Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Донецький університет економіки та права
Кафедра господарського права та процесу
В.І. Коростей, канд. юрид. наук, доцент
Організація господарсько-правової роботи на підприємстві
Навчальний посібник
для самостійного вивчення дисципліни
Донецьк ДонУЕП 2009
Коростей В.І. Організація господарсько-правової роботи на підприємстві: навч. посіб. для самост. вивч. дисц. / В.І. Коростей. – Донецьк: ДонУЕП, 2009. – 91 с.
У роботі визначено сутність, ознаки та функції організації господарсько-правової роботи на підприємстві; розроблено методику організації договірної, претензійно-позовної, кадрової роботи та іншої господарської правової діяльності. Запропоновано і обґрунтовано заходи з правового управління виробництвом та економікою підприємства, його господарськими процесами. Враховано спадкоємність і сучасність результатів дослідження вчених з цієї проблеми.
Призначено для спеціалістів усіх форм навчання спеціальності 8.060101 «Правознавство» і працівників підприємств.
Рекомендовано кафедрою господарського права та процесу
Донецького університету економіки та права
(протокол № 11 від 11.06.2009)
ЗМІСТ
|
ВСТУП.................................................................................................... |
5 |
|
|
ЗМІСТ ДИСЦИПЛІНИ…………..…………………………………. |
6 |
|
|
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ…………………….…………………………. |
7 |
|
|
ТЕМА 1. |
ПРЕДМЕТ, ПОНЯТТЯ І ФУНКЦІЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВОЇ РОБОТИ НА ПІДПРИЄМСТВІ.............................................…………........ |
7 |
|
1.1. Предмет, поняття та ознаки організації господарсько-правової роботи на підприємстві.............................. |
7 |
|
|
1.2. Функції організації господарсько-правової роботи на підприємстві................................................................... |
7 |
|
|
Контрольні питання .......................................................... |
10 |
|
ТЕМА 2. |
ЮРИДИЧНА СЛУЖБА – ОРГАНІЗАТОР ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВОЇ РОБОТИ НА ПІДПРИЄМСТВІ |
10 |
|
2.1. Особливості реалізації господарсько-правової роботи на підприємстві…………………………………….. |
10 |
|
|
2.2. Реформування організації господарсько-правової роботи на підприємстві...................................................... |
12 |
|
|
2.3. Сутність і зміст локальних нормативних актів......... |
13 |
|
|
Контрольні питання .......................................................... |
15 |
|
|
ТЕМА 3. |
ОРГАНІЗАЦІЯ ДОГОВІРНОЇ РОБОТИ НА ПІДПРИЄМСТВІ.............................................................. |
16 |
|
3.1. Сутність, ознаки і зміст господарських договорів |
16 |
|
|
3.2. Порядок укладання господарських договорів.......... |
17 |
|
|
3.3. Організація роботи з укладання і виконання договорів |
18 |
|
|
Контрольні питання .......................................................... |
19 |
|
|
ТЕМА 4. |
ОРГАНІЗАЦІЯ ПРЕТЕНЗІЙНО-ПОЗОВНОЇ РОБОТИ НА ПІДПРИЄМСТВІ………………………...… |
20 |
|
4.1. Поняття й ознаки, зміст і функції претензійно-позовної роботи на підприємстві...................................... |
20 |
|
|
4.2. Порядок і терміни подання та розгляду претензій і позовів................................................................................. |
21 |
|
|
4.3. Організація роботи з подання і розгляду претензій |
22 |
|
|
Контрольні питання .......................................................... |
26 |
|
ТЕМА 5. |
ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ З ПРАВОВОГО УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ ПІДПРИЄМСТВА.............. |
26 |
5.1. Сутність, цілі і функції правового управління економікою підприємства....................................................... |
26 |
|
5.2. Проблеми правового управління економікою підприємства............................................................................. |
28 |
|
5.3. Організація процесів правового управління економікою підприємства........................................................... |
32 |
|
|
Контрольні питання .......................................................... |
36 |
|
ТЕМА 6. |
ОРГАНІЗАЦІЯ КАДРОВОЇ РОБОТИ НАПІДПРИЄМСТВІ.............................................................. |
37 |
6.1. Сутність, зміст і функції кадрової роботи на підприємстві............................................................................. |
37 |
|
6.2. Правові підстави прийому, переведення і звільнення працівників............................................................... |
38 |
|
6.3. Організація кадрової роботи на підприємстві.......... |
47 |
|
|
Контрольні питання .......................................................... |
48 |
|
ТЕМА 7. |
ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ІНТЕРЕСІВ ПІДПРИЄМСТВА |
48 |
7.1. Поняття і види, ознаки і функції правового захисту інтересів підприємства....................................................... |
48 |
|
7.2. Організація роботи із захисту інтересів підприємства в судах............................................................................ |
49 |
|
|
Контрольні питання .......................................................... |
56 |
|
ТЕМА 8. |
ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАВОВОЇ РОБОТИ З ОРЕНДИ ДЕРЖМАЙНА.................................................................. |
57 |
8.1. Сутність і ознаки, зміст і функції оренди державного і комунального майна................................................ |
57 |
|
8.2. Організація роботи з укладання договору оренди державного та комунального майна................................ |
58 |
|
|
Контрольні питання .......................................................... |
67 |
|
ТЕМА 9. |
ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАВОВОЇ РОБОТИ В ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВАХ....................................... |
67 |
9.1. Поняття та ознаки, зміст і функції діяльності господарських товариств....................................................... |
67 |
|
9.2. Організація правової роботи в господарських товариствах............................................................................. |
69 |
|
9.3. Удосконалення юридичної служби в Україні.......... |
73 |
|
|
Контрольні питання .......................................................... |
74 |
|
ТЕМА 10. |
ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАВОВОЇ РОБОТИ З ПРИВАТИЗАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВА.......................................... |
74 |
|
10.1. Поняття і цілі, пріоритети і принципи приватизації |
74 |
|
|
10.2. Організація правової роботи з приватизації |
76 |
|
|
10.3. Відповідальність за порушення законодавства про приватизацію............................................................... |
80 |
|
|
Контрольні питання .......................................................... |
81 |
|
|
Питання до екзамену........................................................................... |
81 |
|
|
ВИСНОВКИ………...……………………….……………………...... |
84 |
|
|
Список літератури……..............................…………......................... |
86 |
вступ
Ефективне господарювання на підприємстві можливе лише на основі професіонально організованої правової роботи. Її організація вимагає наявності компетентних економіко-правових знань та вміння застосувати їх на практиці з урахуванням цілей, завдань і специфіки виробництва підприємства. Ця складна і комплексна організовано-правова діяльність може бути здійснена лише в співпраці з відділами, цехами й іншими службами підприємства. Юридична служба ініціює, організовує і забезпечує ефективне функціонування правової роботи на підприємстві. Важливою її частиною є забезпечення за рахунок правових засобів нормального виробничого процесу, рентабельності підприємства і досягнення виконання поставлених цілей. Тому правова робота на підприємстві набуває господарсько-правового значення і є господарською (економічною) за змістом і правовою (юридичною) за формою. З урахуванням цього така єдність економічної та юридичної діяльності вимагає для неї ефективної реалізації підготовки фахівців високої кваліфікації.
Мета посібника – підготувати компетентних магістрів (спеціалістів) для організації правової роботи на підприємстві з урахуванням сучасних вимог господарювання на законодавчій основі для реалізації поставлених завдань. Особлива увага приділяється організації господарсько-правової роботи на підприємстві, що включає договірну, претензійно-позовну і кадрову роботу. Розкриваються особливості організації правової діяльності з оренди державного майна, в господарських товариствах, приватизації і банкрутства підприємств. Цінність курсу полягає в тому, що магістри (спеціалісти) одержують не тільки сучасні господарсько-правові знання, але і методику реалізації їх на практиці.
Завдання посібника – навчити магістрів (спеціалістів) застосовувати сучасні методи правового управління економікою і виробництвом підприємства; сформувати господарсько-правовий інтелект юристів; навчити мистецтву ефективного захисту прав та інтересів підприємств у судах й інших владно-виконавчих структурах; висвітлити методику організації господарсько-правової роботи на підприємстві. Необхідність підготовки цього посібника пояснюється тим, що сьогодні у суб'єктів господарювання виникла потреба в методиці організації правової роботи в умовах формування національної ефективної економіки. Нові форми і методи організації виробництва та управління економікою підприємства вимагають більш радикальних економіко-правових засобів для досягнення поставлених цілей. У літературі з цих проблем немає відповідей на багато питань практики. Підручники і навчальні посібники, інші джерела не містять практичних рекомендацій для ефективної організації господарсько-правової роботи на підприємстві [3, 4, 5, 9, 44, 64]. Тому була зроблена спроба заповнити пропуски теорії і практики в організації правової роботи на підприємстві з урахуванням сучасних форм, методів і засобів господарювання. При підготовці цього посібника були використані практичні рекомендації і розробки з цієї тематики наступних авторів [2, 30, 43, 46, 69]. При розробці посібника враховано спадкоємність і сучасність результатів теоретико-прикладних досліджень і концептуальні основи організації правової роботи на підприємстві.
ЗмІст ДИСЦИПЛІНИ
Тема 1. Предмет, поняття і функції організації господарсько-правової роботи на підприємстві
Предмет, поняття та ознаки організації господарсько-правової роботи на підприємстві. Функції юридичної служби підприємства. Функції організації господарсько-правової роботи на підприємстві.
Тема 2. Юридична служба – організатор господарсько-правової роботи на підприємстві
Особливості реалізації господарсько-правової роботи на підприємстві. Реформування організації господарсько-правової роботи на підприємстві. Сутність і зміст локальних нормативних актів.
Тема 3. Організація договірної роботи на підприємстві
Сутність, ознаки і зміст господарських договорів. Порядок укладання господарських договорів. Організація роботи з укладання і виконання договорів.
Тема 4. Організація претензійно-позовної роботи на підприємстві
Поняття й ознаки, зміст і функції претензійно-позовної роботи на підприємстві. Порядок і терміни подання та розгляду претензій і позовів. Організація роботи з подання і розгляду претензій і позовів.
Тема 5. Організація роботи з правового управління економікою підприємства
Сутність, цілі і функції правового управління економікою підприємства. Проблеми правового управління економікою підприємства. Організація процесів правового управління економікою підприємства.
Тема 6. Організація кадрової роботи на підприємстві
Сутність, зміст і функції кадрової роботи на підприємстві. Правові підстави прийому, переведення і звільнення працівників. Організація кадрової роботи на підприємстві.
Тема 7. Правовий захист інтересів підприємства
Поняття і види, ознаки і функції правового захисту інтересів підприємства. Організація роботи із захисту інтересів підприємства в судах
Тема 8. Організація правової роботи з оренди держмайна
Сутність і ознаки, зміст і функції оренди державного і комунального майна. Організація роботи з укладання договору оренди державного та комунального майна.
Тема 9. Організація правової роботи в господарських товариствах
Поняття та ознаки, зміст і функції діяльності господарських товариств. Організація правової роботи в господарських товариствах. Удосконалення юридичної служби в Україні.
Тема 10. Організація правової роботи з приватизації підприємства
Поняття і цілі, пріоритети і принципи приватизації. Організація правової роботи з приватизації підприємства. Відповідальність за порушення законодавства про приватизацію.
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
Тема 1. Предмет, поняття і функції організації
господарсько-правової роботи на підприємстві
1.1. Предмет, поняття та ознаки організації господарсько-правової роботи на підприємстві
Предметом курсу є нормативні і локальні акти з організації господарсько-правової роботи на підприємстві. Організацію роботи здійснює юридична служба підприємств. Основним нормативним актом є Загальне положення про юридичну службу міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, державного підприємства, установи, організації (далі – Загальне положення), затверджене постановою Кабінету міністрів України від 27 серпня 1995 року № 690 (із змінами і доповненнями) [49]. Локальними нормативними актами підприємств виступають накази, розпорядження, інструкції, положення, методика й інші документи з організації правової роботи.
Господарсько-правова робота в умовах становлення і розвитку ринкових відносин повинна стати правовим засобом державного управління, встановлення порядку і формування законослухняних суб’єктів господарювання. Під організацією господарсько-правової роботи на підприємстві слід розуміти комплекс правомірних дій на основі законодавчих правил, засобів і методів правового регулювання й управління виробничими і господарськими процесами для досягнення поставлених цілей. Основна роль господарсько-правової роботи полягає в забезпеченні відповідності виробничих програм державним вимогам, підпорядкуванні підприємства з будь-якою формою власності законодавству. Ознаками господарсько-правової роботи на підприємстві є: законність і професіоналізм правового управління, плановість юридичної роботи і господарювання, дисципліна і порядок, економічність й ефективність прийнятих правових рішень, одноосібність керівництва і підлеглість кадрів, винагорода за працю і відповідальність за її результати.
Господарсько-правова робота на підприємстві може бути професійною і непрофесійною. Професійної робота вважається тоді, коли її функції організовують і виконують компетентні юристи на професійній законодавчій основі. В решті випадків господарсько-правову роботу слід вважати непрофесійною. Цінність професійної господарсько-правової роботи полягає в оперативному, якісному й ефективному досягненні поставлених цілей. Непрофесійна господарсько-правова робота таких цілей не досягає.
1.2. Функції організації господарсько-правової роботи
на підприємстві
Стаття 9 Загального положення закріпила наступні функції юридичної служби підприємства:
1) організовувати та забезпечувати правильне виконання актів законодавства, інших нормативних актів і документів, подавати керівництву пропозиції щодо вирішення правових питань виробничої, економічної та соціальної діяльності підприємства;
2) координувати роботу і брати безпосередню участь у підготовці наказів та інших актів підприємства, що регулюють відносини структурних підрозділів, їх майнову відповідальність;
3) перевіряти відповідність законодавству проектів наказів, інших актів, що подаються на підпис керівника підприємства, та візувати їх за наявності погодження цих проектів заінтересованими підрозділами.
Прийняття актів правового характеру без попередньої перевірки юридичною службою не допускається;
4) разом з іншими структурними підрозділами складати висновки за проектами наказів та іншими актами, готувати і вносити у встановленому порядку пропозиції про зміну чи скасування відомчих нормативних актів та актів підприємства, що фактично втратили чинність, не відповідають умовам господарювання або видані з порушенням вимог законодавства;
5) здійснювати контроль за відповідністю законодавству актів, прийнятих керівниками структурних підрозділів, доповідати керівнику підприємства для вживання заходів до їх зміни чи скасування;
6) забезпечувати облік і зберігання текстів законодавчих й інших нормативних актів, а також актів нормативного характеру, виданих підприємством, підтримувати їх у контрольному стані;
7) брати участь у підготовці, укладанні та контролі за виконанням господарських договорів (контрактів) з іншими підприємствами, установами та організаціями, давати правову оцінку їх проектам;
8) надавати правову допомогу в процесі створення, освоєння та впровадження науково-технічних, новітніх технологій, а також у здійсненні заходів щодо поліпшення якості продукції (робіт, послуг), зменшення втрат від випуску недоброякісної продукції;
9) організовувати претензійну і вести позовну роботу; представляти у встановленому законодавством порядку інтереси підприємства в судах, інших органах під час розгляду правових питань і спорів; давати правову оцінку претензіям, що пред’являються підприємству чи підприємством у зв’язку з порушенням його майнових прав і законних інтересів; контролювати додержання структурними підрозділами встановленого на підприємстві порядку подання і розгляду претензій;
10) аналізувати наслідки розгляду претензій, позовів і судових справ, практику укладання та виконання договорів (контрактів); вносити керівнику підприємства пропозиції щодо удосконалення правового забезпечення господарської діяльності;
11) давати висновки стосовно правомірності списання матеріальних цінностей, дебіторської заборгованості, непродуктивних витрат та правову оцінку фактам нестач, крадіжок, безгосподарності, випуску недоброякісної продукції, псування майна; розглядати матеріали про відшкодування за рахунок винних осіб матеріальної шкоди, що готуються відповідними підрозділами на основі економіко-правового аналізу даних бухгалтерського обліку і статистичної звітності, інших документів фінансово-господарської діяльності підприємства та матеріалів перевірок, проведених правоохоронними і контролюючими органами;
12) сприяти додержанню законності у реалізації прав трудового колективу під час вирішення ним питань виробничого характеру і соціального розвитку; брати участь у підготовці та укладанні колективного договору, консультувати виборні органи трудового колективу з питань законодавства, що стосуються їхніх повноважень;
13) разом із відповідними підрозділами підприємства брати участь у підготовці заходів щодо зміцнення трудової дисципліни, забезпечення охорони праці на виробництві; надавати правову допомогу працівникам підприємства, які потребують соціального захисту;
14) забезпечувати правильне застосування норм трудового, житлового, пенсійного, іншого законодавства, що стосуються прав і законних інтересів працівників, вносити пропозиції керівнику підприємства про поновлення порушених прав; в разі невиконання вимог законодавства при звільненні працівника з роботи, переведенні на іншу роботу, притягненні до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності давати письмовий висновок з пропозиціями щодо усунення порушень;
15) брати участь у забезпеченні додержання законодавства про охорону навколишнього природного середовища та вживання заходів, спрямованих на запобігання його порушенням;
16) сприяти своєчасному вживанню заходів за протестами та поданнями прокуратури, окремими ухвалами суду, рішеннями, постановами, ухвалами господарського суду, відповідними документами інших правоохоронних і контролюючих органів;
17) організовувати і проводити роботу, пов’язану із підвищенням рівня правових знань працівників підприємства, інформувати про законодавство, роз’яснювати існуючу практику його застосування; давати консультації з правових питань.
Основні функції організації господарсько-правової роботи: створити ефективну організацію юридичної служби і господарсько-правової роботи на підприємстві; забезпечити відповідність господарської та управлінської діяльності підприємства вимогам законодавства й іншим нормативним актам; забезпечити правовими засобами виконання планів, програм і досягнення цілей підприємства; організовувати на конструктивній основі висновок, облік і контроль господарських договорів; здійснювати підготовку претензій, позовів і обґрунтовування їх необхідними доказами (документами) для захисту інтересів суб'єктів господарювання; удосконалювати організацію юридичної служби і господарсько-правової роботи на підприємстві.
Кінцевою метою функцій організації господарсько-правової роботи на підприємстві є забезпечення реалізації нормальних виробничих і господарських процесів; гарантування за рахунок впровадження економіко-правових засобів рентабельності підприємства, випуск запланованої продукції, отримання прибутку і своєчасної виплати заробітної плати.
Контрольні питання
Тема 2. Юридична служба – організатор
господарсько-правової роботи на підприємстві
2.1. Особливості реалізації господарсько-правової роботи
на підприємстві
Юридична служба є центром і організатором правової роботи на підприємстві, беручи участь у встановленні економічно раціональних господарських зв’язків і організовуючи укладання і контроль за виконанням господарських договорів [64; с. 99]. Юридична служба на підприємстві ініціює, організовує і забезпечує виконання планів і цілей.
Господарсько-правову роботу на підприємстві виконують юридичні служби. Результати досліджень виявили основні труднощі реалізації господарсько-правової роботи на підприємстві. Сьогодні юридичні служби роз’єднані і поділені на окремі вотчини конкретних підприємств та інших господарюючих структур. У кожній вотчині своя служба і її керівник. Його воля та інтереси обов’язкові для юристів. У результаті такої роз’єднаності відсутні законність і порядок в діяльності і рішеннях юристів правової служби. Такій службі бракує чинника державності, суверенності і престижності. Держава сама зруйнувала і знищила значущість і незалежність юридичної служби, коли підпорядкувала її керівнику підприємства. Єдність і узгодженість дій юридичної служби, законність і порядок її діяльності, централізоване керівництво, допомога і підтримка можливі лише тоді, коли вона стане державною службою. У цьому випадку її діяльність визначатимуть державність, законність, незалежність, професіоналізм, значущість і ефективність.
Нині юридична служба і господарсько-правова робота державних та інших підприємств перебувають в інертному і кризовому стані. Причинами цього є спад виробництва, відсутність прибутку, матеріальна приниженість юристів і звільнення їх з підприємств. Юридичні служби підприємств й інших господарюючих структур поповнили випускники-юристи, що не мають достатніх знань і досвіду правової роботи. Правове обслуговування підприємств й інших структур здійснюють різні юридичні фірми. Проте їхні юристи також не мають кваліфікованого досвіду і можливостей для професійної правової роботи.
Юридична служба і господарсько-правова робота вимагають удосконалення. Зараз практично відсутні необхідні умови для становлення, організації і розвитку професійної юридичної служби, а отже і господарсько-правової роботи. Такими умовами є: конструктивність законодавчої основи для створення і реалізації високоефективної юридичної служби; зацікавленість керівників підприємств й інших структур з будь-якою формою власності в наявності компетентної юридичної служби; достатня кількість юристів, здатних кваліфіковано забезпечити господарсько-правове обслуговування підприємств; об’єктивна оцінка ролі, функцій і значення юристів у реформаторських процесах; соціально-економічна і правова захищеність юристів; їх активність в управлінні державним і господарським життям країни.
В Україні традиційно склалося так, що юристи відіграють другорядні ролі і виконують допоміжні функції в управлінні державними процесами в будь-якій сфері діяльності. Вітчизняні юристи ще не стали значущим в країні інтелектуальним й ініціативним класом товариства, здатним очолити і організувати на етично-законодавчій і професійній основі управління реформаторськими процесами. Причини невдачі, поразки і помилок трансформації країни – це пасивність юристів у реформі, відсутність творчої законодавчої основи відродження держави. Аналіз стану юридичної служби і господарсько-правової роботи на підприємствах показав, що результати її роботи, форма організації і методи діяльності не відповідають вимогам, цілям і завданням реформування державності, господарських й інших процесів. Виникла потреба у вдосконаленні юридичної служби в сучасних умовах.
Юридична служба зобов’язана зайняти гідне і престижне місце в державі. Вона повинна стати «державною службою», бо виконує важливі функції в зміцненні законності і порядку, формуванні законослухняних суб’єктів господарювання. Юрист на підприємстві – це представник закону і держави. Він забезпечує правовими засобами виконання основних вимог законів, інших нормативних актів і державних вказівок. Цей державний представник повинен професіонально захищати інтереси підприємств і членів трудового колективу. Юрист на підприємстві і в іншій господарюючій структурі служить закону, забезпечує виконання приписів держави, зобов’язаний бути об’єктивним і незалежним від будь-яких чинників при прийнятті правомірних і обґрунтованих рішень. Тому він повинен бути юридично, матеріально і соціально незалежний від впливу і дії керівництва підприємства, протиправних вказівок або злочинних дій його адміністрації. Юрист зобов’язаний перебувати на службі у держави і у неї одержувати заробітну плату. Держава покликана створити необхідні і соціальні умови юристу для його незалежності і об'єктивності, правомірності в своїх рішеннях і діях.
Необхідно на абсолютно новій організаційно-правовій і соціально-економічній основі відродити і вдосконалити юридичну службу і господарсько-правову роботу. Потрібна конструктивна реформа державного інструментарію – юридичної служби. Держава не повинна байдуже споглядати на те, як виконуються її вимоги і вказівки на підприємстві, в організації і установі, хто забезпечує їхнє виконання. В складних соціально-економічних умовах держава зобов’язана за допомогою правових засобів і юридичної служби управляти процесами єдності та узгодженості державних і корпоративних інтересів, здійснювати захист національних і суспільних пріоритетів у всіх сферах діяльності.
2.2. Реформування організації господарсько-правової роботи
на підприємстві
Мета реформування господарсько-правової роботи і юридичної служби – вивести службу із підпорядкування керівникові й іншій господарській структурі ; закріпити за юридичною службою статус державної, а юристу встановити статус державного службовця; забезпечити більш ефективне виконання вимог законів, інших нормативних актів і держави; створити необхідні умови для зміцнення на підприємстві, в організації та установі законності і правопорядку; вдосконалити господарсько-правове обслуговування підприємств з будь-якою формою власності; додати значущості і підвищити результативність роботи юридичної служби; привести її діяльність у відповідність до вимог ринкової реформи.
Юридична служба повинна бути аналогічною податковій службі. Підлеглість юридичної служби керівнику підприємства нерідко призводить до того, що його некомпетентність і непрофесіоналізм, протиправні дії адміністрації підприємства або іншої структури нівелюють, руйнують і знищують державність, значущість й ефективність її діяльності. Вона є розбалансованим і некерованим державою механізмом, стримуючим становлення і розвиток економіко-правових процесів реформування в господарській сфері. Юридична служба – всього лише виконавча ланка в структурі підприємства, що виконує будь-які замовлення його адміністрації. Практично, юрист не може ухвалити власне правомірне рішення, що суперечить інтересам і волі керівництва підприємства. Юридичну службу в державі ніхто і ніщо з нею не пов’язує, вони розділені. Це шкодить як підприємству, так і державі. Держава зобов’язана узаконити юридичну службу як власну структуру. Така служба повинна стати важливою умовою ринкової інфраструктури і засобом формування законослухняних господарюючих підприємств.
Проте реформування юридичної служби і надання їй статусу державної структури за аналогією з податковою службою не знайшло підтримка в літературі. Г.Л. Знаменський вважає, що надання юридичній службі статусу податкової служби надасть можливість державі втручатися в оперативну діяльність підприємства, що призведе до обмеження господарської свободи суб’єктів економіки [64; с. 100-101]. Але він не враховує зміст пункту 13 статті 8 Загального положення. В цьому пункті був закріплений обов’язок юридичної служби міністерства здійснювати методичне керівництво правовою роботою на підприємствах галузі, вносити пропозиції з удосконалення роботи, визначати перспективну потребу підприємств галузі в юридичних кадрах для забезпечення їх постійним правовим обслуговуванням. Держава вже «втручається» в правову діяльність підприємства, але мабуть, це не дає позитивних результатів. Тому і виникла необхідність у реформуванні господарсько-правової сфери діяльності підприємств.
Роль і зміст юридичної служби і господарсько-правової роботи повинні набути нового значення, а їхні функції необхідно доповнити і розширити за рахунок сучасних і професійних організаційно-правових засобів. Юридична служба в традиційному розумінні і ринкова економіка несумісні. Ця служба підлягає радикальному реформуванню. Вона повинна бути конструктивною і високоефективною за змістом і цілями діяльності, зобов'язана діяти від імені держави і захищати на законодавчій основі інтереси підприємства з будь-якою формою власності.
Основою вдосконалення юридичної служби і організації господарсько-правової роботи повинен стати Закон «Про державну юридичну службу України». В ньому слід вказати систему і статус, завдання та цілі, структуру служби; визначити її взаємостосунки із адміністрацією підприємства і державою, тобто встановити правовий і соціальний захист, фінансування працівників служби, спеціальні звання (ранги), відповідальність служби за наслідки діяльності.
Удосконалення діяльності юридичної служби і господарсько-правової роботи включає розробку заводських (локальних) положень, інструкцій або методик про порядок укладання договорів, про облік і контроль над їх виконанням; організацію і реалізацію претензійно-позовної роботи; рекомендацій про заходи щодо захисту інтересів і власності підприємства в судах й інших органах (податкових, контролюючих та інспектуючих); порядку обчислення і доведення розміру збитків; заходів виявлення і запобігання непродуктивних витрат. Основою для розробки вказаних положень, інструкцій і методик повинні бути Єдині правила організації і реалізації господарсько-правової роботи, затверджені урядом і обов'язкові для виконання.
2.3. Сутність і зміст локальних нормативних актів
Під господарськими локальними нормативними актами суб’єкта господарювання слід розуміти накази і розпорядження, рішення та інструкції, методики, положення й інші документи, що регулюють виробничі, соціально-економічні і внутрішньоуправлінські відносини; закріпляють правовий статус структурних підрозділів, повноваження і функції службових осіб. Ці нормативні документи забезпечують становлення, функціонування і розвиток статутної господарської діяльності конкретного підприємства. Нормативна діяльність підприємства є правовою основою його виробничо-господарської роботи. Проте від нормативних актів потрібно відрізняти службові документи. Ними є договори (контракти), господарські угоди, претензії і позовні заяви, звіти і відгуки на них, протоколи зборів і виробничих засідань (нарад), платіжна і звітна документація, інші документи. Вони виконують важливі функції у забезпеченні нормальної роботи суб’єкта господарювання.
Ефективна господарсько-правова діяльність включає вміння професійно укладати договори (контракти) й угоди, організовувати контроль за їхнім виконанням, забезпечувати облік негативних наслідків (збитків) при порушенні умов укладених зобов’язань. Юрист-господарник зобов’язаний кваліфіковано підготувати текст претензії, позову або відгуку на них, обґрунтувати їх документами і доказами, а також забезпечити судовий захист інтересів суб'єкта господарювання. Ініціювання, організація і забезпечення виконання цієї роботи вимагає величезних зусиль, комплексних знань й уміння підготувати певні нормативні документи. Для її виконання необхідні наступні накази: «Про порядок укладання договорів (контрактів) і контролю над їх виконанням», «Про облік і доведення розміру збитків при порушенні умов договорів», «Про організацію претензійно-позовної роботи», «Про правове забезпечення виробничої програми».
Для підготовки цих наказів юристу необхідно пізнати специфіку виробництва і реалізації виробничої програми; особливості взаємовідносин структурних підрозділів підприємства; законодавчо-нормативну базу з цих питань. Необхідно зобов'язати відділи, цехи і інші внутрішні підрозділи суб'єкта господарювання в наказах оперативно інформувати юридичну службу про факти порушення умов договорів і наявності збитків із наданням достовірних документів і доказів. Професійна організація і реалізація договірно-контрактної і претензійно-позовної діяльності гарантує безперебійну роботу і рентабельність підприємства за рахунок чіткого забезпечення виробництва сировиною, матеріалами, комплектуючими виробами і вмілою реалізацією продукції, яка виробляється. В господарській діяльності підприємства особливої значущості набувають локальні нормативні акти, що є правовими засобами управління. Ефективна діяльність підприємства реальна і стабільна лише на правовій основі, бо юридична служба гарантує правове управління господарюванням. Професійна організаторська діяльність правової служби підприємства на основі нормативних актів є необхідною частиною управління, що забезпечує законність і рентабельність виробництва.
Підготовка локальних нормативних документів у господарській сфері включає деякі етапи забезпечення виконання цієї роботи. Юрист зобов’язаний проаналізувати проблему, що підлягає вирішенню в нормативному акті; визначити його цілі й очікувані результати від упровадження; обґрунтувати найефективніші правові засоби рішення проблеми; визначити показники результативності нормативного документа і вказати заходи відстежування результатів; вивчити регуляторні акти і відомчу документацію з аналізованої проблеми; провести аналіз специфіки виробництва й управлінських взаємовідносин конкретного підприємства; встановити взаємозв’язок юридичної служби підприємства з його структурними підрозділами; провести внутрішню і зовнішню експертизу проекту нормативного документа; доопрацювати проект з урахуванням зауважень експертів; забезпечити прийняття, підписання і набрання чинності локального господарського нормативного акту. Ця трудомістка і комплексна робота вимагає знань і співпраці юриста з іншими службами підприємства.
Важливими показниками процесу реалізації нормативного документа є його змістовність, ефективність і стабільність, які важко визначити на початковому етапі реалізації. Для визначення цих показників юрист зобов’язаний по-своєму розташовувати інформацію про позитивні (негативні) результати процесу реалізації документа. При виявленні негативного результату юристу необхідно виявити внутрішні або зовнішні чинники, визначити їх шкідливий вплив на результативність нормативного документа. Документ, що не приносить користі, повинен бути негайно скасований. Якість і корисність документів залежать від багатьох чинників, наприклад, від ефективної співпраці юридичної служби із цехами, відділами й іншими службами підприємства при здійсненні господарсько-правової роботи. Оперативна і надійна інформація, професійні розрахунки, компетентні висновки економістів, обґрунтовані дані (відомості), необхідні для підготовки претензії (позову) або відповіді на них, виявляться достовірними доказами і забезпечать захист інтересів підприємства в судових та інших органах.
Контрольні питання
Тема 3. Організація договірної роботи
на підприємстві
3.1. Сутність, ознаки і зміст господарських договорів
Договірна робота є найважливішою частиною господарсько-правової роботи. Згідно з пунктом 7 статті 9 Загального положення, юридична служба бере участь у підготовці, укладанні і контролі за виконанням господарських договорів (контрактів) з іншими підприємствами [49]. Особливе місце в діяльності підприємства з різною формою власності займають господарські договори. Їх мета – забезпечення із мінімальними витратами нормального виробничого процесу, випуску запланованої продукції, рентабельності виробництва й отримання максимального прибутку підприємства. До основних господарських договорів слід віднести поставку продукції; оренду державного і комунального майна; перевезення вантажів підприємств; капітальне будівництво; енергопостачання і теплопостачання; біржову торгівлю. Їхні ознаки: господарська (виробнича) сутність договірних відносин, сторони яких – суб’єкти господарювання (підприємства); особливий порядок укладання, зміни умов договорів і їх припинення; спеціальний судовий захист прав та інтересів суб’єктів господарювання.
Договірна робота на підприємстві – це комплекс організаційно-правових, економіко-виробничих та інших правомірних дій підприємства з укладання, зміни, припинення, обліку і зберігання, контролю за виконанням господарських договорів. Згідно зі статтею 180 Господарського кодексу України (далі – ГК України) зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов’язань, які погоджені сторонами, а також ті, що приймаються ними як обов’язкові умови договору відповідно до законодавства [65, 66].
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, що визнаються такими за законом чи є необхідними для договорів цього виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін повинна бути досягнута згода.
При укладанні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги щодо їхньої якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 цього Кодексу, а в разі їхньої відсутності – в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.
Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.
У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.
Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов’язання, що виникли у сторін до укладання ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору [65, 66].
При організації договірної роботи важливим етапом укладання договору є розробка проекту договору. В процесі цього етапу формується обсяг комплектуючих виробів, сировини і матеріалів по забезпеченню процесу виробництва; визначається структура плану діяльності підприємства з випуску продукції; в проекті договору враховуються інтереси його розробника.
3.2. Порядок укладання господарських договорів
Згідно зі статтею 181 ГК України господарський договір викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладання господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальних вимог до форми та порядку укладання цього виду договорів.
Проект договору може бути запропонований будь-якою зі сторін. У разі, якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.
Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.
За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.
Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов’язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.
У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).
Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладання якого є обов’язковим для сторін на підставі закону, або сторона – виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.
У разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).
У процесі господарської діяльності нерідко виникають випадки, при яких укладений договір при його виконанні стає нерентабельним (збитковим) для іншої сторони. Наприклад, одержувача не влаштовують технічні та якісні характеристики, ціна поставленої продукції. В цьому випадку стаття 188 ГК України передбачила порядок зміни і розірвання господарських договорів [65, 66]. Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.
Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.
Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.
У разі, якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, зацікавлена сторона має право передати спір на вирішення суду.
Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності цим рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.
3.3. Організація роботи з укладання і виконання договорів
Для ефективної організації на підприємстві договірної роботи необхідний професіонально підготовлений наказ «Про порядок укладання, обліку і виконання господарських договорів». Такий наказ слід видавати на підприємстві щороку (жовтень–листопад) з урахуванням змін і доповнень планів, цілей і завдань, вимог нормативних актів. У наказі повинні бути закріплені функціональні обов’язки юридичної служби, відділів і цехів, інших структурних підрозділів підприємства з укладання, зміни, припинення, обліку і зберігання, контролю за виконанням господарських договорів. Радикальна організація такої роботи вимагає розробки юридичною службою з іншими підрозділами підприємства посадових інструкцій, наприклад, відділів договірно-контрактної роботи або постачання, реалізації або збуту продукції, що випускається, планового (економічного), бухгалтерії або фінансового відділу, начальників цехів, складів й інших служб. У посадових інструкціях необхідно більш ретельно закріпити обов’язки конкретних керівників або працівників підприємства з урахуванням специфіки виробництва для оперативного і достовірного контролю за процесом виконання господарських договорів. Наприклад, на свою вимогу юридична служба повинна в найкоротший строк мати повну і об’єктивну інформацію від інших відділів і служб про виконання конкретного договору. Якщо облік і контроль за виконанням договорів ведуть інші відділи і служби, то юрист оперативно повинен мати при невиконанні договору його копію або виписку з нього, товарно-транспортні і фінансові документи про результати виконання договору за конкретний період.
Для кваліфікованої розробки проектів господарських договорів на підприємстві повинна бути створена компетентна комісія, до складу якої слід включити найдосвідченіших і професійних фахівців. Комісію очолює керівник підприємства (його заступник з комерційної служби), члени якої – начальники провідних і важливих для виробництва відділів, цехів, інших служб. До обов’язків комісії слід включити розробку умов (змісту) проекту договору з урахуванням специфіки виробництва, інтересів підприємства і забезпечення його рентабельності; відповідності змісту проекту договору господарським нормативним і локальним актам. Комісія повинна оцінювати й аналізувати умови (зміст) проектів договорів, отриманих від інших контрагентів, на предмет їх доцільності, корисності і рентабельності для підприємства, давати висновки за цими проектами. Наприклад, юридична служба повинна забезпечити законність умов проекту договору; бухгалтерія або фінансовий відділ гарантують за допомогою запропонованих ними умов своєчасну і повну оплату поставленої продукції; технічний відділ повинен забезпечити якість при виготовленні продукції згідно з сучасними стандартами, технічними умовами, еталонами або зразками. Склад і обов’язки комісії корисно закріпити в наказі «Про порядок розробки проектів господарських договорів».
Контрольні питання
ТЕМА 4. ОРГАНІЗАЦІЯ ПРЕТЕНЗІЙНО-ПОЗОВНОЇ РОБОТи
НА ПІДПРИЄМСТВІ
4.1. Поняття й ознаки, зміст і функції претензійно-позовної
роботи на підприємстві
Претензійно-позовна робота означає комплекс організаційно-правових дій юридичної служби і структурних підрозділів підприємства з підготовки, розгляду претензій і позовів, обґрунтовування їх необхідними документами для захисту прав та інтересів підприємства. Згідно з пунктом 9 Загального положення юридична служба організовує претензійну і веде позовну роботу; представляє у встановленому законодавством порядку інтереси підприємства в судах, інших органах під час розгляду правових питань і спорів; дає правову оцінку претензіям, що пред’явлені підприємству чи підприємством у зв’язку з порушенням його майнових прав і законних інтересів [49].
Ознаками претензійно-позовної роботи є плановість, законність, комплексність, професіоналізм організації роботи, ефективність, науковість і відповідальність. Зміст претензійно-позовної роботи включає строгу і чітку структуру її організації; достовірний та оперативний облік пред'явлених і отриманих претензій і позовів; підготовку їх текстів і відповідей на претензії і позови; формування документів і обґрунтовування доказами претензійних і позовних матеріалів; аналіз результатів претензійної і позовної роботи; розробку і реалізацію рекомендацій щодо вдосконалення такої роботи. Її організатором на підприємстві є юридична служба, яка повинна забезпечити на високому професійному рівні результативність такої діяльності.
Функції претензійно-позовної роботи на підприємстві повинні сприяти:
Завдання претензійно-позовної роботи – захист прав та інтересів підприємства в господарських й інших правовідносинах; забезпечення за рахунок правових засобів його рентабельної діяльності; зміцнення господарсько-договірної дисципліни за рахунок заходів відповідальності.
4.2. Порядок і терміни подання та розгляду претензій і позовів
Згідно зі статтею 6 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) підприємства та організації, що порушили майнові права і законні інтереси інших підприємств та організацій, зобов’язані поновити їх, не чекаючи подання претензії [67, 68].
Підприємства та організації, чиї права і законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією.
У претензії зазначаються:
а) повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства, організації, яким претензія пред’являється; дата подання і номер претензії;
б) обставини, на підставі яких подано претензію; докази, що підтверджують ці обставини; посилання на відповідні нормативні акти;
в) вимоги заявника;
г) сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії;
д) перелік документів, що додаються до претензії, а також інших доказів.
Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватись до претензії із зазначенням про це у претензії. До претензії про сплату грошових коштів може додаватися платіжна вимога-доручення на суму претензії.
Претензія підписується повноважною особою підприємства, організації або їхнім представником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку [67, 68].
У цій статті не вказані терміни подання претензії. Згідно зі статтею 257 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки [6, 7]. Тому претензії, якщо інше не було вказане в законодавстві, подаються в період трьох років.
Згідно зі статтею 7 ГПК України претензія розглядається в місячний строк, який обчислюється з дня одержання претензії. У тих випадках, коли обов’язковими для обох сторін правилами або договором передбачено право переперевірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, претензії, пов’язані з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом двох місяців.
Якщо до претензії не додано всі документи, необхідні для її розгляду, вони витребуються у заявника із зазначенням строку їх подання, який не може бути менше п’яти днів, не враховуючи часу поштового обігу. При цьому перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів чи закінчення строку їх подання. Якщо витребувані документи у встановлений строк не надійшли, претензія розглядається за наявними документами.
При розгляді претензії підприємства та організації в разі необхідності повинні звірити розрахунки, провести судову експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору.
Підприємства та організації, що одержали претензію, зобов’язані задовольнити обґрунтовані вимоги заявника [67, 68].
Згідно зі статтею 8 ГПК України про результати розгляду претензії заявник повідомляються у письмовій формі.
У відповіді на претензію зазначаються:
а) повне найменування і поштові реквізити підприємства, організації, що дають відповідь, та підприємства чи організації, яким надсилається відповідь; дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку дається відповідь;
б) коли претензію визнано повністю або частково, – визнана сума, назва, номер і дата розрахункового документа на перерахування цієї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці;
в) коли претензію відхилено повністю або частково, – мотиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи, що обґрунтовують відхилення претензії;
г) перелік доданих до відповіді документів та інших доказів.
Коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові повинно бути повернуто оригінали документів, одержаних з претензією, а також надіслано документи, що обґрунтовують відхилення претензії, якщо їх немає у заявника претензії.
Відповідь на претензію підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником та надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.
Якщо претензію про сплату грошових коштів, до якої додано платіжну вимогу-доручення, визнано повністю або частково, у платіжній вимозі-дорученні зазначається визнана сума.
Платіжні вимоги-доручення виконуються установами банків у порядку, встановленому Національним банком України.
За необґрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми винна сторона сплачує другій стороні штраф у розмірі 10 процентів від списаної суми [67, 68].
Згідно зі статтею 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені); у зв’язку з недоліками проданого товару; у зв’язку з перевезенням вантажу або багажу [6, 7].
4.3. Організація роботи з подання і розгляду претензій і позовів
З урахуванням виробничої специфіки підприємства, його структури і форми керівництва юридична служба спільно з внутрішніми підрозділами зобов'язана видати наказ «Про організацію претензійно-позовної роботи». В наказі слід закріпити функціональні обов'язки відділів, служб, цехів та інших внутрішніх підрозділів підприємства за поданням інформації про результати виконання господарських договорів (контрактів); підготовці документів з обґрунтовування доказами претензій і позовів. Підрозділ матеріально-технічного забезпечення готує претензії до контрагентів (постачальників) за недоставку (недопоставку) та порушення строків поставки продукції, сировини, матеріали, про повернення сум внаслідок необґрунтованого підвищення цін, за недостачі матеріальних цінностей; перевіряє претензії контрагентів (постачальників) про сплату штрафу, пені за необґрунтовану відмову від оплати продукції, сировини, матеріалів, за неповернення або несвоєчасне повернення тари.
Підрозділи устаткування (обладнання) головного механіка, головного енергетика готують претензії до контрагентів (постачальників) про стягнення штрафу, пені та збитків, що виникають з порушень строку поставки, недопоставки устаткування (обладнання), запасних частин, поставки неякісної та некомплектної продукції, безпідставного підвищення цін; перевіряють претензії контрагентів (постачальників) щодо невиконання договірних зобов’язань підприємством відповідно до функцій щодо забезпечення господарської діяльності.
Підрозділ збуту готує претензії до контрагентів (покупців) про стягнення штрафу, пені за несвоєчасну оплату продукції, сировини, матеріалів, безпідставне відмовлення від їх одержання, оплату штрафу, пені за неповернення або несвоєчасне повернення тари; перевіряє претензії контрагентів (покупців) про оплату штрафу, пені за порушення строку поставки, недопоставку та непоставку продукції, сировини, матеріалів, за недостачу їх при відвантаженні, про повернення грошових сум при невиконанні договірних зобов’язань підприємством.
Підрозділ технічного контролю готує претензії до контрагентів (постачальників) та перевіряє їхні претензії, які виникають з поставки продукції (товарів) неналежної якості, некомплектної, немаркованої або неправильно маркірованої, а також претензії, пов’язані з якістю та маркуванням тари (упаковки).
Підрозділ капітального будівництва готує претензії до підрядчиків про стягнення штрафу, пені за невиконання робіт у визначені строки, інші претензії, що виникають з договорів підряду на капітальне будівництво, а також претензії до постачальників про стягнення штрафу, пені та збитків, заподіяних підприємству у зв’язку з порушенням строку поставки або непоставкою (недопоставкою) устаткування (обладнання) для капітального будівництва, поставкою некомплектної продукції або неналежної якості, про стягнення сум внаслідок завищення обсягів робіт та цін; перевіряє претензії про неоплату рахунків за виконані роботи, про стягнення за затримку видачі робочих креслень та інших документів, за затримку приймання виконаних робіт, за неповернення або несвоєчасне повернення тари.
Фінансовий підрозділ (бухгалтерія) готує та перевіряє претензії про стягнення дебіторської та кредиторської заборгованості і за неналежним чином проведені розрахункові операції.
Транспортний підрозділ готує претензії до підприємств та органів залізничного, водного, повітряного, автомобільного, іншого транспорту та перевіряє їх претензії, що виникають з транспортних операцій.
Інші підрозділи готують та перевіряють претензії, що виникають у зв’язку з невиконанням договірних зобов’язань, відповідно до їх функцій у порядку, визначеному на підприємстві.
У наказі необхідно встановити обов’язки конкретних внутрішніх підрозділів з підготовки претензій і необхідних документів. Підготовку тексту (змісту) позовних заяв і подання їх до господарського суду здійснює юридична служба підприємства. В наказі потрібно закріпити організацію позовної роботи. Позов подається у випадках безпідставного повного або часткового відхилення претензії, поданої підприємством та залишення її без відповіді. Юридична служба дає правову оцінку документів, переданих їй відповідним структурним підрозділом щодо їх обґрунтованості та законності. Юридична служба у процесі підготовки позовної заяви має право вимагати від структурних підрозділів податкові матеріали, які підтверджують вимоги підприємства-позивача. Якщо переданих документів виявляється недостатньо чи вони будуть неправильно оформлені, юридична служба зобов’язана у письмовому висновку встановити строк для усунення недоліків.
Якщо структурний підрозділ не передав необхідні документи, керівник підприємства має право накласти стягнення на винних осіб відповідно до чинного законодавства. Рішення, ухвала, постанова господарського суду аналізується відповідним структурним підрозділом та юридичною службою. За результатами цього аналізу керівнику підприємства або його заступнику пропонуються пропозиції:
Заява про перевірку рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду підписується керівником підприємства або його заступником. Заява про перевірку рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду подається не пізніше двох місяців з дня їх прийняття. Заява про перевірку рішення, ухвали, постанови подається до господарського суду, який розглянув справу. Копія заяви надсилається другій стороні (сторонам).
Сторона після одержання копії, поданої до господарського суду, заяви про перевірку рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду або протесту прокурора, надсилає відзив до господарського суду, що здійснює перевірку, іншим сторонам чи прокурору, який приніс протест. Відзив підписується керівником підприємства або його заступником.
Позовні заяви, одержані підприємством реєструються канцелярією і в той же день передаються для резолюції керівнику підприємства або його заступнику, потім – в юридичну службу для виконання. Юридична служба реєструє позовні заяви в журналі обліку, вивчає вимоги, викладені в позовній заяві, аналізує їх. При необхідності юридична служба передає позовну заяву у відповідний структурний підрозділ, який в 3-денний строк зобов’язаний надати висновок та необхідні документи по суті позовних вимог. На підставі одержаних документів юридична служба готує мотивований відзив, який підписує керівник підприємства або його заступник, та надсилає його не пізніше 3-х днів з дня одержання ухвали про порушення справи;
а) господарського суду – разом з усіма документами, що підтверджують заперечення проти позову;
б) позивачу та іншим відповідачам копію відзиву.
Відзив повинен містити:
Юридична служба зобов’язана аналізувати результати претензійно-позовної роботи підприємства за квартал, півріччя, рік. Структурні підрозділи підприємства представляють їй для цього необхідні дані. Це повинне бути закріплено в наказі «Про організацію претензійно-позовної роботи». Результати аналізу юридична служба викладає письмово з цифровими даними.
Аналіз може здійснюватись в такому порядку:
– за кожним видом претензій, позовів наводяться найчастіші випадки порушень, допущені структурними підрозділами, найхарактерніші претензії, позови на значні суми, причини та умови їх виникнення;
– вносяться пропозиції щодо вживання конкретних заходів та здійснення організаційних дій для поліпшення претензійно-позовної роботи, запобігання непродуктивних витрат та збитків, відшкодування шкоди заподіяної підприємству, за рахунок винних осіб. У необхідних випадках за погодженням з керівником підприємства з аналізу претензійної та позовної роботи додається проект наказу, погоджений з відповідними структурними підрозділами.
Результати аналізу претензійної та позовної роботи подаються керівнику підприємства або його заступнику. Керівник підприємства (або його заступник) розглядає за участю керівників структурних підрозділів аналіз претензійної та позовної роботи та приймає відповідне рішення. Юридична служба періодично проводить заняття з працівниками інших структурних підрозділів підприємства щодо вивчення норм чинного законодавства з питань укладання та виконання договорів прийому та відпуску продукції (товарів), економії, раціонального використання матеріальних, трудових, фінансових, сировинних ресурсів.
Претензійні та позовні матеріали, одержані підприємством, реєструються в книзі вхідної кореспонденції, а ті, що ним надсилаються – у книзі вихідної кореспонденції. Особа, яка працює з кореспонденцією, що надійшла, повинна до претензійних та позовних матеріалів додати конверт, який має штамп пошти з датою відправки, що може бути єдиним доказом своєчасної чи несвоєчасної їхньої відправки. При реєстрації претензій перевіряється наявність усіх документів, зазначених в додатку до них. При відсутності або невідповідності документів, зазначених в додатку, працівниками канцелярії складається акт за підписом не менше 3-х осіб. Канцелярія після реєстрації претензії чи позовної заяви і резолюції керівника підприємства або його заступника в той же день передає ці документи в юридичну службу (при її відсутності – структурному підрозділу, якому доручено перевірку претензії або підготовку відзиву на позовну заяву), яка здійснює їх реєстрацію в журналі обліку і первинну правову оцінку, формує претензійну справу, готує відзив на позовну заяву. Претензійні та позовні матеріали підприємства і ті, що надійшли до нього, зберігаються в окремих папках (незакінчені претензії; незакінчені позовні матеріали; закінчені претензії; закінчені позовні матеріали). Закінчені претензійні та позовні матеріали зберігаються юридичною службою протягом трьох років до передачі їх на збереження в архів. Ці матеріали підшиваються у відповідні папки в тій послідовності, у якій вони були зареєстровані.
Контрольні питання
1. Сутність і зміст претензії і позову у господарському процесі.
2. Функції претензій і позовів у господарській сфері.
3. Порядок і терміни подання та розгляду претензій у господарському процесі.
4. Порядок і терміни подання та розгляду позовів при господарських правопорушеннях.
5. Сутність та ознаки претензійно-позовної роботи на підприємстві і в господарських товариствах.
6. Зміст і функції претензійно-позовної роботи.
7. Як ефективно організувати і реалізувати на підприємстві претензійно-позовну роботу?
8. Що означає ефективність претензійно-позовної роботи?
9. Назвіть засоби вдосконалення претензійно-позовної роботи на підприємстві і в господарських товариствах.
Тема 5. Організація роботи з Правового управління економікою ПІДПРИЄМСТВА
5.1. Сутність, цілі і функції правового управління економікою
підприємства
В умовах формування ефективної економіки важливу функцію набуває управління, в основі якого – неухильне виконання законодавства і вказівок держави. Порядок господарювання та управління формує тактику і стратегію економічного і політичного розвитку держави. Право є універсальним засобом планування й управління, регулювання і координації процесів виробництва та реалізації продукції, відповідальності за наслідки керівництва.
Правове управління економікою підприємства означає порядок, дисципліну і законність у господарських відносинах, невідворотну відповідальність за дії, ухвалені рішення і результати керівництва. Кожне управлінське рішення, прийняте з метою планування і регламентації економіки і виробництва, зобов’язане бути законним і обґрунтованим, корисним і ефективним. У розробці управлінських документів (наказів і планів, програм і рішень) зобов’язані брати участь кваліфіковані юристи із знанням господарського законодавства і вмінням професіонально його застосувати. Правове управління господарськими процесами стає необхідною складовою частиною економіки. Економіка представляє концентрований вираз законодавства і є головною політикою держави.
В індустріальних країнах право виявилося двигуном, орієнтиром і засобом управління економікою. В Україні цього не відбулося. Двигун виявився непридатним до реформування і ефективного управління. Злегка трансформоване законодавство не може стати правовою основою управління економікою підприємства і країни. Виникла складна ситуація. Держава переходить до ринкових відносин, а законодавство перешкоджає. Воно стало каменем спотикання на реформаторському шляху. Шкідливі наслідки законодавства «зцементували» процеси оновлення і гальмують творення, перешкоджають розвитку виробництва і підприємств. Наприклад, за відомостями, наданими президентом концерну «Група Норд» В.І. Ландіком, підприємство АТ «Норд» реалізувало продукції на суму 341 млн. грн, сплатило податків 25 млн. грн, а прибутки отримало 1 млн. 460 тис. грн. [45]. При таких законодавчих умовах національний товаровиробник приречений на банкрутство.
Законодавство перехідного періоду необхідно наповнити конструктивним змістом із забезпечення реалізації урядових програм і цілей національного виробника. Основу правовідносин суб’єктів господарювання складуть якісно оновлені закони. Їм слід пройти довгий і складний шлях, перш ніж вони стануть корисними і стабільними. Цей шлях включає стадії реформування і розвитку законодавства. Законам потрібно повністю очиститися від шкідливих побічних явищ і наслідків неефективної правової системи. Законодавство цього періоду зобов’язано заборонити апарату управління змінювати зміст законів. Реалізація цього правила обмежить активність відомчої нормотворчості, мінімізує обсяг правової продукції, захистить закони від руйнування відомствами. Верховній Раді країни слід встановити ретельний контроль над ефективністю дії прийнятих законів. При їх недосконалості парламенту необхідно з’ясувати причини законодавчого браку і вжити термінових заходів з його усунення.
Далі закони набудуть властивостей ринкового регулювання. Це доступність викладу, ясність змісту і нескладність вживання законодавства, надійний захист інтересів товаровиробника і підприємця, взаємна відповідальність суб'єктів господарювання і владно-виконавчих структур. Ці умови привернуть ділову людину і спростять шлях до ефективної економіки. Закони економіки повинні з’явитися як монолітний правовий документ з цільним, усестороннім і закінченим регулюванням конкретних взаємостосунків. Слід повністю виключити будь-яку можливість апарату управління використовувати законодавство з особистою метою для власного збагачення. В нормативному документі необхідно визначити економіко-правовий механізм забезпечення реалізації обов’язкових положень, закріпити заходи покарання за їх невиконання, вказати засоби управління конкретними господарськими процесами.
При вході української економіки в світову ринкову систему відбудеться поступове зрощення законодавства країни із законами інших держав. Це забезпечить стабільний розвиток зовнішньоекономічних зв’язків, захист національного виробника при взаємостосунках з суб’єктами господарювання інших держав. Міжнародний рівень змісту власних законів надасть підприємцю можливість стати рівноправним партнером у світовій економіці. Законодавство покликане захистити слабких, надати свободу сильним, а також дати можливість підприємцю проявити себе в економіці. Функції законодавства у сфері управління господарюванням полягають у тому, щоб виключити свавілля і диктат апарату управління в економіці, відділити її від політики, зняти обмеження і заборони на шляху виробництва і підприємництва, ефективно і з користю управляти економікою. При формуванні конструктивного законодавства слід враховувати практику розвинених країн зі створення й організації правового забезпечення ринкової інфраструктури.
Майбутнє економіки України за дрібним бізнесом. В Україні функціонує близько 135 тисяч малих підприємств, на яких працюють майже 1,4 мільйони осіб (близько 6 % зайнятого населення). Близько 52 % малих підприємств працюють у сфері торгівлі, громадського харчування, матеріально-технічного забезпечення і збуту, 14 % – у промисловості, 10 % – у будівництві і 5 % – у сфері побутового обслуговування.
5.2. Проблеми правового управління економікою підприємства
На шляху становлення національного бізнесу виникають наступні проблеми: незадовільний розвиток ринку нерухомості, брак ділової інформації про постачальників і покупців, тиск з боку кримінальних елементів і місцевих властей, брак управлінських знань, складності отримання кредиту і порядку ліцензування, неплатежі клієнтів, надмірна кількість законодавчих актів, низький споживацький попит, часта зміна законодавства і податкової звітності, надмірна кількість податків та їх висока ставка. Бізнесу шкідливі стихійність, непрофесіоналізм законів і безвідповідальність апарату управління. В основі розвитку бізнесу й економіки повинне бути законодавство з ринковими властивостями і світовим досвідом його реалізації, урядові програми з розвитку і надання допомоги товаровиробникам і підприємцям.
Для реалізації цих цілей слід було б створити національний Центр досліджень проблем бізнесу. Він має право на контрактній основі проводити дослідження для комерційних структур і виконувати державні замовлення з регулювання і стабілізації бізнесу. Центр зміг би надавати довідки і рекомендації, здійснювати розробку бізнес-планів, підготовку комерційної та іншої документації для приватних і державних структур з питань підприємництва і рішення маркетингових проблем, реалізації комерційних угод, а також брати участь у підготовці програм з надання державної допомоги підприємцям і товаровиробникам. На місцях можуть бути створені регіональні Центри з аналогічними функціями.
Економічна свобода означає, що підприємства самі зможуть укладати договори і контракти з постачальниками і покупцями, формувати обсяг замовлень і план виробництва, проводити продукцію з урахуванням потреб ринку, встановлювати ціни і визначати ринок збуту. На законодавчій основі в нових умовах слід змінити порядок кредитування. Кредити корисно видавати під конкретні програми для реорганізації економіки, розвитку ринкової інфраструктури, сприяння приватнопідприємницькій діяльності, конверсії військового виробництва з обов’язковою перевіркою підсумків ефективності використання кредитів. Міністерства або інші структури, що отримали валюту на оновлення і реконструкцію технологій, зобов’язані періодично робити звіт про витрачання засобів перед Верховною Радою. Велика частина валютних засобів повинна спрямовуватись приватизованим структурам, а не органам управління. Для рентабельної господарської діяльності необхідні економічна свобода, законодавча стабільність, правовий професіоналізм, державний захист і підтримка підприємництва, компетентні юристи у сфері господарювання.
Професійним є законодавство, розроблене висококомпетентними юристами і прийняте професійним парламентом. Для реформи головне – це розробити конструктивне й ефективне законодавство для стартових процесів радикальної економіки. Законодавство зобов'язано регулювати, координувати і сприяти формуванню, функціонуванню і розвитку економічних процесів і структур. Основним джерелом тіньової економіки і корупції є неврегульованість державою господарських процесів і свавільне втручання апарату управління в оперативну діяльність підприємств. Світовий досвід боротьби з такими явищами свідчить, що найефективнішим методом їх викорінювання служить мінімізація можливості апарату управління творити свавілля в промислово-господарській сфері. Корисну функцію в цій справі також виконує невідворотна і жорстка відповідальність за наслідки такого свавілля.
Тіньова економіка є у всьому світі і її масштаби достатньо великі. В промислово розвинених країнах вона досягає в середньому 15 %, а в тих, що розвиваються – близько 30 %. Чим вищі податки і сильніше втручання держави в економіку, тим сильніший вплив тіньового бізнесу. В Єгипті, Нігерії, Таїланді підпільний обіг економіки досягає 70 % ВВП. У розвинених країнах найбільша частка тіньової економіки досягає 23-28 %, наприклад, в Бельгії, Італії та Іспанії. Тіньовий бізнес Австрії, Америки і Японії досягає 10 %. Найнижчий відсоток тіньової економіки в Швейцарії, де розмір податків встановлюється на референдумах. Основні негативні частини сучасної національної економіки: тіньове законодавство, тіньова економіка і тіньова діяльність. Тіньове законодавство є основою тіньової економіки, яка служить джерелом тіньовій діяльності. Тіньове законодавство означає використання не самого закону або іншого нормативного акту, а його недосконалість (недоліки і помилки, прорахунки і пропуски) в практичній діяльності громадян і підприємств. Наприклад, реалізація закону «Про підприємництво» (втратив силу з 01.01.2004 р.) зруйнувала і знищила цивілізовані процеси зародження в Україні підприємництва. Недосконалість і прорахунки законодавства надали можливість чиновницькому корпусу різних управлінських структур і підприємцям застосовувати його на свій розсуд, експлуатувати і збагачувати. В основному з цієї причини процеси формування національного підприємництва не отримали розвитку. Українським підприємцям і виробникам потрібні інвестиції, але вони не хочуть пропорційно ділитися з інвесторами повноваженнями і прибутком. Тут слід скасувати практику проходження і затвердження національних кредитних угод через парламент. Наприклад, коли японські бізнесмени дізнаються про те, що українські інвестиційні проекти повинні бути схвалені парламентом України, гроші йдуть на інші ринки.
Види, обсяги і зміст тіньової економіки в країні мають місце тоді, коли законодавство і влада дозволяють їй функціонувати. Наприклад, за кордоном тіньова економіка – це торгівля зброєю, наркобізнес, відмивання злочинних грошей і рекет. В Україні обсяги тіньової економіки перевищують більше половини внутрішнього валового продукту, а витік тіньового капіталу за кордон втричі перевищує західні кредити, всі види допомоги, узяті разом. Обсяги тіньової економіки зростають настільки, наскільки законодавство і влада дозволяють їм зрости. Найшкідливішим негативним наслідком такої економіки є те, що тіньовий капітал ухиляється від сплати податків, доходи від тіньової економіки не наповнюють бюджет, не стимулюють розвиток власного виробництва, а осідають на рахунках у зарубіжних банках. За підрахунками фахівців, така сума досягає 20 млрд. доларів. За допомогою тіньової економіки з країни «викачуються» ресурси, сільськогосподарська сировина, важлива стратегічна продукція.
Тіньова економіка – метод варварського знищення прогресу і благополуччя України. Тіньова економіка життєздатна, оскільки вона тісно пов’язана з банківською системою, керівництвом великих підприємств. Саме «тіньовики» ініціюють, організовують і реалізовують приватизацію, бо це дає їм повну можливість легально експлуатувати державну власність і швидко збагатитись на цій основі. За даними Фундації держмайна України, за останні роки було продано державної власності на 120 млрд. грн, з яких до бюджету поступило менше 1 млрд. грн.
У 1929-1933 роки така ситуація мала місце в США. Це відкинуло Америку назад в економічних відносинах на 20 років, а Україна вже була відкинута на 45-50 років. Пануюча еліта помилково вважає основним лікарем української економіки МВФ, а його кредити – єдиними ліками. Помилка еліти полягає в недооцінці науково-технічного та економічного потенціалу країни, ролі фахівців у розвитку прогресу. Розрахунок на зовнішні фінансові сили, зарубіжне грошове вливання лише закабаляє країну, принижує гідність влади і народу, веде до колонізації держави.
Що ж стримує управління економікою підприємства і держави? Такими причинами є: недосконалість законодавчої основи, непрофесіоналізм апарату управління, відсутність економічно обґрунтованих і фінансово-забезпечених урядових програм розвитку економіки, нестача політичної свободи і державної сили керівництва країни в подоланні перешкод, захоплення адмініструванням, корумпованість апарату управління, відсутність конструктора і організатора економічних процесів, незахищеність прав та інтересів суб’єктів господарювання, складність отримання кредитів, неплатоспроможність клієнтів, недосконалість податкової системи. На думку німецьких фінансистів, негативними чинниками, стримуючими присутність німецького капіталу в Україні, є часта зміна законів і правил, високі податки і збори, бюрократизм і злочинність.
Чим пояснити гальмування економічних процесів в Україні? Таке гальмування полягає в тому, що результати реформи суперечать інтересам консервативної бюрократії, управлінцям-ортодоксам і погіршують їх власне благополуччя. Реформа небажана і небезпечна для корумпованої бюрократії і владної еліти, вона позбавляє їх звичних пільг і привілеїв. Цього владні консерватори і псевдореформатори допустити не можуть. Вони приватизують як державну власність, так і державну правомочність на управління нею, здійснюють лише функції, що сприяють збагаченню еліти і накопиченню капіталу. Законодавча і владно-виконавча еліта виявила повну нездатність і небажання в найкоротший строк розробити програми реформування, забезпечити їх реалізацію, не стала конструктивною і творчою основою товариства.
Зазначені причини дискредитують ефективність економічної реформи в Україні. Влада своїми діями, а часом бездіяльністю, дискредитувала себе, ідеї і цінності господарського творення. Товариство утомлено чекати успіхів від реформи, не вірить в її реальну корисність. Воно вирішило, що реформа – це легка і проста, швидка і досить приємна справа. Так вважала і влада. Проте реальність реформування показала, що для конструктивної реалізації процесів реформи потрібні висококваліфіковані фахівці, неординарні політики і державні управлінці, реформатори і творці. Таких фахівців серед реформаторів не виявилося. Тепер уже очевидно, що реформа представляє складний, довгий і трудомісткий процес.
Дослідження результатів й ефективності національних реформ показало, що їх автори не врахували реальних внутрішніх можливостей і потреб країни, її науково-технічного потенціалу, національних особливостей трудового ресурсу власного народу. Корисно оцінити економічну діяльність влади України за роки її реформування в порівнянні з Китаєм і у взаємостосунках України з Росією. Наприклад, за 20 років реформ в Китаї ВВП зріс в 6,4 рази; було створено 15 нових промислових галузей; життєвий рівень в селі зріс в 4,6 раз, а в місті – в 3,5 раз; частка тіньової економіки не перевищує 3 % [9]. В Україні за період з 1990 року по 1999 рік реальний ВВП скоротився майже в три рази, зовнішні борги виросли з 400 млн. доларів США в 1992 році до 12,4 млрд. доларів в 1999 році, тобто майже в тридцять разів. Тіньова економіка охоплює 60 %. Заборгованість по заробітній платі в березні 2000 року склала 7 млрд. грн. Загальна чисельність офіційно зареєстрованих безробітних збільшилася з 350 тис. осіб до 1,2 млн. осіб. Реальне безробіття склало 8 млн. осіб. Сьогодні понад 1 млн. осіб має середній прибуток менше 10 доларів на місяць, а більш ніж 100 тис. сімей – 4 долари. Більшість експертів (80 %) негативно оцінює нинішній стан українсько-російських відносин. Майже третину (30 %) опитаних визначають характер двосторонніх контактів як «нестабільність», 29 % – «як декларативна співпраця», 26 % – як стагнацію, 3 % – як погіршення взаємовідносин двох країн [53].
Більшість російських експертів (80 %) вважає Україну державою, що знаходиться під впливом Заходу. Дві третини (69 %) опитаних характеризують Україну як маловпливову європейську державу, що знаходиться у пошуках свого місця в світі. Україна знаходиться на «перехресті» відносин та інтересів Росії і Заходу, формує своє місце в Європі, прагне увійти до європейського простору на принципах ринкової економіки і міжнародних правових стандартів.
5.3. Організація процесів правового управління економікою
підприємства
Для результативної діяльності економічних структур та ефективного управління економікою підприємства потрібна стабільна законодавча система. Вона включає правове закріплення процесів роздержавлення і приватизації, професійну організацію роботи з правового управління економікою підприємства, антимонопольне законодавство і контрактну систему праці, нормативне регулювання оптової і біржової торгівлі, правове забезпечення ринкової інфраструктури, соціальний і юридичний захист інтересів і життєвих умов громадян. Але головною перевагою стабільного законодавства є його постійність, доповнення і коректування змісту законів виконавчими структурами (президентом, урядом, міністерствами). Проте приклади підтверджують непостійність законів. До Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22.05.97 р. внесено більше 40 змін і доповнень різними структурами управління. Загальна кількість нормативних документів, регулюючих оподаткування прибутку підприємств в країні, перевищує 3000. Це призвело до того, що зміни і доповнення, роз'яснення і вказівки, циркуляри і галузеві листи з питань оподаткування прибутку підприємств перешкоджають збору податків з наповнення бюджету, руйнують і знищують основи податкової системи, порядок і відповідальність.
Учені і практики повинні аргументовано переконати трудові колективи і товариство в корисності переходу до ефективного господарювання, довести його перевагу перед командно-розподільною економікою. Така переконаність особливо необхідна для найшвидшого усвідомлення громадянами доцільності плідного виробництва і розвитку. В цивілізованій ринковій економіці 70 % усього виробництва працює на людину і споживацький сектор, а 30 % обслуговує цей сектор і державу. Таке співвідношення однакове як у гігантській Америці, так і в маленькій Данії. Матеріальною і фінансовою основою економіки і виробництва є власність. Ключ до реформи – це пошук оптимальних механізмів приватизації на основі державно-правового регулювання. В Україні слід створити спеціальний представницький орган, що розроблятиме плани і прогнози, програми розвитку економіки і приватизації промисловості і керуватиме організацією планування. Наприклад, у Франції – це генеральний комісаріат планування, в США держава регулює до 10 % цін, а прогнозуванням займаються як державні, так і приватні структури. В цих країнах планування здійснюється на основі єдиних норм, методів і показників, встановлених законодавством.
Економічні механізми і процеси вимагають чіткого визначення правового статусу приватної власності. Для цього необхідний конструктивний Закон «Про приватну власність», в якому доцільно відобразити підстави придбання, суб’єктів і об’єктів права приватної власності; правочинність власника і спеціальні пільги; заходи щодо захисту приватної власності; встановити відповідальність власника за порушення правочинності і законодавства. В цьому документі повинне бути зосереджено основне законодавство про приватну власність. Суб’єкти господарювання потребують захисту власної валюти, забезпечення грошово-фінансової стабільності і позбавлення країни від долара і ходіння іншої валюти. Директорський корпус державних підприємств створив приватні структури на основі державної власності і перекачує сировину, матеріали і готову продукцію за кордон, підриває цінову політику і встановлює монополію виробництва, саботує прийняття ефективних законів і підміняє державні інтереси власною вигодою. Державний директорат є небезпечною перешкодою на шляху ринкових програм. Держсектор став некерованим. Лише 35 % падіння виробництва були викликані зовнішніми причинами. Серед них основними виявилися розрив колишніх господарських зв’язків і складності у взаєморозрахунках. Інші 65 % обумовлені внутрішніми чинниками. Це – відсутність ефективного управління, виконавчої і технологічної дисципліни, корпоративний егоїзм монополістів.
Терміново необхідний нормативний документ про цілеспрямоване і кваліфіковане керівництво державним сектором економіки. Він повинен надати уряду реальну можливість оперативно управляти директорами держпідприємств, проводити заміну керівників-консерваторів на заповзятливих реформаторів, укладати трудові контракти з керівництвом державних підприємств, формувати ринкові механізми і процеси в промисловості. Директори держсектора зобов’язані відповідати за збитковість виробництва з їх вини, а в контрактах повинен бути закріплений обов’язок відшкодовувати збитки від негативних наслідків керівництва.
Економіці необхідні іноземні інвестиції. Вони – немов мотор для запуску економіки, сприяють реалізації її механізмів. У всьому світі іноземні інвестиції давно стали нормою в економіці. Наприклад, в США прямі та іноземні капіталовкладення досягли 407 млрд. доларів. Англійці вклали в американську економіку більше 120 млрд. доларів, японці – понад 20 млрд. доларів. Саме завдяки іноземним інвестиціям розвивається економіка Гонконгу, Південної Кореї, Сінгапура й інших країн. Міжнародний досвід показав, що будь-яка держава без збитку для національної незалежності може передати іноземним вкладникам до 25 % своєї власності. За планом Маршалла, Америка з квітня 1948 року по грудень 1951 року надала шістнадцяти європейським державам безвідплатну допомогу на суму 12,5 млрд. доларів. Був розроблений план Маршалла для Сходу, який розраховано на 6 років. Згідно з яким 21 держава повинна внести з своїх бюджетів до спеціального фонду в цілому 180 млрд. доларів. Частина допомоги країн СНД складе 126,9 млрд. доларів. Чи буде її достатньо Україні, якщо для відновлення економіки колишньої ГДР, наприклад, в 1992 році знадобилося близько 100 млрд. західнонімецьких марок?
В Україні неплідні класичні ринкові методи і законодавство, які ефективно спрацьовували і приносили успіх іншим державам. Це спонукає серйозно осмислити зміст й економіко-правові засоби становлення реформи, методи управління нею. Як управляти держсектором в умовах переходу до ефективної економіки? В розвинених країнах формуються великі фінансово-промислові центри, навкруги яких множаться дрібні і середні фірми. Ці фірми володіють такими технологіями, яких немає у великих центрів або підприємств. Тут можливо довірче управління від імені держави за допомогою контрольних пакетів акцій. Уряд зобов’язаний призначати керівників держсектора, що перемогли в конкурсі, на контрактній основі або запрошувати досвідчених західних менеджерів і фахівців. Уряд не повинен займатися виробниками, а лише контролювати положення на ринку, регулювати відхилення і не допускати кризових ситуацій. Найбільша проблема для управління – навчитися впливати за допомогою права, податків і кредитів. Це трудність професійна, бо об'єктом управління стає не виробництво, а споживацький ринок, і трудність психологічна, оскільки потрібно відвикати командувати і звикати діяти правомірно, ініціативно і творчо. До свободи звикнути легко, але як бути з її неминучим супутником – ризиком? Держава перестає бути командиром і опікуном. У такій ситуації багато керівників держсектора не знаходять правильного орієнтиру, порушують законодавство і стають тіньовими ділками.
Для успішної реалізації ефективних процесів економіки, оптимального рішення державних проблем потрібні фахівці-професіонали, які здатні реформувати, порядні управлінці. Професіоналізм управління означає компетентність й інтелектуальність, надійність і стабільність плідної діяльності, моральність і самооцінку власних вчинків, відповідальність за результати керівництва. Влада – необхідний, але дуже небезпечний механізм, особливо коли вона виходить з-під контролю законодавства. В цьому випадку влада стає настільки небезпечною і непередбачуваною, що призводить країну до розорення, а населення – до зубожіння. Тому законодавство зобов’язано стримувати владу від зайвих пільг і привілеїв, від правопорушень і злочинів. Суворість заходів покарання, невідворотність відповідальності за наслідки керівництва і способи забезпечення її реалізації є виховними, дисциплінуючими і каральними чинниками для влади.
В умовах тіньового законодавства і тіньової економіки виникла проблема: які юристи потрібні суб’єктам господарювання, державі і товариству? Суб’єктам господарювання необхідні юристи, що вміють активно застосовувати тіньове законодавство в практичній тіньовій діяльності підприємств для захисту їх інтересів. Державі потрібні юристи для захисту державних пріоритетів на легальній законодавчій основі.
Правове, соціально-економічне і господарське реформування слід здійснити на радикальній законодавчій основі з урахуванням національних інтересів, особливостей і пріоритетів. При здійсненні реформи потрібно враховувати стартові умови України: ресурсні, науково-технічні, виробничі й інші. В країні зосереджена третина світових чорноземів, надзвичайно вигідне географічне положення в центрі Європи, високий науково-технічний потенціал і багато що інше, необхідне для реформи. В умовах її становлення необхідно вміло скоординувати і погодити національні інтереси і міжнародні пріоритети на основі ефективної правової інфраструктури для забезпечення прогресу країни і добробуту народу. Складовою частиною законодавчого забезпечення ринкової економіки є правова інфраструктура, що включає професійні закони Верховної Ради, компетентні укази Президента, корисні постанови і розпорядження уряду, а також нормативні акти владно-управлінських структур. Мета ринкової правової інфраструктури – встановити єдині легальні для всіх суб’єктів господарювання правила і порядок формування класу власників і придбання капіталу, насичення внутрішнього ринку національними товарами, захисту інтересів і власності вітчизняного товаровиробника.
Які реформи потрібні в першу чергу? Слід почати з правової реформи. Саме вона є стартовою, оскільки визначає і направляє зміст і основи, шляхи і засоби формування і розвитку економіки і фінансів, бюджетної і соціальної сфери, функціонування виробництва, розподіл національного продукту. Економіка за формою є правовою, а за змістом, метою і завданням, досягненню кінцевих результатів – господарської. Рушійна сила ефективної економіки – приватна ініціатива людей, що дозволяє їм розкрити свої здібності і можливості під законодавчим захистом держави. Законодавство зобов’язано раціонально управляти економікою, бути її основою і орієнтиром, вказувати шлях розвитку, захищати цінності економіки від руйнування.
Які закони потрібні в першу чергу? З урахуванням функцій і цілей економіки слід на новій законодавчій основі упорядкувати цивільні і господарські взаємостосунки між суб’єктами господарювання і державою, встановити прийнятний для України порядок стягування податків, надати національному законодавству європейського змісту.
Якими мають бути кодекси і законодавство? Кодекси повинні бути компактними і змістовними. Повнота тексту, стислість змісту, доступність основних положень кодексів – ось їх національна цінність. Переваги кодексів повинні полягати в тому, щоб вони рівною мірою були доступні як юристам, так і суб'єктам господарювання, громадянам. Кодекс повинен з'явитися як нормативний документ, що регулює в повному обсязі конкретні відносини з урахуванням їх специфіки, наприклад господарські або податкові, відповідальність за правопорушення і злочини в певних сферах. Зміни і доповнення до кодексів може вносити лише Верховна Рада України.
Закони зобов’язані бути корисними, економічно обґрунтованими і фінансово забезпеченими для ефективного їх вживання і вирішення практичних завдань. Але реальність свідчить про зворотне. Наприклад, більше 60 законів, прийнятих за останній час, вимагають для своєї реалізації 82 млрд. грн бюджетних коштів, а держбюджет на 1999 р. склав лише 27 млрд. гривень. Велика частина законів формальна і даремна вже на момент їх прийняття Верховною Радою.
Ефективна економіка вимагає абсолютно нових нормативних актів з прогресивним змістом і призначенням. За таких умов необхідно вдосконалити нормотворчий процес видання правової документації владно-управлінськими і галузевими структурами. З цією метою доцільно закріпити єдиний порядок підготовки і прийняття різних нормативних документів галузевого (відомчого), місцевого і регіонального значення, встановити процедуру набрання ними чинності з урахуванням специфічних особливостей території або регіонів. Необхідно з правової лексики і правозастосовуваної практики усунути поняття «підзаконний акт», заборонити структурам управління відомчими нормативними актами знищувати державно-законодавчу сутність реформи.
Світовий досвід побудови ринкової економіки свідчить про прямий законодавчий взаємозв’язок уряду з парламентом: не конфронтація і заперечення один одного, а консолідація в роботі, розуміння і підтримка планів і програм двох видів влади. Проекти законів, запропоновані урядом, Верховна Рада зобов’язана оперативно розглянути і прийняти найкорисніші, надати проектам законодавчу силу.
Контрольні питання
ТЕМА 6. ОРГАНІЗАЦІЯ КАДРОВОЇ РОБОТИ
НА ПІДПРИЄМСТВІ
6.1. Сутність, зміст і функції кадрової роботи на підприємстві
Згідно з пунктом 9 Загального положення, юридична служба підприємства сприяє додержанню законності у реалізації прав трудового колективу під час вирішення ним питань виробничого характеру і соціального розвитку; бере участь у підготовці та укладанні колективного договору, консультує виборні органи трудового колективу з питань законодавства, що стосуються їх повноважень; разом з відповідними підрозділами підприємства бере участь у підготовці заходів щодо зміцнення трудової дисципліни, забезпечує охорону праці на виробництві; надає правову допомогу працівникам підприємства, які потребують соціального захисту; забезпечує правильне застосування норм трудового, житлового, пенсійного, іншого законодавства, що зачіпають права й законні інтереси працівників, вносить пропозиції керівнику підприємства про поновлення порушених прав; в разі невиконання вимог законодавства при звільненні працівника з роботи, переведенні на іншу роботу, притягненні до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності давати письмовий висновок з пропозиціями щодо усунення порушень [49].
Сутність кадрової роботи на підприємстві полягає в зміцненні трудової дисципліни за рахунок організаційно-правових засобів; в забезпеченні нормального процесу виробництва за допомогою реалізації норм трудового законодавства; в розробці локальних нормативних актів регулювання трудових взаємовідносин на підприємстві. Кадрова робота на підприємстві представляє комплекс організаційно-правових, соціально-економічних і виробничих заходів з регулювання і зміцнення трудової дисципліни, формування правового порядку на підприємстві і забезпечення його рентабельності за рахунок виконання встановлених планів і програм. Кадрова робота є частиною правового управління підприємства. Мета кадрової роботи – сформувати законослухняний трудовий колектив для досягнення поставлених завдань. Зміст кадрової роботи включає організацію системи, що забезпечує дотримання на підприємстві трудового законодавства при прийомі, переведенні та звільненні працівників; оплаті й охороні праці; при вживанні заходів дисциплінарної і матеріальної відповідальності, розгляді індивідуальних трудових суперечок і вирішенні інших трудових питань.
Функції кадрової роботи на підприємстві: забезпечення дотримання трудового законодавства; розробка локальних нормативних актів з реалізації трудового законодавства, регулювання і зміцнення трудової дисципліни з урахуванням специфіки виробництва; формування законослухняного трудового колективу; надання правової допомоги членам трудового колективу; захист законних трудових прав працівників; розробка рекомендацій з нагляду і контролю за дотриманням трудового законодавства на підприємстві з урахуванням особливостей його господарської діяльності. Функції юридичної служби з кадрової роботи повинні бути закріплені в Положенні про юридичну службу конкретного підприємства і в інших локальних нормативних актах (наказах або інструкціях).
6.2 Правові підстави прийому, переведення і звільнення
працівників
Важлива частина кадрової роботи на підприємстві – прийом, переведення і звільнення працівників. Аналіз спеціальної юридичної літератури, дослідження кадрової роботи на підприємстві і судової практики з цих питань показав, що при прийомі, переведенні на іншу роботу і звільненні працівників порушуються їхні трудові права. Це має місце за відсутності на підприємстві юридичної служби, у разі непрофесійного відношення юристів до кадрової роботи і відсутності її конструктивної організації.
При прийомі на роботу в адміністрації підприємства виникає питання про укладання трудового договору або трудового контракту? Під адміністрацією підприємства слід розуміти керівника підприємства, його заступників; начальників цехів, відділів й інших служб; керівників структурних підрозділів підприємства (філіалів, відділень). Згідно зі статтею 21 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) трудовий договір – угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін [40, 41].
Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладання трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.
Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України [40, 41].
Трудовий контракт є більш ефективним правовим засобом регулювання трудових взаємовідносин між працівником і адміністрацією підприємства. Контракт дозволяє більш ретельно врегулювати предмет контракту; закріплює обов’язки і відповідальність керівника; забезпечує умови праці, гарантії і компенсації; терміни контракту і зміну його умов. У літературі були вказані форми трудових контрактів (їх зміст) керівника підприємства, головного бухгалтера, працівника [3].
Стаття 22 КЗпП України забороняє необґрунтовану відмову у прийнятті на роботу. Відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладанні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається. Вимоги щодо віку, рівня освіти, стану здоров’я працівника можуть встановлюватись законодавством України [40, 41].
Що означає необґрунтована відмова в прийомі на роботу? В законодавстві вказані випадки, коли адміністрації підприємства заборонено відмовляти в прийомі на роботу певним працівникам. Наприклад, згідно зі статтею 184 КЗпП України забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну платню з мотивів, пов’язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, а самотнім матерям – за наявністю дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда. При відмові у прийнятті на роботу зазначеним категоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобов’язані повідомляти їм причини відмови у письмовій формі. Відмову у прийнятті на роботу може бути оскаржено у судовому порядку.
Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років – частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов’язковим працевлаштуванням. Обов’язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору [40, 41]. Це означає, що жінок за наявності вказаних випадків слід приймати на роботу, якщо за станом здоров’я вони можуть виконувати умови трудового договору (контракту).
Законодавство закріпило випадки обґрунтованої відмови в прийомі на роботу. При їх наявності адміністрація підприємства зобов’язана відмовити певній категорії осіб в прийомі на роботу. Наприклад, згідно зі статтею 188 КЗпП України не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років.
За згодою одного із батьків або особи, що їх замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п’ятнадцяти років. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що їх замінює [40, 41].
Адміністрація підприємства має право обґрунтовано відмовити в прийомі на роботу осіб, що ухиляються від проходження медичних оглядів і надання документації про стан здоров’я, при укладанні трудового договору (контракту).
Аналіз практики переведень на підприємстві показав, що основні помилки і випадки утиску прав працівників виникає при недотриманні адміністрацією порядку, термінів і істотних умов переведень на іншу роботу. Слід розрізняти переведення на іншу постійну роботу, тимчасове переведення і переведення на більш легку роботу за станом здоров’я. Порядок, терміни і істотні умови таких переведень абсолютно різний. На практиці адміністрація нерідко переведення підміняє переміщенням. Це пояснюється тим, що при переведенні на постійну роботу (без вказівки терміну переведення) необхідна згода працівника. Немає згоди, немає і переведення. При переміщенні працівника на іншу роботу або робоче місце згода працівника не потрібна. Адміністрація в певних випадках на свій розсуд підміняє переведення переміщенням без згоди працівника, що нерідко обмежує його права.
Згідно зі статтею 32 КЗпП України переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.
Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров’я.
У зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці – систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад тощо – працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу [40, 41].
При тимчасових переведеннях на іншу роботу (з вказівкою терміну переведення) необхідна згода працівника. Аналіз практики таких переведень свідчить, що при їх реалізації адміністрація згоди працівників не вимагає. Згідно зі статтею 33 КЗпП України тимчасове переведення працівника на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, допускається лише за його згодою.
Власник або уповноважений ним орган має право перевести працівника строком до одного місяця на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, без його згоди, якщо вона не протипоказана працівникові за станом здоров’я, лише для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій, а також інших обставин, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, з оплатою праці за виконану роботу, але не нижчою, ніж середній заробіток за попередньою роботою.
У випадках, зазначених у частині другій цієї статті, забороняється тимчасове переведення на іншу роботу вагітних жінок, жінок, які мають дитину-інваліда або дитину віком до шести років, а також осіб віком до вісімнадцяти років без їхньої згоди [40, 41].
Стаття 34 КЗпП України закріпила тимчасове переведення на іншу роботу у разі простою [40, 41]. Простій – це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами.
У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця [40, 41].
Юридична служба не повинна візувати проект наказів про постійні або тимчасові переведення на іншу роботу працівників, якщо в проектах наказів немає згоди працівників на переведення. Працівникам слід враховувати, що в наказі про прийом на роботу повинно бути чітко вказано посаду і місце роботи; конкретний відділ, цех, службу підприємства чи структурного підрозділу (філіал або відділення). Наприклад, працівник був прийнятий економістом у плановій (економічний відділ) головного підприємства, розташованого у Ворошиловському районі м. Донецька. В Кіровському районі м. Донецька знаходиться філіал цього підприємства. Для переведення економіста в плановий (економічний) відділ у філіал, що знаходиться в іншому районі міста, необхідна згода працівника. Якщо в наказі буде вказано, що працівник був прийнятий економістом підприємства без закріплення місця роботи, то його адміністрація зможе переміщати з головного підприємства у філіал без згоди. В цьому випадку має місце переміщення працівника.
Стаття 170 КЗпП України закріпила переведення на більш легку роботу [40, 41]. Працівників, які потребують за станом здоров’я надання більш легкої роботи, власник або уповноважений ним орган повинен перевести, за їх згодою, на таку роботу відповідно до медичних висновків тимчасово або без обмеження строку.
При переведенні за станом здоров’я на більш легку менш оплачувану роботу за працівниками зберігається попередній середній заробіток протягом двох тижнів з дня переведення, а у випадках, передбачених законодавством України, попередній середній заробіток зберігається на весь час виконання менш оплачуваної роботи або надається матеріальне забезпечення за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням. Для реалізації цієї статті і підготовки наказу про переведення працівник повинен надати заяву про переведення, медичний висновок ВКК (ЛТЕК) з вказівкою причини і терміну переведення.
Найбільш неврегульованою сферою трудових відносин є звільнення працівників, що породжує численні судові спори про незаконне звільнення і відновлення на роботі. КЗпП України закріпив підстави, терміни й умови припинення трудового договору; розірвання трудового договору, укладеного на невизначений термін, за ініціативою працівника; розірвання трудового договору за ініціативою власника або уповноваженого ним органу; додаткові підстави розірвання трудового договору за ініціативою власника чи уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов.
Згідно зі статтею 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є:
1) угода сторін;
2) закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), окрім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їхнє припинення;
3) призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу;
4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45);
5) переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;
6) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’язку зі зміною істотних умов праці;
7) набрання законної чинності вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;
8) підстави, передбачені контрактом.
Зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації не припиняє дії трудового договору.
У разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40) [40, 41].
У цій статті закріплено загальні підстави припинення трудового договору (контракту). У кожному конкретному випадку звільнення з цих підстав юридична служба при візуванні наказів про звільнення повинна проаналізувати підставу припинення трудового договору; вимагати документи про підтвердження підстави звільнення, визначити законність припинення трудового договору.
Згідно зі статтею 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку або інвалідом І групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботу і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не має права звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладанні трудового договору.
Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору [40, 41].
Суди повинні перевіряти доводи у справах про звільнення за ст. 38 КЗпП про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору. Подача працівником заяви з метою уникнути відповідальності за винні дії не може розцінюватись як примус до цього і не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, передбачених законом, до закінчення встановленого ст. 38 КЗпП строку, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленому порядку інше дисциплінарне стягнення [58].
Працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, має право до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч. 4 ст. 24 КЗпП). Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою [58].
Важливе значення при звільненні має стаття 40 КЗпП України, що закріпила розірвання трудового договору за ініціативою власника або уповноваженого ним органу. Згідно зі статтею 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках:
1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;
2) виявленої невідповідності працівника посаді, яку він займає, або роботі, яку він виконує, внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, що перешкоджають продовженню цієї роботи, а так само в разі скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов’язків вимагає доступу до державної таємниці;
3) систематичного невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;
4) прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;
5) неявка на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не враховуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений більш тривалий строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв’язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;
6) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;
7) появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння;
8) вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.
Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації [40, 41].
При розгляді справ про звільнення за п. 2 ст. 40 КЗпП суд може визнати правильним припинення трудового договору в тому разі, якщо встановить, що воно проведено на підставі фактичних даних, які підтверджують, що внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я (стійкого зниження працездатності) працівник не може належно виконувати покладених на нього трудових обов’язків чи їх виконання протипоказано за станом здоров’я або небезпечне для членів трудового колективу чи громадян, яких він обслуговує, і неможливо перевести, за його згодою, на іншу роботу. З цих підстав, зокрема, може бути розірваний трудовий договір з керівником підприємства, установи, організації або підрозділу в зв’язку з нездатністю забезпечити належну дисципліну праці у відповідній структурі.
Не можна визнати законним звільнення з цих підстав лише з мотивів відсутності спеціальної освіти (диплома), якщо відповідно до чинного законодавства наявність її не є обов’язковою умовою виконання роботи, обумовленої трудовим договором. Проте у випадках, коли згідно з законодавством виконання певної роботи допускається після надання в установленому порядку спеціального права (водії автомобільного та електротранспорту тощо), позбавлення цього права може бути підставою для звільнення працівника з мотивів невідповідності займаній посаді або виконуваній роботі з додержанням правил ч. 2 ст. 40. Висновки атестаційної комісії щодо кваліфікації працівника підлягають оцінці у сукупності з іншими доказами у справі [58].
При розгляді позовів з поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ст. 40 КЗпП, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, ву зв’язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов’язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального навчального закладу).
Невихід працівника на роботу в зв’язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин. Працівник, який відмовився від переведення на більш легку роботу, якої він відповідно до медичного висновку потребував за станом здоров’я, не може бути звільнений за п. 3 чи п. 4 ст. 40 КЗпП. Власник або уповноважений ним орган можуть у зв’язку з цим розірвати трудовий договір за п. 2 ст. 40 КЗпП, якщо наявні передбачені ним умови [58].
Вирішуючи позови про поновлення на роботі осіб, трудовий договір з якими розірвано за п. 7 ст. 40 КЗпП, суди повинні мати на увазі, що з цих підстав можуть бути звільнені з роботи працівники за появу на роботі у нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння в будь-який час робочого дня, незалежно від того, чи були вони відсторонені від роботи, чи продовжували виконувати трудові обов’язки. Для працівника з ненормованим робочим днем час знаходження на роботі понад встановленої його загальної тривалості вважається робочим. Нетверезий стан працівника або наркотичне чи токсичне сп’яніння можуть бути підтверджені як медичним висновком, так й іншими видами доказів (ст. 27 ЦПК), яким суд має дати відповідну оцінку [58].
Стаття 41 КЗпП України закріпила додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов. Трудовий договір може бути розірвуть у випадках:
1) одноразового грубого порушення трудових обов’язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами митних органів, Державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами;
1-1) винних дій керівника підприємства, установи, організації, внаслідок чого заробітна плата виплачувалася несвоєчасно або в розмірах, нижчих від установленого законом розміру мінімальної заробітної плати;
2) винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довіри до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;
3) вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням цієї роботи.
Розірвання договору у випадках, передбачених цією статтею, провадиться з додержанням вимог частини третьої статті 40, а у випадках, передбачених пунктами 2 і 3, – також вимог статті 43 цього Кодексу [40, 41].
На підставі п. 1 ст. 41 КЗпП України за одноразове грубе порушення трудових обов’язків трудовий договір може бути розірвано лише з керівником підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення, іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також із службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами. Вирішуючи питання про те, чи є порушення трудових обов’язків грубим, суд має враховувати характер провини, обставини, за яких його вчинено, шкоду, яку завдано ним (могло бути завдано) [58].
Звільнення з підстав втрати довіри (п. 2 ст. 41 КЗпП) суд може визнати обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом і т. п.) вчинив навмисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довіри (зокрема, порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями). При встановленні у передбаченому законом порядку факту вчинення працівниками розкрадання, хабарництва й інших корисливих правопорушень ці працівники можуть бути звільнені з підстав втрати довіри до них і в тому випадку, коли зазначені дії не пов’язані з їх роботою [58].
З підстав вчинення аморального проступку, несумісного з продовженням певної роботи (п. 3 ст. 41 КЗпП), можуть бути звільнені лише ті працівники, які займаються виховною діяльністю, наприклад, вихователі, вчителі, викладачі, практичні психологи, соціальні педагоги, майстри виробничого навчання, методисти, педагогічні працівники позашкільних закладів. Таке звільнення допускається як за вчинення аморального проступку при виконанні трудових обов’язків, так і не пов’язаного з ними (вчинення такого проступку в громадських місцях або в побуті). Звільнення не може бути визнано правильним, якщо воно проведено лише внаслідок загальної оцінки поведінки працівника, не підтвердженої конкретними фактами [58].
Оскільки згідно зі ст. 235 КЗпП України оплаті підлягає вимушений прогул, вимоги працівника про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку підлягають задоволенню в тому разі і за той період, коли з вини власника або уповноваженого ним органу була затримана видача трудової книжки або неправильне формулювання причин звільнення в трудовій книжці, що перешкоджало працевлаштуванню працівника.
При присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога з тимчасової непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога з безробіття), який працівник мав в цей час [58].
Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП оплата середнього заробітку за весь час понад один рік провадиться за вимушений прогул і за умови, що заява про поновлення на роботі розглядалась більше одного року і в цьому не було вини працівника.
При частковій вині працівника оплата вимушеного прогулу за період понад один рік може бути відповідно зменшена. Висновок суду про наявність вини працівника (не з’являвся на виклик суду, вчиняв інші дії по зволіканню розгляду справи) або її відсутність, про межі зменшення розміру виплати має бути мотивованим [58].
6.3. Організація кадрової роботи на підприємстві
З метою забезпечення законності в трудових правовідносинах, ефективного захисту прав та інтересів працівників, дотримання трудового законодавства юридична служба зобов’язана видати наказ «Про організацію і реалізацію кадрової роботи на підприємстві». Мета наказу – запобігти необґрунтованим відмовам в прийомі на роботу; зменшити кількість незаконних переведень і звільнень; скоротити число позовів, що подаються до підприємства про відновлення на роботу. Для реалізації цих цілей на підприємстві необхідно створити трудову комісію з прийому, переведення і звільнення працівників. В комісію слід включити начальників провідних цехів, відділів і служб. Її очолює керівник підприємства. Законність діяльності комісії забезпечує начальник юридичної служби.
Функції комісії: прийом листів, скарг і заяв працівників про прийом, переведення і звільнення; їх розгляд комісією за участю заявника і зацікавлених (запрошених) начальників цехів, служб і відділів; прийняття обґрунтованих і правомірних рішень для запобігання надалі трудових спорів і позовів. Комісія має право розглядати й інші питання, наприклад, про оплату і охорону праці, вживання до працівників заходів дисциплінарної і матеріальної відповідальності. З кожного питання, розглянутого комісією, повинне бути прийняте обґрунтоване і законне рішення.
Організація кадрової роботи на підприємстві включає розробку інструкцій, положень й інших локальних нормативних актів, в яких слід вказати права і обов’язки конкретних працівників з урахуванням законодавства і специфіки виробництва при реалізації своїх службових функцій у трудових правовідносинах. Наприклад, якщо проекти наказів про прийом, переведення, вживання заходів дисциплінарної і матеріальної відповідальності, звільнення працівників готують начальники цехів, відділів і служб, то вони зобов’язані своєчасно інформувати про це юридичну службу для оперативного вирішення на правомірній основі складних, проблемних і конфліктних питань. Це допоможе запобігти трудовим спорам і судовим позовам. Згідно з пунктом 9 Загального положення прийняття актів правового характеру без попередньої перевірки юридичною службою не допускається [49].
Контрольні питання
Тема 7. Правовий захист інтересів підприємства
7.1. Поняття і види, ознаки і функції правового захисту інтересів підприємства
Згідно з пунктом 9 Загального положення юридична служба представляє у встановленому законодавством порядку інтереси підприємства в судах, інших органах під час розгляду правових питань і спорів [49]. Правовий захист інтересів підприємства – організаційно-правова діяльність юридичної служби з підготовки і розгляду претензій, позовів, скарг та інших документів; обґрунтовування претензійних і позовних вимог доказами для захисту прав, інтересів, власності (майна) і засобів підприємства в судах та інших структурах. Інтереси підприємства за змістом є виробничо-технічними, матеріальними, фінансовими (грошовими) й іншими, за формою – правовими.
Необхідно розрізняти наступні види захисту інтересів підприємства: досудовий захист інтересів або досудове врегулювання господарських суперечок; судовий захист інтересів підприємства; спеціальний правовий порядок захисту інтересів підприємства, встановлений адміністративним, цивільним й іншим законодавством в різних сферах діяльності суб’єктів господарювання. Правовий захист інтересів підприємства – складний процес, що вимагає наявності компетентних знань й умінь застосувати їх на практиці. Успішну реалізацію цього процесу визначають наступні ознаки: правовий професіоналізм юристів, що реалізовують захист; конструктивна організація на підприємстві роботи із захисту його інтересів; комплексність роботи і взаємодія юридичної служби з іншими структурними підрозділами підприємства; ефективність результатів правового захисту інтересів підприємства; постійне вдосконалення такої роботи і розробка заходів з її поліпшення.
Функції правового захисту інтересів підприємства – відновлення порушених інтересів суб’єктів господарювання за рахунок стягнутих з контрагентів штрафних сум і збитків; зміцнення договірної дисципліни в різних сферах діяльності; запобігання випадків невиконання договорів (контрактів) і зведення їх до мінімуму; якісна і своєчасна поставка сировини, матеріалів і комплектуючих виробів для нормального процесу виробництва; забезпечення виконання виробничої програми випуску продукції і отримання запланованого прибутку.
7.2. Організація роботи із захисту інтересів підприємства в судах
Судовий захист інтересів підприємства є найбільш важливим і ефективним. Стаття 1 ГПК України надала право на звертання до господарського суду. Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності (далі – підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ щодо захисту своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вживання передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб’єктами підприємницької діяльності. Угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною [67, 68].
При організації цієї роботи необхідно враховувати підвідомчість справ господарським судом. Згідно зі статтею 12 ГПК України господарським судам підвідомчі:
1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, окрім:
спорів з приватизації державного житлового фонду;
спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;
спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;
інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;
2) справи про банкрутство;
3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;
4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.
Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб [67, 68].
Для ефективної організації роботи із захисту інтересів підприємства в судах слід враховувати виняткову підсудність справ. Згідно зі статтею 16 ГПК України віднесені до підсудності господарського суду справи у спорах, що виникають з договору перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу.
Справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна.
Справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності розглядаються господарським судом за місцем вчинення порушення.
Справи у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва.
Справи у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням господарського товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців [67, 68].
Враховуючи професіоналізм, комплексність і складність судового захисту, юридична служба зобов'язана видати наказ «Про організацію роботи із захисту інтересів підприємства в судах». Мета наказу – закріпити чіткий і строгий порядок захисту інтересів підприємства в судах; зобов'язати начальників цехів, відділів і служб брати участь у судових процесах і захищати в необхідних випадках інтереси підприємства; встановити в цій роботі єдність і синхронність дій юридичної служби та інших підрозділів підприємства. Слід мати на увазі, що в необхідному випадку будь-який керівник цеху, відділу або служби може бути представником підприємства, виступаючим позивачем або відповідачем. Стаття 18 ГПК України визначила склад учасників господарського процесу. До складу учасників господарського процесу входять: сторони, треті особи, прокурор, інші особи, що беруть участь в процесі, у випадках, передбачених цим кодексом [67, 68].
Згідно зі статтею 28 ГПК України справи юридичних осіб у господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника.
Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їх посадове становище.
Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації.
Повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами.
Громадяни можуть вести свої справи в господарському суді особисто або через представників, повноваження яких підтверджуються нотаріально посвідченою довіреністю [67, 68].
Стаття 30 ГПК України визначила участь в процесі посадовців й інших працівників підприємства, установ, організацій, державних та інших органів. У господарському процесі можуть брати участь посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. Ці особи мають право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, брати участь в огляді та дослідженні доказів.
Зазначені особи зобов’язані з’явитись до господарського суду на його виклик, сповістити про відомі їм відомості та обставини у справі, подати на вимогу господарського суду пояснення в письмовій формі [67, 68].
Організація роботи із судового захисту інтересів підприємства включає підготовку документів і доказів, що обґрунтовують позовні вимоги або заперечення проти позову. В наказі «Про організацію роботи із захисту інтересів підприємства в судах» повинні бути закріплені обов’язки начальників цехів, відділів і служб з підготовки документів і доказів позову або заперечення на нього. Згідно зі статтею 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Ці дані встановлюються такими засобами:
письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів;
поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово [67, 68].
Стаття 35 ГПК України закріпила підстави звільнення від доведення. Обставини, визнані господарським судом загальновідомими, не потребують доказування.
Факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.
Вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є обов’язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені.
Рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов’язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.
Факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку [67, 68].
Статті 431, 432 ГПК України закріпили підстави вживання попереджувальних заходів та їх види. Особа, яка має підстави побоюватись, що подача потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або ускладненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, має право звернутися до господарського суду із заявою про вживання запобіжних заходів до подання позову [67, 68].
Запобіжні заходи включають:
1) витребування доказів;
2) огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов’язані з порушенням прав;
3) накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб [67, 68].
Важливу функцію при розгляді господарського спору і винесенні об’єктивного рішення у справі виконує судова експертиза. Юридична служба повинна вміло використовувати цей засіб доведення для захисту інтересів підприємства. Згідно зі статтею 41 ГПК України для роз’яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу.
Учасники судового процесу мають право пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз’яснені судовим експертом. Остаточне коло цих питань встановлюється господарським судом в ухвалі.
Проведення судової експертизи має бути доручено компетентним організаціям чи безпосередньо спеціалістам, які володіють необхідними для цього знаннями. Особа, яка проводить судову експертизу (далі – судовий експерт), користується правами і несе обов’язки, зазначені у статті 31 цього Кодексу.
Сторони і прокурор, який бере участь в судовому процесі, мають право до початку проведення судової експертизи заявити відвід судовому експерту в порядку та з підстав, зазначених у частинах п’ятій і шостій статті 31 цього Кодексу [67, 68].
Представник підприємства (юрист) зобов’язаний ретельно вивчити висновок судового експерта. У разі сумніву в об’єктивності висновку або неповноти дослідження питань, визначених суддею, юрист має право клопотати в суді про призначення додаткової експертизи. Згідно зі статтею 42 ГПК України висновок судового експерта повинен містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені господарським судом питання. Висновок подається господарському суду в письмовій формі, і копія його надсилається сторонам.
Якщо під час проведення судової експертизи встановлюються обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, з приводу яких судовому експерту не були поставлені питання, у висновку він викладає свої міркування і щодо цих обставин.
У випадках недостатньої ясності чи неповноти висновку судового експерта господарський суд може призначити додаткову судову експертизу.
При необхідності господарський суд може призначити повторну судову експертизу і доручити її проведення іншому судовому експерту.
Висновок судового експерта для господарського суду не є обов’язковим і оцінюється господарським судом за правилами, встановленими статтею 43 цього Кодексу.
Відхилення господарським судом висновку судового експерта повинно бути вмотивованим [67, 68].
Стаття 43 ГПК України закріпила оцінку доказів. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов’язковим [67, 68].
Подання позову – важлива стадія судового процесу. Юридична служба готує текст (зміст) позовної заяви. Для цих цілей повинні бути розроблені конкретні форми (зразки) позовних заяв з урахуванням умови певного договору (контракту). В літературі запропоновано форми (зразки) позовних заяв [3, 4, 62]. Кожна позовна заява повинна бути обґрунтована документами, що виступають як докази. Згідно зі статтею 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами й іншими учасниками господарського процесу [67, 68].
Юридична служба зобов’язана ретельно регламентувати процес підготовки і подання їй документів (доказів) іншими службами, відділами і цехами підприємства. В наказі «Про організацію роботи із захисту інтересів підприємства в судах» необхідно вказати види документів, вимоги до них, терміни подання юридичній службі доказів конкретними структурними підрозділами підприємства.
Стаття 54 ГПК України закріпила форму і зміст позовної заяви. Позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором чи його заступником, громадянином – суб’єктом підприємницької діяльності або його представником.
Позовна заява повинна містити:
1) найменування господарського суду, до якого подається заява;
2) найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) сторін, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційні коди суб’єкта господарської діяльності за їх наявності (для юридичних осіб) або індивідуальні ідентифікаційні номери за їх наявності (для фізичних осіб – платників податків);
2-1) документи, що підтверджують за громадянином статус суб’єкта підприємницької діяльності;
3) зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; суми договору (у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів);
4) зміст позовних вимог, якщо позов подано до кількох відповідачів, – зміст позовних вимог щодо кожного з них;
5) виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов;
6) відомості про вживання заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися;
6-1) відомості про вживання запобіжних заходів відповідно до розділу V-1 цього Кодексу;
7) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви.
У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, якщо вони необхідні для правильного вирішення спору [67, 68].
Згідно зі статтею 57 ГПК України до позовної заяви додаються документи, які підтверджують:
1) вживання заходів досудового врегулювання господарського спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу з кожним із відповідачів (у спорах, що виникають при укладанні, зміні чи розірванні договорів, – відповідно до договору, проекту договору, листа, який містить вимогу про укладання, зміну чи розірвання договору, відомості про пропозиції однієї сторони і розгляд їх у встановленому порядку, відповідь другої сторони, якщо її одержано, та інші документи; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, – копія претензії, докази її надсилання відповідачу, копія відповіді на претензію, якщо відповідь одержано);
2) відправлення відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів;
3) сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі;
3-1) сплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу;
4) обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.
До заяви про визнання акта недійсним додається також копія акта, що оспорюється, або засвідчений витяг з нього.
До позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача [67, 68].
При поданні позову слід враховувати випадки відмови в ухваленні позовної заяви. Відповідно до статті 62 ГПК України суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви, якщо:
1) заява не підлягає розгляду в господарських судах України;
2) у провадженні господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є справа зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав або є рішення цих органів з такого спору;
3) позов подано до підприємства, організації, які ліквідовано.
Про відмову у прийнятті позовної заяви виноситься ухвала, яка надсилається сторонам, прокурору чи його заступнику, якщо вони є заявниками, не пізніше п’яти днів з дня надходження заяви.
До ухвали про відмову у прийнятті позовної заяви, що надсилається заявникові, додаються позовні матеріали.
Ухвалу про відмову у прийнятті позовної заяви може бути оскаржено. У разі скасування цієї ухвали позовна заява вважається поданою в день первісного звернення до господарського суду [67, 68].
Для ефективного захисту інтересів підприємства юридична служба визначає в необхідних випадках для участі в розгляді справи склад фахівців і керівників структурних підрозділів підприємства. Їх обов’язок брати участь у процесі розгляду справи повинен бути закріплений у посадових інструкціях.
У законодавстві визначено термін розгляду спорів. Згідно зі статтею 69 ГПК України спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.
Спір про стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішено господарським судом у строк не більше одного місяця від дня одержання позовної заяви.
У виняткових випадках голова господарського суду чи заступник голови господарського суду має право продовжити строк вирішення спору, але не більш як на один місяць.
За клопотанням обох сторін чи клопотанням однієї сторони, погодженим з другою стороною, спір може бути вирішено у більш тривалий строк, ніж встановлено частиною першою цієї статті.
Про продовження строку вирішення спору виноситься ухвала [6]. Вирішення господарського спору закінчується ухваленням рішення судом. Відповідно до статті 82 ГПК України при вирішенні господарського спору, по суті, (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд ухвалює рішення у справі.
Рішення викладається у письмовій формі та підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні. У разі розгляду справи трьома суддями суддя, який не погоджується з рішенням, зобов’язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, що приєднується до справи [67, 68].
При захисті інтересів підприємства в судах слід враховувати практику розгляду спорів господарськими судами України [37, 38, 59, 60].
Контрольні питання
Тема 8. Організація правової роботи з ОРЕНДи
держмайна
8.1. Сутність і ознаки, зміст і функції оренди державного
і комунального майна
Оренда майна є важливим економіко-правовим засобом підвищення ефективності господарської діяльності підприємств. У сучасних умовах господарювання оренда набуває особливого значення. За допомогою оренди суб’єкти господарювання мають право передати в термінову відплату користування механізми й устаткування, житлові і не житлові об’єкти, цілісний майновий комплекс підприємства або його структурні підрозділи, що самі не використовують в господарському обороті. Згідно зі статтею 2 Закону України від 23 грудня 1997 р. «Про внесення змін в Закон України «Про оренду державного і комунального майна»» [14] оренда – засноване на договорі термінове використання майна, необхідне орендарю для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Ознаки оренди – договірна підстава і специфічний зміст орендних відносин; передача майна в користування без зміни права власності; терміновість і відплата орендних договірних відносин; особливий порядок укладання договору оренди; правові наслідки припинення договору оренди. Зміст орендних відносин являє сукупність прав, обов’язків сторін за договором (орендодавця і орендаря), інших істотних умов договору і відповідальність за їхнє невиконання. Наприклад, стаття 285 ГК України закріпила основні права та обов’язки орендаря. Орендар має переважне право перед іншими суб’єктами господарювання на продовження строку дії договору оренди.
Орендар може бути зобов’язаний використовувати об’єкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно якого передано в оренду.
Орендар зобов’язаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню, та своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату.
Орендар відшкодовує орендодавцю вартість орендованого майна у разі відчуження цього майна або його знищення чи псування з вини орендаря [65, 66].
Функціями оренди державного і комунального майна є забезпечення нормального виробництва орендаря; цільове і корисне використання майна, яке не застосовується в господарській діяльності орендодавця; економіко-правовий засіб становлення і розвитку ефективного національного господарювання; договірна підстава приватизації (викупу) орендарем майна, що орендується; правовий засіб регулювання господарсько-майнових відносин; засіб забезпечення рентабельності (прибутковості) підприємств і підвищення її ефективності.
8.2. Організація роботи з укладання договору оренди державного
і комунального майна
Порядок укладання і припинення договору оренди регулюють: статті 283-291 ГК України [65, 66]; Закон України від 14 березня 1995 р. «Про внесення змін і доповнень у Закон України «Про оренду державного і комунального майна»» [17]; Закон України від 20 травня 1997 р. «Про внесення змін у Закон України «Про оренду державного і комунального майна»» [14]; Закон України від 29 червня 2004 р. «Про внесення змін у Закон України «Про оренду державного і комунального майна»» [16].
Згідно зі статтею 284 (пункт 1) ГК України [65, 66], статтею 10 Закону України від 14 березня 1995 р. «Про внесення змін і доповнень у Закон України «Про оренду державного майна» [17] істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін, на який розповсюджується договір оренди; орендна платня з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна і умов його повернення; виконання зобов’язань; відповідальність сторін; страхування орендарем узятого їм в оренду майна. За угодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови. Умови договору діють на весь термін дії договору. Зміна умов договору в односторонньому порядку не допускається.
Юридична служба орендодавця спільно з іншими структурними підрозділами підприємства розробляє проект договору оренди. При отриманні проекту договору від орендаря юридична служба аналізує і визначає законність і обґрунтованість умов договору, його прийнятність для підприємства. Інші служби підприємства визначають рентабельність і економічну доцільність умов договору для підприємства. Юридична служба й інші структурні підрозділи підприємства подають висновок за проектом договору.
Згідно зі статтею 9 Закону України від 23 грудня 1997 р. «Про внесення змін у Закон України «Про оренду державного і комунального майна»» [14] у разі надходження до орендодавця заяви про оренду цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу та нерухомого майна, що перебувають у державній власності, або підприємства, заснованого на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, орендодавець у п’ятиденний термін після дати реєстрації заяви надсилає копії проекту договору та інших матеріалів органу, уповноваженому управляти відповідним майном.
Фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається Фондом державного майна України (далі – ФДМ України), відповідному орендодавцеві. Згідно з Наказом ФДМ України від 17.04.2001 р. «Про Перелік документів, необхідних для укладання договору оренди» [54] до регіонального відділення та представництва ФДМ України подається такий перелік документів, необхідних для укладання договору:
заява на ім’я Голови Фонду (начальника регіонального відділу) з інформацією про підприємство та кодом ОКПО;
витяг із протоколу зборів із рішенням про перехід на оренду та створення організації орендарів;
витяг із протоколу зборів про узгодження Статуту орендного підприємства та проекту договору оренди;
діючий Статут підприємства;
проект Статуту орендного підприємства;
проект договору оренди (чотири екземпляри);
акт прийому-передачі основних засобів на момент укладання договору;
баланс на момент укладання договору;
інвентаризаційний опис;
довідки про техніко-економічні показники; управлінський склад підприємства; кредиторську та дебіторську заборгованість;
положення про організацію орендарів;
розрахунок орендної плати.
Після ухвалення проекту договору оренди, узгодження орендної плати орендар подає орендодавцю пакет документів для укладання договору оренди. Цей пакет документів передбачено подавати згідно з Наказом ФДМ України «Про затвердження Переліку документів, які подаються орендодавцеві для укладання договору оренди майна, що належить до державної власності» [54].
Орган, уповноважений управляти відповідним майном державної власності, майном, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, орган Антимонопольного комітету України розглядають надіслані їм копії документів і протягом п’ятнадцяти днів після їх надходження надсилають орендодавцеві висновки (дозвіл або відмову) про можливість оренди та умови договору оренди. Якщо орендодавець не одержав у встановлений термін висновків (дозволу або відмови) органу, уповноваженого управляти відповідним майном, і висновків органу Антимонопольного комітету України, укладання договору оренди вважається з цими органами погодженим [14].
Орендодавець протягом п’яти днів після закінчення терміну погодження умов договору оренди з органом, уповноваженим управляти відповідним майном, і органом Антимонопольного комітету України, а у випадках, коли заява про оренду майна не потребує узгодження (щодо оренди окремого індивідуально визначеного майна, крім нерухомого), протягом п’ятнадцяти днів після дати її реєстрації дає згоду або відмовляє в укладанні договору оренди майна і повідомляє про це заявника [14].
Якщо на укладання договору оренди потрібен дозвіл ФДМ України, його регіонального відділення чи представництва, державне підприємство у п’ятиденний термін після отримання висновків органу, уповноваженого управляти державним майном, органу Антимонопольного комітету України надсилає орендодавцям копії проекту договору та інших документів, висновки зазначених органів, розрахунок орендної плати.
ФДМ України, його регіональне відділення чи представництво розглядає надіслані матеріали і протягом п’ятнадцяти днів після їх надходження повідомляє державне підприємство про своє рішення (надання дозволу щодо укладання договору оренди майна підприємства або відмову).
Державне підприємство протягом п’яти днів після отримання зазначеного рішення ФДМ України, його регіонального відділення чи представництва дає згоду або відмовляє в укладанні договору оренди державного майна і повідомляє про це заявника [14].
Згідно зі статтею 9 Закону України від 20 травня 1999 р. «Про внесення змін у Закон України «Про оренду державного і комунального майна» [15] орган, уповноважений управляти державним майном, розглядає подані йому матеріали і протягом п’ятнадцяти днів після їх надходження надсилає орендодавцеві висновки про можливість оренди та умови договору оренди.
Органи, уповноважені управляти майном, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, розглядають подані матеріали і протягом п’ятнадцяти днів після надходження матеріалів повідомляють підприємство про своє рішення (надання дозволу щодо укладання договору оренди або відмову). При розгляді матеріалів щодо передачі в оренду нерухомого майна можуть враховуватися пропозиції місцевої державної адміністрації, відповідного органу місцевого самоврядування щодо розміщення бюджетних установ і організацій.
У разі наявності пропозиції місцевої державної адміністрації, відповідного органу місцевого самоврядування щодо розміщення бюджетних установ і організацій органи, уповноважені управляти майном, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, можуть у цей же термін запропонувати підприємству, заснованому на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, укласти договір оренди нерухомого майна з бюджетною установою, організацією.
Якщо орендодавець не одержав у встановлений термін висновків органу, уповноваженого управляти державним майном, дозволу, відмови чи пропозицій від органу, уповноваженого управляти відповідним майном, укласти договір оренди нерухомого майна з бюджетною установою, організацією, висновків органу Антимонопольного комітету України, укладання договору оренди вважається з цими органами погодженим.
У випадку, коли підприємство не погоджується з пропозицією укласти договір оренди нерухомого майна з бюджетною установою, організацією, органи, уповноважені управляти майном, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, можуть без згоди підприємства укласти договір оренди нерухомого майна з бюджетною установою, організацією.
Підприємство для отримання дозволу на передачу в оренду майна, яке перебуває на його балансі, звертається до ФДМ України або до його регіонального відділення чи представництва із заявою про надання підприємству права на передачу в оренду цілісного майнового комплексу його структурного підрозділу (філії, цеху, дільниці) або нерухомого майна (будівлі, приміщення) певної площі, що перебуває на його балансі й розташоване за певною адресою. До заяви додаються: проект договору оренди об’єкта, завізований сторонами договору; дозвіл на передачу в оренду державного майна від органу, уповноваженого управляти майном підприємства; розрахунок орендної плати за перший місяць оренди, підписаний керівником і головним бухгалтером підприємства.
Укладання договору оренди є складним і кропітким процесом. Терміни укладання договору оренди, як правило, не додержуються органами управління, орендодавцем і орендарем. Законодавство про оренду постійно доповнюється. В ньому немає стабільності, що ускладнює процес укладання договорів про оренду. Для ефективної організації цієї роботи юридична служба зобов’язана ретельно проаналізувати законодавство, відомчі і локальні нормативні акти про оренду і практику їхнього вживання.
Укладений сторонами договір оренди в частині істотних умов повинен відповідати типовому договору оренди, затвердженому наказом ФДМ України від 23.08.2000 р. № 1174 [50]. У літературі запропоновано різні види типових договорів оренди майна [62].
Істотною умовою договору оренди є орендна плата. Аналіз судових справ показав, що спори в основному виникають через нечітке врегулювання в законодавстві і в договорі розміру орендної плати. Згідно зі статтею 286 ГК України [65, 66] і статтею 19 Закону України від 20 травня 1999 р. «Про внесення змін у Закон України «Про оренду державного і комунального майна» [15] орендатор за користування об’єктом оренди вносить орендну плату незалежно від результатів господарської діяльності. Річна орендна плата за користування цілісним майновим комплексом підприємства, його структурного підрозділу не може перевищувати десяти відсотків вартості орендованого майна. При визначенні орендаря на конкурсних основах умовами конкурсу може бути передбачений більший розмір орендної плати.
У законодавстві передбачено порядок зміни розмірів орендної плати. Згідно зі статтею 286 ГК України [65, 66] і статтею 21 (частина друга) Закону України від 29 червня 2004 р. «Про внесення змін в Закон України «Про оренду державного і комунального майна» [16] розмір орендної плати може бути змінений на вимогу однієї зі сторін, якщо за незалежних від них обставин істотно змінився стан об’єкту оренди.
Юридична служба повинна надавати особливу увагу специфіці припинення договору оренди. Специфіка полягає в тому, що ще на стадії укладання договору в ньому слід передбачити порядок компенсації витрат, понесених орендарем у зв’язку з поліпшенням орендованого майна. Згідно зі статтею 291 ГК України [65, 66] і статті 26 Закону України від 14 березня 1995 р. «Про внесення змін і доповнень в Закон України «Про оренду державного майна» [17] одностороння відмова від договору оренди не допускається; договір оренди припиняється у випадку: закінчення терміну, на який він був укладений; приватизації об’єкта оренди орендарем; банкрутства орендаря; загибелі об'єкту оренди. Договір оренди може бути розірваний за угодою сторін. На вимогу однієї зі сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами зобов’язань.
Укладаючи договір оренди майна, орендареві варто пам’ятати, що чинне законодавство передбачає право сторін зажадати дострокового його припинення, що означає дострокове припинення прав і обов’язків, передбачених таким договором. Оскільки договірні права й обов’язки між суб’єктами господарювання виникають, змінюються й припиняються за їхньою взаємною згодою, а розірвання на вимогу однієї зі сторін свідчить про відсутність такої згоди, можна зробити наступний висновок: для дострокового розірвання договору оренди необхідні відповідні підстави.
Таким чином, орендар повинен знати, що сторона договору оренди має право вимагати дострокового його розірвання тільки на підставі, передбаченій чинним законодавством.
Орендар може ініціювати дострокове розірвання договору оренди на наступних підставах:
– орендодавець передав у користування майно, якість якого не відповідає умовам договору й призначенню майна (ст. 784 ЦК України [6, 7]). З положень ЦК України випливає, що майно, яке передається в оренду, повинне перебувати в стані, що відповідає умовам договору. Якщо ж після передачі будуть виявлені недоліки (дефекти), внаслідок яких майно не буде відповідати стану, про який досягнуто домовленість між сторонами договору, орендар має право вимагати розірвання такого договору (оскільки такий стан майна не дозволить орендареві використовувати його у своїй господарській діяльності). Однак якщо орендар буде заздалегідь (при передачі майна, до його безпосереднього використання) попереджений орендодавцем про всі його недоліки, в нього не буде права на дострокове розірвання договору;
– орендодавець не повідомив орендаря про права третіх осіб на майно, передане в оренду (ст. 769 ЦК України [6, 7]). Одержуючи майно в користування, орендареві не слід забувати, що відносно законодавства, у відношенні спонукуваного й нерухомого майна можуть виникати різні майнові права, наприклад, право застави. Орендар повинен бути сповіщений про всі права третіх осіб на передане в оренду майно. Розірвання договору оренди можливо у випадку неповідомлення орендодавцем про такі права:
– орендодавець не провадить капітального ремонту приміщення (ст. 784 ЦК України [6, 7]). Капітальний ремонт об’єкту оренди повинен провадитися, якщо це прямо передбачено договором.
– невиконання сторонами своїх зобов’язань щодо іншої сторони або об’єкта оренди.
Підставами для ініціювання дострокового розірвання договору оренди з боку орендодавця є:
– орендар користується майном не за призначенням або з порушенням умов договору оренди щодо порядку користування (ст. 773 ЦК України [6, 7]). За звичаєм в договорі оренди вказується, з якою метою буде використовуватися майно. Використання орендарем за якихось причин об’єкта оренди з іншими цілями, не передбачених у договорі, дає орендодавцеві право вимагати дострокового розірвання договору;
– орендар передав майно в користування іншій особі без дозволу орендодавця (ст. 783 ЦК України [6, 7]). Орендареві не слід забувати, що право розпорядження майном залишається за орендодавцем. Тому, за загальним правилом, здавати майно в суборенду іншій особі можна тільки за умови згоди орендодавця. Форма згоди господарським законодавством не передбачена, однак в інтересах орендаря, щоб така згода була зафіксована в писемній формі. Можна також указати його в самому договорі, наприклад: «Орендодавець підписанням цього договору дає свою згоду на передачу орендарем об’єкта оренди в суборенду»;
– орендар своїм недбалим поводженням до майна створює загрозу його ушкодження (ст. 783 ЦК України [6, 7]). Слід зазначити, що ця підстава для розірвання договору оренди є складною, оскільки воно має у собі багато оцінних категорій. Так, незрозуміло, за якими критеріями встановлюються «недбале поводження» і «загроза ушкодження». Теоретично таке трактування може бути вигідним орендареві, оскільки чим більш незрозуміле положення закону, тим складніше встановити факт їхнього порушення. Якщо при вирішенні спору в суді на етапі апеляції орендодавець оцінить відношення орендаря як недбале, і що створює погрозу ушкодження приміщення (а оцінювати судді будуть за своїм внутрішнім переконанням, у чому їм важко дорікнути), вищі інстанції не зможуть вирішити спір інакше. Щоб уникнути такої ситуації, можна в самому договорі оренди встановити критерії, за якими буде визначатися недбале поводження з майном.
Згідно зі статтею 27 Закону України від 14 березня 1995 р. «Про внесення змін і доповнень в Закон України «Про оренду державного майна»» [17] у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря він зобов’язаний повернути орендодавцеві об’єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди. Якщо орендар допустив погіршення стану орендованого майна або його загибель, він повинен відшкодувати орендодавцеві збитки, якщо не доведе, що погіршення або загибель майна сталися не з його вини.
Орендар має право залишити за собою проведені ним поліпшення орендованого майна, здійснені за рахунок власних коштів, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди.
Якщо орендар за рахунок власних коштів здійснив за згодою орендодавця поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від майна без заподіяння йому шкоди, орендодавець зобов’язаний компенсувати йому зазначені кошти, якщо інше не визначено договором оренди.
Вартість поліпшень орендованого майна, зроблених орендарем без згоди орендодавця, які не можна відокремити без шкоди для майна, компенсації не підлягає.
У разі припинення договору оренди за обставин, зазначених у частині першій цієї статті, орендар за вказівкою орендодавця зобов’язаний передати об’єкт оренди відповідному державному підприємству.
У разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря він зобов’язаний повернути орендодавцеві об’єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди. Якщо орендар допустив погіршення стану орендованого майна або його загибель, він повинен відшкодувати орендодавцеві збитки, якщо не доведе, що погіршення або загибель майна сталися не з його вини. Орендар має право залишити за собою проведені ним поліпшення орендованого майна, здійснені за рахунок власних коштів, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди.
Якщо орендар за рахунок власних коштів здійснив за згодою орендодавця поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від майна без заподіяння йому шкоди, орендодавець зобов’язаний компенсувати йому зазначені кошти в межах збільшення в результаті цих поліпшень вартості орендованого майна, визначеної в установленому законодавством порядку, яке відбулося в результаті таких поліпшень, якщо інше не визначено договором оренди. Вартість поліпшень орендованого майна, зроблених орендарем без згоди орендодавця, які не можна відокремити без шкоди для майна, компенсації не підлягає.
У разі розірвання або припиненні договору оренди державного та комунального майна згідно з Наказом ФДМ України «Про затвердження Порядку повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання договору оренди» [48] із метою вдосконалення правового регулювання орендних відносин і захисту майнових інтересів держави проводиться повернення орендованого майна орендодавцю.
«Порядок повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання договору оренди» [48] регулює здійснення комплексу заходів і процедур, пов’язаних із поверненням орендодавцю орендованого державного майна: інвентаризації й оцінки майна орендних підприємств, визначення часток держави й орендаря в цьому майні, врахування заборгованості орендарів з орендних платежів, приймання-передачі майна, вибору організаційно-правової форми підприємства, заснованого на поверненому після оренди державному майні й, за необхідності та за згодою орендаря, майні орендаря.
Зміст і послідовність процедур припинення, або розірвання договору оренди, і реорганізації орендного підприємства визначаються Наказом ФДМ України від 07.08.1997 року «Про затвердження Порядку повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання договору оренди [48], договором оренди та досягнутою між орендодавцем, і орендарем не пізніше як за 10 днів до визначеної дати припинення (розірвання) договору оренди домовленістю, яка може бути оформлена відповідною угодою. Якщо договір оренди розірвано за рішенням суду, то угода укладається протягом 5 днів після того, як це рішення набрало законну силу.
Угодою може передбачатися: створення спільної комісії сторін з розмежування й оцінки майна орендного підприємства (протягом 5 днів); проведення повної інвентаризації майна орендного підприємства (протягом 15 днів); оцінка майна орендного підприємства та державної й орендарської часток у ньому (протягом 15 днів після затвердження результатів інвентаризації); погашення орендарем заборгованості з орендної плати; реорганізація орендного підприємства.
Повна інвентаризація майна орендного підприємства здійснюється інвентаризаційною комісією, утвореною орендодавцем на перше число місяця, у якому закінчується строк договору оренди, або розривається договір оренди за домовленістю сторін чи за рішенням суду, господарського суду.
При проведенні повної інвентаризації інвентаризаційна комісія керується Положенням про інвентаризацію майна державних підприємств, що приватизуються, а також майна державних підприємств та організацій, яке передається в оренду, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України [57].
Під час проведення інвентаризації Комісія має вирішити такі завдання: здійснити розмежування майна, що належить державі, і майна орендаря; документально засвідчити джерела придбання нових основних засобів та капітального ремонту орендованих державних основних засобів за час від початку оренди до дати інвентаризації; документально підтвердити наявність згоди орендодавця на здійснення орендарем невідокремлюваних поліпшень орендованого майна.
До державної частки майна в цілісному майновому комплексі орендного підприємства на етапі інвентаризації й складання передаточного балансу слід віднести: орендоване державне майно; інше державне майно, передане орендареві державою протягом дії договору оренди; майно, придбане за рахунок амортизаційних відрахувань на орендоване державне майно, якщо інше не передбачено договором оренди; залишок коштів амортизаційного фонду на повне відновлення орендованого державного майна і майна, придбаного за кошти цього фонду раніше; вартість невідокремлюваних поліпшень орендованого майна, здійснених орендарем без погодження з орендодавцем.
До частки майна, що належить орендареві, слід віднести: доход (прибуток) орендного підприємства за час оренди; нереалізовану готову продукцію й незавершене виробництво; майно, придбане за рахунок власних амортизаційних відрахувань орендаря на повне відновлення основних засобів; вартість погоджених з орендодавцем невідокремлюваних поліпшень орендованого майна, здійснених за рахунок коштів орендаря, якщо інше не визначено договором оренди; вартість відокремлюваних поліпшень орендованого майна, здійснених за рахунок коштів орендаря; інше майно, набуте орендарем відповідно до законодавства.
Після закінчення своєї роботи Комісія подає орендодавцеві й орендареві: протокол про результати інвентаризації цілісного майнового комплексу орендного підприємства; протокол розподілу вартості майна між орендодавцем і орендарем; акт оцінки вартості цілісного майнового комплексу орендного підприємства, із зазначенням у ньому державної й орендарської часток у майні; акт приймання-передачі від орендаря орендодавцю державної частки в майні орендного підприємства.
Співвідношення державної частки та частки орендаря в ринковій вартості цілісного майнового комплексу, переданого в оренду, встановлюється на базі результатів оцінки, отриманих із використанням майнового підходу. На підставі результатів зазначеної оцінки заповнюється Розрахунок відсоткового співвідношення державної частки та частки орендаря в ринковій вартості цілісного майнового комплексу, переданого в оренду.
На підставі протоколів та актів складається Акт оцінки вартості цілісного майнового комплексу орендного підприємства при припиненні або розірванні договору оренди. На підставі цього Акта та розподільчого балансу проводиться повернення орендованого майна.
Якщо сторони не досягли згоди за всіма істотними умовами, договору договір є таким, що не укладений. Якщо суд визначить договір не укладеним, то проводиться така ж процедура що й при розірванні договору.
Ризик випадкової загибелі чи пошкодження об’єкта оренди несе орендодавець, якщо інше не встановлено договором оренди. Орендоване майно страхується орендарем на користь того учасника договору оренди, який бере на себе ризик випадкової загибелі чи пошкодження об’єкта оренди.
Орендар має право залишити за собою проведені ним поліпшення орендованого майна, здійснені за рахунок власних коштів, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди.
Якщо орендар за рахунок власних коштів здійснив за згодою орендодавця поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від майна без заподіяння йому шкоди, орендодавець зобов’язаний компенсувати йому зазначені кошти в межах збільшення в результаті цих поліпшень вартості орендованого майна, визначеної в установленому законодавством порядку, яке відбулося в результаті таких поліпшень, якщо інше не визначено договором оренди.
Однобічна відмова не допускається. Договір оренди може бути розірвано за узгодженням сторін. Але є випадки, коли на вимогу однієї зі сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду (господарського суду). Орендар може ініціювати дострокове розірвання договору оренди на наступних підставах: орендодавець передав у користування майно, якість якого не відповідає умовам договору й призначенню майна, орендодавець не повідомив орендаря про права третіх осіб на майно, передане в оренду, орендодавець не провадить капітального ремонту приміщення, невиконання сторонами своїх зобов’язань щодо іншої сторони або об’єкта оренди.
Підставами для ініціювання дострокового розірвання договору оренди з боку орендодавця є: орендар користується майном не за призначенням або з порушенням умов договору оренди щодо порядку користування, орендар передав майно в користування іншій особі без дозволу орендодавця, орендар своїм недбалим поводженням до майна створює загрозу його ушкодження.
Контрольні питання
ТЕМА 9. ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАВОВОЇ РОБОТИ
В ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВАХ
9.1. Поняття та ознаки, зміст і функції діяльності господарських товариств
Поняття і види господарських товариств; порядок створення і державної реєстрації; правила статутної діяльності; права та обов’язки їхніх учасників і засновників; організаційно-правову роботу в господарських товариствах регулюють наступні нормативні акти: Закон України від 19 вересня 1991 р. «Про господарські товариства» [27]; Закон України від 23 грудня 1997 р. «Про внесення змін в Закон України «Про господарські товариства»» [13]; Закон України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців» [20]; статті 79-92 ГК України [65, 66]; статті 113-162 ЦК України [6, 7]; Закон України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [22]; Загальне положення про юридичну службу міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, державного підприємства, установи, в організації від 27 серпня 1995 р. № 690 [49].
Згідно зі статтею 1 (частина перша) Закону України від 19 вересня 1991 р. «Про господарські товариства» [27], статтею 79 ГК України [65, 66], господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на началах договору юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їхнього майна і підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. Відповідно до статті 113 ЦК України [6, 7] господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої був поділений на частки між учасниками. Це визначення не розкриває сутність, зміст діяльності і цілей господарського товариства.
Дослідження джерела (начала) господарських товариств показало, що в Росії діяли товариства в торгівлі і в промисловості. Юрист О.І. Камінка вказував на істотні ознаки товариства. На його думку, товариство – це організоване об’єднання людей, яке переслідує певні господарські завдання і прагне до їх виконання [51]. У Росії по аналогії з господарськими товариствами діяли торгові, промислові й інші товариства з метою отримання прибутку.
Відповідно до статті 1 (частина друга) Закону України від 19 вересня 1991 р. «Про господарські товариства» [27], статті 80 (частина перша) ГК України [65, 66], статті 113 ЦК України [6, 7] до господарських товариств відносяться: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Товариства є юридичними особами. Ці види (форми) господарських товариств залежать від змісту і цілей статутної діяльності товариства. В літературі висловлено науково-практичний коментар до видів і форм господарських товариств [39].
Ознаки господарських товариств: суб’єкт господарської діяльності; особливий порядок створення за допомогою об’єднання майна засновників і підприємницької діяльності; статутна господарська (підприємницька) діяльність; отримання прибутку; державна реєстрація діяльності товариства його ліцензування; організаційна структура; відособленість майна господарського товариства від держави; статутна дієздатність як юридичної особи; господарсько-правова відповідальність товариства.
Зміст статутної діяльності товариства являє сукупність прав і обов’язків, відповідальність за їхнє невиконання, визначених в статуті товариства, законодавчих й інших нормативних актах. Зміст господарської (підприємницької) діяльності включає організаційно-виробничі й інші процеси для отримання прибутку. Особливою формою господарювання є підприємництво. Згідно зі статтею 42 ГК України [65, 66], підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, здійснювана суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів, отримання прибутку.
Функції діяльності господарських товариств: наповнення внутрішнього ринку країни українськими товарами; зміцнення і розвиток національного виробництва і підйом економіки; зниження безробіття і розширення ринку зайнятості; поліпшення якості життя і добробуту громадян України; розширення і зміцнення міжнародних економічних, технічних, торгових й інших зв’язків країни; підвищення ефективності національного господарювання і рейтингу конкурентоспроможності продукції і товарів.
9.2. Організація правової роботи в господарських товариствах
Законодавство не регулює організацію правової роботи в господарських товариствах. Загальне положення про юридичну службу міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, державного підприємства, установи, організації від 27 серпня 1995 р. № 690 [49] не розповсюджується на господарські товариства. Пункт 9 Загального положення визначає функції юридичної служби державного підприємства, які аналогічно можуть бути реалізовані юридичною службою господарських товариств.
Для стабільної, ефективної і правомірної діяльності господарського товариства юридична служба зобов’язана розробити Положення про юридичний відділ (служби) товариства, його Статут і підготувати необхідні документи для ліцензування господарської діяльності товариства. В літературі запропоновано зміст Положення про юридичний відділ (служби) підприємства, в якому вказані завдання і структура, функції і відповідальність юридичного відділу (служби), взаємостосунки відділу з іншими структурними підрозділами підприємства [3].
Для господарсько-правового забезпечення діяльності товариства юридична служба використовує конституцію України [42]; законодавчі, нормативні і локальні акти з господарських питань; судову практику.
При розробці Статуту господарського товариства необхідно враховувати специфіку його діяльності. Статут повинен включати наступні розділи: загальні положення; засоби і майно товариства; господарська діяльність товариства; управління товариством; регулювання трудових взаємовідносин в товаристві; зовнішньоекономічну діяльність товариства; його реорганізацію, ліквідацію і припинення діяльності. Розробка Статуту господарського товариства – складна і комплексна робота, для реалізації якої потрібні не тільки правові, але й економічні, технічні та інші професійні знання. Комплексність роботи полягає в тому, що юридична служба розділи Статуту розробляє з іншими фахівцями (економістами, фінансистами) з метою обліку повноти змісту і специфіки господарської діяльності товариства. Надалі Статут підлягає державній реєстрації державним реєстратором.
Згідно із Законом України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців» [20] проводиться державна реєстрація юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців – посвідчення факту створення або припинення юридичної особи, посвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також здійснення інших реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів в Єдиний державний реєстр. Стаття 5 Закону про реєстрацію юридичних осіб встановила, що державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи-підприємця [20].
У статті 8 Закону про реєстрацію юридичних осіб закріплено вимоги до оформлення документів, що надаються державному реєстратору. Документи, які подаються (направляються рекомендованим листом) державному реєстратору, повинні бути висловлені державною мовою. Реєстраційна картка заповнюється машинописом або від руки друкованими літерами. Якщо документи надсилаються державному реєстратору рекомендованим листом, підпис заявника на реєстраційній картці повинен бути нотаріально завірений. Установчі документи (установчий акт, статут або засновницький договір, положення) юридичної особи повинні мати відомості, передбачені законом. У разі, коли законом встановлено вимоги щодо реєстрації установчих документів, такі документи подаються з відміткою про їх реєстрацію в органі, визначеному законом.
Установчі документи юридичної особи, а також зміни до них, викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасників) на установчих документах повинні бути нотаріально завірені. У випадках, передбачених законом, установчі документи повинні бути погоджені з відповідними органами державної влади. Внесення змін до установчих документів юридичної особи оформляється окремим додатком або викладенням установчих документів у новій редакції. На титульній сторінці додатка до установчих документів юридичної особи робиться відмітка про те, що зазначені документи є невід’ємною частиною відповідних установчих документів.
Документ про підтвердження реєстрації іноземної юридичної особи в країні її місцезнаходження повинен бути легалізований у встановленому порядку.
Вимоги щодо написання найменування юридичної особи або її відокремленого підрозділу встановлюються спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації [20].
У законодавстві особлива увага приділяється формі документів і регламентації порядку їх подання. Відповідно до статті 24 Закону про реєстрацію юридичних осіб для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи; копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом; два примірника установчих документів; документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи [20].
Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації юридичної особи, якщо вони не були передбачені частинами 1-7 статті 24 Закону про реєстрацію юридичних осіб. Стаття 25 (пункт 5) Закону про реєстрацію юридичних осіб закріпила, що термін державної реєстрації юридичної особи не повинен перевищувати трьох робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи [20]. Згідно зі статтею 43 Закону термін про реєстрацію фізичної особи-підприємця не повинен перевищувати два робочі дні з дати надходження документів для державної реєстрації фізичної особи [20].
Специфіка діяльності господарських товариств полягає в тому, що для реалізації статутної діяльності в певних випадках необхідна ліцензія. Ліцензія являє собою документ державного зразка, що засвідчує право суб’єкта господарювання на здійснення вказаного в ньому виду господарської діяльності протягом терміну, вказаного в ліцензії, за умови виконання ліцензійних вимог. Закон України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (далі – Закон про ліцензування господарської діяльності) визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню; порядок їх ліцензування; встановлює контроль у сфері ліцензування; відповідальність суб’єктів господарювання і органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування [22].
Юридична служба спільно з іншими фахівцями господарського товариства забезпечує підготовку документів, необхідних для ліцензування. Згідно зі статтею 10 Закону про ліцензування господарської діяльності суб’єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.
У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані: відомості про суб’єкта господарювання – заявника: найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код – для юридичної особи; прізвище, ім’я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи – платника податків та інших обов’язкових платежів – для фізичної особи; вид господарської діяльності на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію.
У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.
До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.
Органу ліцензування забороняється вимагати від суб’єктів господарювання інші документи, не вказані у цьому Законі, крім документів, передбачених частиною п’ятою цієї статті. Заява про видачу ліцензії та документи, що додаються до неї, приймаються за описом, копія якого видається заявнику з відміткою про дату прийняття документів органом ліцензування та підписом відповідальної особи [22].
Стаття 11 Закону про ліцензування господарської діяльності визначила порядок видачі ліцензії (відмови у видачі ліцензії). Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, які додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензій на окремі види діяльності. Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову у видачі ліцензії надсилається (видається) заявникові в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення. У рішенні про відмову у видачі ліцензії зазначаються підстави такої відмови.
Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є: недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії; невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії.
У разі відмови у видачі ліцензії на підставі виявлення недостовірних даних у документах, поданих заявником про видачу ліцензії, суб’єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії не раніше ніж через три місяці з дати прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії.
У разі відмови у видачі ліцензії на підставі невідповідності заявника ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, вказаного в заяві про видачу ліцензії, суб’єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що стали підставою для відмови у видачі ліцензії. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку [22].
Відповідно до статті 14 Закону про ліцензування господарської діяльності орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочі дні з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії. Термін дії ліцензії не може бути менше трьох років [22].
Аналіз діяльності юридичних служб у господарських товариствах показав, що надзвичайно важко юристам здійснювати господарсько-правове обслуговування товариств. Причини складності роботи юристів полягають у тому, що керівництво господарських товариств ігнорує вказівки (рекомендації) юридичних служб, не виконує законодавчі, нормативні і локальні акти (власні накази і розпорядження), має низький правовий інтелект. Господарська практика свідчить, що діяльність багатьох господарських товариств нерідко суперечить законодавству України. Керівництво господарських товариств діє за принципом «прибуток за всяку ціну». В цьому випадку принцип «прибуток на правовій основі» не діє.
9.3. Удосконалення юридичної служби в Україні
Склалася ситуація, в умовах якої законодавство і діяльність господарських товариств несумісні. Загальне положення про юридичну службу міністерства іншого центрального органу виконавчої влади, державного підприємства, установи, організації, затверджене постановою Кабінету Міністрів України 27 серпня 1995 р. № 690 [49] застаріло, не регулює діяльність юридичних служб господарських товариств й інших підприємницьких структур, не відповідає сучасним вимогам правового регулювання господарської діяльності, не сприяє формуванню законності суб’єктів господарювання. Держава зобов’язана регулювати діяльність юридичних служб у всіх сферах і структурах управління господарювання. Для цих цілей необхідний Закон «Про юридичну службу в Україні», в якому слід закріпити сутність і ознаки, зміст і функції, структуру і форми організації діяльності юридичної служби в будь-якій управлінській, господарській (некомерційної) структурі; нові (більш прогресивні) методи і засоби діяльності; взаємостосунки юридичної служби з внутрішніми структурами підприємства (суб’єкта господарювання та управління); підлеглість юридичній службі і її відповідальність за результати юридичної діяльності.
Юридична служба сформувалася в умовах планового (соціалістичного) господарства і командно-адміністративних методів управління. Змінилися сутність і форма економіки, зміст і методи господарювання, засоби управління економікою і господарством, а юридична служба залишилася колишньою. Її діяльність не зазнала істотних змін. Необхідно радикально трансформувати юридичну службу, привести її у відповідність до сучасної мети і завдань управління і господарювання. Сьогодні юридична служба в країні зруйнована, вона не забезпечує реалізацію своїх функцій і нерідко її діяльність суперечить державним інтересам. Виникла ситуація, при якій значно зросла кількість юристів, що випускаються навчальними закладами, але істотно знизилися якість і професіоналізм їх роботи. Це пояснюється тим, що збільшення (зростання) юридичних навчальних закладів не сприяє активізації навчального процесу з підготовки кваліфікованих фахівців. Їх готують за принципом «вузів багато, а компетентних юристів – мало». Така ситуація допустима лише в тому випадку, якщо держава ретельно контролюватиме підготовку і випуск ВНЗ юристів. Юрист – це посередник між правом і суб'єктами господарювання, він забезпечує відповідність статутної діяльності вимогам законодавства, іншим правовим актам. Юридична служба на підприємстві представляє специфічний «парламент підприємства», в якому юристи розробляють власну локальну правову продукцію – накази, розпорядження, інші документи і забезпечують їх реалізацію. Тому в цьому «парламенті підприємства» повинні працювати високопрофесійні юристи.
Контрольні питання
1. Сутність, види та ознаки господарських товариств.
2. Зміст і функції статутної діяльності господарських товариств.
3. Організація юридичної діяльності в господарських товариствах.
4. Укажіть основний нормативний документ, який регулює діяльність юридичних служб господарських товариств.
5. Засоби вдосконалення діяльності юридичної служби господарських товариств.
Тема 10. Організація правової роботи
з приватизації підприємства
10.1. Поняття і цілі, пріоритети і принципи приватизації
Поняття і цілі, пріоритети і принципи приватизації майна державних підприємств; порядок і способи приватизації; відповідальність за порушення законодавства про приватизацію визначають наступні нормативні акти: Закон України від 19 лютого 1997 р. «Про внесення змін у Закон України «Про приватизацію майна державних підприємств»» (далі Закон про велику приватизацію) [12]; Закон України від 15 травня 1996 р. «Про внесення змін і доповнень у Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств»» (малої приватизації) (далі – Закон про малу приватизацію) [18]; Положення про інвентаризацію майна державних підприємств, що приватизуються, а також майна державних підприємств та організацій, що передається в оренду (далі – Положення про інвентаризацію майна державних підприємств) від 02 березня 1993 р. № 158 [56]; Методика оцінки вартості об’єктів приватизації від 18 січня 1995 р. № 36 [47]; Положення про застосування способів приватизації майна державних підприємств (далі – Положення про застосування способів приватизації) від 29 березня 1995 р. № 342 [55].
Згідно зі статтею 1 Закону про велику приватизацію від 15 травня 1996 р. приватизація державного майна (далі – приватизація) – це відчуження майна, що знаходиться в державній власності, майна, що належить Автономній республіці Крим, на користь фізичних і юридичних осіб, які можуть бути покупцями в цілях підвищення соціально-економічної ефективності виробництва і залучення засобів на структурну перебудову економіки України. Відповідно до статті 2 цього закону основними пріоритетами приватизації є підвищення ефективності виробництва і мотивації до праці, прискорення структурної перебудови і розвитку економіки України. Приватизація здійснюється на основі таких принципів: законності; державного регулювання та контролю; надання громадянам України пріоритетного права на придбання державного майна; надання пільг для придбання державного майна членам трудових колективів підприємств, що приватизуються; забезпечення соціальної захищеності та рівності прав участі громадян України у процесі приватизації; платності відчуження державного майна; пріоритетного права трудових колективів на придбання майна своїх підприємств; створення сприятливих умов для залучення інвестицій; безоплатної передачі частки державного майна кожному громадянинові України за приватизаційні папери; додержання антимонопольного законодавства; повного, своєчасного та достовірного інформування громадян про порядок приватизації та відомості про об’єкти приватизації; врахування особливостей приватизації об’єктів агропромислового комплексу, гірничодобувної промисловості, незавершеного будівництва, невеликих державних підприємств, підприємств із змішаною формою власності та об’єктів науково-технічної сфери; застосування переважно конкурентних способів у разі: приватизації невеликих державних підприємств, законсервованих об’єктів та об’єктів незавершеного будівництва, підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, готельного господарства, туристичного комплексу; продажу акцій відкритих акціонерних товариств, створених на базі середніх та великих підприємств [12].
Необхідно визначити об’єкти, суб’єкти і державні органи приватизації. Згідно зі статтею 5 Закону про велику приватизацію від 15 травня 1996 р. до об’єктів державної власності, що підлягають приватизації, належать: майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо в разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства, з структури якого вони виділяються; об’єкти незавершеного будівництва та законсервовані об’єкти; акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об’єднань. Статья 6 этого закона определила субъектов приватизации. Ими являются: государственные органы приватизации, покупатели (их представители), посредники. Згідно зі статтею 8 Закону покупцями об’єктів приватизації можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства; юридичні особи, зареєстровані на території України, крім передбачених частиною третьою цієї статті; юридичні особи інших держав.
Для спільної участі в приватизації громадяни можуть створювати господарські товариства, в тому числі із членів трудового колективу.
Господарське товариство членів трудового колективу підприємства, що приватизується, засновується на підставі рішення загальних зборів, у яких брало участь більше 50 відсотків працівників підприємства або їх уповноважених представників. У статті 7 Закону зазначені державні органи приватизації. Державну політику у сфері приватизації здійснює ФДМ України; його регіональні відділення та представництва у регіонах та містах; органи приватизації в Автономній республіці Крим, що складають єдину систему державних органів приватизації в Україні [12].
10.2. Організація правової роботи з приватизації підприємства
Реалізацію цієї роботи слід почати з ретельного вивчення законодавства й інших нормативних актів про приватизацію, господарську і судову практику з їхнього вживання. В законодавстві закріплено порядок і способи приватизації. Згідно зі статтею 11 Закону про велику приватизацію порядок приватизації передбачає: опублікування списку об’єктів, які підлягають приватизації, у виданнях державних органів приватизації, місцевій пресі; прийняття рішення про приватизацію об’єкта на підставі поданої заяви або виходячи із завдань Державної програми приватизації та створення комісії з приватизації; опублікування інформації про прийняття рішення про приватизацію об’єкта; проведення аудиторської перевірки фінансової звітності підприємства, що приватизується (за винятком об’єктів малої приватизації); затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, та їхню реалізацію [12].
Стаття 12 цього Закону визначила порядок подачі заяви і прийняття рішення про приватизацію. Ініціатива про приватизацію виходить від державних органів приватизації і покупців. Покупці цілісних майнових комплексів та інвестори, які бажають придбати контрольний пакет акцій, зобов’язані разом із заявою подати бізнес-план або техніко-економічне обґрунтування післяприватизаційного розвитку об’єкта, що включає план зайнятості працівників підприємства, пропозицію інвестора із зазначенням максимального розміру інвестиції, строків та порядку її внесення, а також декларацію про доходи для покупців – фізичних осіб.
Заяви про приватизацію подаються до державних органів приватизації за місцезнаходженням об’єкта, що приватизується, у письмовій формі.
Державні органи приватизації протягом місяця розглядають заяви та приймають рішення щодо приватизації об’єкта і в п’ятиденний строк письмово повідомляють про це заявника, адміністрацію та трудовий колектив підприємства, що приватизується, а також відповідний орган виконавчої влади, уповноважений управляти цим майном. У разі відмови в приватизації відповідний орган приватизації повідомляє заявників про причину відмови.
Відмова в приватизації можлива тільки у випадках, коли: особа, яка подала заяву, не може бути визнана; законодавством встановлено обмеження щодо приватизації цього підприємства; майно у встановленому порядку включено до переліку об’єктів (групи об’єктів), що не підлягають приватизації [12].
Важливі функції у відчуженні державного майна виконують комісія з приватизації об’єкта. Відповідно до статті 13 закону державний орган приватизації протягом місяця з дня прийняття рішення про приватизацію об’єкту затверджує склад комісії з приватизації і встановлює термін подання проекту, плану приватизації. Цей термін не повинен перевищувати двох місяців з дня затвердження складу комісії. До складу комісії входять за принципом однакового представництва представники господарського товариства, створеного членами трудового колективу підприємства, що приватизується, в тому числі й від представницького органу трудового колективу – профспілкового комітету або іншого уповноваженого ним органу, інші особи (або їх представники), які подали заяву на приватизацію, представники місцевих рад, фінансових органів, державного органу приватизації, Антимонопольного комітету України або його територіальних відділень, органу, уповноваженого до прийняття рішення про приватизацію управляти відповідним державним майном. Відповідні органи та особи зобов’язані в п’ятиденний строк з моменту одержання повідомлення про прийняття рішення щодо створення комісії делегувати до її складу своїх представників. Якщо в зазначений строк вони не делегували своїх представників до складу комісії, державний орган приватизації має право затвердити склад комісії без представників цих органів.
За рішенням комісії до її роботи можуть залучатися експерти, консультанти та інші спеціалісти, які користуються на її засіданнях правом дорадчого голосу.
Для забезпечення гласності та прозорості приватизації у роботі комісії з приватизації об’єкта можуть брати участь народні депутати України [12].
До складу комісії з приватизації необхідно включити юриста підприємства, який повинен знати специфіку діяльності підприємства; вивчити бізнес-план або техніко-економічне обґрунтування післяприватизаційного розвитку підприємства; Положення про інвентаризацію майна державних підприємств від 02 березня 1993 р. № 158 [56]; Методику оцінки вартості об’єктів приватизації від 18 січня 1995 р. № 36 [47]; Положення про застосування способів приватизації від 29 березня 1995 р. № 342 [55] та інші нормативні документи про приватизацію.
Важливий документ, який розробляє комісія, – це проект плану приватизації, типова форма якого була визначена ФДМ України [61]. Згідно зі статтею 14 Закону про велику приватизацію комісія з приватизації складає проект плану приватизації об’єкта, в якому враховуються пропозиції: господарського товариства, створеного працівниками підприємства, що приватизується, та інших покупців; місцевих рад за місцезнаходженням об’єкта приватизації; державних органів приватизації; Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень.
Проект плану приватизації повинен передбачати строки та способи приватизації, початкову ціну об’єкта приватизації (розмір статутного фонду господарського товариства), рекомендовані форми платежу, квоти обов’язкового застосування приватизаційних паперів, розміри пакетів акцій за напрямами їх реалізації, а також забезпечення технологічної єдності виробництва, недопущення руйнування цілісних майнових комплексів, циклів, технологій, порядок використання майна, що не підлягає приватизації.
За рішенням комісії до розробки проекту плану приватизації може бути включено проект реорганізації об’єкта, в якому передбачено створення на основі його структурних підрозділів юридичних осіб. Рішення про необхідність реорганізації приймається в порядку, що встановлюється ФДМ України та Антимонопольним комітетом України. До проекту плану приватизації додається акт оцінки вартості об’єкта приватизації, який складається відповідно до законодавства і затверджується органом приватизації.
Якщо трудовий колектив підприємства, майно якого приватизується, або інші покупці не погоджуються з проектом плану приватизації, розробленим комісією, вони можуть підготувати альтернативний варіант плану. Проект плану, розроблений комісією, та альтернативний проект плану трудового колективу чи інших покупців подаються на розгляд регіональних відділень ФДМ України або його представництв у районах та містах, які протягом десяти днів зобов’язані розглянути подані проекти, затвердити план приватизації і довести його до зацікавлених осіб. Рішення про затвердження плану може бути оскаржено у десятиденний строк у ФДМ України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим [12].
З метою правової регламентації приватизації юридична служба спільно з іншими структурними підрозділами (фахівцями) видає наказ «Про порядок приватизації підприємства», в якому необхідно закріпити етапи приватизації, наприклад: проведення інвентаризації майна підприємства й оцінки його вартості; визначення способу приватизації і засобів для придбання державного майна, що приватизується; порядок укладання договору купівлі-продажу об’єкта приватизації. В наказі слід закріпити функції структурних підрозділів (фахівців), що беруть участь у приватизації, порядок реалізації службових прав і обов’язків. Юрист як член комісії зобов’язаний: забезпечити законність документів, розроблених комісією, а також її діяльність; надати висновок про законність і обґрунтованість проекту плану приватизації, відповідності його законодавчим актам і нормативним документам.
Підприємство, що підлягає приватизації, зобов’язано визначити спосіб приватизації. Стаття 15 Закону про велику приватизацію від 15 травня 1995 р. встановила способи приватизації. Приватизація здійснюється шляхом: продажу частини державного майна кожному громадянину України за приватизаційні папери; продажу об’єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом, у тому числі з виключним застосуванням приватизаційних паперів; продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців; продажу на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства при поданні покупцем документів; викупу майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації.
Приватизація законсервованих об’єктів та об’єктів незавершеного будівництва, підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, готельного господарства, туристичного комплексу здійснюється шляхом: продажу на аукціоні, за конкурсом; викупу [12].
Положення про застосування способів приватизації від 29 березня 1995 р. № 342 більш детально регламентує способи приватизації [55].
Важливим етапом приватизації є оформлення договірних відносин, тобто договори купівлі-продажу державного майна. Типові форми договорів купівлі-продажу державного майна, яке продається на конкурсі, аукціоні, за допомогою викупу, вказані в наказі ФДМ України № 234 від 6 березня 1995 р. [8]. Стаття 27 Закону про велику приватизацію закріпила порядок укладання та умови договору купівлі-продажу державного майна. При приватизації цілісного майнового комплексу шляхом його викупу, продажі на аукціоні за конкурсом між продавцем і покупцем укладається договір купівлі-продажу. До договору купівлі-продажу повинні включатися передбачені бізнес-планом чи планом приватизації зобов’язання або зобов’язання сторін, які були визначені умовами аукціону, конкурсу чи викупу, щодо:
здійснення програм технічного переозброєння виробництва, впровадження прогресивних технологій;
здійснення комплексу заходів щодо збереження технологічної єдності виробництва та технологічних циклів;
збереження та раціонального використання робочих місць;
виконання вимог антимонопольного законодавства;
збереження номенклатури та обсягу виробництва продукції (послуг) відповідно до бізнес-плану;
завершення будівництва жилих будинків;
утримання об’єктів соціально-побутового призначення;
виконання заходів щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці та охорони навколишнього середовища;
внесення інвестицій виключно у грошовій формі, їх розміру та строків;
виконання встановлених мобілізаційних завдань.
До договору купівлі-продажу об’єкта приватизації включаються санкції за порушення його умов. Включення до договору інших зобов’язань покупця допускається за згодою сторін.
Договір купівлі-продажу підлягає нотаріальному посвідченню.
Право власності на приватизований об’єкт переходить з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу. На вимогу однієї зі сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду, в разі невиконання іншою стороною зобов’язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені строки [12].
Юридична служба підприємства з урахуванням способу приватизації спільно з іншими структурними підрозділами (фахівцями) розробляє умови договору і заходи відповідальності за їх порушення; забезпечує законність змісту договору.
10.3. Відповідальність за порушення законодавства про приватизацію
Стаття 29 Закону про велику приватизацію закріпила відповідальність за порушення законодавства про приватизацію. Слід розрізняти відповідальність продавців і покупців. Посадові особи державних органів приватизації, інших органів виконавчої влади несуть адміністративну відповідальність у вигляді штрафу за: безпідставну відмову у прийнятті заяви про приватизацію; порушення строків розгляду заяви про приватизацію; порушення умов і порядку проведення конкурсу, аукціону, продажу акцій (часток, паїв); порушення умов і порядку передачі акцій акціонерних товариств, створених у процесі приватизації, корпоратизації – до восьми встановлених на день вчинення порушення розмірів не оподатковуваного мінімуму доходів громадян. За необґрунтовану відмову від продажу підприємства (майна, акцій); безпідставну відмову у видачі приватизаційних паперів громадянам України; безпідставну відмову в наданні інформації про об’єкт приватизації – до десяти встановлених на день вчинення порушення розмірів неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Штрафи стягуються з винних осіб за рішенням суду.
Покупці, що не сплатили за об’єкт приватизації, придбаний шляхом викупу, на аукціоні або за конкурсом, протягом 60 днів з моменту укладання чи реєстрації відповідної угоди сплачують на користь органу приватизації неустойку в розмірі і порядку, що встановлюються Кабінетом Міністрів України. Рішення про викуп об’єкта або результати конкурсу, аукціону в таких випадках підлягають анулюванню.
При повному або частковому невиконанні умов договорів купівлі-продажу встановлюється така відповідальність покупців:
у разі порушення встановлених умовами договору купівлі-продажу строків внесення інвестицій у встановленому обсязі покупцями сплачується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості не внесених інвестицій за кожний день прострочення;
у разі розірвання договору купівлі-продажу у зв’язку із невиконанням умов договору щодо внесення інвестицій внесені частково інвестиції не повертаються, а в разі невнесення інвестицій на день подачі позову про розірвання договору покупець сплачує штраф у розмірі 10 відсотків загального обсягу інвестицій;
у разі недотримання покупцем зобов’язань щодо збереження протягом визначеного періоду профілю діяльності приватизованого об’єкта покупець сплачує штраф у розмірі 10 відсотків вартості придбаного майна.
Зазначені штрафи перераховуються до Державного бюджету України.
За недопущення працівників державних органів приватизації, протидію чи перешкоджання проведенню ними перевірки дотримання умов договору купівлі-продажу державного майна на керівника приватизованого підприємства накладається штраф у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за кожний встановлений факт. Штрафи стягуються з винних осіб за рішенням суду.
Збитки, заподіяні порушенням законодавства про приватизацію, а також витрати щодо забезпечення збереження об’єктів приватизації на період до моменту передачі майна, підлягають відшкодуванню за позовами зацікавлених осіб. Порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу об’єкта приватизації [12].
Контрольні питання
Питання до екзамену
висновки
У посібнику з урахуванням вимог господарювання, законодавства і практики його вживання, результатів дослідження цієї проблеми, підсумків аналізу спеціальної юридичної літератури запропоновано організацію договірної, претензійно-позовної, кадрової роботи підприємства, правового захисту його інтересів в судах й інших структурах. Подано визначення господарсько-правової роботи як основної частини правової роботи, вказані її цілі, завдання і функції в сучасних умовах господарювання. Заповнено пропуск в законодавстві і рекомендовано організацію господарсько-правової роботи з оренди державного і комунального майна, в господарських товариствах, з приватизації державного і комунального майна, з правового управління земельним фондом, при неплатоспроможності і банкрутстві підприємства.
У посібнику розроблено і обґрунтовано конструктивну концепцію, згідно з якою юридична служба зобов’язана забезпечити на підприємстві правове управління і правове господарювання. Це пояснюється тим, що управління, виробництво і господарювання повинні відповідати законодавчим й іншим нормативним актам. Юридична служба ініціює, організовує і забезпечує процеси господарсько-правової діяльності на підприємстві. Для її ефективної організації необхідно враховувати судову практику розгляду господарських спорів. Результати судової практики повинні враховуватись при правовому захисті інтересів підприємства в судах та інших органах.
Посібник «Організація господарсько-правової роботи на підприємстві» призначено для магістрів (фахівців). Цінність його полягає в тому, що він готує студентів до практичної юридичної діяльності, в основі якої – організація господарсько-правової роботи на підприємстві. Юристи будь-якого підприємства, що здійснює статутну діяльність, виконують її господарсько-правові функції. Цей посібник має важливе значення при підготовці юристів для кожної сфери господарювання. В посібнику запропоновано заходи з радикальної трансформації організації господарсько-правової роботи, підвищення ефективності діяльності підприємства.
Цінність посібника полягає у тому, що він закладає основи і рекомендує способи організації і реалізації правової роботи на підприємстві. Основні положення посібника дозволять юристам самостійно організовувати на підприємстві високоефективну юридичну службу. Ефективність господарсько-правової діяльності залежить від її організації. Професійна організація цієї роботи дає позитивні результати. Посібник закладає джерела такого професіоналізму і формує правовий інтелект юристів. Чим він вище, тим більш ефективна юридична діяльність.
У посібнику запропоновано і обґрунтовано позицію, згідно з якою юрист є посередником між законодавством і адміністрацією підприємства. Він захищає інтереси підприємства і трудового колективу, які не повинні суперечити державним інтересам. Юрист на підприємстві – це представник державно-законодавчої сфери діяльності. Працюючи на конкретному підприємстві, він захищає його інтереси на законодавчій основі. В своїй діяльності юрист повинен керуватися як відомчими (корпоративними) інтересами, так і державними пріоритетами. На підприємстві юридична служба зобов’язана забезпечити відповідність статутної діяльності вимогам і вказівкам держави, умовам законодавства. В цьому полягає законність діяльності підприємства, яку забезпечує юридична служба.
При підготовці посібника було враховано результати дослідження цієї проблеми і досвід правового регулювання господарської діяльності. Цей посібник є науково-практичною навчальною розробкою з організації правової роботи в різних сферах господарювання. Тому ця розробка представляє єдність теорії і практики організації господарсько-правової роботи. Її реалізація на підприємстві – це складна, комплексна і професійна робота, що вимагає наявності компетентних знань і вміння застосувати їх на практиці. Призначення посібника полягає в підготовці магістрів (спеціалістів) високого професійного рівня з метою отримання й ефективного вживання правових знань. Матеріал посібника забезпечує досягнення цієї мети для правового обслуговування господарюючих суб’єктів.
Список літератури
коростей Василь Іванович
Організація ГОСПОДАРСЬКО-правової
роботи на підприємстві
Навчальний посібник
для самостійного вивчення дисципліни
Відповідальний за випуск: завідувач кафедри господарського права
та процесу, д.ю.н., ст. н. с. І.Є. Замойський
|
Редактор: А.С. Маранди |
|
Технічний редактор: Л.М. Скірневська |
|
Комп’ютерна верстака: Ю.Л. Сташевська |
|
Підписано до друку 22.07.2009 |
Формат 60х84 1/16 |
|
Папір тип ксероксний |
Замовлення № 1412 |
|
Обсяг 5,28 ум. друк. арк. |
Ціна договірна |
|
Тираж 300 прим. |
Оригінал-макет підготовлено в редакційно-видавничій лабораторії
Донецького університету економіки та права
83048, м. Донецьк, вул. Університетська, 77
тел./факс: (062) 311-13-01
E-mail: ril@ukrpost.ua
Надруковано ПП Іващенко серія В00 № 154973
(Свідоцтво про реєстрацію № 22660000000000961 від 22.09.2004)