Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Курсова робота
Фінансова система України
Зміст
Вступ………………………………………………………………………...4-5
Розділ 1. Поняття фінансової системи України, її складові………....6
1.1. Теоретичні основи функціонування фінансової системи……...6-8
1.2. Структура фінансової системи України………………………...8-12
1.3. Теоретико-методологічні аспекти механізму функціонування фінансової системи України………………………………………………...12-16
Розділ 2. Фінансова система та її місце в соціально-економічному розвитку України…………………………………………………………..17
2.1. Роль фінансових органів у підвищенні ефективності
підприємництва……………………………………………………………...17-23
2.2. Роль фінансової системи у господарській структурі країни та підприємництва……………………………………………………………...23-29
2.3. Вплив фінансової політики на соціально-економічні процеси в Україні………………………………………………………………………..30-32
Розділ 3. Перспективи розвитку фінансової системи України в контексті досвіду зарубіжних країн………………………………………………….33
3.1. Фінансова система Австрії, Великобританії і Японії: досвід та проблеми формування………………………………………………………33-48
3.2. Проблеми фінансової системи в Україні та шляхи їх
подолання……………………………………………………………………49-50
3.3. Шляхи вдосконалення фінансової системи України і механізму її функціонування в умовах трансформації економіки України…………..50-52
Висновки…………………………………………………………………..53-54
Список використаної літератури…………………………………..55
Додатки…………………………………………………………………….56-58
Вступ
З проголошенням політичної і економічної незалежності України постало питання про створення національної фінансово-кредитної системи. Справа в тому, що фінансова і кредитна системи, які функціонували в Україні на той час, виражали економічні відносини колишньої радянської політичної і господарської системи, а їх центральні установи знаходилися за межами української держави.
Питання про сутність і функції сучасної фінансової системи України є дуже важливим і актуальним для українського народу, адже не можна було б здійснювати ні політичні, ні економічні перетворення, забезпечувати національний політичний і господарський суверенітет без формування і розвитку національної фінансової, грошової і кредитної системи.
Економіка, складовими частинами якої є трудовий, науковий, техніко-виробничий і природно-ресурсний потенціал, формується як єдиний господарський механізм здебільшого фінансовою системою.
Без постійного фінансового живлення складових частин економічної системи наступає їх недієздатність з відповідними негативними наслідками. Тому фінансова система виступає чинником інтеграції всіх чинників економічної системи їх високоефективного функціонування і акумулятором грошових ресурсів для здійснення повторного циклу виробництва на цьому ж або вищому рівні.
Для здійснення своїх функцій інтегрування економічної системи фінансова система повинна задовольняти інтереси всіх суб'єктів виробництва, підтримуючи на належному рівні дієздатності всі свої структурні і динамічні параметри.
Головною ланкою фінансової системи є бюджетна система, яка організаційно залежить від форми державного устрою і, як правило, складається з державного та місцевих бюджетів. Відношення між державним і місцевими бюджетами будуються на основі єдності бюджетної системи і фінансової політики держави.
В даній роботі ставлю перед собою мету дослідити фінансову систему України з точки зору її становлення, аналізу головних складових та існуючих проблем, а також висвітлю зарубіжний досвід формування дієздатності фінансової системи.
Необхідність національної фінансової системи обумовлює державна самостійність України і переклад економіки на ринкові відносини. Українська національна фінансова система повинна створити таку сукупність економічних відносин, за допомогою яких можна здійснювати планомірний розподіл сукупного суспільного продукту і національного прибутку для утворення і використання грошових фондів на інвестування розширеного і високоефективного виробництва, сфери послуг і задоволення соціальних потреб народу.
Розділ 1. Поняття фінансової системи України, її складові
1.1. Теоретичні основи функціонування фінансової системи
Фінанси є основою формування і дії економічного і соціального механізму, тобто механізму функціонування виробництва і соціального розвитку.
За допомогою фінансів відбувається процес «з'єднання» робочої сили, коштів праці і предметів праці в єдиний виробничий механізм, в якому реалізовуються економічні стимули і інтереси людини, колективу і держави, створюються матеріальні передумови задоволення соціальних потреб суспільства.
Фінансові механізми «здійснюють» кругообіг придбаного капіталу і його нарощування. Рух фінансів в економіці подібно руху крові в живому організмі і функції їх зводяться до живлення своїх систем.
Економіка, складовими частинами якої є трудовою, науковий і техніко-виробничий і природно-ресурсний потенціал, формується як єдиний господарський механізм здебільшого фінансовою системою.
Без постійного фінансового живлення складових частин економічної системи наступає їх недієздатність з відповідними негативними наслідками. Тому фінансова система виступає чинником інтеграції всіх чинників економічної системи їх високоефективного функціонування і акумулятором грошових ресурсів для здійснення повторного циклу виробництва на цьому ж або вищому рівні. Для здійснення своїх функцій інтегрування економічної системи фінансова система повинна задовольняти інтереси всіх суб'єктів виробництва, підтримуючи на належному рівні дієздатності всі свої структурні і динамічні параметри.
За формами організації фінанси мають три рівні:
• фінанси загальнодержавні;
• фінанси підприємств і їх галузей;
• фінанси населення.
Фінанси держави і підприємств забезпечують виконання функцій державою і підприємством або керівництвом галузі.
Кожна ланка національної фінансової системи має свої специфічні завдання і свою сферу функціонування. Матеріальною основою фінансів є національне виробництво.
Основою загальнодержавних фінансів є бюджет, тобто виражений в грошових сумах розклад майбутніх прибутків і витрат держави, який складають щорічно. Соціально-економічну природу бюджету держави, його роль в економічному і політичному житті країни структуру прибутків і витрат визначає характер державного суспільного устрою.
Система фінансів в Україні тільки з 90-х років почала формуватися як національна. До того часу вона була складовою частиною централізованої фінансової системи колишньої радянської держави і залежала від її фінансової політики.
Характер фінансової системи в той час відображав характер самої системи господарювання і був витратним і неефективним. Екстенсивні методи господарювання, відсутність стимулів до високоефективного праці приводили до збитковості підприємств в промисловості і господарств в агропромисловому комплексі. Такі підприємства постійно субсидувалися з бюджету за рахунок більш ефективних підприємств, що підривало будь-який інтерес до добросовісного відношення і продуктивної праці. Регіональні бюджети і фонди розвитку підприємств формували по нормативах, певними центральними відомствами. Ними ж регламентували і використання цих фінансових ресурсів. Фінансова система формувала споживчу психологію виробників, відчужувала від підприємницької ініціативи, від уміння ризикувати під час створення нових виробництв, від потреби цінити кошти, ресурси, розраховувати витрати на виробництво.
Незалежній Україні доводиться створювати якісно нову фінансову систему, яка б була позбавлена всіх негативних меж попередньої, яка б стимулювала високоефективну працю, ліквідувала будь-яку форму експлуатації людини, яка стала б знаряддям перебудови демократичного соціально справедливого суспільства, підйому життєвого рівня народу. Перехід економіки України до ринкового типу і перші кроки до створення національної фінансової системи показують, що держава орієнтується на посилення економічної незалежності, підприємницької діяльності і на активну участь в міжнародних фінансово-торгових розрахунках.
1.2. Структура фінансової системи України
Фінансова система – це сукупність окремих її ланок, що мають особливості в створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави, не фінансового сектора економіки, певних фінансових інститутів, домогосподарств для фінансового забезпечення економічних і соціальних потреб суспільства в цілому, окремих його верств населення, господарських структур, окремих громадян.
Фінансова система держав можуть вирізнятися за структурою та функціями. Це зумовлено видами форм власності, політичними орієнтирами правлячих еліт, рівнем економічного розвитку держави тощо. Нині у світі нараховується понад 20 різних моделей фінансових систем окремих держав. За наявності певних відмінностей вони мають спільну основу в переліку окремих ланок.
Структура фінансової системи України може бути розглянута на прикладі рис. 1. А.
Чільне місце у фінансовій системі посідають фінанси не фінансового сектора економіки, тобто фінанси підприємницьких структур. Вони обслуговують створення валового внутрішнього продукту – основного джерела фінансових ресурсів. До цієї ланки належать фінанси як виробничої, так і невиробничої сфер. Фінанси виробничої сфери можуть поділятися, залежно від форми власності, як на державні, акціонерні, колективні, індивідуальні, орендні, спільні тощо, так і, залежно від виду діяльності, на машинобудування, будівництво, транспорт, сільське господарство тощо.
До цієї ланки належать також фінанси так званої невиробничої сфери, яка поділяється на фінанси освіти, охорони здоров’я, культури, науки, оборони й інших підрозділів. Характерною особливістю створення й використання фондів та фінансових ресурсів у цьому разі є наявність, поряд із власними джерелами, бюджетного фінансування.
У нефінансовому секторі економіки провідне місце належить підприємствам державної форми власності. З розвитком ринкових реформ питома вага підприємств недержавної форми власності зростатиме.
Державні фінанси можна визначити як сукупність фондів фінансових ресурсів загальнодержавного призначення. За своєю структурою це дуже складна та багатопланова ланка фінансової системи. Державні фінанси охоплюють: державний та місцеві бюджети; централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення; фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності; державний кредит; державне особисте й майнове страхування. Провідне місце в державних фінансах належить бюджетам різних рівнів, які об’єднуються у зведеному бюджеті держави.
Зведений бюджет – це сукупність усіх бюджетів держави, що входять до бюджетної системи. Принципи побудови бюджетної системи регулюються бюджетним законодавством і залежать насамперед від її адміністративно-територіального поділу. Взаємовідносини між різними складовими бюджетної системи визначаються рівнем розвитку демократичних засад у державі.
Зведений бюджет України включає державний бюджет України, бюджет Автономної Республіки Крим і місцеві бюджети. Державному бюджету належить центральне місце в системі державних фінансів. Він охоплює всі сфери економічної діяльності держави. За своєю сутністю бюджет характеризує фінансове становище держави. Проте бюджет – дуже складна економічна категорія, до якої не можна підходити однозначно, як і використовувати його показники без детального аналізу структури бюджетної системи держави.
Централізовані та децентралізовані фонди України цільового призначення включають Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд сприяння зайнятості, Фонд конверсії, Валютний фонд, позабюджетні фонди місцевих органів самоврядування. Вони певною мірою доповнюють державний бюджет, проте специфіка їх полягає у тому, що ці фонди мають строго цільове призначення і на інші цілі не використовуються. По суті, перелічені фонди є новою складовою державних фінансів України, яка перебуває на стадії становлення.
Державний кредит є заборгованістю держави перед своїми громадянами та господарськими структурами, іноземними кредиторами. Його величина свідчить про раціональність і ефективність фінансової політики держави та регулюється законодавством. Значний борг дає підстави для висновку, що держава живе за рахунок майбутніх поколінь. Велика сума боргу негативно впливає на видаткову частину бюджету, оскільки вимагає витрат на обслуговування.
Страхові та резервні фонди відіграють специфічну роль у фінансовій системі. Вони є сукупністю фондів фінансових ресурсів, основне призначення яких - покрити втрати, що виникли з непередбачених причин, або фінансового забезпечення заходів, які не були включені в плани фінансування, але є важливими для держави.
Страхові фонди створюються за рахунок страхових внесків юридичних та фізичних осіб і перебувають в розпорядженні страхових організацій і страхових компаній різних форм власності. Страхові фонди й резерви – об’єктивне явище в економіці держави, що пов’язане з наявністю ризиків у господарській діяльності та суспільному житті.
Наявність страхових і резервних фондів фінансових ресурсів дає можливість локалізувати втрати економіки та окремих громадян, пов’язані з фактами стихійного лиха і непередбачених обставин. Страхові фонди можуть використовуватися також як інвестиційний та кредитний ресурси в економіці до настання страхового випадку. Резервні фонди як на рівні держави, так і на рівні господарських структур сприяють підвищенню ефективності господарської діяльності.
Фінансовий ринок – ланка фінансової системи, яка створює і використовує фонди фінансових ресурсів у тих випадках, коли інші ланки фінансової системи не можуть діяти ефективно. Фінансовий ринок включає ринок грошей, кредитних ресурсів, цінних паперів і фінансових послуг.
Ринок грошей або валютний ринок – це створення фондів фінансових ресурсів для здійснення зовнішньоторговельних операцій. Тут має місце обмін валюти однієї держави на валюту іншої. При девальвації національної грошової одиниці підприємницькі структури та населення, власники національної грошової маси несуть втрати пропорційно темпам знецінення національної грошової одиниці, а власники валюти іноземної держави одержують додатковий дохід. Втім, девальвація національної грошової одиниці має й деякі позитивні ознаки. Вона, зокрема, впливає на зменшення імпорту і, отже, розширює ринок збуту для власних товаровиробників.
Ринок кредитних ресурсів є формою залучення тимчасово вільних коштів на інвестиційні та інші потреби. Ринок кредитних ресурсів регулюється за допомогою облікової ставки національного банку.
Ринок цінних паперів – це мобілізація коштів на потреби господарської діяльності шляхом випуску й реалізації цінних паперів, які є гарантом повернення вкладених коштів і одержання доходу. Усі операції з реалізації цінних паперів здійснюються на фондовому ринку. Існує також позабіржова торгівля цінними паперами. Фонди фінансових ресурсів, мобілізовані на фондових біржах при продажу цінних паперів, суттєво впливають на рівень фінансового забезпечення розвитку економіки, зміцнення фінансового становища держави.
Фінанси домогосподарств є засобом створення та використання фондів фінансових ресурсів для задоволення особистих потреб громадян. Джерелом створення вказаних фондів є заробітна плата й інші джерела доходів кожного громадянина чи його сім’ї. До доходів домогосподарств належать доходи від продажу власного капіталу, землі, продукції підсобних господарств, доходи, одержанні від здачі в оренду майна, відсотки на капітал, вкладений у цінні папери тощо.
До видатків домогосподарств належать витрати на придбання споживчих товарів, оплату наданих послуг і виконаних робіт, формування заощаджень, купівлю цінних паперів та інші витрати. Домогосподарства за своєю економічною суттю – це господарські структури виняткового типу, діяльність яких ґрунтується на створенні й використанні фондів фінансових ресурсів. Ця підсистема найбезпосередніше пов’язана з іншими підсистемами фінансової системи.
Так, домогосподарства одержують кошти з бюджету та від господарських структур у рахунок оплати праці та при одержанні безоплатних послуг від держави. Зі свого боку домогосподарства вносять платежі до бюджету та централізованих фондів, беруть участь у формуванні й використанні страхових фондів, є суб’єктами фінансового ринку. Економічна суть і призначення кожної із підсистем найповніше розкривається в їхній взаємодії та методах впливу на інші системи економіки держави.
1.3. Теоретико-методологічні аспекти механізму функціонування фінансової системи України
Головною ланкою фінансової системи є бюджетна система, яка організаційно залежить від форми державного устрою і, як правило, складається з державного та місцевих бюджетів. Відношення між державним і місцевими бюджетами будуються на основі єдності бюджетної системи і фінансової політики держави.
Зміни в економіці, керівництві господарством держави і зміни у структурі й функціях державної влади та управління стосуються і бюджетної системи, змінюють співвідношення між різними ланками бюджетів, змінюють їх обсяг і внутрішню структуру.
Структура бюджетної системи визначається Конституцією. В ній та в Законі про бюджетні права закріплюються права держави та місцевих органів влади і управління на затвердження своїх бюджетів, на диференціювання доходів і видатків між різними ланками бюджетної системи, порядок їх складання, розгляду та затвердження.
Нові економічні відносини, які запроваджуються в Україні, потребують змін у фінансовій системі, а саме – в бюджетній системі. Щодо вирішення цієї проблеми існують різні підходи:
Розглядаючи питання стосовно збереження бюджетної системи та бюджетного устрою, треба зазначити, що в умовах переходу до ринкової економіки продовжують зберігатися затратні функції держави, супроводжувані спадом виробництва, інфляційними процесами і зменшенням доходів. Нестача коштів на фінансування соціально-культурної сфери, будівництво, оборону та інші заходи у державному бюджеті поповнюється за рахунок кредитів Національного банку та шляхом централізованого розподілу коштів між ланками бюджетної системи, що, безперечно, є позитивним моментом. Негативним є те, що централізований порядок складання, розгляду, затвердження і виконання бюджетів, які входять до бюджетної системи України, породжує в органах влади і всіх ланках управління споживацьке ставлення до них і не стимулює їх діяльність на вишукування додаткових коштів у господарствах областей, міст і районів. Саме місцеві органи влади й управління повинні розробляти відповідні заходи щодо поліпшення економічного стану своїх сіл, селищ, районів, міст і областей та вишукування можливостей додаткового залучення коштів в їх бюджети на підтримку діючих установ охорони здоров’я, освіти, культури та фінансування інших заходів, передбачених бюджетами. Адже якщо держава мобілізує кошти для фінансування пріоритетних напрямів економічного розвитку, вона не може достатньо забезпечувати позики, субвенції і субсидії місцевим бюджетам, останні змушені будуть скорочувати видатки саме за рахунок мережі установ культури, освіти, охорони здоров'я, що дуже небезпечно.
Реформування спонукає органи місцевої влади і управління до розробки невідкладних заходів щодо пошуку засобів для фінансування інфраструктури. З Державного бюджету місцевим органам влади та їх бюджетам виділяється мінімум допомоги.
Прийняття консолідованого бюджету, до складу якого входять усі види бюджетів бюджетної системи, пов’язане зі значним навантаженням на місцеві органи влади і управління, вимагає від них повної відповідальності за виконання бюджету. Позитивним у консолідуючій схемі бюджету є те, що бюджетна система спирається на економічно і юридичне врегульовану сукупність Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, обласних, міських, районних, селищних та сільських бюджетів. При цьому передбачається повна самостійність місцевих бюджетів і всіх їхніх ланок, зумовлена наявністю власних та закріплених доходних джерел і правом визначення напрямів їх використання. Негативним моментом є те, що в умовах постійного скорочення виробництва і доходів повна самостійність місцевих рад при формуванні бюджетів ще більше поглиблює кризові явища в економіці регіонів.
Як бачимо, бюджет є формою планомірного накопичення і використання коштів для забезпечення функцій, здійснюваних органами державної влади, регіонального та місцевого самоврядування. Планомірне накопичення коштів відбувається у галузях виробництва, а тому підприємства усіх форм власності є ведучою ланкою в утворенні фінансів держави, оскільки фінанси підприємств опосередковують грошові відносини, що виникають при створенні і використанні грошових доходів для формування основних і обігових фондів, розрахунків з державою через систему податків та обслуговування кругообігу коштів підприємств і зміну форм вартості у процесі цього кругообігу. Якщо фінанси підприємств обслуговують процес виробництва суспільного продукту, його розподіл всередині підприємств і нагромадження капіталу для розширеного відтворення та розрахунків з державою через податкову систему, то загальнодержавні фінанси використовуються для розподілу і перерозподілу з метою задоволення потреб загальнодержавного споживання через державний та місцеві бюджети й численні централізовані позабюджетні фонди: соціального страхування, пенсійний фонд тощо.
Таким чином, фінансову систему України утворюють:
1) фінанси підприємств усіх форм власності, відрахування до бюджету та різних фондів;
2) державний і місцевий бюджети, або консолідований бюджет;
3) централізовані державні та інші фонди;
4) фондовий ринок.
В умовах переходу до ринкової економіки активно вживається у фінансову систему фінансовий ринок.
З утворенням незалежної України жодного року до складу державного бюджету не входив державний фонд соціального страхування, що використовується для виплати допомоги при тимчасовій непрацездатності, для оплати путівок до санаторію, допомоги дітям та ін.
Відповідно до чинного законодавства на Пенсійний фонд України, як централізований державний фонд, покладається завдання забезпечення фінансування витратна виплату пенсій громадянам, яким виповнилась необхідна для призначення пенсій кількість років, на виплату допомоги на дітей, соціальну підтримку пенсіонерів та інші заходи.
Особливої уваги заслуговує фондовий ринок, який цілеспрямовано розвивається і з плином часу стане важливим елементом фінансової системи.
Контролювати процеси становлення ринку цінних паперів та фондової біржі має Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, яка видає ліцензійна продаж цінних паперів, реєструє нові випуски в обіг цінних паперів, виконує нагляд за роботою фондової біржі та рийку цінних паперів — як біржового, так позабіржового.
Розширення мережі об'єктів приватизації дає могутній поштовх розвиткові ринку цінних паперів. Сьогодні в Україні мало інвесторів. Чітко проглядається недостатня кількість зарубіжних інвестицій. Однак інтерес західних інвесторів до України зросте, якщо вони зможуть своїм капіталом брати участь у приватизації. Широкого розвитку набув ринок банківського та міжбанківського кредиту, активізувалась діяльність валютної біржі.
Отже, реформування фінансової системи України потребує перебудови загального „каркасу” всіх ланок і структурної перебудови системи управління Міністерства фінансів. Ї така перебудова здійснюється, створена нова структурна одиниця - Державне Казначейство.
Розділ 2. Фінансова система та її місце в соціально-економічному розвитку України
2.1. Роль фінансових органів у підвищенні ефективності підприємництва
Мале підприємництво є важливим фактором розвитку та ефективного функціонування економіки. Місце і роль малого підприємництва в національній економіці визначаються тим, що воно як особливий сектор ринкової економіки є основою дрібного виробництва, забезпечує швидку окупність витрат, широку свободу ринкового вибору, визначає темпи економічного розвитку, структуру та якісну характеристику ВВП, забезпечує насичення ринку товарами, послугами й додатковими робочими місцями, сприяє послабленню монополізму в економіці
Особливе значення малого підприємництва виявляється під час перехідного періоду до ринкової економіки у стимулюванні розвитку економічної конкуренції, структурної перебудови економіки, формуванні нового соціального прошарку підприємців-власників, які є соціальним підґрунтям економічної реформи і забезпечують стабільність суспільства і гарантії незворотності руху до ринку. Про роль і можливості малого підприємництва переконує досвід промислово розвинутих країн, в економіці яких йому за деякими показниками належить значне, а часом і провідне місце. На мале підприємництво у цих країнах припадає до 80-90 відсотків усіх підприємств, до 40-60 відсотків виробництва валового внутрішнього продукту.
Становлення і розвиток малого підприємництва в Україні відбувається в досить складних і суперечливих умовах трансформаційних змін. На сьогодні в Україні існує майже 200 тисяч малих підприємств, працює близько 1 млн. підприємців без створення юридичної особи, майже 40 тисяч фермерських господарств.
Всього у малому підприємництві зайнято понад 2,7 млн. чоловік, або 9 відсотків працездатного населення України. У той же час мале підприємництво виробляє 11 відсотків загального обсягу виробництва продукції (робіт, послуг) у цілому по Україні, що свідчить про ефективніше функціонування малого бізнесу порівняно з великим.
Слід відзначити і міжнародний аспект розвитку малого та середнього підприємництва в Україні. Рівень розвитку малого підприємництва має сприяти створенню позитивного іміджу України, забезпеченню ефективної ринкової економіки з метою її інтеграції в європейську та світову економічні системи. Створення сприятливого підприємницького клімату в Україні повинно стати запорукою консолідації зусиль щодо удосконалення рівня відносин і співпраці з донорськими організаціями та участі у міжнародних проектах. Державна політика в цій сфері спрямована на приєднання України до міжнародних програм, підписання двосторонніх та багатосторонніх міждержавних і міжвідомчих угод щодо підтримки малого підприємництва.
Основними чинниками, які заважають розвитку малого підприємництва, є :
надмірне втручання органів державної влади в діяльність суб’єктів господарювання.
Проте темпи зростання малого підприємництва в Україні свідчать про його достатній внутрішній потенціал, а результати аналізу розвитку в умовах ринкових реформ – про необхідність формування й проведення державної політики щодо підтримки малого підприємництва, що відповідає стратегічним векторам розвитку економіки.
Нині більшість підприємців відчуває дефіцит фінансових ресурсів, про що свідчать результати опитування початківців і вже діючих підприємців: 75 відсотків їх серед інших проблем ставлять дефіцит фінансових ресурсів на перше місце. Тому стає зрозумілим, що необхідна активна державна фінансова підтримка малого підприємництва.
Її можливо здійснювати у таких напрямах:
стимулювання підтримки сектору малих підприємств із боку підприємницьких організацій: банків, страхових компаній, корпорацій.
Пряме державне фінансування та кредитування малого підприємництва передбачає надання малим підприємствам коштів із бюджетів різних рівнів і державних цільових фондів.
До переваг цього методу слід віднести:
Серед недоліків основними є зростання витрат бюджету, малі розміри допомоги через дефіцит бюджетних ресурсів.
Використання методу може здійснюватися в таких формах:
Важливим методом фінансової підтримки малого підприємництва є надання пільг в оподаткуванні.
Пільги в оподаткуванні малих підприємств доцільно було б встановити за такими напрямами:
Держава не може бути єдиним джерелом підтримки сектору малих підприємств, тому потрібне стимулювання підприємницьких структур до тіснішої співпраці із суб’єктами малого бізнесу. Це можливо за рахунок створення умов, які б сприяли підвищенню прибутковості такої діяльності.
Оптимальним із точки зору бюджету та ринкових вимог методом фінансової підтримки малого бізнесу є недержавне фінансування діяльності малого підприємництва через товариства взаємного фінансування та спеціалізовані фірми, які займаються наданням кредитів суб’єктам малого підприємництва. Такі організації не потребують бюджетних коштів для свого функціонування і діють за ринковими принципами. Участь держави у розвитку таких організацій виражається у законодавчій регламентації їхньої діяльності, наданні інформаційної та консультативної підтримки.
Останніми роками в Україні формується система гарантування кредитів для суб’єктів малого та середнього підприємництва, першим кроком на шляху до якої було створення в 1999 році кредитно-гарантійної установи за Указом Президента України “Про утворення кредитно-гарантійної установи з підтримки малого та середнього підприємництва” від 20 травня 1999 року № 540. Цей заклад є недержавною комерційною організацією, серед засновників якої 11 комерційних банків і понад 30 комерційних організацій, а також від імені держави Український фонд підтримки підприємництва: Основними завданнями діяльності кредитно-гарантійної установи є кредитування суб’єктів малого та середнього підприємництва, підприємців, видача гарантій за кредитами для малих і середніх підприємств, а також пошук потенційних інвесторів бізнес-проектів, фінансовий лізинг, участь у розробці та реалізації державних регіональних програм підтримки малого та середнього підприємництва.
Однією з головних проблем реалізації політики підтримки малого підприємництва в Україні є дефіцит фінансових ресурсів, які можуть бути спрямовані на розвиток цього сектору економіки. Тому в проекті Національної програми сприяння розвиткові малого підприємництва на 2005-2007 роки вказується на необхідність пошуку нових форм фінансування підприємницької діяльності, передусім за рахунок можливостей суб’єктів малого підприємництва, які розвиваються ефективно. Характерною рисою програми є прагнення більшою мірою використовувати як інструмент підтримки не бюджет, а авторитет держави та законотворчу спроможність, тобто виключне право держави за допомогою комплексу законодавчих і економічних важелів створювати для ринкових суб’єктів стимули працювати у напрямах, які вважаються корисними для суспільства. Тим більше, що реалізація значної частини заходів, котрі передбачає програма, потребує головним чином законодавчої та інформаційно-пояснювальної підтримки з боку держави, а не значних витрат бюджетних коштів.
У напрямі фінансової, кредитної та інвестиційної підтримки малого підприємництва програмою передбачається проведення таких заходів:
Таким чином, в Україні закладено основи системи фінансової підтримки малого підприємництва. Але механізм такої системи має надто слабке практичне відображення, яке не спроможне змінити ситуацію у сфері малого підприємництва на краще. Для отримання суттєвого результату на практиці необхідно провести реальні реформи. Це одне із завдань держави, яка повинна змінити свій статус із кредитора та спонсора окремих одиниць суб’єктів малого підприємництва на роль стимулятора, регулятора та контролера у справі сприяння розвитку малого підприємництва.
2.2. Роль фінансової системи у господарській структурі країни та підприємництва
Провідна роль у фінансовій системі держави належить підсистемі фінансів підприємницьких структур. Тут створюється основна частка валового внутрішнього продукту держави.
У підприємницьких структурах зосереджені значні фонди фінансових ресурсів, проте в розрізі окремих підприємств кошти розміщені нерівномірно, тому можливості їх розширення й розвитку неоднакові. Нерівномірність фінансового забезпечення деяких підприємств за рахунок власних ресурсів пов’язана як з внутрішніми факторами, так і з зовнішніми.
До числа внутрішніх факторів належать собівартість продукції, її якість, рівень організації виробництва тощо. До зовнішніх - система оподаткування, ліцензування, насиченість ринку товарами певної групи, платоспроможність покупців.
Держава, використовуючи фінансові методи, може регулювати темпи й пропорції розвитку окремих галузей економіки. Для цього використовується насамперед податковий механізм. Надаючи податкові пільги, вона сприяє збільшенню власних фінансових ресурсів підприємств, розширенню їхніх фінансових можливостей. Здійснюючи регулювання темпів розвитку певних галузей економіки, держава може створювати сприятливий інвестиційний клімат для залучення зовнішніх джерел фінансування, а також ресурсів банківської системи та населення. Сприятливий інвестиційний клімат можна запроваджувати, зокрема, шляхом надання привілеїв в імпорті, створення офшорних зон, технополісів, спеціальних економічних зон тощо.
Найзначніші можливості щодо використання фінансів підприємств для розвитку економіки закладені в удосконаленні організації та управління безпосередньо на підприємствах. Адже управління фінансовими ресурсами на підприємствах має досить слабку методичну й організаційну забезпеченість. В Україні немає досвіду управління фінансами підприємств на рівні виробничої структури в умовах ринку.
Увесь досвід організації й управління фінансами в умовах соціалістичної централізованої економіки виявився для ринку непридатним. Вочевидь постало невміння прогнозувати фінансові показники та ефективно використовувати власні фінансові ресурси. Нині підприємницькі структури володіють 25-30 відсотками всіх фінансових ресурсів держави. Ці значні кошти за відсутності досвіду та вміння з боку управлінського персоналу ефективно їх використовувати стають ще одним фактором фінансової дестабілізації в державі. До 40 відсотків одержаного прибутку використовується на заохочування й інші, не пов’язані з розвитком виробництва, цілі.
Водночас треба вжити дієвіших та ефективніших заходів щодо посилення платіжної дисципліни й відповідальності суб’єктів підприємницької діяльності за своєчасне здійснення розрахунків та виконання договірних зобов’язань.
Значно обмежує вплив фінансів на розвиток економіки бартеризація господарських зв’язків. Бартер як антиекономічне явище є ознакою скорочення фінансових можливостей підприємства і водночас неконтрольованим перерозподілом фінансових ресурсів між господарськими структурами, а також фактором тінізації економіки. Для ліквідації бартерних операцій необхідно вжити рішучих заходів як економічного, так і адміністративного впливу. Одним із напрямків боротьби з бартером повинні стати штрафні санкції та застосування векселів.
Державні фінанси, тобто насамперед система бюджетів держави, в ринкових умовах є одним із найдієвіших інструментів впливу на темпи та пропорції розвитку економіки й соціальної сфери. Мобілізуючи доходи до бюджету, держава впливає на фінансові можливості господарських структур і громадян за допомогою об’єктів оподаткування, ставок податків і пільг при оподаткуванні.
За допомогою бюджету створюються спеціальні економічні зони, які суттєво впливають на прискорення територіального розвитку економіки. Проте найбільше бюджет впливає на темпи та пропорції розвитку економіки завдяки фінансуванню соціальних витрат і науки. При цьому з бюджету фінансується підготовка кадрів, охорона здоров’я, збереження довкілля тощо. Звісно, що обсяги витрат із бюджету на науку відіграють вирішальну роль для розвитку економіки та соціальної сфери.
Важливою умовою успішного функціонування бюджетної системи має стати поглиблення реформи бюджетних взаємовідносин між центральними та регіональними рівнями влади на основі розмежування відповідальності за розв’язання економічних і соціальних проблем країни та окремих адміністративно-територіальних утворень шляхом відповідного розподілу державних видатків і доходів.
Потребує також удосконалення дохідна частина бюджетів. Загальний рівень оподаткування, розміри ставок податків, їхня кількість і база оподаткування повинні набути стабільності. Загалом, система оподаткування має забезпечити оптимізацію структури розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту через бюджет у межах 45-47 від ВВП.
Дохідна частина бюджету повинна набути стабільності й забезпечити обов’язковість і рівномірність у сплаті податків усіма юридичними та фізичними особами, неприпустимість будь-яких проявів дискримінаційного ставлення до окремих платників. Удосконалення системи мобілізації доходів до бюджетів потребує змін у підходах щодо надання пільг деяким платникам. Надмірна перевантаженість чинного податкового законодавства великою кількістю наданих пільг призводить до всіляких викривлень економічних умов господарювання різних господарських суб’єктів і невиправданого, з економічної точки зору, перерозподілу доходів.
Нагальною щодо удосконалення чинної системи мобілізації доходів є потреба законодавчого забезпечення захисту прав платників податків, розробка норм і правил ведення обліку та форм звітності для цілей оподаткування з використанням міжнародних стандартів. Усе це повинно бути відображено у податковому кодексі держави.
У фінансовій системі України виникла та розвивається нова підсистема, яка одержала назву “Централізовані і децентралізовані фонди цільового призначення”. До неї належать: Пенсійний фонд, Фонд зайнятості, Фонд конверсії, Державний інноваційний фонд, позабюджетні фонди місцевих рад та інші. Загалом в Україні нині налічується понад 350 різних позабюджетних фондів.
Усі централізовані та децентралізовані фонди на сьогодні концентрують у своєму розпорядженні майже чверть усіх фінансових ресурсів держави. Кошти означених фондів витрачаються, як правило, на соціальні потреби, вони допомагають насамперед підтримувати життєвий рівень значної частини населення, які закінчили свою трудову діяльність за віком, у зв’язку з втратою працездатності або безробіттям. Ці фонди сприяють локалізації негативних соціальних виявів у суспільстві, допомагають певним громадянам здійснити перекваліфікацію тощо.
Приміром, Фонд конверсії та Державний інноваційний фонд впливають на розвиток економіки завдяки фінансуванню інноваційних проектів, створенню нових виробництв і технологій, форм організації господарської діяльності. Тому актуальними є питання наукового обґрунтування обсягу та цільового призначення фондів, а також контролю за цільовим використанням їхніх коштів.
Підсистема “Державний кредит” покликана мобілізувати фінансові ресурси для фінансування витрат із бюджету, які не відшкодовуються його доходами. Назва “Державний кредит” не зовсім відповідає своїй суті. Тут точнішою була б назва “Державний борг”.
Державний борг буває зовнішній і внутрішній. Усі кошти як у межах держави, так і за зовнішніми запозиченнями, як правило, спрямовуються на покриття дефіциту бюджету. Мобілізація коштів через державний кредит дає змогу впливати на інфляційні процеси в державі в бік їхнього зменшення.
На сьогодні ця підсистема не розвинена і, як правило, втілена в двох формах: вкладів населення в Ощадному та інших банках, а також продажу державних боргових зобов’язань. Із розвитком фондового ринку перерозподіл фінансових ресурсів, що здійснюється за допомогою згаданої підсистеми, зростатиме і в абсолютних, і у відносних розмірах. Це досягатиметься за рахунок збільшення продажу державних цінних паперів як фізичним, так і юридичним особам. У 1995 році започатковано проведення аукціонів із продажу державних цінних паперів. Ця діяльність держави на фондовому ринку триватиме. Зростатимуть також і вклади населення в банках. Про це свідчить динаміка щодо збільшення обсягів банківських депозитів останніми роками. Так, на 1 січня 2000 року грошові заощадження населення становили 126 млрд. гривень. Деякі зміни сталися в структурі заощаджень – готівка зменшилася з 82,6 до 80,5%, а залишки їхніх вкладів в Ощадному та комерційних банках підвищилися з 17,3 до 19,5%.
Для успішного функціонування згаданої підсистеми треба насамперед законодавчо закріпити гарантії держави щодо повернення коштів громадян і збереження їх від знецінення. Законом “Про державний внутрішній борг” передбачені лише перші кроки у напрямку вирішення цього питання.
Важливу роль у фінансовій системі повинна відігравати підсистема “Страхові та резервні фонди”. Реформування економіки передбачає виникнення великої кількості господарських суб’єктів, зацікавлених у забезпеченні захисту своєї підприємницької діяльності, майна та доходів від різних негативних наслідків і непередбачених ситуацій. Саме в цей час повинна набути значного розвитку страхова справа і насамперед ті види страхування, які майже не розвивалися раніше.
Як відомо, створення страхових організацій відбувається у формі господарських товариств переважно закритого типу. Становище у страхуванні дає підставу для висновку, що тут слід вжити рішучих заходів щодо його розвитку та перетворення в надійний інструмент ринкових відносин.
Нині потрібна науково обґрунтована концепція розвитку страхової справи у напрямках:
Неабияке значення для ефективного функціонування фінансової системи має підсистема “Фінансовий ринок”. Фінансовий ринок має у своєму складі ринок грошей, ринок кредитів, ринок цінних паперів і ринок фінансових послуг, що лише формується в Україні. Упродовж 1999 року інтенсивного розвитку набув лише один напрям фінансового ринку - ринок цінних паперів.
Прийняття Указу Президента України “Про інвестиційні компанії” дало поштовх до розвитку спільного інвестування в цінні папери, що створює механізм захисту дрібних інвесторів. На фондовому ринку нині працює 500 торговців цінними паперами, які отримали відповідні дозволи.
Розроблена й подана на розгляд урядова концепція створення та розвитку фондового ринку України. Її погоджено з відповідними відомствами, фондовою біржею та Асоціацією торговців цінними паперами.
Протягом 1999 року закінчено формування законодавчої бази для випуску державних цінних паперів, які забезпечують державні не інфляційні засоби фінансування бюджетного дефіциту.
Створення повноцінного фінансового ринку потребує прискореного розвитку ринку кредитів і ринку грошей. Надалі ці напрямки матимуть сприятливі умови для свого удосконалення й активніше впливатимуть на стабілізацію фінансового стану в державі.
Функціонування кожної зі складових фінансової системи держави можливе лише за умов чіткого законодавчого урегулювання їхньої взаємодії та якщо вони доповнюють одна одну. Так, наприклад, при недоліках в організації фінансової діяльності підприємницьких структур, їхньої збитковості зменшуються надходження до бюджетної системи, централізованих позабюджетних фондів, страхових і резервних фондів. Це звужує фінансові можливості держави, зумовлюючи дефіцит бюджету. Дефіцит бюджету може призвести до зростання інфляції або державного боргу, що негативно позначиться на діяльності всіх учасників фінансового ринку.
Схожих взаємозумовлених як негативних, так і позитивних варіантів може бути багато. Важливо в цьому разі своєчасно їх спрогнозувати та розробити заходи щодо їх локалізації.
2.3. Вплив фінансової політики на соціально-економічні процеси в Україні
Центральною проблемою сьогодення і майбутнього фінансової стабілізації в Україні залишається інфляція. Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції вимушують уряди різних країн проводити політику, направлену на зміцнення національної валюти. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика налічує багатий асортимент самих різних грошово-кредитних, бюджетних заходів, податкових заходів, програм стабілізації і дій по регулюванню і розподілу доходів.
Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальні підходи. В рамках першого (пропонованого прихильниками сучасного кейнсіанства) передбачається активна бюджетна політика - маневрування державними витратами і податками в цілях дії на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. В результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Проте одночасно може відбутися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставлених цілей, розвинутися безробіття.
Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширюється попит на споживчі товари і послуги.
Проте стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-70-их роках, може підсилювати інфляцію. До того ж великі бюджетні дефіцити обмежують урядові можливості маневрувати податками і витратами.
Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, побічно і що гнучко впливає на економічну ситуацію. Цей вид регулювання проводиться непідконтрольним уряду центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в обігу і ставки позикового відсотка. Прихильники цього підходу вважають, що держава повинна проводити дефляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зростання і штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією.
Намагаючись приборкати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін і доходів, головне завдання якої по суті зводиться до обмеження заробітної плати - третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.
Необхідно відзначити, що комбінація різних способів придушення інфляції залежить від конкретних економічних умов тієї або іншої країни. Становлення ринку в Україні, зокрема, значною мірою, залежить від інтенсивності інфляційних процесів. Боротьба ж з цим явищем методами тотального або значного адміністративного контролю над цінами і доходами, як це практикувалося раніше, без усунення їх причин, негативно позначається на розвитку ринкових відносин і стабільності економіки.
Введення державного замовлення, інвестування промисловості і сільського господарства (за рахунок бюджетного дефіциту), встановленню жорсткого курсу валюти і взагалі твердих цін на всі товари - подібні заходи практикуються і зараз в Україні. У будь-якому випадку, це наочний приклад неефективного державного регулювання.
Необхідні серйозні і комплексні антиінфляційні заходи. Складність ситуації полягає в тому, що антиінфляційну політику в Україні зараз не можна все-таки звести до тільки непрямих економічних важелів. Річ у тому, що в Україні, разом із загальними закономірностями, найважливішою причиною інфляції можна вважати унікальну диспропорційну в економіці, що виникла як наслідок командно-адміністративної системи. Радянській економіці були властиві тривалий розвиток в режимі військового часу, і, як наслідок, надмірна частка військових витрат у ВНП, високий ступінь монополізації виробництва, розподілу і грошово-кредитної системи і інші особливості.
Отже, очевидно, що порушення народногосподарських пропорцій неможливо усунути без певної структурної політики держави, здійснюваної навіть прямими адміністративними заходами, зокрема, скороченням військового виробництва і витрат, а також раціоналізацією виробничих капіталовкладень, рясним фінансуванням за рахунок акціонерних і приватних капіталів, широким залученням іноземних інвестицій і скороченням бюджетного фінансування. Необхідно зламати монополістичну структуру економіки. Все це важливо доповнювати заходами, які обмежать грошову масу, усунуть дефіцит державного бюджету, стабілізують співвідношення валют, а також створенням умов для здорової конкуренції. У такому разі успіх буде досягнутий.
Розділ 3. Перспективи розвитку фінансової системи України в контексті досвіду зарубіжних країн
3.1. Фінансова система Австрії, Великобританії і Японії: досвід та проблеми формування
Австрія
Сьогодні Австрія є одним із найважливіших зовнішньоекономічних парт нерів України, за обсягом товарообігу посідаючи п'яте місце з-поміж країн євро-зони. На перший квартал 2003 року обсяг товарообігу між Україною та Австрією сягнув 126,2 млн. доларів США, що на 45,1% більше за аналогічний торішній період'. Отже, економічні відносини між двома країнами розвиваються надзви чайно динамічно. Крім того, Австрія — єдина країна з першої п'ятірки партне рів України у єврозоні, де сальдо платіжного балансу за рахунком товарів та пос луг є позитивним. Обсяг імпорту з Австрії у першому кварталі 2003 року становив 47.6 млн. дол. США (на 5,0% більше, ніж за І квартал 2002 року), то ді як експорт в Австрію сягнув 78,6 млн. дол. США (на 89,0% більше, ніж за І квартал 2002 року). Така динаміка торговельних відносин свідчить про істот ну залежність процесів економічного зростання в Україні від господарської ко н'юнктури в Австрії.
Серед країн Євросоюзу Австрія перебуває на четвертому місці за обсягом ін вестицій в українську економіку (11,2% від загального обсягу інвестованого ка піталу. або 622 млн. дол. США). Для обслуговування таких бурхливих економіч них стосунків українські банки відкрили 217 кореспондентських рахунків у своїх австрійських контрагентів, що становить майже третину від загальної кількості коррахунків у країнах ЄС (769). За цим показником Австрію випереджає лише Німеччина (389 коррахунків), тоді як Бельгія посідає третє місце лише з 43 кор-рахунками2. Така інтенсивність торговельних та фінансових відносин зумовлює, на нашу думку, актуальність і необхідність ретельного дослідження поточного стану й перспектив розвитку фінансової системи Австрії.
Австрійська фінансова система спирається головним чином на банківські ус танови3. Упродовж останнього десятиріччя інвестори жваво переміщали свої на копичення з банків до пенсійних фондів, товариств взаємного кредиту та стра хових компаній. Проте оскільки власниками цих установ є переважно банки, їхня роль у фінансовому посередництві тільки зросла, незважаючи на звуження рин ку власне банківських послуг (надання кредитів, залучення депозитів). Ринок ка піталу лишається порівняно невеликим, що пояснюється незначною інвестицій ною базою та відсутністю великих підприємств реального сектору (див. Таблиця 3. А.)
За даними таблиці, понад трьох чвертей усіх фінансових ресурсів австрійсь ких резидентів розміщені у посередників. У структурі зобов'язань питома вага непосередницьких інструментів є дещо вищою (хоча й нижча від середньої у єврозоні) за рахунок того, що центральний уряд постійно розширює фінансу вання через облігації державної позики. З іншого боку, підприємства й далі фі нансують себе переважно через банки або за допомогою міжфірмового кредиту.
Іншою прикметною рисою австрійської фінансової системи є значна інтер націоналізація, що відбулася у 1990-х роках: австрійські банки збільшили свої зарубіжні активи та зобов'язання, а також енергійно поширили свою діяльність на прилеглі країни Центральної та Східної Європи. Аналогічно корпоративні та приватні інвестори збільшили свої зарубіжні активи. Водночас інвестори-нере зиденти помітно наростили свої вкладення в австрійську економіку — віз облі гацій державної позики до акцій найбільших австрійських банків. У таблиці 3. А. високий ступінь відкритості фінансового сектору Австрії відображено тим фак том, що майже половина активів і третина зобов'язань належать нерезидентам.
Процес європейської інтеграції виступив каталізатором підвищення конку рентоспроможності австрійських кредитних інститутів. До того ж велика кіль кість австрійських банків уклала стратегічні альянси з іноземними (здебільшо го німецькими) банками через систему інвестиційно-засновницької участі.
Як і в інших країнах єврозони, сектор домогосподарств Австрії є чистим власником фінансових вкладень, тоді як нефінансові корпорації та уряд є чис тими позичальниками. Фінансовому сектору належить майже нейтральна чис та позиція, проте, зважаючи на роль фінансового посередництва, його баланс є надзвичайно потужним.
Фінансові вкладення австрійських домогосподарств істотно зросли протя гом останнього півсторіччя, хоча щодо ВВП вони усе ще дещо нижчі за інші європейські країни. Питома вага традиційних банківських продуктів, таких як ощадні депозити, у розміщенні фінансових ресурсів істотно зменшилася остан німи роками, що відповідає загальній тенденції єврозони. Проте частка банків ських депозитів лишається порівняно великою за стандартами єврозони. Вод ночас домогосподарства досить охоче позичають, тому зростання позичкової заборгованості помітно випереджає темп зростання наявного доходу. Але оскіль ки зобов'язання домогосподарств зростають повільніше від вкладень, їхня чис та позиція поліпшується.
На противагу цьому підприємства останніми роками нарощують свої фінансо ві зобов'язання значно вищими темпами, ніж активи, отже, їхні чисті пасиви ста новили 67% ВВП на кінець 2002 року. Головними формами заборгованості є пози ки банків та опосередковане фінансування від центрального уряду. Фінансування через емісію акцій та облігацій лишається невеликим. Одна з причин — порівняно незначна кількість великих компаній. Корпоративний ландшафт Австрії характери зується високою часткою малих та середніх, головним чином сімейних підприємств. На кінець 2002 року 986 компаній наймали 300 чи більше осіб, і лише 167 під приємств мали персонал понад 1000 осіб4. Отже, в цілому фірми є надто малими для фінансування через фондовий ринок. Крім того, в минулому інвестиційні та бізнесові схеми, разом з пільговим оподаткуванням заборгованості порівняно з ак ціонерним капіталом, традиційно схилялися до банківського фінансування.
Урядовий сектор також збільшував пасиви швидше за активи упродовж дос ліджуваного періоду. Питома вага нерезидентів у фінансових трансакціях істот но зросла останніми роками, що відбиває дедалі більшу інтернаціоналізацію фі нансових ринків.
У фінансовому посередництві й надалі домінують банки, хоча їхня питома вага у залученні ресурсів і зменшувалася протягом 90-х років. Ощадні депозити, що десятиріччями були улюбленим фінансовим інструментом в Австрії, за аб солютною величиною, очищеною від капіталізованих відсотків, скоротилися по рівняно з 1995 роком. Якщо у 1998 році домогосподарства тримали близько 60% своїх активів у вигляді банківських депозитів, то у 2002 році частка останніх не перевищувала однієї чверті. Близько однієї третини новостворених активів при падає на інвестиції у фонди взаємного кредитування, тоді як друга третина вкла дена у пенсійні фонди та страхові компанії. На кінець 2002 року активи, якими управляли інвестиційні компанії, оцінювалися у 80% обсягу ощадних депозитів проти 20% сім років тому.
У результаті такого динамічного розвитку активи фондів взаємного креди тування зросли з 14% до 45% ВВП між 1995 роком і 2002-м, активи страхових компаній та пенсійних фондів збільшилися з 20% до 28%.
Через універсальність австрійської банківської системи більшість небанків-ських установ контролюється банками: їм належить більшість інвестиційних компаній та пенсійних фондів, банки є найбільшими гравцями ринку капіталу та Віденської фондової біржі.
У фінансовому секторі Австрії домінують кредитні установи як за кількіс тю, так і за розміром. Кількість кредитних установ порівняно велика за міжна родними стандартами. Фонди грошового ринку, хоча останнім часом розвива лись бурхливо, усе ще лишаються досить невеликими.
У банківській системі Австрії не існує статутних вимог, які б відокремлю вали комерційні банки від інвестиційних. Проте така універсальність не виклю чає можливості для окремої кредитної установи мати обмежену банківську лі цензію або спеціалізуватися на певних напрямках діяльності.
Банківська система організована за секторами. Майже 90% з усіх австрій ських кредитних установ, разом з малими та середніми, є ощадними або коо перативними банками, що афілійовані з одним із трьох "багатоярусних секто рів" (Sparkassen, Raiffeisenbanken, Volksbanken), які надають спільні послуги в таких сферах, як маркетинг, опрацювання даних, навчання персоналу і так далі. Усередині секторів центральна або "кущова" установа, що належить бан кам-членам, вирішує завдання координації, в тому числі фінансування секто ру, та слугує елементом взаємодії з іншими секторами. Центральні установи ке рують ліквідними ресурсами асоційованих ощадних або кооперативних банків, надають позички та підтримують їхню поточну ліквідність, організовують без готівкові платежі всередині сектору, емітують консолідовані облігації для рефі нансування.
Упродовж останнього десятиліття структура інвестиційно-засновницьких відносин австрійських банків зазнала кардинальних змін, в тому числі й злиття. П'ять найбільших банків у 1990 році повністю змінили власників. На відміну від єврозони в цілому, загальні активи кооперативних та взаємних банків є порів няно високими, а їхні частки ринку збільшуються. Водночас загальна кількість кредитних установ та банківських філій в Австрії скоротилася. Хоч на кінець 2002 року Австрія мала одну з найрозгалуженіших філіальних мереж у Європі.
Колись порівняно велика частка уряду в австрійських банках поступово бу ла скорочена протягом останньої декади. На кінець 2002 року власність цент рального уряду з-поміж австрійських банків була обмежена двома спеціалізова ними закладами, які не класифікуються як грошово-кредитні установи5. Крім того, багато австрійських федеральних земель скоротили частки своєї участі у державних іпотечних банках.
До кінця 2000 року, коли найбільший австрійський банк (Ваnk Аustriа) бу ло придбано одним з найбільших німецьких банків (Verein Landesbank), ринко ва частка іноземних банків була невеликою порівняно з іншими європейськи ми країнами, хоча присутність іноземних акціонерів, що утримували стратегічні пакети австрійських установ, була помітною. Іноземні підприємці концентру ються переважно на спеціалізованих сегментах фінансового ринку та у велико му бізнесі.
На відміну від сусідньої Швейцарії, де переважає експорт капіталу, креди тування вітчизняного небанківського сектору лишається важливою частиною банківського бізнесу в Австрії. Останніми роками темпи зростання банківсько го кредиту в цілому відповідали фазам економічного циклу. Принцип "домаш нього банку" надає перевагу довгостроковим відносинам з підприємствами, га рантуючи кредитування банком у період несприятливої кон'юнктури. Інтенсивна конкуренція в австрійському банківському секторі, якому властива невисока ринкова концентрація, також робить кредит цілком доступним для підприємств. Типова банківська позичка є довгостроковою. У понад половини банківських кредитів підприємствам тривалість їх — п'ять років та більше. У кредитуванні домогосподарств цей показник сягає трьох чвертей.
З-поміж інших фінансових установ, як за кількістю, так і за розмірами, до мінують взаємні фонди. Більшість із них належить банкам, а маркетинг продук тів взаємних фондів провадиться через банківські канали дистрибуції. Під приємства, домогосподарства і навіть фінансові корпорації активно купують акції взаємних фондів як інвестиційний засіб. Взаємні фонди також мають зиск від зростання обсягів страхування життя, а також часто вдаються до оперування позиками в іноземній валюті.
Приватні пенсійні фонди та програми страхування життя відіграють нез начну роль порівняно з громадською системою пенсійного забезпечення. Од нією з причин є те, що австрійська державна пенсійна система грунтується на обов'язкових платежах. Попит на приватні пенсійні схеми стало підвищувався останніми роками, однак їхній обсяг невеликий у термінах внутрішнього ви пуску. Водночас останніми роками пенсійні фонди, які взагалі не існували в Австрії до 1990 року, почали бурхливо розвиватися, хоча й з крихітної бази. На кінець 2002 року 31600 осіб отримували виплати з недержавних пенсійних фондів, що відповідає 3% від усіх пенсіонерів Австрії6. Кількість членів пенсій них фондів, економічно активних і тих, що не працюють, сягає 284000. Приблизно 95% активів пенсійних фондів управляють інвестиційні компанії.
Так само у досліджуваному періоді обсяг премій за програмами страхування життя досяг високих темпів зростання. Страхові корпорації, як і взаємні фонди, почали переміщувати свої активи до акцій. Ринок внутрішніх облігацій, держав них та приватних, значно звузився. Певною мірою це відбиває невизначеність щодо фактичної прибутковості полісів страхування життя. Як результат, макси мальна гарантована відсоткова ставка за схемами страхування життя була зниже на державними наглядовими органами з 4% до 3,25% у 2000 році.
Прикметною рисою австрійських фінансових установ є їхня експансія на ринки країн Центральної та Східної Європи. Деякі з них стали найбільшими іноземними установами на локальних ринках. Загальні активи цих підрозділів сягнули 30 млрд. євро на кінець 2002 року, що становить понад 5% консолідо ваних активів усіх грошово-кредитних установ Австрії. В окремих країнах під розділи австрійських банків утримують від 5% до 21% частки місцевого ринку.
Підбиваючи підсумки, доходимо висновку, що досвід роботи фінансової системи Австрії в контексті європейської інтеграції корисний для України. Фі нансові системи Австрії та України досить схожі: обидві є універсальними; в обох домінують банківські установи; інші посередницькі установи пов'язані з банками або підпорядковуються їм через інвестиційно-засновницькі відноси ни. На нашу думку, потрібне подальше залучення австрійських посередницьких установ для роботи на фінансовому ринку України, заохочення стратегічних альянсів між українськими та австрійськими банками, аби останні виступали в ролі донорів. Також важливою є наявність позитивних передумов щодо роз міщення українських державних боргових зобов'язань на австрійському ринку.
Великобританія
Фінансова система Великобританії містить у собі 4 традиційних ланки: державний бюджет, місцеві бюджети, спеціальні позабюджетні фонди, фінансові державних підприємств.
Державний бюджет країни складається з двох частин:
Основна частина витрат фінансується з консолідованого фонду (98%), що формується переважно податковими надходженнями (95%). До неподаткових надходжень відносять доходи від продажу державної власності, адміністративні стягнення й ін.
Витрати консолідованого фонду можна підрозділити по функціональному призначенню (таблиця 3. Б.)
Придбаною сферою витрат державного бюджету Великобританії в останньому десятилітті XX ст. був соціальний захист населення. У 1999 р. ця стаття зайняла 36% усіх витрат бюджету. Особливістю Британії також є збільшення до кінця десятиліття питомої ваги витрат на освіту (з 2 % у 1990 до майже 4% у 2004 р.).
Дохідна частина національного фонду позик формується за рахунок відсотків, які надходять від корпорацій і місцевих органів влади як оплата за кредит, частини прибутку Банку Англії, засобів деяких спеціальних фондів. Видаткова частина включає витрати на обслуговування державного боргу і деякі інші.
Доходи двох фондів у 1999 р. склали 328278 млн.ф.ст. і перевищили суму їхніх витрат на 295 млн ф.ст., що і склало профіцит державного бюджету. Бюджет 2000 р. був виконаний з найбільшим в історії країни профіцитом - 2,7% ВВП. Причиною профіциту стало зниження витрат на допомогу по безробіттю завдяки скороченню числа безробітних (4,3% у 1999р. до3,7 у 2000р.). Крім того, у квітні 2000р. уряд провів серед телекомунікаційні компанії аукціон на надання послуг мобільного зв'язку третього покоління, що дозволяють власникам мобільних телефонів одержувати відео- та інтернет- послуги. Одержання від продажу ліцензійних засобів перевищили плановані в бюджет надходження в 7 разів і досягли 22,5 млрд. ф.ст., що більш 2% ВВП країни. Профіцит бюджету дав можливість переглянути деякі державні програми 2001р. Зміни в основному торкнулися податкової системи, а також збільшення витрат на утворення. Бюджетний рік, у Великобританії починається 1 квітня і закінчується 31 березня.
Місцеві органи влади в трьох частинах Великобританії: Англії, Уельсі і Шотландії – мають різну структуру. В Англії двоступінчаста система місцевих органів влади, що включають графства й округи сільської місцевості і містах. У 1992р. в Уельсу і Шотландії була введена одноступінчата система місцевих органів керування.
Після Другої світової війни в компетенцію органів місцевого самоврядування входило фінансування соціальних послуг, транспорту, утворення, житлово-комунальнлого господарства. Пізніше їх повноваження були значно звужені. Місцеві органи влади втратили право на будівництво і придбання житла, приватизацію місцевого транспорту і комунальних мереж, з-під їхнього контролю виведені деякі типи освітніх установ, видаткові зобов'язання муніципалітетів істотно скоротилися. В даний час з місцевих бюджетів фінансується всього 36% усіх державних витрат.
Система міжбюджетного вирівнювання Великобританії досить складна і різна у всіх складових частинах країни. У той же час фінансова допомога заснована на принципах, єдиних для всієї країни. Існує два основних види фінансової підтримки – блоки-гранди (які в Англії й Уельсі називаються грантами для збільшення доходів) і гранти на спеціальні цілі. Гранти для збільшення бюджетних доходів виділяються щорічно. Перед визначенням суми фінансової допомоги центральний уряд виходячи з проекту центрального бюджету і прогнозу макроекономічної ситуації установлює видаткові нормативи для місцевих органів влади на планований рік. Потім об'єкт фінансової підтримки визначається як різниця між сумою витрат бюджету муніципального користування, розрахованої на основі видаткових нормативів, і сумою доходів місцевого бюджету від закріплених за ним дохідних джерел. Якщо центральний уряд бачить пріоритетним фінансування якої-небудь конкретної статті місцевого бюджету, то засоби виділяються в рамках гранта, тобто вони можуть бути витрачені тільки на обговорені цілі.
Третьою ланкою фінансової системи є спеціальні фонди. Їх більш 80. ведуче місце займає фонд національного страхування. Він створюється за рахунок внесків населення, державних підприємств і дотацій уряду. Акумульовані засоби йдуть на виплату пенсій, посібників по безробіттю і хворобі.
Крім фонду національного страхування, у фінансову систему Великобританії входять пенсійні фонди державних підприємств, зрівняльний валютний фонд, фонди гарантій експортних кредитів. Ці фонди створюються за рахунок засобів і дотацій підприємств і здійснюють витрати у відповідності зі своїм функціональним призначенням.
Державні підприємства Великобританії поділяються на 3 види: державні корпорації, змішані підприємства і відомчі. Державні корпорації здебільшого функціонують у націоналізованих галузях промисловості. Діяльність державних підприємств Великобританії відповідає стратегічним інтересам держави і не завжди ґрунтується на ринкових механізмах, унаслідок чого вони, як правило, збиткові.
У 80-і роки відбулися значні зміни в структурі і регулюванні фінансових інститутів Великобританії. Вони вплинули на систему банків, систему страхування, будівельні товариства, фондову біржу, а також на ринок споживчих товарів. Деякі раніш чітко обкреслені розмежування сфер діяльності стали більш розмитими, наприклад, якщо раніш кредити на будівництво вдома були винятковою прерогативою будівельних суспільств, те тепер ці кредити стали видавати як банки, так і страхові компанії. Відбулися два зв'язаних з цим зміни: трансформація філій будівельних суспільств у фактичні банки зі своїм власним запасом готівки і розширення сфер діяльності всіх трьох типів організацій на ринок нерухомості. Будівельні суспільства також беруть участь якоюсь мірою в послугах по капіталовкладенню, страхуванні і земельних послугах.
Лондон продовжив рости як центр міжнародних фінансових операцій. Збільшилися припливи капіталу, а також обмін валюти і торгівля цінними паперами, таким чином, у Лондоні представлена велика кількість іноземних банків - конкуренція, Що Збільшилася, і розвиток техніки прискорив процес обміну і торгівлі - Фондова біржа був реорганізований, і традиційна система брокерів і джобберів був скасований. У результаті, утворився ряд компаній, що стали проміжною ланкою між британськими й іноземними банками і колишніми брокерами і джобберами. Наприкінці 80-х приспіли і закони, що регулюють діяльність цих нових фінансових організацій. Довелося навіть створити нові контролюючі органи, що стежили за виконанням букви закону в цій сфері діяльності.
Усі комерційні банки знаходяться під наглядом Банку Англії, який має право випускати банкноти в Англії й Уельсі (банки Шотландії і Північної Ірландії мають обмежені права випускати гроші на їх територіях). Банк Англії ліцензує банки, що в основному працюють з населенням (як Ощадбанк), інвестиційні, іпотечні й інші британські чи іноземні банки. Розділові лінії в цьому секторі теж стали менш помітні, притім, що банки, що працюють з фізичними особами, розділилися на іпотечні банки, страхові банки; банки по роботі з цінними паперами і т.д. Банк Англії також контролює ставку рефінансування, що впливає на структуру і рівень процентних ставок. Він активно втручається на іноземні валютні ринки, охороняючи стабільність фунта. Фунт стерлінгів - одна з головних валют світу, а Лондон є одним з найважливіших торгових центрів світу.
Заощадження населення вкладаються в розвиток економіки через мережу фінансових організацій. Прикладами можуть послужити страхові компанії, пенсійні й інвестиційні фонди. Інші організації спеціалізуються в окремих областях фінансування; таким чином, фінансові організації забезпечують гроші під заставу нерухомості. Є ще компанії, що фінансують лізинг устаткування і середньо- і довгострокові ринки капіталу, що також фінансують чи банки фондовий ринок, включаючи ринок інноваційних технологій.
У Великобританії існує кілька організованих фінансових ринків. Ринки цінних паперів складаються з Міжнародної фондової біржі, що працює з зареєстрованими цінними паперами й акціями (включаючи державні цінні папери й опціони), Ринок незареєстрованних цінних паперів, для більш дрібних компаній, і Третій ринок, для невеликих компаній, цінні папери яких не зареєстровані. Дії на валютному ринку включають торгівлю депозитними сертифікатами, короткостроковими депозитами й ін. Інші ринки мають справа з Євро, обміном валюти, фьючерсами й ін.
Частка невидимої торгівлі (гонорари і плата за фінансові послуги, відсоток по вкладах, прибутки і дивіденди) постійно збільшується з однієї третини до половини всіх зовнішніх доходів держави.
Японія
Нинішні позиції Японії у Світовому господарстві — резуль тат її економічного розвитку в другій половині XX ст. У 1938 р. на її частку припадало всього 3% валового світового продукту.
Хоча розмови про «японське диво» припинилися, феномен японської економіки продовжує викликати підвищений інтерес.На високі темпи зростання японської економіки був націлений її господарський механізм, що склався після Другої світової війни, своєрідність рис якого дозволяє говорити про особливу модель.
Протягом тривалого часу ВВП був єдиним критерієм розвит ку японської економіки. Вважалося, що економічне зростання ав томатично веде до підвищення добробуту, тому спеціальні захо ди в цій галузі відкладалися, поки країна не досягне рівня інших країн. У 60-і рр. близько 60% державних інвестицій йшло на роз виток промислової інфраструктури і лише незначна частина вкладалася в соціальну сферу.
Забезпечення швидких темпів економічного зростання вима гало високого рівня нагромадження. Воно майже цілком забезпе чувалося внутрішніми заощадженнями, кожен компонент яких був крупним за міжнародними стандартами. У зв'язку з цим ре альні дисконтні ставки були нижчі, ніж в інших країнах, що ство рювало умови для зростання інвестицій
|
Показники по країнах, до 40-х рр. XX ст. |
1950-1959 рр. |
1960-1984 рр. |
1990-2000 рр. |
|
Японія, 11,7 (1869-1938 р.) |
30,2 |
32,5 |
32,5 |
|
Британія, 12,3 (1860-1929р.) |
16,2 |
18,2 |
20,5 |
|
Німеччина, 20,9 (1851-1928 р.) |
26,8 |
23,7 |
23,7 |
|
Італія, 12,9 (1861 -1930р.) |
19,8 |
21,0 |
20,7 |
|
США, 18,7(1 869-1938 р.) |
18,4 |
18,0 |
15,9 |
Висока норма нагромадження відбивала велетенський розмах нового будівництва і переустаткування виробничого апарату, що існував. Основні кошти йшли на створення нових виробничих потужностей. Це забезпечувало високий ступінь новизни устат кування — його середній вік підтримувався на рівні 5,5-6 років (у США — 9 років). Організація серійного виробництва забезпе чувала високу ефективність капітальних вкладень.
Основні капіталовкладення направлялися в активні елементи основного капіталу, їх норма в 1,5-2 рази перевершувала відпо відний рівень інших провідних індустріальних країн, становлячи 16-19,4% ВВП.
В умовах державного регулювання і широкої підтримки роз вивалося сільське господарство, основу якого становлять дрібні ферми. Наймана праця й орендні відносини не одержали тут ши рокого розповсюдження. Тільки 7% господарств мають понад 2 та землі, а 70% усіх господарств одержують свої доходи поза га луззю, в основному в промисловості і сфері послуг. Власники дрібних земельних ділянок працюють у себе в господарстві лише у святкові і вихідні дні. Держава є монопольним покупцем бага тьох видів сільськогосподарської продукції за цінами, вищими від світових. Ця підтримка створює штучний клімат для даної галузі.
Особливість економічного ладу — вертикальна інтеграція фірм, їх групування, що пронизує всю систему ділових відносин у країні. Розрізняються два рівні чи типи утворення економічних угрупо вань.
Перший — традиційний для більшості західних країн. Він ба зується на переплетенні капіталу та особистої унії. Унікальність японської господарської системи визначається наявністю груп (кейрецу), які є об'єднаннями великих компаній із дрібними та се редніми, що базуються на зв'язках різних видів, головними з яких виступають виробничі, обумовлені головними фірмами.
У зв'язку з тим, що кейрецу не є жорстко залежними органі заціями, як, наприклад, вертикально інтегровані корпорації в США, а сукупністю жорстких і слабких взаємозв'язків, доцент рових і відцентрових тенденцій, це дозволяє їм легше пристосову ватися до вимог зовнішнього середовища.
Ринок, що функціонує на такій основі, усередині групи вигідніше для всіх його учасників, ніж вільний ринок наявних то варів. Тут нижчий ступінь ризику, нижчі витрати за угодами. На дрібних підприємствах нижчий рівень заробітної плати. Це слу жить однією з причин того, що в країні зберігається значна різниця в рівнях заробітної плати між великими, середніми і дрібними ком паніями. У середньому заробітна плата на останніх становить близько 60% оплати зайнятих на великих підприємствах.
Особливість економічної моделі полягає в єдності державного апарату і великого капіталу у вирішенні загальних проблем. Ос новні цілі і завдання загальнонаціональних планів економічного розвитку конкретно втілюються в змісті внутрішньокорпоративних планів, що мають директивний характер. За рахунок цього утворюється складна, взаємозв'язана система планування. Внутрішньокорпоративні плани у свою чергу також враховують ся при розробці загальнодержавних програм через механізм кон сультацій з найбільшими об'єднаннями приватних компаній — «Міцубісі», «Кейданрен», «Дюкай», «Ніккейрен», а також з відповідними асоціаціями і фінансово-промисловими групами.
По суті справи, у Японії проявилася чітка тенденція форму вання моделі економічного самоврядування без поєднання її з акціонерною власністю. Юридичні особи купують акції для забезпечення стабільності зв'язків з тими чи іншими фірмами. Сис тема взаємного утримання акцій майже цілком виводить ком панії з-під впливу коливань на фондовій біржі і зовнішньої скуп ки акцій. Встановлення довгострокових зв'язків між банками і компаніями забезпечується не тільки через взаємне володіння акціями, а й через кредитування.
Серед державних фінансових організацій існують Центральний банк Японії і Японський банк розвитку, 11 суспільних фінансових організацій, а також система поштових установ. Японський банк розвитку утворений як допоміжний банк для забезпечення роботи приватних організацій шляхом надання довгострокових кредитів під фіксовані процентні ставки та участі в акціонерному капіталі.
Специфічна система кредитування компаній була створена ще на першому етапі післявоєнного розвитку. Суть цієї системи полягала в тому, що під гарантії міністерства фінансів і банку Японії комерційні банки надавали максимальні кредити великим компаніям. Це забезпечувало надзвичайно стабільні умови підприємницької діяльності компаній у фінансовому відношенні.
Така система непрямого фінансування знижує необхідність ви кидання своїх коштів на ринок капіталу. При прямому фінансу ванні через кредитний ринок структура виробництва і управ ління повинна забезпечувати високий рівень прибутку, щоб залу чати інвесторів. При непрямому фінансуванні банкам важливий не високий прибуток, а стратегія розширення своєї частки на ринку, тому що банки очікують продовження одержання великих позичок, які допускають великі виплати по них. Крім того, взаємне володіння акціями допускає взаєморозрахунок, а звідси високі дивіденди втрачають сенс. В інтересах розвитку підпри ємства важливіше нарощувати внутрішні резерви і капіталовкла дення, збільшувати доходи від зростання вартості акцій.
Важливе місце в системі регулювання займають процентні став ки і валютний контроль з поділом внутрішнього і світового ринків. Комітет з політики Банку Японії (вищий орган прийняття рішень банком) встановлював депозитні і позичкові ставки в межах мі німуму. Депозитний відсоток по кожному виду, короткостроковий відсоток і прив'язана до нього вся система процентних ставок пря мувала за рухом офіційної облікової ставки. Поряд з кількісним об меженням банківського кредитування це дозволяло до початку 70-х рр. ефективно здійснювати пряме кредитно-грошове регулю вання, а також занижувати витрати залучення коштів банками і певною мірою капітальні витрати компаній. У 70-і рр. почалася лібералізація процентних ставок на фінансових ринках, що вклю чала не тільки звільнення позичкового відсотка, а й відсотка по депозитах та інших інструментах мобілізації коштів банками і під приємствами, що довгий час встановлювався на заниженому рівні.
Представницька група приватних фінансових організацій — звичайні банки, серед яких виділяються 11 найбільших, так зва них міських банків, які мають широку мережу по всій Японії і ак тивних у міжнародному бізнесі. Діяльність регіональних банків (близько 130) обмежена певною територією.
Інша група приватних фінансових організацій — різні спеціалі зовані фінансові установи: один спеціальний банк для здійснення валютних операцій, три банки довгострокового фінансування, сім траст-банків, що також спеціалізуються на довгостроковому фінан суванні. У складі спеціалізованих фінансових організацій для дрібного / середнього бізнесу в Японії існують приблизно 450 кредит них асоціацій кооперативних організацій і близько 400 кредитних союзів. Є також 47 трудових банків, які працюють з невеликими ко штами працівників. Серед інших фінансових організацій є 30 ком паній страхування життя, 24 компанії майнового страхування і 270 компаній по операціях з цінними паперами.
Японську фінансову систему поєднує міжбанківська інфор маційна система телекомунікацій, яка. є найбільш розвинутою у світі, тому що, пов'язуючи за допомогою комп'ютерної мережі приблизно 5300 фінансових організацій і 42000 філій, дозволяє одержувати переведені з будь-якого місця кошти в той же день.
3.2. Проблеми фінансової системи в Україні та шляхи їх подолання
Центральною проблемою сьогодення і майбутнього фінансової стабілізації в Україні залишається інфляція. Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції вимушують уряди різних країн проводити політику, направлену на зміцнення національної валюти. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Необхідні серйозні і комплексні антиінфляційні заходи. Складність ситуації полягає в тому, що антиінфляційну політику в Україні зараз не можна все-таки звести до тільки непрямих економічних важелів. Річ у тому, що в Україні, разом із загальними закономірностями, найважливішою причиною інфляції можна вважати унікальну диспропорційну в економіці, що виникла як наслідок командно-адміністративної системи. Радянській економіці були властиві тривалий розвиток в режимі військового часу, і, як наслідок, надмірна частка військових витрат у ВНП, високий ступінь монополізації виробництва, розподілу і грошово-кредитної системи і інші особливості.
Очевидно, що порушення народногосподарських пропорцій неможливо усунути без певної структурної політики держави, здійснюваної навіть прямими адміністративними заходами, зокрема, скороченням військового виробництва і витрат, а також раціоналізацією виробничих капіталовкладень, рясним фінансуванням за рахунок акціонерних і приватних капіталів, широким залученням іноземних інвестицій і скороченням бюджетного фінансування. Необхідно зламати монополістичну структуру економіки. Все це важливо доповнювати заходами, які обмежать грошову масу, усунуть дефіцит державного бюджету, стабілізують співвідношення валют, а також створенням умов для здорової конкуренції. У такому разі успіх буде досягнутий.
Становлення фінансової системи України відбувалося одночасно із становленням її державності. Хоча ще передчасно говорити, що цей сектор економіки придбав завершений образ, основні його елементи так чи інакше сформувалися і функціонують. Це системи державних фінансів, банківська, фондових і валютних бірж, страхових, довірчих і інвестиційних компаній.
Серед економістів переважає думка, що створення ефективної бюджетної системи є мало не головною метою ринкової реформи в Україні. Вона повинна охопити проблеми власне бюджетного процесу, структури надходжень і витрат, бюджетного дефіциту і способів його фінансування. Хоча за останні два роки і мали місце певні позитивні зрушення, бюджетний процес все ще характеризується непрозорістю, значним паралелізмом і відсутністю чіткого розділення повноважень і обов'язків між законодавчими і виконавськими органами. Ця проблема ще більш загострилася із-за недавніх подій на міжнародному ринку капіталу, які негативно вплинули на український кредитово-валютний ринок, ускладнивши фінансування бюджетного дефіциту.
3.3. Шляхи вдосконалення фінансової системи України і механізму її функціонування в умовах трансформації економіки України
В умовах трансформаційної економіки України основними напрямами фінансової політики, направленої на вдосконалення фінансової системи України, є:
Вдосконалення фінансового законодавства і права
Подолання таких форм фінансового криза, як:
некерована державна заборгованість країни (загальний державний борг приблизно рівний ВВП, зовнішня заборгованість 12,5 млрд. дол., внутрішня – 40 млрд. грн.)
банкрутство
подолання прихованого дефіциту місцевих бюджетів, питома вага яких вже при плануванні цих бюджетів складає 60-70%
подолання кризи неплатежів, сума яких на 1.10.2001 перевищила 450 млрд. грн, тобто біля 4ВВП при допустимих межах – 35%ВВП
Створення на якісно новій основі такого організаційно-економічного механізму управління фінансами, при якому гармонійно поєднувалися б такі блоки управління як:
управління фінансами на загальнодержавному рівні
управління фінансами на рівні підприємств, установ і організацій
управління фінансами в системі зовнішньоекономічної діяльності України
Розробка і затвердження податкового і бюджетного кодексу України (стійкого і такого, що не вимагає доопрацювань і поправок)
Підвищення ефективності всього фінансового механізму і, перш за все таких його елементів як:
фінансове законодавство і право
управління фінансами
фінансове планування
фінансовий контроль
фінансове регулювання
нормативна база
Відладка механізму взаємин підприємств, установ і організацій з бюджетною системою, позабюджетними фондами, банківською системою і т.д.
Децентралізація бюджетної системи
Створення цивілізованого механізму фінансової підтримки підприємницької діяльності і перш за все підприємств, зайнятих у виробничому секторі
Посилення ролі фінансів в Україні. Створення ефективного механізму її ВЭД.
Отже, експерти Усесвітнього банку (ВБ) вважають, що для ефективного функціонування фінансової системи в Україні необхідно вжити наступним заходам:
підвищити ефективності діяльності банків шляхом їх укрупнення;
привести законодавчі норми України у відповідність з міжнародними нормами і вимогами Європейського Союзу з питань про фінансову і адміністративну відповідальність керівників і акціонерів фінансових установ за якість управління компаніями;
відмовитися від використання негрошових форм розрахунків, ввести жорстку фіскальну дисципліну, відмінити картотеки, підсилити
процедуру банкрутства.
Висновки
Будівництво незалежної держави неможливе без створення власної фінансово-грошової системи. При провідній ролі Національного банку України у напрямі демонополізації виробництва з метою поліпшення існуючих економічних відносин сформована широка мережа банківських установ. Введена національна грошова одиниця. Проте демонополізація фінансової системи, небачене швидке розширення мережі комерційних банків відбувалося стихійно, без належної законодавчої бази і надійного контролю з боку держави. В результаті сфера банківської діяльності створила умови для численних зловживань. Постійний випуск не підкріплених реальними товарами грошей (емісія) впродовж 1992-1995 г.г. набуває некерованого характеру і приводить до гіперінфляції. Силові методи монетарної політики 1996-99 г.г. в умовах безперервного спаду виробництва приводять до кризи неплатежів, хронічних невиплат заробітних плат і пенсій.
Показником кризи системи державних фінансів стала деформація податкової системи. Колосальна кількість і розміри платежів зрештою приводили, з одного боку, до штучного згортання виробничої і комерційної діяльності, а з іншої – до тінізації економіки. Велика кількість комерційних структур всіляко ухилялися від сплати податків, приховували доходи. Не допомагало і формування багатотисячної армії податкових інспекторів, обов'язкове введення касових апаратів.
Фінансова сфера держави продовжує знаходитися в кризовому стані. Його подолання можливе тільки за умови цілого комплексу ринкових реформ, покликаних забезпечити входження України до складу розвинених держав миру
Можна сказати, що тільки при комплексному підході до проблеми вдосконалення фінансової системи України можна добитися бажаних результатів, тобто сформувати сучасну соціально орієнтовану фінансову систему, що справно функціонує в умовах ринкових відносин.
Отже, фінансова діяльність держави-це процес здійснення стратегічних і тактичних цілей фінансової політики за допомогою відповідних фінансових інструментів, тобто фінансового механізму. Отож фінансова діяльність держави стала необхідною умовою стабільності й стійкості всього суспільного розвитку одним з найважливіших напрямків сучасної фінансової політики уряду України є досягненням сталої збалансованості бюджету. Для удосконалення збалансованості фінансової системи є всебічне аналіз наявних показників щодо консолідації і розподілу бюджетних коштів і з метою їх ретельного розгляду .Та остаточне збалансування .бюджетів одного рівня, яке неможливе провести лише шляхом розмежування їх доходів та видатків, досягається за допомогою бюджетного регулювання, тобто перерозподільних процесів у межах бюджетної системи, шляхом надання коштів “бідним” у фінансовому відношенні територіям або вилученням коштів у відносно “багатих” територій.
Щодо фінансової безпеки малого і середнього бізнесу і в тому числі економіки України розвивалася і розвиваються під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників сукупна дія яких поки що недостатньо впливає на формування нових економічних відносин на зміцнення фінансового стану суб’єктів господарювання, особливо на малий і середній бізнес. Слід зазначити, що економіка дедалі більше залежить від бізнесу, тобто економічна діяльність спрямована на отримання прибутку.
Отже фінансова система є життєво важливою в економіці та суспільства та виступають за порукою нормальної життєдіяльності.
Рис 1. А. Структура фінансової системи України
|
Державні фінанси |
Фінанси підприємницьких структур |
Централізовані та децентралізовані фонди фінансових ресурсів |
Державний кредит |
Страхові та резервні фонди |
Фінансовий ринок |
Фінанси домогосподарств |
|
Фінансове законодавство |
Фінансовий апарат |
Таблиця. 3. А. Розподіл активів та пасивів нефінансового сектору між посередницькими та непосередпицькими інструментами (% від ВВП, 01.01.2003)
|
Сектори |
Фінансові активи |
Зобов'язання |
||
|
Посередницькі інстру менти (вклади до банків, фінансових компаній, взаємних фондів) |
Непосередни-цькі інструмен ти (акції та інші цінні папери) |
Посередницькі інструменти (позики) |
Непосерелницькі інструменти (акції та інші цінні папе ри) |
|
|
Резиденти |
137,0 |
44,4 |
118,4 |
93.5 |
|
Домогосподарства |
111,1 |
16,5 |
29,2 |
0,0 |
|
Нефінансові корпорації |
20,3 |
18,2 |
75,0 |
32.8 |
|
Уряд |
5,6 |
9,7 |
14,2 |
60.8 |
|
Нерезиденти |
47,9 |
94.1 |
27,7 |
71.1 |
|
Загалом |
185,0 |
138,5 |
146,1 |
165,3 |
Джерело: Osterreichishe Nationalbank, national financial account statistics.
Таблиця 3. Б.
Витрати консолідованого фонду державного бюджету Великобританії
|
витрати |
1995 |
1996 |
1997 |
1998 |
1999 |
2000 |
2001 |
2002 |
2003 |
2004 |
|
Всього |
208 |
234 |
261 |
272 |
284 |
295 |
307 |
306 |
313 |
324 |
|
соціальний захист |
66 |
80 |
92 |
99 |
102 |
107 |
110 |
112 |
113 |
118 |
|
охорона здоров'я |
27 |
31 |
35 |
37 |
39 |
41 |
43 |
44 |
47 |
50 |
|
оборона |
22 |
24 |
23 |
23 |
22 |
21 |
21 |
21 |
23 |
23 |
|
економічні послуги |
18 |
14 |
14 |
15 |
17 |
17 |
16 |
13 |
13 |
14 |
|
загальнодержавні послуги |
6 |
7 |
8 |
9 |
10 |
11 |
11 |
11 |
12 |
13 |
|
охорона правопорядку |
6 |
7 |
8 |
8 |
9 |
9 |
9 |
10 |
10 |
11 |
|
комунальні послуги |
5 |
7 |
7 |
7 |
5 |
5 |
6 |
7 |
6 |
7 |
|
освіта |
5 |
5 |
9 |
9 |
11 |
11 |
11 |
13 |
12 |
12 |
|
інші |
53 |
59 |
65 |
65 |
69 |
73 |
80 |
75 |
87 |
76 |