тематичне знання філософія виникла в Україні щойно з розвитком інституційної вищої освіти в 16 17 ст
Работа добавлена на сайт samzan.net:
16-17 століття
Як систематичне знання, філософія виникла в Україні щойно з розвитком інституційної вищої освіти в 16 — 17 ст. під впливом західно-філософських ідей. Проте філософське мислення і пошук відповідей на основні, життєві питання були притаманні українському народові здавна, вони пов'язувалися з його світоглядом і релігією ще за дохристиянських часів. Християнство визначило новий шлях і дало вагомий стимул для філософської думки, вносячи в нього елементи іудейсько-грецькі, а згодом і римської духовної культури. Все ж слов'янсько-українська основа і підхід мислення, менш спекулятивний, радше контемплятивний, визначили характер філософської думки в Україні та її поширення. Серед українців назагал знаходимо мало «чистих» філософів, зате філософське мислення прикметне для багатьох письменників, мистців, істориків, суспільних теоретиків. Тому історія української філософії включає, поряд з філософами типу Г. Сковороди, П. Лодія, С. Гогоцького, також М. Гоголя, П. Куліша, Тараса Шевченка, В. Липинського й ін. Ці українські мислителі висловлюють свої погляди менш теоретично й абстрактно, а передають їх най точніше, у контексті з життям, призначенням і життєвими ситуаціями людини. Вони представляють радше свої світоглядові думки і життєві настанови, аніж абстрактні схеми і теоретичні арґументи. У світосприйнятті, а тим самим у філософії українців переважають емотивні елементи над раціональними. Прагнення до синтези і гармонії також прикметне для українського світогляду, у висліді чого майже не заступлені серед українців крайні і чіткі філософські системи. Більшість мислителів і філософських течій, поширених в Україні, представляють синкретичні думки і пізнання. Так само властивою для українського способу мислення є релігійна настанова, «шукання Бога» і вартостей віри як такої, а не обов'язково пов'язання їх з конкретними релігійними доктринами. Ці риси української збірної ментальності знайшли свій вираз у філософських дослідах і пошуках.
[ред.] 18 століття
З християнством, письменством і освітою прийшли на Україну фрагментарні філософські відомості, насамперед через твори Отців Церкви і перекладну літературу. У тій таки літературі знаходимо вказівки на античних грецьких філософів. Вже в «Ізборнику Святослава» 1073 є вияснення деяких філософських категорій за Максимом Ісповідником і Теодороїм Райським, а в «Ізборнику» 1076 — низка етичних норм.
Відомі були на Русі й «Діалектика» І. Дамаскина, «Діоптра» П. Пустельника, «Шестоднев» у перекладі болг. І. Екзарха, антології «Пчоли», середньовічні хроніки, а далі твори Кирила філософа болг., які містили чимало філос. відомостей. Під їх впливом були висловлені думки в ориґінальних творах староукр. письменства, гол. в «Слові о законі і благодаті» Іларіона, «Поученнях» Луки Жидяти і Володимира Мономаха, у «Слові» Данила Заточника, в літописах, житіях і проповідях. Уже за Ярослава Мудрого діяли в Києві учені («книжні люди»), серед них Теодосій Печерський, Нестор-літописець та ін., що залишили глибокі своїм змістом твори. Зокрема писання Клима Смолятича доводять його ознайомлення з античною філософією, а літописець називає Клима «філософом, якого в руській землі не бувало». Кирило Турівський у поетично складених творах і проповідях намагався погодити віру з розумом. Але це мислення далеке від сучасної йому у Західній Європі спекулятивної схоластики, яка до кін. 15 ст. була майже невідомою в Україні. Слід ще згадати впливи юдаїзму й арабських рел. мислителів, що виявилися в єресі «зжидоватілих», яка, хоч виникла в Києві, набрала більшого поширення в Новгороді.
Глибше філос. зацікавлення пробивається в укр. літературі періоду рел. боротьби, коли Укр. Землі опинилися в межах Лит. Князівства і Польщі. Цей період зв'язаний з поширенням освіти (братські школи, Острозький наук. гурток і академія) та з впливами зах, течій: схоластики, ренесансу, гуманізму" і рел. реформацій. З кін. 15 ст. українці вже здобувають освіту у зах. університетах (Болонья, Падуя, Париж, Прага, Краків). Насамперед зах. ідеї діставалися на Україну через поль. рел. й осв. установи й у зв'язку з намаганнями поширити католицизм на укр. землі (Берестейська Унія). Полемічна література з боку православних і католиків та уніятів користувалася, крім теологічних, також філос аргументами (виняток становить антинаук., з аскетичним наставленням правос. полеміст І. Вишенський). Багато філос. думок висловлено в полемічному творі «Апокрисис» Христофора Філалета кін. 16 — поч. 17 ст. Обидві сторони вдаються в полеміці до метафіз. спекуляцій, покликуючися на авторитет Платона, Арістотеля, св. Авґустина і Томи Аквінського. Вони були також ознайомлені з творами Лютера, Меланхтона і Цвінґлі. Кат. і протестантські школи на укр. землях у 16 — 17 вв. сприяли поширенню цих філос. теорій і серед укр. молоді.
Дальший розвиток філос. навчання і письменства зв'язаний з Києво-Могилянською Академією, дехто з викладачів якої вчився у Замостській Академії (К. Сакович, І. Трофимович-Козловський, С. Косов) та зах.-евр. університетах (І. Ґізель, Т. Прокопович, С. Яворський та ін.). Філософія викладалася вже в Київ. Лаврській школі з 1631. її викладали у Києві лат. мовою та залишили свої твори-курси викладів такі вчені: І. Ґізель («Opus totius philosophiae», «Axiomae philosophicae», він же автор трактату українською мовою «Миръ съ Богом человЂку»); Й. Кононович-Горбацький («Orator Mohileanus», в якому поміщені його диспути про діалектичні настанови; він же автор курсу арістотелівської логіки «Subsidium logicae»); C. Яворський («Agonium philosophicum», a також курси психології і логіки, фізики та трактат "Камень вЂри); М. Козачинський («Philosophia Aristotelica»); Ю. Кониський (курси «фізики» і етики в дусі Арістотеля); Йоасаф Кроковський (заг. курс філософії, диспути з логіки). У останнього вже помітне відхилення від схоластики й Арістотеля та критика томізму, хоч ці системи переважали у філос. поглядах ін. учених Києво-Могилянської Академії. З Академією пов'язана наук. та письм. діяльність енциклопедиста Т. Прокоповича, що викладав поетику, реторику, логіку, фізику, математику й теологію. В його творах помітні впливи гуманізму і просвітництва, популяризація ідей X. Вольфа і Ф. Лейбніца (українською мовою «Філос. твори», 3 тт. К. 1979). Прокопович поклав основи теорії зверхности світської влади над церк. й обґрунтував самодержавство у творах: «Правда воли монаршей», «Слово о власти и чести царской», «Духовный регламент». Він і багато Еипускників Академії згодом працювали як викладачі філософії чи церк. діячі у Москві й ін. містах Росії.
Два філос. твори, що появилися в другій пол. 17 ст., не зв'язані з Академією. Це «Зерцало богословія» К. Ставровецького-Транквіліона і «Трактатъ о душЂ» (1625) К. Саковича; останній писав філос. праці також поль. мовою. Елементи філософії є в трактатах П. Могили («Confessio Orthodoxa») та А. Зернікава (Чернігівського) про походження св. Духа («De processione Spiritus Sancti»). Курси філософії читалися у 18 ст. у лівобережних колеґіях (Чернігівській, Харківській, Переяславській) та в уніатських монастирських школах Василіян (гол. Лаврівська і Львівська школи).
Перехідною постаттю між «золотим віком» Академії та розповсюдженням філософської освіти в інших містах України та Сх. Европи і його завершенням з'являється блискучий і перший справжній укр. філософ Г. Сковорода, вихованець Академії, сучасник Канта. Сковорода, названий «укр. Сократом», видатне явище в укр. і елов. філософії взагалі, людина, що своїм життям і філос. проповіддю засвідчувала автентичність своїх поглядів і теорій. Студії над Сковородою за останніх сто p., зокрема від часу видання його творів Д. Багаліем (1894), виявили, що його філософія є не лише вираженим у літ. символах етичним світоглядом чи еклектично дібраними філос. елементами з перевагою богословської думки, а й суцільною ориґінальною системою пізнання, метафізики й етики. Важливим етапом цих студій були праця «Філософія Г. С. Сковороди» Д. Чижевського (Варшава 1934) та статті Івана Мірчука в німецьких славістичних журналах 1930-их pp. Особливо інтенсивні досліди над Сковородою проведено на поч. 1970-их pp. в Україні і за кордоном у зв'язку з 250-літтям його народження. Тоді ж видано повне видання «Творів» у двох томах (Київ, 1973).
Серед сучасників Сковороди і філософів наступної генерації були: І. Хмельницький (студіював у Кеніґсбергу, мабуть, у Канта); Г. Полетика, що перекладав твори грецьких філософів; містик і масонський діяч С. Гамалія (1743 — 1822, переклав твори німецького містика Я. Беме) і релігійний мислитель-аскет П. Величковський, що свої богословські й філос. писання базував на патристиці. Типовим світським представником філософії просвічення був Я. Ковельський, також вихованець Киево-Могияянської Академії, що, бувши добре ознайомлений з сучасною зах. філос. думкою, виявив себе прихильником теорії природного права і суспільного договору Ж.-Ж. Руссо. Його твори «Философические предложения» (1768) і «Рассуждение о человеческом познании» (1780) мали прогресивний вплив на суспільно-політичну думку в Росії. Під впливом X. Вольфа написав свою логіку Іван Рижський («Умословие или умственная философия», 1790), згодом перший ректор Харківського університету.
Феофан (Єлеазар) Прокопович (також: Теофан Прокопович; *18 червня 1681 — 19 вересня 1736) — український богослов, письменник, поет, математик, філософ, ректор Київської академії (1710-16 рр.), архієпископ Великоновгородський та Великолуцький.
Феофан Прокопович — визначний український діяч епохи бароко. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Ф.Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології.
Прокопович про світобудову
Філософські погляди Ф.Прокоповича базувалися на об'єктивному ідеалізмі. Він доводив, що Бог існував «раніше буття світу… як найдосконаліший розум». Виникнення світу речей за Ф.Прокоповичем сталося шляхом божественної еманації (випромінювання, витікання). Треба сказати, що ці погляди (близькі до неоплатонізму) поширювалися ще в Киівській Україні-Русі. Але поряд з тим у творах Ф. Прокоповича є багато тверджень, які тяжіють до пантеїзму та деїзму. Так в своїй «Натурфілософії» він пише: «Під природою розуміють самого Бога». Або в іншому місці: «Повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, в яких Він з необхідністю існує і які Він рухає. Звідси випливає, що це визначення не лише природи…, а воно, очевидно, відноситься й до матерії і форми», «У природі існує й живе Бог», «Бог є в речах», «природа зберігається Богом, а це все одно, що зберігаються субстанції». Це дуже близько до дефініції Дж. Бруно «Бог в речах», або Б.Спінози: «…сам всесвіт і є Бог». Одночасно Ф.Прокопович виступає проти антропоморфізму в розумінні Бога: «Не розумно міркують ті, — говорить він,- які думають, що Бог є подібним до складу людини і що нібито він має і голову, і бороду, і руки, і ноги та всі інші тілесні члени». На думку Прокоповича погляди «антропоморфітів, які буєсловили про Бога, що він має подібні тілесному складові нашому органи» є не що інше як залишки первинних вірувань стародавніх народів.
Надзвичайно цікавими є окремі тези Ф.Прокоповича про світобудову, які адекватні або навіть ідентичні сучасним уявленням астрономії, космології та космогонії. Ось деякі з них:
|
« |
Світ… не є нескінченним, але замкненим та обмеженим певними границями |
» |
|
— Ф. Прокопович, посуті твердження є адекватним сучасним уявленням про Метагалактику |
;
|
« |
Передусім, треба знати, що рух з часом має дуже тісний зв'язок так, що ніщо не рухається інакше як у часі і ніщо не вимірюється часом, якщо не рухається |
» |
|
— Ф. Прокопович |
По суті справи тут Ф. Прокоповичем сформульовано фундаментальну тезу про зв'язність часу, простору і матерії, яка лежить в основі сучасної теорії відносності. Тільки «закритість» досягнень українських мислителів перед світом і невивченість їхніх праць до сьогодні не дає змоги поставити ім'я нашого вченого на достойне місце поряд з Лукрецієм Тітом Каром, Ньютоном, Фрідманом, Ейнштейном — і сучасні фізики повинні попрацювати в цій галузі, переосмисливши і переоцінивши доробок українських мислителів, зокрема Ф.Прокоповича, надати світової відомості їхнім непересічним, а іноді й абсолютно піонерським досягненням.
А ось хоча й теологічне за формою, але наукове за змістом формулювання закону незнищуваності матерії за Ф.Прокоповичем: «…матерію не можна ніколи створити, ані зруйнувати, також ні збільшити, ні зменшити ту, яку створив Бог на початку світу, і якою і в якій кількості створена, такою залишається досі й буде залишатися завжди». За Ф. Прокоповичем світ є «матеріальним сполученням речей», а «небо складається з матерії». Поряд з Епікуром та Анаксархом, М.Кузанським, Г.Галіеєм, Дж. Бруно Ф. Прокопович фактично визнає множинність світів. Наголошує, що Чумацький Шлях — скупчення зірок, вчить про єдність світу через матерію: «Матерія є спільною й однаковою в усіх тілах, проте форми різні». Мислитель цілком слушно вважав, що «немає матерії без форми». Таких визначень, тлумачень ми зустрічаємо безліч, читаючи «Фізику» Ф. Прокоповича. Основними своїми ідейними супротивниками Прокопович вважав томістів (послідовників вчення Фоми Аквінського). Не погоджується Ф. Прокопович і з Епікуром у тому, що атом є неподільним: «всі… тіла теж складаються з нескінченно подільних тілець». До сьогодні ця фундаментальна теза є в центрі уваги фізики. Вже давно стало зрозумілим, що власне атоми подільні, їхнє місце «неподільних» зайняли елементарні частинки, але й вони, як доведено новітніми дослідженнями, складаються з дрібніших часточок — кварків. То ж Ф. Прокопович поки що залишається правий — подільність матерії в принципі може бути нескінченною, хоча й специфічною (принцип квантування).
Ф. Прокопович працював над найважливішими фундаментальними філософськими, природознавчими, світоглядними проблемами — вченням про матерію, рух і спокій, світло, планети, зірки, Сонце, а також про природні процеси на Землі — землетруси, атмосферні явища. Можна з упевненістю говорити про визначні для того часу досягнення українського вченого на цій ниві, про велику історичну перспективу його ідей. І залишається тільки сумувати з приводу надто вузької відомості й непропрацьованості фахівцями до сьогодні надзвичайно багатої спадщини мислителя. Але, з іншого боку, далеко не все втрачено — нічого не заважає сучасним укладачам підручників та посібників з фізики, астрономії спиратися не тільки на праці відомих закордонних дослідників, але й згадати вітчизняних не менш видатних, але в силу історичних обставин, на жаль, менш відомих вчених.
[ред.] Прокопович — автор теорії просвіченого абсолютизму
Ф.Прокопович був основним ідеологом реформ Петра І. Критичне вістря своєї теорії держави Ф.Прокопович спрямовує на князівсько-боярську опозицію процесу централізації держави і проти зверхності і автономії влади церкви стосовно держави. Створюючи свою теорію Прокопович глибоко вивчає історію країни, спирається на ранньобуржуазні праці про державу і право Гоббса, Гроція, Пуффендорфа. Але при цьому він витворював свій оригінальний варіант теорії держави і державності. Ф.Прокопович пише ряд суспільно-політичних праць: «Слово о правде и чести царской», «Правда воли монаршей» та ін. де викладає основи ідеї міцної держави і застосовує їх безпосередньо до тогочасної Росії. По суті сам Ф.Прокопович і його теорія стають промотором реформ в цій країні і головною причиною її зміцнення. Без практичного застосування просвіченого абсолютизму за часів Петра І і продовження цієї політики після нього не було б тієї Росії яку ми знаємо.
Першим принципом, на якому вона базувалася просвіченого абсолютизму Ф.Прокоповича був принцип загальної(всенародної) користі: «Всяка верховна влада єдину свого встановлення причину кінцеву має — всенародну користь. Це лише знати народ мусить, що володар зобов'язаний його користю опікуватися, проте в справах опіки не народу, а єдиному Богові … підлягає». За Прокоповичем ця опіка царя включає добробут своїх підданих, їх повчання (духовне і світське навчання), державну безпеку. Феофан Прокопович приходить до висновку, що громадські та військові справи є головними в обов'язку царів.
Другий принцип теорії Ф.Прокоповича — принцип централізації, який був однозначно направлений проти залишків феодальної роздрібленості. Щодо можливих державних устроїв, то Прокопович, як і інші дослідники проблем держави, вважав основними його формами аристократію, демократію й монархію. Оригінальна особливість підходу Прокоповича полягала в тому, що він не ставив питання про те який з цих устроїв є найкращим, а про те «який тому або іншому народові найпотрібніший».
Ф.Прокопович пов'язує найкраще забезпечення народної користі з сильною державою, а сила держави вбачається ним у єдності й неподільності. З цих позицій Ф.Прокопович жорстко критикує унію і католицизм (як інструменти внутрішнього поділу народу), аристократичну олігархію, обгрунтовує необхідність підпорядкування церкви світській владі. Створення «Духовного регламенту», який набув чинності закону, й заснування Синоду — орган управління Руською правосланою церквою, який підпорядковувався світській владі були практичним втіленням ідей Прокоповича.
Григо́рій Са́вич Сковорода́ (* 22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — † 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.
Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування — подвиг самопізнання.
Друковані твори
Твори Сковороди за життя були друковані сотнями, бо тодішня цензура знайшла їх «противними Святому Писанію і образливими для монашества». Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики та духового гноблення московського православ'я, спираючись у своїй філософії на Біблію. Царство наше всередині нас, — повчав Сковорода, — і «Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки чоловік не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі.» «Вірити в Бога не значить — вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його законом.» «Святість життя полягає в робленні добра людям»."
Офіційна московська релігія ділила людство на більш благословенних Богом і менш благословенних, а навіть і таких, що перебувають ніби під прокляттям, себто кріпаків. А Сковорода вчив, що «всяка праця благословенна Богом», а розподіл місць коло Бога називав непростимим гріхом. Московське православ'я і взагалі все московське духовенство було нетерпимим до всього чужинецького як єретичного, «неправославного». Сковорода навчав, що найбільше й фактично єдине завдання філософії — шукати правду і прагнути до неї. Але в умовах людського життя ця ціль недосяжна, і щастя людини полягає саме в тому, що вона все мусить шукати правди. До цієї мети можна йти різними шляхами, і тому нетерпимість до тих, хто інакше думає, не знаходить виправдання. Так само й релігійна нетерпимість не знаходить виправдання, бо вічна правда проявляється на цьому світі в різних формах. Будучи у ставленні до себе самого цілковито безкомпромісним і осягнувши внаслідок цього повну гармонію між своєю наукою та своїм життям, Сковорода був надзвичайно лагідний і оглядний у ставленні до інших.
Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана із співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів. В одному своєму вірші, що носив багатозначний заголовок «De libertate» («Про свободу») він писав тодішнім жаргоном, винесеним із Академії:
Что то за вольность? Добро в ней
какоє?
Іни говорять, будто золотоє.
Ах, не златоє: єсли сравнить злато
Против вольности, єще оно блато...
Будь славен вовік, о муже ізбранне,
Вольности отче, герою Богдане!
Згадка про Богдана та й самий заголовок вірша не залишають сумніву, про яку саме «вольность» думав тут Сковорода. На особистій моралі, як писав С. Єфремов, він очевидно не спинявся, а зв'язував її з громадським і національним ладом — «сопрагаючи, — як сам висловлювався, — сродную собі частную должность (обов'язок) з общею (загальною)».
Чи ж дивно, що московській цензурі подібні думки не подобалися.
Як на джерело радощів, а звідси — душевного здоров'я, Сковорода вказує на дружбу. Однак вибирати друзів треба дуже обачно, оминаючи підлабузників і криводушних. Бо нерідко нещирі друзі зучають молоду людину до непомірності, спокушаючи запевненнями, що для чистого все чисте; у таких випадках треба рішуче побороти соромливість і твердо відмовити, а надалі і взагалі відмовитися від спілкування з такими людьми, — застерігає наставник. Якщо «ми охоче підтримуємо зносини з людьми, які ще до цього часу здорові, але розум яких пошкоджений і насичений отруйним вченням», ми ризикуємо втрапити у їхнє становище.
В одному з пізніших послань Сковорода розповідає про зустріч з ченцем, якого «страшенно мучить демон печалі, і який звичайно називають бісом меланхолії. (…) Даючи поради цій людині, я сам ледве не пропав. (…) Дуже важливе значення має, з ким щоденно спілкуєшся і кого слухаєш. Бо поки ми слухаємо, ми їх дух в себе вбираємо». Ця історія виглядає особливо повчальною, оскільки учитель, визнаючи, що сам піддався печалі, показує, як поборов цей стан: у сні він звернувся по допомогу до Всевишнього: «Якщо Бог всюди, якщо він присутній і в цьому черепку (при цьому я підняв черепок з землі), то для чого ти шукаєш розради в інших місцях, а не в самому собі? Адже ти є кращим з усіх творінь».
Прикметним є те, що, на відміну від багатьох мудреців, Григорій Сковорода не протиставляє душу й тіло, усвідомлюючи, що людина — це поєднання одного та іншого, а відтак вона мусить ставитися однаково дбайливо до обох частин своєї натури. У багато напучуваннях Сковорода порівнює душу й тіло та їхні функції: «обов'язково і саме щоденно підкидай у душу, як у шлунок, слово або вислів», «…те, що побачиш і почуєш, перетворюй у споживний і рятівний сік, як тварина, що повинна бути принесена у жертву Богові» про спілкування з різними людьми він каже: «їжа добра, але що з того, якщо вона не подобається твоєму шлунку» тощо.
Cам Сковорода виявляє неабияку обізнаність з медичними теоріями античних лікарів: він зазначає, Гален, міркуючи про здоров'я, радив хлопчикам і юнакам вживати холоднішу, а старим — теплішу їжу, і тлумачить цю думку так: з гарячої їжі розвивається зайва вологість, а звідси — катар, нежить, гній, вологість, згущена жаром. Плутарх так само вважав причиною всіх хвороб надлишок вологи в тілі: «хвороба, всяка зараза і запалення не можуть прищепитися, коли тіло холодне, позбавлене слизу і легке, як корок (…), то зроби його тоншим, скорочуючи надмірну їжу й уникаючи вогню, породженого вином, звідки всі пороки душі, а з останніх, у свою чергу, — всі хвороби тіла».
Сковорода конкретизує зв'язок між духовними та тілесними недугами: людина, яка зловживає м'ясом та алкоголем, довго зупиняється на тривожному роздумі — «звідси передчасне старіння, коли не щось гірше». У 26-му листі до Михайла Ковалинського, вміло користуючись латинською клінічною термінологією, він перелічує хвороби та стани, які, за його спостереженнями, найбільш поширені серед людей: короста (scabies), пропасниця (febris), водянка (hydrops), епілепсія (epilepsia), кашель (tussis), виснаження (lassitudo), тощо.
Лише в 1798 р. вийшов друком його «Нарциз, або пізнай самого себе», та і то без його прізвища. В 1806 р. журнал «Сіонський Вєстник» видрукував ще деякі його твори. Потім у Москві в 1837—1839 рр. вийшли поосібно деякі його твори, і лише в 1861 р. видруковано першу, але зовсім неповну збірку його творів. Краща й більша збірка, але теж не повна, вийшла в 1896 р. в Харкові під редакцією проф. Д. Багалія. Тут видруковано 16 творів, причому з них 9 уперше! Крім того надруковано тут біографію Сковороди та деякі його вірші. Ще одне видання творів Гр. Сковороди вийшло в 1912 р. в Петербурзі під редакцією В. Бонч-Бруєвича. Тут видруковано (?) творів нашого філософа і дуже гарна його біографія пера М. Ковалинського, що був учнем Сковороди. Але повного видання творів нашого філософа й досі нема, бо різні його рукописи знаходяться по різних архівах та бібліотеках.
Вплив Сковороди на сучасників
Григорій Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників і на дальше українське громадянство, і то не тільки своєю етичною наукою, а головним чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям. Щоб оцінити цей вплив, як писав С. Єфремов, „досить буде сказати, що сучасники бачили в ньому «мандровану академію» і його самого вважали вартим за університет; досить сказати, що коли треба було тоді знайти в Україні ідейну, чесну та чисту людину, шукали її між «сковородинцями», тобто учнями цього чудного чоловіка та прихильниками його науки. І навіть перший на території України університет Харківський не дурно постав на Слобідській Україні, де найбільше жив і навчав Сковорода… Жертви на новий університет, після заклику і «драматичних жестів» Каразина (р. 1802). посипались головним чином од учнів Сковороди, знайомих та приятелів його, і тих жертв зразу ж набралось на велику, як на той час, суму — 400.000 карб. Впливу од Сковороди безперечно зазнав і батько нового українського письменства Котляревський, і батько української повісти Квітка“… (Іст. укр. письменства, І, ст. 255).
Невважаючи на те, що творів Сковороди не друкувалося, вони ширилися через переписування. «Сковороді не треба було шукати читачів, — вони його шукали: в нього знаходились такі гарячі прихильники і пропаґатори, що навіть через газети сповіщали, закликаючії до себе охочих читати твори українського філософа… Ці твори заходили й під сільську стріху: Згадаймо Шевченкову згадку з дитячих літ:
Зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду,
Або «Три царіє со дари»...
Як бачимо, Сковорода стоїть тут поруч дуже популярних творів напівнародної музи, і, справді, багато псалмів його й тепер ще співають сліпці та лірники, не знаючи й не відаючи нічого про автора…» (там же).
Мико́ла Іва́нович Костома́ров (* 16 (4) травня 1817, Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії на Подонні; † 19 (7) квітня) 1885 р., Петербург) — видатний український і російський історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч.
Початок діяльності
Після закінчення університету Костомаров пішов на військову службу, був юнкером у Кінбурзькому драгунському полку в Острогозьку.
Почавши розбирати багатий архів повітового суду, у якому зберігалося діловодство колишнього козацького полку з часу заснування міста, Костомаров став істориком полку. Його твір з цього приводу не зберігся, проте він відіграв велику роль у формуванні його інтересів як ученого.
Тоді ж Костомаров переконався, що історію треба вивчати не лише за літописами, але за народною творчістю. Для ліпшого знайомства з життям народу він, за його ж словами, почав «етнографічні екскурсії з Харкова сусідніми селами і шинками».
Великий вплив у ті роки справили на Костомарова вчення Йоганна Гердера, гегелівська філософія, чеське слов'янофільство, європейська романтична традиція (особливо творчість Ернста Теодора Амадея Гофмана).
Прослухані навесні 1838 року в Московському університеті лекції літературознавця Степана Шевирьова зміцнили в ньому романтичне ставлення до народності.
Уже в харківський період життя Костомаров став схилятися до думки про те, що серед слов'янських народів саме українському належить особлива місія у справі визволення всіх слов'ян від імперського деспотизму і кріпосницького рабства. У віршах і поемах тих років він оспівує князівські і козацькі часи України. Свої поетичні твори Костомаров друкує в різних альманахах і видає у вигляді збірників «Українські балади» (1838) і «Гілка» (1840) під псевдонімом «Ієремія Галка». Тоді ж під впливом творчості Вільяма Шекспіра створює історичну драму «Сава Чалий» (1838) і трагедію «Переяславська ніч» (1841).
Кирило-Мефодіївське братство
Детальніше у статті Кирило-Мефодіївське братство
Яскрава фігура Костомарова приваблювала багатьох молодих киян, зокрема, Василя Білозерського, Миколу Гулака, Пантелеймона Куліша й Опанаса Марковича. У грудні 1845 — січні 1846 року вони створили слов'янофільсько-українське Кирило-Мефодіївське братство, до якого незабаром приєднався і Тарас Шевченко. Своє завдання братчики бачили в поширенні передових ідей «слов'янської взаємності».
Більшість кирило-мефодіївців (зокрема, Костомаров) були людьми глибоко релігійними, а народницький пафос носив у них характер майже релігійної віри. Але якщо Костомаров, Гулак і Білозерський були швидше слов'янофілами, аніж українофілами, то Куліш і Шевченко становили патріотично-українське крило.
Програмні документи кирило-мефодіївців (насамперед написана Костомаровим «Книга буття українського народу») відображають вплив документів польського визвольного руху, зокрема «Книги народу польського і польського пілігримства» Адама Міцкевича (1832). Не менший вплив на історико-політичне мислення братчиків справила й «Історія русів».
Оформившись в ідейному плані, кирило-мефодіївці мали намір перейти до практичної діяльності, пропагуючи свої переконання серед населення. При цьому Гулак, близький до декабристського радикалізму Павла Пестеля, не виключав застосування насильницьких методів боротьби, а Шевченко навіть мріяв про народне повстання.
Але до практичної діяльності братчиків справа не дійшла. Студент Петров, підслухавши їхні розмови та ввійшовши до них у довіру, у березні 1847 року написав донос попечителю Київського навчального округу генерал-майору Траскіну. Донос негайно переправили до Петербурга начальнику III відділення Його імператорської величності власної канцелярії графу Орлову. 17 березня Орлов повідомив про зібрання наступникові престолу Олександрові Миколайовичу з проханням дозволити арешти в Києві.
Роль Миколи Костомарова
Поштова марка випущена до 175 річчя від дня народження історика
Роль Костомарова в розвитку української і російської історіографії величезна. Він був першим ученим Східної Європи, що радикально змінив підхід до роботи історика, поставивши наріжним каменем не опис подій і осіб, а історію народу в його соціокультурній цілісності і єдності найрізноманітніших сфер життя.
«Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди», — повторював Микола Іванович. Цим принципом він керувався все життя.
Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р, 9 березня 1814 с. Моринці Київської губернії, тепер в Черкаської області — 10 березня 1861 Санкт-Петербург) — український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський діяч, філософ, політик, фольклорист, етнограф, історик, з точки зору багатьох українців — людина, яка присвятила своє життя збереженню і поширенню самобутньої народної мудрості тісно пов'язаній з стародавньою православною козацькою культурою і звичаями України.
Член Кирило-Мефодіївського братства. У творах на історичну тему показав боротьбу українського народу проти соціального й національного поневолення.
У Академії мистецтв
Після викупу оселився на 4-й лінії Васильєвського острова у будинку № 100 [61].
Незабаром Шевченко став студентом Академії мистецтв[62], а вже там - улюбленим учнем Брюллова[63].
Будучи вже неабияким портретистом, упродовж навчання він опанував також мистецтво гравюри й виявив нові видатні здібності як графік та ілюстратор.
23 червня (5 травня) 1838 року за рисунок з гіпсових фігур на місячному екзамені в Академії мистецтв Шевченкові виставлено номер тринадцятий (Найкраща робота оцінювалась № 1, а далі оцінки йшли по низхідній) [64].
2 листопада (14 листопада) 1838 року Шевченко в Гатчині написав «Думку» («Тяжко, важко в світі жити...»), вперше надруковано у харківському альманасі Бецького «Молодик» [65].
24 листопада (4 грудня) 1838 року переїхав на квартиру до Сошенка у будинок № 307 3-го кварталу Васильєвської частини (тепер — будинок № 47 по 4-й лінії) [66].
Воднораз Шевченко наполегливо працював над поповненням своєї освіти, жадібно читав твори класиків світової літератури й захоплювався історією та філософією. Під враженням вістки про смерть автора «Енеїди» Шевченко написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському»[67]. Разом із чотирма іншими його поезіями цей вірш побачив світ у альманасі Гребінки «Ластівка» (1841)[68].
Першу збірку своїх поетичних творів Шевченко видав 1840 під назвою «Кобзар» [69]. До неї увійшло 8 поезій[70]: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».
Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841)[71] та «Гамалія» (1844)[72].
Вірші Шевченка справили на українське суспільство велике враження, проте російська богема загалом негативно поставилася до молодого поета, звинувативши його головним чином у тому, що він пише «мужицькою мовою».
Улітку 1842, використавши сюжет поеми «Катерина», Шевченко намалював олійними фарбами однойменну картину, яка стала одним з найпопулярніших творів українського живопису [73].
Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати. На той час твори Шевченка об'єднали українській народ. За ставленням людини до творчості Шевченка відразу стає видно, наскільки людина знайома і як ставиться до життя українського народу XIX ст.
В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне як своєю обдарованістю, так і місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та популярністю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, 10 на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Трагічно важкий шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим». Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя нації відчуваються до сьогодні.
Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п'єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).
Пантелеймо́н Олекса́ндрович Кулі́ш (*7 серпня 1819, містечко Вороніж, нині Шосткинського району Сумської області — †14 лютого 1897, хутір Мотронівка, нині село Оленівка, Борзнянського району Чернігівської області) — український письменник, поет, драматург, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки для української мови, що попри низку внесених до неї змін лежить в основі сучасного українського правопису.
Іван Франко називає П. Куліша «перворядною звіздою» в українському письменстві[1], «одним із корифеїв нашої літератури»[2]. Відомий найбільше як автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада». Був дуже освіченим. Писав українською та російською.
Арешт, ув'язнення й заслання
Недовго тривала щаслива подорож. У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга, де добрих три місяці допитують у III відділі, але довести його приналежність до таємної антикріпосницької організації не можуть. Однак висновок царської жандармерії чіткий: «Учителя 5-ої С.-Петербурзької гімназії 9-го класу Куліша, який хоча й не належав до цього товариства, але був у дружніх зв'язках із усіма його учасниками й самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих ним творах багато двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії, — заточити в Олексіївський равелін на чотири місяці й потім відправити на службу у Вологду…»
Після «щирого каяття» Куліша, клопотань сановитих друзів дружини та її особистих благань покарання було замінене: його ув'язнили на два місяці в арештантське відділення військового шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. На перших порах молодому подружжю було нелегко. Бідували, але проведені в Тулі три роки й три місяці не пройшли марно. Куліш пише тут «Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», історичний роман «Северяки», який згодом з'явиться друком під назвою «Алексей Однорог», автобіографічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени», роман «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми», вивчає європейські мови, осягає «механіку» романного мислення В. Скотта, Ч. Діккенса, захоплюється поезією Дж. Байрона і Р. Шатобріана, ідеями Ж.-Ж. Руссо.
Після довгих клопотань перед III відділом Куліш здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей».
Збірка була написана «кулішівкою» — придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». Творчо багатим і успішним був для П. Куліша 1857 рік. Виходить «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував, відкривається власна друкарня. Нові плани, нові оповідання на культурну розбудову гнобленого українського народу. Та надії на цензурні послаблення не виправдовуються, хоча Куліш ще остаточно не розчарувався у імператорі Олександрі II. А поки що він вибирається з дружиною до Москви, гостює у свого друга С. Т. Аксакова, відвозить дружину на хутір Мотронівку ( Чернігівщина), щоб згодом звідси в березні 1858 року разом вирушити в мандри по Європі. Там він, уважно фіксуючи у листах найменші деталі життя європейських народів, приглядається до тодішніх здобутків цивілізації, але не захоплюється ними. Навпаки, переймається глибшою вірою в майбутнє природно-патріархального побуту. Хутір як форма практичного втілення руссоїстської ідеї гармонійного життя серед природи і як духовний оазис національної самобутності — цей ідеал упевнено захоплював Пантелеймона Куліша.
Але до реалізації цього ідеалу приступати було ще рано. Жила віра в заснування у Петербурзі українського журналу. Однак дозволу на це не одержує. Тоді хай буде альманах «Хата», вирішив письменник. А тим часом брат дружини В. Білозерський клопочеться про видання першого українського часопису «Основа». П. Куліш разом із дружиною, яка починає друкувати оповідання під псевдонімом Г. Барвінок, зразу ж захоплюється підготовкою матеріалів для цього літературного й громадсько-політичного журналу. Насамперед дбає про історичне виховання українського громадянства. Тому приступає до написання «Історичних оповідань» — своєрідних науково-популярних нарисів із історії України — «Хмельнищина» і «Виговщина». З'являються вони в 1861 році в «Основі». Сторінки цього журналу заповнюють і його перші ліричні поезії та поеми, що були написані вже після другої подорожі Західною Європою, яку він здійснив разом із Миколою Костомаровим.
Водночас Куліш укладає свою першу поетичну збірку «Досвітки. Думи і поеми», що виходить у Петербурзі в 1862 році — якраз перед появою в 1863 році ганебного валуєвського циркуляра, яким царське самодержавство обмежило друкування українською мовою. Та слава про Куліша вже долетіла до Галичини, де львівські журнали «Вечерниці» і «Мета» публікують його прозу, поезію, статті… «Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років», — писав Іван Франко, особливо відзначаючи його співробітництво в народовському журналі «Правда».
2. Тема- ГОСУДАРСТВЕННОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ ЭКОНОМИКИ В ВЕДУЩИХ ИНДУСТРИАЛЬНЫХ СТРАНАХ Вопросы лекции- 1
3. на тему Народовластие и будущее решили проблему окрестив ее МэриМари
4. Загрязнения атмосферного воздуха
5. Конвенция ООН О правах инвалидов 2006 года Выполнил-студент 3 курса Группы юбш111грзг
6. Лабораторная работа 1 Основы форматирования документов в Microsoft Word
7. О творчестве И.А.Бунин
8. Взрывная философия Владимир Турчинский Взрывная философия Аннотация Взр
9. Эффективность рекламной кампании
10. Вариант 13 Вопрос 1- Уподобление человеку наделение человеческими свойствами предметов и явлений неживой пр
11. Острый отграниченный и хронический перитониты
12. ПРЕДМЕТ И ЗАДАЧИ ТОКСИКОЛОГИЧЕСКОЙ ХИМИИ ЕЕ СВЯЗЬ С ДРУГИМИ ДИСЦИПЛИНАМИ [2
13. Состав и строение риторического аргумента
14. Динамика эффективных обменных курсов рубля в январе-апреле 2004 г
15. Финансово-экономические основы местного самоуправления
16. ХІХ 'асырды' ортасына бастап консервативтік партия ата'ын ал'ан партия- АВиги ВЧартистер СЛибералды'
17. вах Автотрофность геторотрофность
18. 0282540488540343 2005
19. К сожалению всю жизнь Герцу мешало слабое здоровье
20. Тема- Проблемы теории морали и основные категории этики Выполнил- Ходыкина В