Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
№25 Загальна характеристика дитячого колективу і шляхи його формування Дитячий колектив – це стійке об’єднання дітей, яке має загальну суспільно значущу мету, суспільну діяльність, спрямовану на реалізацію цієї мети, характеризується стосунками взаємної відповідальності.
Значення дитячого колективу для кожного школяра в тім, що він є своєрідною ланкою, що зв’язує між собою суспільство і особистість. Колектив сприяє реалізації мети виховання – всебічному розвитку особистості: розвитку організаторських здібностей, умінню розумно поєднувати особистісні інтереси та інтереси оточуючих однолітків, молодших школярів, учителів. У колективі відбувається процес взаємного збагачення, розвиток його членів, тому що кожен з них приносить до колективу свій індивідуальний досвід, здібності, інтереси і одночасно освоює те, що несуть інші.У колективі, якщо діти об’єднані цікавою змістовною діяльністю, дружніми відносинами, у його членів формується почуття душевного комфорту, психологічної захищеності, що в свою чергу, сприяє виявленню творчої ініціативи, почуття гордості, радості.На основі багаторічної практики В. О. Сухомлинський сформулював і теоретично обґрунтував вплив колективу на школяра з урахуванням його індивідуальних особливостей розвитку, духовного світу. Позитивний вплив класних колективів нероздільний з гуманними стосунками в них. Душевній рівновазі дитини, як зазначав В. О. Сухомлинський, сприяє обстановка цілеспрямованої творчої праці, доброзичливі товариські взаємовідносини, відсутність подразливості, нетерпимості і ін. Отже, шкільний дитячий колектив при педагогічно правильному керівництві ним з боку вихователів може сприяти самореалізації, розвитку і збагаченню природних задатків дитини, її творчої індивідуальності, прилученню школярів до духовних цінностей суспільства, формуванню певних якостей особистості: відповідальності, непримиренності до егоїстичної байдужості, дисциплінованості, доброти і т. ін. У педагогів є реальна можливість піклуватися про кожну дитину і кожному забезпечити сприятливе для його індивідуального розвитку місце в системі колективних відносин, що надає вагомого впливу на всю систему виховного процесу в школі. ВИДИ І СТРУКТУРА ДИТЯЧОГО КОЛЕКТИВУ Розрізняють колективи первинні і вторинні, постійні і тимчасові, одновікові й різновікові.Первинний колектив характеризується тим, що його члени знаходяться в постійних ділових, дружніх, побутових стосунках. А. С. Макаренко вважав, що оптимальна кількість членів колективу не може бути меншою за 7 і більшою за 15 чоловік.Постійними є класні колективи, а тимчасові створюються для спільної діяльності, щоб реалізувати певну мету. Класний колектив є одновіковим. Різновікові групи створюються в мікрорайонах, літніх оздоровчих таборах і т. ін. Кожен із цих видів має свої переваги і недоліки. Будь-який первинний колектив характеризує як офіційна (формальна), так і неофіційна (неформальна) його структура. Формальні групи створюються на основі будь-яких офіційних документів. Неформальні групи виникають на основі симпатій, близькості поглядів, переконань. Вони не передбачаються ніякими інструкціями. Становище дитини визначається ставленням до товаришів.ШЛЯХИ ЗГУРТУВАННЯ ДИТЯЧОГО КОЛЕКТИВУОсновою згуртування колективу є сумісна колективна діяльність, в якій відбувається спілкування школярів, розвиток всіх сфер їхньої життєдіяльності: інтелектуальної, емоційної, вольової. Але сумісна діяльність забезпечує розв’язання даної задачі, якщо цілі діяльності є захоплюючими хоча б для більшості його членів. Щоб мета діяльності стала мотивом окремого учня, важливо пояснювати, переконувати, в її необхідності, створювати ситуацію співпереживання з тими людьми, з якими виконується справа. Головне в організації діяльності – це мета і засоби її досягнення. Американський психолог Урі Бронфенбреннер описує експеримент Шерифа, який відправив дітей у табір і домігся ворожнечі двох груп, а пізніше, після спільної праці домігся гармонії взаємовідносин цих груп. Важливе значення має й ігрова діяльність. А. С. Макаренко писав, що гра має те ж значення в житті дитини, яке в дорослих має робота, служба. Яка дитина в грі, такою в більшості вона буде і в роботі коли виросте. Гра потрібна не молодшим школярам, а й старшокласникам. Тільки значення і зміст гри різні.Для формування колективу необхідно вести роботу з тими, хто виконує ті чи інші доручення колективу, щоб допомогти їм засвоїти азбуку організації корисних справ: визначення мети, шляхів досягнення, складання плану виконання справи, підбір помічників, виконавців, розподілення обов’язків, роз’яснення того, що треба зробити, контроль за ходом роботи, аналіз результатів та ін., бо хороша організаторська робота залежить від знання людей, з якими працюєш, знання законів розвитку колективу, якості особистості самого організатора, знання особливостей організаторської роботи, знання справи, яку організуєш, вміння практично організовувати. Висновки Важливим фактором, який впливає на форму3вання особистості школяра є класний колектив, який інтегрує мету, духовні цінності суспільства, утворюючи своєрідну сполучну ланку між школярем і суспільством. У системі позитивних колективних стосунків дитина має можливість повніше розвинути свої здібності, усвідомити себе як особистість.Багатство ролей, які виконують учні в шкільному колективі, залежить від функціонування первинних і загальних, постійних і тимчасових, одновікових і різновікових колективів, членом яких виступає учень, їх гармонійної взаємодії, достатньо різнобічної діяльності.Взаємодія конкретної особистості з ровесниками здійснюється через систему ділових, офіційних і виборчих зв’язків і стосунків, які виникають у процесі діяльності і спілкування. Характер, стиль, тон стосунків дорослих і дітей, а також дітей між собою багато в чому визначають ступінь благополуччя особистості в колективі, його задоволення.Формування колективу вимагає організації значущої для членів колективу діяльності. Виховний вплив учнівських колективів зростає, якщо в них функціонує учнівське самоврядування, коли діти виступають не тільки як виконавці, але і як організатори конкретних справ, відповідальні за неї, що вимагає прояву ініціативи, творчого підходу.
№26 Принцип трудності й доступності навчання: сутність, вимоги, шляхи реалізації.У найзагальнішому плані під трудністю розуміють розрив між підготовленістю учнів до процесу навчання і тими вимогами, які цей процес до учнів пред’являють. Як показав у своїх роботах відомий дидакт М. О. Данилов, трудність є виразом основного протиріччя між тим новим, що повинні пізнати учні, тими завданнями, які вони повинні вирішити, і наявністю у них запасу знань, уявлень, умінь вирішувати завдання, що їм пред’являються. Щоб подібне протиріччя стало рушійною силою процесу навчання, воно повинно висуватися логікою цього процесу, бути ланцюгом у низці пізнавальних завдань, що вирішуються учнями під керівництвом учителя. Важливо при цьому, щоб протиріччя набували внутрішнього характеру, тобто ставали протиріччями у свідомості школярів і переживались ними як трудність. Завдання, що висуваються процесом навчання, повинні бути зрозумілі учням і розв’язувані при деякому напруженні їх сил. Принцип доступності навчання при достатньому рівні його трудності вимагає врахування реальних навчальних можливостей учнів, відмови від інтелектуального й емоційного перевантаження, що негативно відбивається на фізичному й психічному здоров’ї дитини. Процес навчання, який потребує від учнів напруження сил, сприяє їх розумовому розвитку, що дозволяє, у свою чергу, висувати перед учнями все нові, більш складні завдання. Можливості розвитку, як зазначають психологи, в тім і полягають, що кожне нове завдання висуває вимоги, які не можуть бути виконані зразу за допомогою уже відомих засобів. Це викликає потребу в нових способах, що і призводить до підвищення рівня розвитку. Значний внесок у розробку питання вніс психолог і педагог Л. В. Занков, який висунув принцип навчання на високому рівні труднощів, які не тільки неминучі в навчанні, але і педагогічно необхідні.У педагогічній літературі поряд з поняттям «трудність» можна зустріти поняття «складність», які часто вживаються як синонімічні за змістом. Між тим їх необхідно розрізняти. «Складність» - є об’єктивною властивістю змісту навчального предмета і характеризується кількістю елементів знань, а також кількістю функціональних зв’язків і логічних відношень, що об’єктивно існують між ними. Складність не залежить від підготовленості того, хто цей предмет вивчає, а «трудність» - є суб’єктивною характеристикою, пов’язаною з рівнем підготовки того, хто навчається. Головними джерелами труднощів виступають: а) складність і об’єм змісту навчальних предметів;б) рівень підготовленості учнів до засвоєння цього змісту. Мають значення й інші фактори, зокрема такі, як: нестача часу, відведеного для засвоєння того чи іншого матеріалу, неадекватність методів навчання меті навчання тощо. Доступність слід розуміти не як легкість для засвоєння, а як міру посильної трудності.
13. Перші школи Київської Русі: «книжного учіння», монастирські та парафіяльні.Поняття "книжне навчання" - було розкрите академіком Грековим, який підкреслює, що це не просто навчання грамоти, а школи підвищеного типу, які передбачали проходження спеціального курсу середньовічних наук. Організація шкіл "книжного навчання" взаємопов'язана з становленням староруської педагогіки. До змісту навчання в школах "книжного учіння" входило вивчення курсу "вільних мистецтв" (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика); історії, філософії, права, богослов'я, географії. Як правило, при вивченні філософії використовувались твори Сократа, Платона, Арістотеля, Софокла, Епікура та інших античних мислителів; при вивченні історії орієнтувались на збірку "Бджола", куди входили афоризми стародавніх мудреців, уривки з Геродота та інших; учні школи "книжного учіння" також набували знань з природознавства, медицини, вивчали властивості різних речовин і матеріалів,оволодівали методикою перекладу книг тощо.Для шкіл "книжного навчання" характерний пошук ефективних методі в та форм навчання і виховання. Методика навчання в цих школах була така: навчальні групи складалися з 5-8 чоловік, навчання велось індивідуально. Як навчальні посібники використовувались здебільшого літературні переклади, оригінальні праці давньоруських авторів, таку ж роль виконувало і спілкування з учителем. Він читав уголос книгу, коментував текст, пояснював основні терміни, поняття, а інколи і цілі уривки з доказами істотності положень.Слід відзначити і використання "методу багаторазового повторення", який сприяв як оволодінню знаннями, так і "очищенню від різних гріхів і пороків". Найчастіше цей метод використовувався під час навчання церковнослов'янській мові, а пізніше - грецькій та латинській мовам. Особливе місце давньоруська дидактика відводила навчанню прийомам ведення діалогу. У ролі вчителів, як правило, виступали високоосвічені монахи-літописці Нестор Сильвестр, Нікон Великий, письменники-публіцисти Іларіон, Климент Смолятич, Даніїл Заточник та інші. Усі вони володіли іноземними мовами, знали античну, візантійську та західноєвропейську історію, богословську й художню літературу.Другий тип - монастирські школи. Оскільки розвиток освіти в Київській Русі був тісно пов'язаний з поширенням християнства, то для підготовки освіченого духовенства ці школи мали велике значення. Зміст, спрямованість і методи навчання в цих школах знайшли відображення в "Києво-Печерському патерику" - збірці оповідань та історій про життя і подвиги печорських монахів у ХІ-ХІІ ст. З нього дізнаємось, що ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печорський став першим на шлях започаткування закритого монастирського навчального закладу. З метою створення навчальної бази для школи і богословської освіти монахів. у 1068 році Феодосій наказав перекласти з грецької мови Статут Студійського монастиря, який було введено в давньоруських монастирях з XI ст. Згідно зі статутом у всіх монастирях, де він був прийнятий, обов'язково створювались бібліотеки, а також докладалися великі зусилля для розповсюдження "учення книжного". Завдяки цьому в Києво-Печерському монастирі була створена одна з найбільш значних бібліотек Давньої Русі, засновано літописний центр, майстерні перекладачів та переписувачів книг. Були окремо виділені вимоги до роботи книгоохоронця, ставлення до книги та "учіння книжного".Предметами першопочаткового навчання була грамота, письмо, співи і читання, Яке відрізняється від грамоти у монастирських школах тим, що малось на увазі читання "аналойне", тобто, читання богослужбових книг у церкві. Потім вивчався Псалтир, який включав порядок служб - всеношної, утрені, вечірні - ці служби складались переважно із псалмів та піснеспіву за зразком старозаповітних пісень. Стратегія керування навчанням найбільш здібних монахів передбачала організацію самостійної роботи над книгою, колективне обговорення богословських тем, "дебати", які вимагали від учителя певного рівня педагогічної майстерності. Відомо, що такими дискусіями керував сам ігумен монастиря Феодосій, навчаючи учнів вести полеміку. Із цього монастиря виходили вищі церковні ієрархи (ігумени монастирів, єпископи, митрополити), які повинні були засвоїти курс богослов'я, вивчити грецьку мову, знати церковну літературу, навчитись красномовству.Крім шкіл "книжного учіння" та монастирських шкіл, поступово відкривались "школи грамоти", які в деяких джерелах називаються елементарними, інколи парафіяльними. Це були школи, куди віддавали дітей для першопочаткового навчання грамотним людям, священикам, які і були для цих дітей наставниками-вчителями як у галузі християнської віри, так і в галузі читання, письма, церковного співу, бо це все розглядалось як щось єдине. У таких школах навчались, як правило, хлопчики, старшим з них, більш практичним і більш чесним священики давали звання "піддячих" (тобто дяка) та служителів для різних церковних посад. Вони повинні були знати молитви, церковний піснеспів