ─ “від Льодовитого моря” до Дону, Балтійського моря, Карпат, територію понад Віслою. Був автором політичних, широко відомих в Європі, творів “П’ятинаріжник” (1564), “Руські Хрещення” (1544), низки публіцистичних памфлетів проти турецької загрози, відомих під назвою “Турка” (1543).
Українська школа в ренесансній польській літературі пов’язана з поетами Миколою Шартинським, Себастьяном Кльоновичем та Шимоном Шимоновичем. Два перших були творцями польського сонета, в яких цитували українські пісні, використовували українські сюжети. Кльонович жив у Львові, добре знав Україну, написав поему “Роксоланія”(1584).
Шимон Шимонович (1558─1629) народився у Львові, закінчив Краківський університет. Написав збірки “Ідилії”, “Селянки” та ін. Був організатором Замостської академії ордену єзуїтів, вихованці якої Касіян Сакович, Сільвестр Косів, Ісайя Козловський-Трохимов стали видатними діячами української культури свого часу.
3.Початок книгодрукування в Україні. Становлення літературної української мови.
Розвиток освіти і шкільної справи того часу в Україні тісно пов’язаний з розвитком друкарства. Появу друкарства в Україні перш за все треба розглядати в тісному зв’язку з винайденням друкарства у Європі. Як відомо, друкарство вперше зародилося в Німеччині (винахід друку належить німцю І. Гутенбергу в 1445 р.) і швидко поширилося в багатьох країнах Західної Європи. У зв’язку з національним відродженням слов’янських народів, у ХV ст. воно з’явилося і в слов’янських містах, зокрема в Празі, Кракові, Вільно, та інших.
Спочатку слов’янські книги друкували латинню, пристосованою до слов’янських мов. Згодом друкарство було пристосовано до кирилівської азбуки, яку вже раніше вживали в рукописних книгах.
Розмноження книг, яке раніше здійснювалося шляхом їх переписування вручну, тепер вже не могло задовольнити потреб суспільства. Це й зумовило поширення друкарства ─ однієї з найважливіших передумов дальшого культурно-наукового і технічного розвитку.
Появу друкованих книжок, виконаних кирилицею відносять до 1491р., коли в Кракові на прохання української громади німецький друкар Швайпольт Фіоль (?─1525) видав “Октоїх”, “Часословець”, “Тріозь пісна” і “Тріозь цвітна”, “Осьмигласник” Католицький церковний суд спалив наклади цих книг, а Фіоля покарав за пропаганду православної, а не католицької віри. (Поширення друкарства серед слов’ян: чехи ─ 1478р.; українці ─ 1491р.; білоруси ─ 1517р.; росіяни ─ 1564р.; болгари ─ 1641р. Див.: Огієнко І. Історія українського друкарства. ─ К., 1994. ─ С.34 ─ 35).
Видання білоруського просвітителя “Из славного города Полоцка” Франциска Скорини (1490─1540) увійшли і в культуру українців, оскільки об’єднувала нас і білорусів одна держава. Працював він над друком книг у Празі і Вільно в 1517─1525 рр.
Перші історично задокументовані відомості (ці матеріали знаходяться у Львівському історичному архіві) про книгодрукування безпосередньо в українських землях відносяться майже до середини ХV ст. Так, знайдено документи, в яких говориться про те, що ще в 1460 р. в м.Львові міщанин Стефан Дропон (Дропан) мав друкарню і цього року подарував її Онуфріївському монастирю. На початку ХVІ ст. друкарні були в Кам’янці-Подільському та Острозі ─ в маєтку князя Константина Острозького. З Острога друкарство поширилось у Київ. Як свідчать історичні документи, князь К. Острозький подарував Печерському монастирю друкарню в 1531 р., яка розпочала роботу в 1533 р.
Отже, в Україну друкарство прийшло задовго до виходу в Москві першої друкованої книги кирилицею “Апостол” (1564) Івана Федорова, а також його Львівського видання 1574 р. Новітні наукові дослідження (Історія української та зарубіжної культури. ─ К., 1999 р. ─ С.120) стверджують, що Федоров був не засновником, першодрукарем в Україні, а фундатором постійного, масового друкарства в українських землях. На користь цього твердження свідчить і напис на могильній плиті І.Федорова (поховання в Онуфріївському монастирі м. Львова 1583 р.): “Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив, умер у Львові. Друкар книг перед тим не видимих”2 (прочитане відомим істориком І. Крип’якевичем).
У 90-х рр. ХVІ ст. Львівське братство надрукувало книжку “Просфоніма” (“Привіт”), що являє собою першу в історії української літератури збірку віршів, складену учнями Львівської братської школи.
Таким чином, друкування книжок в Україні було могутнім поштовхом для розвитку писемності, освіти і всіх галузей культури України.
Приступаючи до розгляду питання становлення літературної української мови необхідно зауважити, що історія писемності і літератури України в ХІV─ХVІ ст. і досі залишається малодослідженою. Хоча дослідниками ХІХ і ХХст. було зроблено в цьому плані досить багато.
Справа в тому, що зразки літературних творів розглядуваного періоду в наш час є великою рідкістю. Це головним чином церковні повчання, різні духовні заповіти і звернення духовних осіб до князів та народу.
Відсутність оригінальних літературних творів світського характеру пояснюється певною закономірністю культурного життя українського народу в цей період. Література ХІV ─
ХVІст. не зразу знайшла свою народну основу, на якій вона тільки й могла розвиватись. Розвиток її народного характеру затримали, по-перше, (заборонні) заходи церкви, спрямовані на боротьбу з усною народною творчістю ─ основним джерелом світської літератури. Народна творчість залишилась тільки у вигляді багатого усного фолькльору ─ колядках, обрядових, веснянках, русальних і купальних піснях, у піснях обжинкових, в епічній народній творчості. Таким чином, народна творчість, що була художнім відтворенням трудового життя, існувала сама по собі, а література, зв’язана з церковною схоластикою і відірвана від народного життя, від народу ─ сама по собі.
Законсервуванню української писемності і літератури сприяло збереження візантійських впливів, які в ранній період християнства на Русі ХІ─ХІІ ст. відіграли у розвитку культури прогресивну роль, а пізніше (ХІV─ХVІ ст.) перетворились на її гальмо.
Справа в тому, що Західна Європа успадкувала від античної грецької і римської культур те, що в них було кращого. У країни слов’янського світу, в т.ч. в Україну, церква якої залишалася під зверхністю константино-польського патріарха, розповсюджувалися чужі національному духові і традиціям українського народу жанри церковної літератури. Ці твори могли бути популярними хіба що серед ченців. Вплив цієї аскетичної літератури в Україні був досить великий. Через нього було важко, майже не можливо, пробитись у літературу живій народній думці.
Негативним для розвитку писемності і літератури було й те, що освідчені люди цілими століттями уникали в літературі народної мови. На Заході християнство і його література ширились засобами незрозумілої для народу латинської мови, яка не була сприйнята ні народом, ні літературою світського характеру. Через це там латинська мова не прищепилась у писемності, а література розвивалась національними, народними мовами ─ англійською, французькою, німецькою, чеською та іншими.
Східнослов’янські письменники, в т.ч. і українські, задовольнялись книжковою, в своїй основі зрозумілою церковнослов’янською, тобто староболгарською, мовою з українською вимовою. Цією мовою писались літературні твори в Україні аж до кінця ХVІІІ ст., хоча розмовна мова була, зрозуміло, народною.
Питання про те, якою була народна мова до ХІІІ ст., залишається нез’ясованим у філологічній науці і досі. У всякому разі слід вважати, що вона була до певної міри спільною на всьому східнослов’янському просторі, але далекою від відомої нам офіційної церковнослов’янської мови.
Формування деяких рис фонетики української мови вже знайшло відображення в літературних пам’ятках другої половини ХІІ ст. Так, у Галицькому євангелії 1144 р. і Добромиловому Євангелії 1164 р. вже спостерігається поява нового ъ (читати як “ять”) замість е: камънь, шъсть (сучасне камінь, шість). У ХІІІ ст. відбувається зміна ъ звуком И. У ХІV ст. в пам’ятках писемності вживаються подовжені о, е в нових закритих складах; перехід їх через ступінь дифтонгів в і: лъс ─ ліс, лъто ─ літо, съно ─ сіно, хлъб ─ хліб.
Впливи народної української мови стали проникати насамперед у церковні літературні переклади, а також і в оригінальні твори. Прикладом такого проникнення живої народної мови в церковну літературну кінця ХV ст. є книжки, призначені для читання. Проникає народна мова і в державне листування. Зразком такої літератури був переклад “Четьї, зроблений у Кам’янці 1489 р. З’являються в цей час також рукописи церковних книг карпатсько-українською мовою з польською і білоруською говірками, з домішкою таких слів, як воуз замість віз, вувця замість вівця, хвуст замість хвіст та інші.
Характерною пам’яткою української мови в тодішній церковній літературі є рукописне Пересопницьке Євангеліє, яке було складене в 1556-1561 рр. у Заславлі, у монастирі св.Тройці, і довгий час належало Пересопницькому монастирю на Волині. У Пересопницькому Євангелії широко використовується тогочасна українська термінологія, особливо волинський діалект.
У тексті зустрічаються такі слова, як відповідаю, покоуй, твуй, по сюй і по туй стороні, злодіюв, холодникь, кныжныкы та інші.
Пересопницьке Євангеліє здобуло собі славу не тільки як зразок тогочасної української літературної мови, а й як першорядна пам’ятка кольорового художнього оформлення книги, як пам’ятка українського мистецтва, як зразок кольорів та форм окремих літер, заставок тощо. Пересопницьке Євангеліє як цінна пам’ятка української культури ХVІ ст. зберігається в Державній Публічній бібліотеці України.
На Пересопницькому Євангелії складають присягу Президенти суверенної Української держави.
Необхідно зауважити, що тексти українською мовою часто зустрічалися і в нотатках українців-переписувачів. Так, наприклад, у біблійних книгах, складених у Львові, трапляється запис, вміщений після п’ятикнижжя з датою 1575 р.: “Дмитро з Зънкова писарчикь” (в даному випадку ъ читається як і). Збереглось також Євангеліє тогочасною літературною українською мовою невідомого видання ХVІст. в якому зустрічаються українські вирази, як “въ(і)ра без учинка мертва”, а також слова ─ стережемо, вже, учення та ін.
Українізми трапляються і в тексті перекладів князя А.Курбського. Зокрема, зразком писемності, що вийшов з літературного гуртка Курбського, є вибрані твори Івана Златоуста у перекладі Курбського. Проникнення в ці рукописні книги українського правопису і народної мови пояснюється частково впливом переписувачів-українців, які співпрацювали з Курбським. Зокрема, в переклади Курбського проникло чимало українських приказок, що прикрасили ці твори. Це стосується також творів Іоанна Дамаскіна у перекладі князя А. Курбського.
Важливо звернути увагу і на таку деталь. Ділові папери ХІV─ХVІ ст. ─ пам’ятки права, грамоти, державне листування ─ були написані т.з. “руською мовою”. Після староруської мови Київської Русі ХІ─ХІІІ ст. “руська мова” стала етапом у створені двох самобутніх братніх літературних мов ─ української і білоруської .
У ХVІ ст. в Україні “руська мова” ще більше поповнилася народною, або, як її називали, “посполитою мужицькою” мовою. Народна мова найбільше відчувається в пам’ятках полемічної літератури кінця ХVІ ст. Але справжня народна мова була в усній народній творчості. В цей час українською мовою з’являються подекуди і вірші, власне записи народних пісень. Один із таких зразків віршів є вірш-пісня, відома під назвою “Пісня про Стефана Воєводу”. Ось послухайте:
Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?
Ой, як мні, Дунаю, не смутно текти?
З дна мого студені жерелонька б’ють.
А по середині та риба мутить,
На верху Дунаю три роти стоять…
Цей невеликий уривок пісні, яку ви прослухали, свідчить про проникнення в церковне і світське письменство живої української народної мови, зовсім близької до сучасної. Для того щоб склалося таке стале і міцне мовне утворення, яке відоме нам з усної народної творчості ХІV─ХVІ ст., потрібний був тривалий період попереднього його розвитку.
5.Українська архітектура та образотворче мистецтво.
Розкриваючи це питання, варто зауважити, що українська архітектура ХІV-ХVІ ст. продовжувала розвиватись на самобутній староруській основі ІХ-ХІІІ ст., хоч це й не виключало зовнішніх впливів, що йшли в Україну з Чехії, Польщі, Молдавії та західноєвропейських міст.
В цілому для архітектури цих років були характерні такі особливості:
1) підпорядкування оборонній політиці, укріплення міст, які активно розвивались;
2) введення магдебурзького права дало поштовх будівництва ратуш, ринкових площ, активним процесом покращення санітарії міст;
3) вплив на архітектуру інших народів, які активно заселяли українські міста, наприклад, у Львові – поляки, німці, євреї, у Станіславові – вірмени, євреї тощо.
4) вплив передових ідей Західної Європи, особливо на забудову Львова;
5) вплив на забудову міст ремісничих цехів;
6) вплив на архітектуру міської шляхти.
Пам’ятки архітектури цього періоду можна поділити на три основні види ─ житла, оборонні споруди і культові будови.
З житлових будинків сільського типу цього періоду до наших днів не збереглося жодної пам’ятки. Проте скласти більш-менш правильне уявлення про характер сільського житла ХІV-ХVІ ст. ми можемо з пізніших зразків. Садиба поділялася на дві частини: двір та город з садом. На межі між двором і садом стояла хата, за хатою утворювався т.з. задвірок з господарськими будовами. Хата ніколи не виходила прямо на вулицю, а обов’язково була відгороджена тином і обсаджена плодовими чи декоративними деревами та квітами.
Розмір хати, як вважають, визначався числом членів родини. Хата поділялась на житлове приміщення і комору, яка відокремлювалась від житлового приміщення сіньми. Сіни були здебільшого без стелі, покривались спільною з хатою і коморою покрівлею ─ солом’яним дахом. З сіней був хід на горище, а також виходив комин, або димар, обмазаний глиною.
Житлову частину і сіни обмазували глиною і білили крейдою. До речі, цей звичай мазати й білити хати в Україні дуже давній.
Для будівництва житла в Україні використовували будівельний матеріал з дерев ─ переважно з дуба, граба, та іншої деревини. Тому житло обов’язково треба було штукатурити і мазати. Правда, в північних поліських районах України хати не штукатурили, а робили побілку по дереву і переважно тільки з зовнішнього боку. Долівку української хати набивали з жовтої глини. У середині і ззовні хати здебільшого розмальовували орнаментом із зразків української природи, птахів, риб. Одвірки, наличники вікон, внутрішні сволоки хати оздоблювали мистецькою різьбою.
Усе це на фоні розкішної природи надавало українській хаті особливого вигляду, робило її красивою і привітною. Зразки такої різьби та малювання збереглись в наших карпатських гуцульських хатах, а також на Поділлі.
Житлове будівництво сільських феодалів і міської аристократії пов’язане головним чином з архітектурою оборонно-замкових кам’яних споруд, які будувалися не тільки з метою оборони від зовнішніх ворогів, а й боротьби проти народу. Основним матеріалом таких споруд були цегла і камінь. В Західній Україні і на Поділлі і Волині використовували вапняк і пісковик.
У ХІV-ХVІ ст. в архітектурі і мистецтві створюється загальнонаціональні особливості українського стилю. Хоч українська архітектура і мистецтво і мали національну своєрідність, проте вони розвивались у взаємозв’язках з мистецтвом інших слов’янських народів.
Будівництво кам’яних замків було поширене переважно на Правобережжі Дніпра, на Поділлі, Волині, у Галичині, Буковині і Закарпатті. Зáмки в Україні виникали поступово, в міру поширення тут панування литовських і польських феодалів, зміцнення влади місцевих магнатів, а також у зв’язку з будівництвом міст як центрів ремесла і торгівлі. Міста вимагали захисту від нападу татар, турків та інших загарбників. Вони разом із зáмками феодалів були оборонними центрами цілих областей. Так, на Волині були укріплені давні стратегічні пункти ─ міста Луцьк, Володимир-Волинський, Кременець. Луцьк являв собою давнє князівське управління, переважно дерев’яне, з комплексом земельних валів і років. Наприкінці ХІV ст. на невисокому пагорбі було побудовано укріплення з цегли. Цегляні мури, що досягли 10─12 м висоти, мали по декілька рядів бійниць у вигляді вузьких отворів, на кутах розміщувалися квадратні башти, які досягали 27 м висоти. Замок був досить великий. У ньому були також палаци власника замку і єпископа, кафедральний собор, будинки замкового управління та сторожі. У замку були споруджені також невеликі житла для втікачів з околиці на випадок нападу ворога.
Значне місце в системі укріплення займав Кременець, що лежав на південній межі між Волинською землею і Поділлям. Це давнє західноукраїнське місто мало укріплені мури ще під час навали Батия. Кременецький замок ХV-ХVІ ст. був подібний до Луцького замку на Волині і Бучацького в Галицькому Поділлі. Бучацький замок за розміром був менший, ніж Луцький.
У ХV-ХVІ ст.ст. деякі православні монастирі в Західній Україні були оточені мурами з баштами і мали значення фортець. На Волині такими фортецями були монастирі в Межиріччі недалеко від Острога та в Дермані біля Дубно. Дерманський монастир стояв на високому горбі, обнесений кріпосним муром заввишки 7 м. Біля стін проходив наповнений водою рів. Вхід до фортеці був зроблений через триярусну, подібну до Острозької, вежу, яка правила також за дзвіницю. Тут був споруджений перекидний міст через рів.
Після спустошення Наддніпров’я татарами, а особливо після захоплення турками Молдавії, головним об’єктом татарських нападів стали Галичина і Польща. У зв’язку з цим велике місце в стратегічному плані оборони України, Польщі та Литви займає Поділля. Тут стали споруджувати укріплення більшого і меншого значення. Головне місце серед них посідали замки в Меджибожі і Кам’янці-Подільському.
З кінця ХІІІ ст. у західній частині Поділля значну роль починає відігравати Кам’янець-Подільський. Він займав центральне місце як торговий і перевалочний пункт на кордоні між Україною та Молдавією. За це місто між Польщею і Князівством Литовським, з одного боку, і татарами й турками, з другого боку, точилася гостра боротьба. У зв’язку з цим на захисні укріплення Кам’янець-Подільська асигнувалися значні кошти. Незважаючи на різні пізніші архітектурні нашарування, Кам’янець-Подільський замок зберіг свою початкову основу. В описі Кам’янець-Подільського замку 1544 р. у зв’язку з побудовою п’ятикутної башти згадується ім’я архітектора Претковича, мабуть, чеха за походженням.
Культурні взаємини, а також взаємовпливи архітектурних стилів України з її найближчими західними сусідами були дуже помітні. Найбільше ці взаємовпливи відчувалися в архітектурі галицьких і закарпатських міст, таких як Львів, Галич, Перемишль, Ужгород.
Особливо це стосуєтся забудови центральної частини міст. Тут провідне місце мала забудова навколо ринкової площі. На першому місці стояла ратуша, навколо якої зосереджувалось політичне життя міста. Площу оточували торговельні і житлові приміщення. Фасади їх були оздоблені ліпленням у стилі ренесансу. Наприклад, планування і забудова ринкової площі Львова дуже нагадує забудову таких площ-ринків у містах Польщі і Чехії. Такого вигляду вони набрали не зразу, а внаслідок тривалих економічних, політичних і культурних зв’язків Західної України з Польщею та іншими західноєвропейськими державами.
До ХVІ ст. архітектура Львова була тісно зв’язана з староруськими традиціями. Тут панував стиль, успадкований від української народної архітектури дерев’яних споруд. Дерев’яні і цегляні житла будували на зразок українських хат, переважно з відкритими галереями навколо. Ці галереї віддаляли дощові води і сніг від основної будівлі і оберігали житло від вогкості, а також надавали будівлі певної краси. Зразком такої архітектури є будинок Костянтина Корнякта на колишній площі Ринку у Львові, збудований у 1580 р. італійським архітектором Петром з Барбони. Цей будинок в свій час був резиденцією польського короля Яна Собеського. Він має інкрустований і декорований різьбою партер та два поверхи. При вході в будинок з площі Ринку великий портал був оздоблений різьбою по каменю і двома корінфськими колонами.
Третім видом пам’яток архітектури цього періоду були культові будови, що найкраще зберегли український народний архітектурний стиль ─ т.з. зрубні храми ХV-ХVІІст. В українському культовому будівництві панівним типом церков були тридільні безкупольні та трибаштові дерев’яні храми. Залишки дерев’яних храмів цього періоду ─ дуже рідкісне явище. Такі будівлі збереглись подекуди в нас, в Галичині, наприклад, церква Св. Духа, збудована в 1555 р. біля Рави-Руської, а також тут же цеква Святого Тройці, на одвірках головних дверей якої зберігся напис з датою забудови 4 травня 1553 р. Кам’яна церква Юра, архітектура якої подібна до архітектури українських дерев’яних церков, збереглася в Рогатині, а також церква св. Духа в цьому місті, збудована в 1595р. тощо.
Зрубна будівля дерев’яної церкви мала в своїй основі дві однакові частини ─ центральний зал (для молящих) і притвор при вході. Третя вівтарна, частина прибудована до головного приміщення зі сходу, нижча, з окремим перекриттям.
Дзвіниці були відокремлені від церков. Вони служили іноді і як сторожові вежі, подібні до замкових башт. Це були великі, здебільшого чотиригранні, нескладної будови вежі дерев’яних замків ХІV-ХVІ ст. Такі дерев’яні дзвіниці довго існували при кам’яних церквах ─ у Києві при Софіївському соборі і Києво-Печерській лаврі.
Культові споруди в Україні ще більше, ніж житлові, оздоблювались ззовні і часто в середині цікавим народним художнім різьбленням. Це надавало особливої краси дерев’яним невеликим церквам, які нагадували легку іграшку, ніби зроблену одним майстром-різьбярем. Найбільш орнаментовані були іконостаси, зроблені різьбярами з дерева. Цікава деталь, що уся дерев’яна церква споруджувалась без жодного цвяха і трималася на зарубах. На зарубах тримались і художньо витонченої роботи деталі іконостасу, який підносився кількома ярусами вгору аж до купола.
Архітектурний стиль тридільної дерев’яної церкви був перенесений згодом і на будівництво кам’яних культових споруд.
Цікавою пам’яткою такого типу є добре збережена кам’яна церква в Лужанах поблизу Чернівців, побудована в першій чверті ХV ст. З кам’яних будов цього періоду відомі тридільні церкви в селі Зимне на Волині (ІІ пол. ХV ст.), храм Онуфрія у Львові (ХVст.), в якому збереглись фрагменти фресок, церква в Зінькові на Поділлі (1521), церква Івана Предтечі та Петропавлівська (ХVІ ст.) в Кам’янець-Подільському.
Особливий вид кам’яних культових споруд в Україні становлять монастирі і церкви-фортеці. Взагалі в умовах, коли щодня, щогодини можна було чекати нападу татар, населення України мусило бути готовим до активної оборони. Для цього використовувались усі можливі засоби, в т.ч. кам’яні церковні будови. Звичай вести оборону від ворога в добре укріплених житлових і культових спорудах існував здавна. Відомо, наприклад, що кияни оборонялись від навали татар Батия, замкнувшись у Десятинній церкві. Правда, її хори не витримали ваги людського натовпу і внутрішня частина обвалилась і привалила оборонців.
У 70-х рр. ХV ст. київський князь Семен Олелькович підняв з руїн і відбудував головну церкву Успенія Києво-Печерського монастиря. Монастир був обнесений цегляним муром з баштами та бійницями і перетворився на монастир-фортецю. Це укріплення монастиря кияни використовували під час оборони від татар, пізніше - від наступу католиків та уніатів.
Такими монастирями-фортецями в Західній Україні були: Унівський монастир, монастирі в Дермані, Зимному, Межиріччі та ін. В Острозі під оборонну фортецю була пристосована церква Богоявлення.
Переважна більшість розглянутих стилів архітектурних пам’яток має місцевий народний характер. Лише в деяких великих спорудах помітні сліди ренесансного стилю. Останній найбільше відчувається у великих цивільних і культових будовах Львова.
Такою спорудою у Львові є, наприклад, ансамбль братської тридільної і трикупольної церкви Успенія. Цей архітектурний ансамбль почали забудовувати з башти Корнякта (1572-1578) і каплиці Трьох Святих. Остання збереглась до наших днів. Вона ніби прихована на подвір’ї колишнього Успенського братства, тільки східною своєю частиною виходить на вулицю. Каплиця має чудовий, один з найкращих у львівських будовах, портал. На постаментах, прикрашених ліпленими масками левів, тримаються дві напівкруглі колони, обплетені різьбою у вигляді виноградної лози з листям. Над покрівлею будівлі підносяться три гранчастої форми куполи.
Поряд з каплицею Трьох Святих височить Корняктова башта, побудована у стилі Ренесансу, яка й до нині приваблює глядачів своєю красою. Будівництво башти ропочалось десь у 1572 р. і тривало 5 років. Будували її два видатні італійські архітектори Петро з Барбони і його учень Павло Домінічі Римлянин ─ на кошти багатого члена Львівського братства Костянтина Корнякта. Згодом вона в 1616 р. згоріла і кілька разів перебудовувалась.
З протилежного боку від Трисвятительської каплиці з Руської вулиці до башти Корнякта прилягає Успенська, або Волоська, тридільна і трикупольна церква, побудована за зразком української народної архітектори Авмросієм Прихильним.
В архітектурі Успенської церкви ми бачимо майстерне поєднання двох стилів: української народної архітектури дерев’яних церков та італійського ренесансу, що знайшов відображення головним чином у декоративному зовнішому і внутрішньому оздоблені.
Успенська церква була тоді єдиною культовою спорудою українців у центрі Львова, на Руській вулиці, бо королівський польський уряд забороняв створювати в інших районах міста українські установи. Львівське братство, що зосереджувалось навколо неї, було центром культурної діяльності в Галичині.
Окреме місце в архітектурі Львова займає вірменська православна церква, побудована в другій половині ХІV ст. Вона розташована на північ від центрального архітектурного ансамблю старого міста. Ця пам’ятка, що збереглася до наших днів, втілила в собі нашарування архітектурних стилів ХІV-ХVІІст., є яскравим прикладом взаємовпливів українського і вірменського народних мистецтв.
Вірменська еміграція на Україну дуже давня, вона сягає приблизно до ХІст., коли турки-сельджуки спустошили кавказькі князівства і міста. Вірмени утворили в Львові свою власну єпіскопію, яка підлягала католикосу, що перебував у столиці Вірменії м. Ані. Церковні зв’язки з Україною були тоді і певною формою культурного зближення двох країн і сприяли взаємовпливу культур українського та вірменського народів. В ХІV-ХVІ ст. великого розвитку в Україні набуло образотворче мистецтво, зокрема живопис. Український живопис цього періоду продовжував розвивати староруські традиції стосовно до умов розвитку української народності. Слід зауважити, що в цих жанрах, особливо в портретному живописі, на українське малярство найбільше впливало західно-європейське, італійське та німецьке мистецтво.
Варто звернути увагу і на таку деталь. В цей період українські митці широко розгортали свою діяльність не лише на українських землях. Їх часто запрошували польська знать і навіть королі для художнього оздоблення костьолів і палаців у власне польських землях і містах. Польський історик мистецтва В.Подляха характеризував українське мистецтво ХV-ХVІ ст. як таке, що стояло на дуже високому рівні. У своїй книзі “Історія малярства польського”, виданій в 1914 р. у Львові він писав: “З ним (українським мистецтвом) Західна Європа в своєму розумовому розвитку з труднощами могла змагатися. Русь випередила в мистецькій продукції Польщу вже в ХІ ст. і могла пишатись не тільки творами письменства, а й монументальними мозаїчними живописними художніми пам’ятками”.
Художні пам’ятки Польщі, що походили з українських земель, були відомі ще з ХІІ ст., наприклад, фрески староруського стінопису в костьолі св. Михайла у Вроцлаві, а також в ряді інших міст Центральної Польщі. Цікавою пам’яткою живопису південноруського походження ХІІІ ст. або ХІV ст. є мозаїчна ікона Богородиці, знайдена в костьолі св. Андрія в Кракові. До таких пам’яток, створених українськими митцями, належить також відома в римо-католицькому культі ікона Ченстоховської Богоматері. Ця ікона була чудово оздоблена золотом і коштовними діамантами. Навколо походження цієї ікони творилися різні легенди. За однією з таких версій вона, нібито, з’явилась зі Сходу десь у І ст. нашої ери. Насправді ж ченстоховська ікона є витвором українських майстрів кінця ХІІІ - поч. ХІV ст. У Ченстохові ікона стала відомою в 1382 р.
Особливо багато працювали українські художники в Польщі в кінці ХІV ст. і на початку ХV ст., після Кревської унії та в часи Ягелонів. З хроніки польського історика Длугоша відомо ряд фактів, коли різним майстрам-художникам, ювелірам з України доручали оздоблювати костьоли, каплиці, палаци феодальної польської знаті . У Хроніці згадуються імена і прізвища українських художників, наприклад, Андрія з України, що закінчив свої фрескові малюнки в Любліні 10 серпня 1415р. Найціннішою серед них є “Тайна вечеря”.
Після Кревської унії в к. ХІV ст. Ягойло переносить столицю польського королівства до Кракова. Разом із цим рішенням до Кракова були перенесені значні руські традиції, які мали місце в Литві. В 1425 р. спеціальною грамотою Ягойло дозволяє українським майстрам розписувати храми у польських землях. Казимир Ягойлович запросив українських майстрів розписати Королівські покої у Кракові, Королівську каплицю.
Це було визнання їх високого професійного рівня. Творчість наших майстрів, наприклад уже згадуваного Андрія одне із найвищих досягнень того часу в Європі.
Поряд з фресковим живописом цього періоду велику роль в оздобленні культових і житлових будов відігравала різьба, яка прийшла на зміну надто розкішній і дорогій староруській мозаїці.
Українська різьба цього періоду розвивається переважно як різьба по дереву. Різьблені декорації по мармуру зустрічаються дуже рідко. Вони були як виняток на надгробних монументах і плитах.
Особливої краси і віртуозності дерев’яна різьба досягла в церковному оздобленні, і найбільше в іконостасах, а в житлових будинках ─ у різьбленні одвірків, наличників вікон усередині і зовні, на сволоках тощо.
Різьбярство було одним з найважливіших видів народного мистецтва. Народні мотиви його були не лише в світській, а й у церковній тематиці. Разом з тим в українське різьбярство, так само як і в архітектуру та будівництво художніх мармурових пам’яток ХVІ ст., проникають значною мірою західноєвропейські стилі, насамперед італійського ренесансу.
Важливого значення набувала художня обробка металу. Посуд, зброя, предмети культу, ювелірні вироби багатьох осередків виробництва відомі своєю якістю та художньою довершеністю. Розширилось виробництво кераміки, зокрема посуду та кахлів з рослинним орнаментом, зображеннями вершників та воїнів.
Особливе вмісце в українському живописі ХІV-ХVІ ст. займало художнє оформлення книг, зокрема рукописних. Один із дослідників українського мистецтва цього періоду львівський професор М.А.Кожин докладно розглянув зразки мініатюр рукописних книг ХІV-ХVІ ст., які уціліли в невеликій кількості і зберігаються нині у вітчизняних книгосховищах. Найцікавішими зразками ранніх українських книг є Євангеліє 1393 р. і Псалтир 1397 р., виконані в Києві дияконом Спиридоном. На жаль, ці пам’ятки зберігаються не в нас, в Україні, а в Санкт-Петербурзі.
Більш цінною своїм художнім оформленням книгою є Псалтир 1397 р., в якому вміщено понад 200 малюнків-мініатюр. Оформлення цих книг пов’язане з художніми традиціями ще Київської Русі.
Багато книг, прикрашених чудовими мініатюрами, наприклад, славнозвісне “Пересопницьке Євангеліє”, що має 480 сторінок тексту на пергаменті, походять із значного центру книгописання ─ Волині. Крім чотирьох орнаментальних розгорток з мініатюрами, книгу прикрашено заставками, кінцівками, ініціалами, багатьма декоративними орнаментами.
Однією з тем, в яких ставилися морально-етичні питання, були ікони на сюжет “Страшного суду”. Тема “Страшного суду” давала можливість художникам виразити своє ставлення до подій, дати свою моральну оцінку життєвим явищам. Не дивно, що саме вона захоплювала народних митців. В Україні, особливо в ХVІ ст., у період розгортання визвольної боротьби, картини “Страшного суду” набували соціального, антифеодального спрямування. Це, поряд із “Страстями Христовими”, ─ обов’язкова й поширена тема настінного малювання та іконопису
Народна фантазія найбільше виразилася в зображені раю та пекла. Тут іконописці карають грішників, примушуючи їх терпіти страшні муки в пеклі за свої земні гріхи. До пекла, де господарюють чорти і сатана, вони відправляють панів, що були “немилостиві”, суддю неправедного, пана–економа й мельника, який обдурював людей . В обійми чортів потрапляють і лихварі та шинкарі. Не уникають кари і злодії, п’яниці, картярі, легковажні жінки ─ їх місце серед грішників, серед пекельного вогню.
На Закарпатті зустрічаються пам’ятки, в яких відображені чесько-українські мистецькі взаємозв’язки. Так, молитовник ХІVст. був написаний старослов’янською мовою, але назви місяців ─ українською і чеською.
Центрами написання і художнього оформлення рукописних книг були такі міста як Київ на східній Україні, Львів та Жовква в Галичині, Острог, Заславль, Пересопниця на Волині, Ужгород і Мукачів у Закарпатті, монастирі в Сучаві і Драгомирні на Буковині.
У книгах, що були створені в окремих землях України, у транскрипції літер, у художньому оздобленні, зокрема, в мініатюрах, іноді також у мові відбилися місцеві особливості. Разом з тим у місцевих пам’ятках писемності та мистецтва ХІV-ХVІ ст. ми бачимо яскраво виявлену спільність характеру пам’яток єдиної української народності.
Таким чином, українська культура ХІV-ХVІ ст.ст. формувалась у складних умовах іноземної окупації, розчленування українських земель. Однак, зуміла вистояти і відіграла важливу роль у формуванні української народності.
Контрольні запитання.
Тема 5. Культура України козацької доби (другої половини XVI—XVIII ст.ст.).
План:
1.Розвиток української культури як передової європейської культури.
Розвиток української культури XVIXVIII ст.ст. свідчить про якісні зміни, що наступили в духовному житті України в цей період.
Епоха XVIXVIII ст.ст. характеризується поширенням гуманістичних тенденцій в культурному житті України, що знайшло відображення як в суспільно-політичній, так і філософській думці українського народу. Відомо, що філософія є фундаментом національної культури, є тією основою, що дає простір для розвитку духовної культури народу. Антифеодальні рухи на території України призвели до виникнення гуманістичних, просвітницьких ідей, поширення яких в XVI ст. свідчить про високий рівень розвитку культури українського народу.
XVI-XVIII ст.ст. в житті українського народу ознаменувались бурхливим розвитком національної культури, формуванням національної свідомості. Досить відмітити такі значні віхи в розвитку української культури в цей період як запровадження масового книгодрукування в Україні, заснування Острозької академії, організація Львівського і Київського братств, функціонування культурно-освітнього гуртка при Києво-Печерській лаврі і нарешті заснування у 1632 році Києво-Могилянської академії.
Ідеї реформації та гуманізму були досить помітні в культурі України цього історичного періоду. Ренесансно-реформаційний характер української культури XVI - XVIII ст.ст. стверджується як формуванням національної самосвідомості українського народу, так і розглядом людини як однієї з найважливіших цінностей.
Закономірним наслідком зростання національної самосвідомості було усвідомлення українським народом необхідності боротьби проти іноземного поневолення під проводом Богдана Хмельницького.
За даними сучасних українських дослідників кінець XVI – початок XVII ст. ст. - це «справді революційний стрибок у культурно-національному піднесенні в Україні»; це було друге після княжої доби високе піднесення у розвитку української культури.
Наша культура розвивалася в ті роки як передова європейська культура. Такий розвиток був зумовлений рядом важливих факторів, які можна згрупувати у дві великі групи:
Перша група: внутрішні фактори. Сюди належить, перш за все, формування українського козацтва, яке розпочало активну національно-визвольну боротьбу, що привело до утворення та довгочасного розвитку української козацької держави Гетьманщини. Завдяки козацтву в наших землях дуже рано зародилися прогресивні ринкові відносини. Формується національна ідея, відбувається усвідомлення населення себе як українців. Розпочалося формування української нації.
По-друге, формується українська еліта, яка особливо активно розвивала нашу культуру, в першу чергу – це українські княжі роди. На сьогодні відомо таких 52 роди ( за підрахунками відомого історика Н.Яковенко).
Особлива роль князів Слуцьких, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких. Виділяються серед них князі Острозькі. Місце і роль Острозьких у розвитку культури України надзвичайно великі.
Однак, уже з кінця XVI ст. українська еліта почала масово переходити на бік Польщі. Це була трагедія для українського народу, поки роль поводиря не взяло на себе українське козацтво.
Друга група факторів – зовнішні. Україна, перебуваючи в складі Речі Посполитої (об’єктивно) стала частиною Європи, українська культура – частиною Європейської культури. На культуру України величезний вплив мали в той час передові течії Європейської культури - це ідеї Відродження, Гуманізму, Просвітництва, Реформації.
У суспільно-політичному житті багатьох країн Європи XVI ст. велику роль відіграла Реформація. Це був широкий антифеодальний, антикатолицький рух, який поклав початок протестантизмові третій після православ’я і католицизму різновидності християнства. На думку протестантів, благодать спадає на людину від Бога, поза церквою, спасіння досягається тільки завдяки особистій вірі людини і волі Бога. Це робило церкву і папу римського зайвими.
У Реформації було багато різних напрямів, що відбивали інтереси різних класів та соціальних прошарків. Представники пригноблених низів закликали до боротьби проти основ феодального ладу, міська верхівка виступила за обмеження сваволі феодалів, підпорядкування церкви своїм інтересам. Частина феодалів також прагнула поставити церкву під свій контроль і за рахунок цього збагатитися.
Реформаційних рух в Україні розгорнувся в той період, коли у Речі Посполитій вже почався наступ контрреформації, тобто рух за припинення поширення протестантизму і його викорінення.
В Україні реформація була зумовлена місцевими соціально-економічними і політичними відносинами. В той же час на її ідеологічному забарвленні позначилися тісні культурні взаємини України з Білорусією, а також з Польщею і країнами Західної Європи.
Реформація в Україні була також однією з форм опозиції політиці насильного покатоличення і полонізації населення. Одночасно, реформація в Україні мала своє організаційне оформлення – це утворення церковних братств.
Помітним явищем в культурному житті українського народу того часу була діяльність братств. Братства громадські організації православних міщан. Прагнули об’єднання міського населення для захисту своїх інтересів і боротьби проти насильного покатоличення і полонізації. Статути братств передбачали прийняття присяги, виборність старшин і їх звіти перед братчиками, регулярне проведення зборів. Вони зявляються в Україні у 80-ті роки XVI ст. Найпершим в Україні було Львівське братство, що виникло в 1585 1586 рр. За своєю соціальною структурою братства були неоднорідними. В кінці XVI ст. в їх складі переважали в основному ремісники і крамарі. До речі, більшість братств не мала в своїх рядах духовних осіб. В розглядуваний нами період братства вели боротьбу проти духовенства, яке прагнуло контролювати культурне і громадсько-політичне життя, чинили опір примусовому запровадженню церковної унії. Братства вимагали від священиків, щоб вони займалися лише своїми справами і не втручалися в справи світські. В той же час братчики прагнули здобути право на участь в управлінні церковними справами, контролювати діяльність єпископів і навіть звільняти тих, які були “ворогами істини”. Таке ставлення братств до служителів культу викликало протест з боку церковних сановників. Так, у 1627р. київський митрополит Й. Борецький поставив перед братствами вимогу, щоб ті не заважали священикам вирішувати свої справи. Він також говорив про те, що братства — “великая зневага стану духовному”. Братство в Городку, діяльність якого була такою ж значною, як і діяльність Львівського братства, церковники називали єрессю.
Виступаючи проти полонізації та покатоличення українського народу, братства відіграли величезну роль у розвитку нашої культури того часу. Вони створювали українські школи, друкарні, боролися за збереження української мови, звичаїв, обрядів.
Як вірно підкреслює Я.Ісаєвич, “в ідеології братств були деякі реформаційні погляди, породжені місцевими обставинами, а не наслідуванням Заходу. І якщо обсяг цих елементів реформації був обмежений, то програма братств не зводилась до них. Це була тільки одна із складових частин багатогранної участі братств у суспільно-політичному й культурному житті українського народу” (Я.Д.Ісаєвич Братства та їх роль у розвитку української культури XVI XVIII ст. Київ, 1966. С. 85 86).
Ідеї Реформації та гуманізму, що розвивались на українському ґрунті відіграли певну роль у боротьбі прогресивної суспільної думки України проти залишків середньовічної схоластики, ортодоксальної церковної догматики, розвитку української національної політики.
2. Література козацької доби.
Після Люблінської унії (1569), коли розгорнулася широка національно-визвольна боротьба українського народу проти наступу шляхетської Польщі на Україну, боротьба розгорілася і в українській літературі. В цей період виникає зовсім нова за своїм жанром т.з. полемічна література.
Ця література виникла у вигляді літературної полеміки між католиками і православними. Полеміку розпочав польський єзуїт, письменник, лідер католицизму Петро Скарга своїм твором “Про єдність церкви Божої під єдиним пастирем і про грецьке від тієї єдності відступлення”. У цій книзі автор намагався обґрунтувати законність королівської влади в Польщі та її панування над українськими землями. Таким чином, це була не виключно догматична суперечка, а скоріше спроба виправдати і ідейно обґрунтувати польську експансію на схід і національне поневолення України.
Найболючіше питання взаємовідносин католиків з православними українцями Петро Скарга зачепив у підрозділі про слов’янську мову, намагаючись довести, що теологія, філософія та всі інші науки можуть розвиватися тільки на грецькій або латинській мові, а слов’янська мова або слов’янсько-руська зовсім непридатна до будь-якої науки, бо це мова посполитих, тобто мужиків; хто нею вчиться, той неминуче залишиться неуком. У зв’язку з тим, що в Україні існують слов’яно-руські школи, тому то тут і виникають, на думку Скарги, “єресі і всякі помилки”. Висновок Скарги був простий: всі повинні обєднатися на основі латинського вчення під зверхністю римського папи і польського короля, порвати з руською вірою, національними традиціями і служити польській католицькій Речі Посполитій та римсько-католицькій церкві.
Приводом для розгортання літературної полеміки, крім виступу Скарги, стала ще й спроба запровадити в Україні новий григоріанський календар. Як відомо, починаючи з XIV ст., тобто з часу рішення першого Нікейського собору, християнська церква користувалась юліанським календарем. До нього був пристосований і календар християнських свят, до якого протягом багатьох століть призвичаїлося населення.
У XVI ст. вчені астрономи почали висловлювати думку про неточність сонячного року за юліанським календарем. Щороку виявлявся надлишок часу в 11 хвилин і 14 секунд. За 128 років такого надлишку набиралось на цілий день. Ця неточність вже давно була помічена ще у Візантії, а потім і в Західній Європі.
Після рішення Константського і Базельського соборів римський папа Григорій XIII 5 жовтня 1582 р. дав розпорядження про запровадження нового календаря. Оскільки треба було додати до чисел юліанського календаря 10 днів, то папа Григорій у день видання нового календаря, який назвали григоріанським, дав розпорядження вважати 5 жовтня 15 числом.
Таким чином, зміна календаря була справою науки і, безумовно, явищем прогресивним. Але вводився новий календар зверху римсько-католицькою церквою в особі Ватикану. Спочатку новий календар був запроваджений в Італії та інших країнах з католицьким віровизнанням. Від нового календаря відмовились південні і східнослов’янські народи, в т. ч. і українці, які дотримувались православ’я. Українці і білоруси вчинили опір введенню григоріанського календаря в XVI ст. головним чином тому, що запроваджували його ненависні народу єзуїти і ще й насильницьким методом. Ця боротьба перейшла в полемічну літературу.
Першим з гострими полемічними творами виступив вихованець Острозької школи, потім її ректор Герасим Смотрицький. До речі, Г.Смотрицький брав участь в перекладі і підготовці до друку Острозької біблії, яка вийшла з передмовою Смотрицького.
Найбільш відомим твором Г.Смотрицького є його книга “Ключ царства небесного” (1587). В цій книзі він виступив з гострою критикою книжки єзуїта Бенедикта Гербеста “Висновок віри римської церкви” (1586), спрямованої проти українського народу і його культури. Крім того, приводом до літературного полемічного виступу Смотрицького була боротьба українців проти запровадження григоріанського календаря. Самий факт виходу наклепницької книги Гербеста Смотрицький розглядав як образу національної гідності українського народу.
Визначне місце в історії української полемічної літератури першої половини XVI ст. належить Стефану Зизанію, що походив з родини мельника з села Тустановичі біля Дрогобича. Тому його ще звали Зизаній Тустановський.
Про походження Стефанія Зизанія з простого люду свідчить заборона київського митрополита Михайла Рогози виступати йому з промовами в церквах, “яко простому, а не духовному”. Де одержав освіту Зизаній, невідомо, однак його сучасники називали “високоосвіченою особою”. Зокрема, Захарія Копестинський писав, що Зизаній був у “грецьком і слов’янском язку муж учоний велце”.
Культурна діяльність Стефана Зизанія також спочатку була зв’язана зі Львовом. У 1586 р. він був дидаскалом школи Львівського братсва, а згодом її ректором. На цій посаді він був до 1593 р.
Полемічно-літературна діяльність Стефана Зизанія тісно зв’язана з ораторським мистецтвом. Тут, у Львові, Зизаній вів боротьбу з прихильниками католицизму українськими церковними владиками, яких очолював львівський єпископ Гедеон Балабан. Через складні обставини боротьби Зизаній у 1593 р. залишив Львів і переїхав у Вільно і тут розгорнув свою діяльність у віленському Троїцькому православному братстві.
Всупереч єзуїтській догматичній літературі, він у 1595 р. видав у Вільно свій “Катехизис” як підручник для навчання у православних школах. “Катехизис” Зизанія був спрямований проти догматичних основ католицької церкви. Проти Зизанія виступив польсько-католицький полеміст Фелікс Жебровський зі своїми двома брошурами: “Кукіль, який сіє Степанець Зизаній в руських церквах у Вільно” і “Полова Степанця Зизанія”. Зизаній у перекладі із грецької на українську мову означає “кукіль”. На думку Жебровського, Зизаній “воює з небом і землею, не вибачає ні Богові, ні людям, святих з неба випихає, чортів до пекла не впускає”.
Літературна творчість Стефана Зизанія відіграла велику роль у боротьбі проти Берестейської унії (1596 р.), яка більше поглибила релігійні суперечки між українцями православними і католиками, призвела до розколу православ’я та утворення уніатської церкви.
Українські полемісти були здебільшого вихідцями з народу. Це були освідченні люди, переважно з міських ремісників, про яких львівський єпископ Потій писав, що вони, “покинувши своє ремесло (дратву, ножиці і шило), а присвоївши собі звання пастирське, письмом Божим створили ширму, зводять все нінащо, все вивертають і по-блюзнірському фальшують і спотворюють, пастирів своїх ганьблять і безчестять”.
Найвищого піднесення полемічна творчість Стефана Зизанія досягла в його творі “Казанье святого Кирилла, патріархи ієрусалимського, о антихристе”, що був виданий у Вільно в 1596 р. Антихрист, на думку християн, це найлютіший ворог усього людства.
Українські полемісти антихристами називали католиків та уніатів.
Питання національної і регіональної незалежності перебувало в центрі уваги інших прогресивних українських письменників, громадських діячів, активних критиків унії і католицизму. Ними були: Іов Борецький, Ісайя Копистинський, Іван Вишенський. На сьогодні відомо 20 таких авторів, яким належать 60 творів. Серед них видатне місце належить Івану Вишенському, українському мислителю кінця XVI- початку XVII ст.ст. Складність і суперечність тієї епохи знайшли відображення і в світогляді Вишенського. Нехтуючи цим, ми не зможемо вірно оцінити його творчість.
У дореволюційній літературі, присвяченій творчості Вишенського, найбільш значними були праці І. Я. Франка. Іван Франко в статті “Йоанн Вишенський” писав: “Жизнь поставила его на рубеже двух миров, двух исторических течений, в самй центр возгорающейся между ними борьбы. С одной сторон, православие, тесно сплоченное с византийским Мировоззрением, византийскою косностью и неподвижностью, с другой сторон, врвающиеся с Запада струи гуманизма, подтачивающегося весь древний строй жизни и расшатывающегося древние верования. Чтоб борьба тих мировх течений должна бла отразиться в душе самого Иоанна Вишенского, человека горячего, энергического, честного и неустрашимого, прежде чем он решился бесповоротно идти в том или другом направлении, то бло б само собой понятно, даже если б м не имели в его собственнх прямх словах указаний на такой душевнй перелом”. (Франко І. Я. Твори. Т. 19. С. 502).
Унія викликала хвилю народного обурення і протесту проти католицької церкви та Ватикану. Передові представники української нації, серед яких був і Іван Вишенський, виступили на боротьбу проти унії і католицизму. Ця боротьба проходила в формі захисту православної церкви, ідей раннього християнства. Критикуючи уніатство і Ватикан, Вишенський протестував проти соціального гноблення, проти жорстокої експлуатації трудящих мас як з боку шляхетської Польщі, так і з боку українського панства.
Вишенський піддав критиці польських, литовських експлуататорів. Для нього пан є гнобитель незалежно від того, живе він в Україні, в Польщі чи Литві. Всі вони “в мьяких постелях спят” і ведуть “безфрасунлівое (безтурботне) життя.
Критика Вишенського соціальної несправедливості, національного гноблення в умовах української дійсності другої половини XVI - початку XVIII ст.ст. мала велике прогресивне значення. Особливо, коли врахувати, що вона велася напередодні визвольної війни українського народу проти соціального і національного гноблення з боку шляхетської Польщі.
В “Краткословному отвте Феодула” Вишенський змальовує картину гноблення українського і білоруського народів шляхтою, а також боротьбу українського народу проти українських магнатів, польської шляхти і унії.
В посланні єпископам-ренегатам Вишенський малює тяжку працю селян-кріпаків, протиставляючи їм розкішне життя феодалів. Він засуджує різні форми феодальної експлуатації, показуючи при цьому, що пани претендують на особливу роль в суспільстві, підкреслюють свою зверхність над селянами нібито особливими інтелектуальними рисами, властивими їм. Ця “Інтелектуальна” зверхність панів над селянами, спроби довести, що право на володіння кріпаками дає їм знатність походження, викликала гостру критику з боку Вишенського. Він, зокрема, писав: “А што ж т большей над другім человк о себ разумени? Не земля ли т от земль, яко и сирамах убогий и голй? Не дух ли в тебе, оживлячий того трупа яко и убогого? Не очи ли, слух, вкус, ноздри, руки, ноги а том же порядку разсажен, што и убогого?... Что ся хвалиши? Что ся, як порхавка, надмаеши?” (Вишенський І. Твори. К., 1959. С. 4243.)
І. Франко підкреслював, що Вишенський перший у нашім краю різко та сміло підніс голос на захист того бідного робочого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик їх брат, а не просто робоча худоба, що він радується і терпить, як людина, і хоче жити як, людина.
Критикуючи панів і земних владик, Вишенський зумів піднятися до критики суспільних відносин. В зв’язку з цим великий інтерес має сатиричне зображення ним існуючих відносин в Речі Посполитій.
Вишенський виступив на захист слов’янської мови. Боротьба за слов’янську мову, за поширення її на рідній землі мала принципове значення і була складовим елементом боротьби за національну незалежність. Справа в тому, що католицизм прагнув довести зверхність латинської мови над слов’янською, католики твердили, що ніби латинська мова це мова людей богообраних, тоді як слов’янською розмовляють народи, які історичною долею визначені бути другорядними і підкорятися народам вибраним. Петро Скарга писав: “Є тільки дві мови грецька і латинська, які поширили віру в усьому світі, окрім тих мов немає інших, які могли б бути придатними для науки. Ще не було на світі академій або колегій, де б філософія, богословя, логіка і інші вільні науки викладалися слов’янською мовою. Зі слов’янською мовою неможливо зробитися вченим. Та що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє написаного на ній. На ній немає ні граматики, ні риторики і бути не може. Самі православні священики не розуміють тепер цієї мови і запитують пояснення польською мовою.
Завдяки слов’янській мові в православних немає інших шкіл, крім тільки самих елементарних для вивчення читання, цим і обмежується їх наука. Звідси загальне неуцтво і хибність думок”. (Голубєв С. Т. Києвский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Києв, 1883. Т. І. С. 150).
Захищаючи слов’янську мову від постійних нападів з боку представників католицизму, Вишенський писав: “Словенський язк перед Богом честнейший ест и от елленского и от латинского”, тобто слов’янська мова давніша від грецької та латинської, одна із найдавніших на Землі.
Відповідаючи єзуїту Скарзі, він підкреслював: “Видиши ли, Скарго, иж сам власною зазросию, враждою и потворною лжею вмьсто учителей грецких обольв еси и на словенский язк посполу с дияволом борбу подвергнул если, которй для того язка словянского не любит и от всьх других на одного подвигом силньйшим (стлумить и угасити его хотяй) подвигнулся есть, иж в язку словянском лжа и прелесть его никакоже мьста не может, ибо они диалектик и силогизм поганских (ницующих правду божию во лжу), ани хитрорьчием лицемьрно фарисейства упремудряет, только истинное, правдою божию основан, збодован и огорожен есть и ничтоже другое ухишрение в себь не имеет, только простоту и спасение рачителю словянского язка еднает” (Вишенскій І. Твори. К., 1959. С. 219 220).
Важливим жанром української літератури козацької доби була просвітницька література. Українське просвітництво, на відміну від західноєвропейського, було народним просвітництвом.
На терені суспільно-політичного і культурного життя України першої половини XVIII ст. яскравою постаттю був визначний український мислитель, церковний і громадський діяч, письменник просвітитель Феофан Прокопович (16811736р.р).
Його творчість є значним досягненням духовної культури українського народу. Майже 20 років Феофан Прокопович жив і працював у Росії (з 1716 р.). Тому він вніс немалий вклад і в розвиток російської культури.
Перш за все потрібно відмітити його теорію “просвіченого абсолютизму”. З точки зору Прокоповича, рушійними силами в розвитку суспільства є боротьба освіченості з неуцтвом.
Розглядаючи взаємовідносини між монархом і підданими, Прокопович розглядає їх як відношення батьків і дітей. Згідно з Прокоповичем, монарх є батьком для своїх підданих. Державна влада, на думку Прокоповича, має божественне походження і як така знаходиться вище батьківської. Наслідуючи Гоббса, Прокопович стверджує, що люди, щоб не знищити один одного, створюють державу, яка захищає їх від зовнішніх і внутрішніх ворогів.
Монарх має необмежену владу, він має також право втручатись в життя своїх підлеглих. Ця влада і право монарха обумовлюється як божественними настановами, так і волею народу. Вони є, за Прокоповичем, основою для обґрунтування прав монарха на спадковий престол. Народні маси повинні підкорятися волі монарха, це пасивні функції народу. Але народ, крім цих пасивних функцій, має згідно Прокоповичу, і функції активні. Вони полягають в тому, щоб “исптвать (в случае неизвестности) всякими правильнми догадками, какова бла или имела бть воля государева”. Народ, таким чином, має право висловлюватись про волю монарха, а також висловлювати свої погляди про спадкоємця престолу.
Це право народу, про яке пише Прокопович, визнання за народними масами активної функції є завоювання вітчизняної суспільної думки, її духовної культури.
Більше того, ці думки Прокоповича свідчать про визнання ним народу як самостійної сили в системі державного ладу сили, яка в необхідних випадках (коли, наприклад, після смерті монарха необхідно вирішувати питання про спадкоємця престолу) може виступати вирішальною.
Гуманістичний характер творчості Прокоповича стверджується його етичним вченням. Ідеалом для Прокоповича є добра людина. Добрим, на його думку, є той, «которй не свирепен, не лют, не жесток, благоприятен, нрава умер енного». Він різко засуджує таку рису як лицемірство. “Различная же бвает кротость, пише Прокопович, во-первых, одна есть истинная, а другая притворная. Притворной и лицемерной кротости места нет в числе блаженств, сие бо есть лютейшее злодейство. Многие льстец надевают на себя кожу овечью, есть волки хищне. Естественная же кротость непритворна. Блажен алчущий, но алчущий и жаждущий правд“. (Прокопович Ф. Христов о блаженства проповеди толкование. Спб, 172. С. 31).
Думки про добрі начала в душі людини, що є природнім її станом, як не властиву людській природі рису, висловлює Прокопович, у курсі риторики, який він читав в Києво-Могилянській академії. Розглядаючи боротьбу добра і зла в суспільстві, Прокопович порівнює добро з багатством, а зло з убогістю. Зло заключає в собі ті негативні риси, що є в душах людей, тоді як добро концентрує в собі кращі риси життєдіяльності членів суспільства.
Прокопович вніс помітний вклад в розвиток української культури. Його діяльність, незважаючи на суперечливий характер поглядів, об’єктивно сприяла поширенню ідеї просвітництва.
XVIII ст. в історії української культури характеризується подальшим розвитком просвітницьких традицій, що знайшло відображення в творчості визначного українського мислителя Г.С.Сковороди.
Зарубіжна історіографія стверджує, що нібито Сковорода- це випадкове явище в історії української культури. Проводиться думка про те, що нібито він був відірваний від народу і мав зв’язки лише з верхівкою української інтелігенції, був байдужий до важливих проблем сучасного йому життя.
Аналіз творчості Сковороди свідчить, що в його творах звучать ідеї протесту проти соціальної несправедливості, проти зла, що панує в суспільстві.
Сковорода вбачав конкретних носіїв зла. Саме їх філософ і піддав критиці. Ними, на думку українського гуманіста, є пани, царі, царські чиновники, різного роду кар’єристи. Силою свого таланту Сковорода показує нікчемність цих людей, що живуть за рахунок селян.
Заслугою українського мислителя є те, що він критикує не тільки несправедливість, що панує в феодальному суспільстві, але й показує експлуататорську суть виникаючих буржуазних відносин, які виникають.
Погляди цього гуманіста-просвітителя відбилися на становленні нової української літератури. Г.Сковорода основну освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Однак не закінчивши двох останніх, богословських класів, шість років працював домашнім учителем у поміщика на Переяславщині. В 1759 1768рр. викладав поетику і етику в Харківському колегіумі. Після цього, він залишив педагогічну роботу і останні 25 років вів мандрівне життя.
Основне місце в його творчості займають філософські трактати і діалоги, з літературних творів відомі збірка поезій “Сад божественнх песней” та збірка байок “Басни харковскія”. До речі, жоден його твір не друкувався за його життя, більшість творів його розповсюджувалася в Україні в рукописних списках.
Як філософ і письменник Г.Сковорода був енциклопедично освіченою людиною, добре знав не тільки античні філософські твори Сократа, Платона Аристотеля, Сенеки, але й новітні, зокрема Декарта, Спінози, Канта.
На його думку, єдиний шлях боротьби проти зла в суспільстві це протиставлення йому добрих начал, закладених в природі людини. Ці добрі начала, з точки зору Сковороди, необхідно всіляко розвивати, а для цього найбільш дійовою формою є поширення освіти з метою пізнання людини. Сковорода був просвітителем. В той час, коли просвітительство західноєвропейських мислителів носило буржуазний характер, Сковорода був селянським просвітителем. І цей факт обумовив відмінність в інтерпретації багатьох проблем між просвітителями Заходу та Сковородою. І головна з цих відмінностей це відношення до народних мас.
Критикуючи зло, що панує в суспільстві, Сковорода вважає, що воно може бути поборене добрими началами, що закладені в природі людини. Панування цих добрих начал може бути забезпечено вмілим вихованням і навчанням людини. Питання, зв’язані з формуванням в людини добрих начал шляхом виконання та навчання Сковорода розглядає в творах “Благороднй Еродій”, “Убогий Жайворонок” та ін. Формування в людині добрих начал несумісне з прагненням до збагачення.
Сковорода різко засуджує таке прагнення до збагачення за рахунок народних мас. Щастя людини, на думку Сковороди, в праці. Людина, що не працює, позбавлена можливості пережити ті, ні з чим не порівняні почуття, які переживає людина в процесі праці. “Шершень, пише Сковорода, есть образ людей, живущих хищением чужого и рожденнх на то одно, чтоб есть, пить и протч. А пчела есть герб мудрого человека, в сродном деле трудящегося”. (Сковорода Г. Повне зібрання творів. Т. І. С. 126). Сковорода неодноразово підкреслював велике значення освіти для розвитку добрих начал в душі людини. Формування добрих начал в серці людини відбувається не тільки внаслідок поширення знань, але і внаслідок праці. Формування в людині моральних якостей український мислитель ставив у залежність від праці.
В літературі справедливо відмічається, що Сковорода мало не перший із філософів нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя в найпершу життєву потребу і найвищу насолоду. Але не всяка праця приносить людині щастя та насолоду. Такою є лише “сродна” праця. Згідно Сковороди, “сродна праця” — це праця за покликанням. В людині закладені здібності до певних видів трудової діяльності. У процесі виховання, вони повинні бути розвинені, повинні стати сутністю людської особистості. Через “сродну працю” розкривається природа людини, розкриваються закладені в ній добрі начала. “Сродна праця” є ідеалом людського щастя. І навпаки, “несродна праця”, праця не за покликанням робить людину глибоко нещасною.
Важливим моментом на шляху досягнення “сродної праці”, справжнього стану людського щастя, є самопізнання та самовдосконалення людської особистості. За допомогою самопізнання людина пізнає в собі “справжню людину”, своє покликання, а цим самим і свій шлях до “сродної праці” та щасливого життя, досягнення такого стану, коли “нужное станет нетруднм, а трудное ненужнм”. Дуже високо Сковорода цінив дружбу між людьми, вважаючи її найвищою цінністю людських взаємовідносин. “Я зневажаю Крезів, не заздрю Юліям, байдужий до Демосфенів, жалію багатих; хай володіють собі, чим хочуть. Я ж, якщо я маю друзів, відчуваю себе не лише щасливим, але й найщасливішим”. (Сковорода Г. Повне зібрання творів. Т. II., С. 268).
Вплив творчості Сковороди помітний в художніх творах С.Гребінки, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ’яненка. Всі вони продовжували прагнення Сковороди зв’язати свою творчість з культурою народних мас.
Гуманістичні традиції Сковороди пізніше розвивали Т.Г.Шевченко, І.Я.Франко, котрі в нову історичну епоху, спираючись на спадщину свого великого попередника, підняли на новий якісний рівень духовну культуру українського народу.
Ідеї просвітництва знайшли своє відображення в творчості інших відомих українських мислителів, громадських діячів та письменників. Зокрема, Василь Капніст, організатор таємного гуртка, їздив у Берлін за допомогою на випадок повстання в Україні проти окупації Росією. В 1783 р. пише знамениту “Оду на рабство”, в якій осуджує кріпосницькі порядки в Росії. Активно працювали Яків Козельський, В. Каразін (організатор створення Харківського університету) та інші.
Важливим напрямком літератури тих часів була історична література. Перш за все – це знаменита «Історія Русів», автор твору невідомий. Написаний цей твір у 80-90-х рр. ХVІІІ ст. Російський уряд заборонив друк «Історії Русів», тому автор побажав бути невідомим. Є гіпотези, що це могли бути В.Каразін, В.Капніст, чи М.Полетика. Надрукована «Історія» аж у 40-х роках ХІХ ст. Причина такого відношення російської влади до цього твору криється у тому, що він має глибоко патріотичний зміст, відстоює інтереси українського народу, стверджує, зокрема, що в нього глибокі державницькі традиції, а договір Хмельницького із Москвою – це договір двох рівноправних, незалежних держав тощо.
Вийшли в ці роки і перші дослідження з історії України. Наприклад, прийнято вважати, що першою історією України є написаний тоді «Синопсис» Інокентія Гізеля. Крім цього твору були написані по цій тематиці «Хроніка» Сафоновича, «Обширний синопсис» Кохановського тощо.
Роки національно-визвольної боротьби українського народу на чолі із Б. Хмельницьким породили такий жанр історичної літератури як козацькі літописи. Серед них літопис Самовидця висвітлює хід війни від її початку і до 1702 р. Автор літопису невідомий, зрозуміло одне він учасник повстання, близький до Хмельницького. Літопис гадяцького полковника Г.Граб’янки. Автор показує хід війни від початку до 1710 р. Найбільш детальним, науково-обгрунтованим є літопис Самійла Величка. В ньому використані документи, літературні твори.
Кінець XVIII ст. характерний важливою подією в літературі України. У 1798 р. в Петербурзі було видано поему І.П.Котляревського “Енеїда” (3 частини). Поява цього твору, написаного розмовною мовою, поклала початок новій українській літературі.
Підводячи підсумок цього питання, можемо сказати, що друга половина XVIXVIII століть важливий період у розвитку культури України, характерний змінами, які відбулися в розвитку української літератури.
3. Освіта в Україні. Початок масового книгодрукування.
Соціально-економічний прогрес в другій половині XVIXVIII століть зумовив дальший розвиток освіти.
Найбільшого піднесення українська культура козацької доби досягла в галузі освіти. Як відмічають сучасні українські дослідники, «тоді Європейзація освітніх традицій в Україні».
Формуються три потужні центри розвитку освіти в Україні: перший - це «українські Афіни» (так тоді називали це місто у Європі) – Острог на Волині; другий - Львів і третій- Київ.
Для освіти у наших землях тих років були характерні такі особливості розвитку:
1) всестановість, доступність, масовість. Як свідчать іноземні джерела (зокрема, спогади монаха Павла із сирійського міста Алеппо), в наших землях учились практично всі діти, незважаючи на майновий стан. В кожному селі була одна, а то і дві школи. В 1760-1762 рр. в Україні була зроблена фактично перша в європі, а то й у світі, спроба ввести обов’язкове навчання всього населення (універсал Лубенського полковника Кулябко). Це рішення було підтримало гетьманом К.Розумовським і Генеральною військовою канцелярією, розіслано в усі полки України. Але колоніальна політика Росії не дозволила здійснити задумане.
2)вплив передових ідей із Західної Європи, перш за все – ідеології Відродження, Гуманізму, Просвітництва. Так, в Дубецькій школі (Західна частина Руського воєводства), якою керував відомий діяч рефомаційного руху Франческо Станкар, головна увага приділялася вивченню латинської мови, давньоримської літератури і риторики. Ця перша в тогочасній Україні середня школа, що мала, як і тодішні західно-європейські гімназії, чотири класи, була організована згідно з засадами гуманістичної педагогіки.
3)важливою рисою освіти України козацької доби, яка має актуальне значення на сьогодні, була її ступеневість. Початкову освіту давали старі парафіяльні школи, які сільські чи міські громади на свої кошти створювали та утримували при церквах. На кошти громад утримувались учителі, вимоги до яких були дуже високими, особливо у моральному відношенні.
На хуторах, якими славилася Україна, громади створювали дяківські школи, в яких дітей навчали мандрівні дяки. В школах тих років панував дух демократизму, гуманізму. Наприклад, найкращий учень у класі (імператор) мав право сидіти біля учителя; на перших лавках сиділи кращі учні (сенат) тощо.
Середню освіту давали уже згадувані вище школи типу європейських гімназій та братські школи. Останні - були створені у багатьох містах України. Наприклад, у 1686 р. така школа була створена у нашому місті Станіславові, а біля неї –притулок для дітей (бурса).
На той час в Україні були створені навчальні заклади різних релігійних організацій, чернечих чинів. Особливо мали великий вплив Єзуїтські школи та колегіуми, які славились своїм високим рівнем освіти та добрим обладнанням. Саме в такому колегіумі навчався у м. Львові Богдан Хмельницький. На кінець ХVІІ ст. в Україні Єзуїти створили таких 23 колегіуми, які через навчання української молоді із маєтних верств населення вели активну політику їх спольщення та покатоличення.
Першу школу вищого ступеня було засновано в 1578 р. у м.Острозі на Волині князем К.Острозьким. Мета її полягала в тому, щоб в умовах наступу контрреформації обстоювати українську культуру. В Острозькій “греко-слов’яно-латинській” колегії викладалися т.з. “сім вільних мистецтв”: граматику, риторику, діалектику, логіку, арифметику, музику, астрономію. Викладачами колегії були славнозвісні вчені знавці грецької, старослов’янської та латинської мов, математики і астрономи. Першим ректором колегії був Герасим Смотрицький.
В Острозі працювали також священик Дем’ян Наливайко, українські публіцисти і філологи Василь Суразький і Тимофій Михайлович, польський математик Ян Лятош, відомий грецький політичний діяч Кирило Лукаріс і ще кілька вчених з Греції. Князь Острозький запросив до колегії також Івана Федорова, доручивши йому організувати друкарню.
Другою школою вищого типу в Україні була Львівська братська школа, відкрита в 1585 р. Тут викладали брати Лаврентій та Стефан Зизанії, Кирило Ставровецький, пізніше-Іов Борецький, Памво Беринда, Іоаникій Волкович та інші. Учнів нижчих класів навчали грамоти й церковного співу, вищих (“спудеїв”) граматики, елементів риторики, поетики, філософії, давньогрецької мови і літератури та старослов’янської мови.
На статуті братської школи “Порядку шкільному” (1586) позначився вплив гуманістичних поглядів. Учитель повинен був явити зразок високоморальної поведінки; на почесних перших лавах у школі рекомендувалося садовити найкращих учнів, “навіть коли б вони були дуже вбогі”. Обмежувалося застосування тілесних покарань.
З Львівської братської школи вийшли вчителі шкіл у Рогатині, Перемишлі, Бересті і навіть у Вільно. Під її впливом виникли школи в Городку, Комарні, Більську та інших містах. А статут Луцької братської школи повторював текст Львівського “Порядку шкільного”.
Значним центром української культури був Київсько-Могилянський колегіум, створений в 1632 р. В 1701 р. він отримав титул і права академії.
Кілька слів з історії створення цього навчального закладу. В 1615 р. була заснова Київська братська школа, яка справила великий вплив на розвиток української культури. В її організації діяльну участь брали Іов Борецький, Єлисей Плетенецький, Захарія Копестинський, Тарас Земка та ін. Посаду ректора займали спочатку Іов Борецький, а згодом Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Хома Євлевич.
В той час митрополитом Київським був відомий церковний діяч Петро Могила (15971647 рр.), був обраний митрополитом у 1627 р. Період його діяльності на цій посаді (14 років) ввійшов в історію української культури як “Могилянська доба”: перебудував Київську Софію, провів розкопки Десятинської церкви, здійснив заходи для канонізації всіх печерських угодників.
Запросивши зі Львова до Києва на посади вчителів Ісайю Козловського і Сильвестра Косова, Могила восени 1631 р. відкрив у Києво-Печерській лаврі т.з. “гімназіон”. Його програма наближалась до західноєвропейських гімназій. Однак керівництво братства різко виступило проти цього.
Конфлікт закінчився компромісом: обєднанням у 1632 р. лаврської школи з братською на кошти П.Могили. Згодом Київська братська школа була названа Києво-Могилянською колегією, а пізніше Києво-Могилянською академією (1701), (за ініціативою гетьмана Івана Мазепи).
Ця вища школа, зберігаючи традиції шкіл України, прийняла програму і методи Західноєвропейських університетів. Викладання велося латинською мовою. Вивчалися 7 вільних наук: граматика, риторика, поетика, філософія, математика, астрономія, музика. Курс навчання тривав у академії 12 років.
Продовжуючи традиції братських шкіл, в академії вивчали також старослов’янську мову, що посідала тоді поважне місце серед мов ученого світу. Значна увага приділялася грецькій мові, знання якої відкривало доступ до скарбниць світової культури.
Разом з тим в академії в цей період, як і в загальнокультурному користуванні, дедалі впевненіше прокладала собі дорогу українська мова. У стінах академії народилося чимало псалмів, дум, кантів українською мовою, які згодом співав народ.
Філософію в академії викладали професори, які прослухали філософські курси в закордонних колегіях чи університетах. Вивчалися не тільки ідеї томізму вчення Фоми Аквінського, що обґрунтовувало богослов’я, але й філософські погляди Аристотеля, гуманістів Еразма Роттердамського, Яна Коменського, а також представників нового часу Р.Декарта, Т.Гоббса, Б.Спінози.
Завдяки добре поставленому вивченню малювання і музики в академії розвинулася своєрідна школа живопису, плекалося хорове мистецтво. У науково-навчальній діяльності велику роль відігравала академічна бібліотека, яка вже з перших днів свого існування встановила міжнародні зв’язки.
“Могилянська академія, писав історик М.Чубатий, стала правдивим першим українським університетом, що виховав сотні української освіченої інтелігенції за зразками західної культури”. Майже за 200 років існування з її стін вийшло багато державних, політичних, військових і культурних діячів, чию роль у національно-визвольній боротьбі та розвитку науки і культури в Україні важко переоцінити.
За часів гетьмана Івана Мазепи академія досягла найбільшого розвитку. На поч. XVIII ст. в ній навчалося 2 тис. студентів. Академія була відкрита для широких верств населення України, приймала також студентів із інших православних країн Сербії, Чорногорії, Болгарії, Росії. Тут працювали такі видатні вчені, письменники, митці, як: Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та інші. Визначними культурними діячами стали Г.Сковорода, В.Рубан, П.Гулак-Артемовський та інші.
Авторитет Києво-Могилянської академії був надзвичайно високим. Про це свідчить той факт, що багато професорів і талановитих студентів запрошувались для піднесення рівня освіти і культури в інші слов’янські країни. До речі, вихованці академії були організаторами майже всіх духовних училищ Росії в Москві, Архангельську, Вятці, Рязані, Суздалі та інших містах.
У своїх реформах Петро I спирався передусім на вище духовенство, що вийшло зі стін Києво-Могилянської колегії. Із числа названих діячів науки і культури, що спочатку жили і творили в Києві, а згодом продовжували свою кар’єру в Росії, слід назвати в першу чергу Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Георгія Кониського, Паїсія Величковського.
Своєрідними філіями Київської академії були колегіуми, засновані у містах Ніжині, Білгороді, Переяславі. У 1779 р. в Полтаві було відкрито слов’янську семінарію, згодом її було перенесено до Катеринослава, на землі тодішнього Запоріжжя. З 1780 по 1789 рр. у Полтавській семінарії навчався майбутній зачинатель нової української літератури Іван Котляревський.
Джерельні документи свідчать про те, що в 1740 1748 рр. на території семи полків старої України Ніжинського, Лубенського, Переяславського та інших було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. В той час на Слобожанщині одна школа припадала на 2500 душ, а через 100 років на Харківщині вже була одна школа на 4270 душ.
На другу половину XVIII ст. припадають спроби українського громадянства заснувати на території України університет. З цього приводу у 1764 р. представники дворянства передали імператриці Катерині II спеціальний меморіал. Граф Рум’янцев, намагаючись піддобритись до українського дворянства, проектував заснувати університети в Києві і Чернігові. Однак ні ці, ні пізніші плани не мали успіху: російський уряд відкидав усякі спроби розбудови вищої освіти в Україні. Згодом і Києво-Могилянську академію він привів до занепаду: в ній та в колегіумах було запроваджено навчання російською мовою. Академію з часом було перетворено в духовну (закрито в 1819 р.), а колегіуми в духовні семінарії. Лише у 1805 р. Слобідська Україна домоглася університету в Харкові.
У Галичині, яка після поділів Польщі, в останній чверті XVIIIст. відійшла до Австрії, умови для розвитку освіти дещо змінилися. Національно-культурний осередок Галичини Успенсько-ставропігійське братство підупало, бо його опікуни, львівські міщани потерпіли від загального занепаду міста і від тих ударів, що їх завдавала польсько-католицька релігія спільно з адміністрацією. В 1788 р. братство було ліквідовано австрійським урядом; тоді у 80-х роках припинила своє існування і братська школа. Важливою подією в розвитку краю стало відкриття в 1661 р. у Львові польської академії імені Яна-Казимира (рішення короля Польщі). Працювали 4 факультети: філософський, юридичний, медичний, теологічний. Навчання проводилось латинською мовою. Однак Варшавський сейм не затвердив це рішення.
У розвитку початкової і середньої освіти в Галичині певну роль відіграли реформи цісаря Йосипа II, який у 1781 р. наказав заснувати і утримувати народні школи скрізь, де було близько сотні дітей, ці школи працювали на українській мові.
В 1784р. рішенням уряду Австрії було остаточно відкрито Львівський університет (на німецькій мові навчання), а при ньому - Інститут для «русинів». З провізоричним та філологічним відділеннями (закритий на початку ХІХст.).
У Відні була заснована семінарія для підготовки греко-католицьких священників, яка у 1784р. переводиться до Львова. Уніацька церква урівнюється у правах із римо-католицькою церквою, стає греко-католицькою церквою і з того часу займає центральне місце в процесах національно-культурного відродження в Галичині, стає на захист української мови, звичаїв, обрядів.
Польща величезне значення у поширенні католицизму в українських землях покладала на орден єзуїтів (войовнича католицька організація, створена з метою поширення католицького віросповідання та боротьби проти реформації). Єзуїти в першу чергу намагалися залучити до католицизму багаті верстви українського населення та їх дітей. З цією метою вони створили на Правобережжі та в Західній Україні (Ярослав 1575 р., Львів, Луцьк 1608 р., Київ 1615 р.) свої школи. Вони володіли багатою навчальною базою, тут працювали відомі вчені: українська знать посилала туди на навчання дітей.
Важливі події в розвитку освіти відбулися в той час у нашому місті Станіславові. Так у 1669 р. при колегіаті ( зараз -це приміщення обласного художнього музею), як філіал Краківського університету, було утворено академію, яка об’єднала в собі найкращих представників тогочасної науки (перший ректор Ястрембський). В 1728 р. академія була реорганізована в Єзуїтський колегіум, для якого в 1733 – 1734рр. було збудовано окремий корпус (зараз – це морфологічний корпус медичного університету). В 1734 р. на базі колегіуму створено державну німецьку гімназію.
Початок масового друкарства в Україні повязаний з імям російського друкаря Івана Федорова. Як відомо, першу друкарню для Москви з верстатом, шрифтами було закуплено в 1553 р. в Копенгагені. Іван IV залучив до роботи в друкарні Івана Федорова і його товариша білоруса Петра Мстиславця. 1 березня 1564 р. Іван Федоров і Петро Мстиславець відтиснули останні аркуші першої відомої в Росії друкованої книжки “Апостол”. У 1565 р. вийшов з друку “Часовник”. Але згодом друкарі Іван Федоров і Петро Мстиславець були змушені виїхати з Москви. Існувала версія, що їх московська друкарня була спалена “неблагонаміреними людьми”. Вони виїхали в князівство Литовське і зупинилися в білоруському містечку Заблудові. Є підстави вважати, що друкарі захопили з собою шрифти та деяке інше друкарське обладнання. Тут, у Заблудові, в маєтку Григорія Хоткевича вони заснували друкарню, з якої в 1568 1569 рр. вийшли “Євангеліє учительноє” і “Псалтир з часословцем”. У 1569р. Петро Мстиславець переїхав у Вільно і там продовжував свою справу. А Іван Федоров залишив подароване йому село Хоткевичем, і прибув до Львова. Як згадував І. Федоров, у Львові він отримав допомогу від людей вбогих, “неславних в мирі”. Серед тих, хто підтримав першодрукаря, були ремісник-сідляр Сенько Каленикович, маляр Лаврентій Пилипович Пухала, а також ігумен Онуфріївського монастиря Леонтій.
Долаючи численні труднощі, І.Федоров організував у Львові друкарню, в якій протягом року (з 25 лютого 1573 до 15 лютого 1574) видрукував книгу “Апостол”. Книжка вийшла церковнословянською мовою, яка залишалася засобом міжсловянських культурних взаємин. Львівський “Апостол” за текстом повторював московське видання. У післямові до книги Федоров підкреслив свою відданість друкарству як служінню народові “мистецтвом рук своїх”. На останній сторінці було вміщено видавничу марку особистий знак І.Федорова і герб міста Львова в оточенні пишного ренесансного орнаменту.
Поряд з надрукуванням “Апостола” у Львові І.Федоров проводив також і освітню діяльність щодо складання і друкування “навчальних книг-граматик”. Зразком такої роботи І. Федорова був “Буквар”, надрукований ним у 1574 р. перший у східнослов’янських народів друкований буквар. Він складався з двох частин азбуки і матеріалу для читання та вивчення напам’ять граматичних прикладів на підставі уривків з священних книг, головним чином, з Псалтиря як поширеної для свого часу книги для читання. Буквар дає ряд конкретних уявлень про характер тодішнього навчання в школах, зокрема, про вивчення слов’яно-руської граматики; що ж до орнаментального оформлення, то в ньому відчувається певний вплив українського демократичного мистецтва.
З невідомих причин, однак, очевидно, через несприятливі умови друкування у Львові, Іван Федоров на запрошення князя К.Острозького переїхав до Острога, де діяла тоді відома Острозька школа. Тут ще з більшою інтенсивністю розгорнулась його видавнича і друкарська діяльність. В Острозі було вдосконалено друкарню, відлито деякі нові шрифти, вирізьблено багато нових прикрас. У 1580 р. І.Федоров надрукував в Острозі на Волині книгу “Новий завіт” з предметно-тематичним показником, який склав приятель першодрукаря український вчений Тимофій Михайлович. Це видання вважається первістком української бібліографії та інформатики.
Проте вінцем друкарської майстерності І.Федорова стала Острозька “Біблія” (1581) перше у східнослов’янських і південнослов’янських народів видання повного церковнослов’янського тексту біблійних книг.
Підготовка до надрукування Біблії почалась за 10 років до її виходу у світ. Підготовляли Біблію до друку князь К.Острозький і його літературний гурток. Для цього треба було провести велику перекладацьку і редакторську роботу. З передмови до Острозької Біблії ми дізнаємося, що над нею працювало 72 перекладачі, які робили переклад з єврейської і давньої грецької мови.
За розміром тексту, складністю змісту її книг Біблія становить найбільший і найголовніший твір церковної літератури, що поєднав у собі староюдейські і християнські догмати та ідейні основи двох вірувань. До видання Острозької Біблії не існувало взагалі повного її перекладу на слов’янську мову, а були тільки переклади окремих частин.
У 2003 році у Львові було видано вперше перекладену сучасною українською мовою Острозьку Біблію. Над цим перекладом працював 30 років греко-католицький священик Рафаїл Турконяк. Переклад було здійснено за дорученням патріарха Йосипа Сліпого.
В Острозі І.Федоров надрукував також невелику “Хронологію” у віршах тогочасного українсько-білоруського поета Андрія Римші хронологічний перелік найважливіших, на погляд автора, подій біблійної історії. Цим І.Федоров і закінчив свою діяльність. З надірваним здоровям він повернувся до Львова і помер там 5 грудня 1583 р. в тяжких злиднях.
Острозька друкарня, заснована І.Федоровим разом з групою працівників Острозької школи, продовжувала видавничу діяльність протягом останніх двох десятиліть XVIст. після видання Острозької Біблії.
До її видання належать твори Герасима Смотрицького “Ключ царства небесного” (1587), “Острозька книжиця” (1588), “Апокрисис” Христофора Філалета (1598).
Острозькі видання наслідувало з часом Львівське братство, яке після смерті І. Федорова придбало частину його друкарського інвентаря. У друкарні Львівського братства було надруковано книгу “Адельфотес”. Це був підручник граматики грецької мови для братських шкіл.
У 90-х рр. XVI ст. Львівське братство надрукувало книжку “Просфоніма” (Привіт”), що являє собою першу в історії української літератури збірку віршів, складену учнями Львівської братської школи. Найвідомішою в Україні в середині XVII ст. була Львівська братська друкарня, яка мала привілеї на виняткове право друкувати книжки. В 1639 1667 рр. працювала друкарня Михайла Сльозки, в 1687 1688 рр. Йосипа Шумлянського. Найдовше працювала друкарня в Уневі (16601770 рр.).
На початку XVII ст. друкарство поширюється і до Києва, коли архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький купив Стрятинську друкарню і перевів її до Києва. Були в Києві й інші друкарні.
На Лівобережжі друкарство було запроваджене архиєпископом Лазарем Барановичем із заснуванням ним близько 1675 р. у Новгород-Сіверському друкарні, яку в 1679р. було переведено до Чернігова.
Діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень зазнала переслідувань з боку московської держави. 5 жовтня 1720 р. виходить відомий указ Петра I, в якому говорилось, що з огляду на те, що в цих друкарнях “книги печатают несогласно с великоросийскими печатли... книг никаких, кроме церковнх, прежних изданий не печатать”. Для тих книг, що друкувалися, було встановлено сувору цензуру. З того часу Києво-Печерська та Чернігівська друкарні фактично припиняють свою діяльність.
За рівнем освіченості Україна в добу козаччини належала до найбільш розвинених держав Європи. Її духовні надбання повністю були використані Московщиною, яка на століття відставала у своєму розвитку. Вихідці з України відіграли головну роль у розповсюдженні освіти та знань серед неписьменного населення Росії, створили там школи (у 35 містах Росії), провели реформу церкви та очолили її, заснували Московську слов’яно-греко-латинську академію.
4. Українські архітектура і образотворче мистецтво
У розглядуваний період українські митці продовжували зміцнювати місцеві національні традиції в архітектурі та образотворчому мистецтві. Зокрема, в кінці XVI ст. було покладено початок характерному для української архітектури цього і подальшого періоду стилю багатокупольних церков, який поєднав у собі місцеву основу з ренесансовим, а пізніше бароковим архітектурним стилем у будівництві та оздобленні.
Деякі споруди стародавнього Києва зазнали корінних архітектурних змін, зокрема давня Успенська церква Богородиці Пирогощі на Подолі.
У 1631 р. в Києві на Подолі було споруджено церкву Миколи Притиського. Для цієї церкви характерна українська архітектура хрещатих однокупольних храмів, з деякими змінами, властивими саме першій половині XVII ст. Внутрішність церкви Миколи Притиського з її монументальними арками вражає своєю величністю, якої надає їй сувора внутрішня архітектра без зайвих дрібних членувань, ліплень, різьби тощо.
Кращим взірцем українського архітектурного стилю кінця XVIIст. є церква Всіх святих, яка добре збереглася до наших днів над Економічною брамою Києво-Печерської лаври.
Українська культура хрещатих храмів мала великий вплив на будівництво католицьких костьолів. До зразків такої архітектурної пам’ятки, яка споруджена за українськими мистецько-архітектурними стилями, можна віднести кафедральний католицький мурований собор у Жовкві (1604 1609).
Визвольна війна 1648 1654 рр. дещо затримала будівництво; все можна назвати ряд характерних споруд, властивих саме для цього часу. До них належать, головним чином, оборонні споруди.
Сюди в першу чергу слід віднести архітектурні ансамблі укріплених житлових і культурних споруд гетьманської столиці Чигирина і резиденції Б. Хмельницького села Суботова.
Найбільше зріс Чигирин під час визвольної війни, коли він став столицею гетьманського уряду. Про Чигирин і Суботів Павло Алепський, який був там у 1655 р., писав: “Місто, що є постійним місцеперебуванням Хмеля, називається Чигирин. Тут є цитадель, яка заввишки і спорудженням схожа на Алепо і видна на значній віддалі... До міста веде лиш один вхід. Єдиний вхід до Чигирина був з боку Суботова, де Хмельницький спорудив цілу систему укріплень, через Тясминський міст”.
До середини XVII ст. навколо замку, як це було і в інших фортецях, утворюється передмістя. На подвір’ї замку стояли будинок Б. Хмельницького, церква Успенія, про яку згадує, як про розкішну, Павло Алепський.
За пять кілометрів від Чигирина, на правому березі Тясмина, стоїть село Суботів, що було, як і Чигирин, фортецею з самого його виникнення. Суботів розташований на мисі, оточеному з півночі, сходу і заходу болотами та крутими ярами. У середині XVII ст. площа всіх укріплень Суботова вдвічі перевищувала площу укріплень Камянця-Подільського і втричі Острозького замків.
Як свідчить Павло Алепський, двір Б.Хмельницького в Суботові був обнесений двома рядами валів і ровом, наповненим водою. Це був замок з кількома кам’яними вежами, з дерев’яними стінами.
Друга половина XVII XVIII ст. ст. була другою після княжих часів добою розквіту українського мистецтва, його золотим віком. Саме в цей період утворюється своєрідний стиль українське, або козацьке бароко. Центр мистецького життя переноситься на Придніпров’я. Фундаторами його були гетьмани, козацька старшина та знать. Вони, керуючись національними, релігійними почуттями власними заходами споруджували церкви і храми, прикрашали їх і дарували дорогий посуд, начиння, ікони, книги. Найбільшим меценатом української культури був гетьман Іван Мазепа. Всього за його гетьманства було споруджено 14 будівель церковних храмів і 20 реконструйовано. Серед них Спасько-Преображенський собор Мгарського монастиря, Михайлівський собор Видубецького монастиря, корпус Києво-Могилянської академії.
До сьогодні в м. Єрусалимі на Святій Землі в церкві Гробу Господнього зберігається найдавніша українська пам’ятка – срібна плащаниця - прижиттєвий дар гетьмана Івана Мазепи цьому храмові. Як дорогоцінний подарунок вона зберігається у музеї храму, і її виносять у Страсну п’ятницю до церкви Гробу Господнього.
Творцем архітектури Києва XVIII ст. був Іван Григорович- Барський (1713 1785) та відомий італійський майстер Б. Растреллі. В 1753 р. завдяки його проекту була збудована Андріївська церква м. Києва та Маріїнський палац.
Справжніми перлинами українського бароко є будинки Києво-Печерської лаври, які створив архітектор Степан Ковнір: Ковнірський корпус, дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах, Кловський палац.
Йоган Шедель (німець за походженням) створив такі шедеври українського бароко як дзвіниця Софіївського Собору, Брама Заборовського, а в 1731 1744 рр. славетну Велику Дзвіницю Лаври.
XVII першу половину XVIII ст.ст. називають золотим віком дерев’яного будівництва на Правобережжі та в Західних землях. Перлиною тих часів є церкви святої Богородиці у Ворохті та ряд інших в селах нашого краю.
З усіх суботівських споруд ХVII cт. повністю збереглась лише мурована церква Іллі, була побудована перед гетьманським житловим будинком у 1653 р., як усипальниця родини Хмельницьких. У ній був похований Б. Хмельницький у 1657 р.
У фортифікаційних укріпленнях цікавими спорудами були брами -вежі, що відкривали вхід у фортецю. Цікавою серед таких архітектурних споруд була брама Крехівського монастиря (Львівська обл.), заснованого ченцями Києво-Печерського монастиря, на початку XVII ст. Перед самою вежею через широкий і глибокий, наповнений водою рів був перекидний міст, який піднімався і опускався на ланцюгах. Піднімаючись, він закривав собою вхід у фортецю через браму.
Будівельно-архітектурне мистецтво України в XVII ст. у будівництві оборонних споруд досягло найбільших успіхів під час визвольної війни 1648 1654 рр. Військово-оборонна галузь архітектурно-будівельного мистецтва продовжувала розвиватись і в наступні часи.
У другій половині XVIII ст. із знищенням Гетьманщини українські митці переїхали до Петербурга. Тут працювали А.Лосенко, що став ректором Петербурзької академії мистецтв, велику славу здобув портретист Д.Левицький, академік і професор академії. Великим реалістом і психологом портрета був В.Боровиковський.
Таким чином, українське мистецтво козацької доби ввійшло в історію культури України як “друга золота доба українського мистецтва після великодержавної доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого”. 31
Важливе місце в українському мистецтві XVIIст. належить литтю, що поділялось на два основні види людвісарство і конвісарство. Конвісарство мало справу з оловом, а людвісарством називалась галузь лиття з міді.
Лиття, як мистецтво, що було успадковане від Київської Русі, з XV ст. почало поширюватись в Україні у зв’язку з широкими потребами у виготовленні гармат, дзвонів, церковного і домашнього посуду з металу тощо.
Лиття розвивалося в Україні ще й тому, що з ним було зв’язане виробництво казанів для війська, для горілчаного виробництва та броварництва, які в XVII ст. були поширеними галузями народного господарства. Взагалі під терміном “людвісарство” в Україні розуміли ливарні підприємства, які виготовляли металеві вироби (гармати, дзвони), предмети домашнього і церковного вжитку (чаші, ліхтарі, підсвічники), різні види металевого посуду, а також різні прикраси з металу. Майстер, який займався литтям з міді, називався людвісар, а з олова конвісар. В Україні лиття набуло найвищого розвитку в кінці XVI поч. XVII cт.ст.
Найдавніше людвісарство було відоме у Львові з початку 80-х р. XIV ст., у XVI XVII ст.ст. воно поширилось майже в усіх значних містах України. З цього періоду збереглись датовані вироби.
Визвольна війна українського народу вимагала величезної кількості зброї, зокрема гармат. Про широко розвинуте виробництво гармат свідчить велика кількість вогнепальної зброї козаків, особливо артилерії, яка активно діяла в битвах під Жовтими Водами, під Корсунем, під Пилявою, а особливо при облозі Збаража в 1649 році.
Нам відомі лише деякі імена українських майстрів. Так, у 1614р. у Львові майстер Юрій відливав гармати для Києва. Тут же протягом XVII ст. відливав гармати й інші вироби рід Франків.
Другою найбільшою галуззю лиття було виробництво дзвонів. Дзвони були призначені не тільки для церковних потреб; вежі-дзвіниці були пунктами для спостереження; у дзвони били на сполох під час нападу ворога, закликаючи населення в бій. Сплав, з якого виробляли дзвони (мідь, бронза, срібло), коштував дуже дорого, а виробництво дзвонів було складне, тому їх часто можна зустріти в переліку трофеїв.
Виробництво дзвонів, як і гармат, у XVII ст. поширюється також у містах Лівобережної України Ніжині, Переяславі, Новгород-Сіверському, Стародубі, Почепі, Глухові.
Значного успіху у XVII ст. досягає український живопис. У ряді міст України були відомі малярські цехи, а також окремі визначні маляри, які входили до складу польських, вірменських, німецьких та інших міжнаціональних цехових обєднань. Іноді зустрічалися спільні цехи малярів, ювелірів, конвісарів.
За статутом цих цехів майстер не міг бути зарахований до цеху, якщо не дасть пробних зразків виробництва. Другою важливою вимогою статуту була тривала практика учнів. Разом з тим через різні утиски і перешкоди багато художників, ювелірів, конвісарів та інших українських митців залишалися поза цехами. У них найбільше збереглося національних рис.
Одним з перших відомих у Львові малярів-митців в цей період був Хрін Іванович, походженням з селян с. Заблудова на Волині. Він був малярем, гравером, різьбярем та друкарем. Відомо також, що Успенську братську церкву у Львові розмальовували і оздоблювали ліпленням після її відбудови в 16301631рр. художники Амвросій і Яків під керівництвом старшого майстра Федора Сеньковича. Останній був одним з найкращих малярів не лише у Львові, а й в інших містах Польщі. Є припущення, що Федору Сеньковичу належить робота над оздобленням іконостасу, братської Успенської церкви у Львові. Мистецьку діяльність Сеньковича у пер. пол. XVII ст. продовжував відомий видатний маляр і різьбяр Львова Микола Петрахнович.
Саме в ці роки в Західній Україні, перш за все в Бучачі, творив свої світові шедеври у дерев’яній скульптурі Йоган Пінзель.
В живопису України XVII ст. значне місце займала іконографія і церковне різьблення. До цього періоду належить безліч зразків майстерно різьблених іконостасів і окремих зображень.
Чудовий іконостас був зроблений у відбудованому в першій пол. XVII ст. Успенському соборі Києво-Печерського монастиря. Богородчанський іконостас у Скиті Манявському в Галичині, автором якого є видатний маляр і різьбяр, Іов Кондзелевич. Величним творінням був іконостас Рогатинської церкви та інших пам’яток різьбярства і живопису, якими були прикрашені архітектурні споруди сіл України.
Характерною рисою української іконографії XVII ст. було те, що вона зберегла традиції живопису Київської Русі. Зразків портретного живопису XVIIст. збереглося до наших днів небагато, але ми знаємо про них з великої кількості письмових джерел.
Найдавніші світські портрети відомі нам насамперед з малювання у церквах, іноді поряд з іконами є зображення Ярослава Мудрого, жіночої і чоловічої частини його родини в Київській Софії та ін. Давня іконографія лягла в основу пізнішого портретного живопису.
В українському церковному живописі ми можемо назвати три головні види портретів: 1) портрети фундаторів і матеріальних утримувачів церков; 2)портрети вотивні (від слова вота або пожертвування; 3) посмертні портрети на надгробах.
Портрети фундаторів і добродійників храмів малювали зазвичай на внутрішніх стінах збудованих чи патронованих ними церков. Найвиразнішими з таких портретів XVII ст. є портрети ігумена Красовського-Чорнобривця в церкві Кирилівського монастиря в Києві (поч. XVII ст.), Петра Могили в церкві Спаса в Берестові, що була розмальована на його кошти.
Разом з тим був звичай малювати портрети не тільки фундаторів, а й визначних державних, політичних і культурних діячів, які чимось допомогли церкві. Так, під час відновлення Києво-Печерської Успенської церкви на її стінах було виявлено портрети Острозьких, Вишневецьких, Сангушків, Ольшанських, пізніше Б. Хмельницького, царів Михайла Федоровича і Олексія Михайловича, а на початку XVII ст. Петра I, гетьмана Мазепи та інших.
Іноді фундаторів церков зображали у вигляді святих, іменами яких називались церкви. Так, наприклад, відомі портрети значних представників козацької старшини Сулимів і Войцеховичів у церкві с. Сулимівки на Переяславщині. На одній з ікон Покрови серед зображень святих є портрет Б.Хмельницького.
З надгробкових відомі портрети XVII ст. Костянтина Острозького у Київській лаврі, Адама Кисіля в Ніскиничах на Волині, Катерини Рамултової в Галичині. Однак найстарішим і найкращим з надгробкових портретів вважається портрет багатого львівського братчика, фундатора Волоської руської церкви у Львові Костянтина Корнякта. На відміну від більшості надгробкових портретів, що їх малювали переважно на металевих дощечках, Корнякта змальований навколішки перед розпяттям Христа. Розмір портрета 91х119 см. Фон позолота з візерунками в стилі Ренесансу. Прізвище художника, який робив цей портрет, невідоме.
Найцікавішими з портретів часів визвольної війни є портрети Б. Хмельницького. Досі відомі два їх варіанти. Гетьман зображений у хутровій шапці з страусовими перами, у киреї з булавою в правій руці. Цей портрет, що пізніше повторювався, змалював у двох варіантах голландський художник Гондіус, який був при війську литовського гетьмана Януша Радзівілла під час підписання Білоцерківської угоди 1651 р.
Цікавою для XVII ст. і пізніше поширеною в XVIII XIXст. ст. є картина “Козак Мамай”, що є найкращим зразком тодішнього українського живопису. Цей образ малювали митці високого художнього смаку і прості сільські малярі. Картину “Козак Мамай” можна було зустріти на дверях сільських та міських покоїв, на стінах і навіть на парканах хуторів та сіл. Цим зображенням прикрашали свої скрині селяни і горожани.
5. Українське музичне мистецтво
Історію української музики слід пов’язувати насамперед з історією народної пісні, яка є основою музичного національного мистецтва України. Народною музикою ми називаємо весь скарб вокальних та інструментальних мелодій, що передавався від покоління до покоління протягом багатьох епох і відбиває реальні сторони народного життя. Поряд з цим є пісні й музично-інструментальні твори, які виконують професіональні музиканти і співаки. До таких митців ми можемо віднести в українській музиці XVII ст. кобзарів, бандуристів, лірників.
Подібно до того, як українська народна творчість в цілому є однією з головних вихідних точок в історії всієї культури українського народу, так і усна пісенна народна творчість є вихідним пунктом історії музики. На це в свій час не раз звертав увагу великий український композитор і музикознавець М.В.Лисенко.
Ми не маємо записів народної музики XVI XVIII cт.ст.; уявлення про неї маємо скласти з пізніших матеріалів, записаних етнографами і музикознавцями XIX XX ст.ст. На підставі цих записів ми можемо сказати, що українська народна пісня в її вокальному й інструментальному виконанні, як вид музичного національного мистецтва, у цей період досягла високого розквіту. Зразком такого високого музикального мистецтва є пісенна спадщина славнозвісної народної поетеси і співачки Марусі Чурай, котра жила і творила до і після часів визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Образ цієї самобутньої української піснетворки змальовано у віршах, драмах і повістях багатьох українських письменників, зокрема, Л.Боровиковського, С.Руданського, М.Старицького, а особливо у романі у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай».
Розвиток народного музичного мистецтва був повязаний з оспівуванням перемог народу над своїми поневолювачами польською шляхтою татарами, турками.
Думи і пісні мали переважно характер вокального мистецтва, але їх виконували у супроводі музичних інструментів. Розвиток інструментальної музики відбувається швидкими темпами поряд з появою народних танців козачків, метелиць, веснянок, купальних та русальних ігрищ, а в Галичині гагілок, коломийок тощо.
Ці та інші танці виконувались під музику переважно струнних інструментів. До найдавніших з них належать такі інструменти як гуслі, що на початку мали декілька струн, натягнутих на квадратну раму. Очевидно, вони були основою поширених в XVIXVII ст. ст. кобзи та більш досконалої від неї бандури з довгими басовими струнами уздовж шийки і короткими приструнками по боках.
Зі струнних ударних інструментів відомі цимбали, які дійшли до наших днів у народному українському оркестрі, і смичкова скрипка. Для індивідуального виконання був струнно-клавішний інструмент ліра. Серед духовних інструментів існували стародавні сопілки і дудки, а в Карпатах трембіти, зроблено з жолобуватого дерева понад 2 м завдовжки, обтягнутого березовою корою.
У музиці залишились також давні волинки, зроблені з трьох трубок, сполучених з міхом з козячої або телячої шкіри. З ритмово-ударних інструментів був бубон, а в гуцулів, крім нього (або замість нього), вживали решітця.
У народній українській музиці, що характерна енергійним, жвавим ритмом, переважає веселий, бадьорий елемент. Сумні і тужливі мотиви займали також важливе місце; вони розвинулися поступово внаслідок розвитку кріпосницької і національної неволі. Українська народна музика сповнена глибокого ліризму, вона була естетичним виразом душевних загальнолюдських переживань.
Важливе значення для розвитку національної музичної культури мала українська церковна музика. Приблизно до XVст. ми не можемо засвідчити будь-якої різниці в церковній музиці України, Росії і Білорусії. У церкві панувало єдине т. з. одноголосся, запозичене Київською Руссю від Візантії, Сербії в XXI ст.ст. У цей період панував також безлінійний нотний спів у вигляді знаків, поставлених над складами і словами тексту богослужебних книг. Ці знаки називались знаменами, а найдавніший спів називався “знаменним розспівом”, який характеризувався одноголосим, декламаційним ритмом. Найдосконалішим був Києво-Печерський “знаменний розспів”, яким довго користувалися в усіх православних церквах не тільки Росії, а й інших християнських країн.
В XVI XVII ст.ст. у церковну музику в Україні почали проникати народні мотиви, запозичені з пісенної творчості світського характеру, а також польської костьольної музики, що поєднувала співи з органом. Вплив народного співу в церквах України надав церковній музиці особливої мелодійності; ця музика поширилась і в Білорусії, а пізніше - в Росії та інших країнах, де панувала православна віра.
Вплив багатоголосого народного співу на церковну музику сприяв тому, що в XVI XVII ст.ст. поширився т.з. партесний нотний спів, що був відомий тоді в Західній Європі, а також в Польщі (назва походить від латинського “партес”, що означає ноти окремих партій для окремих голосів мішаного жіночого і чоловічого хорів).
Церковний партесний спів поширився з України на всю Східну Європу. Він утворився внаслідок гармонізації давніх церковних мелодій київського, сербського, болгарського і грецького одноголосого розспівів з українськими народними пісенними та інструментальними мелодіями.
Павло Алепський, описуючи своє перебування в Умані, згадує про цей спів: “Нас привели у величну високу церкву з залізним куполом красивого зеленого кольору. Вона дуже обширно, уся розмальована і зроблена з дерева... Тут стоять півчі і співають по своїх нотних книгах з органом, голоси їх лунають, мов грім”. В іншому випадку він розповідав, що в містечку Рашкові їх зустрічали співами, які “захоплювали душу приємними голосами”.
Партесна музика досягла досить високого розквіту в Україні у XVIII ст. Хоч розвиток церковного співу і затримувала церковна схоластика, проте нотний спів переносився в світську музику, яка відкривала широкі простори справжньому музичному мистецтву.
Видатний український композитор і теоретик партесної музики М.П.Дилецький обстоював метод створення навіть духовних гімнів на основі мелодії світської пісні, наводячи, як приклад, мелодію поширеного тоді канта “Радуйся, радость свою воспіваю”.
В цей період стала розвиватися також професійна музика. В навчальних закладах вивчали музичну грамоту і хоровий спів. В Україні поширювався багатоголосий, партесний спів без інструментального супроводу. Видатними співаками і творцями нового виду співу в Україні стали Олекса Лешковський, Клим Коновський, Йосип Загвойський, Василь Пікулинський, Іван Календа та інші. Значний вклад у розвиток професійної музики вніс композитор М.П.Дилецький. Його перу належить праця “Граматика музикальна” (1677).
В українському музичному мистецтві ХVІІІ ст. з’явилися класичні форми. Ці роки дали світу трьох видатних композиторів. Вони здобули музичну освіту в Україні, а після продовжили свою кар’єру в Петербурзі.
Максим Березовський (1745 1777), незважаючи на коротке життя, залишив велику кількість музичних творів. М. Березовського справедливо вважають творцем класичного типу хорового концерту.
Дмитро Бортнянський (1751 1825) прославився насамперед як творець релігійної музики, церковних творів, зокрема 35 концертів, які й сьогодні виконуються церковними хори. Артемій Ведель (1767 або 1770 чи 1772 1808). Керував хоровими капелами у Москві, Києві, Харкові. Був заарештований за антицарську діяльність і майже до кінця життя просидів у в’язниці, його твори були заборонені. А.Ведель автор 29 церковних концертів.
В музиці цих геніїв відчувається значний вплив української народної музики.
На перешкоді розвиткові культури України цього періоду стояла передусім колоніальна політика Росії. Майже всі видатні культурні сили були змушені переходити на службу до Росії, прославляючи чужі землі.
Підводячи підсумки теми, можна констатувати, що в середині XVI ст. культурне життя в Україні значно пожвавилось в єдиному річищі із загальноєвропейськими, процесами зумовленими ренесансними і реформаційними злетами. Досягши в XVIII ст. своїх найрозвиненіших форм, українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась іншим національним культурам, а й викликала подив і захоплення в усьому світі. Як і в Києво-Руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.
Тема 6. Культура в національно-державному відродженні України (пер. пол. ХІХ ст. – перша чверть ХХ ст.)
План
1. Історичні умови розвитку української культури. Процеси національно-культурного відродження.
Багата українська культура з другої половини ХVІІІ ст. почала виявляти ознаки занепаду. Її дальший розвиток здійснювався в умовах постійних утисків з боку Російської та Австрійської імперій. Після ліквідації Гетьманщини (1764) та зруйнування Запорізької Січі (1775), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі і Слобожанщині (1783), скасування чинності магдебурзького права (1831) і Литовського статуту (1840) на Правобережжі, Україна фактично перетворилася у безправну провінцію Російської імперії.
Ліквідувавши політичну автономію України, царський уряд поставив собі за мету повністю асимілювати й український народ, влити його в великоруську націю. У 1721р. набуло чинності розпорядження про заборону друкованого слова в Україні, дозволяється видавати лише книги російського змісту, через що занепадає освіта українською мовою. З другої пол. ХVІІІ ст. починається поступовий процес поглинання української культури російською.
Намір російського самодержавства асимілювати Україну здійснювався у двох напрямках: політичному та ідеологічному. Ідеологічний напрям мав три об’єкти: політичний лад, релігію і історію. Треба було переконати свій народ і пригноблену людність, близьких та далеких сусідів, що найкращий лад для України це самодержавний, що її національна ідентичність з росіянами підтверджується релігійною єдністю православ’ям і що Україна це Південна Росія, Південно-Західна Росія (Русь); Малоросія споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури.
Історію треба було подавати так, щоб, по-перше, стали очевидними переваги самодержавства над будь-якою іншою формою державного правління для України, по-друге, щоб довести довічну неподільність Русі. Як відомо ці ідеї були обґрунтовані в творах В.Татищева, М.Ломоносова і Карамзіна.
Таким чином, офіційна російська історіографія дотримувалась думки про неподільну Російську імперію, в якій Україні відводилась роль провінції, що завела було собі демократичні порядки, але скоро опам’яталася і повернулася під руку самодержавства. Знову постав один народ руський (російський) з єдиною мовою, літературою і культурою.
М.В.Ломоносов, який певний час навчався у Києво-Могилянській академії, не міг, звичайно, не помітити існування “малороссийского наречия”. Він писав: “Российский язык (главное) можно разделить на три диалектика 1(московской), 2(поморской), 3(малоросской)... Третий более всех отличен и смешен с польском”. А оскільки воно, це “наріччя”, попсоване польською мовою, на думку Ломоносова, то з нього нічого й не повинно увійти в загальноросійську літературну мову.
Ціленаправлена асиміляторська діяльність російського царизму принесла результати. На середину ХІХ ст. в містах України українців залишилося трохи більше 5 %, решта в селах. Серед юристів українці в Україні становили всього 16%, серед учителів-25 %, серед письменників і митців-10 %. В промисловості та торгівлі також більшість була за росіянами та євреями. Посилено йшов процес русифікації робітників, в містах вони були відчужені від української культури. Тому українську (народну) культуру ще оберігало село. Однак, особливо з другої половини ХІХ ст. туди проникає капіталізм і село також руйнується. Українська еліта (панство) зрікалася свого народу, своєї мови, куплена маєтками та привілеями. Вона як культуротворча сила не виступала. В Західній Україні, на Правобережжі такий стан існував ще з раніших часів.
Поступово занепадала традиційна українська культура західних міст. Книгодрукування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль згасло. Літературна мова ледь жевріла. Спираючись на польську шляхту, католицьку церкву, австрійський уряд намагався асимілювати українське населення.
В таких умовах в Україні виникає рух за розвиток національної культури, посилюється процес пробудження національної самосвідомості, що дало стимул для розвитку національної культури в цілому. Зародки національно-культурного відродження простежуються в останній чверті ХVІІІ ст. у середовищі бувшої козацької старшини. Виникає рух за вивчення історії козацької України (наслідок активної пошукової роботи старшини з метою підтвердження шляхетського походження, за що російський уряд надавав дворянство). Поступово формується українська національна ідея. Про це свідчать праці Рігельмана, Рубана, Безбородька про історичне минуле України.
В процесі формування нації в українському суспільстві виникає зацікавлення історичним минулим, усною народною творчістю, етнографією, мовою. Цей інтерес ознаменувався публікацією в 1800р. “Слова о полку Ігоревім” видатної пам’ятки княжої доби.
Значний вплив на розвиток національної самосвідомості українського народу мала діяльність перших політичних організацій в Україні, особливо “Товариства з’єднаних слов’ян” (1823). Воно ставило своєю метою революційним шляхом ліквідувати самодержавство і кріпацтво, створити федерацію слов’янських народів.
Найвище піднесення національно-визвольного руху в першій половині ХІХст. припадає на 40-і роки. Саме в 30-40-х роках цього століття місію культуротворення бере на себе українська інтелігенція. Її основна особливість у тому, що формувалась вона із різних соціальних станів. Українська інтелігенція в 40-х роках очолює національно-визвольний рух. В цей період відбувається організаційне оформлення руху, створюється відоме Кирило-Мефодіївське товариство.
Кирило-Мефодіївське братство, або Українсько-Слов’янське товариство Св. Кирила й Мефодія таємна політична антицарська організація, виникла у Києві в середовищі національно-свідомої української інтелігенції у грудні 1845 січні 1846 рр. (П.Куліш, О.Навроцький, О.Маркович, Д.Пильчиков, В.Білозерський, М.Гулак, М.Костомаров). Засновники - М.Гулак, М.Костомаров, В.Білозерський.
У засіданнях товариства брав участь Т.Шевченко. На початку 1847р. кількість братчиків досягла 100 осіб. Більшість їх були прихильними до товариства, бо за даними слідства 1847 р. основу організації на кінець 1846 р. складало 12 осіб. Учасники братства мали контакти з Чехією, Литвою, Польщею, Білоруссю, Росією.
Кирило-Мефодіївців об’єднували любов до України, її історії, мрія про самостійне існування кожного слов’янського народу на засадах парламентаризму, про слов’янську федерацію як рівноправне об’єднання незалежних держав.
Організація була певною мірою віддзеркаленням молодоєвропейського руху у розумінні ідеалів суспільного прогресу, високої місії науки, освіти, мистецтва. Програмні вимоги товариства викладені у “Книзі буття українського народу” (“Закон Божий”), автором якої був М.Костомаров, у “Статуті Слов’янського товариства Св. Кирила і Мефодія”, що мав записку-пояснення В.Білозерського, у “Відозві “Брати- українці”, “Браття великороссияне и поляки!”.
За доносом студента О.Петрова члени товариства були арештовані і відправлені до Петербурга. Документи слідчої справи складали 19 томів. Особливо крамольним вважався рукопис “Закону Божого”, у якому було зафіксовано уроки історії України у зв’язках із історією людства на принципах високої духовності. Мова йшла, зокрема, про найтрагічніші сторінки української історії знищення козацтва й Запорізької Січі, поділ України між Польщею та Росією в ХVІІст. Одна з причин нашої національної трагедії була сформульована так: “Україна попалась у неволю, бо вона по своїй простоті не пізнала що там був цар московський, а цар московський усерівно був, що ідол і мучитель”. Кирило-Мефодіївці були покарані без суду. Костомаров роком одиночної камери у Петропавловській фортеці та 8-річним засланням до Саратова (правда, там він міг займатися науковою роботою, а потім мати закордонні поїздки, працю в Петербурзькому університеті, можливості друку).
Т.Шевченко був покараний 10-річною солдатчиною в Оренбурзьких степах із забороною писати і малювати. Подібні покарання понесли й інші учасники організації.
Уряд намагався не надавати розголосу цій справі, хоча приховати її було неможливо. Різною була реакція інтелігенції. Відомий лист В.Белінського, який обурювався “українськими змовниками”, цинічно і грубо написав про Т.Г.Шевченка. Куліша - “этих хохлов”, яких йому “не жаль”.
Хоча організація проіснувала всього 14 місяців, проте її ідеї відіграли важливу роль у розвитку не лише української, але й загальноєвропейської політичної та філософської думки, дали значний поштовх у розвитку української культури. Члени товариства виробили ідеологію українського культурного відродження на основі християнства, поширення освіти.
Увага до історії зумовила різні настрої в українській інтелігенції. Переважна її більшість вихідці з українських козацько-шляхетських родин, в яких діди, а подекуди й батьки ще розмовляли українською мовою. Сини ж цю мову спершу занедбали, а потім зверталися до неї з різною метою.
Перша група інтелігенції - М.В.Гоголь, М.Гнедич, В.Наріжний, та інші вважали, що спільна літературна мова східних слов’ян російська, а українська лише одне із її джерел.
Друга група Г.Квітка-Основ’яненко, А.Метлинський, М.Костомаров та інші, прагнула українську мову зробити засобом поширення освіти серед простого народу, а отже, й розвитку літератури, переважно на фольклорних традиціях.
Третя група переважна більшість Кирило-Мефодіївців, а серед них і Т.Шевченко вбачала майбутнє української мови у її рівноправному функціонуванні з іншими слов’янськими мовами.
Увага до рідної мови, а головне зіставлення її з іншими слов’янськими спростували той усталений ще в середині ХVІІІ ст. погляд на українську мову як на діалект російської, не придатний для літературної обробки. Разом з тим зникло почуття безплідності вивчення рідної мови, історії, культури. Як підкреслював П.Куліш у листі до М.Костомарова: “Молоді люди, беручись за вивчення Малоросії, зовсім не позбавляють себе цим можливості здобути освіченість європейську”. Хоча той же М.Костомаров не до кінця вірив у те, що українська мова здатна вийти за хатній поріг. Однак після заслання за участь в Кирило-Мефодіївському братстві відстоював право українців на створення національної культури рідною мовою.
Усе це, звичайно, справляло певний вплив на формування суспільно-громадських поглядів і настроїв у середовищі української інтелігенції.
Важливо підкреслити, що національне відродження, яке розпочалося на Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної самосвідомості у Галичині, яка перебувала у складі Австрійської імперії. В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження тут взяло на себе греко-католицьке духовенство. М.Грушевський з цього приводу писав, що греко-католицька церква ... “стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед цим була церква православна”.
Національне відродження в Галичині розпочалося на 20-30-х років пізніше в порівнянні з Підросійською Україною. Ці процеси зародилися в місті Перемишлі, де за ініціативою священика І.Могильницького (1777 - 1831 р.р.) було утворено Товариство галицьких греко-католицьких священників (1816): Герасевич, Компаневич, Лаврівський та ін. Члени товариства займалися вивченням української історії, розповсюджували українську літературу, І.Могильницький автор першої в Галичині граматики української мови.
Наприкінці 20-х рр. ХІХ ст. центр національного відродження галицьких українців перемістився з Перемишлян у Львів. Прогресивна західноукраїньська інтелігенція ідею національного відродження пов’язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури, духовного розвитку.
Проголосили цю платформу члени гуртка українських студентів духовної семінарії та Львівського університету, які утворили літературне об’єднання “Руська трійця”. До нього увійшли Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Активну участь у діяльності цього гуртка брали також Микола Устиянович та Григорій Ількевич.
Головним девізом діяльності “Руської трійці” стало твердження: “Народ руський одне з головних поколінь слов’янських, ... русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру”.
Про завдання діяльності “Руської трійці” висловився М.Шашкевич такими словами: “Нам, молодим русинам, треба об’єднатися в гурток, вправлятися в слов’янській і руській мовах, вводити в руських колах розмовну руську мову, піднімати дух народний, просвіщати народ і протистояти полонізму, воскресити руську писемність в Галичині”.
Діячів “Руської трійці” зацікавили твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні та етнографічні праці М.Максимовича, М.Цертелєва, І.Срезнєвського, а також твори польських, сербських і чеських письменників, що відкрили слов’янський світ.
Великий інтерес проявляли також діячі “Руської трійці” до народної творчості, вони збирали й записували українські народні пісні та перекази. Знаменною подією в національно-культурному відродженні Галичини був вихід у світ у 1837 р. в Будапешті літературного альманаху “Русалка Дністровая”, підготовленого діячами “Руської трійці”.
У вступному слові до цього альманаху М.Шашкевич, писав:
Вспоминайте, браття милі ...
Може спомин собі дасть
Воскресити в новій силі
Руську славу, руську власть!
Ці слова прозвучали як заклик до культурного та літературного відродження русинів, духовного єднання українців Галичини і Наддніпрянської України.
Вихід у світ “Русалки Дністрової” з радістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархія греко-католицької церкви не зрозуміла і не підтримала молодих ентузіастів “Руської трійці”. На прохання духовенства віденська цензура конфіскувала основний тираж, а губернське управління дало розпорядження знищити 100 примірників альманаху, які попали до Львова, передавши лише один примірник для університетської бібліотеки. Правда, деякі конфісковані примірники альманаху збереглися.
Переслідування зазнали й діячі “Руської трійці”. Так, Яків Головацький змушений був покинути професорську посаду у Львівському університеті та емігрувати в Росію.
Що в середовищі української інтелігенції перемогла ідея культурного розвитку, що українське село не стало блискіткою в мозаїці російської чи польської літературної мови, безперечна заслуга і членів “Руської трійці”.
Найвищого піднесення національно-культурне відродження в Галичині в першій половині ХІХ ст. припадає на період буржуазно-демократичної революції 1848-1849 р.р. Так, в 1848 р. у Львові була створена Головна Руська Рада, яка поставила основними своїми вимогами культурно-національну автономію для Галичини; введення викладання у школах українською мовою. Рада утворила культурно-просвітницьке товариство “Руська матиця”; було відкрито народний просвітницький інститут “Народний Дім”; проведено з’їзд вчених і діячів культури “Собор руських вчених”, який категорично став на захист української мови. В 1848 р. у Львові вийшла перша українська газета “Зоря Галицька”, а в Львівському університеті відкрито кафедру української мови та літератури, яку очолив Я.Головацький.
Розвиток української культури другої половини ХІХ ст. відбувався під великим впливом творчості Т.Г.Шевченка, який підніс культуру свого народу до загальноєвропейського рівня. В цей період розвиток української культури неодноразово переривався царським урядом з метою повної асиміляції українців в “єдиний російський народ”. У звітах перепису 1897 р. великороси, малороси, білоруси значилися під одною назвою “русские”.
Поразка Росії у Кримській війні показала прогнилість і неспроможність кріпацтва і самодержавної влади. Селянська реформа 1861 р. знаменувала вступ Росії на капіталістичний шлях розвитку. З цього часу починається новий період визвольного руху. Боротьба проти російського царизму та габсбурського самодержавства становили основу розвитку прогресивної культури в Україні.
Характерна особливість цього періоду ─ керівництво процесом національно-культурного відродження українською інтелігенцією. В середовищі її зароджується і домінує ідеологія “лицем до народу”. До свого українського народу. Це чітко підкреслює відомий історик М.Костомаров, який у цей час теоретично доводить існування двох руських народностей ─ української та російської, які суттєво відрізняються одна від одної.
Рух в народ виник із двох центрів. Перший ─ у Петербурзі, куди приїхали, відбувші покарання, колишні кирило-мефодіївці (їм був заборонений в’їзд в Україну). В столиці Росії утворюється перша громада (Костомаров, Шевченко, Куліш, Білозерський та ін.). На кошти відомих українських меценатів поміщиків Тарнавського і Галагана відкрито українську друкарню, став виходити перший україномовний журнал “Основа” (1861-1862 рр.). В ньому друкуються твори І.Котляревського, Т.Шевченка, П.Куліша, М.Вовчка.
Одночасно в самій Україні формується другий центр національно-культурного відродження навколо Київського та Харківського університетів. Студенти та викладачі цих вищих шкіл, керуючись народницькою ідеологією, розпочинають рух “хлопоманів” (українофілів). Утворюється гурток: О.Житецький, П.Чубинський, Т.Рильський. Основним ідеологом цього руху був відомий історик, професор Київського університету В.Антонович (1834-1908 рр.). Вимоги руху хлопоманів: ліквідація царизму, кріпосництва, встановлення Російської демократичної республіки, в якій вільно жили б слов’янські народи, в т.ч. українці. Такої мети можна досягнути шляхом поширення освіти серед селян, піднесення їх національної і суспільно-політичної свідомості.
Так формується рух українських народників на основі християнської моралі і твердого переконання, що українська національна культура збереглась у чистоті лише серед селян. Тому необхідно “повернутися обличчям до села“, вивчати історію, культуру України і просвіщати село. Українські народники створюють громади, напівлегальні культурно-просвітні організації, в яких брали участь відомі діячі культури України: М.Зібер, М.Драгоманов, О.Житецький, П.Чубинський, М.Старицький, О.Лисенко, Т.Рильський, О.Кониський та ін. Їх об’єднувала спільна українська ідея, любов до України, повага до українського народу, гордість за його культуру. Силами громадівців формується мережа українських недільних шкіл. За 1861-1862 рр. їх було створено 110, друкується навчальна література: “Буквар южноруський” Т.Шевченка, арифметика Д.Мороза, граматика П.Куліша тощо. Для підготовки педагогічних кадрів у Києві було засновано “Временную педагогическую школу”.
Піднесення національно-культурного руху стурбувало російський уряд. В 1862 р. недільні школи були закриті, а в наступному 1863 р. вийшов циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, який забороняв друкувати науково-популярну та релігійну літературу українською мовою. Громади були закриті. Ряд відомих діячів української культури були репресовані, серед них П.Чубинський за вірш “Ще не вмерла Україна” (1863 р.). Цій поезії судилося стати національним гімном України на музику вихідця з Галичини М.Вербицького.
Громадівський рух відновлюється в 70-х рр. ХІХ ст. Провідна роль в них ─ уже за радикально налаштованою інтелігенцією: П.Подолинський, О.Терлецький, М.Зібер, М.Павлик, І.Франко. Це - соціальні демократи, які виступали за народну революцію. Провідне місце в русі тепер займає М.Драгоманов (1841-1895 рр.), автор теорії “громадівського соціалізму”, який боровся за автономію України, за федерацію із демократичною Росією. Драгоманов і члени “молодих громад” стали на захист духовності українського народу, виступили проти денаціоналізації, проти заборони української мови.
Реакція царизму була жорстокою. В 1876 р. виходить сумнозвісний Емський указ Олександра ІІ, який повністю забороняв українську мову в друці, заборонялось ввозити українські книги. Було проголошено: “Малорусского языка не было, нет и быть не может”.
Жорстокі репресії російського царизму змусили передову інтелігенцію підросійської України звернути свої погляди на Галичину.
Тут українофільський (народницький) рух оформився ще в 60-х роках як противага москвофілам (орієнтація на Велику Росію, як визволительку Галичини від Австро-Угорщини. Русини Галичини ─ частина російської нації, а місцева мова ─ діалект російської). Народовці в 1868 р. створюють товариство “Просвіта”, яке відіграло велику роль в поширенні освіти в краю, створенні читалень, бібліотек, хорів. В створенні “Просвіт” відзначились відомі діячі культури А.Вахнянин, О.Огоновський, О.Партицький та ін. На 1914 р. “Просвіти” мали 3000 читалень і бібліотек. В 1873р. створюється у Львові літературне товариство ім. Т.Шевченка, яке в 1895 р. завдяки М.Грушевському (був запрошений на роботу до Львівського університету для керівництва кафедрою історії) було реорганізовано в Наукове товариство ─ НТШ.
Наростання національно-культурного руху в Галичині сприяло перетворенню її в своєрідний “П’ємонт” українського визвольного руху. Саме тут у 1895 р. відомий культурний діяч Ю.Бачинський в брошурі “Україна ірредента” теоретично обгрунтував тезу про необхідність побудови самостійної Української держави. Така ідея в підросійській Україні була висунута в праці першого теоретика українського націоналізму М.Міхновського “Самостійна Україна” (1900 р.) .
В умовах революції 1905-1907 рр., завдяки активній діяльності української громади в Російській Думі та відповідних указів, український народ, як й інші недержавні нації, отримав право на пресу та вільне друкування книг без попередньої цензури. Поява видань українською мовою мала величезне значення, хоча більшість з них існувала недовго, і відносно мали невеликі тиражі. Перша щоденна політична, економічна й літературна газета “Громадське слово” Є.Чикаленка планувалась видаватися тиражем 190 тис. примірників. Замість неї вийшла “Громадська думка”, яка зібрала невелику передплату і друкувалася у 3,7 тис. примірників. Через різні обставини багато проектів україномовних періодичних видань не були реалізовані. Так, з жовтня 1905 р. по червень 1907 р. про вихід у світ заявили 64 україномовні газети і журнали. Проте своє існування бодай одним примірником підтвердили лише 24 видання. У період реакції і з наближенням першої світової війни царизм дедалі більше утискував українську пресу, тому не дивно, що у 1913 р. з 275 газет в Україні українською мовою видавалася лише одну.
У складних умовах діяли товариства “Просвіта”, започатковані ще у 60-х роках ХІХ ст. В умовах революції 1905-1907 рр. тільки київська “Просвіта” за 4 роки свого існування випустила 36 найменувань брошур, організувала 100 лекцій, 25 літературно-музичних вечорів. У 1910 р. спеціальним розпорядженням прем’єр-міністра Росії Столипіна заборонялися культурно-освітні національні організації під приводом того, що “утворення товариств, які ставлять перед собою вузькі національно-політичні цілі, або об’єднання на грунті таких національних інтересів, веде до поглиблення основ національної відокремленості”. (“Просвіта” в Галичині проіснувала до 1939 р.).
Підводячи підсумки першого питання, можна стверджувати, що процеси національно-культурного відродження пройшли певні етапи розвитку:
1)просвітницький етап (к. ХVІІІ – поч. ХІХ ст.ст.). виникає літературна українська мова на народній основі; формується М.Костомаровим важлива теза - є дві різні, хоча й подібні, народності: українці та росіяни, українська мова та культура - окремі, як самобутні;
2)романтичний період (20-і – 40-і рр. ХІХ ст.): активно формується українська нація на основі української національної культури. В центрі етапу – творчість Т.Г.Шевченка, діяльність Кирило-Мефодіївського товариства;
3)наступ Росії на процеси українського відродження (50-і – 80-і рр. ХІХ ст.): Валуєвський циркуляр; Емський указ; українське відродження, на відміну від Західних і Східних слов’ян, не досягло своєї мети – сформувати цілісну соціальну структуру нації і цим створити передумови для побудови власної державності. Йде гостра боротьба за збереження української мови та культури;
4)перенесення центру культурного відродження у Галичину (80-і – 90-і рр. ХІХ ст.): в ці роки уже повноцінно діють усі три головні блоки української національної культури: творення, зберігання, поширення духовних цінностей. Цей перелом пов'язаний з іменами М.Грушевського, І.Франка, М.Драгоманова.
Отже, до початку революції 1917-1920 рр. українська культура мала великі здобутки в утвердженні етнічної і культурної самобутності. Проте чимало проблем залишилися нерозв’язаними. Як і раніше, головною перешкодою для розвитку культури залишалася політика урядових кіл Російської та Австро-Угорської імперій. Тому культурно-національні проблеми посіли центральне місце у боротьбі України за державну незалежність у 1917-1920рр.
2.Становище освіти та науки
ХІХ ст. період абсолютного знищення української державності, роки бездержавності. На землях України безконтрольно панують дві імперії: Російська і Австро-Угорська. Зникла сама назва “Україна”, окупанти планували панувати тут вічно. Найкращі інтелектуальні сили краю працювали на користь чужих держав, вносили вагомий вклад в їх розвиток.
Основою розвитку є система освіти. В пер. пол. ХІХ ст. до мережі освітніх установ входили навчальні заклади чотирьох розрядів: парафіяльні та дяківські школи, повітові училища, гімназії, ліцеї та університети.
У галузі освіти в Україні російський царизм проводив особливо реакційну політику. Як результат, мережа народних шкіл на середину ХІХ ст., порівняно з добою Гетьманщини, значно скоротилася. Українці вже не були високоосвіченою нацією, вони стали темною, неосвіченою масою. Так, в Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській, Полтавській губерніях на білш як 7 млн. жителів навчалось лише 9823 учні. В 1856 р. в Україні одна школа припадала в середньому на 9591 жителя. Це більше як в 10 разів гірше, порівнюючи з роками Гетьманщини.
Царський уряд дбав про розвиток спеціальної освіти. Вже із початком ХІХ ст. в Україні відкриваються професійні школи. Одним із перших було відкрито Чернігівське ремісниче училище (1801 р.). З часом були відкриті і училища для канцелярських службовців (Херсон, 1826 р.), “школа чистописців” (Полтава, 1823р.), професійні школи виноробства, садівництва, бджільництва, ветеринарії, рільництва. У великих містах України діяло декілька фельдшерських шкіл, зокрема, у Києві така школа була відкрита в 1844 р. Починаючи з 1834 р. у Херсоні (і донині) працює училище торгівельного мореплавання.
Неповну середню освіту давали повітові училища (повіт прирівнюється до теперішньої адміністративної одиниці району, тобто – районні училища). Освіта, яку давали ці училища, не дозволяла поступати у вищий навчальний заклад.
Вищу середню освіту давали гімназії та колегіуми. Гімназії були відкриті в усіх губернських і окремих повітових містах України. Це були навчальні заклади гуманітарного спрямування. В них вивчали в основному мови, перш за все, російську, латинську, грецьку та ін., природознавство, географію, математику та ін. науки. Серед гімназійних викладачів працювали відомі вчені України: економіст І.Вернадський, історик М.Костомаров, художник І.Сошенко, педагог М.Чалий та ін. Протягом пер. пол. ХІХ ст. в Україні було відкрито 19 гімназій: Одеса, Харків - 2, Київ - 2, Чернігів та в ін. містах. Першою була відкрита в Україні Одеська комерційна гімназія в 1804 р., в 1812 р. відкрито гімназію в Києві.
Гуманітарного спрямування були і колегіуми, які працювали в Харкові, Ніжині, Переяславі.
В даний період царський уряд остаточно закриває Києво-Могилянську академію (1819 р.). На її базі відкрито Київську духовну академію, але ще кілька років у цьому навчальному закладові традиційно вивчались світські науки.
Рубіж ХVІІІ-ХІХ ст.ст. роки, коли в Україну із Західної Європи масово проникають ідеї просвітництва, лозунги Великої Французької революції. В Україні оформлюється сильний просвітницький рух, завдяки якому (на чолі з відомим громадським діячем Василем Каразіним) в 1805 р. на кошти місцевого дворянства в Харкові було відкрито університет. Російський уряд не вклав у його відкриття ні рубля. Навчання в ньому проводилось на 4-х факультетах: історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному, медичному. При університеті були утворені педагогічний, медичний, ветеринарний інститути.
В пер. пол. ХІХ ст. в Харківському університеті працювали відомі науковці І.Тимківський, І.Срезневський, А.Метлинський, Т.Осиповський, П.Гулак-Артемовський (перший ректор університету), Д.Багалій та ін. Тобто, із створенням університету місто Харків стає центром наукового та освітнього життя в Україні.
6 жовтня 1833 р. Микола І підписав указ про утворення Київського університету. Він проголошувався як російський імені Святого Володимира. Така ідея, вперше зародилась після польського повстання 1830 р., коли російський уряд почав відкрито проводити політику русифікації в українських землях. Саме в 1831р. Микола І запропонував реорганізувати освіту в українських землях із переведенням усього навчання на російську мову. Тодішній міністр освіти Російської імперії Уваров писав із цього приводу: «Університет Св. Володимира – моє творіння. Але я першим ліквідую його якщо він не виконуватиме своєї мети – поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Русі». 25 травня 1833 р. було затверджено статус нового університету, а 15 липня 1834 р. відбувся публічний акт відкриття його. Університет спочатку мав два факультети: філософський та юридичний. У 1841 р. відкрито медичний факультет, а в 1850р. філософський факультет поділено на два: історико-філософський та фізико-математичний. У 1834р. в університеті навчався лише 61 студент. Першим ректором був 30-річний М.Максимович, відомий енциклопедист, товариш Т.Шевченка, дослідник історії й археології України.
Надії царського уряду відносно Київського університету, як твердині русифікаторства в Україні, не оправдались. Він став одним із основних осередків українського національно-культурного руху. Серед викладачів були видатні українські вчені та громадські діячі В.Антонович, М.Костомаров, М.Владимирський-Буданов (творець українського правознавства) та ін. Університетами вищі школи в Україні не обмежувалися. В Києві в 1819 р. (уже говорилось вище) відкрита Духовна академія, в 1844 р. політехнічний інститут в Одесі. В пер. пол. ХІХ ст. були створені вищі навчальні заклади, що об’єднували гімназійний та університетський курси: Волинський ліцей у Кременці (переведений після польського повстання 1830 р. до Києва і склав базу для Київського університету), Рішельєвський ліцей у Одесі, Гімназія вищих наук у Ніжині. Як бачимо, вища освіта була в центрі уваги царського уряду, але не було жодного ВНЗ, який би працював на українській мові, або мав би кафедру української мови чи літератури.
Саме в ці роки царський уряд відкриває станові жіночі вищі навчальні заклади – а саме інститути шляхетних дівчат у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1835), Києві (1838). Пізніше були відкриті жіночий медичний інститут у Києві (1907). Вищі жіночі курси в Одесі та Києві (1906), Харкові (1907), жіночий педагогічний інститут у Харкові (1910).
В Західній Україні після приєднання її в результаті першого поділу Польщі (1772 р.) до Австро-Угорщини в кінці ХVІІІ ст. пройшли певні реформи в освіті (діяльність імператора Франца ІІ). Складною була доля Львівського університету, заснованого в 1661р. з латинською мовою викладання. Остаточно затвердженого урядом Австрії у 1784р. В 1805 р. його було перетворено на ліцей, а в 1827 р. знову на університет. У 1849 р. в університеті вперше створено кафедру української мови та літератури, яку очолив Я.Головацький. Навчання в університеті велося (починаючи з 1817р.) німецькою мовою.
У першій половині XIX ст. подальшого розвитку набули філософія, i політекономія, технічна та природнича науки. Науковими i освітніми центрами у цей час були Харківський i Київський університети, якi зібрали навколо себе кращі наукові сили. Так, науковцi Харкiвського університету свою увагу спрямували на вивчення свого краю i на піднесення його економічного i культурного рівня. Серед науковців Харківського університету було чимало тих, хто ввійшов в історію українського відродження. Серед них один з iнiцiаторiв i засновників університету Василь Каразiн (1773-1842), який очолював фiлотехнiчне товариство для поширення досягнень науки i техніки та сприяння розвитку економiки України. (Зараз його прізвище присвоєно Харківському національному університету).
Вихованець, а потiм i професор Харкiвського унiверситету Ізмаїл Срезневський (1812-1880) iз захопленням працював над дослiдженням української народної творчостi i побутової старовини, наслiдком якого було видання української народної поезiї "Запорожская Старина" (1833-1838) в шести книгах. Ним видано також великий збiрник українських народних пiсень "Собрание памятников украинской народной поэзии", складений у 1826 р. У 1838 р. вiн видає "Украинский Сборник", де було вмiщено "Наталку Полтавку" i "Москаля-чарiвника" Котляревського, якого в 1837 р. вiдвiдав i мав з ним розмову про iсторiю України i про збереження пам’яток української народностi.
За iнiцiативою лiтературних i наукових сил унiверситету видаються мiсцевi журнали i альманахи, книжки i збiрки. За перше десятилiття iснування унiверситету (1805-1815) було видано 210 книжок, що становить 50 % усiх видань Росiйської iмперiї на той час. З них - 90 праць належить професорам, 16 студентам.
Незважаючи на посилену русифiкацiю та утиски академiчної свободи, в Харкiвському унiверситетi були помiтнi ухили до українознавста. При унiверситетi було створено iсторико-фiлологiчне товариство, яке поставило своїм завданням розвиток i поширення iсторичних знань i збереження творiв та пам’яток старовини. Значний внесок у розвиток загального мовознавства, теорiї словесностi, фольклору, етнографiї, дослiджень про походження мови зробив випускник i професор унiверситету Олександр Потебня (1835-1891).
Важливу роль у розвитку культури i науки, поширеннi освiти вiдiграв i Київський унiверситет. З його заснуванням iнтелектуальний центр України перемiстився iз Харкова до Києва. В першiй половинi XIX ст. тут працювали вихованцi Харкiвського унiверситету М.Дяченко i О.Дяченко, якi розробляли питання диференцiйованого та iнтегрального обчислення. Помiтний слiд у розвитку проблем механiки та гiдравлiки залишив І.Рахманiнов. Значнi зрушення у розвитку фiзичних дослiджень пов’язанi з iменами вчених Є.Кнорра i М.Тализiна. Пiд керiвництвом Кнорра було засновано метеорологiчну обсерваторiю. Розвиток хiмiчної науки в унiверситетi пов’язаний з дiяльнiстю Г.Фонберга, який створив хiмiчну лабораторiю. У цей час в унiверситетi розпочалися першi дослiдження з географiї та геологiї. Значний внесок у розвиток ботанiки зробив Р.Траутфеттер. Пiд його керiвництвом за планом В.Береттi у 1841 р. було закладено унiверситетський ботанiчний сад.
Першi вченi-медики унiверситету були учнями i послiдовниками М.Пирогова. Особлива заслуга в розвитку його наукових iдей належить В.Караваєву одному iз засновникiв вiтчизняної офтальмологiї.
Проте патрiархом науки був Михайло Олександрович Максимович (1804-1873). Його працi, зокрема в галузi iсторiї та фiлологiї, сприяли згодом зародженню iсторико-фiлологiчної школи Київського унiверситету, яка дала українськiй науцi таких видатних учених, як В.Антонович, М.Драгоманов, О.Лазаревський, Д.Багалiй, М.Дашкевич, М.Грушевський та iн. Вони й продовжили передовi iсторичнi традицiї М. Максимовича у вивченнi української минувшини i передавали їх своїм учням.
Значнi здобутки М.Максимовича i в дослiдженнi української мови. У працях, написаних у 1827-1863 рр., вiн науково довiв, що українська мова це дiйсно самостiйна мова; до мов захiдно- та схiднослов’янських вона ближча, нiж до мови московської, вiд якої дуже вiдрiзняється. Самі українцi давнi автохтони в своєму краю, де живуть вони вiд Дунаю до Дону; мова українська зачалася ще в доiсторичну добу. Максимович перший докладно подав усi найвиразнiшi прикмети української мови.
У першiй половинi XIX ст. науковi дослiдження проводились також у численних наукових товариствах, якi ставили своєю метою вивчати минуле України її археологiю, iсторiю, культуру. В 1835р. при Київському навчальному окрузi засновано Тимчасовий комiтет для дослiдження старовини, а в 1843 р. замiсть нього вiдкрито Тимчасову комiсiю для розбору давнiх актiв. Вона пiдготувала i видала значну кiлькiсть iсторичних матерiалiв у фундаментальному виданнi "Архив Юго-Западной России". Було видано також ряд лiтописiв та збiрникiв документiв.
Плiдно працювало й Одеське товариство iсторiї i старожитностей, засноване в 1839 р., члени якого дослiджували пам’ятки грецької колонiзацiї Чорномор’я, скiфiв, Запорiжжя. Аналогiчнi товариства створювались i у наступнi роки в рядi iнших мiст України. Наслiдком їх дiяльностi стали сотнi томiв рiзних видань, у тому числi копiї документiв, оригiнали яких загинули пiд час Жовтневого перевороту 1917 р.
Крiм того, багато українських учених у першiй половинi XIXст. працювали в iнших унiверситетах та наукових й освiтнiх закладах. Свiтової слави здобув М.Остроградський (1801-1862), один iз засновникiв петербурзької математичної школи. Його iменем названо деякi математичнi формули. Фiлософ П.Юркевич (1826-1874) був академiком Росiйської, Чеської, Паризької академiй наук.
Вже в цей період серед українських вчених з’явились першовідкривачі наукових знань майбутнього. Вони випередили свій час на століття. До найбільш відомих з них можна віднести О.Засядька, конструктора бойових ракет, героя війни з Наполеоном. Вже в 1829 р. у війні з Туреччиною російська армія використала створені ним реактивні сняряди.
Нащадок запорожців, Засядько є творцем світового ракетобудування. Народився вчений на Полтавщині в 1779 р. в сім’ї козака, стає офіцером, бере активну участь в боях, стає видатним спеціалістом з артилерії. Після служби в армії, продає свій маєток і приступає на виручені кошти до експериментів по створенню ракети. Вчений створює гранатні ракети і установки для їх запуску. Його ракети летіли понад 3 км. Ракети були прийняті на озброєння російської армії і флоту. За час війни з Туреччиною в 1828-1829 рр. було виготовлено коло 10 тис. ракет. В 1838 р. Засядько помер.
Таким чином, в першій половині ХІХ ст. освіта і наука в українських землях розвивались у важких умовах колоніальної залежності і були спрямовані на службу Російської та Австро-Угорської імперій.
Лібералізація суспільно-політичного життя Російської імперії в 60-70 рр. спонукала до створення національних шкіл в Україні. (На відміну від українців і білорусів такі школи були у народів Прибалтики, поляків, татар та ін.). Оцінюючи тяжке становище на освітянській ниві, М.Драгоманов писав: “…зменшити своє горе народ міг би і тепер, якби був просто письменний… а коли б він був добре освічений наукою… тоді б двох днів не протримались би усі порядки, що тепер доводять народ до стану робочого скоту”.
Дуже швидко у 1861-1862 рр. формується мережа недільних шкіл (всього до 110), друкується навчальна література: “Буквар южноруський” Т.Шевченка, арифметика Д.Мороза, граматика П.Куліша тощо. Для підготовки педагогічних кадрів у Києві було засновано “Временную педагогическую школу”. У 1862 р. Петербурзький комітет грамотності клопотався, щоб дозволити впровадити освіту в Україні рідною мовою. Проте ці плани залишились нездійсненними.
Зародки початкової освіти в Україні були придушені Валуєвським циркуляром 1863 р., який наклав важкі пута на українську культуру взагалі. В ньому писалось:“…більшість малоросів самі вельми грунтовно доводять, що ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, що вживає простонароддя, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на нього Польщі”. Циркуляр заборонив друкування підручників, популярної літератури, духовних книг українською мовою.
Цей процес був посилений характером реформи освіти. У другій половині ХІХ ст. на українських землях залежно від державного підпорядкування викладання велося різними мовами: російською, польською, німецькою. Російська мова панувала на Лівобережній та Степовій Україні. У 1864 р. всі початкові школи дістали єдину назву ─ початкові народні училища. Вони були проголошені безстановими і мали таку навчальну програму: закон Божий, письмо, читання, 4 дії арифметики, церковний спів. Таких шкіл на кінець ХІХст. було лише 17 тис., внаслідок чого близько 70 % дітей залишилося поза школою.
У 1864 р. було створено гімназії двох типів: класичні та реальні. Ці ланки середньоосвітньої загальної школи були проголошені безстановими і загальнодоступними, хоч за навчання треба було платити. Третина навчального часу у класичних гімназіях відводилася грецькій і латинській мовам, а природознавство, хімія майже не вивчалися. Випускники цих закладів без іспитів могли здобувати освіту в університетах. У реальних гімназіях давніх мов не було, ширше викладалися природознавство, хімія, фізика, математика, креслення, нові мови. По закінченні навчання учні могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Для жінок існували окремі жіночі гімназії, вищі жіночі курси, метою яких була підготовка дівчат ─ матерів сім’ї. Наприкінці ХІХ ст. в Україні існувало 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.
Вищу освіту в Україні можна було здобути у трьох університетах: Харківському, Київському, Новоросійському, заснованому на базі Рішельєвського ліцею в Одесі в 1865 р. Загальна чисельність студентів була незначною ─ до 4 тис. осіб. Бурхливий розвиток економіки другої половини ХІХст. зумовив потребу у створенні вищих технічних навчальних закладів, таких як Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1865р.), Київський політехнічний інститут (1898 р.), Вище гірниче училище в Катеринославі та ін. На початку ХХ ст. в Україні діяло 27 вузів, де навчалося 35 тис. студентів.
Тяжким було становище з освітою в західноукраїнських землях. Навчання в усіх школах, крім початкових, у Галичині і Буковині велося лише польською й німецькою мовами. У 1890 р. загальна кількість неписьменних досягла у Галичині 66,4 %, а в Буковині ─ 75 %. В українських початкових школах діти могли вчитися до четвертого класу, а наступну освіту здобували в іншомовних закладах. Незважаючи на певну лібералізацію освітньої справи в Австро-Угорщині, домінування польської освіти збереглося і на початку ХХ ст. У 1914 р. у Галичині існувало 59 польських гімназій, 6 українських державних і 8 приватних гімназій, які утримувалися на кошти батьків. У Львівському університеті викладання провадилось польською або німецькою мовою, німецьке спрямування мав відкритий у 1875 р. Чернівецький університет. У 1896 р. з 320 студентів там навчалося лише 20 українців.
Розвиток науки. Великих успіхів у др. половині ХІХст. досягла математика. Традиції М.Остроградського в Україні продовжували М.Ващенко-Захарченко, Є.Сабінін (засновник математичної школи в Одесі). В Одесі працював І.Тимченко.
Швидкими темпами розвивалась фізика. Відомими вченими були професори Новоросійського університету М.Умов та М.Авенаріус. В Києві в 1884 р. була створена перша в Україні кафедра теоретичної фізики (М.Шіллер). В Харкові працювали М.Пильчиков ─ один із піонерів рентгенографії в світі та М.Бекетов.
Розвивалась астрономія. Значних успіхів досяг Ф.Бредіхін ─ творець теорії походження метеоритних потоків із комет. В 1881 р. Одеську обсерваторію очолив перший в Україні астрофізик О.Кононович.
Першу школу геологів в Україні заснував у Києві К.Феофілактов. До неї належать відомі вчені: В.Тарасенко (петрографія України), П.Тутковський ─ творець мікропалеонтології та інші.
Значного розвитку досягла біологія. В Україні працював І.Мечніков, який створив у Одесі першу в Україні бактеорологічну станцію. В ній працював відомий біолог українець Д.Заболотний.
Продовжувачами справи знаменитого М.Пирогова стали відомі медики М.Скліфосовський, В.Караваєв. Світову славу своєю працею “Операції на поверхні людського тіла” здобув наш учений Ю.Шимановський. Він автор багатьох хірургічних інструментів, які зараз застосовуються в усьому світі.
За роки суверенної України повернуті із забуття прізвища відомих природодослідників: В.Липського - відкрив і описав 4 нові для науки роди і 280 видів рослин, його прізвищем названі 54 види рослин (ковила Липського, молочай Липського і т.д.); О.Волощака, І.Верхратського ─ засновника українського природознавства, автора перших підручників та наукової термінології з різних природничих наук тощо.
Українські вчені багато зробили для розвитку гуманітарних наук. Історія ─ дослідження В.Антоновича, М.Костомарова, О.Лазаревського, О.Єфименко, М.Аркаса, Л.Полонської-Василенко, М.Грушевського, М.Драгоманова. Економічна теорія: дослідження С.Подолинського із проблем взаємодії суспільства і природи; М.Зібера; світової слави досяг своїми працями Д.Туган-Барановський по розвитку теорії кооперації.
Філософія: школу українських вчених очолив П.Юркевич. Сюди входили С.Гогоцький, М.Грот, П.Лінницький та ін.
В даний період були закладені основи розвитку юридичної науки в Україні. Це перш за все праці М.Володимирського-Буданова, Ф.Леонтовича, О.Кістяківсь-кого та інші.
В області етнографії вагомий внесок зробили вчені М.Миклухо-Маклай, П.Чубинський, Б.Грінченко, В.Гнатюк тощо.
Розвиток наукових досліджень в підросійській Україні був направлений на задоволення інтересів імперії. Одночасно Росія максимально обмежила доступ наукової інформації до місцевого населення. З цією метою було майже припинено друк наукової літератури рідною мовою. Так, в 1863 р. вийшло всього 11 книг, в 1865 р. ─ 5, в 1870 ─ 5 книг і тощо.
Друга половина ХІХ ст. характерна організацією значної кількості наукових товариств. Так у 1869 р. при Харківському університеті засновано товариство дослідників природи, цього року в Києві засновано товариство природознавців. Найбільшою подією на Сході України було заснування в 1873 р. в Києві Південно-західного відділу Російського Географічного товариства, члени якого широко вивчали етнографію, фольклор України.
З участю національно-свідомої частини української інтелігенції Наддніпрянщини в 1873 р. у Львові було створено товариство ім. Т.Шевченка. Поступово товариство взяло на себе роль лідера у формуванні основних напрямків української науки, перетворилося у першу новітню українську академію наук. В 1895 р. товариство реорганізоване в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), його з 1897 до 1913 р. очолював М.Грушевський. В НТШ працювали відомі науковці: І.Франко, І.Крип’якевич, О.Кониський (філологія), О.Огоновський (філологія), К.Студинський (філологія), В.Гнатюк (етнографія), І.Горбачевський (біохімія), І.Фещенко-Чопівський (металознавство) та ін.
Науковий доробок членів НТШ становить понад 1000 томів різних академічних видань. Підводячи підсумок другого питання можна констатувати, що освіта в Україні розвивалася у важких умовах колоніальної експлуатації. Українські вчені багато зробили для розвитку наукових досліджень, прославляючи своїми досягненнями Російську та Австро-Угорську імперії.
3.Розвиток літератури.
Створення при університетах друкарень дало можливість видавати в Україні наукові праці, збірки української народної творчості, журнали та альманахи, в яких здебільшого друкувалися твори з місцевого українського життя. Це “Харковский демокрит” (1816), “Украинский вестник” (1816-1819), “Украинский журнал” (1824-1825), “Украинский альманах” (1831), “Ранкова зірка” (1833), “Киевлянин” (1840-1841). В цих журналах публікувалися матеріали про культурно-мистецьке життя, статті про Богдана Хмельницького, Григорія Сковороду, історичні дослідження “О малой России” І.Квітки, “Введение в Малороссийскую историю” М.Маркова, гумористичні нариси Г.Квітки-Основ’яненка, вірші П.Гулака-Артемовського “Пан та собака”, вірші декабриста В.Ф.Раєвського, твори І.П.Котляревського, Г.Квітки-Осно’яненка “Салдатский партрет”, Є.Гребінки “Будяк та конопляночка” та інші.
У 20-30-х рр. вийшло кілька збірок української народної творчості. Відомий у той час російський збирач і видавець народних пісень М.Цертелєв у 1819 р. видав збірку “Опыт собрания старинных малороссийских песней”. У 1833-1880рр. професор Харківського університету, відомий вчений-славіст І.Срезнєвський (1812-1880) видав три частини збірки “Запорожськая старина”, в яких опублікував чимало цінних історичних матеріалів про козацтво і Запорізьку Січ, а також зразків усної народної творчості.
У 1836 р. вийшла збірка “Малороссийские и Червонорусские народные думы и песни”, упорядкована П.Лукашевичем, в якій вперше було представлено зразки народної творчості, що виникла за західно-українських земель.
Визначну роль в українській фолькльористиці у 20-40 рр. відіграв М.О.Максимович (1804-1873). Він упорядкував і видав три збірки українських народних пісень: “Малороссийские песни” (1827), “Украинские народние песни” (1834), “Сборник украинских песен” (1849). Народну творчість М.Максимович вважав надбанням української культури, охоче збирав і вивчав її. В народних піснях, писав він, “звучить душа, сповнена почуттів”, а в казках - “освідчується фантазія народна”.
В 1854 р. цінну збірку українських народних пісень під назвою “Народние южнорусские песни” видав А.Метлинський.
У 30-40 роках з’являються статті і перші дослідження в галузі української народної творчості. Велике пізнавальне і художнє значення української народної творчості розкрив М.В.Гоголь у відомій статті “Про малоросійські пісні” (1834).
У 1834 р. М.Костомаров опублікував працю “Об историческом значении русской народной поэзии”. Усну народну творчість М.Костомаров досліджував у зв’язку з історією. Т.Г.Шевченко розглядав народну творчість у тісному зв’язку з визвольним рухом народних мас. Він вважав цю творчість неписаною історією народу, що виникла по живих слідах подій і передавалася з уст в уста з покоління в покоління.
У першій половині ХІХ ст. з’являється ряд праць і з історії України. Довгий час поширювалась у рукописах, а в 1846 р. була вперше надрукована “История Русов”. Багатство фактичного матеріалу, спрямованість проти турецьких, татарських, польських, російських загарбників, емоційно піднесений виклад забезпечили ”Истории Русов” популярність в ті часи. Її вплив позначився на другому виданні “Истории Малой России” (1830) Д.Бантиш-Каменского та “Истории Малоросии” (1842-1843) М.Маркевича.
З середовища українського народу вийшов геніальний письменник М.В.Гоголь. У 30-х роках побачили світ його славнозвісні “Вечори на хуторі біля Диканьки”, повість “Тарас Бульба” та інші твори на теми з українського життя. Творчість Гоголя надихала українських письменників на глибоке вивчення життя народу, на відображення його патріотичних почуттів, мужності у боротьбі з ворогами.
Визначні історичні події, суспільно-політичні процеси, що відбувалися в країні, настрої народних мас, вся сукупність конкретно-історичних обставин того часу наклали свій відбиток на світогляд і творчість українських письменників. В ряді кращих творів вони правдиво відобразили окремі сторони тогочасної дійсності та деякі події з історичного минулого українського народу. Дуже цінним у творчості перших класиків української літератури є насамперед показ життя селянства, міського простолюддя, людей праці. І.П.Котляревський перший в українській літературі створив справді народні, національні образи (Наталка, Микола, Терпелиха), втіливши в них високі моральні якості трудящих працьовитість, чесність, вірність у коханні і дружбі, глибоку людяність та огиду до всого підлого, аморального. Значною мірою такими ж благородними рисами наділені й образи селян у творчості Г.Квітки-Основ’яненки (Маруся, Василь, Івга, Левко, в “Марусі”, “Конотопській відьмі” та ін.).
Трудящі люди у творах Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гулака-Артемовського, Гребінки зображені із співчуттям, любов’ю. Водночас ці письменники піддавали критиці, хоч і не завжди прямій та сміливій, сваволю кріпосників, зловживання чиновників, духовну обмеженість панства. Моральна перевага представників народу над панством підкреслюється в усіх творах Котляревського, в більшості творів Квітки-Основ’яненка, Гребінки та Гулака-Артемовського.
Українські письменники цього часу виступали як художники-новатори. Особлива заслуга Котляревського полягає в тому, що він перший з українських письменників звернувся у своїй творчості до народної мови, застосувавши її як мову літератури. Щедро використавши багатство полтавської говірки, яка є складовою частиною полтавсько-києвського діалекту основи української національної мови Котляревський відіграв визначну роль у розвитку української мови. Його приклад наслідували Квітка-Основ’яненко, Гребінка, Шашкевич, Гулак-Артемовський та ін.
Українська література того часу збагачувалася новими жанрами та засобами художнього зображення дійсності. І.Котляревський дав чудовий зразок бурлескно-травестійної поеми “Енеїда”, яка є неперевершеним твором подібного роду в світовій літературі. Він ввів в українську літературу жанр оди, опери-драми, дав зразки ліричних поезій, що стали народними піснями “Видно шляхи полтавські”, “Віють вітри, віють буйні”, “Ой я дівчина полтавка”, “Віє вітер горою” та ін. Квітка-Основ’яненко перший український прозаїк писав повісті, оповідання, нариси, фейлетони; йому належить також кілька побутових п’єс, комедій. Гулак-Артемовський перший ввів в українську літературу жанр балади “Твардовський”, “Рибалка”. Гребінка зробив перший переклад українською мовою поеми Пушкіна “Полтава”, виступив як видатний байкар, написав ряд високопоетичних ліричних поезій (“Ні, мамо, не можна нелюба любити”).
Новий, вищий етап у розвитку української літератури почався з творчості Т.Шевченка. Т.Г.Шевченко ствердив критичний реалізм в українській літературі. У творчості Шевченка органічно поєднано нещадне викриття самодержавно-кріпосницького ладу, тиранії, з прославленням героїв-борців за інтереси народу. Шевченко обстоював ідею єднання всіх слов’янських народів. З появою “Кобзаря” (1840) почалася нова доба в розвитку української літератури. В центрі уваги її передових діячів, що наслідували традиції Шевченка, стала непремиренна боротьба проти царизму, кріпосницької системи.
У 30-40-х роках ХІХ ст. в Україні виникає такий літературний напрям як романтизм. Характерною ознакою романтизму було розходження між суб’єктивними мріями художника і об’єктивною дійсністю. Але суб’єктивний підхід, що випливає з різного ставлення художника до дійсності, має неоднакове ідейне спрямування. Від того, як відноситься мрія до дійсного історичного розвитку, залежить суть романтизму. Соціальна суть творчості романтиків цього часу визначалася їх ставленням, з одного боку, до феодально-кріпосницької системи, з другого до буржуазних відносин, що розвивалися в надрах феодалізму, та до антикріпосницької боротьби.
Виходячи з цього ми можемо назвати дві форми романтизму в українській літературі цього часу прогресивну і консервативну. До першого відносилися Т.Шевченко та ін. До консервативного О.Афанасьєв-Чужбинський, Л.І.Боровиковським, П.Куліш, А.М.Метлинський.
В ранніх романтичних баладах “Причинна”, ”Тополя”, Утоплена” та ін. Шевченко, використовуючи народну творчість, фантастику відобразив гнітючу кріпосницьку дійсність, в умовах якої страждали народні маси. Героїні цих творів селянські дівчата глибоко людяні, душевно багаті натури, вони прагнуть щастя, але не досягають його. Поет уболіває за них і, показує їх трагічну долю, цим самим протестує проти жорстокої дійсності. В цьому полягає революційна спрямованість романтичних балад Шевченка.
На противагу консервативним романтикам, які дивилися не вперед у майбутнє, а назад, в минуле, ідеалізуючи його, Шевченко оспівував події минулого з революційних позицій, показав народ як вирішальну силу в історичному процесі. У цих творах вперше в українській літературі широко використано мотиви й образи народних дум, пісень, переказів, в яких уславлено народні повстання проти польської шляхти й російського панства, проти турецько-татарських загарбників.
Визначним досягненням революційного романтизму Шевченка було створення образів позитивних героїв, що втілюють у собі його волелюбність, мужність, незламність у боротьбі проти соціального і національного гніту. Поет створює героїчно-романтичні образи Івана Підкови, Тараса Трясила, Гамалії, які діють у виняткових обставинах.
Прогресивний романтизм знайшов своє відбиття у творчості західноукраїнського письменника Маркіяна Шашкевича та в кращих творах інших учасників збірки “Русалка Дністрова”. М.Шашкевич у поезіях на історичні теми відтворює героїзм народу його перемоги над королівським військом (“Болеслав Кривоусий під Галичем 1139”), перемогу козацького війська над шляхетським (“Наливайко”, “Хмельницького обступлення Львова”). Поет твердо вірить у майбутнє свого народу, закликає боротися за його визволення (“Разом к світлу, други жваві”, “Слово до вчителів руського язика”, “Думка” та ін).
У 30-40-х роках в петербурзьких і харківських альманахах виступили поети-романтики М.Петренко, В.Забіла, у творчості яких поряд з прогресивними тенденціями виявилися і консервативні. Їх твори друкувалися в альманахах “Ластівка”, “Сніп”, “Молодик”, “Южний русский зборник”. Багато поезій Забіли в свій час були невідомі і друкувалися лише в журналах у другій половині ХІХст.; збірками вони вперше були видані в 1906 р. у Києві та Львові.
З романтизмом тісно пов’язана художня творчість М.І.Костомарова (1817-1885). В його творчості відображаються переважно минулі часи, а також часи Київської Русі (“Ластівка”, “Співець Митуса”, “Пан Шульпіка” та ін.).
В українську літературу М.Костомаров ввійшов не тільки як поет, а й як перекладач творів Байрона, Шекспіра, та ін. письменників, а також як історик, філософ та критик. У 1843р. з’явилася його стаття “Обзор сочинений, писанных на малороссийском язике” в якій оцінював творчість І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, М.Гоголя.
Все сказане вище говорить нам про те, що відбувся процес формування, нової української літератури, яка виникла в процесі складання українського народу в націю, в умовах дальшого розвитку буржуазних відносин, оформлення спільності економічного життя. Розвиток спільності економічного життя посилював і спільність психічного складу. Все це і виявилося в спільності розвитку культури України.
Культура українського народу розвивалась не ізольовано від інших народів. Саме в першій половині ХІХ ст. значно посилюються зв’язки української культури з культурою польського, чеського, болгарського та інших слов’янських народів. Визвольний рух у Росії, Польщі, Чехії, Болгарії, Сербії в першій половині ХІХст. сприяв посиленню культурних і політичних зв’язків слов’янських народів. А.Міцкевич - у польській літературі, П.Шафарик, Ф.Челаковський, Я.Коллар - у чеській літературі, Ю.Венелін у болгарській, В.Караджич у сербській вели активну боротьбу проти ворогів слов’янських народів німецьких і турецьких загарбників, закликали слов’ян до єднання, до культурного зближення.
Величезну роль у зміцненні зв’язків української літератури з літературами слов’янських народів безперечно відіграла творчість Т.Шевченка. Ще за життя поета його твори з’явилися у перекладах російською мовою і стали відомі у всіх слов’янських країнах. Але не тільки у слов’янському світі стало відомим ім’я великого українського поета. Рядки його безсмертних творів залунали також французькою, німецькою, румунською, італійською, угорською, англійською та іншими мовами. Геніальна творчість Т.Г.Шевченка склала цілу епоху і вивела українську літературу на світову арену.
На початку 1861 року створено, по суті перший український журнал “Основа”, що виходив до кінця 1862 року. Очолювали його Костомаров, Куліш, Білозерський. Цей журнал за своїми програмними настановами здійснював політичну лінію “громад”.
В ньому друкувалися і твори демократичних письменників, ряд творів Т.Г.Шевченка (“Назар Стодоля”, уривки із щоденника, багато поезій, а також матеріали та спогади, зв’язані з шануванням пам’яті великого поета), деякі твори М.Вовчка, Л.Глібова, С.Руданського та інших.
Протягом 1861─1863 рр. у Чернігові під редакцією Л.Глібова виходив щотижневик “Черниговський листок”, де друкувалися художні твори, фольклорні матеріали. Тут вміщувалися статті, замітки, в яких критикувалася реформа 1861р., підносилось питання про організацію і роботу недільних шкіл, про освіту жінок, про видання підручників українською мовою.
З 1882 року протягом 25 років у Києві виходив російською і частково українською мовою щомісячник “Киевская старина”. На його сторінках друкувались художні твори, матеріали з історії, фольклору етнографії.
З початку 80-х років в Україні видається ряд альманахів: нині відновлений “Рада”, виданий М.Старицьким у двох випусках (1883, 1884), “Луна” (1881), “Нива” (1885), “Степ”(1886), “Складка” (1887─1897). Тут друкувались твори Панаса Мирного, І.Нечуй-Левицького, Т.Шевченка, поезії М.Старицького, драми І.Карпенка-Карого.
У Львові в ці роки виходив ряд прогресивних журналів, які за своїм змістом, ідейним спрямуванням протистояли офіційним виданням. Це журнали “Друг”, “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”, “Світ”, “Житє і слово”. В усіх цих журналах провідне місце займали І.Франко, М.Павлик, та їх однодумці. Тут друкувалися повісті І.Франка, Лесі Українки, П.Грабовського та інші.
В цей період значно збагачується усна народна творчість, в якій знайшли своє відображення нові соціально-економічні процеси в пореформеному селі та місті. Виникають нові ліричні пісні, сатиричні і гумористичні вірші, оповідання, приказки, прислів’я, що відбивають життя народних мас, вимушену розлуку з рідним краєм, про еміграцію селян до Бразилії, Канади (“Закувала зозуленька”, “Ой чи воля, чи неволя”).
В 70-90-х роках видаються цінні фольклорно-етнографічні збірки, дослідження про усну народну творчість. Величезну роботу в цій справі проводив І.Франко (“Жіноча неволя в руських піснях народних”, 1883), “Студії над народними українськими піснями”, 1907). Значну фольклористичну діяльність проводив поет-демократ І.Манжура. Протягом багатьох років він збирав зразки усної народної творчості і публікував їх у різних збірниках, журналах.
М.Лисенко видав відому книжку ─ “Збірник українських пісень” у трьох випусках (1869─1876). В цей період виходять фольклорні збірники укладені М.Павликом, В.Гнатюком, І.Рудченком, Я.Головацьким. В Києві засновується “Юго-западный отдел русского географического общества” (1873─1876), який організував експедицію по Україні. Внаслідок цього було опубліковано “Труды етнографически - статистической экспедиции в Западнорусский край” у семи томах за редакцією П.Чубинського.
Значний фольклорно-етнографічний матеріал зібрав і опублікував М.Драгоманов під назвою “Исторические песни малорусского народа” (1874 ─ 1875рр.) у співробітництві з В.Антоновичем.
В українській літературі в ці роки йшла боротьба передових письменників проти реакційної естетики. Літературно-естетичні принципи Шевченка близкуче втілені в його творчості, у творчості Вовчка та інших передових письменників наступних десятиріч. Вони мали вплив на формування суспільно-літературних поглядів Марка Вовчка, Федьковича, Глібова, Руданського, Свидницького. Погляди Шевченка на мистецтво були підхоплені і розвинені далі І.Франком, Панасом Мирним, Лесею Українкою, М.Коцюбинським.
Значні здобутки української демократичної літератури в цей період ─ творчість Марка Вовчка (Марія Вілінська). Її оповідання і повісті (“Три долі”, “Від себе не втечеш”, “Кармелюк”, “Невільничка”, “Ведмідь”, “Живая душа”, “Теплое гнездышко” та інші.) ─ це перші і кращі зразки гострої соціальної, антикріпосницької прози в українській літературі. Марко Вовчок глибоко розкриває внутрішній світ трудящої людини. Її високі моральні якості. Справжня народність письменниці, у творчості якої головними героями є волелюбні селяни-кріпаки, що щиро і хвилююче розповідають про своє життя, про панську наругу; простота, дохідлива мова, багатство народнопоетичних елементів ─ все це органічно зв’язано з загальною антикріпосницькою спрямованістю “Народних оповідань”. До речі, “Народні оповідання” радо привітав Тарас Шевченко.
В цей період посилюються соціальні мотиви, виразно звучать патріотичні кличі, надії на народне пробудження в поезії. Варто зауважити, що найбільшим поетом в українській літературі другої половини ХІХ ст. був Іван Франко. Йому вдалося поєднати в своїх творах традиції романтиків і Т.Г.Шевченка з новаторством європейських поетів. Він і вивів українську поезію на нові обрії своїми збірками “З вершин і низин”, “Зів’яле листя”, “Мій Ізмарагд” та інші. Взагалі роль І.Франка у розвитку української культури важко переоцінити, він не лише талановитий поет і прозаїк, автор блискучих літературно-критичних та політичних статей, а й глибокий дослідник народної творчості, історії літератури, театру, соціальних проблем. Через школу І.Франка пройшла ціла плеяда українських письменників.
Ряд визначних реалістичних творів, в яких правдиво показано історичні процеси і явища епохи, належить таким відомим письменникам, як Глібов, Руданський, Свидницький.
Л.Глібов, що добре знав життя народу, його побут, звичаї, етнографію, фольклорні традиції, ввійшов в українську літературу, як провідний творець реалістичної байки (“Вовк і кіт”, “Лебідь”, “Щука і рак”, “Вовк та ягня”, “Вовк і вівчар” та інші). Всього Глібов написав 107 байок. В його байках відбилися розум, мудрість, оптимізм і висока гідність народу, його презирство до визискувачів, до аморальності, розбещеності і тощо.
Значний вклад в літературу вніс С.Руданський ─ автор задушевних, глибоко гуманістичних поезій, творець нового, оригінального жанру ─ співомовок (“Два трупи”, “Вечорниці”, “Упир”, “П’яниця”, “Сиротина я безрідний”, “Гей, бики” та інші). В кращих з них своєрідно відбилися деякі національні особливості українського народу, його культури. В українській реалістичній прозі 50-60-х років визначне місце посідає творчість А.П.Свидницького (1834─1871), насамперед його повість “Люборацькі”.
В цей період на Буковині виступив видатний демократичний письменник Юрій Федькович (1834─1888), в поезіях і поемах, оповіданнях та повістях якого відображено життя Буковинського народу в умовах цісарської Австро-Угорщини (“Нічліг”, “Поезії Іосифа Федьковича”, “При виході”, “Сестра”, “З окружків”, “Лук’ян Кобилиця” та інші).
В ці роки в Україні плідно працював П.О.Куліш (1819─1897), який у своїх творах змальовував Україну та її минуле (“Старосветское дворище”, “Липовые пущи”, “Другой человек”, “Чорна рада”, “Листи з хутора” та інші). Він - родоначальник українського історичного роману «Чорна рада».
70-90-і роки в історії української літератури були періодом нового піднесення реалізму (в цей час з’явилося багато творів І.Нечуя-Левицького, П.Мирного, І.Франка, І.Карпенка-Карого, М.Кропивницького, М.Старицького, І.Манжури, П.Грабовського). Однією із особливостей української літератури цього періду є її жанрове збагачення. В галузі прози письменники-реалісти створили повісті й романи світового значення, серед них романи Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні”, “Повія”; повісті І.Франка “Борислав сміється”, “Захар Буркут”; І.Нечуя-Левицького “Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я” та інші. Зростає українська поезія, поширюється політична, психологічна лірика; з’являється ряд нових історичних, соціально-політичних, філософських поем. Значно підноситься драматургія, пожвавлюється театральне життя. Блискучими зразками тогочасної класичної драматургії були драми і комедії Франка, Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького.
Особливо велику увагу приділяли письменники створенню глибоко-психологічних жіночих образів, таких, як наприклад, Христя, Мотря з романів П.Мирного, Софія, Харитина з драм Карпенка-Карого, Анна з п’єси Івана Франка. Показ життя жінок ─ це одне із значних досягнень реалізму.
Одним із важливих джерел становлення і розвитку критичного реалізму в українській літературі була усна народна творчість. Фольклор сприяв збагаченню тематики, мотивів, художньо-словесних засобів літератури. Немає жодного письменника, в ідейному і творчому житті якого би фольклор не відігравав важливої ролі. Про це свідчать не тільки твори, в основу сюжету яких безпосередньо покладено ті або інші мотиви народної пісні і казки, а й такі монументальні зразки національної культури, як романи “Хіба ревуть воли, як ясла повні”, “Повія”, повісті “Кайдашева сім’я”, “Микола Джеря”, “Борислав сміється”, комедія “Хазяїн”, драми “Украдене щастя”, “Глитай, або ж павук” та інші. Органічний зв’язок з усною народною творчістю є однією з важливих національних особливостей української літератури другої половини ХІХ ст.
Письменники України далі розвивали літературну мову, блискуче користувались нею для правдивого зображення життя. Твори Панаса Мирного, Івана Франка, Нечуя-Левицького, І.Карпенка-Карого та інших класиків яскраво ілюструють блискучий розвиток української літературної мови. Збагачення літературної мови відбувалось і далі на основі загальнонародної мови, використання усної народної творчості, виникнення нових слів, що відбивали нові суспільні процеси в країні.
Загалом українська духовна культура, в першу чергу, література цього періоду, продемонструвала свої високі можливості у відображенні найскладніших соціально-економічних процесів у суспільстві, у показі духовної величі народу, його боротьби за соціальне і національне визволення, в зображенні найтонших переживань і почуттів людини, її психології тощо. Національно-культурне відродження в Україні цього періоду заклало підвалини для відновлення української державності. Державотворчі процеси дали потужний поштовх до національного і культурного відродження України в наступному періоді її історії.
4. Розвиток театру, живопису, архітектури та музичного мистецтва.
Театр. На переломi XVIII i XIX ст.ст. почалося становлення українського свiтського театру, який пройшов кiлька рiзних фаз i на кiнець XIX ст. став справжнiм професiйним театром. Історично, пiсля шкiльного, з'явився вже наприкiнцi XVIII ст. новий тип українського театру у формi так званого крiпосного театру. Останнiй був своєрiдним переходом вiд шкiльного до свiтського театру.
Серед крiпацьких театрiв в Українi вiдомими були театри помiщика Трощинського в селi Кибинцi (керував ним Василь Гоголь, батько Миколи Гоголя, та В.Капнiст) i Кобилецького маршала Гавриленка у селі Озерках, де виступав навiть Михайло Щепкiн. Мали свої крiпоснi театри деякi польськi вельможi в Правобережнiй Українi.
Справжнiм зачатком професiйного мiського театру у той час стали аматорськi вистави, з яких спочатку виник Харкiвський, а згодом Полтавський театри. У 1789 р. був збудований перший постiйний театр у Харковi, а в 1803 р. - у Києвi та Одесi, згодом у Полтавi, Бердичевi та в iнших мiстах. Однак працювали в них не постiйнi, а мандрiвнi групи зi своїм репертуаром. Це були переробки з росiйської мови п'єс, написаних у Київськiй академiї у XVIII ст. Їх ставили поряд з росiйськими класичними трагедiями.
Започаткував нову українську драматургiю І.Котляревський, який написав п'єси "Наталка Полтавка" i "Москаль-чарiвник". Вони були поставленi Котляревським у Полтавському театрi в 1819 р. Вiд них почалася нова ера українського свiтського театру. З українських п’єс першої половини XIX ст. найкращими були "Наталка Полтавка" І.Котляревського, "Сватання на Гончарiвцi" Г.Квiтки-Основ'яненка i "Назар Стодоля" Т.Шевченка.
Одночасно з розвитком української драматургiї та формуванням театру постають кадри українських акторiв. Найкращими з них були Михайло Щепкiн (1788-1863) i Карпо Соленик (1811-1851). Перший з них походив з крiпакiв (у 1821р. його викупили полтавцi), на початку своєї дiяльностi (1808-1822) грав переважно в Українi (Харкiв, Полтава, Київ), а з 1822 р. постiйно виступав у Москвi. М.Щепкiн створив незабутнi образи Виборного в "Наталцi Полтавцi", Чупруна в "Москалi-чарiвнику", Стецька в "Сватаннi на Гончарiвцi". Як новатор у театральному мистецтвi, вiн перейшов вiд класичної манери гри до сценiчного реалiзму i нацiонального українського стилю. Принцип сценiчного реалiзму на українськiй сценi далi розвинув Карпо Соленик, який з великим успiхом виступав в українському класичному репертуарi. Вiд М.Щепкiна і К.Соленика починається в iсторiї українського сценiчного мистецтва реальне вiдтворення образу української людини, зокрема селянина. У Харковi, Полтавi i Катеринославi працювали знаменитий тогочасний актор Іван Дрейсiг (1791-1888), а також небіж поета Петра Гулака-Артемовського Семен Гулак-Артемовський (1813-1873). Останнiй був оперним спiваком i композитором, близьким приятелем Т.Шевченка.
Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду, українська драматургія і театральне мистецтво також досягли високого рівня розвитку. Це сталося завдяки подвижницькій творчій діяльності видатних письменників і майстрів сцени.
Українська драматургія розвивалася, спираючись на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І.П.Котляревського, Т.Г.Шевченка, на досвід передової російської драматургії. Цей розвиток нерозривно пов’язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп. Остаточно утвердившись на позиціях реалізму, українська драматургія збагатилася десятками нових п’єс (нерідко першорядної суспільно-культурної та художньої цінності), в яких порушувалися важливі проблеми життя народу, висвітлювалися найголовніші конфлікти того часу.
Драматургічна спадщина М.Л.Кропивницького (1840 ─ 1910) ─ це понад 40 п’єс. Серед них: “Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Глитай, або ж павук”, “Дві сім’ї”, “Водевіль по ревізії”, жарт “Пошились у дурні” та інші. У постійних творчих пошуках драматург ішов шляхом поглиблення психологічних характеристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії. Характерною особливістю Кропивницького є незвичайне вміння добирати і майстерно представляти типові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, малювати драматичні картини народного життя.
Багатогранним був і талант письменника, драматурга М.П.Старицького (1840 ─ 1904), автора численних історичних романів (трилогія ─ “Перед бурею”, “Буря”, “Біля пристані”, “Руїна”, “Молодість Мазепи”, “Розбійник Кармелюк”). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд малосценічних п’єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, російських, зарубіжних письменників ─ “За двома зайцями”, “Різдв’яна ніч”, “Тарас Бульба”, “Сорочинський ярмарок”, “Утоплена”, “Юрко Довбиш”, ”Циганка Аза” тощо. Переосмислені та значно художньо ускладнені, ці обробки стали по суті новими самостійними творами. Серед власних п’єс Старицького найвідоміші соціально-побутові драми “Не судилось”, “Ой не ходи, Грицю, тай на вечорниці”, “Талан”, історичні драми “Богдан Хмельницький”, “Маруся Богуславка”, “Остання ніч”, низка дотепних водевілів. В основі своїй творчість Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого.
Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини ХІХ ст. є І.К.Карпенко-Карий (1845 ─ 1907). Його драми та комедії поряд з п’єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. У драмі “Бурлака” змальовано глибоко правдиві картини приниження і визискування селянства багатіями, подано образ шукача правди, що стверджував ідею непримеренності до будь-якої соціальної несправедливості. Комедія “Розумний і дурень” показує переродження прошарку “хазяйновитих мужиків”, які перетворились в нову експлуататорську силу. У плані психологічної соціально-побутової драми написані відомі п’єси “Наймичка”, “Безталанна”. Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”, в яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Кілька п’єс Карпенко-Карий присвятив історичному минулому України (“Бондарівна”, “Сава Чалий” та інші). Творам драматурга притаманні надзвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв’язків людини з її оточенням. “Я взяв життя”, ─ говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.
Драматичні твори писали також прозаїки І.С.Нечуй-Левицький (“Маруся Богуславка”, “На Кожум’яка”), Панас Мирний (“Лимерівна”, “Перемудрив”), Б.Д.Грінченко (“Степовий гість”, “Ясні зорі”) та інші.
Ідейна глибина, демократичний пафос соціального викриття, сили реалістичного проникнення в суспільні відносини, морально-етичні засади пореформеної доби ─ все це свідчило про новаторський характер української драматургії другої половини ХІХ ст.
Український драматичний театр по суті був під забороною. Згідно з горезвісним Емським указом 1876 року зовсім не допускалися “різні сценічні вистави на малоруському наріччі”. 1881 року цар дозволив ставити п’єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати “спеціально малоросійський театр”. Цензура обмежувала тематику українських п’єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати колишні “вольності” українського народу, його боротьбу за незалежність. У 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п’яти підвладних йому губерній. Ця заборона діяла 10 років. Таким чином, театральним діячам України “дозволялося” діяти у надзвичайно важких умовах.
У 1882 р. М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До неї були запрошені актори-професіонали й аматори К.Стоян-Максимович, І.Бурлака, М.Садовський, Н.Жаркова, О.Маркова, М.Заньковецька, Л.Манько, О.Вірина, Л.Максимович. До її репертуару увійшли “Наталка Полтавка” І.Котляревського, “Назар Стодоля” Т.Шевченка, “Чорноморці” М.Старицького, “Сватання на Гончарівці” й “Шельменко-денщик” Г.Квітки-Основ’яненка та інші. М.Кропивницький поповнив його своїми п’єсами “Глитай, або ж Павук”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, етюдом “По ревізії”. Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і виконанням. Кропивницький-режисер прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Кожна трупа утримувалася лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя.
У 1883 році директором трупи став М.Старицький, а М.Кропивницький залишився режисером і актором. Об’єднання найвидатніших діячів українського театру благотворно відбилося на творчому зростанню трупи. Її склад поповнився новими талановитими акторами (М.Садовська-Барілотті, Г.Затиркевич-Карпинська, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, В.Грицай, Ю.Косиненко, М.Маньківський та інші), а репертуар ─ новими постановами (“За двома зайцями” М.Старицького, “Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського та інші). Безпосередню підготовку музичних та вокальних сил групи здійснював М.Лисенко. Вони могли ставити й оперні спектаклі. У 1885 р., трупа, яка налічувала близько 100 осіб, розділилася на дві ─ під керівництвом М.Кропивницького та під керівництвом М.Старицького.
1864 р. у Львові було засновано український професійний театр “Руська бесіда”, який очолив О.Бачинський. Його репертуар складався з творів надніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Колектив гастролював у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами і народовцями за вплив на нього театр почав занепадати. Його піднесенню багато в чому сприяв М.Кропивницький, який у середині 70-х років працював тут за запрошенням. Саме тоді західноукраїнські глядачі познайомились з новими п’єсами української та російської класики. У театрі виросли талановиті актори ─ І.Гриневицький, М.Романович та інші.
Загалом український театр другої половини ХІХ ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістовності, великої критично-викривальної сили і високої художньої довершеності.
Архiтектура. Нацiонально-культурний гнiт, в якому жила Україна, значною мiрою позначився на архiтектурi. Замiсть вiльної мистецької творчостi з'являються новi будiвлi, побудованi за росiйськими проектами, якi не вiдповiдали мистецьким стилям України. В 1801 р. росiйський Синод видає заборону будувати будь-якi церкви українського типу. Останньою монументальною спорудою українського типу була Троїцька церква Мотронинського монастиря на Чернiгiвщинi, побудована в 1801 році.
Проте українська творчiсть не згасає, пристосовуючи шаблонні росiйськi проекти до свого смаку. На змiну класичному, з початком XIX ст., приходить стиль ампiр (вiд фр. empire - iмперiя) з нахилом до монументальних форм римського вигляду. Церковнi будови в стилі ампiр були вiдомi переважно на Полтавщинi i Слобожанщинi. Їхнi форми розвивалися на тих самих зразках класицизму, вiдомих у другiй половинi XVIII ст.
Такими були церкви в Хоролi, Ромнах, Лубнах, Пирятинi i Прилуках. Стиль ампiр повинен був поступитися українським будiвничим традицiям, зокрема в будовi малих будiвель, провiнцiйних палат, галерейок, ганкiв, що мали своєрiднi українськi прикмети.
У першій половині XIX ст. при новому адмiнiстративному подiлi України в стилi ампiр збудовано бiльшiсть державних будiвель Полтави, Чернiгова, Києва, Одеси. Досить поширеним був тип зовсiм округлих споруд (ротонд), ампірових форм з колонадою або без неї. Такими є церква Рiздва на Подолi в Києвi, Вознесенська церква Фролiвського монастиря в Києві, церква Гошiвського монастиря в Галичинi, а також Аскольдова могила в Києвi. В стилi ампiру споруджено "Пам'ятник самоврядування Києва" (1802, архiтектор А.Меленський).
Найбiльш плiднi українськi архiтектори цiєї доби Петро Ярославський (1750-1810) з Харкова та Андрiй Меленський (1766-1833) з Києва. Перший з них побудував ряд будiвель на Харкiвщинi та Херсонщинi. А.Меленський спроектував i перебудував велику кiлькiсть будов Києва, у тому числi Будинок театру, бурсу Київської академiї. Вiн також виконав проект вiдбудови Десятинної церкви, який був вiдхилений владою. А.Меленському належить також проектування i будiвництво ротонди "Аскольдова могила", будiвель Флорiвського монастиря на Подолi в Києвi i дерев'яної будiвлi театру в Києвi (не збереглася).
У Львовi в 20-30-х роках XIX ст. у стилi ампiр побудовано так звану Губернаторську палату, або Намiсництво (на Пiдваллi), бiблiотеку Оссолiнських, бiблiотеку та музей Баворовських, Львiвську ратушу (1835 р.), Народний дiм на вулицi Рутовського, вартiвню на площi св. Духа i десяток житлових будинкiв.
Одеса теж має ряд житлових будiвель, виконаних у цьому стилi, їх проектували французькi та iталiйськi архiтектори. З українських вiдзначився Андрiй Шостак. У 1837-1842 рр. тут було споруджено знаменитi сходи, що ведуть з одеського порту на Приморський бульвар. На пiвокруглiй площi споруджено пам'ятник Рiшельє, що його виконав скульптор Іван Мартос, за походженням українець.
Остання стадiя класичностi припала на першу половину XIXст. Вона позначена особливою лаконiчнiстю i чiткiстю архiтектурних форм. Таким є головний корпус Київського унiверситету, який звiв у 1837- 1842 рр. визначний архiтектор Вiкентiй Береттi (1781-1842), що викладав архiтектуру в Київському унiверситетi.
Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі переважав еклектизм ─ суміш елементів різних стилів. У другій половині ХІХ ст. у Києві було споруджено будинки Міської думи (арх. О.Я.Шілле), готелю “Континенталь”, політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О.В.Беретті), театру Соловцева та ін.
На західноукраїнських землях з’явилося чимало примітних споруд: у Львові ─ будинки політехнічного інституту (арх. Ю.О.Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю.Гохбергер), у Чернівцях ─ будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті ─ мисливський палац графів Шенборнів, будинок Ужгородської синагоги, комітарський будинок у Береговому. Отже, в архітектурі України другої половини ХІХ ст. разом із поглибленням суперечностей у пошуках стилю мали місце помітні здобутки кращих архітекторів.
Скульптура. Набагато складнiшим був розвиток української скульптури кiнця XVIII ст. - першої половини XIXст., яка перебувала цiлком пiд впливом класицизму i була пiдпорядкована завданням мiстового будiвництва i декоративного оздоблення споруд. У першiй чвертi XIX ст. ампiр почав характеризуватися зменшенням декорацiйної скульптури (рококо). На змiну цьому стилевi приходить i започаткований у Вiднi так званий бiдомаєр, що переважав у другiй чвертi XIX ст.
Скульптура в Українi цього перiоду не могла розвиватися самобутньо, тому процес розвитку української скульптури слiд простежувати на працях українських майстрiв столицi iмперiї. Першим з них був Михайло Козловський (1753-1802), який творив у стилi рококо i залишив пiсля себе ряд статуеток i класичний пам'ятник О.Суворову в Петербурзi. Найвидатнiшим скульптором Росiйської iмперiї того часу був Іван Мартос (1754-1835), який народився на Чернiгiвщинi. Вiн став професором, а потiм ректором Петербурзької академiї мистецтв. За пiвсторiчний перiод своєї творчостi залишив багато скульптурних праць у бронзi, мармурi та велику кiлькiсть надгробникiв. Пiд впливом І.Мартоса творив скульптор українського роду Кость Климченко (1816 - 1841), що майже все своє життя провiв у Римi.
У 1853 р. в Києвi на мальовничому березi Днiпра споруджено пам'ятник князю Володимиру Великому. Виконав його росiйський скульптор нiмецького походження П.К.Клодт за проектом скульптора В.І.Демут-Малиновського та архiтектора К.Тона.
Реалізм в українській скульптурі утверджувався повільніше. У найбільш поширених в тематично-жанровій скульптурі малих формах і жанрі портрета помітних успіхів досягли Л.В.Позен (“Кобзар”, “Переселенці”, Жебрак”, “Оранка в Малоросії”, “Запорожець у розвідці”), П.П.Забіла (бюст М.В.Гоголя, мармуровий портрет Т.Г.Шевченка), Б.В.Едуарс (“Катерина”, “Життя невеселе”, скульптурний портрет Луї Пастернака) та ін. 1888 р. в Києві було відкрито пам’ятник Б.Хмельницькому (скульптор М.Й. Микешин). На західноукраїнських землях працювали скульптори Т.Баронч, К.Островський, О.Северин, С.Яжимовський, С.Левандовський, Т.Рігер та інші.
Живопис. В українському образотворчому мистецтвi у першiй половинi XIX ст. виступали окремi митцi, серед яких ще не було великих талантiв. Це було пов'язано з тим, що пiсля смертi В. Боровиковського у 1825 р. малярство Росiйської iмперiї занепадає. Пiсля деякого застою як реакцiя проти класичностi починає формуватися схильнiсть до реалiзму. Цей рух започаткував Олексiй Венецiанов (1780-1847) учень Боровиковського. Середина XIX ст. характеризується творчiстю основоположника реалiзму в українському малярствi Тараса Шеченка та його послiдовникiв Л.Жемчужникова, К.Трутовського та iн. Їх творчiсть була значним внеском в українську мистецьку культуру.
Найкращим представником українського образотворчого мистецтва 1840-1860 рр. був Тарас Шевченко (1814-1861). Його мистецький талант проявився у рiзних галузях малярства: портретному, жанровому, пейзажному i релiгiйному. Крiм того, Шевченко пробував свої сили в скульптурi та гравюрi. За гравюри Тарас Шевченко отримав звання академiка. Високо цiнуються також його малюнки олiвцем, тушшю, сепiєю i аквареллю.
Першою жанровою картиною Шевченка був "Хлопчик-жебрак дiлиться милостинею з собакою пiд парканом" 1839 р., за яку йому було присуджено срiбну медаль. На початку 40-х рокiв молодий митець працює над темами з iсторiї України, з життя народу, його побуту. У цей час написанi "Циганка-ворожка", "Катерина", "Селянська родина". У 1843 р. Шевченко подорожує по Українi i збирає великий матерiал в етюдах, малюнках, ескiзах. Вiн задумує видати серiю офортiв пiд назвою "Живописна Україна", в якiй хотiв показати iсторичне минуле, побут i звичаї народу. Шiсть офортiв на iсторико-побутову тематику ("Видубицький монастир", "Дар в Чигиринi", "Судна рада" тощо), написаних у 1844 р., вiдзначаються блискучою технiкою, життєвою та iсторичною правдою. На вiдмiну від своїх попередникiв Шевченко не iдеалiзує Україну, а змальовує її реалiстичною, зокрема показує закрiпачене зубожiле село.
Тарас Шевченко виявив себе справжнiм майстром портрета. Це видно передусiм з його власного автопортрета (1840-1841) i з портретiв Маєвської, Горленко, Кейкутової, Лизогуба, написаних у 1843-1847 рр.
Пiсля закiнчення Академiї в 1845 р. Шевченко приїжджає до Києва i тут, працюючи в Археографiчнiй комiсiї з вивчення пам’яток старовини, знову має нагоду побувати в селах i мiстах України i виконати рiзноманiтні рисунки, етюди, ескiзи для своїх майбутнiх творiв. Однак арешт перервав мистецькi плани Тараса Шевченка.
Отже, творчiсть Т.Г.Шевченка є новим етапом в iсторiї українського образотворчого мистецтва. Вона надихнула багато українських. та росiйських митцiв на новi творчi здобутки у другiй половинi XIX - початку XX ст.
Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини ХІХ ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя в Україні, на утвердженні демократичних тенденцій і живопису позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок (“передвижники”), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його були багато українських митців. Високої професійної майстерності українські художники набували в Петербурзькій Академії мистецтв. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи (згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об’єднання.
В українському живописі чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні рамки цього жанру розширюються, він збагачується на нові сюжети й міцніше пов’язується із суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмислити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті “батьківщина” було основою формування пейзажного жанру, який набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість українських митців не були майстрами якогось одного жанру, а володіли багатьма з них.
Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т.Г.Шевченка ─ Л.М.Жемчужников, І.І.Соколов, К.О.Трутовський. Творча діяльність Л.М.Жемчужникова (1828 ─ 1912) пройнята щирою любов’ю до українського народу, його історії та культури. Він створив проникливі картини “Кобзар на шляху”, “Козак їде на Січ”, “Чумаки в степу” та інші, був видавцем альбому, присвяченого Україні і, в пам’ять шевченківського, названого також “Живописною Україною”. Найвище піднесення мистецьких здібностей І.І.Соколова (1823 ─ 1918), про якого Шевченко відгукнувся як про людину, що “любить наш народ і нашу країну”, виявилося в картинах “Повернення з ярмарку”, “Проводи рекрутів”, “Погорільці”, “Ніч напередодні Івана Купала”, “Ранок після весілля в Малоросії”, “Українські дівчата ворожать на вінках”. До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина К.О.Трутовського (1826 ─ 1893). Митець з глибоким знанням відтворював побут та звичаї українського та російського народів (“Хоровод у Курській губернії”, “Весільний викуп”, “Колядки на Україні”, “Сорочинський ярмарок” та ін.), гостро засуджував суспільні порядки (“Збирання недоїмок на селі”, “Рекрутський набір”, “У судді” та ін.). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т.Г.Шевченка, М.В.Гоголя та інших письменників.
Історичний жанр в українському мистецтві ще не відзначався широтою тематики. Художники здебільшого вдавалися до героїчної історії козацтва (“Сторожа запорозьких вольностей”, “Козачий пікет” С.І.Василь-ківського, “Проводи на Січ” О.Г.Сластіона, “Запорожці викликають ворога на герць” А.І.Кандаурова, “Тривога” Г.С.Крушевського, “Похорон кошового” О.О.Мурашка та ін.).
Пейзажний жанр представлений насамперед у творчості видатного українського художника-реаліста С.І.Василь-ківського (1854 ─ 1917). Найцікавіше у його доробку ─ твори, присвячені рідній природі, ─ ”Козача левада”, “Залишки вікового лісу”, “Степ на Україні”, “Ранок” та ін. Чарівність рідної землі прагнув розкрити у своїх пейзажах К.Я.Крижицький (1858 ─ 1911) ─ “Хутір на Україні”, “Перед грозою”, “Лісові далі”, “Косарі на Україні”, “Жнива”.
У творчості західноукраїнських художників, які здобули освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразно виявлявся вплив академічних традицій. Поступово їхній живопис набуває все демократичнішого характеру. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були К.М.Устиянович (1839 ─ 1903) ─ “Бойківська пара”, “Гуцулка біля джерела”, “Шевченко на засланні” та ін.; Т.Д.Копистинський (1844 ─ 1916) ─ “Гуцул з Липовиці”, “В селянській хаті”, “Погорільці”.
Музичне мистецтво. Високий рiвень розвитку музично-пiсенної творчостi забезпечувала поетична i музична обдарованiсть українського народу. Наприкiнцi XVIII - у першiй половинi XIX ст. у побутi були поширенi землеробськi пiснi календарного циклу, а також колядки, веснянки, колисковi, весiльнi пiснi тощо. Дуже популярними були пiснi-романси "Їхав козак за Дунай", "Вiють вiтри", "Сонце низенько", а також створенi на вiршi Шевченка "Думи мої", "Ой, одна я, одна", "Заповiт", пiснi про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Із свого середовища народ висунув талановитих спiвцiв-кобзарiв, лiрникiв (Андрiй Шут, Остап Вересай). Дуже популярними були авторськi твори, що згодом у народi ставали безiменними: "Там, де Ятрань круто в'ється", "Чи я в лузi не калина була", "Дiвчино, рибчино, серденько моє" та iнші.
Пiсенним талантом українцiв захоплювалися у Петербурзi, де при царському дворi iснувала капела хлопчикiв. Навеснi 1838 р. М.Глинка перебував в Українi з метою набору спiвакiв. Вiн вiдвiдав Київ, Чернiгiв, Полтаву, Харкiв, Качанiвку i вiдiбрав 19 хлопчикiв i двох дорослих чоловiкiв для зарахування до капели. Серед них був С.Гулак-Артемовський, який згодом став автором першої української нацiональної опери.
Високого рiвня майстерностi досягли партеснi (багатоголосi) спiви. Із великими концертними програмами виступали хори Київської академiї, Переяславської семiнарiї та iн. Проте, незважаючи на давнi iсторичнi традицiї хорового спiву в Українi, у першiй половинi XIX ст. його розвиток гальмувався антинацiональною полiтикою адмiнiстрацiї, що вiддавала перевагу iноземним творам.
У Галичинi, що знаходилася пiд Австрiєю, в першiй половинi XIX ст. сформувались сприятливi умови для розвитку музичної культури. Першi виразнi прояви музичного життя вийшли з духовенства. Саме в стiнах духовної семiнарiї виховувалися майбутнi музиканти. Так, в 1829 р. при дворi єпископа Івана Снiгуровича в Перемишлi був заснований постiйний церковний хор, яким керував диригент i композитор чеського походження А.Нанке. Основу репертуару становили передусiм твори Д. Бортнянського. З цього хору вийшли композитори, якi створили так звану Перемиську школу. Найпершими її представниками стали Михайло Вербицький (1815 - 1870) та Іван Лаврiвський (1822-1873), якi в 40р. XIX ст. репрезентували захiдноукраїнську музику. Крiм церковної музики вони писали також твори для чоловiчого хору. М.Вербицький склав музику на слова Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна", яка стала згодом українським нацiональним гiмном, i до "Заповiту" Т.Г.Шевченка, який також у першi роки пiсля смертi поета спiвали як нацiональний гiмн. М.Вербицький також є автором 12 оркестрових творiв i рапсодiй, Служби божої та iнших церковних спiвiв. Іван Лаврiвський писав свої твори насамперед для церковного вжитку. Втiм окрiм кiлькох композицiй для чоловiчого хору залишив i двi опери. Обидва композитори, хоча не мали вищої музичної освiти i писали вокальну музику, за словами М.Грiнченка, "...винесли свою рiдну мелодiю на свiт Божий, одягли її в культурне вбрання i показали, що наша музика варта того, щоб її культивувати".
Завдяки зусиллям передових діячів культури великі зрушення відбулися і в галузі розвитку музичної культури. Один з таких поштовхів дали українські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні спектаклі. Видатний театральний діяч М.Л.Кропивницький набув широкої популярності також як співак і композитор (зокрема, велику популярність здобули його пісня “Соловейко” та дует “Де ти бродиш, моя доле”). Українська музична культура поширювалась завдяки концертно-виконавській діяльності М.В.Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролювали в Україні.
Великим надбанням українського мистецтва стало формування самобутньої композиторської школи. Уже в перший пореформений рік славетний співак С.С.Гулак-Артемовський (1813 ─ 1873) завершив створення першої української опери “Запорожець за Дунаєм”, яка стала міцним підгрунтям національного оперного мистецтва. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви українського пісенного мелосу, колоритність образів, соковитний народний гумор. Композиторові належать також відомі пісні “Стоїть явір над водою” і “Спать мені не хочеться”.
Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя “Вечорниці” П.І.Ніщинського (1832 ─ 1896). Центральна частина її ─ знаменитий чоловічий хор “Закувала та сива зозуля”, в якому відображені страждання козаків у турецькій неволі, їхнє непереборне прагнення до визволення. У музичній спадщині композитора є обробки народних пісень: “Про козака Софрона”, “Про Байду”, романси “Порада”, “У діброві чорна галка”. Палкий відгук широкого слухача завоювала опера М.М.Аркаса (1853 ─ 1909) “Катерина” на текст однойменної поеми Т.Г.Шевченка. Вона відзначалась хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю.
Головне у творчому доробку П.П.Сокальського (1832 ─ 1887) ─ опера “Мазепа” (за поемою О.С. Пушкіна “Полтава”), “Майська ніч”, “Облога Дубліна” (обидві за М.В.Гоголем), фантазії “Українські вечори”, “На берегах Дунаю” та інші фортепіанні твори, а також романси і хори. Його перу належить капітальна теоретична праця “Русская народная песня, великорусская и малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…”, в якій проводилась думка про зв’язок національних особливостей мелодики народної пісні з мовою даної національності. М.М.Калачевський (1851 ─ 1910) написав відому “Українську симфонію”, в основу якої ліг народнопісенний матеріал (“Віють вітри”, “Дівка в сінях стояла”, “Побратався сокіл з сизокрилим орлом”, “Ой джигуне, джигуне” та інші). Переважаючий настрій симфонії ─ світла лірика, лагідний гумор.
Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М.В.Лисенка (1841 ─ 1912) ─ великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напряму. Йому судилося стати основоположником української класичної музики.
Починаючи з 70-х років М.Лисенко обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл “Музика до “Кобзаря” Т.Г.Шевченка”, який включає понад 80 творів різних жанрів і форм. Різноманітні за темами і настроями, дуети і хори написані на тексти І.Я.Франка (“Безмежне поле”), Є.П.Гребінки (“Човен”, “Ні, мамо, неможна”), С.В.Руданського (“Ти не моя“), Г.Гейне (“Коли розлучаються двоє”) та інші. Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка “Тарас Бульба”. На сюжети повістей М.В.Гоголя написані також опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”. Композитор створив музику до п’єси І.П.Котляревського “Наталка Полтавка”, оперету “Чорноморці”, дитячі опери “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, “Зима і Весна”.
Розвиток музики на західноукраїнських землях також значною мірою стимулювався драматичним театром. У багатьох п’єсах музичні номери були органічною частиною спектаклів, які називалися “комедіо-опера”, “мелодрама”, “оперета”. Значного поширення набув хоровий рух, завдяки якому виникло чимало музичних шкіл і музично-видавничих організацій. Діяли хорові товариства “Торбан”, “Львівський Боян”. Масовими стали збирання і вивчення музичного фольклору.
Із народнопісемними джерелами пов’язана творчість одного з перших українських композиторів-професіоналів Галичини М.М.Вербицького (1815 ─ 1870). Йому належать хорові твори “Заповіт” на вірші Т.Г.Шевченка, “Поклін” на вірші Ю.Федьковича, музика до театральних вистав, близько десяти симфоній-увертюр. Вершиною його творчості є музика на вірш П.Чубинського, «Ще не вмерла Україна…». Цей твір став національним гімном суверенної, незалежної держави. Зразки професійної національної музики створив І.А.Лавровський (1822 ─ 1873) ─ автор багатьох хорів (“Козак до торбана”, “Осінь”, “Руська річка”, “Заспівай, мій соловею” та інші), пісень, музики до драматичних спектаклів.
Широкою популярністю на західноукраїнських землях, зокрема на Півночі, Буковині, користувалася музика І.І.Воробкевича (1863 ─ 1903). Серед його хорових творів ─ композиції на слова Т.Шевченка, І.Франка, Ю.Федьковича. Знаними були його пісні “Над Прутом у лузі”, “Заграй ми, цигане старий”, “Сонце ся сховало”, “Сині очі”, вальси, мазурки, польки, музика до спектаклі.
Важливою сферою діяльності західноукраїнських композиторів слід вважати їх активну участь в громадсько-культурному житті, видавництві підручників з музики, тощо.
Таким чином, в другій половині ХІХ ст. українські композитори створили чимало безцінних музичних скарбів, вивели національну музику на новий щабель поступу.
Розвиток суспільно-політичного і культурного життя України другої половини ХІХ ст. свідчив про зростання національної самосвідомості, яке, з одного боку, було найсуттєвішим проявом інтенсифікації процесу встановлення української нації, а з другого, й саме впливало на цей процес у сфері такої важливої ознаки будь-якої нації, як спільність її психічного складу, національного складу.
З цією історичною добою пов’язана стадія українського відродження, коли національний рух переводить українську справу з утопічної всеслов’янської федерації на грунт реальних відносин по всій території проживання українського народу (під владою обох імперій ─ Російської і Австро-Угорської).
Духовна культура українського народу у ХІХ ст. досягла значних здобутків. Саме в цей час було закладено міцний фундамент для подальшого розвитку української культури, як непересічного утворення, а кращі мистецькі зразки цього періоду дозволяють говорити про нього певним чином, як про класичну добу, коли риси національного характеру знайшли своє цілковите втілення у творчості видатних представників народу.
У цей же час подальшого розвитку набували всi види i форми української культури. Проте на перешкодi цьому розвитку у Схiднiй Україні стояла колонiальна полiтика царської Росiї, яка проголосила українську мову й українську нацiю взагалi поза законом. Значних обмежень українська мова зазнавала i в Правобережнiй Українi та в Закарпатті.
Проте знесилена фiзично та понiвечена духовно українська культура, спираючись на могутнi народнi традицiї, морально-етичнi i духовнi цiнностi народу, вижила, зберегла нацiональну iдею. Ця iдея не згасала в найтяжчi часи, її успадкували прогресивнi культурнi дiячi XIX ст. у своїх пошуках найбiльш вагомих засобiв збереження i пiднесення нацiональної самосвiдомостi та нацiональної культури. Ідея незалежностi, прагнення до суверенностi були пiдвалиною вiдродження України XX ст.
5.Розвиток української культури в умовах національно-демократичної революції 1917 - 1921 рр.
Визвольна боротьба 1917 ─ 1921рр. відкрила нову сторінку в історії України. Крах Російської імперії з її багатовіковою централізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за утворення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов’язана з цим хвиля надій та сподівань викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося в усіх сферах культурного життя.
Разом з тим жорстока і національно-визвольна боротьба, політизуючи свідомість усіх національних груп, розколюючи суспільство на ворожі табори, спотворювала світосприймання людей й формувала складну і суперечливу культурно-ідеологічну обстановку.
Кожен політичний режим, що утверджувався в Україні, прагнув вести власну лінію в галузі культури. Кожен з них спирався на соціально і національно близькі йому верстви населення, в тому числі інтелігенцію, діячів культури, освіти, мистецтва, всяко підтримуючи їх, при цьому залишаючись байдужими, а то і непримиренно ворожими до інших. Усе це деформувало природний хід культурних процесів, приглушуючи органічно властиві їм загальнолюдські, гуманістичні тенденції, в той же час висуваючи на передній план вузькокласові, скороминущі, кон’юнктурні. У суспільстві панувала нетерпимість, жорстокість, зневага до людського життя. Інтелектуальна діяльність втрачала свою престижність, а інтелігенція ─ традиційні джерела існування.
Непристосована до життя у виключних умовах війни, господарської розрухи, хронічного дефіциту всього, інтелігенція перша стала жертвою голоду; надмірна політизація штовхала її представників в епіцентр політичної боротьби, де були особливо великі жертви. Ось чому втрати освічених людей в 1917 ─ 1921рр. були особливо великі. Тисячі висококваліфікованих спеціалістів, учених, діячів культури емігрували за кордон. Поряд з цим інтелігенція інтенсивно поповнювалась за рахунок інших соціальних верств, які вносили в її свідомість свої настрої і сподівання. В таких умовах культурний процес в Україні набув своєрідних, властивих лише цій історичній добі, проявів і формі.
Вказані обставини відбилися на всіх без винятку сферах культурного життя, особливо на культурно-освітній ниві. Діяльність української центральної Ради.
Зусиллями української інтелігенції негайно після Лютневої революції 1917 р. почалося поширення національних культурно-освітніх організацій ─ “Просвіт”, діяльність яких була особливо активною серед сільського населення. “Просвіти” організовували бібліотеки, драмгуртки, хорові колективи, лекторії тощо. Вони налагоджували видавничу справу, розповсюджували українські книги, газети, часописи. У роботі “Просвіт” охоче брали участь відомі українські письменники, поети, композитори, актори. Завдяки діяльності “Просвіт” багато українців вперше дізналося про славне минуле свого народу, його боротьбу за національне і соціальне визволення, прилучалося до скарбниць вітчизняної і світової культури. Творчі колективи “Просвіт” охоче виступали перед масовою аудиторією, на мітингах, святкуваннях ювілеїв, пам’ятних дат, клопоталися про організацію українських шкіл та гімназій. У квітні і вересні 1917 р. у Києві відбулися просвітянські з’їзди, які сприяли консолідації “Просвіт”. На початку осені в Україні діяли 952 “Просвіти”.
Місцеві більшовицькі комітети, захоплюючи владу, спираючись на підконтрольні їм органи влади, висували до керівництва “Просвіт” своїх представників. Оголошувалося, що заможне селянство, поміщики і фабриканти не мають права брати участі у роботі “Просвіт”. Відкрито ставилось завдання перетворити “Просвіти” ідеологізовані заклади, знаряддя комуністичного виховання, “підвищення класової самосвідомості трудящого населення”. У липні 1920 р. було вироблено примірний статут “Просвіт”, який визначив “комуністичний характер їх діяльності”. У цей час чисельність “Просвіт” вже перевищила 1500 і продовжувала швидко зростати. У червні 1921 р. їх було вже 4227. Однак докорінно перебудувати діяльність “Просвіт” виявилось неможливим, і більшовики в 1921 р. пішли на знищення цих національних культурно-освітніх організацій.
1917 ─ 1920 рр. відзначені корінною ломкою старої системи народної освіти пошуками нових форм, які би відповідали характеру і завданням політичних режимів, що утверджувались в Україні.
Велика заслуга Центральної Ради полягала в тому, що вона розгорнула будівництво української школи. За короткий час на приватні і громадські кошти було засновано 53 українські гімназії, укладено навчальні програми для шкіл, розроблено план українізації школи.
Радянська влада прагнула будувати принципово нову школу, відкидаючи не лише дореволюційний досвід, а й надбання ЦР. В деяких місцях нова влада починала свою діяльність з переслідування вчителів українознавчих дисциплін. На чолі перетворень у галузі освіти кінця 1917 ─ початку 1918рр. стояло Народне секретарство освіти, кероване П.В.Затонським. Свою діяльність секретарство будувало на основі розпоряджень і декретів, що видавалися центральною владою Росії. Згідно з цими вказівками навчальні плани піддавалися кардинальній переробці. Історію, культуру, гуманітарні дисципліни пропонувалося викладати на основі ідей соціалізму. Скасовувалось викладання Закону Божого.
У період гетьманату українізація шкільної справи продовжувалася. Прагнучи уникнути конфліктів з батьківськими комітетами, Міністерство народної освіти утримувалося від реорганізації російських шкіл, в них лише вводились українська мова, історія і географія України як обов’язкові предмети. Українською мовою було віддруковано декілька мільйонів підручників. Наприкінці правління гетьмана в Україні функціонувало 150 українських гімназій. Враховуючи, що справа українізації шкіл, особливо початкових, найбільше гальмувалася відсутністю кваліфікованих педагогів, Міністерство народної освіти приділило увагу впровадженню вивчення ураїнської мови в учительських гімназіях.
В умовах Директорії українізація школи проводилась ще інтенсивніше, але в зв’язку зі швидким перебігом політичних подій, закріпити її результати не вдалося.
У 1919 р. українізація народної освіти була перервана. Радянська влада основну увагу звертала на соціальне реформування школи, підпорядкування її “завдянням комуністичного виховання”.
У липні 1919 р. Раднарком УСРР схвалив “Положення про єдину трудову школу Української СРР”, за яким в республіці вводилось безплатне навчання і обов’язковість його для всіх дітей віком від 7 до 16 років. Уряд УСРР старанно копіював відповідні акти у галузі народної освіти що впроваджувались в Росії, у тому числі і очевидне безглуздя: положення про перетворення школи в “самообслуговуючу школу-комуну, яка грунтується на вільному вихованні. Передбачалося також скасування п’ятибальної системи в оцінці знань учня. Ці сумнівні нововведення були навіяні загальною політичною обстановкою, впровадженням “воєнно-комуністичних” начал в усі форми суспільного життя.
У 1920р. була зроблена нова спроба створити життєздатну радянську систему народної освіти. Усі нижчі і середні державні, громадські і приватні школи України реорганізовувалися в єдину загальноосвітню трудову семирічну школу, що мала два ступені: 1─ 4 класи та 5 ─ 7 класи. Після закінчення семирічки випускники могли продовжувати навчання у середніх професійно-технічних школах. Цього ж року радянська влада, нарешті, розгорнула компанію впровадження в школах УСРР української мови.
Незважаючи на складні умови воєнного часу, в народній освіті України 1917 ─ 1921 років відбулися позитивні зрушення. Згідно з офіційними даними наприкінці 1920 року налічувалося 21,9 тис. загальноосвітніх шкіл, що дещо більше, ніж напередодні революції. За ці роки обліковий склад учнів зріс з 1,7 млн. до 2,25. Однак близько 1 млн. дітей усе ще залишалися поза школою, а сотні тисяч, записаних у відповідні класи в умовах голоду і розрухи не відвідували заняття. Немало шкіл були непристосовані до роботи і через деякий час після початку навчального року зачинялися. У 1920 р. майже всі шкільні приміщення потребували невідкладного ремонту.
Складні і суперечливі процеси відбувалися в 1917 ─ 1920рр. у вищій школі.
Центральна Рада розробила план заснування вузів з українською мовою викладання. Частково він був реалізований за Гетьманщини. 6 жовтня 1918 року урочисто відкрився Перший Державний Український Університет у Києві, 22 жовтня ─ Другий Український Університет у Кам’янці-Подільському. Українські університети планувалося заснувати також в інших містах України. В Полтаві зусиллями місцевого земства і “Просвіти” було засновано історико-філологічний факультет майбутнього Українського університету.
В умовах радянської влади розгорнулася революційна ломка вищої освіти. Переважна більшість викладачів і студентів вузів насторожено, а то і вороже зустріли нову владу і не мали наміру брати участь у перетвореннях, очолюваних комуністами. Їхні симпатії були на боці антибільшовицьких сил. Немало їх брало участь у боротьбі з більшовиками, загинуло в роки війни або опинилося в еміграції. Ця обставина ускладнила становище більшовиків, бо створення нового ладу, налагодження економічного житт, воєнне будівництво довелося вести без підтримки висококваліфікованих спеціалістів. За цих умов розпочалася боротьба за вищу школу. У березні 1919 р. уряд УСРР за прикладом РСФРР видав декрет про нові правила прийому до вузів. Оголошувалося, що в першу чергу прийматимуться представники робітничого класу і трудового селянства. Щоб забезпечити їм переваги при вступі, вступні іспити скасовувалися, а документи про закінчення середньої школи не вимагалися. Було скасовано також плату за навчання, а студентів забезпечували стипендією.
З метою звуження впливу старої професури, викладачів і антибільшовицьки налаштованого студентства було реорганізовано управління вищої школи. Вводилась посада комісара вузу, якого призначав наркомат освіти. Змінювався склад факультетських рад, до них включалися представники студентства, причому їх кількість у радах дорівнювала кількості викладачів. Від автономії вузів нічого не залишилося. Університети ─ осередки вільнодумства і духовної розкріпаченості ─ в Україні взагалі були ліквідовані, а на їх основі утворювались галузеві навчальні заклади, зокрема інститути народної освіти.
Щоб готувати робітничу і селянську молодь для навчання в вузах, 1920 р. було відкрито робітничі факультети (робітфаки).
Наприкінці 1920 р. в Україні працювало 38 вузів, у яких навчалося 57 тис. студентів. Це було значно більше, ніж до революції. Крім того, існувала мережа середніх навчальних закладів, вона налічувала 665 профшкіл і 13 робітфаків, у яких навчалося понад 60 тис. студентів. Однак таке розширення чисельності вищих і середніх спеціальних навчальних закладів супроводжувалося погіршенням якісних показників їх роботи. Вузи і середні навчальні заклади мали слабку матеріальну базу. Викладацький склад поповнювався за рахунок недостатньо освічених, нерідко випадкових людей, які не мали досвіду роботи в спеціальних учбових закладах. І хоча серед прийнятих до вузів у ці роки було немало талановитих молодих людей, які пізніше стали видатними вченими, інженерами, діячами культури, загальний рівень підготовки більшості вступників, особливо зарахованих у 1919 ─ 1920–х роках, бу надзвичайно слабкий. Часто єдиним їх “достоїнством” було робітниче чи селянське походження. До того ж в умовах голоду і розрухи їм доводилось більше думати про виживання, ніж про навчання.
Складності революційного часу відбилися і на стані науки в Україні. В ці роки в її наукових дослідних центрах продовжували працювати видатні вчені ─ хімік Л.Писаржевський, біохімік О.Паладін, мостобудівник-новатор Є.Патон, філолог, історик і сходознавець А.Кримський, історик Д.Багалій, гідромеханік Г.Проскура, один із засновників газотурбобудування В.Маковський та багато інших.
Разом з тим частина вчених, особливо тих, які активно включалися в політичну боротьбу, змушені були залишити Україну, рятуючись від переслідувань, а також від голодної смерті. Багато з них продовжували наукову роботу в еміграції.
Революція дала можливість втілити в життя мрію кількох поколінь українських вчених ─ створити національну Академію Наук. Улітку 1918 р. в умовах гетьманщини, з числа видатних учених була укладена комісія по розробці проекту Української Академії Наук (УАН).
Розробка концепції УАН виявила розбіжності у підході різних груп учених до питання про характер і завдання всеукраїнського наукового центру. Вчені-українознавці, у тому числі М.С.Грушевський, Д.І.Багалій, Н.П. Василенко та інші, бачили майбутню Академію найвищою науковою інституцією, що ставить собі метою, крім загальнонаукових завдань, всебічне вивчення української культури і української мови, сучасності і минулого України та її сусідів. Робота нової Академії мала стати важливим фактором у пробудженні української національної самосвідомості.
Ці наміри українознавців не мали підтримки всіх вчених. Видатний природознавець зі світовим іменем академік В.І.Вернадський, який до Лютневої революції працював у Петербурзі та Москві, а у 1917 р. переїхав в Україну й активно включився в будівництво УАН, віддавав пріоритети точним наукам і сподівався запросити з Росії групу талановитих учених, які з часом “українізуються” і створять ядро нової Академії. Що ж до українських учених, то ставлення до них В.І.Вернадський сформував у своєму щоденнику так: “В Україні для мене два завдання: 1. Об’єднати українців, які працюють для українського відродження, але люблять російську культуру, що їм також рідна; 2. Зберегти зв’язок усіх учених і науково-навчальних закладів з російською культурою і аналогічною російською організацією…
Гетьман запропонував пост президента Академії М.С.Грушевському, але той відмовився. Очолив найвищий науковий заклад України В.І. Вернадський.
Урочисте відкриття Української Академії Наук відбулося 24 листопада 1918 р. Першими дійсними членами Академії (академіками) були призначені В.І.Вернадський (президент), А.Ю.Кримський (секретар), Д.І.Багалій, М.Ф.Кащенко, В.А.Косинський, О.І.Левицький, К.І.Петров, С.О.Смаль-Стоцький, Ф.В.Тарновський, С.П.Тимошенко, М.І.Туган-Барановський, П.А.Тутковський. Частина цих учених свого часу активно працювала в Науковому Товаристві ім. Т.Г.Шевченка, яке сподвижницькою діяльністю багато у чому підготувало створення Академії Наук. В умовах радянської влади УАН продовжувала діяти, але склад її дещо змінився: ряд видатних учених-академіків опинився в еміграції.
Структурно Академія Наук включала 3 відділи: історико-філологічних, фізико-математичних і соціально-економічних наук. При УАН під керівництвом академіка В.Вернадського працювала комісія по вивченню природних багатств України. В 1919 ─ 1920–х роках вчені Академії Наук розробили найновіші правила українського правопису. Розпочалося академічне видання творів Т.Г.Шевченка і І.Франка.
Літературний процес в Україні 1917 ─ 1920 рр. пов’язаний як з іменами вже відомих письменників і поетів, так і з новими іменами літераторів, талант яких почав розкриватися в умовах революції і визвольної війни. Політичні симпатії більшості з них були на боці українських національних партій, Центральної Ради, а пізніше Директорії. Разом з військами УНР частина з них в 1919 р. відступила до Кам’янця-Подільського. Там опинилися О.Довженко, О.Олесь, О.Вишня, В.Сосюра та інші. Події воєнних років Сосюра яскраво змалював в автобіографічному творі “Третя рота”. Від листопада 1918 до лютого 1920 р. поет служив в армії УНР, до якої він вступив добровольцем, і в складі третього Гайдамацького полку пройшов з боями “Вкраїну з краю в край”. Після поразки Директорії В.Сосюра став червоногвардійцем, а в травні 1920 р. вступив до більшовицької партії.
Та не всі залишились в Україні. Частина зазнала гіркої долі емігрантів. Серед них ─ О.Олесь, про якого М.Грушевський писав, як про “найбільшого з нині живучих поетів України”. Сповнені безмежної любові до рідної України, його поезії знаходили широкий відгук у суспільстві.
Помітною течією в поезії цього періоду був романтизм, який представляли В.Сосюра, В.Чумак, В.Елланський, І.Кулик та інші. Емоційно-радісним збудженням просякнута поема молодого Павла Тичини “Золотий гомін”, написана 1917 року і присвячена святкуванням з нагоди проголошення Першого Універсалу Центральної Ради. Романтичними настроями наповнені його “Сонячні кларнети”, видрукувані 1918 р. У добу Центральної Ради П.Тичина разом з А.Ніковським і С.Єфремовим був співредактором популярної національно-демократичної газети “Нова рада”. Співзвучними настроями радикальної української молоді, яка з революцією пов’язувала надії на створення незалежної радянської республіки в Україні, були книги віршів В.Чумака “Заспів”(1920) і В.Елланського “Удари молота і серця” (1920).
Вісімнадцятирічний член партії боротьбистів Василь Чумак у 1919 році був залишений у Києві для підпільної роботи в денікінському тилу. В боротьбі за радянську владу і незалежність України він був готовий на все. “Ми гімни тобі заплели, червоний тероре”, ─ писав Чумак. У листопаді 1919 року він був розстріляний денікінцями. Його збірка віршів видрукувана посмертно. Інший, тоді вже відомий поет, переконаний прихильник самостійної Української Народної Республіки Григорій Чупринка, який усе життя мріяв про мир і милосердя в Україні, 1917 р. писав: “Єдність і злагода, право і свобода ─ доля найкраща народа”. Чупринка був непримиренним противником більшовизму і в 1921 році згинув у боротьбі з ним.
Гурток молодих українських літераторів, які об’єдналися навколо журналу “Книгар”, започаткував знамените літературне угрупування “неокласиків”. Це ─ М.Зеров, П.Филипович, М.Рильський, М.Драй-Хмара, М.Могилянський, О.Бургардт. Частина молодих українських митців приєдналася до символістів. Серед них ─ Я.Савченко, Д.Загул, В.Кобилянський та інші.Відомим представником ще одного оригінального літературного напрямку тих часів ─ “панфутуризму” ─ був М.Семенко.
У 1917 ─ 1920 рр. відчутних змін зазнала театральна справа. За часів гетьмана був заснований Український театр драми та опери, виник ряд інших творчих колективів. Діяльність радянської влади в театральній сфері позначена перш за все націоналізаціями, переіменуваннями і закриттями “аполітичних” та “ідеологічно-ворожих” закладів. У серпні 1919 р. уряд УСРР перетворив у державні усі кращі театри. Ще раніше у дні святкування народження Т.Г.Шевченка, театр драми та опери був реорганізований у Перший театр УСРР ім. Шевченка. У цьому театрі працювали корифеї української сцени ─ О.Мар’яненко, Г.Борисоглібська, молоді ще майстри О.Сердюк, Л.Гакебуш, К.Кошевський та інші. У 1919 році до театру влився колектив молодих митців на чолі з Лесем Курбасом.
У січні 1920 р. у Вінниці було засновано Новий драматичний театр ім. І.Франка, на чолі якого став Гнат Юра. Цей театр згодом став одним з провідних театрів республіки. У 1923 році він переїхав до Харкова, а у 1926 ─ до Києва.
1917 ─ 1920 рр. увійшли в історію, як новий етап у розвитку музичного і хорового мистецтва України. У містах і селах виникло багато самодіяльних оркестрів, народних інструментів, державних, професійних хорів, мандрівних хорових капел. У 1918 р. при гетьмані було засновано Державний Симфонічний оркестр під проводом О.Горілого, що у 1919 р. при радянській владі виступав як республіканський симфонічний оркестр ім. М.Лисенка. Симфонічні оркестри працювали також у Харкові, Катеринославі, Одесі. У 1919 р. кооперативна спілка “Дніпросоюз” об’єднала два хори, організовані для популяризації української пісні в Державну українську мандрівну капелу (“Думка”). Цим колективом з 1919 р. керував Нестор Городовенко. За короткий час ним був створений великий репертуар, що складався з творів М.Лисенка, М.Леонтовича, українських народних пісень, колядок, щедрівок, веснянок. Усі концерти “Думки”, що відбувалися в містах і селах, на станціях, заводах і фабриках України, перетворювались в національне свято і всюди мали гучний успіх.
За гетьманщини була заснована Українська Державна Капела під проводом О.Кошиця.
На початку 1919 р. відділ музики Міністерства народної освіти УНР створив у Києві новий талановитий хоровий колектив ─ Українську республіканську капелу (УРК), якою керували К.Стеценко і О.Кошиць. У 1919 ─ 1920 рр. колектив з тріумфом виступив у Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Англії, Голландії. Поразка УНР унеможливила повернення більшості співаків на Батьківщину. У липні УРК розпалася, давши життя кільком творчим колективам, котрі залишилися в еміграції.
У 1920 році на базі музично-драматичної школи ім. М.В.Лисенка було створено Київський музично-драматичний інститут. В Україні у цей час плідно працювали видатні композитори М.Леонтович, Я.Степовий, Л.Ревуцький, Г.Верьовка та інші.
Видатним явищем в історії українського мистецтва було створення Української Академії мистецтв. Активно цьому сприяли М.Грушевський ─ голова Центральної Ради, І.Стешенко ─ головний секретар освіти, Ф.Біляшівський ─ директор Київського міського музею, інші видатні політичні діячі. 4 листопада Центральної Ради затвердила статут Академії, а 5 грудня 1917 року відбулось урочисте її відкриття. Першими членами Академії мистецтв стали видатні українські художники М.Бойчук, М.Бурачик, М.Жук, В.Кричевський, А.Маневич, О.Мурашко, Г.Нарбут.
Ректор Української Академії Мистецтв М. Бойчук згуртував навколо себе талановиту молодь, переважно селянського походження, якій були відомі і зрозумілі традиції народного мистецтва. Твори художників цієї групи були цілком оригінальним явищем, що не мали аналогів у попередні періоди. Школа Бойчука справила значний вплив на подальший розвиток не лише українського, а й світового мистецтва. Його послідовники працювали в багатьох країнах світу.
З 1917 року в Україні працював видатний графік Г.Нарбут. На замовлення Центральної Ради, а пізніше гетьманського уряду він виконував проекти грошових знаків, поштових марок, державного герба і печатки, форми для військового строю, грамот з нагоди різних урочистих подій тощо. За радянських часів цей виняткового таланту художник плідно працював над оформленням книжкових видань, журналів, виступав з нищівними політичними карикатурами на білогвардійців. Його творчий шлях урвався весною 1920 р., коли під час окупації польськими військами Києва він раптово помер.
У жовтні 1918 р. ще в умовах гетьманщини, в Ромнах на Сумщині було відкрито перший в Україні пам’ятник Т.Г.Шевченку. Монумент спорудив молодий скульптор І.Кавалерідзе. Це було всеукраїнське національне свято. На концерті з нагоди відкриття пам’ятника виступили поет Микола Вороний, уславлені співаки Марія Литвиненко-Вольгемут і Михайло Микиша.
Із початком проголошення радянської влади в Україні у 1919 ─ 1920рр. почалося виконання радянського плану монументальної пропаганди, якому більшовики надавали надзвичайно великого значення як знаряддю ідеологічної боротьби. У травні 1919 року було опубліковано декрет Раднаркому УСРР “Про знесення з майданів та вулиць пам’ятників збудованих царями та царськими посіпаками”. Натомість рекомендувалося відкривати пам’ятники видатним революціонерам. У Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі були відкриті пам’ятники Марксу, установленні погруддя Леніна, Енгельса, Свердлова. Особливої художньої цінності вони не мали і служили своєрідними ідеологічними символами нового режиму. Водночас нищилися встановлені до революції монументи, немало з яких були справжніми творами мистецтва.
Важливі зміни в культурному житті відбувалися в землях Західної України, де в результаті революційних подій було утворено Західно-українську Народну Республіку (ЗУНР).
З перших днів існування нова влада намагалась відкрити широкі можливості для розвитку культури краю. Уже у Маніфесті Української Національної Ради (5 листопада 1918р.) було задекларовано створення уряду - Тимчасового державного секретаріату, в якому секретарство віросповідання та освіти очолив відомий діяч культури Олександр Барвінський. Було затверджено державність української мови, обов’язковість її вживання у державних установах та організаціях, громадських інституціях. Водночас національним меншинам залишено свободу усного і письмового діалогу із державними і громадськими структурами «їх матірною мовою».
Розпочалась перебудова системи народної освіти. Зокрема, у Законі про основи шкільництва публічні школи оголошувались державними, а вчителі – державними службовцями; за рішенням освітніх органів дозволялось засновувати приватні школи; українська мова стала основною в усіх державних школах; за національними меншинами визнавалось «право на школу в рідній мові». Спеціальним законом націоналізовано українські приватні гімназії в Долині, Городенці, Копиченцях, Рогатині та інших містах, а також відповідне рішення було прийняте по учительських жіночих семінаріях. Розширювалась мережа спеціалізованих і фахових шкіл. Особлива увага приділялась вивченню української мови, математики, історії та географії України. За бажанням учнів викладались також польська, німецька та інші мови. Педагоги державних шуіл зобов’язані були скласти професійну присягу на вірність ЗУНР. 21 - 23 березня у Станіславові відбувся з’їзд учителів середніх шкіл, яких на той час уже було створено понад три тисячі.
Виходячи із аналізу цих урядових програм, які із-за короткого терміну існування ЗУНР залишились незавершеними, видно демократичний характер нової влади, її щире прагнення до творення суверенної національної республіки.
Яскраву сторінку в історії культури України залишила творчість вояків легіону Українських Січових Стрільців (далі УСС). Створений у складі австрійської армії, легіон увібрав до себе цвіт української інтелігенції років Першої світової війни. Силами вояків були створені читальня, бібліотека, всією культурно-масовою роботою керувала так звана Пресова Кватира. Відзначились відомі літератори Роман Купчинський, Левко Лепкий, художники Іван Іванець, Юліан Назарок, Осип Сорохтей. Силами вояків УСС у Львові виходив літературний альманах «Шляхи», де друкувались В.Бобинський, А.Лотоцький, М.Заклинський, В.Кучабський та ін. Важливим збірником творів вояків став «Червона калина».
Всією організаційною роботою по виданню літературних, малярських, фотографічних творів займався Іван Боберський.
Таким чином, підводячи підсумок цієї теми, можна стверджувати: охопивши порівняно невеликий часовий проміжок, культурні процеси 1917 ─ 1921 рр. зайняли в історії українського народу важливе місце. Вони відбувалися на зламі історичних епох, втілюючи в собі яскраві, неповторні ознаки того часу і багато в чому суттєво лягли в основу подальшого розвитку української культури.
Тема 7. Становище української культури в міжвоєнний період (1920 – і – 1930 - і рр.)
План
1. Суперечливий розвиток української культури в 1920-х р.
2. Становище української культури в 30-і рр.
3. Культурні процеси в західно- українських землях в 1920-і-
1930-і рр.
1.Суперечливий розвиток української культури в
1920-х рр.
Перевага більшовиків у боротьбі зі своїми противниками і перехід до нової економічної політики визначили зміст і напрями розвитку культури в Україні в 20-ті роки.
Поступившись рядом позицій в економічному житті, дозволивши приватну торгівлю і приватне підприємництво, держава прагнула за всяку ціну зберегти контроль над культурою, над усіма проявами духовного життя людей. Арсеналом усіх доступних їй методів, у тому числі й з допомогою каральних органів, вона обмежувала вплив на культуру тих верств інтелігенції, котрі не поділяли її позицій. Пленум ЦК КП(б)У в директивах з національного питання, прийнятих у 1922 р., у черговий раз продемонстрував своє безкомпромісне прагнення здійснювати всеосяжний контроль за розвитком культури в Україні, націлюючи більшовицькі організації на рішучу боротьбу з будь-якими відхиленнями від політичної лінії РКП(б).
Рішення пленуму ЦК КП(б)У були конкретизацією специфічних умов української дійсності відповідних розпоряджень московського парткерівництва. Сам В.Ленін став ініціатором нової компанії репресій проти інтелігенції.За його розпорядженням за кордон вислали кілька сотень представників інтелектуальної еліти Росії. Відгомоном цієї кампанії стала висилка в жовтні 1922 р. з Одеси, Києва, Катеринослава, Харкова в північні райони Росії та за кордон 70 учених, погляди яких розходилися з офіційною лінією властей. Репресії проти інтелігенції тривали в Україні й у наступні роки непу.
Таким чином, КП(б)У, не допускаючи інакомислення, прагнучи звести всю сукупність проявів духовного життя в суспільстві до зазделегідь визначених схем, фактично залишалася на позиціях громадянської війни в культурно-ідеологічній сфері.
За цих умов підтримку держави і більшовицької партії мала лише цілком одержавлена, наскрізь політизована, підпорядкована ідеологічним установкам культура. Саме така "культура" в спотвореному світосприйманні вищого партійно-державного керівництва оцінювалась як культура вищого рівня-соціалістична.
Досвід громадянської війни підказував, що без задоволення національних вимог українського народу доля більшовизму в республіці завжди буде під загрозою. Саме ця обставина лежала в основі політики "коренізації", яка після ХІІ з'їзду РКП (б) (1923 р.) впроваджувалася в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми українізації. Українізація стала офіційною лінією більшовицької партії, вона передбачала виховання кадрів із представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів рідної для населення мови, розширння мережі шкіл та інших учбових закладів із навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мала та обставина, що керували ключовим у справі українізації наркоматом освіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження – Г.Гринько, О.Шумський і М.Скрипник. Вони виходили з того, що українізація в умовах збереження радянської влади має ліквідувати наслідки пригнобленого становища, в якому український народ перебував до революції.
Українізація з її лозунгами національного відродження сприяла залученню до культурного будівництва багатьох представників національної інтелігенції, які щиро прагнули служити народові, сприяти його соціально-економічному та духовному піднесенню. Не випадково перша половина 20-х років відзначена поверненням в Україну ряду відомих діячів національної культури, котрі залишили батьківщину в роки громадянської війни. Зокрема, для наукової роботи в республіці повернувся видатний український історик М.Грушевський. Частина представників національної інтелігенції із, Західної України переїхала на Наддніпрянщину, щоб своєю працею сприяти національному відродженню.
Однак українізація не розглядалась її ініціаторами як самоціль. Цей процес із самого початку підпорядковувався "надзавданню" більшовицької партії – перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму. Українізація була одним із найважливіших засобів досягнення цієї мети і допускалася лише постільки і лише в тих рамках, поскільки і в яких не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам вищого державного й партійного керівництва.
З перших же кроків українізація зіткнулася з опором партійного і державного апарату. Згідно з офіційними даними уряду УСРР, на початку 20-х років органи радянської влади в Україні в абсолютній більшості обслуговувалися російськими або російськомовними чиновниками. Багато з них не сприймали українізацію, вважаючи її політичним маневром, поступкою "петлюрівщині", і всіляко саботували. З великими труднощами в другій половині 20-х років удалося перевести на діловодство українською мовою 75% місцевих державних установ і організацій. Повільно піддавався у другій половині 20-х років партійний апарат. Уся організаційно-партійна і масово-політична робота Компартії України у першій половині 20-х років проводилася російською мовою. Викладання в партшколах, видання партійних газет і журналів також здійснювалося переважно російською мовою. У другій половині 20-х років ситуація дещо змінилась. Українізація стала поступово охоплювати найважливіші ланки партапарату. В 1927 р. в апараті ЦК КП(б)У 42 % працівників володіли українською мовою. Повільний хід українізації керівних комуністичних структур визначив характер і темпи українізації в цілому.
Прагнення більшовиків і створених ними державних органів до встановлення тотального контролю над сферами духовного життя особливо яскраво проявилося в культурно-освітній роботі. Ще в грудні 1920 р. при наркоматі освіти УСРР за зразком Російської Федерації було створено головний політично-освітній комітет – Головполітосвіта. V Всеукраїнський з’їзд Рад у березні 1921 р. поставив завдання “якнайшвидше об’єднати культурно-освітнію роботу під єдиним керівництвом Головполітосвіти і спрямувати її на боротьбу з пережитками анархізму, петлюрівщини, бандитизму, на пропаганду законів і заходів Радянської влади”. Цим рішенням більшовики підпорядкували Головполітосвіту обслуговуванню своїх партійних цілей.
Діяльність Головполітосвіти відчули на собі перш за все “Просвіти”, які ще працювали в багатьох селах республіки. Протягом 1921-1923 рр. переважна їх більшість була насильно реорганізована в сільські будинки (сільбуди) і хати-читальні, які перетворювалися в організаційні центри політосвітньої роботи на селі. В містах органи Головполітосвіти використовували існуючі з революційних часів заклади та установи, проводили свою роботу через клуби, агітпункти, театри, бібліотеки. В перші роки непу культосвітня робота мала яскраве агітаційно-пропагандистске спрямування і підпорядкувалася мобілізації сил та ресурсів на боротьбу з антирадянським повстанством, роз’яснення цілей непу, проведення інших політичних компаній. У наступні роки – на поширення технічних і сільсьпогосподарських знань, атеїстичну пропаганду, пропаганду колективних форм господарювання, впровадження нових елементів у побуті та політизацію життя суспільства.
Одним із важливих завдань культурно-освітньої роботи була ліквідація неписьменності серед дорослого населення. У травні 1921 р. Раднарком УСРР видав постанову про боротьбу з неписьменністю. Все неписьменне населення віком від 8 до 50 років зобов’язувалося навчитися грамоті. До цієї роботи планувалося залучити письменників у порядку трудової повинності з відповідною оплатою, а загальне керівництво покладалося на Головполітосвіту, до складу якої входила Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю. Як і раніше, ставилося завдання не лише навчити робітників і селян читати, писати та лічити, а й прищепити їм комуністичну ідею. У 1923 р., за прикладом РСФРР, в Україні було утворене товариство “Геть неписьменність!” під головуванням Г.Петровського. На кошти товариства у 1924 - 1925 навчальному році утримувалося понад 2,5 тис. лікпунктів, де навчалося до 100 тис. осіб.
Оголосивши ліквідацію неписьменності одним із найважливіших політичних завдань, держава прагнула забезпечити цю кампанію літературою відповідного політичного спрямування. В Україні видавалися букварі для дорослих “Геть неписьменність!”, “Червоний прапор”, “Буквар залізничника”, “Буквар селянина”, книга для читання “Ми новий світ збудуємо” та інші. В 1923 р. Державне видавництво України видало понад 200 тис. примірників навчальної та методичної літератури для пунктів ліквідації неписьменності. Того ж року понад 100 тис. примірників книг подібного профілю було завезено з Росії. Зміст цієї літератури мав забезпечити поєднання навчання елементарним навичкам читання і письма з вихованням відданості новому ладу, непримиренності до його противників.
Офіційна статистика засвідчила досить швидкі темпи ліквідації неписьменності дорослих. У грудні 1925 р. у республіці діяло 13028 шкіл і пунктів ліквідації неписьменності, навчалося в них близько 540 тис. осіб. У наступні роки чисельність слухачів шкіл лікнепу дещо зменшилась, а наприкінці 20-х років знову почала зростати.
Перехід до мирного будівництва сприяв розвитку освіти в Україні. В 1922 р. був прийнятий “Кодекс законів про народну освіту в УСРР”, який закріпив курс на підпорядкування школи ідеологічним настановам більшовицької партії. Метою виховання й освіти Кодекс оголошував “розкріпачення трудових мас від духовного рабства, розвиток їх самосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного суспільства з психологією колективізму, з твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією, матеріалістичним світоглядом”.
Ці утопічні за своєю сутністю завдання ставилися в умовах гострої нестачі найнеобхіднішого. У 1922 р. в Україні налічувалося 1,5 млн. безпритульних дітей, сиріт і напівсиріт. Господарські труднощі спричинили зменшення асигнувань на народну освіту і зменшення - 1922 р. майже вдвоє у порівнянні з 1920 р. - кількості учнів. З часом економічне становище поліпшилося, що дало змогу збільшити протягом 1923 - 1925 рр. майже в 7 разів асигнування на освіту. В 1926р. у школах України навчалося 2105,7 тис. осіб. Було організовано десятки навчально-виховних закладів для сиріт і безпритульних. Одним із відомих теоретиків і організаторів цієї роботи був А.Макаренко. Однак у роки непу так і не вдалося залучити до навчання всіх дітей. Наприкінці 1925 р. поза школою залишалося ще понад 40 % дітей шкільного віку. Особливо багато їх було у сільській місцевості.
Проголошений радянською владою курс на українізацію досить відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо у 1925 р. вони становили 79,1 % усіх шкіл, то у 1930 р. – 85 %. У решті шкіл навчання також проводилося мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та іншими.
Новий суспільний лад змінив певним чином роботу вищих навчальних закладів. Доступ до них дітей дворян, священослужителів, землевласників, великих підприємців, інших осіб, яких відносили до “ворожих” радянській владі, був закритий. Для того, щоб позбутися тих з них, яким усе ж поталанило вступити до вузів, час від часу влаштовували чистки та перереєстрації студентів. Одночасно велась активна і цілеспрямована робота по “пролетаризації” студентства, розширювалась мережа робітфаків. Набирали на навчання на ці факультети виключно за рекомендацією партійних, радянських і профспілкових організацій, військових частин. Наприкінці 1921 р. у вузах республіки налічувалося 12 робітфаків. У 1925 р. в 30 робітфаках, які діяли в цей час в Україні, навчалося близько 7,5 тис. студентів. Тенденція до розширення мережі робітфаків збереглась і в наступні роки.
Політика українізації сприяла впровадженню української мови в навчальний процес вищої школи. В 1923 році Раднарком УСРР прийняв декрет , згідно з яким поступово, відповідно до наявності викладачів, що володіють українською мовою, необхідно було перевести вузи на українську мову викладання. Навіть перед військово-навчальними закладами УСРР поставили завдання підготувати певну кількість командирів, які б володіли українською мовою. Першою це завдання виконала Харківська школа червоних старшин.
Мережа вузів в 20-ті роки швидко розширювалася. Вони готували спеціалістів для всіх галузей народного господарства. Наприкінці 20-х років українців серед студентів вузів республіки було трохи більше половини, росіяни становили 20 %, євреї – 22 %.
Як і в інших радянських республіках, в Україні створювалася група навчальних закладів, покликаних забезпечити більшовицьку партію і державу кадрами кваліфікованих працівників, пропагандистів, викладачів суспільних наук. Це комвузи і радпартійні школи – елітні навчальні заклади, що користувалися особливою увагою Раднаркому і ЦК КП(б)У. В 1921 році у Харкові почала працювати вища партійна школа, яку в 1922 році було перетворено в комуністичний університет ім. Артема.
Найвищою державною науковою установою республіки Раднарком УСРР оголосив в 1921 р. Всеукраїнську Академію Наук(ВУАН). В 1922 р. її очолив відомий український ботанік В.Липський, який перебував на цій посаді до 1928р. Великий вклад у розвиток Академії вніс С.Єфремов, який тривалий час був віце-президентом ВУАН. У системі ВУАН на середину 20-х років працювало близько 40 науково-дослідних установ, що входили до 3-х відділень: історико-філологічного, фізико-математичного, соціально-економічного. На початку 1924 року в Академії налічувалося 37 студентів та близько 400 наукових співробітників.
Протягом 20-х років особливо плідно діяло історико-філологічне відділення Академії, де головну роль відігравав Михайло Грушевський. Відділення організувало випуск журналу “Україна”, який став провідним періодичним виданням у галузі українських досліджень, опублікувало сотні наукових робіт.
Учені активно працювали над забезпеченням потреб українізації. В 1921 р. було засновано Інститут української наукової мови, зусиллями співробітників якого до 1932 року було видано 49 термінологічних словників і заплановано ще 34.
У фізико-математичній секції ВУАН працювала група видатних учених, котрі своїми дослідженнями здобули міжнародне визнання. Це математики Д.Граве, М.Крилов, хіміки Л.Писаржевський та В.Кістяківський.
Протягом 20-х років відбувався процес підпорядкування науково-дослідних закладів України відповідним установам Радянського Союзу. Рішенням ЦВК СРСР у 1925 році Російська Академія Наук оголошувалася вищою всесоюзною установою та перейменовувалася в Академію Наук СРСР. Республіканські Академії Наук, у тому числі Всеукраїнська, поступово перетворювалися у звичайні філії АН СРСР.
У 1919 - 1920 роках з України виїхали видатні письменники й поети, в тому числі М.Вороний, О.Олесь, В.Винниченко, В.Самійленко. На зміну їм у літературу прийшло покоління молодих, котре, спираючись на демократичні традиції дожовтневої української літератури, прагнуло до оновлення мистецтва, написання художніх творів, співзвучних своєму розумінню нової епохи. Це – О.Досвітній, М.Драй-Хмара, М.Зеров, Г.Косинка, М.Куліш, М.Рильський, О.Слісаренко, В.Сосюра, П.Тичина, В.Яловий і багато інших. У 20-ті роки в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх і громадсько-політичних альманахів та збірників,10 республіканських газет і 55 журналів. Виникали і розпадалися численні літературно-художні обєднання: “Гарт”, “Плуг”, “Аспанфут”, “Ланка”, “Молодняк”, “Авангард” та інші.
У центрі дискусій різних літературних течій другої половини 20-х років був ідейний натхненник провідного літературного обєднання України – Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) –М.Хвильовий, член більшовицької партії, учасник громадянської війни, один із засновників новітньої української літератури.
Микола Хвильовий – росіянин за походженням (його справжнє прізвище Фітільов) – щиро вірив, що більшовицька революція приведе до соціального і національного визволення українського народу, розвитку його культури, мистецтва. Разом з тим загострене чуття художника дозволило йому одним з перших у радянській літературі відобразити в художніх творах назрівання в суспільстві небезпечних і трагічних змін. У літературній дискусії 1925- 1928 рр. йшлося про шляхи розвитку української літератури, про необхідність широко використовувати досягнення європейського мистецтва, про недоцільність однобокої орієнтації на російську культуру. Без Європи, поза Європою Хвильовий не уявляв собі українського відродження. Він проголосив вкрай сміливе тоді гасло “Геть від Москви.Дайош Європу!”,яке означало заклик дати відсіч тому, що критики пізніше назвали “московським комплексом”.”Злою іронією звучать безграмотні поради орієнтуватися на московське мистецтво”,- писав письменник у публіцистичних роздумах “Україна чи Малоросія”.
Письменника Хвильового цікавили питання відродження і розвитку української культури, можливості її виживання в умовах соціалістичного будівництва, в яке він у той час ще щиро вірив, а не відрив України від Радянської Росії. Але саме так, як заклик до сепаратизму, оцінив погляди письменника червневий пленум ЦК КП(б)У в 1926 році. ”Такі гасла можуть бути прапором для української буржуазії, що зростає на грунті непу, бо вона під орієнтацією на Європу безперечно розуміє відмежування від фронту міжнародної революції, столиці СРСР – Москви”. Хвильового звинуватили в націоналізмі, ворожості до офіційного курсу партії, основних настанов більшовицького керівництва. Насправді вина Хвильового була не в надуманому “націоналізмі”. Він першим відчув смертельну небезпеку, яку породжувала тоталітарна політична система з органічно притаманним їй прагненням до бюрократичної уніфікації всіх граней суспільного життя, “причісування” під великоруський ранжир української культури.
Більшість українських письменників статті Хвильового були сприйняла з захопленням. “Враження від статтей Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що було важко дихати, відчинили вікна і легені раптом відчули свіже повітря”,- пише один з сучасників Хвильового, письменник М.Могилянський.
З переходом до мирного будівництва значно зростає інтерес до образотворчого мистецтва, музичної та театральної творчості. Виникає ряд обєднань художників, у тому числі Асоціація художників Червоної України, члени якої – С.Їжакевич, К.Трохименко, О.Кокель, Ф.Кричевський та інші – проголосили своїм основним завданням правдиве відображення сучасності. Тривала діяльність художників блискучої, оригінальної школи послідовників І.Бойчука (бойчукісти), в творчості яких у неповторний синтез зливалися елементи староукраїнського і візантійського живопису.
У театральному мистецтві плідно працювали колективи, обєднані в Першому державному драматичному театрі ім. Т.Г.Шевченка в м. Києві на чолі з О.Загаровим та державному драматичному театрі ім. І.Франка під керівництвом Г.Юри. Нарешті, в 1922 р. у Києві засяяла зірка театру “Березіль”, очолюваного одним з найвидатніших реформаторів українського театру за всі часи його існування - Лесем Курбасом. У 20-ті роки його творчість сягає вершин. Театр “Березіль” зібрав видатних майстрів української сцени – П.Саксаганського, М.Крушельницького, О.Маряненка, О.Сердюка, А.Бучму, Ю.Шумського та інших. Усього в Україні на середину 20-х років налічувалося 45 професійних театрів.
У 20-ті роки помітне місце в культурному житті посіло кіно. 1922 р. введено в експлуатацію Одеську кінофабрику, в 1927 р. розпочалося будівництво Київської кіностудії – тоді найбільшої в Європі. В 1923 році В.Р.Гардін поставив фільм “Остап Бандура” з участю М.Заньковецької. В 1924 - 1925 рр. було створено понад півтора десятка картин. У 20-ті роки зійшла зоря одного з видатних майстрів українського і світового кіномистецтва - О.Довженка.
В 1927 році припадає творчий злет композиторів Г.Вірьовки, П.Козицького, Л.Ревуцького, К.Богуславського та інших. Далеко за межами республіки котилася слава про хорову капелу “Думка” на чолі з її беззмінним керівником М.Городовенком. Цей колектив обїздив всю Україну, виступав на Дону, Кубані, в Грузії, Азербайджані, в Москві, а в 1929 році виїздив на гастролі до Франції.
На кінець 20-х років українізація принесла вагомі результати: українською мовою видавались 87,5 % газет, 77 % - книг, всі оперні театри перейшли на українську мову; всі кінофільми випускались на українській мові.
Українізація вийшла за межі УСРР і охопила ті території (СРСР, де проживало багато українців). Наприклад, на Кубані, де проживало тоді 3 млн. українців, діяло 1100 україномовних шкіл, було створено український педагогічний інститут тощо.
Разом із культурою українців в роки українізації розвивалася і культура національних менших, які проживали в УСРР. На кінець 20-х років було створено Молдавську автономну республіку, 8 – російських, 7 – німецьких, 3 – грецьких, 3 – болгарських, 3 – єврейських, 1 – польський автономний райони. Тоді працювали 414 російських, 251 німецьких, 148 польських, 167 єврейських, 34 болгарських, 30 грецьких сільських рад. Діяли національні школи: 1214 російських, 625 німецьких, 457 єврейських, 337 польських, 74 болгарських, тощо.
Українізація, як і все українське відродження 1920 – х років, припинились 1932 – 1933рр., коли в Україні вибухнув голодомор-геноцид.
Таким чином, 20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком літератури та образотворчого мистецтва. Українська творча інтелігенція включалася в практичну діяльність по створенню декретованої партією соціалістичної культури, вносячи в неї національну сутність. Творчий потенціал українського національного мистецтва виявився настільки потужним, що попри всі перепони і обмеження ідеологічного характеру, кращі його представники досягли феноменальних висот.
2. Становище української культури в 30-ті рр.
Найхарактернішою рисою, притаманною культурі України в 30-ті рр., була її всеосяжна ідеологізація.
Культурні зрушення, що відбувалися в Рядянському Союзі протягом довоєнних п’ятирічок, у т.ч. оволодіння грамотою мільйонами людей, формування нової генерації інтелігенції, розвиток науки, літератури, мистецтва – більшовицька партія розглядала як складові частини так званої “культурної революції”, основним змістом якої вона вважала утвердження марксистського світогляду, подолання впливу несумісних з ним ідеологій. Монополізувавши право на істину, сталінське керівництво нав’язувало суспільству надзвичайно убоге розуміння культури, звівши все багатство й різноманітність її функцій до обслуговування політичних цілей ВКП(б). Ця обставина справила негативний вплив на культурні процеси в Україні, ускладнивши і спотворивши їх.
У країні, де значна частина населення не вміла читати й писати, успішний економічний розвиток, створення потужної промисловості, піднесення інших галузей господарства були неможливі без ліквідації неписьменності. У 1930 р. в Україні на курсах, у гуртках і школах лікнепу навчалося 1,6 млн. дорослих. У 1932 р. їх чисельність зросла до 2,2 млн.осіб. За роки другої п’ятирічки лікнеп закінчили 1,5 млн.осіб, а школи малописьменних – 1,7 млн. Напередодні Другої світової війни масова неписьменність на території УРСР була, в основному, подолана. Перепис населення, проведений в січні 1939 р., засвідчив, що лише 15 % дорослих людей залишаються неписьменними.
Однак переоцінювати ці досягнення не варто. Критерії грамотності на ті часи були надто занижені. Прагнучи продемонструвати “переваги” соціалізму в Україні, свою особисту роль, керівники органів народної освіти в багатьох районах до письменних відносили всіх, хто лише навчився розписуватися та освоїв елементарну лічбу. Тому перед війною фактичний рівень грамотності неперевищував 50 %.
Прагнучи створити для підростаючого покоління умови оволодіння грамотою, підготувати його до кваліфікованої праці, держава ставила за мету охопити всіх дітей шкільного віку навчанням. При цьому школу розглядали як одну з найважливіших ідеологічних інституцій, покликаних забезпечити виховання мільйонів школярів у дусі відданості більшовицькій партії, комуністичним ідеалам. В Україні, як і в інших союзних республіках, почалася масова кампанія під назвою “всенародний похід за загальне навчання (всеобуч)”. 25 липня 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про загальне обов’язкове навчання”. Цією постановою було започатковане обов’язкове чотирикласне навчання. У 1932 - 1933 навчальному році в Україні працювало майже 22 тис. шкіл, у яких налічувалося 4,5 млн. учнів. Українські школи переважали, але разом з тим 400 тис. дітей навчалися в російських, єврейських, німецьких, болгарських, молдавських та інших національних школах.
У сільській місцевості шкільна мережа розширювалася повільніше, ніж у місті. У 1933/34 навчальному році в сільських школах УСРР навчалося на 170 тис. учнів менше, ніж у 1932/33 році, на який припали голодомор, масові міграції селян у міста, виселення у віддалені райони “куркулів і підкуркульників” з членами їх сімей. У наступні роки становище вдалося нормалізувати, наприкінці другої п’ятирічки в Україні було в основному завершено перехід до обов’язкового початкового, а в містах – до загального семирічного навчання. Визрівали передумови для переходу до загальної середньої освіти в місті й семирічної у сільській місцевості. У 1937/38 навчальному році в школах УРСР навчалося 5,5 млн., а в 1940/41 р. – 6,7 млн. учнів. Але лише близько третини всіх учнів припадало на середні школи, Навчалися, як правило, у дві зміни. Навіть у середніх школах відчувався дефіцит учителів із вищою освітою. Багато кваліфікованих педагогів стали жертвами сталінських репресій. Наприклад, в селах було репресовано 54 % учителів.
Були й інші негативні тенденції. Припинення українізації супроводжувалося скороченням кількості українських шкіл; наприкінці 30-х років стало обов’язковим вивчення російської мови, змінювалися українська абетка і граматика в напрямі наближення їх до російської. Ці зміни декретувалися вищим партійним керівництвом і не мали нічого спільного з об’єктивними тенденціями розвитку культури.
Політичний вплив на учнівську молодь партія й держава справляли різними способами, найголовнішими з яких була ідеологізація навчальних програм, а отже, всього навчального процесу, а також робота в школі комсомолу й піонерських організацій.
ІХ з’їзд комсомолу України в квітні 1936 р. ухвалив створити комсомольські організації в кожній середній школі, а загальношкільні піонерські організації існували вже з 1935р. У школах України в 1940/41 навчальному році налічувалося близько 4 млн. піонерів і понад 250 тис. комсомольців. Ніякої самостійності ці організації не мали. Їхня діяльність була спрямована на встановлення ідеологічного контролю над школярами, підпорядкування диктату більшовицької партії, Все це офіційна ідеологія зображала як формування “нової” людини.
Підготовка кадрів спеціалістів з вищою й середньою спеціальною освітою здійснювалася у вузах і технікумах. Широкі масштаби господарського будівництва, необхідність прискореного розвитку народної освіти, охорони здоров’я потребували як максимального залучення до творчої роботи старих спеціалістів з їх величезними знаннями і досвідом, так і виховання нової генерації інтелігенції. Сталінський режим не довіряв старим спеціалістам, що керувалися здоровим глуздом і не могли підтримати економічно необгрунтовані, авантюрні проекти. Зробивши їх за допомогою сфабрикованих ДПУ процесів (“Шахтинської справи” 1928 р., “Справи СВУ” 1929 р., “Процесу Промпартії” 1930 р. та ін.) бездумними і заляканими виконавцями волі верхів, партійно-державне керівництво взяло курс на підготовку спеціалістів із робітничо-селянського середовища. Мережа вузів в Україні швидко зростала. На початку 1926 р. їх було 35, а в січні 1933 – 190. Відповідно кількість студентів збільшилась з 27,2 тис. осіб до 160 тисяч.
У 1933 р. була відновлена діяльність університетів: Харківського, Одеського, Київського, Дніпропетровського. Розширилась мережа робітфаків: на кінець першої п’ятирічки на них навчалося близько 90 тис. осіб. Вища школа формувалася шляхом цілеспрямованого насичення її комуністами, комсомольцями, членами профспілок.
Значно розширилася й мережа середніх спеціальних навчальних закладів. На кінець 1937 р. їх було 576, а число учнів в них – 159 тис. У цілому з 1921 по 1938 рр. вузи й технікуми України підготували близько 400 тис. спеціалістів. Це дало змогу в основному забезпечити кадрами спеціалістів усі галузі народного господарства, науку, культуру.
Але поряд з успіхами процес формування нової генерації інтелігенції супроводжувався й великими втратами. Її загальний кваліфікаційно-професійний рівень знизився. Була остаточно порушена інтелектуальна й моральна спадкоємність старої і нової інтелігенції. Властиві демократичній більшості дореволюційної інтелігенції критичний дух, гуманізм, милосердя і благородство в нових умовах не мали підгрунтя для розвитку. Адміністративно-командна система не була зацікавлена у формуванні творчої особистості. Ті, хто прагнув зберегти свої політичні переконання і моральні принципи, часто ставали жертвами репресій, втрачали свободу і навіть життя, так протягом 30-х років у вузах України було репресовано майже 400 викладачів.
Ці обставини відбивались і на розвитку науки в Україні. У республіці вели дослідницьку діяльність відомі в СРСР і за кордоном наукові колективи. Вищою науковою установою була Академія наук УРСР, з 1930 р. очолювана О.О.Богомольцем. Академія мала науково-дослідні інститути як основні структурні одиниці. Подібні наукові інститути були й у системі наркоматів. Якщо в 1928 р. у науково-дослідних установах УРСР працювало 3,7 тис. наукових співробітників, то наприкінці 30-х років – майже 20 тисяч.
Наукові установи, окремі вчені досягали значних успіхів. Відкритий у 1928 р. в Харкові Український фізико- технічний інститут (УФТІ) сконцентрував потужний науковий потенціал. У 1931 - 1932 рр. у ньому працював І.Курчатов. В УФТІ Л.Ландау написав класичну роботу з кінетичної теорії плазми. У 1932 р. У цьому інституті група вчених вперше в Радянському Союзі здійснила штучне розщеплення атома літію. У 1932 р. за ініціативою Є.Патона на базі електрозварювальної лабораторії було засновано Інститут електрозварювання АН УСРР. Колектив інституту розробив ефективний спосіб автоматичного електрозварювання під флюсом, який уперше у світовій практиці був застосований на Магнітогорському металургійному комбінаті й Дніпробуді. В Україні плідно працювала група талановитих математиків – математична школа Д.Граве. В інституті математики засновник наукової школи математичної фізики М.Крилов та його учень М.Боголюбов створили новий напрям – нелінійну математику.
На 20 – 30 - ті роки припадає наукова творчість талановитого вченого, винахідника Ю.Кондратюка. Його розробки з теорії космічних польотів були вже в 20 - ті роки використані спеціалістами ракетобудування. На основі теоретичних пошуків Ю.Кондратюка здійснювалася підготовка польотів на Місяць у Сполучених Штатах Америки. Важливе значення для розвитку галузей науки мали роботи біохіміка О.Палладіна, паталогоанатома О.Богомольця, фізіолога Д.Воронцова, медиків В.Філатова, М.Стражеска, генетиків і селекціонерів М.Холодного, А.Сапєгіна, В.Юр’єва.
Як і інші категорії інтелігенції, вчені України, особливо ті, хто вів дослідницьку роботу ще з дореволюційних часів, зазнали жорстоких переслідувань. Крім арештованих науковців у зв’язку з процесом СВУ, внаслідок наклепу були репресовані й загинули академіки АН УСРР геолог Н.Світальський, генетик І.Агол, деякі інші вчені. Переслідування зазнав Л.Ландау, котрого врятувало лише заступництво видатного фізика П.Капіци, який особисто звернувся з листом до Сталіна, Молотова й Берії. У 1930 р. був арештований Ю.Кондратюк, але він і в засланні продовжував наукову роботу там же працював знаменитий конструктор ракет С.Королйов. У 1937 р. заарештували корифея української математики М.Кравчука. Жертвами сталінських репресій у 30-ті роки стали тисячі працівників наукових закладів і вузівських учених.
Важко доводилося суспільним наукам. У 1929 р. під час дискусії з питань історичної науки об’єктом упередженої критики стали праці одного з найвідоміших істориків 20-х років М.Яворського. Вченого виключили з більшовицької партії, звільнили з усіх посад, а у 1932 р. заарештували і вислали. У 1937 р. М.Яворського розстріляли. Зазнали переслідувань і були репресовані вчені-історики М.Грушевський, М.Слабченко, В.Пархоменко, М.Горбань, філософи С.Семковський, П.Демчук, літературознавець член-кореспондент АН УРСР Є.Шабліовський, сотні менш відомих суспільствознавців України.
Діяльність культурно-освітніх установ України в 30 - ті роки була одним з головних засобів збереження ідеологічного контролю над масами. Цим визначалась особлива увага держави до їх розбудови. У 1929 - 1941 рр. кількість клубів в Україні зросла з 11 тис. до 25, бібліотек – з – 9,4 тис. до 32,3. Значно розширилась мережа кінотеатрів, музеїв, сільських будинків і хат-читалень. В умовах ліквідації неписьменності, модернізації економіки потяг населення до друкованого слова, інших джерел інформації зростав. Багато людей уперше знайомилось з творчістю видатних письменників України, Росії, зарубіжжя, надбаннями вітчизняної й світової культури. І це, без сумніву, позитивний момент. Але разом з тим засоби інформації слугували одним з важливих знарядь зміцнення тоталітарного режиму, впровадження політики русифікації в Україні. Якщо в 1931 р. у республіці українською мовою виходило 90 % газет і 85 % журналів, то в 1940 р. їх частка зменшилася відповідно до 70 і 45 %.
30 - ті рр. були найтрагічнішими в новітній історії української літератури й мистецтва. Це десятиліття пройшло під знаком жорстокого переслідування діячів національної культури. Розправи над письменниками і митцями почалися з кінця 20 - х рр. Кілька десятків українських письменників стали жертвами репресій уже на рубежі дасятиліть. Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) “Про перебудову літературно-художніх організацій“ були ліквідовані літературно-художні об’єднання і створена єдина спілка радянських письменників України, організаційно оформлена на їх першому з’їзді в 1934 р. Відтоді літературний процес цілком підпадав під контроль партійних чиновників. Весною 1933 р., у розпал голоду, почалася хвиля переслідувань українських письменників. Був арештований талановитий поет, прозаїк і драматург, член більшовицької партії М.Яловий. Довідавшись про це, його особистий друг М.Хвильовий зрозумів, що розгортається широка кампанія переслідувань діячів української культури. Хвильовий покінчив життя самогубством, залишивши передсмертний лист, в якому писав:”Арешт Ялового переконав мене, що починається переслідування українських письменників. Кров’ю своєю можу засвідчити, що Яловий ні в чому не винен…”
За абсурдними звинуваченнями 1933 р. були репресовані О.Слісаренко, О.Досвітній, Остап Вишня. Наступного року розстріляли Г.Косинку, Д.Фальківського, К.Буревого. У 1935р. потрапив за грати й загинув у таборах ГУЛАГу М.Зеров – один з найяскравіших письменників України післяжовтневого періоду. У 1937 р. розстріляли М.Семенка. Зі 193 членів та кандидатів у члени спілки радянських письменників України, котрі були прийняті до неї під час першого письменницького з’їзду, було репресовано 97. Загалом жертвами сталінських репресій стали близько 500 письменників, які жили і працювали в Україні. Це – четверта частина всіх репресованих літераторів у СРСР у 20-50-ті роки.
Але незважаючи на величезний тиск репресивного апарату, українське художнє слово не вмерло. Публікувались твори письменників П.Тичини, М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, А.Малишка, П.Панча, Ю.Яновського, А.Головка, Н.Рибака, Ю.Смолича, І.Микитенка й багатьох інших.
Подібні процеси відбувались і в театральному мистецтві, музиці, кіно, живописі, графіці, скульптурі тощо. У 20-30 роки в Україні працювали видатні представники цих напрямів мистецтва. Ім’я реформатора українського театрального мистецтва Леся Курбаса було відоме далеко за межами України. На театральних сценах республіки лунали імена корифеїв української сцени П.Саксаганського, М.Садовського, молодих акторів Н.Ужвій, А.Бучми, О.Борисоглібської, Ю.Шумського, В.Добровольського, оперних співаків М.Литвиненко-Вольгемут, І.Паторжинсь-кого, О.Петрусенко, Б.Гмирі, З.Гайдай. Фільми Олександра Довженка ввійшли до скарбнирці світового кіномистецтва.Частиною історії світового живопису стала творчість М.Бойчука.Значною подією в громадському житті України було спорудження в 1935 р. пам’ятника Т.Шевченку в Харкові (скульптор М.Манізер). Широкої популярності в Україні й за її рубежами набула хорова капела “Думка”, якою до 1938 р. керував М.Городовенко.
Сталінізм згубно відбився на творчості багатьох із цих митців. Леся Курбаса звинуватили в націоналізмі, звільнили з роботи у створеному ним 1922 р. театрі “Березіль”, а потім відправили в табір, де він і загинув. Був репресований талановитий художник М.Бойчук, розгромлена школа молодих його послідовників. Зазнали переслідувань десятки інших новаторів. 30-ті роки виявилися особливо трагічними для українського кобзарства й лірництва. В Україні було взято курс на повне винищення цієї групи традиційних народних співців.
Та попри всю складність і суперечливість умов кінця 20-30-х років культурний процес в Україні не згас і тривав, зберігши українську літературу і мистецтво, забезпечуючи прогрес у народній освіті, підготовці кадрів, науці.
Наприкінці 20 - на початку 30-х років український народ ще продовжував користуватися плодами українізації, яка розгорнулась в попередні роки. На початку 30-х років українською мовою навчали 4/5 шкіл, 2/3 технікумів, 1/3 вищих учбових закладів. Протягом 1928-1937 рр. у 2,6 раза збільшився обсяг книжкової продукції, що видавалася українською мовою. У 1938 р. з 84 театральних колективів республіки 57 були українськими. Українська мова залишалася мовою державних органів, художньої літератури, періодичної преси, науки, техніки, виробничої діяльності. Представники національних меншостей в Україні до кінця 30-х років все ще мали можливість вивчати рідну мову, культуру, розвивати національні традиції. У 1938 р. працювало 6 театрів, які ставили спектаклі єврейською мовою і по одному – молдавською, польською, німецькою, болгарською. Але вже з кінця 20-х, розгортаючи масові репресії в Україні, сталінський режим почав швидко згортати українізацію.
Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно відбилося на становищі національних меншин. У квітні 1938р.,коли першим секретарем ЦК КП(б)У був уже М.Хрущов, була прийнята постанова Центрального Комітету, якою створення учбових закладів для національних груп оголошувалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, а тому подальше їх існування було визнане “недоцільним і шкідливим”. Усі ці заклади закрили, а в 1939 р. були ліквідовані національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінізм, нівелюючи національні особливості, укорінюючи в свідомість людей національний нігілізм, продовжував великодержавну русифікаторську політику царизму. Як і в дореволюційні роки, національні меншини, поділяючи долю українського народу, опинилися перед реальною загрозою зникнення.
3. Культурні процеси в західно-українських землях в 1920 – ті – 1930 – ті роки
Жителі України, не змігши у ході визвольної боротьби 1917 - 1921 рр. відстояти державну незалежність, були приречені на другорядну роль у складі інших держав. При цьому західні українці не мали навіть того суто формального й цілком залежного від московського центру адміністративного витвору більшовиків, яким була УСРР. Переважна їх більшість опинилася у складі Польщі. Це, перш за все, жителі Східної Галичини, яка до 1918 р. була частиною Австро-Угорщини. Польська влада розділила її територію на три воєводства: Львівське, Тернопільське, Станіславське. Крім Східної Галичини, до Польщі відійшли Західна Волинь, Полісся та Холмщина. Ці землі до Першої світової війни входили до складу Російської імперії, а після радянсько-польської війни 1920 р. стали частиною Речі Посполитої. Невелика українська область – Закарпаття – була приєднана до Чехословацької республіки, а Північна Буковина й придунайські землі відійшли до Румунії. Загальна чисельність жителів України, які опинилися в межах Польщі, Румунії, Чехословаччини, становила на початку 20-х рр. близько 7 млн. осіб. Найбільше їх було в Польщі (до 6 млн.), значно менше – в Румунії (790 тис. осіб) і Чехословаччині (455 млн. осіб). Усі ці територіальні зміни були закріплені відповідними рішеннями Антанти.
Українські землі в Польщі, Румунії, Чехословаччині не мали самоврядування, власного автономного устрою. Уряди цих країн стояли на унітарських позиціях і свою політику спрямовували на зміцнення контролю над українськими територіями.
Замість виконання зобов’язань згідно з Паризькою мирною конференцією 1919 р. щодо надання українському населенню таких же прав, які мало польське, та забезпечення населенню Східної Галичини культурної автономії, польський уряд скасував галицький автономний сейм. Було ліквідоване місцеве самоврядування. Його функції почали виконувати урядові комісари. Конституція Польщі 1921 р. права на територіальну автономію українських земель не передбачала.
Подібне відбувалось і на Буковині. З метою інтеграції загарбаних земель румунський уряд прийняв закон про адміністративну уніфікацію, згідно з яким законодавство старого королівства поширювалося на приєднані землі. Тут замість 11 повітів стало 5, повіти ділилися на волості, волості на громади. Було ліквідовано самоврядування громад.
Не виконав зобов’язання забезпечити автономію Закарпатській Україні і чехословацький уряд, хоча корінне населення тут не відчувало такої сильної національної дискримінаіцї, яка панувала в Румунії й Польщі.
Дискримінаційна політика щодо населення українських земель особливо яскраво проявлялась при комплектуванні органів місцевого самоврядування, керівниками якого призначали представників польської, румунської й чеської національностей. Українці ж майже не мали можливості займати адміністративні пости в державних установах, офіцерські посади в польській, румунській і чеській арміях.
З перших днів окупації корінне українське населення зазнавало гноблення. У своїй національній політиці румунська окупаційна влада виходила з того, що на Буковині, як і на придунайських українських землях, проживають “зовсім не українці, а лише слов’янізовані румуни”; польський уряд штучно поділяв українців на лемків, бойків, гуцулів, поліщуків, волинян, русинів, старорусинів та інших і прагнув до насильницької їх асиміляції, створення однорідної польської національної держави.
Румунську мову на окупованих землях оголосили державною. У лютому 1919 р. був виданий закон, за яким на роботу в державні установи приймали тих хто знав цю мову. 1920 р. у Румунії, 1924-го у Польщі були видані закони про заборону української мови в усіх державних і муніціпальних установах. Декретом румунського уряду від 21 липня 1919 р. перейменовано українські назви міст і сіл на румунські. Подібне відбувалося і в Польщі. Українські імена та прізвища змінювалися на польські й румунські.
Українці зазнавали дискримінації і в сфері освіти. У 1923р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова «українець», «український», замість них запроваджувалися терміни «русин» і «руський». Цього ж року сейм ухвалив закон, який скоротив кількість українських шкіл з понад 3 тис (у часи ЗУНР) до 352, або перетворював їх у двомовні з перевагою польської мови.
Були ліквідовані українські кафедри Львівського університету. Були полонізовані інші вищі школи Львова – Політехніка, Академія ветеринарної медицини, Академія зовнішньої торгівлі.
Така дискримінаційна політика породжувала невдоволення в середовищі українців і сприяла поширенню національно-визвольних ідей. Опирались українці Галичини на свої кооперативні товариства, кількість яких на кінець 30-х років досягла 4 тис та на культурно-просвітницькі товариства «Рідна школа», «Просвіта», молодіжні організації «Сокіл», «Січ», «Пласт», «Луг»; жіночий рух представляв «Союз українок».
Впливовою силою в Галичині була Українська греко-католицька церква (УГКЦ), очолювана митрополитом Андреєм Шептицьким. Вона фінансово підтримувала українські школи, товаритсва, видавництва. Активно працювало церковне видавництво «Нова Зоря», яке разом із українським видавництвом Івана Тиктора активно розповсюджували українську літературу. У 1929 р. УГКЦ заснувала єдиний український вищий навчальний заклад у Польщі – Богославську академію у Львові: (ректор – Йосип Сліпий).
У Львові було засновано таємний Український університет (1921 – 1925 рр.), перший ректор - відомий літератор Василь Щурат. Університет об’єднував три факультети, 15 кафедр, 54 професорів, навчалося понад 1500 студентів. Цей університет був визнаний західно-європейськими університетами. Водночас працювала таємна Українська політехніка.
Основним осередком української культури залишалось Наукове Товариство ім. Шевченка (НТШ) у Львові. Йогго членами були понад 200 науковців, серед них: літературознавці М.Возняк, В.Гнатюк, К.Студинський, В.Щурат; історики І.Крип’якевич, С.Томашівський, археолог Я.Пастернак, музикознавець Ф.Колесса, філолог І.Свенціцький, та інші.
НТШ підтримувало тісні зв’язки із ВУАН у Києві, однак після 1933р. ці зв’язки припинилися.
На початку 20-х років на західноукраїнських землях активізується літературне життя. У Львові 1922 р. створено дві літературні групи: першу – “Логос”, що об’єднувала поетів католицького напрямку – В.Линниченка, М.Луксицького, О.Моха, О.Семчука (об’єднав їх журнал “Поступ”); другу – при журналі “Митуса”. До неї входили молоді літератори. Невдовзі створено об’єднання навколо журналу “Літературно-науковий вісник”, який відновив свою діяльність 1922 р. турботами публіциста і критика Д.Донцова. У цьому журналі друкувалися Ф.Дудко, М.Матвіїв-Мельник, В.Стефаник, М.Черемшина. З-поміж нової генерації найактивнішими були О.Стефанович, Ю.Дараган, Б.Кравців, О.Лятуринська, Ю.Клен, О.Теліга, І.Вільде, Р.Купчинський, О.Бабій, Б.І.Антонич, С.Гординський. Із Західною Україною тісно пов’язана доля емігрантів зі Східної України О.Олеся, О.Ольжича, Є.Маланюка, Ю.Липи. Найбільш помітним явищем у літературі була творчість Уласа Семчука (роман «Волинь» та ін.), Богдана Лепкого (трилогія про гетьмана Мазепу: «Не вбивай», «Мотря», «Батурин», та ін.).
Значна частина літераторів Галичини орієнтувалася на Радянський Союз – це В.Бобинський, О.Гаврилюк, Я.Галан, П.Козланюк, С.Тудор та ін. Вони видавали у Львові журнал «Вікна».
Найбільшим було літературне угрупування ліберального спрямування. Сюди належали уже відомі І.Вільде, Б.Лепкий, М.Черемшина, крім них - А.Чайківський, П.Карманський, Ю.Шкрумеляк, В.Стефаник, П.Королева та інші.
Одним з провідних осередків українського театрального життя був Львів. Тут 1920 р. зусиллями Г.Нички створено український незалежний театр. Режисером його 1921 р. став О.Загаров, який приїхав з Наддніпрянської України разом із дружиною М.Марською, артисткою київського театру. Він познайомив публіку з новим українським і західноєвропейським репертуаром. Ядром драматичного ансамблю були визначні актори М.Крушельницький, М.Бенцаль з дружиною, Г.Борисоглібська, Г.Савичева, Л.Лісович та інші. У 1922 р. фінансова скрута змусила О.Загарова залишити театр, і трупу очолив Й.Стадник. Театр продовжував працювати, роз’їжджаючи галицькими містечками з опереточним репертуаром. Цього часу працювали й інші театри, зокрема “Богема” П.Сороки у Львові, роз’їзні театри О.Карабіневича, Л.Комаровського і В.Миткевичевої.
У цей період активно працюють провідні галицькі композитори С.Людкевич та В.Барвінський. У другій половині 20-х років до них долучилися композитори молодої генерації Б.Кудрик, Н.Нижанівський, Р.Сімович, А.Рудницький, М.Колесса, Л.Лисько, В.Вітвицький. Інтенсивне музичне життя викликало потребу створення організації професійних музикантів, нею став Союз українських професійних музик (СУПРОМ), який видавав журнал “Українська музика”. Працювали музичні видавництва “Торбан”, “Диригенський порадник”, у яких виходили друком сотні видань.
Великий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і скульптори І.Труш, А.Манастирський, О.Кульчицька, О.Новаківський, Й.Курилас, Л.Левицький та інші.
У Західній Україні існували також польські та єврейські культурні осередки. Важливим центром польської культури (поряд з українською) залишався Львів з його університетом Яна Казимира. Світової слави зажила Львівська філософська школа.
Незважаючи на національний та соціально-економічний гніт, Західноукраїнське населення в 20-30-ті роки не зазнало тих страхітливих знущань і жахливих втрат, які випали на долю жителів радянської частини України.
Контрольні питання.
Тема 8. Становище української культури в добу cталінізму, загнивання та розвалу радянської тоталітарної системи (1939 – 1980 - ті рр.)
План.
1. Становище української культури у воєнний період (1939 - 1945 - ті рр.)
З початком Другої світової війни відбуваються докорінні зміни в українській культурі. Приєднання західноукраїнських земель до Центральної та Південно-Східної України 1939-1940 рр. поклало край насильницькій полонізації, румунізації української школи, культури.
Школи всіх ступенів (від початкових до вищих) були переведені на українську мову навчання відповідно до національного складу населення. Вперше університет у Львові був українізованим. Почали працювати державні театри, філармонії, консерваторія, музичні училища і школи. Уже на початок 1940/41 навчального року в західноукраїнському регіоні працювало 6739 шкіл (з них 5796 україномовних), які охоплювали 1,2 млн. учнів. У 1939 р. в музичне товариство України увійшла група діячів культури, зокрема композитори С.Людкевич, М.Колесса, А.Кос-Анатольський, Ф.Колесса, Е.Козак, славнозвісна співачка С.Крушельницька та інші.
Проте з уже з жовтня 1930р. тут почала впроваджуватись радянська система освіти і науки. Перестали діяти культурні, наукові товариства, зокрема “Просвіта”, Наукове товариство імені Т.Шевченка, жіночі, кооперативні, наукові, музичні, краєзнавчі товариства та організації. Бібліотека Наукового товариства імені Шевченка, яка налічувала на 1939 р. близько 300 тис. примірників, у тому числі багато українських рукописів і стародруків XIV-XXст., збірки українських друкованих творів, листи письменників і культурних діячів, була включена до львівської філії бібліотеки Академії наук УРСР. Після цього з неї було забрано і знищено велику кількість унікальних культурних цінностей.
З метою поширення комуністичної ідеології уряд Української РСР вкладав значні кошти на створення і налагодження діяльності мережі радянізованих культурно-освітніх закладів-клубів, бібліотек, читалень. 3600 клубних закладів, 2295 бібліотек із сумарним книжковим фондом 1476 тис. примірників, 23 музеї, які функціонували тут наприкінці 1940 р., повною мірою виконували поставлені перед ними цілі. Незалежний видавничий рух було припинено. Перестав у 1939 р. виходити в світ щоденник І.Тиктора “Новий час”, припинила існування преса для дітей - “Світ дитини”, “Наш приятель”, молодіжне видання ”Вогні“. Як ворожі, закривають греко-католицькі газети “Мета”, Нова зоря”, “Дзвони”. Видавництва та друкарні контролювала нова влада.
Найстрашніше у ті роки – це початок масових репресій, від яких у першу чергу потерпіла культура краю. Були знищенні відомі діячі літератури, науки, освіти П.Франко, К.Студинський, Б.Свідзінський та інші.
Розпочались переслідування Української греко-католицької церкви, яку тоді очолював визначний церковний, громадсько-культурний діяч митрополит А.Шептицький.
Німецько-фашистська окупація України призвела до неоднакового становища українського населення. Західно-українське населення, яке входило до Генерального Губернаторства Польщі, мало деякі умови для культурної діяльності: працював Львівський оперний театр під керівництвом В.Блавацького, який поставив драми, опери, оперети, балет; у Тернополі існував театр під керівництвом Б.Саримана, такий же театр був у Станіславі.
Населення ж Центральної і Східної України, що підпорядковувалось так званому рейхскомісаріату, з самого початку німецько-фашистської окупації було позбавлене будь-яких можливостей національного духовного життя. На цій території німецька влада проводила відверту антиукраїнську політику, в тому числі і на культурно-освітньому фронті. Рейхсміністр східних територій Розенберг наказав “узяти під охорону” культурні цінності окупованих територій Сходу. Цим наказом започатковано систематичне пограбування духовних надбань українського народу. Окупаційною владою було закрито наукові установи, бібліотеки, музеї і театри. Всі 115 друкованих періодичних видань, які виходили в рейхскомісаріаті, підлягали німецькій цензурі.
З дозволу окупаційної влади активізувалося релігійне життя. Однак церковна діяльність також перебувала під її пильним оком. Робилося все можливе, щоб не допустити перетворення місць культури в осередки національної ідеї.
Німецька окупаційна влада закрила населенню окупованої України шлях до освіти. Гітлер був переконаний в тому, що було б великою помилкою дати змогу українцям здобувати знання. Він відкидав навіть можливість відкриття в Києві університету. “Краще не вчити їх навіть читати”, - говорив він. “Російський простір – це для нас Індія. Як і англійці, ми правитимемо в цій імперії жменькою людей”, - продовжував свою думку фюрер. Вище керівництво рейху вважало, що початкової освіти для українців більш, ніж досить.
Рейхкомісар Е.Кох дозволив відкрити тільки початкові 4-річні школи для дітей віком від 9 до 12 років. З виповненням 14 років українську молодь відправляли на примусову працю до Німеччини.
Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставились до неї. Гітлер наполягав на тому, щоб “знищити більшу частину української інтелігенції”. Багато її представників було ув’язнено, відправлено в концтабори, де основна її частина загинула.
Перший удар фашисти завдали 13 грудня 1941 р., коли айнзацкоманда СД заарештувала велику групу національно свідомої інтелігенції та працівників культури – І. Рогача, П.Олійника та інших. 21 лютого 1942 р. окупанти розстріляли у Києві в Бабиному Яру за націоналістичну діяльність поетесу Олену Телігу. Одночасно з нею були розстріляні поет І.Ірлявський, журналіст В.Кошик. У німецькому концентраційному таборі Заксенхаузен був закатований Олег Кандиба-Ольжич - поет, вчений один із провідних діячів Організації українських націоналістів.
У 1942-1943 рр., були розстріляні поети Е.Фомін, М.Пронченко, драматург Н.Гупал. Тисячі вчених, лікарів, учителів, представників художньої інтелігенції загинули від голодної смерті, нестерпних умов життя. Німецька влада намагалася не просто фізично знищити українську інтелігенцію, а прагнула позбавити людей гідності, відчуття національної належності і почуття національної гордості. Це, звичайно, полегшило б німецькій адміністрації в Україні виконати інструкцію Розенберга – “забезпечити, щоб українство було віддане Німеччині й охоче до праці, а також успішно реалізувати потреби харчового й військового господарства”.
Політика фізичного та ідеологічного терору гітлерівців на культурному фронті зводилась до того, щоб зупинити її розвиток, знищити духовні скарби, позбавити український народ можливості користуватися її здобутками.
Життя обох київських театрів, ім. Садовського під керівництвом М.Тинського та ім. Затиркевич-Карпинської під керівництвом Ю.Григоренка, відкритих у жовтні 1941 р., було більше ніж короткочасним. Вони проіснували тільки до прем’єр і були закриті. Згодом, у квітні 1942 р., було закрито і київську оперу, після чого театральне життя в Києві зовсім припинилось. Спроба Г.Затворницького, П.Коваленка та В.Ревуцького оживити культурне буття киян через театр-студію “Гроно” закінчилося тим, що в липні 1943 р. новостворений творчий колектив було вислано до Німеччини.
В умовах німецької окупації в Києві почали виходити щоденна газета “Українське слово”, літературний журнал “Литаври”. У Галичині українське слово пропагували газета “Краківські вісті” та кілька журналів. Книжки українською мовою не виходили фактично на всій території України. Намагання організувати українські видавництва з самого початку присікалися німецькою адміністрацією. Так було із спробою О.Теліги, І.Рогача, О.Чемеринського та інших організувати у Києві видавництво, із намаганням У.Самчука і І.Тиктора започаткувати українське видавництво у Луцьку. Контрольовані німецькою владою україномовні газети населення стало справедливо називати “німецькими газетами з українським шрифтом”.
Німецька окупаційна адміністрація зразу же розпочала політику, спрямовану на те, щоби налаштувати українців проти радянської влади, добитися їхньої прихильності. Із цією метою було розкрито злочини, пов’язані із розстрілами органами НКВС у тюрмах невинних людей перед відступом органів радянської влади, було оприлюднено матеріали по голодомору 1933 р., а також перепису 1937 р., який був знищений за особистою вказівкою Сталіна, тому що показав наслідки голодомору – 1933 тощо.
Від рук гітлерівських окупантів знищення і плюндрування зазнала величезна кількість закладів культури України. Відповідно до спеціальної директиви рейхміністра східних територій Розенберга для вивезення культурних цінностей з окупованих територій було створено спеціальні робочі групи “Україна”, які розміщувалися у місті Києві і при міністерстві закордонних справ - батальйон СС спеціального призначення. Окупанти зруйнували 151 музей, вивезли з них близько 40 тис. найцінніших експонатів. Був пограбований культурно-історичний заповідник Києво-Печерська лавра. Вивезені унікальна колекція зброї часів Запорозської Січі, нумізматична колекція, стародавні рукописи, золоті та срібні вироби і прикраси. Фашисти знищили і пошкодили 9 тис. клубних приміщень, 660 кінотеатрів, викрали і спалили понад 50 млн. книг. Вони ешелонами вивозили до Німеччини цінне наукове обладнання, унікальні колекції, твори образотворчого мистецтва тощо. Частина художніх культурних цінностей після війни була повернута в СРСР, але залишена в музеях Москви і Ленінграда (тепер Санкт-Петербург).
Гітлерівськими окупантами було завдано великої шкоди 116 навчальним корпусам вузів, знищено та пограбовано ¾ книжкових та лабораторних фондів. Повністю було зруйновано 8104 школи і напівзруйновано понад 10 тис. шкільних приміщень. Під час відступу фашисти розгромили в Україні 62 театральних приміщення.
Така “поведінка” гітлерівців викликала дедалі зростаючий опір місцевого населення. Рух за збереження культурних цінностей особливо активно розгорнувся в процесі масового вигнання загарбників з української землі. В багатьох місцях патріоти утворювали підпільні групи для врятування від гітлерівських вандалів наукових і культурних цінностей. Такі групи діяли фактично майже в усіх великих музеях. Найактивнішу участь у спасінні культурних надбань українського народу брали робітники, колгоспники, службовці, діти.
Війна завдала багато лиха і тій частині української інтелігенції, яка була евакуйована перед наступом німецько-фашистських військ углиб СРСР – на Урал, в Сибір, Казахстан, Середню Азію. Важка дорога, нелегкі умови життя та праці призвели до того, що багато хто не повернувся з евакуації до рідної домівки.
Під час евакуації загинули А.Кримський, І.Юхименко та ін. Багато вчителів та лікарів, інженерів, літераторів і художників, артистів загинули або в сталінських концентраційних таборах, або на фронті. Зокрема, із 80 письменників, які пішли в діючу армію, загинуло 25, в тому числі О.Десняк, К.Герасименко, Д.Каневський, Я.Качура, М.Трублаїні, М.Шпак.
У перший день війни, 22 червня 1941 р., загинули під час повітряного бомбардування Львова письменники С.Тудор, та О.Гаврилюк. У Києві за відмову евакуюватися на Схід перед німецьким наступом була заарештована поетеса, письменниця, драматург, перекладачка і мемуаристка Л.Старицька-Черняхівська і розстріляна НКВС разом зі своєю сестрою Оксаною. У радянських концентраційних таборах померли поети О.Луцький, та В.Підмогильний. Багато українських письменників і культурних діячів померли у 1942 - 1943 рр.-найтяжчих роках українського народу. Недостатнє харчування, морально-психологічний гніт, голод і холод, репресії призвели до смерті багатьох політичних в’язнів. У цей період померли Г.Епік, М.Вороний, М.Куліш, І.Кириленко, Д.Надіїн, В.Поліщук, П.Радченко, С.Роснянський-Сученко, Г.Хоткевич. Загинув десь в ув’язнені О.Досвітній. В неволі померли також Ю.Жилко, П.Кожушний. У 1943 р. померли в Сибіру письменники М.Дукин та П.Лісовий, загинули О.Лан-Коршак І.Семиволос. 31 вересня 1944 р. загинув у лавах УПА поет і письменник, лікар Ю.Липа. Того ж року зник безвісти молодий обдарований поет Г.Соколенко. Більшість українських діячів культури та науки була евакуйована в м.Уфу (Башкирія), де знаходилась під постійним контролем органів НКВС.
Величезний загін української інтелігенції після евакуації у східні райони СРСР активно включився в роботу за зміцнення оборонної могутності країни, морально-психологічної стійкості всього населення і особливо тієї частини, яка залишилась на окупованій ворогом території.
У радянському тилу інтенсивно працювали над розробкою важливих наукових проблем і підготовкою спеціалістів понад 70 вищих закладів освіти, евакуйованих з України. В лютому 1942 р. відновив роботу в Кизил-Орді (Казахстан) Об’єднаний Український державний університет у складі викладачів і студентів Київського і Харківського університетів.
Працівники вищої школи і середніх спеціальних навчальних закладів України забезпечували підготовку для фронту й тилу спеціалістів, здійснювали для Червоної армії та народного господарства наукові дослідження, провадили активну виховну роботу серед населення.
У перший рік німецької агресії проти СРСР на схід були евакуйовані і провідні українські науково-дослідні установи. Основна їх частина, як і Президія АН УРСР, перебувала в Уфі. Інші працювали безпосередньо на базі промислових підприємств азіатського регіону СРСР.
Поєднуючи свої зусилля з науковцями інших республік, українські вчені брали активну участь у розробці наукових і народногосподарських завдань. Зокрема, вчені Інституту електрозварювання, очолюваного Є.Патоном, впровадивши в практику нові методи електрозварювання, зробили основний внесок у виробництво найкращого танка Другої світової війни Т-34. Вчені Фізико-технічного інституту та Інституту фізики АН УРСР зробили великий доробок у розвиток літако- і приладобудування, розробку приладів для радіолокації і пеленгації, створення нових матеріалів для воєнних потреб.
Українські вчені-медики ефективно працювали над розробкою нових методів лікування. Так, працівники Харківського інституту переливання крові організували у великих містах східної частини СРСР пункти із збирання та консервування крові, що дало змогу відправити для фронтових госпіталів кілька тонн консервованої крові. Науковці Інституту біохімії АН УРСР, що перебував в Уфі, очолюваного академіком О.Паладіним, створили хімпрепарат, який сприяв зсіданню крові. В Інституті клінічної фізіології під керівництвом академіка О.Богомольця було винайдено препарати для швидкого загоєння ран, переломів кісток. Відомий хірург-офтальмолог академік В.Філатов, перебуваючи у Ташкенті, удосконалив методи лікування, пов’язані з пересадкою рогівки ока як засобом боротьби із сліпотою.
Умови другої світової війни змусили партійно-радянське керівництво СРСР і УРСР помітно зменшити тиск на українське національно-культурне життя. Щоб не дати гітлерівській ідеології можливості розіграти “українську карту”, радянська влада стала систематично наголошувати у своїй пропаганді на тезі державності України, яку намагаються знищити німці. Український національний патріотизм, за який в довоєнний час до сталінських концентраційних таборів були загнані тисячі українців, було піднято до рівня державної політики СРСР. Радянські засоби масової інформації, виконуючи ідеологічне замовлення центру, закликали битися за Україну. З пропагандистською метою було створено українські міністерства закордонних справ та оборони. Формально Україна отримала право вступати у зовнішні відносини із зарубіжними країнами. За бойову доблесть було введено високопрестижну урядову нагороду-орден Богдана Хмельницького. На фоні гітлерівських злочинств така пропаганда давала необхідні результати.
Проводилася робота з налагодження культурно-освітнього життя українців. У глибокому радянському тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання. Вони, як правило, відкривалися в місцях, куди було евакуйовано українців. Так у Саратовській області працювало 30 українських шкіл і класів, Пермській - 19, Свердловській (теперішній Катеринбурзькій)-18, Новосибірській - 11.
Активізувався випуск книжок і часописів українською мовою. У період з червня 1941 р. по січень 1944 р. видавництвом АН УРСР, що перебувало у м. Уфі, було видано близько 40 назв книг і брошур з історії України, української культури тощо. В їх написанні взяли участь М.Петровський, К.Гуслистий, Ф.Лось, М.Супруненко та ін. Вийшли, зокрема, “Нарис історії України“ (Уфа, 1942), “Нарис історії української літератури” (Уфа, 1942), серія літературознавчих брошур. Ці видання призначалися для посилення національних почуттів українців і активізації їх боротьби проти гітлерівських поневолювачів. У передньому слові до “Нарису історії України” зазначалося: “Діячі української радянської культури, охоплені патріотичним піднесенням, створюють нові видатні твори науки, літератури, мистецтва. Плоди невтомної праці української інтелігенції збагачують культуру українського народу, пробуджують благородні й героїчні почуття, кличуть його до рішучих зіткнень з озвірілим і смертельним ворогом. Ця книжка, присвячена історії України від найдавніших часів до нинішнього дня, є ще одним доказом того, що українське культурне життя в СРСР невпинно розвивається і йде вперед. “Нарис історії України” призначається для всіх, хто цікавиться історією і боротьбою українського народу за свою свободу і незалежність, за свою українську радянську державу». Об’єднане Українське державне товариство, створене в Саратові, видало понад 900 назв книг і брошур загальним тиражем понад 19 млн. примірників.
Патріотизм став провідною темою творів українських поетів, прозаїків. Широко відомими в ці роки стали вірші М. Рильського “Слово про рідну матір”, “Я - син Країни Рад”. Ідея безсмертної сили Батьківщини і народу втілена в поетичних творах П.Тичини “Похорон друга”, “Я утверждаюсь”, “Голос матері”. Тривогою за долю України сповнений вірш В. Сосюри “Любіть Україну”. Віра в силу українського народу, дружбу народів, що протистояли німецько–фашистським загарбникам, була основною темою творчості М.Нагнибіди, П.Воронька, Л.Первомайського, В.Бичка, С.Олійника та інші. Ця ж проблематика звучить у творчості М.Бажана, А.Малишка, Ю.Яновського. Самобутній яскравий письменник і кінорежисер О.Довженко через твори “Україна в огні”, “Ніч перед боєм”, “Воля до життя” розкриває мужній характер воїнів Червоної армії, закликає їх до помсти.
Особливо багато зробив для української літератури тих років М.Дяченко, М.Боєслав - активний учасник визвольної боротьби у лавах УПА. У цілому українська література як радянських поетів та письменників, так і тих, чия творчість мала націоналістичну спрямованість, у роки другої світової війни зробила значний внесок у справу перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. Вона зміцнювала почуття любові до України і ненависті до гітлерівців, розкривала всесвітньо-історичне значення боротьби з фашизмом.
З великою віддачею і натхненням працювали в цей час творчі колективи майже 50 евакуйованих з України театрів. Долаючи труднощі воєнного лихоліття, актори прагнули наблизити день перемоги. Основна увага приділялась виступам у військових частинах, госпіталях, заводах, фабриках, колгоспах та радгоспах. Особливо активну творчу діяльність розгорнули колективи театрів: Київського драматичного ім. І.Франка, Харківського драматичного ім. Т.Шевченка, Полтавського драматичного ім. Т.Шевченка, Сумського драматичного ім. Щепкіна, Дніпропетровського драматичного ім. О.Горького та ін. Репертуар театрів, орієнтуючись на глибокі патріотичні почуття людей, містив у собі п’єси О.Корнійчука (“Фронт”), І.Кочерги (“Нічна тривога”, “Ярослав Мудрий”), Ю.Яновського (“Син династії”), Л.Дмитерка (“Хрещатий яр”), Л.Смілянського (“Мужицький посол”), О.Копиленка (“Чому не гаснуть зорі”) та інші.
Велика роль партійно-організаційній і духовній мобілізації українства на боротьбу з ворогом відводилась радянській пресі, радіо. З 1942 р. на сході СРСР розпочинається видання українських газет “Радянська Україна”, “Правда України”,”Література і мистецтво” - органу спілок письменників, художників і композиторів УРСР, журналів “Україна”, “Українська література” та “Перець”. У 1942 р. у м.Саратові розпочинає роботу радіостанція ім. Т.Шевченка. На сторінках цих видань, через радіостанцію постійно висвітлювались героїчна боротьба українського народу проти гітлерівців, життя і трудові подвиги населення України, евакуйованого на схід. Саме в основному через пресу, радіо, переслідуючи імперські інтереси, центральні власті намагались поширити свою ідеологію невіддільності українців від інших народів СРСР.
Свій вагомий внесок у загальну справу боротьби з німецькими загарбниками зробило і кіномистецтво України. Художні фільми “Олександр Пархоменко” режисера Л.Лукова, “Як гартувалась сталь” М.Донського, “Партизани в степах України” І.Савченка пропагували героїзм, стійкість радянських людей, закликали їх на боротьбу з ворогом. Вінцем українського радянського кіномистецтва у воєнний період став фільм М.Донського “Райдуга” (1943), який, крім багатьох вітчизняних призів, був нагородженний “Оскаром” - премією Академії кіномистецтва США. Ще одна кінострічка М.Донського воєнної доби “Нескорені” (1945) одержала золоту медаль на VII Венеціанському міжнародному кінофестивалі в 1946 р.
Особливе місце серед воєнної кінопродукції посідали документальні повнометражні фільми О.Довженка “Битва за нашу Радянську Україну” (1943), “Перемога на Правобережній Україні та вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель” (1944). Позбавлені партійно-комуністичної пропаганди, вони показують нескореність українського народу, велич і багатство його душі, віру у прийдешню перемогу.
Захист Батьківщини став головною темою українських радянських художників. Через плакати, листівки, “агітвікна” В.Касіян (“Гнів Шевченка - зброя перемоги”), І.Кружкова, С.Строщенко (“І вражою злою кров’ю…”), О.Довгаль (“Літня сталева хуртовина вимітає німців з Півдня”) та інші закликали до боротьби з фашистами. 25 грудня 1942 р. в Москві було відкрито художню виставку ”25 років Радянської України”. З хвилюючими творами, що відтворювали подвиги воїнів Червоної армії і партизанів, працю радянських людей у тилу, жахливі картини фашистської окупації, виступили митці Й.Дайц, М.Дерегус, М.Лисенко, Л.Муравін, Л.Мучник, О.Пащенко, О. Шовкуненко та інші. Українські митці брали участь у виставках в Уфі-“Українське мистецтво”, в Тбілісі-“Велика Вітчизняна війна”, в Ашхабаді, Алма-Аті, Ташкенті, Фрунзе та в інших містах.
Всесоюзна виставка і VIII Українська художня виставка, що відбулися в 1946 р., наочно довели, що в роки війни образотворче мистецтво радянської України зміцніло і зросло за рахунок талановитої молоді. Такі живописні твори, як серія портретів видатних діячів української радянської культури О.Шовкуненка, картини Т.Яблонської “Ворог зблизька”, С.Строщенка “Партизанський край”, Г.Берковича “Народження ненависті”, такі скульптурні твори, як “Тарас Шевченко” М.Лисенка “Портрет президента АН УРСР академіка О.Богомольця” Л.Муравіна, мармуровий бюст композитора Ревуцького молодого скульптора М.Ковальова, графічні твори В.Литвиненка, О.Пащенка та ряд інших, свідчили про творче зростання наших художників.
Активно заявила про себе в роки антифашистської боротьби українська діаспора. Так, ще напередодні другої світової війни координуючим центром суспільного життя українців став Комітет українців Канади (КУК). Створений за ініціативою канадського уряду, КУК об’єднав більшість українських громадських організацій, спрямовував їхню діяльність на боротьбу проти фашизму. Велику роботу провадило Українське товариство допомоги Батьківщині (УТДБ), засноване 26 липня 1941 р.
Близько 40 тис. українців вступило до канадських збройних сил. Відділення УТДБ влаштовували концерти зі збиранням коштів у Брент-форді, Віндзорі, Кіченері, Монреалі, Содборі, Тімміноу. У Торонто 30 листопада 1941 р. відбувся великий концерт з участю змішаного хору ім. М.Лисенка (керівник О.Вовчина), струнного оркестру (диригент І.Москалик), співачки Софії Ромашко.
Помітним кроком на шляху антифашистської консолідації став перший з’їзд УТДБ (Вінніпег, 4-6 червня 1942 р.), який розробив спеціальну воєнну програму. На з’їзді УТДБ було перейменовано на ТКУ-Товариство канадських українців. Відроджуючи культурно-освітню діяльність, ТКУ навесні 1943 р. широко відзначило 129-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка. У різних містах Канади відбулися урочисті зібрання - концерти, доходи від яких передавали до канадського Червоного Хреста. ТКУ видавало твори українських авторів, наприклад, роман В.Собка “Кров України”.
Активізувалось культурно-просвітницьке життя в українських землях після їх звільнення від гітлерівських поневолювачів. Паралельно із визволенням міст і сіл, промисловості та сільського господарства відбудовувались заклади культури, освіти, науки. Налагоджувалась робота преси, радіо, творчих професійних та аматорських колективів. Проте під тиском керівних партійних, радянських органів національно-патріотична тематика стала підмінятись творами комуністично-партійного спрямування.
Проводилась реорганізація шкільної справи. На кінець 1945 р. в Україні діяло понад 30 тис. шкіл, а в 150 вищих закладах освіти, які повернулися з евакуації й поновили роботу, навчалися майже 140 тис. студентів. У березні 1944 р. після повернення до Києва з евакуації, розпочала роботу АН УРСР. Вчені науково-дослідних установ відразу включились у вирішення народногосподарських завдань.
У мобілізацію зусиль українського народу на розгром ворога та відбудову народного господарства свій внесок зробили літератори і митці. Своє мистецтво несли народові 103 театри, які поновили роботу після повернення з радянського тилу.
Надзвичайно складно відбувалися відбудовні процеси в західноукраїнських землях. Виявляючи протидію радянізації життя на своїх землях, більшість місцевого населення не сприймало, а часто і відкрито саботувало чужу їм ідеологію і практику. Підпільні загони ОУН-УПА продовжували боротьбу проти більшовицької диктатури, її державних і громадських структур, щоб не допустити утвердження радянської влади. Відповіддю були масові репресії органів державної безпеки та внутрішніх військ проти оунівських формувань і підпілля. Проте часто фізичних і моральних мордувань зазнавало мирне, ні в чому невинне населення і навіть діти. Керівництво СРСР розуміло глибинні корені несприйняття місцевим населенням більшовицької влади. Незабаром по закінченні війни орган ЦК КП(б)У газета “Радянська Україна” писала: “Якщо хочемо знищити українських повстанців, то нам треба за всяку ціну знищити їхню ідеологію”. Джерелом цієї ідеології було названо українську літературу.
Переможне завершення війни з Німеччиною знаменувало собою і зміну атмосфери суспільно-культурного життя в СРСР, ставлення до національно-культурних потреб народів. З культурно-ідеологічної сфери зникає українська національна фразеологія, яку поступово замінює радянська, загальносоюзна. Розхожою стає теза, що український народ боровся за “радянську Батьківщину”, а не “за Україну”, як це стверджувалось у роки воєнного лихоліття.
Соціально-політичне замовлення на патріотичні мотиви, як у 20-ті роки на “українізацію”, керівною партійною і радянською верхівкою було використане і для виявлення національно свідомих елементів українського суспільства з метою подальшої нейтралізації. Було відновлено ідеологічну, морально-психологічну війну проти українських письменників, істориків, митців. Багато з того, що було написано і видано в роки другої світової війни і дістало не тільки всенародне визнання, а й досить високу оцінку керівництва країни, було розкритиковано і вилучено із ужитку. Автори цих художніх, мистецьких творів, історичних розвідок М.Рильський, Ю.Яновський, О.Довженко, А.Малишко, О.Вишня, М.Супруненко та інші потрапили під жорсткий “обстріл” партійної критики і зазнали нових переслідувань і репресій. Було взято чіткий курс на провінціалізацію української культури.
2. Суперечливий розвиток культури Української РСР у відбудовчий період (1945 - 1953 рр.)
Відродження культурного життя в Україні у післявоєнні роки наражалося на великі труднощі. В умовах, коли на першому плані стояла відбудова важкої промисловості і нарощування воєнного потенціалу, на інші сфери життя, у тому числі культуру, не вистачало коштів. Ось чому видатки на культуру концентрувалися на найважливіших об'єктах – школах, вищих навчальних закладах, науково-дослідних установах. Без налагодження їх роботи відбудова економіки була неможлива. Що ж стосується клубних установ, кінотеатрів, драмтеатрів, філармоній, бібліотек, радіомережі та інших культосвітніх об'єктів, то введення їх у дію не вважалось першочерговим завданням.
Була ще одна обставина, що справила негативний вплив на культурно-ідеологічну ситуацію в Україні в післявоєнні роки.
Перемога в другій світовій війні, до якої український народ доклав величезних зусиль, сприяла зростанню його морального духу, національної самосвідомості, гордості. Суттєвий вплив на світосприймання українців справило перебування їх за кордоном у складі Радянської Армії, участь у Русі опору в Україні, зарубіжних країнах Європи – Чехословаччині, Італії, Франції тощо, знайомство зі способом життя народів цих країн. Існувало переконання, що після величезних жертв і перемоги український народ заслуговує покращення матеріального життя і справедливого демократичного ладу.
Подібні настрої поширювалися в Росії та інших республіках СРСР. Сталінський режим відреагував на них посиленням свого ідеологічного тиску на всі верстви населення, особливо на інтелігенцію, новою кампанією боротьби з будь-якими спробами вирватися з ідеологічних пут сталінізму.
В Україні, як і в інших національних республіках, особливе занепокоєння стовпів тоталітарного режиму викликало зростання національної свідомості. Не останню роль при цьому відіграла і особиста неприязнь Сталіна до України і українців. Нарешті, тоталітарний режим не міг себе почувати в безпеці, поки в Україні наростала боротьба ОУН-УПА.
В таких умовах продовжувалася розпочата ще наприкінці війни відбудова системи народної освіти. У 1950 р. повністю відновлюється довоєнна мережа шкіл, у яких навчалося 6,8 млн. дітей. Для матеріальної підтримки тих, кому батьки не могли забезпечити мінімуму, необхідного для навчання, створювався фонд всеобучу. В 1948/1949 навчальному році з цього фонду одержували допомогу для придбання одягу та взуття, на харчування і т. ін. 140 тис. дітей.
Як і в довоєнні роки, більшовицька партія прагнула перетворити школу в знаряддя збереження і посилення свого контролю над учнівською молоддю. Була відновлена робота піонерських та комсомольських організацій, поповнювалися їх ряди. Виховання відданості Сталіну, більшовизму оголошувалося найвищим, найважливішим покликанням школи.
У повоєнні роки значного поширення набули вечірня, а потім і заочна форми навчання. У вечірніх школах освіту здобували представники робітничої й селянської молоді, які не мали можливості вчитися в роки війни, або змушені були рано розпочати трудову діяльність.
Об’єктивні потреби розвитку господарства, науки, необхідність збереження високого воєнного потенціалу диктували політику держави в галузі освіти і в наступні роки. У 1953 р. в Україні в основному було впроваджено обов’язкове семирічне навчання дітей. Для цього довелося додатково спорудити шкільні приміщення на 40 тис. учнівських місць. У середині 50-х років у республіці налічувалося понад 300 тис. учителів. В Україні працювали видатні майстри педагогічної справи. Серед них - директор Павлиської середньої школи на Кіровоградщині В.Сухомлинський. Його педагогічний досвід став надбанням світової педагогічної науки.
Нові історичні умови не змінили державного курсу на русифікацію шкіл та освіти. Діапазон користування українською мовою постійно звужувався. З 1948 по 1954 рр. число українських шкіл зменшилося з 26 до 25 тис., а російських - збільшилось з 2720 до 4051, або в 1,5 раза. До того ж російськомовні школи були значно більшими. У 1953р. в українських школах навчалося 1,4 млн., а в російських і змішаних-3,9 млн. дітей.
Закривалися національні школи. Майже вдвічі зменшилося число молдавських, угорських і польських шкіл. Зникли румунські, узбецькі та вірменські школи. Усі вони перепрофілювали на російські.
Протягом четвертої п’ятирічки була відновлена робота всіх вузів України, яких у 1959 р. налічувалося 160. На стаціонарних відділеннях цих вузів навчалося 200 тис. студентів. Усього за 1946-1950 рр. в Україні було підготовлено 126 тис. спеціалістів з вищою освітою.
У першій половині 50-х років продовжував збільшуватися контингент студентів, особливо за рахунок вечірніх і заочних відділень інститутів та університетів. При цьому кількість вузів в Україні дещо зменшилася, бо деякі дрібні інститути були об’єднані з більшими. Викладання в більшості вузів велося російською мовою.
У перші післявоєнні роки відновилася робота науково-дослідних установ України, переважаюча більшість з яких перебувала в евакуації. У 1950 р. їх кількість у республіці становила 462, а чисельність працівників у них досягла 22,3 тис. осіб. Головною науковою установою України залишалася Академія Наук УРСР, яку очолював біолог зі світовим іменем О.Палладін. Учені України досягли значних успіхів у дослідженні фундаментальних наук, їх наближенні до потреб народного господарства. У республіці 1946р. було запущено перший в СРСР атомний реактор.
Завдяки сподвижницьким зусиллям видатного українського вченого С.Лєбєдєва, якого влада підозрювала в “буржуазній лженауковості”, в Інституті електротехніки АН УРСР було створено лабораторію моделювання та обчислювальної техніки, що започаткувала дослідження в галузі кібернетики. У 1948 - 1951 рр. тут створюється перша в СРСР мала електронно-обчислювальна машина “МЕОМ”, що на той час відповідала рівню світових стандартів.
Учені Інституту електрозварювання АН УРСР удосконалили і запропонували для масового впровадження в практику автомати зварювання металу під флюсом. Цей метод, розроблений під керівництвом Є. Патона докорінно змінив технологію багатьох галузей виробництва, сприяв підвищенню продуктивності праці, збільшенню випуску металопродукції. Нова технологія була з успіхом застосована при спорудженні газопроводу Дашава - Київ, де 80 % стиків труб було заварено автоматами під флюсом. Вона успішно використовувалась при зварюванні труб магістральних водогонів тощо.
Об’єктивні труднощі в розгортанні наукових досліджень, спричинені відсутністю найнеобхіднішого, надзвичайно ускладнювала тоталітарна система, яка штучно ізолювала радянських науковців від передових тенденцій розвитку світової науки, десятиліттям насаджувала у свідомості вчених фальшиві стереотипи, створювала їх світосприйняття. Людство вступило в епоху науково-технічної революції. Але Радянський Союз був неспроможний встигати за її швидким темпом.
Існуюча в УРСР система керівництва наукою створювала умови для засилля посередностей, людей споживацького гатунку, корисливців, авантюристів. Унаслідок цього деякі перспективні напрями наукових досліджень, зокрема генетика, були оголошені ідеалістичними, “лженауковими”. Так на серпневій (1948 р.) сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, підтриманий верхами, у тому числі й Сталіном, невіглас і шахрай Т.Лисенко після довгої боротьби, що почалася ще в 30-ті роки, здобув свою остаточну перемогу над своїми науковими опонентами. Почалися переслідування і розправи, жертвами яких стали також вчені, що працювали в Україні. У Харкові були звільнені з роботи завідуючий кафедрою генетики і дарвінізму університету професор І.Поляков і професор сільськогосподарського інституту С.Делоне. Така ж доля спіткала ряд вчених і в інших наукових центрах республіки. Розгром генетики став однією з ганебних сторінок в історії біологічної науки. Він спричинив відставання Радянського Союзу в цій галузі у наступні десятиліття.
Перемога у війні з нацизмом викликала емоційне піднесення в суспільстві, яке діячі літератури і мистецтва намагалися відобразити в своїх творах. Але жорстокі реалії війни, труднощі повоєнного лихоліття на сторінки літературно-художніх видань не пробилися. Усі митці зобов'язані були творити в рамках так званого соціалістичного реалізму, який зводив функції мистецтва до коментування і прославлення діяльності Сталіна та створеного під його керівництвом тоталітарного режиму.
Однак за цих несприятливих умов українським письменникам вдалося створити чимало яскравих і колоритних творів. У другій половині 40-х років з'являється трилогія О.Гончара “Прапороносці”, перша частина роману М.Стельмаха “Велика рідня” під назвою “На нашій землі”, “Київські оповідання” Ю.Яновського, прозові твори В.Козаченка, Н.Рибака, В.Собка, гумористичні оповідання Остапа Вишні. Вдосконалювали свою творчу майстерність М.Рильський, П.Тичина, В.Сосюра, А.Малишко. Творчість саме цих письменників визначала характер літературного процесу в Україні, обличчя художньої продукції повоєнних років.
Помітним явищем в літературному житті повоєнного часу стало видання колишнім фронтовиком, російськомовним письменником з Києва Віктором Некрасовим однієї з кращих книг про другу світову війну “В окопах Сталінграда”.
На традиційно високому рівні стояло театральне мистецтво, особливо оперне, а також драматичного жанру. Захоплення глядачів викликали вистави творчих колективів за участю видатних майстрів сцени Б.Гмирі, С.Козака, В.Огнєвого, М.Литвиненко-Вольгемут, Н.Ужвій, Г.Юри та багатьох інших. Розвивалися музичне мистецтво, живопис, графіка, скульптура.
У своєму прагненні створити талановиті твори, використати нові засоби, прийоми художньої творчості, опанувати нові теми, запропонувати їх нетрадиційне висвітлення діячі мистецтва неминуче вступали у суперечність із тоталітарною системою, її прагненням до всеосяжного контролю, дріб'язкової регламентації всього, у тому числі і духовної творчості. Все, що виходило за рамки “соціалістичного реалізму” неминуче вступало в конфлікт з системою.
Вибух творчої активності покоління переможців, яке пережило найжорстокішу в історії війну і важко піддавалося бюрократичному контролю, надзвичайно наполохав сталінське керівництво. Воно відчувало невпевненість свого становища в Україні, у західних областях якої клекотіло полум'я національно-визвольної боротьби. У цих умовах знову застосовується випробуваний метод тотального контролю над літературно-художнім процесом – так званий “класовий підхід” та “принцип партійності”.
Над поетами, прозаїками, художниками, музикантами, літературознавцями постійно нависала загроза бути безпідставно звинуваченими в некритичному підході до “реакційної буржуазної культури”, “низькопоклонстві перед Заходом”, “відступі від марксизму-ленінізму”, “українському буржуазному націоналізмі”, у безлічі інших “гріхів”. Досвід 20-30-х рр. нагадував, чим можуть завершитися такі звинувачення. В результаті в колах творчої інтелігенції знову стало наростати взаємне недовір'я, підозрілість, утверджувалося донощицтво, що підтримувалося і навіть стимулювалося.
Ініціаторами післявоєнної ідеологічної “проробки” художньої інтелігенції у серпні 1946 р. виступив Сталін та головний ідеолог, або, як його тоді називали, “ідеологічний заспівувач” ВКП(б), А. Жданов. Цього року на інтелігенцію раптом посипалися грізні постанови ЦК ВКП(б), у яких безапеляційно і брутально звинувачувалися видатні діячі різних галузей культури. Жоден загін художньої інтелігенції не залишився поза увагою: письменники, композитори, художники, актори, драматурги тощо.
Розпалений у Москві антиінтелігентський вогонь перекинувся й на Україну. Заповзятливі сталінські прислужники в ЦК КП(б)У, відповідно до рішень ЦК ВКП(б), прийняли свої постанови, у тому числі “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в ''Нарисі історії української літератури”, “Про журнал сатири і гумору ''Перець”, “Про журнал ''Вітчизна”, ”Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи його поліпшення”. Кожна з цих постанов супроводжувалася численними статтями в газетах і журналах, зборами митців, на яких звинувачені у “збоченнях” піддавалися принизливій “проробці”. Чекали й на гірше, але тоді до нього не дійшло, хоча всіляких стягнень накладалося чимало, а цілий ряд ділянок “літературно-мистецького фронту” було “зміцнено” вірними режимові людьми.
Першим під вогонь нищівної критики попав відомий український письменник – гуморист Остап Вишня, який тільки-но повернувся зі сталінських таборів. В опублікованій 26 серпня 1946 р. у газеті “Правда” статті його звинувачували в політичних помилках, відході від радянської ідеології, класових позицій. Письменник знову опинився на грані арешту; на нього накинули “ковпак міченого”. На багатьох зборах що пройшли в республіці, Остапа Вишню звинувачували в тому, що він пише твори “шкідливі за своїм ідейним змістом”, ще різкіше було засуджено “ідеологічні помилки” його “Мисливських усмішок”. Лише в жовтні 1959р., за десять місяців до смерті, всі звинувачення було знято.
З появою у березні 1947 р. в Україні Л.Кагановича, “вірного помічника Сталіна” (і такого ж україноненависника), кампанія ідеологічних атак на талановитих діячів української культури посилилася. У цю кампанію включився і драматург О.Корнійчук, який закликав до боротьби з “бацилами націоналізму”, що “подекуди ще живуть у середовищі деяких українських літераторів”.
22 серпня 1947 р. через газету “Комсомольське знамя” два літературних критики С.Адельгейм та І.Стебун звернулися до Л.Кагановича із відкритим листом стосовно обстановки у Спілці письменників України. Особливо гострої критики в листі зазнав письменник І.Сенченко. Його звинувачували у сподвижництві Хвильовому, “ворожості” радянському ладові нових повістей письменника “Кінчався вересень 1941 року” та “Його покоління”.
Аж цілих п'ять днів у вересні 1945 р. тривав пленум Спілки письменників України. Обговорювалося питання про виконання постанови ЦК ВКП(б) щодо журналів “Звезда” і “Ленинград”. О.Корнійчук, який виступав з доповіддю, розгорнув жорстоку критику письменників М.Рильського І.Сенченка, Ю.Яновського, редколегії журналу “Дніпро” та його редактора А.Малишка. слідом за цим Л.Каганович, який у той час був першим секретарем ЦК КП(б)У, звинуватив Рильського в “націоналізмі”, “петлюрівщині”. При цьому він заявив, що навіть вираз поета “Я син Країни Рад” може служити прославленню Центральної Ради.
19 вересня засідання пленуму перенесли у приміщення ЦК КП(б)У. Із двох з половиною годин свого виступу Каганович півгодини присвятив Ю.Яновському та його роману “Жива вода”, де у “весняному десанті птахів” Кагановичу ввижалося вороже вторгнення. Результатом постала категорична вимога переробити роман (згодом він вийшов під назвою “Мир”).
Після пленуму в пресі почалися відкриті нападки на М.Рильського, І.Сенченка та Ю.Яновського. До партійних чиновників приєдналася ціла низка недоброзичливців; на клич підпрягалися літературні критики. Вистраждане серцем у 1947р. знайшло відображення у відомому вірші М.Рильського, датованому 1961 р.:
Братопродавці з білими руками
І з чорними серцями – ось вони,
Що вслали анонімними листами
Дорогу у кар'єри і чини.
І ходять ще і ще – земля їх носить,
І ми їм досі руку подаєм,
І піт кривавий їм чола не росить
Під каяття нестерпним тягарем.
Пошуки націоналістичних “збочень” поширилися і на історичну науку. Зокрема, “серйозні перекручення буржуазно-націоналістичного характеру” вислужливі компартійні чиновники виявили в працях колишнього директора Інституту історії України АН УРСР М.Петровського, в “Короткому курсі історії України”, який вийшов ще в 1941 р. за редакцією С.Білоусова, К.Гуслистого, М.Супруненка, Ф.Ястребова, в інших працях українських істориків. Під безпосереднім контролем Л.Кагановича здійснювалася підготовка “Короткого курсу історії України”.
Є підстави стверджувати, що наприкінці 1947 р. готувалася великомасштабна акція, спрямована на боротьбу з “націоналізмом”. Перешкодило їй увільнення в грудні 1947 р. з посади першого секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича та призначення замість нього М.Хрущова. Однак з поверненням останнього на першоособову роль в ЦК КП(б)У ситуація у сфері культури так і не нормалізувалася.
Суперечливі тенденції проявлялися у післявоєнні роки і в сфері театрального мистецтва. У 1950 р. у республіці працював 81 професійний театр. Результатом ідеологічного тиску на театри стало прийняття в жовтні 1946 р. ЦК КП(б)У постанови на виконання аналогічного документа ЦК ВКП(б) “Про репертуар драматичних театрів і заходи до його поліпшення”. Обов'язковим для репертуару стало переважання вистав на сучасні теми, які б оспівували пафос соціалістичного творення , будівничу енергію радянських людей.
Аналогічні процеси відбувалися у галузі кіномистецтва. Основу продукції тодішнього кінематографа складали революційно-патріотичні твори. Серед них виділялася поставлена у 1948 р. С.Герасимовим картина “Молода гвардія”. Вона, як і опера Ю.Мейтуса (1947 р.) з аналогічною назвою, була створена за мотивами відомого роману російського письменника О.Фадєєва. В умовах жорсткого контролю реалізував свій кіносценарій “Життя в цвіту” відомий український кінорежисер О.Довженко. Зрештою фільм вийшов на екрани під назвою “Мічурін”.
У 1948 р. з ініціативи вищого партійного керівництва в СРСР розгорнулася боротьба з так званими “космополітами”, яка поширилася і в Україні. Цього разу в поле зору партійних ідеологів потрапили літературні і театральні критики, євреї за національністю.
Серед них С.Адельгейм, А.Кацнельсон, Я.Саков, І.Стебун, котрих стали називати “безродними космополітами”, “нікчемами” і т. ін., звинувачували в антипатріотизмі, у низькопоклонстві перед реакційною буржуазною культурою Заходу, у замовчуванні зв'язків української культури з російською тощо. Парадоксально, але серед звинувачених були і ті , що ще буквально рік тому запопадливо боролися з “українським націоналізмом”. У березні 1949 р. відбувся пленум правління Спілки письменників України з порядком денним: “До кінця розгромити космополітів – антипатріотів”. У 1950 р. було ліквідовано Кабінет єврейської історії Академії наук УРСР. Ще раніше, у 1949 р. заарештували його провідних співробітників. Протягом 1948 – 1952 рр. у зв'язку з так званою “Справою Єврейського Антифашистського Комітету” було репресовано 19 єврейських письменників України.
Пік кампанії ідеологічного шельмування українських митців припав на 1951 р. 2-го липня у редакційній статті газети “Правда”, що називалася “Проти ідеологічних перекручень у літературі”, було вказано, що написаний ще у 1946 р. і читаний з багатьох трибун вірш В.Сосюри “Любіть Україну” “викликає почуття розчарування, протесту… Не таку Україну оспівує у своєму вірші В.Сосюра. Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера та ін.”.
Автором статті був Л.Каганович, який тим самим хотів компенсувати запланований, але непроведений ним у зв'язку з відкликанням до Москви пленум ЦК КП(б)У з порядком денним: “Боротьба проти націоналізму як головної небезпе6ки в КП(б)У”. Два дні на партійних зборах письменників тривала “проробка” поета. 12 липня в листі до редакції “Правди” В.Сосюру примусили “визнати свої помилки і каятися”.
Високі слова талановитого поета –
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
в годину щасливу і в радості мить,
любіть в годину негоди!…-
влада хотіла підмінити однією і єдиною тезою – любіть Сталіна! Вірш реабілітував лише XX з'їзд КПРС.
На початку 50-х років тривали критичні нападки на “серйозні ідеологічні помилки “ М.Рильського, була рішуче засуджена опера К.Данькевича “Богдан Хмельницький”. Як і раніше, в немилість властей міг потрапити кожен митець, будь-хто з майстрів пензля чи слова.
У задушливій атмосфері автори змушені були друкувати відверто апологетичні, славослівні твори, далекі від життєвих реалій, але які в той же час забезпечували відносно спокійне життя та відповідне матеріальне становище.
Таким чином політика радянського керівництва у сфері культури, відома сьогодні під назвою «ждановщина» разом із новим голодомором в Україні у 1946 – 1947 рр. склали єдиний комплекс заходів Сталіна та його послідовників в Україні, спрямованих на те, щоби остаточно зломити Україну після війни, не дати їй відродитися.
Смерть Сталіна і початок політичної “відлиги” відкрили перед українською національною культурою перспективи активного відродження, нерозривно пов’язаного з ліквідацією тоталітарного режиму, здобуттям Україною реального суверенітету. Але ці процеси відбувалися надто повільно, наражаючись на важкі перешкоди.
3.Суперечливий розвиток української культури в період десталінізації (1953 - 1964 рр.).
Процес десталінізації створив нову духовну атмосферу в суспільстві, відкривши ширші можливості для розвитку української культури. Але обмеженість і непослідовність М.Хрущова і його оточення несприятливо позначилися на стані народної освіти, науки, літератури, мистецтва - усіх сфер культурного життя. Згубний вплив на культуру справила русифікація України, яка проводилася під гаслами “інтернаціоналізму”, “зближення і злиття націй”. М.Хрущов був переконаний, що без впровадження у всі сфери життя союзних республік російської мови і культури комунізм неможливий. Це його переконання розділяло партійно-державне керівництво України.
Істотний вплив на культурний процес в Україні справляв оголошений у 1961 р. в новій програмі КПРС курс “формування нової людини” як неодмінної складової частини комуністичного будівництва. Будь-які відхилення від офіційної ідеології в науці, освіті, літературі, мистецтві, як і раніше, переслідувалися партійно-державними органами.
Далекосяжні задуми керівництва КПРС реалізовувалися в умовах, коли бюджетні асигнування на найнеобхідніше - освіту, науку, культмасову роботу, не говорячи вже про театр, живопис, кіно та інші види мистецтва – в Україні у розрахунку на душу населення були нижчими, ніж у Росії і деяких інших республіках СРСР, зокрема в Прибалтиці. “Залишковий принцип” забезпечення соціально-культурної сфери, характерний для СРСР у цілому, особливо гостро відчувався в Україні.
У грудні 1958 р. після широкого обговорення в Радянському Союзі був прийнятий закон “Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР”. У квітні 1959 р. відповідний закон було прийнято в Україні.
У цих документах передбачалась структурна перебудова загальноосвітньої школи, введення восьмирічного всеобучу, перетворення 10-річних шкіл в 11-річні, створення матеріальної бази для оволодіння учнями шкіл однією з масових професій, зміна мовного режиму школи. Введення загальної восьмирічної освіти було назрілою проблемою.
Але її вирішення наштовхувалось на серйозні кадрові проблеми. Кваліфікованих учителів у школах не вистачало. З метою подолання їх нестачі розширилася мережа заочної освіти і було збільшено можливості підготовки педагогічних кадрів на відповідних факультетах університетів.
У 1958/59 навчальному році в школах республіки працювало понад 300 тис. учителів. У наступні роки їх кількість збільшилася, забезпечивши реальне впровадження восьмирічного всеобучу і роботу середніх шкіл.
Стратегічним напрямком у роботі школи у Законі було визнано політехнізацію, зміцнення зв’язку школи з виробництвом. З цією метою у школах вводилося виробниче навчання, частина занять проводилась на підприємствах, у колгоспах і радгоспах. Поширення набув досвід створення учнівських виробничих бригад різного профілю, в педвузах було організовано підготовку вчителів виробничого навчання.
Однак хронічна нестача коштів, матеріально-технічних засобів не дозволила реалізувати ці положення закону. Від 8-річки невдовзі відмовились; у минуле стало поступово відходити і виробниче навчання у школах.
Найбільше суперечок у суспільстві викликав той пункт проекту реформи школи, який давав батькам учнів кожної школи право вирішувати, якою мовою має відбуватись навчальний процес у даній школі.
Проти цього пункту виступили письменники Максим Рильський і Микола Бажан, які оприлюднили свої погляди в статті “В ім’я людини”, опублікованій у грудні 1958 р. на сторінках центрального органу ЦК КПРС газети “Правда”. Цей пункт проекту був підданий критиці на партзборах письменників Києва, які одноголосно вирішили, що “віддати лише на волю батьків вирішення питання, яку мову вивчатимуть їх діти, - не можна”. Письменники добре розуміли, що це питання вирішуватимуть не батьки, а місцеве партійне керівництво, яке орієнтуватиметься на русифіка-торські наміри центру.
Принципова позиція письменників України викликала хвилю схвальних відгуків у республіці. Однак, всупереч громадській думці, Верховна Рада України включила пункт про обов’язкову мову навчання у текст закону. Русифікація стала однією з найхарактерніших рис освіти.
У лютому 1963 р. в Києві відбулася наукова конференція з питань культури української мови. У ній брали участь близько 800 літераторів і науковців. Була обговорена проблема існуючих обмежень застосування української мови. Йшлося й про неприпустимість звинувачення інтелігенції в буржуазному націоналізмі. Як непридатний симбіоз була відкинута лжетеорія “двомовної нації”. Прийнято кілька резолюцій із закликами до українізації громадського, освітнього, і культурного життя республіки. Ці рішення для керівництва виявилися несподіваними, але воно поставилось до нього з холодною байдужістю. Курс на русифікацію продовжувався. Уже на середину 60-х років українською мовою навчалося лише 62 % школярів республіки. Це значно менше, ніж питома вага українців у загальній чисельності населення УРСР.
У містах становище з викладанням українською мовою було особливо складне. У 1958 р. у міських україномовних школах навчалися тільки 21 % учнів, а у ряді великих міст України (Харкові, Донецьку, Одесі та ін.) чисельність українських шкіл становила лише одиниці. Цікаво, що дані про кількість українських і неукраїнських шкіл відносилися ледве чи не до найбільших державних таємниць і не публікувались.
Значно зменшилась питома вага україномовної газетно-книжкової продукції. У 1963 р. із загальної кількості газет в Україні – 2366 – українською мовою виходило лише 765, тобто менше третини. У 1960-1962 рр. в Україні вже друкували більше книжок російською мовою, ніж українською.
Молода українська поетеса Ліна Костенко в поемі “Сонячний інтеграл”, написаній у 60-ті роки, з прикрістю запитувала:
…А де те слово, що його Тарас
коло людей поставив на сторожі?
Гідну відповідь русифікаторам дав Андрій Малишко, який на похоронах Володимира Сосюри у січні 1965 р. проголосив: “Хай невігласи не ждуть зникнення української мови і української нації. Вони незнищенні”.
Нагальні потреби розвитку народного господарства і культури вимагали розширення випуску розмаїття спеціалістів.
Значний крок у своєму розвитку здійснила професійна освіта. У першій половині 60-х років загальна кількість профтехучилищ, порівняно з минулими роками зросла майже в 1,5 рази, а сільських – більше ніж удвічі.
У системі профтехосвіти в середньому в рік готувалося 270 – 290 тис. висококваліфікованих спеціалістів масових робітничих та механізаторських професій.
Зростала кількість спеціалістів з вищою освітою. В 1958 р. у 140 ВНЗ республіки навчалося більше 380 тис. студентів. Особливо активно велася підготовка спеціалістів для таких галузей як будівництво, хімічна промисловість, машинобудування, транспорт.
Значного розширення набула підготовка спеціалістів у вищих та середніх сільськогосподарських закладах. За ініціативою М.Хрущова державою вживаються заходи щодо зміцнення їх навчально-виробничої бази, здійснюються акції по переміщенню цих навчальних закладів з міст у сільську зону та будівництву для них спеціальних навчальних комплексів. Львівський сільгоспінститут переміщується в селище Дубляни, за 12 км від обласного центру, де для нього згодом споруджується спецкомплекс. Так трапилося і в Харкові та в ряді інших міст республіки.
Відповідаючи на зрослі потреби народного господарства в кадрах, ВНЗ і технікуми вже в 60-ті роки розгорнули підготовку фахівців нових спеціальностей, зокрема в галузі виробництва і експлуатації автоматичних і телемеханічних пристроїв, обчислювальних та обчислювально-аналітичних машин та інших.
Саме у цей час 2 січня 1967 р. указом Міністерства освіти УРСР на базі філії Львівської політехніки у м. Станіславі (теперішній Івано-Франківськ) було утворено окремий вуз Івано-Франківський інститут нафти і газу - єдиний вищий навчальний заклад з підготовки висококваліфікованих фахівців з у нафтогазовому комплексі України. На сьогодні він став відомим далеко за межами нашої держави.
Значна увага приділялась вечірній та заочній формам підготовки фахівців вищої та середньої спеціальної освіти. Якщо в 1950 - 1958 рр. кількість студентів стаціонару збільшилась у 2 рази, то на заочних і вечірніх відділеннях – у 3 – 7 разів.
У цілому на 10 тис. населення України припадало 129 студентів. Це більше, ніж на той час у деяких економічно розвинутих країнах світу, але менше, ніж у Росії, де на 10 тис. населення припадав 161 студент. Ця різниця збереглася і в наступні роки. Додаткового драматизму їй надавала та обставина, що українців, частка яких у населенні республіки становила близько 75 %, серед студентів ВНЗ України було лише 60 %. Значною мірою це було наслідком русифікації вищої школи, двері якої для багатьох випускників сільських шкіл, де викладання велося українською мовою, були “надто вузькими”.
У роботі ВНЗ і середніх навчальних закладів було немало недоліків. Багато з них мали незадовільну матеріальну базу, недостатньо кваліфікований склад викладачів. Бракувало навчальних посібників, приладів та обладнання для лабораторій, навчально-виробничих майстерень. Негативно позначились на становищі студентів нестача гуртожитків, а розширення їх шляхом нового будівництва здійснювалось незадовільно: бракувало коштів, будматеріалів, потужностей будорганізацій.
Науково-технічна революція, що бурхливо розвивалась у всьому світі, поставила перед вченими України складні завдання. У республіці проводилися дослідження з ряду ключових, визначальних напрямків науково-технічного прогресу. У 1964 р. у фізико-технічному інституті АН УРСР було побудовано найбільший у світі на той час прискорювач електронів у 2 млрд. електрон-вольт. Розширилась пошукова діяльність у галузі фізики твердого тіла, матеріалознавства, біофізики, астрофізики тощо.
Україна стала одним із центрів розвитку кібернетики; за цикл праць з теорії цифрових автоматів академік В. Глушков у 1964 р. був удостоєний ленінської премії. Українські науковці та інженери спроектували та збудували цифрову машину “Київ”(1960), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю “Дніпро”(1961 р.), машини “Промінь”(1962 р.) “Мир” (1964 р.) та ін. Колектив українського науково-дослідного конструкторсько-технологічного інститут синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР у 1961 р. одержав перші штучні алмази. Україна залишалася центром розвитку науки в галузі електрозварювання, яку очолював академік Б.Патон.
Світове визнання здобули дослідження українських вчених у галузі точних наук. Серед них – розроблені у кінці 50-х років академіком М.Боголюбовим нові методики квантової теорії поля та статичної фізики. Це дало можливість обгрунтування теорії надтекучості та надпровідності.
Шістнадцять років – з 1946 р. по 1962 р. – очолював Академію наук України відомий усьому світу біохімік О.Палладін. Він став засновником української школи біохіміків. У другій половині 50-х років розпочав свою діяльність відомий вчений кардіохірург М.Амосов.
Позитивні зрушення відбулися в сільськогосподарських науках. Проектувалися і впроваджувалися у виробництво машини для хімічного захисту рослин, у тому числі садів та виноградників. Велася робота щодо селекції нових сортів озимої пшениці, ячменю, картоплі, овочів, фруктів. Були впроваджені нові сорти винограду, смородини, персиків.
Процес десталінізації справив позитивний вплив на розвиток суспільних наук. У середині 50-х років почалося видання наукових журналів, у тому числі “Економіка Радянської України”, “Радянське право”, “ Український історичний журнал”. На їх сторінках друкувались наукові статті з питань історії, економіки, політики і права. Вони допомагали осмислювати проблеми суспільного життя, будили творчу думку вчених, широкого кола читачів. Разом з тим, саме ці видання перебували під особливим контролем цензури і відповідних служб ЦК КП України, які стежили, щоб на їх сторінки не проникали “небажані” ідеї та імена.
Незважаючи на деякі успіхи в галузі фундаментальних і прикладних дисциплін, Україна залишалася науковою периферією СРСР. Традиційним стало переміщення талановитих учених на роботу до Москви. Там концентрувалися головні наукові центри, а значить, і основні наукові сили. В результаті число науковців на 10 тис. населення України в 1963 р. досягало лише 16 осіб, тобто вдвічі менше ніж у Росії, де на 10 тис. жителів припадало 33 наукових працівників.
Політика десталінізації, яка проводилася в СРСР, не передбачала гармонізації відносин держави з церквою. Пануюча ідеологія неминуче вступала в суперечність з релігійною свідомістю. Саме це стало причиною чергової антирелігійної кампанії, яка припала на рубіж 50 - 60-х рр.
Газети, радіо, культурно-освітні заклади, інші засоби впливу на населення орієнтувалися на посилення атеїстичної роботи. Починаючи з другої половини 50-х років, а значно ширше і активніше наприкінці 50-х - на початку 60-х років, у редакціях газет, на радіо організовуються відділи атеїзму. Товариство "Знання", окрім спеціальних університетів на громадських засадах, утворює науково-методичні ради, секції пропаганди науково-атеїстичних знань. У багатьох обласних районних центрах створюються атеїстичні музеї та планетарії. У вузах відкриваються кафедри наукового атеїзму. Курс лекцій з наукового атеїзму запроваджується не тільки у вищих, а й у середніх спеціальних навчальних закладах, у старших класах загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищах, на курсах перепідготовки різних ланок кадрів. У мережі політичної освіти для дорослих і для працюючої молоді, залежно від освіти, організуються теоретичні семінари, гуртки, масові школи з антирелігійною тематикою, кількість слухачів яких постійно збільшувалася.
На початку 1962 р. істотні зміни було внесено і в законодавство. Обмежувалося відкриття церков та молитовних будинків. Питання ж про припинення діяльності храму вирішувалося не в центрі (як було до того), а виконкомом обласної ради. Ця процедура спрощувалася, культовий об'єкт міг бути закритий на підставі акта технічної комісії та висновку уповноваженого у справах церкви при облвиконкомі. Культові споруди закривалися і навіть зносилися у зв'язку з реконструкцією населених пунктів. Священнослужителі позбавлялися можливості контролювати фінанси релігійних громад, не могли керувати їх практичною діяльністю. Державні податки на релігійні громади сягали понад 80 %. Релігійна громада мала право наймати священнослужителя тільки тоді, коли він отримував реєстраційне посвідчення уповноваженого при облвиконкомі.
Особливо сильних утисків зазнала православна церква. Протягом 1957 – 1964 рр. в Україні було закрито 46 % православних храмів. Найбільше це торкнулося центральних та південно-східних районів республіки, де опір населення антицерковним акціям не був значним. Так, на Запоріжжі із 108 храмів залишилося 9, на Дніпропетровщині - 36, у Криму - 14. Церкви, костьоли, синагоги і молитовні будинки закривалися в усіх без винятку регіонах.
Населення переконували, що у вік космічних польотів і блискучих наукових досягнень століття релігійне мислення є проявом відсталості, реакційності і суперечить природі радянської людини. Все це отруювало життя мільйонів людей, особливо старшого віку, вносило дискомфорт.
Друга половина 50-х років знаменувала собою поворотний пункт у новітній історії літератури, кіно живопису, інших видів образотворчого мистецтва. Розриваючи сталінські ідеологічні пута, вони повертались до загальнолюдських цінностей та ідеалів, до реальної людини з її багатограними інтересами, запитами - невичерпними і принадливими для художника. Можливість висловлювати власну, а не сформульовану в кабінетах чиновників від культури думку сприяла духовному розкріпаченню митців. В Україні були широко відомі твори О.Твардовського, В.Дудінцева, А.Вознесенського, інших відомих російських письменників, творчість яких сприяла пробудженню критичної думки у суспільстві, пошукам правди життя, осмисленню буття. Саме у цей час започатковується новітнє українське відродження. У літературу і мистецтво входить блискуче своїм яскравим талантом покоління "шістдесятників".
"Відлига" в українській літературі почалася влітку 1955 р., коли московська "Літературна газета" опублікувала статтю Олександра Довженка "Мистецтво живопису і сучасність", у якій відомий письменник і кінодраматург закликав "розширювати творчі межі соціалістичного реалізму". Цей виступ знайшов жвавий відгук у письменницьких колах. Приклад дали письменники старшого покоління. О.Довженко опублікував автобіографічну повість "Зачарована Десна", Б.Анттоненко-Давидович написав роман "За ширмою", Григорій Тютюнник створив роман "Вир", Л.Первомайський виступив зі збіркою новел "Материн солодкий хліб" і романом "Дикий мед". Ці твори справді істотно розширювали рамки, які ставилися перед літераторами соцреалізмом сталінського зразка. Естафету старшого покоління підхопили митці нового покоління.
У кінці 50-х на початку 60-х років розквітає талант одного з найяскравіших українських поетів, "лицаря українського відродження" Василя Симоненка. Уродженець Полтавщини, Василь Симоненко почав писати вірші, ще навчаючись на факультеті журналістики Київського держуніверситету. У 1963 р. побачила світ перша творча ластівка, його поетична збірка віршів "Тиша і грім". Згодом вийшла друком збірка "Земне тяжіння" 1965 і 1973 рр. у Мюнхені, опубліковані інші твори автора. Однак побачити їх Василю Симоненку так і не судилося. У 1963 р. його було жорстоко, по-звірячому побито на вокзалі у Черкасах, а винуватців так і не було знайдено. У цьому ж році Василь Симоненко помер.
Стрімко, буквально блискавкою увірвалася в українську поезію одна з найбільш обдарованих представниць "шістдесятництва" Ліна Костенко. З відзнакою закінчивши Літературний інститут ім. Горького в Москві, поетеса випускає дві, одразу ж помічених критикою, збірки поезій - "Проміння землі" та "Мандрівне серце". Ліна Костенко звертається до вічних проблем духовності українського народу, історичного минулого держави. Вірші поетеси вирізняли неординарність, просторовість роздумів, критичні оцінки багатьох подій.
Характеризуючи найяскравіших представників "шістдесятництва" в українській літературі, Є.Сверстюк писав, що, незважаючи на багато спільних рис, кожен з них відрізняється своєю творчою індивідуальністю. Вони насправді володіли іскрою творчості і людським сумлінням честі та гідності.
Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір і ігнорував теорію партійної літератури.
Іван Драч приніс перші вірші незвичайні і незрозумілі так, наче його не вчили, про що як треба писати...
Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості й відвертості.
Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично.
Ліна Костенко зрідка виступала з віршами, але то були вірші такого звучання, наче вся радянська поезія до неї неістотна...
Валерій Шевчук писав блискучі психологічні новели "ні про що".
Євген Гуцало естетично животворив образи поза межами "соціалістичної дійсності", а Володимир Дрозд викривав дійсність з недозволеного боку.
Зовсім не те і зовсім не так, як того навчали в інституті, малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Люба Семикіна, Галина Севрук, Панас Заливаха, Веніамін Кушнір".
У 60-х роках ім'я київського письменника В. Некрасова тісно пов'язувалося з найбільш опозиційно-демократичним журналом "Новый мир", головним редактором якого був О.Твардовський. Тут було опубліковано його подорожні нотатки, роздуми про минуле і сучасне Києва. Судження В.Некрасова відрізнялися прямотою, правдивим зображенням війни, відмовою від лайливого зображення західного стилю життя. Це й стало однією з причин нападок на поета, що завершились у 1974 р. еміграцією за кордон.
У галузі музичного мистецтва в 50-ті роки було створено цілий ряд талановитих творів. До них слід віднести написану в 1955 р., третю симфонію композитора Б.Лятошинського, опери Г.Майбороди "Мілана" та Ю.Мейтуса "Украдене щастя".
У 1958 р. ЦК КПРС видав постанову, в якій визнав неправильними і однобокими оцінки опери К.Данькевича "Богдан Хмельницький". Однак і цього разу партійне керівництво не утрималось від менторського тону щодо митців, заявивши про неприпустимість відхилень у сфері музичного мистецтва від принципів соціалістичного реалізму.
Великої популярності серед населення набули створені в цей час пісенні твори П.Майбороди, А.Філіпенка, А.Штогаренка, І.Шамо та інших майстрів.
Продовжувалося переманювання видатних українських митців до Москви. А О.Довженка забрали туди примусово. На той час ним було підготовлено сценарій кінофільму "Антарктида", кіноповість "Зачарована Десна", сценарій "Поема про море", за який у 1959 р. (посмертно) митця було удостоєно Ленінської премії.
У своєму прагненні будь-що втримати суспільство під своїм жорстким контролем, вести десталінізацію у визначених "верхами" рамках, тоталітарний режим вступив у конфлікт з інтелігенцією. Результатом цього стала поява вже наприкінці 50-х - на початку 60-х років руху українських інакодумців - дисидентства.
Чесні, талановиті, сміливі письменники, поети, художники, юристи, представники інших категорій інтелігенції, незалежно мислячі робітники, селяни гостро відчували наростання неблагополуччя в суспільстві, засилля центру, його дискримінаційну політику щодо України. Вони відкрито висловлювали свої погляди, вимагали від влади зміни їх політики.
Дисидентський рух в Україні неминуче набував національно-демократичного забарвлення. Він заявив про себе ще в середині 50-х - на початку 60-х років, навіть раніше, ніж у тогочасних Ленінграді, Москві та інших містах Росії.
Як вияв національно-визвольного руху, українське дисидентство відзначалося властивими йому рисами.
По-перше, це була мирна, ненасильницька форма боротьби, боротьби за розум і душу людей.
По-друге, цей рух мав свої чітко визначені організаційні форми (гуртки, спілки, об'єднання, комітети) і не обмежувався одиницями подвижників.
По-третє, дисидентство було загальноукраїнським явищем і проявлялося в усіх регіонах України: в центрі і на сході (Київ, Харківщина, Донеччина, Луганщина); на захід (Львівщина, Івано-Франківщина, Тернопільщина, Буковина); на півдні (Одеса, Миколаїв, Херсон).
По-четверте, дисидентство, як політично-національна течія, охоплювало різні соціальні прошарки населення - інтелігенцію (письменники, журналісти, літературознавці, вчителі, юристи, спеціалісти різних галузей народного господарства), студентство, робітництво тощо.
У числі дисидентів виявилося чимало "шістдесятників". Прозрівши в сутінках тоталітаризму, вони несли світло іншим. Саме цим вони й були небезпечні для влади, дисгармонували з нею.
У 1962 і 1963 роках М.Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами літератури і мистецтва. На них він роздратовано, сердито, вдавшись навіть до брутальності, засудив "відступи від соціалістичного реалізму", прояви формалізму і абстракціонізму.
Слідом за московськими "проробками" відбулася ревізія "відхилень" у творчості художників, скульпторів в Україні. Відбулася вона шляхом "задушевних" бесід у відповідних спілках у Києві, Львові, Харкові, відвідин їх майстерень, розмов у державних та партійних кабінетах. У засобах масової інформації піддавалися "проробці" за "формалістичні викрутаси" Л.Костенко, М.Вінграновський, І.Драч та інші.
Головними акціями, проведеними дисидентами, стали конференція в Київському університеті з питань культури мови, що перетворилася в масову антирусифікаторську акцію, виступи інтелігенції в Києві біля пам'ятника Т.Г.Шевченкові.
Широку хвилю протестів у середовищі прогресивно настроєної української інтелігенції викликала пожежа у фонді українських рукописів Київської публічної бібліотеки Академії наук УРСР. Показовим було те, що підпалили бібліотеку в час шевченківських свят 24 травня.
Після усунення від влади М.Хрущова стала швидко проявлятись тенденція до посилення репресій щодо дисидентів. У серпні - вересні 1965 р. було проведено арешти близько двох десятків правозахисників. Серед них були літературний критик Іван Світличний, художник Панас Заливаха, історик Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав Караванський.
Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів "відлиги" була праця літературного критика з Києва Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", перекладена на кілька європейських мов. Книга була своєрідним протестом проти проведених у 1965 р. арештів українських дисидентів, звинувачення їх в антирадянській діяльності. Свій твір І.Дзюба адресував П.Шелесту, тодішньому першому секретареві ЦК КП України. Автор сміливо засуджував практику нехтування громадянськими правами українського народу. Гострій критиці була піддана національна політика комуністичної партії в Україні. Праця, хоч і базувалася на ідеологічних засадах націонал-комунізму, дала могутній поштовх подальшому розгортанню правозахисного руху. Не випадково письменник Б.Антоненко-Давидович назвав працю І.Дзюби «референдумом покоління». Вустами молодого публіциста найактивніша частина української молоді заявила про свій розрив з тоталітарною системою.
Багатьом цей розрив коштував кар'єри; когось він повів страдницьким шляхом в'язнів сумління; деякі поплатилися за нього найвищою платою - власним життям. Але то не були даремні жертви. "Віра виникає тоді коли є мученики", а "знищенні стають прапором", - писав про українських дисидентів Валентин Мороз. У цьому істинне значення їх діяльності.
4.Українська культура в період загнивання та розвалу тоталітарної системи (1964 – 1980 - ті рр.).
Історичною закономірністю є той незаперечний факт, що негаразди в соціально-економічній сфері негативно відбиваються на культурі і духовному житті суспільства. В 70-80-ті рр. ця закономірність проявилась особливо яскраво.
Народна освіта - підгрунтя культури і духовності - перебувала в 60 – 80 - ті рр. в стані постійного експерементування, політизації, пристосування до потреб "комуністичного будівництва".
У 1966 - 1967 рр. у школах республіки розпочався перехід на нові навчальні програми, який планувалося завершити через 10 років. Окрім нових дисциплін, ще недавно заборонених: кібернетика, генетика, - було введено курси філософії та політекономії соціалізму, об'єднані в спеціальний предмет - суспільствознавство. В напрямку розширення історії Комуністичної партії, трансформувався курс історії СРСР і курс історії УРСР. У восьмих класах було введено новий курс "Основи радянської держави і права".
У 1972 р. Центральний комітет КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли спільну постанову " Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і дальший розвиток загальноосвітньої школи". Зазначений документ, а також прийняті в 1973 р. "Основи законодавства СРСР та союзних республік про народну освіту", багато в чому визначили особливості навчального процесу в наступні роки.
Їх прийняття означало, що віднині завданням шкіл та прирівняних до них закладів, є забезпечення середньою освітою кожного громадянина України, незалежно від його бажання і соціальної потреби. Положення про загальну обов'язкову середню освіту молоді було внесено до Конституції УРСР 1978 року.
Ці обставини ускладнили роботу шкіл, що повинні були виконувати замовлення держави без належного рівня матеріально-технічного забезпечення, при незадовільній дисципліні тієї частини учнів, яка не бажала вчитися. У 1979/1980 навчальному році в містах і селах працювало 23,4 тис. шкіл, у яких навчалося 7,5 млн. учнів. У 1980 р. середню школу закінчили 730 тис. юнаків і дівчат. Таким чином, Закон про обов'язкову середню освіту виконувався в передбачених параметрах. У кінці дев'ятої п'ятирічки абсолютна більшість випускників восьмих класів продовжувала навчання в середніх школах або - середніх спеціальних навчальних закладах.
Претворення радянських людей в "найбільш освічений народ світу" було включено до народногосподарських планів, а значить підлягало безумовному виконанню. В цих умовах почала широко практикуватися малоефективна вечірня та заочна форми навчання, куди майже примусово відправляли навчатися всіх, хто у віці до 45 років не мав середньої освіти.
Гучні заяви про охоплення майже 100 наявної молоді середньою школою справили негативний вплив на якість навчання. Були введені жорсткі критерії оцінки роботи навчальних закладів за їх кількісними показниками. Велася активна боротьба з другорічництвом, за збереження учнівського контингенту. Обов'язковість середньої освіти вела до знецінення знань. Бюрократичні структури органів управління освітою принижували особистість вчителя, заохочували його до окозамилювання, оскільки високу оцінку керівництва міг мати тільки той педагог, який мав високі процентні показники в навчально-виховному процесі. Заробітна плата вчителя була низькою. Їх перевантажували не тільки основною роботою, але й чисельними "громадськими дорученнями", які аж ніяк не стосувалися їх основного призначення.
Особливі акценти в 60-80-х рр. робилися на трудовому вихованні учнівської молоді. Не маючи можливості повноцінно фінансувати цей процес, держава прагнула перевести "трудівництво" в розряд шефської допомоги державних підприємств і колгоспів школі. Це ставило школи в пряму залежність від результатів її допомоги колгоспові чи радгоспові влітку, а той - від суб'єктивної волі самих керівників господарств. Новим явищем у цій царині була організація навчання у міжшкільних навчально-виробничих комбінатах. На кінець 70-х років цими комбінатами було охоплено близько 2 млн. учнів. Зверталася увага і на те, щоб учні психологічно готувалися до роботи на виробництві безпосередньо в процесі одержання середньої освіти.
Найактивніше ця робота велася у сільських та селищних школах. У пресі, по радіо, телебаченню повідомлялося про ініціативи випускників загальноосвітянських закладів Черкащини, Полтавщини, Буковини, які цілими класами в повному складі йшли на роботу в колгоспи, радгоспи тощо. Такі заходи вважалися соціально престижними явищами, про них говорилося з найвищих трибун, хоча умови для роботи випускників не створювалися і вони незабаром стиха розбіглися хто-куди.
Антигуманний характер носила акція щодо закриття, особливо у сільській місцевості, малокомплектних початкових і восьмирічних шкіл. За 60-ті роки кількість загальноосвітніх шкіл у республіці зменшилась на 3160 одиниць, а у 1980 р. в Україні їх стало 20935, що майже на 9,3 тис. менше, ніж у 1960 р.
Що стосується ремонту шкільних приміщень у канікулярний період, то він здійснювався так званим господарським способом (школа самостійно наймала ремонтників). Пізніше ці роботи виконували шефи. Нерідко вони тільки давали матеріали, а ремонт здійснювали вчителі та учні старших класів, батьки. Школа переймала всі негаразди суспільства.
У 70-80-ті рр. в школах України різко звузилася сфера функціонування української мови. У листопаді 1978 р. згідно з рішенням вищого парт керівництва, Міністерство освіти УРСР направило на місця директиву під назвою: "Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки". "Удосконалення" знаменувало собою початок нової хвилі русифікації закладів народної освіти. В обласних центрах республіки та в її столиці українські й змішані російсько-українські школи наприкінці 70-х років становили лише 28 , а російські – 78 від загальної кількості шкіл. У Донецьку, половина населення якого - українці, не залишилося жодної української школи. Зникли українські школи й у Криму, де третину населення становили українці. Усього за 1960-980 рр. число україномовних шкіл в республіці зменшилося на 8,7 тис.
Але цим не обмежились. Тоталітарний режим прагнув до тотальної русифікації України.
У травні 1979 р. в Ташкенті відбулася Всесоюзна науково-практична конференція "Російська мова - мова дружби і співпраці народів СРСР", на якій прозвучали заклики форсувати русифікацію загальноосвітньої національної школи. Через чотири роки, в травні 1983 р., ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли таємну постанову "Про додаткові заходи щодо удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх навчальних закладах союзних республік". На виконання цього рішення центру партійно-державне керівництво УРСР у червні 1983 р. прийняло власну постанову. Всім тим, хто в Україні працював над поширенням російської мови, надавалися спеціальні привілеї. Вчителі "за особливо складні умови роботи" одержували до заробітної платні 15-ти процентну надбавку.
Керівництво республіки, чутливо вловлюючи настрої центру, що стимулював процес "злиття націй", прагнуло проявити себе саме в сфері шкільної політики, перетворивши систему народної освіти в знаряддя русифікації підростаючого покоління. Стало звичайним явище звільнення учнів від вивчення української мови, літератури, яка ще залишалася в програмах російських шкіл в Україні. Часто це відбувалося після письмових заяв батьків, які обгрунтовували своє прохання "слабким здоров'ям дітей ", чи просто "небажанням вивчати українську мову". Виростали покоління, які не знали мови своїх батьків і дідів. Українська мова виявилася непотрібною. Услід за школою, рідну мову ще рішучіше витісняли з вищих навчальних закладів, театрів, господарських, партійних і радянських органів. Більшість газет виходила російською мовою, а частина у дубльованому варіанті. Одночасно зменшувалась кількість видань українською мовою, у тому ж дубльованому варіанті, включаючи видання українською мовою, і для дітей. Якщо у 60 - ті роки на українському книжковому ринку понад 60 книжкової продукції було українською мовою, то у липні 1990р. - менше 20 .
Тенденція в освіті, пов'язана з розширенням професійної підготовки молоді, спричинила високі темпи розвитку системи професійно-технічної освіти. Вона розширилась у 1959 - 1980 рр. в 1,3 раза, а її контингент збільшився більш як у двічі. Розширився перелік спеціальностей, за якими велася підготовка кадрів. Серед них були такі, що пов'язувалися з експлуатацією верстатів з числово-програмним управлінням, автоматичних систем, нафтогазопроводів, ремонту нових типів машин і обладнання. Значною мірою розширилася мережа середніх та сільських ПТУ, організується цільова підготовка педагогічних кадрів для них у спецтехнікумах та профільному Харківському інституті.
У 70-80 рр. істотних змін у діяльності вищої школи України не відбувалося, хоча загальна кількість ВНЗ збільшувалася. Притому лише деякі вузи Києва, Харкова, Одеси, Львова мали все необхідне для організації повноцінного навчального процесу. Чимало ВНЗ, використовуючи можливості галузевих міністерств, для яких готували кадри, активно реконструювали й розбудовували навчальні корпуси. Була здійснена реконструкція Львівського і Київського політехнічних інститутів, дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, зміцнена база Дніпропетровського і Київського університетів, Івано-Франківського інституту нафти і газу.
Вузи були зорієнтовані на досягнення головним чином кількісних показників, тобто розширення чисельності підготовлюваних кадрів з вищою освітою. Кількість студентів у 1980 р. збільшилась до 680 тис. Усього за 20 років вищу освіту здобули 2,5 млн. осіб. За цей час було підготовлено 3,8млн. фахівців із середньою спеціальною освітою. У 1980 р. в Україні, загальна кількість населення якої становила 50,1 млн. осіб, працювало 5,3 млн. спеціалістів з вищою і середньою освітою. Між тим, якість підготовки кадрів була недостатня, про успішність більше турбувалися викладачі, а не ті, хто навчався. Останні піддавалися критиці за неуспішність студентів.
Основою навчально-виховного процесу у вузах залишалося формування марксистсько-ленінського світогляду. У результаті вуз випускав не висококласного хірурга, інженера, вчителя, а запрограмованого виконавця волі політики партії, політизованого фахівця.
Істотні недоліки мали місце в справі організації виробничої практики студентів вузів і середніх закладів. Студенти здебільшого проходили її методом "спостереження з боку", а не безпосередньої участі у технологічному процесі. Щоправда, разючі зміни у цій справі відбувалися в сільськогосподарських навчальних закладах, особливо в технікумах. Вони були перетворені в радгоспи-технікуми і вже в силу цих обставин учні насправді проходили школу практичного виробництва, брали участь у всіх трудових операціях.
Вплив науки на розвиток людської цивілізації в 60- 80-ті рр. значно посилився.
В умовах науково-технічної революції наука все більше перетворювалась у безпосередню продуктивну силу. Не обійшов цей процес і СРСР. Враховуючи це, партійно-державне керівництво прагнуло забезпечити розвиток її найважливіших напрямків. На ХХІV з'їзді КПРС у 1971 р. було сформульоване завдання - "органічно з'єднати досягнення науково-технічної революції з перевагами соціалізму". Але наростання кризи в суспільстві негативно позначилося і на стані науки в Україні.
Кількість науковців у республіці зросла в 1980 р. до 200 тис. осіб. В розрахунку на 1 тис. жителів це було значно менше, ніж у Російській Федерації. За деяким винятком, центр намагався зберегти провінційний характер української науки.
Як і в інших республіках СРСР, ефективність роботи вчених в Україні була недостатньою. Промислові підприємства, колгоспи, радгоспи не були зацікавленні в негайному впровадженню наукових розробок у виробництво, бо така політика належним чином не стимулювалась. Між розробкою і впровадженням, як правило, був настільки довгий проміжок часу, що "нововведення" встигало застаріти. За цих умов учені втрачали інтерес до результатів своєї праці. Лише на деяких пріоритетних напрямках - електрозварюванні, електрошлаковому переплавленні, обробці металів під високим тиском, матеріалознавстві тощо - українські вчені виходили на світовий рівень.
Центром наукових досліджень продовжувала залишатися Академія наук УРСР. На початок 80-х років в її установах працювало понад 70 тис. осіб. У 1962 р. роботу АН УРСР очолив видатний спеціаліст у галузі електрозварювання Б.Патон.
Незважаючи на зростаючі обсяги державного фінансування, коштів на потреби науки, як і раніше, не вистачало. Тому значна частина підрозділів Академії наук та наукових колективів вузів розвивали госпрозрахункові дослідження, в тому числі Військово-промислового комплексу (ВПК). Це ставило наукові колективи у розряд виконавців конкретних технічних завдань, виключаючи можливість серйозного розвитку фундаментальних досліджень. А саме на вирішення першого комплексу завдань були зорієнтовані створені в цей час інститути проблем машинобудування, фізико-органічної хімії та вуглехімії, напівпровідників, теоретичної механіки та фізики тощо.
Та все ж у другій половині 60-80-х рр. учені республіки досягли значних успіхів. За короткий строк став світовим лідером у сфері порошкової металургії Інститут проблем матеріалознавства, першим директором якого був академік І.Францевич. У 1969 р. в умовах космічного вакууму і невагомості на кораблі "Союз-6" завдяки вченим Інституту електрозварювання вдалося вперше в світі провести зварювання алюмінію, титану і нержавіючої сталі.
Певних зрушень було досягнуто також на окремих напрямках сільськогосподарської науки. Так, колектив Миронівського науково-дослідного інституту під керівництвом академіка В. Ремесла вивів нові сорти пшениці, якими в СРСР засівалося 8 млн. га. В Україні були виведені сорти цукрових буряків з одноростковим насінням, що давали врожай на 50-55 ц вищий, ніж буряки багаторосткового насіння, а також ряд високоврожайних гібридів і сортів кукурудзи, соняшника.
Помітним явищем у суспільних науках стало завершення видання 26-томної "Історії міст і сіл України", у підготовці якої брало участь понад 100 тис. осіб. За цю унікальну працю її автори в 1976 р. були удостоєні Державної премії СРСР. Важливим результатом історичного осмислення дійсності, хоча і не позбавленого "білих плям" та ідеологічних штампів, стало завершення в 1979 р. Інститутом історії АН УРСР багатотомної "Історії Української РСР".
Суперечності й труднощі 60-80-х рр. не могли не відбитись на стані літератури і мистецтва України. Тоталітарна система потребувала художнього виправдання свого курсу на згортання демократизації, посилення централізму і денаціоналізацію українського населення. Вона вимагала підкріплення авторитетом мистецтва витворених у партійних верхах беззмістовних тез про "розвинуте соціалістичне суспільство, як вищий тип людської цивілізації", про «нову історичну спільність людей - радянський народ», про "непорушну єдність партії і народу", про "соціалістичну демократію як вищий тип демократії", про "соціалістичний спосіб життя" і його переваги над буржуазним тощо. Замовлення верхів підкріплювалися високими гонорарами, лауреатськими званнями, почестями і матеріальним достатком.
Офіційним виконавцем волі партії були відповідні громадські організації - спілки письменників, художників, композиторів тощо. Чисельність Спілки письменників, наприклад, перевищувала 900 членів. Ці спілки та їх партійні організації виконували також і функції тиску на "нестійких" чи непокірних. Партія уважно стежила за настроями митців. Проявом цього були численні партійні постанови з питань літератури і мистецтва, з'їзди, пленуми творчих спілок. Як наслідок, у літературі й мистецтві культивувалися кон'юнктурщина, пристосовництво, прагнення догодити вищому партійно-державному керівництву, пристосування під малорозвинені естетичні смаки більшості його представників. Усе це обгрунтовувалося необхідністю дотримуватися принципів партійності та народності в мистецтві, творити в руслі соціалістичного реалізму, ставити в центр художньої творчості трудящих, радянську людину, її боротьбу за побудову соціалізму і комунізму, оспівувати подвиги трудящих у роки громадянської і Великої Вітчизняної війни, змальовувати дружбу народів, інтернаціональну солідарність трудящих світу.
Незважаючи на "відлигу" 60-х років, більшість українських письменників залишалися на позиціях офіціозу і соціалістичного реалізму. Серед них були і патріархи радянської літератури О.Корнійчук, М.Бажан, Ю.Смолич, М.Стельмах, які в 1966 р. були удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці. Їх прізвища зустрічаємо і серед лауреатів затвердженої у 1962 р. Шевченківської премії УРСР. Ці видатні письменники продовжували свою творчу діяльність у звичній для себе манері, створюючи колоритні образи героїв минулих десятиліть і сучасників.
Приклад офіційно визнаних майстрів прагнула наслідувати численна група пристосуванців - епігонів, яка працювала на замовлення верхів. Однак робітники колгоспники і службовці, яким були адресовані їх твори, не впізнавали себе, своїх батьків і дідів у викривленому, спотвореному світі штучних, далеких від життєвих реалій образів.
Та в Україні і в інших регіонах Радянського Союзу, існувало інше мистецтво. Чесні, талановиті письменники, поети, художники гостро відчували наростання негараздів в суспільстві, деформацію стосунків між людьми, девальвацію таких вічних загальнолюдських цінностей як честь, благородство, порядність, обов'язок, співчуття, взаємодопомога. З тривогою сприймали вони поширення в народі пияцтва, хабарництва, пристосовництва, розщеплення моралі на показну (для виступу на зборах, перед колективом, у пресі) і справжню (для внутрішнього вжитку, сім'ї, вузького кола однодумців). Їх увагу все більше привертало катастрофічне погіршення екологічної обстановки в Україні, пов'язане з безконтрольною діяльністю на її території центральних відомств. Вони піднімалися до розуміння причин занепаду національної культури, звуження сфери вживання української мови як наслідку несправедливого, підпорядкованого становища України у складі Радянського Союзу, відсутності реального її суверенітету, права її громадян вирішувати свою долю відповідно до своїх інтересів.
Усі ці почуття яскраво відбивалися в кращих творах літератури і образотворчого мистецтва України 60-80-х рр. Ці твори знаходили живий, зацікавлений відгук у широких колах громадськості. У той же час номенклатурні верхи України насторожено, а й то вороже сприймали їх. У 1968 р. з ініціативи тодішнього першого секретаря Дніпропетровського обкому Комуністичної партії України О.Ватченка розгорнулася кампанія цькування Олеся Гончара за його роман "Собор". О.Гончар одним із перших в українській літературі звернувся до художнього аналізу глибоких деформацій у суспільному житті України в післявоєнних умовах. Про це у художній літературі й публіцистиці на повний голос заговорили лише через два десятиріччя. О.Ватченко назвав "Собор" "ідейнохибним" і "пасквільним". Цю несправедливу, упереджену критику підтримав і П.Шелест - перший секретар ЦК КП України.
Був підданий несправедливій критиці і фактично вилучений з обігу талановитий роман Р.Іваничука "Мальви", у якому задовго до появи відомого твору Чингіза Айтматова "І довше віку триває день" з його новелою про манкурта виведено суто український варіант манкуртизму - яничарство. Роман наповнений ідеєю незнищеності національної культури, свідомості, безсмертя українського народу. У задушливій атмосфері 70-80-х рр. зі своїми вільнолюбними художніми творами прагнули пробитися до українського читача Ю.Дрозд ("Мертва зона"), Є.Гуцало ("Південний комфорт"), письменники П.Загребельний, Р.Федорів, І.Чендей, І.Білик та інші.
Засудження і фактична заборона "Собору" знаменували собою відкритий перехід до "закручування гайок" в ідеологічній і культурній сферах. Після усунення П.Шелеста від керівництва Компартією України і обрання у 1972 р. на пост першого секретаря ЦК В.Щербицького упередженість і підозрілість у ставленні до творчої інтелігенції України з боку парткерівництва республіки ще більше зросли.
Особливо яскраво демонстрував свою непримиренність до відхилень від партійної лінії в літературно-художній сфері Ю.Маланчук, висунутий В.Щербицьким на посаду секретаря ЦК з питань ідеологічної роботи. Десятки талановитих письменників, поетів, журналістів були запідозрені у "націоналізмі" й "антирадянщині" й позбавлені можливості друкуватися. І.Дзюба, М.Лукаш, В.Некрасов і ряд інших були виключені зі складу Спілки письменників України.
Кінець "відлиги", наступ брежнєвської "повзучої реакції" негативно позначилися на творчості Ліни Костенко. Лише через 16 років після збірки "Мандрівки серця" вийшла її нова поетична ластівка, збірка "Над берегами вільної ріки". Поетесі - шістдесятниці, яскравій особистості, було важко пристосуватися до нових реалій.
Шість років оббивав видавничі пороги видатний твір Л.Костенко "Маруся Чурай" - роман у віршах, який вийшов друком тільки в 1979 р. і лише в 1987 р. удостоєний Державної премії України. Були зняті з виробництва збірки письменниці "Зоряний інтеграл" та "Княжа гора". Ці обставини свідчать про вимушене тривале мовчання поетеси, іскриста поезія якої йшла до читача тернистою дорогою цензурних обмежень і заборон.
Творча доля інших представників "шістдесятництва" в 70- 80-ті рр. була більш вдалою. До числа їх професійно добірних творів слід віднести вірші Івана Драча з книжки "Корінь і крона", ліричну збірку " На срібному березі" Миколи Вінграновського, "Розп'яття" Петра Скунця, "Таємниця твого обличчя" Дмитра Павличка, "Перевтілення" Віталія Коротича.
За вдалим виразом відомого українського кінорежисера Ю.Іллєнка, з трьох категорій бійців мистецького фронту, тих, хто перебував у окопах, боровся на передовій, і хто загинув, в аннали історії одразу ж входить третя.
В Україні це були ті, хто став жертвами судових процесів, платив за свої ідеали таборами, і там виявилася втраченою їх доля. Уся їх "провина" полягала в тому, що вони не пішли на компроміс з совістю, не погодилися на роль глашатаїв фальші й неправди, яка була уготована їм тоталітарною системою.
На всерозхресті люті і жаху,
На всепрозрінні смертного скрику
Дай, Україно, гордого шляху,
Дай Україно, гордого лику, -
Ці слова були написані Василем Стусом, одним із яскравих поетів України ХХ ст. Він пережив два арешти. У 1980 р. В.Стуса було засуджено на 10 років позбавлення волі і на 5 років заслання. Відомий російський правозахисник Андрій Сахаров писав: "Вирок Стусові - ганьба радянської репресивної системи".
У 1985 р. поет помер в одному з мордовських таборів, проживши 47 років. У 1989 р. його разом з прахом поета Юрія Литвина і філолога Олекси Тихого було перевезено і перепоховано в Києві на Байковому кладовищі. Рішенням Ради Міністрів УРСР В.Стусу за поетичну збірку "Дорога болю" посмертно присуджено Державну премію Української РСР у галузі літератури за 1990 р. Саме таким, як В.Стус, українська література завдячує своїм збереженням у задушливій і жорстокій атмосфері 70-80-х рр.
Один з кращих літературних критиків 60-х років поет Іван Світличний вперше був заарештований у 1965 р., вдруге його заарештували у 1972 р. У квітні 1982 р. 7 сенаторів і 96 конгресменів США направили лист до Л.Брежнєва із закликом звільнити І.Світличного і дозволити йому виїхати до Америки на лікування. Відповіді не було. Лише в 1983 р., напівпаралізований Іван Світличний повернувся із заслання до Києва, продовжуючи напружено працювати. "Каторга, - писав про Світличного Іван Дзюба, - вбила його тіло, але розкрила його нові можливості думки. Несправедлива кара породила не лише біль страждання а й високий стан духу".
У нелегких умовах русифікації чимало мистецьких колективів зуміли зберегти національний колорит і високий творчий потенціал. Серед них - заслужений державний хор ім. Верьовки, академічна хорова капела "Думка", заслужений ансамбль танцю УРСР ім. П.Вірського.
214 осіб об'єднувала спілка композиторів України, що мала свої відділення у Львові, Харкові, Донецьку тощо. Прекрасну, яскраву композиторським колоритом серію пісень створив на той час Платон Майборода, плідно працював уславлений композитор Олександр Білаш. Їх пісні звучали у всіх куточках республіки - від столиці до найвіддаленішого села.
У 1979 р. обірвалося життя уже відомого в Україні і всьому світові в свої 30 років композитора - пісняра, автора пісень "Червона рута", "Водограй" Володимира Івасюка.
У 1980-1982 рр., вперше після довгих років закритості, Державний академічний оперний театр України брав участь у знаменитому Вісбаденському фестивалі. Світ особливо полонили елементи "незнайомої козацької екзотики", високий рівень акторського виконання в опері "Тарас Бульба" М.Лисенка.
Успішно прославляв оперне мистецтво Київський оперний театр. Всій Україні та поза її межами відомі його чудові виконавці класичних оперних партій, Євгенія Мірошниченко, Гізела Ципола, Марія Стеф'юк, Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов'яненко, Анатолій Мокренко та інші. Добре зарекомендувала себе Львівська опера, що має виняткової краси приміщення театру, цей театр значиться у світових каталогах унікальним пам'ятником будівничого мистецтва та архітектури, і за оцінкою знавців, за своєю красотою поступається в Європі лише Віденському. Заслуженою славою користувалися оперні театри Одеси, Харкова, Дніпропетровська.
У 70 – 80 - ті рр. пошесть русифікації охопила і театральне мистецтво. Менше 30 % професійних театрів республіки були українськими. Театральних закладів, які б ставили вистави мовою інших народів України, взагалі не існувало. І це в умовах коли в республіці проживало населення 130 національностей, в тому числі, болгари, євреї, угорці, молдавани тощо. У наступні роки становище ще більше погіршилося. В результаті в Одесі з шести театрів лише один залишався українським. У столиці України Києві з семи театрів статус українського зберіг лише драматичний театр ім. І.Франка, а один був змішаний, з російсько-українським репертуаром.
Друга половини 60 – 70 - х рр. стала періодом формування неповторного напрямку кіномистецтва - українського поетичного кіно. Його основу склали випущенні в цей час художні кінострічки "Камінний хрест" (режисер Леонід Осика), "Криниця для спраглих" (режисер Юрій Іллєнко, сценарій Івана Драча), "Білий птах з чорною ознакою" і "Вавілон ХХ" (режисер І.Миколайчук), "Тіні забутих предків" (режисер С.Параджанов).
Доля цих видатних картин, що увійшли до скарбниці світового кіномистецтва була досить складною. Фільм "Криниця для спраглих" взагалі не був випущений на екрани. "Тіні забутих предків", що побачив світ 1964 р., напередодні закінчення художньої відлиги, протягом 20 років не згадувався жодним словом.
Характерно, що долю будь-якого з кінофільмів, як інших витворів мистецтва, часто вирішувала не професійність режисури, виконавська майстерність акторів, а запальна владна критика.
Так для делегатів ХХІV з'їзду Компартій України був показаний кінофільм "Білий птах з чорною ознакою". Він викликав крикливу, упереджену критику секретаря Львівського обкому Компартій України В. Добрика. Фільм йому рішуче не сподобався, не прийшовся по душі. Ось того було й досить, щоб фільм не був випущений на екрани. Кінострічку врятувала європейська слава: незабаром на престижному міжнародному кінофестивалі вона була високо оцінена і відзначена премією.
Кіномитці в своєму розпорядженні мали пристойну базу. Діяло три кіностудії: Київська ім. О.Довженка, Одеська, Ялтинська. Але остання фактично була філіалом Московської кіностудії ім. М.Горького і в силу цих обставин на українському кінематографі ефективною була робота довженківської студії, що мала постійний штат акторів, режисерів і таке інше. Вона щороку працювала над 7-12 кінофільмами.
Плідно працювали українські скульптори, особливо монументалісти. Лише за 60 – 70 - ті рр. ними було споруджено 500 пам'ятників В. Леніну. І це при тому, що скульптури В.Леніна, в повний ріст чи напівфігури, були в кожній школі, училищі, технікумі, ВНЗ, на кожному промисловому підприємстві, в містах та селах. Тисячі і тисячі - їм не було ліку - виконані майстерно фахівцями і напівкарикатурно чи навіть карикатурно любителями - ентузіастами.
У центрі Києва було споруджено монумент на честь Жовтневої революції з фігурою Леніна в центральному ракурсі. Це в той час, коли буквально через два квартали, де закінчується Хрещатик і початкує вулиця Червоноармійська, на бульварі Т.Шевченка стояв пам'ятник тому ж Леніну.
8 травня 1976 р. у Дніпродзержинську, "на батьківщині Героя", було встановлено бронзовий бюст Л.Брежнєва.
До небагатьох справжніх творів монументального мистецтва цього часу слід віднести пам'ятники Лесі Українці у Києві і Тарасові Шевченку в Москві.
Важкими були 60 – 80 - ті рр. в житті Івана Гончара, видатного українського скульптора, автора пам'ятників М.Горькому в Ялті, Тарасові Шевченку в Яготині, народній художниці Катерині Білокур у селі Богданівці на Київщині. Так і не було відкрито за життя цього талановитого скульптора музей його творчості, хоча І.Гончаром було зібрано колосальний етнографічний матеріал.
Плідну роботу по збагаченню національного художнього мистецтва здійснювали майстри пензля. Чимало з них відгукувались на заклики керівних інстанцій, малювали портрети передовиків, новобудови тощо. Але такий живопис дихав формалізмом і всім було зрозуміло, що ті полотна виготовлені на замовлення верхів, їм на догоду. Більшість майстрів славили природу рідного краю, відтворювали буття людини в реаліях природного оточення, виявляючи високий художній хист і смак. Люди з величезною естетичною насолодою милувалися полотнами М.Дерегуса, В.Чеканюка, Т.Яблонської, В.Шаталіна (Київ), М.Серветника (Львів), А.Єрделі, Ф.Манойла, Й.Кошая (Закарпаття), майстрів Харкова, Запоріжжя, Дніпропетровська, Одеси тощо. Високообдаровані художні полотна сприяли формуванню естетичних смаків народу, зберігали в людях людяне.
Таким чином, загальна соціально-економічна і політична криза в суспільстві справила негативний вплив на розвиток культури. В умовах небаченої раніше русифікації, тотального наступу на національну культуру постало питання про саме існування українського народу. Кращі представники української літератури і мистецтва всіма силами відсували цю загрозливу перспективу.
Контрольні запитаня
Тема 9: Сучасна українська культура та її входження у світовий простір.
План
1.Проблеми української культури в контексті світового розвитку.
З 1991 p. розпочався новий період в історії українського народу, який піднявся на розбудову незалежної держави. В світі з'явилась нова самостійна країна. Поразка радянського централізму, крах комуністичного тоталітарного режиму відкрили шлях націям колишнього СРСР до самовизначення. 24 серпня 1991 p. Український республіканський парламент одностайно прийняв Акт проголошення незалежності України: “Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 p., продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України...” Всенародний референдум в Україні 1 грудня 1991 p. 90 % учасників підтримав цей Акт.
Державна незалежність відкрила Україні, як великій європейській державі, можливість для встановлення прямих взаємовигідних відносин у всіх сферах суспільного життя з іншими державами світу, для її входження в світові соціально-економічні, культурні, освітні, духовні процеси.
Розпад Радянського Союзу і блоку країн прорадянської орієнтації, крах комуністичної системи ознаменували початок нової історичної доби як в політиці, ідеології, так і в культурній сфері. Оцінюючи сучасний стан світової культури, можна стверджувати, що теперішні політична та геополітична карти світу більш схожі на плюралістичний образ дискурсу різних культур і цивілізацій в ціннісне рівнозначними історичними надбаннями, ніж утілюють класичну ідею раціонально осяженого руху всіх країн до стану єдиної суспільної довершеності.
У сучасних розвинених постіндустріальних державах можна виокремити три найголовніші моделі взаємовідносин держави з культурною сферою: американську, британську і французьку. Вони відрізняються рівнем державного втручання в процеси підтримки культури, обсягами й механізмами недержавної підтримки митців та мистецьких заходів.
Американська модель відзначається децентралізацією підтримки культури, провідною роллю приватних спонсорів і фундацій, високим рівнем власної господарської ефективності культурно-мистецьких закладів.
Британська модель передбачає підтримку культури держави за принципом “витягнутої руки”, розподілом бюджетних коштів через автономні недержавні й напівдержавні інституції.
З кінцем ХХ століття розпочалися активні процеси інтеграції систем освіт Європейських держав. Це було зумовлено значним відставанням у її розвитку від системи освіти, зокрема, США, а також інтеграційними процесами в середині Євросоюзу. Це призвело у червні 1999 р. до підписання спільної декларації Європейських міністрів освіти 29 країн. За місцем підписання (м. Болонья, Італія) процес створення загальноєвропейського освітнього простору отримав назву Болонського процесу.
В Україні Болонський процес офіційно розпочався 19 травня 2005 р. із підписанням декларації у м. Берген (Норвегія). На сьогоднішній день Україна значно просунулась на шляху до входження у Болонську систему і перебуває на її завершальній стадії.
Акредитація закладів освіти дала можливість інтегрування освіти України в міжнародну систему освіти, порушила проблему створення умов для міжнародної конвертованості державних документів про освіту. Ця діяльність в Україні дістала позитивну оцінку ЮНЕСКО та Ради Європи. Україна брала активну участь у нарадах цих організацій в Бухаресті та Празі.
Велике значення для входження України в світовий культурно-освітній процес має організація курсів, шкіл, семінарів, олімпіад для іноземних громадян, підготовка та перепідготовка фахівців для зарубіжних країн, впровадження у царині освіти системи інформаційного забезпечення міжнародного співробітництва, створення разом із зарубіжними країнами спільних центрів освіти, підприємств, фірм, науково-дослідних колективів.
Важливі зміни відбулися у системі загальної середньої та середньої спеціальної освіти. Поруч із державними навчальними закладами швидко почали створюватися приватні, комерційного характеру, технікуми, коледжі. Утворились гімназії, ліцеї.
В школах змінилась система навчання, введено нові програми, підручники, які відповідають вимогам незалежної держави. По завершенні навчання для вступу до вищих навчальних закладів введено незалежне зовнішнє оцінювання (НЗО).
Всі оці заходи дещо покращили організацію навчального процесу в школах.
Найбільш «ходовими «були в новому столітті модерні драми і комедії «Московіада» за Ю.Андруховичем (сценічна версія Надії Симчин), «Чорна пантера і Білий Медвідь» В.Винниченка (Національний театр ім. М.Заньковецької, режисер-постановник Алла Бабенко), «Хованка» Я.Верещака (Кіровоградський муздрамтеатр ім. М.Кропивницького, режисер Олена Шапаренко), «Поет і княжна» В.Канівця (Луганський муздрамтеатр, режисер С.Козир), «Нація» за М.Матіос (режисер-постановщик Ростислав Держепільський, Івано-Франківський обласний драматичний театр ім. І.Франка), «Я бачив дивний сон» Світлани Новицької (академічний театр ім. Т.Г.Шевченка, Тернопіль, режисер В’ячеслав Жила), «Чорний дипломат» та інші.
З початку ХХІ ст. Національна премія ім.Т.Г.Шевченка була присуджена режисерові Дніпропетровського театру одного актора «Крик» Михайлу Мельнику в 2006 р. за виставу «Гріх», в основу якої лягла модернова новела Михайла Коцюбинського «що записано в книгу життя».
У 2008 році премія присуджена режисеру-постановнику Олександру Дзекуну (громадянину Російської федерації) та акторові Володимиру Петріву (зіграв роль Богдана Хмельницького) за виставу «Берестечко» за Л.Костенко у Рівненському академічному музично-драматичному театрі.
В українському театрі працюють відомі майстри сцени О.Жолдак, Р.Віктюк, Б.Ступка, Ф.Стригун та багато інших. Театр і драма в Україні початкових років ХХІ століття прилучилися до багатьох світових цінностей. В їх роботі вже поступово приходить акцент на висвітлення різнобічного характеру сучасника, імпульс для поступального розвитку театру і драми в майбутньому.
Національним змістом почало наповнюватись українське образотворче мистецтво. Поряд з творами вже відомих митців І.Марчука, Т.Яблонської з'явилися роботи творчої молоді. Зокрема, на міжнародних виставках великий успіх мала кераміка Я.Мотики. Її чудові твори відзначені на міжнародних виставках в Ерфурті (Німеччина, 1991 p.) та Філадельфії (США, 1992 — 1995 pp.). Скульптор А.Хоречко створив досконалі образи сучасників.
В Україну почала повертатись творчість її синів, яку комуністична система не допускала до українського народу. Так, лауреатами Державної премії ім. Т. Шевченка 1995 p. стали художники: О.Заливаха — за твори останніх років: “XX вік”, “Мироносиці”, “Українська мадонна”, “Портрет Василя Стуса”, “Портрет Шевченка”, “Козака несуть”, “Початок”; М.Бідняк — за серію історичних картин і портретів подвижників українського народу: “Князь Данило Галицький”, “Гетьман Іван Мазепа”, “Довбуш” та ін.; В.Задорожний (посмертно) — за серію робіт 1964 -1988 pp.
Контрольні запитання
2Крип’якевич І.Перший український друкар.─Львів,1994.─С.8.
31 Антонович В. Історія української культури. Львів, 1937. С. 567