Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ
Видання 2-е, перероблене і доповнене
Рокомендовано
Міністерством освіти і науки України
Професійна культура
Київ
Атіка
2003
ББК 87754(4УКР) С47
Рекомендовано
Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (Лист № 14/18.2-1462 від 11.10.2001 р.)
Рецензенти:
Святоцький О. Д. - доктор юридичних наук, професор, заслу жений юрист України.
Скрипнюк О. В.- доктор юридичних наук, професор, заслуже ний юрист України.
Сливка С.
С47 Юридична деонтологія. Підручник. Вид. 2-е, пере-роб. і доп- К.: Атіка, 2003.- 320 с. І8ВМ 966-8074-64-5
У книзі з позицій новітніх знань і досягнень науки і передо вого досвіду юридичної практики відображено сучасний стан правової деонтології та показані шляхи її пріоритетного роз витку.
Для студентів, слухачів юридичних вузів і факультетів, прак тичних працівників правоохоронних органів та правозахисних організацій, а також усіх тих, хто прагне стати правознавцем, хоче оволодіти професією юриста і базовими знаннями з право знавства та філософії права.
ББК 87754(4УКР)
© Сливка С. С.,2003 I8ВN 966-8074-64-5 © Видавництво «Атіка», 2003
Професорові
Володимиру Гавриловичу Сокуренку,
якому автор завдячує обраним
шляхом у науці,
ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ
Від автора
XXI століття, в яке щойно вступило людство, ставить нові вимоги перед наукою і освітою, відкриває нові перспективи і ще незвідані галузі для дослідження. Сучасне молоде поколін ня має отримати ті знання, які вже стають - і надалі будуть -пріоритетними. Відчутним є поступ країни до нового етапу, своєрідного духовно-морального ренесансу, який все актив ніше заявляє про себе у суспільному житті, у процесі демокра тично-правових перетворень.
Підготовка спеціалістів вищої якості на даному, якісно но вому етапі розбудови незалежної держави, вимагає більш гли бокого пізнання духовної основи життя — Всесвіту, його не розгаданих таємниць, щоб правильно обрати шлях - шлях, яким йти у майбутнє. А правильно обраний шлях - це, одно часно, й найлегший, найпростіший, найдоступніший.
Юридична деонтологія, полем діяльності якої є юриспру денція, з філософської точки зору, претендує на своєрідне мо нопольне філософсько-правове знання про людину. Значення цієї науки можна ще визначити так: це природний правовий компас, енциклопедія для юриста, це шлях до високої профе сійної майстерності та гарантія захисту його свобідної волі у природно-правовому просторі. Якщо юрист не оволодіє юри дичною деонтологією, він назавжди залишиться вузьким спе ціалістом, приреченим навіть інколи на «провали» у роботі. Виняток можуть становити хіба тільки ті випадки, коли юрист інтуїтивно сприймає деонтологічну сутність у силу своєї про фесійної, інтелектуальної культури.
У підручнику ми пропонуємо для роздумів основні спірні («вічні!») питання - онтології та деонтології, зосереджуємо увагу на особливостях професії, подаємо судження правників-практиків. З великого числа філософсько-правових проблем розглядаються ті, які дають можливість більш глибоко прони кнути у суть юридичної деонтології, збагнути її ключові аспе кти й до того ж є сьогодні найбільш актуальними.
Юридична деонтологія - як сфера, що охоплює всі форми моральних вимог, дозволяє внутрішньо збагнути суть професії, здатна розвинути великий резерв здібностей майбутнього прав-ника і логіку професійних дій, етику мислення (в т. ч. абстракт ну), етику свідомості, почуттів, співвідношення раціонального та ірраціонального тощо. Ці та інші здобутки, як правило, є результатом глибокого процесу виховання і самовиховання, переборення самого себе (останнє, перемога над собою,- най важча перемога!). І все це - насамперед необхідно для того, щоб створювати «культуру духовної аури» у процесі діяльності, забезпечувати найефективніше управління правовими проце сами.
Центральне місце у юридичній деонтології ми відвели ро зумінню людини як триєдиної антропологічної єдності (тіло, душа, дух) (згідно з яким і подано матеріал у підручнику). З цією метою опрацьовано величезну кількість літератури -давньосхідної, античної, середньовічної та сучасної, на основі якої викладено власні судження, зроблені певні висновки, які, у цілому, покликані сприяти подальшому підвищенню рівня професіоналізму, якості професійної діяльності юриста.
Найбільшої уваги, на наш погляд, заслуговує з'ясування такого поняття, як дух людини, прояв свободи духу в межах дії природного права, тобто, у підсумку,- дух права.
«Дух права» - цими словами можна визначити те, що ста новить суть юридичної деонтології як системи вимог до внут рішніх професійно-правових обов'язків юриста.
Автор вважає своїм обов'язком підкреслити, що обранням саме такого об'єкта наукового дослідження він завдячує про фесорові (нині покійному) Володимиру Гавриловичу Соку-ренку, який вперше зробив спробу розглядати медичну деон тологію з позиції юриста, права і моралі, приділивши основну увагу внутрішнім (духовним) процесам і назвавши їх «духом права».
У прикінцевих зауваженнях звертаємося до студентів - май бутніх юристів-професіоналів, прагнучи заохотити їх до твор чого і глибокого оволодіння знаннями, до вияву поглибленого інтересу до таких проблем і аспектів, які увібрала у себе юри дична деонтологія - наука майбутнього, що уже сьогодні, на буваючи неабиякої актуальності, покликана зробити більш ефективною юридичну діяльність.
Юридична деонтологія — як певний вступ до спеціальності -є логічним вступом до філософії права. Уже після 1 курсу сту дент має можливість сприймати матеріал галузевих правничих дисциплін крізь призму онтології-деонтології, природного права, взаємозв'язку «людина- Космос».
Майбутній спеціаліст відчує потребу у поглибленому ана лізі позитивного права, зможе побачити його недосконалість, хоч, попри все, воно є необхідним і корисним за умови на ближення його до норми природного права.
На V курсі вивченням філософії права завершується цикл юридичних дисциплін, але при цьому саме юридична деонто логія стане основою тієї вершини (філософії права), що закуму-лює в собі здобуті знання, зробить їх цілісними, повноцінними.
Передмова
Юридична деонтологія займає одне з основних місць серед навчальних курсів вищих закладів освіти правничого профілю. Це - філософсько-правова дисципліна, яка дає можливість сту дентам глибше усвідомити сутність майбутньої професії, ніби внутрішньо відчути специфіку юридичної діяльності. Є всі підстави вести мову про орієнтаційну роль юридичної деонто логії, яка покликана формувати саме професійний світогляд, знайомити із сучасними підходами до юридичної діяльності, сприяти вирішенню загальних юридичних ситуацій, які мо жуть виникати на практиці.
У пропонованому підручнику й обґрунтовуються можливі труднощі, визначаються проблеми, даються відповідні поради, рекомендації.
Вперше розглядаються норми природного права в одинич ному, загальному й особливому вимірах. Дефініції природного права тісно пов'язуються з юридичною деонтологією.
Зміст підручника доповнено також темою «Зовнішня куль тура юриста», у якій службовий етикет є її складовою части ною. Автор не виділяє різновидів свідомості (крім правової"). Вважає, що у людини є лише одна - загальна свідомість. Разом з тим існують різні види почуттів, що є основою компонентів юридичної деонтології.
Важливим внеском у дане видання є те, що автор поділив юридичну деонтологію на загальну та особливу частини, на близивши тим самим її до класичних юридичних дисциплін.
Юридична деонтологія - як навчальна дисципліна - має на меті розкрити сутність обов'язків, зокрема службових обов'яз ків юриста. Власне, на усвідомлення службового обов'язку, його внутрішнього імперативу, необхідно націлювати майбут ніх правників уже з перших днів навчання, щоб саме під таким кутом зору вони сприймали й інші юридичні дисципліни, пе редусім галузі права.
Автор підручника оригінальне, нетрадиційно підійшов до викладу навчального матеріалу. Спираючись на власний бага торічний досвід роботи у правоохоронних органах та народній освіті, опрацювавши значну кількість законодавчої та спеці альної літератури, використовуючи новітні доктрини про право, державу, філософію права, С. С. Сливка виклав власну концеп цію юридичної деонтології як науки і як навчальної дисциплі ни. Слід зазначити, що його творчі пошуки одержали визнан ня у наукових колах. Зокрема, наукові поняття про внутрішній імператив службового обов'язку, сутність юридичної деонто логії, сформульовані вченим, знайшли відбиття у юридичній енциклопедії.
Зміст юридичної деонтології як науки тісно пов'язаний з іншими науками — із курсом правознавства середньої школи, з теорією держави і права, культурологією, філософією права, психологією. Саме філософський підхід, який обраний авто ром підручника, робить особливо актуальним і необхідним вивчення даної дисципліни. Адже такими поняттям, як: «пра вова держава», «морально-правові цінності», «справедливість» тощо у повній мірі оперує юридична практика.
Право - як міра свободи і справедливості - часто сприй мається юристами неоднозначне. Щоб глибше зрозуміти дер жавно-правові явища, перенести принципи закономірності, гармонійності природи у юридичну практику, необхідно саме з внутрішніх позицій оцінити своє ставлення до службових обов'язків, зрозуміти сутність буття - онтологію, зокрема онто логію людини та онтологію держави. Сенс життя людини, усвідомлення нею свого покликання на Землі повинні визна чати внутрішній імператив службового обов'язку кожного і тим більше — правника.
Підручник Сливки С. С., даючи всебічну картину юридич ної діяльності, наголошуючи на її внутрішній сутності і при значенні, сприятиме успішній підготовці професіоналів-юрис тів XXI ст.
О. І. Остапенко, доктор юридичних наук
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
Розділ 1
МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ
Проблеми деонтології пов'язані з онтологією особи та життєдіяльністю суспільства. Закономірний розвиток усіх сфер суспільного життя зазнає суттєвого впливу філософ ських ідей, культурологічних традицій, оскільки сама жит тєдіяльність суспільства творить культуру.
З'ясуємо поняття «культура» у її широкому розумінні. Поняття «культура» (від лат. сиііиз — спосіб життя, заняття, освіта, розвиток) увійшло в науковий обіг європейської соці альної думки у другій половині XVIII ст. Сьогодні філософи і культурологи не дають йому єдиного тлумачення. Налічу ється близько тисячі дефініцій культури. Це призводить до того, що висвітлити їх стає дедалі складніше навіть у спеці альному дослідженні, оскільки доволі складно одержати конкретне знання про об'єкт, що тлумачиться як власне де яка субстанція, розчинена в усіх суспільних відносинах.
У науці існує три основних підходи щодо трактування категорії «культура»: антропологічний, соціологічний, філо софський.
Антропологічний підхід ґрунтується на етнічних особ ливостях кожного народу, на поясненні буття нації. Соціо логічний підхід скерований на культурогенезу, цінності лю дини, взаємостосунки між людьми тощо. Універсальним підходом до наукового пізнання культури є філософський.
Так, використовуючи методи аналізу та синтезу, індукції і дедукції та інші, можемо дослідити справжню природу, сут ність і генезу культури. Філософський аналіз дозволяє уза гальнити існуючі дефініції, виявити їхнє ужиткове значення.
Невіддільним від поняття «культура» є поняття «цивілі зація». Цивілізація є результатом культури, її продуктом, це своєрідна мода, модернізація. Вона виникає у процесі за своєння досягнень однієї культури іншими культурами. Будь-яка спроба відірвати культуру від цивілізації перетво рює на утопію ідею культурного відродження народу, по роджує значні «відходи» цивілізації. Культура потребує цивілізації, як душа потребує тіла, оскільки вони розвива ються за одними законами.
Відомо, що культура має постійно підживлювати цивілі зацію, інакше остання заперечуватиме, руйнуватиме куль туру, нехтуватиме нею. Цивілізація є тимчасовим явищем і означає перетворену людиною, окультурену природу, засоби цього перетворення, соціальну культуру, людину, яка за своїла духовну та інші види культур. Культура - загально людське надбання, вона виступає своєрідним кодом, мат рицею цивілізації.
Загалом рівень цивілізації не обов'язково збігається з рів нем культури суспільства чи окремої особи. Це поясню ється тим, що культура спрямована на безперервний духов ний, а цивілізація, як правило,- на фізичний розвиток чле нів суспільства. Причина криється в тому, що нехтується використання здобутків окремих видів культур. Культуру творять етноси, а цивілізацію - нації. Тому при розкритті змісту цивілізованого суспільства та цивілізованого право порядку потрібно враховувати культурний чинник.
Зрозуміти сутність культури можна лише крізь призму діяльності людей, які населяють планету. Культура не існує поза людиною. Вона народжена тим, що людина постійно прагне відшукати сенс власного життя і діяльності, удоско налювати себе і світ, в якому живе. З філософського погляду, це і становить першооснову формування культури особи, яка не є чимось механічно привнесеним ззовні. Це значною мірою віддзеркалення суспільного стану виробництва, со ціальної структури людського соціуму. Тобто справжня культура твориться власними зусиллями, системою життє вих смислів суб'єкта, що реалізуються у засобах та резуль татах його діяльності. Тому жодна особа, жодна спільнота не позбавлена повністю культури, адже кожен творить своє, хоча інколи й те, що суперечить суспільству, природі.
Якби людство «впорядковувало» свої думки, то не вини кало б глобальних проблем і загрози загибелі біосфери. Це означає, що культура особи полягає в усвідомленні нею змісту Всесвіту. Наразі повинні коригуватися свідомість і практи ка, інакше виникне небезпека так званого інтелектуального хаосу.
Зауважимо, що людині у процесі життєдіяльності стає дедалі складніше набувати і зберігати досвід своєї цілісності, який становить соціокультурну буттєвість.
У наукових джерелах поширена думка, що стрижнем єдності зі світом та між самими людьми є справжня духов ність у формі вільного самоіснування. Тобто йдеться про ступінь свободи людини, що ефективно впливає на розви ток культури. Адже культура особи повинна виступати не вимушеним творінням, щоб відображати реальність буття, аксіологію (грец.— вчення про цінність) життя на землі. Тоді культура особи успішно протидіятиме різноманітним де формаціям у суспільстві.
Гносеологія (грец.- вчення про джерело, закономірності пізнання) культури особи зумовлюється онтологією Все світу, тобто першоначалом всього існуючого. Продукт людської діяльності не повинен бути шкідливою штучною мікрочастиною Всесвіту, а має органічно «вписуватися» у природу, не руйнуючи її. Ця умова стосується як матері альної, так і нематеріальної сфери культури. Однак кон структорська діяльність - це по суті опредмечування сутніс-них сил природи. Адже людина із природи дістає сили, да ри і перетворює їх на продукт такої ж або іншої сили. При родна суть і цінність створеної людиною культури саме у тому і полягає, щоб не допустити виникнення продукту більшої, ніж природа, сили, оскільки тоді можливим буде процес руйнування. Культура не в усіх випадках виступає культурою для самої людини, її особистих потреб та гар монійного розвитку.
Стосовно культурного процесу, можемо зазначити, що це достатня реалізація загальнолюдських цінностей шляхом культивування людської гідності. Суспільство потребує духовного стимулювання, посиленої уваги до внутрішнього світу людини. Тобто культура для людини є мірилом ста новлення її як універсально самодіяльної й водночас уні версально суспільної істоти. Втілюючи в культурі власні творчі сили, людина знаходить у ній той відповідно необ хідний матеріал, який слугує подальшому удосконаленню і розвиткові особистості.
Отже, культура як система духовних цінностей, що роз вивається, і процес людської творчості як вияв стосунків між людьми - це регулятор клімату суспільства. Відомо, що людська життєдіяльність полягає в осмисленні існую чих (чи одержаних) культурних надбань, зіставленні їх з природними об'єктами та якісному використанні без пору шення цілісності світу. Така діяльність людини вимагає високого рівня інтелектуальної культури.
Запасом знань є результати культур, створених іншими людьми, іншими суспільствами. Тут можливі зіткнення культур. Тим самим відбувається обопільний діалог культур, завдяки якому людина отримує природну можливість якісно, раціонально використовувати здобутки різних культур.
Для розуміння поняття «культура особи» велике значення має розкриття таємниці гармонії людини. Частково здійс нити це можна через культуру. Справа в тому, що таємни цю гармонії особи закладено в її культурі. Вивчаючи діяль ність людини, її ідеї, творіння, можна дедалі глибше про никати у її внутрішній світ. 1 хоч би яким тривалим було це вивчення (інколи упродовж життя), все ж неможливо пов ністю пізнати таємниці людської душі, неможливо абсо лютно точно передбачити поведінку людини в тій чи іншій ситуації. Щоправда, це вдається зробити тоді, коли відомі загальні симптоми поведінки, які вивчити легше. В інших випадках людина залишається загадкою. Тому ми вважає мо, що частково розкрити таємниці гармонії особи можна, виявивши рівень видів культури.
Гармонія особи — складне філософське поняття, що полягає у внутрішній та зов нішній конструкціях живої істоти, які є найдосконалішими механізмами.
Замислюючись над дією цих механізмів, людина не мо же збагнути окремих живлющих джерел, закладених у її організмі. Багато про що можна лише здогадуватися, але вивести чітку закономірність допоки що не вдається нікому. Тому і не дивно, що культурні здобутки оцінюються дослі дниками неадекватно до природних законів буття. Частково це пояснюється тим, що сума витрат інтелектуальних запа сів, на жаль, не наближається до суми потенційних інтелек туальних можливостей, тобто людина не в змозі «розкритися» до кінця, повністю виявивши свої здібності. Для цього їй по трібне певне культурне підґрунтя - культурне середовище, сфера культурного споживання, загальнокультурні традиції тощо. Його неможливо передбачити або вписати у наявну закономірність. Тому виникають певні труднощі у виявлен ні гармонійної діяльності людини.
У культурі кожної людини закладений певний феномен, притаманний лише конкретній особі. Це - власний феномен її життєдіяльності. Він не може збігатися чи діяти за анало гією з феноменом іншої людини. Феномен власної культу ри відображає індивідуальну свідомість та індивідуальні почуття особи, які, вважається, мають розуміти інші.
Творіння людини, її культура повинні мати постійну підтримку, стимул. Має існувати Дух культури.
Дух культури формується залежно від волі і здібностей людини, утворюючи необхідну сукупність культур, своєрідний світ куль тури, пізнання якого відбувається через вплив Духу, осягнення його людиною.
На цій основі конструюється новий елемент загальної культури, який передається у майбутнє. Так на основі ко лишньої виникає нова культура, тобто кожне покоління людей має пройнятися духом культури своїх предків.
Культура особи - як результат сприйняття світу - має свій час, вона є душею культури в той чи інший історичний період. З його завершенням залишається дух культури, який частково або повністю використовується іншим, наступним поколінням. Людина творить культуру упродовж всього життя. Але інколи їй буває важко визначити міру власних досягнень. Щоб по-справжньому оцінити рівень культури особи, потрібно абстрагуватися від неї, відкинувши суєту, повсякденність. Погляд здалеку дає змогу дослідити місце особи у Всесвіті та осмислити значення її культури.
Культура особи - це максимальні якісні, індивідуальні здобутки людини у матері альній і духовній сферах та впроваджен ня набутих цінностей у її життєдіяльність.
Індивідуальні здобутки повинні інтегруватися з колек тивними, суспільними досягненнями, інакше вони можуть виявитися непотрібними, марними.
Відомо, що максимальні якісні результати у різних сферах життєдіяльності людини залежать насамперед від її психічного стану. Роль культури у психічному житті людини вивчає така наука, як психологія культури. Однак психологія розглядає культуру як субстанцію незалежну, а психіку - як залежну, цілком змінну і таким чином роз криває єдність культури та психіки, шикуючи їх у тимча совому порядку: культура - це стимул, а психіка - реакція. Біда в тому, що наука про людину була поділена на соці альну і гуманітарну, що стало джерелом нескінченних дискусій про методологію і теорію між психологами й ан тропологами.
Культура людини та її психіка - нерозривні поняття, які взаємодоповнюють одне одного. Культура і психіка під тримують одна одну в людині, створюючи своєрідну куль турно-психічну рівновагу.
Потреба такої рівноваги з'являється у випадку відриву людини від рідної культури, внаслідок чого змінюється її психіка. Сучасні люди, прискоривши у різний спосіб темпи змін, назавжди порвали з минулим. Вони відмовилися від попереднього способу життя, попередніх прийомів присто сування до нових умов життя та ін. Культура повинна фор муватись еволюційно, з урахуванням культурних надбань предків.
Звичний термін «культура людини» здебільшого розумі ється однобічно, ототожнюючись з «культурою поведінки».
Культура людини — це її цілісний внутрішній і зовнішній світ.
Треба мати на увазі, що з різних причин з'являються різ номанітні культурні феномени. Вони у певних окремих ви падках утворюють окрему групу здобутків, які називаються субкультурою.
Наразі виникають субкультурні елементи загальної куль тури, які не претендують на те, щоб замінити собою панів ну культуру, витіснити її. Тобто, культура мирно співіснує зі своїми суб культурами, оскільки останні відображають особливості певного напряму культури, пов'язаного зі спе цифікою життєдіяльності людей. Натомість часто замість тер міна «субкультура» вживають термін «вид культури». Так чи інакше ці поняття пов'язані з класифікацією культури.
Субкультури групуються за різними ознаками: профе сійними, національними, соціальними, науковими, видами діяльності тощо. Це зумовлює існування певних видів куль тур: професійної, екологічної, політичної, правової тощо. Становлять вони порівняно великі субкультури. Їх існує безліч. Такі субкультури поділяються на дрібніші, залежно від суб'єкта культури. Наприклад, стосовно політичної культури виділяють: політичну культуру селянина, полі тичну культуру юриста та ін. Можлива й інша класифікація субкультур, зокрема, за місцем, часом, віком тощо.
Кожна субкультура, як відомо, покликана тримати суб культурні ознаки в певній ізоляції від «іншого» культурного шару. Тим самим кожна субкультура, збагачуючись, творчо розвивається та зміцнює загальну культуру.
Зауважимо: культура особи передбачає раціональне ви користання природних ресурсів, обережне і збалансоване перетворення їх людиною у процесі життєдіяльності.
При цьому людина не може і не повинна прагнути ціл ковито оволодіти природою, стати панівною над нею. На це нездатний людський інтелект. Людина є лише необхідною ланкою у поєднанні природи з культурою. В жодному ви падку вона не повинна йти на розрив з природою. Всесві том. Тут діє закон підкорення і творчого використання.
Взаємозумовленість культури й освіти - очевидна. Важ ливим напрямом у розвитку України як правової держави є підготовка юристів з високою загальною та професійною культурою, здатних до філософського осмислення цілісності людського буття та його культури. Отже, йдеться про су часну філософію освіти і соціалізацію юриста як суб'єкта культури.
Важливо з'ясувати таке поняття, як філософія правової освіти. Поняття філософія правової освіти передбачає і за безпечує розуміння прояву глобалізації держави і права у світі, сприйняття діалогу правових систем завдяки розши ренню гуманітарно-світоглядних полікультурних орієнта цій, розвитку правової творчості з метою неухильного утвердження верховенства права як прав людини, форму ванню - у підсумку - особистості планетарного типу. Філо софія правової освіти неминуче передбачає утвердження природних та моральних норм у позитивному праві, сприяє повсюдній рецепції Європейського права.
Проблему соціалізації юриста як суб'єкта культури мож на пов'язати з опануванням ним історичних традицій роз витку права як соціокультурного феномена.
Соціалізація — це процес залучення інди віда до системи суспільних відносин, фор мування його соціального досвіду, станов лення й розвиток як цілісної особистості на основі засвоєння нею елементів куль тури і соціальних цінностей.
Професія юриста - одна з найдавніших у людському суспільстві. У давньому суспільстві функції правотворчості здійснювали досвідчені й найбільш авторитетні старійшини, жерці, «волхви», служителі релігійного культу, пізніше -духовенство (єпископи, священики). Згодом виникла по треба в окремій групі людей, які б займалися правотворчою діяльністю, охороною громадського порядку, тлумаченням правових норм, розв'язанням різноманітних конфліктів та суспільних проблем.
Ґрунтовна підготовка юристів розпочалася в VI ст. у Римі. Римські юристи Гай, Модестин, Павел, Папініан, Ульпіан -перші у світі творці правознавства, які продовжили розвиток державно-правових концепцій Давньої Греції, Давнього Риму.
Наприкінці XI - початку XII ст. центром розвитку юрис пруденції став університет у Болоньї (Італія). Головна увага у вивченні права приділялася тлумаченню (глосам) кодифі кації Юстиніана, особливо дигест (від лат.- сіі^евіа - роз міщую у порядку; введення уривків з творів римських юрис тів) (звідси й назва - школа глосарів). Аналогічний підхід спостерігався і в інших університетах (у Падуї, ГТізі, Пари жі, Орлеані). Вибрані глоси усієї школи видані в середині XIII ст. Аккурсіусом. Пізніше, у Римі виникли школи ко ментаторів. Коментатори (постглосатори), які заступили глосарів у ХІІІ-ХІУ ст., головну увагу приділяли тлума ченню самих глосів, а також виявляли значний інтерес до вчення римських юристів про природне право. Виходячи з ідеї «природи речей», вони трактували природне право як вічне й розумне, обстоювали його пріоритет і верховенство над позитивним правом [157, с.42-43 ]. Римське право і сьогодні вивчається у багатьох університетах, а його рецеп ція поширена у деяких державах.
На основі римського права виокремилися англо-сак-сонська, мусульманська, романс-германська світові правові системи. Вони зумовили такі види права: живе або природ не (духовно-моральне) право; позитивне право.
Зазначимо, що романс-германська система права най більш консервативна. Досвід правової практики свідчить, що вона спрямована в основному на букву закону, тобто на догматичність без урахування духу права. Така система права характерна і для України, яка успадкувала від тоталі таризму соціалістичне право.
В Україні початкові знання у галузі права несли монас тирі Києва, Чернігова, Галича, Луцька. У 1661 р. засновано Львівський університет, у складі якого було чотири фа культети - філософський, юридичний, медичний, теологіч ний. Це - перший університет в Україні, де здійснювалася підготовка юристів.
Нині підготовкою юристів займаються академії, універ ситети, інститути, інші навчальні заклади. Правові знання набувають майбутні спеціалісти багатьох професій. Без фа хівця-юриста не може обійтися жодна галузь народного господарства, апарат державного управління, місцевого самоврядування, не кажучи вже про законодавчу владу чи приватні структури. Проте юристів в Україні все ще не ви стачає. Практика свідчить, що їх потрібно майже у 3—^ рази більше. Особливо гостру потребу у кваліфікованих юристах відчувають органи внутрішніх справ. Відсутність їх у цій сфері негативно позначається на правовому регулюванні суспільних відносин.
Якісні зміни юридичної освіти в Україні передбача ють насамперед духовно-моральну кореляцію, процеси трансформації живого і природного права у позитивне право, розвиток модерного європейського права, подо лання деяких негативних тенденцій юридичного позити візму.
Орієнтація на нові реалії загальносвітового розвитку дає змогу зорієнтувати підготовку українських юристів на стандарти міжнародної освіти.
Програма «Освіта (Україна XXI століття)» спрямована на впорядкування, систематизацію юридичної освіти на міждержавному рівні, оскільки настав час узгодити націо нальні освітянсько-правові проблеми з міжнародними дося гненнями і на основі діалогу культур європейської цивілі зації виробити орієнтири сучасного міжнародного юридич ного спілкування. «Замкнена» система юридичної освіти гальмуватиме національний розвиток у XXI ст. і у правовому полі призведе до серйозних проблем щодо встановлення цивілізованого правопорядку.
Отже, соціалізація юриста як суб'єкта культури насам перед вимагає поєднання сучасних міжнародних тенденцій безперервної освіти. Наразі культуротворчу функцію щодо особистості покликане насамперед виконувати родинне середовище, у якому виховується майбутній юрист.
Родинне середовище закономірно впливає на соціаліза цію майбутнього юриста. Тут важливі два взаємозумовле-них процеси: професійна та духовно-моральна соціалізація. У першому випадку, коли батьки чи інші члени сім'ї є юри стами, дитина мимоволі проймається юридичним, право вим почуттям. Другий випадок характерний тим, що батьки своєю поведінкою, сімейними традиціями виховують духов но-моральну особистість, яка знайде себе у будь-якій про фесії. Обидва випадки однаково важливі, позаяк йдеться про формування людини як творця і суб'єкта культури.
У соціалізації юриста важливу функцію виконує загаль ноосвітня школа. По суті вчитель виступає першим коор динатором, порадником учня у виборі професії. У Законі України «Про освіту» від 23 травня 1991 р. (ст. 28, 29) за значається, що «загальна середня освіта забезпечує всебіч ний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загаль нолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про при роду і суспільство. Для розвитку здібностей, талантів дітей створюються профільні класи, спеціалізовані школи, гімна зії, ліцеї, а також різні типи навчально-виховних комплек сів, об'єднань. Особливо обдарованим дітям держава надає підтримку і заохочення (стипендії, направлення на навчан ня та стажування до провідних вітчизняних та закордонних освітніх, культурних центрів)».
Загальноосвітня школа закладає підвалини професійної соціалізації учня. Регулювання процесу соціалізації здійс нюють навчальні програми. Упродовж навчання засвоюється соціальний досвід, формується емоційно-ціннісне ставлення до діяльності. Особливо впливає на соціалізацію учня інди відуальний підхід та диференційоване навчання. Адже ефек тивно і раціонально організований навчальний процес у середній школі істотно впливає на навчання у вищій школі, підвищує рівень професійної соціалізації майбутнього фа хівця-юриста.
Закон України «Про освіту» орієнтує на безперервну освіту. Адже вивчення основ правознавства у десятому класі ще не гарантує знання учнями юриспруденції. Для цього потрібні спеціалізовані юридичні класи, гімназії, ліцеї, ко леджі. Причому набуття юридичних знань вимагає наскріз ної програми з юриспруденції: шкільної та позашкільної. Шкільна юридична програма повинна давати учням розу міння суті регулювання правовідносин у суспільстві і спо нукати їх до посильної участі в ньому через учнівське са моврядування.
Позашкільні навчальні заклади розширюють знання з основ правознавства. Це можуть бути учнівські юридичні центри як за місцем розташування шкіл, так і за місцем проживання учнів. Програма юридичних центрів має пов'я зуватися з програмами для абітурієнтів. Випускники таких центрів повинні вміти глибоко аналізувати закони, бути обізнаними з нормами міжнародного права, знати законо мірності природного права.
Ґрунтовну юридичну підготовку дають малі юридичні академії. Цілеспрямована робота досвідчених науковців зі старшокласниками забезпечує належну підготовку до вступу у вищий навчальний заклад. Негативним є те, що вступні іспити на юридичні факультети університету проводяться за завищеними вимогами, які відсутні при викладанні курсу основ правознавства у школі. Тому нинішні абітурієнти змушені відвідувати позакласні чи позашкільні довузівські навчальні заклади або вдаватися до послуг репетиторів.
З метою ефективної реалізації безперервної юридичної освіти доцільно поєднувати такі підходи, як інтеграція, ди ференціація, діалог культур. Суть інтегрального підходу по лягає у вивченні різних навчальних дисциплін з позицій пра ва, наприклад, історії України - з позицій історії держави та права, історії зарубіжних країн - з боку історії держави та права зарубіжних країн, суспільствознавства - з погляду фі лософії права та ін. Це дасть змогу розширити юридичний світогляд, формувати юридичне мислення учнів.
Деякі предмети доцільно вивчати у контексті інтеграції з культурологією, що позитивно впливатиме на формування культури майбутнього юриста. Наприклад, вивчення гео графії спрямоване на формування елементів національної, економічної, інформаційної та інших культур, вивчення літератури сприяє підвищенню рівня політичної, інтелек туальної, духовної культури тощо.
Тобто вивчення навчальних дисциплін у спеціалізованих юридичних школах дає змогу зрозуміти право як загально світовий культурний феномен. Адже у навчальному процесі учні засвоюють, що право функціонує на засадах націо нальної та світової культур, на діалозі самих культур.
Вплив національної культури на соціалізацію юристів здійснюється через поєднання нових аспектів культури із загальнолюдськими культурними цінностями. У такий спо сіб постає можливість зрозуміти соціально-психологічні механізми впливу правової культури на суспільне життя української нації, отже, і юриста як її представника. Замов чування суперечностей розвитку національних культур при зводить до порушення збалансованості духовного життя між різними націями. Адже у культурі відображається і за кріплюється соціально-особистісна якість творчої праці людини. Саме феномен культури дає змогу органічно поєд нувати матеріальне виробництво з працею самої людини як суспільної істоти. Феномен культури активізує соціалізацію учнівської молоді, дає їй змогу окреслити перспективу майбутнього.
Довузівська (шкільна) юридична підготовка має суспі льне значущу мету - підготувати випускника до вступу у вищий навчальний заклад з юридичного профілю. В Украї ні з'явилися правничі коледжі, які відповідають вимогам ступеневої освіти. Вони забезпечують підвищену підготов ку молоді до подальшого навчання в університеті. Адже заняття у правничому коледжі ведуть науковці, висококва ліфіковані працівники правоохоронних органів. У коледжі (як і на перших курсах юридичних навчальних закладів) є змога розпочати Ґрунтовну дослідницьку, пошукову діяль ність. Студент коледжу, отримавши на першому курсі тему наукового дослідження, працює над нею протягом усього періоду навчання. Результати дослідження відображаються у різноманітних рефератах, виступах на конференціях, кур сових роботах, статтях і завершуються захистом дипломної роботи, а згодом й магістерської дисертації. З кожним ро ком матеріал дослідження поповнюється науковими відо мостями з різних галузей права, які узагальнює на остан ньому курсі філософія права. Така творчо-пізнавальна дія льність студента у вищій школі позитивно впливає на формування його професійної культури.
Проте процес соціалізації студентів-юристів у вищій школі потребує систематичного регулювання.
Професійна соціалізація студентів юридичного профілю -це фактично правова соціолізація. Вона залежить не тільки ( від знання національних галузей права, а й від рівня оволо діння тими гуманітарними дисциплінами, які формують власне світогляд. Йдеться про філософсько-правові, історико-правові дисципліни та європейське право.
Для розвитку юридичної освіти та підготовки юристів в Україні важливе значення має створення відповідних кафедр європейського права. Це зумовлюється тим, що Україна у майбутньому має намір вступити до Європейсь кого Союзу, що вимагає включення у навчальні плани ви кладання основ європейського права студентам-юристам.
Отже, правова соціалізація юриста — це віддзеркалення діалектики його становлен ня як особистості, усвідомлення службо вого обов'язку, вироблення почуття пра вової та моральної відповідальності.
Правова соціалізація (професіоналізація) відзначається активним засвоєнням правових норм, розумінням грома дянської цінності прав, умінням користуватися правовим інструментарієм у практичній діяльності. Однак сьогодення вимагає від юриста знань не тільки позитивного, а й приро дного права, творчого поєднання духовних, моральних та позитивістських норм.
Активна правова соціалізація розпочинається з усвідом лення юристом власного «я», свого місця у соціумі, з ово лодіння навичками застосування своїх правових знань на практиці. Цей перший етап правової соціалізації тісно по в'язаний з виконанням службових обов'язків.
Службові обов'язки скеровують юриста до конкретиза ції у використанні засвоєних правових норм, до усвідом лення необхідності і корисності власних професійних дій. Це формує у нього переконання в цінності права. Загалом службові обов'язки є головним засобом професіоналіза ції юриста. Сумлінне виконання ним службових обов'язків виявляється у позитивних діях, спрямованих на охорону прав і свобод громадян.
Важливим структурним елементом професійної соціалі зації юриста є формування почуття відповідальності. Ус відомлення необхідності відповідальності за власні вчинки перед державою та суспільством має запобіжне значення, застерігає юриста від застосування необдуманої примусової сили держави, що виявляється у санкціях кримінальних, цивільних, адміністративних та інших норм. Почуття пра вової та моральної відповідальності - необхідні стимулято ри правомірної поведінки юриста. Вихідним пунктом у со ціалізації особистості є аналіз реального стану свідомості, її тенденцій, суперечностей розвитку. Але саме опанування знаннями суперечностей вказує і на шляхи виходу з певної правової ситуації, напрям до справжньої соціалізації людини.
Отже, почуття правової і моральної відпо відальності активізують професійну свідо мість правника, скеровують його на сві доме розв'язання суспільних суперечнос тей, які виникають у його практичній ді яльності.
Професійна свідомість юриста, сформована у процесі соціалізації, знаходить вияв також у його пропедевтичній культурно-виховній діяльності. Це торкається загально культурного правового виховання громадян, водночас ви являє компетенцію юриста з питань культури тлумачення закону. Результати правового тлумачення пов'язані з мож ливістю обмеженого чи розширеного роз'яснення громадя нам закону із застосуванням певної аргументації. У рамках юридичної діяльності тлумачення не тільки враховується, а й використовується у діалектиці становлення правника як спеціаліста. Ігнорування результатів тлумачення у правових процесах розглядається як обмеження права на юридичний аналіз справи. Крім цього, знижується можливість здійс нити культурно-правове виховання учасників юридичного процесу.
Доцільно розглядати правову соціалізацію у культуроло гічному вимірі. Адже юрист, виконуючи службові обов'язки, органічно поєднує функції знавця букви і духу права, духов но-морального наставника, політолога, психолога-педагога, економіста, актора та ін. Зрозуміло, що це вимагає засвоєн ня певних видів культур, розкриває творчий потенціал юриста, сприяє його реалізації у суспільстві, підносить рі вень та міру включення культур у правове середовище. Але у діяльності юриста існують певні домінанти. Наприклад, як домінуючі виступають використання та застосування правових норм. У таких випадках виявляються специфічні особливості юриста, можливо, й однобічні чи обмежені дії, що свідчать про низький рівень професійної культури,
Тому ефективність правової соціалізації юриста як суб'єкта культури передбачає гармонійність, всебічність, тобто наяв ність максимальної сукупності професій них функцій.
Так чи інакше суспільні процеси пов'язані не лише з фе номеном права. Тому методологічне значення вміщує ро зуміння права як загальнокультурного феномена.
Існують форми професійної соціалізації, до яких нале жать різні соціальні інститути, державні, громадські, коо перативні організації, засоби масової інформації, бібліоте ки, неформальні групи тощо. їхній вплив має постійний або тимчасовий характер і взагалі сприяє професійному стано вленню та інтелектуальному розвитку юриста.
Зрозуміло, що процес професійної соціалізації складає ться з певних циклів, етапів, періодів, що залежить, як пра вило, від життєво-службових ситуацій. Тому ймовірна поя ва десоціилізації і ресоишлізації.
Так, життєві цикли юридичної діяльності мають різну природу та причини їх виникнення. Можна вести мову про закономірні і випадкові (синергетичні) циклічні процеси. Але кожен такий цикл, безумовно, має певне підґрунтя і безслідно не минає у професійній діяльності юриста. Це передусім, позначається на виконанні службових обов'язків та різних функціональних діях. Наприклад, юрист через життєві обставини відмовляється від займаної керівної по сади і починає виконувати менші за обсягом, а часом й ма лознайомі службові обов'язки. Проте набутий раніше до свід здебільшого допомагає у виконанні нових обов'язків. Тоді десоціалізація юриста- ефективне, позитивне явище у службовому становленні. В окремих випадках десоціалі зація є негативною: понижений у посаді керівник не може виконувати вимог нового керівника, який раніше був його підлеглим. Таке явище впливає на моральний стан усього юридичного колективу.
Зауважимо, що процес професіоналізації відбувається під соціальним контролем, який діє як один із регуляторів юридичної соціалізації, як стабілізатор суспільних відно син.
У правовій соціалізації, як вважається, вагомим соціаль ним контролем виступає природне право. Саме з природно го права розпочинається розуміння норм поведінки, формування позитивного права. На вимогах природного права побудовані міжнародні конвенції про права людини, дити ни та ін.
Видається можливим вважати соціальним контролем й позитивне право, яке «пройшло» відповідне визнання су спільством. Зокрема, найбільш визнаними нормами пози тивного права в Україні є норми Конституції, норми між народного права. Тому процес правової соціалізації так чи інакше відбувається під впливом (контролем) конституцій них норм, а також міжнародного права. Найкращі здобутки юридичної практики в Україні також позитивно впливають на правову соціалізацію юриста. Користуючись принципом аналогії, юрист має змогу звіряти свої професійні дії з цими здобутками, використовувати їх на практиці.
Отже, правова согаалізація юриста як суб 'єкта культу ри - це складний і багатогранний процес. Він залежить від багатьох суб 'єктивних та об 'єктивних чинників. На соціа лізацію юриста впливають усі види культур, умови його життєдіяльності, трудовий шлях, характер обраної спе ціалізації, сімейний стан, атмосфера в сім "і, місце прожи вання, перебування в соціальних групах та ін.
Культура виступає своєрідним каналом правової соціа лізації. Тому філософія освіти становить світоглядно-цін нісне підґрунтя правової соціалізації юриста, розуміння ним права як національного і загальносвітового культурного феномена.
Культурологія (культурознавство, теорія культури) пра ва - це наука про множинність культур, які відобража ються у праві. У цілому право характеризується багатьма видами (множиною) культур, (позаяк культура не існує аб страктно, а лише у співучасті). Проте не сумарна кількість видів культури визначає право, оскільки це - здобутки за гальнолюдської культури. Йдеться про окремі складові елементи (культурологічні аспекти) кожної окремої куль тури, які мають пряме або хоча б дотичне відношення до права.
Поряд із поняттям «культура» дослідники часто вживають терміни «загальнолюдські цінності» і «загальнолюдська куль тура».
Під загальнолюдськими цінностями розу міються вартісні здобутки народу в сфері як матеріального, так і нематеріального розвитку.
Треба наголосити, що здобутки обов'язково мають бути саме вартісними, надзвичайно цінними. Але який тоді об рати критерій щодо цінностей? Можливо, в оцінці духов них надбань людства потрібно звертатися до природних законів, їхніх першооснов. Адже вона, природа, має всесві тнє, універсальне значення. Вимоги природи без жодних обмежень однаково беззаперечні для кожного, незалежно від професійних, культурних, релігійних чи національних ознак.
Щоправда, не все, що створюється людьми, має аналоги у природі або відповідає природним законам. То ж подібні «творіння» не становлять людської цінності, тим більше -основ загальнолюдських надбань (досить згадати розкішні палаци, занадто модний одяг тощо зі сфери матеріальної культури; наукові дослідження атеїзму та ін. зі сфери нема теріальної духовної культури).
Загалом духовними цінностями можуть бути: моральні, національні, психологічні, педагогічні, наукові, політичні, естетичні тощо. Це ті скарби людства, які гармонійно узго джуються з природними нормами. У сукупності вони утво рюють правові цінності, а останні — правову культуру, що і є предметом дослідження культурології права.
Загальнолюдські цінності ґрунтуються на загальнолюдській моралі.
Хоча й моральні норми еволюційно формуються людст вом, однак цінностями вони стають лише за умови, якщо не суперечать природним нормам. Тобто та частина мораль них норм, яка збігається з природними нормами-законами, набуває, можна сказати, статусу загальнолюдської моралі.
Поняття «загальнолюдська культура» охоплює загаль нолюдські цінності, загальнолюдську мораль і навіть ті здобутки, які засуджує релігія.
У культурології права велике значення мають такі кате горії: культурна норма, культурні процеси, культурний роз виток, культурна політика, культурне співробітництво, культурна подія, культурна ситуація, культурне середови ще, культурні зв'язки, культурні відносини, культурний контекст, культурний організм, культурний потенціал, куль турна модель, культурна свідомість, культурні структури, культурні парадигми, культурні тенденції, культурологічна концепція, культурні традиції, культурна різноманітність та ін. Ці категорії ніколи не мають логічно завершеного зміс ту, бо кожна людина, кожна історична доба можуть напов нювати відповідно ці поняття певним змістом.
Особливе місце серед них посідає норма культури.
Під нею розуміються кількісні та якісні матеріальні і духовні надбання, необхідні для природного життя людства на конк ретний період часу.
Якщо ж сукупність культури відстає від норми, розвиток людства не має прогресу. Право в такому випадку неспро можне врегулювати найбільш важливі суспільні відносини. Тоді кажуть, що в такому суспільстві відсутня цивілізова ність, у тому числі й цивілізований правопорядок. У право вому полі це означає, що правові норми дублюються або суперечать одна одній і в підсумку частина з них позбавле на конкретного спрямування.
Культурними процесами можна вважати рух і послідов ність накопичення соціальних норм, які відбуваються у по годженні між галузями та напрямами розвитку культури. Це складні дії, які пронизують усі суспільні структури без винятку. Культурні процеси переймають не лише зовніш ній, а й внутрішній світ людини. Такими процесами харак теризуються духовні та моральні засади, що повинні слу-жувати взірцем для правових норм.
З культурними процесами обопільне пов'язана культур на політика, різновидом якої є правова політика.
Правової політики як основи законності мають беззастережно дотримуватись усі члени суспільства, а метою її є утвер дження цивілізованого правопорядку.
Для дослідження правових явищ велике значення набу ває така категорія, як культурна подія. Це очікуване або неочікуване суспільне явище, яке внесло певні зміни у ма теріальний чи духовний розвиток людства. Очікуваність підкреслює саме якість сподівання результатів фізичних чи інтелектуальних зусиль окремих осіб або групи осіб. Нвочі-куваність підкреслює певну стихійність, хоча відображає цілковиту закономірність, яку, на перший погляд, начебто важко помітити. Культурна подія —різновид широкого кола діянь, у тому числі правових. Підтвердженням цього є існу вання правових і неправових явищ (подій). Так чи інакше кожна чинність у правовому полі залишає свій відбиток у суспільних відносинах. У такому разі зі сторони права по винна бути своєрідна реакція. Саме культурологічні події завжди вимагають правового регулювання, оскільки вини кають нові, неповторні прецеденти, які завершуються змі нами (доповненнями) правових норм. Це і є визначальною рисою постійної недовершеності права.
Право має одержувати схвалення в культурному середо вищі, що означає об'єднання однодумців, які визначають культурну політику, домагаючись певних результатів фізи чної чи інтелектуальної діяльності. Прикладом можуть бу ти творчі спілки юристів, які прагнуть максимально врегу лювати суспільні відносини ефективними правовими нор мами. Здобутки культурного середовища правників рано чи пізно знаходять своє відображення на практиці, адже ре зультат є підсумком поміркованої, виваженої, погодженої творчої співпраці юристів.
У культурології часто вживається термін «культурний контекст». Ця категорія означає розуміння єдності усіх напрямів розвитку (формування) культури, характеризу ється множиною культур. По суті, культурний контекст визначає зміст загальної культурології, її ідеальний взає мозв'язок. Оскільки кожна галузь домагається власних ре зультатів, норм, культурний контекст допомагає зрозуміти єдність всіх соціальних норм. Неможливо правові норми відокремити від інших, бо це будуть штучні, «мертві» нор ми. А за допомогою так званого «культурного» кута зору людина може усвідомити природу, розвиток й цінність права.
Така категорія культурології права, як культурний по тенціал, означає ще не досліджений, не врахований запас можливих досягнень культури, її здатностей. Іншими сло вами, культурний потенціал визначає здатність людини осмислити створені нею цінності і використати їх для регу лювання суспільних відносин. Саме в цьому й полягає го ловна причина недовершеності правових норм, якщо не враховується повністю культурний потенціал суспільства, нації та держави в усіх напрямах їх розвитку. А зразком може слугувати, наприклад, культурна модель права, де зосереджені здобутки усіх видів культур, що дало підстави створити міцні чинні норми.
Кожна наука має свої парадигми, під якими розуміємо визнані світовою практикою взірці, здобутки матеріальної чи інтелектуальної праці. Тобто це ті культурні ідеали, яких необхідно прагнути досягти. Так, у праві культурною пара дигмою може бути римське приватне право, яке найбільш наближене до досконалості. Воно вивчається і сьогодні в університетах, а рецепція римського права поширена досі в деяких країнах.
Важливим у культурології права є бачення культурних тенденцій, які дають змогу простежити напрям розвитку надбань людства, його основні ідеї, які ведуть до конкрет ної мети. Хоча на перший погляд здається, що культурні тенденції ніби виникають стихійно, але це далеко не так. Справа в тому, що їх генератором є інтелект нації, який формується не стихійно, а завдяки цілеспрямованим зусил лям (прикладом може бути Японія). У праві культурні тен денції часто мають вияв у формуванні конституції як Ос новного закону. До речі, Конституція України, прийнята 28 червня 1996р., відображає основні культурні тенденції українського народу й передових держав світу, оскільки враховує реально існуючі здобутки людства у сфері права.
Культурологія права активно оперує і такими поняттями, як «контркультура», «антикультурна підміна», «окульту рення права».
Так, під контркультурою слід розуміти «культуру у від повідь на культуру». Тобто проти одного досягнення суспі льства спрямовується інше. Тут можливі два випадки:
1) якщо спочатку культура (або її окремий вид) розвивається за природними законами Всесвіту, то часто знаходяться сили, які це заперечують, і спрямовують розвиток в інше, протилежне, русло; 2) якщо розвиток культури відбувається всупереч природних чинників, то, рано чи пізно, це все од но призведе до руйнування законів природи. Тобто культу рні надбання відбуваються: природно (стихійно), еволю ційно або штучно (революційне). У першому випадку це здійснюється за законами Всесвіту, у другому - за людсь кими законами. Тому у першому випадку контркультура недопустима, а у другому - просто необхідна. Звідси ви пливає потреба у своєрідній контркультурі, так званій культурній революції в українському праві, у наближенні його до духовного та міжнародного права.
Окультурення права — це максимальне використання результатів, історичних здо бутків інтелектуальної праці людства при формуванні правових норм.
Взагалі, будь-яке право є результатом культури. Але йдеться саме про культуру, а не антикультурну підміну. У противному разі це не буде окультурення права, а фаль шиве (некультурне) право, яке не має ніякої цінності і не є справжнім, ефективним регулятором суспільних відносин. Тобто неокультурене право шкідливе для суспільства вже тим, що воно позбавлене етики ненасильства, і призведе до жорстокого невиправданого примусу.
Відомо, що до культурології права належать культуро-валентні об'єкти та культурологічна проблематизація. Під культуровалентними об'єктами слід розуміти ті об'єкти дослідження, які визначають міру здатності культури творити правові норми. Це, свого роду, визначення право-творчості культури. Такими культуровалентними об'єктами у праві є природні і моральні норми, практично всі види культури та ін. У цілому використанню цих об'єктів сприяє правильно створена культурологічна проблематизація, іцо залежить від глибинного бачення проблем права.
Право є наслідком нематеріальної культури, її результа том, одним із критеріїв цивілізації, і, загалом унікальним, неповторним витвором людського розуму (шедевром люд ської думки і мудрості). Через право практично виража ються загальнолюдські інтереси та цінності, національна мораль, що є важливими елементами людської культури. Для прикладу можна згадати хоча б перше писане право нашої держави - «Руську Правду», яке виникло як синтез на грунті звичаєвого права й християнської моралі.
Зрозуміло, що формуванню права повинні сприяти від повідні інститути, які покликані забезпечити найефектив ніший вплив у регулюванні складних суспільних відносин. Тобто право мусить увібрати у себе всі досягнення люд ства. Ці надбання мають бути всебічними, коли врахову ються всі, без винятку, галузі людської діяльності. І чим скрупульозніше добирати досягнення кожного напряму су спільного розвитку, тим міцнішим стає право, тим більшу соціальну цінність воно має. Таким чином, право включає компоненти національної культури, без яких воно не існує.
Право тісно пов'язане з такими видами культури, як ду ховна. моральна, національна, державна, суспільна, полі тична, економічна, психологічна, інтелектуальна, педаго гічна, наукова, інформаційна, управлінська, парламентська, законодавча, професійна, побутова та ін. Наголосимо, що окремі елементи цих видів культури активно формують правову культуру суспільства.
Відтак виникає питання, чи пролягає шлях до форму вання права тільки через види культури, чи існують інші визначальні чинники, які перебувають за межами культу ри? На перший погляд, самої лише культури для цього не достатньо, оскільки існують вимоги часу і конкретної ситу ації, волюнтаристські вказівки високих державних чинов ників. 1 всі ці чинники також є наслідком певної культури. Тобто є підстави вважати, що так чи інакше множина куль тур є необхідною і самодостатньою умовою для формуван ня права.
Таким чином, у праві відображаються лише культурні тенденції, які формують дух права. У кожному структурно му елементі права культурні тенденції дають можливість накреслити перспективу розвитку права, визначити законо мірності розвитку культури суспільства, які слід врегулюва ти правовими нормами. Іншими словами, для права, особ ливо для духу права, важливу роль відіграє культурологічна концепція, своєрідна позиція і вироблена лінія дії культури у праві, що дає змогу обґрунтувати мораль як критерій права.
Зміст культурології права полягає також у дослідженні такого явища, як спектр культуру праві. Справа в тому, що кожен із видів культури не впливає на право самостійно, ізольовано. Тут спостерігається явище дифузії (змішуван ня) культур. Адже між усіма видами культури існують і спільні структурні елементи. Ці елементи у кожній культу рі відіграють належну роль зі своїм відтінком, виконують певну функцію. Внаслідок цього вірогідне виникнення культурних конфліктів у праві, які можна вирішити мето дом врівноваження (згладжування). Суть цього методу по лягає в тому, щоб у конкретній ситуації надати перевагу якомусь одному, більш сприятливому для неї елементу культури, нехтуючи іншими. Це означає, що вимушено створюються культурні східці, які ще називають ієрархією культур. Така ієрархія залежить від ступеня важливості кож ного структурного елемента конкретного виду культури для певної норми права.
Отже, предметом культурології права є вивчення загальних і спеціальних законів розвитку культури та права; система знань про сутність, суспільне призначен ня культури та права, їх зв'язки з іншими соціальними явищами; загальні зако номірності виникнення і розвитку права, вплив різних видів цінностей (множини культур) на право, його формування та реалізацію, утворення культурно-правової реальності.
Предмет культурології права дає відповідь на питання, які закономірності досліджуваних явищ вивчає наука, який зміст і призначення цих явищ. Тобто культурологія права -проблемна, суспільна, філософсько-юридична, теоретична наука, яка має власний предмет. Загалом культурологія права - це вступ до права. Вона впливає на юридичну дум ку особи, формує її мислення і стимулює справжню право-творчість. Культурологія права характеризується нескін ченним процесом розвитку думки у пізнання явищ, тобто ірраціональністю. Для цього потрібні високий рівень абст рактності, творче теоретичне мислення, уміння досліджува ти релігійні та моральні норми. Завданням культурології права є створення теорії «мирного співіснування» всіх ви дів культури з метою блокування, гальмування і протиріч їх складових елементів, які формують національне право.
Кожна наука ґрунтується на відповідних теоретичних засадах, у тому числі принципах, які допомагають кращому розумінню її змісту, визначають конкретні тенденції розви тку тощо. Особливо це стосується культурології права як нової науки, що розвивається.
Культурологія права ґрунтується на основних спеціаль них і загальних принципах. Основним спег^іальним. принци пом с єдність права, культури і моралі (узгоджена з при родними нормами) та необхідність (оскільки наявні пос тійні вимоги суспільства) регулювання правовідносин.
Оскільки норми культури стосовно правових норм мають первинний характер, тобто наявна ознака дочірності права щодо культури, то правові норми повинні постійно зазнавати своєрідної культурної кореляції. У цій ролі ви ступають, як відомо, природні та узгоджені з ними моральні норми.
Суть принципу єдності права, культури і моралі полягає у формуванні правових норм. Тобто законодавча влада має постійно враховувати цю єдність у процесі складання зако нопроектів, їх обговорення та прийняття законів. Треба на магатися, щоб мораль (особливо загальнолюдські цінності) безпосередньо впливала на формування правових норм. У той же час право не повинно бути наслідком псевдокуль тури, культурною підміною, фальшивуванням тощо. Така єдність найбільшою мірою забезпечує ефективність право вого регулювання суспільних відносин і сприяє систематич ному оновленню права з урахуванням новітніх надбань ду ховної культури.
Таким чином, даний принцип культурології права висві тлює втілення загальних норм культури (норми практично кожного виду культури) у правові норми, забезпечують збереження культурного потенціалу і культурних тенденцій у праві. Крім того, вони зберігають дух культури у праві. Тобто ідеї, досягнення кожного виду культури панують (і повинні панувати) у всіх правових нормах як діюча сила, що відповідає змістові окультурення права.
Загалом принципи культурології права допомагають по вно, цілісно і всебічно втілювати досягнення культури у право, визначають співрозмірність культури та права, що наближає позитивне право до природного (хоча, зрозуміло, остаточний їх збіг неможливий), робить його виваженим регулятором суспільних відносин.
Традиційними принципами позитивного права є такі, як нормативність, демократизм, гуманізм, справедливість, рів ність усіх перед законом, науковість, законність і т. ін. Однак у культурології права ці принципи слід розглядати у куль турному контексті з урахуванням досягнень народу в кож ному напрямі діяльності.
Зрозуміло, що культурологія права виконує певні функ ції. серед яких найвагоміші такі: відображення культурних тенденцій у праві; перетворення стихійного у правові нор ми; втілення національних ідей у право: правове регулюван ня соиіокультурною ситуацією; формування у громадян ціннісної правової орієнтації.
У тих правових явищах, в яких право має культурну цінність, відображаються ідеї всіх видів культури. Якщо ж тенденція нематеріальної культури полягає у творчому роз виткові розумових здібностей людини з метою систематич ного оздоровлення духовності членів суспільства, то ця ж тенденція відображається й у праві. Ця основна функція культурології права дозволяє виявити шляхи підвищення якості права. Адже зневага до держави виявляється, перш за все, через неоприроднене право, через те, що право не вважається суперкультурним здобутком. Саме культурне розмаїття вагомо впливає на формування юридичних норм, і право стає регулятором духовного оздоровлення народу.
Культурологія виконує також пояснювальну функцію щодо перетворення стихійного у правові норми. Стихійність у думках і поведінці людей може мати, як відомо, велику руйнівну силу, якщо її не розуміти і не розмістити у при родному правовому просторі. Культорологія допомагає на близити правові норми до вищих законів Всесвіту, під яки ми розуміємо передусім закони Краси і Гармонії.
Зміст позитивних законів відображає рівень культури суспільства, в якому вони приймаються, оскільки націо нальна культура, в тому числі ідея, вбирає у себе потреби ? нації у самоствердженні. Тому однією з функцій культуро логії права є втілення національних ідей у право.
Адже національна ідея - це рушійна сила народу, перспективна стратегія розвитку нації. Вона формує українську національ ну реальність, відображає мету існування нації.
Недарма вважається, що знищення національної ідеї призводить до знищення самого народу (наприклад, руйні вний вплив ідей більшовизму в історії України).
Нагііональне відродження покликане збагачувати націо нальну культуру з тим, щоб не відривати від неї людину, не змінювати її психіку.
Саме тому українська національна ідея повинна реалізовуватись через право.
В результаті своєрідної насиченості права національною ідеєю позитивні юридичні норми формуватимуть у насе лення національні правові почуття.
Наступна функція культурології права - соціокультурна ситуація, яка характеризується станом досягнення культу ри людства, її рівнем та оцінкою в конкретний історичний період. Тут велику роль відіграє вплив різних суспільних чинників на культуру, зокрема історико-національних, вну трішніх та зовнішніх. Визначають соціокультурну ситуацію конкретні процеси, тенденції та різні соціокультурні фено мени (наприклад, традиції). Головна функція культурології права полягає в тому, щоб визначення і регулювання соціо-культурною ситуацією відбувалось у правовому полі. Тим самим культурологія права здійснює нормативні відносини зі світом й утворює двосторонній зв'язок культури та пра ва, забезпечує соціокультурність правових явищ. Оскільки культура існує незалежно від соціального середовища, то кожна ситуація (зокрема, поведінка людей) потребує пра вового регулювання. Це означає, що правове регулювання соціокультурною ситуацією допомагає культурі згуртувати, інтегрувати людей, врегулювати їхню поведінку.
Культурологія права сприяє формуванню ціннісної пра вової орієнтації членів суспільства. Зміст цієї функції по лягає саме в тому, що культурологія права допомагає лю дині обрати необхідне їй ставлення до духовно-правових вартостей, яке забезпечить правомірну поведінку. Така сис тема установок та переконань людини «окультурює» її пра восвідомість, формує власну, індивідуальну правову куль туру. Звичайно, культурологія права в даному випадку ске ровує процес соціалізації людини у правове поле, виробляє почуття законності, формує в цілому цивілізований право порядок.
Отже, мета культурології права полягає у виявленні пра вових аспектів усіх видів культури з метою формування цінних позитивних юридичних норм.. Ця мета завжди акту альна, оскільки будь-яка діяльність неможлива без культу ри, а точніше, без єдності її видів. У цьому і виявляється універсальне значення культурології права.
Розділ 2
ПРЕДМЕТ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ
2.1. Поняття юридичної деонтології
Деонтологія, зокрема юридична деонтологія, як наука виникла порівняно недавно. Існують різні її види. Нині в Україні найбільш розроблена медична деонтологія. Напев но, причина у тому, що найціннішим для людини є життя, здоров'я і саме буття, яке часто залежить від лікарів, від виконання ними професійного обов'язку. Юристи мають справу з аналогічними цінностями, у їхніх руках - доля людини. Але юридична деонтологія перебуває лише на дискусійній стадії дослідження, хоча й має специфічні пе реваги над медичною.
Деонтологія — це розділ етики, що вивчає проблеми обов'язку, сферу обов'язкового, всі форми моральних вимог та спів відношення їх.
Можна вважати, що деонтологія стосується усього кола проблем, пов'язаних з моральним, зі сферою належного, потрібного.
Термін «деонтологія» вперше ввів у науковий обіг анг лійський філософ права Ієремія Бентам у праці «Деонтоло гія» (1834 р.). Деонтологія, основи якої досліджував І. Бен там, є вченням про професійні обов'язки і врахування ре зультатів їх виконання людиною. Як зазначав учений, у кожній дії важливий підсумок, тобто та користь, яку при носить дія. Початок користі, за І. Бентаном, становить основу деонтології [123, с. 16-17].
Дослідження юридичної деонтології розпочато у ко лишній союзній державі зі вступу до спеціальності. С. Алексєєв і М. Айзенберг опублікували відповідні підруч ники. Багато уваги приділяв розвиткові ідеям юридичної деонтології професор Львівського університету П. Рабі-нович. Під його керівництвом здійснювалось чимало нау кових досліджень. (Зокрема, висновки дипломної роботи автора (колишнього студента) поступово переросли у глибоке дослідження професійної етики (кандидатська й док торська дисертації), а тепер - у юридичну деонтологію, професійну культуру юриста та філософію права).
Відомий науковець, професор, доктор юридичних наук В. Сокуренко тривалий час працював деканом юридичного факультету, очолював кафедру теорії та історії держави і пра ва Львівського національного університету імені І. Франка. Вперше за всю історію колишньої союзної держави він запо чаткував дослідження засад юридичної деонтології. У вступі до монографії А. Савицької «Возмещение ущерба, причинен-ного ненадлежащим врачеванием» (1982р.) В. Сокуренко розглядав медичну деонтологію з позиції юриспруденції, пра ва і моралі. Вчений зробив спробу розробити основні вимоги до професійно-правових обов'язків юриста, аналогічно до тих вимог, які стосуються лікаря. У подальших дослідженнях він аналізував юридичні обов'язки, перспективи розвитку основ професійної деонтології. Своє продовження юридична деон тологія як наука і навчальна дисципліна отримала у лекціях, консультаціях, бесідах професора зі студентами, науковцями (і особисто з автором цього підручника).
У другій половині 80-х років була вже запроваджена для вивчення навчальна дисципліна «Юридична деонтологія». Започаткував її професор В. Горшеньов у Харківському юридичному інституті (нині Національна юридична акаде мія ім. Ярослава Мудрого) як пропедевтичну, вступну, мо жливо, ще й як експериментальну. У 1988р. вийшов дру ком навчальний посібник [126, с. 7].
По суті, погляди на юридичну деонтологію, викладені професорами В. Сокуренком та В. Горшеньовим, діамет рально протилежні. Якщо перший фахівець приділяв ос новну увагу внутрішнім процесам при виконанні юристом службового обов'язку, то другий - здебільшого надає пере вагу зовнішнім. Згодом в Україні з'явилися монографії, підручники, навчальні посібники, автори яких надавали
перевагу теорії В. Горшеньова.
Наше бачення юридичної деонтології ґрунтується на до слідженнях В. Сокуренка, погляди якого поділяє також М. Коваль із Донецька та деякі інші науковці. Існування різних підходів до деонтологічних проблем, безумовно, збагачує правничу науку, робить її змістовнішою.
На наш погляд, є всі підстави твердити, що в Україні іс нує дві деонтологічні школи: харківсько-київська (профе сор В. М. Горшеньов) і львівська (професор В. Г. Сокуренко).
Деонтологія — це жива онтологія, онтологія в дії. Для неї важливий хід думок, спрямований у майбутнє, до дій, до потрібного й належного. Для останнього найбільш харак терним є внутрішнє ставлення особи до реальної дійсності, що знаходить вияв у обов'язках юриста: спілкуванні, при йнятті рішення, пізнанні явища та ін. Обов'язок - поняття ширше, ніж усі інші, оскільки основними тут є внутрішні процеси — думки, а не дії. Тобто з почуття обов'язку, його ступеня випливають певні особисті норми, які характери зуються високою якістю.
В. Сокуренко, спираючись на вчення І. Канта, зазначав, що приписи моральних і юридичних норм безпосередньо діють на суб'єкт, який усвідомлює, що його воля підкорена вимогам норм. Це породжує уявлення про внутрішній обов'язок, його загальнолюдську цінність і конкретні соці альні блага, закладені у самому вчинку. Цей процес формує той внутрішній імператив (наказ), «закон», який людина накладає сама на себе, який необхідний сам собою. Сутність внутрішнього імперативу як вихідного моменту полягає в тому, що людина ставить собі мету, яка водночас є її внут рішнім обов'язком. У цьому немає суперечності, оскільки людина сама себе примушує, що цілком сумісно з її внут рішньою свободою й виявом власної свободи волевияв лення - права вибору поведінки у межах об'єктивно існую чого соціального нормування [123, с. 20-21].
Під обов'язком розуміють те, що треба безвідмовно виконувати згідно з вимогами суспільства або виходячи із власного переконання.
Тому його треба розглядати як зовнішній та внутрішній імперативи (накази). Зовнішній імператив обов'язку вироб ляє для конкретного юриста інша особа, держава, закон. Це своєрідна повинність, яку незалежно від своєї волі зо бов'язаний виконувати юрист.
Існують різновиди обов'язку: духовний, моральний, на ціональний, суспільний, професійний, юридичний, службо вий та ін. Юридична деонтологія зосереджує увагу на служ бовому обов'язку. Для юриста - це система обов'язкових, самостійних і правових дій у різних соціальних ситуаціях, пов'язаних з духовною, моральною й великою внутріш ньою потребою служіння суспільству, своїй нації.
Внутрішній імператив службового обов'язку — це той самий службовий «долг», хоча вислів цей досить умовний і не зовсім вдалий (подібно до морального імперативу Канта). Як зазначають дослідники, «долг» - це соціальний катего ричний імператив. Принцип «долг» заради «долга» у ролі категоричного імперативу найбільш чітко сформульований І. Кантом. Норми повинності покликані, за І. Кантом, прими рити людину з чужим, ворожим їй світом. Поняття «долга» стало у І. Канта, головною категорією моралі: саме почуття «долга» визначає моральну поведінку людинию.
Зміст внутрішнього імперативу службового обов'язку полягає у тому, що він є свідомим, вмотивованим чинни ком реальної поведінки юриста, його певною позицією та добровільно прийнятим рішенням. Тобто цей імператив є внутрішнім, особисто виробленим для юриста законом. Формування внутрішнього імперативу неможливе поза ло гікою норм права і моралі, їх принципів і конкретних при писів, бо неможлива будь-яка людська діяльність поза нор муванням, поза метою. Цей «закон» діє залежно від ситуації. Під впливом добровільно покладеного на себе імперативу юрист сам себе примушує діяти, виявляти особисті якості (зокрема, людяність), а також демонструвати свободу ро зумної волі, доброї волі, веління серця, поклик сумління тощо. Розумна і добра воля сильніша від закону (позитив ного права), але вона тісно пов'язана з совістю. Хоча кожна людина має совість, але рідко нею користується, що під креслює окреме існування внутрішнього і зовнішнього ім перативів обов'язку.
Отже, між внутрішнім і зовнішнім імперативами служ бового обов'язку загалом є спільні й відмінні риси. Але перше поняття для юридичної діяльності є ціннішим, оскільки юрист усвідомлює свої вчинки, які мають цільову спрямованість. Якщо зовнішній імператив службового обо в'язку розрахований на певну імпульсивність юриста, то внутрішній - на системність. Зовнішній імператив можна передбачити, а внутрішній - ні, бо він не розрахований на повторюваність однотипних випадків. Характерною від мінністю є те, що внутрішній імператив службового обо в'язку юристом не тільки усвідомлюється, а ще й викону ється, що зовнішньому імперативу службового обов'язку невластиво. Зовнішній імператив обов'язку можна викону вати і не замислюючись, а внутрішній - потребує певних роздумів.
Зауважимо, що внутрішній імператив службового обо в'язку не регулюється жодним нормативним документом, оскільки він не підвладний чужим нормам. Але це не озна чає, що внутрішній імператив не відповідає за дії. Хоча юрист чинить за велінням серця, але дії його можуть супе речити праву. Це ж стосується й наслідків діянь. Тому в цьому випадку можливі усі види відповідальності, незва жаючи на те, що в якійсь ситуації мав би «спрацювати» тільки внутрішній імператив обов'язку, а не зовнішній. Тобто внутрішній імператив має свою межу, вихід за яку карається законом. Це один із видів порушення юристом правового почуття, «меж необхідної оборони», де його зу силля спрямовані не на якийсь розрахунок, власну вигоду чи користь, а на загальне благо, торжество справедливості.
Зрозуміти глибинний зміст внутрішнього імперативу службового обов'язку допомагають його складові елементи. Сюди насамперед належать правовий прагматизм, духовні й моральні цінності, інтелектуально-вольове зусилля, пози тивний фанатизм і сумління.
Безумовно, внутрішній імператив службового обов'язку юриста грунтується на певних принципах, якими є: логіч ність, вірність ідеї, обов'язковість, спонукання, незапрогра-мованість (непланованість), внутрішнє переконання, інтуї ція та ін. Юрист, який діє за цими та іншими принципами внутрішнього імперативу, ніби дає собі слово чинити саме так, а не інакше, що викликає глибоку повагу до нього, під креслює його людяність.
Внутрішній імператив службового обов'язку юриста ви конує певні функції. В основному вони збігаються з функ ціями юридичної деонтології й полягають у виробленні со ціального регулятора для юриста та спрямованості на актив ний захист духовних, моральних, правових принципів су спільства. Це означає, що внутрішній імператив є не тіль ки особистим почуттям, а й правовою вимогою членів су спільства щодо юриста.
На внутрішній імператив службового обов'язку юриста впливають різні чинники:
- юридична та загальна соціалізація;
-духовні, моральні, естетичні, правові норми;
- принципи суспільства;
- державний, професійний, юридичний, службовий, тру довий, громадський, моральний обов'язки;
- обітниця.
Найважливіше значення для формування внутрішнього імперативу мають загальнолюдські цінності, якими юрист керується у своїй діяльності.
Внутрішній імператив (і в цьому полягає цінність юри дичної науки) відповідає на важливе питання: в ім'я чого і чому юристові потрібно діяти належним чином? Адже на слідування внутрішньому імперативові («долгу») - це пев на честь і правильний шлях. У підсумку - це запорука ду ховного здоров'я і фізичного довголіття, гармонія з оточу ючим світом. Внутрішній імператив не має матеріальної заінтересованості.
Хоча внутрішній імператив - це одночасно духовна, мо ральна, естетична й правова категорія, але передусім він тяжіє до моралі. А це цінніше від права і пов'язане з внут рішніми переконаннями та поглядами юриста. Тому юри дична деонтологія досліджує вольовий характер внутріш нього імперативу службового обов'язку юриста, у дечому -закон суспільного життя та долю українського народу. Для юриста внутрішній імператив є громадянським патріотич ним обоє 'язком, виявом милосердя та ненасшьства у служ бовій діяльності.
Нині поширені такі терміни: «правнича деонтологія», «правова деонтологія», «юридична деонтологія». Хоча між ними існують деякі, незначні відмінності, проте вони висві тлюють практично одне і те ж: формування внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста.
У наукових джерелах виявляються різні підходи до ви значення юридичної деонтології. Так, В. Горшеньов та І. Бе-недик визначили юридичну деонтологію як галузь юридич ної науки, що узагальнює систему знань про мудрість спіл кування й мистецтво прийняття правильного рішення у юридичній практиці, тобто як науку про пошук атмосфери необхідного, істинного результату у спілкуванні юриста як з колегами, так і з тими, кому він надає професійні послуги і кого повинен обслуговувати правовими засобами у процесі реалізації свого правового статуту [58, с. 8].
О. Скакун зазначає, що юридична деонтологія - це га лузь юридичної науки і навчальна дисципліна, яка є уза гальненою системою знань про юридичну практичну діяль ність і кодекс професійної поведінки юриста, тобто про оптимальний звід правил дозволяючого, зобов 'язуючого і реко мендаційного характеру, якими повинен оволодіти юрист і керуватися ними у відносинах, що виникають при виконанні службових (посадових) повноважень. Цю дефініцію автор розглядає у вузькому значенні - як науку про застосування практичної діяльності юристів (це, як правило, норми, що мають рекомендаційний характер) - та у широкому зна ченні - як науку, яка, поряд з моральними, аналізує вимоги (нормативи) психологічного, політичного, правового, еко номічного, екологічного, етичного, естетичного, інформа ційного характеру, що пред'являються до професійної культури юристів (крім норм рекомендаційного характе ру, це норми - зобов'язуючі, забороняючі і дозволяючі) [126,с. 5-7]. ,
С. Гусарєв, О. Тихомиров вважають, що юридична де онтологія розкриває зміст та взаємозв'язок таких соціаль них явищ, як юридична наука та юридична практика, ви значає її функції, виходячи з норм та принципів суспільної моралі, формує систему вимог професійного та особисто го порядку, висвітлює етичний бік діяльності юриста, враховуючи спеціалізацію юридичної професії. Юридич ною деонтологією вивчаються система, форми, методи та засоби підготовки висококваліфікованих юристів-профе сіоналів [60,с.ІЗ].
Аналіз наведених дефініцій юридичної деонтології дає змогу згрупувати основні позиції у чотири групи:
1) знання про кодекс професійної поведінки, професій ний етикет, застосування норм моралі, моральні вимоги (нормативи), співпрацю з колегами, взаємостосунки з гро мадянами, мудрість спілкування;
2) відомості (система знань) про правознавство;
3) відомості про юридичну практику, основні юридичні спеціальності;
4) знання про ставлення до професійної діяльності, мис тецтво приймати правильні рішення.
Проблеми першої групи стосуються правничої етики юриста (вона розвинена непогано, особливо міліцейська, прокурорська, суддівська, слідча та ін.); другої — теорії права; третьої - судових та правоохоронних органів. Май бутні юристи у вищих навчальних закладах Грунтовно вивчають такі дисципліни, як основи управління, тактика професійної діяльності, юридична психологія, безпека життєдіяльності, основи діловодства, ділове українське мовлення та ін. Вважаємо, що не варто юридичну деонто логію завантажувати тими питаннями, які є предметами цих дисциплін. Проте проблеми четвертої групи більше стосуються юридичної деонтології. Їх вивчення потрібно навіть розширити.
Ми розглядаємо юридичну деонтологію, по-перше, як вступ до спеціальності, мета якого - навчити студента вважа ти совість, справедливість головними критеріями його профе сійної діяльності, виробити внутрішнє почуття, переконання до прийняття справедливого, обґрунтованого юридичного рі шення; по-друге - як вступ до філософії права. Студенти по винні вже з першого курсу налаштовуватися на сприймання навчальних дисциплін у контексті філософії права, що сприя тиме Ґрунтовному засвоєнню матеріалу з різних галузей права.
До речі, юридична деонтологія досліджує ще й такі проб леми, як:
• пізнання сутності внутрішнього імперативу службового обов'язку у правових ситуаціях;
• пошук та встановлення правової істини самим юрис том (а не іншими особами, установами);
• використання у службовій діяльності, поряд з позитив ним правом, норми природного права для об'єктивної оцін ки правової ситуації.
Ці проблеми треба досліджувати з позиції філософії, культурології, соціології права, юридичної психології, пра вової естетики, теорії держави і права та інших наук. Тут виявляється зв'язок юридичної деонтології з іншими суспі льними науками.
Отже, юридична деонтологія — це філо софсько-правова наука про пізнання юристом сутності внутрішнього імперативу службового обов'язку, який створює пе редумови для формування особистісних норм його професійної поведінки і мотиви їхнього вибору з метою формування внут рішнього переконання, встановлення об'єк тивної істини та прийняття справедливого правового рішення.
2.2. Юридична деонтологія в онтологічному вимірі
Юридична деонтологія має онтологічний [онтологія — від грец,- вчення про буття} вимір. Філософія юридичної деонтології пов'язана з поясненням змісту, закономірностей, основних напрямів і методів пізнання деонтологічного процесу в юридичній діяльності. Оскільки Юридична де онтологія - це наука про службовий обов'язок юристаз її
філософія досліджує зміст цього обов'язку (особливо його внутрішнього імперативу), а також особу юриста як профе сіонала.
Службовий обов'язок тісно пов'язаний з різноманітними явищами. Його пізнання вимагає вміння відрізнити істотне явище від другорядного, визначити загальні закономірнос ті, необхідні для юридичної діяльності й призначені для регулювання певних суспільних відносин.
(Явище обов'язку має різні вияви, які постійно видозмі нюються. Але у кожному такому вияві можуть бути момен ти обов'язку юриста, пов'язані з правовими відносинами^ Тому потрібно виважено підходити до характеристики службового обов'язку, його ознак, властивостей та очікува них наслідків невизнання.
Існує істотна різниця між сутністю і явищем обов'язку юриста. Аналогічно до філософії права, сутність службового обов'язку характеризується загальними закономірностями, відображає внутрішні, глибинні процеси юридичної діяль ності^ Крім цього, сутність обов'язку є поняттям усталеним, що виражене як у правових, так і в неправових явищах.
Своєю чергою явище можливого обов'язку має одинич ні, специфічні закономірності, характеризується другоряд ними, неосновними властивостями, ознаками, рисами. На відміну від сутності обов'язку, явище обов'язку є зовніш нім, поверховим і здебільшого випадковим. Воно вирізняє ться з-поміж інших явищ мінливістю, варіантністю і зумов люється стихійністю й безпосередністю виникнення, неза лежно від суспільної ситуації.
Тому кожний юрист повинен самостійно виявити сутність свого службового обов'яз ку у різних правових та неправових яви щах можливого обов'язку.
Сутність службового обов 'язку не треба ототожнювати із закономірностями, що мають численні вияви. У них важ ливо виділити передусім домінанту службового обов'язку -волю держави чи юридичних інстанцій. На явище можли вого обов'язку домінанта не впливає. Вплив держави та інституцій може не відповідати сутності службового обо в'язку. Основу його сутності становить внутрішній імпера тив, який віддзеркалюється у можливих явищах обов'язку.
Сутність службового обов'язку є зовнішнім виявом будь-якого явища, яке відбиває зовнішній бік сутності. Щоб проникнути у сутність обов'язку, потрібно глибоко осмис лити зовнішній вияв явища. Для глибинного розуміння тре ба подолати певні стереотипи мислення, які особливо вияв ляються на так званій зовнішній орбіті суспільного явища. Інколи такі стереотипи долаються досить складно, особли во, коли внутрішній вияв явища не містить у собі сутності службового обов'язку юриста.
Проте зміна явтца відбувається більш динамічно, ніж зміна сутності. Інакше кажучи, явище деформується під впливом різноманітних суспільних чинників і постає про міжною ланкою між юристом та його службовим обов'яз ком. У деяких випадках, коли одне явище обов'язку сти хійно змінюється іншим, сутність обов'язку може бути не змінною. Це підкреслює стабільність службового обов'язку, його цінність для членів суспільства, надійність у забезпе ченні нормальної життєдіяльності.
Немає сумніву у тому, що сутність службового обов'язку юриста міститься у явищах. Однак потрібно з'ясувати, у яких саме – правових чи неправових явищах. Звичайно, щодо правових,то це - аксіома, бо службові обов язки юриста)насамперед(пов'язані з правовими явищами у зв'яз ку із соціальним призначенням правника у суспільстві. У неправових явищах сутність службового обов'язку юрис та також набуває реальної об'єктності. Що правда, існують явища, в яких сутність службового обов'язку юриста відсут ня (наприклад, очевидні стихійні лиха.
Зауважимо, що не лише явище обов'язку мусить виявля ти всю сутність службового обов'язку. Це можуть бути йо го частини і навіть риси, а також особливі чи окремі мо менти сутності обов'язку. ТобтоОівище обов'язку є тільки виявом сутності обов'язку або сутністю в його існуванні Враховуючи те, що не кожне явище обов'язку нормативне (не передбачене законодавством, відомчими нормативними документами), юрист повинен керуватися внутрішнім імпе ративом службового обов'язку. Залежно від конкретної спеціалізації юриста одна і та ж сутність службового обов'язку сприймається (і сама вона виявляється) по-різному.
Отже, Сутність і явище обов'язку не тотожні, не збі гаються^ Це різні поняття. Але сутність обов'язку ніби за хована у явищах обов'язку. Завдання полягає у тому, щоб її виявити. Це одна із теоретико-методологічних проблем у галузі наукового аналізу службового обов'язку юриста.
Пізнання сутності службового обов'язку залежить від особистості юриста, рівня його освіченості, професійної культури. Адже в усіх явищах зберігається великий потен ціал обов'язку, існують різноманітні типології обов 'язку. Тому виявлення сутності обов'язку в явищі безпосередньо впливає на якість юридичної діяльності, на стан правоза-конності у суспільстві.
Методологічне значення має виявлення можливих супе речностей у службовому обов'язку юриста. Вони можливі у таких випадках.
По-перше, тоді, коли сформований зовнішній імператив службового обов'язку відстає від розвитку суспільного життя. Тобто держава ставить перед юристом завдання, су спільне не актуальні. Виконання таких обов'язків негативно впливає на юридичну практику, правозаконність суспільства.
По-друге, визначений зовнішній імператив службового обов'язку може не відповідати рівневі цивілізованого сус пільства^ Тобто держава випереджає події й хід розвитку суспільства, тому юрист об'єктивно неспроможний викона ти поставлені перед ним завдання. Подібні ситуації харак терні для перехідного періоду розвитку держави (подолан ня наслідків тоталітаризму, становлення ринкової економі ки та ін.).
В окремих випадках у зовнішньому імперативі службо вого обов'язку виявляється конфліктність. Вона зумовлена передусім розбіжностями між вимогами законодавства та відомчими нормативними актами, а також прогалинами у позитивному праві.
Щоб розв'язати суперечність, юрист повинен вдатися до внутрішнього імперативу службового обов'язку, пізнати су тність власного обов'язку у кожному явищі. Саме внутріш ній імператив відіграє роль методу врівноваження теорії конфліктології обов'язку. Ефективність цього методу зале жить від рівнів пізнання обов'язку. Серед них виділяємо:
1) практичний, аналітичний, соціологічний (соціологія обо в'язку); 2) філософію юридичної деонтології. Перед юрис том постає проблема вибору рівнів пізнання свого обов'язку.
Професійний обов'язок важливо не лише відчути, а й сприйняти як психологічне явище. Практично у кожного юриста є бажання діяти так, щоб підсилити свої позитивні почуття певною мотивацією. А позитивне почуття завжди пов'язане із внутрішнім імперативом службового обов'яз ку. Юрист здатний відчути його підсвідоме, що не завжди виправдано, бо не завжди на підсвідомому рівні закладена позитивна інформація. Тут можуть існувати деякі перешко ди сприйняття службового обов'язку. Так, думка «Для чого мені це потрібно?» може стати передумовою ігнорування внутрішнім імперативом службового обов'язку, надання пріоритету виконанню лише зовнішнього імперативу •л,^,^
Причини такого явища очевидні. Передусім Іюристкприй-ма^ц службовий обов'язок цілісної Його бачення сутності обов'язку Грунтується на єдності всіх зовнішніх особливос тей явища обов'язку, незважаючи на існування окремих ознак чи рис явища. Негативну роль відіграє також певна традиційність відображення цілісної системи явища обо в'язку, нерозумна принциповість. Йдеться про небажання юриста змінити власну думку, навіть незважаючи на зміни у законодавстві. Така контрастність сприйняття внутрішнього імперативу службового обов'язку не розвиває творчого мис лення юриста, деформує наслідки його юридичної діяльнос ті. Третя причина полягає в тому, що юрист може не побачи ти взаємозв'язку між службовим обов'язком, його внутріш нім імперативом та своїм соціальним призначенням. Тому й виникає сумнів щодо доцільності сприйняття обов'язку.
Ці міркування наводять на думку, що, крім відчуття та сприйняття, дієвість внутрішнього імперативу службового обов'язку значною мірою залежить від сформованості уяв лень юриста.
Під уявленням треба розуміти зміст явища обов'язку, сутність обов'язку, певну модель поведінки юриста і особ ливо усвідомлення ним наслідків невиконання добровільно взятих на себе обов'язків. Уявлення відтворює зразки служ бового обов'язку, дає змогу порівняти власні дії з діями колег. У психології розрізняють такі види уявлень: активне, пасивне, творче (продуктивне) і відтворювальне (репродук тивне). У правоохоронній діяльності важливу роль відіграє саме активне, творче уявлення службового обов'язку. Такі види уявлення характеризують професійну спрямованість ставлення юриста до виконання зовнішнього імперативу службового обов'язку та ін. Вони тісно пов'язані з сумлін ням та мисленням юриста, його професійною культурою, а також із правовим почуттям.
Уявлення про службовий обов'язок юриста органічно пов'язане з фантазією, усвідомленням мети. Звичайно, мета має підпорядковуватись інтересам служби та народу, а не власній вигоді. У розумінні мети активізуючу функцію ви конує фантазія. Вона допомагає юристові окреслити перс пективи, передбачити майбутні результати своєї діяльності, цілеспрямовано планувати і керувати нею тощо.
Для уявлення службового обов'язку важливе значення мають певні стимули, тобто спонукання до дії. До них на лежать, зокрема, умови праці і житлово-побутові умови.
Але основним стимулом бажання бути потрібним людям, творити щось нове, ко рисне. Це — найвище почуття службового обов'язку юриста.
Загалом уявлення допомагає юристові запобігти непра вомірним діям, порушенню правового почуття, глибше пі знати правову дійсність, утвердити справедливість у при йнятті рішень тощо. Звичайно, рівень уявлення про служ бовий обов'язок залежить від багатьох чинників, зокрема від рівня інтелекту юриста.
Отже, почуттєве відображення обов'язку у правовій дійсності характеризує пізнання юриста на стадії сприй няття явища обов 'язку, коли відбулося накопичення емпі ричних відомостей.
Процес пізнання явища обов'язку пов'язують з послідо вністю певних дій (певними етапами).
Перший етап - це виокремлення у явищі обов'язку пев ною мірою самостійних елементіві Головне тут припустити хоча б на деякий час існування незалежних мікроявищ обо в'язку. Звичайно, ці окремі частини не можуть функціону вати самостійно в досліджуваному явищі, оскільки вони створювали б своє явище обов'язку. Хоча така ситуація ймовірна у складних явищах, де замість мікроявищ є доволі містке явище службового обов'язку.
На другому етапі процесу пізнання відбувається доклад ніший аналіз кожної частини явища обов'язку. Аналіз дає змогу встановити відношення частин явищ до особи юрис та, їх значення для юридичної діяльності, черговість прий няття до виконання. Беруться до уваги й можливі наслідки невиконання кожної частини, враховується вплив громад ської думки і головне - результат розв'язання юридичної ситуації. Причому цього результату не слід досягати будь-якою ціною, будь-яким способом. Аналіз повинен проводи тися згідно з нормами духовності та моралі.
На третьому етапі здійснюється синтез раніше штучно виокремлених частин явища службового обов'язку юриста. Це дає змогу знову побачити цілісність правової дійсності й відчути її динаміку. Відтворена сукупність мікроявищ по-іншому сприймається юристом, для нього відкривається своєрідний простір, поле юридичної діяльності, виникає відчуття соціального призначення тощо.
Четвертий етап - це повторний аналіз. Юрист повинен дати об'єктивну характеристику явища службового обо в'язку з нових, раніше не бачених позицій. Інакше кажучи, потрібно подивитися на досліджуване явище під новим ку том зору. Фактично повторний аналіз дає змогу усунути негативні емоції й професійні амбіції. Він відображає пра вову дійсність і здоровий глузд. При цьому відбувається адекватне розуміння сутності явища службового обов'язку і виникає почуття його внутрішнього імперативу. У такий спосіб сформований внутрішній імператив службового обо в'язку буде достатньо обгрунтованим.
[Явище службового обов'язку юриста не є сумою окре мих мікроявищ^оскільки, крім них, існують інші чинники, які формують ціле. І Це можуть бути певні ідеї, концепції,? навіть^соціальна атмосфера^Юрист не може охопити увесь комплекс чинників, які визначають явище обов'язку. Проте йому треба здійснити якомога дрібніший поділ (виокрем лення) з наступним ґрунтовним аналізом.ІТакі дії є обов'яз ковими.
Проте неможливо підсумувати усі властивості мікро явищ, оскільки у будь-якому випадку виокремлення є далеко не повним. Важливо встановити діалектичний зв'язок між частинами досліджуваного явища і відчути дух власного обов'язку в кожній частині цілого.
Більш глибоке пізнання явища обов'язку грунтується на таких філософських категоріях, як абстрактне й конкрет не. Абстрактні поняття проходять стадію чуттєвого пізнан ня явищ, вони є логічною основою конкретного. Поняття виникають на основі конкретних випадків. Тому у педаго гічній діяльності часто після ознайомлення з поняттями вдаються до прикладів, до конкретного, до практики. Тобто тут наявний відомий у науці зв 'язок теорії з практикою.
У процесі пізнання поняття службового обов'язку і по чуттєве сприйняття службового обов'язку треба сприймати цілісно. Проте юридична практика виявляє їх різне співвід ношення.
У першому випадку юрист спочатку сприймає юридичні поняття службового обов'язку, як правило, його зовнішній імператив. Тобто він діє за обставин, коли не вистачає часу для роздумів, або не виявляє сутності у явищі обов'язку. Так чи інакше, юрист прийняв повинність обов'язку до ви конання, оскільки ці юридичні поняття є одним із виявів його правосвідомості. Але наступний етап має бути пов'я заний з почуттєвим сприйняттям службового обов'язку. Якщо емоційно-почуттєва сфера свідомості юриста недо статньо розвинена, то він бездумно, навіть автоматично виконуватиме вимоги зовнішнього імперативу обов'язку.
Прикладом творчого пізнання явища обов'язку є поло ження, коли юридичному поняттю службового обов'язку передує його почуттєве сприйняття. Юрист відчуває як внут рішній, так і зовнішній імперативи службового обов'язку. Це запобігає порушенню правового почуття, однак викликає побоювання, небажання йти на професійний ризик.
Зрозуміло, найефективнішим є пізнання, при якому юридичне поняття службового обов'язку і почуттєве його сприйняття виникають одночасно. Здебільшого це харак терно для досвідчених юристів із високою інтелектуальною та емоційною культурою. Юридичні поняття й почуттєве сприйняття службового обов'язку однаково важливі для правоохоронної діяльності.
Отже, процес пізнання явища обов'язку грунтується на філософській методології. Важливо також керуватися здо бутками психологічної науки. На філософсько-психологіч них засадах здійснюється функціонування службового обо в'язку юриста, що позитивно впливає на розвиток правової діяльності загалом.
У пізнанні сутності обов'язку юриста методологічну функцію виконує юридична абстракція. Так, у процесі ви вчення деонтології математична абстракція переважно пе реноситься на юридичну діяльність. А юридична абстрак ція - і/є результат мислення юриста.
У юридичній абстракції відбувається своєрідний про цес сходження від абстрактного до конкретного. Власне кажучи, в цьому полягає суть абстракції. Адже конкретне в юридичній діяльності - виявляється як потреба практи ки, це результати впровадження правових норм у практи ку. Щоб розібратися у правовій дійсності, юрист повинен знайти певну закономірність, властиву тому чи іншому явищу.
Абстрагуючись від конкретних умов. він скеровує своє мислення на теорію і філософію права. При цьому важливо поєднувати раніше набуті знання з новітніми з метою пі знання конкретних виявів правової дійсності. Це складний, але потрібний процес теоретичного розмежування головного й другорядного.
Юридичну абстракцію доцільно узгоджувати з теоретич ними положеннями правової дійсності, із законністю, з мож ливими наслідками. Це, по суті, початок формування внут рішнього імперативу службового обов'язку юриста. Він може бути короткочасним і тривалим, залежно від теоре тичної підготовки юриста, рівня його професіоналізму та відведених законодавством термінів. Фактично в цьому ви падку відбувається поступовий перехід до конкретного прояву дійсності.
У філософії під конкретним розуміють реально існую чий об'єкт (окрему річ чи систему речей) як цілісне утво рення у внутрішній суттєвій єдності всіх його сторін, зв'яз ків і відношень, єдине ціле у всіх його часткових та особ ливих виявах. Тобто конкретне у пізнанні є відтворенням об'єктивної реальності досліджуваного об'єкта щодо ціліс ної системи теоретичного знання.
У праві конкретне відображає саму сутність явища. Йдеть ся про правове явище, у якому всі складові елементи є кон кретним відображенням дійсності, фактичним матеріалом для діяльності юриста. Звичайно, спочатку він може і не виявити всіх конкретних ознак правового явища, але зроби ти це потрібно.
Осмислення конкретного у правовому явищі передбачає наступний етап, коли юрист має зіставити отриману раніше абстракцію з конкретним. При цьому відбувається поєд нання теорії з практикою, точніше - застосування (реаліза ція) правових знань у службовій діяльності. Юрист повинен уміти перейти від відокремленості, ізольованості до реаль но існуючих юридичних фактів, що характеризуватиме рі вень його мислення. Важливо усвідомити, що абстрактне не існує само по собі, а постає своєрідним інструментом осмислення конкретного у правовій дійсності. Такий рух пізнання правового явища тісно переплітається з аналізом і синте-юм.
Моделювання юридичної абстракції — не єдиний спосіб пізнання правового явища. Але він найбільш якісний і цінний. Застосування методу моделювання свідчить про високий рівень теоретичної та професійної підготовленості юриста.
Загалом юридична абстракція - необхідний процес у службовій діяльності. З одного боку, вона виступає як аналіз правового явища, з іншого - як синтез, певне узагальнення.
Уміння використовувати юридичну абстракцію, здатність розв'язувати суперечності між абстрактним і конкретним активізує розвиток професійного мислення юриста.
Наголосимо, що суперечності виникають тоді, коли не враховуються всі особливості правового явища. Тобто кон кретне може суперечити абстрактному, оскільки залиша ється поза увагою повне й конкретне. Це пояснюється тим, що конкретне у праві постійно доповнюється новими особ ливостями, які пов'язані з розвитком суспільства.
Розв'язання можливих суперечностей залежить від рівня мислення юриста. Саме воно забезпечує здатність охопити конкретне з усіма його наявними й вірогідними рисами, ознаками, подробицями. Це єдино правильний шлях сход ження від сутності службового обов'язку до конкретного його вияву.
У процесі пізнання формується здатність юриста осмис лювати найелементарніші вияви сутності службового обо в'язку. Насамперед це стосується зовнішнього імперативу, тобто тих вимог, які ставляться до юриста: знання правових норм, готовність їх реалізувати, недопущення порушення правового почуття тощо. З урахуванням цих характерних ознак діяльності юриста належним чином формуватиметься й внутрішній імператив службового обов'язку. Важливо, щоб юрист зіставляв ці два імперативи, встановлював їх співвідношення.
Безумовно, у процесі юридичного мислення правник стикається з новими поняттями та юридичними категорія ми службового обов'язку. Кожне з них сприяє глибокому розумінню сутності службового обов'язку, доповнює і уточ нює його. Відтак і сам процес пізнання постає передусім як цілісна система.
Творче мислення юриста завжди оригінальне, неповтор не, нестандартне. Немає навіть двох юристів, які мислили б однаково.}_Кожен юрист має свою думку стосовно службо вого обов'язку, він по-своєму сприймає не тільки зовніш ній, а й внутрішній імператив службового обов'язку. Крім цього, творче сприйняття внутрішнього імперативу — це інтелектуальна власність юристсП
Отже, методологічна функція юридичної деонтології спрямована на глибоке проник нення у сутність службового обов'язку, вироблення власного варіанта внутріш нього імперативу на основі аналізу, син тезу, сходження від конкретного до абст рактного.
Онтологічний вимір юридичної деонтології ми пов'язує мо з культурологічним досвідом юриста. Розглянемо ту час тину проблеми, яка стосується загальних закономірностей культури, її змісту й суті як соціально-історичного явища, зокрема значення для становлення такого виду субкульту-ри,як юридична.
Під юридичною субкультурою треба розуміти систему правових цінностей, їх норм та еталонів правомірної поведінки.
Розвиток юридичної субкультури ґрунтується на загаль ній культурі й моралі, з урахуванням специфічних особли востей правничої професії.
Предмет юридичної деонтології умовно можна предста вити у такій залежності: філософія - право - почуттєва норма - професійна дія. З неї випливає, що норми природ ного права пронизують почуття юриста, на основі чого формуються комплексні почуттєві норми, які разом з пози тивним правом виявляються у професійних діях.
ПРИНЦИПИ, ФУНКЦІЇ ТА КОМПОНЕНТИ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ
3.1. Принципи та джерела юридичної деонтології
Юридична деонтологія грунтується на відповідних принципах - гуманності, справедливості, милосерді тощо. Вони ототожнюються із засадами правничої етики юриста. Однак юридична деонтологія має і власні принципи.
Основним із них є нормативність. Це означає, що кож на професійна дія юриста підпорядкована певним нормам. Але це не обов'язково правові норми, які регулюють всю житгєдіяльність особи. Мова про загальноприйняті моральні норми, зокрема власні норми юриста, які він виробив під впливом різних чинників.
Принцип самостійності полягає в тому, що теоретичні положення юридичної деонтології причетні до кожної осо би зокрема. Юрист самостійно формує свою поведінку, яка спрямована на підвищення ефективності правоохоронної діяльності щодо громадян і суспільства в цілому. Правник також самостійно виробляє у собі почуття внутрішнього імперативу службового обов'язку за велінням серця та по кликом сумління.
Стосовно принципу індивідуальності наголосимо, що деонтологічна норма для кожного юриста — це його особис-тісна норма. Її не може використати інший юрист. Якщо така спроба і матиме місце, то, хоча б частково, настануть зміни у самій нормі, і вона вже не характеризуватиметься індивідуальністю. Для будь-якого іншого юриста, який по трапить в аналогічну ситуацію, деонтологічна норма буде вже іншою.
Принцип неповторності особливо важливий у юридич ній діяльності. Практика підтверджує, що в житті різні лю ди навіть за подібних ситуацій чинять по-різному. На пер ший погляд, дії двох юристів видаються ідентичними, але певні відмінності все ж існують. Недарма кажуть, що немає навіть двох однакових крапель води, не кажучи вже про норми поведінки чи рівень усвідомлення службового обо в'язку.
Унікальним принципом юридичної деонтології є її не стандартність. Його суть полягає в тому, що деонтологіч-ні норми розраховані не на взірцеві,- ідеальні, а на несподі вані, нестандартні ситуації. Деонтологічні норми мають найбільшу цінність саме у нестандартних умовах, коли практично неможливо застосувати традиційний підхід, що доволі часто трапляється в юридичній практиці.
Принцип миттєвості характеризує високий ступінь кмітливості юриста, його здатність швидко й безпомилково приймати обґрунтоване правильне рішення. Саме таке мис тецтво вирішення юридичних справ формують деонтоло-гічні норми.
Дуже близьким за змістом до принципу миттєвості вва жається принцип непередбачуваності. Адже у багатьох ви падках дії юриста не запрограмовані. Виникають ситуації, до яких юрист не завжди готовий. Тому деонтологічні нор ми розраховані на такі явища і скеровують юриста на від повідні правомірні дії.
Головне у професійній діяльності юриста — вчасно прийняти оптимальне рішення.
Цьому сприяє такий принцип юридичної деонтології, як своєчасність. Не підготовлене (не обгрунтоване) рішення або невелике запізнення істотно впливають на кінцевий ре зультат або на ефективність роботи. Своєчасність забезпе чується розвиненою інтуїцією, внутрішнім переконанням і навіть певним професійним ризиком.
Юридична деонтологія характеризується також прин ципом практичності. Саме на практиці, а не під час тео ретичних занять, юрист формує норми своєї поведінки. Теорія норм поведінки юриста може передбачати його дії, але не конкретизувати їх. Однак на практиці дії юриста, як правило, значною мірою деталізуються і ніколи не повто рюються.
Важливим для юридичної деонтології є принцип конк ретності. Йдеться про конкретне рішення юриста, конкре тний внутрішній імператив службового обов'язку. Загальні рішення не характеризують особу юриста як професіонала, хоча вони можуть мати конфіденційний, тимчасовий харак тер. У підсумку юрист повинен прийняти рішення щодо себе чи своїх дій.
Звичайно, кожен принцип діє не окремо, а у взаємо зв'язку, підсилюючи один одного. У деяких правових яви щах «спрацьовують» практично всі принципи юридичної деонтології. У цьому полягає єдність принципів як необ хідна умова дії деонтологічних норм.
У процесі розвитку українського суспільства та юридич ної науки з'являться нові принципи, зокрема ті, які віддзер калюватимуть національні риси, ідеї української держав ності. Виділятимуться такі принципи, як універсальність, демократичність, правова націологія.
Важливу роль відіграють джерела формування внутріш нього імперативу службового обов'язку юриста або так звані джерела деонтологічних норм. Такі норми виплива ють з існуючої теорії професійної етики, професійно-етич них кодексів, що є результатом використання природних, моральних та правових норм.
Формуванню деонтологічних норм сприяють принципи та функції морально-психологічної служби, яка нині набу ває поширення в юридичних установах.
Оскільки деонтологічні норми юрист одноосібне вироб ляє для себе на основі індивідуальної моралі, то для них потрібна певна мотивація. Наприклад, урочисте складання обітниці, яке має давню добру традицію. Так, фахівці права та представники деяких інших професій, зокрема лікарі, наймаючись на роботу, складають відповідну обітницю -офіційну, урочисту внутрішню обіцянку щодо належного виконання службового обов'язку, яка закладена в думках і
виражена словами.
Юристам обітниця потрібна для вироблення свідомої відповідальності перед суспільством і державою у боротьбі за зміцнення правопорядку. Це своєрідна добровільна згода чесно служити народові, це також перевірка на вірність об раній професії.
Обітниця надихає на формування внут рішнього, особистого (індивідуального) правового і морального почуттів, які ви являються у самодисципліні та самоконт ролі.
Вона суттєво відрізняється від присяги та обіцянки, оскільки не є самонасильством над свободою волевиявлен ня, на відміну від присяги та обіцянки, які треба розглядати як постійний вияв останньої.
Моральний самоконтроль - здатність самостійно регу лювати і спрямовувати власну поведінку - залежить від вимогливості юриста до себе, самокритичності, рівня сві домості. духовного розвитку та особистої моральної куль тури. Тому обітницю складають не у перший день праці, а після певної адаптації, осмислення свого призначення.
Чинне законодавство не передбачає санкції за порушен ня обітниці юристом. Це пояснюється тим, що обітниця є основним індивідуально-моральним законом, основною мо ральною нормою для особи, яка її склала. Тобто обітниця є джерелом деонтологічних норм юриста. Адже усвідомивши свою внутрішню відповідальність перед суспільством, пра воохоронець виробляє власні моральні норми на основі обі тниці. Вони є його особистим здобутком, і він несе персо нальну відповідальність за привселюдно дане зобов'язання. Це його авторитет серед людей та колег по службі.
Обітниця також сприяє формуванню соціальних норм юриста, які регулюють його поведінку, хоча правові норми мають наказовий характер. Особа, яка склала обітницю, фор мує власну правосвідомість, власний стиль юридичної діяль ності, які повинні систематично звірятися із суттю обітниці.
^Обов'язки, закріплені обітницею, не є формалізованими правовими нормами, що лише описують потрібний варіант поведінки, а є нормами аксіологічного типу. Вони фіксують суспільне корисну мету та моральні цінності, залишаючи юристові можливість вибору засобів для досягнення постав лених перед ним завдань. Норми, які передбачають обов 'язки юриста в обітниці, поєднують якості юридичного веління з якостями морально-ідеологічного імперативу. Це такі правові норми, які визначають належну поведінку юриста у сфері його професійної діяльності з погляду не тільки права, а й моралі.
Зумовлений обітницею варіант належної й бажаної по ведінки юриста здебільшого абстрактний. Тут немає того ступеня конкретизації правових вимог, який дав би змогу застосувати санкції.
Виконання юристом обов'язків, покладених на нього обіт ницею, грунтується на моральних засадах, які склалися у нього й підтримуються силою громадської думки. Внесення тих узагальнених вимог належної і бажаної поведінки юрис та у текст обітниці є показником того, що саме ці обов'язки мають для держави особливу значущість. Вони становлять основу законодавчого формування обов'язків юриста.
Сумлінне виконання юристом обов'язків, які випливають з обітниці, виявляється у діях, спрямованих на охорону право порядку. Передбачені обітницею обов'язки - невід'ємний структурний елемент юридичної деонтології.
Отже, факт прийняття обітниці юристом визначає май бутній професійний шлях, формує свідому правову пове дінку, стає передумовою правоохоронної діяльності. Така самостійність має постійно супроводжуватися духом права її моралі. Тобто у випадку зміни політичної влади не на ко ристь народу дух права й дух української національної мо ралі мають підтримувати у юриста здоровий глузд, допома гати йому виконувати дану обітницю.
Порушення юристом обітниці - це зрада власної совісті, свого народу. Особа, яка це вчинила, має добровільно залишити службу, бути готовою нести не лише мо ральну, а й юридичну відповідальність за свої вчинки.
Отже, праця за обітницею - це праця за велінням серця, згідно з принципами юридичної деонтології, за внутрішнім імперативом обов'язку.
Джерелом норм юридичної деонтології є правнича етика та професійна культура взагалі. Усвідомлення юристом на слідків власних професійних дій формує певний досвід, який враховується у майбутньому. Деонтолопчні норми належно виникатимуть із зовнішніх дій тоді, коли юрист не піддається таким негативним інстинктам, як самозбережен ня, кар'єризм, корисливість тощо. У противному разі -це будуть не істинні джерела деонтологічних норм, і це пови нен усвідомлювати юрист.
3.2. функції юридичної деонтології
Природні, моральні та правові норми у взаємодії становлять сутність юридичної деонтології.
Саме у зв'язку з реальним нормативним змістом юридич ної деонтології виникають своєрідні функції цієї науки, які можна згрупувати у три підсистеми.
1. Функції, які стосуються особи правника:
• формування у юриста усвідомлення внутрішнього ім перативу службового обов'язку;
• конкретизація правосвідомості та правомірності дій у юристів;
• підвищення рівня правового почуття у суб'єктів права;
• виховання у юристів поваги до права;
• вироблення у правників внутрішнього переконання на основі юридичної саморегуляції, юридичної оцінки й юри дичної репутації та самоутвердження;
• встановлення юристом об'єктивної правової дійсності;
• сприяння вибору юристом справедливого рішення;
• виховання у правників духовної, моральної і юридич ної відповідальності;
• обґрунтування індивідуального регулювання профе сійних дій юристів та усвідомлення їх наслідків;
• - дотримання безпеки життєдіяльності.
2. Функції, які відображають процес формування націо нального права в Україні:
• утвердження національного духу українського права;
• забезпечення панування права;
• створення необхідних передумов функціонування української національної правової теорії.
3. Функції, які сприяють регулюванню суспільних від носин у державі:
• уміння визначити цінність права і цінність держави;
• сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні;
• сприяння виробленню індивідуальних (власних) норм професійної поведінки юриста (деонтологічних норм).
Розкриємо зміст деяких функцій юридичної деонтології.
Важливу роль відіграє насамперед функція підвищення рівня правового почуття у юристів. Загалом почуття — це особливий вид емоційних переживань, які мають чітко ви ражений предметний характер та належну стійкість. Тобто право, закон сприймаються юристом на емоційній основі і почуття - це наслідок комплексного емоційного сприйнят тя явища. Іншого шляху до свідомості (і правосвідомості) для юриста не існує. Тому доречно вести мову про культу ру почуттів, емоційну культуру.
Правові почуття юриста виявляються у здатності усвідомлювати явигце, співпереживати наслідки, розуміти людей. Почуття пов'язане з уявленням про певний об'єкт. Зміст цього уявлення і визначає правове почуття юриста, яке треба розглядати у двох аспектах: емоційно-правовому і власного обов'язку (що виражає внутрішній імперативслужбового обов'язку). Емоційно-правовий аспект дотич ний до емоцій, ідей, знання права, почуття провини, спів переживання, розкаяння. Другий аспект охоплює почуття індивідуальної професійної відповідальності та прагнення до встановлення істини й справедливості.
Обидва аспекти спрямовані на вироблення вміння про никнути у внутрішній світ людини, на пошук найефектив ніших методів юридичної діяльності у кожному конкрет ному випадку. Можна сказати, що правове почуття забез печує таку атмосферу, в якій юрист міг би встановити істину, оскільки право діє тільки через свідомість юриста, його ставлення до дійсності. Це забезпечує правові почуття службової особи. Без них неможливо вести боротьбу за справедливість, тому що юристові властиві психологічне ставлення, певна налаштованість на правові явища.
Фактично юрист діє не стільки в межах закону чи його припису, скільки в рамках сприйняття закону через почуття. Звичайно, почуття - суто індивідуальний фактор. Воно наці лює поведінку юриста на ту частину припису закону, яка сприймає певну зацікавленість, потребу тощо. Юрист не ви конує закон повністю. В цьому полягає індивідуальність пра вових дій (і відповідальність за них). Для тієї частини припи сів, яка не виконується, характерний дух права, що впливає на поведінку юриста, орієнтує його на правомірність.
Складовими правового почуття юриста є почуття за конності, власного обов 'язку, милосердя та ін. Існують і специфічні принципи правового почуття юриста. Це пере дусім індивідуальність, зацікавленість, емоційність, відпо відальність, стійкість, дух права тощо.
Правове почуття юриста пов'язане з іншими правовими категоріями. Зокрема, це стосується правосвідомості, яка містить сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та приписів права. Зрозуміло, що правові почуття є складо вим елементом правосвідомості юриста, як і будь-якої ін шої особи, підсвідомим виявом правової психології.
На формування правового почуття юриста впливають:
ерудиція, рівень соціалізації, вольові якості, творче мис лення, твердість духу, комунікабельність, розсудливість, наполегливість, уміння керуватися здоровим глуздом тощо.
Основний критерій правового почуття — прийняття юристом правильних рішень у конкретній ситуації. Право ве почуття юриста проходить довгий шлях синтезу у про цесі професійної діяльності.
Вагомим здобутком юридичної деонтології є формуван ня національного духу українського права.
Вперше проблема духу права була розглянута давньорим ськими юристами, згодом - визначним французьким полі тичним мислителем Ш. Монтеск'є у його основоположній праці «Про дух законів». Німецький філософ Г. Гегель у працях «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопе дія філософських наук», «Філософія права» грунтовно роз крив поняття суб'єктивного духу (проблема волі), дійсного духу (питання договору, злочину і покарання законом), об'єктивного духу (право, мораль), абсолютного духу, філо софії духу, духу логіки, волі духу та ін. Філософ довів, що в законах відображається національний характер певного на роду, ступінь його історичного розвитку тощо.
Дух людини - це насамперед її світогляд, ідеї, віра, спо дівання, думки, творіння і взагалі її власна внутрішня атмо сфера. Він вічний і належить лише одній конкретній люди ні. Дух - це також внутрішній вияв морального та інтелек туального розвитку людини. Він сильніший від самої лю дини і виявляє себе не одразу, а через тривалий час. Ство рені людиною матеріальні речі повністю їй не належать, а дух - це її власність. Кожна людина має право на власний дух. Відсутність духу у людини характеризує її негативно.
Для юридичної деонтології важливо з'ясувати поняття духу права, який виявляється в природі. Всесвіті, законах та різних нормативних документах. Адже закони творять юристи - члени суспільства, а право є відображенням при роди, величі духу народу. Звідси можна зробити висновок, що дух законів - це їхній внутрішній вияв, структура та пе вна сила регулювання суспільних відносин. Тобто дух пра ва відображає зміст природного права і законів, а правові почуття юриста спрямовані передусім на сприйняття духу законів і права в цілому. Тому є потреба розмежувати по няття духу права і духу законів.
Дух права здебільшого складається з духу законів. Проте не кожен закон є корисним та цінним і заслуговує на всена родне схвалення. В деяких приписах, а інколи в цілому законі відсутній здоровий дух. Дух права формує сам рівень духов ності, моральності суспільства, оскільки закони приймаються постійно і, як правило, цілком нові, що не дає змоги гово рити про вичерпність законів у конкретний момент. Тобто законотворчість завжди відстає від процесу створення мо ральних норм, що на практиці відображається стійкою від сутністю норм правового регулювання суспільних відносин. Та, зрештою, з розвитком суспільства завжди з'являються но ві прецеденти, що вимагають появи нових правових норм.
Існує істотна різниця між буквою і духом закону. Так, бу ква закону відображає обов'язковий припис поведінки особи, незважаючи на її внутрішню реакцію, а дух закону спрямо ваний на відображення ідей законодавця. Тобто дух закону значно складніший порівняно з буквою закону, хоча вони доповнюють одне одного. Загалом дух закону виражає істо рично зумовлену мету букви закону. Всупереч духові права часто приймаються відомчі нормативні акти, які суб'єк тивно тлумачать закон. У цьому випадку витримана буква закону, а дух права змінений або взагалі проігнорований.
Деонтологічні норми, які особа виробляє для себе, по винні орієнтувати правомірну поведінку юриста на дотри мання не стільки букви закону, скільки духу права. Цей момент зафіксувати у чинному законодавстві, відобразити на письмі дуже важко. Здебільшого поведінка юриста ске ровується на дотримання лише букви закону.
Отже, право існує для того, щоб встановлювати відпові дні межі поведінки для членів суспільства. Його дія забез печується відповідними інститутами, які покликані реалі зувати правові норми на практиці. У випадку відсутності таких інститутів право втрачає інколи силу, а не цінність, і діяти не перестає. Дію права забезпечує його ідея, дух. Це ж стосується і того моменту, коли вказані інститути лік відовані, а дух права не зникає. Існує третій випадок, коли раніше прийняті закони ліквідовані, але їхній дух продов жує діяти. 1 не з почуття страху чи боязні (хоча і таке буває, але нетривалий період), а з почуття глибокої поваги до пра ва, норми якого схвалило суспільство, оскільки вони відо бражають інтереси більшості.
У такому випадку говорять про національний дух права. Його розкривають факти з історії держави і права. У них відо бражаються історичні традиції, національні звичаї, психо логічні властивості характеру нації, особливості її потреб та інтересів, умови і можливості життя. Адже право - це продукт людської культури і цивілізації, їхнє надбання. Воно виражає загальнолюдські інтереси, національні ідеї, є унікальним, неповторним витвором людського розуму, од ним із знарядь забезпечення соціальної справедливості, прав та інтересів людини. Через право практично виража ються національні, загальнолюдські цінності, особливо національна мораль. Це все сприяє формуванню національного духу права. Тому без знання його історії формувати новітнє право неможливо. Лише окремі особи прагнуть обходитися без знання історії, що є їхньою великою помилкою.
Історія правильно визначає шляхи майбутнього і гаран тує неповторюваність помилок, що треба враховувати у законотворчому процесі, який триває в Україні. Адже нові тнє українське право покликане виражати рівень загальної правової культури українського народу, бути інструментом духовного оздоровлення.
Цінність національного духу українського права потріб но шукати у витоках історії права. Так, вигідне геополітич-не становище України-Руси сприяло високому рівню роз витку відносин з Візантією, Римською імперією, зі сканди навськими та багатьма іншими державами, утвердженню демократичності внутрішніх суспільних відносин, терпи мості, толерантності, високій правовій та політичній куль турі, запровадженню писаного права тощо. Тобто давнє київське право почало творити міцну правову традицію. На розвиток права у Київській Русі позитивно вплинуло при йняття християнства, правові ідеї Візантійської держави, проникнення біблійних правових норм, рецепція світського та церковного візантійського права.
Міцність українського права передусім полягає в тому, що воно побудоване на звичаєвому (була витворена значна кількість норм народного звичаєвого права) та церковному праві. Зокрема, значну роль відігравали церковні суди. Вони схвалювали родинне право, сприяли виборам священиків, ігуменів та митрополитів. Тобто політико-правовий устрій Київської Русі був на той час зразком для інших держав, оскільки тут панував високорозвинений національний дух, одвічне і природне прагнення миру.
Ментальність українців і в наступний історичний період формувалася під впливом компонентів правових культур багатьох держав, особливо західних. Тому в Україні завжди переважала система саме західноєвропейських, а не азіат ських цінностей, хоча в останніх українське право, зважаю чи на історичні обставини,певною мірою розчинилося.
Отже, національний дух українського права не лише вби рає у себе інтелектуальний потенціал української нації, а й використовує традиції, кращі способи та методи правового регулювання інших народів. Надбання інших націй повинно мати практичне застосування в українській правовій системі.
Національний дух українського права — це внутрішній вияв права у контексті історичного розвитку та формування культурних і правових надбань цивілізо ваних держав.
В українському праві зберігається історична наступність та спадковість, що пов'язано з розвитком української дер жавності. Першими зразками українського національного права є, звичайно, збірники чинного законодавства Київсь кої держави: «Руська Правда», Статут Ярослава Мудрого, Статут Володимира Мономаха та міжнародні договори Русі і Візантії. «Руська Правда» була першою збіркою писаних законів, що ґрунтувалися на звичаєвому праві. Зокрема, у ній не передбачалися смертна кара, тяжкі тілесні покарання, тюремне ув'язнення тощо, незважаючи на те, що в той же час у Західній Європі широко використовувалися тортури. Фактично «Руська Правда» є збірником найгуманніших за конів, засобом національного утвердження. Тому відрод ження і використання політичних, моральних, культурних, національних, загальнолюдських г/інностей, закладених у «Руській Правді», дало б змогу оздоровити сучасне українсь ке право, виховати українську наиіонально-правову еліту, яка б вивела нашу державу на шлях європейського розвитку.
Основу національного права становлять також такі тво ри, як «Повчання чадам» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Слово про Закон і Благодать» їларіона, а також правові й політичні погляди київських та галицько-волинських князів, християнських мислителів.
Правотворчі традиції Київської Русі підхопила Галицько-волинська Русь, а потім Литовсько-Руська держава. Це спри яло розвиткові нового українського права. Відомо, що прин ципи українського права широко використовували литовські князі. Тому Литовські статути (особливо «Новий», 1588 р.) вважаються своєрідним українським національним кодексом.
Значний внесок у формування національного духу права зробила українська козацька держава. В її устрій було за кладено чимало принципів державного устрою Київської держави. «Березневі статті» Богдана Хмельницького, «Вивід прав України» (перший український міжнародно-правовий документ), конституція (угода) Пилипа Орлика, кодекс українського права — «Права, за якими судиться малоросій ський народ», «Історія Русів» та інші важливі документи відображали українську національно-правову ідею, стали своєрідною духовною субстанцією, мобілізували духовно-моральні сили усієї української нації, піднесли життєдіяль ність національного духу права.
Звичаї, більшість яких побутувала на Запорозькій Січі, склали «козацьке право». Джерелом звичаєвого права запо рожців були також трансформовані норми давньоруського права, а також запозичені традиції та правові норми сусід ніх народів. Звичаєве право запорожців - це приклад ран ньої стадії формування правових норм. Мета покарання полягала в основному у відшкодуванні збитків, хоча засто совувалися і більш жорстокі покарання, запозичені в азіат ських народів.
Доба козацтва характеризувалася доволі високою право вою культурою. Демократичні вибори гетьмана, сприйняття лідера як першого серед рівних громадян, парламентський устрій конституції Пилипа Орлика та інші чинники підтверд жують, що український народ не був схильний до монархіч ної влади. Державні питання вирішувалися колегіальне. Це важлива основа національного духу українського права.
На формування нового українського законодавства по зитивний вплив мали Магдебурзьке право та ухвали польсько-литовського сейму, що сприяло зміцненню основних правових ідей в Україні.
Національний дух українського права активно формува ли в тяжких соціально-політичних умовах представники української правової й політичної думки Микола Костома ров, Сергій Подолинський, Маркіян Шашкевич, Іван Ваги-левич, Кость Левицький, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Микола Міхновський, Іван Франко, Станіслав Дністрянський, Микола Хвильовий, Микола Скрипник, В'ячеслав Липинський та інші. їхні наукові праці істотно вплинули на розвиток українського права. Деспотизм ро сійського царизму негативно вплинув на національний дух права українського народу. Різноманітні домисли, неправ дива інформація про Богдана Хмельницького, Івана Мазепу та інших гетьманів, фальсифікація та перекручення істо ричних подій, фактів дуже нашкодили українському праву. Але національний дух права попри все це зберігся.
У 1917-1920 рр. разом з відродженням Української дер жави почали відновлюватися демократичні засади україн ського права. Чотири Універсали Центральної Ради стали важливими нормативно-правовими актами нового україн ського законодавства.
Звичайно, український консерватизм у XX ст. нівелював національне питання як основу політико-правової концеп ції держави.
У 1990-1991 рр. розпочалося відродження українського новітнього права, яке має незаперечну цінність як основа духовного оздоровлення українського суспільства.
Отже, відтворення національного духу українського права - важлива функція сучасної юридичної деонтології. Навіть найкращі знання не підносять професіоналізм юрис та настільки, наскільки це робить національний дух права. Становлення правової, високоцивілізованої держави немис лиме без знання правдивої історії України, використання національних здобутків у юридичній науці. Українське су спільство, не спираючись на національний дух, знову може обрати хибний шлях розвитку. Тому духовними і моральни ми орієнтирами повинні слугувати такі чинники духу, як любов, радість, мир, терпимість, милосердя, доброта, ві ри, поміркованість, стриманість. Вони мають бути при таманні кожному українському юристові.
Для розвитку юридичної деонтології важливе значення має функція забезпечення панування права. Право, як відомо, складається з дозволів, зобов'язань і заборон. Воно гарантує природні права людини, її свободу, допомагає реа лізувати свободу волевиявлення, а також утримує суспільс тво від хаосу й безладдя, об'єднує людей, створює правові відносини, встановлює суспільні зв'язки і може існувати без держави. Оскільки право є духовною та моральною су-спільнот силою, то поза ним не перебуває жодна особа. Принципи права, побудовані на заборонах, обмежують лю дину і позбавляють її певної неправомірної свободи, зде більшого свободи тіла, а не душі. Право - це також прав да, яка не завжди ототожнюється з державою. Держава зникає, якщо право не діє. Адже завдяки правовим нормам громадяни беруть участь у вирішенні загальнодержавних справ, здійснюють державне та місцеве самоврядування, мобілізують духовно-моральні сили усієї нації.
У суспільстві існує певна ієрархія норм, де підзаконні ак ти, відомчі нормативні документи підпорядковані відповід ним законам. А закон - це зовнішній вияв права. Тому доці льно розмежувати такі поняття, як верховенство, всесилля, панування закону та права. Закон нікому не підвладний, він має відповідати суспільним вимогам. Проте закон може міс тити у собі суперечливі, навіть шкідливі норми. Це означає, що верховенство закону не завжди виправдане, хоча воно може виникнути з моменту прийняття закону. Поряд з вер ховенством закону існує верховенство людини, державного апарату, а це не завжди доцільно, можливе верховенство правового закону. Всесилля закону може бути тимчасовим явищем, розрахованим на певний період, за умови, що тако го всесилля потребує конкретна ситуація в суспільстві.
Панувати може лише правовий закон, а неправовий за кон не діє, не визначається суспільством. Останній створе ний не для народу, а для можновладців. Тому панівним за кон є у по справжньому демократичному суспільстві. Проте навіть за такої обставини діють лише окремі частини зако ну. Наприклад, це стосується законів України про міліцію, про мову та ін. Рідко який закон, що не відповідає умовам панування, виконується повністю.
Всесилля права також не відповідає дійсності, бо воно не всесильне. В окремих випадках більшу силу мають ду ховність, мораль, звичаї чи інші соціальні норми.
Верховенство права - це один із принципів демократичної держави.
До нього повинні прагнути всі члени суспільства. Але окремі регіони, населені пункти, здебільшого віддалені від великих міст, майже не відчувають верховенства права, во ни використовують у своїй життєдіяльності вплив різних соціальних норм, звичаїв тощо.
Зміст панування права полягає у тому, що воно займає домінуючу позицію порівняно з державою. Це гарант прав, свобод і законних інтересів громадян. Панування права означає, що воно не може залежати від політичних сил та ідеології, а втілене у звичаєвому праві, реально існуючих стосунках, не залежить від статі, суспільного становища, на ціональності тощо. У пануванні права значну роль відіграє духовна і моральна сили, які не можуть бути утворені дер жавою. Вони вищі, ніж сила держави. Пануванню права передує панування національної моралі, загальнолюдських цінностей у регулюванні суспільних відносин, воно зумов лене природно-історичними правами людини і спирається на духовні й моральні засади суспільства. Для утвердження панування права потрібен час, але завдяки цьому людина впевнена у завтрашньому дні. Незважаючи на те, що дер жава обмежена правом, яке сама приймає, вона ще й відпо відає за панування права в суспільстві.
Панування права має певні передумови. Це: визнання державою та її органами пріоритету права, підпорядку вання владних структур праву, наявність високої правової культури посадових осіб (у тому числі юристів), високо-професійна діяльність юристів, додержання державою ос новних прав людини, наявність чіткого законодавства, зла годжені дії кожної з трьох гілок влади — законодавчої, су дової та виконавчої, налагоджений високий контроль за пануванням права з боку Конституційного Суду, прокура тури, адвокатури, суду і громадськості. Задоволення цих передумов означає, що держава наближена до правової ін ституції, оскільки абсолютне, повне панування права мож ливе лише у такій державі, а не в тоталітарній.
Крім цих передумов, існують ще й специфічні ознаки панування права, якими, зокрема, є:
• висока правова культура, правосвідомість і законослу хняність громадян;
• повага до права усіх членів суспільства;
• регулювання відносин у всіх сферах;
• створення законів, які не суперечать духовному праву, інтересам суспільства;
• забезпечення виконання правових норм не стільки дер жавним примусом, скільки переконаннями;
• відсутність верховенства людини чи ідеології над пра вом;
• сприяння держави відкритому доступу людини до здійснення і реалізації її основних прав;
• високий рівень правового почуття.
Звичайно, панування права ґрунтується на певних прин ципах. Серед них: корисність, забезпечення інтересів за гального блага, позитивні погляди на закон, загальнообо в'язкова сила, незалежність від дій окремих осіб, принцип «дозволено все, що не заборонено законом».
До функцій панування права належать: забезпечення іс нування правової держави; захист загальнолюдських цінно стей та інтересів; піклування про громадян, регуляція дер жавного примусу, розподіл прав і обов'язків, об'єднання української нації, створення правовідносин та системи су спільних зв'язків, формування правил поведінки, націо нальної системи норм та правосвідомості у громадян. Ці функції орієнтують юристів на створення таких власних норм діяльності, які б сприяли пануванню права в Україн ській державі.
Юридична деонтологія передбачає ство рення умов для функціонування україн ської національно-правової теорії, яка б ґрунтувалася на духовному звичаєвому праві, відповідала національному духові народу, підкреслювала національну своє рідність правової системи, утверджувала право української нації. Це — продукт української нації (і держави, коли вона вже існувала), виразник правової свідо мості народу. Тому національно-правова теорія розкривається через вивчення іс торії українського права та державності.
Так, кожен політико-правовий документ, створений ук раїнцями у будь-яку добу, наголошував на автономії, обме жував вплив імперій. Були спроби створити суто національні законодавчі акти. Наприклад, велику історичну цінність має конституція Пилипа Орлика, кодекс «Права, за якими суди ться малоросійський народ» та ін. У козацькій гетьманській державі право було побудоване на засадах військової демо кратії, хоча саме воно не фіксувалося письмово.
' На всіх етапах розвитку українського суспільства націо нально-правова теорія захищала своє національне право, виробляла власні правові норми. Характерною рисою було утвердження повноважень права не засобами примусу чи насильства, а в основному засобами громадської думки та переконання. При цьому важливу роль відігравали мораль ні норми, які і сьогодні допомагають формувати право (особливо це стосується західного регіону України). Тобто ідеї національної державності розвиваються разом з ідея ми національного права.
Україна стала суверенною державою. Разом з тим бага товіковий економічний, політичний, духовний і моральний занепад, негативний досвід творення держави як об'єднан ня республік дають підставу стверджувати, що становлення правової держави, для якої характерні повновладдя народу, гарантії прав і свобод кожного громадянина, доцільно по чинати з національно-правової теорії.
Акт проголошення незалежності України, Декларація про державний суверенітет України, а згодом і Конституція України - це не тільки державні документи, а й відповідна дія українського народу, рівень його політичної свободи, що віддзеркалилися в цих документах. У них закладені основи національно-правової теорії, які необхідно реалізу вати на практиці.
Акт проголошення незалежності України створив умови для формування нової правової системи з пріоритетом національ них ознак.
Цей документ дав поштовх до обгрунтування національ но-правової теорії, вираженої у Конституції України, тим більше, що до цього зобов'язує інтеграція нашої держави у європейські і світові правові структури.
Враховуючи, що правова система України має змішаний характер (йдеться про публічне й приватне право), потріб но орієнтуватися на міжнародне та європейське право, міжнародні стандарти, але зберігаючи власні традиції фор мування національно-правової теорії. Дня цього необхідна комплексна, фундаментальна теоретична розробка націо нальної правової системи України, цілісна демократична законодавча основа та гуманістична спрямованість.
Виходячи з і{ього, сучасна юридична деонтологія спря мовує українського юриста на створення дієвої національно-правової теорії, яка є гарантом розвитку суверенної право вої держави, утвердження цивілізованого правопорядку.
Відзначимо й таку функцію юридичної деонтології, як сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні. Досягти його можна різними способами, зокрема жорстокістю чи тортурами, і цивілізовано - формуванням культури, законослухняності, правосвідомості тощо.
Існує тісний зв'язок між правопорядком і законністю. Правопорядок - це наслідок законності, її результат. Можна стверджувати: який рівень законності у державі, такий і стан правопорядку, оскільки правопорядок перебуває під захистом закону та й держави в цілому.
Отже, цивілізований правопорядок — це результат досить високого рівня загальної нормативної культури та правосвідомості громадян, свідчення ефективного право вого регулювання правовідносин, їхня стабільність, а також надійні юридичні гарантії прав і свобод членів суспільства.
Цивілізований правопорядок - основна цінність народу, він несумісний з приниженням гідності людини і можливий лише у правовій державі.
Правова держава забезпечує зміцнення свідомої дисцип ліни громадян, виховує повагу до права, створює умови для нормального функціонування суспільства з використанням традицій, звичаїв та культури народу. У такій державі ос новними засобами дотримання високого ступеня правопо рядку є не стільки покарання, скільки переконання, вихо вання, авторитет державної влади та правосуддя. Головне у цивілізованому правопорядку - забезпечення охорони прав і свобод громадян, шанобливе ставлення до них (у тому числі і в державних установах), утвердження віри насе лення у державу та йустанови.
Досягти ідеального правопорядку неможливо. Але звести до мінімуму вчинення злочинів можна. Основне - піднести духовний рівень життя народу, підвищити його правосвідо мість, домогтися високого ступеня професіоналізму юристів та працівників вищих державних органів. Наразі вся право охоронна діяльність і нормативна база повинні мати націо нальне підґрунтя, а при врегулюванні різноманітних конфлі ктів треба використовувати духовні норми, законослухня ність населення, високоцивілізовані способи співжиття.
Отже, кінцева мета юридичної деонтології як науки по лягає у тому, щоб допомогти юристові виробити такі власні норми поведінки, які орієнтують на піднесення суспільства, встановлення цивілізованого правопорядку, правового за безпечення життєдіяльності народу.
Юридична деонтологія сприяє виробленню індивідуаль них норм поведінки. Причому ці норми є поєднанням при родним, моральним і правовим. Індивідуальні норми можуть відповідати загальноприйнятим або суперечити їм. Зміст і ступінь відхилення індивідуальних норм від інших можуть бути різними залежно від причин та інтенсивності існуючої невідповідності. На вироблення юристом власних норм по ведінки впливають також його знання (загальні і профе сійні), ерудиція, інтелект, психологічний стан, певна ситу ація тощо. Проте найбільший вплив мають духовні норми.
Природні норми є основою моральних, правових та ін ших видів соціальних норм. Вони становлять підґрунтя ду ховності, орієнтують юриста на добро, опосередковано впливають на юридичну практику через свідомість людей. Відомо, що дотримання природних норм - це запорука ви конання норм права, навіть вчинення гріха призводить до порушення правових норм. Правові й природні норми виро бляють певну систему поведінки. Хоча деякі природні норми незафіксовані у праві, проте юристи ними користуються (ін коли й несвідомо). Ефективність їх використання полягає в тому, що юрист чинить згідно зі своїми переконаннями, а не зі страху перед законом. Це вагомий здобуток юриста, крок до цивілізованого суспільства, особливо, коли на зло він від повідає добром (звичайно, така дія юриста досить умовна).
Правова та духовна свідомість збігаються, а правова культура будується на духовності. Якщо ж роль природних норм незначна, то знецінюється право, мораль і знижується життєдіяльність, оскільки правові норми регулюють части ну суспільних відносин, а духовні - усі відносини, хоча й багато природних норм трансформувались у законодавство.
Відокремлення держави від церкви зовсім не означає відокремлення права від релігії.
Соціальні норми мають розвиватися на тлі духовних, що підкреслює єдність нормативних і ненормативних правил поведінки. У правовому регулюванні завжди зацікавлена держава, але пріоритетними є духовні норми.
Юрист повинен керуватися природними нормами у своїй діяльності. Щоб вирішити долю людини, яка потрапила у складну життєву ситуацію, юристові треба насамперед зрозу міти, поставити себе на її місце. Згідно з природними норма ми, до кожної людини юрист повинен ставитися гуманно, поважати її честь та гідність. Щоб зрозуміти людину, по трібне юридичне милосердя. І лише тоді громадяни прислуха ються до юриста. Адже від кожного слова і дії юриста зале жать доля людини, її майбутня поведінка, життєдіяльність узагалі. Юрист порушує, наприклад, одну із заповідей «не убий» тоді, коли вбиває людину словом, доводить її до від чаю, надмірного непотрібного хвилювання, злості, а інколи й самогубства. Принижуючи людину, юрист позбавляє її остан нього шансу виправитися, повернутися до нормального життя.
Що потрібно юристові брати за основу, виробляючи власні норми поведінки та формуючи внутрішній імператив службового обов'язку?
Основне — пізнати самого себе, що є ве ликим мистецтвом.
Юрист, який не здатний себе пізнати, не буде здатний і до саморегуляції, об'єктивної самооцінки. Кожному юрис тові важливо знайти своє місце у правоохоронній діяльності, оскільки у цьому й виявляється велике людське щастя.
Юридичну діяльність мають супроводжувати й такі на станови: розмірковування є джерелом юридичної сили, чи тання - джерело юридичної мудрості, любов до інших є виявом добра у світі, юридичне милосердя - це ключ до самоутвердження в суспільстві, приязнь - шлях до щасли вих результатів; дарування і віддавання застерігає від само любства; спокій потрібен душі людини. Сповідування цих принципів певним чином спонукає юриста формувати у собі основні деонтологічні норми.
3.3. Компоненти юридичної деонтології
Як і кожна наука, юридична деонтологія має свої ком поненти. Дискусію, яка нині точиться навколо їх визначен ня, ми пропонуємо розв'язати так. Відомо, що кожна люди на, спеціаліст у тому числі, сприймає інформацію з певною послідовністю: свідомість - професійне почуття - готов ність до професійної дії - професійна дія - усвідомлення наслідків професійних дій. Визначальними чинниками компонентів юридичної деонтології є свідомість, професій не почуття й усвідомлення наслідків професійної дії. Дже релами цих компонентів є різноманітні види культур. Тому можна вести мову про духовне (моральне, правове, інфор маційне, національне та ін.), професійне почуття, отже, про основні компоненти юридичної деонтології, враховуючи й усвідомлення наслідків вияву почуттів у професійних діях, що є своєрідним стимулюванням свідомості.
Для зручності згрупуємо компоненти юридичної деонтоло гії у підсистеми, блоки (хоча таке групування досить умовне):
а) знання про духовно-національне почуття, яке визна чається такими видами культур, як: духовна, національна, фольклорна, релігійна, політична, філософська, наукова, державна, конституційна;
б) знання про морально-правове почуття, яке формує ться культурами: моральною, звичаєвою, корпоративною і правовою;
в) знання про психологічно-естетичне почуття, яке зумо влюється культурами: психологічною, інтелектуальною, куль турою підсвідомості, емоі{ійною, педагогічною, естетичною;
г) знання про професійне почуття, що набувається під впливом культур: інформаційної, економічної, акторської, управлінської, менеджментської, зовнішньої, фізичної, бойо вої, технічної, математичної.
Внутрішні аспекти цих та інших видів культур (суб-культур) є компонентами юридичної деонтології. Кількість видів культур є значною. В одних випадках субкультури виступають як основні, в інших - вони лише дотичні до юридичної деонтології. Це залежить від спеціалізації та на пряму юридичної діяльності.
Для юридичної деонтології важливо дослідити її компо ненти з погляду культури, а також культурологічний зміст службового обов'язку, особливо його внутрішнього імпера тиву.
З культурологічного погляду варто дослідити взаємо зв'язок (дифузію) видів культур, їхній вплив на формування внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста, зосереджуючи увагу на можливих конфліктах.
Досить складно з'ясувати структурні елементи кожного виду культури, оскільки дослідники ще не дійшли щодо цьо го спільної думки. Виходячи з аналізу елементів культури загалом, де компонентами є знання, цінності та поведінка, можна стверджувати, що провідним є знання з певної галузі культури. Наприклад, у правовій культурі - це знання права, в економічній - економіки, в психологічній - психології, психіки людини тощо. Крім цього, потрібні знання загальної теорії культури, філософії культури. Вони дають змогу побу дувати абстрактну теорію конкретного виду культури.
Не менш важливим для юридичної практики є дослід ження цінностей кожного виду культури. Тут існують щонайменше із досліджуваних два напрями. Перший спря мований переважно на вивчення загальної професійної дія льності (у тому числі юридичної етики), другий - на тлума чення внутрішнього імперативу службового обов'язку.
Цінність складового елемента окремого виду культури для юриста полягає в тому, що він містить певний перелік професійних моральних якостей. Незважаючи на те що до кожного виду культури входять всі загальні моральні якості (загальнолюдська мораль), провідну роль все ж відіграють професійні моральні якості, їх пряме або дотичне відношен ня до конкретної культури. Тобто цінність окремого виду культури поєднує загальнолюдську і професійну мораль.
Юридична деонтологія не досліджує професійної мора лі. Це завдання правничої етики, яка, крім цього, здійснює класифікацію цієї моралі, визначає складові елементи про фесійної моралі для юридичної деонтології. Остання визна чає, як впливають прямі чи дотичні елементи професійної моралі на формування внутрішнього імперативу службово го обов'язку юриста. У такий спосіб здійснюється розподіл елементів професійної моралі між правничою етикою і юридичною деонтологією. Зрозуміло, що при такому роз поділі є складові елементи, які належать одночасно до тієї й іншої галузей, до того й іншого виду культури. Це явище називається дифузією культур.
Завдання культурології полягає у тому, щоб дослідити «мирне співіснування» спільних елементів двох дисциплін, двох або більше видів культур з іншими структурними елементами. Також культурологія визначає рівень впливу кожного елемента професійної моралі на різних етапах до слідження, дає змогу уявити можливі суперечності (куль турні конфлікти).
Кожний вид культури чинить певний вплив на професійні моральні якості, поведінку юриста, яка повинна Грунтуватися на свідомому виконанні норм моралі й права. Важливого зна чення при цьому набувають добровільність, свідоме виконан ня вказаних норм, що є своєрідним взірцем поведінки юриста.
Взагалі правомірна поведінка правника залежить від рів ня його загальної культури, загальнолюдської моралі. Але професійна правомірна поведінка - це багатовимірний фе номен, у якому важливу роль відіграють дисциплінарні елементи, що мають специфічні ознаки правоохоронної ді яльності. Відтак, загальна культура є органічним компо нентом юридичної деонтології.
Об'єктом культурного впливу є внутрішній імператив службового обов'язку. Тобто йдеться про культуру як пород ження внутрішнього імперативу та реалізацію його юристом на практиці. Культурологія допомагає докладно відповісти на запитання: чи морально обгрунтований внутрішній імператив службового обов'язку юриста і чи дотримався юрист культу ри впровадження цього обов'язку в службові дії?
Отже, культурологічний аспект юридичної деонтології дає змогу глибше зрозуміти внутрішній імператив службового обо в'язку. У юриста розвивається здатність не лише сформулювати культурологічну думку, а й реалізувати службову дію в контексті культури.
Онтологічний вимір юридичної деонтології передбачає культурологічні аспекти внутрішнього імперативу службо вого обов'язку.
Р о з д і л 4
СПІВВІДНОШЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ З ПРОФЕСІЙНОЮ КУЛЬТУРОЮ ТА ПРАВНИЧОЮ ЕТИКОЮ
4.1. Поняття «професійна культура юриста»
Поняття професійної культури тісно пов'язане з понят тям культура праці. Однак вони не ідентичні. Коли йдеться про будь-яку працю, у тому числі некваліфіковану, повсяк денну, де не потрібні спеціальні знання, то тут доцільно вживати термін «культура праці». Але це поняття може означати і кваліфіковану працю, пов'язану зі спеціаліза цією, професіоналізмом, виробничою діяльністю. Це озна чає, що культура праці вміщує і професійну культуру, тобто перше поняття ширше, ніж друге.
Професійна культура невіддільна від культури особи, яку характеризує насамперед праця, діяльність, виконання службових обов'язків. Тільки працею, її якістю людина пе ретворює світ і матеріалізує свої сили та здібності. Крім цього, культура особи - це філософська категорія, що ві дображає рівень соціалізації людини, її придатність до того чи іншого виду професійної діяльності.
Стосовно юридичної праці зазначимо, що вона грунтує ться на теоретичних юридичних знаннях, практичних на вичках, духовно-моральних засадах, котрі становлять осно ву професійної діяльності.
Професійну діяльність юриста характеризують такі ка тегорії: професійна орієнтація, професійне самоутверджен ня, професійна майстерність, талант, соціальні почуття, професіоналізм, продуктивна діяльність та ін.
Так, професійне самоутвердження юриста невіддільне від культурного й морального стану суспільства.
Професійна майстерність юриста визначається перед усім високим рівнем теоретичної підготовленості, продук тивною діяльністю, талантом, високими моральними якос тями, розвиненими соціальними почуттями. Провідну роль відіграють талант та соціальні почуття. Під талантом розуміють високий рівень здібностей юриста, нахил до юридичної діяльності, вміння відчувати нове, що виявля ється у результатах службової діяльності. Талант, як відомо, вроджена якість. Зрозуміло, талановитим юристом може бути не кожен. Проте творчі інтелектуальні здібності по винні розвивати всі.
Соціальні почуття юриста знаходять вияв у професійних емоційних переживаннях, що мають чітко виражений пра вовий і моральний характер. Це стійкість, врівноваженість, стриманість у виявленні емоцій.
Одним із критеріїв професіоналізму юриста є вироблення власного почерку юридич ної діяльності, постійна потреба продук тивно працювати, виховання необхідних навичок та звичок.
Виходячи з цього, під професіоналізмом юриста розумі ємо ступінь знання права, юридичної практики, навички застосування правових норм, мистецтво спілкування, що Знаходять вияв у повсякденній діяльності.
Продуктивність праці у професійній діяльності юриста виявляється у прагненні встановити істину і прийняти пра вильне рішення, застосовуючи нові, прогресивні засоби, уникаючи приниження честі та гідності людини. Звичайно,-продуктивна діяльність, яку можна назвати ще творчою дія льністю, пов'язана з виробленням нової мети і відповідних їй прийомів. Така діяльність має Грунтуватися на глибоких та міцних теоретичних спеціальних правових знаннях, на практичних навичках, які становлять основу професійної юридичної діяльності [75, с. 7].
Предметом професійної моралі правника є загальнолюдсь ка мораль, на якій позначається характер юридичної діяль ності. Професійна мораль юриста видозмінюється у зв'язку з наповненням соціальної культури новим змістом, утверджен ням загальнолюдських цінностей, прийняттям нового законо давства. Формування професійної моралі здійснюється відпо відно до рівнів різних видів культури, якими володіє юрист.
Професійна культура юриста формується поетапно. На самперед на етапі усвідомлення юристом свого призначен ня, коли відбувається певна адаптація, ознайомлення зі службовими й функціональними обов'язками та специфі кою роботи юридичної установи. Це фактично перші служ бові дії під контролем наставника.
Етап формування юриста як професіонала характеризується повною самостійністю у службовій діяльності, набуттям окремих навичок, виробленням власного стилю і культури праці та ін.
Етап досягнення вершин майстерності, становлення юрис та як професіонала настає після багатьох років (для кожного індивідуально) праці або взагалі не настає.
Зазначені етапи формування професійної культури впли вають на професійну мораль юриста, основу якої становлять регулювання службових взаємин, допомога у здійсненні правильного вибору при виконанні службових обов'язків, оптимальній реалізації прийнятого рішення у практичній діяльності.
Професійна мораль певним чином регулюється. Особли вості цього регулювання диктують правила дій - певну по ведінку, виконання функціональних обов'язків, реалізацію права. Тому професійна мораль не є чимось незмінним. Во на динамічна, варіантна, враховує соціальні умови, напря ми розвитку суспільства чи певної професії.
Отже, професійна мораль — це система моральних та морально-правових норм, які регулюють дії та поведінку особи у професійній діяльності.
У філософсько-юридичній науці існує проблема щодо визначення професійної культури юриста. Адже професій ну культуру часто змішують з культурою професійних дій, юридичною деонтологією чи правничою (професійною) етикою.
Розв'язання цієї проблеми можна вбачати в розмежу ванні поняття «професійна культура юриста» як науки і як професійної властивості юриста.
Професійна культура юриста як комплексна юридична наука є практично-ужитковою.
Як наука вона включає в себе, по-перше, систему знань про певні види культур, які властиві і необхідні особі юриста у здійсненні ним професійної діяльності (зокрема, вчення про правову, політичну, педагогічну, естетичну культуру тощо); по-друге: юридичну деонтологію як сис тему знань про формування почуття службового, юридич ного обов'язку; по-третє, правничу етику як вчення про професійну поведінку юриста з точки зору морально-етич них вимог.
З іншого боку, професійну культуру юриста слід розгля дати як його професійну властивість, яка характеризується:
• його знаннями правових та інших соціальних норм (моральних, естетичних, корпоративних тощо); .
• повагою правника до права (як позитивного, так і при родного), моральних норм, почуттям службового обов'язку;
" вмінням і навичками правоохоронця реалізовувати пра вові, психологічні та інші норми та знання;
• його готовністю настановчо виконувати свій службо вий обов'язок, діяти правомірно у будь-якій ситуації;
• власною правомірною поведінкою юриста при здійс ненні його професійної діяльності.
Методологічними основами формування професійної культури юриста — як його властивості — виступають: філософія пра ва, культурологія права, юридична деон тологія та правнича етика.
Слід зазначити, що професійна культура як властивість юриста визначається його певним правовим статусом. На явність юридичних спеціалізацій породжує специфіку про фесійних властивостей.
Правовий статус юриста визначається Конституцією України, кодексами України, законами України («Про статус суддів», «Про адвокатуру», «Про міліцію», «Про прокура туру», «Про нотаріат» та ін.), а також відомчими норматив ними документами.
Суть правового статусу юриста становлять його права та обов'язки, визначені переліченими вище документами. Во ни розкривають значення особи юриста в суспільстві, да ють змогу зміцнити правові позиції, забезпечити відстою вання інтересів народу. Правовий статус - динамічний. Він постійно модифікується, вдосконалюється залежно від роз витку суспільства. Для професійної культури правовий ста тус є основою, він впливає на професійну дисципліну, по ведінку юриста, правове почуття, службові відносини, ор ганізацію праці та ін.
Зовнішній вияв професійна культура юриста знаходить в його професійній правомірній діяльності, яка характеризує ться насамперед: професійною орієнтацією, професіоналіз мом, продуктивністю (ефективністю) його діяльності та ін.
Професійна культура юриста формується поетапно. Як що її основи закладаються під час навчання, отримання юридичної освіти, то інші складові професійної культури набуваються в процесі діяльності, коли відбувається по дальше усвідомлення свого призначення, поглиблення пі знання специфіки юридичної діяльності.
Оскільки професійна культура юриста об'єднує всі види культури особи правника (є комплексом різних видів куль тур), то всі принципи і функції цих видів визначають про фесійну культуру. Але при цьому існують певні особли вості, оскільки стрижнем є саме правова культура. Так, власні принципи професійної культури юриста мають за гальний та спеціальний характер. До загальних принципів треба віднести: захист прав юриста; рівність всіх юристів перед Законом, підпорядкування всіх відомчих актів Зако нові; єдність прав та обов 'язків юриста; презумпція неви нуватості юриста.
Принцип захисту прав юриста передбачений згаданими вище законами. Однак для його реалізації необхідні як міні мум дві умови: високі моральні якості юриста та довіра гро мадян до його службових дій. Нині реалізація наданих юрис там прав часто викликає сумнів з боку держави та й громадян щодо їх правомірності (і це інколи виправдано). Дія цього принципу пов'язана як з добором кадрів, так і з соціально-побутовими умовами, фінансовим забезпеченням, виконан ням державою своїх зобов'язань перед юристами.
Рівність усіх юристів перед законом забезпечується стат тею 24 Конституції України. Незалежно від посади юрист зобов'язаний дотримуватися правових норм і нести відпо відальність за їх порушення.
Такий принцип професійної культури, як підпорядкова ність усіх відомчих актів Законові, полягає у недопущенні будь-якої регламентації службової діяльності. «Деталіза ція» відомчих актів негативно позначається на професійній культурі.
Принцип єдності прав та обов'язків гарантує дієвість правових норм, забезпечує виконавську дисципліну юрис тів. Акцент лише на права чи обов'язки погано впливає на юридичну діяльність. Звичайно, за наявності прав обов'яз кове, а за наявності обов'язків - неухильне їх виконан ня. Отже, використання та виконання є основними засада ми необхідної і достатньої умови професійної культури юриста.
У праві кожного демократичного суспільства принцип презумпції невинуватості особи посідає чільне місце.
На юристів як на окрему частину суспільства також по ширюється цей загальноправовий принцип. Йдеться про недопущення поспішності у звільненні юристів з роботи у випадку порушення проти них кримінальної справи. Адже винуватість визначається тільки судом.
До спеціальних принципів професійної культури юриста належать: дозволяється те, що дозволяє закон; уміння ко ристуватися владними повноваженнями; самосвідомість юриста; оптимальність й ефективність юридичної діяль ності: диференційований підхід у правоохоронній роботі.
Принцип «дозволяється те, що дозволяє закон» може використовуватися лише службовими особами, в тому чис лі юристами. Тут немає місця альтернативі, плюралізму. Принцип розрахований на можливі прогалини в законі, по яву нових прецедентів та ін. Він має на меті забезпечити правомірну поведінку юриста, застерегти його від пору шення законності. Професійна мораль у цьому випадку до помагає юристові правильно реалізувати цей принцип. Од нак юрист повинен бути впевнений, що при виконанні слу жбових обов'язків його дії навіть після негативної реакції населення будуть оцінені адекватно, не ставитимуться під сумнів, не підлягатимуть ревізії з боку інших чинів та ін станцій і йому не загрожуватиме покарання.
Такий загальноправовий принцип, як «все, що не забо роняється законом, дозволяється» не притаманний профе сійній культурі юриста.
Уміння користуватися владними повноваженнями влас тиве юристам, оскільки вони наділені значною владою. Реа лізація цього принципу на практиці грунтується на високих моральних якостях представника державної влади. Багато-профільність юридичної діяльності вимагає оптимального вибору професійно-правових відносин з громадянами, які зумовлені нормами поведінки юристів, їхнім службовим етикетом, простими нормами моралі і відрізняють їх від дія льності членів інших професійних груп. Суть даного прин ципу професійної культури полягає у зіставленні законних прав юриста з його інтелектом, здібностями, внутрішньою культурою, фізіологічними можливостями особистості тощо. При такому порівнянні простежуються специфічні негативні якості: так зване захмеління від влади, зверхність, грубість.
Вони можуть виявлятися у застосуванні (правомірному чи ні) юридичних норм, при обмеженні прав та свобод, дієздат ності громадян з метою демонстрування юристом свого пра вового становища у суспільстві. Здебільшого це викликає зворотну реакцію у населення - неповагу до представників влади, підсвідому готовність підкоритися тощо.
Розглядаючи наступний принцип - самосвідомість юри ста, зазначимо, що не існує видів самосвідомості, а є лише відповідні почуття. Для юриста, його професійної культури надзвичайно важливі національні, моральні та правові по чуття. Їх треба розглядати в цілому, оскільки власне вони формують самосвідомість, яка є якісною характеристикою свідомості, вона виступає і критерієм професійної культури.
Суть принципу оптимальності й ефективності юридич ної діяльності полягає в тому, щоб забезпечити успішне виконання зовнішнього і внутрішнього імперативів служ бового обов'язку, виконати професійні дії якісно і з наймен шою втратою засобів та сил. Основною вимогою реалізації цього принципу є глибоко продуманий вибір того комплексу шляхів, форм, методів та засобів юридичної роботи, який найбільше відповідає ситуації, що склалася.
Диференційований підхід у юридичній діяльності врахо вує як загальну мету, так і конкретні обставини кожного правопорушення. Цей принцип професійної культури поля гає у роботі з кожним окремим суб'єктом правопорушення, в індивідуальних правовідносинах з ним. Організовуючи не обхідні юридичні заходи, кожен юрист, який володіє висо ким рівнем професійної культури, проводить їх з урахуван ням особливостей різних категорій людей, їхнього морально-психологічного стану, специфіки, характеру, способу життя. Так виробляється власний стиль юридичної діяльності.
Для професійної культури юриста характерний принцип гласності. Він передбачає такі напрями:
• участь широкого кола громадськості, органів влади у виробленні заходів по зміцненню правопорядку;
• реалізацію митної діяльності з участю громадян;
• інформування органів влади й управління, трудових колективів, громадських організацій, населення і засобів масової інформації про свою діяльність, як цього вимага ють відповідні закони України.
Гласність у діяльності юристів визначає рівень їхньої професійної культури, застерігає від проявів професійної деформації. При цьому юристові важливо вміти зберігати державну і службову таємницю, а також конфіденцій ність службових відомостей.
Гуманізаг/ія юридичної роботи як принцип професійної культури полягає у переконанні громадян, які схильні до вчинення правопорушень, у невичерпних можливостях лю дини та її здатності свідомо підкорятися законові, у необ хідності дотримуватися загальноприйнятих правил пове дінки, сформованих на основі загальнолюдських цінностей. Тут головне - переконання розумом, а не силою.
Для професійної культури юриста надзвичайно важливий принцип режиму законності, успадкований від соціалістич ного права. Законність в юридичній діяльності визначається рівнем професійної культури кожного юриста, що характе ризується ступенем використання і застосування норм зако ну, інших правових актів. Існує залежність між професійною культурою і службовою дисципліною, які слугують засобом зміцнення законності в діяльності юристів. Зневага до про фесійної культури призводить до морального зубожіння, що своєю чергою сприяє зниженню рівня правового почуття.
Специфічна суть юридичної професійної культури кон кретизується у таких ознаках (функціях):
" формування почуття моральної та юридичної відпові дальності;
" дотримання сформованого позитивного стереотипу по ведінки;
• вироблення моральної обґрунтованості службових вза ємовідносин;
" готовність бездоганно виконувати службовий обов'язок;
" вироблення культури професійних дій;
• погодження суспільних (надаючи їм перевагу) і особи стих інтересів юриста;
• недопущення професійної деформації;
• застереження від виявів бюрократизму тощо. Функції моральної та юридичної відповідальності бага тогранні.
Передусім, моральна відповідальність — це вкорінений у загальнолюдських цінностях і забезпечуваний громадською думкою моральний обов'язок юриста, визнаний у випадку його неправомірної поведінки як такий, що позбавлений певних цінностей, які належали іншій особі.
Моральна відповідальність настає у випадку порушення юристом загальних і професійних моральних норм або у ви падку його бездіяльності. Вона не має усталених меж, але є домінуючою у професійній культурі юриста. Закріплена за конодавством юридична відповідальність юриста, який припу стився професійної помилки, тягне за собою примусове по збавлення його певних цінностей. У цьому випадку профе сійна культура спричинена стати тим запобіжним заходом, який би не допустив покарання юриста за скоєний вчинок. Це дає змогу замість юридичне забороненої поведінки юрис та сформувати його юридичне дозволену, правомірну по ведінку.
Сформований позитивний стереотип поведінки юриста має соціальну цінність. Він полягає у свідомому дотриман ні юристом моральних та правових вимог, що в підсумку формує у нього певний зразок поведінки, професійну звич ку. Високий рівень засвоєння юристом загальнолюдських цінностей спонукає його до правомірних дій під час вико нання службових обов'язків.
Культура службових правовідносин у сфері юридичної діяльності немислима без моральної обґрунтованості. Ос нову службових відносин становлять не лише право, а й мораль, традиції, звичаї, що склалися в юридичних орга нах. Дієвість цих категорій забезпечується відображенням їхніх вимог у різноманітних статутах, інструкціях, відом чих нормативних актах, які регулюють службові відносини. Морально продумані статутні вимоги слугують основою формування юридичної культури.
Уміння бездоганно виконувати свій службовий обов'язок дається юристові не відразу, воно виховується, формується шляхом розвитку професійної культури. Адже бездоганність у виконанні ґрунтується на свідомому засвоєнні правових норм, умінні застосовувати їх у конкретних ситуаціях, що можливо за умови високої культури професійних дій. Зви чайно, кожен юрист намагається гідно виконати свій служ бовий обов'язок, але робить це по-різному, на власний роз суд. Якщо, наприклад, виконання обов'язку підпорядковане страхові перед покаранням, то, як правило, принижується роль культури дій. Тому критерієм професійної культури є виховання свідомого почуття відповідальності за дору чену справу, бажання працювати сумлінно, без права на помилку.
Важливою ознакою професійної культури є вироблення такого стереотипу мислення, за якого суспільні інтереси ставляться вище, ніж особисті. Маємо на увазі внутрішні мотиви такого мислення, яке стає закономірністю або пра вилом. Формування цих мотивів, на інше переконання, роз починається ще до обрання юридичної професії. На пере шкоді такому мисленню стають егоїзм, корисливість та ін ші негативні моральні якості, які спонукають юриста у майбутньому дбати насамперед про власні інтереси. Зви чайно, для запобігання таких тенденцій необхідні певні со ціальні умови життя та праці юристів. Роль професійної культури при цьому полягає у виробленні відповідної по зиції юриста, в умілому поєднанні особистих і суспільних інтересів у профілактиці зловживань службовим станови щем чи порушенні закону, норм моралі тощо.
Чи не найважливішою рисою професійної культури є недопущення професійної деформації юриста, оскільки са ме вона завдає великої шкоди юридичній діяльності, по су ті, паралізує, виводить з ладу працівників правоохоронних та судових органів. Професійна деформація працівників правоохоронних та судових органів спричиняється їхнім тривалим контактуванням з правопорушниками і необхід ністю реагувати на домагання настирливих громадян, а ін коли і надмірним захопленням власними владними повно важеннями.
Щодо першого чинника, то він характеризуються звину вачувальним підходом до кожної людини з боку юриста, черствістю, байдужістю, жорстокістю, навіть брутальністю. Юристи з низькою загальною культурою виявляють недо-зволений тон, нетактовні розмови з правопорушниками, не довіру, підозру щодо громадянина, піддають сумніву кожне висловлювання тощо. Дії професіонала, який прагне отрима ти відповідну інформацію, повинні мати інший характер, визначалися обставинами, ситуацією. Професійна культура покликана нейтралізувати випадки деформації, сприяти ви робленню шляхів подолання негативних явищ.
На жаль, і сьогодні в діяльності юридичних органів на явні значні елементи бюрократизму. Що стосується про фесійної культури (у сфері ведення документації), то треба розрізняти допустимі і необмежені вияви бюрократизму.
Так, культура професійних дій деколи вимагає певної формальності, елементів бюрократизму, що регламентуєть ся Законом і тільки ним. Наприклад, обов'язковими є про токоли; пояснення осіб, причетних до вчинення злочинів, висновки експертів, довідки, ухвали тощо. Однак відомчі нормативні документи (різноманітні вказівки інстанцій, телеграми, службові перевірки тощо) іноді занадто деталізо вані, насичені уточненнями, доповненнями, містять зайву регламентацію юридичної діяльності. До цього призводить низький рівень нормотворчої та управлінської культури. Це значною мірою ускладнює роботу юриста. Шлях до випра влення становища полягає у підвищенні рівня професійної культури.
Отже, професійна культура юриста покликана визнача ти межі поширення моральних норм на службову діяль ність; утверджувати загальнолюдські цінності, українські національні традиції та звичаї, теоретично обґрунтувати їхню необхідність, сутність та специфіку вияву на прак тиці, відображати норми службової поведінки працівників, піддавати її критично-ціннісному аналізові, сприяти доці льному вибору тих чи інших правил взаємовідносин та принципів професійної моралі.
Професійна культура юриста як різновид культури осо би вбирає в себе внутрішні і зовнішні професійні аспек ти практично усіх видів культур. Професійна майстерність юриста визначає його вміння застосовувати у процесі реа лізації правових норм результати існуючих видів культур (субкультур), здійснювати правове виховання громадян.
Крім цього, юрист як професіонал пови нен максимально використовувати у своїй діяльності духовні та моральні надбання людства.
Характерною особливістю професійної культури є ієрар хія. Адже для кожної професії створюється власна ієрархія не культур (це неможливо), а видів культур (субкультур), де на першому місці перебуває духовна, в тому числі й відносна духовна субкультура. Така необхідність зумовлюється конк ретною спеціалізацією, зокрема юриста професійною діяльні стю, а також конкретними завданнями, що їх розв'язує юрист у конкретній життєвій ситуації. Тому на високий ступінь мо же бути поставлена навіть технічна, космічна, екологічна чи інші субкультури залежно від місця праці юриста та його функціональних обов'язків.
Розглянувши відому триєдину, антропологічну природу людини, як вплив різноманітних субкультур, тіло (дії), ду ша (почуття), дух (уявлення, ідеї), краще буде провести дослідження математичним методом, застосувавши таку формулу-схему:
Ю=Т+Д,+Д2<=Д
де Ю - особа юриста, Т - тіло, Ді - душа, Д^ - дух, Л - любов.
Величини Т, Др Д^, Л -векторні, спрямовані на регу лювання дій юрист, тобто на його тіло (стрілки вказують напрям впливу). Думається, що любов є основою форму вання уявлень про право, де пріоритетним виступає природ не право. Але якщо замість любові буде чинник протилеж ного змісту, то матимемо сформованого юриста з іншою власною поведінкою, іншими професійними діями, які від повідатимуть його душі. Це означає, що юрист повинен уміти відкрити лабораторію віри і любові. А у професійній культурі потрібно відвести достойне місце для впливу на дух юриста. Адже робити це можна словами, думками, осо бистим прикладом, мистецтвом, збуджуючи професійну свідомість і формуючи відповідне почуття.
Отже, професійна культура, хоча й об'єднує інші види культури (субкультури) особи юриста, проте вона сама є субкультурою стосовно професійної культури взагалі. Тобто професійна культура юриста - це лише один вид культури всіх можливих професій.
4.2. Поняття «правнича етика»
Предметом дослідження правничої етики є мораль - ре альне явище, що виправдовує своє призначення тоді, коли чогось вимагає від людини, дає певний ідеальний взірець, у чомусь навіть перевершує реальний стан людської поведін ки. Тобто мораль не пасивна, а існує як певні вимоги. Має мо на увазі органічну єдність загальнолюдських і націо нальних морально-етичних цінностей.
Зазвичай мораль пов'язують з людиною. Історично мора лі передують звичаї, однак між мораллю і звичаєм є істотна різниця. Відмінність моралі від звичаю у тому, що мораль вміщує наявність свободи вибору вчинку, варіантність по ведінки, а звичай виявляє залежність, яка існує між тепе рішнім і минулим. Мораль вимагає від людини вчинку за міркою належного. Звичай характеризується локальністю, етнічною обмеженістю, а мораль є загальнолюдським яви щем. Хоча з останнім твердженням не можна повністю пого дитися. Справа у тому, що людська творчість завжди має на ціональний відтінок, хоч у ній присутнє загальнолюдське. Ін шими словами, мораль відзначається широкою локальністю, хоча при цьому і пов'язується із загальнолюдськими нормами.
З огляду на правничу етику найбільший інтерес становить професійна мораль юриста, основою якої є правова мораль. Право прийнято розглядати як знання, що забезпечує життє вий успіх у системі світогляду, створюючи тим самим фор мальне право як зовнішній (видимий) бік права, не пов'язаний з первісними джерелами. Існує три групи джерел правової моралі:
1) аксіологічного, ціннісного змісту (звичаї, міфи, релі гія), які формують протомораль, а отже, протоправо чи пе-редправо, що поступово перетворювалось у природне пра во - у правову мораль;
2) гносеологічні пізнання (аналіз правових систем, пра вових феноменів: позитивне і живе право, антропологія);
3) праксіологія - практика (соціально-культурні і соці ально-економічні процеси)[48, с. 27-28].
Юрист, використовуючи правову мораль, її джерела, здійснює правову діяльність, приймаючи правові рішення, активно включається у процес розробки нових правових завдань, дотримуючись певної мети та методики.
Негативний вплив на діяльність юриста може чинити аб солютизація раціонального підходу. Юрист, керуючись раці ональною правовою дією, здатний грубо втручатися у зако номірні, синергетичні процеси суспільного розвитку. Внаслі док цього професійна діяльність юриста набуває небажаного характеру, а дія виявляється у зворотному напрямі. Ось чому виникає потреба генерувати вчинки психологічно красиві, професійно гармонійні. Це означає, що юрист повинен по стійно керуватись благородними почуттями.
Умови соціуму, безперечно, вимагають постійного вдос коналення професійно-правової культури юриста. Йдеться про удосконалення самої людської індивідуальності, профе сійну вихованість, глибоке пізнання самого себе, інтегра цію раціонального й почуттєвого, всього того, що важливе у правоохоронній діяльності, що досліджує наука етика, зокрема, правнича етика.
З точки зору герменевтики поняття «правнича етика» наближене до понять «юридична етика», «правова етика», «професійна етика юриста», «етика права». Однак між ци ми поняттями існують істотні відмінності.
Так, юридична етика загалом досліджує юридичний про цес, який включає навіть ті моменти, коли відсутні дії юрис та. Тобто на основі законів логіки, особливо юридичної логіки, можна вивести закономірності юридичної етики, дійти очікуваного результату. Іншими словами, юридична етика обґрунтовує існування й поза свідомістю, почуттями та професійною діяльністю юриста, хоча основою є ефек тивність реалізації юристом норм права.
Правова етика властива не лише спеціалістам у галузі права, а й тим особам, які перебувають у певних правових відносинах. Наприклад, громадянин України, перетинаючи кордон як турист, отже, і як суб'єкт права, певною мірою зазнає впливу правової етики. Цей вид етики не обов'яз ково професійний, юридичний, а передусім універсальний для всіх правослухняних громадян.
Професійна етика юриста найбільше наближена до його професійної культури. Проте поняття «професійна етика юриста» передбачає і дії правника, не пов'язані з правом, його професією чи виконанням службових обов'язків.
' Етика права виконує своєрідну функцію. Вона розглядає не право, й людину у праві, аналізує ціннісне ставлення люди ни до права. Це ставлення передбачає таку оцінку людиною правових реалій, яка завжди індивідуально вибрана і внут рішньо вільна, оцінку, яка має моральний характер і пов'язана з уявленням людини про свободу, справедливість, добро і зло, про обов'язок перед іншими і перед собою. Тобто етика права стосується не тільки особи юриста, а й будь-якої людини, на яку впливає етичний дух права, що певною мірою наближає ться до правової етики, юридичної етики правника.
Юридичну етику (і правову етику) можна ототожнювати з професійною етикою, яка є практичним виявом і втіленням етики права у юридичну діяльність. Причому, у суб'єкта пра вової етики домінує ціннісне ставлення до права. Функція суб'єкта правової етики у нормативній правовій творчості мінімальна і дуже опосередкована. А у суб'єкта юридичної етики навпаки, домінує знання нормативних документів, уміння їх практично застосовувати, тобто знання «букви за кону». Виходячи з цього, зробимо спробу визначити предмет правничої етики. Зрозуміло, що основна увага тут приділя тиметься особі юриста та етиці права.
Правнича етика розглядається як учення про морально-правові вимоги щодо діяльності юриста. Йдеться про вплив позитивного права, моральних норм, природного права на поведінку юриста, який формує етичний мотив його професійних вчинків.
Такий підхід до визначення правничої етики, доцільно зумовлений вимогами соціуму, загальнолюдськими мораль ними цінностями.
Доцільно розглянути правничу етику як етику людської гідності, як моральний світогляд, у якому існує тісний зв'язок між зовнішніми діями юриста та його свідомістю. Такий зв'язок називають соціальним натуралізмом, що по лягає в узгодженні соціальних явищ із законами природи [79, с. 132]. Професійні дії юриста матимуть найвищу цін ність тоді, коли вони будуть результатом, адекватним усві домленню ним законів Всесвіту. В цьому випадку виявляє ться етична норма у юридичній діяльності. Вона отримує суспільне схвалення і сприймається громадянами як норма, встановлена позитивним правом. Етика є зовнішнім визна ченням цінності або цінність є внутрішнє визначення етики.
Професійна діяльність значною мірою впливає на юридичну творчість. Професійні дії юриста, будучи залежними від такої творчості на внутрішньому рівні, самі стають творчістю, але вже похідною, вторинною. В цьому полягає глибинна суть правничої етики вищого ступеня. Адже творчість юриста -це майстерність, професіоналізм, який передусім одержує етичну оцінку. Тим самим особа створює для себе моральний самозахист, «імунітет» до зла в усіх його виявах, що стає ос новою формування духовного захисту. Іншими словами, про фесійна творчість юриста (як і кожної людини) має бути захищена суспільними законами і моральними нормами.
Зв'язок юридичних дій зі свідомістю правника можна розглядати і з позицій акмеології, яка визначає вершину, межу здатності юриста до осмислення сутності права та сили його дії. Характерним у цьому випадку є те, що творча можливість визначає потенційні професійні можливості юриста, які асоціюються з очікуваною етичною нормою. Правнича етика відображає індивідуальну об'єктивну оцін ку юриста. Тобто акмелогічний підхід стає визначальним чинником взаємозв'язку свідомості і дії, створюючи реаль не етичне підґрунтя. Адже вимагати від правника можна лише те, що він зможе виконати, не переступаючи межі до сконалості та дозволеного. Це буде етичною вимогою.
Головною у взаємозв'язку свідомості і дії є внутрішня сут ність правничої етики, яка виявляється в умінні юриста оці нити власні професійні вчинки. Невипадково етика є особли вим видом пізнання. Етика визначає особливий загальнолюд ський вимір пізнання і творчість. Дійсно пізнання - це дія «на себе», а творчість - «від себе». Точкою відліку (середи ною) для юриста є професійна етика. Саме тут має яскраво виявлятися логічний зв'язок: юридична деонтологія - прав нича етика - професійна культура як одиничне, особливе і загальне. Процес пізнання - це здебільшого деонтологічні дії, які ґрунтуються на використанні свідомості (одиничне), а процес творчості - це культурний процес. Загальнолюдський вимір цих процесів здійснює етика як критерій оцінки творчості юриста.
Особа як філософська категорія правничої етики має змогу оцінити право у загальнолюдському вимірі. Феномен право вого суб'єкта поєднує носія законів і його діяльність. Адже з позиції позитивного права не завжди можна об'єктивно оці нити професійні дії юриста, оскільки воно не відображає вну трішнього пульсу життя людини. Тому правнича етика як професійна етика розумної волі, що має духовно-моральну основу, виступає справедливою характеристикою юриста. У ній ніби зашифрована вся таємниця професійної культури юриста, його професійна гармонія. «Розгадати» її можна лише завдяки духовно-етичній освіченості, яка доповнює етичний раціоналізм, етичний позитивізм. Вона дає змогу юристові усвідомити свою відповідальність перед соціумом, правомір ність власних дій, не порушувати духовно-фахову гармонію. Етично освічений юрист розвиватиме індивідуальне етично-правове поле - джерело правничої етики. Хоча це поле ство рюється самим юристом, усе ж воно є живильним середови щем, оскільки в ньому панує не раціоналізм чи позитивізм (як разове явище), а етично-правовий дух. Ці міркування підво дять нас до визначення поняття правничої етики.
Нині ще відсутня ця дефініція, але у сучасних юридичних джерелах є спроба визначити поняття професійної етики окремих юридичних спеціальностей. Проте це здебільшого раціональні, позитивістські міркування. Для розуміння прав ничої етики доцільно використати відому структуру: прин ципи, норми, діяльність, правосвідомість. Причому ці засади треба класифікувати на практичні (фактично діючі) і теоре тичні, наукові, випереджувальні (можливо діючі). З огляду на це правничу етику можна розглядати у двох аспектах: як систему практичних принципів і як науку про випереджу вальні принципи. Дотриманню практичних принципів да ється відповідна акмеологічна оцінка, яка враховує індиві дуальні можливості.
З точки зору першого аспекту правнича етика — це акмеологічна оцінка впливу правосвідомості на дотримання вста новленої системи принципів, вияву його свободи волевиявлення, дотримання ду ховно-моральних приписів та збереження професійної гармонії у сфері етики права.
Тобто правнича етика відображає синтез свідомості, волі та моралі права як їхню гармонію, не надаючи переваги жод ному, а враховуючи лише природну (синергетичну) дію. При цьому професійне буття правника повинно при активному його бажанні самореалізуватися, знайти місце у соціумі, бу ти визнаним, погодженим із природними законами.
Звичайно, акмеологічна оцінка професійної діяльності юриста пов'язана з його можливостями (інтелектуальними і психологічними), природними здібностями. Тут не існує однотипного підходу, який здебільшого «пропонує» пози тивне право. Крім обов'язкових позитивістських вимог, до особи юриста потрібно застосувати додаткові вимоги, які забезпечуються природним правом.
Суспільство в основному йде шляхом прогресу в галузі моралі, а звідси - і в галузі природно-правових світоглядів. Тому людські переконання чи свідомість людей є безпосе реднім джерелом природного права. Іншими словами, пра внича етика характеризує професійну діяльність через сві домість юриста, його правосвідомість, оскільки йдеться про врегулювання суспільних відносин, яке не можна здійснити одними лише нормами позитивного права.
Позитивне право є конкретно-історичною формою виразу природного права. І між позитивним та природним правом на деяких історичних етапах розвитку суспільства може існу вати гармонія чи відповідність. Це можливо в тих ситуаціях, коли норма позитивного права більш чи менш адекватно ви ражає моральний закон людського розуму чи позитивне право. Природне право формує позитивне право і перебуває з ним певний час в гармонії чи відповідності, однак потім виперед жає його у своєму розвитку і вступає у протиріччя з ним.
Синтез природного і позитивного права, моралі і права є складовим елементом правничої етики. Свідомість і воля юриста відображають його професійну культуру, уміння регулювати суспільні відносини. В цьому, як треба, полягає сутність професійної життєдіяльності правника. Життя - це сукупність норм поведінки, які визначають теоретичні пи тання розуму. Але сукупність норм і саме визначення ними теоретичних форм знання все ще залишаються етичними проблемами. Суть проблеми полягає у тому, що життя є зв'язком переживань, внутрішньо усвідомленою причинні стю, реальною доцільністю, сукупністю норм практичного розуму, проте закони цього зв'язку невідомі. Тому правни ча етика вчить мудрості професійного життя. Адже біо логічне життя потребує певних регуляторів, якими є норми. Для юриста їх створює професійна етика, а правнича етика покликана трансформувати дозволи і заборони у внутріш ню потребу юриста.
Звісно, норми правничої етики враховують синергетичні процеси, дають змогу юристові розібратися у процесах са моорганізації. Тобто необґрунтованість службових дій, по спішність прийняття правових рішень свідчать про нехту вання процесами самоорганізації, яких позитивне право не враховує. Доповнюючи державні вимоги до особи юриста, правнича етика стає регулятором його професійної діяль ності, культурним здобутком у галузі права.
Отже, правнича етика ґрунтується на єдності почуттєво го та раціонального (згадаймо «філософію серця» Г. Сково роди), а не лише на професійних знаннях і нормах.
4.3. Правнича етика як юридична наука
Як відомо, наука - це форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять про явища і закони дійсності; особлива сфера цілеспрямованої людської діяльності, яка включає діячів науки з їхніми знаннями і здібностями і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об'єктивних законів розвитку при роди, суспільства і мислення для передбачення і перетво рення дійсності в інтересах суспільства. Відтак, юридична наука (правознавство, юриспруденція) - це суспільна нау ка, яка вивчає право як особливу систему соціальних норм, правові форми організації і діяльності держави та по літичної системи суспільства в цілому. Правознавство перед бачає вивчення загальнообов'язкових правил поведінки, встановлених чи санкціонованих державою, тобто закріпле ний порядок суспільних відносин. Теоретичний підхід до вивчення й осмислення юридичних наук полягає у дослі дженні системи основних ідей у тій чи іншій галузі права як форми наукового пізнання, що дає цілісне уявлення про за кономірності та істотні зв'язки у формуванні, прийнятті та застосуванні права.
Однак юридична наука потребує певної конкретизації, яка допомагає розробляти правові поняття, конструкції, теоретичні положення тощо. Це змінює правову систему, підвищує правову культуру суспільства, удосконалює пра-вотворчу діяльність.
Сьогодні ми є свідками унікальної ситуації. Більшість конкретних наук, які вивчають «проблему людини», домог лись успіхів в окремих аспектах та питаннях. Завдяки науці більше знає про те, як відбуваються складні процеси в корі головного мозку людини; значно краще уявляє собі взаємо дію людини і природи. Проте кожного з нас хвилює основ не світоглядне питання,- заради чого живе людина?
Відомо, що етика не є у прямому смислі слова ні нау кою, ні навіть галуззю теоретичного знання. Проте, наведе ний приклад зовсім не свідчить про те, що етика взагалі не пов'язана з наукою. Етика ґрунтується й тісно взаємодіє з конкретними суспільствознавчими і людинознавчими дис циплінами: історією, культурологією, етнографією, антро пологією, лінгвістикою, релігієзнавством, не кажучи вже про те, що вона традиційно існує в рамках філософії. При цьому виникають своєрідні міждисциплінні зв'язки. Етика є однією з найважливіших наук про людину, її поведінку у суспільстві. Крім цього, вважаємо, що такою наукою є також правнича етика як окрема, самостійна галузь етичної науки. Більше того, етика не може бути поза філософією. Філософія збагачує етику методологічно. Вона визначає буття правни чої етики, модифікує, пристосовує до ритму життєдіяльності. Тим самим правнича етика розвиває здатність юриста здійс нювати своєрідний етичний аналіз своєї професійної діяль ності, навчає його переглядати свої деонтологічні позиції.
Правнича етика розпочинається саме тоді, коли юрист відчуває потребу розібратися в сенсі професійного буття, в одвічних таємницях людських вчинків. Вона не тільки здійс нює етичний аналіз власних дій, а й за допомогою науки визначає людське ставлення до самої моралі: про те, який смисл, яку внутрішню необхідність вбачає людина в при йнятті тих або інших моральних норм, на чому Грунтує свій вибір, звідки взагалі виникає в неї потреба в моральному самообмеженні. Взагалі правнича етика здійснює науковий пошук смислу життя у правовому полі.
Правничу етику як науку зумовлює духовна специфіка світогляду. Духовний вимір професійної діяльності най більш повно обґрунтовує поведінку юриста, допомагає зна йти вихід із безвихідних, на перший погляд, ситуацій. Цей вимір вимагає від юриста знання природних (духовних) законів розвитку суспільства і вміння застосовувати їх у професійній діяльності, дотримуючись створених люд ством моральних чеснот. Загалом правничу етику треба розглядати як систему духовних принципів юриста у пі знанні правових явищ та прийнятті справедливих рішень.
Правнича етика як наука — це вчення про систему морально-правових випереджу вальних принципів професійної поведінки юриста, які відображають фактичні знання про людину, мораль, правові явища і су спільні закони з метою їх подальшого втілення у правову діяльність.
Юридична наука виробляє саме систему теоретичних принципів професійної поведінки як свою першооснову. Це своєрідна система загальних вимог до правника, верхні і ниж ні межі поведінки, на основі якої здійснюється акмеологічна оцінка його діяльності. Система принципів поведінки ха рактеризує внутрішній стан юриста. Тому юридична наука вивчає процеси, які відбуваються у свідомості юриста, а та кож його почуття, переконання, теоретичні засади, які він ви користовує на практиці. Причому ці принципи юридична нау ка систематизує, групує, забезпечуючи певну послідовність.
Важливо, що теоретичні принципи поведінки мають випереджувальний характер, адже наука випереджує практи ку, задає їй тон. Тому правнича етика як наука визначає прі оритетні напрями розвитку суспільних відносин і обґрунто вує роль юриста у них. Це стає основою створення пози тивних норм діяльності, правомірної поведінки правника, скорочення розриву між дослідженнями і результатами прак тичних дій. Крім цього, принципи поведінки юриста засте рігають його від порушення норм професійної моралі та законності. Наукове обґрунтування дає змогу передбачити можливі варіанти правомірної чи неправомірної поведінки, визначити важливі аспекти правосвідомості юриста.
Безумовно, правнича етична наука немислима без фак тичних знань про людину. Це вчення побудоване на здобут ках філософської антропології. Але правнича етика вико ристовує їх у юридичній діяльності. Зокрема, йдеться про те, що в центрі будь-яких подій перебуває людина, а в центрі будь-яких юридичних (правових) подій - юрист. Як вчинить юристу кожному конкретному випадку, яке прийме рішення - від цьо го залежить доля багатьох людей. У взаємодії з іншими нау ками, використовуючи їхні досягнення, правнича етика збага чує теоретичні знання юриста про сутність людини і її пред метне ставлення до світу, усвідомлення свого місця в соціумі.
Правові явища вивчає в цілому юридична наука. Правни ча етика досліджує професійні дії юриста, що пов'язана з цими явищами. Філософська категорія явища відображає зовнішні властивості, процеси, зв'язки предмета, які даються безпосередньо в формах живого споглядання.
Так, на основі знань про правові явища розробляються рі зноманітні кодекси професійної поведінки юриста, статути та пам'ятки. Більше того, поверхове знання юристом сутнос ті правового явища нівелює професійні дії. А проведений етичний аналіз таких дій характеризується некомпетентніс тю, низьким професіоналізмом. Свідома оцінка правового явища дає змогу юристові самовизначитися, сформувати правовий світогляд, дати об'єктивну характеристику проце сів, що відбуваються.
Правнича етика вивчає також суспільні та природні за кони, які є предметом дослідження багатьох наук. Однак правнича етика досліджує особу юриста у сфері дії природ них законів. Йдеться про розуміння цих законів і застосу вання їх у реалізації норм права. Звичайно, наукові результати можуть бути різні: це залежить від специфіки мислення юрис та, його індивідуальних особливостей. Тому не дивно, що у правничій етиці існують різні точки зору і навіть протилежні наукові концепції. Чим більше виникає наукових дискусій щодо дії законів Всесвіту, тим більше пізнається світ. Важ ливо, щоб науково-дослідна діяльність була послідовною, ґрунтувалася на логіці та раніше досягнутих результатах. Поле діяльності у галузі правничої етики дуже широке. Тут потрібне знання різноманітних не тільки суспільних, а й при родничих наук. І від якості їх засвоєння залежить кінцевий результат у питаннях дії природних законів.
Звичайно, наукові етично-правові принципи поведінки юриста потрібні не тільки йому особисто. Це справа дер жавної ваги. Держава виражає певні правові інтереси, які забезпечують нормальну життєдіяльність громадян. Етична правова наука з огляду на державу слугує формуванню у юриста певних видів культури, серед яких наукова, дер жавна та управлінська.
Відомо, що дослідження здійснюють як юристи-практики, так і юристи-теоретики. Зокрема, практичне пізнання юрис том дійсності можна назвати народним пізнанням, яке грунту ється на національній моралі, тривалому практичному досвіді.
Так чи інакше кожен юрист протягом усієї практичної ді яльності робить для себе чимало відкриттів, вчиться на влас них помилках. Ці відкриття є частинкою науки і при правиль ному доборі методів практичних досліджень завдяки їм можна досягти певних результатів. Однак ці результати ма тимуть цінність тоді, коли «пройдуть» етичну експертизу. Наприклад, кожна кримінальна, цивільна, адміністративна справа, яку веде юрист, є результатом його особистої праці, його творчості, його практичної науки. Це мимоволі спонукає юриста до оволодіння практичною та науковою культурою.
, У науковій культурі основну роль відіграє самопізнання, визначення юристом власних якостей та можливостей. Зав дяки самопізнанню юрист може як розвивати, так і гальму вати свої дослідницькі дії. Це підносить його на новий ща бель цивілізованості, розкриває природні та творчі здібнос ті, нахили.
Державна культура юриста грунтується на принципах та функціях діяльності державного апарату, що відображені у Законі України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. Держава створює правоохоронні органи і наділяє їх спеціальними владними повноваженнями для реалізації державних завдань. З погляду культури державних дій юрист усвідомлює характер держави. При цьому силою державно го примусу не завжди можна досягнути успіхів у правоохо ронній діяльності. Адже в історії України вже був такий період, коли держава перетворила правоохоронні органи у каральні. Тоді державна культура юриста була штучною, вимушеною і навіть шкідливою для суспільства.
Правнича етика як наука визначає суть державної куль тури. яка полягає у державному мисленні юриста. Адже реалізація влади юристів здійснюється тільки через право, його духовні цінності, а не завдяки авторитарному методові.
На державну культуру юриста значний вплив мають різ номанітні політичні партії та рухи. У зовнішній та внутріш ній політиці можливі зміни, проте політико-правова докт рина залишається стабільною. Особливістю української політико-правової думки, під якою розуміється систе матизоване вчення, яке синтезує теорії, концепції, принци пи. ідеологію та ідеї щодо суті, характеру, форми розвитку держави, громадянського суспільства і права, є її націо нальний зміст, зв'язок з історією українського народу. Спе цифічні особливості української політико-правової доктри ни зумовлені менталітетом українців, характером їхньої індивідуальної та соціальної психології, геополітичним розташуванням на межі двох світів - Сходу і Заходу, на родними традиціями і звичаями, написаними етичними правилами, толерантністю до людей інших культур, релігій, національностей. Трактування української політико-право вої доктрини як системи політичних, етичних, правових поглядів, принципів теорій забезпечує інтегративний підхід [80, с. 21-22]. Така концепція відповідає, зазвичай, сучасній науці правничої етики.
У зв'язку з цим у державній службі існують щонаймен ше три проблеми: управління, влада та політика, їх успішно можна розв'язати через етичний контроль за політикою. Виходячи з цього, правнича етика визначає основні функції державної культури юриста на сучасному етапі, коли утверджуються саме національні правоохоронні органи. Це підтримання державного суверенітету та національного відродження українського народу, допомога у створенні національної держави, сприяння вступові України до Євро пейського Союзу, підтримання певного порядку у суспільстві.
Правнича етика як наука виробляє мето ди формування юриста — носія держав них ідей, активного учасника державно-національних процесів.
Розкриваючи науковий зміст управлінської культури юриста, зазначимо, що поняття «управління» ширше, ніж поняття «керівництво». Це пояснюється тим, що управлін ня має зовнішній і внутрішній аспекти. Саме зовнішній ас пект відображає в основному суть керівництва. А внутріш ній аспект характеризується рівнем науки, духовності, мо ралі і реалізується передусім через управління особою і службовими справами, якими займається юрист.
Управління чинить свідомий впорядковуючий вплив на іншу особу для створення певної єдності в правоохоронній діяльності. Йдеться про такий етичний момент, як вимога., виконання своєї волі (не обов'язково щодо підлеглого, можна й до старших за посадою), використання також владних пов новажень у процесі виконання функціональних обов'язків.
Щоб виконати функції управління, юрист повинен від чути свою здатність до вольової регуляції службової діяль ності. Тому й існують такі поняття, як управлінська етика та ін. Управлінську культуру можна зрозуміти як єдність духовних, моральних, психологічних, практичних, матері альних та інших надбань з професійними якостями юриста. Це мистецтво впливу на людей за допомогою переконання і особистого прикладу для необхідних дій у відповідному на прямі. Зрозуміло, що юрист повинен мати певні організа торські здібності, володіти високою правовою, державно-моральною та деонтологічною свідомістю.
На основі деонтологічної правосвідомості правнича ети ка виробляє своєрідні правила процесуальних відносин. Учасником процесуальних правовідносин, в руках яких зосереджені державно-владні повноваження, є не держава в цілому, а компетентний державний орган чи посадова особа. Такою посадовою особою є найчастіше юрист. Тому етич но-правова наука спрямована на дослідження тих внутріш ніх процесів у правосвідомості, які безпосередньо чи дотич-но впливають на хід юридичних процесів. У такий спосіб державна та управлінська культура чинить вплив на етич ний бік процесуальних дій юриста.
Отже, правнича етика як наука має різнобічний спектр зас тосування здобутків у практичній діяльності юриста. Теоре тичний метод отримує практичне застосування під дією етич ного контролю з можливим проведенням етичного аналізу. З цією метою завданням науки правничої етики є формування морально-етичних норм та вимог для юридичної деонтології.
4.4. Норми юридичної деонтології, правничої етики та професійної культури
Професійна культура юриста Грунтується на морально-етичних та правових нормах, де існує єдність, відмінність, взаємодія, протидія. Звичайно, ці позиції актуальні у тому випадку, коли за основу норм права беруться норми природ ного права. Між нормами природного права і нормами моралі суттєвих відмінностей немає. Тут похибка виражає суб'єктивне розуміння природних норм і вироблення на цій основі власної норми, яка поступово сприймається суспіль ством. Є різниця між чинними природними законами люд ського суспільства і законами штучними — юридичними та моральними, що мають конвенційний характер, хоча і не однаковий у праві і моралі.
У співвідношенні з позитивним правом відображається неконтрольована творчість законодавця. Найнеобхіднішим є використання саме морально-етичних норм. Вони підно сять рівень професійної культури юриста, створюючи тим самим нормативну етику, предметом якої є закономірності нормативної регуляції поведінки, проблеми кодифікації й систематизації норм та правил моралі і яка вивчає зміст по нять добра і зла, обов'язку, совісті, відповідальності, честі й гідності тощо, визначає межу вчинків, мотиви поведінки людей. Ужитковою галуззю нормативної етики є нормати вна правнича етика, яка досліджує закономірні дії правової моралі.
Професійну етику часто визначають як галузь етичної науки, що вивчає систему моральних норм і принципів, які діють у специфічних умовах взаємовідносин людей у сфері певної професії; як специфічну дію загальноетичних і особ ливих норм професійної моралі, що мають аналітично-рекомендаційний характер, виникають і функціонують у певній професійній групі. Дія моральних норм у юридичній галузі - це один із предметів дослідження правничої етики. Безумовно, морально-етичні норми мають рекомендацій ний зміст, але уміле їх використання формує рівень профе сійної культури юриста.
Найбільшу цінність мають морально-етичні норми у юридичному процесі. Юридично-процесуальні норми ство рює держава у вигляді правил поведінки учасників процесу, згідно з якими встановлюються їхні права, обов'язки, відпо відальність, а також умови виникнення та реалізації пра вовідносин при провадженні юридичних справ. А правнича етика трансформує морально-етичні норми стосовно внут рішнього світогляду юриста. Йдеться про сприймання, рі вень усвідомлення, творче використання державних мораль но-етичних норм правового характеру у юридичній діяльнос ті. Якісне втілення таких у практику визначає їхню цінність.
Здавна одним із центральних суто теоретичних завдань етики було обґрунтування певної усталеної системи моральних норм і цінностей, пошук раціональних підстав, які б доводили їхню перевагу, вмотивованість і надійність. Про тягом століть подібне обґрунтування вибудувалося, втім, усередині власне релігійних уявлень про людину та її обо в'язки. Сучасна етика висуває аксіологічні, онтологічні та трансцедентальні обгрунтування моралі. Зокрема, в краї нах, що постали на теренах колишнього Радянського Сою зу, до суперечок навколо методологічних проблем сучасної філософії й людинознавства додається гостра криза основ них життєвих орієнтацій, пов'язана із затяжним і болісним процесом зламу традиційних форм існування за відсутності ясної перспективи попереду. Люди нерідко впадають у від чай, даючи вихід лихим пристрастям, або байдужіють. На противагу такій дезорієнтованості й зневірі постає гостра потреба в оновленій надійній системі моральних та духов них орієнтирів, що відповідала б запитам часу й повноті нинішнього досвіду. Зробити свій внесок у задоволення цієї потреби сучасна етика може лише на основі теоретичного осягнення моралі як такої, її глибинних підвалин [96, с. ЗО].
Сучасний період державотворення в Україні характери зується моральним діалогом між існуючими моральними .нормами і національним правом, що формується. Але вчо рашні норми, народжені на іншому грунті, в нових умовах, виявилися неспроможними. Також вони не можуть регулю вати суспільні відносини, впливати на створення правових норм. У цьому випадку поява суверенної держави України -це юридичний факт. Деякі факти набувають нормативного значення або скасовують норми, тим самим відповідаючи на історико-психологічне запитання про те, в силу чого змінюється зміст даних норм; описують психологічні пере живання і мотиви поведінки. Тобто сьогоднішній зв'язок демократії з правом демонструє фактичність моральної норми щодо здатності можливої ідеальної дії здійснити мо рально-нормативний підхід до аналізу юридичної діяльності. Якщо держава - це закон моральний і юридичний, а суддя держави - історія, можлива норма її оцінки, то дії юриста повинні ґрунтуватися на нормах загальнолюдської законо мірності, не допускаючи запрограмованості раціональних дій. Справа в тому, що саме теорія нормативних фактів дає змогу значно розширити вчення про види позитивного пра ва порівняно із загальноприйнятими поглядами.
З'явилась можливість реалізувати природне право, при родні закономірності, які гарантують міцні моральні норми.
Утворені таким чином моральні норми одержать оцінку значно пізніше, але вони позитивно впливають на цивілізо ваність українського суспільства і, зокрема, юриста вже нині. Юрист має змогу творчо використовувати духовно-моральні державні стандарти, пристосовуватися до будь-якого правового явища чи суспільного середовища. Го ловне - це вивірена духовно-моральна політика держави, яка визначає основні напрями формування норм, надає су спільним фактам цивілізованої нормативності, спонукає юриста до нормативної самоорганізації.
Дійсно, правнича етика виробляє основу для моральної нормотворчості юриста, його нормативного мислення у сфері моралі, стандартизує її, знімаючи з людини тягар ін дивідуального вибору, а значить, і відповідальність за цей вибір. Навіть у позитивному праві це недопустимо, оскіль ки юрист чинитиме шаблонно, однотипне, без внутрішньо го на те переконання. Людині властиво бачити у праві на станову, яка залежить від особистої волі та думки, складової частини моральної субстанції. Звідси її прагнення вплинути на право у розумінні наближення до моральних ідеалів. Тобто юрист не підвладний правовим нормам, у нього по винна бути альтернатива, власне бачення суті справи. Зви чайно, це ризиковане і відповідально. Проте індивідуаль ний вибір у межах, які встановлюють позитивні норми, завжди більше цінується суспільством. Свобода ставить найвищі вимоги до людського сумління і відповідальності. Саме у свободі вибору правових норм, у «тягарі індивіду ального вибору» полягає, якщо доцільно, соціальна сут ність юриста, його служіння суспільству.
Галузь права не вичерпується позитивним законодав ством, яким визначаються ті юридичні норми, які діють у певний час і в певному місці. Але юридичні закони не зали шаються вічними та незмінними, як закони природи, які по трібно тільки вивчати і завжди зважати на них. Позитивні закони - це творіння людської волі, яка потребує оцінки. Крім цього, вони змінюються відповідно до змін потреб і поглядів. Тобто для оцінки і зміни позитивного права потрі бні вищі міркування, загальне мірило, керівні засади, які може дати тільки філософія. Неможливо встановити права і обов'язки осіб, не знаючи, що таке право, де його джерела і які постають з нього вимоги. Ці засади тісно пов'язані з вла сне людською особистістю, а тому потрібно досліджувати природу людини, її властивості та призначення. Моральноетичні норми правничої етики допомагають юристові у його пошукові правомірної поведінки. Стандартне, шаблонне, на перед визначене мислення юриста тут недопустиме.
Отже, у дослідженні морально-етичних норм важливу роль відіграє філософія права. Природно-правові системи визначають основне питання філософії права: дослідження вищих основ юридичних настанов, які випливають із при роди людини та суспільства. Іншими словами, правнича етика, керуючись здобутками філософії права, виробляє такі морально-етичні норми, які б удосконалювали, набли жали позитивне право до природних норм службової пове дінки юриста. Такий підхід застерігає юридичний позити візм від консерватизму, авторитаризму, розвиває людську особистість, націлює на благородні почуття, що формують
так звану філософію серця юриста.
Звичайно, філософія права, досліджуючи морально-етичні норми професійної культури юриста, дає відповідь на запитання про призначення норм позитивного права у регулюванні суспільних відносин. Існують підходи до пра вових норм з позицій сили, інтересу, «порядку миру» та моралі, які доводять, що жодна з цих позицій не дає вичерп ного обґрунтування правових норм. Зазначається, що коли право зводиться до сили, то не може бути жодних обов'язко вих правил поведінки, які б пов'язували свавілля сильнішого. Тоді люди зобов'язані підкорятися нормам права лише до того часу, поки вони не мають достатньої сили, щоб чинити їм опір. Фактично правова норма виступає як примус, нех туючи природними задатками людини, утверджуючи силу будь-якої влади. Виникнення норм права завжди супровод жується повним інтересом, який слугує могутнім фактором правотворення. Але це не означає, що кожна норма права тотожна інтересові, який її викликав, важливо, щоб інтерес становив зміст права. Часто такі інтереси завдають значної шкоди суспільству, гальмують його розвиток. Правовий порядок визначається метою встановлення миру між людьми. Але це далеко не єдина мета права: є багато правових норм, які визначаються завданнями, що не мають нічого спільного з «метою миру».
Право не завжди є частиною моралі, її нижчим ступенем.
Право — зовнішній закон, порядок, який повинен панувати у людському суспіль стві.
Жаль, співчуття - це внутрішній закон людського серця. Як зовнішній закон права, так і внутрішній закон жалю чи співчуття до ближнього - це два окремих прояви однієї і тієї ж моральної засади. Існує багато правових норм, які не тільки не становлять мінімуму моралі, а, навпаки, значною мірою аморальні. Також існує чимало юридичних норм, які не містять ні морального, ні аморального змісту і байдужі щодо моралі. Тому право лише слугує моральній меті, хоча це вимога ідеалу, якому дійсність далеко не завжди відпо відає, а часто і прямо суперечить. Звідси мораль і право у їхніх взаємних відносинах можна порівняти з двома ко лами, які перетинаються. У них є, з одного боку, спільна сфера перетину, в якій зміст приписів збігається, і разом з тим дві окремі ділянки, в яких вимоги часто не сходяться між собою, часто навіть прямо суперечать одна одній.
Об'єктивна властивість об'єктивних зовнішніх подій за лежить від психіки тих, хто з ними має справу, і від їхньої схильності до тих чи інших психічних реакцій на відповідні уявлення.
Морально-етичні норми професійної культури юриста мають реальне існування, як і спільна частина моральних та правових норм (перетин двох кіл). Але саме неперетин двох кіл символізує правові і моральні норми. Ситуацію швидше можна інтерпретувати концентрованими трьома колами зі спільним центром - духовними, моральними, правовими нормами. Духовні та моральні норми як норми природного права є орієнтиром для норм позитивного права. Тому по зитивне право не завжди збігається з природним, часто йому суперечить.
Завдання правничої етики полягає у тому, щоб наблизити юридичну діяльність до дій за природними законами.
Однак такі дії часто супроводжуються певними упущен нями, а іноді помилками й порушеннями.
Як відомо, порушення права - це крайній вияв сво боди, який переступає власну межу і утверджується у про тиріччі із законом. Це порушення може бути двояким: су б'єктивним і об'єктивним, що відповідає двоякому значенню права. Перше - це свобода, визначена законом, а друге -закон, що визначає свободу. Все залежить від особи юриста як носія свобідної волі. Адже його гуманність свободи волевиявлення обернено пропорційна до виявів примусу.
Саме у примусах виникає найбільше порушень правових норм. Психічна реакція юриста у застосуванні правових норм буває різною, але якщо вона контролюється мораль но-етичними вимогами, то виникають обгрунтована підста ва для покарання і право здійснювати його.
Хоча юридичною основою покарання є захист суспіль ства, допускається поява такої категорії, як залякування. Це -узагальнення змісту теорії залякування, яка існує у право знавстві, і обґрунтування методів катування і страти. Звідси постають запитання: яке місце посідають морально-етичні норми професійної культури юриста у теорії заляку вання; чи смертна кара «вписується» у морально-етичні норми; якою повинна бути поведінка юриста у вимушено му застосуванні найвищої міри покарання?
Ці питання набули особливої актуальності саме тепер, коли Україна вступила до Ради Європи, де перевага нада ється європейському праву. Нинішня ситуація характеризу ється бурхливим обговоренням такої правової норми, як смертна кара.
Зрозуміло, існує багато альтернативних думок і пропо зицій, які узагальнюють переважно три-чотири позиції:
Відмінити смертну кару; зберегти смертну кару; зберегти, але застосовувати дуже рідко; застосовувати умовні виро ки. Україна ще не готова до розв'язання даної проблеми. Головний зміст цих позицій полягає у щонайменше двох аспектах: знищення людини, яка є дуже суспільне небезпеч ною, за її звірячі діяння; залякування як профілактичний засіб до можливих злочинних діянь іншими особами.
Проте наявність смертної кари і доволі часте її застосу вання не сприяє формуванню цивілізованого правопорядку. Рівень злочинності не зменшується, навпаки, посилюється агресивність, цинізм окремих злісних порушників правових норм. А каральні репресії через позбавлення життя, які за стосовуються при цьому,— це наслідок антикультурного управління суспільством.
Багато злочинців йдуть на смерть цілком байдуже. Чи ма тимуть вони змогу покаятися під час багатолітнього позбав лення волі? Це єдина точка зору, з якою можна захищати скасування смертної кари. Вона стосується вже не права, а морального ставлення до людської душі. Тут перед людським законом відкривається внутрішній закон, який непідвладний першому. Людський закон не управляє совістю, і йому неві дома хвилина, коли під впливом внутрішньої вищої сили у людини можуть прокинутися кращі почуття. Це може статися і перед обличчям смерті, і під час багатолітнього позбавлення волі. Тому з цього погляду питання залишається і ще зали шиться відкритим. Є думка, що поява у кримінальному кодек сі вищої міри покарання - це одна з ознак правового безсилля держави. Це найлегший вихід зі становища, який не потребує особливих зусиль у регулюванні суспільних відносин.
Правнича етика підкреслює духовно-правову перевагу людини над твариною. У людському суспільстві панує діє вість людської душі, розуму, розсудливості. Адже норми позитивного права повинні узгоджуватися з нормами духо вного (природного) права. Чи узгоджується з ними смертна кара - людині невідомо. Тому сумніви повинні бути на ко ристь правопорушника. Крім цього, залякування не власти ве людині. Цей прийом скерований більше на інстинкт, а не на інтелектуальні почуття. Для подальшої духовно-право вої соціалізації потрібно створити таку систему профілак тично-виховних заходів, яка б ефективно виявляла осіб, схильних до тяжких злочинів.
Звичайно, питання застосування смертної кари пов'язане з особою юриста (суддею), його професійними діями. Пере хід від зовнішнього резонансу тяжкого злочину до внутріш нього самовизначення судді, внутрішньої переконаності, що прийняте рішення відповідає законам Всесвіту, взяття відповідальності на себе визначають природну правомір ність його поведінки.
Отже, морально-етичні норми професійної культури юриста пов'язані з людською психологією, яка сформувалася внас лідок правової соціалізації. Ці норми характеризуються зна чною індивідуальністю залежно від ступеня соціалізації. Для професійної культури соціально-етичні норми цінні тим, що вони або позбавлені альтернативності взагалі, або вибір юристом альтернативної норми однаково спричиниться до позитивної оцінки його дій. Зауважимо, що поява морально-етичних норм не є стихійною, випадковою, це результат рів ня професійної культури юриста, логічний наслідок узго дженості внутрішніх і зовнішніх процесів, які виникають внаслідок розуміння законів природи. Природність мораль но-етичних норм професійної культури вимагає від юриста глибокого осмислення ентології та ексимології людини, при стосування до світу, а також активної перетворюючої духов ної діяльності. Думка про необхідність боротися за право справедлива, найбільш значуща і в чомусь дуже гостра та тривожна саме тоді, коли у праві бачиться об'єктивне буття народу, коли воно утверджується як право людини, покли кане бути регулятором суспільних відносин.
Загалом правнича етика — це зовнішній вияв професійної культури, засіб розв'я зання етичних проблем юриспруденції, наслідок реалізації внутрішнього імпера тиву службового обов'язку.
Саме завдяки нормам та обов'язкам можна виявити при родну силу правничої етики, піднести рівень людської ци вілізації, яка утвердилася завдяки формуванню римського приватного права і появі духовних засад до християнської культури та моралі. Тим самим правнича етика створює міцний фундамент для юридичної діяльності, необхідну духовну основу для критичного осмислення догм позитив ного права, утвердження його нормативно-ціннісних кри теріїв. Але це стане можливим за умови перегляду устале них поглядів на позитивне право (юридичний позитивізм). Такий підхід визначає ключову ланку розвитку правової науки і в сучасних умовах, і в перспективі. Нині стає де далі очевидніше, що наукова правова думка за «основними запитами епохи» не зможе певним чином істотно просуну тися вперед, якщо залишатимуться на далекій дистанції одне від одного, з одного боку, практична юриспруденція (юри дичний позитивізм) — галузь знань, як традиційно вважа ється, незначного наукового рівня, а з іншого - філософія права, яка оперує категоріями вищого смислового порядку [40,с. 703].
4.5. Норми природного права в одиничному, загальному й особливому
Дослідники права стверджують, що право похідне від мо ральних та релігійних норм, що генеза права вміщена в релі гійному праві. Розглядаючи право крізь призму філософії, вони поділяють його на два основних рівні - природне і по зитивне право. Тому предметом філософії права визнано встановлення різниці між цими двома рівнями права. Най більший інтерес становить саме природне право, яке є вито ком позитивного права. Навколо проблем природного права тривалий період ведуться наукові пошуки, дискусії.
Відомо, що спочатку була створена природа, а згодом і сама людина. Певний період природа існувала без людини. Звичайно, створення природи тягне за собою створення відповідних законів її розвитку, точніше саморозвитку, ди наміки. Сюди слід віднести закони саморозвитку рослинного та тваринного світу, закони гідросвіту та інші, що не по требують втручання людини. Фактично онтологія законів природи не розрахована на людську свідомість, почуття чи дії. Навіть перетворення світів відбувається поза людською волею (згадати хоча б закони фізики, біології, хімії, астроло гії). Природні процеси характеризуються самореалізацією, наявним порядком, на перший погляд хаосом, який досліджує синергетика. Тобто природне право слід розглядати як право навколишнього середовища без участі людини. Це екологічне право, природно-ресурсне право, де людина відсутня.
Буття людини - це позасвідомий процес, який не вима гає вольових зусиль, або жодні зусилля не можуть змінити фактичного призначення людини. Інша справа з існуванням людини, яке розраховано на вольові процеси. З появою на світ людини утворюється її духовний світ, людські закони та людське право. Існування людини вимагає від неї добу вати із природного права правову інформацію для забезпе чення своєї життєдіяльності. Крім того, людина повинна зрозуміти, що дія природного права є синергетична, що це впорядкованість природна, а не людська. Людська впоряд кованість законів - суб'єктивна (часом несправедлива), а природна впорядкованість - об'єктивна (завжди справед лива). У природному праві, таким чином, є вищий порядок, справедливий порядок, на якому «тримається» світ. Тобто навколишнє середовище, природа безпосередньо впливає на духовне становлення людини, формуючи її духовність. Цьому сприяє триєдина антропологічна природа людини (тіло, душа, дух). Саме дух, як ідея, думка, творіння, а також елементи норми (бажання, потреби) визначають людське у людині -духовне, духовну поведінку. Зрозуміло, що людина повинна свідомо черпати із законів природи свої норми поведінки. Внаслідок появи людини у природі виникає духовне право.
Буття людини визначає абсолютне духовне право, а люд ське існування людини - відносне духовне право. Буття поля гає у створенні людиною для себе захисту (потенційні мож ливості), що забезпечують життєдіяльність в умовах природ них законів. Тобто потенційні можливості, як абсолютність, розраховані на використання людиною законів природи для свого розвитку. Або людина створена так, що природні зако ни її повинні формувати еволюційно. Це і є абсолютне духов- • не право, в якому зафіксовані правові джерела існування.
Відносне духовне право випливає з існування людини, з її кінетичності, деонтологічності. Адже для більшої інтенсив ності еволюційного формування необхідне пізнання цих зако нів і керування ними у своїй життєдіяльності. Для цього наді лено людину розумом, інтелектом, який повинен бути спря мований на пізнання світу і визначення свого місця у ньому.
Зосередимо увагу на генезі філософії права, поставивши запитання, що є генезою? Мораль чи релігія? Буття людини передбачає відомості про Бога, про Божі закони та їх дотри мання. Однак існування людини викликає інтенсивний прояв волі та інтелекту. Тому виникають проблеми у співвідно шеннях людина - Бог, людина - природа, людина - людина.
Розглядаючи співвідношення людина - Бог, зауважимо, що воно вимагає лише дотримання Божих законів. Тут люд ська творчість полягає у розумінні цих законів та їх вико нанні. На основі цього виникають різні тлумачення, що згодом спричинять виникнення різних релігій. Релігія в да ному співвідношення є генезою філософії права. Вона по роджує норми поведінки людини, сприяє виробленню кри терію вчинків, регулює свободу волевиявлення.
Співвідношення людина- природа найбільше пов'язане з красою, гармонією, рівновагою. Справа в тому, що людина своїми думками, почуттями та діями безпосередньо впливає на природні процеси. Не розуміючи якостей цих впливів, вона може порушити природній баланс, красу. Божі закони націлюють людину на уміле використання природних зако нів, розумне споживання природних дарів. Але дана людині свобода волевиявлення призводить до вироблення нею влас них норм поведінки, зокрема табу. Появляється система до зволів та заборон, які трактуються по-різному. Такий право вий стан характеризується індивідуальною духовністю, хво робливим станом людини. Тобто людські бажання часто не знають меж. Встановлення таких меж покладено на духов ність, яка не ототожнюється з релігійністю. Саме висока ступінь духовності як розуміння природних законів дозволяє утримувати красу природи, робить життя людини ефектив ним, потрібним. Це означає, що генезою філософії права у співвідношенні людина-природа виступає духовність.
Найбільш складним є зіставлення типу людина - люди на, де також фігурує краса. Кожна людина є мікрочастиною Всесвіту, навіть його мікрокопією. Процеси, які відбува ються у Всесвіті, аналогічні процесам, які відбуваються в організмі людини, й психіці тощо. Життя конкретної люди ни - це певна функція Всесвіту. Якщо ж взаємостосунки між людьми відбуваються за асинхронними щодо природ них законів процесами, то відбуваються шкідливі зміни у Всесвіті. Причому ці взаємостосунки виражаються як в ді ях, так і у думках та почуттях. Словом, людина до людини повинна ставитися з позицій добра, любові. Формування поняття добра - компетенція моралі, яку творить людина.
Природне (натуральне) право, його зміст, онтологія, ак сіологія та логіка дії у правовому просторі - все це є об'єктом вивчення не тільки філософії права, а й юридич ної деонтології. Вчення про природне право сприяє усвідо мленню людиною того, що таке сенс життя, душа, правомі рна поведінка і т. д. Звичайно, за весь історичний період розвитку природне право зазнавало не тільки еволюційних, а й революційних змін, впливів, виникали нові тенденції, течії. Тому сьогодні існують різні визначення, дефініції, ча сом навіть суперечливі, з приводу теорії природного права, його герменевтики (тлумачення), що й спричинить потребу глибокого наукового аналізу, узагальнень.
Крім природного права, у Всесвіті існує й надприродне (трансцендентальне) право. Природне право випливає із законів природи, законів дії природних сил. Причому, ці закони є як змінними, так і постійними. Людина може част ково впливати на природні закони, пристосовувати їх для своєї життєдіяльності. (Йдеться про внесення змін у виро щуванні нових сортів рослин, виведення нових порід тварин, пристосування людського організму до різних кліматичних умов, спортивне тренування тощо).
Надприродні закони людина змінювати не може. (Напри клад, такі, як рух планет, закони фізики, хімії і т. ін.). Ці за кони незмінні і існуватимуть дати, доки існуватиме Всесвіт.
Однак надприродне право більше досліджується природ ничими науками. А юридичній науці притаманне дослі дження природного права, на яке може впливати людський інтелект. Можна сказати, що надприродне право, порівняно з природним, існує в ірраціональному вимірі.
Теоретичний грунт для вивчення природного права скла дався протягом не однієї історичної доби і готували його як стародавні мудреці, філософи, так і юристи.
Античний час - це період філософії природи. Саме тут всі правові явища розглядалися не поза природою, а неод мінно пов'язувалися з нею. Осягнувши прості, на перший погляд закони розвитку природи, філософи почали поєдну вати їх з поведінкою людини.
Філософія середньовіччя (як уже інший історичний час) зазнавала значного впливу богословів, духовенства.
Третій період включає філософію Нового часу, яка при свячувалася психології людини, її природі. Це, по суті, було інтерпретацією античності, відродженням вчень про при родне право. Фактично почала формуватися нова наука.
Х1Х-ХХ ст. характеризуються появою позитивістських течій у філософії. Цей період критично підходить до вчення про природне право. Середньовічні метафізичні уявлення про право почали зазнавати утисків. Появилось вчення про права людини.
Слід зазначити, що тривалість кожного періоду була різ ною, і характеризується то поступовим зменшенням, то знач ним плином часу, то швидкими темпами науково-суспільного розвитку. Але зміст про природне право фактично був напов неним, хоча й різним. З метою узагальнення раніше розвину тих вчень природне право слід розглядати як систему норм і як науку. Причому систему норм і науку слід розуміти у двох аспектах: вузькому та широкому. В результаті будемо мати чотири різних визначення природного права.
Так, в стародавньосхідний, античний і середньовічний періоди дослідники доводили, що природне право склада ється з множини законів розвитку природи: закон розвитку кожного дерева, закон розвитку кожного виду птахів, закон розвитку окремого виду риб, закон розвитку кожного орга ну людського тіла і т. ін. Всі ці закони діють синхронно, без будь-яких випадковостей: все відбувається згідно з природ ними законами. Розум людини цим повинен керуватися, щоб підтримувати гармонізацію природних законів, вірити у синергетичність природних процесів.
Таким чином, вчення про природне право, розвинуте в античну давнину і середньовічний час, дозволяють сфор мулювати дефініцію природного права як систему норм, у вузькому розумінні.
Тому природне право — це сума законів природи і біологічного розвитку людини, які на основі яких здійснюється функ ціонування Всесвіту.
У такому розумінні природне право міцно оберігає всі наші земні блага у належному порядку. Це незаперечне при родне право, санкції якого належить сприймати з вдячністю.
Аналіз філософії Нового часу дає змогу сформулювати дефініцію природного права як систему норм, але у широ кому розумінні. Цьому сприяв розвиток психології, вчення про раціональний розум людини, їх волю та свободу. Наразі поведінка людини набувала трансцендентального обґрунту вання, виходячи з метафізичних теорій. А активна діяльність людини пов'язувалась не лише з біологічним інстинктом самозбереження, а й з самозбереженням у духовному вимірі.
Справа в тому, що людина за своєю природою має ба жання, хоче дотримуватися якихось норм поведінки. Вона потребує взірців, ідеалів, правих, але часто їх не знаходить у реальному житті. Тому їй дано розум, щоб користуючись вічними законами природи, вона могла жити у суспільстві. Але життя на власний розсуд, власні почуття часто призво дять до змін духовних структур суспільства, до порушень норм природи, незважаючи навіть на їх вплив на людину та підпорядкованість людської волі природі.
Для збалансованості та гармонії існують, як відомо, мо ральні чесноти. Однак якщо брати до уваги вищу мораль (мо раль у думках), то доцільно вживати поняття духовно-мораль них чеснот. Саме духовно-моральні чесноти є орієнтиром щодо свободи волевиявлення людини, які закладені в онтоло гію та деонтологію її світосприйняття та світовідчуття.
Отже, природне право як система норм, у широкому розумінні,— це сума метафі зичних духовно-моральних чеснот, яких повинна дотримуватись людина у підтри манні онтологічних принципів світопо-рядку з постійним трансцендентальним обґрунтуванням власної свободи та волі з метою активного гармонійного самозбе реження у Всесвіті.
Позитивізм сприяв переорієнтації науки про природне право, в основу якого лягли природні права людини. Адже право на життя, свободу волевиявлення, гідність, автоно мія особистості та особистого життя, вільне висловлю вання думок й переконань, безпека, політична свободу та ін.- це невід 'ємні категорії суспільного життя. Все часті ше проголошувався такий принцип права як формальна рівність, велась жорстока боротьба за права людини, приватну власність. Дослідженням прав людини почали займатися різні науки: політологія, теорія права, енциклопедія права і т. д. Але вчення про природне право як науку необхідно розгляну ти з позиції онтології та деонтології права стосовно прав лю дини. Зрозуміло, що така дефініція відображатиме доволі ву зький зміст, оскільки вона більше причетна до основних двох (Х1Х-ХХ) століть і дотримується позитивістської концепції.
Тому природне право як наука, у вузькому розумінні, це вчення про правову обґрун тованість і гарантії державного й міжна родного захисту прав людини, нації та інших суб'єктів суспільного життя в існу ючій політичній системі.
Таке розуміння природного права скероване, в основно му, на дослідження конституційних прав людини, на недо пущення розпорядження долею людей, державою на свій розсуд. Ця доктрина історично зумовлена, оскільки швид кий темп суспільного розвитку (зокрема промисловості) до певної міри сприяв гонитві за ринками сировини і збуту, що породжувало різного виду колоніальні системи.
' Теперішній період характеризується розпадом суспільства на дрібні держави. Виникає потреба відроджувати власні на ціональні цінності, «забуті» правові традиції. Гостро постало питання приватної власності, право на реалізацію самовизна чення націй, повноцінного існування, цивілізованого співжит тя. Доктринальні дослідження все частіше мають етнічний відтінок, філософські аспекти. Це зумовлює здійснити пово рот у суспільній свідомості до природного права.
Природне право стає предметом дослідження навіть га лузевих правничих наук, що підкреслює його популярність. У цілому в суспільстві відбувається значний потяг до під вищення рівня правової культури, особливо її філософсько го аспекту.
Отже, природне право як наука, у широ кому розумінні,— це вчення про філосо фію правової культури, її онтологію та гносеологію, синергетичні правові проце си, правову красу для морального обґрун тування свободної волі людини у право вому просторі.
Розглянувши чотири дефініції природного права, можна й визначити його норми.
Відомо, що норми позитивного права зафіксовані у нор мативно-правових актах, які відображають букву закону.
Дотримання цих норм формує правомірну поведінку, а також деякі аспекти правової культури особи.
Норми природного права практично в нормативно-пра вових актах не зафіксовані. Можна в даному випадку го ворити не про букву, а про дух закону, дух позитивного права. Саме дух позитивного права відображає багато норм природного права. Але всі норми природного права містя ться у законах природи, які висвітлює натурфілософія.
Звідси випливає, що людина дотримується норм природ ного права тоді, коли вона живе за законами природи. Але таке «життя» не треба розуміти в буквальному змісті, оскіль ки воно хоч і пов'язано зі свобідною волею, але ще не врахо вано дій розуму. Розум людини формується як під впливом природного, так і позитивного права, що в житті називається виваженістю, поміркованістю, а згодом - і мудрістю.
Тому під нормами природного права слід розуміти ті постулати природи, які люди на свідомо вибирає для своєї поведінки під контролем власної совісті.
Для юридичної деонтології норми природного права віді грають основну роль. Завдяки цгш нормам формується на лежне й потрібне, забезпечується дієвість онтологічних засад, очікується необхідна правова гармонія в суспільстві та Всесвіті.
Важливо встановити норми природного права в одинич ному, особливому та загальному, оскільки це має значення відповідно до юридичної деонтології, правничої етики і про фесійної культури.
Можна думати, що дефініція природного права як систе ми норм, у вузькому розумінні, найбільш повно відображає одиничне у юридичній доктрині. Завдяки розумінню законів природи юрист формує свій внутрішній імператив службо вого обов'язку, який досліджує юридична деонтологія. Та кож до одиничного можна віднести деякі компоненти при родного права як системи норм, у широкому розумінні, виділивши в цьому внутрішні (здебільшого психічні) аспекти.
Особливе найбільш повно характеризує дефініція природ ного права як науки, у вузькому розумінні, та зовнішні аспекти дефініції природного права як системи норм, у широкому ро зумінні. Адже для правничої етики найважливішим є зовнішні аспекти службової діяльності, наявна поведінка юриста.
Дефініція природного права як науки, у широкому розу мінні, відображає загальне, що відповідає вимогам профе сійної культури в цілому.
Об'єднання одиничного й особливого у загальне - свід чення всебічного обґрунтування норм природного права і застосування їх у юридичній практиці.
Сучасні дослідники юридичної деонтології часто іден тифікують цю науку з іншими, зокрема з правовою етикою (правничою етикою) та професійною культурою юриста (правничою культурою). Хоча ці науки тісно пов'язані між собою, проте вони суттєво відрізняються одна від одної. Так, якщо внутрішні аспекти видів культур (субкультур), притаманні юридичній деонтології, а зовнішні аспекти цих же культур - професійній етиці, то обидва аспекти - влас тиві професійній культурі. Тому варто окремо розглянути їхні спільні та відмінні риси.
Для цих юридичних наук спільним є предмет дослідження:
особа юриста, його професійні дії. Кожна з них по-своєму підходить до формування юриста як головного суб'єкта пра ва,' до пізнання ним правового явища та прийняття справедли вого, обгрунтованого рішення. Ці науки нормативні.
Відмінності між юридичною деонтологією, правничою етикою та професійною культурою полягають насамперед у тому, що їхня нормативність має різний зміст. Зокрема, на ука про професійну культуру та правничу етику виробля ють для всіх юристів зразки норм, які можуть прийматися державою і набувати загальнообов'язкового значення. Вони можуть міститися в різноманітних морально-етичних коде ксах, відомчих статутах, наказах, пам'ятках тощо. Проте юридична деонтологія жодних моделей норм не творить, а її вимоги ніде письмово не відображені. Її нормативність полягає у дослідженні вироблення юристом особистих норм. Причому ці норми, хоча й мають індивідуальний ха рактер, призначені лише для конкретного випадку. Такі од норазові норми називаються деонтологічними.
Якщо норми професійної культури і правничої етики спрямовані на регулювання службових дій юриста, то деон-тологічні норми - на регулювання професійного мислення. Адже немає такої правничої науки (крім деонтології та філософії права), яка б вивчала думки юриста, які переду ють будь-яким діям і потребують насамперед впорядкуван ня. Це пов'язано з тим, що світ засмічений поганими дум ками, а природою передбачено, що людина повинна мати позитивну динаміку, незважаючи на те, що вона, ніби елек тростанція, виробляє і добро, і зло. Для кожної людини є свої норми формування позитивної енергії, врівноважуючої думки. Практично двох однакових деонтологічних норм не існує. Вони не можуть бути ідентичними для всіх юристів. Де онтологічна норма формується у кожному конкретному випадку. Це - норма для одного юриста і тільки для конкрет ного випадку. Інший юрист, який потрапить в аналогічну ситуацію, неодмінно думатиме по-своєму і сформує для себе іншу, власну норму службової поведінки.
Суттєва різниця існує у діях норм юриста. Справа в то му, що деонтологічні норми діють швидше, ніж норми професійної культури і правничої етики. Адже йдеться про думки, дія яких не має аналогів.
Юридична деонтологія є наслідком інте лектуальної діяльності юриста, його думок, впливів (внутрішніх аспектів) усіх мож ливих видів культур, субкультур.
Водночас для правничої етики хоча і важлива інтелекту альна діяльність юриста, проте оцінюється вона за його службовими діями, які відображають зовнішні аспекти пев них видів культур (субкультур). Професійна культура вби рає у себе як інтелектуальну, так і фізичну діяльність юриста. Зокрема, до останньої належать різноманітні практично-професійні навички: культура фізичного затримання пра вопорушника, вміння водити службовий автомобіль, майс терність у діловодстві тощо. Для професійної культури мають значення і такі чинники як: час, спритність, обсяг дій, простір, залучення інших осіб (їх кількість), активність рухів та ін. Звичайно, для правничої деонтології вони слу гують додатковими чинниками.
Юридична деонтологія дає відповіді на запитання: як, що, де, коли (в мисленні), правнича етика дає відповідь на ті ж запитання (в діях), а професійна культура - на ті ж запитання і в думках, і в діях. Тому кількісна і якісна оцінка тут різна.
Якщо для юридичної деонтології важливими є існування свідомості та почуття, їх внутрішній вплив на дії юриста, то для професійної культури і правничої етики необхідно, щоб свідомість і почуття мали зовнішній вияв (для оцінки іншими особами).
Умовно це можна зобразити так (рис. 1).
Рис. 1. Співвідношення юридичної деонтології (ЮД) із правничою етикою (ПЕ) та професійною культурою (ПК) юриста
Юридична деонтологія покликана деонтологізувати пра вничу етику й професійну культуру юриста, консолідувати їх, зробити більш духовними, гуманнішими. Така функція юридичної деонтології є своєрідним виміром правничої етики й професійної культури юриста. Підтвердженням цієї тези можуть бути такі приклади:
1) відбулася службова подія з юристом (це результат ПЕ, ПК). Юридична деонтологія висвітлює дух цієї події (фактично у ПЕ і ПК), вказує на причини цієї події, її моти ви, наміри, тобто виступає для юриста своєрідною суб'єк тивною стороною;
2) існує душа, дух юриста (у деонтологічному вимірі). Може постати питання про їх практичне застосування (у ПЕ і ПК), забезпечення більш якісної службової дії, юридично го ефекту та більшої суспільної користі.
Професійна культура юриста виконує об'єднавчу функ цію. По-перше, здобутки, результати, досягнення, ступінь та її рівень — це сфера юридичної деонтології, а потім — правничої етики. По-друге, професійна культура інтегрує в собі принципи та функції юридичної деонтології і правни чої етики. Тому всі принципи та функції юридичної деонтоло гії (і правничої етики) є обоє 'язковими принципами і функ ціями професійної культури юриста.
Отже, юридична деонтологія формується на свідомому й почуттєвому рівнях, створює своєрідне деонтологічне поле. Ці первинні мисленнєві операції становлять багатоваріант ний набір імовірної правомірної професійної поведінки, під вищують гостроту правової реакції. Завдяки деонтологічно му процесові програмується професійна культура, і це є ви переджувальним фактором будь-якого правового процесу.
Розділ 5
ДЕОНТОАОГІЧНА ПРАВОСВІДОМІСТЬ ТА ОБОВ'ЯЗКИ ЮРИСТА
5.7. Поняття аеоитопогічиої правосвідомості юриста
Свідомість досліджують різні науки - психологія, філо софія, соціологія. Певною мірою результати дослідження залежать від стану розвитку цих наук.
До сучасних здобутків у галузі вивчення свідомості лю дини можна віднести монографії філософа В. Нестеренка та психолога Р. Нємова, які ґрунтуються на працях австрійсь кого психолога 3. Фройда.
Поняття «свідомість» ґрунтовно аналізувалося у євро пейській філософії XVII ст. За триста років воно зазнавало еволюційних змін, що призводило до неоднозначних тлу мачень. Проте так чи інакше свідомість пов'язана з мис ленням, що характеризує її людську природу. Тобто свідо мість є важливою властивістю людської психіки.
Існує багато визначень свідомості. Зокрема, Р. Нємов вважає, що свідомість - це вищий рівень психічного відо браження людиною дійсності, її реалізація в узагальнених образах і поняттях [102, с. 568].
Досить часто поняття «свідомість» ототожнюється з інши ми поняттями, насамперед з такими, як «душа», «сумління», «пам'ять», «знання», «досвід», «інтелект», «розум» тощо. Тому важливо розрізняти ці поняття.
Певною мірою розуміння душі людини пов'язане зі сві домістю, тобто свідомість визначає якість душі. Хоч кожна людина має душу, але свідомість властива не кожній особі (зокрема, втрата свідомості внаслідок нещасних випадків). А душа на противагу свідомості існує постійно. Важливо, що людину характеризують і тілесність, і душа, і дух.
До свідомості за змістом близьке сумління. Різниця між ними полягає у тому, що сумління конкретно виявляється у практичній діяльності чи поведінці, а свідомість інколи має прихований характер. Крім цього, свідомість зумовлює сумління, тобто свідомість первинна, а сумління - по хідне.
Стосовно понять «пам'ять», «інтелект», «розум» можна зазначити, що з їх допомогою (як і з допомогою інших пси хологічних понять) у людини формується свідомість.
Знання та досвід теж мають велике значення для форму вання свідомості людини. Показником свідомості людини є якість та достовірність знань. Досвід своєю чергою впливає на рівень свідомості. Чим різноманітніший досвід, тим ста більніша свідомість та вищий її рівень.
Звичайно, існує й самосвідомість як вища форма свідомо сті. Відомо, що самосвідомість випливає зі свідомості особи і означає усвідомлення нею самої себе у суспільстві, своїх взаємостосунків з навколишнім світом та членами суспіль ства, своїх дій і вчинків, думок і почуттів, різних якостей осо бистості.
Зрозуміло, що самосвідомість породжує індивідуальну свідомість, яка охоплює весь духовний світ особистості. Усе це дає підстави говорити про види свідомості - суспіль ну, державну, національну, політичну, патріотичну, грома дянську, духовну, моральну, естетичну, професійну, право ву та ін.
Юрист повинен розвивати усі види свідомості. Напри клад, у юридичній діяльності моральна та духовна свідо мість сприяють розумінню вищої етики людини. Ці види свідомості дають змогу правникові осмислювати вищі зако ни духовного світу, формувати духовні думки, розуміти ду шевні якості інших людей, впливати на тіло через дух і ду шу, розуміти причини й наслідки втрати земних благ та ін.
У контексті нашого дослідження докладно розглянемо правову свідомість.
Дослідники по-різному підходять до визначення право свідомості. Більшість авторів вважають, що правосвідо мість - це сукупність ідей, поглядів, уявлень, почуттів, у яких виявляється ставлення до дійсного або бажаного права як до справедливого чи несправедливого і до дій людей як до правомірних чи неправомірних.
В. Котюк зазначає, що правосвідомість особистості — це така форма відображення правових явищ, яка включає пси хічні, інтелектуальні, емоційні й вольові процеси та стани:
знання чинного права і законодавства, правові вміння і на вички, правове мислення, правові емоції й почуття, правові орієнтації, позиції, мотиви, правові переконання та настанови, які синтезуються в прийнятих рішеннях і спрямовані на пізнання, спілкування і взаємодію в процесі правової діяль ності й поведінки у сфері правовідносин [81, с. 35].
Можна по-іншому підійти до визначення правосвідомо сті, зокрема через інформацію, і розуміти її як координа ційну систему багатовимірності одержання, використання, поширення та зберігання інформації у правовому полі, що характеризує ставлення правника до правової дійсності та встановлення об'єктивної істини.
Отже, правосвідомість ґрунтується на інформації, яку юрист повинен усвідомити.
Однак він усвідомлює не всю інформацію. Неусвідомле-на інформація надалі виступає як значний потенціал для усвідомлення, тобто стає в нагоді у потрібний момент.
Йдеться про матеріальну форму одержання, використання, поширення та зберігання інформації юристом, що становить певну систему. До неї належать різноманітні ідеї, уявлення, емоції, почуття, інтелектуальна здатність юриста. Згадана си стема відіграє координаційну, інтеграційну роль у професій ній діяльності. Саме завдяки їй юрист реалізує своє ставлення до правової дійсності, до права взагалі. Таку координуючу функцію виконують світоглядні принципи, вольові зусилля.
Багатовимірний підхід до інформації загалом необхід ний. Інтелектуальна культура юриста повинна спрямовува тися на творчий багатоаспектний підхід до одержання, ви користання, поширення та зберігання інформації. Це під вищує рівень правосвідомості.
Інформаційна діяльність юриста має відбуватись у пра вовому полі. Це активна форма його правосвідомості, ро зуміння необхідності системи права для адекватного регу лювання суспільних відносин. Правове поле чинить знач ний вплив на правосвідомість юриста, особливо коли воно посилюється прийнятими новими законами. Нині велике значення має Конституція України, яка скеровує правосві домість юриста на державницьку позицію. Високий рівень правосвідомості юриста також допомагає встановленню об'єктивної істини. На правосвідомість юриста впливають усі основні елементи духовної й моральної культури. Самі собою професійні знання ще не визначають змісту право свідомості юриста. Велике значення мають самооцінка, емо ції, ставлення до права, а головне - перетворення юридич них знань у переконання.
Існують зовнішні та внутрішні структурні елементи ін дивідуальної правосвідомості. До зовнішніх елементів на лежать: правові знання; повага до права, закону на основі правових переконань; соціально-правова активність особи, а точніше, готовність (установка) до такої діяльності та по ведінки. Внутрішні елементи - це: інтелектуальні (раціо нальні) процеси і стани; емоційні процеси і стани; вольові процеси і стани [81, с. 78].
Вважається, що правосвідомість має такі складові еле менти, як: психологічна правосвідомість (правова психоло гія), ідеологічна правосвідомість (правова ідеологія), пове-дінкова правосвідомість (передбачає вихід на правову по ведінку) [127,с.255].
Оскільки у будь-якому випадку на правосвідомість юри ста впливають різні чинники - як об'єктивні, так і суб'єк тивні, то її рівень залежить від професійних факторів, від стану законності у державі та цивілізованого правопорядку. Це означає, що правосвідомість юриста мусить мати про фесійний характер (а не буденний), що є складовим еле ментом всієї правової системи у державі.
Тобто, професійна правосвідомість має на юридичну діяльність пріоритетний вплив, спрямований на пізнання правових явищ та розуміння їхньої сутності.
Професійну правосвідомість не варто ототожнювати зі спеціалізованою. Професійна правосвідомість є структур ним елементом суспільної правосвідомості. Суспільну пра восвідомість можна поділити на професійну й непрофесій ну, а спеціалізовану - за професійною ознакою: судовий медик, судовий експерт, викладач права, журналіст із пра вової тематики та ін. Відтак, якщо йдеться про правосвідо мість юриста, то необхідно враховувати його професійну спе ціалізацію. Тобто, для різних юридичних спеціальностей пра восвідомість є різною, вона відзначається індивідуальністю й неповторністю.
Правосвідомість юриста завжди перебуває у динамічному розвитку. Вона може полегшувати або ускладнювати процес виконання службових обов'язків. Правосвідомість проявляє ться квантова: або збільшується, або зменшується.
Кожен юрист має індивідуально-правове поле, тому йо го дії та вчинки зумовлюються власними правовими погля дами, які залежать від обставин, психічного стану» певних знань тощо. Звідси й твердження, що один і той самий юрист може перебувати на різних ступенях правосвідомості в конкретний час. Нас у цьому випадку цікавить дія так званої точкової квантової правосвідомості при виконанні службового обов'язку юристом. Тому з'ясуємо, що спону кає його до певної дії: свідоме чи несвідоме.
Вважаємо, що свідоме «керує» юристом у спокійній, твор чій ситуації, а в критичних, екстремальних випадках, у момент прийняття складного і відповідального рішення його опано вує надсвідомий стан. Тоді і виявляється так звана деонто-логічна правосвідомість, тобто рівень правосвідомості, якої юрист досяг раніше. Фактично деонтологічна правосвідо мість відображає кванти правосвідомості, конкретизує її.
Деонтологічна правосвідомість передбачає передусім усвідомлення юристом свого призначення і власної соціаль ної й моральної відповідальності.
Отже, деонтологічна правосвідомість - це інтелекту альна власність юриста, оскільки вона пов 'язана з інтелек том та моральними принципами; це конкретизація його правосвідомості, що відповідає одній із функцій юридичної деонтології.
Деонтологічна правосвідомість юриста є результатом його загальної правосвідомості, її конкретним критерієм. Вона також свідчить про певний рівень правосвідомості юриста взагалі, оскільки перебуває на «вершині» правосві домості і слугує ніби «піковою» правосвідомістю.
Знаючи сутність змісту юридичної деонтології, можна стверджувати, що деонтологічна правосвідомість характе ризується також юридичною евристикою. Інакше кажучи, юрист щоразу доходить нового висновку у процесі розгля ду юридичних справ. Зрозуміло, що це неповторний інди відуальний вияв загальної правосвідомості в конкретних умовах, тому її і називають деонтологічною.
Наведені вище міркування дають змогу стверджувати, що деонтологічну правосвідомість зумовлює внутрішній імператив службового обов'язку, оскільки останній є сво бодою розумної волі, передбачає юридичні наслідки про фесійної діяльності і є стабільно виробленою позицією юриста. Така позиція ґрунтується на принципах правового почуття, самодисципліни, об'єктивності, правової справед ливості, узгодженості юридичної практики (позитивного права) з природним правом, гуманності, правдивості, актив ної життєвої позиції. Як і внутрішній імператив службового обов'язку, деонтологічна правосвідомість юриста часто збі гається з потребою суспільства, оскільки тісно пов'язана з милосердям та сумлінням.
Отже, деонтологічна правосвідомість юриста — це результат його правосвідо мості, сформований під впливом правової інформаційної культури, при виконанні службового обов'язку.
Деонтологічна правосвідомість юриста Грунтується на його загальній правосвідомості, правовій інформаційній культурі, на внутрішньому імперативі права.
Що стосується правової інформаційної культури, то до цільно звернути увагу на її попереднє формування. Тобто у момент прояву деонтологічної правосвідомості юрист не отримує нової правової інформації, а діє на основі раніше одержаної. Водночас рівень інформаційної культури безпо середньо впливає на ступінь деонтологічної правосвідомості.
Джерелом деонтологічної правосвідомості є внутрішній імператив права, адже у кожному законі є той внутрішній зміст, який юрист повинен відчути. Письмово він не зафік сований, а через правове почуття у юриста формується влас на деонтологічна правосвідомість. Тут виявляється також і дух права.
Відповідно обітниця є виявом громадського, суспільного, національного та інших обов'язків юриста. Тому деонтоло гічна правосвідомість формується на основі цих обов'язків. У протилежному випадку вона не збігатиметься з вимогами суспільства, інтересами нації. А це призведе до невиконан ня внутрішнього імперативу службового обов'язку юрис том, що не відповідає вимогам деонтологічної правосвідо мості.
Формування загальної правосвідомості передбачає дві стадії: теоретичну і практичну. На першій стадії у юриста формується теоретична правосвідомість. На другій під впливом професійної соціалізації у процесі практичної дія льності виникає практична правосвідомість. Поєднання те оретичної та практичної правосвідомості дають змогу досяг ти вершин юридичної майстерності.
Виходячи зі змісту юридичної деонтології, деонтологічна правосвідомість має три стадії готовності: неочікувано рап тову, очікувано раптову і постійну. Зрозуміло, що юрист-початківець потрапляє у ситуацію, коли він не очікує моменту вияву власної правосвідомості. І, як правило, до цього він внутрішньо не готовий. Проте друга стадія передбачає спо дівання на такий вияв, і юрист заздалегідь готується до та кої ситуації, навіть про всяк випадок. Третя стадія відобра жає ситуацію, при якій юриста не можна нічим здивувати у професійній діяльності. Його професіоналізм має енцикло педичний характер.
Вияв деонтологічної правосвідомості - це своєрідний «вибух» діяльності юриста, дія мозку з використанням ве ликої енергії. Така діяльність не може бути тривалою, вона разова і неповторна. Тут відсутні стереотипи, ідентичність, це результат загальної правосвідомості. Для прояву деон тологічної правосвідомості велике значення мають талант і творчість. Професіоналізм юриста зумовлює відповідну правосвідомість, здатність фахово розв'язувати правові проб леми на користь громадян, з метою встановлення правової істини.
У професійній діяльності деонтологічна свідомість по-різ ному впливає на виконання службового обов'язку. Наприк лад, вияв милосердя, агресії, помсти, ненависті тощо. Такі ім пульси допомагають або шкодять юридичній діяльності.
Відомо, що деонтологічна правосвідомість виявляється в усіх видах юридичної діяльності. Наприклад, на кожному етапі розгляду кримінальної справи, у момент оголошення звинувачувального вироку, з'ясування змісту закону, який вклав у нього законодавець тощо. За написаним текстом документа можна встановити також рівень загальної й део нтологічної правосвідомості юриста.
Отже, деонтологічна правосвідомість конкретизує за гальну правосвідомість, актуалізує її.
Науковці здебільшого пов'язують правосвідомість із правовою культурою, зокрема вказуючи, що правова куль тура особи - це перш за все певний рівень (стан), сукуп ність характеристик її правосвідомості. Цей стан правосві домості характеризується такими властивостями, як знання права, повага до нього, позитивна настанова щодо повсяк денної правомірної поведінки. Крім того, правова культура включає в себе саму поведінку - безумовно правомірну (відповідно до вимог юридичних норм).
Аналізуючи поняття «правосвідомість», треба врахову вати мораль як основу права, адже вона більш якісно, ніж право, впливає на формування правосвідомості юриста. Цей , вплив самостійний, незалежний від права.
Отже, право і мораль - важливі елементи людської куль тури. Вони завжди виступають у тісному взаємозв'язку, характер якого визначається конкретними історичними умовами та соціальною структурою суспільства. Така взає модія зумовлена об'єктивно, оскільки походження і реаль не буття права та моралі визначаються суспільними відно синами, їх складністю та суперечливістю. Правове життя суспільства не може розвиватися поза моральними катего ріями гуманізму й соціальної справедливості, сумління й честі, добра й людської гідності.
Право існує для того, щоб встановлювати відповідні межі поведінки для членів суспільства. Дія права забезпе чується відповідними інститутами, покликаними реалізува ти його норми на практиці. У випадку відсутності таких інститутів право втрачає цінність, але не перестає діяти. Це стосується і ліквідації відповідних інститутів. Адже дія права забезпечується його ідеєю, духом. Проте в деяких випадках, якщо раніше прийняті закони ліквідовані, їхній дух продовжує діяти. При цьому людьми керує як почуття страху (сталінські закони), так і глибока повага до права (австрійські закони в Західній Україні). Все залежить від того, схвалило суспільство ці норми чи ні, відображають вони інтереси більшості чи меншості. У будь-якому випад ку раніше прийняті закони впливають на національний дух права.
Мораль і моральна основа права безпосередньо познача ється на правосвідомості юриста.
Загальна теорія права, як відомо, вивчає основні його принципи: повновладдя народу; розподіл влади на законо давчу, виконавчу, судову; відповідальність держави перед людиною та суспільством і навпаки - людини перед держа вою; верховенство права Конституції над усіма законами і підзаконними нормативними актами; законність, демокра тизм, справедливість, гуманізм, «дозволеність лише того, що визначене законом» (для юриста і держави). Правосві домість юриста повинна відповідати цим принципам.
^Втілення їх у юридичну практику вимагає врахування також відповідних професійно-етичних принципів: вірнос ті народові й 'закону, самодисципліни, об'єктивності, спра ведливості, ввічливості, терпимості, поваги, товарисько сті, гуманності, правдивості, активної життєвої позиції, милосердя та ненасильства. Поєднання принципів права і принципів професійної діяльності сприяє тому, що право свідомість і моральність юриста наближаються до вимог суспільства. Системне розуміння права засвідчує, що пра восвідомість юриста ґрунтується на глибоких правових знаннях.
Так, принцип цілеспрямованості вказує, що правосвідо мість має певну мету, на яку спрямовані зусилля юриста. Принцип готовності характеризує правника як професіонала, котрий у будь-який час може проаналізувати конкретну справу з позиції права.
Юрист повинен керуватися і такими принципами, як ем піричність, інтуїтивність, ймовірність, евристичність, но визна. Його діяльність пов'язана, зокрема, з певними науково-практичними відкриттями, аналізом одержаних раніше ре зультатів. При цьому виявляються впевненість і воля юриста, які ведуть до успіху.
Важливу функцію виконує такий принцип правосвідо мості, як самодисципліна. Вона забезпечує контроль його дій та вчинків, звіряє їх з вимогами моралі, присяги, конс титуції, дає змогу всебічно оцінити власну діяльність у контексті цих вимог.
Щоб глибше зрозуміти сутність правової свідомості юри ста, треба розглянути функції, які вона виконує у процесі застосування правових норм. Функції правосвідомості конк ретизують її суть, завдання й призначення. Поняття «функції правосвідомості правника» можна визначити через його со-' ціально-правову діяльність. Функція правосвідомості вира жає взаємозв'язок і взаємовплив правових явищ та особисто сті. Та чи інша правова діяльність вказує, яка функція здійс нюється, і навпаки, якщо ми знаємо функції, то можемо свідомо встановити особливості і напрями діяльності. Функ цію можна визначити як основний напрям психічної, інтелек туальної діяльності, впливу взаємозв'язків правосвідомості та особистості з навколишнім правовим середовищем, які виявляються в різноманітній діяльності [81, с. 84].
У наукових юридичних джерелах висвітлюються різні функції правосвідомості особи. Так, за інформаційним і діяльнісним підходом розрізняють функції відображення, пізнання, правового мислення, оцінкові, орієнтовні, регу люючі, праксеологічні, прогнозуючі, моделюючі, конструк тивні і деструктивні, цілеспрямовуючі, евристичні, мотива ційні, комунікативні, трансформаційні; за структурою пра восвідомості особи - емоційні, інтелектуальні, вольові та інші функції [81, с. 84].
Функціями правосвідомості юриста є:
• формування індивідуальної правової концепції юриста;
• формування почуття правової справедливості;
• забезпечення свободи прийняття рішень;
•реалізація внутрішнього імперативу службового обо в'язку юриста;
• формування професійно-юридичної думки;
" застереження від правового нігілізму;
" активізація інтелектуальної діяльності;
" виявлення особистих професійно-моральних якостей правника.
Ці функції правосвідомості цілком відповідають функці ям деонтологічної правосвідомості юриста. Наголосимо на можливості існування інших функцій та принципів, особли во тоді, коли йдеться про забезпечення верховенства права, реалізацію надбань інформаційної культури, реалізацію тео ретичних знань, динамічність юридичної діяльності, форму вання мотивів поведінки, комунікативність тощо.
Отже, високий рівень правосвідомості безпосередньо впливає на юридичну практику. В цілому він відтворює форми юридичної діяльності, змушує юриста оцінити своє призначення в суспільстві. А деонтологічна правосвідомість прямо^впливає на розвиток і формування професійної куль тури. Йдеться про професійне знання правових і моральних норм та принципів, про професійне ставлення до норм по зитивного права (солідарність з ними, переконаність у справедливості, корисності й необхідності), про професійне вміння, прийоми і навички, про звичку дотримуватися за кону, про професійний етикет і такт, а також про наукову організацію праці.
5.2. Службовий обов'язок юриста
Під обов'язком розуміють певну необхідну поведінку су б'єкта носіїв систем принципів, конкретного переліку дій, доручень, за невиконання яких передбачена відповідаль ність. Юрист виконує обов'язок здебільшого під впливом різних чинників - держави, закону, трудового колективу, громадськості, а також під впливом власних внутрішніх переконань.
У цьому зв'язку можна виділити такі види обов'язку, що певною мірою стосуються юридичної діяльності: національ ний, суспільний, державний, громадський, моральний, ду ховний, професійний, службовий, функціональний. Юри дичні джерела розрізняють ще й морально-професійний, формально-службовий та деякі інші види обов'язку. Між ними є чимало спільного й відмінного. Зупинимося на ос танньому. Для цього спочатку дамо визначення зазначених видів обов'язку юриста.
Так, під національним обоє 'язком розуміється необхід ність та готовність юриста охороняти та захищати принци пи буття української нації у процесі правової діяльності.
Суспільний обов 'язок - це необхідність та готовність юриста обстоювати суспільні інтереси в ім'я нормальної життєдіяльності громадян.
Державний обов 'язок - це необхідність та готовність юристів як представників державних органів виконавчої й судової влади охороняти та захищати інтереси держави у своїй юридичній діяльності.
Громадський обов 'язок передбачає певні необхідні дії, по кладені на юриста як члена відповідної громадської організа ції. Моральний обов'язок юриста як впровадження у практику реалізації юридичних норм певних моральних вимог.
Духовним обов 'язком юриста можна вважати необхідність постійного удосконалення професійної підготовки, форму вання усталених гуманістично-ціннісних орієнтацій, культу ри, що сприяє адекватному виконанню службової діяльності.
Професійний обов 'язок юриста - це його потреба та го товність працювати у судових та правоохоронних органах, виконувати завдання, поставлені перед юридичними служ бами (об'єктивний аспект), глибоке усвідомлення необхід ності професійних дій для захисту законних прав та свобод громадян (суб'єктивний аспект).
Службовий обов 'язок юриста - це потреба та його гото вність виконувати дії, зумовлені службовим становищем юриста.
Функціональний обов'язок юриста - це потреба вико нання ним постійного конкретного завдання (функції), яке визначається з часу призначення на посаду.
Звичайно, існують й інші види обов'язку юриста, зумов лені його соціальним призначенням у суспільстві.
За практичною значущістю перелічені вище обов'язки юриста умовно можна згрупувати таким чином:
- група обов'язків соціально-державного характеру (на ціональний, суспільний, державний, громадський);
- група обов'язків професійно-юридичного характеру (професійний, юридичний, службовий, функціональний);
- група обов'язків духовно-морального характеру (духов ний, моральний,особистий).
Перша група включає обов'язки, виконання яких вима гає від юриста держава. Вони є обов'язковими і гаранту ються чи забезпечуються державою. Наприклад, виконання національного і суспільного обов'язків вимагає від юриста захисту нації і суспільства, збереження набутих культурних цінностей народу, національного духу права тощо. Йдеться про правовий захист, оскільки часто цього вимагає ситуа ція. Проте національний обов'язок може зазнавати переслі дування з боку держави, наприклад, у час панування тота літарного режиму. Можливі випадки, коли держава зобо в'язує діяти всупереч інтересам народу. Наприклад, у захід них областях України в період пробудження демократії (1988-1990 рр.) професійна пасивність юристів розцінюва лася партійними і радянськими органами як антисуспільні дії. Часто на діяльності юриста позначається імператив гро мадського обов'язку. Різні добровільні об'єднання, асоціа ції вимагають вживати певних заходів, зокрема щодо за безпечення охорони громадського порядку.
Друга група обов'язків юриста відповідає специфіці йо го професійної діяльності. Часто професійний обов'язок юриста збігається з юридичним, особливо у тих випадках, коли працівник не перебуває на службі або ще не праце влаштований. Так, виконуючи професійний обов'язок, він зобов'язаний реагувати на правопорушення (це може бути профілактична бесіда з правопорушником, різноманітні консультації чи рекомендації тощо), а юридичний обов'я зок у цьому випадку змусив би юриста вдатися до конкрет них санкцій.
Службовий обов'язок юриста — це перед бачена нормативно-правовими актами не обхідність виконувати певні дії, зумовле ні його службовим становищем у держав них, громадських або приватних органі заціях. Службовий обов'язок є тим, до чого зобов'язує служба.
Тобто у період перебування на роботі у юриста виникає вже не професійний чи юридичний, а насамперед службо вий обов'язок. Різновидом службового є функціональний обов'язок. Останній виникає у процесі виконання конкрет них функцій, яких безліч у юридичній діяльності. Переважно функціональні обов'язки визначаються для кожного юриста зокрема. Як правило, не допускається, щоб юрист викону вав невластиві йому функції. У протилежному випадку мо жливе притягнення його до відповідальності.
На основі третьої групи обов'язків у юриста формується особистісно-емоційне сприйняття службового обов'язку.
Проблема службового обов'язку посідає чільне місце у професійній культурі юриста. Усвідомлення юристом своїх службових обов'язків є необхідним елементом його деон-тологічної правосвідомості та професійної культури. Його професійні вчинки контролюються сумлінням, на основі чого формується внутрішній імператив службового обо в'язку. Позитивне право ніколи не досягне такої сили і ле-^^-гітимності, яку має внутрішній імператив службового обо в'язку.
Для правничих спеціальностей характерні як загальні, так і специфічні види обов'язків. Так, службовий обов'язок судді визначений у Законі України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів» з наступними змінами та доповнення ми. Зокрема, у ст. 6 йдеться про те, що суддя зобов'язаний при здійсненні правосуддя дотримуватися Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єк тивний розгляд судових справ з дотриманням встановлених законом термінів. Стаття 5 наголошує на тому, що суддя повинен здійснювати лише правосуддя. Він не може бути народним депутатом, належати до будь-якої політичної партії, входити до складу державних органів, органів міс цевого та регіонального самоврядування, підприємств, які мають на меті отримання прибутку. Проте викладацька, наукова й інша творча діяльність не впливає на виконання судових обов'язків. Суддя може поєднувати наукову і твор чу працю із судовою практикою, що сприяє його професіо налізмові.
Закон зобов'язує суддю не розголошувати відомостей, які становлять державну, військову, службову, комерційну та банківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, а та кож відомостей про особисте життя, які стали відомі йому під час розгляду справи у судовому засіданні і нерозголо-шення яких прийнято рішенням закритого судового засі дання. Проте це не означає, що всі отримані суддею відомості таємні. Це не стосується відомостей, які містять елементи злочину. Тоді у службовому порядку приймається відпо відне рішення. Але вся діяльність судді не повинна ставати об'єктом розмов у широкому колі осіб, не причетних до справи.
Службовий обов'язок не допускає вчинків та будь-яких дій, які ганьблять звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності. Тобто обов'язком судді є повсякчасний контроль власної поведінки.
Службові обов'язки суддів стосуються різних їхніх пов новажень. Наприклад, існують службові обов'язки район них (міських), міжрайонних (окружних) суддів, службові обов'язки судді Конституційного Суду України, службові обов'язки судді Вищого арбітражного суду України, служ бові обов'язки військових суддів та ін. У них чимало спіль ного, але є певні додаткові вимоги, які пов'язані зі специфі кою юридичних справ. Тому доцільно говорити про служ бово-повноважні обов'язки суддів.
Зрозуміло, що службові обов'язки суддів ґрунтуються на певних засадах. Серед них - законність, незалежність від інших гілок влади, непідзвітність іншим гілкам влади, ви рішальність, належний практичний досвід, віковий ценз, освітній ценз, дієздатність судді, конкурсність, недоторкан ність, строковість служби, відповідальність, атестаційність, особливе моральне і соціально-побутове забезпечення та ін. Ці принципи істотно впливають на службовий обов'язок судді, змушують його дотримуватися певних меж у поведі нці і діяльності. Будь-яку службову дію суддя повинен під порядковувати цим принципам.
Службовий обов'язок судді передбачає виконання пев них функцій у судовій діяльності. Це насамперед вихован ня поваги до суду і до себе особисто, утвердження презумп ції невинуватості, збереження службової таємниці, сприян ня судовому врядуванню тощо. У цих та інших функціях виявляється сутність судової влади і судової практики, під несення авторитету особи, яка здійснює правосуддя.
Тому юрист, котрого вперше Президент призначає суд дею, в урочистій обстановці дає обітницю, про яку йдеться у ст. 10 Закону України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів»: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об'єктивним і справедливим».
Присягатися належно виконувати службові обов'язки українського судді почали ще у період гетьманщини (XVII-XVIII ст.). Тоді, як зазначалося у «Правах, за якими судиться малоросійський народ», обрані судді повинні були складати у церкві обітницю про те, що будуть сумлінно виконувати свої обов'язки. У період Української Народної Республіки текст обітниці, зокрема для військових суддів, затверджу вався на засіданні Ради Державних секретарів. Її повинні були складати також службовці суду. Зміст обітниці такий:
«Присягаю урочисто Всемогучому Богу і прирікаю на мою честь бути вірним Українській Народній Республіці і пови-нуватися її законам і розпорядженням. Присягаю сповнити припоручені обов'язки після мойого найліпшого знання і совісті на кождім мені як військовому судді призначенім службовім місці - під час війни і миру, при тім мати все на увазі найвище добро моєї Вітчизни, виконувати закони, розпорядки, науки і поручення моїх зверхників і залишати всякого роду надужиття моєї власти, так, Боже, мені допо можи. Амінь». Для виконання службових обов'язків судді ретельно добиралися кадри, які свідомо могли дати відпо відну обітницю.
Нині згідно зі ст. 8 Закону України «Про статус суддів» кандидати у судді добираються за результатами складання кваліфікаційного іспиту. Тільки кваліфікаційна комісія мо же рекомендувати особу, яка подала відповідну заяву, на посаду судді. Тобто головною вимогою є юридичні знання. До кваліфікаційного іспиту допускають свідомих юристів, віком від 25 років, з вищою юридичною освітою, дворічним юридичним стажем. ' 'її У Законі України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру» ^ визначені службові обов'язки адвоката. Він зобов'язаний неухильно дотримуватися вимог чинного законодавства, застосовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, а також відмовлятися від прийнятого на себе захисту підо зрюваного, звинуваченого, підсудного. Адвокат повинен допомагати кожному громадянинові, який звертається за допомогою. До цього його зобов'язує внутрішній імператив службового обов'язку. Закон також передбачає, що адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коли він у конкретній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам тієї особи, що звернулася з про ханням про ведення справи. Це пояснюється етичними і правовими мотивами справи. Адже не можна спочатку за хищати громадянина, а потім проти нього вести справу, оскільки адвокатові вже відомо багато подробиць діяльнос ті цієї особи. Це стосується і тих випадків, коли адвокат брав участь у справах як слідчий, особа, що проводила діз нання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник по терпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий. Випадки, коли у розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває у родинних стосунках, не повинні мати місця не тільки в адвокатській діяльності, а й узагалі в юридичній
практиці.
Отже, службовий обоє 'язок адвоката - це сприяння за хистові прав і свобод громадян, представлення законних інтересів громадян Української держави, іноземних грома дян, осіб, які не мають громадянства, та юридичних осіб. Адвокат зобов'язаний надавати їм також іншу юридичну допомогу. Стаття 5 Закону України «Про адвокатуру» пе редбачає, що адвокати дають консультації та роз'яснення з юридичних питань, усні й письмові довідки щодо законо давства; складають заяви, скарги та інші документи право вого характеру; засвідчують копії документів у справах, які вони ведуть; здійснюють представництво у суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами; надають юридичну допомогу підприємствам, уста новам, організаціям; здійснюють правове забезпечення під приємницької та зовнішньоекономічної діяльності грома дян і юридичних осіб; виконують свої обов'язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства. Звичайно, адвокат може здійснювати також інші види юридичної допомоги, пере дбачені чинним законодавством. Ці службові обов'язки є вузькою спеціалізацією адвокатів.
Адвокат виконує свій службовий обов'язок на основі від повідних принципів. Головними серед них є: верховенство закону (права), незалежність, демократизм, гуманізм, конфі денційність, а також законність, етичність, справедливість.
Функції службового обов'язку адвоката зводяться в ос новному до захисту та представництва запитів громадян через надання юридичних послуг.
Службові обов'язки адвоката тісно пов'язані з його про фесійними правами, про які йдеться у ст. 6 Закону України «Про адвокатуру». Так, виконуючи свій професійний обо в'язок, адвокат має право представляти і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їхнім дорученням в усіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить вирішення відповідних питань;
збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних спра вах і в справах про адміністративні порушення. Він має право робити запит й отримувати документи або їхні копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від гро мадян - за їхньою згодою; знайомитися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання до ручення документами і матеріалами, за винятком тих, таєм ниця яких охороняється законом; отримувати письмові вис новки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань;
застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чин ного законодавства; доповідати на клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержу вати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотан ня і скарги; бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснен ня щодо їхньої суті.
Виконуючи службові обов'язки, адвокат повинен дотри муватися професійної таємниці (ст. 9) щодо питань, з якими громадянин або юридична особа звернулися до нього, суті консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей.
Особливо важливі відомості, які адвокат отримав під час попереднього слідства, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Неприпустимим є викори стання адвокатом таємниці у власних інтересах чи в ін тересах третіх осіб. Розголошення адвокатом таємниці ка рається законом.
Для належного виконання службового обов'язку кож ний адвокат України дає обітницю такого змісту: «Я, бе ручи на себе обов'язки адвоката, урочисто клянусь: у своїй професійній діяльності суворо додержуватися зако нодавства України, міжнародних актів про права і свободи людини, правил адвокатської етики; з високою громадською » відповідальністю виконувати покладені на мене обов'яз-)ки, бути завжди справедливим і принциповим, чесним і \ уважним до людей, суворо зберігати адвокатську таємницю, всюди і завжди берегти чистоту звання адвоката, бути вірним Присязі».
Закон України «Про адвокатуру» гарантує умови вико нання адвокатом своїх службових обов'язків. Так. заборо няється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вима гання від адвоката, його помічника, посадових осіб і техні чних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих міркувань адво катів не можна допитувати як свідків. Документи, пов'я зані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди. Не може бути внесено подання органом дізнання, слідчим, про курором, а також винесено окрему ухвалу суду щодо право вої позиції адвоката у справі. Його правова позиція оберіга ється законом.
Посади адвоката та його помічника мають відповідні цензи. Це повинен бути громадянин України з вищою юри дичною освітою, раніше не судимий, з практичним стажем не менше двох років. Особа, яка претендує на посаду адво ката, повинна скласти кваліфікаційні іспити, отримати сві доцтво на право адвокатської діяльності, скласти обітницю.
Враховуючи те, що адвокат належить до добровільного професійного громадського об'єднання, його службові обо в'язки мають ґрунтуватися на власному сумлінні та мораль них принципах. Це і є специфікою внутрішнього імперати ву службового обов'язку адвоката.)
Для працівників прокуратури службові обов'язки закріп лені у Законі України від 5 листопада 1991 р. «Про проку ратуру». Основним службовим обов'язком для працівника прокуратури є прокурорський нагляд за додержанням зако нів усіма органами, підприємствами, установами, організа ціями, посадовими особами та громадянами; органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю та іншими правопорушен нями і розслідують діяння, що містять ознаки злочину; під тримання державного обвинувачення, участь у розгляді в судах кримінальних, цивільних справ та справ про адмініс тративні правопорушення і господарських спорів у арбіт ражних судах; за виконанням законів у місцях утримання затриманих, попереднього ув'язнення, при виконанні пока рань та застосуванні інших заходів примусового характеру, які призначає суд; за додержанням законів органами війсь кового управління, військовими об'єднаннями, з'єднан нями, частинами, підрозділами, установами і військовими навчальними закладами та посадовими особами Збройних Сил, Прикордонних військ, Управління державної охорони, Служби безпеки України та інших військових формувань, дислокованих на території України (ст. 5 Закону).
Загалом обов'язки у прокурорському нагляді передба чають загальний нагляд; нагляд за додержанням законів органами, що ведуть боротьбу зі злочинністю, за участю прокурора в розгляді справ у судах; нагляд за додержанням законів у місцях застосування заходів примусового харак теру.
Закон визначає широке коло службових обов'язків для працівників прокуратури. Вони стосуються практично всіх аспектів юридичної діяльності та юриспруденції. Тобто об'єктом прокурорського нагляду є все, що становить зміст окремих самостійних видів діяльності юриста: слідча робо та, судова робота, робота з виконання вироків у криміналь них справах.
Працівники прокуратури дають обітницю, затверджену Верховною Радою України.
Службові обов'язки працівників прокуратури тісно по в'язані з правами, викладеними у ст. 20 Закону України «Про прокуратуру». Так, здійснюючи загальний нагляд, про курор має право безперешкодно за посвідченням, що під тверджує займану посаду, входити у приміщення держав них органів, органів місцевого та регіонального самовряду вання, об'єднань громадян, підприємств, установ та органі зацій незалежно від форм власності, підпорядкованості чи належності, до військових частин, установ без особливих перепусток, де такі запроваджені; мати доступ до докумен тів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, в тому числі за письмовою вимогою, і таких, що містять ко мерційну чи банківську таємницю або конфіденційну ін формацію; письмово вимагати подання в прокуратуру для перевірки зазначених документів та матеріалів, видачі не обхідних довідок, у тому числі щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій для вирішення питань, пов'язаних з перевіркою.
Працівник прокуратури має право вимагати для перевір ки рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти й документи, одержувати інформацію про стан законності і заходи щодо її забезпечення; вимагати від керівників та їхніх колегіальних органів проведення перевірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, організацій та інших структур незалежно від форм власності, а також призначення спеціалістів для здійснення перевірок, відомчих і позавідомчих експертиз; викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або пи сьмових пояснень щодо порушення закону.
Коли прокурор виявляє порушення закону, то у межах своєї компетенції він має право здійснювати такі заходи:
- опротестовувати акти вищих державних органів, міні стерств, державних комітетів і відомств, виконавчих і роз порядчих органів місцевих рад народних депутатів, підпри ємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а та кож рішення і дії посадових осіб;
- вносити подання або протест щодо рішень місцевих органів влади залежно від характеру порушень;
- порушувати у встановленому законом порядку кримі нальну справу, дисциплінарне провадження або провад ження про адміністративне правопорушення, передавати ма теріали на розгляд громадських організацій;
- давати приписи про усунення очевидних порушень за кону; вносити подання до державних органів, громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли;
- звертатися до суду або арбітражного суду із заявами про захист прав і законних інтересів громадян, а також під приємств та інших юридичних осіб.
Такі широкі повноваження прокуратури вимагають до тримання суворих принципів службового обов'язку її пра цівниками. Основними принципами обов'язку є компетент ність, обов'язковість, неупередженість, етичність та ретель ність. Зміст цих та можливих інших принципів віддзерка лює основне призначення прокуратури і її відповідальність за стан законності у державі.
Функції службового обов'язку працівника прокуратури в основному передбачають:
- опротестування незаконних дій посадової особи, від новлення порушеного права;
- внесення припису органові чи посадовій особі, які припустилися порушення, або вищому у порядку підпоряд кованості органові чи посадовій особі, які правомірні усу нути порушення;
- подання з вимогою усунути порушення закону, причи ну цих порушень та умов, що їм сприяють;
- винесення мотивованої постанови про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопо рушення кримінальної справи;
- санкціонування затримання і випровадження у приму совому порядку іноземного громадянина або особи без громадянства за межі України;
- санкціонування арешту особи (підозрюваної або обви нуваченої) за наявності передбачених законом підстав, по дання цивільного позову про відшкодування заподіяних злочином збитків тощо.
У ст. 46 Закону України «Про прокуратуру» викладені ви моги до осіб, яких призначають на посади прокурорів і слід чих. Ними можуть бути громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові та моральні якості. Особи, які не мають досвіду практичної роботи за фахом, проходять в органах прокуратури стажування терміном до одного року. Посади районних і міських прокурорів мають право обіймати особи віком від 25 років, зі стажем роботи в органах прокура тури або на судових посадах не менше трьох років. Претен денти на вищі посади не повинні мати вік менший ніж ЗО ро ків, а відповідний стаж менший ніж сім років. На будь-яку посаду в органах прокуратури не приймають осіб, засуджених за вчинення злочину, за винятком реабілітованих. Раз у п'ять років працівники прокуратури проходять атестацію.
Службовий обов'язок працівника прокуратури полягає у тому, щоб не переоцінити своє високе становище у суспіль стві, не допустити «зловживання» владою, а вірно служити народу України та Закону.
Службові обов'язки працівника міліції викладені у За коні України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію», до якого вносилися певні зміни.
Закон передбачає низку обов'язків працівників міліції (ст. 10). Основні з них такі:
- організація безпеки громадян і громадського порядку;
- виявлення, запобігання, припинення і розкриття зло чинів, вживання для цього оперативно-розшукових та профі лактичних заходів, передбачених чинним законодавством;
приймання і реєстрація заяв і повідомлень про злочини та адміністративні правопорушення, своєчасне прийняття що до них рішень;
- підготовка матеріалів до суду за протокольною фор мою, проведення дізнання у межах, визначених криміналь но-процесуальним законодавством; припинення адмініст ративних правопорушень і провадження справ по них;
- виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень, вживання в межах своєї компетенції заходів для їх усунення, участь у правовому вихованні насе лення;
- профілактична робота серед осіб, схильних до вчинен ня злочинів, здійснення адміністративного нагляду за осо бами, щодо яких його встановлено, а також контролювання засуджених до кримінальних покарань, не пов'язаних із позбавленням волі;
- застосування в межах своєї компетенції кримінальних покарань та накладення адміністративних стягнень;
- розшукування осіб, які переховуються від органів ді знання, слідства і суду, ухиляються від виконання кримі нального покарання, які пропали безвісти, та інших осіб у випадках, передбачених законодавством тощо.
Працівники міліції зобов'язані проводити різноманітні криміналістичні дослідження, виконувати рішення проку рора, слідчого і судді, забезпечувати безпеку дорожнього руху; видавати дозволи на придбання, зберігання, носіння і перевезення зброї; контролювати дотримання громадянами правил паспортної системи; охороняти, контролювати та тримати затриманих і взятих під варту осіб; забезпечувати виконання загальнообов'язкових рішень місцевих органів самоврядування тощо.
Таким чином, працівники міліції виконують адміністра тивну, профілактичну, оперативно-розшукову, криміналь но-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції. Залежно від специфіки завдань, які стоять перед тим чи іншим підрозділом, розрізняють службові обо в'язки працівника кримінальної міліції, міліції громадської безпеки, транспортної міліції, державної автомобільної ін спекції, міліції охорони, спеціальної міліції. У цих видах службових обов'язків є багато спільного, але є й істотні від мінності.
Працівники міліції також дають відповідну обітницю, затверджену постановою Кабінету Міністрів від 28 грудня 1992 р. № 382. Проте текст обітниці потребує вдосконален ня у напрямі посилення внутрішнього імперативу службо вого обов'язку.
Поряд зі службовими обов'язками працівники міліції мають порівняно широкі права (ст. 11). Зокрема, працівник міліції має право вимагати від громадян і службових осіб припинити правопорушення, перевіряти у них документи, викликати їх у службове приміщення, затримувати і тримати громадян у спеціально відведених для цього приміщеннях, складати протоколи про адміністративні правопорушення, безперешкодно у будь-який час доби входити у визначені законом приміщення та ін. Проте працівник міліції зобо в'язаний законно та культурно використовувати надані йо му права, виробляти свій власний деонтологічний службо вий обов'язок.
Службові обов'язки працівника міліції побудовані на таких основних принципах: законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями й населенням (ст. З Закону). Важливо, щоб ці принципи грунтувалися на культурі професійних дій, етиці ненасильства, міліцейсь кому милосерді та ін. У цьому, власне, і полягає сутність міліцейського обов'язку на нинішньому етапі становлення національних правоохоронних органів.
Функції службових обов'язків зумовлені основними зав даннями міліції (ст. 2). Так, службові обов'язки працівника міліції спрямовуються на забезпечення особистої безпеки громадян, захист їхніх прав і свобод, законних інтересів, запобігання правопорушенням та їх припинення; охорону і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх учинили, забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань, виконання кримінальних покарань та адміністративних стя гнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам; сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у вико нанні покладених на них законом обов'язків тощо. Однак основна функція службового обов 'язку працівника міліції — це служіння інтересам свого народу.
Виконувати службові обов'язки працівника міліції у нашій державі може аж ніяк не кожний. Але навіть вимоги, закріплені у статтях 16-18 Закону, не є достатніми. Насам перед треба підняти престиж служби в органах внутрішніх справ. Оплата праці працівника міліції (ст. 19), правовий і соціальний захист (статті 20-24) мають бути значно вищи ми, на рівні захисту поліцейських у розвинених державах. Тоді можна виробити механізм добору кадрів (справді кон курсного) для служби в органах міліції. Звичайно, ефектив ність виконання службового обов'язку значно підвищиться.
Службовий обов'язок працівника міліції має передбачати перспективу державотворчого процесу в Україні. Зміст служ бового обов'язку працівника міліції пов'язаний з активною участю у моральному оздоровленні нашого суспільства. Цього можна досягти через налагодження добору кадрів, піднесення культури застосування правових норм, значне підвищення уваги держави до міліції.
Отже, службові обов'язки окремих юридичних спеці альностей сприяють формуванню внутрішнього імперативу правників. Кожен спеціаліст-юрист, виконуючи службові обо в'язки, зміцнює правопорядок, робить внесок у процес бу дівництва правової Української держави.
5.3. Обов'язок юриста в організації самозахисту населення від злочинних посягань
У будь-якому суспільстві серйозну проблему становить боротьба зі злочинністю. Тому обов'язок юриста полягає не тільки у наданні юридичних послуг громадянам, а й у під готовці їх до самозахисту від злочинних дій. У цьому зв'язку^ важливого значення набуває просвітницька діяль ність. Йдеться про висвітлення серед населення фактів кри мінальної практики юристів, ознайомлення зі способами правомірного захисту. Громадяни здебільшого недостатньо обізнані з особливістю поведінки злочинця, його психоло гією, звичками, причинами вчинення злочинів тощо.
Просвітницька діяльність юриста має спрямовуватися на ознайомлення громадян із загальними проблемами злочин ності, із особою злочинця, причинами та мотивами вчинення злочинів, віктимологічним аспектом самозахисту тощо.
Громадяни здебільшого не усвідомлюють змісту право порушення, не відрізняють злочину від проступку. Чимало непорозумінь виникає у практикуванні понять організова ної злочинності, корупції, рекету та ін. На побутовому рівні ці поняття часто неправильно трактуються, що призводить до дезінформації про діяльність правоохоронних органів. Юрист повинен вносити ясність у ці питання на підставі закону. За своїми службовими обов'язками він має прово дити відповідну роз'яснювальну роботу серед населення. Саме юрист може також вичерпно й достовірно охаракте ризувати ті чи інші порушення закону, дії злочинця, його особисті риси.
Не кожний правопорушник є злочинною особистістю. Останніх значно менше, на більшість правопорушників су спільство має вплив. Особливо небезпечні «злочинці-профе сіонали». Громадяни повинні бути поінформовані, що сус пільна небезпека з боку таких осіб виникає задовго до вчи нення ними злочинних дій. Вона полягає у різноманітних порушеннях норм поведінки, яку часто називають відхиле ною поведінкою, фактично це сигнал про те, що починає «формуватися» майбутній злочинець.
Часто трапляється, що не всі громадяни розуміють обста вини, які впливають на формування злочину. Насамперед йдеться про роль сім'ї, у якій зростає і виховується особа. Характерно, що освітній рівень, становище у суспільстві батьків або відсутність одного із них істотно не впливають на виховання дитини. Практика свідчить, що головне у сім'ї - здоровий мікроклімат. Оскільки відсутність задово лення духовних потреб дитини часто-густо призводить до утворення певного духовного вакууму. І заповнюється він здебільшого негативним «матеріалом», який існує в оточу ючому середовищі. Йдеться про коло знайомих, друзів ди тини. Тому батьки повинні цікавитися поведінкою дитини, її інтересами за межами сім'ї. Не всі батьки мають достові рні дані про поведінку своєї дитини у навчальних закладах чи трудових колективах. Це здебільшого негативно позна чається на вихованні особистості.
Нині через моральне зубожіння суспільства почали біль шою мірою виявлятися негативні риси окремих осіб, які є одним із чинників формування свідомості правопоруш ників. До таких рис можна віднести невміння контролюва ти власні вчинки, звичку до вживання алкоголю і наркотич них речовин, жадібність, корисливість, неповагу до оточу ючих, байдужість до долі інших людей чи своєї власної, безвольність, сліпе наслідування, відсутність чіткої життєвої мети, убогість духовних запитів, лінивство, озлобленість, моральну розпусту, індивідуалізм тощо. Тут виявляються широкі можливості для виховної діяльності правників се ред різних верств населення, зокрема молоді. Потрібно ви світлювати й аналізувати мотивацію діяльності правопо рушника, його зв'язки, давати оцінку рівня моральності, культурного розвитку, духовного стану.
У кожній ситуації мотиви можуть бути усвідомленими і неусвідомленими злочинцем. Але, як правило, він визначає мету задовго до вчинення злочину, внутрішньо виправдо вуючи обраний мотив. Проте обставини можуть скластися так, що злочинець не встигне усвідомити мотиву вчинен ня правопорушення або попри усвідомлений мотив може виникнути інший - неусвідомлений, який також спонука тиме його до антисуспільної поведінки. Громадяни повинні пам'ятати, що поява нових мотивів найчастіше виникає при вчиненні опору злочинцеві, який інколи не є ефективним, тому що злочинець прагне досягти поставленої мети будь-яким способом. Мотив для нього є рушійною силою, пев ним стимулятором і збудником активності у злочинних діях при досить сильних вольових якостях. Нехтуючи мораль ними нормами, особа, схильна до правопорушень, часто перемагає у двобої з жертвою.
Так чи інакше мотив вчинення правопорушення зумов люється певними моральними цінностями. Тобто у будь-якому випадку кожний мотив повинен отримати морально-етичну оцінку. Мораль засуджує як мотив дії, так і мотив бездіяльності. Трапляється, що окремі особи виношують наміри вчинити правопорушення з певною метою. Тому потрібно, щоб усі мотиви стали відомі широкому загалу. На цій основі про особу формується й поширюється громадсь ка думка. Вона буде застереженням, своєрідним захистом від злочинних посягань. Отже, громадянам треба роз'яс нювати, що з поганих мотивів випливають шкідливі для суспільства вчинки. І навпаки - добрі мотиви породжують благородні вчинки.
Здійснюючи правове виховання громадян, юристи по винні висвітлювати чинники вибору мотиву вчинення зло чину. Передусім це пов'язане з особою злочинця, його осо бливостями, нахилами, захопленнями, інтересами. Важливу роль відіграють традиції, які сформувалися у суспільстві й впливають на особу. Даються взнаки факти знецінювання загальнолюдської моралі, коли на перший план висувалися штучні моральні норми, а майбутнє підпорядковувалося штучним ідеалам. Такий стан справ негативно позначався на поведінці громадян. Окремі особи накреслювали для се бе власну «перспективу» - злочинну. Мотиви їхньої діяль ності в основному корисливі, супроводжуються здебільшого жорстокістю й цинізмом. Як свідчить практика, правоохо ронні органи фактично не мають позитивного впливу на особистість злочинця, мотиви його діяльності.
Службовим обов'язком юриста є ознайомлення насе лення з різними групами мотивів вчинення злочинів. Так, найбільш поширені егоїстичні мотиви - корисливість, хулі ганство, помста, ревнощі, озлобленість, ненависть, зазд рість, незадоволені сексуальні потреби та ін. Такі мотиви зумовлюються як особистісними моральними якостями осо би, її психічним станом, так і прагненням розв'язати життє ві проблеми за рахунок інших.
Інші мотиви виникають часто з вини самих потерпілих. Наприклад, стимулювання алкоголем особи, схильної до правопорушення, спільне проживання членів сім'ї, між якими вже давно припинені близькі сімейні стосунки, тощо. За таких обставин спонукання до вчинення злочинів вини кає несподівано, у конкретній ситуації і рідко залежить від самих винуватців злочину. Тому громадянам потрібно роз'яс нювати, що криється за мотивами, які глибинні психоло гічні й зовнішні соціальні реалії вони відображають, у чому їхній суб'єктивний зміст.
Виявлення і знання мотивів злочинних діянь окремих осіб важливе для особистого захисту від різноманітних по сягань. Знаючи наміри особи, можна передбачити її дії на основі певних мотивів. Потрібно знати, що у більшості зло-" чинців виникає потреба об'єднання зі своїми однодумцями. Така потреба з'являється не тільки для оцінки своїх зло чинних дій та навичок, а й для запозичення форм і методів, удосконалення їх на основі набутого злочинного досвіду. Тобто відомості про гуртування злочинців є дуже цінними у питаннях самозахисту.
Одним із способів самозахисту є знання «законів», тра дицій та інших чинників, міцно вкорінених у свідомості та моралі злочинця, якими він живе і від яких не може відмо витися. Такі відомості мають принципове значення, оскіль ки нерозуміння «життя» злочинного середовища, а інколи ігнорування певних фактів чи їх недооцінка призводять до самозаспокоєння, до невиправданої безпечності.
Юристи повинні роз'яснювати громадянам, що серед злочинців існує більш-менш чітка спеціалізація. Зокрема, треба розрізняти насильницькі злочини проти особи, служ бові злочини, політичні злочини, злочини, пов 'язані з пору шенням громадського порядку, побутові злочини та ін.
Характерно, що коли злочинець спеціалізується, напри клад, на кишенькових крадіжках, він рідко може вчинити інший злочин - вбивство чи розбійний напад. Крім цього, спеціалізуючись в одному виді злочинної діяльності, зло чинець отримує певне визнання у своєму середовищі, заво йовує своєрідний «авторитет». Це спостерігається як на волі, так і у місцях позбавлення волі. У першому випадку кожен злочинець спілкується зі своїми однодумцями, підкоряється своїм «законам», удосконалює майстерність свого «ремесла» тощо. Так, під керівництвом злочинців-професіо налів проводиться спеціальне навчання початківців. У ви падку «грамотних» дій вони отримують визнання і мають право діяти у злочинній групі.
Важливу роль у злочинній діяльності відіграє стаж такої «роботи». Він обчислюється, як правило, з того часу, коли отримане певне схвалення злочинного середовища. Впли вають на «авторитет» також кількість судимостей, вид вчи нення злочину, спільна «робота» або перебування у місцях позбавлення волі зі «знаменитостями» злочинного світу та деякі інші чинники. Однак визначальними є особисті якості особи, зокрема так звана чесність, непродажність. Мається на увазі ненадання інформації правоохоронним органам і неприсвоєння незапланованої частини товарно-грошових цінностей. Для цього більшість злочинців складають своє рідну «присягу».
Громадяни повинні знати, що кожен злочинець володіє достатнім рівнем спеціальної культури (злочинної субкуль-тури), до якої належать форми спілкування, каси взаємодо помоги, злочинна атрибутика. Усе це приховує велику не безпеку, оскільки є обов'язковим для багатьох категорій злочинців, які своєю чергою вживають заходів, щоб ці еле менти засвоїла молодь. Зауважимо, що злочинні традиції не залишаються усталеними. Враховуючи конкретні соціальні умови, вони посилюються, стають більш активними і міц ними.
Юристові варто висвітлювати внутрішній світ злочин ців, який яскраво характеризує специфічна мова. Спілку вання відбувається в основному на жаргоні, який свідчить про належність до певної категорії правопорушників. Чим більша професійна «досконалість» злочинця, тим більше насичена жаргонізмами його мова, спеціальними термінами. Жаргон буває різним, залежно від «спеціалізації» злочинця. Деякі слова та вирази «удосконалюються», але здебільшого лексика та функції жаргону залишаються незмінними. Од нак окремі слова із кримінального жаргону вживають гро мадяни з низькою моральною культурою.
Для конспірації усі злочинці мають прізвиська, які відо бражають як авторитет злочинця, так і його соціальне по ходження. Прикро, що така манера спілкування властива деякій частині молоді, які, наслідуючи злочинців, прагнуть утвердитися у такий спосіб серед однолітків.
Громадяни повинні вміти розпізнавати злочинця за та ким елементом субкультури, як татуювання. Спочатку зло чинці, у яких воно було, претендували на лідерство. Згодом татуювання стало для злочинця своєрідною таємничою мо вою, необхідною для спілкування з подібними собі на волі і в місцях позбавлення волі. Це пояснюється тим, що, знаю чи символіку зображених малюнків, написів, їх розташу вання на тілі, злочинці визначають нахил раніше засудже них до певних видів кримінальних дій. Крім цього, татую вання служить для передавання думки індивіда, його соці ально-кримінальних настанов і ціннісних орієнтацій. Часто тлумачення прихованої у татуюванні символіки - це ключ до розуміння психології людини, пізнання кола її інтересів, без врахування чого важко прийняти якесь рішення. Тату--ювання - це візитна картка злочинця, тому її потрібно умі ти читати. Правда, нині засуджені ставляться до татуюван ня стримано.
Юристи зобов 'язані висвітлювати особливості «жит тя» засуджених. Перебування у місцях позбавлення волі -це по суті «друге» життя, яке дуже відрізняється від життя на волі своїми кримінальними традиціями, правилами, на віть своєрідними законами. Як правило, «друге» життя для особи, яка вперше вчинила злочин, розпочинається ще на стадії слідства - у слідчому ізоляторі. Будучи обізнаними із системою передавання інформації, досвідчені злочинці до сить швидко дізнаються про особу новачка, його життя і вчинені ним злочини. Фактично вид і способи вчинення злочину стають своєрідною перепусткою для спілкування з «професіоналами». Ці відомості передаються у різні випра вно-трудові установи, де вже чекають поповнення.
Які ж звички панують у цьому «другому» світі? Перед усім це непокора адміністрації установи, невиконання різ номанітних робіт, непідтримання контактів з тими, які слу хняно виконують розпорядок дня, і навпаки, неухильне ви конання вказівок «авторитетів». Засуджені вельми зацікав лені у збільшенні кількості непокірних, оскільки тим самим забезпечується живучість кримінальних традицій. Вони стають основними формами «навчання», шліфування зло чинних дій, детальної «професіоналізації». Деякі засуджені, віддані кримінальним традиціям, не бажають покидати місць позбавлення волі. Вони вчинюють нові злочини, щоб надалі проводити «навчання» із засудженими. Засуджені, як правило, підтримують засвоєні традиції і після відбування терміну позбавлення волі. Перед ними стоять завдання на вести контакти з авторитетами, передати інформацію про тих, хто залишився у зоні, викласти завдання, які необхідно виконати, і самому взяти участь у їх виконанні.
Основна причина такого становища криється у тому, що в сучасному українському суспільстві ще не сформована ефективна система профілактичних заходів, які могли б , принаймні зупинити поширення «другого» життя у злочин ному світі. Ще не всі відомості про злочинне середовище доводяться до відома громадян. У цьому зв'язку набуває актуальності просвітницька діяльність юриста, який у ме жах службових повноважень ознайомлений з різними при чинами вчинення злочинів. Крім цього, йому відомі вікти-мологічні аспекти самозахисту, про які повинні знати і гро мадяни.
Як відомо, термін «віктимологія» означає «вчення про жертву», тобто про потерпілого. Суть полягає в тому, що часто потерпілий не усвідомлює своєї вини у вчиненому проти нього злочині. Не володіючи відповідною інформа цією, він потрапляє до розряду удаваного потерпілого. Особливо часто це трапляється тоді, коли поведінка потер пілого неправомірна. Вона може бути й правомірною, але злочинцеві вона здалася небажаною, грубою, тому і викли кає відповідну зворотну реакцію. Неконтрольовані дії по терпілого часто провокують вчинення злочину за певних умов.
Потерпілий може впливати на розвиток подій одноразо вою дією або протягом тривалого часу. Це залежить від , особистих контактів, частоти зустрічей, способів та умов життя. Також пробачення потерпілими злочинцеві неодно разових дрібних протиправних дій призводить до того, що останній відчуває свою силу і владу, починає нахабніти і диктувати свої умови.
Працівники правоохоронних органів повинні доводити, що найбільшим злом для потерпілого є його легковажність щодо власної безпеки, честі та гідності. Це стосується по ведінки у побуті, особистому житті, зв'язків та стосунків з іншими людьми. У таких випадках контакти ще не набува ють кримінального характеру. Але варто враховувати, що злочинне посягання відбувається саме на завершальному етапі розвитку відносин між людьми. І легковажність май бутнього потерпілого не дає змоги оцінити той проміжок часу, протягом якого відбувається формування злочинного посягання. Інколи потерпілий, не розуміючи змісту такого зв'язку, своїми діями допомагає іншій особі здійснити зло чинні наміри. Але трапляється і так, що майбутній потерпі лий дізнається про злочинне посягання на себе або відчуває злочинну сутність минулих зв'язків. Вийти з такого стано вища буває досить важко, що призводить до так званого віктимологічного ризику.
Важливими при цьому є характер, особисті моральні якості потерпілого. Найчастіше потерпілими стають скан дальні, нестримані, вразливі, грубі, егоїстичні, скупі, нахаб ні, аморальні особи. Вони своєю поведінкою нагнітають обстановку, особливо це спостерігається при хуліганських діях, убивствах з хуліганських мотивів тощо.
Звичайно, при виборі жертви злочинці часто вдаються до шантажу, погроз, використовують різноманітні нікому не відомі компрометуючі матеріали тощо. Часто злочинець шукає жертву серед таких осіб, які з певних причин бояться заявити про вчинений злочин правоохоронним органам. Звідси випливає значна латентність таких посягань.
Отже, особа потерпілого привертає до себе увагу у пи таннях самозахисту. Кожен громадянин, дізнавшись більш-менш повно про особу потерпілого, здатний побачити і свої недоліки, які можуть бути вигідні злочинцеві. Тому у про світницькій діяльності юриста віктимологічний аспект са мозахисту має велике значення.
Існує нагальна потреба в ознайомленні громадян з осно вами самозахисту: необхідною обороною, крайньою необ хідністю і затриманням злочинця. Ці правові категорії ма ють першочергове значення, а їх застосування надає пев ним обставинам правомірного характеру.
Громадяни, недостатньо поінформовані й у виборі шля хів, форм та методів самозахисту, інколи вдаються до такої форми самозахисту, як застосування мисливської зброї та газових пістолетів, що регламентується чинним законодавс твом. Однак відомі випадки незаконного володіння холод ною зброєю. Важливо ознайомити громадян з тим, що не всі предмети (наприклад, ножі) належать до категорії холодної зброї. Для неї характерні певні ознаки, зокрема такі: нагост-реність, міцність та зручність застосування. Про належність окремих предметів (ножа, кастета, надолонника та ін.) до холодної зброї висновки дає спеціальна експертиза.
Цінними для населення є деякі практичні поради сто совно збереження власного життя, здоров'я, майна, захисту своєї честі та гідності, передусім це стосується крадіжок особистого майна, пограбування, зґвалтування, шахрайства, шантажу, хуліганства та інших видів злочинів.
Що стосується власного майна, то найбільш поширени ми є квартирні та кишенькові крадіжки, угони автомобілів. Населення від юристів має довідатися про можливі способи охорони квартири чи автомобіля, організацію постійного нагляду за квартирою. Не всі громадяни вбачають небезпе ку квартирних крадіжок у накопиченні кореспонденції в поштовій скриньці, відсутності ключів від квартири у кож ного члена сім'ї, сумнівному змісті оголошень, які розмі щені у під'їздах, запрошенні до квартири незнайомих лю дей тощо.
Інколи господарі квартири, спокусившись, ідуть на кон такт з людьми, які пропонують дешево продати речі чи ви рішити проблемні питання, що може бути приводом для проникнення у квартиру. Багато неприємностей таїть за прошення п'яним господарем незнайомих або малознайо мих людей додому «на каву». Особливо почастішали квар тирні крадіжки, коли такі люди запрошуються для інтим них стосунків.
Варто рекомендувати громадянам не афішувати свого майнового стану. Так, останнім часом у пресі публікується чимало оголошень про купівлю-продаж різноманітних до рогих речей. При цьому вказуються адреси, номери теле фонів, зручний для звертання час, а інколи й вартість, що на руку квартирним злодіям.
Громадяни недостатньо обізнані з можливою поведін кою під час зустрічі зі злодієм у своїй квартирі. З цього приводу є певні рекомендації.
Часто мешканці мало уваги приділяють підвалам, гара жам, дачам. Зберігають там коштовні речі, залишаючи їх на тривалий час без догляду. А такі місця стають притулком для бомжів чи наркоманів, використовуються для перехо вування крадених речей тощо.
Цінними для населення є рекомендації щодо запобігання крадіжок особистих речей на робочому місці, у гардеробах, місцях відпочинку, гуртожитках, готелях, у гостях тощо. Практика засвідчує, що крадіжки у кожному із цих місць мають особливості, про які повинен знати кожен.
Велика кількість злочинів пов'язана з викраденням ав томобілів, мотоциклів та велосипедів. Тому потрібно реко мендувати власникам вдатися до кількох захисних варіантів.
Важливо переконати громадян у доцільності повідомлення міліції про дії незнайомих осіб біля автотранспорту, затри мання їх. Особлива обережність потрібна й при купівлі ав тотранспорту, оскільки він може виявитися краденим і при розкритті злочину підлягати конфіскації.
Серйозне занепокоєння спричинюють крадіжки грошей і цінних речей так званими кишеньковими злодіями. Ззовні во ни виглядають спокійними, благородними, ввічливими, проте здатні спритно обікрасти людину, яка навіть цього не відчує. Громадяни повинні бути обізнані з процесом здійснення ки шенькових крадіжок, їх місцем, часом та способами.
Одним із тяжких видів злочинів є пограбування, небез пека якого полягає у тому, що воно може перерости в роз бій чи вбивство. Це означає, що громадяни не повинні ство рювати обставин, через які вчиняються пограбування чи розбійницькі напади, що виникають у будь-який час та у будь-якому місці.
Із юридичної практики працівникам правоохоронних ор ганів відомо, що особисті фінансові справи громадян не по винні обговорюватися зі сторонніми людьми, оскільки ін формація про це швидко поширюється. Особливо впливає на оточуючих інформація про поліпшення матеріального стану, так би мовити, задарма: отримання спадщини, гонорару, процентів тощо. Ці відомості швидко доводяться до відома осіб, які виношують злочинні наміри з метою пограбування.
Громадяни не завжди обережні у повідомленні про свою поїздку за кордон, яка може бути розцінена як один зі спо собів поліпшення матеріального становища. А отже, через втрату пильності вони стають потерпілими.
Щоб допомогти громадянам захиститися від грабежів та розбійних нападів, важливо поінформувати їх про місця найбільшої ймовірності вчинення таких злочинів. Найчас^ тіше грабежі вчинюються під час поїздки за кордон на вла сному автомобілі. Туди і назад громадяни їдуть із товаром та валютою. У дорозі трапляються різноманітні випадки (зупинки транспорту, випадкові подорожні), що створює можливості для пограбування. Це ж стосується знайомства з людьми під час черги на кордоні, де постійно перебува ють бажаючі легкої наживи.
У правоохоронних органах достатньо інформації про розбійні напади, грабежі з боку пасажирів, яких власник автомобіля вирішив підвезти. Це, як правило, молоді люди, що вимагають поїздки за місто з прихованою метою заволодіти автомобілем. Тут безпечності мало, навіть якщо ав томобіль зупиняє молода дівчина.
Буває й навпаки, коли водії таксі, особливо приватного, самі грабують своїх пасажирів. Зокрема, це стосується та ких місць, як вокзали, аеропорти, великі автовокзали та ін.
Особливо небезпечні прогулянки наодинці у пізній вечір ній час, неосвітленими місцями, парками, вхід до підземних переходів, метро, ліфтів. Часто там гуртуються п'яниці, нар комани та інші особи, що у будь-який час готові на злочин.
Пограбування й розбійні напади рідко виникають сти хійно. Це здебільшого наперед запланований і добре про думаний злочин, до якого кваліфіковані грабіжники ретельно готуються. Цьому сприяють також зарубіжні фільми-бойо вики, детективна література тощо.
Серйозні роз'яснення потрібні жінкам стосовно того, як не стати жертвами зґвалтування. Юристи мають надавати жінкам максимум інформації про різні випадки, які трап ляються у кримінальній практиці. Насамперед жінка не по винна провокувати збудження у чоловіка. Це стосується, зокрема, її одягу (відверта оголеність), погляду, манери по ведінки тощо. Порушують чоловічу рівновагу висловлений жінкою жарт на інтимну тему, що часто сприймається як натяк на готовність до інтимних стосунків. Інколи жінка свідомо хоче сподобатися чоловікові, спокусити його, але при цьому залишитися недосяжною. Проте така ситуація стає основною причиною зґвалтування.
Підступну роль у зґвалтуванні відіграє алкогольне сп'я ніння. У такому стані вільно висловлюються різні думки, рухи стають енергійними, дії відчайдушними, а контроль зникає. Також вразливим і небезпечним є такий емоційний стан жінки, як розпач чи горе, коли вона може втратити контроль над собою.
Нині широко практикуються послуги служби знайомств. Жінки повідомляють про свою зовнішність, риси характе ру, вік, наявність окремої квартири тощо. Така необачність призводить до сумнозвісних наслідків.
Поява одинокої жінки у безлюдних, часто неосвітлених місцях, на горищах, у підвалах, лісопарках, на пустирищах тощо також може стати причиною зґвалтування. Тут жінку можуть переслідувати чоловіки, тому потрібно знати ряд прийомів самозахисту.
Часто зґвалтування трапляється тоді, коли жінка зупиняє попутний автомобіль, або коли сама за кермом запрошує пасажирів чи просить зробити дрібний ремонт автомобіля у дорозі.
Юристам особливо важливо здійснювати виховну робо ту серед неповнолітніх дівчат та їхніх батьків. Діти мусять про кожен свій крок чи підозру повідомляти батькам, а батьки ніколи не повинні залишати без нагляду дівчаток. Батьки повинні знати, що не треба карати дитину, якщо вона у зв'язку зі злочином щось зробила не так. Факти, які дитина довіряє батькам, мають використовуватися для того, щоб їй допомогти. Потрібно так виховувати дівчинку, щоб вона зрозуміла, що перебування тривалий час із хлопцем наодинці, особливо у під'їзді, порожній квартирі, а тим па че спільна ночівля - це велика небезпека. Негативно впли вають на самотніх молодих людей порнографічні малюнки, сексуальні відеозаписи, музика тощо. Це рано чи пізно мо же призвести до неприємностей.
Відомо чимало випадків зґвалтування дітей членами сім'ї, рідними, знайомими, квартирантами. У такій ситуації мати дівчинки повинна постійно контактувати з дочкою, бути з нею відвертою.
У питаннях злочинів, пов'язаних зі зґвалтуванням, про світницька діяльність юриста має бути особливо витонче ною, делікатною. Потрібно, щоб юриста сприймали як щи рого порадника, службову особу, котра бажає застерегти від несподіванок, запобігти тяжкому злочину. Поширення інформації про зґвалтування повинно здійснюватися зі збе реженням таємниці.
Працівники правоохоронних органів у сучасних умовах мають отримувати повний тезаурус про шахрайство, азартні ігри, шантаж, здирство тощо. Адже у процесі переходу до ринкової економіки в нашій державі з'явилося багато осіб, які шукають легкого заробітку нечесним шляхом. Інколи це спо нукає громадян до помилок й участі у вчиненні злочину.
Сьогодні найбільш поширений вид шахрайства - обмін валюти. Зокрема, фальшиві купюри виготовляють злочинці на множильній апаратурі (ксероксі), а також шляхом на клеювання відповідної цифри на текстовий напис. Тому не треба міняти валюту у приватних осіб.
Інколи шахрайством можуть займатись службові особи, які працюють у пунктах обміну валюти. Прийнявши справж ню купюру, вони повідомляють, що вона фальшива. Для цього демонструють фальшивість спеціально приготовленої купюри на відповідному приладі. Якщо громадянин не має записаного номера купюри, він нічим не доведе свою непри четність до розповсюдження фальшивої валюти. Пошире ним видом шахрайства з валютою є також продаж її у залом леному (складеному) вигляді з використанням так званої «ляльки». Інформація про це повинна постійно поширюва тися серед населення.
Здійснюється шахрайство під час продажу фальшивих залізничних квитків, лотерейних білетів, фальшивих кар тин, ікон, предметів антикваріату, поношених промислових товарів тощо. Як правило, це відбувається у багатолюдних місцях з нагнітанням ситуації поспішності. Нерідко шахраї приходять у квартиру, щоб продати золоті та інші дорого цінні вироби, які, як правило, є підробками.
Громадян потрібно інформувати щодо питань привати зації житла через оголошення у пресі, складання договорів працевлаштування з певною умовою, перерахування грошей за фальшивим рахунком у банку для купівлі, наприклад, автомобіля, отримання фальшивих ордерів на квартиру, купівлі-продажу автомобіля на ринку та ін.
Великої шкоди завдають різноманітні ворожки, знахарі, гіпнотизери, екстрасенси. Як правило, розкрити такі злочи ни важко, про що повинні знати громадяни.
Окремі шахраї «спеціалізуються» на одруженні. Це мо жуть бути як чоловіки, так і жінки з фальшивими паспор тами. Під виглядом виїзду за кордон пропонують продати речі, а потім присвоюють гроші й зникають.
Частіше потрібно нагадувати громадянам, що одним із ви дів шахрайства є азартні ігри, серед яких гра в наперсток, ру летку, мильницю, карти та ін. Такі ігри організовуються у спеціально обумовлених місцях, поїздах, на пляжах. Здебіль шого шахраї працюють бригадно по п'ять-шість осіб, які ді ляться потім виграними грішми. Суть будь-якої гри полягає у справжньому запланованому обмані, на який ідуть громадяни.
Більш жорстоким злочином на відміну від шахрайства є здирство. Тут злочинці своїх послуг не пропонують, а ді ють нахабно, відкрито, переважно погрожуючи вогнепаль ною чи холодною зброєю. Також вдаються до інших видів погроз: спалення квартири, машини чи гаража, викрадення дитини або інших членів сім'ї. Своєрідним видом здирства є шантаж. Ці види злочинів найчастіше застосовують до посадових осіб, бізнесменів, заможних громадян. Юристи повинні інформувати громадян про різноманітні випадки цих злочинів, рекомендувати не потрапляти у залежність від злочинних структур і повідомляти про такі випадки право охоронні органи.
Чи не найпоширеніший вид злочину - хуліганство. Гро мадяни в основному непогано поінформовані про хулігансь кі дії окремих осіб. Але працівникам правоохоронних орга нів варто на основі інформації, якою вони володіють, викри вати причини хуліганських виявів, вказувати місця найбільш ймовірного їх вчинення, запобігати цьому. Громадяни по винні пам'ятати, що їм потрібно захистити себе від демонст рування фізичної сили хулігана. Важливо не потрапляти у ситуації, в яких виявляються амбіції хулігана, вивищення свого «я», досягнення злочинної мети будь-яким способом.
Причинами хуліганських дій є суперечки, реагування на зауваження, заступництво за інших, зведення порахунків, провокування громадян на грубощі. Хуліганські дії вчи нюються часто з причин, не залежних від самих громадян. Це буває тоді, коли хулігани перебувають не в «настрої» або просто «сверблять руки», коли їм не подобається щось у перехожих (одяг, мова, дії). Здебільшого хуліганські дії вчиняються через надмірну кількість вжитого алкоголю, який збуджує нервову систему.
Отримання громадянами широкої інформації про хуліган ство дасть змогу уникати різноманітних конфліктних ситуа цій. Тобто у питаннях самозахисту громадян від хуліганських дій потрібно вибирати прості правила особистої безпеки.
Обов'язок юриста у питаннях самозахисту населення від злочинних посягань полягає у роз'ясненні того, що злочин ці шукають задоволення своїх матеріальних і фізичних по треб. Тому, щоб захистити себе, необхідні фізична і психо логічна готовність до надзвичайної ситуації. В усіх випад ках треба шанувати власне здоров'я, оскільки матеріальну чи грошову втрату можна компенсувати, а ушкоджене здо ров'я чи навіть життя ніколи не вдасться повернути. Треба враховувати і психологічний чинник своєї поведінки. Зло чинцям легше подолати опір боязкої й нерішучої, ніж спо кійної та впевненої у собі людини. Проте така впевненість повинна мати межі і гнучкість. У кожному конкретному випадку доцільно використовувати деонтологічні (свої вла сні) норми поведінки, які стосуються тільки самого себе, тільки у даній ситуації і тільки один раз. У інший час, на віть для тієї ж особи, деонтологічні норми будуть іншими. Вони залежать від багатьох чинників: фізичного й психіч ного стану особи, її інтелекту, знання основ самооборони, місця події, кількості нападаючих і тих, хто обороняється, темпераменту, емоційного стану та ін.
Загалом з метою запобігання злочинам та захисту населен ня від злочинних посягань юристи передусім повинні сприяти формуванню у громадян поваги до права, виробленню позити вного особистого ставлення до правоохоронних органів.
Стосовно першого зазначимо, що у більшості населення ще не сформована необхідна законослухняність, виявляється певна неповага до права. Замість панування у суспільстві духу права, поширений правовий нігілізм, навіть беззаконня. Тому особливо нині юристи повинні спрямовувати громадян на те, щоб не відповідати злом на зло, оскільки добро сильніше від зла, і рано чи пізно справедливість торжествуватиме.
Стосовно другого - правоохоронні органи України ще не користуються належним авторитетом серед населення. Це пов'язане з багатьма об'єктивними та суб'єктивними причи нами. Проте зі вступом нашої держави до Ради Європи змі няться структура й статус правоохоронних органів, вони від повідатимуть вимогам європейських цивілізованих держав.
Звичайно, успіх діяльності юриста у питаннях самозахи сту населення залежить, зокрема, від одержання відповід ної інформації. Зауважимо, що уваги у практиці самозахис ту населення для юриста, звичайно, недостатньо, тому за кон передбачає ще й оперативно-розшукову діяльність.
Працівники правоохоронних органів повинні роз'ясню вати громадянам, що їхнім обов'язком є повідомлення у від повідні інстанції про будь-який злочин чи спробу його вчи нення. Адже неповідомлений випадок - це певна «перемога» злочинця. При цьому не треба вагатися, що порушення дріб не, оскільки з нього виростають тяжкі злочини. Інколи гро мадяни ще виявляють пасивність, байдужість, що на руку злочинцям, у яких складається враження про свою невлови мість, що спонукає до вчинення нових злочинів.
Кожне суспільство забезпечує власну безпеку. Така су спільна безпека зумовлюється певними причинами і має на меті захистити своїх громадян. Одним зі складових елемен тів суспільної безпеки є інформаційна безпека.
Потрібно розрізняти інформаційну безпеку громадян та інформаційну безпеку юрис тів.
Інформаційна безпека громадян полягає у тому, що дер жава має подбати про забезпечення нормальної життєдія льності членів суспільства. Це стосується запобігання й за хисту від усіляких домислів, наклепів, ворожої політики щодо суверенітету України, поширення дезінформації та фальши вих відомостей про історію українського народу тощо. Особ ливо негативний вплив мають зарубіжні кінофільми, відеоза-писи про аморальний спосіб життя, що негативно впливає на молодь, відволікає її від участі в державотворчому процесі. З позицій національної безпеки громадян завдання юристів по лягає в тому, щоб застерегти населення від злочинних пося гань, ознайомити з методами та формами самозахисту.
Стосовно інформаїіійної безпеки юристів, то вона поля гає в попередженні будь-якої форми фізичної, матеріальної чи моральної шкоди щодо працівників правоохоронних ор ганів. У цьому приховано зміст соціальної захищеності юристів, яка нині належним чином не налагоджена. Юрис ти постійно працюють зі злочинцями, застосовують суворі заходи покарання, що спричинює незадоволення проти лежної сторони. Але у побуті, особистому житті юристи і члени їхніх сімей на кожному кроці змушені вступати з ними у різні суспільні стосунки. 1 що характерно, злочинці можуть легко отримати будь-яку інформацію про життя юриста, яку й використовують проти нього і членів його сім'ї. Така нецивілізована інформаційна безпечність часто закінчується трагічно.
Таким чином, йдеться про права та свободи людини та їхній надійний захист з боку правоохоронних органів.
Доцільно зробити деякі уточнення щодо співвідношення понять «права людини» і «свободи людини». Проблема ця й досі є об'єктом дослідження багатьох вчених, її навряд чи можна вважати до кінця вирішеною.
Права особи пов'язані насамперед з їх конкретною реалі зацією тими чи іншими особами або державними органами. Йдеться, безумовно, про активні цілеспрямовані дії. Бездія льність, навпаки, розцінюється як ненадання можливості реалізувати свої права, а це вимагає самозахисту і захисту з боку юриста.
Інша справа, коли йдеться про поняття «свобода люди ни». Гадаємо, що вона передбачає, так би мовити, протилеж не - невтручання інших у їх самореалізацію. У цьому випад ку заборонена сама дія, адже треба дати людині змогу здійс нити свої законні вольові зусилля, які також підпадають під самозахист. Власне, кожна відповідна ситуація може свід чити про порушення або прав, або свобод, або одночасно обох (залежно від втручання чи невтручання сторонніх осіб чи держави).
Вираженню самозахисту прав і свобод людини має слу гувати такий соціальний механізм, який давав би певну га рантію їх реалізації зі сторони держави. Такою гарантією є внутрішні закони держави й діяльність юридичних органів. Ці функції покладені, передусім, на юриста як на держав ного службовця з властивими йому високою моральністю (фактичною і практичною), глибоким усвідомленням свого професійного обов'язку.
Права, якими володіє людина, мають здебільшого альтер нативний характер. У своїх діях людина може схилятися до добра чи зла, а шлях до досягнення мети може супрово джуватися тими чи іншими перешкодами, які у підсумку негативно впливатимуть на життя, здоров'я тощо. У такому випадку перед людиною постає дилема: чи долати пере шкоди, чи пустити все на самоплив? Якщо обрано вольо вий шлях учинення добра, то цьому крім моральних норм сприяє ще й позитивне право держави. Так, Конституція України гарантує кожному право захищати своє життя і здо ров'я від протиправних посягань (ст. 27), вимагати поваги до своєї гідності (ст. 28). Зауважимо, що це стосується і тієї людини, яка живе за законами зла. Треба звернути увагу на духовно-моральне право цієї людини вимагати непорушення її прав, недопущення впливу зла на зло.
Відповідний самозахист має відображати духовно-моральні аспекти життя. Згідно з християнською мораллю, не тільки на добро, а й на зло потрібно відповідати добром.
Відомо, що чинним законодавством не заборонений фі зичний спосіб самозахисту чи звертання у судово-правоохо ронні органи. Тому треба сприяти вихованню такого внут рішнього стану самозахисника, щоб вибір його вимушених дій був продиктований саме його добрими думками чи звер ненням до державного правосуддя. Такий самозахист прав і свобод громадян не вимагає духовно-моральних санкцій.
Юридична діяльність у державі має бути спрямована на те, щоб довести громадянам, що найбільшим злом для по терпілих від порушення їхніх прав і свобод є їхня ж легко важність щодо власної безпеки, честі, гідності.
Організація самозахисту прав та свобод людиною пов'я зана з умінням юристів виховувати психологічну готов ність до надзвичайної ситуації, враховувати психологічні фактори поведінки людини.
Отже, самозахист прав і свобод — це вміння громадянина використовувати нор ми природного і позитивного права, морально-юридичної практики щодо не допущення правопорушень іншими особа ми і повернення (відновлення) законних благ, необхідних для їх життєдіяльності.
Оволодіння нормами природного права громадянином повинно здійснюватися без втручання юриста (виняток ста новить особиста консультація юриста). Це дає змогу само стійно обрати (і визначити) власне ставлення до вчинення проти особи правопорушення. В іншому випадку матимемо порушення свобод громадянина. Що стосується використан ня морально-юридичної практики, то без професійної допо моги юриста громадянам обійтися важко.
У розпорядженні юриста є необхідна інформація про порушення прав і свобод громадян. Він знає шляхи розв'я зання багатьох проблем, володіє певними формами та ме тодами профілактики. Порушені права і свободи громадян завдяки професійним діям юриста можуть бути відновлені, оскільки одна з форм самозахисту полягає у звертанні до юридичних установ.
Зазначимо, що самозахист прав і свобод є по суті інтелек туальною боротьбою за існування людини, що вимагає ду ховних, моральних та правових знань. Своєрідним гаран том боротьби за життя особи є професійна юридична діяль ність, яка ґрунтується на гуманістичних принципах.
Незаперечним є той факт, що особи, які посягають на права і свободи інших людей, вчинюють правопорушення. Тому важливо встановити суспільні та біологічні джерела такої агресивної поведінки людей, визначити філософську та соціологічну концепцію природи покарання за злочин.
Філософія покарання - це одна із важливих проблем люд ства. Адже карає людину теж людина, виявляючи суб'єкти візм, дію свідомості та почуття. Тому про справедливість в абсолютному розумінні не може вестися мова. А відносна справедливість межує з порушенням норм позитивного або духовного й морального права. Все це стосується безпеки життєдіяльності та вимагає певної пропедевтики.
Якщо розглядати у цьому контексті життєдіяльність ук раїнського суспільства загалом, то зрозуміло, українська державність не до вподоби багатьом, хто звик, що Україна перебуває у складі іншої держави. Але існує й інша причина такої недоброзичливості — потенційні можливості України. Фактично українців «поважають від душі» за миролюбну хліборобську вдачу, за наявні природні багатства, за працьо витість і терплячість. Відомо, що при успішному розвиткові Україна з такими людськими і природними ресурсами стане могутньою державою не тільки в Європі. Тому не дуже пра гне якась держава активного суспільного розвитку України. Звідси й випливають усі можливі види безпеки, що загалом становлять національну безпеку України.
З цього приводу на запитання, як жити, щоб вижити, М. Амосов дає таку відповідь: бути розумними, використо вувати знання про Всесвіту, жити за наукою, тоді не загине біосфера [41, с. б]. Тобто філософське розуміння світу дає великі гарантії безпеки. Людина повинна повсякчас замис люватися про своє призначення на Землі. Тим більше тоді, коли йдеться про юриста, про реалізацію ним норм позитив ного права. Тут вислів М. Амосова «жити за наукою» набу ває вагомого змісту, оскільки одне позитивне право ще не є правом у цілому. Це думки лише юридичних позитивістів, які ніби зосереджені на одних законах. Адже ще є моральне і природне право, які в регулюванні суспільних відносин у більшості випадків виявляються ефективнішими.
Соціологія права для безпеки життєдіяльності «пропо нує» активніше використовувати здобутки культури. Лю дина за своєю природою працьовита, творча. Вона постійно вдається до інтелектуальних дій. Хоча такі дії повинні бути під контролем свідомості, все ж потрібно здобутки кожної людини використовувати у житті. Таким чином використо вуватимуться набутки культури у життєдіяльності людини.
Рано чи пізно кожен неминуче дійде висновку, що без культури неможливо вилікувати недуги країни. Справа в тому, що здебільшого тоді, коли суспільство незадовільно розвивається, звинувачують слабку економіку, право, дер жаву, політику тощо. А наука доводить - причина в духов ності, в культурі. Тому філософсько-соціологічне обґрунту вання безпеки правової життєдіяльності людини полягає передусім у духовності, розумінні законів Всесвіту, житті за законами природи та умілому використанні інтелекту альних здібностей самої ж людини.
Звичайно, духовне право допускає елементи суб'єкти візму, зокрема, юристами, але за умови усвідомлення цього ними самими, прощення і готовності до прощення. Це ж стосується і тих людей, які вчинюють злочин. Тут повинно діяти право покарання, ефективність права має зумовлюва тися характером покарання.
При правильному розумінні цих понять не виникає су перечності у релігійному і правовому розумінні природи і призначення покарання.
Філософський підхід до природи покарання злочинця Грунтується на свободі волевиявлення людини, на багато варіантному виборі можливостей зрозуміти провину. Осно вою філософії покарання є: для правопорушників - усвідо млення неправильних дій і щире каяття; для юристів - пра вильні думки (без жорстокості й агресії), щире бажання допомогти правопорушникові стати на істинний шлях.
Отже, філософія покарання виходить із духовних концеп цій екзистенціального зв'язку покарання, прощення, каяття тощо. Проте, як зазначає 1. Бентам, покарання необхідне як умова існування правової системи, однак не треба забувати про суб'єктивний чинник у виборі виду покарання. Загалом у філософії покарання вбачається певний гарант безпеки життєдіяльності людини, оскільки вона (філософія) відіграє роль стримуючого фактора, націлює на поміркованість.
Основні принципи організації юристом самозахисту громадян від посягання на їхні права і свободи — це законність дій юриста і громадянина, самостійність дій громадянина, професійна обов'язковість юриста, юридична активність, системати чність, щирість у порадах, духовна (на віть не тільки моральна чи правова) від повідальність та ін.
У процесі організації самозахисту людиною своїх прав і свобод юрист здійснює певні функції, серед яких: теоретич не ознайомлення громадян з поняттям «злочинність», на дання рекомендацій щодо захисту від окремих видів злочи нів, роз'яснення чинного законодавства тощо.
Отже, організація юристом самозахисту населення від злочинних посягань відіграє важливу роль у формуванні його як творчого фахівця. Професійна культура юриста тоді має найвищу цінність, коли вона стає у пригоді громадя нам, коли кваліфіковані поради допомагають забезпечити права та свободи співвітчизників.
ОСОБЛИВА ЧАСТИНА
Розділ І
АСПЕКТИ ДУХОВНО-НАЦІОНАЛЬНОГО ПОЧУТТЯ ЮРИСТА
Незаперечним є те, що життєдіяльність людини і духов ність взаємозумовлені. Однак взаємозв'язок між ними ще недостатньо вивчений. Людство не раз охоплювала глибока криза духовності. Сьогодні, на жаль, можна бути свідками духовного зубожіння суспільства, що є наслідком учинених впродовж останніх десятиліть злочинів проти духовності. За таких умов дуже важливо, щоб саме юристи оволодівали культурними здобутками людства і нації, підносили рівень професійної культури.
Формування духовної культури юриста розпочинається з опанування ним норм природного права, передусім законів Всесвіту - як законів краси, законів природи.
На відміну від юридичних, норми природного права лю дина не створює, а лише засвоює. Якщо юридичні закони людина порушує своїми діями, то природні - не тільки дія ми, а й думками, помислами. Причому, за порушення юри дичних законів настає юридична відповідальність, а незнання й порушення норм духовного права призводить до негатив них наслідків і страждань окремих людей та цілих народів. Тому юристи у практичній діяльності повинні особисто виконувати й спонукати громадян до виконання вимог при родного права. У цьому полягає основний зміст духовної культури правника.
Норми природного права існують у кожному виді куль тури (субкультури) і множині культур, які формують у юри ста певний світогляд, суспільну свідомість, духовні норми суспільних відносин тощо. Йдеться про ті духовні й освітні надбання людства, які віддзеркалюються у наукових працях, мистецтві, історії, літературі, культурі загалом. Вони пози тивно впливають на професійну діяльність юриста, допома гають правильно оцінити правові явища, визначити внутріш ній імператив службового обов'язку, прийняти справедливе рішення. Інакше кажучи, норми духовного права розширю ють діапазон мисленнєвих дій, сприяють створенню власних духовних цінностей правоохоронної діяльності.
Отже, духовну культуру юриста треба роз глядати як ступінь засвоєння ним норм природного права, оволодіння сукупністю духовних надбань людства у галузі науки, освіти, мистецтва та практичну реаліза цію цих цінностей у його професійній дія льності.
Структурними елементами духовної культури юриста по винні бути:
- знання філософії законів Всесвіту;
- інтелектуальне осмислення історії людства, народних традицій, релігії, художньої літератури, мистецтва;
- дотримання норм вищої правничої етики;
- використання загальнолюдських цінностей у правовому полі.
Ці структурні елементи є важливими чинниками правової культури як феномена духовної культури. Вони свідчать про рівень духовного розвитку правознавців, духовні виміри їх нього професійного буття. По суті, кожен елемент духовної культури наповнює юридичну практику глибоким змістом, усвідомленням необхідності виконання духовного обов'язку перед громадянами.
Таке розуміння різноманітних елементів духовної куль тури виявляє її органічний взаємозв'язок з інтелектуальною, моральною й внутрішньою культурами. Духовність не тотож на інтелектуальності й моральності. Духовність може підмі нятися інтелектуальністю, остання - раціональністю, утилі тарністю. Тобто, інтелект має бути насамперед духовним, а інтелектуальну культуру юриста має вирізняти духовне за барвлення. Хоча моральна культура є складовою частиною духовної, проте юрист, володіючи високою моральною куль турою, може виявляти низьку духовну культуру. Важливо також враховувати внутрішню культуру юриста. Річ у тому, що моральна культура є виявом в основному дій юриста, а внутрішня - виявом його думок. Одне й інше має суттєве зна чення для духовної культури. Загалом внутрішня культура юриста найбільше наближена до духовної, однак перша характеризується здебільшого культурою внутрішніх пси хічних процесів, чого для другої явно недостатньо.
Духовну культуру юриста як сукупність видів культур (це стосується також принципів та функцій) визначають такі принципи: державність, моральність, інтелектуальність, людяність, глибинність, синтез культурних здобутків люд ства, безмежність, пріоритет духовного над матеріаль ним.
Принцип державності полягає у тому, що духовна куль тура має формуватися на основі національного духовно-історичного досвіду народу, духовного самовідтворення нації. Цьому сприяє визнання духовного змісту юридичних законів та державних символів України. Тобто юрист, по в'язаний з державою духовним стрижнем, здійснює значну духовно-просвітницьку діяльність, сприяє процесові держа вотворення в Україні, духовному оздоровленню народу. То му світобачення юриста закономірно має національно-дер жавне забарвлення. Прикладом може бути духовний образ українського козацтва чи стрілецтва.
У духовній культурі юриста діє принцип моральності як межа духовного та бездуховного. Проте сама мораль у ду ховній культурі особи малозначуща (моральний дух не завжди виправданий). Відомо, що на формуванні моралі може негативно позначатися духовна обмеженість особи (але не навпаки). Якщо мораль духовна, то вона перетво рюється на загальнолюдські цінності. У духовно здорового правника буде й духовна мораль, бо глибинним джерелом духовного є зазвичай мораль. Як відомо, на духовний і мо ральний розвиток українського народу суттєво вплинув процес християнізації.
Специфічне значення у духовній культурі юриста має принцип інтелектуальності. Звичайно, інтелект не визначає духовності. Він може спрямуватись на розуміння, засвоєння добра чи зла, а також виступати проти духовності. У цих та подібних випадках інтелект потрібно підсилити почуттєвим впливом або, найкраще, з позиції інтелекту освоювати духо вність. Тоді виявлятиметься інтелектуально-духовна спря мованість суспільного розвитку. Активізуючу функцію при цьому виконує інтелектуальна еліта нації.
Інтелектуальна діяльність юриста має духовну основу. Духовне багатство юриста, його духовні запити, духовний та інтелектуальний потенціал сприяє більш повному задо воленню правових потреб громадян. Це суттєво визначає щасливу долю спеціаліста, оскільки духовність та інтелект становлять його особистісну власність.
Відомо, що сутність людини полягає в її духовності, а способом свого життя вона створює власну духовність. От же, людяність як принцип духовної культури є ознакою ви сокої духовності юриста. Духовне через свідомість має вияв у людському бутті, професійній діяльності юриста. Як пра вило, що на функціонування свідомості справляє вплив за своєння законів людського духу, які становлять суть духов ної спадщини народу і є важливим чинником загального людського існування. Загалом духовна природа спрямована на об'єднання людей, на доброту й любов, на утворення за гальнолюдських цінностей культури. Людяність означає стале духовне піднесення, запобігання бездуховності, яка постійно існує в суспільному бутті. Тобто принцип людя ності у духовній культурі юридичної діяльності є чинником справедливості та чесності.
На відміну від усіх інших видів культур, духовну культу ру юриста відзначає такий принцип, як глибинність. Відомо, що так званий «духовний ген» властивий кожній людині. Безумовно, для того, щоб юрист досягнув духовних висот у службовій діяльності, йому потрібно віднайти «духовні ге ни» свого народу. «Духовні параметри» властиві усьому існуванню людства, а заглиблення в історію української на ції, безперечно, збагачує духовні орієнтири, зміцнює духов ні підвалини юридичної практики. Оскільки прагнення ду ховної досконалості - процес нескінченний, то саме принцип глибинності допоможе юристові опанувати духовну напов неність правових дій. Це забезпечить високий духовний смисл законів, сприятиме верховенству права у регулюванні суспільних відносин.
Закономірним принципом духовної культури юриста є синтез культурних здобутків людства. Духовний світ юри ста постає як складна, багатогалузева система, яка перед бачає знання історії нації, мови, літератури, права, політи ки, а також ідеологію, мораль, релігію, мистецтво тощо, на основі яких формується власний духовний світ. Тобто духовні потреби юриста мають різнобічний вияв, а його професійна діяльність повинна розгортатися як у площині, так і у просторі духовності. Принцип синтезування є свід ченням духовних можливостей юриста у пізнанні світу і ро зумінні суспільних явищ. Загалом досконалість духовного розвитку й духовна культура дають змогу виробити активні форми і методи регулювання професійної поведінки юристів.
Аналізуючи духовну культуру юриста, доходимо виснов ку про важливість такого принципу, як безмежність. Дійс но, духовний розвиток людини не знає меж. Це своєрідне духовне світло у духовному просторі. Людський розум праг не опанувати природні закони, проте досягнення вершин духовності є нескінченний процес. Звичайно, духовна сфера юридичної діяльності розуміється в дещо звуженому зна ченні. Духовна свобода юриста передусім спрямовується на духовну опіку громадян у правовому полі, де здійснюється процес правового виховання, формування правової культу ри, правосвідомості та законослухняності. У цьому випадку юрист виявляє безкорисливі мотиви професійної діяльності. Отже, звуження дій його духовної культури відносне. Ба жання юриста вийти за межі власних повноважень у сфері духу є явищем позитивним. Проте механізм використання принципу безмежності встановити важко, оскільки розвиток духовності - процес насамперед індивідуальний, що зумов лює певні відмінності духовного впливу на громадян з боку юристів.
Чи не найважливішим принципом духовної культури юриста є пріоритет духовного над матеріальним. Проти стояння духовного матеріальному існує тому, що внутрішня сутність людини полягає насамперед у духовному, а не в матеріальному. Тенета матеріального заплутують людину. Для біологічного життя духовність людині не потрібна, вона навіть шкідлива. Бездуховним є життя людини, коли воно спрямоване на задоволення матеріальних, побутових, тілес них потреб, що не виявляє її дійсно духовної сутності. Від так у духовному становленні юриста орієнтиром має бути пріоритет духовного над матеріальним. Інакше кажучи, ста новлення людяності розпочинається з духовного поля, а міст ком між матеріальним і духовним є душа, духовне життя. Юрист як людина покликаний своєю діяльністю утверджу вати справедливість і закон, захищати національні інтереси, має насамперед орієнтуватися на духовність, оскільки саме вона визначає смисл правничої діяльності.
Варто, мабуть, погодитися з думкою, що бездуховний роз виток нагадує інстинкт тварин. Розвиток цивілізації, якщо він позбавлений гуманістичного наповнення, негативно познача ється на стані духовності людини. В цьому полягають основні причини вчинення правопорушень і злочинів. Проте наголо симо, що у правоохоронній діяльності, як і в будь-якій іншій, важливо поєднувати духовні та матеріальні стимули. Звичай но, упродовж життя людина дбає про матеріальні речі, але їм не варто підпорядковувати усю життєдіяльність, оскільки ма теріальне - це лише одна зі сфер людського буття, а сенс при значення людини у Всесвіті зумовлює духовне.
Глибше зрозуміти зміст духовної культури юриста допо магають такі основні її функції: осмислення юристом законів духовного світу, духовне піднесення, розвиток власної духов ної сутності, збагачення гуманістичним світоглядом, керу вання внутрішнім життям, запобігання духовним стресам, осмислення духовного змісту юридичних законів, виконання юристами духовної місії.
Цілком зрозуміло, що призначення духовної культури по лягає передусім у тому, щоб юрист особисто зміг глибоко ус відомити реально існуючі закони духовного світу, а потім -тлумачити ці закони громадянам, здійснюючи тим самим своєрідне духовно-правове виховання. Ця функція дає змогу зрозуміти, що найнебезпечнішими для людини є насамперед злі думки, а за ними - й неправові дії. На поведінку людини визначальний вплив має її дух. Саме він найбільш ефектив ний, оскільки духовна допомога людині є найбільшою допо могою.
Осмислення законів духовного світу формує у юриста ви сокі духовні цінності, розвиває духовну свідомість, виявляє його людську сутність, з'ясовує сенс життя на Землі. Існує різниця між законами духовного світу і духовним надбанням людства. Друге є результатом першого, його осмислити лег ше. Для першого потрібне розуміння та спеціальні знання.
За умов сучасного державотворення в Україні духовна культура покликана виконувати важливу функцію духовного піднесення правників. Адже практично у юристів більшою чи меншою мірою свого часу нівелювалося почуття духовності, оскільки вони жили, навчалися, працювали за тоталітарного режиму, належали до партії, перебували під впливом атеїс тичного виховання, користувалися чужими духовними дер жавними знаками й символами тощо. Виконуючи службові обов'язки, юристи були причетні до вимушеного масового порушення законності та власного правового почуття, до утисків духовного життя громадян. Це знаходило вияв у за стосуванні юридичних санкцій до інакомислячих, віруючих осіб (за те, що вони виявляли свободу волевиявлення, нама галися дотримуватися обрядів чи давніх українських тради цій і звичаїв, їх за буцімто скоєні дрібні правопорушення притягали до відповідальності), у забороні вивчати релігійну та українську літературу, у репресіях патріотично настроєних національних істориків, письменників, художників, юристів, у суворому переслідуванні церковних шлюбів, хрещення дітей, похорону зі священиком. Негативно впливало на роз виток духовності також залучення юристів до закриття культових споруд. Така юридична практика зумовлювалася тоталітарними ідеологічними й духовними обмеженнями, які орієнтували юристів на захист насамперед інтересів комуні стичної держави, культивували ненависть до правопоруш ників і навіть до звичайних громадян.
Нинішня ситуація в Україні формує у юристів гуманісти чні погляди. Розпочався новий етап духовного відродження України, визнання духовної спадковості та сильних духов них коренів нашого народу, що сприяє осмисленню юриста ми власної духовної сутності. Кожен юрист має змогу ви значитися, що для нього основне - буття чи володіння? Тут треба вибирати вузьку дорогу - внутрішній імператив життя. Лише буття означає життєлюбність і справжню причетність до світу. Любов до життя існує незалежно від складних умов та долі, й насамперед людина повинна відчувати радість від того, що допомогла іншому, а не від того, що володіє чимсь або кимсь.
Формуючи власну духовну сутність, юрист усвідомлює, що тільки духовні критерії визначають його як захисника народу, оскільки феномен духовного життя то сутність лю дини, а духовність - це якість, яка її характеризує. Тобто дух, духовність, духовна культура є ознаками якості людсь кого буття. Інакше кажучи, ефективність діяльності юриста зумовлюють передусім духовні чинники, постійне пізнання самого себе, розвиток духовних засад службової діяльності. Дбаючи про власне духовне здоров'я, юрист тим самим стає спроможним долати зло, вияви якого ще досить поширені у суспільстві.
Без перебільшення однією з провідних є функція збага чення гуманістичним світоглядом. Вона впливає на профе сійну діяльність юриста, його поведінку, усвідомлення стану правопорядку в Україні. Під впливом гуманістичного світо гляду юрист виробляє власну правову позицію, удосконалює кваліфікацію, відчуває своє призначення у суспільстві.
По суті, гуманістичний світогляд — це процес становлення нової особи юриста, коли духовність, людяність є підґрунтям правової діяльності.
Функція керування внутрішнім життям юриста органіч но пов'язана з його внутрішньою культурою. Ми підходимо до розуміння цієї функції з позицій духовності, оскільки роз винена духовність - це ідеальне внутрішнє життя особи. Внутрішній світ людини визначає її душу. Ідеальне внутрі шнє життя, як зазначає В. Нестеренко, продовжує професій не чуття юриста, застерігає його від професійної деформації. Духовне у внутрішньому житті визначає загальне «добро юриста» і не тільки означає «висотні поверхи буття», а й проймає його по «вертикалі», проникаючи у внутрішній світ особи. Завдяки управлінню внутрішнім життям духовна культура має самостійний і реальний вплив на юриста, вона не залежить від його мети в житті, намірів та бажань, оскіль ки духовне здійснюється у людському бутті через свідо мість. Внутрішній світ юриста забезпечує в цілому його все бічний розвиток, який визначає сенс життя.
Аналізуючи таку функцію, як запобігання духовним стресам, слід зазначити, що духовні стреси бувають позити вні та негативні. Перші виникають тоді, коли особа, здійс нюючи своєрідне духовно-наукове відкриття, пізнала ра ніше невідомі їй природні закони. Це, по суті, результат ви сокої духовної культури. Духовна культура запобігає нега тивним духовним стресам. Річ у тому, що юрист у своїй професійній діяльності постійно стикається зі злом, яке мо же завдати нищівного удару (уже навіть злими помислами) тонко збалансованій духовній структурі. Це трапляється внаслідок нехтування природними законами або через зво ротний вплив дії цих законів, на які спрямовувалося хибне юридичне мислення, що свідчить про низьку духовну куль туру особи. Таким чином юрист може зазнати духовного стресу, який призводить до самознищення в духовному ро зумінні. Висока духовна культура запобігає таким негатив ним виявам, не допускає трагічних духовних обмежень у юридичній діяльності.
Відомо, що у юридичних законах відображені духовні за сади, оскільки вони є частиною природних норм, що утво рюють певну імперативність. Тому однією з функцій духов ної культури є осмислення юристом духовного змісту юри дичних законів. Значення цієї функції полягає ще й у тому, щоб юрист збагатив власну професійну практику різномані тними формами і методами правового виховання, яке він зобов'язаний постійно здійснювати.
Юридичні закони містять деяку матеріалізовану духов ність. Це здебільшого юридичне закріплений духовний скарб народу, спрямований на виховання громадян. Така сут ність державних законів є закономірним явищем. Об'єктивно-духовне безпосередньо не пов'язане з особою, а суб'єктив но-духовне пов'язане з людиною. У першому випадку маю ться на увазі абсолютні природні, у другому - юридичні за кони. Загалом для багатьох людей духовність, не врегульо вана юридичними законами (силовими факторами), може бути бездіяльною. Завдання юриста у цьому випадку полягає в тому, щоб спочатку зуміти глибоко проаналізувати, пізна ти духовний смисл закону (по змозі здійснити своєрідне ду ховне обґрунтування законів), а потім сприйняте вміло за стосувати у професійній діяльності. Цим самим забезпечува тиметься справжнє, дійове правове виховання громадян.
Варто виділити узагальнюючу функцію духовної культу ри юриста. Йдеться про виконання духовної місії, розширен ня духовного простору юридичної діяльності, що сприяє формуванню духовних резервів української нації. Адже ко жне суспільство потребує духовного стимулювання й поси лення духовного піклування про людей, націю й державу загалом. Тут важливу роль покликана відігравати національ на інтелігенція, зокрема юристи як носії духу, професійні дії яких ґрунтуються на духовних підвалинах. Ця узагальнююча функція виступає засобом правової регуляції й регламентації соціальної поведінки людей, їхнього внутрішнього світу, а головне, гуманістичного розв'язання соціальних проблем в Ук раїні.
Якщо професійні дії юриста ґрунтуватимуться на духов ній, національно-правовій ідейній основі, то у такий спосіб утвердиться принципова відкритість людського буття, реалі зується прагнення громадян до правди, свободи, любові. Звичайно, досягнути прогресу у духовному житті людини дуже важко, особливо у сучасних умовах, позаяк духовність людини - це своєрідна програма здійснення позитивних та негативних думок і вчинків. Духовна місія юриста полягає насамперед у вдосконаленні духовності громадян відповідно до законів Всесвіту. Такий стан забезпечується високою ду ховною культурою самого юриста, адже відомо, що можна забути якісь негативні подробиці юридичної справи, але в душі її учасників, у пам'яті назавжди залишаться факти без духовності юриста, його жорстокість, несправедливість чи бажання помститися. Духовні інтереси юриста спрямовані на усвідомлення того, що провина й страждання існують по ряд. У цьому усвідомленні - суть юридичного милосердя.
Моральне задоволення, наприклад, юрист-криміналіст повинен отримувати не від кількості розкритих злочинів і навіть не від усвідомлення справедливості покарання, а від того, наскільки відчутні результати духовного оздоровлення громадян. Важливим є більш глибоке й всебічне самопізнан ня, коли розуміння свободи пояснюється не свавіллям, а мо жливістю бути самим собою.
Духовна культура юриста - важлива складова частина йо го природи й сутності. Щоб сформувати високу духовну культуру, юристові потрібно дбати насамперед про свій дух, душу, бо тіло, як відомо, обтяжує душу, якщо не гріховними ділами, то гріховними помислами, тягне її донизу. Тому ду ховна культура не тільки бажана, а й дуже потрібна юрис тові для здійснення професійних обов 'язків.
Отже, є підстави для висновку: феномен духовної культури виявляється у тому, що вона є консолідуючим чинником суспіль ства, спрямованим насамперед на його духовне відродження.
Кожен історичний період має свої особливості. Так, ни нішній етап розвитку України характеризується новими со-ціокультурними здобутками. Першочерговими серед них є національна самобутність, переорієнтація духовності гро мадян, подолання соціостереотипів мислення.
Зміна духовної ситуації часу призводить до зміни мис лення і відповідно діяльності людини. Сучасна духовна си туація суттєво визначає наш світогляд та дії. Відбувається переосмислення цінностей релігії, філософії, які б узгоджу вали світобачення,сучасні погляди на науку.
Як відомо, прийнята напередодні п'ятої річниці незалеж ності України Конституція дала змогу юридичне закріпити процес формування національної культури, позаяк тривала відсутність власної незалежної держави та її основного зако ну негативно позначилися на ментальності української нації, її культурі. Слід зауважити, що незалежність Україні факти чно не встановлено, а в черговий раз відновлена.
Упродовж століть гальмувалося формування в українсь кого народу національної свідомості, «розмивався» націо нальний характер, нівелювалась українська національна культура.
Національні цінності - це велике інтелектуальне багат ство, невичерпний резерв відтворення загальнолюдських цінностей, культурних й моральних традицій народу. Нині культура не може існувати поза національною формою вияву. Національне народжується із конкретно-історичних особли востей життя народу. Тому у кожної національної культури є свої плоди: духовні набутки і відкриття, власні драми і тра гедії, власне бачення світу. Своє майбутнє кожен народ сьо годні пов'язує з національною культурою, що є для нього гарантом життя та інтеграції в загальносвітову культуру. Це означає, що кожна національна культура належить всьому людству і зобов'язана самовиразитися перед усім світом. Адже єдиної загальнонаціональної культурної моделі не існує. Все залежить від етносу, етнічного коріння. Загально людська культура існує як загальнозначущий аспект націо нальних (чи етнічних) культур.
Відомо, що між поняттями «етнос» і «нація» відображена різниця. Перше з них відображає стійку спільноту людей, а друге - вдосконалений етнос у зв'язку з існуванням держави.
Першовитоки національної культури - це духовно-ментальні атрибути етносу, які є «душею» народу. З цим по-різному пов'язані різні форми культури. Справа в тому, що етнос дуже впливає на особистість. М. Шульга вказує на три шляхи такого впливу: примусовий (у процесі етнізації, коли формується етнічна особистість); вплив через закони; сило вий (вплив через ідеологію). Людина може нечітко усвідом лювати свою належність до того чи іншого народу, хоча мо же глибоко сприймати її на емоційному рівні, виявляти з цього приводу сильне почуття, глибоко переживати свій зв'язок з етносом. Таким чином встановлюється обопільний зв'язок між етносом, нацією і культурою.
Якщо нація - це здатність етносу втілювати історичний універсум, то культура - провідний чинник конституювання життя народу як індивідуальної іпостасі людства, розкриття його етнічного автопортрета, неповторного вираження за гальнолюдського досвіду. Культура трансформує історичний досвід у цінності життя, творчість, символічний лад спілку вання, соціальні якості, формування світу людини за вимі рами блага, правди,краси [84,с.74].
Вектором нації є національна ідея, яка відображає націо нальну свідомість, характер, менталітет. Ідеї мають націо нальний характер і через ідеологію трансформуються в докт рини. Можна вважати, що національні ідеї виступають культурною програмою для громадян, яку реалізує націо нальна інтелігенція, в тому числі юристи.
Адже право і держава формуються під впливом націо нальної ідеї, яка є для кожного суспільства індивідуальною.
Національна ідея - це духовна концентрація самосвідомості, розуміння народом сутності свого буття, існування та при значення у державотворенні.
Для українського суспільства такою національною ідеєю є незалежність, державність, соборність [72, с. 25]. Це одвіч на мрія українців, яка упродовж останніх восьми століть не втратила ознаки духовності.
Звичайно, мрія ще не може виступати ідеєю. За ідею по трібно боротися, ідея передує мріям, спогадам. Оскільки Україна більше нагадує політично-національну, ніж етнічно-національну державу, то потрібна така національна ідея, яка наближала б суспільство до його етнічних витоків.
Важливою характеристикою української національної ідеї є ідея конструктивного націоналізму як елемента великої української мрії. Адже в останні десятиліття колишня ра дянська держава вела жорстоку боротьбу з «українським бур жуазним націоналізмом», який нібито був притаманний ли ше Україні.
Основним чинником національної ідеї є право, яке підсилює національну гордість і національний характер. У ньому як в одному з державних атрибутів ми вбачає мо національну культуру українського суспільства, а у формах і способах його реалізації - національну культуру юриста.
Національна культура жодною мірою не протистоїть за гальнолюдській, а органічно пов'язана з нею. Однією з най вагоміших вартостей загальнолюдської культури є пошану вання всього національного: мови, держави, традицій у галу зі освіти, науки, релігії тощо.
Важливою проблемою професійної культури юриста є його національна культура. Причому суть цієї проблеми нині полягає у відродженні національно-державницьких засад правничої діяльності. Це і буде початком формування націо нальної культури правника. Тому що нині, до речі, доволі активний процес нівелювання національних цінностей при зводить до послаблення і без того духовно ослабленої дер жави. Тобто характеристикою юриста повинно бути пер винність національного і вторинність інтернаціонального. Інакше це буде позадержавний, позанаціональний спеціаліст. Адже джерелом права, суб'єктами якого є юристи,- це дося гнення, інтелектуальні здобутки народу, нації, в яких закла дений відповідний менталітет й «запрограмована» його дія. Такий правовий код нації може зрозуміти лише національ ний юрист.
Отже, під національною культурою юрис та розуміємо знання культурно-правової спадщини української нації, прав нації, усвідомлення політико-правової мети укра їнської нації, засвоєння мовленнєвої куль тури та їх впровадження у професійну діяльність.
Чинниками національної культури юриста є державна українська мова, мовлення (слово), мовленнєвий режим та етикет.
Так, мова виступає культурним феноменом нації, духов ним надбанням народу, у ній відтворюється характер душі суспільства. Без мови нема національних почуттів, а зна чить, державності.
Мова і культура характеризують будь-який етнос, хоч би на якій стадії еволюції він перебував, оскільки це вічні супу тники свого народу, які перетворюються у власний фольк лор, фольклорну культуру та фольклорну творчість. Мова -форма безсмертя етносу. Вона важливий засіб об'єктиву-вання самосвідомості людини. Оскільки мова органічно пов'язана з мисленням, вона сприяє реалізації усіх вищих психічних функцій. Мова - визначальна ознака духовної культури і форма активного освоєння універсуму людського буття, передавання новим поколінням соціально-культур ного досвіду [150, с. 24].
З такою складною і суперечливою мовною проблемою, яка існує в Україні, не стикалася у своєму розвитку жодна європейська держава. Відомо, що українська мова не мала умов для повноцінного розвитку і часто заборонялася, її за стосування обмежувалося, здійснювалася політика мовної дискримінації, відбувалося зросійщення, полонізація.
Якщо основними чинниками національної культури є мо ва, то показником культури суспільства є його ставлення до своєї мови. В етнічних процесах кожної нації поступово формується власна мовна культура, в результаті чого еле менти мовної культури впливають на національну самобут ність, а інколи - й на відродження нації. Отже, такий еле мент культури, як знання мови, визначає сучасне й майбутнє нації, впливає на інтелектуальну культуру тощо. Звичайно, за таких умов українська національна культура аж ніяк не претендує на роль передової, авангардної і цілковито утвер дитися зможе через декілька десятків років. Тоді культурні напрацювання вплинуть на якісний розвиток української мови, хоч досконале оволодіння мовою - процес, безумовно, тривалий.
Безперечно, кожному юристові треба засвоїти мовну культуру, усвідомити, що вона не тільки соціальний, а й антрополо гічний феномен, і, як українська нація, є культурно-історичним фактом.
Другий важливий чинник національної культури юриста -його мовлення, невід'ємне від думки слово. Оскільки мова -це феномен культури, то мовлення характеризується неза вершеністю, безперервним процесом розвитку, виявом твор чої діяльності людей. Зауважимо, що нині ділове українське мовлення у галузі юриспруденції перебуває ще на низькому рівні: далися взнаки різноманітні штучні перешкоди, склад ності історичного характеру, які гальмували професійне мо влення і створення відповідної термінології.
З попередніми чинниками тісно пов'язаний мовленнєвий режим та мовленнєвий етикет. Мовленнєвий режим харак теризується певними орфографічними, стилістичними, фо нетичними та іншими нормами. Велику роль при цьому віді грає слово як духовна зброя суспільства. Використання сло ва пов'язане з певним етикетом, адже професійна діяльність правника вимагає уважного підходу до інтонації, скорочення слів, введення абревіатур тощо. Мелодійність, милозвучність української мови сприяє розвиткові мовленнєвого етикету.
Основним компонентом національної культури правника є його національне мислення. Воно полягає у цілеспрямова них думках про народні ідеї, що розкривають національну культуру; в усвідомленні власних національно-етичних ко ренів, що нині є проблемним для українського суспільства.
Національне мислення — це підсумок всього історичного розвитку народу.
Щирі почуття надають національному мисленню більшої гостроти і цілеспрямованості.
Стосовно усвідомлення національної безпеки варто наго лосити, що воно є гарантом національної культури. Йдеться, зокрема, про вплив національного духу на громадян, особ ливо на молоде покоління. Насущною потребою нинішнього дня є не пасивне споглядання життя, а інтенсивна, уміла іде ологічна боротьба з противниками сучасного державотво рення, з відвертими та окритими його противниками. Основ ними складовими елементами національної безпеки є мовна та етнонаціональна безпека. Завдання національної безпеки в такому випадку - не допустити деформації у цій сфері.
Чи не найважливішим складовим елементом національної культури юриста є виконання національного обов'язку. Під ним ми розуміємо систему принципів буття української на ції, які повинен поважати правник у процесі своєї професій ної діяльності. Зауважимо, що у розвинених європейських державах, де цей обов'язок формується сам собою, питання про нього так гостро не стоїть. Громадяни цих держав навіть не замислюються над тим, щоб підносити авторитет своєї нації, оскільки протилежного у них не існує. Інша ситуація в Україні. Для громадян нашої країни національний обов'язок, який розпочинається з утвердження української мови, ви ступає на перше місце. Адже йдеться про фактичне будівни цтво держави, логіку формування національного мислення, національної думки тощо. Це завдання надзвичайно складне й актуальне.
Національний обов'язок щодо поліпшення мовної ситуа ції в Україні насамперед повинні сумлінно виконувати дер жавні службовці. Суть його полягає у створенні такої атмос фери, в якій незнання державної української мови свідчило б про низьку духовну культуру службовця. І кому, як не наці ональній еліті, зокрема юристам, - підносити на належний рівень державну мову, утверджувати мовний режим у пра воохоронній діяльності. Адже професійним інструментом для юриста є слово, втілення думки у слово. Юрист повинен виробити певний мовний та мовленнєвий етикет, культуру публічного мовлення, етику й культуру письма. Зрозуміло, що цього він зможе досягти, якщо володітиме належним культурним рівнем.
Національний обов'язок юрист повинен так само сумлін но виконувати, як і професійний, службовий, функціональ ний чи інший.
Сучасний український юрист повинен чітко виконувати вимоги Всезагальної декларації прав людини (1948 р.). Зо крема, йдеться про те, що кожна людина, кожна нація, має право на захист власних моральних інтересів. Всезагальна декларація є обов'язковою для використання у чинному за конодавстві, державному діловодстві, офіційному спілку ванні тощо. Такого захисту мова в Україні потребувала впродовж багатьох десятиліть. 28 жовтня 1989 р. прийнято Закон про мови в Україні, це питання врегульоване Консти туцією України від 28 червня 1996 р.
Відтак, національний обов'язок юриста набув правового змісту, оскільки Основний Закон закріпив результати бага товікової боротьби українського народу за свою держав ність. У ньому панує національний зміст права. І юрист, впроваджуючи українську мову, використовує тим самим один із найважливіших шляхів примноження здобутків наці ональної культури.
Поряд із національним обов'язком для національної куль тури юриста велике значення має його конституційний (державний) обов 'язок, який випливає із Конституції Укра їни. Згідно з ним, юрист зобов'язаний захищати свою Віт чизну, незалежність, територіальну цілісність держави, націлювати громадян на збереження природи, національної культурної спадщини.
Зрозуміло, що конституційний обов'язок юриста підси лює і узаконює все те, що становить суть національної куль тури. Це своєрідний контроль за його діяльністю.
Національна культура юриста ґрунтується на певних за садах, серед яких, зокрема, принцип забезпечення вільного розвитку нації.
Як відомо, кожна нація має свою внутрішню філософію і свій світогляд, які й зумовлюють духовну програму народу. Тому у діяльності юриста мають поєднуватися цінності за гальнолюдського й національного розвитку.
Звичайно, юрист своїми діями зобов'язаний утверджу вати й забезпечувати вільний розвиток нації. Він досягне успіху, якщо будуватиме свою роботу на основі гуманістич но-світоглядного осмислення світу.
Національна культура юриста виконує певні функції у сучасному державотворенні. Це буде: правовий захист ін тересів своєї нації, подолання антинаціональної психології у громадян, підтримання національних ідей у юридичному ре гулюванні суспільних відносин, запобігання державному ске птицизмові.
Ці функції об'єднує загальна гуманістична спрямованість. Насамперед наголосимо, що національна культура спонукає юриста поважати національні почуття інших громадян, що забезпечує справедливість у професійній діяльності, утвер джує верховенство права.
Нагальне виникає потреба у розробці національного ко дексу українського державного службовця, в тому числі юриста. Нинішня нестабільна національна позиція деяких владних структур є гальмом в урегулюванні суспільних від носин. У цій ситуації, будучи проміжною ланкою між дер жавною владою і народом, юристи не в змозі стримувати невдоволення громадян існуючим станом, оскільки відсутня перспектива розв'язання національних проблем.
З метою ефективного впровадження національної культу ри необхідно здійснити національну атестацію правників як державних службовців. Під час такої атестації будуть вияв лені ті, хто не бажає сповідувати й примножувати націо нальну культуру українського народу, не прагне оволодіти державною мовою, не поважає символів України.
Щоб упевнитися у подальших професійних діях, для атес тованих службовців треба організувати прийняття урочистої обітниці, текст якої повинен бути розроблений заздалегідь. В основу обітниці мають бути покладені національна мораль та здобутки культурної спадщини українського народу.
Зважаючи на ситуацію щодо мови, яка склалася в державі за останні десять років, є потреба заново прийняти закон про мову.
Вияв національної культури чи не найбільше має місце у діяльності силових структур. Тому військові статути повинні відображати лише український національний характер, мен тальність нашого народу, його досягнення, відкинувши неоімперіалістичні настрої та сподівання.
Професія зобов'язує юриста вникати в усі сфери суспіль ного життя. Проте атмосфера закритості колишнього радян ського суспільства позначилася на його політичній культурі. Тому має місце деяка політична невпевненість, розгубле ність, дефіцит політичних переконань. Часто-густо це стає перешкодою виваженій політичній стратегії у правоохорон ній діяльності.
Як відомо, закон забороняє юристам вступати до будь-яких політичних партій. Але позапартійність не означає де-політизованості. Юрист має право на власні політичні по гляди, які, однак, не повинні впливати на юридичну діяль ність.
На думку деяких дослідників, термін «політична культу ра» з'явився у 50-х роках XX ст. Зміст цього поняття тракту ється по-різному, що виявляється в численних дефініціях.
Політична культура є складовою духовної культури. Вона увібрала в себе ті структурні елементи усіх видів політичних субкультур, які необхідні у юридичній діяльності. Тому по літична культура юриста тісно пов'язана з політичною куль турою суспільства, окремих соціальних груп та осіб.
Прийнято виокреслювати аспекти політичної культури:
1) ментальний епітет політичної системи (свідомість суб'єктів політичного процесу); 2) якісний стан функціонування інсти тутів політичної системи; 3) якісна сукупність політичних цінностей інформації. Найоптимальнішим є третій аспект, оскільки політична культура розглядається у контексті роз витку мислення юриста. Тут політичне мислення виступає засобом оцінки політичних подій, поведінки окремих людей у політичних структурах, що має важливе значення для роз гляду юридичної справи.
Розглянемо компоненти, які визначають політичну куль туру юриста. Насамперед, це знання політичної історії Ук раїни, оскільки Україна зазнала багатоколоніального тиску, якого не пережив жоден народ в Європі, свідоме засвоєння і критичне осмислення ним історичних та сучасних політич них ситуацій. Це означає, що політична культура як су спільний феномен передусім потребує інтелектуального осмислення історичного досвіду українського народу. Ін формаційний фонд щодо історії України становить основу політичної культури юриста. Лише теоретично осмисливши минуле, можна здійснити багатоаспектний культурологічний вимір політичної історії України, її політико-культурних елементів. Соціальна пам'ять у питаннях політики, ставлен ня до власної історії, практики, політичної боротьби активно впливає на формування політичної культури юриста, оскіль ки засвоюються політичні уроки, глибоко усвідомлюється національно-політична ідея.
Сформовані таким чином політичні погляди і знання юриста дають змогу більш ефективно аналізувати й оціню вати явища суспільного життя. Так чи інакше юрист при ви конанні службових обов'язків вступає у політичні відноси ни, політичні діалоги з колегами та громадянами. Тому важ ливо формувати високий рівень політичної культури юриста, здатність чітко орієнтуватися у політичних ситуаціях, роз'яснювати мету і смисл політичних подій громадянам. Проте незалежно від політичних уподобань, головним у дія льності юриста є право. Тобто передусім юрист повинен формувати у собі політичну неупередженість.
Політична культура юриста — це знання політичної історії України, сучасної полі тичної ситуації, їх оцінка та використання у професійній діяльності в межах позитив ного права.
Не менш важливою є здатність кожного юриста виробити політичний імунітет проти деформації почуттів та переко нань, які стають причиною неправильного, а то й фальшиво го тлумачення політичного становища в Україні. Тому по трібно розвивати навички осмислення й політико-правових реалій в Україні.
Зміст політичної культури юриста містить такий компо нент, як переконання та усвідомлення політичних цінностей. Політична культура правника сприяє піднесенню культури юридичної діяльності, забезпечує вдумливе, свідоме став лення до виконання службових обов'язків. Вона передусім постає для юриста засобом утвердження загальнолюдських вартостей, передбачення перспективи подальшого розвитку українського суспільства, застерігає від сліпого наслідування чиєїсь (часом ворожої") думки.
Йдеться про уміння юриста осмислювати своє ставлення до правової дійсності з політичних позицій. При цьому до мінує здатність політичної оцінки національної ідеї, яка є теоретичним підґрунтям політичної культури. Своєю чергою усвідомлення національної ідеї сприяє формуванню у юрис тів глибоких патріотичних почуттів, адекватного розуміння тимчасових політичних, ідеологічних й економічних труд нощів. Проте, політична нейтральність невизначеність юри ста позитивно позначається на виконанні професійного обо в'язку.
Важливим компонентом політичної культури юриста є також уміння передбачати політичні наслідки власної про фесійної діяльності. Юрист не повинен бути пасивним спо стерігачем політичного життя країни. Він має опановувати політичну науку, усвідомлювати мету розвитку українсько го суспільства і застосувати це при вирішенні конкретних життєвих ситуацій.
Одним із методів демократизації і правового розвитку України є якомога повніше врегулювання суспільних відно син правовими нормами. Саме політична культура дає змогу зрозуміти, що правові та економічні реформи обов'язково повинні супроводжуватись політичними. Справа у тому, що розв'язати правові проблеми неправовими та силовими ме тодами неможливо. Це особливо стосується України, де по літичні надії й сподівання поступово перетворювалися у по літичні орієнтації. Відтак методологічного значення у діяль ності юриста набуває українська політична етика, що вміщує поєднання національних та загальнолюдських цінностей.
У процесі виконання службового обов'язку юрист має керуватися державницькими цілями, передбаченими Конс титуцією України. Тільки з позиції конституційної культури та інтересів держави він спроможний справедливо вирішува ти політичні інциденти у правовій діяльності. Політичні права людини, закріплені в Конституції України, юрист зо-бов 'язаний охороняти, оскільки у протилежному випадку можуть виникнути правові наслідки.
Загалом політична культура юриста є основою розв'язан ня правових проблем при виконанні службового обов'язку. Специфіку політичної культури нації зумовлює своєрідність національної культури в цілому, оскільки першовитоком є духовно-ментальні алгоритми етносу. Різні форми культури по-різному пов'язані з «душею народу».
Основними принципами політичної культури юриста є:
державотворча ідеологія, ідейність, духовність і мораль ність, культура діалогу, політичний імунітет, логічність, справедливість.
Державотворча ідеологія як принцип політичної культу ри юриста визначається основним законом держави - конс титуцією. Межа політичного плюралізму окреслюється пра вовим почуттям. Поява нових державних ідеологій повинна сприйматися юристом однозначно. Адже на ідеології форму ється право, яке реалізується здебільшого юристом. Крім цього, оновлюється не тільки право, а й сама політична сис тема, розвиваються власні національні ідеали, усувається фрагментарність у політичній сфері українського суспільства та ін. Це зобов 'язує юриста підвищувати рівень політичної культури, знати механізми політика-правової дії, оскільки він як суб 'єкт політичного життя повинен сприяти держа ві, поширювати і впроваджувати політико-ку.чьтурні цінно сті. Однак при цьому дії юриста мають підпорядковуватися праву і лише праву.
Наг^іональна ідейність як принцип політичної культури юриста передбачає розуміння загального політичного курсу держави, на основі якого формується правова політика. Зміст цього принципу відображає основні складові національної ідеї - державність, самостійність, соборність, миролюбність, демократизм, які визначають масову політичну свідомість громадян. Витоки національної ідейності юриста беруть по чаток в історичній свідомості та історичній пам'яті українсь кого народу. Тому можна стверджувати, що цей принцип пронизує сферу не тільки правової діяльності, а й усього життя юриста. Без ідей, зокрема національних, та осмисле ного ставлення до власної історії політична культура юриста позбавлена перспективи, що призводить до правового нігілі зму, зневіри у можливостях держави, розчинення цілісності українського національного буття.
Важливими принципами політичної культури юриста є духовність і моральність, які грунтуються на загальнолюд ських вартостях і національній моралі. Адже політична культура юриста розвивається разом з національною морал лю. Водночас відбувається деяка моралізація політики (мо раль виникла раніше від політики) і блокується політизація моралі. Друге явище небажане з певних причин. Зокрема, у деяких регіонах України переважає російська ментальність, або неконструктивний націоналізм. Такі ультратенденції у політиці конче небезпечні. Тому вона повинна керуватися природним правом, національною мораллю, що сприяє мо ральній соціалізації політичної культури юриста. Також цей принцип забезпечує формування моральної свідомості у по літичних відносинах юриста, скеровує його у бік здорового глузду, що дає змогу успішно розв'язувати морально-політичні, ідейно-моральні проблеми службової діяльності.
У політиці неможливо уникнути суперечностей, службо вих конфліктів тощо. Тому з політичною культурою пов'я заний такий принцип, як здатність до культурного діалогу. Йдеться про переведення конфлікту з емоційного стану в інтелектуальний, досягнення взаєморозуміння між співбесі дниками. Цей принцип передбачає мистецтво спілкування юриста у політико-правовому полі, виробляє запобіжні ме тоди ймовірних політичних конфліктів, захищає політичні права людини, виключає політичну інертність юриста, зоріє-нтовує масову політичну культуру на модерну демократичну політичну культуру, засновану на позиціях українського на ціонального патріотизму.
Принцип політичного імунітету найбільш притаманний саме політичній культурі юриста, який має певні переваги (без втручання вищих інстанцій) у політичних відносинах завдяки знанню права. Його власні погляди та уявлення ґрунтуються на юридичному мисленні, конституційній куль турі, що дає змогу виробити власне політичне бачення розв'язання правоохоронних проблем. Така відносна само стійність забезпечує творче вироблення нових ідей, формує індивідуальне політичне мислення.
Політична культура юриста немислима без такого прин ципу, як логічність мислення. Він пов'язаний насамперед з інтелектом особи, з її умінням зорієнтуватися в розмаїтті суспільно-політичних явищ, поглядів. Адже їх зміна навіть без зміни ідеології держави - це цілком нормальне явище. Однак при цьому повинна існувати допустима межа неста більності поглядів, яка вписується у рамки логічного. Крім цього, логічність потрібна для зв'язку політичної культури сучасності з політичною культурою минулого, політичної культури юриста з політичною культурою суспільства.
Відомо, що у політиці часто використовуються некоректні методи політичної боротьби, фактично існує ринок правди, де кожен по своєму її тлумачить. Окремі політики вдаються до обману, перекручення історичних відомостей, інсцену вання політичного тиску тощо. Це зобов'язує юриста дотри муватися принципу справедливості. Вона завжди контролю ється сумлінням юриста, внутрішнім імперативом службово го обов'язку, політичною довірою й вірою в людину взагалі. Справедливість у політико-юридичному житті характеризує ться оцінкою політичних явищ, миролюбністю, доброзичли вістю, визнанням певних політичних взірців, що запобігає деформації політичної культури особи. Цей принцип зо бов'язує юриста вдосконалювати елементи політичної куль тури на основі конкретного знання коренів та причин як під вищеної, так і заниженої політизації громадян. Тим більше, що одне і друге явище має пряме відношення до правопо рядку.
Важливим завданням у дослідженні політичної культури юриста є визначення її функцій - політичної оцінки резуль татів юридичної діяльності, формування політичної куль тури юриста, вироблення політичної орієнтації у виконанні службового обов'язку, запобігання деформації політичної свідомості юриста, впорядкування політика-юридичних ку льтурних процесів, формування української політичної еліти.
Зміст функції політичної оцінки результатів правової ді яльності полягає в тому, що прийняті юристом неправильні рішення можуть отримати негативний резонанс у суспіль стві, оскільки багато правопорушень мають політичне забар влення. Тоді виникатимуть негативні оцінки діяльності ор ганів державної влади, стану політичної культури держави в цілому. Своєю чергою недоліки правової діяльності безпосе редньо впливають на низку політичних явищ, стають певною лазівкою для розкрадання національних багатств. Тому бо ротьба зі злочинністю, особливо у сфері економіки, має по літичний характер. Це ж стосується адміністративно-право вих та цивільно-правових порушень. Відтак високий рівень політичної культури юриста є своєрідним чинником демок ратичної правової держави України, доповнює фахову культуру, забезпечує пріоритет загальнонаціональних справ. По літична культура дає змогу виявити не тільки ментальний рівень політиків (тобто їхню самооцінку), а й їхню конкрет ну поведінку у тій чи іншій політичній ситуації. Політична культура здебільшого відображає попередній досвід і змі нюється значно повільніше, ніж інші елементи політичної системи. Крім цього, результати правової діяльності безпо середньо впливають на політичний клімат колективів юри дичних установ. Члени колективу, які бачать ефективність своєї роботи, позитивно сприймають правові норми, відчува ють дієву політику держави і вірять у вибраний політичний курс.
Юрист, незважаючи на високий соціальний статус, є пе редусім громадянином України. Тому його політична куль тура спрямована на формування насамперед громадянської культури. Це означає, що юрист має керуватися законами Української держави, бути зразковим громадянином, підпо рядковувати власне громадянське життя конституційним нормам. У результаті такої громадянської соціалізації, фор мування громадянської свідомості у юриста виробляється ефективне сприйняття українських політичних реалій.
Розглядаючи таку функцію, як формування політичної орієнтації у юридичній діяльності, треба наголосити, що політична культура відіграє роль трансляції для кожного правника. Адже у багатьох випадках йому потрібні знання політичних намірів тієї чи іншої соціальної групи, зокрема, знання програмних вимог політичних партій України, їхніх ідей, передвиборної компанії, розставляння політичних сил тощо, що допоможе ефективно впливати на стан правопо рядку в Україні, виробляти адекватні профілактичні заходи. Високий рівень політичної культури юриста дає йому змогу відповісти на запитання: яка політична партія зможе здійс нити позитивні зрушення в суспільстві, реалізувати (а не тільки запропонувати) дієве регулювання суспільних відно син, не завдаючи шкоди українській національній менталь ності?
Важливою є функція запобігання деформації політичної свідомості юриста. На жаль, у правовій діяльності ще й досі виявляються негативні тенденції політичної психології, пов'язані з відчуттям «меншовартості», побоюванням зміни політичного курсу держави, фактами нетерпимості до інако мислення тощо. Усе це наслідки культурних деформацій. Нинішній стан політичної культури характеризується мо рально-політичною кризою як наслідком узурпації частини влади бюрократією, консервативного соціально-політичного блоку, мафії, породжених ленінським політичним розгулом, сталінським «чистилищем» та брежнєвською вседозволеніс тю. Це породжує у деяких правників байдуже ставлення до утвердження цивілізованого правопорядку.
Політична культура має функцію впорядкування політи ка-юридичних культурних процесів в Україні. Йдеться про творче використання духовної культури з метою наповнення норм поведінки громадян політико-юридичним змістом. Сюди можна віднести повагу до особи, рівень правопорядку, стан правосуддя, розвиток соціально-правової активності та ін. Ці процеси мають і зворотну дію, оскільки безпосередньо впливають на вдосконалення елементів політичної культури особи юриста. В цьому випадку виправданим є домінування ідеології, яка визначає напрям використання здобутків куль тури у праві.
Чи не найважливішою функцією політичної культури є формування політичної еліти суспільства. Цю функцію по кликана забезпечити насамперед добре продумана система освіти (зокрема соціологічної й політологічної), через яку передається зміст духовності національної еліти, транслює ться культура. Еліта як активна група авторитетних інтелекту альних осіб є носієм національної ідеї.
Одну із верств національної еліти становлять юристи. Українських юристів згуртовує національна ідея. Політико-правова українська еліта постійно намагалася випереджува ти дії держави, формувати дієздатні моделі правових норм.
Формування нової національно-політичної еліти здійсню ється на засадах багатовимірного підходу. Це дає змогу на лагоджувати політичну взаємодію між регіональними еліта-ми, різними верствами громадян, доходити компромісних рішень тощо. Незважаючи на те що регіональна еліта Украї ни має дещо різну політичну, культурну й економічну орієн тації, їй потрібно об'єднуватися, оскільки Конституція Ук раїни ставить завдання систематично відстоювати держав ницькі інтереси народу шляхом виваженої, організованої політичної активності юристів.
Відомо, що між політичною та правлячою елітами є сут тєва відмінність. Якщо для першої групи важливим є талант і обдарованість, то для другої - політичне лідерство. Проте для піднесення рівня професіоналізму еліти необхідні обид ва компоненти, оскільки українська політична еліта повинна діяти у політико-правовому полі, тоді національна ідея може отримати перемогу.
Отже, політична культура юриста- це складний соціаль но-культурний феномен. Вона включає політичну свідо мість, культуру політико-правової поведінки, сприяє культу рі функціонування юридичної установи в цілому. Тут поєд нується політична наука з конкретними політико-правовими діями на основі духовної, моральної, правової й інших видів культур.
Політична культура дає змогу юристові уникати стандартизованих, одновимірних, регламентованих світоглядних поглядів у правовій діяльності, запобігати авторитар ності, фрагментарності, амбівалентності, нецілісності, неорганічності у політичній культурі не тільки юриста, а й суспільства в цілому.
Р О 3 Д І А 2
АСПЕКТИ МОРАЛЬНО-ПРАВОВОГО ПОЧУТТЯ ЮРИСТА
2.1. Моральна культура юриста
Серед науковців поширена думка, що мораль є похідною від релігії, що релігія - основа моралі. Як відомо, І. Кант вка зував на існування абсолютного Духу, абсолютних та віднос них норм, існування вищої й елементарної етики.
Як відомо, релігія порівняно з табу, звичаями, традиція ми, ритуалами, обрядами чи міфами значно пізніше явище. Лише з виникненням дві тисячі років тому нової світової релігії - християнства - людство дістало змогу «впорядкува ти» свої релігійні міркування, сповідувати одну віру. З'яви лися християнська мораль і християнська етика. Можна ска зати, що виникли релігійні норми, які не тільки охопили своїм регулюванням суспільні відносини, а й оволоділи дум ками, прагненнями людей. Звідси висновок, що мораль, а згодом і позитивне право постали з релігійних норм.
Можна виходити з того, що моральні норми поділяються на абсолютні (вищі, ідеальні) й відносні (елементарні, прак тично-дійові). Під абсолютними моральними нормами (аб солютною мораллю) розуміємо ті правила, які склалися в процесі розвитку людської цивілізації і є надбанням всього людства. Вони віддзеркалюють закони Всесвіту, розуміння норм природного права тощо. Ці моральні норми безальтер-
нативні.
Суть відносин (елементарних, практично-дійових) мо ральних норм вбачається у тому, що вони створюються людиною на основі розуміння кожною конкретною людиною добра і зла, спрямованості і несправедливості, честі, гідно сті тощо.
Відбувається це також під впливом різноманітних зов нішніх, реально існуючих факторів: державних, національ них, політичних, економічних, професійних та ін. У таких нормах відображаються досвід людини, переконання, соці альне становище тощо. По суті, вони є реалізацією абсолют ної моралі у фактичному суспільному житті людини з пев ною їх корекцією.
Відносні моральні норми, хоча й спрямовані на персона-лії, проте є альтернативними. А це спричиняє різну оцінку за вчинені дії як з боку окремих людей, так і суспільства в ці лому. Тому виникає проблема вибору критерію моральної оцінки.
У зв'язку з цим щодо відносної моралі можна допустити існування щонайменше двох сфер: духовно-допустимої й духовно-недопустимої або абсолютно-допустимої та абсо лютно-недопустимої. Справа у тому, що елементарні мо ральні норми - це еволюційне творіння людського розуму, а отже, може спрямовуватися як у бік абсолютної духовності, так і бездуховності. Норми, які не суперечать абсолютним моральним нормам, є духовно-допустимими, а ті, що супе речать, - духовно-недопустимими. На основі цього й вини кає позитивна й негативна мораль. Позитивна мораль — за гальнолюдська цінність як суспільна вартість людського ви твору (звичайно у бік добра). Негативна мораль - також людський витвір, але цінністю її назвати важко.
Отже, критерієм моральної оцінки є абсолютна мораль, абсолютні природні норми. Це стосується і якості норм по зитивного права.
У науковій літературі давно ведеться дискусія щодо по нять зовнішня, елементарна (рос. «моральность») та внутріш ня, вища (рос. «нравственность») моральність (в українській мові для позначення обох понять застосовують один термін — мораль). Поширене, наприклад, твердження про внутрішні та зовнішні моральні результати, про несумісність «нравст-венности» і «морали». Зазначається, що слово «нравствен ность» вживають для позначення особливостей поведінки. Ці міркування дають підставу стверджувати, що існує внут рішня характеристика особи стосовно моральних норм вза галі, з урахуванням рівня духовності.
Зрозуміло, що «нравственность» - це вища моральність, що характеризує властивість, якість і здатність людини гли боко усвідомлювати природні закони, а також готовність реалізувати їх у життєвій практиці. У цьому випадку має мі сце сповідування людиною абсолютної духовності, абсолю тної моралі, вищого почуття правомірності. Це, по суті, сві домість людини. Це також внутрішні мотиви поведінки [62, с. 140], безумовна дія духовності, незважаючи на будь-які перешкоди, труднощі, моральні муки. Звичайно, своєрідною «інструкцією» для вищої моральності (та й моральності вза галі) є духовність, норми природного права.
Щодо «моральности», то це поняття можна трактувати насамперед як фактичну моральність, тобто готовність лю дини до практичної реалізації абсолютних моральних норм. Отже, моральність - це дотримання людиною відносних норм моралі, загальнолюдських цінностей, пов'язаних з пра ктичним життям, це переважно почуттєва властивість люди ни, характеристика її суспільної природи.
Проте життєва практика свідчить, що людина, як прави ло, керується кількома видами моральності: вищою, фактич ною, деформованою (навіть не традиційно подвійною, а по трійною мораллю). Про перші два види йшлося вище. Щодо вияву деформованої моральності, то це трапляється тоді, ко ли «спрацьовує» мораль і «мовчить» моральність (і навпаки):
особа в думках таїть у собі зло, а ззовні видає себе за добру -це вже штучна, фальшива моральність; особа і в думках, і на ділі не живе за вищими моральними законами, виявляючи певну аморальність.
Звісно, що між вищою й фактичною моральністю постійно відбувається діалог свідомості, почуттів, інтелек ту. Залежно від його результату маємо реальні дії особи у практичному житті.
Отже, ступінь моральності у кожної людини різний і зале жить не стільки від інтелекту, скільки від бажання, волі, розу міння смислу життя на Землі. Тобто кожна людина засвоює й реалізує відповідні моральні норми. При цьому важливим є питання якості засвоєння й використання цих норм у щоден ному житті. Особливо це стосується суб'єкта права, для якого правова діяльність - службовий обов'язок. Це означає, що фахівець повинен володіти не тільки високою правовою, а й моральною культурою як загальнолюдською вартістю. При чому обидві культури органічно пов'язані між собою.
Моральна культура правника як частина духовної куль тури суспільства поєднує високу моральну свідомість й культуру поведінки. Моральна свідомість, зрозуміло, ґрун тується на законах добра й справедливості, за якими має жи ти суспільство. Юрист, як відомо, виступає державним слу жбовцем, до нього з надією звертаються громадяни при розв'язанні правових питань, у регулюванні суспільних від носин. Цю місію практично ніхто інший не виконає, а тому моральна свідомість правника має бути провідною для його правової, економічної, національної, політичної, інформацій ної та іншої культури.
Культура поведінки юриста повинна відповідати його ви сокій моральній свідомості. Маємо на увазі не лише служ бову, а й побутову поведінку.
Правник завжди й скрізь має бути носієм морально-правових норм, виступати твор цем нових моральних цінностей у праві, пропагувати й доводити на власному при кладі, що будувати життя треба за мо ральними законами.
Дуже важливим й масштабним є поняття «моральна культура особи». Моральна культура характеризує особис тість з погляду її цілісного морального розвитку, свідомості й поведінки, а також відображає сукупність моральних якос тей, притаманних людям певного суспільства, класу, профе сії, які свідчать про рівень їхньої моральної свідомості та поведінки. Поширена думка, що моральна культура особи акумулює знання моральних норм, почуття, переконання, потреби, моральні якості й навички поведінки, етичні норми, які виявляються у відносинах з іншими людьми та ін. Але при цьому дослідники не враховують джерел моралі та ви щих моральних норм, які існують у людській свідомості.
Моральна культура юриста, вважаємо, повинна функціо нувати за принципом випередження суспільного розвитку (стану моральної культури), а не збігатися з моральною культурою суспільства.
Моральна культура юриста — це резуль тат становлення власної гармонії: між до сягнутим максимальним рівнем вищої моральності й активним використанням моральних норм у правовій діяльності. Власна гармонія — насамперед моральна, яку правник сам «конструює», причому створення гармонії має динамічний та ім перативний характер.
Щоб повніше осягнути моральну культуру правника, роз глянемо необхідність створення моральної гармонії у таких позиціях: особа юриста, службова діяльність, прийняття рі шення.
Моральна позиція юриста передбачає такі варіанти: сві домість-почуття, свідомість-поведінка, почуття- пове дінка, свідомість - дія. Перший рівень (свідомість -почут тя) характеризується можливістю наблизити власне почуття до рівня свідомості у моральному полі. Тут фактично «бу дується» умовна стартова готовність юриста до певної по ведінки.
Ідеальний варіант полягає у повній відповідності мораль ного почуття моральній свідомості. Проте таке рідко трапля ється на практиці. Фактично почуття стає своєрідною мате ріалізацією свідомості, де частина усвідомлюваної інформа ції втрачається, внаслідок чого почуття ніби притуплюється, відстає від свідомості. Цей варіант допустимий, але різниця між свідомістю й почуттями має бути якнайменшою і пря мувати до нуля. Таким чином, складно виявити суперечності між моральною свідомістю і моральними почуттями. Мо ральна сутність юриста означає його готовність пожертвува ти не заради конкретної справи чи людини, а заради утвер дження вищої моралі (законів Всесвіту). Звичайно, більшість називатиме такий крок нерозумним, але він є серйозною пе ревіркою на рівень моральних почуттів охоронця правопо рядку.
Особливістю другого рівня градації (свідомість - пове дінка) є фактичний перехід від моральної свідомості до мо ральної поведінки. Ще Гегель зазначав, що «справжній мо ральний стан є свідомість, яка скоює вчинки». У цьому ви падку моральна сутність юриста визначається як фактична дія: перетворення ідей вищої моралі безпосередньо у прак тику власного життя особи. Моральне почуття може при цьому «спрацювати», отримати незначний «дотик» чи взага лі бути не «враженим». Це залежить від того, чи людина за мислюється над тією чи іншою моральною проблемою, чи ні. Зрозуміло, що надто тривале вагання може негативно по значитися на моральній вартості поведінки, оскільки затра чається час на певне зважування.
Найбільш реальним і традиційним є третій рівень (почут тя - поведінка), на якому моральна поведінка випливає із морального почуття. Це означає, що вже відбулася певна «трансформація» свідомості у почуття, виробився намір дія ти. Як правило, схема «почуття-поведінка» ніколи не під водить. Головне, щоб «спрацювала» воля, яка є рушійною силою у схваленій суспільством поведінці юриста.
Кожна з трьох позицій, що розглядаються, має свою гар монію, свою цінність. Це свідчить про те, що моральна по ведінка особи є результатом її вищої моральної свідомості й почуттів.
Зазначимо, що гармонія досягається за умови всебічного, повного, глибинного пізнання правоохоронцем юридичної справи. Схема «свідомість—поведінка» найкраще це відо бражає, проте дія за схемою «почуття - свідомість» має суб'єктивний характер, коли домінують певні інтереси, а це може зашкодити справі, отже, пізнання не буде об'єктивним, що призведе до порушення гармонії. У пізнанні правового явища найефективнішу роль відіграє моральна свідомість юриста, його налаштованість на виконання службового обо в'язку.
Гармонія у правовому спілкуванні досить яскраво демон струє рівень моральної культури юриста. Фактично відбува ється діалог між моральністю юриста і співрозмовника (діа лог людських моральностей). Правове спілкування стає спо собом вираження внутрішнього морального змісту юриста у його зовнішніх виявах, оскільки у цьому випадку мораль не зовсім підвладна імперативам, повелінням. Тут виявляться почуття, без яких спілкування практично неможливе, і схема «почуття - поведінка» буде ефективною. А зміст моральної гармонії полягатиме в умінні юриста викликати у співрозмо вника зворотну позитивну реакцію, необхідну для вирішення юридичної справи.
У прийнятому юристом рішенні найбільше виявляються розум, інтелект, які засвідчують гармонію і дисгармонію у діях. Адже рівень моральної культури, який виявляється у контактуванні з громадянином, зводиться до умови: зробити комусь добре, не поступаючись інтересами інших. Як не по рушити гармонію у такому випадку? Це завдання моральної культури спеціаліста-правника. Мабуть, що найефективніше це можна здійснити за схемою «свідомість - поведінка». Адже якщо юристом оволодіють надмірні моральні почуття, то регулювати їх, приймаючи остаточне рішення, досить важко, оскільки особистість - це цілісна система (цілий світ), порушувати яку не можна. Проте потрібно врівноважити ці моральні почуття за допомогою свідомості, яка реалізується шляхом прийняття справедливого правового рішення.
Моральна поведінка й моральна діяльність - різні речі. Поняття «діяльність» ширше, і поведінка може не пов'я зуватися з діяльністю, в тому числі професійною. Проте постійне перебування юриста у моральному полі, під впли вом власної моральної культури не повинно створювати сут тєвої різниці між поведінкою і професійною діяльністю.
Важливість такого компонента моральної культури юрис та, як активне використання моральних норм у юридичній діяльності, очевидна і підтверджується моральним імперати вом І. Канта, згідно з яким існування моралі полягає у її ви явах. У практиці правового регулювання суспільних відно син мораль спонукає до дії і виявляє сутність правника як людини.
Моральна культура найбільш наближена до духовної культури. У цьому випадку юридичній діяльності властивий ще один вид контролю - моральний, який походить від ду ховного. У цьому переконують ті принципи, на яких грунту ється моральна культура юриста, а саме: моральні чесноти, ненасильство, безкорисливість, свідомість пробачення, тер плячість, толерантність, дія за власним сумлінням, переко нання.
Щодо моральних чеснот, то існує думка, що одні мораль ні чесноти (віра, надія, любов) дані людині природою, а інші (мудрість, поміркованість, справедливість, мужність, стри маність) набуваються практикою, тривалою працею. Процес соціалізації обов'язково має й моральну орієнтацію.
Розуміння юристом свого призначення у суспільстві, набуття ним високих мораль них чеснот сприяє тому, що держава мо рально зміцнюється.
Коли йдеться про такий принцип моральної культури юриста, як ненасильство, то розуміється альтернативність вибору. Важливо шанувати переконання й світогляд інших людей, не нав'язувати своїх поглядів. Цей принцип стає осо бливо актуальним тоді, коли юрист вимагає від інших особ ливої поваги до себе як до службовця та ін. Адже це мораль не й духовне насильство.
Моральна культура юриста передбачає такт, безкорис ливість. Юридична діяльність покликана відновлювати при родну гармонію у правових відносинах. Пізнання правової дійсності, прийняття справедливого рішення з моральної позиції не повинно призводити до очікування матеріальної чи іншої винагороди. Цей моральний обов'язок не розрахо ваний на позитивну оцінку від людей за особливі старання, прояви милосерддя, творіння добрих справ. Цінність мо ральної культури полягає саме у безкорисливості дії, без розрахунку навіть на вдячність. У протилежному випадку юрист керуватиметься фальшивим почуттям внутрішнього переконання.
Важливий принцип моральної культури - анонімність. Йдеться про творіння добра без зайвого афішування добро чинної діяльності. Анонімність у даному випадку означає дію за покликом сумління. Це одна із ознак справжнього по кликання юриста, його уміння мовчати, не розраховувати на компліменти чи «оплески», коли найціннішою є істина.
Аналогічний смисл має принцип безадресності у моральній культурі, коли головним є прагнення творити добро, не залежно для кого, а тільки заради справедливості, заради того, щоб душа і совість були чистими, щоб утверджувалося загальне благо.
Свідоме пробачення як моральна категорія у професійно-юридичній моралі не завжди виявляється. Посідаючи високе соціальне становище, здійснюючи правосуддя, юрист може вважати непотрібним просити вибачення в учасників юри дичного процесу, думаючи, що він завжди має рацію. Проте з уміння попросити пробачення у випадку провини і розпо чинається людське у людині, виявляється її моральна свідо мість. При цьому вибачення не повинно зводитися до авто матизму, механічності чи навіть байдужості. Це має бути духовне, щире каяття за вчинене ненавмисне зло, що підкре слюватиме якісну характеристику морального розвитку й моральної зрілості суб'єкта права.
Такий принцип моральної культури, як терпіння і толе рантність, випливає з природного права. Адже людина як мікрочастина Всесвіту є одночасно і мікросвітом. Вона ви конує певну функцію у макросвіті. Тому нехтування призна ченням кожної людини для юриста є недопустимим. Прав-ник повинен виробити у собі такий стереотип професійної поведінки, який би дозволяв рахуватися з сутністю кожної людини, незалежно від того, чи є вона, наприклад, злочин цем чи потерпілим. Правник мусить вміти змиритися з фак тичним становищем кожної людини, виробити у собі терп лячість до її діянь, проявляти толерантні відносини під час розгляду справи, не відповідати злом на зло.
Тільки толерантні юридичні дії здатні залагодити ті чи інші суспільні конфлікти.
Діючи за власним сумлінням, юрист спирається на мо ральні норми, закріплені у законах. Так, у частині 3 ст. 323 Кримінально-процесуального кодексу України йдеться про те, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконан ням. Не викликає сумніву, що внутрішнє переконання вби рає у себе як сумління, так і моральне почуття. Однак нам видається, що кращим був би варіант, коли б принцип дії за власним сумлінням юрист будував тільки на моральній сві домості. Хоча деякою мірою це буде професійним ризиком, однак моральна чистота характеризуватиметься більшою ймовірністю та гармонійністю. Проте слід зауважити, що сумління не повинно призводити до втручання у приватне життя іншої людини, зайвого дошкуляння їй за неправомірні дії. Потрібно прагнути до внутрішньої рівноваги, адже і власне сумління також пов'язане з певними моральними переживаннями.
Постійно актуальним у моральній культурі юриста є пе реконання: добро творити ніколи не пізно. Це забезпечує постійну готовність до того, щоб змінити хід думок та дій у напрямі добра. Саме на такому моральному принципові грунтується професійна діяльність правоохоронця.
Не викликає сумніву, що моральна культура відіграє ве лику роль у юридичній діяльності. Образно кажучи, це той «робочий кінь», який бере увесь тягар на себе і з усіх сил тягне воза упродовж життя, оскільки саме для цього призна чений. Серед функцій моральної культури юриста можна виділити такі: вироблення поваги до позитивного права, створення механізму правомірної поведінки у юридичній дія льності, формування ступеня усвідомлення власних мораль них помилок і шляхів їх виправлення, розуміння величі людини та вартості її життя, запобігання порушенню гармонії між духовним і матеріальним, віддача всіх сил, здібностей, таланту, енергії для забезпечення правопорядку.
Незважаючи на первинність моралі щодо позитивного права, юрист як особа високої культури повинен надавати перевагу конституційним, державним законам, оскільки во ни мають офіційну суспільну вагу.
Якщо йдеться про створення механізму правомірної по ведінки юриста, то розуміється не стільки недопущення по рушення закону, скільки наявність життєвих умов, які мо жуть спонукати його до неефективного використання цього механізму. Ця функція моральної культури примушує юрис та до таких дій, які б не суперечили нормам ні позитивного, ні природного права. У цьому випадку механізмом форму вання правомірної поведінки виступають сумління, розсуд ливість. Висока моральна культура забезпечує розв'язання складних питань правовим шляхом.
Моральна культура дає змогу юристові усвідомити власні помилки та виробити шляхи їх виправлення, відчути свою моральну відповідальність перед народом, перед кожним громадянином, пам'ятаючи про «кредит довір'я» йому та про необхідність відстоювати правду.
Суперечність між високою моральністю та мораллю - це суперечність між ідеалом і реальністю, належним й існую чим, зовнішнім та внутрішнім, словами і правами. Ми лише наголосимо, що саме високий рівень моральної культури дає змогу юристові звести до мінімуму різницю між власною високою моральністю і реально існуючою у професійній практиці мораллю.
Відомо, що юридична діяльність спрямована на вирішен ня різних правових ситуацій. Проте саме моральна культура допомагає правникові зрозуміти, що людина - це унікальне творіння природи. Юрист повинен мати чималий запас лю бові до людей, усвідомлювати неповторність кожної особис тості, створювати найсприятливіші юридичні умови для за хисту найціннішого - життя людини.
Моральна культура юриста орієнтує на те, щоб у профе сійній діяльності запобігти дисгармонії між духовним і ма теріальним. Зазвичай кожен злочин спрямовується на задо волення матеріальних потреб, спустошуючи тим самим ду шу. Завдання моральної культури юриста полягає в тому, щоб заповнити цей вакуум моральними цінностями.
Важливою ознакою моральної культури, її функцією є повна віддача здібностей, таланту, покликання, любові й енергії для забезпечення цивілізованого правопорядку в дер жаві. Суспільство вимагає юридичного забезпечення функ ціонування моральних норм, тому юрист зобов'язаний по стійно самовдосконалюватися. Як справжній учитель віддає своє серце дітям, так і юрист віддає силу свого таланту лю дям незалежно від того, кого він захищає.
Якщо діяльність правоохоронця здійснюється згідно з вимогами високої моральності, то його погляди мають право на реальне втілення, а це сприяє прогресові у правовому ре гулюванні. Зосереджуючись на реалізації власних прогреси вних поглядів, юрист не повинен боятися бути «білою воро ною», не повинен відмовлятися від власних поглядів, якщо він переконаний у своїй правоті, а діяти за покликом сумлін ня, згідно з морально-духовними переконаннями. Інколи не правомірні дії юриста в минулому стримують його від рішу чої зміни своєї професійної поведінки у позитивному напря мі. Однак належний рівень моральної культури завжди дає змогу юристові, хоча і з запізненням, але змінити свої погля ди в бік добра. А це - запорука цивілізованого правопорядку.
Складність правової діяльності може деколи викликати у юриста бажання не втручатися у ті чи інші правові ситуації. Подолати розпач допоможе у кожному конкретному випадку та чи інша функція моральної культури, завдяки якій завжди з'являється надія на вихід з будь-якого становища. Тобто в цілому функції моральної культури сприяють формуванню волі та духу, що вкрай необхідні для успішної професійної діяльності.
2.2. Правова культура юриста
У процесі суспільного розвитку первинне поняття права поступово набуває філософського змісту. Це свідчить про світоглядну цінність права, оскільки право - це цілісна наука про людський світ. Звичайно, первинне правове поле вміщує у собі як закономірні, стабільні норми, так і випадкові, тим часові. Тому з погляду сучасної синергетики як науки про самоорганізуючі випадкові процеси, розвиток права відо бражає складну динаміку суспільного розвитку.
Упродовж віків право було продуктом та інструментом держави, мало примусовий, насильницький, навіть караль ний характер.
Здебільшого правове поле переважно було однополюс ним, що вказує на порушення гармонії. З метою встановлен ня необхідного природного балансу на терен і законодавства влада вдавалася до підсилення насильницької ролі права. Ці дії були (і є нині) штучними, вимушеними, підпорядковані захисту власних інтересів можновладців. Проте, призначен ня позитивного права полягає в іншому.
Як відомо, людина від природи вільна, наділена певними природними правами, які необхідні для життєдіяльності. Тому правопорядок було врегульовано у тих державах (в різні епохи), де право ставало засобом безпеки життєдія льності і свободи волевиявлення, захищало від свавілля не-правових, шкідливих та небезпечних законів. У чому ж кри ється суперечливість підготовки законів?
Створення норми повинно відображати максимальний захист сумарних прав і свобод громадян шляхом викорис тання здобутків всіх видів культури даного суспільства. На приклад, як забезпечити свободу сучасному вітчизняному товаровиробникові в Україні? Захистити його від невиправ даних, кабальних податків? Чи враховані при цьому націо нальні культурні традиції, чи не є це перестрахуванням у захисті державної влади, чи не є це прямим шкідни цтвом, навмисним порушенням гармонії правового поля?
У процесі прийняття законів не враховуються, як прави ло, потреби духу та душі, тобто невиправдано відкидаються здобутки духовності. Релігія вчить людину розпоряджатись своїм життям, а дух (тобто людські уявлення, мислення та внутрішні імперативи) є рушійна сила будь-якої людської активності. Це означає, що закони, позбавлені духовних ознак, приречені на знецінення, недієвість. Тому доцільно розглядати нормативізм у такому порядку: природні, моральні та позитивні. Наразі позитивні (матеріальні й проце суальні) норми мають прямо відповідати духовним та абсо лютно моральним.
Серед прибічників природного права немає одностайнос ті в цьому розумінні. Існують думки, що зміст природного права полягає або в правах людини, або в правосвідомості у суспільних відносинах, нормах моралі, або у законах приро ди і т. ін. Не заперечуючи цих тверджень, все ж перевагу треба віддати розумінню природного права, як сукупності прав людини, народу, нації та інших суб'єктів суспільного
життя.
Обґрунтуванням створення правових норм (позитивного права) займається філософія права. Безумовно, сутність права можна розкрити лише з філософських позицій. У сучасних умовах в підґрунтя позитивного права повинен бути покладе ний юридичний натуралізм, головною ідеєю якого є права людини. Тобто філософія стверджує, що право похідне від індивіда. Справжнє джерело права не існує поза людиною. Істотною помилкою було бездумне сповідування юридичного позитивізму у радянський період, що призвело до деформації філософських основ у юриспруденції. Лише справді філософ ське сприйняття життєвих відносин здатне привести до мети, коли тісно взаємопов'язане духовне й світське.
Правове регулювання суспільних відносин тим ефектив ніше, чим точніше виражає політичні, економічні, духовні умови, процеси, потреби розвитку суспільства. Тобто йдеть ся про соціологію права. Соціологія права досліджує соці альні фактори, які взаємодіють з правовими явищами, а та кож механізми такої взаємодії і фактичні відносини людей досліджує соціологія права. Групуючи і організуючи пер винну інформацію про них, соціологія допомагає кожній со ціальній галузі чітко визначити предмет її власного аналізу, застерігає фахівців від зловживань логікою, від захоплення категоріальною стороною спеціального аналізу. Соціологіч ний підхід спеціалісти вважають інколи незручним, оскільки здобуті на його основі факти далеко не завжди вкладаються у наявні, логічні схеми й конструкції [77, с. 15]. Проте соціо логічний підхід необхідний і має практичну вартість.
Проблеми філософії й соціології права в радянський час вважалися другорядними, не пов'язані з юридичною практи кою. Тому домінувала позитивістська концепція, зорієнтова на на розв'язання проблем правозастосовчої практики. У центрі уваги такої концепції була не людина з її природними правами й свободами, не гарантії її правової захищеності від всесилля державної влади, а система юридичних норм, вста новлених державою.
Філософський аналіз сутності права вміщує й соціологіч ні методи, які відображають елементи політології, економіки та культурології права. Цього вимагає політичний і економіч ний стан суспільства, який є основою державної політики. Зро зуміти сутність політики й економіки дозволяє філософія, а також культурологія. Але політологія, економіка, культуро логія покликані формувати право, його норми. Тобто, зрозу мівши суть явища, треба переходити до збереження цілісно сті його врегулювання. В цьому - головний зміст здобутків людини у процесі опанування права, які назвемо правовою культурою людини, яка є частиною професійної культури юриста.
Більшість дослідників вважають, що правову культуру доцільно розглядати окремо - для суспільства, професійної групи, індивіда, між якими існує тісний зв'язок. При цьому вони наголошують на суттєвій відмінності між поняттями «юридична культура» та «правова культура».
Розглянемо правову культуру юриста як суб'єкта права у
: двох полях - вищому й елементарному. Вище правове поле -суто індивідуальне для кожного правника. Воно є духовним орієнтиром формування правової культури юриста в елемен тарному полі, де діють норми позитивного права. Нехтуван ня вищим правовим полем призводить до неправильного формування правової культури у сфері позитивного права. Саме тому найчастіше відбуваються правові деформації у юридичній практиці.
Правову культуру юрист не повинен використовувати як інструмент маніпулювання правовими нормами. Це може
: завдати шкоди розвитку державної системи. Правова куль тура юриста відображає як позитивне, так і природне право, співвідношення між цими феноменами культури, стиль і культуру праці, ставлення до громадян, захист їхніх закон них інтересів тощо. Його правова культура діє синергетичне (співдружньо), відображаючи рівень, умови існування тих чи інших суспільств, етапи розвитку цивілізації. При цьому сліпе імпортування чужої культури ні в якому разі недопустиме.
Оскільки право виступає культурним феноменом, будучи частиною загальнолюдської культури, то правова культура становить цілісний правовий космос, що охоплює усі право ві сфери суспільного життя. Суть культури саме і полягає у сприянні впорядкованості суспільного розвитку. Виходячи з цього, правову культуру називають «другою природою», підкреслюючи, що остання не є механічною добудовою до основної, «першої природи», а становить культурну транс формацію, культуризацію і культивацію всієї (єдиної) при роди окремих людей і народів. Отже, право - це не куль турний плід на дикому дереві, а плід окультуреного дерева [103,с.43].
Правова культура юриста — це ступінь духовно-філософського осмислення духу природного і змісту позитивного права, коеволюції всіх його джерел у співвідно шенні частини й цілого, раціональної власної професійної діяльності та уміле утримання (регулювання) фахової гармонії у правовому полі.
Аналіз компонентів правової культури сучасного правни-ка потребує поєднання традицій філософії права й герменев тики. Йдеться не про тексти юридичних законів, а дефініції, визначення принципів, функцій та їхньої ролі у формуванні професійної культури юриста. Не менш важливо здійснюва ти аналіз правової культури у контексті онтології, гносеоло гії, аксіології, логіки, феноменології права, що є також осно вою філософії права.
У даному випадку критеріями компонентів правової культури є:
а) за змістом - правова коеволюція, знання джерел пози тивного права і правової культури;
б) за суб'єктивною стороною - почуттєве і раціональне;
в) за об'єктивною стороною - гармонійність юридичної практики.
Коеволюція - це зв'язок з природою, космосом, без чого існування людини неможливе. По суті людина - лише мік рочастинка природи, а не її володар. Юристові важливо пра вильно налагодити свій коеволюційний зв'язок, уміти бачи ти правові явища у природі, розуміти й оцінювати їх. Профе сія юриста своєрідно виявляє погляд на світ крізь призму права. Це породжує так звану правову коеволюцію, яка сут тєво впливає на формування правової свідомості.
Однак, згідно з філософською антропологією від юриста вимагаються певні зусилля, напрацювання та здобутки в ор ганізації професійного буття. Тобто, закономірно актуалізує ться культура його правової коеволюції.
Заглиблюючись у суть правової коеволюції, індивід має змогу сильніше відчути логічну природу права, хоча синер гетика доводить, що категорія хаосу у суспільних відносинах є закономірною й необхідною. Це своєрідний вияв принципу плюралізму у суспільному розвитку. І якщо насильно втру чатись у цей «впорядкований хаос», то позитивного резуль тату не чекати. Тому намагання держави створити досконале позитивне право - це проблема безперспективна. Дослідни ки права вважають, що існуюче природне право само потре бує адекватного державного узаконення.
Зміст правової культури сучасного юриста, полягає саме в культурі правової коеволюції, розуміння природності пра ва. Така правова культура характеризується природною (а не позитивною) правосвідомістю, що виявляє вищу цінність професійної діяльності юриста.
Складовим елементом культури правника є знання дже рел позитивного права і правової культури, що пояснюється онтологією права. Право існує не тільки у формах правової норми, правових відносин, правосвідомості, а у тих формах, у яких й застосовується принцип формальної рівності.
Щодо джерела позитивного права і правової культури, то воно є своєрідним «місцем зустрічі» духовності і моралі. Ін шими словами, правова культура юриста по-особливому акумулює почуття інших осіб, які формують право. Однак почуття законодавця дещо догматичні. Не виключено, що юрист сприймає позитивне право як догму, висловлену гру пою людей. Розв'язання даної проблеми вбачаємо у розу мінні (осмисленні) духу права, а не його букви.
Відтак, є підстави стверджувати, що джерелом позитив ного права і правової культури юриста є дух права, причому саме природного права, яке в ході історії частково має пись мове закріплення. Адже повністю дух права перевести у дух законів неможливо. Та й дух законів ще не відображає ціліс ності духу права. Головне полягає у морально-правовій ре альності, похідної від людини, її духовного творчого потен ціалу. Правова культура юриста залежить від тих, хто тво рить право. Тому розв'язання проблеми зумовлюється все-таки природним правом, тим, що становить собою дух права.
Лише природне право здатне формувати правову культуру як реальну свободу, об'єктивну справедливість, формальну рівність.
Хоча правова культура юриста безпосередньо зумовлена позитивним правом, однак її джерелом є природні закони, вимоги суспільного життя. Кожен правник може обирати для себе джерело власної правової культури, що відповідно чинить вплив на якість, ступінь правової культури. Проте недоцільно вважати єдиним джерелом правової культури юриста правову догму, оскільки в цьому випадку матимемо юридичний позитивізм правової культури, який не завжди дає ефективні результати.
Для духовно-філософського осмислення змісту позитив ного права необхідне й розуміння юристом таких філософ ських категорій як частина і ціле у правовій культурі.
Правова культура юриста виявляється як частина щодо правової культури суспільства (як цілого). Проте це зовсім не означає, що правова культура суспільства складається із суми правових культур всіх членів суспільства. Провідним тут є дух правової культури, джерела якого становлять ду ховні норми.
Якщо виходити з того, що правова культура юриста - це смислова цілісність, то частинами виступатимуть окремі дії юриста та його невикористаний потенціал. Це означає, що правоохоронцеві важливо усвідомити власні вияви частин правової культури, зрозуміти, що осягнути правове буття можна за умови усвідомлення цілісності правової культури. Але таке усвідомлення передбачає правильність вибору ме тодів правового пізнання. Одним із таких методів є самоор ганізація юриста.
Частина у правовій культурі може характеризуватися од нією або декількома культурами. Юрист може вважати цю частину другорядною, малозначущою. Проте з філософсько го погляду, частини у цілому однаково важливі. У випадку, коли не повністю використовуються здобутки інших куль тур, деформується власне правова культура як ціле. Такий синергетичний різновид правової культури вимагає збере ження цілого, його стабілізації, спрямованості у русло при родно-духовного права.
Таким чином, правова культура, її ідеї, духовні цінності стають для юриста відправною точкою вдосконалення його професійної майстерності (за умов сприйняття правової культури як цілого) або деформації правової діяльності (ко ли порушується взаємозв'язок цілого і частини, та ігноруєть ся значення частини).
Правова культура функціонує як єдність чуттєвого і раці онального у професійній діяльності юриста. Тобто чуттєве і раціональне визначає зміст і рівень правової культури юрис та. Так, правове почуття є результатом правової свідомості або її дією, зовнішньою оболонкою. Адекватну правову орієнтацію юриста відмічає взаємозумовленість чуттєвого та раціонального.
Раціональність права - це критерій, який дозволяє сфор мувати такі системи права, які були б самодостатніми і за безпечували функціонування суспільства на засадах право вого почуття та правопорядку. Так чи інакше, раціональність залежить від правової культури.
У правовій культурі юриста чуттєве і раціональне взає модіють. Це пов'язане із формуванням поваги до права (по зитивного), духовності і моральної відповідальності.
По-перше, у юриста повага до права виявляється тоді, ко ли він усвідомлює його цінність. А перетворити позитивне право у цінність вдається не кожному законодавцю. Тому юристові доводиться зорієнтувати власні знання права та навички на справедливе розв'язання практичної правової проблеми, обрати раціональне рішення.
По-друге, повага до права ще не означає пріоритет раціо нальності над чуттєвим у діяльності юриста. Тут головну роль відіграють совість юриста, його особистісні духовно-моральні якості.
Важливим критерієм поваги до права виступає насампе ред не правова, а більше моральна відповідальність.
Визначення правової культури буде неповним, якщо не розглянути її принципів, які становлять вихідні концепту альні засади професіоналізму юриста.
Основними принципами правової культу ри правника є: правовий історизм, за гальнолюдські правові цінності, «націо нальність» права, верховенство правової культури, безпека правової життєдіяльнос ті, соціально-правова реабілітація, право вий менеджмент.
Принцип правового історизму особливо важливий у фор муванні професіоналізму юриста, оскільки правові явища на різних історичних етапах оцінюються по-різному. Це зумов лює зміну духовного світу юриста, що приводить до різного розуміння й призначення права. Адже в кожну історичну добу відбувається певна конкретизація правової культури, формує ться певне бачення ефективності правового регулювання сус пільних відносин, незважаючи навіть на системність і наступ ність права. Зрозуміло, що історична відкритість правової культури може безпосередньо впливати (як негативно, так і позитивно) на об'єктивність правових рішень. Важливо при цьому зрозуміти сутність самої історичної доби, виявити за кономірності розвитку правової культури. Ці закономірності мають враховуватись правником у професійній діяльності. Крім того, правовий історизм орієнтує спеціаліста на профе сійне сприйняття світового культурно-правового простору. Усвідомлення світового значення правової культури є ефек тивним засобом правового регулювання суспільних відносин.
Активний вплив на правову культуру юриста чинять пра вові цінності. У тоталітарних суспільствах загальнолюдські правові вартості не знайшли свого застосування. У радянсь кий час юристи були позбавлені права. Світові правові сис теми пішли далеко вперед, а в Україні все ще виявляється юридичний позитивізм, який гальмує утвердження загально освітніх правових цінностей. Ще часто юридична практика маневрує правовими нормами, що негативно впливає на за гальний стан правопорядку. Відтак правова культура форму ється на основі визнаних загальнолюдських правових цінно стях, доведених наукою й перевірених практикою.
Що стосується «національності» права, то провідну фун кцію в ній виконують національно-правові традиції, згідно з якими право відповідає духові нації, відображає її менталі тет. Становлення професіоналізму юриста ґрунтується на пізнанні правового явища через національну культуру. Юрист передусім повинен бути знавцем свого національного права, незважаючи на те, що правові норми, як правило, ін тернаціоналізуються. Соціокультурність правових явищ ві дображає національні інтереси, а, отже, згідно з цим форму ється професіоналізм юриста.
У суспільстві поряд з верховенством права має існувати також верховенство правової культури суспільства. Це мож ливо за умови поширення духу правової культури, яке здійс нює держава. Досягти такого стану суспільства вдається не кожній державі. Але там, де існує верховенство правової культури, відповідно формується і професійне почуття юриста.
Безпека правової життєдіяльності юриста як умови йо го професіоналізму полягає у виробленні поваги до життя і здоров'я людини, які, безперечно, становлять найвищу соці альну цінність. Правова культура орієнтує правоохоронця на духовний вимір людського буття правовими нормами, отже, на відповідну організацію соціально-правового захисту на селення. Йдеться про правове виховання, профілактичну ро боту, яку повинні здійснювати кваліфіковані юристи з висо кою правовою культурою. Принцип безпеки правової життє діяльності спрямований на громадян і на особу юриста.
Безпека, як така, полягає у дотриманні юристом правового почуття, недопущенні ним самим порушень, встановленого правопорядку та правового режиму. Гарантом безпеки пра вової життєдіяльності виступають насамперед такі чинники як професіоналізм правника, його правовий вплив на грома дян та духовні параметри юридичних дій.
Професіоналізм юриста вміщує такий принцип, як соці ально-правова реабілітація, то^то відновлення попереднього правового стану або здійснення перевиховання. У суспільст вах з низьким рівнем цивілізованості побутує хибна думка, що місця позбавлення волі - це головний засіб перевихован ня правопорушників. Проте соціально-правова реабілітація полягає не тільки в позбавленні волі, а й у тому, щоб через правову культуру суспільства впливати на свідомість осіб, схильних до правопорушень. Головну роль у цьому процесі покликані зіграти працівники судових та правоохоронних органів. Роз'яснюючи суть природного права, спираючись на нього, юрист може допомогти правопорушникові виправи тися. Безперечно, це стає можливим за умови, коли право охоронець володіє високою правовою культурою.
Професіоналізм правника буде успішним за умови злаго дженої діяльності юридичних установ. Тому принцип право вого менеджменту можна розглядати як такий, що має ло кальний характер. У нього виражені два аспекти науковий та синергетичний, проте не останню роль відіграє економічний аспект правової культури (матеріально-побутові умови, на лежне фінансове забезпечення тощо).
На порозі XXI ст. юристу важливо спрямувати правову культуру на розв'язання глобальних суспільних проблем -побудови правової держави України, утвердження вер ховенства права.
Правова культура має такі риси, які вирізняють:
• підвищення якості права та його сутності;
• удосконалення пошуку істини в позитивному праві;
• соціальне активна професійна поведінка юриста;
• забезпечення дії свободи волевиявлення;
" сприяння об'єктивному розв'язанню юридичних конф ліктів;
• запобігання діям правового свавілля;
" збереження і примноження культурної цінності права;
" недопущення правових аномалій;
" сприяння набуттю державою правокультурних ознак;
• всебічний розвиток фольклорного права;
" виховання законослухняності у громадян.
Зокрема, така риса правової культури юриста, як підви-іцення якості пізнання юристом сутності права, має першо чергове значення. Методами пізнання сутності права, як відо мо, є індукція, дедукція, юридична абстракція. Високий рівень правової культури, майстерність юриста дають змогу виявити системність у позитивному праві, виділити його структурні елементи, зіставивши їх з нормами природного права, врегу лювати можливу невідповідність між ними із власними пра вовими почуттями. Підвищення якості права сприяє глибшо му усвідомленню призначення права, пізнанню його сутності.
Удосконалення пошуків істини у позитивному праві - су перечливий і відповідальний процес. Це, по суті, завдання філософії права, як методологічної основи дослідження про фесійної культури юриста. Йдеться про те, що у позитивному праві знайти істину можна, звернувшись до філософсько-гуманістичних підвалин національного розвитку. Приймаючи правове рішення, юрист може припуститися великої помилки, якщо керуватиметься лише буквою закону, нехтуючи націо нальним духом права. У цьому випадку він може не побачити об'єктивної істини у праві, вдаватиметься до такого правового інструментарію, який не схвалюється суспільством. Тому становлення професіоналізму юриста - це процес постійного формування філософсько-методологічних основ права.
Виховання соціальна активного кваліфікованого правни-ка органічно пов'язане з формами діяльності (реалізації пра ва). Виділяють чотири форми діяльності: дотримання, ви конання, використання, застосування [50, с. 50]. Правова культура включає всі ці форми, причому у кожній з них своя специфіка, свій підхід. Проте для правової культури важли вою є не лише правомірна професійна поведінка, тут потріб на ще й соціальна активність юриста. Адже пасивна право мірність аж ніяк не визначає культури професійних дій. Пра воохоронець у ролі пасивного виконавця чи спостерігача часто завдає шкоди суспільству, а іноді навіть стає на шлях правопорушення.
Правова культура юриста забезпечує дію його свобідної волі, яка дана йому від природи. Воля до свободи є абсолют ною й фундаментальною основою людських прав, порушен ня яких стає руйнацією справедливості як природного фено мену [115, с. 39]. Зрозуміло, що воля як психічна категорія має межу свого вияву чи розвитку, тобто вольовий характер юриста може не мати прикладної дії. Оскільки воля може бути скерована не тільки на добро, а й на зло, то її потрібно регулювати. Якщо правник володіє високим рівнем правової культури, то це гарантує його волі свободу, оскільки сама культура вже контролює його дії. Тоді дія свободи волевияв лення юриста спрямована на творчість у професійній діяль ності, нестандартне розв'язання правових проблем, що має велике суспільне значення.
Правова культура юриста сприяє об 'єктивному розв я-занню юридичних конфліктів, які доволі часто трапляються у професійній діяльності. Під юридичним конфліктом розумі ють суперечливість права, певне протиборство суб'єктів права у зв'язку із застосуванням, порушенням чи тлумачен ням правових норм. Йдеться про піднесення рівня культури правового спілкування між різними суб'єктами права. Наразі важливим є не змагання «інтелектів», а насамперед об'єк тивність реалізації права. Важливо дійти консенсусу з метою утвердження справедливості.
Як протидія правовому свавіллю виступає висока правова культура юриста, а також законодавця. Юрист, трансфор-муючи досконалі правотворчі дії законодавця, покликаний засобами правової культури стабілізувати правову ситуацію. Під правовим свавіллям розуміється передусім прийняття законів, які суперечать один одному, або скасування норма тивно-правових актів, а потім їх «реабілітація» тощо. Така послідовність негативно позначається на стані правової культури як юристів, так і загалом держави.
Правова культура юриста, безумовно, спрямована на збе реження і примноження культурної цінності права. Адже творча діяльність, духовно-інтелектуальні здібності юриста сприяють розвитку існуючої правової системи. Зрозуміло, тут не обійтись без здобутків інших видів культур, діалогу між ними. Потрібні юридична творчість, широкий діапазон знань, універсальна спільна творчість, оскільки перебуван ня тільки на позиціях юридичного позитивізму означає де формацію правової культури. Культурна цінність права по лягає передусім у постійному «окультуренні права», наси ченні його новим культурним змістом, культурними тен денціями.
Отже, принцип діалогу культур віддзер калює правову культуру юриста, викори стання національних і світових культур них традицій з метою демократизації право відносин між різними народами, підне сення рівня правової ерудиції у націо нальних питаннях.
Висока правова культура юриста виключає правові ано малії— відхилення позитивного права від норми, від природ ного права. Як правило, це правові норми «вчорашнього дня», які відстають від життя. Гальмом у правовій діяльності є також певні прогалини у законодавстві, які створюють своєрідний вакуум у правовому регулюванні. Його поклика ні заповнити дух права, правова культура суб'єкта прав, от же, високий професіоналізм правоохоронців.
Саме професійна юридична практика чинить ефективний вплив на утвердження правокультурних ознаку державі, на розвиток власне правової держави. Під впливом східної культури український народ поступово втрачав свою індиві дуальність, зневірювався у можливості правовим шляхом бу дувати своє життя. Проте під впливом відродження правової культури та національно-правового почуття відбувається духовне оновлення правокультурних рис українського су спільства. Це створює передумови піднесення рівня юридич ної діяльності, підвищення юридичної компетентності, ви корінення правового нігілізму, удосконалення правового ви ховання громадян.
Необхідну для суспільства функцію правової культури виконує «фольклорне» право, яке вважають традиційною сукупністю зобов'язань і заборон, які усно передаються су спільством і санкціоновані ним.
Проте видається можливим, що в кожної нації існує не писане право, воно частково збігається зі звичаєвим, націо нальним (народним), життєвим правом. У слов'ян, як і в ін ших народів, спочатку існувало звичаєве, усне право. Звичаї виникли у процесі співжиття первісних людей, ввійшли у їхній побут, свідомість, регулювали поведінку. Відчутний вплив на розвиток права у Київській Русі мало християнство. Шляхом рецепції у Київській Русі поширилося візантійське право. Проте його вплив на інститути Київської Русі був мі німальний.
Однак «фольклорне» право має особливості. По суті, це усно узаконений фольклор нації. У професійній діяльності юрист повинен керуватися традиціями звичаєвого права (оскільки воно є виявом національної культури), використо вуючи їх у практиці правового виховання громадян. «Фольк лорне» право вбирає у себе пережитки минулого і своєрідне народне право, що узгоджується із державним правопоряд ком. Тому у «фольклорному» праві основним компонентом є юридичний фольклор, який захищає звичаї, традиції, звичаї «старого» права від порушень установлених правових норм.
Йдеться про старі правові порядки в нових, більш цивілізо ваних умовах. Адже не кожен звичай можна віднести до на родного, правового та й фольклорного.
«Фольклорне» право позитивно впливає на виховання за конослухняності громадян. Законослухняність є результатом правового виховання, коли громадяни усвідомлюють свої вчинки, знають про можливе правове покарання. Законослу хняною поведінка є тоді, коли громадяни правильно розумі ють право як реалізацію свободи, відчувають дію духу права.
Отже, динаміку української правової культури наприкінці XX ст. характеризує активне формування національної пра вової системи. Нині у правовому полі склалася така ситуація, при якій правовий диктат вже немислимий, а до свободи во левиявлення за сучасних умов громадяни ще не готові. Про фесійна юридична практика має сприяти тому, щоб грома дяни повністю відчули дієвість Справедливості як храму Права, розуміли глибинну сутність позитивного права, висо ке покликання права, спрямованого на їх захист.
Таким чином, справжня правова культура юриста може набути прогресивного розвитку тільки на засадах діалогу культур. Відтак, актуалізується значення інформаційного забезпечення професійної діяльності юриста.
Розділ З
АСПЕКТИ ПСИХОЛОГІЧНО-ЕСТЕТИЧНОГО ПОЧУТТЯ ЮРИСТА
3.1. Психологічна культура юриста
Прийнято вважати, що слово «душа» вперше з'явилося у IV ст. до н. е. у праці Арістотеля «Про душу». У ХУІ-ХУП ст. в науковий обіг увійшов термін «психологія», який у XVIII ст. вживався на позначення окремої галузі знань про психічне відображення дійсності у процесі діяльності людини та у поведінці тварин. Розвиток психології як науки розпочався в XIX ст. Отже, психологія - порівняно молода наука. Проте справжні дослідження глибин таємниці людської душі, з'ясування причин поведінки людини в тій чи іншій ситуації ще чекають людство у XXI ст.
Предмет дослідження психології, як відомо, становлять психічні процеси - відчуття, сприймання, запам'ятовування, згадування, уявлення, мислення, почуття, прагнення тощо. Вони у кожній професії мають свої особливості, що спричи няється до поділу психології на відповідні види.
Нас більшою мірою цікавить юридична психологія як нау ка, що з'ясовує природу і сутність психіки, її загальні законо мірності та основні психічні процеси, властивості, притаманні правникові. Йдеться не тільки про психологічну структуру особистості юриста, а й про уміння володіти психологічними прийомами, розуміння соціально-психологічних явищ у сус пільстві, знання психіки інших людей тощо.
Юрист, формуючи правомірну поведінку людини, обо в'язково повинен враховувати те, як психологічні чинники впливають на неї у правовому полі. Загалом правник має постійно перебувати у психологічній готовності діяти в рам ках закону й етики. Незнання законів психології призводить до того, що результат досягається будь-яким способом. По-заяк нехтуються психологічні основи творчості, зневажаю ться загальнолюдські цінності та об'єктивні закони розвитку суспільства.
Зміст психологічної культури правника полягає в тому, що він повинен уміти володіти такими психологічними кате горіями, як мотивація, бажання, спонукання, захоплення, натхнення, нахили та ін. Саме вони характеризують психо логію юридичної праці та управління. Важливу роль наразі відіграє професійне навчання та наукова організація профе сійних дій. З психологічного погляду це означає, що юрист повинен вміти знімати напруженість чи долати психологічні бар'єри, на основі власних сформованих позитивних емоцій виявляти професійну зацікавленість, вміло застосовувати владні повноваження. Завдяки цьому збільшується творчий потенціал, з'являється натхнення, підвищується працездат ність, саморегульованість та спостережливість, активізуються пізнавальні процеси та гострота почуттів у професійній дія льності.
Психологічна культура юриста — це ор ганічна єдність психологічної освіченості (знань, навичок, прийомів автотренінгу, саморегуляції тощо), волі, відповідних професійно-психологічних якостей, які чинять ефективний вплив на розв'язання правових ситуацій.
Говорячи про психологічну культуру, якою повинен во лодіти юрист, можна сказати, що вона передбачає розвиток високих особистісних душевних якостей. Юристові треба постійно вдосконалювати свої знання з психології з тим, щоб забезпечувати рівновагу між внутрішніми і зовнішніми пси хічними процесами, що, звичайно, впливає на зміст про фесійної діяльності. Проте цього недостатньо. Адже юрист як особа може характеризуватися високими душевними яко стями, але не вміти втілювати їх у практичну діяльність. У результаті не буде забезпечений ефективний психологічний вплив на громадян, що своєю чергою негативно позначиться на правовій діяльності. Коли йдеться про психологічну куль туру, важливо поєднувати теорію і практику.
Зрозуміло, що психологічна культура юриста не існує аб страктно. Вона виявляється у сукупності видів. Так, при кла сифікації психологічної культури за юридичними спеціаль ностями, відповідно виділяються: культура судді, культура слідчого, культура адвоката, культура прокурора, культура працівника міліції тощо як психологічні культури. Ці їх різ новиди за змістом мають багато спільного, проте існують й істотні відмінності, які пояснюються специфікою обов'язків.
Доцільно розглянути особливості видів психологічної культури за такою ознакою, як темперамент особистості юриста, який характеризує його відносно стабільно з погля ду динамічності, тонусу, врівноваженості психічної діяльно сті. Мова йде про відомі типи темпераментів (типи нервових систем): сангвінічний, холеричний, флегматичний, меланхо лічний. У зв'язку з цим можна говорити про психологічну культуру юриста-сангвініка, психологічну культуру юриста-холерика, психологічну культуру юриста-флегматика, пси хологічну культуру юриста-меланхоліка.
Так, сутність психологічної культури юриста сангвінічно го темпераменту полягає у тому, що його ступінь освоєння психологічних прийомів впливу на людей характеризує ве лика рухливість, активність, але домінує врівноваженість, планомірність. Такий юрист швидко вступає у контакт зі співбесідниками, швидко знайомиться, активно пропонує свої послуги, динамічно розв'язує проблеми. Набуття відпо відних психологічних навичок у нього відбувається без осо бливих зусиль. В цілому юрист-сангвінік швидко й правиль но реалізує правові норми, уміло керує юридичними справа ми, не створює конфліктних ситуацій та ін.
Психологічна культура юриста-холерика потребує по стійного вдосконалення й конкретних меж. Справа у тому, що такий психологічний тип характеризується неврівнова женістю, гарячкуватістю, дратівливістю, збудженістю і вре шті-решт непередбачуваністю. Як і сангвінік, холерик має міцну нервову систему. Він може виконувати завдання під вищеної складності, працювати у неординарній оперативній обстановці тощо. Але юрист-холерик потребує постійного контролю, наразі такого, який супроводжується вимогливіс тю, як правило, безальтернативністю. Небезпечним є те, що юрист з такою психологічною культурою може зопалу при йняти неправомірне правове рішення, хоча завжди зуміє ви йти зі складної ситуації. Як швидко він запалюється, так швидко і згасає, заспокоюється і, основне, ненадовго обра жається, швидко забуваючи неприємності.
Стосовно юриста-флегматика, відзначимо його стабіль ну психологічну культуру. Підвищення її рівня потребує значного проміжку часу, проте це буде надійно і надовго. Стриману манеру поведінки юриста-флегматика вирізняє упевненість у прийнятті виважених юридичних рішень, як правило, безпомилкових. Він, звичайно, враховує всі альтер нативні варіанти, обирає найоптимальніші. Юриста-флег матика нелегко вивести з психологічного стану рівноваги, він не піддається умовлянням, діє на власний розсуд. Це, безумовно, надійний працівник юридичної служби, на якого можна покластися, який не підведе. Недоліком, можливо, є те, що флегматик повільно приймає рішення, не поспішає з пропозиціями.
На особливу увагу заслуговує характеристика психологі чної культури юриста-меланхоліка, оскільки це слабкий, неврівноважений, інертний тип нервової системи. З такими юристами (як і з холериками) керівникам юридичних уста нов працювати досить складно. Юристи-меланхоліки дуже вразливі, підвищено емоційні, в результаті чого вони легко впадають у відчай, відчувають безпорадність. Зауваження й пропозиції сприймають неадекватно, насторожено. Вони потребують особливого підходу, тактовної бесіди тощо. Меланхоліків може вразити навіть погляд людини, вони над звичайно чутливо вловлюють оцінки, думки про свою осо бистість. Зрозуміло, що таким юристам притаманні тонкі внутрішні переконання, а їхнє юридичне рішення може бути незрозумілим навіть для колег.
Щодо норм психологічної культури юриста, то, на взі рець, фахівець може встановити їх особисто для себе. Тут доцільно орієнтуватися на професійно-етичний кодекс юри ста, необхідну допомогу може надати і морально-психоло гічна служба. В цілому за норми психологічної культури можна прийняти систему загальнолюдських цінностей та вимоги юридичної етики.
Механізм дії психологічної культури юриста, тобто важе лі, за допомогою яких психологічна культура втілюється у його практичну діяльність,- це насамперед мислення і мова.
Мислення юриста спрямоване на усвідомлення права й реалізацію його норм. У психологічній літературі мислення поділяється на теоретичне і практичне. Юрист повинен роз вивати обидва види мислення, щоб активізувати творчий пошук, професійні дії. Але перешкодою творчій діяльності юриста може бути осуд керівників, невпевненість у резуль татах тієї чи іншої справи. У таких випадках механізм мис лення юриста буде «деформований», оскільки його думка залишиться невисловленою.
Думки передаються за допомогою мови, яка буває, як ві домо, внутрішньою і зовнішньою. Зрозуміло, що внутрішня мова людини передує зовнішній, тобто слову. Проте юрист працює в таких умовах, коли зовнішня мова не завжди по винна виражати думку чи внутрішню мову. Це позитивний результат його психологічної культури, хоча зміст вираженої думки характеризує ступінь розвитку загальної культури людини.
Зауважимо, що мова юриста не завжди адекватна його психологічній культурі. Однак не кожен юрист уміє викори стовувати слово як засіб юридичної праці. Трапляється, юристові тяжко висловитися, а легше скласти письмовий текст, що є наслідком певних прогалин у його психологічній культурі.
Стосовно роботи з людьми психологічна культура юриста виявляється на двох рівнях - експектації та емпатії.
Суть психологічної культури на рівні експектації полягає в оцінці здатностей юриста, які він виявляє у певній ситуації. На цьому рівні можна визначити соціальну роль юриста, йо го професійні можливості, передбачити наступні дії. Зрозу міло, що соціальне очікування наближатиметься до реально сті тоді, коли людину тривалий час знатимуть і спостеріга тимуть за нею. Психологічна культура на рівні експектації дає змогу зробити висновок про судження та вчинки юриста.
Другий рівень психологічної культури - емпатія визна чає здатність юриста розуміти інших людей, їхній внутріш ній стан, переживання, хвилювання тощо. Тут виявляється вміння юриста розкрити приховані (особливо злочинні) наміри людей, відчути їхнє сприйняття суспільних явищ, щирість або нещирість у взаємостосунках. Тобто рівень психологіч ної культури на цьому етапі повинен допомогти юристові пристосуватися до співбесідника з метою ефективного пси хологічного впливу на нього.
Існують певні перешкоди для вияву психологічної куль тури на рівні емпатії. Спеціальна література фіксує різні джерела таких перешкод. До них можна віднести стандартні образи (стереотипи), враження (думки) інших осіб, психіч ний стан юриста, тверда націленість юриста на одну із кіль кох позицій, неадекватне розуміння реальності, спрощене бачення ситуації. Високий рівень психологічної культури допоможе подолати ці психологічні бар'єри. Для цього по трібно пам'ятати про їх існування і відповідно реагувати.
Психологічна культура юриста виявляється через несві доме, передсвідоме, свідоме, підсвідоме і надсвідоме.
Так, сфера несвідомого характеризується тим, що юрист не підозрює наявність тієї чи іншої події, тобто він розуміє, що усвідомити детально, в повному обсязі всі явища (мікро-явища) неможливо. В результаті у пам'ять не потрапляють потрібні відомості.
Сфера передсвідомого визначає той стан юриста, коли він ще не зорієнтувався - усвідомлювати інформацію чи ні. На справді це початкова стадія формування свідомості. Тут пси хологічна культура повинна спрямовуватися на психологіч не орієнтування в ситуації так, щоб не завдати шкоди справі, що розглядається. Важливу роль у цьому випадку відіграє пам'ять. Якщо добре розвинена пам'ять, то проблем з усві домленням не існує.
Легше зрозуміти сферу свідомого, коли юрист усвідом лює свою діяльність, може прозвітувати про свої вчинки, а його психологічна культура характеризується стабільністю.
Цікаві процеси з психологічною культурою відбуваються у сфері підсвідомого, де вона неначе виходить з-під контро лю юриста і певним чином впливає на свідоме. Це явище спостерігається тоді, коли психологічна культура юриста спонукає до позитивної дії, яка настає тоді, коли у підсвідо мому (досить небезпечній сфері, що може суттєво змінити сенс життя людини), де перебуває завжди як позитивна, так і негативна інформація, психологічна культура нейтралізує негативні внутрішні процеси. Тобто високий рівень психо логічної культури юриста допомагає його свідомому мис ленню отримувати тільки позитивні імпульси, в результаті чого професійні дії юриста у правовому полі є правомірними і не залежать від негативних факторів.
Підсвідоме може керувати свідомим, якщо відсутній до статній рівень психологічної культури особи. Підсвідомі не гативні імпульси блокують різноманітні фізичні недуги, хво роби самої особи. Тобто можна сказати, що хвороба є пев ною мірою ліками від негативних процесів, які відбуваються у підсвідомому. Або хвороба - це природна санкція на по рушення духовних норм. Етично освічений юрист не впус тить у підсвідомість негативних почуттів. Адже підсвідо мість - це небезпечна зона, у ній містяться думки, які визна чають сутність людини.
Певний інтерес становить визначення межі впливу пси хологічної культури юриста на громадян, на правовиховну роботу з ними, поза якою психологічна культура юриста може не діяти або змінити площину дії. Найкращою ілюс трацією цьому є своєрідна тактика дії психологічної куль тури.
Юрист у правоохоронній роботі з громадянами повинен дотримуватися такої послідовності: усунути психологічний бар'єр між собою і співбесідником, оволодіти ситуацією, психологічно вивчити співбесідника, здійснити певну пси хологічну настанову.
Так, початок розмови юриста з правопорушником, свід ком, потерпілими чи іншими учасниками справи пов'язаний з певною психологічною незручністю, яка виникає з різних об'єктивних та суб'єктивних причин. Високий рівень пси хологічної культури допомагає юристові подолати цю не зручність, не виявляючи при цьому свого надмірного заці кавлення.
Юрист повинен відчути, коли ініціатива має непомітно перейти до нього. Причому варто звернути увагу на темп такого переходу, його виваженість. Упевнившись в надійності оволодіння ситуацією, юрист повинен приступити до пси хологічного вивчення співбесідника. Суть його полягає у виявленні психічних особливостей громадянина, хоча таке вивчення стихійно розпочинається з першого погляду. Йде ться про активне вивчення, в результаті якого з'ясовується тип нервової системи, рівень мислення тощо. Це допоможе поступово підготувати співбесідника до запланованої роз мови через навідні запитання й очікувану вичерпну відпо відь.
Звичайно, перейшовши до психологічного тиску («ата ки»), юрист використовує заплутану систему запитань. Тобто час від часу повертається до попередньої теми, але запитан ня ставить по-іншому, оперуючи конкретними фактами. Од нак цей етап психологічної тактики не слід використовувати для того, щоб «загнати співбесідника у глухий кут». Він по винен бути ефективним методом одержання достовірної ін формації, без порушення законності та норм юридичної ети ки з метою прийняття правильного рішення.
Мета психологічної культури юриста, на взірець, досить вагома. Адже йдеться про вміння юриста працювати з лю дьми, зберегти себе як моральну особистість. Тому краще, коли мета психологічної культури юриста насамперед пе редбачає встановлення психологічного контакту з громадя нами. Симпатія (тяжіння) виникає на основі дії закону ре-ципроксності: дія однієї людини породжує відповідну реак цію іншої. Ця реакція виступає у вигляді складного психо логічного утворення. Інтенсивність її залежить від самого юриста.
Безперечно, на людину найкраще впливати через дух і душу. На це скеровуються всі можливі засоби, які є в арсе налі правоохоронних органів. Це надійний, ефективний, хо ча довгий шлях впливу на людину.
Психологічна культура юриста грунтується на відповід них принципах та виконує певні функції у юридичній прак тиці. Так, основними принципами може бути: родова комп лексність і професійна необхідність, а провідними функ ціями — своєчасне вироблення психічної адаптації, форму вання професійно-правового мислення юриста.
Родова комплексність як принцип означає, що всі куль тури психологічного спрямування - інтелектуальну, внутрі шню, емоційну - об'єднує психологічна культура. Тобто ін телектуальна, внутрішня, емоційна є субкультурами щодо психологічної культури юриста, вони співвідносяться як ча стина до цілого. Тому всі принципи та функції цих субкуль-тур є одночасно принципами і функціями психологічної культури особи.
Принцип професійної необхідності застерігає юристів від зловживань психічними прийомами у процесі службової дія льності. Йдеться про недопущення приниження честі та гід ності громадян, обману чи корисливості. Цьому покликана сприяти психологічна культура, яка ґрунтується на справед ливості, правовому почутті, чесності і головне — доцільності. Юрист має бути впевнений у професійній необхідності пси хічного впливу на громадян і не зловживати психологічними прийомами.
Психологічна культура виконує таку важливу функцію, як своєчасне вироблення психічної адаптації юриста до різноманітних несподіванок. Правник повинен бути гото вий до будь-яких вказівок, умов праці і при цьому не пови нен панікувати, гарячкувати. Наразі йдеться не про будь-яку, а саме про своєчасну адаптацію, з проявами швидкого реагування, приведення себе у стан професійної готовності. Психологічна культура передбачає також уміння юриста виробляти необхідну адаптацію у громадян. Наприклад, коли є потреба повідомити сумну звістку про близьку лю дину чи певні службові факти про учасника юридичної справи. Уміння підготувати людину до подальшої співпраці -це результат психічної адаптації і вияв психологічної куль тури юриста взагалі.
Не викликає сумніву те, що висока психологічна куль тура формує справжній, професійно-правовий характер юриста. Професійний досвід дає змогу йому бути готовим до будь-яких ексцесів. Професійна холоднокровність допо магає не витрачати дорогоцінного часу (іноді й секунди) на емоції чи якісь розмірковування. Саме правовий характер спрямовується на пошук істини, на оперативність про фесійних дій, на логіку обґрунтування різних аспектів пра вового явища. Тобто психологічна культура впливає на юриста так, як вимагає правова ситуація чи суспільство в цілому.
Отже, психологічна культура для юриста має велике практичне значення. Перед усім вона впорядковує його мислення та ділове мовлення, що дає змогу зрозуміти своє місце в суспільстві та серед колег, де можливі зверхність, формальне став лення до справи. Крім цього, психологічна культура активізує свідомість, розвиває почуття, забезпечує юристові розумну (обґрунтовану, виважену) дію його волі.
Адже можлива негативна спрямованість волі, але високий рівень психологічної культури дає змогу запобігти цьому. Психологічна культура сприяє піднесенню настрою, ство ренню позитивної імпульсивності. Загалом вона підвищує ефективність виконання службових обов'язків.
3.2. Інтелектуальна культура юриста
Інтелект пов'язаний з такою ознакою, як розум, розумові здатності. Проте ототожнювати інтелект з розумом, вважає мо, не слід, оскільки поняття «інтелект» ширше, ніж поняття «розум». Крім розуму, інтелект охоплює мудрість особи, рівень її мислення, набуті знання, ерудицію, компетенцію, інтуїцію, глибину осмислення явищ, уміння аналізувати то що. Тобто інтелект відображає ступінь розумової обдарова ності, творчий розвиток здібностей, вагомість розумових зусиль, систему розумових операцій. Інакше кажучи, інте лект - це здатність людини керуватися розумом, почуттями, волею, пристосовувати внутрішнє ставлення до зовнішніх чинників, абстрактно мислити й розв'язувати проблеми, ра ціонально пізнавати та ін.
Можна стверджувати, що інтелект має два аспекти: ши рокий і вузький. Під широким розуміється пізнавальна дія льність особи, здатність осмислювати дійсність, а під вузь ким - мислення, розмірковування тощо.
Загалом інтелект - це якісні й кількісні характеристики розуму, своєрідний його критерій. Якщо розум є даним лю дині природою, то інтелект в основному є результатом соці алізації особи.
Безумовно, інтелект має певні властивості. Це передусім абстрактність, розсудливість, особливості сприймання, пам'я ті, мислення, уяви, а також творчість, яка виявляється у прак тичному мисленні.
Всебічно розкрити поняття «інтелект» допомагають на явна глибина пізнання, широта творчості, високий потенціал, свобода мислення, розвинені емоції та особиста активність.
З інтелектом тісно пов'язане також поняття «інтелігент ність», яке характеризує власне людину з притаманним їй високим розумовим розвитком, здатністю до теоретичних узагальнень і засвоєнням наукових знань. Інтелігентність поєднує високий рівень загальної культури й освіченості.
Усе це вказує на те, що розум далеко не ідентичний інте лектові.
Не викликає сумніву те, що природні задатки, зокрема розум, з його безмежними можливостями, мають велике значення для юриста. Проте розумовими нахилами, власним інтелектом необхідно вміти користуватися, отож, важливо оволодівати певною інтелектуальною культурою або куль турою «вияву інтелекту» (в тому числі розуму). Адже хизу вання власним інтелектом, надмірна віра у свій розум, у не перевершеність своєї розумової діяльності свідчить про ни зьку не тільки етичну, а й інтелектуальну культуру.
Інтелектуальна культура найбільше виявляється у процесі творчої діяльності й контактуванні з іншими людьми, особ ливо в критичних, нестандартних умовах. Це яскраво ілюст рує приклад осіб, які посідають керівні посади. І мабуть, за кономірно, що чим вища посада юриста, тим більші вимоги потрібно ставити до його інтелектуальної культури.
Отже, інтелектуальна культура юриста -це знання законів логіки, вміння її вико ристовувати у пізнанні правової дійсності, здатність правника приймати логічно об ґрунтовані рішення, забезпечувати їх не спростовну аргументацію.
Справді, для юриста одним з основних завдань є пізнання правової дійсності. Але глибоко осягнувши в суть проблеми, він може водночас відчути творче безсилля, хоча мозок постійно перебуватиме в інтенсивному робочому режимі. Справа у тому, що мотивація розумової юридичної діяльнос ті залежить від багатьох зовнішніх й внутрішніх складових факторів. Зовнішні чинники здебільшого впливають на про фесійну діяльність, незалежно від волі юриста, а внутрішні відображають загальноосвітні й професійні знання, компете нцію, ерудицію тощо.
Для пізнання правового явища юрист повинен здійснювати аналіз і синтез, що виявить його інтелектуальні можливості, уміння, навики та методологічне орієнтування. У сукупності ці положення свідчать про рівень інтелектуальної культури правника, інтелектуально-правову ерудицію, підготовленість до розв'язання творчих та професійних завдань, а отже, до встановлення істини.
Інтелектуальність юриста у пізнанні правової дійсності вимагає культурних контактів, які відбуваються через діалог, тобто шляхом порівняння аналогічних подій, в яких брав участь юрист особисто або його колеги. Порівняння, зістав лення юридичних фактів спричиняється до самостійного прийняття рішення. Принцип діалогу культур відображає взаємодію інтелектуальної культури з іншими субкультура-ми. Тобто всі знання юриста спрямовуються на осмислення того правового явища, яке він досліджує, інтелектуально осмислюючи здобутки інших видів культур (субкультур). Це закономірне явище, воно відображає закон економії зусиль у культурі.
Треба зауважити, що всі види культур (субкультури) ду ховної сфери є результатом інтелектуальних зусиль юриста, що певною мірою визначає його інтелектуальну культуру. У процесі інтелектуальної діяльності юрист закономірно вико ристовує здобутки інших галузей культури і науки.
Не менш важливим компонентом інтелектуальної куль тури юриста є його здатність до розсудливості у прийнятті законних й справедливих рішень. Це велика відповідаль ність, оскільки йдеться про кінцевий результат юридичної справи, використання певних знань, інтелектуального і соці ального досвіду. Розсудливість у юридичній діяльності по роджує своєрідну систему інтелектуально-правових ціннос тей, яка реалізується шляхом інтелектуального міркування, розумного діяння, вмінням управляти власною розумовою діяльністю. Це наводить на думку, що розсудливість у при йнятті рішень відображає інтелект у юридичній дії, у процесі руху думки. Важливо вміти правильно й гнучко використо вувати свій інтелект, швидко реагувати у складній, зокрема криміногенній, ситуації на обставини, дії чи слова.
Такий вияв розсудливості можливий за певних умов. Так, юрист повинен уміти застосовувати як індуктивний, так і дедуктивний методи пізнання, володіти навичками доказів та заперечення. Але існує, власне, така закономірність: якщо думку не розвивати, вона сама собою повернеться у зворот ний бік. Така ситуація призводить до потреби повторити до ведення істин, але рішення може бути новим у кращому ви падку, в гіршому - виявлятиметься низька інтелектуальна культура юриста. Все залежить від інтелектуальної саморе гуляції - здатності юриста складати власну програму профе сійної діяльності для управління думками й діями.
Розсудливість у юридичних питаннях вимагає, безумов но, високих інтелектуальних почуттів і відчуттів, незалежно сті у відстоюванні власного судження. Інтелектуальні почут тя зумовлені специфікою юридичної діяльності, до якої мо жна віднести: культуру сумніву, культуру здивування, почуття власного задоволення від розумного, справедливо винесеного рішення тощо. Зауважимо, що інтелектуальні почуття юриста пов'язані з духовними, моральними, естети чними і, звичайно, з правовими почуттями.
Те ж стосується інтелектуального відчуття. Адже обмін думками, інтелектуальна напруженість стимулюють творчу активність юриста і виробляють у нього потрібну правову інтуїцію, передбачливість та здатність прогнозувати.
Наголосимо, що юридична розсудливість грунтується на інтелектуальній єдності і взаєморозумінні правника та його клієнта, що створює певний психологічний мікроклімат. Зві дси випливає, що сутність інтелектуальної культури полягає також у структуруванні відносин між середовищем й організ мом, а її розвиток виявляється в більш адекватній адаптації.
Важливим чинником інтелектуальної культури юриста є його ставлення до законів Всесвіту. Воно може існувати у трьох формах: позитивній, негативній, байдужій. Останні дві форми свідчать про те, що юрист нехтує законами Всесвіту чи законами природи, не дотримується їх. Таке ставлення не сумісне з інтелектуальною культурою. Щодо позитивної форми, то йдеться головним чином про духовну культуру юриста, складовою частиною якої є інтелектуальна культура. У силу специфіки своєї професії юрист перебуває в динаміч ному інтелектуально-духовному просторі, центром якого є інтелектуальні здобутки минулих цивілізацій.
Історична пам'ять — один із найважливіших компонентів інтелектуальної культури.
Без переосмислення минулого неможливе ані свідоме ро зуміння сьогодення, ані реалістичне прогнозування дня при йдешнього.
Використання юристом традицій світової й національної культури сприяє кращому осмисленню законів Всесвіту, ви світлює динаміку інтелектуального розвитку людства, вка зує, що інтелект особи не тільки залежить від середовища, а й передається спадкове.
Отже, одним із джерел формування інтелектуальної куль тури юриста є історія науки, історія інтелектуальної діяльно сті та умови її розвитку. Позитивне ставлення юриста до за конів Всесвіту допоможе йому краще встановити істину і прийняти найбільш розумне рішення.
Зосереджуючи увагу на принципах інтелектуальної куль тури, зазначимо, що вони характерні для професійної діяль ності фахівців різних галузей. Адже інтелект особи повинен мати конкретну цілеспрямованість, спрямовану на забезпе чення ефективності реалізації права.
З правової точки зору, основними принци пами інтелектуальної культури юриста є: продуктивне мислення, інтелектуально-правова допитливість, правова інформа-ційність, альтернативність версій, вису нутих іншими особами, поміркованість і виваженість прийняття рішень.
Продуктивне мислення у юридичній діяльності важливе, оскільки правник орієнтується передусім на логічне завер шення справи. Тобто його інтелектуальні зусилля скеровані на отримання позитивного кінцевого результату. У цьому процесі поєднуються дієвість мислення і юридична ціле спрямованість. Це забезпечує стратегічне бачення юридич ної перспективи, вдале застосування теоретичних правових знань на практиці.
Крім цього, принцип продуктивності інтелектуальної культури юриста визначає мобільність, швидкість, самостій ність й критичність його професійної діяльності. З цим пов'язане розуміння продуктивності, оскільки справедливе вирішення юридичної справи потребує усунення шаблонно сті, безпричинного затягування часу, негативного впливу сторонніх осіб, а відтак і систематичного переосмислення особистих думок. Власне критичне ставлення юриста до своїх розумових операцій значною мірою гарантує об'єктив ність правової оцінки й свідчить про творчий підхід до будь-яких (навіть найелементарніших) питань.
Принцип інтелектуально-правової допитливості полягає в тому, що юрист повинен глибоко вникати в суть проблеми, що виникла у правовому явищі. Звичайно, такий підхід ви магає необхідних знань, пошуку нових фактів, вироблення альтернативних версій тощо. Допитливість виявляється й у бесіді з громадянами, які мають відношення до юридичної справи або навіть і не мають (варто знати й думку сторон ніх). Важливо також знати будь-які деталі про об'єкт, пред мет й суб'єкт правопорушення. Звичайно, такий підхід, що характеризує інтелектуальну діяльність, вимагає додаткових знань, чимало часу, ділових контактів з багатьма спеціа лістами. Адже від цього не тільки залежить доля людини, а й зростає інтелектуальна культура юриста. Тобто інтелекту ально-правова допитливість межує з пізнанням, що супровод жується додатковими зусиллями для встановлення істини.
Відомо, що вся інтелектуальна діяльність юриста пов'я зана з інформацією: юрист без інформації - не юрист. Зміст принципу правової інформаційності реалізується шляхом розміщення будь-якої інформації у правовому полі. Юрист з високим інтелектом надає кожній потрібній інформації юри дичного осмислення, необхідного для конкретної справи. В цьому випадку виключаються різноманітні інформаційні румінації (пусті балачки, плітки, хоча і це слід знати). Висо кий рівень інформаційної культури не дозволяє юристові ви користовувати будь-яку неправову інформацію у професій ній діяльності.
Особливістю цього принципу є кмітливість, що виявляє ться в одержанні, використанні, поширенні та зберіганні юристом як правової, так і неправової інформації. Вміле оперування інформацією на всіх етапах притаманне високо-інтелектуальним юристам.
Альтернативність версій, висунутих іншими особами, означає насамперед повагу юриста до думок своїх колег, а також громадян. Цей принцип є міцним фундаментом інте лектуальної культури юриста. Зрозуміло, що при цьому можуть виникати нові ідеї. Професійна діяльність юриста завжди відзначається новизною, евристичністю пошуку розв'язання проблеми. Юрист має змогу не тільки розши рити джерельну юридичну базу, а й знайти підтвердження своїм діям, краще прогнозувати, передбачати наслідки і коригувати дії.
Однак альтернативність версій, висунених іншими осо бами, не виключає самостійності прийняття юристом рі шень. Інтелектуальна культура вбирає у себе й уміння вико ристовувати наукові здобутки суспільних галузей знань.
Необхідним принципом інтелектуальної культури юриста є поміркованість і виваженість прийняття рішень. Загалом поміркованість - це інтелектуальна здатність визначати спі льні та відмінні риси правових явищ. Характерною особли вістю поміркованості юриста є його дипломатичні, зважені стосунки з колегами та громадянами, уміння говорити й вислуховувати співбесідника, уникати конфліктів, зберігати таємницю слідства тощо. Принцип поміркованості та зваже-ності інтелектуальної культури юриста спрямований на при йняття справедливого рішення. Це і розсудливість, і одна із гарантій дотримання правового почуття.
Інтелектуальній культурі юриста властиві певні функції. Вони дають змогу здійснювати той чи інший інтелектуаль ний вимір юридичної діяльності.
Розглядаючи усвідомлення правником закономірностей юридичної діяльності як функцію інтелектуальної культури, треба наголосити, що до уваги беруться закономірності су спільного розвитку. Юрист, перебуваючи в інтелектуально му середовищі, виробляє у себе правові почуття, спрямовані на справедливе виконання професійних дій. Рівень інтелек туального розвитку дає змогу юристові передбачити неспо діванки і бути готовим до них.
Що стосується підвиїцення культури застосування знань на практиці, то ця функція передусім формує у правни-ка юридичне мислення, професійну принциповість. Адже юридична діяльність - це фактично інтелектуальна боротьба фахівця права з усіма учасниками справи. Причому ця боро тьба ведеться за високими правилами загальної культури та її інтелектуальними компонентами.
У сучасних умовах поняття «повчання» вживається рідко і переважно з негативним емоційним забарвленням [100, с. 82]. Проте саме завдяки високій інтелектуальній культурі юрист має моральне право повчати інших (малодосвідче-них), але на матеріалах правничої практики. Інтелектуальне повчання органічно пов'язане з моральністю.
У теоретичній сфері ця функція не діє, оскільки її вико нує юрист-педагог. У цьому процесі враховується як загаль-носвітоглядне, так і фахове інтелектуальне формування юрис та, рівень розвитку його природних здібностей. Поза цими умовами юрист не має морального права здійснювати таке повчання.
Отже, інтелектуальна культура юриста відображає та ку систему правових цінностей, яка відповідає рівневі досяг нутого юристом, правового прогресу і відображає стан сво боди правника, інші найважливіші соціальні гіінності. Вона є захисним механізмом, дія якого виявляється в специфічному способі аналізу правових проблем (при цьому ігноруються емоційні та афектні почутгя), а також виробляє здатність юриста справлятися зі складними правовими завданнями, успішно включатися у соціокультурне життя. Межі впливу інтелектуальної культури залежать від широти мислення юриста, володіння психічними категоріями, творчого вико ристання знань.
Предметом інтелектуальної культури юриста є система його розумових здібностей, стратегія і тактика розв'язання правових проблем, ефективний підхід до ситуації, що вима гає активної пізнавальної діяльності.
Завданням інтелектуальної культури є розвиток інтелек туальних здібностей юриста, творчого професійного мис лення й ерудиції, культури інтелектуальних почуттів, висо ких особистих моральних якостей, глибокої поваги до права, відповідальності за долю людей, здатності самокритично оцінювати результати власної діяльності.
3.3. Культура підсвідомості юриста
У сферу підсвідомого інформація потрапляє через свідо мість людини і передсвідому зону. Якщо людина думає правильно (згідно з нормами природного права), вона фор мує тим самим високий рівень культури свідомості. Ці влас ні здобутки (тобто культура) не є постійними у свідомості, але й безслідно не зникають. Про це свідчать вічні закони надприродного права. Здобута інформація (свідомістю лю дини) рано чи пізно опиниться у підсвідомій зоні, де вона перебуває до кінця життя людини. (Хоча негативну інфор мацію можна певним чином виводити із підсвідомості).
Підсвідома зона відіграє роль фотоапарата, а радше - кі нокамери. Весь життєвий процес (від народження до смерті) «записується», фіксується у підсвідомості. Перед смертю цей «фільм прокручується», і людина має можливість за долі секунд трансцендентальне збагнути свою поведінку. Тому існує свого роду культура підсвідомості, яка наближена до кармічної культури.
Культура підсвідомості юриста - це накопичені правові знання, враження, переживання, які виявляються у поглядах, смаках, думках, почуттях, нахилах, звичках. Ці елементи культури створюють своєрідний внутрішній (невидимий) світ особи. Її характеризує уміння юриста мислити, здійсню вати вольове регулювання професійної діяльності. Тобто йдеться про єдність розуму і почуттів. Так чи інакше культу ра підсвідомості регулює поведінку юриста на свідомому і підсвідомому рівнях, запобігає стандартній реакції на правові ситуації, що є віддзеркаленням внутрішньої культури і під свідомості людини.
Отже, культура підсвідомості юриста — це уміння регулювати почуття, формувати переконання з метою розв'язання право вих завдань.
Вона виступає регулятором підсвідомої сфери, у якій не завжди закладена позитивна інформація. Це може бути наслід ком неправильних дій навіть попередніх поколінь. Роль куль тури підсвідомості полягає в тому, щоб інтелектуально-вольо вими зусиллями впливати на підсвідомість і тим самим забез печувати своєрідну збалансованість свідомості, почуттів і дій.
Культура почуттів передбачає певну емоційну устале ність сприйняття конкретних явищ, процесів, предметів. Культура правових почуттів («професійного смаку») забез печує створення адекватної атмосфери, яка сприяє встанов ленню істини правового явища. Культура правового почут тя юриста активізує боротьбу за справедливість засоба ми психологічної налаштованості, чутливості, емоційного сприйняття правових явищ. Юрист, діючи у межах закону чи його припису, одночасно сприймає закон через почуття.
До культури підсвідомості належить сумління юриста як складовий елемент свідомості. Воно спонукає до утверджен ня істини, розсудливості, доброзичливості, вказує на високе моральне ставлення до виконання службового обов'язку. Через культуру підсвідомості юрист усвідомлює морально-духовну цінність професійної діяльності.
Формування внутрішніх переконань юриста органічно пов'язане з інтуїцією, внутрішнім переконанням та внутріш нім імперативом. Так, юриста (особливо слідчого та суддю) ніхто не має права примусити змінити своє внутрішнє пере конання. Хоча специфіка юридичної праці не виключає пев ного (хоча б короткочасного) сумніву. І перш ніж виявляти своє внутрішнє переконання, правникові доцільно розібра тися з власними думками (він може відчувати недовіру чи підозру), здогадками чи побоюваннями. Коли відбувається пошук істини, існує й певна культура сумніву як важливий компонент юридичного мислення. Проте культура сумніву насамперед повинна спрямовуватися на захист гідності лю дини, запобігання зайвого хвилювання, побоювання.
Елементи культури підсвідомості юриста формуються під впливом певних норм. Практично усі моральні принципи та норми можна вважати основними засобами впливу на еле менти культури підсвідомості юриста. Насамперед - це ввіч ливість, вдумливість, поміркованість, тактовність, чес ність, правдивість, відвертість, простота, скромність, великодушність, вірність, чуйність, уважність, моральна чистота, взаємоповага, взаємодопомога тощо.
Культуру підсвідомості юриста визначають такі основні принципи: збереження професійної таємнту, дотримання слова, толерантність, взаємоповага, духовний і моральний самоконтроль, самовідданість.
Професійна діяльність юриста пов'язана з необхідністю зберігати професійні (службові) таємнш/і і таємнш^і інших осіб, учасників правового процесу. Збереження таємниці є природним імперативом юриста. Специфіка його професії ставить додаткові вимоги до дотримання таємниці особи. Порушення цього принципу може призвести до дисгармонії у пізнанні правової істини.
Принцип дотримання слова характеризує юриста як гідну людину, здатну поважати інших. Дотримуючись даного сло ва, юрист тим самим чинить виховний вплив на громадян (учасників юридичного процесу), активізує їх взаємодію у конкретній правовій ситуації, підвищує загальну й особливо правову свідомість. Тому дисципліна слова, вірність йому свідчить про свідому державну відповідальність правника.
Цей принцип віддзеркалює внутрішній стан юриста, його культуру підсвідомості. У такому контексті він виступає як соціокультурне явище.
Службовий обов'язок правника вимагає толерантного ставлення до людей. Юридична діяльність передбачає тер пимість, уміння вислухати іншу людину, зрозуміти її. Прин цип толерантності є певним виявом превентивної дипломатії стосовно суб'єктів правового процесу, у тому числі тих, які дотично причетні до правопорушення. Превентивна дипло матія передусім спрямована на узгодження інтересів юриста і громадянина, забезпечення компромісу і злагоди. Висока толерантність спонукає юриста поступатися власними ін тересами задля справедливого прийняття правових рішень.
Принцип взаємоповаги органічно поєднує у собі визнання гідності співбесідника, глибоке розуміння природи людини, її самооцінки індивідуальних особливостей, характеру. Усві домлення власної морально-правової відповідальності як службової особи юрист може досягти завдяки великодушно сті, тобто високій культурі душі і духу. Розв'язуючи ту чи іншу правову проблему, юрист повинен виявляти повагу на віть до злісного правопорушника, прагнучи зробити наголос на його позитивних якостях. Тим самим він може розрахову вати на більшу довіру учасників процесу, що сприятиме прийняттю справедливого рішення.
Принцип взаємоповаги виключає будь-яке зневажливе ставлення до людей. Юрист зобов'язаний так налагодити стосунки з громадянами, щоб виключити будь-яку претензію як програму знищення того, до кого вона звернена. Принцип взаємоповаги не допускає чванства, самозакоханості. Такі дії є виявом нарцисизму, коли психічний стан особи зосереджу ється на власній персоні. Надмірна самозакоханість, замилу вання собою суперечать духовним нормам.
Юридична практика передбачає духовний та моральний самоконтроль, запобігання категоричності власних суджень, умовиводів. Не можна допускати, щоб матеріальне брало гору, адже згідно з духовними нормами воно не повинно бути на першому плані. Юрист, керуючись високою духовністю, завжди ближчий до істини. Адже він вирішує долю людей, а значить, має керуватися верховенством права, чесністю й самовідданістю, бути безкорисливим.
Раніше накопичена людством культура може впливати на людей і сьогодні, оскільки особа, суспільство і культура - це нерозривна взаємозалежна тріада.
Культура підсвідомості юриста певною мірою акумулює (за принципом збереження) духовність. У природі збережен ня енергії є законом. Наприклад, у фізиці закон збереження й перетворення енергії в механічних та теплових процесах, перехід речовини з рідкого стану у газоподібний, і навпаки та інші закони, які відображають кінетичну та потенціальну енергію. Ці закони розглядаються окремо у двох системах -замкненій і незамкненій.
Внутрішній світ людини також відображає своєрідний за кон збереження. Тільки тут замкненої системи не існує, оскільки життєдіяльність особи завжди пов'язана з дією зов нішніх сил, які зрівноважуються з внутрішніми. Тобто сума зовнішніх і внутрішніх сил людини є величиною сталою, константою, а імпульси однієї людини передають їх частину іншим. Це ж стосується і думок, які з нічого не виникають і безслідно не зникають, а переходять від однієї людини до іншої і впливають (змінюються кількісно) на психічний стан останньої. В цьому випадку виявляється відомий третій за кон Ньютона: сила дії дорівнює силі протидії.
Отже, культура підсвідомості активно впливає на професійну діяльність юриста, внутрішній високоморальний світ якого породжує відповідні думки, що спричи няють кваліфіковані дії.
Доцільно виокремити основні напрями функціонування культури підсвідомості юриста, а саме:
• запобігання ненависті, заздрості, агресії, образі, роз дратованості, злості, лихослів'ю, насильству, гніву, осуду себе та інших, невиправданому прискоренню подій;
" вироблення почуття любові, дисципліни, свідомості, щирості, сорому єдності і злагоди, що є таємницею миру;
• уміння прощати, бажати добра, розкаюватися, просити, захищати ображених, відстоювати справедливість;
• блокування ревнощів, помсти, хвалькуватості, нарікан ня, презирства, жалю за минулим, надмірного зосереджен ня на матеріальному;
• готовність до матеріальної та інтелектуальної втрати. Культура підсвідомості юриста спрямована передусім на підвищення його духовності. В іншому випадку порушують ся норми природного права, тобто деформується духовний баланс, що негативно позначається на професіоналізмі прав-; ника. Зокрема, слід засвоїти своєрідні закони отримання і давання: чим більше ми хочемо отримати, тим більше треба добровільно віддавати. Можна заперечити відоме прислів'я:
«хотіти не шкідливо», яке направлене на порушення норм духовного права. Адже невміле і надмірне хотіння призво дить, як правило, до нещастя.
Отже, культура підсвідомості юриста є складовою його духовної культури загалом. Юрист, який відзначається висо-;: кою культурою підсвідомості,- справжній фахівець, людина ^ духовно багата. Такі юристи потрібні сьогодні, коли відбувається важливий процес встановлення цивілізованого право порядку в Україні.
3.4. Емоційна кульгу ра юриста
Відомо, що емоції є однією із форм самореалізації особи стості. Реагуючи на життєві проблеми серцем і душею, сприймаючи їх внутрішнім чуттям, ми інтуїтивно схоплює-
Імо сутність проблеми, глибоко і повно аналізуємо її. Емоції відображають внутрішні переживання, хвилювання людини. Емоційність - це реакція організму на певні дії, факти соці-^ ального чи особистого життя.
У науці існують три види вияву емоцій: переживання, відчуття, зовнішній вираз емоцій. Усі ці емоції можна спо-1 стерігати одночасно, коли зовнішньо виявляються підвищений голос, нестримні рухи, зміна виразу обличчя та ін.
Зрозуміло, що одні і ті ж емоції неоднаково впливають на різних людей або виявляються з різною силою.
Встановлено, що емоції людини викликають зміни у су динній і дихальній системах, впливають на сприйняття, дум ки, дії, активізують або «паралізують» автономну нервову систему. Людина, яка радіє, сприймає світ як веселку, а за смучена болісно реагує на зауваження, вважає їх критични ми тощо; перелякана людина бачить лише те, що її лякає (недарма кажуть, що страх має великі очі). Емоції впливають на пам'ять, мислення, уяву, захоплення, на загальний розви ток людини. Крім цього, на емоційному стані позначається минулий досвід, уся життєдіяльність людини, оцінка нею
ситуації, що склалася.
Виділяють емоції прості й складні, активні (стенічні) й пасивні (астенічні), позитивні й негативні та ін. Емоції зале жать від багатьох факторів, серед яких індивідуальні особ ливості людини; фактор часу, залежно від якого емоційна реакція може набувати характеру афекту, що розвивається або викликає відповідний настрій; якісні особливості, потре би тощо. Людині властиві такі види емоцій як: морально-політичні, інтелектуальні, естетичні, правові та ін. Вони пов'язані з почуттям патріотизму, національної гордості, ко лективізму, обов'язку. Людина переживає почуття допитли вості, здивування, прекрасного, підвищеного, героїчного, трагічного, нового, сумніви тощо.
Що стосується правничої сфери, то актуальності набува ють проблеми емоційного ставлення юриста до владно-розпорядчих наказів і взагалі до права та держави.
Юристові як особистості властиві різноманітні емоції: за доволення - незадоволення, напруга - розслаблення, збу дження - заспокоєння, радість - сум та ін. Така полярність емоцій, часом їх різка зміна, виникає навіть незалежно від волі юриста, на основі почуттів, оскільки емоційну реакцію суттєво зумовлюють багатовимірність і суперечливість ре альної дійсності.
Емоції і почуття виконують різні функції. Одні є загаль ною реакцією організму на життєво важливі події, інші -відображенням ставлення людини до дійсності. Емоції пов'язані з почуттями. Проте почуття - вища форма емоцій ного сприйняття та відображення дійсності (почуття власної гідності, симпатії, обов'язку тощо). Іншими словами, якщо до нижчих (простих) видів емоцій можна віднести страх, гнів, радість, то до вищих - моральні, інтелектуальні, есте тичні почуття. Добрі почуття викликають позитивні, а по гані - відповідно негативні емоції, що свідчить про їхню вза ємозалежність, виявляє подальший емоційний тон відчуттів.
Для юриста важливим є правове почуття як результат комплексного емоційного сприйняття права. Правове почут тя ніби узагальнює почуття законності, власного обов'язку, справедливості, милосердя, відповідальності, сумнів і впев неність у процесі пошуку істини.
До юристів громадяни звертаються, як правило, в екстре мальних ситуаціях, що виникають у результаті загострення пристрастей та почуттів. Проте юрист зобов'язаний стриму вати вияв власних негативних емоцій, контролювати свої почуття, скеровувати їх у потрібне русло. Тому наголосимо, емоційна культура створює своєрідний внутрішній механізм, який контролює і спрямовує почуття юриста на розуміння суті тієї чи іншої правової проблеми.
Юридична зацікавленість як принцип емоційної культури є результатом психологічної напруженості у професійній діяльності юриста. Адже будь-який інтерес - це певною мі рою підвищення психічної енергії, внаслідок чого можлива втрата пильності та об'єктивності. Тому юридична зацікав леність передбачає передусім наявність таких властивостей, як емоційна рівновага, зваженість, а також широкомасштаб ну діяльність службової особи. Виключається емоційне за хоплення одним лише прагненням, враховується потреба та можливість задовольнити його саме правовим способом. За цікавленість слугує своєрідним індикатором. Вона позначає ться на творчості юриста, впливає на несловесні емоційні вияви: жести, міміку, рухи, голос тощо. Їх треба уміло вико ристовувати у практичній діяльності, наприклад, при ство ренні кримінологічного портрета злочинця та його читанні. При цьому юридична зацікавленість «працює» у максималь ному режимі.
Емоційна культура відображає форму і зміст професійної дійсності (юридичної практики). Йдеться про особисте пе реживання юристом почуттів й емоцій людини, котра скоїла правопорушення, особливо її почуттів після винесення виро ку у суді.
Професійні можливості юриста значно зростають за умо ви високої емоційної культури. І навпаки, нерозвинені емоції можуть спричинитися до порушення службової дисципліни, втрати працездатності, розладу психіки і здоров'я.
Рівень емоційної культури залежить від психічних особ ливостей юриста, його вихованості та інших чинників. Упро довж усієї професійної діяльності формується й удосконалюється емоційний досвід, підвищується емоційна культура. Остання ніби збалансовує надто слабкі й дуже сильні емо ційні збудження, орієнтує на те, щоб встановити емоційні обмеження, ліквідувати причини неконтрольованого емо ційного стану.
Емоційна культура юриста — це здатність юриста на основі правових почуттів здійс нювати вольовий вплив на емоцігенно-правову ситуацію при виконанні службо вого обов'язку.
Провідним компонентом емоційної культури є здатність регулювати емоцігенно-правову ситуацію, яка відображає динаміку службової діяльності юриста, спрямованої на по шук правової істини. Очевидно, що емоційна культура у ко жній такій ситуації проходить певні стадії, які можна виді лити як три стадії функціонування емоцігенно-правової си туації.
Перша стадія виявляється при одержанні юристом ін формації щодо правового факта. Це, зокрема, може бути ін формація про вчинений злочин чи виїзд на місце події, втра ту свідків, повернення справи на додаткове розслідування, різні процесуальні порушення тощо. Така емоцігенно-пра-вова ситуація вимагає від юриста врівноваженості, витрим ки. Емоційна культура застерігає його від запальності, емо ційного зриву. Тут вплив емоційної культури сприяє врегу люванню (погашенню) негативних емоцій, які зумовлені конкретним правовим явищем.
На другій стадії емоційна культура юриста спрямовується на аналіз правового факта, його вивчення та дослідження, дає поштовх до творчості й активного пошуку правильного
правового рішення.
У третій (заключній) стадії виявляється регулятивна фун кція емоційної культури. Будь-яка юридична справа, як ві домо, завершується прийняттям рішення, яке потребує пев них інтелектуальних зусиль та емоцій. Емоційна культура у цьому випадку застерігає юриста від емоційного прийняття рішення. Тут головним є стан виваженості, що й забезпечує встановлення справедливості.
Вольовий вплив як елемент емоційної культури юриста сприяє виробленню правомірної поведінки при вирішенні юридичних справ.
Отже, дії юриста мають бути позбавлені надмірного впливу як негативних, так і позитивних емоцій, оскільки пер ші призводять до недооцінки, а другі - до переоцінки ситуації. Тому саме тут потрібні вольові зусилля, які попри все стри мують негативне чи позитивне враження від правового явища.
З набуттям юристом практичного досвіду воля превалює над почуттями, в результаті чого підвищується рівень само контролю. Це свідчить про особисті здобутки юриста у пі знанні правової дійсності, які формують культуру професій них почуттів. Така взаємодія емоцій і почуттів є відображен ням закономірного процесу пізнання світу. Загалом культура почуттів є гарантом культури виявлення емоцій. Певною мірою тут спостерігається вплив культури на функціонуван ня системи «воля — почуття — емоції».
Здатність використовувати емоційні прийоми у службо вій діяльності є ознакою професійної майстерності юриста. Дійсно, емоційні прийоми у юридичній діяльності бажані й необхідні, оскільки вони дають змогу створити певний наст рій в учасників юридичної справи. Тут важливо розрізняти два моменти.
По-перше, якщо йдеться про природні позитивні емоції, то вольові зусилля повинні спрямовуватися в бік гальмуван ня. Занадто велика позитивна емоційність юриста може бути сприйнята співрозмовником як несерйозне ставлення до службового обов'язку. Але часто юристові доводиться вда ватися до штучного виявлення власних позитивних емоцій, щоб, наприклад, викликати співрозмовника на відверту бесіду.
По-друге, трапляється, що у юриста виникають негативні емоції. Тоді емоцігенно-правова ситуація вимагає насичення їх позитивним змістом. Знову ж таки юрист може «піддати ся» впливу негативних емоцій, щоб викликати відповідну реакцію у співрозмовника чи «увійти» в його емоційний стан. Такий тактичний прийом жодною мірою не спрямова ний на те, щоб використати співрозмовника з власною ме тою, принизити його гідність. Вміле оперування емоційними прийомами потрібне правникові для ефективної службової діяльності.
Емоційна культура юриста виявляється у певних принципах: пошук правової істи ни, емоційно-правова оптимальність та ефективність, емоційно-правова рівнова га, юридична заінтересованість.
Пошук правової істини - це не тільки те, до чого прагне кожна людина, а й суть усієї юридичної діяльності. Йдеться про емоційний момент оцінки фактів правової дійсності за їх психологічною ознакою. Відомо, що у процесі встановлення істини виникають численні негаразди. Одна з проблем поля гає у наявності в учасників правової ситуації альтернативних думок. Консенсус тут не завжди виправданий. Річ у тім, що кожне правопорушення, посягання на людську гідність має й психологічні причини. Узагальнюючи їх, юрист виробляє у собі таке правове почуття, яке забезпечує аргументоване встановлення істини.
Емоційна культура допомагає правникові виділити пра вове завдання, сформувати емоційно-правове судження, спря мувати теоретичні зусилля на подолання негативної емоцій ності. Адже пошук правової істини - це реальна ймовірність її віднаходження за умови вмілого регулювання емоціями, глибокого проникнення у психологію, розуміння існуючих суперечностей у суспільстві.
Щоб точніше з'ясувати природу емоційної культури юрис та, побачити її відмінність від інших психологічних явищ, потрібно визначити емоційно-правові межі впливу, переду сім внутрішні. Напевно, обмеженість емоційної культури має одноособовий і внутрішньосистемний характер. Причо му як і в інших явищах, тут існують верхня і нижня межі, порушення яких недопустиме у юридичній діяльності.
Обидва випадки потребують такої емоційної культури, яка б не завдавала шкоди юристові особисто й учасникам процесу. Умовно виявлення емоцій (емоційне піднесення, емоційний спад) можна зіставити з математичною кривою (не обов'язково синусоїдою), верхня й нижня точки по всій осі якої не перевершують певної константи. Вибір такого сталого числа зумовлює кожна емоцігенно-правова ситуація. Наприклад, це може бути та «доза» емоцій, після якої юрист «виходить» з себе, не володіє собою. Зрозуміло, що межі емоційної культури він визначає одноосібне, залежно від правового почуття.
Мистецтво емоційної культури грунтується й на таких принципах, як емоційно-правова оптимальність та ефекти вність юридичної діяльності. Уміння уявно поставити себе на місце іншої людини і розглянути ситуацію з її позиції, перейнятися її почуттями дає змогу зняти напругу, звести до мінімуму негативні емоції. Тим самим забезпечуються висо ка моральність почуттів і вчинків, гуманізм, справедливість.
Оптимальності й ефективності емоційної діяльності юри ста можна досягти, вдаючись до різноманітних правових прийомів. Наприклад, якщо у процесі розв'язання правового питання познайомити правопорушника з можливими макси мальними наслідками, то його емоційна збудженість може ефективно вплинути на хід справи.
Наголосимо, що на кожен вияв емоції існує відповідна правова реакція. При цьому висока емоційна культура юрис та дає змогу збалансувати різні несподівані дії у межах права і досягти таким чином емоційно-правової рівноваги. Цей принцип має емоційно-психологічний вимір, стабілізує емо ційну діяльність, спрямовує її у відповідне русло.
Вплив емоційної культури на юридичну діяльність відбу вається постійно. Його можна простежити на дії функцій, які властиві емоційній культурі юриста. Це врегулювання емо ційно-правових процесів, піднесення рівня правового почут тя, вироблення емоційної орієнтагпїу правовому полі, забез печення емоційного діалогу учасників юридичної справи, не допущення та розв 'язання емоційно-правових конфліктів, виховання правової емпатії.
Ці функції фіксують загальне значення емоцій у юридич ному процесі та залежність, яка виникає між емоціями і пра вовими почуттями. Так, функція врегулювання емоційно-правових процесів спрямована на піднесення енергійності, настрою юриста, що впливає на правомірну поведінку у пра ктичній діяльності. Таке врегулювання виховує дисципліно ваність, ввічливість, загальну духовну культуру, формує си лу волі та характер. Як правило, функція врегулювання емо ційно-правових процесів сприяє творчому використанню пережитого емоційного потрясіння та створенню позитивної реакції на будь-які правові процеси. Тобто завдяки емоційній культурі юрист готовий до будь-якої емоцігенно-правової ситуації і його правова поведінка буде виваженою.
Сама собою емоційна культура юриста без правового по чуття не існує. Пристосування емоцій юриста до поляриза ції професійних процесів забезпечує функція піднесення пра вового почуття. Вона ніби виконує зворотну роль: через зовнішні дії впорядковує внутрішні. Такий процес можна назвати згасанням, омолодженням емоцій, після чого відбу вається тверезе осмислення на основі реальних почуттів. Тобто емоційна культура контролює психолого-правові по чуття, впорядковує їх. Крім цього, вона застерігає від вияву так званої емоційної деформації (йдеться про нещирість, на граність почуттів), сприяє глибокому осмисленню правових явищ, пізнанню об'єктивних проблем службової діяльності.
Важливе значення для юридичної практики має функція вироблення емоційної орієнтаг^ї у правовому полі. Вона спрямована на формування творчого мислення, підвищення продуктивності праці, на лаконічне поєднання різних ком понентів у розвитку особи. Ця функція дає змогу юристові правильно, раціонально спрямовувати свої зусилля, бути готовим до сприйняття негативного. Отже, мовиться про емоційний досвід юриста і розвиток власної волі.
Як відомо, юридична діяльність побудована на діалогах. Емоційний діалог учасників правового процесу покликана забезпечити емоційна культура. Функція забезпечення емо ційного діалогу учасників юридичної справи не лише створює грунт для емоційного спілкування (воно вкрай необхідне), а й виробляє у юриста вміння переконувати інших, що часто йому і доводиться робити. Фактично правова істина, як пра вило, пізнається в емоційному діалозі. Якщо він відбувається на високому професійному рівні, то підвищується цінність юридичної праці, авторитет фахівця права.
Особливу роль у юридичній діяльності відіграє функція недопущення та розв 'язання емоційно-правових конфліктів. Як відомо, конфлікт - це вияв об'єктивних чи суб'єктивних суперечностей, що виражаються у протиборстві їхніх носіїв (сторін). А предметом конфлікту є об'єктивно існуюча проб лема, яка слугує причиною чвар. Кожна зі сторін заінтересо вана у розв'язанні проблеми на свою користь. Зрозуміло, що конфлікт супроводжується бурхливими емоціями, незважаючи на законність дій будь-якої зі сторін. Тому функція недопу щення та розв'язання емоційно-правових конфліктів слугує врегулюванню передусім юридичних конфліктів, застерігає від емоційних крайнощів, формуючи у юриста емоційну ви тривалість, допомагаючи уникнути емоційної катастрофи -«вибухових» дій, стресу, неконтрольованості у поведінці. Ос новна роль цієї функції емоційної культури юриста не стільки у знятті напруги чи у ліквідації самого конфлікту, скільки у зведенні до мінімуму небезпеки від його розвитку, тобто в умілому управлінні зіткненнями. Це може виконати юрист високої професійної майстерності та емоційної культури.
Своєрідною функцією емоційної культури є виховання правової емпатії - емоційного відгуку на переживання іншої людини. Зрозуміло, що низька емпатійність - це синонім бездушності, черствості, байдужості. Мати розвинене почут тя емпатії - це ніби мати додатковий зір і слух. Проте надто висока емпатійність може стати причиною певних психоло гічних ускладнень, посилити залежність юриста від психіч ного стану і настрою оточуючих. Такий правник не є госпо дарем власного емоційного стану, він потрапляє у залеж ність від пристрастей учасників юридичного процесу, занад то інтенсивно переживаючи їхні радощі чи нещастя. Роль цієї функції емоційної культури полягає ще й у забезпеченні оптимальної емпатійності, яка сприяла б, а не перешкоджала виконанню професійних обов'язків.
Отже, емоційна культура має велике практичне значення для юриста. Соціально-емоційна сутність права спонукає його зважати на емоційну сферу правового життя. Тому за вдання юриста полягає у тому, щоб виробити здатність зна ходити адекватну почуттям форму вираження, уміння зіста вляти силу емоцій з обставинами та причинами, що їх ви кликали. Загалом мета емог/ійної культури — сприяти самовідволіканню юриста від усіх емоційних недуг, забезпе чувати стан рівноваги почуттів, необхідний для успішної діяльності в галузі права.
Джерелом емоційної культури є внутрішній світ, культу ра душі, почуттів, мислення, внутрішній імператив людини. Зрозуміло, що це стосується і юридичної діяльності, яка по требує усталених внутрішніх переконань.
3.5. Педагогічна культура юриста
Педагогіка, як відомо,- це наука про виховання й на вчання підростаючого покоління. Однак у юридичній прак тиці педагогіка більшою мірою стосується процесу вихован ня як динамічного складного явища, що здійснюється на ос нові цілеспрямованого й організованого формування гро мадянина незалежної держави. Тобто йдеться про виховання громадян, які перебувають у правовому полі. Правове вихо вання здійснюють передусім правники.
Виконання цієї функції є першочерговим професійним, юридичним, службовим, функціональним тощо обов'язком фахівців права. І коли перед юристом постає питання, з чого починати виконання своїх прямих обов'язків, то відповідь однозначна - з правового виховання громадян. А розкриття злочинів, вирішення цивільної справи, здійснення нотарі альних дій - це питання наступного етапу. Нинішня ситуація свідчить, що громадяни не знають (та й не всі можуть знати) тих елементарних правових норм, яких потрібно дотримува тися у повсякденному житті. Це з одного боку, а з іншого -навіть за наявності правового досвіду вони часто-густо при пускаються серйозних правопорушень. Іноді причина цього криється у відсутності у громадян внутрішнього переконан ня, у зневірі в ефективність правових норм, песимізмі і розчаруванні. Тобто у них відсутнє якісне сприйняття вимог чинного законодавства.
Проте кількість порушень норм права не зменшиться, якщо не буде належного правового виховання. Інколи абсур дною виглядає юридична діяльність, яка зводиться до лікві дації наслідків, а не усунення причин правопорушення. Пра вда, останнє, на перший погляд, невидимий процес, резуль тати якого виявляться лише згодом. Та це правильний і справедливий шлях до регулювання суспільних відносин (досвід держав із цивілізованим правопорядком у цьому пе реконує). Однак в Україні триває невиправдана практика гонитви за кінцевими результатами, за так званими показни ками роботи. А правове виховання, профілактична робота й надалі залишаються поза увагою, про них згадують лише між іншим.
Розглянемо вимоги, які ставляться до юристів з метою поліпшення якості правовиховної роботи. Стосовно особис тості юриста ці вимоги передбачають його педагогічну куль туру, яка є необхідним складовим елементом професійної культури в цілому. Адже освічений юрист - це передовсім той, який добре знає методику здійснення правового вихо вання різних верств населення, а його фаховість є результа том оволодіння певними різновидами духовної культури.
Педагогічна культура юриста — це творче освоєння теорії й методики проведення правового виховання громадян на засадах педагогічної теорії, педагогічної технології та професійного такту.
Наголосимо, що майже вся професійна діяльність юриста зводиться до правового виховання, яке можна розглядати у двох аспектах - загальному і спеціальному.
Предметом нашого розгляду є саме спеціальне правове виховання як одна із проблем юридичної деонтології. Про аналізуємо найтиповіші ситуації, пов'язані зі спеціальним правовим вихованням. Перша ситуація зводиться до практи чних прийомів юридичної роботи, наприклад, допитування правопорушника (зокрема потерпілого, свідків та ін.), розг ляду заяв і скарг громадян, виявлення складу правопору шення, пред'явлення звинувачення, винесення вироку, від мова у позовній заяві тощо. Виконуючи звичайну, повсяк денну роботу, юрист тією чи іншою мірою виховує у гро мадян повагу до права, делікатно вказує на причини пору шення встановлених державою правил поведінки. Ці елемен ти правового виховання присутні навіть у технічних нотарі альних діях. Загалом, будь-який діловий контакт з юрис том має виховний характер.
Специфіка другої ситуації також полягає у діях юриста, до яких він вдається у випадку порушення громадянами пра вових норм. Насамперед це стосується тих, хто вже притяга вся до різних видів юридичної відповідальності. Звичайно, до такої категорії не обов'язково мусять належати особи, які відбували покарання у місцях позбавлення волі, чи злісні правопорушники. Просто через певні обставини окремі гро мадяни можуть часто потрапляти в поле зору правоохорон них органів. Тому їхнє правове виховання повинно здійсню ватися інтенсивніше, продуманіше. Одних профілактичних заходів інколи вже замало.
Нарешті, у третьому випадку спеціальне правове вихо вання зводиться до профілактичного обліку тих громадян, які злісно порушують вимоги права. Це активна форма про філактичної роботи осіб, які поставлені на облік як суспільне небезпечні. Навіть справедливе покарання розцінюється як один з прийомів правового виховання.
Сформульоване визначення педагогічної культури юрис та передбачає, що юрист повинен мати хоча б елементарні педагогічні знання, здібності та навички правовиховної ро боти. Це завдання окремих видів культур (субкультур), а особливо педагогічної культури юриста, основний зміст якої визначають структурні елементи.
Так, одним із них є спеціалізована педагогічна теорія (техніка). Педагогічна техніка - це вміння використовувати власні психофізичні дані як засіб виховного впливу. Це во лодіння комплексом прийомів, який допомагає педагогові глибше, яскравіше, талановитіше виявити себе і досягти ус піхів у виховній роботі [114, с. 49]. Розрізняється внутрішня педагогічна техніка (створення внутрішнього переживання особистості, психологічне настроювання вчителя на майбут ню діяльність через вплив на розум, волю і почуття) та зов нішня педагогічна техніка (втілення внутрішнього пережи вання особистості вчителя у його тілесній природі - міміці, голосі, мовленні, рухах, пластиці).
У юридичній практиці внутрішня і зовнішня педагогічні техніки набувають, зрозуміло, спеціалізованого характеру. Адже юрист має справу з широкою умовною аудиторією, до якої входять усі верстви населення. Також, окрім правового виховання, юрист здійснює комплекс завдань державного характеру для регулювання суспільних відносин. Усе це потребує організаційно-педагогічних здібностей, широкого світогляду і спеціальних підходів. Тому до педагогічної тех ніки юриста можна віднести такі види культур: культуру цілепокладання, культуру педагогічних знань, світоглядну культуру, культуру мислення, культуру почуттів, культуру спілкування, організаційну культуру. Завдання педагогічної техніки полягає в умінні юриста керувати своєю поведінкою та впливати на громадян.
Загалом юридичну діяльність можна розглядати і як мис тецтво, і як технологію. Мистецтво засноване на інтуїції, а технологія — на закономірностях науки. Фактично юридична наука розпочинається з мистецтва, а закінчується техноло гією. Адже у правовому регулюванні суспільних відносин юрист використовує знання педагогічної техніки, мистецтво професії і впроваджує їх у практику. Наразі це впровадження ґрунтується на юридичній науці, на встановлених юридичних закономірностях. Тобто педагогічна технологія визначає стра тегію юридичної діяльності, програму впровадження дійових заходів з метою домогтися панування права в суспільстві. В цьому випадку вона відображає будь-який юридичний процес, вказує шляхи вирішення конкретної юридичної справи.
Важливим складовим елементом педагогічної культури юриста є його професійний такт. За формою ця категорія нічим особливим не відрізняється від звичайної людської тактовності, ввічливості, уважності тощо. Ці загальнолюдсь кі якості потрібні юристові, тому що він має справу перева жно з людьми не досить високих моральних якостей, із зіп сованою людською психікою. Тож професійний такт юрис тові потрібний для спілкування не лише з колегами, дру зями, знайомими, а й з усіма громадянами, які відвідують юридичну установу, навіть зі злочинцями. Адже нескінченні зауваження, докори, звинувачення, погрози, окрики непри ємно впливають на відвідувачів.
Юрист не має права цілеспрямовано випробовувати тер піння людей, оскільки вони можуть його втратити. Громадя ни відстоюють власну честь і гідність так, як можуть і вмі ють, часто у нетактовній формі. Однак нетактовність юриста викликає нетактовність у його клієнтів.
Зауважимо, що професійний такт - це спеціальне фахове уміння, за допомогою якого юрист у кожному конкретному випадку застосовує до правопорушників найефективніший засіб виховного впливу. Його можна інакше назвати педаго гічним підходом до правопорушників або психологічним доглядом. Це своєрідний паспорт загальної культури юриста.
Вирізняються такі основні принципи педагогічної культу ри юриста: педагогічні здібності, евристичність, внутрішня зібраність під час вибору лінії поведінки, мовленнєвий ети кет, відповідальне ставлення до правового виховання гро мадян, почуття міри, принциповість, поступливість; по чуття гумору.
Нині юридична професія стає дедалі масовішою, навіть модною. Однак не всі майбутні та й теперішні юристи мають нахил до такої діяльності, певні здібності у здійсненні пра вового виховання громадян. Адже юрист повинен вміти створювати педагогічні технології щодо індивідуальних особ ливостей громадян.
Існують різновиди педагогічних здібностей. Вважаємо, що успішну юридичну практику забезпечують дидактичні здібності (готовність юриста виховувати громадян, творчо розвивати юридичне мислення, привчати їх до самостійного опанування елементарними правовими знаннями), комуніка тивні здібності (уміння легко вступати в контакт з населен ням, встановлювати з ним правильні ділові взаємовідноси ни), конструктивні здібності (здатність передбачати резуль тати своєї роботи, а також помилки і можливі негаразди, проектувати якість юридичних знань громадян), гностичні здібності (уміння пізнавати зміст правового явища, законо мірності поведінки громадян, а також власне самопізнання), перцептивні здібності (здатність розуміти психічний стан громадянина, вміти фіксувати деталі його поведінки, а з ви разу обличчя судити про винність у кожному конкретному випадку), інтелектуальні здібності (розуміння власного при значення, правових явищ, принципів, законів природи, тео рій, проблем тощо), а також деякі організаторські здібності, яких вимагає певна ситуація.
Важливе значення для розвитку педагогічно-юридичної майстерності має соціалізація. Зазначимо, що перерва у пе дагогічній діяльності негативно позначається на професій ному рівні юриста, адже його педагогічні навички розвиваю ться у практичному виховному процесі. До речі, усі посадові особи (у тому числі народні депутати, судді Конституційно го Суду) мають право займатися педагогічною діяльністю, працювати за сумісництвом.
Такий принцип педагогічної культури юриста, як еврис тичність, виявляє творчий підхід до правового виховання громадян, спонукає юриста до наповнення традиційного правового впливу новими формами, які відповідають суча сному соціальному й економічному розвиткові держави.
Створення проблемної ситуації, залучення співрозмовників до її розв'язання свідчать про високу педагогічну культуру юриста. Тут важливі делікатність і доречність поставлених запитань, реплік, відсутність іронії чи зневаги до інших уча сників правової ситуації. Евристичність педагогічної куль тури найпомітніше виявляється в запитаннях юриста.
Педагогічна культура юриста передбачає його внутрішню зібраність при виборі лінії поведінки. Адже перше враження громадянина про юриста досить часто буває остаточним. З перших хвилин зустрічі юрист активно чи пасивно піддаєть ся перевірці на витримку, кмітливість, дотепність, інтелекту альність. Його постава, вираз очей, тон бесіди безпосередньо впливають на зміст висловленого.
Педагогічна культура - це також належне володіння культурою професійної мови, дотримання мовленнєвого етикету. У мовленні застосовуються і несловесні елементи -міміка, жести, поведінка тощо. Вони також виконують ко мунікативні функції і формують певний мовленнєвий етикет юриста. Таким чином останній можна розглянути як пове дінку юриста загалом.
Сутність педагогічної культури становлять: загркавленість населення у сповідуванні правових норм, вміння визначити якість та обсяг доступного, повчального матеріалу, дотри мання службової таємниці, поєднання правових норм з ду ховними та ін. Головне завдання у педагогічній діяльності юриста - довести людям, чого від них вимагають держава, суспільство, і навчити дотримуватися цих вимог.
Важливим принципом педагогічної культури є почуття. міри. При цьому збільшення вимогливості юриста до членів суспільства не обов'язково спричиниться до більшої поваги з боку останніх. Тут необхідне почуття міри, критерії якого встановити доволі важко. Почуття міри виявляється в деяких тактичних діях юриста, які дають змогу юристові умовно зблизитися навіть з правопорушником. Це своєрідний ігро вий хід, але без ницості. Почуття міри виявляється також в індивідуальному підході до всього юридичного процесу або окремих його стадій. Не менш важливим є налагодження ділового партнерства, що дає змогу юристові поводитися зі злочинцем як з рівним. Так чи інакше почуття міри досить точно характеризує ступінь педагогічної культури юриста.
Логіка юридичної діяльності вимагає як принциповості, так і поступливості у деяких питаннях. Цей принцип педа гогічної культури зумовлений тим, що службова діяльність працівників побудована на справедливій принциповості, на встановленні істини й прийнятті правильних рішень. Важли вим для професії юриста є вміння виділити основне й друго рядне. Педагогічна майстерність спонукає правника бути принциповим у значному й поступливим у малому. Юрист в окремих випадках може виявляти податливість (особливо тоді, коли його впевненість необгрунтована) або більше орі єнтуватися на компроміс. Така поведінка не означає нехту вання деякими правопорушеннями чи всепрощення. Просто професійна тактика вимагає відступів задля розв'язання ос новних правових завдань.
У педагогічному впливі на населення присутня певна експресивність. Юрист не може обійтися без почуття гумо ру. Це, з одного боку, підкреслює його доступність, емоцій ний стан, а з іншого - психологічно готує тих, хто ще внут рішньо не налаштувався сприймати юриста як свого захис ника чи порадника. Сам повчальний тон мало переконує, і не кожен уміє повчати. Але, жартуючи, розповідаючи навіть застарілі банальні історії, юрист має змогу проводити свою правовиховну лінію.
Сутність педагогічної культури юриста реалізується через низку функцій, головними з яких є такі:
• формування здатності педагогічної спостережливості і передбачливості;
' • набуття уміння аргументації юридичних доказів, так тики й етики допиту;
• підвищення культури юридичного діалогу;
• піднесення якості юридичних консультацій;
• досягнення ефективного двостороннього процесу у ви хованні;
• застереження від педагогічного свавілля;
• виховання юридичної активності населення, юридич ної просвіти.
Одна із основних функцій педагогічної культури юриста -формування здатності педагогічної спостережливості та передбачливості. Йдеться про здатність юриста відчути які сні та кількісні зміни у поведінці громадянина, у конкретно му правовому явищі. Зокрема, завдяки спостережливості можна виявити ступінь причетності особи до юридичної справи, тенденції розвитку подій, що відбувалися, зрозуміти психічний стан людини на різних етапах. Взагалі кожний контакт з громадянином юрист розпочинає зі спостереження. Це дає змогу передбачати майбутню поведінку громадянина, прогнозувати перспективу розвитку подій, робити більш об грунтовані юридичні висновки. Загалом з цією функцією педагогічної культури юриста пов'язане своєрідне педагогіч не діагностування поведінки особи в конкретній правовій ситуації.
Важливість такої функції педагогічної культури правни-ка, як набуття уміння аргументувати юридичні докази, так тики й етики допиту, пояснюється тим, що це завдання лише професійними методами не завжди вдається розв'я зати. Володіючи фактами, юрист інколи не в змозі «переко нати» правопорушника у його неправомірних діях. Потрібно вдаватися до педагогічних прийомів (у тому числі й матема тичних методів доведення), етики юридичної діяльності, щоб довести громадянинові його неправоту. Ця своєрідна тактика поведінки фахівця права потребує педагогічного осмислення з тим, щоб успішно розв'язати правове завдання, дати правову оцінку, прийняти правове рішення.
Звичайно, юридична діяльність побудована на правовому спілкуванні. Тому педагогічна культура забезпечує піднесен ня культури проведення юридичного діалогу. У правовому спілкуванні беруться до уваги мотиви, стимули, стратегія, тактика, етика, логіка й прагматика проведення співбесід з учасниками правового процесу. Звідси - важливість форму вання своєрідної логічної культури у правовому спілкуванні, зміст якої спрямований на запобігання перетворенню конф ліктної ситуації у затяжний процес; вибір оптимальних форм інтелектуальної практики ведення юридичного діалогу тощо.
Високий рівень педагогічної культури - необхідна умова становлення юридичної майстерності, досягнення якої пов'я зується із введенням у навчальні плани вищих закладів освіти юридичного профілю спецкурсів з проблем методики та педагогіки правового виховання громадян.
3.6. Естетична культура юриста
Вперше у науковий обіг термін «естетика» ввів (1750 р.) німецький філософ О. Г. Баумгартен. Нині існує багато ви значень цього поняття, які так чи інакше пов'язані з понят тям почуттєвого сприймання людиною реального світу. Ес тетика - наука про природу й закономірності естетичного освоєння дійсності. Загалом - це естетичне пізнання, яке слугує важливим чинником духовності людини.
Між поняттями естетичне пізнання, естетичне сприйман ня, естетичне почуття, естетичне відчуття існує різниця. Ес тетичне пізнання відбувається на основі естетичного сприй мання через зір, слух, дотик, що є первинним у пізнанні.
Естетичне сприймання, естетичне почуття - різні форми відображення навколишньої дійсності. Естетичне відчуття формує естетичне почуття як тонку духовну структуру лю дини. Але пізнання, як і почуття, потребує інтелектуальної діяльності людини, оскільки необхідними є певні розумові процеси: запам'ятовування, аналіз, синтез та ін. Крім цього, для почуття й пізнання необхідний вияв людської душі. Ре зультатом емоційного сприймання є емоції, почуття.
Предметом дослідження естетики вважають мистецтво, яке (за Арістотелем) є однією із п'яти (включно розум, муд рість, науку, розсудливість) властивостей духу. Поширене твердження, що мистецтво — це естетичне освоєння світу в процесі художньої творчості - особливого виду людської діяльності, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів.
Основними естетичними категоріями є гармонія і міра, прекрасне й потворне, піднесене й низьке, трагічне і комічне, які у процесі історичного розвитку можуть змінюватися. Але однією з універсальних форм буття матеріального світу у людській свідомості є краса, яка розкриває естетичний смисл явищ, їхні зовнішні і (або) внутрішні якості, що викликають насолоду, моральне задоволення. Краса має свої закони: дія ти відповідно до інтересів, потреб, запитів, зручностей ін ших, на основі чого формуються суспільні відносини. Красу потрібно шукати в єдиній великій книжці - Природі. Зрозу міло, що найвищим рівнем краси є прекрасне.
До чинників, які формують рівень естетичної свідомос ті, традиційно відносять естетичне почуття, естетичний смак, естетичний ідеал. Тобто йдеться про формування певної культури, зокрема естетичної. Естетична культура - це сукуп ність естетичних цінностей, які існують в суспільстві, спо соби і засоби їх створення та освоєння, хоча сама естетика є наукою про становлення чуттєвої культури людини.
Зауважимо, що поняття «естетична культура» ширше, ніж поняття «чуттєва культура». Зокрема, чуттєва культура сто сується лише людини, а естетична - ще й суспільства. Для визначення естетичної культури особи потрібен інтегратив ний підхід з урахуванням почуттєвого та раціонального.
Зрозуміло, що естетична культура, як і естетика в ціло му, має різні види, виходячи з певних ознак. Нас насампе ред цікавлять професійні ознаки, тобто естетична культура юриста, яка Грунтується на почуттєвому праві, правовій естетиці.
Специфіка службової діяльності юриста полягає загалом у тому, що відбувається інтеграція почуттєвого та раціо нального, тобто виникає своєрідний діалог між ними, на ос нові якого сприйнята інформація входить у почуття чи за лишається на чуттєвому рівні, без дії вищих психічних про цесів. Отже, маємо справу з двома аспектами естетичної культури: зовнішнім і внутрішнім. Звичайно, більш цінним для професійної діяльності є внутрішній аспект. Тому ви правданим у багатьох випадках є поняття «естетично-по чуттєва культура юриста». Саме такий вид культури ми об рали об'єктом дослідження.
Під естетичною культурою юриста розу міється почуттєвий вплив «діалогу мисте цтва» і законів краси у правовій естетиці на формування професійної правосвідо мості фахівця-юриста та його поведінку з метою пізнання та кваліфікованого вирі шення ним правових ситуацій.
Розглянемо складові елементи естетичної культури юрис та та механізм їхньої дії. По-перше, «діалог мистецтва» і за кони краси певним чином впливають на формування право свідомості юристів. Цей вплив відбувається лише у правовій естетиці, тобто в правовому колі, у полі професійної діяль ності юриста, де власне потрібна його професійна правосві домість. Крім цього, він здійснюється на почуттєвому (дуже витонченому) рівні, оскільки естетичне сприймання право вих явищ відбувається через органи почуттів.
Ми виходимо з того, що мистецтво є провідним компо нентом естетичної культури юриста, адже воно виникло з потреб людини як засіб усвідомлення себе у світі, своїх зв'язків з навколишнім середовищем. Воно створює особли вий духовний світ людини - світ краси та емоцій.
Естетика є філософією мистецтва, морфологією мистецтва, його методологією. Естетика вказує шляхи формування до сконалої людської чуттєвості. Дія мистецтва на людину ду ховно підносить її з одними якостями (в тому числі свідоміс тю), а опускає з іншими, більш якісними. Мистецтво є своє рідним зором і слухом, а це не може не торкнутися душі юриста. Але найбільша роль мистецтва у формуванні право свідомості полягає в тому, що воно активізує суспільну ко мунікацію, ніби примушує розмовляти з людиною. Таким діалогом, зокрема, є естетичне переживання. Мистецтво не сумісне з шаблоном, копіюванням. Воно є самостійним ви твором людського духу.
Наголосимо, що саме мистецтво активно впливає на фор мування у юриста правового почуття. Тонка духовна сут ність сприяє тому, що воно краще пізнається у правовому явищі, вносить у правосвідомість не виражені словом відтін ки почуття, а це своєю чергою підвищує ефективність про фесійного розв'язання складних суспільних і особистих проб лем.
Естетичне пізнання правового явища має незавершену форму: передчуття, інтуїція, здогадки, асоціації тощо. Їх вплив виявляється насамперед у сфері підсвідомості, яка ак тивізує свідомість, у тому числі правосвідомість (наприклад, музика як вид мистецтва може давати імпульс до інтерпре-таційної свободи вибору рішень). Естетична цінність право свідомості юриста формує творчий дух, забезпечує варіантну (але правомірну) професійну поведінку, не допускає спро щених дій, схематичної чи поверхової «правосвідомості».
Під дією діалогу з мистецтвом у підсвідомості юриста «програмується» зворотний потік почуттів і думок, який по зитивно впливає на його професійну діяльність. Юрист більш свідомо оцінює правову ситуацію, яку розглядає. Від бувається переосмислення набутих раніше правових знань, краще засвоюються нові відомості з юриспруденції.
По-друге, складовим елементом естетичної культури юрис та можна визнати почуттєвий вплив законів краси у правовій естетиці та формуванні професійної правосвідомості. На самперед підкреслимо буття краси, адже юристові (як і кож ній людині) для духовно-естетичного розвитку потрібно здійснювати професійну діяльність за цими законами, твори ти за законами краси, яка, як відомо, врятує світ.
Красу треба вміти бачити, чути і до того ж знати, що це поняття змінне. Критеріями відчуття краси може бути реак ція заінтересованих осіб та власне сумління. Головним джере лом краси є правосвідомість юриста. Звісно, треба врахо вувати, що, по-перше, знання юриста про теоретичне існу вання законів краси у Всесвіті позитивно впливає на форму вання його правосвідомості, по-друге, намагання здійсню вати професійні дії за законами краси залежить від рівня правосвідомості юриста. Іншими словами, у першому ви падку первинним є закон краси, а у другому - правосвідо мість. Така взаємозалежність краси і правосвідомості сприяє налагодженню суспільних відносин.
Варто зіставити також поняття краси та істини у юридич ній практиці. Дослідники доводять, що спорідненість краси та істини в цілісному перетворенні людини і світу спричинюється до просвітлення душі, а значить, до профілактики правопорушень, налагодження цивілізованого правопорядку у суспільстві.
Почуттєвий вплив законів краси на правосвідомість юри ста формується також під дією законів, нормативно-право вих актів тощо. Але якість правового почуття залежить від джерела краси, яка закладена у правові норми. Так, можна стверджувати, що вагомим джерелом краси професійної правосвідомості юриста є римське приватне право, а також історико-правові пам'ятки, які мають духовну цінність та світове значення. Своєю логічністю, універсальністю, мак симальною наближеністю до досконалості ці документи мо жуть розглядатися як приклад правової естетики, слугувати орієнтиром у формуванні правового почуття.
Однак найдосконалішим джерелом краси є природні зако ни (закони Всесвіту). Саме вони повинні міцно увійти в норми професійної діяльності юриста, у його службовий етикет. Ес тетична культура (краса) закладається у зміст службового ети кету юриста лише тоді, коли цей етикет відображає природ ний стиль поведінки, у якій нема нічого зайвого, штучного, несумісного. Саме за зовнішніми діями юриста можна судити про красу його внутрішньої культури (як спеціаліста).
Поряд з красивим існує прекрасне. Ці поняття дещо різні. Прекрасне - це найгарніше. Воно - більш широке поняття. Красива чи прекрасна людина - все залежить від рівня духо вності, професійної майстерності та природної закономірно сті її поведінки. Тому доцільно говорити про логіку існуван ня прекрасного у службових діях юриста.
Професійна правосвідомість як елемент естетичної куль тури юриста випливає з естетичної свідомості. Остання, як правило, стає джерелом правосвідомості. Під естетичною свідомістю особи розуміють особливий духовний стан, який характеризує естетичне ставлення людини або суспільства до дійсності. Естетична свідомість становить певний ком плекс почуттів, уявлень, поглядів, ідей і має такі складові елементи: естетичне почуття, естетичний смак, естетичний ідеал, естетичну теорію.
Зупинимося докладніше на значенні естетичного смаку для юридичної діяльності. Естетика є критикою смаку, а сут тєвим естетичним фактором смаку виявляється почуття за доволення, яке супроводжує споглядання прекрасного. Есте тичний смак юридичної орієнтації формується на практиці, у процесі професійної діяльності, хоча й залежить від характеру правника, рівня його загальної культури та вихованості, пев них звичок тощо. Проте у будь-якому випадку смакові оцін ки юридичної діяльності мають бути раціонально обґрунто вані. Юрист діє в межах закону та правового почуття, і його професійні смакові якості повинні перебувати у правовому полі, під впливом духу права.
Зрозуміло, що естетично-правовий смак має індивідуаль ний характер, отже, можлива поява деформованого, спотво-' реного смаку. Наприклад, юрист може отримувати насолоду від того, що продемонстрував свою владу, застосував силові засоби, які не були адекватними в даній правовій ситуації. У , подібних діях відсутня естетична культура, оскільки вони спрямовані на порушення рівноваги або на її невстановлен-ня. Крім цього, юрист, естетично-правовий смак якого спотворений, не в змозі глибоко пізнати правове явище. Його зусилля спрямовуватимуться на несправедливість, неправильне розуміння сутності внутрішнього імперативу службового обов'язку, формування негативної естетичної свідомості. Діалог мистецтва і закони краси діють на юриста саме у полі правової естетики, яку доцільно розглядати як ужиткову естетику, оскільки будь-яка сфера трудової діяльності має 1 своє естетичне забарвлення. Правова естетика полягає в ін-I теграції естетики з досягненнями правових наук. Така інте грація випливає з того, що у праві є естетичні надбання, ес тетична цінність, естетичні компоненти. Естетична позиція права висвітлює своєрідне естетичне реагування з боку юри ста. Адже йому часто доводиться виступати у різних ролях:
психолога, педагога, культуролога, філософа, дипломата, актора тощо, які формують окремі види ужиткового профе сійного мистецтва. А об'єднує ці ролі почуттєва, естетична культура правника. Тобто право систематизує естетичні ви моги до особи юриста, і юридична діяльність вбирає у себе естетичні (почуттєві) відносини права. Тому, виходячи з ес тетично-правових властивостей юридичної діяльності та ес тетичної практики юриста, потрібно правильно оцінювати естетичні властивості права.
Отже, у правовій естетиці чільне місце посідає діалог різ них видів культур і мистецтва. Щоб ефективно реалізувати І правові норми на практиці, всебічно пізнати правове явище, треба цілеспрямовано естетично (почуттєво) впливати на юридичну діяльність, на формування високого рівня профе сійної правосвідомості фахівця права.
Принципи естетичної культури юриста відображають ті ь естетичні позиції, без яких немислима юридична діяльність, яких треба дотримуватися на практиці.
До основних принципів естетичної куль тури юриста належать: юридична гармо нія, естетична домінанта, феномен твор чої волі, юридична алегоричність, профе сійна мажорність, службовий дизайн.
Принцип юридичної гармонії випливає із загальної гар монії як філософсько-естетичної категорії. Він означає висо кий рівень відповідності юридичної діяльності природній досконалості, що породжує професійну красу. Адже юрист, який діє в гармонії з навколишнім середовшцем, сягає вічних нетлінних духовних цінностей і краще пізнає правове явище, яке йому доводиться досліджувати. За допомогою цього принципу він завжди може виявити штучну руйнацію, по рушений природний баланс, асиметрію у правовому явищі. Таємничість вічного прагнення існувала постійно, що сти мулювало споглядання. І у юриста з'являється бажання до сягти краси й гармонії у суспільному розвитку. Така насоло да дає поштовх до активного пошуку причин появи негатив них правових явищ у громадському житті.
Звідси актуальність такого принципу естетичної культури юриста, як естетична домінанта, що підкреслює досить складний зв'язок естетики з психологією. Цей принцип влас тивий мистецтву, сфера якого слугує апробацією законів психології. Однак психологічні методи аналізу мистецтва не дають змоги всебічно розкривати його природу і сутність. Це - завдання естетики. Оскільки професійна майстерність юриста є певним видом мистецької діяльності, то психологі чні закони діють і в цьому випадку, створюючи відповідну психотерапію. Так, у людини може вироблятися безумовно-умовний рефлекс на позитивні дії, який стимулює бажання здійснювати пошук, нейтралізуючи при цьому навіть природ ні потреби (сон, їжу, відпочинок). Така фізіологічна власти вість дістала назву принципу домінанти, прихованої домі нанти, прихованого рефлексу. Це означає, що високий рівень естетичної культури без такого принципу обійтися не може. Поштовхом до нього є бажання пізнати красу правового явища й отримати естетичну насолоду від професійних дій.
Однак професійну творчість юриста стимулюють й інші чинники. Важливою є внутрішня, вроджена, безмежно силь на творча воля [83, с. 337]. Творча воля може розглядатися і як мотивація професійної діяльності юриста. Адже шлях до пізнання правової істини через емоційно-правове почуття, через сильну дію естетичної культури неминуче веде до влас ної творчості. Особиста гідність, відчуття соціальної значи мості власної юридичної діяльності стимулюють правника до пошуків естетичних засобів самореалізації. Власне фено мен творчої волі юриста спрямований на досягнення гармо нії у правових відносинах, а не на власну вигоду.
Правда, можна говорити і про розумну потребу біологіч ного існування, але вона не повинна домінувати. У протилеж ному випадку сприйняття правового явища буде однобіч ним, у ньому не виявлятимуться естетичні категорії. Підпо рядковуючи свої дії постійному творчому пошуку й піз нанню правових явищ, юрист тим самим виявляє власний естетичний потенціал. Проте за відсутності сприятливих ес тетичних обставин ресурси вольових зусиль можуть вичер пуватися і потенціал творчої волі буде бездіяльним. Звичай но, розраховувати на зовнішні сили, на піклування сторонніх осіб потрібно, але відносно. Найголовніше полягає у фено менальній напруженості власної творчої волі, незважаючи на можливі негативні зовнішні впливи.
Проаналізуємо такий принцип естетичної культури прав ника, як юридична алегоричність. Відомо, що Феміду - бо гиню правосуддя, зображають жінкою із зав'язаними очима й шальками терезів як символ безсторонності. Лише ізолю вавшись від негативного впливу сторонніх осіб, юрист може встановити природну рівновагу, естетично-правову пропор цію. Алегоричність, мистецькі умови доволі часто трапляю ться в юридичній діяльності. Досить згадати систему дорож ніх знаків, форму одягу юристів різних спеціальностей, но мерні знаки автотранспорту, іншу правову символіку. Ця естетично зафіксована інформація загальнодоступна і більш зрозуміла, ніж словесна. Вона легше засвоюється юристом, активізує процес вироблення версій, створюючи тим самим сприятливі умови для пізнання правових явищ, встановлення логічних зв'язків між його мікрочастинами.
З аналогічної причини важливий і принцип професійної мажорності, що забезпечує піднесений настрій юриста, приносить радість від естетичного впливу тощо. Такий психічний стан може виникнути під впливом музики, теат рального спектаклю, кінофільму, жартів. І це зрозуміло, адже мистецтво має здатність викликати естетичні пережи вання, уявлення та спонукати до появи нових версій. Такі естетичні контрасти часто стають підґрунтям для перцю-відкриття частин незнайомого світу. Професійна мажор ність як безкорислива допомога юристові є своєрідною ес тетичною терапією.
Принцип службового дизайну — своєрід ний естетичний феномен духовної куль тури юриста — нині особливо актуальний.
Дизайнерська активність пов'язана з прагненням набли зити естетику українського дизайну до рівня світових взір ців. З огляду на це набуває значення вміння юриста застосо вувати у своїй роботі закони колористики. Про це вміння свідчить насамперед оформлення службового кабінету, в якому юристові доводиться перебувати іноді чи не половину доби. Відомо, що кольори по-різному впливають на людину, позначаються на її самопочутті, емоціях, поведінці, навіть можуть призводити до незрозумілої, на перший погляд, змі ни пульсу та кров'яного тиску. А знання законів колористи ки допомагає уникнути стресових ситуацій. Отже, колір, йо го гармонійність є чинником, стимулятором духовного здо ров'я і взагалі окрасою життя. Тому робоче місце, що враховує особисті риси, темперамент працівника, зокрема юриста, й не порушує природної кольорової гармонії, акти візує виконання службового обов'язку.
Багатогранний зміст естетичної культури юриста виявляється в її функціях, основ ними з яких є: формування естетичних принципів юридичної діяльності, підне сення рівня правового почуття юриста, подолання стандартного юридичного мис лення, вплив на виховання суб'єктів пра ва, розвиток ритуально-обрядової куль тури у юридичній практиці, наповнення і систематизація юридичного досвіду.
Розглядаючи функцію формування естетичних принципів діяльності, наголосимо, що йдеться про розв'язання акту альних правових проблем. Зауважимо, що, цінним є естети чне освоєння службового обов'язку. Тобто насолода від ви конаної юридичної дії, від справедливого влаштування долі людини, від кваліфікованої і реально наданої юридичної по слуги та ін. Торжество справедливості, її відновлення сприяє створенню природного балансу у суспільних відносинах, повертає попередню красу взаємостосунків. Ця функція спрямована на розв'язання естетичних суперечностей у юридичній діяльності. Буває так, що деколи яскраві роман тичні уявлення про професію юриста призводять до розчару вання. А естетична культура допомагає початківцю-юристу відновити попередню уявну красу професійної діяльності, але на раціональній і почуттєвій основі з обгрунтуванням естетичних форм юридичних дій.
Естетична концепція юридичної діяльності сприяє вироб ленню у правника вміння описати правове явище, викорис товуючи почуттєвість, зокрема колір, запах, смак. Це має важ ливе значення для прийняття правильного судового рішення. Крім цього, у юриста формується певне естетичне сприйнят тя, що активізує аналіз скоєного правопорушення.
Функція піднесення рівня правового почуття юриста по в'язана із професійною майстерністю. Адже естетична куль тура викликає настільки глибокі почуття до права, обов'язку, справедливої рівноваги, що це змушує юриста знаходити законний вихід із конкретної ситуації, оскільки естетична культура формує такий душевний стан, який допомагає уни кати несправедливих правових дій.
Безумовно, правове почуття юриста суттєво зумовлюєть ся філософським осмисленням сенсу земного життя, приро дних законів розвитку суспільства. Естетична культура під носить правове почуття до розуміння вічної таємниці краси, тобто таємниці самого життя.
Подолання стандартного юридичного мислення як функ ція естетичної культури значною мірою є наслідком естети зації юридичної діяльності засобами мистецтва. Наприклад, телебачення таїть у собі загрозу стандартизації мислення. Проте під дією інших видів і жанрів мистецтва у юриста формується естетичне сприйняття дійсності. Естетична куль тура несумісна з одноманітністю, навпаки, вона стимулює бажання досягати майстерності у професійній діяльності.
Особливий інтерес становить функція впливу на вихован ня суб'єктів права. Для юриста важливим є те, що через ес тетичний вплив і насолоду активізуються виховний вплив, інформація, пізнання, передавання досвіду, аналіз стану сві ту тощо. Це дуже важливий момент у пізнанні. Адже саме мистецтво розширює наші уявлення про Всесвіт і своєю чер гою облагороджує професію юриста.
Юридична діяльність передбачає обов'язкові ритуали, обряди, г^еремонії. Важливо, щоб вони здійснювалися за за конами естетики, формували відповідну ритуально-обрядову культуру, що певною мірою регулюється нормативно-право вими актами. Ця функція естетичної культури виховує по чуття відповідальності юриста перед державою і народом, почуття внутрішнього імперативу службового обов'язку. Естетично-емоційне сприйняття ритуалу через сферу підсвідомого позитивно впливає на свідоме, формуючи високий рівень правосвідомості.
Нарешті, естетична культура наповнює і систематизує юридичний досвід правника. Ця функція ніби доповнює есте тичними почуттями професійні якості і у такий спосіб спри яє розвиткові аналітичного мислення, здатності використо вувати набутий почуттєво-емоційний потенціал з метою оп тимального врегулювання правових відносин у суспільстві.
Сутність естетичної культури найповніше визначив Сок-рат: красивим є те, що найкраще відповідає своєму призна ченню.
Отже, естетична культура юриста повинна відповідати законам краси, гармонійності, згідно з якими відбуваються позитивні зміни у внутрішньому світі людини, в тому числі й правопорушника. Естетичне світосприймання, здатність засвоїти здобутки естетичної культури, взаємодія почуттєво го і раціонального у діяльності юриста є чинниками ефектив ного регулювання правовідносин в Україні.
Р о з д і л 4
АСПЕКТИ ПРОФЕСІЙНОГО ПОЧУТТЯ ЮРИСТА
4.1. Інформаційна культура юриста
Інформація - ефективний засіб регулювання суспільних процесів. По суті, «інформація» - філософське поняття, яке"" істотно відрізняється від понять «відомість», «повідомлен ня», «дані», «новини» тощо. Функціональність інформації передбачає її одержання, використання, поширення, збері гання, що становить зміст інформатики як науки.
У Законі України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію» вказується, що інформація - це документальні або публічно оголошені відомості про події та явища, які відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середо вищі. Звідси випливають певні властивості інформації - ко рисність, повнота, достовірність, новизна, цінність - які під креслюють особливе ставлення до будь-яких відомостей чи повідомлень. Для юриста особливе значення має така влас тивість інформації, як достовірність. У юридичній практиці трапляються випадки, коли під виглядом подачі достовірних фактів через ті чи інші причини насаджується дезінформація. Тоді юрист повинен вдатися до реінформації, тобто віднови ти природну достовірність фактів.
Функціонування інформації пов'язане з такими основни ми поняттями: інформаційна діяльність, інформаційний запит, документ в інформаційних відносинах, інформаційна продук ція, інформаційна послуга, інформаційні потоки, інформа ційні бар'єри, інформаційний потенціал, інформаційний ре жим, інформаційні системи, інформаційні процеси, інформа ційний фонд.
Інформаційну діяльність треба розуміти як сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави [16, ст. 12, п. І]. Під інформаційним запитом розуміється звернення, вимога про надання можливості ознайомитися з офіційними докумен тами. Документи в офіційних відносинах - це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, викорис тання й поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві. До інформаційної продукції належать матеріалізовані результа ти інформаційної діяльності, призначені для задоволення інформаційних потреб громадян, державних органів, під приємств, установ, організацій. Інформаційна послуга -це здійснення у визначеній законом формі інформаційної діяльності з доведення інформаційної продукції до спожи вачів, щоб задовольнити їхні інформаційні потреби [16, ст. 12,27,32,40,41].
Зрозуміло, що інформація має різні види: статистична, масова, правова, інформація про особу [16, ст. 18].
Правова інформація - це сукупність документальних або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, пра вопорядок, правопорушення, боротьбу з ними та їх профіла ктику [Іб.ст.22]. Отже, правова інформація має широкий зміст, що пояснюється чисельністю об'єктів і джерел.
Уся правова інформація, як зазначається у Законі Украї ни «Про інформацію», за характером джерел поділяється на дві основні групи: офіційну й неофіційну. Офіційна правова інформація міститься в документах трьох видів: норматив них, правозастосовних і статистичних. Її джерелом є держа вні органи й посадові особи. Така інформація має велике значення у державотворенні. Наприклад, на сучасному етапі враховується історична практика, яка відображає об'єктивні умови розвитку українського народу. Неофіційна правова інформація міститься у матеріалах наукових досліджень, лекціях, доповідях з правової тематики.
Офіційна та неофіційна правова інформація різняться ме тою, властивостями. Якщо для першої обов'язковою є пов нота, то для другої ця властивість не є обов'язковою.
Інформація поділяється на відкриту та з обмеженим до ступом.
Обмеження права на одержання відкритої інформації не допускається законом.
Для здійснення окремих форм державної діяльності від критої інформації недостатньо. Для цього потрібна інформа ція з обмеженим доступом, яка поділяється на конфіден ційну й таємну. Вважається, що конфіденційна інформаг^ія -це відомості, якими користуються й розпоряджаються фізи чні чи юридичні особи, котрі поширюють їх на власний роз суд відповідно до умов, здебільшого передбачених законом [16, ст. ЗО, п. 2]. До таємної інформації належать відомості, які містять передбачену законом таємницю. Її розголошення забороняється, оскільки це може завдати значної шкоди сус пільству, державі, особі [16, ст. ЗО, п. 5].
Отже, процес одержання, використання, поширення й зберігання інформації регулюється певними вимогами, які забезпечують її функціонування. Юрист повинен володіти певною інформаг^йною культурою, що впливає на його про фесійну діяльність.
Інформаційна культура юриста — це ступінь володіння належним обсягом інфор мації для забезпечення прав і свобод гро мадян, вміння одержати й ефективно ре алізувати її у юридичній діяльності.
Інформаційна культура юриста певною мірою пов'язана з іншими видами культур — правовою, національною, духов ною, політичною, моральною, інтелектуальною, психологіч ною, педагогічною, естетичною, логічною, технічною тощо.
Функціонування інформаційної культури юриста доціль но розглядати за основними видами інформаційної діяльнос ті: одержання, використання, поширення та зберігання. Від повідно до цього функціонування інформаційної культури юриста визначають принципи одержання інформаг^ї: права на інформацію, достовірності, точності, повноти, необхід ності, корисності.
Так, принцип права на інформацію полягає в тому, що кожен юрист має змогу отримати необхідну йому інформа цію. Для цього існує достатньо доступних джерел інформа ції. Однак це право забезпечується лише щодо відкритої ін формації, а для інших видів - кількість споживачів (навіть серед юристів) обмежена. Крім цього, відсутність належного рівня комп'ютеризації значно обмежує можливість отримати інформацію.
Достовірність і точність як принципи забезпечуються повнотою інформації, своєчасністю її одержання і тісно по в'язані з повнотою її надання. Також цей принцип прямо за лежить від інтелекту реципієнта. Тут мають значення уміння вибрати достовірну й точну інформацію, здатність абстрагу ватися від власних емоцій, симпатій та антипатій, фактор часу, використання різноманітних джерел інформації, сум лінність реципієнта та ін.
Принцип необхідності орієнтує на вибір серед інформа ційних потоків саме такої інформації, яка потрібна для конк ретної справи. Нагромадження великої кількості будь-якої інформації значною мірою впливає на психіку юриста, не дає змоги зосередитися на головному, призводить до розсія ності. Тобто можна говорити про ступінь необхідності одер жання інформації (адже деяка інформація може знадобитися на короткий час). Тут має значення пам'ять юриста, здат ність зосередити основну увагу на необхідній інформації (другорядну інформацію потрібно розглядати як окремий випадок).
Наголосимо, що не вся необхідна інформація є корисною. У деяких випадках інформація, яку треба було б отримати, може зашкодити людині. Тобто корисність інформації лоя льно розглядати у контексті конкретної інформаційної сис теми з метою розв'язання конкретного правового завдання.
Функціональність інформаційної культури юриста суттє во зумовлюють принципи справедливості, раціональності, доцільності.
Суть принципу справедливості полягає в тому, що вико ристовувати інформацію потрібно, не приховуючи окремих відомостей і не применшуючи їхньої значущості. Правиль ний розподіл інформації сприяє ефективному задоволенню інформаційних потреб, підвищенню інформаційної культури як юриста, так і населення. Однак на практиці цього досяг нути важко, оскільки інколи негативну роль відіграє суб'єк тивний чинник, особиста моральна чи навіть матеріальна зацікавленість.
Із тактичних міркувань використання інформації може здійснюватися певними дозами, економно, ефективно. Зна чення принципу раг^іональності особливо зростає у випадку недосвідченого споживача-юриста. Важливо правильно ре гулювати дозування враховуючи наступність, послідовність, що сприятиме поступовому підвищенню культури викорис тання інформації.
Часто у використанні інформації на перший план висту пає доцільність. Завданням цього принципу є застереження юриста від отримання того чи іншого виду інформації. При цьому вдаються до з'ясування мети використання. У випад ку вірогідності при задоволенні потреб інформація видається повно й об'єктивно.
Культура поширення інформації пов'язана також з прин-ципсти вільного обміну, об 'єктивності, відповідальності.
Принцип вільного обміну інформацією - це розповсюд ження, гласність інформації, якою володіє особа. Цей обмін здійснюється різними шляхами, в будь-якій формі, за допо могою різних інформаційних джерел. Практично не існує обмежень у поширенні інформації, але за умови, що це не суперечить чинному законодавству. Тим більше, що обмін інформацією - необхідний процес в інформаційній діяльнос ті. В іншому випадку знижується рівень інформативності спілкування, втрачається зворотний зв'язок. Для розвитку інформаційної культури юриста потрібен систематичний та вільний обмін інформацією.
Принцип об 'єктивності культури поширення інформації забезпечує її правдивість, відповідність реальній дійсності. Тобто поширення інформації тісно пов'язане з вірогідністю подій, правильним розумінням ситуації, що запобігає дезін формації та інформаційному галасу. У юридичній практиці такий принцип часто порушується. Як правило, причиною цього є боротьба за першість використання інформації, коли фактор часу вважається головним, отже, ігнорується необ хідність перевірки вірогідності інформації.
Відтак, вільний обмін інформацією передбачає відпові дальність за її об'єктивність чи порушення таємності. Кож на особа, поширюючи інформацію, зобов'язана керуватися гарантією її об'єктивності, в іншому випадку вона скоїть правопорушення. Розповсюдження недостовірної інформації — досить поширене явище, однак відповідальність настає рід ко, що дуже шкодить інформаційній культурі.
Надійність інформації, безумовно, передбачає гарантії забезпеченості збереження належного стану інформації та її матеріальних носіїв, забезпечення її охорони, відповідні пра вила зберігання.
Таким чином, функціонування інформаційної культури юриста значною мірою зумовлюється законністю, етичніс тю, своєчасністю. Законність залежить від видів інформації та режиму доступу до неї. Етичність забезпечується високи ми моральними якостями суб'єктів інформаційних відносин, вимогами загальнолюдських цінностей, моральних кодексів. Це своєрідний захист від моральних збитків, яких завдяки дезінформації можуть зазнати як юристи, так і громадяни. Своєчасність інформації виконує узагальнюючу функцію у процесі її одержання, використання, зберігання.
Інформаційна культура юриста виявляється у відповідних формах, а саме: повсякденному спілкуванні, ознайомленні з матеріалами засобів масової інформації, отриманні офіцій них зведень, інформаційних запитах тощо.
Повсякденне спілкування - це традиційний обмін інфор мацією між людьми. Людське суспільство не можливе у пов ній суті без спілкування. Накопичена таким чином інформація передається від покоління до покоління. Загалом це від повідає вимогам повноти правової інформації, що суттєво визначає ефективність професійної діяльності юриста.
На розвиток інформаційної культури суспільства знач ною мірою впливають засоби масової інформації. Проте є підстава говорити про рівень об'єктивності задоволення ін формаційних запитів населення. Засоби масової інформації не завжди використовують достовірні джерела. В деяких ви падках вони зорієнтовані на односторонній безадресний зв'язок. Така інформація, а точніше, дезінформація, знижує рівень інформаційної культури суспільства.
В інформаційних взаєминах часто використовуються офі ційні зведення, статистичні документи тощо. Своєчасність і точність інформації, яка міститься в них, має організуюче значення. Ці факти потрібно вміти аналізувати, зіставляти, тлумачити. При цьому важливу роль відіграють компетент ність, інтелектуальна культура суб'єктів інформації.
Одним із видів інформаційних взаємин є інформаційний запит. Його форма (поставлене питання, стиль і тон викла- ' ду, культура оформлення документів) свідчить про певний рівень професійної інформаційної культури. Згідно з прин ципом етичності інформаційний запит повинен бути обґрун тованим, а відповідь — повною й достовірною.
Чинники морально-правової відповідальності стосуються інформації з обмеженим доступом, яка передбачена законом. Низький рівень професійної культури у юриста, допущеного до такої інформації, завдає значної шкоди як правоохоронній діяльності, так і державі загалом.
Між інформаційною культурою та соціальними явищами існує взаємозв'язок. У суспільстві виявляються певні функ ції розуміння сутності інформаційної культури, передусім теоретико-пізнавальні та практично-ужиткові. Перші - спря мовані на пізнання, теоретичне вивчення закономірностей розвитку інформаційної культури й обгрунтування виснов ків. Другі - сприяють розвиткові інформаційного законодав ства, вдосконаленню діяльності посадових осіб, раціоналіза ції інформаційних процесів, підвищенню загальної культури громадян та ін.
У формуванні професійної культури юриста важливу роль відіграють і теоретико-пізнавальні і ужиткові функції. Од нак тільки останні дають змогу повною мірою оцінити рівень професійної культури, охарактеризувати її зовнішній аспект.
До ужиткових функцій інформаційної культури належать гуманістична, управлінська, комунікативна, орієнтаційна, режимна, а також функція моральної та юридичної відпо відальності.
Гуманістична функція зорієнтована на захист прав лю дини. Насамперед це стосується захисту Української держа ви, недоторканності її кордонів, недопущення посягань на волю народу. Тут достовірність та повнота інформації зумов лює дії осіб, забезпечує захист основних прав громадян Ук раїни як на території власної держави, так і в міжнародному аспекті. Різноманітними шляхами надходить численна ін формація про нашу країну, що потребує спеціального куль турологічного аналізу. Гуманістична функція передбачає охо рону й захист державно-конституційного ладу України.
Інформаційна культура органічно пов'язана зі створенням умов для формування й діяльності органів державної влади, розв'язання глобальних господарських й наукових проблем. Проте інформацією державної ваги, як правило, володіють особи, які обіймають керівні посади. Тому можна стверджу вати, що становлення керівника починається з уміння вико ристовувати інформацію в адміністративній діяльності. Про фесійна культура керівника - це насамперед його інформа ційна культура. Отже, ефективність управління на різних рів нях, у тому числі правовою сферою суспільства, залежить від професійної культури керівника, уміння ефективно викорис товувати інформацію при виконанні службових обов'язків.
Комунікативна функція інформації забезпечує спілку вання суб'єктів права, яке повинно здійснюватися на куль турно-моральних засадах.
У юридичній практиці доволі часто доводиться одержу вати й поширювати інформацію лише для особистого оріє нтування. Це актуалізує моральну і правову відповідальність осіб, які користуються цією інформацією, оскільки вона вті люється у життя за потребою.
У жодних інших суспільних ятш,а\ режимна функція не має такого значення, як в інформаційній культурі. Вважаєть ся, що кожна інформація потребує певного режиму зберіган ня. Йдеться не тільки про інформацію з обмеженим досту пом, а й про будь-яку іншу. Тобто володіння професійною, діловою, виробничою інформацією передбачає специфічну систему її захисту, раціональне використання й поширення. Впорядкованість обігу інформації, своєчасність її обнароду вання є виявом характерного для юридичної практики ін формаційного бар'єра (режимності), який передбачає право ву і моральну відповідальність правників.
Моральна відповідальність розуміється як втілений у загальнолюдських цінностях й забезпечуваний громадським осудом моральний обов'язок юриста визначити правомір ність позбавлення певних вартостей, що йому належали, у випадку порушення ним встановлених правил інформацій них відносин. А правова відповідальність - це закріплене у чинному законодавстві та забезпечене державою примусове позбавлення правопорушника-юриста певних прав. Тому одним із обов'язків суб'єктів інформаційних відносин, перед усім юристів, є використання інформації згідно з законом або договором.
Отже, інформаційна і професійна культура юриста взає-мозумовлені. Адже уміння володіти інформацією сприяє професійній діяльності, дає змогу приймати відповідні юри дичні ухвали, передбачати різноманітні ситуації, прогнозу вати правоохоронну діяльність. Крім цього, інформаційна культура потрібна для збереження психічної рівноваги юри ста. Численні інформаційні потоки можуть втомлювати його, призводити до втрати працездатності.
Інформаційна культура юриста є запору кою дотримання законності й правопо рядку, розвитку правосвідомості суспіль ства.
4.2. Економічна культура юриста
Ефективність професійної діяльності юриста закономірно пов'язана з його економічною культурою. Відомо, що еко номіка - це певна система цінностей, яку здобули держава та її народ. Економіка залежить від політики, її стабільність визначає державна політика.
Інтеграція України у світове господарство вимагає еко номічних реформ, які повинні мати правове забезпечення. За роки незалежності прийнято значну кількість законодавчих актів, які регулюють підприємницьку й комерційну діяль ність, визначають правовий статус підприємств та господар ських товариств, правові форми майна державних підпри ємств тощо.
Зрозуміло, виконувати службові обов'язки у такій непро стій економічній ситуації юристові досить складно. Звідси постає потреба передусім глибокого вивчення нормативних документів. Службове становище зобов'язує юриста також по-новому пропагувати основні вимоги державно-еконо мічних законів, правильно застосувати їх у практичній дія льності, запобігати правопорушенням у сфері економіки, не допускати зловживань службовими особами та ін. Крім цьо го, особливі вимоги ставляться до юриста щодо економічної діяльності. Тобто йдеться про своєрідну економічну культу ру службової діяльності як важливу складову професійної культури загалом, незалежно від спеціалізації правника.
У наукових джерелах є спроби визначити економічну культуру. Під нею часто розуміють активну громадську дія льність, спрямовану на використання у практиці економіч них знань, переконань, навичок. Проте, як відомо, зміст еко номічної культури юриста багатогранніший, оскільки вклю чає відповідальність, професіоналізм. Тому доцільно гово рити про вироблення певної моделі економічної культури юриста у сучасних економічних перетвореннях.
Виходячи з цього, розглянемо економічну культуру як рі вень знань економічної теорії та володіння необхідними на виками економічної обгрунтованості професійних дій з ме тою утвердження економічної незалежності України.
Економічна культура юриста передусім передбачає ґрунтовне знання чинного за конодавства у галузі економіки для ефек тивного здійснення економіко-правового регулювання.
З цим пов'язане уміння орієнтуватися в потоці економіч ної інформації, розуміти причини виникнення певного дис балансу в економіці, знати принципи перехідних економіч них форм, економічної політики держави, визначати еконо мічні та культурні права громадян тощо. Економіка, як відомо, може перебувати в тіньовому секторі, що є однією з причин циклічного коливання виробництва. Тому на кожне таке «коливання», як правило, з'являються нові нормативно-правові акти. Тільки високий рівень економічної культури дасть змогу усвідомити вимушений (хоча й невиправданий) і, головне, тимчасовий характер таких правових норм. У процесі реалізації важливо не знищити справді підприємни цьку, комерційну діяльність громадян, не принизити їхньої гідності.
Економічна культура юриста передбачає глибоке знання природних економічних (природно-економічних) законів, які по винні стати моделлю економічних актів, що приймаються державою.
Разом з тим економічна культура юриста є певним відо браженням економічної культури суспільства її стану. Недо тримання природно-економічних законів призводить до не-передбачуваних наслідків, катастроф, катаклізмів. Аналогіч ні мікроекономічні явища часто стають причиною правових явищ, де в основному реалізується службовий обов'язок юриста. Так чи інакше стихійний або активний економічний розвиток суспільства включений у правовий простір.
Економіко-правове регулювання суспільних відносин мі стить фактори правового впливу на виробничий процес. Зро зуміло, що основним тут є сучасне законодавство, яким ке руються юристи державних, фінансових, контролюючих ор ганів, відповідних адміністрацій, інспекцій та ін. Однак навіть значне посилення регулятивних функцій цих та інших державних юридичних органів у галузі економіки не дає від чутного ефекту. Економіко-правове регулювання починаєть ся з розуміння юристом економічного життя громадян, їх нього становища, врахування економічних інтересів людей і підприємств, оскільки суперечливість економічної ситуації часто призводить до правопорушень.
Одним із складових елементів економічної культури юриста є організація економіко-правового виховання насе лення. Адже в політиці, як і в економіці, необхідний плюра лізм думок, можливість діалогу, тому закономірно зростає попит на юридичні консультації у галузі економіки, що свід чить про необхідність впровадження юридично-економіч ного маркетингу.
Важливою ознакою правової культури юриста є економі чна обґрунтованість його професійних дій. Йдеться про осо бистий професіоналізм, використання економічних знань у правовій практиці. Вимогою часу є поява менеджера в юри спруденції, оскільки юрист здійснює управління в економі-ко-правових питаннях. Менеджерська діяльність правника немислима без уміння здійснювати своєрідний економічний розрахунок професійної стратегії. Звичайно, юридичне ме-неджерство відбувається на основі умілого планування всьо го правового процесу, створення умов для рентабельності юридичної і загалом творчої діяльності, вияву власної еко номічної ініціативи.
Не менш важливою в економічній оцінці юридичної дія льності є належна наукова економічна свідомість правника. Вона грунтується на його духовних та моральних якостях. Висока економічна культура юриста запобігає споживацько му ставленню до суспільства, природи, громадянина. Здійснюючи ефективні економічні зв'язки з різноманітними ві домствами, організаірями та безпосередньо з громадянами, юрист сприяє зміцненню національної безпеки держави.
Основними принципами економічної куль тури правника можна вважати такі: ци вілізованість, мобілізованість, компенса-ційність, контрольованість, знання тіньо вого ринку, логічні економічні переко нання, раціональність, діловитість.
Цивілізованість економічної культури юриста означає, що правові рішення в галузі економіки приймаються на фа ховому рівні. Економічна культура суб'єктів права вимагає ґрунтовного знання новітніх економічних технологій. Сучас ний розвиток України саме через відсутність належного рів ня цивілізованості економіки зазнає гальмівних процесів. Проте економічна культура українського юриста пов'язана з такими рисами, як висока працездатність, витривалість, тер плячість. Національний фактор є ефективним резервом ви ходу України з кризової ситуації, духовним джерелом ство рення цивілізованого ринку.
На внутрішні резерви спрямований і принцип мобілізова-ності, покликаний згуртовувати судові та правоохоронні органи з метою економічного піднесення України. Тим са мим виробляються фундаментальні засади для формування української моделі економічної культури юриста.
Принцип компенсаційності економічної культури юрис ти виявляє своєрідне співвідношення між зростанням мож ливостей і станом економічної культури суспільства. Ведучи боротьбу з корисливою злочинністю, юрист може потрапити під вплив певних економічних структур чи окремих соціаль них груп. Запобігти цьому допомагає свідома моральна від повідальність і професіоналізм правників.
Принцип контрольованості відображає державний хара ктер економічної культури юриста. Йдеться про суворий контроль державних органів з метою недопущення будь-яких порушень у справі реформування економічних відно син. Принцип контрольованості грунтується на пріоритеті закону у підприємницькій чи комерційній діяльності, здійс ненні економічних реформ в інтересах суспільства й держа ви, правовому захисті суб'єктів господарювання.
Економічна культура юриста передбачає знання специфіки тіньового ринку. У правника є чимало можливостей отрима ти належну інформацію про те, що відбувається в так званій «тіні», де небаченими темпами збагачуються окремі ділки. Тіньовий ринок, пов'язаний з незаконними операціями в економіці, стримує ринковий механізм, що призводить до негативних тенденцій в економіці та перспективах розвитку України.
Ознаками економічної культури юриста є логіка економі чних переконань, логіка здорового глузду. Сьогоднішня сус пільна ситуація свідчить про численні приклади незаконного розв'язання економічних проблем (рекет, кілери тощо). Ста новлення правової держави має грунтуватися на цивілізова них методах економічного зростання. При цьому важливого значення набуває філософське й логічне осмислення юрис том державотворчих процесів, оволодіння методами еконо мічного переконання.
Тому набуває актуальності принцип раї/іональності, до цільності, економності, адже справжня економіка - це, на самперед, раціональність. Для юриста це означає раціональ ну дію у виконанні службових обов'язків, застосування пра-возахисних заходів впливу на економічні відносини. Непрофесійне виконання приписів закону може призвести до руйнації економічного стану.
Діловитість як принцип економічної культури юриста відображає реальну дію, спрямовану на піднесення суспіль ного розвитку. Передусім це залежить від самого юриста, рівня його духовності, моральності (непідкупності), профе сійної етики.
Відсутність діловитості знецінює профе сійну діяльність юриста і не лише у галузі економіки.
Зміст економічної культури правника охоплює широке коло питань, проникаючи у сутність правових явищ, розкри ваючи закономірності їхнього розвитку. Серед них пошук ефективних правових регуляторів в економіці, пов'язаних з дотриманням фінансової дисципліни службовими особами й громадянами, попередження фінансово-господарських зло вживань у державі.
Пошук ефективних правових регуляторів в економіці зо бов'язує юриста творчо ставитися до назрілих господарських проблем на різних рівнях управління. Адже ефективна еко номічна політика держави втілюється у життя через еконо мічне законодавство. Правові норми, що регулюють еконо мічні відносини, містяться як в загальних, так і у спеціаль них нормативних актах, присвячених регулюванню тільки економічних відносин. У них знаходить відображення полі тика. скерована на використання економічного потенціалу в інтересах розбудови суверенної України. Силами юристів можна значно звузити правове безмежжя у державі шляхом внесення пропозицій, створення ефективної законодавчої основи для регулювання економіки. В той же час юрист по винен прагнути, щоб чинного економічного законодавства дотримувалися всі юридичні та фізичні особи. Особливо це стосується правових норм, які регулюють відносини у галузі мобілізації, розподілу і використання централізованих та децентралізованих фондів.
Важливими функціями економічної куль тури юриста є сприяння дотриманню по даткової дисципліни (ліквідація проблеми неплатежів, пропаганда фінансово-подат кового законодавства, посилення відпові дальності суб'єктів права за невиконання договірних зобов'язань тощо) та перетво ренню тіньової економіки у державну; за побігання негативним етнонаціональним наслідкам міграційних процесів, встанов лення причиново-наслідкових зв'язків між економічними та правовими явищами, формування нового економічного мис лення.
Службовим обов'язком юриста є впровадження нетради ційних (але законних) заходів дотримання податкової дис ципліни, встановлення причин заборгованості перед бюдже том і Пенсійним фондом України. Часто податкова забор гованість підприємств нічим не обґрунтована (через прихо вування доходів від оподаткування), а податкова застава на майно має фіктивний характер. Тому економічна культура юриста є формою утвердження національних інтересів.
З діяльністю юристів щодо недопущення фінансово-господарських зловживань у державі суттєво пов'язане за безпечення максимальної стабільності в економіці. Насампе ред це юридичне обгрунтування доцільності створення різ них економічних структур. Нині почастішали випадки ство рення псевдопідприємств або застосування фіктивного чи навмисного банкрутства з метою «відмивання» та викорис тання коштів не за призначенням. Така «комерційна» модель економічної поведінки здебільшого розрахована на особисте збагачення, ігнорування інтересів держави.
Нелегальний злочинний бізнес уміло використовує як незаконні банківські послуги (у тому числі й грошову ре форму), так і різні державні приватизаційні маневри, цінні папери, інвестиції, бартерні операції, фіктивні ліцензії на вивіз товарів за кордон, свавілля у встановленні цін на про дукцію та послуги, що призводить до пограбування резуль татів праці громадян, підриву національної безпеки дер жави.
Розширення економічної свободи, свободи торгівлі дик тує необхідність виробити адекватне правове регулювання економічної діяльності.
Важливою функцією економічної культури юриста є все бічне сприяння перетворенню тіньової економіки у державну. Це складне завдання для України, оскільки панівний кримі нальний бізнес заснований часто на підривній діяльності ко мерційних банків, випуску необлікованої продукції чи про дажу товарів, прихованих від митного контролю. З економі чною культурою юристів пов'язується захист національної валюти, стабілізація внутрішнього грошового обігу. Адже маніпулювання валютним курсом, непланове використання валютних коштів зміцнює «тіньову» економіку та організо вану злочинність.
Сучасний період характеризується значними міграційни ми процесами. Тому така функція економічної культури юриста, як запобігання негативним етнонаціональним на слідкам міграційних процесів, покликана певним чином ста білізувати економіку України. Йдеться не стільки про укра їнських громадян, які виїжджають за кордон на заробітки (це не від добра), скільки про іноземних мігрантів, запрошених з-за кордону фахівців. Як правило, таке запрошення є наслід ком або причиною особистої вигоди підприємця, а неконт-рольоване тривале перебування мігрантів може позначитися не тільки на соціальній, економічній, а й на криміногенній ситуації в Україні. Тут чітко простежуються негативні етно-національні наслідки: суцільне безробіття, негативний пси хологічний стан безробітних, загрозливе фінансове стано вище більшості сімей тощо.
Небезпеку для економічного розвитку України становить приховане безробіття. Його високий рівень означає недови-користання ресурсів і низькі доходи населення. Так, неопла-чувані тривалі так звані відпустки, неповний робочий день чи тиждень є грубими порушеннями трудового законодавст ва, що зумовлює значні соціально-економічні втрати. Зокре ма, це стосується вимушеної перекваліфікації деяких спеціа лістів, вимушеного формування оновленого рийку робочої сили. Така ситуація вимагає посиленого правового контролю за біржею праці.
Належний рівень економічної культури дає змогу юрис тові здійснювати таку функцію, як встановлення причинно-наслідкових зв 'язків між економічними та правовими яви щами. Адже зниження товарного виробництва стає причи ною розкрадання не тільки збіднілих державних ресурсів, а й власного майна громадян, і економічна «активність» на селення спрямовується у зворотний бік, що зумовлює нову економічну реальність з негативними наслідками.
На шляху поступу України до ринкової економіки сти хійно виникли певні «недоторкані» структури. Особливо це стосується спільних з іноземними підприємств, де не завжди враховуються потреби Української держави та громадян. Тому юристам у цьому випадку потрібно докладати значних зусиль, щоб правовими засобами впливати на економічні процеси.
Формування нового економічного мислення - функція од наково важлива для різних суб'єктів права, у тому числі для юристів. Вона сприяє формуванню економічних навичок та уміння творчої професійної діяльності. Знання законів ринку допомагає правникові професійно підходити до виявлення зловживань у сфері економіки, сприяє виробленню ефектив них засобів їх припинення.
Нове економічне мислення юриста формує відповідну економічну свідомість, фундаментом якої є правосвідомість. Економічне мислення спрямоване передусім на виховання у юриста непохитної віри у власну державу, оскільки перехід від адміністративно-командної системи до ринкової еконо міки - складний і болісний процес, який не має аналогів у практиці світового бізнесу.
Отже, економічна культура юриста допомагає йому глибше зрозуміти суть економічних реформ ринкового ти пу, ознайомитися з основними методами саморегулювання господарства й особливостями розвитку нових форм гос подарювання, що зміцнює економічний і науковий потенці ал України. Економічна культура підвищує ефективність професійної діяльності юриста, ознаками якої є економіч ний аналіз протиправних дій, економічні узагальнення, за хист економічних прав вітчизняного виробника. Своєю чергою це допоможе реально вивести країну з економічної кризи.
4.3. «Акторська» культура юриста
Професіоналізм юриста, як і інших фахівців, котрі працю ють з людьми, об'єктивно передбачає віртуозне виконання службових обов'язків, тобто своєрідну акторську культуру.
Професійну діяльність юриста поєднують з акторським фахом такі елементи, як вироблення певної процесуальної думки, творча уява, прогнозування наслідків юридичного впливу. Тому є підстава говорити про ефективність профе сійно-юридичної гри. Важливою є і внутрішня рівновага між особистістю юриста та його професійною грою.
У чому ж виявляється сутність професійної юридичної гри? Треба визнати, що юристові, як і педагогові, психолого ві, часто доводиться виконувати роль актора, щоб знайти правову істину. Звичайно, гра актора і гра юриста мають як спільні, так і відмінні риси.
Так, актор, відтворюючи професійну діяльність персона жа, передає глядачам особливості побуту, звичаїв, традицій, службового етикету, манер і професійних рухів сценічного героя, тобто стиль поведінки, яка йому (акторові) особисто не належить. Юрист же відтворює чи пропагує думки, уяв лення, дії через власний стиль поведінки. Безумовно, юрис тові іноді варто повчитися в актора.
На сцені актор часто робить вигляд, що зображає, на приклад, зосередженість, відтворюючи її зовнішні ознаки, насправді зовсім не будучи зосередженим. Юрист же, нав паки, може вдавати,^що не бачить і не чує, але насправді все помічає, фіксує. Його професійні дії зосереджуються на реальному правовому явищі, на учасниках юридичного процесу.
Для актора присутність інших осіб не є перешкодою. Ви конуючи роль, актор не звертає на них уваги. А в юридичній практиці присутність сторонніх, особливо при встановленні правової істини, може негативно позначитися на результаті юридичної справи. Так, присутність третіх осіб (навіть при четних до конкретного правового явища) під час співбесіди чи допиту стає перешкодою. У такій ситуації присутність сторонніх виправдовується вимогами Закону. Скажімо, при сутність очевидців, свідків вчинення злочину є бажаною й необхідною умовою правового процесу.
Професійна гра актора і юриста різниться тим, що остан ньому не потрібні репетиції, сцена (часто і глядачі) і, голов не - відсутні образи героїв. Інакше кажучи, юрист позбавле ний тієї штучності, яка властива театральному акторові.
Сценою для юриста є його робоче місце або місце події правового явища.
Якщо юристові доводиться грати своєрідну акторську роль при виконанні професійних обов'язків, то це має бути непомітним для правового процесу. Службові дії юриста в основному сприймаються як належні, не спричинюючи підо зри застосування професійних прийомів.
Глядачі у театрі розуміють, що на сцені відтворюються події, які можуть бути історично віддалені від сучасності на декілька століть тощо. Вони отримують насолоду як від змі сту вистави, так і від майстерно виконаної ролі. А в юридич ній практиці моральне задоволення дають торжество справе дливості, культура професійних дій.
Відомо, що професійні дії актора суттєво залежать від професіоналізму режисера. У діяльності юриста режисера немає, проте можуть існувати своєрідний режисерський за дум, режисерське розв'язання, режисерський показ, які юрист здійснює особисто. Роль юриста як режисера особли во виявляється в оперативно-слідчій групі, на місці вчинення злочину, у процесі допиту осіб та ін.
У професійній грі юриста й актора є спільні риси. Так, юрист, як і актор, насамперед повинен чітко усвідомити своє надзавдання: пізнати правове явище, а також навколишній світ. Тобто професійна діяльність юриста-актора підпоряд кована людині, її духовному збагаченню.
Актор прагне наповнити реальним життям сценічні дії, зробити їх яскравими. Юристові треба уникати надмірної офіційності, сухості, суворості в контактах з громадянами. Його професійні дії мають відображати реалії життя. Не вар то згущувати барви навколо одиничного факту, важливо зро зуміти динаміку правового явища, його місце в суспільстві і уже після цього вдаватися до юридичних дій.
Спільним для юриста й актора є уміння відтворювати той характер, який імпонував би співбесідникові чи глядачеві. На діях юриста не повинен позначатися його негативний внутрішній стан.
Необхідним в акторській діяльності є «домашня робота» актора над роллю. Вона передбачає, зокрема, проникнення у ті життєві процеси, які необхідно відтворити, розуміння явищ, фактів, подій, вчинків, думок героїв тощо. «Домашня робота» юриста полягає у вивченні особи правопорушника, оточення, середовища, в якому він перебував. Юрист пови нен враховувати найменші деталі, пов'язані з конкретними правовими явищами. І актор і юрист виконують свою «домашню роботу» не під впливом дії зовнішнього імперативу службового обов'язку, а за покликом сумління.
Отже, професійно-юридична гра - це шлях пізнання пра вової істини. Але відтворення (фактично імітація форм) пра вового явища відбувається у конкретній ситуації. Щоправда, на відміну від театру йдеться про реальні ролі учасників правового процесу. Для юриста важливим є вміння перевті люватися, набувати риси тієї людини, яка б імпонувала спів бесідникові, у тому числі злочинцеві, його рідним, знайо мим, свідкам. Акторська гра юриста вимагає відповідних специфічних засобів. До них можна віднести своєрідну мову (в тому числі жаргонну), відповідний спосіб мислення, пев ний емоційний стан, службовий дизайн.
Важливим для професійно-юридичної гри юриста є умін ня вийти з ролі, не потрапити під вплив професійної дефор мації. Хоча юристи вільні у виборі своєї поведінки, проте існують межі загальної професійної культури та законності, яких треба дотримуватися.
Отже, юридичній діяльності властива своєрідна акторська культура. Однак, вводячи цей термін, потрібно застерегти від сприйняття юриста як актора у прямому розумінні. Мож ливе й протилежне сприйняття, мовляв, професійна діяль ність юриста є власне акторською грою, штучним виконан ням ролі з метою покарання людини.
Тим часом глибоке проникнення у суть проблеми дає змогу стверджувати, що певні елементи акторської творчос ті, мистецтва, і почуття притаманні юридичній діяльності.
Розглянувши в рамках правового поля мету, завдання, спільні риси акторської майстерності, сформулюємо дефіні цію: Акторська культура юриста - це уміння в процесі розв'язання юридичної справи так зіграти роль, щоб це дало можливість залучити до співпраці осіб, причетних до неї, з метою встановлення фактичних обставин справи та прийняття справедливого юридичного рішення.
Розглядаючи компоненти акторської культури, зазначимо, що для юриста важливим є уміння володіти увагою - внутрі шньою, зовнішньою, формальною, творчою, акторською.
Внутрішня увага дає змогу зосередитися на тих думках і почуттях, які усно чи письмово висловлює співрозмовник, виявити приховані факти, які мають особливе значення для конкретного правового явища. При цьому виявляється спе цифічна юридична зосередженість, яка вимагає значної кон центрації духовної і фізичної енергії.
Зовнішня увага юриста, як правило, найбільш розвинена.
Культура зовнішньої уваги полягає в умінні бачити, слухати, сприймати висловлювання тощо. Без цього навряд чи мож ливе встановлення правової істини.
Формальна увага - це удавана зосередженість. Вона не допустима в юридичній практиці, оскільки вирішення долі людини вимагає пильності навіть до незначних, на перший поглід, повідомлень чи фактів.
Творча увага - важливий елемент професійної діяльності юриста. Саме вона є джерелом нових версій. З допомогою творчої уяви можна відтворити правове явище зі слів співбе сідника, уявити ситуацію, ступінь причетності особи до неї тощо. Навіть вивчення правових документів вимагає творчої уваги.
Акторська увага юриста виявляється в активній внутріш ній зосередженості, яка обов'язково потребує творчості, роз витку думки тощо.
Доцільно вести мову і про такий елемент акторської культури юриста, як культура професійних рухів. У спе ціальній літературі розглядаються такі типи рухів: локомо торні (побутові), робочі (допоміжні), семантичні (стверджу вальні), ілюстративні, пантомімічні (емоційні). Відомо та кож, що рухи здатні відображати стан психіки чи результати дій. Для здійснення однієї і тієї ж дії юрист може використо вувати різні рухи, які впливатимуть на оточуючих як пози тивно, так і негативно. Важливо, щоб вони відбувалися під контролем свідомості, посилювали позитивне враження, привертали (або не привертали) увагу до особи юриста. Вза галі координація рухів надає професійній поведінці юриста яскравого характеру, емоційно підсилює ділові стосунки. Зазвичай культура професійних рухів Грунтується на ритмі чності та пластичності. Але професійні рухи юриста мають цілеспрямовану дію, тому етикетно-правові зовнішні дії ма ють бути спрямовані на їх вдосконалення та гармонізацію.
Професійні рухи юриста великою мірою впливають на психіку співбесідника і визначають його наступні фізичні дії. Це стосується, наприклад, працівників міліції, які повин ні зупинити протиправні дії. Вдаючись до пантомімічних рухів, юрист може створити таку ситуацію, в якій злочинець відчує, що говорить неправду, або зрозуміє, що поводиться непристойно. Іноді професійні рухи сприймаються людиною імпульсивне. Це є наслідком деонтологічної дії юриста, що для правового мистецтва має велике значення.
Нема потреби доводити важливість для актора володіти мовною технікою, яка допомагає втілити і донести переживання героя до глядача у досконалій художній формі. Що стосується юридичної діяльності, то тут мовна техніка хара ктеризується такими елементами, як дикція, правильне ди хання, належно поставлений голос, літературна вимова, ло-гіко-інтонаційні закономірності, гострота слуху. Добре воло діти мовною технікою юристові вкрай необхідно. Залежно від ситуації, кола співбесідників, мети, юрист обирає відпо відний стиль мови, але культура мовної техніки попри все повинна зберігатися.
Важливим компонентом^ акторської культури юриста є створення уявного образу. Йдеться про специфічне, юриди чне, уявлення юристом власної ролі. Він має передусім ви значити послідовність, якість та оптимальність своїх дій у конкретному правовому явищі. Зробити це допомагає уяв ний образ юриста, досвід якого вартий наслідування.
Реалізація правових норм вимагає всебічної виваженості, обережності, врахування позитивного, раціонального досві ду професіоналів. Для цього, звичайно, потрібна надійна емоційна пам'ять. Такий компонент акторської культури, як емоційна пам'ять, безперечно, посідає важливе місце в юри дичній діяльності. Саме в критичних ситуаціях, коли бракує навіть часу для роздумів, щоб не показати розгубленості, юрист вдається до емоційної пам 'яті. Відомо, що будь-які емоційні переживання, пов'язані з діяльністю, певною мірою залишаються у психіці, тобто зберігається емоційно-юридич ний слід. У випадку службової потреби або при появі певно го подразника (думки, нагадування знайомого образу люди ни, знайомого правового явища) відбувається відтворення пережитого. При цьому набуває значення відповідний емо ційний досвід юриста. Ситуація дещо ускладнюється, коли юристові бракує досвіду. Тоді він змушений відтворити у пам'яті вже пережиті аналогічні ситуації, згадати емоції, по в'язані з колишніми правовими діями.
Зміст акторської культури юриста визначають дії, які так чи інакше, свідомо чи підсвідоме активізують його профе сійну майстерність. Вважаємо, що акторські риси повинні сприяти формуванню певної моделі юридичного мислення. Ця модель має видозмінюватися залежно від кожної право вої ситуації.
Формування акторської культури юриста відбувається на основі відповідних принципів, які наближають акторське мистецтво до правової діяльності, сприяють ефективному правовому регулюванню суспільних відносин. Основними принципами акторської культури юриста є життєва правда, творча свобода, віра у справедливу юридичну ухвалу, правова імпровізація, використання потенг/іалу юридичних дій.
Акторські дії правника спрямовані на висвітлення жит тєвої правди в усіх її аспектах і в кожному окремому випад ку, підпорядкування акторської культури юриста вимогам правди, що виключає будь-яку штучність. Юридична дійс ність спонукає пізнавати людину, її душу, глибоко вникати у правові явища.
Акторська культура ґрунтується і на принципі творчої свободи. Безумовно, творчу (професійну) свободу юриста зумовлює глибоке знання правових норм. Але цього не до сить, потрібні ще духовна (внутрішня) та фізична (зовнішня) свобода. Духовна свобода юриста відображає його внутріш ній, психічний стан, спроможність розв'язувати правові проб леми. Це, так би мовити, налаштованість на глибину і якість професійної діяльності, певна духовна програма дій. Із духо вної свободи випливає фізична, яка відображає зовнішній бік юридичної діяльності, реальну правомірну поведінку юрис та. Культура духовної та фізичної свободи - це акторське уміння правника раціонально розподіляти відповідну енер гію, яка дасть найбільшу користь.
Цінність для акторське культури становить віра у спра ведливу юридичну ухвалу. Йдеться не про те, що юрист іноді може лише демонструвати перед громадянами позитивне вирішення справи, хоча наперед знає, що проблема не буде розв'язана. Реально оцінивши ситуацію, юрист повинен не похитно вірити не лише в успіх однієї чи іншої сторони, а й у те, що він прийме тільки справедливе рішення. Така ж віра має бути й у громадян. Іншими словами, громадяни повинні повірити в те, у що вірить юрист. Досягнення такої віри за свідчує справжню професійну майстерність юриста. Інколи, щоб переконати, схилити співбесідника до правдивих пока зів, потрібно у цілком серйозній справі імпровізувати (усмі хнутися чи заплакати). Проте це повинні бути дії, які б сприймалися як щирі, а не фальшиві.
Імпровізація як принцип акторської культури юриста свідчить про глибоке усвідомлення ним свого суспільного призначення. За допомогою цікавих і виразних професій них дій, правомірної поведінки, справедливо оцінюючи кожен факт, юрист здійснює спеціальний правовий аналіз явища, яке відбулося. При цьому важливо не розширювати діапазон імпровізації, а сприймати правове явище в його цілісності. Тобто юрист суттєво впливає на якість профе сійної діяльності.
Щодо використання потенціалу юридичних дій, то йдеть ся про максимальне використання природних акторських здібностей правника. Їх треба розвивати і постійно застосо вувати у правовій діяльності. Дієвість природних акторських нахилів юриста найбільшою мірою виявляється у здатності духовно і фізично наблизитися до уявної моделі поведінки. Тобто створення уявної моделі в кожній правовій ситуації вимагає вияву всіх здібностей. Щоправда, тут часто на пе решкоді юридичним діям стають правові почуття. Оскільки для того, щоб сформувалося правове почуття, потрібен пев ний час, а ситуація іноді вимагає негайного прийняття рі шення, природні задатки юриста дають змогу в окремих, ек стрених випадках віддати перевагу діям, а не почуттям. Фак тично дія стає гальмом для почуття, коли юрист, не чекаючи на появу останнього, приймає рішення відразу, сподіваю чись, що почуття з'явиться згодом. Цей ризик залежить не тільки від природних здібностей, а й від акторської техніки.
Відомо, що в діяльності юриста можуть об'єктивно вини кати нові професійні дії, які потребують значної витривалос ті, гнучкості, запасу правових знань. Це вимагає від юриста виваженого добору форм і методів професійних дій, що дає змогу керувати юридичними почуттями (для переконливого і наочного розміщення необхідних явищ у правовому полі). Акторській культурі юриста властиві саме функції:
• творчого висунення й розвитку продуктивних право вих версій;
• виявлення юридичного підтексту;
• створення необхідних емоційно-юридичних ситуацій;
" виховання навичок адекватної поведінки у правовому просторі;
• запобігання юридичній монотонності;
" забезпечення динамічності службових відносин з гро мадянами.
Кожна юридична справа передбачає розробку декількох варіантів її розв 'язання. Спочатку такі варіанти необхідно сформулювати подумки. Цьому допоможе уміння творчо розвинути продуктивні правові версії, що межує з акторсь* кою фантазією. Така здатність допомагає юристові створю вати версії, які могли б мати місце в конкретній ситуації. Це особливий спосіб мислення, який полягає у моделюванні уявних причин у реальній правовій ситуації. Таким чином юридична фантазія спрямовується на перевірку можливих життєвих фактів.
Основним джерелом правових версій слугує запас інфор мації про кожну із складових правопорушення: суб'єкт, су б'єктивний бік, об'єкт, об'єктивний бік. Вдаючись до юри дичної фантазії, правник мультиплікує власні вчинки в ана логічній ситуації щодо минулого суб'єкта правопорушення, фактів з його біографії, діяльності. Корисним у висуненні правових версій є аналіз фотографії невідомої (чи відомої) особи, її почерку, ознайомлення з життєвими поглядами, звич ками, відносинами з людьми, вивчення рис характеру тощо. Такий же процес інформаційного наповнення характерний і для інших складових правопорушення. Отже, йдеться про творче, а не довільне висунення версій.
Відомо, що висуненням версій юридичний процес не за вершується, оскільки їх потрібно розробляти, доповнювати, замінювати, в результаті чого залишаються лише продук тивні версії, які можуть мати реальне підґрунтя. Дієвість ак торської культури юриста полягає в умінні творчо фантазу вати, досягати того, щоб версії буквально пронизували його свідомість, примушували емоційно переживати, сприйма лись, як власні дії в ролі суб'єкта у певній ситуації. Тобто юрист в думках входить в образ суб'єкта, фіксує всі його можливі неправомірні дії.
Акторські здібності допомагають юристові виявити під текст сказаного, написаного чи навіть поведінки і відповідно до цього побудувати наступні професійні дії. Так, вдаючись до внутрішнього монологу, юрист має змогу виділити в дум ках або діях правопорушника юридичний підтекст і ввести його у правову ситуацію. Ще одним важливим прийомом, який дає змогу розгадати психологію правопорушника, є вміння вловити підтекст у поведінці на підставі інтонацій, рухів, міміки. Так, слухаючи людину, можна відчути, яка ос новна думка її хвилює, про що вона думає. Навіть у тих ви падках, коли людина не має наміру приховувати свої думки чи дії, все ж інколи вона змушена це зробити. А розмовна чи писемна мова і поведінка можуть мати смисл, який в прямому його значенні безпосередньо в них не міститься. Головне для юриста у такому випадку по-акторськи зреагувати на виявле ний підтекст і розмістити його у правовому полі, тобто надати йому юридичного значення, здійснити юридичну оцінку.
Необхідним у правовій діяльності є створення певних емоційно-юридичних ситуацій, оскільки сухість або занадто глибока серйозність (офіційність) успіху не принесуть. Важ ливо, щоб юрист, переживаючи сам, зумів викликати пере живання у співбесідника. Такий акторський прийом допома гає в критичній ситуації прийняти правильне рішення.
Акторська культура вимагає від юристапевних навичок розумної поведінки у правовому просторі. Йдеться про «пе ресування» думки в просторі. Воно може бути повільним, але безперервним; може зупинятися різко або поступово, зменшуючи швидкість, розпочинати рухи повільно, зміню вати швидкість пересування. Звичайно, маневрування думки у просторі має свої незручності, вимагає поєднання теперіш ніх фактів із минулими правовими явищами, подіями. Проте, юрист повинен вміти перевтілюватися, подібно до актора входити у роль, відтворювати ситуацію, а в потрібний мо мент повертатися до відповідних фактів з метою встанов лення правової істини, а також своєчасно виходити з ролі. Режисером таких навичок поведінки, безперечно, є сам юрист, що свідчить про його професійну майстерність.
Юридична праця, будучи деякою мірою одноманітною, навіть монотонною (велика кількість правових норм, статей, інших нормативно-правових актів), може втомлювати. Свід ченням акторської культури юриста у такому випадку є вміння перетворити нецікаве у цікаве, незнайоме -у знайоме, психічний стан - в активні фізичні дії тощо.
Професійна діяльність багата на несподіванки, випадко вості. Уникнути цього можна завдяки акторській культурі, здатності долати випадковості, виходити зі складної ситуа ції, керуючись вимогами Закону. Тут важливо правильно оцінювати появу нових несподіваних контраргументів, оче видців. При цьому, звичайно, варто пам'ятати про динаміч ність службових відносин з громадянами, необхідність пік луватися про честь та гідність будь-якої особи.
Суть динамічності відносин юриста з громадянами поля гає у повазі співбесідника, в умінні вловлювати найменші зміни у його почуттях. Однак, зауважимо, що такий акторсь кий прийом не кожному юристові вдається, оскільки спів бесідник може добре маскувати свій стан, вести себе у пов ній відповідності до висловлювань. У такому випадку юрист має змінити тактику бесіди, щоб виявити справжні мотиви поведінки співбесідника. У випадку невдачі юрист повинен шукати причини не в умінні співрозмовника приховати вну трішні процеси, а у власних професійних та акторських здіб ностях.
Отже, акторська культура має велике значення для юрис та при виконанні службових обов'язків. Насамперед вона сприяє виробленню таких етикето-стильових правових дій, які дають змогу сконструювати саме місце дії, виробити схему власної поведінки. При цьому стає можливим компенсувати внутрішню енергію, уміло розподілити запас нервових сил на увесь процес юридичної справи, зберігаючи їх для кульмінаційних моментів.
Акторські здібності сприяють формуванню у юриста не обхідної реакції на несподівані явища, вміння легко і непо мітно переключатися з одного правового об'єкта на інший (із збереженням уваги і контролю за основним), помічати ті правові чи неправові явища, які відволікають увагу, зосеред жувати зусилля на потрібних юридичних діях. Акторська розкутість сприяє подоланню нерішучості чи навіть страху.
Завдяки акторській культурі юрист може глибше проник нути у внутрішнє життя людини, збагнути її фізичні і психі чні дії, вгадати наміри. Власний життєвий досвід, внутрішні дії, осмислення, вивчення, аналіз спостереження правових ситуацій, акторські здібності сприяють самореалізації юрис та як творчого фахівця.
4.4. Зовнішня культура юриста
Зовнішня культура це не окремий, самостійний вид за гальної (соціальної) культури, а категорія, яка в основному визначається певними видами культур (інтелектуальною, моральною, естетичною, психологічною, особистою тощо).
Зовнішня культура юриста безпосередньо не залежить від його професійних знань, умінь та навичок. Хоча характер професійної діяльності накладе свій відбиток на зовнішню культуру особи. Сьогодні стоїть завдання створити механізм регулювання поведінки юриста у різних сферах його діяль ності, беручи за основу такі характеристики, як порядність, людяність, працелюбність, тактовність, стриманість, скром ність та ін. Процес створення національних судових та пра воохоронних органів вимагає посиленої уваги до утвер дження в свідомості юристів цих рис, що сприятиме підне сенню рівня морального змісту професійної діяльності, виробленню поваги до національного права та обов'язку по всякчасно виступати на його захист і відповідним чином формувати зовнішню культуру.
Основні функції зовнішньої культури юри ста зводяться до того, що вона виступає як компонент юридичної деонтології, формує службовий етикет юридичної діяльності, є підґрунтям культури професійних дій, слу гує основою професійно-етичного кодексу.
Як складовий елемент юридичної деонтології, зовнішня культура юриста дає підстави громадянам здійснювати певні судження про судові та правоохоронні органи, їхню профе сійну підготовку, компетенцію тощо. За зовнішньою культу рою юриста визначають його особистість. Це первинне вра ження про юриста, воно формує наступну думку про нього, здебільшого не стільки як фахівця чи професіонала, а як лю дини. Зовнішня культура начебто наштовхує, виробляє віхи, за якими потрібно формувати важливі аспекти правової, мо ральної, професійної, інформаційної, фізичної та інших видів культур. Цей процес, звичайно, відбувається сам собою, але свідомість юриста при цьому повинна орієнтуватися на зов нішній вияв цих компонентів, тобто на зовнішню культуру.
Розглядаючи другу функцію зовнішньої культури юриста, зазначимо, що судові та правоохоронні органи України пе реживають докорінні зміни, зумовлені національним відрод женням, демократизацією усіх сфер суспільного життя. Од нією з актуальних проблем у галузі права є виконання зако нів. Одним із чинників виконання законів є службовий ети кет юриста. Ефективна діяльність юристів передбачає виховання почуття впевненості та віри у себе. Важливо па м'ятати, що норми права закладені не тільки в законах та указах, а й у різноманітних правових явищах, пам'ятках, правилах, приписах тощо.
Право віддзеркалюється у юридичному етикеті, який має законодавче закріплення та правове регулювання. Службо вий етикет покликаний сприяти реалізації сучасних законів. Тобто юридичний етикет є зовнішнім боком професійної діяльності працівників правоохоронних та судових органів, своєрідним доповненням до спеціального правового статусу юриста. З юридичним етикетом пов'язують піднесення рів ня професійної культури, прогресивний розвиток юридич них служб, функціонування правової культури, отже, реалі зацію норм права, правозастосування, правомірну поведінку, активізацію правовідносин.
Службовий етикет у юридичній діяльності призначений для регулювання взаємовідносин суб'єктів права, завдяки чому закріплюються існуючі й створюються нові правові цінності.
Юрист як службова особа виробляє для себе власні норми поведінки, його функціональні обов'язки пов'язані з долею людей. Тому важливо підносити рівень культури працівни ків правоохоронних органів, виробляти сукупність правил поведінки, зорієнтованих на шанобливе ставлення до грома дян, взаємоповагу у міжособистісному службовому спілку ванні.
Службовий етикет юриста свідчить про моральну вихо ваність, загальну культуру, здатність створювати сприятли вий соціально-психологічний клімат, формувати почуття довіри, що значною мірою підвищує ефективність професій них дій.
Можна стверджувати, що службовий етикет виявляється передусім у юридичному колективі, у процесі виконання службових обов'язків. Це дотримання встановленої субор динації, культура встановленої форми одягу, культура діло водства, техніки, зброї тощо. У роботі з населенням, крім загальних моральних та морально-правових правил, службо вий етикет вимагає належної мовної, акторської культури, вміння поводитися в громадських місцях тощо.
Основу службового етикету юриста становлять певні по няття та категорії. Вони виконують методологічну функцію у дослідженні проблем юридичної етики. Тому виникає по треба висвітлити співвідношення понять «етикет» і «служ бовий етикет».
Поняття «етикет» означає певну форму поведінки, зу мовлену сукупністю загальноприйнятих правил поведінки стосовно зовнішнього вияву ставлення до людей (форми звертання, вітання, поведінка в громадських місцях, манери, одяг). Взагалі етикет є в основному зовнішнім виявом мора лі, але за своєю структурою, функціями він порівняно прос тіший від моралі, повністю їй не підпорядкований.
Поняття «етикет» доцільно сприймати як форму поведін ки, зокрема її моральний зміст, а «службовий етикет» - як форму зовнішньої реалізації професійних норм. Тобто мо ральний зміст поведінки не завжди відповідає вимогам фун кціональних обов'язків, але безпосередньо впливає на якість їх виконання.
Службовий етикет — обов'язковий атрибут професійної діяльності.
У будь-якому випадку ці поняття є складовими культури. Відтак, культура зумовлює розвиток як етикету, так і служ бового етикету.
Стосовно службового етикету різних професій зауважи мо, що існують певні особливості (наприклад, відмінності між службовим етикетом юриста та службовим етикетом інженера). Ці відмінності визначають предмет, принципи, функції та інші чинники.
Службовий етикет юриста можна назвати ще й юридич ним етикетом. Це ідентичні поняття.
З юридичним етикетом пов'язані такі поняття, як юри дична позиція, юридичний самоконтроль, юридична захи щеність, юридична зацікавленість, юридична творчість, юри дичний комфорт, юридична соціалізація, юридичні вміння, юридичні звички, юридичні потреби, юридична саморегуля ція, юридична репутація, юридичні традиції, юридичне мис лення, юридична оцінка, юридичне самоутвердження, юри дична свобода, юридична свідомість та ін.
Кожна історична доба вкладає власний зміст у ці поняття. Так, відомі зразки службового етикету правників Стародав нього Риму, зокрема Папініана, Павла, Ульпіана, Модестина та Гая. Історично існував етикет старійшин: жерців, служи телів культу, бояр, князів, гетьманів, кошових, отаманів. Юридичний етикет українських правників містить історич ний досвід духовного розвитку народу. Правники цивілізо ваних держав світу вносять у юридичний етикет певні допо внення, що сприяє кращому порозумінню юристів світу, по легшує їхню спільну діяльність.
Безумовно, на юридичний етикет впливають суспільний лад держави, специфіка історичного розвитку, національні традиції та звички.
Ефективне функціонування сучасних правоохоронних та судових органів України ми пов'язуємо з формуванням на ціонального духу юридичного етикету. Юридична діяльність українських правників підпорядкована існуючим нормам етикету. Наявність національного юридичного етикету вима гає як застосування норм, так і вироблення певних внутріш ніх переконань. Службовий етгікет українського юриста спонукає використовувати приписи правових звичаїв. Право ва свідомість змушує юриста діяти так, як вимагає історич ний досвід права. Тобто службовий етикет формує свідоме сприйняття правового звичаю. У цьому виявляється народ ний дух службового етикету, основу якого становлять звича єві юридичні норми, закладені в українському національно му звичаєвому праві.
Можна зробити висновок про існування певних закономі рностей, які визначають становлення й розвиток юридичного етикету: залежність змісту службового етикету від соціаль но-правового й культурного розвитку суспільства, інституту юридичного етикету, духовного досвіду людства.
Службовий етикет є функцією зовнішньої культури юри ста. Це означає, що юрист повинен виробити власні норми поведінки, дотримуватися встановленої регламентації у різ них ситуаціях, знаходити способи зберігання професійної таємниці, домагатися виконання своїх правомірних розпоря джень, удосконалювати власний етикет у кожному окремому випадку та ін. Уміння й рішучість щодо суворого покарання самого себе за допущені промахи в службовій діяльності чи скоєнні проступків - вершина юридичного етикету, один з критеріїв службової діяльності працівника правоохоронних і органів. З погляду деонтології важливо робити правильні висновки з критики чи покарання з метою збереження авторитету.
Зміст службового етикету юриста полягає в тому, що він є правовим інструментарієм, визначає систему взаємних юридичних прав та обов'язків держави й особи, регулює поведінку юриста, функціонує як його внутрішня потреба, утверджуючи в такий спосіб повагу до права й держави. Юридичний етикет є засобом ефективного правового регу лювання суспільних відносин, інтенсифікації управління процесом правоохоронної діяльності.
Юридичний етикет - складова частина духовної культу ри правника, система законодавча закріплених, історично та природно встановлених правил поведінки й спілкування у службовій та позаслужбовій діяльності, які відповідають моральним вимогам суспільства і наг(юнальшй духовності. Специфіка юридичного службового етикету полягає в тому, що він має не тільки моральне значення, а й правове закріп лення, регламентується статутами, наказами, інструкціями та іншими нормативними актами.
Згідно з вимогами службового етикету, симпатії чи анти патії між юристами не повинні позначатися на службовій діяльності. При виконанні службових обов'язків важливо виявляти взаємоповагу, терпимість, співчуття, розуміння.
Службовий етикет юриста — це традицій но встановлена у державних, громадсь ких або приватних організаціях і закріп лена у нормативних актах форма вико нання службових обов'язків (з громадя нами, колегами по службі тощо).
Службовий етикет юриста має різновиди, наприклад, суд дівський, прокурорський, адвокатський, міліцейський тощо. Окремі види службового етикету регламентуються відповід ним законодавством - Конституцією, Законами України («Про статус суддів», «Про прокуратуру», «Про адвокатуру», «Про міліцію», «Про державну службу» та ін.), указами Пре зидента, відомчими наказами, інструкціями, статутами тощо. Зауважимо, що ці види службового етикету тісно пов'язані з дипломатичним, загальноцивільним, а міліцейський етикет -ще й з військовим етикетом. Так, службовий етикет міліції вимагає акуратності у форменому одязі, суворої виправки, чіткості у відданні команд тощо. Ці положення закріплені у законодавчому порядку. Юридичний етикет має деякі спіль ні ознаки з іншими видами етикету, зокрема, релігійним, на ціональним, сімейно-побутовим, а також із професійним етикетом медика, педагога, науковця.
Складові елементи службового етикету юриста доцільно розглядати у двох аспектах: нормативному та атрибутив ному.
До нормативних компонентів відносимо насамперед по єднання прав і обов'язків, внутрішню саморегуляцію служ бових дій, єдність природних, юридичних, моральних та ес тетичних норм, які віддзеркалюють зовнішній бік правової діяльності.
Ця група компонентів юридичного етикету сприяє розви ткові у юридичному колективі доброзичливості, ввічливості, відвертості, виконавчої дисципліни, справедливості, форму вання правомірної поведінки, законності, субординації у службовій діяльності.
Атрибутивні компоненти охоплюють систему юридич них ритуалів, необхідних для виконання професійних обо в'язків. Сюди можна віднести прийняття обітниці, ритуал судового засідання тощо.
Існують деякі відносно умовні компоненти службового юридичного етикету. Наприклад, куріння (у тому числі в службовому кабінеті), естетичне оформлення службового приміщення (дизайн), охайне утримання робочого місця, чітке оформлення службових документів, правильний стиль діло вого мовлення, гарний зовнішній вигляд, манери, жести, уміння слухати, культура критики тощо. Проте елементи загальноцивільного етикету, дотримання яких є обов'язко вим для кожного громадянина, регулюються в основному нормами моралі.
Функціонування юридичного етикету пов'язане з нор мативними приписами. Наголосимо, що норми службового етикету покликані забезпечувати юридичну захищеність юриста, тобто здійснювати ефективну охорону та за хист його основних прав. Для цього існують спеціальні ак ти, які регулюють службовий етикет. Крім них існують ще ухвали громадських об'єднань, трудових колективів, судові рішення, протести й подання прокуратури тощо. Як і пра вові норми, норми службового етикету мають диспози цію, гіпотезу, санкцію. Їхня дієвість залежить від особистої вимогливості юриста й вимогливості керівників до підлег лих.
Законом життя юриста мають бути еле ментарні норми загальнолюдської моралі, які сформувалися історично, регулюють людські відносини на засадах взаємної поваги, гуманності, справедливості. З до триманням цих норм пов'язується ефек тивна діяльність юриста на користь су спільства, держави та людей.
Зрозуміло, що регламентувати всі сторони службового етикету неможливо. Суворої регламентації, однак, потре бують стосунки юристів з громадянами. Правник повинен уміти обстоювати реальну юридичну позицію, розвивати у громадян юридичну зацікавленість, підносити авторитет права.
Найбільш досліджені норми службового міліцейського етикету. Це система нормативних вимог, зумовлених діяль ністю, поведінкою й спілкуванням в умовах міліцейської служби. Вона містить нормативні вимоги військового ети кету, норми загальновизнаного етикету, правила поведінки в оперативно-слідчій групі, при здійсненні охорони громад ського порядку, виконанні оперативно-розшукових функцій;
приписи статутної дисципліни, взаємостосунків між пра цівниками міліції (у тому числі з керівним складом), вимо ги до стройової виправки (на службі та поза нею), прове дення міліцейських ритуалів, дотримання особистої куль тури.
Службовий етикет юриста вирізняє сукупність правових та моральних засобів, за допомогою яких службова поведін ка приводиться у відповідність зі встановленими вимогами. До юридичного етикету належать норми права, моралі, при родні норми.
Юридичний етикет виявляє ефективність реалізації пра вових норм, рівень професійної майстерності юриста, його ерудицію та загальну культуру. Проте існують нерегульова-ні елементи поведінки, різноманітні вади у діяльності юрис та, які потребують усунення.
Отже, юридичний етикет має нормативний, імперативний характер і є важливою умовою функціонування правоохо ронних органів.
Процес правового регулювання службового етикету до сить складний і тривалий у часі. Тут виділяються певні стадії:
розробка юридичних норм, які регулюють службовий етикет;
виникнення правовідносин на основі прийнятих норм служ бового етикету юриста; реалізація суб'єктивних прав, юриди чних обов'язків у практиці застосування етикету.
Службовий етикет юриста має сфери поширення. Йдеться про правоаналізуюче, правозастосовне регулювання, тобто про ту ділянку професійної діяльності, у якій фактично ре алізуються правові норми. Сфера службового етикету - це • не тільки юридична установа, в якій працює юрист, а й громадські місця, в яких він перебуває, а також його побу тове оточення. Поряд з цими існують сфери спілкування з правопорушниками, відвідання квартир громадян, спілку вання з іноземними громадянами, роботи з документами, організації та проведення прийому громадян. У процесі за стосування норм службового етикету юрист розкривається як професіонал, знавець своєї справи, представник держав ної влади. Однією зі сторін службового етикету юриста є моральна вимога дбайливого ставлення до народного над бання, повага до громадян.
Функціонування юридичного етикету поширюється і на здатність долати прогалини у законодавстві, тобто викорис товувати аналогію закону. Межі впливу службового етикету на особистість юриста зумовлюються чинним законодавст вом, загально-соціальними потребами, характером суспіль них відносин і взаємодії суб'єктів права.
Службовий етикет певною мірою відображає «модель» національного юриста, який потрібен правовій Українській державі.
Юридичний етикет тісно пов'язаний з усіма галузями права, юридичними дисциплінами, філософією, соціологією, педагогікою, психологією, культурологією.
Існує зв'язок службового етикету з природними нормами. Реальне дотримання їх у юридичній діяльності забезпечує ефективність правової практики.
Як компонент професійної культури службовий етикет зазнає впливу правової, інформаційної, педагогічної, психо логічної, емоційної, моральної та інших культур.
Службовий етикет юриста ґрунтується на певних прин ципах. Вони відображають найсуттєвіші риси службового етикету.
Передусім це загальнолюдські принципи — єдність прав та обов'язків, захист су б'єктивних прав юриста, презумпція не винуватості юриста, а також спеціаль ні — «дозволено те, що дозволено зако ном», обґрунтованість юридичних дій, доцільність застосування правових норм, дотримання службової таємниці, дотри мання встановленої субординації, встанов лення істини тощо.
Принципи юридичного етикету постійно доповнюються новими, більш значущими. У процесі вдосконалення струк тури правоохоронних органів, утвердження ідей української державності, формування цивілізованого правопорядку слу жбовий етикет наповнюватиметься новим змістом.
Формування службового етикету передбачає застосуван ня різноманітних методів і прийомів, за допомогою яких здійснюється цілеспрямований вплив на свідомість й пове дінку юриста. Такими методами є персональні вимоги до юриста, індивідуальний контроль власних дій, підвищення фахового, наукового, культурного рівня, створення комфор тної атмосфери, здорового психологічного клімату, занят тя спортом тощо.
Юридичний етикет функціонує у різноманітних формах внутрішньої організації та зовнішнього вияву правових й моральних норм. Він має внутрішню і зовнішню форми. До першої належить внутрішнє ставлення юриста до норм ети кету, до зовнішньої - нормативно-правові акти, правила службової поведінки, службовий прецедент.
Службовому етикетові властиві функції, що загалом збі гаються з функціями, які передбачає теорія права -управлін-ською, оірнною, виховною, пізнавальною.
Управлінська функція службового етикету - це забезпе чення консенсусу між учасниками правовідносин, розши рення сфери правового регулювання, сприяння утвердженню засад правової Української держави та ін.
Оцінна функція включає співставлення фактичної служ бової діяльності юриста з вимогами нормативно-правових актів, що регламентують його юридичну діяльність та мо ральних норм тощо.
До виховної функції відносимо дотримання та гарантуван ня законності, вибір оптимального варіанту правомірної пове дінки - виховання поваги до права, удосконалення умінь та навичок правоохоронної діяльності, піднесення рівня справед ливості у застосуванні заходів юридичного примусу та ін.
Пізнавальна функція пов'язана з усвідомленням пріорите ту прав людини (її інтересів та свобод) як головної цінності суспільства, формуванням українського національного духу права, вибір юристом відповідно до його підготованості та покликання певного виду юридичної діяльності.
Отже, службовий етикет юриста необхідніш для забез печення належного державного режиму як способу здійс нення державної влади. Адже юрист як працівник державної служби є ланкою зв'язку між державними органами і грома дянами. Його професійні дії, виважені рішення спонукають членів суспільства дотримуватися встановленого правопо рядку.
Високий рівень службового етикету сприяє успішному розв'язанню спільних завдань, які стоять перед юридичними службами. Норми етикету зобов'язують ефективно викону вати обов'язки, сумлінно ставитися до державної служби, працювати творчо і натхненно.
Службовий етикет удосконалюється завдяки засвоєнню юристами загальнолюдських цінностей, культури та націо нального духу права, подоланню бюрократизму у юридич них структурах, який залишився у спадок від тоталітарного режиму.
Негативно позначається на службовому етикеті профе сійна деформація працівника правоохоронних органів.
Службовий етикет покликаний сприяти духовному оздо ровленню працівників правоохоронних органів, виховувати почуття захищеності юриста, орієнтувати на формування правового почуття, усвідомлення свободи як морально-етичної цінності.
Ефективність службового етикету юриста суттєво зумов люється філосо4)ією ненасильства та юридичним милосердям.
Як соціальний феномен, насильство означає усяке прини ження гідності людини, що призводить до обмеження її фі зичних та духовних потенцій. Формами насильства є, зокре ма, шантаж, пограбування. Тлумачення насильства виявляє як мету людської діяльності, так і засоби її досягнення. Це певний тип відносин між людьми, панування волі однієї лю дини над волею іншої. Типовими реакціями на насильство є покірність, пасивність, ненасильство або контрнасильство. Існують дві форми принципового ненасильства: мінімальне ненасильство (відмова тільки від фізичного насильства) і максимальне насильство (відмова від насильства фізичного і психологічного). Тим самим виявляється різниця між прин циповим ненасильством (морально обгрунтованим) і прагма тичним ненасильством (обмеженим соціальне, політичне, економічно, національне).
Діяльність юридичних органів все ще пов'язана з насиль ством, але фізична сила, спеціальні засоби, зброя, які засто совуються проти злочинців, є меншим злом порівняно з дія льністю злочинців. Вимушене юридичне насильство захи щає особу й суспільство від злочинних посягань. Це контр насильство, дозвіл на яке дає юристам суспільство. Воно має моральне і правове обґрунтування. Тому юридичне насильс тво, зумовлене відповідними законами, є прит^иповим і за конним. Важливо, щоб у мінімальному й максимальному насильстві домінували духовні, моральні й правові норми, щоб фізичне чи психологічне насильство не здійснювалося всупереч духовним чи юридичним законам у тій частині, де воно не має здійснюватися взагалі: домагання показань шля хом фізичного чи психологічного тиску, погроз, утримання затриманих осіб у камерах попереднього слідства понад норму тощо. Юрист повинен володіти філософією й етикою ненасильства, переконувати правопорушника розумними аргументами, власною культурою.
Отже, етика юридичного ненасильства — це система професійних духовно-мораль них поглядів, відчуттів, переконань сто совно правопорушника, а також усвідом лення правником духовно-моральної та правової відповідальності за перевищен ня своїх повноважень.
Юридична практика органічно пов'язана з принципом милосердя. Юридичне милосердя - це вияв юристом відпові дно до закону почуття співпереживання, прагнення допомо гти особі, яка вчинила правопорушення, потерпіла чи не причетна до нього. Фактично це зовнішній вияв внутріш нього імперативу службового обов'язку юриста. Саме по няття «милосердя» поєднує два аспекти: духовно-емоційний (переживання чужого горя, як свого) і конкретно-прак тичний (прагнення реально допомогти). Специфіка юри дичної діяльності вимагає відповідального підходу до духо вно-емоційного вияву милосердя. Стосовно правопорушника він повинен мати межі, а емоції правника не повинні вплива ти на розвиток ситуації. Що стосується конкретного практич ного аспекту милосердя, то його суть полягає в тому, що людині, яка позбавлена волі і не може захищатися, потрібна кваліфікована юридична допомога.
Друга функція зовнішньої культури юриста полягає у створенні підґрунтя такої культури його професійних дій, якої вимагає нинішнє суспільство. Сьогодні юрист своєю поведінкою, професійними діями повинен довести, що він є працівником саме національних судових та правоохоронних органів. Тут особлива роль відводиться як поважанню нових юридичних відзнак, пропаганді форменного одягу, так і співпереживанню за подальшу долю України.
Для юридичної деонтології має значення така функція зо внішньої культури, як вироблення основ професійно-етич ного кодексу юриста. На жаль, нині в юридичних органах відсутні нормативні документи, які б регулювали зовнішню культуру працівників. Навіть з прийняттям нових статутів, положень, окремі її елементи ґрунтуватимуться на загально прийнятих правилах. Назріла потреба у розробці професій но-етичного кодексу юриста, кодексу юридичної етики.
Основи професійно-етичного кодексу юридичної діяль ності повинні охоплювати такі три сфери: професійна діяль ність, спілкування, особисте життя.
Особливістю першої сфери є спрямованість інтересів юриста на виконання головної мети і сенсу життя - слу жіння людям, піклування про них. Саме це є джерелом натх нення для власного морального удосконалення. Чим глибша захопленість юридичною діяльністю, державною службою, тим більше сили на боротьбу із правопорушниками та зло чинцями віддає юрист, тим більшою мірою саме життя на кладає відбиток на формування його професійної моралі.
Юрист не зможе досягти високого різня професіоналізму без умілої організації власної праці, доцільно тривалого пе ребування на службі, пошуку раціональних способів компен сації часу, відновлення фізичної енергії, зняття емоційної напруги тощо. Цьому повинні допомогти правильно органі зований відпочинок та дозвілля, розумне використання віль ного часу. Ці фактори створюють ще й реальні можливості для формування особистості, невимушеного згуртування колективу. У такому колективі стихійно складаються пози тивні позаслужбові стосунки, засновані на спільності ін тересів, захоплень, симпатій, відбувається процес пізнання співробітників з нового, часто несподіваного боку.
Однією з передумов належної професійної діяльності юриста є стиль його поведінки. Загальна поведінка особи визначається двома, у такому порозумінню, чинниками: внут рішнім (знання та уміння керуватися загальноприйнятими нормами поведінки) та зовнішнім (реальні дії, вчинки, мане ри, формений одяг, володіння літературною мовою).
Норми (правила) поведінки формуються і вдосконалюю ться протягом всієї життєдіяльності особи. Однак нас ціка вить більшою мірою власне процес реалізації цих норм у практичній юридичній роботі. Важливу роль тут відіграють манери, жести та зовнішній вигляд юриста Спостерігаючи, за його діями та зовнішністю, можна дати йому моральну оцін ку, яка часто залишається остаточною.
; Манери - це стійкі, постійні навики та звички у поведінці
особи, які виявляються у ставленні до оточуючих, формі І спілкування, різноманітних деталях поведінки, навіть у дріб-\ них рухах, які постійно повторюються. Манери можуть бути '': позитивними та негативними, залежно від рівня моральності, вихованості людини. Для юриста важливо формувати мане-ру володіти собою, від чого залежить ефективний правовий вплив на правопорушника чи громадянина взагалі. Юрист повинен обмежувати себе у жестах, оскільки при виконанні службових обов'язків будь-який із них може тлумачитися неправильно. Так, нестриманий, розхлябаний жест засвідчу-I ватиме незібраність, відсутність внутрішнього контролю за особистою поведінкою, атому насторожуватиме.
Такою ж важливою складовою частиною процесу реалі зації загальноприйнятих норм поведінки є зовнішній вигляд, гарна постава, тверда, врівноважена хода, припасований до фігури формений одяг, начищене взуття тощо. Неохайний зовнішній вигляд юриста не викликає довір'я. Узагальнюю чи, можна ввести поняття індивідуального стилю поведінки юриста. Взагалі під стилем поведінки, як думається, слід ро зуміти сукупність тих чи інших дій особи, які характеризу ють її місце в оточуючому середовищі. Враховуючи це, юрист повинен вміти об'єктивно оцінити себе. Проте надмі рна увага до власної персони, бажання привернути до себе увагу, вирізнитися якимись екстравагантними якостями при зводить до створення штучного авторитету, який дуже шко дить у юридичній діяльності.
Сфера професійної діяльності юристів передбачає дотри мання певних ритуалів, які можна визначити як історично сформовану їх поведінку під час здійснення службових об рядів, урочистих і траурних церемоній. Тут формується пев на ритуальна культура.
Юридичні ритуали поділяються на загальні і специфічні. Перші з них майже цілковито збігаються військовими (стройові огляди, прийняття Обітниці і т. д.). Другі, специфічні ритуали (посвята у міліціонери, вручення службового по свідчення та ін.) характерні тільки для органів внутрішніх справ. Вони чинять значний вплив на психіку працівників, приносять естетичну насолоду, сприяють формуванню про фесійної моралі, значною мірою слугують задоволенню духо вних потреб працівників у нелегких умовах служби в органах внутрішніх справ. Йдеться насамперед про ритуал посвяти в міліціонери і вручення форменого одягу. Це важливий мо мент для молодого працівника, оскільки його вперше пред ставляють колективові, в якому доведеться виконувати служ бове завдання. Інший ритуал передбачає вручення погонів і службового посвідчення особам, які прийняті на посаду сере днього і старшого начальницького складу після присвоєння їм першого спеціального звання. Наявність погон і службового посвідчення надає працівникові міліції великі права, але й на кладає певні обов'язки, вимагає високої культури у спілку ванні з громадянами та правомірного застосування правових норм до порушників правопорядку. Службове посвідчення є документом, який засвідчує особу власника, дає право носін ня, збереження та застосування вогнепальної зброї та спеці альних засобів згідно з вимогами Закону про міліцію.
Ще один важливий ритуал в органах внутрішніх справ -проводжання на пенсію. Він має велике запам'ятовуюче зна чення як для самого ветерана, так і для тих, хто залишається на службі. На жаль, в органах міліції ще і нині спостерігаєть ся поспішне, необгрунтоване, навіть аморальне звільнення на пенсію. Здебільшого штучно створюються такі обставини, за яких працівника потрібно суворо карати, але враховуючи вислугу років і «добровільно» поданий рапорт на пенсію, офіційно задовольняється «прохання». Навряд, що такий «ритуал» залишить приємні спогади у того, хто перебуває на передньому краї боротьби за правопорядок, і матиме пози тивний виховний вплив у колективі.
Розглянемо другу сферу професійно-етичного кодексу юридичної діяльності - сферу спілкування юриста з різними категоріями людей.
Культура спілкування не наслідується, не програмується генетичне. Засвоєння норм спілкування - наслідок вихован ня. Юриста треба навчити спілкуватися, допомогти йому за своїти прийняту модель поведінки. У складних умовах суча сного життя покладатися на стихійний вплив обставин щодо роботи з працівником, як суб'єктом спілкування було б ве ликою легковажністю, яка, ще не подолана.
Як правило, юрист спілкується зі співробітниками (рів ними собі за посадою, підлеглими, керівниками), з населен ням, зі знайомими та родичами.
У сфері спілкування велике значення має насамперед культура мови, яка дає відчуття впевненості у собі, у власній здатності переконати співрозмовника. Оволодіння культу рою мови - це постійний процес. Адже із збільшенням пра вової інформації, інформаційного потоку загалом, дуже важ ливо стисло, правильно і доречно формулювати думку як усно, так і письмово. Вбога, невиразна мова засвідчує обме женість світогляду, низький рівень моральності. Оскільки юрист є суб'єктом права, то його мовна культура зобов'язує дотримуватися певних норм та правил у бесідах з громадя нами як на службі, так і поза нею.
З існуючих мовних стилів у юридичній роботі переважає, звичайно, діловий стиль. Він застосовується у бесідах з не повнолітніми, заарештованими, небезпечними злочинцями при затриманні тощо. При цьому мова є не тільки засобом спілкування, а й виразником ставлення до співрозмовника. Це означає, що у юридичній роботі велике значення має мов на інтонація, яка допомагає охоронцеві правопорядку відпо відним чином вплинути на конкретну обстановку.
Зазначене вище стосується культури усного мовлення. Проте, в юридичних установах важливу роль відіграє діло водство, тобто мова писемна. Ділове мислення тут суворо та детально регламентоване. Важливим при цьому є дотриман ня службової таємниці. Уміння вести службове листування -це постійна вимога.
Дуже важливим для юриста є повсякденне спілкування зі своїми співробітниками. Невміння контактувати, небажання знати наміри, а також вияв зневаги, до того, хто може вислу хати твою «душу», потенційно містять у собі небезпеку са моізоляції, вимушеної самотності у колективі, що нерідко призводить до неправильних вчинків. В судових та право охоронних органах існує певна специфіка у взаємовідноси нах між співробітниками. Зокрема, це стосується надмірного інтересу роботою товариша. Відомчі нормативні документи передбачають, що без службової необхідності і без санкції безпосередньо начальника не слід цікавитися, чим займаєть ся той чи інший працівник. Недопустиме також безцеремон не втручання у службову діяльність один одного. Тактов ність і делікатність у цій справі не порушать, а тільки зміц нять дружбу, повагу і довір'я між співробітниками.
Практично в усіх юридичних колективах працюють жінки.
Тому часто виникає запитання: чи потрібно дотримуватися на службі особливих правил стосунків між чоловіками і жін ками. У цьому є необхідність. Хоча тут можливі відхилення, зумовлені службовим становищем осіб протилежної статі. У погодженні з керівництвом через поважні причини можна робити певні скидки жінці (не скеровувати її на нічні чергу вання, в засади, на охорону громадського порядку в місцях підвищеної оперативної обстановки тощо), але за умови, що це не позначиться на службовій діяльності.
Збідненим, невиразним стає спілкування між юристами, якщо з нього вилучається більшою чи меншою мірою оціно чне, емоційне ставлення до предмета розмови. Дискусія, на віть суперечка часто допомагає знайти нестандартне розв'я зання службової проблеми, яка стоїть перед юридичним колективом. У дружному колективі не бояться плюралізму думок, зіставлення і порівняння різних поглядів. Проте будь-яка надмірність в цьому таїть небезпеку конфліктної ситуа ції, може спровокувати емоційний зрив. Конфлікт, який уже виник і розвивається, вимагає свого розв'язання. При цьому психологічно ефективними вважаються заходи, які попере джають нагромадження відмінностей в оцінках, поглядах, меті членів колективу; у досягненні взаєморозуміння з ме тою прийняття компромісного рішення; у переведенні конф лікту з емоційного на інтелектуальний рівень, поступове згладження протиріч.
У юридичному колективі практично не можна обійтися без ділової конструктивної критики, яка використовується як засіб вираження колективної, громадської думки з єдиною метою - усунути перешкоди і недоліки у житті і діяльності окремих працівників. Культура критики передбачає рівно правність опонентів, однакові можливості аргументації. Ні чого спільного із конструктивною критикою не мають такі негідні методи, як намагання зруйнувати негативне одним махом, загнати один одного в глухий кут тощо. Рівень куль тури критики повинен засвідчувати, наскільки рельєфно проступає в ній позитивне, творче начало, які конструктивні ' елементи вона несе в собі.
Показником рівня спілкування в юридичному колективі є культура стосунків між керівником та підлеглим і навпа ки. Зокрема, згідно з принципами правничої етики, таке спілкування має наказовий, категоричний характер. Це не повинно прикро вражати підлеглого, проте і з боку керів ника подібна категоричність не має переходити за межі норм моралі.
Виконуючи службові обов'язки, юрист мимоволі стає у центр взаємостосунків між різними за соціальним положен ням, психічними особливостями, рівнем культури та ви ховання людьми. Ця обставина накладає на нього особливу відповідальність, вимагає граничної коректності у спілку ванні. Адже те, що простиме будь-якій людині, не залишить ся не поміченим стосовно юриста. І тоді суворі дії працівни ків вважатимуться справедливими та зрозумілими населенню, коли у спілкуванні з ним чітко вирізнятимуться поважання людської гідності, певний інтелектуальний та культурний рівень. Неабияке значення має емоційний бік спілкування юриста з громадянами. Емоційна глухота, якщо така має мі сце, може потягнути за собою зневагу до тих норм поведін ки, які працівникові добре відомі, але які не прийняті ним особисто як значимі, необхідні в практиці спілкування. Емо ційна глухота призводить до черствості, байдужості, дає грунт для професійної деформації.
Спілкуючись з населенням, юристові часто доводиться проникати у глибини життя конкретної особистості. Це ви магає від нього вміння застосовувати різноманітні засоби індивідуального підходу до людей. Наприклад, під час при йому громадян виникає проблема надокучливих відвідува чів. Думається, що працівник судових та правоохоронних органів повинен відрізняти надокучливих від наполегливих у досягненні мети. Виходячи з цього, і ставлення до цих лю дей має бути і суто індивідуальним. Юрист не живе ізольо вано. Він неминуче спілкується з рідними, близькими та знайомими, з якими навчався в школі, з якими разом працю вав, служив в армії. Звичайно, з цими людьми уникати кон тактів не слід. Також не можна не брати до уваги їхнє про хання посприяти у життєвих клопотах. Проте важливо, щоб доброзичливість не зашкодила юридичній діяльності, не су перечила нормам юридичної моралі. Найбільш небезпечною для юриста є нерозбірливість у знайомствах, панібратство з людьми, які чинять певний тиск, намагаючись незаконним шляхом отримати певні послуги. Дехто навмисне, прикри ваючись знайомством з юристом, вершить протиправні або злочинні справи.
Отже, спілкуючись з близькими та знайомими людьми, працівник судових та правоохоронних органів не повинен розголошувати службові відомості, демонструвати власну поінформованість, брати на себе обов'язок вирішувати пи тання, які не входять до кола його службових обов'язків.
Ще одна важлива сфера професійно-етичного кодексу юридичної діяльності стосується особистого життя охо ронця правопорядку, зокрема його сімейних стосунків, осо бистих зацікавлень, дозвілля.
Чуйність, тактовність, гостинність, вміння не вивищу вати себе в оточенні сусідів - ці та інші подібні риси повин ні визначати поведінку юриста в позаслужбовий час, у до машніх умовах.
Сім'я юриста чи не найбільш обділена увагою свого голо ви. Незручності, пов'язані з характером його роботи, повинні компенсуватися доброзичливим ставленням дружини, взаємо розумінням і моральною підтримкою з боку членів сім'ї.
Професія юриста накладає на його сім'ю специфічний відбиток і диктує певні вимоги. Це передусім бездоганність з погляду моральності. Вже сам факт, що голова сім'ї- юрист, має засвідчувати її високий моральний рівень, бо не має пра ва той, хто стоїть на варті закону і правопорядку, у вузькому колі близьких людей сповідувати погляди, відмінні від тих, які він обстоює на службі.
Отже, специфічний характер праці в юридичних органах диктує особливі вимо ги до зовнішньої культури працівників і морального змісту їхньої професійної дія льності.
Це зумовлюється насамперед тим, що юристи виконують важливу соціальну функцію. Треба наповнити діяльність юристів соціально-творчим, глибоким людським змістом, свідомим ставленням до культурних надбань суспільства з тим, щоб сформувати таку зовнішню культуру, яка стала б визначальним компонентом юридичної деонтології.
4.5. Вогнепальна та фізична культура працівника міпіаії
Застосування вогнепальної зброї працівниками міліції ре гламентується ст. 15, 15' Закону України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію».
Працівник міліції зобов'язаний дотримува тись права на використання вогнепальної зброї, виконувати це право і застосовувати його норми у визначених ситуаціях.
Саме у таких трьох формах реалізується об'єктивне право.
Суб'єктом реалізації права на вогнепальну зброю є пра цівник міліції. Закон зобов'язує його дотримуватися дозво лених правових норм. Тут діє загальноправовий принцип:
дозволено те, що дозволено законом. В інших випадках, які прямо не вказані у ст. 15, 15 Закону України «Про міліцію», забороняється застосовувати вогнепальну зброю. Така забо рона стримує незаконне застосування вогнепальної зброї, виробляє власний варіант правомірної поведінки (можливо, дещо пасивний). Іншими словами, працівник міліції, реалі-зуючи надане йому право, повинен дотримуватися законних вимог, що гарантує недопущення порушення законності.
Виконання норм ст. 15, 15' Закону України «Про мілі цію», по суті, є перетворенням абстрактного змісту на конк ретний рівень. Але виконання права вимагає особистої учас ті, прямого і безпосереднього виконання шляхом простих дій. Причому останні повинні бути активними, мати відпові дну послідовність. Недотримання встановленого порядку виконання (постріл з вогнепальної зброї) призводить до по рушення законності, до неекономного використання право вих норм і як наслідок - до насильства чи жорстокості у пра воохоронній діяльності.
Більш широким є поняття про застосування правових норм щодо вогнепальної зброї. Воно передбачає як особисте виконання, так і можливі організаційні питання, пов'язані зі службою. Тобто працівник міліції, який державою наділений владними повноваженнями, здійснює управління в галузі кримінального та адміністративного права. Це право випли ває із Закону України «Про міліцію», кримінально-проце суального права та ін.
При застосуванні вогнепальної зброї працівник міліції здійснює ряд дій юрисдикційного, організаційно-управлін ського, публічно-владного, виконавсько-розпорядчого харак теру. Отже, застосування зброї - це важлива форма реалі зації правових норм і ступеня управлінської діяльності. Загалом право застосування, яке відображає організаційні зв'язки та правовідносини, організуючу діяльність суб'єктів права, покликане поліпшувати процес реалізації права. За стосовуючи вогнепальну зброю, працівник міліції приймає владні рішення. Така владність забезпечує узгодженість його дій як працівника. Крім цього, застосування вогнепальної зброї вимагає не лише організаційно-правових дій, а й суво рого контролю за всім процесом виконання. В цьому також виявляється важливість форми реалізації права.
Детально регламентують реалізацію права відомчі норми.
Такими в органах внутрішніх справ є, наприклад, накази Мі ністерства внутрішніх справ України «Про затвердження Ін струкції про заходи безпеки при поводженні з вогнепальною зброєю» (№ 115 від 21 лютого 1996р.), «Про затвердження - курсу стрільб зі стрілецької зброї для рядового та начальни цького складу органів внутрішніх справ України» (№ 493 від 24 липня 1997р.). Ці та інші відомчі нормативні документи позначаються на регламентуванні службової діяльності. Але вони призначені лише для відомчого регулювання, тобто є елементом (причому основним) механізму правового застосу вання. Побудовані на законі, відомчі правові акти не містять жодних нових положень. Вони більшою мірою спрямовані на організаційні, управлінські умови реалізації права, при цьому особлива увага звертається на заборони, які випливають із закону. Так, у наказах МВС України щодо табельної зброї вказаний перелік заборон, які ґрунтуються на принципі «забо ронено те, що прямо не дозволяється законом».
Поряд із законами і відомчими нормативними докумен тами існують так звані похідні норми права. Це правила по ведінки суб'єктів права, їхні юридичні обов'язки, повнова ження та засоби їх забезпечення. Похідні норми приймають ся разом із звичайними (основними), але окремі статті присвячуються суб'єктам реалізації права. Такі норми можна виокремити зі ст. 15, 15' Закону України «Про міліцію». Де які юристи-науковці та практики аналізують дії працівника міліції при необхідній обороні, при затриманні злочинця, при крайній необхідності тощо.
Завдання полягає в тому, щоб розробити методику за стосування працівниками міліції саме похідних норм вико ристання табельної вогнепальної зброї. Йдеться про таку поведінку, при якій застосування зброї буде законним і правомірним.
Професійне використання зброї тісно пов'язане з імпуль сивною та вольовою поведінкою працівника міліції. Імпуль сивність вказує на порівняно невисокий ступінь свідомого контролю. І навпаки, вольова поведінка свідчить про вміння передбачати наслідки, усвідомлювати мету, управляти дія льністю. Цей процес є перехідним станом: від спонукання, наміру діяти - до дії.
Імпульсивна та вольова правоохоронна діяльність працівників міліції повинна ре гулюватися правовим контролем реаліза ції норм щодо вогнепальної зброї.
У питаннях застосування зброї до правопорушників треба здійснювати індивідуально-правове регулювання діяльності службових осіб міліції. Але похідні правові норми - це за гальні вимоги до суб'єктів реалізації права. Вони лише оріє нтують на індивідуалізацію у сфері права і, зрозуміло, не вичерпуються правозастосуванням. Тут важливо глибоко теоретично обгрунтувати правильне застосування зброї, оскільки йдеться про конкретизацію права.
Результатом конкретизації права є водночас нове правило поведінки, яке має також регулюючий вплив на суспільні відносини [155, с. 61]. Таких нових правил безліч. Звідси - й потреба в узагальненому правилі. Звісно, що універсальною є власне правореалізація вогнепальної культури юриста, зо крема працівника міліції.
Вогнепальна культура працівника міліції покликана не тільки озброювати його конкретним переліком чи системою необхідних умінь і навичок, а й сприяти підвищенню техніки єдиноборства і затримання злочинця. Крім прийомів воло діння табельною зброєю, працівник міліції, якому властива висока вогнепальна культура, здатний правильно здійснюва ти мотивацію правозастосування. У дозволених законом ме жах правозастосовувач завжди має певну можливість для творчого розв'язання справи з урахуванням нормативного і фактичного. А це потребує відповідних знань, досвіду, все бічної фахової і загальнокультурної підготовки.
Таким чином, вогнепальна культура пра цівника міліції — це обґрунтованість юри дичної процедури, поєднання знань так-тико-технічної характеристики вогнепаль ної зброї й прицільної снайперської стрільби з правовою оцінкою суспільне небезпечних ситуацій, а також навики застосування зброї з метою припинення злочинних діянь.
Юридична процедура потрібна для реалізації права, хоч вона є атрибутом будь-якої соціальної регуляції. У правовій системі, зокрема у застосуванні вогнепальної зброї, юридич на процедура дуже важлива, адже йдеться про життя чи смерть людини, її здоров'я. Вона є засобом реалізації права щодо зброї і регламентовується Законом України «Про мілі цію», згаданими вище наказами МВС України та спрямована на встановлення порядку (як остаточної мети).
Юридичну процедуру слід розглядати в матеріальній, процесуальній і правотворчій діяльності. Для вогнепальної культури юриста характерна матеріальна юридична проце дура. Вона стосується особи працівника міліції, його право мірної поведінки щодо використання зброї. Це по суті поря док реалізації працівником міліції права на застосування та бельної зброї, який зафіксований у процедурно-правових нормах. Найбільш повно ці норми відображені у норматив но-правових актах Міністерства внутрішніх справ України, які тісно пов'язані з питаннями регуляції поведінки суб'єкта права.
Юридична процедура як важливий елемент вогнепальної культури немислима без спеціального механізму дії права, який, як відомо, характеризують три чинники: духовний, психологічний та фізичний.
Духовний механізм дії права обґрунтовує саму потребу застосування вогнепальної зброї і дає змогу відповісти на запитання, чи має право працівник міліції стріляти в людину і навіть вбивати її. З позицій духовності - це складне пи тання, на яке відповісти однозначно неможливо. Культура застосування вогнепальної зброї змушує працівника міліції глибоко замислюватися над цією проблемою у кожному конкретному випадку.
Працівник міліції перебуває на державній службі і держа ва приймає відповідні закони, виконання яких є обов'яз ковим. Тому духовна відповідальність стосується не лише рядового виконавця, а й держави в цілому. Зауважимо, що працівникові міліції не треба цим зловживати. Його духовна відповідальність настає навіть тоді, коли застосування зброї буде правомірним.
З огляду на внутрішній світ суб'єкта реалізації вогне пальної зброї можливі розбіжності зовнішньої, внутрішньої і предметної діяльності, тобто психологічний механізм дії пра ва немислимий без впливу моралі. Для того щоб працівник міліції вистрілив, йому потрібно зважитися на це насамперед психологічно. Одночасно застосування вогнепальної зброї пов'язане з моральними нормами.
У вогнепальній культурі психологічний (внутрішній) еле мент виявляє аспект психологічного впливу на правопоруш ника. В більшості випадків злочинець, побачивши витягнену з кобури вогнепальну зброю в руках працівника міліції, при пиняє протиправні дії. Проте чимало фактів свідчать і про протилежне, а саме: про непередбачені дії, агресивність зло чинця, оскільки примусове зупинення його намірів засобами зброї є надзвичайно дієвим емоційним фактором.
Зовнішній елемент вогнепальної культури проявляється у виконанні певних юридичних процедур. Він стосується знач ною мірою вогнепальної культури працівника міліції, оскіль ки призначення застосування зброї й полягає у фізичному затриманні правопорушника (якщо по-іншому це не вдається зробити). Головне тут - уміле підсилення юридичної проце дури, сприяння реалізації права (вимушеного) у критичній ситуації. Тобто фізичний аспект вогнепальної культури відо бражає лише правомірність реалізації норм.
Загалом юридична процедура у вогнепальній культурі — явигце вимушене (як і в будь-якій субкультурі). Але у вогне пальній культурі вимушеність має найвищий ступінь, оскільки застосування зброї до правопорушника - це крайній засіб.
Вогнепальна культура працівника міліції передбачає Ґрунтовні знання тактико-технічних характеристик та приці льної снайперської стрільби. Хоча це питання суто технічне, але у реалізації права воно доцільне. Дійсно, не можна гово рити про високий ступінь вогнепальної культури працівника міліції, якщо він лише теоретично знайомий з табельною зброєю. Знання матеріальної частини закріпленої за ним зброї, уміння прицільно вести вогонь по навчальних міше нях - необхідна передумова формування вогнепальної куль тури працівника міліції.
Вогнепальна зброя — смертельний засіб, і працівник міліції зобов'язаний професій но опанувати усі складові механізму дії не тільки закріпленої табельної, а й інших видів зброї, яка є на озброєнні в органах внутрішніх справ.
Крім цього, уміння підготувати вогнепальну зброю до стрільби, знання прицільної дальності, далекості польоту кулі (із збереженням її вбивчої сили) та далекості прямого пострілу і загалом відомостей про балістику як науку про рух (траєкторію) кулі при стрільбі повинні стати обов'яз ковими вимогами до кожного працівника. Від цього зале жать якість прицілювання і так звана снайперська стрільба. Точність стрільби необхідна, оскільки при єдиноборстві на довгій дистанції потрібно вразити не тільки людину, а, мож ливо (частіше), засоби, за допомогою яких вона здійснює злочинні дії. При цьому висока вогнепальна культура пра цівника міліції вимагає володіння різноманітними прийомами ведення прицільної стрільби з різних положень, дотримання правил маскування перед правопорушниками, дотримання позиції очікування.
Зрозуміло, що вогнепальна зброя потребує належного по водження. Це стосується її зберігання, утримання, експлуа тації, дотримання техніки безпеки тощо. Такі вимоги куль турно-правового характеру необхідні для власної безпеки, безпеки оточуючих та законності застосування зброї.
З вогнепальною культурою працівника міліції пов'язана можливість притягнути до відповідальності правопорушника у судовому порядку. Реалізація права на застосування зброї спрямована на припинення злочинних дій, вироблення уміння швидко реагувати на будь-які дії порушника після попере дження, що проти нього може бути застосовано смертельний засіб, а також при необхідності переслідування злочинця.
Працівник міліції не має права одноосібне здійснювати правосуддя.
Це завдання виключно судових органів, які встановлють як правомірність затримання особи, так і правомірність дій працівника міліції, який застосував для цього табельну зброю.
Науковці ведуть дискусії щодо попередження правопо рушника про можливість застосування до нього зброї. Вихо дячи з культурологічних концепцій права, його духовності та моральності, таке попередження доцільне. Переконав шись у серйозних, суспільне небезпечних намірах правопо рушника, працівник міліції повинен попередити про своє службове становище і про намір застосувати законні дії. Від реакції правопорушника на попередження залежать і по дальші дії працівника міліції. Попереджувати про можли вість застосування вогнепальної зброї все-таки варто, оскіль ки це може позитивно вплинути на злочинця. Звичайно, виникають ситуації, коли попередження неможливе, напри клад, через швидкість розгортання подій, негативну реакцію злочинця, яка завдасть нової шкоди тощо. Тому відсутність попередження повинна мати вагомі підстави.
Застосування вогнепальної зброї практично завжди при зводить до загрози здоров'ю і життю злочинця, а часто й працівника міліції. Тобто тут виявляються фізичні, психічні й моральні аспекти. Тому працівникові міліції дозволяється завдати правопорушнику незначного вогнестрільного пора нення (в руку, ногу). Незначна рана змусить злочинця при пинити антисуспільні дії, сприятиме його затриманню. Але у безвихідній ситуації, коли порушник вдається до найжорсто-кіших заходів, закон дозволяє здійснювати постріл у життєво важливі органи. Зрозуміло, що в обох випадках працівник міліції зобов'язаний надати необхідну медичну допомогу потерпілому.
Зниження ризику правомірного заподіяння шкоди випли ває із власного рішення працівника міліції. Зауважимо, що працівник з високою вогнепальною культурою не застосову ватиме зброї тоді, коли у нього виникатиме вагання — стріля ти чи не стріляти. І це вагання повинно бути на користь пра вопорушника.
Вогнепальна культура працівника міліції передбачає уміння дотримуватися заходів власної безпеки. Рішучість, сміливість, відвага не означають байдужості до свого життя та здоров'я.
Закон не примушує працівника міліції ризикувати собою (держава в цьому не за цікавлена).
Лише організувавши комплекс надійного прикриття, до цільно вступати у вогнестрільне протиборство. Досягнення позитивного ефекту, найвірогідніше, можливе за умови ви сокої особистої вогнепальної культури працівника міліції.
Усі компоненти вогнепальної культури визначає та чи інша суспільно-небезпечна ситуація. Працівникові міліції і юристові загалом треба глибоко зрозуміти суть правових фактів, які виникають у суспільне небезпечних ситуаціях. З'ясування суті справи дає змогу виробити власний варіант поведінки щодо застосування зброї. Остання є одним із засо бів правового регулювання конкретної (тимчасової) суспіль но-правової ситуації.
Звідси виникає запитання: що є ефективним у тимчасових небезпечних ситуаціях - правове регулювання чи правовий вплив? Серед дослідників особливих розбіжностей у тракту ванні цих понять немає. Зокрема, вважається, що правове регулювання ширше, ніж правовий вплив. До правового впливу, крім правового регулювання, входять правове вихо вання, правова пропаганда. Доцільно додати до цього ще й профілактичну діяльність щодо духовного та морального оздоровлення громадян. Це свідчить про актуальність систе матичної, планомірної і, головне, професійної діяльності працівників міліції як суб'єктів права.
Згідно з вимогами вогнепальної культури правовий вплив на правопорушника можна здійснити короткочасно, разово. Так, важливими, треба думати, є психологічні і фізичні аспе кти, що зумовлюють відповідні види примусу. Зрозуміло, що високий рівень вогнепальної культури орієнтує вибір пра цівника міліції на користь психологічного впливу перед фі зичним. Проте, продемонструвавши намір застосувати вогне пальну зброю, привівши її у бойову готовність, він своїми ді ями, командами, розпорядженнями продовжує регулювати ситуацію засобами психологічного примусу. У випадку не-врегулювання таким чином ситуації працівник міліції вдаєть ся до фізичного впливу (примусу). В цій ситуації чітко вияв ляються два методи правового впливу на особистість: переко нання і примус, де останній виступає у вигляді фізичного.
Працівник міліції повинен дотримуватися принципів вог непальної культури, які є складовою службової діяльності і професійної культури. До основних принципів вогнепальної культури може віднести: боротьбу за законність, підвищену відповідальність, безпомилковість, швидкість реагування, культуру професійних рухів, техніку безпеки, фізичну доско налість, тренованість.
У боротьбі за законність працівник міліції, застосовуючи вогнепальну зброю, повинен не тільки дотримуватися чин них правових вимог, а й дбати про правопорушника. Зухва ла, агресивна дія злочинця може спонукати працівника мілі ції до порушення встановленої юридичної процедури щодо застосування зброї. Але оцінивши ступінь суспільної небез пеки, визначивши доцільність примусу, приступивши до ак тивної протидії, працівник міліції повинен передусім уник нути емоційного реагування на ситуацію, що склалася. Та кож впливає на законність уміння ухилитися від зіткнення у невигідних умовах, де порушений так званий баланс сил. Нерівні умови (наприклад, кількість озброєних працівників міліції значно перевищує кількість правопорушників), при мітивно обрана тактика щодо припинення злочинних дій призводять до порушення законності. Сюди можна віднести й небажання надати першу медичну допомогу пораненому, вступ у фізичне протиборство зі зброєю в руках, внаслідок чого нею оволодіває злочинець, та ін. Головне тут внутрішнє переконання у доцільності збройного розв'язання конфлікт ної ситуації як необхідної умови правомірного встановлення справедливості.
Не викликає сумніву важливість принципу підвищеної відповідальності працівника міліції щодо реалізації права на зброю. Відповідальність наступає не тільки внаслідок неправомірності застосування зброї, а й у випадках її неза-стосування, які передбачені законом. Отже, як перевищен ня владних повноважень, так і байдужість чи нерішучість є суб'єктивними причинами нового правопорушення з боку працівника міліції. Причому з усіх видів юридичної відпо відальності працівника міліції в цьому випадку йдеться про кримінальну відповідальність.
Культура застосування вогнепальної зброї вимагає від працівника міліції абсолютної безпомилковості. Небезпеч ним є не стільки обмеження правопорушником волі, скільки загроза його життю та здоров'ю. Помилка в цьому випадку закінчується трагічно. Причому юридична чи фактична по милка (у виборі об'єкта) особливого значення не мають. Рі вень вогнепальної культури працівника міліції повинен бути настільки високий, щоб той міг самостійно прийняти прави льне рішення, яке не викликає жодних сумнівів.
Принцип швидкого реагування у питаннях застосування вогнепальної зброї обґрунтовується, найвірогідніше, цінніс тю самого життя. Тому уважне спостереження за рухами правопорушника, адекватна оцінка їх, передбачення смерте льної загрози та інші фактори вимагають від працівника мі ліції блискавичної реакції на випередження, звичайно, без права на помилку. При цьому використання вогнепальної зброї є останнім засобом зупинення протиправних дій і за тримання злочинця. Взагалі швидке реагування не повинно відставати від перебігу подій у правовому явищі.
Культура професійних рухів працівника міліції під час за стосування вогнепальної зброї полягає в адекватності дій. Ва жливо, щоб його рухи мали або стримуюче значення, або бу ли непомітними. Це залежить від ситуації. У першому випадку простежуються елементи правового впливу на правопоруш ника, який повинен зрозуміти серйозні наміри працівника мі ліції. Можливо, ці, на перший погляд, малопомітні дії відвер нуть його від злочинних намірів. Проте другий випадок, коли не допустиме зволікання, а кожен зайвий рух працівника мі ліції може спричинити небезпечну реакцію з боку злочинця, вимагає певного порядку непомітних, обманливих рухів.
З цього приводу корисно запозичити техніку сценічних рухів актора, який надає особливої уваги деталям, що несуть у собі певний зміст, відзначаються правильним добором від повідних рухів. Наприклад, треба здійснити постріл при збройному нападі. Перебуваючи під дулом вогнепальної зброї, працівник міліції повинен виконати рухи у такій по слідовності: розстебнути кобуру, вийняти пістолет, зняти його з запобіжника, закласти патрон у патронник, приціли тися, натиснути пальцем на спусковий гачок. Тут важливу роль відіграє професійна майстерність.
Техніка безпеки є складовим елементом правового регу лювання, правомірності застосування вогнепальної зброї. Вона застерігає від усіляких випадковостей, небажаного смертельного наслідку не тільки для злочинця, а й сторонніх осіб і самого працівника міліції. Недотримання принципу техніки безпеки може призвести до небажаного повороту справи, до масового безладдя й кримінальної відповідально сті суб'єктів права. Техніка безпеки вимагає поводитись із незарядженою зброєю як із зарядженою, жартома не приці люватися і не досилати патрон у патронник, без потреби не класти палець на спусковий гачок і взагалі не використову вати вогнепальну зброю для залякування. Зауважимо, що з цією метою не можна використовувати навіть іграшковий пістолет, який людина може сприйняти за справжній.
Тому принцип техніки безпеки — це необ хідний атрибут розумового та фізичного аспектів правозастосування і є похідною нормою для працівника міліції, свідчен ням його високого професіоналізму.
Вогнепальна культура працівника міліції пов'язана з принципом фізичної досконалості, тренованості. Висока техніка бойової стрільби, навички ведення вогню, уміння утримувати точку прицілювання в процесі можливих пере сувань - результат регулярного тренування, відпрацювання спеціальних вправ. Адже множина можливих варіантів про фесійної поведінки працівника міліції залежить від уміння володіти зброєю і результативно вести вогонь по мішенях незалежно від способу стрільби. Тому спеціальні професійні заняття з працівниками найкраще проводити в умовах, на ближених до бойових.
Враховуючи велику небезпеку в реалізації права на засто сування табельної зброї, потрібно визначити функції вогне пальної культури працівника міліції, які безпосередньо впли вають на дії юридичного механізму правореалізації, виявля ють правомірні підстави застосування зброї. Це ефективне регулювання перебігу подій у правовому явищі, правове за стереження від вияву надмірних повноважень, удос коналення механізму правового регулювання, вироблення юридичної тактики застосування вогнепальної зброї, вико ристання усіх законних методів правового впливу.
Регулювати перебіг подій у правовій ситуації можна по-різному. Ми зосереджуємо увагу на його ефективному право вому регулюванні саме вогнепальною зброєю. Це дає змогу утримувати правову ситуацію під примусовим контролем, дозволяє виграти час, щоб припинити протиправні дії право порушника. Ця функція вогнепальної культури працівника міліції застерігає його від стану розгубленості та безпорад ності у правовому відношенні.
Орієнтація на законність застосування табельної зброї, безпомилкове визначення порядку вогневих дій відвертає протиправність дій працівника міліції.
Правове застереження від вияву надмірних повноважень зміцнює авторитет органів міліції. Адже в умовах, коли по садова особа може використати зброю, часто виникають си туації демонстрування сили і влади. Тому вогнепальна куль тура виробляє у працівника міліції здатність самостійно аргу ментовано оцінити правову ситуацію, спонукає до прийняття виваженого рішення, запобігає неправомірному правозасто-суванню.
Характер самої правової ситуації змушує працівника мі ліції обмірковувати послідовність силових дій. Цим самим виробляється уміння обирати з дозволених законом дій най більш оптимальні. Наприклад, кожен випадок реалізації пра ва застосування зброї має свої особливості. Нестандартні ситуації вимагають щоразу нової юридичної тактики засто сування вогнепальної зброї. Працівник міліції, керуючись високою вогнепальною культурою, формує професійно-прик ладні уміння та навички.
Вибір правильної юридичної тактики застерігає від того, щоб піддавати своє життя і здоров'я необгрунтованому ри зику, формує професійні навички (зокрема, швидкість руху) в охороні громадського порядку.
Використання усіх законних методів правового впливу залежить від вогнепальної культури правозастосовувача, зо крема, від його постійної готовності застосувати зброю, від уміння чинити збройний напад (втручання) і опір (гаранто вані захисні дії), від вибору оптимальних юридичних дій. Методи правового впливу в цьому випадку дають змогу ви явити ознаки можливого замаху на людину, враховуючи всі обставини та можливе відновлення небезпечної ситуації в будь-який момент.
Вогнепальна культура працівника міліції суттєво пов'я зана зі сферою реалізації правових норм на практиці. Вона допомагає правильно визначити ступінь реальної загрози, уникнути фактичної та юридичної помилок. Не менш важ лива вогнепальна культура і при обгрунтуванні правомірнос ті застосування вогнепальної зброї.
Нині збільшилася кількість злочинів, які вчиняються з особливою жорстокістю, із застосуванням грубої фізичної сили та вогнепальної зброї. Здійснюються численні прямі напади на працівників міліції. Правова регламентація затри мання злочинця вимагає не тільки фізичної сили, витривало сті, володіння бойовими мистецтвами, знання правил засто сування фізичного впливу чи спеціальних засобів (це за вдання фізичного виховання і бойової підготовки), а й уміння належним чином використовувати фізичну силу. Йдеться про фізичну культуру, тобто про культуру фізичних дій як необхідний компонент спеціальної професійної куль тури правоохоронця.
Фізична культура - це знання працівни кам міліції правил застосування фізичного впливу, свідоме ставлення та психологічну готовність до застосування фізичної сили, уміння використовувати спеціальні прийо ми при затриманні правопорушника.
До основних складових елементів фізичної культури працівника міліції належать: психологічна готовність, умін ня використовувати спеціальні прийоми, свідоме ставлення до застосування фізичних дій, фізичні норми.
Психологічна готовність правоохоронця до фізичної бо ротьби з правопорушником полягає у здатності підтримува ти у собі психологічну стійкість, у вмінні керувати власними емоціями. Працівник міліції не повинен допускати розгубле ності чи безпорадності у протиборстві з правопорушником.
Завдання працівника міліції — зрозуміти психологію правопорушника, передбачити його наміри, врахувати можливу протидію з метою локалізації несприятливої ситуації.
Зрозуміло, що фізична культура правоохоронця передба чає знання бойових норм. Необхідною, хоча і недостатньою, умовою цього виду культури є уміння використовувати спе ціальні прийоми. При цьому лише фізичних властивостей не досить, потрібне відповідне вміння застосовувати силові дії, практичний досвід у галузі фізичної та бойової підготовки. Правоохоронець повинен дбати про фізичну досконалість так само, як і про виховання волі та характеру.
Застосування фізичної сили повинно диктуватися переду сім її необхідністю, коли не вдається переконати правопо рушника словом.
Норми застосування фізичної сили визначаються Законом України «Про міліцію», наказами та інструкціями Міністер ства внутрішніх справ України. Вони регламентують дії пра цівника міліції практично у будь-яких правових ситуаціях. Зміст фізичної культури найбільше відображає рівень засто сування правоохоронцем норм права у фізичних діях. Фак тично йдеться про своєрідну реалізацію норм права (мається на увазі практичне їх втілення).
Дог/ільно виокремити основні приш^ипи фізичної культу ри праг^івника міліі/ії, а саме: доцільність фізичних дій, за конність, ненаснльство.
Інтелектуальність фізичної культури означає, що всі фі зичні дії охоронця правопорядку повинні підпорядковувати ся свідомому регулюванню. Тобто інтелект правоохоронця повинен випереджати його фізичні дії, принаймні аналізува ти їх. В іншому випадку це буде автоматичне, бездумне ви конання чиєїсь волі або утвердження власних амбіцій.
Принцип ненасильства має свої особливості. Справа в тому, що фізичні дії працівника міліції - це вже своєрідне насильство. Але воно не має нічого спільного з фізичною розправою, садизмом, оскільки йдеться про вимушене (за коном передбачене) насильство. Деякою мірою воно межує з терпінням, стриманістю, очікуваністю, вмовлянням тощо і є важливою передумовою вияву фізичної культури право охоронця.
Основні функції фізичної культури працівника міліції ви світлені у Законі України «Про міліцію». Вважаємо за потріб не їх конкретизувати, бо життєво необхідними є такі функції:
• підготовка правоохоронця до безпомилкових дій у си туаціях, коли потрібні точний і обґрунтований розрахунок фізичних сил, надійність їх застосування. При цьому важ ливу роль відіграють спостережливість, пильність, уміла оцінка реальної небезпеки;
• виховання стійкості до невдач, які можуть виникнути під час фізичного протиборства з правопорушником. Фізич на дія працівника міліції ще не гарантує позитивного ре зультату. Але невдача повинна стати уроком для наступних професійних дій;
" допомога працівникові органів внутрішніх справ в екс тремальних ситуаціях, які виникають при виконанні служ бових обов'язків. Фізична досконалість допомагає долати перешкоди при затриманні правопорушників. При цьому варто враховувати фізичну дію з боку правопорушника, вміння дозувати силу власного фізичного впливу. Йдеться про способи й методи протистояння правопорушникові. Культура фізичних дій дає змогу запобігти грубощам, не потрібному насильству, демонструванню влади. Фізичний вплив на правопорушника повинен диктуватися необхідні стю і бути обгрунтованим;
• забезпечення вимоги щодо збереження власного здо ров'я і життя;
• надання першої медичної допомоги особам, які потер піли від фізичних дій працівника міліції, зважаючи на те, що збереження життя правопорушника (як і власного) *-професійний обов'язок працівника міліції.
Використання фізичних засобів впливу до правопоруш ника має переваги над бойовими, адже фізичні прийоми -це зброя, яка завжди «при собі», її застосування не таке не безпечне для життя людини, як застосування вогнепальної зброї.
Отже, вогнепальна та фізична культура працівника мілі ції, яка грунтується на певному примусі, не звернена лише до силових методів правореалізації, не виправдовує цих мето дів, а виконує роль умовного арбітра у розв'язанні соціаль но-правових конфліктів. У діях працівника міліції, який во лодіє такою культурою і визначає цінність прав громадянина чи суспільства, головним є спосіб його професійної діяльно сті щодо захисту цих цінностей.
ОСНОВНА ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Статут Організації Об'єднаних націй від 26 червня 1945 р. // Действующее международное право.- М., 1996.- Т. 1.- С. 7—33.
2. Загальна Декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. // Права людини: Основні міжнародно-правові документи- К., 1989.-С.9-14.
3. Статут Міжнародного суду від 26 червня 1945 р. // Дейст вующее международное право.-М., 1996.-Т. 1.-С. 797-810.
4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 р. // Права людини: Основні міжнарод но-правові документи.-К., 1989.-С. 15-27.
5. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. // Права людини: Основні міжнародно-правові документи- К., 1989- С. 28^9.
6. Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання від 10. грудня 1984р. // Права людини: Основні міжнародно-правові документи- К., 1989- С.97-112.
7. Статут Ради Європи від 5 травня 1945 р. // Действующее международное право.-М., 1996.-Т. 1.-С. 707-717.
8. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р- М., 1996- С. 108-123.
9. Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954р.// Україна в міжнародно-правових відносинах.- К., 1997.- Кн. 2:
Правова охорона культурних цінностей- С. 295-298.
10. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України [далі - ВВРУ.- С. С.].- № 3.-Ст.141.
11. Основи законодавства України про культуру: Закон Украї ни від 14 лютого 1992р.//ВВРУ.-№21.-Ст.294.
12. Про арбітражний суд: Закон України від 4 червня 1991 р. // ВВРУ- 1991 ,-№36-Ст. 469.
13. Про громадянство України: Закон України в редакції від 16 квітня 1997 р. //ВВРУ- 1997-№ 23-Ст. 169.
14. Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 р. // ВВРУ.- 1993.- № 52- Ст. 490.
15. Про Збройні Сили України: Закон України від 6 грудня 1991 р.//ВВРУ- 1992-№9.-Ст. 108.
16. Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992р. // ВВРУ- 1992-№48.-Ст. 650.
17. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16 жовтня 1996 р. // ВВРУ- 1996- № 49- Ст. 272.
18. Про міжнародні договори України: Закон України від 22 грудня 1993 р. // ВВРУ- 1994-№ 10-Ст. 45.
19. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. // ВВРУ-1991-№4-Ст. 20.
20. Про нотаріат: Закон України від 2 вересня 1993 р. // ВВРУ.- 1993- № 39- Ст. 383.
21. Про оборону України: Закон України від 6 грудня 1992 р. // ВВРУ- 1992.- № 22- Ст. 303.
22. Про освіту: Закон України від 23 березня 1996 р. // ВВРУ.-1991.-№34.-Ст.451,
23. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 р. // ВВРУ.-1991.-№53-Ст. 793.
24. Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Першого протоколу та протоколів 2,4,7, 11 до Конвенції: Закон України від 17 липня 1997 р. // ВВРУ- 1997- № 40.- Ст. 263.
25. Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23 квітня 1991 р.//ВВРУ.-1991-№ 25-Ст. 283.
26. Про Службу Безпеки: Закон України від 25 березня 1992 р. // • ВВРУ-1992-№27.-Ст. 382.
27. Про статус суддів: Закон України від 15 грудня 1992р. // ВВРУ- 1993-№ 8-Ст. 56,
28. Про фізичну культуру і спорт: Закон України від 24 грудня 1993р.//ВВРУ.- 1994-№ 14-Ст. 80.
29. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня ]960р.//ВВРУ.-1961.-№2.-Ст. 15.
30. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // ВВРУ.- 2001.- № 23.- Ст. 117.
31. Цивільний кодекс України від 18 липня 1963 р. // Україна:
Закони: Кодекси України: У 3-х кн.- К.: Юрінком Інтер, 1997--Кн.2.
32. Декларація про загальні засади Державної молодіжної по літики в Україні. Прийнята Верховною Радою України 15 грудня 1992р.//ВВРУ- 1993-№ 16-Ст. 166.
33. Державна програма боротьби зі злочинністю. Затверджена постановою ВРУ від 25 червня 1993 р.
34. Концепція (основи державної політики) національної без пеки України. Схвалено постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997р.//ВВРУ- 1997-№ Ю-Ст.85.
35. Державна національна програма «Освіта: Україна XXI століття». Прийнята Першим з'їздом педагогічних працівників України і затверджена Президентом України 3 листопада 1993 р.
36. Про затвердження інструкцій про заходи безпеки при по водженні з вогнепальною зброєю: Наказ МВС України від 21 лю того 1996 р. № 115.
37. Про затвердження Курсу стрільб зі стрілецької зброї для рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ України.: Наказ МВС України від 24 липня 1997 р. № 493.
38. Алексеев А. Й.. Ястребов В. Б. Профессия - прокурор: Вве-дение в юридическую специальность.- М.: Юрист, 1998.- 144 с.
39. Алексеев Н. Н. Основьі философии права.- СПб.: Лань, 1999-256с.
40. Алексеев С. С. Право: азбука - теория - философия: Опьіт комплексного исследования,- М.: Статут, 1999.- 712 с.
41. Амосов М. Суспільство: оптимальність і розумність // Україна: Наука і культура.- 1996.- Вип. 29- С. 6-34.
42. Аиисимов С. Мораль й поведение.- М.: Мьісль, 1985.- 155 с.
43. Арнольдов А. Й. Человек й мир культури: Введение в куль-турологию- М,: Изд-во МГИК , 1992-240 с.
44. Бельїй А. Символизм как миропонимание / Сост., вступ, ст. й прим. Л. А.Сугай- М.: Республика, 1994- 528 с- (Мьіслители XX в.).
45. Блюмкин В., Гумницкий Г., Цьірлина Т. Нравственное вос-питание: Философско-зтические основьі.- Воронеж, 1990.- 125 с.
46. Борев Ю. Б. Зстетика: Изд. 2-е.- М.: Политиздат, 1975-399с.
47. Бохенький Ю. Духовна ситуація часу // Вісник Національ ної академії наук України .- 1997.- № 11-12.- С. 71-76.
48. Букреев В. Я., Римская Й. Н. Зтика права: От истоков зти-ки й права к мировоззрению: Учеб. пособ.- М.: Юрайт, 1998.-336с.
49. Венгеров А. Б. Теория государства й права.- М.: Юрист,
1996- 168 с- Ч. 2: Теория права.- Т. 1.
50. Венгеров А. Б. Теория государства й права.- М.: Юрист,
1997- 152 с- Ч. 2: Теория права.- Т. 2.
51. Вичев В. Нравственная культура руководителя / Пер. с болг.-М.: Политиздат, 1988- 158 с.
52. Вопленко Й. Н. Правовая символика // Правоведение.-1995-№ 4-5-С. 71-73.
53. ВоробьевГ. Г. Твоя информационная культура.-М., 1988.-303с.
54. ГегельГ. Сочинения.-М.. 1959-Т. 2-450 с.
55. Головченко О. Взаємовплив філософії і мистецтва у проце сі формування творчої особистості // Діалог культур: Україна у світовому контексті: Мистецтво і освіта: 36. наук. праць / Упор. і відп. ред. С. О. Черепанова.- Львів: Каменяр, 1998.- Вип. 35.- С. 109-116.
56. Гольберг М. Діалог і проблеми взаємодії культур // Діалог культур: Україна у світовому контексті: Матеріали перших між-народ. філос.-культуролог, читань / Ред. кол.: С. О. Черепанова (відп. ред.), В. Г. Скотний, Д. П. Крвавич.- Львів: Каменяр, 1996-С. 6-16.
57. Горський В. Як можлива історія української філософії в контексті світової культури // Діалог культур: Україна у світовому контексті : Матеріали перших міжнарод. філос.-культуролог. читань / Ред. кол.: С. О. Черепанова (відп. ред.), В. Г. Скотний, Д. П. Крвавич-Львів: Каменяр, 1996.-С. 44-51.
58. Горшенев В. М., Бенедик Й. В. Юридическая деонтология: Учеб. пособ- К.: УМК БО при Минвузе УССР, 1988- 80 с.
59. Гуревич П. С. Культурология: Учеб. пособ.- М.: Знание, 1996-288с.
60. Гусарєв С .Д., Тихо.миров О. Д. Юридична деонтологія.— К.: В1РА-Р,К, 2000 -506с.
61. Гусейнов А. А. Ненасилие й перспективи общества // Зтика ненасилия: Материальї международной конференции.-М., 1991.-С. 15-22.
62. Гуцериев X. С., Сальников В. П., Федоров В. П., ХудякА. Й. Правовая й духовная культура сотрудников правоохранительньїх органов.- СПб.: Санкт-Петербургский юридический институт МВД России, 1996- 156 с.
63. Джентиле Ф. О роли философии права в изучении юрисп-руденции в Италии // Государство й право.- 1995.- № 1.- С. 132-137.
64. Естетика: Підручник / Л. Т. Левчук (заг. ред.), Д. Ю. Ку-черюк, В. І. Панченко.- К.: Вища шк., 1997.-399 с.
65. Зстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева й др.- М.:
Политиздат, 1989.-447с.
66. Зренгросс Б. А. Удивительная наука зстетика!... Научно-художественная литература.- М.: Дет. лит., 1974.-207 с.
67. Жалинский А. 3. Профессиональная деятельность юриста:
Введение в специальность: Учеб. пособ.- М.: Изд-во БЕК, 1997.-330с.
68. Захава Б. Е. Мастерство актера й режиссера- М.: Просве-щение, 1979-210с.
69. Иванов В. Н. Профессия - юрист: Справочник для абиту-риентов й студентов учебньгх заведений юридического профиля.-М.:0сь-89, 1998-208с.
70. Изард К.З. Змоции человека.-М., 1960.- 143 с.
71. История философии й культури / В. С. Горский, Ю. В. Ку-шаков, В. Ферстер й др. Ред. кол.: А. Т. Гордиенко (отв. ред.), В. С. Горский, Ю. В. Кушаков, В. В. Лях, Е. Н. Сьірцова- К.: На ук, думка, 1991-288 с.
72. Канигін Ю. М. Шлях аріїв: Україна в духовній історії люд ства: Роман-есе.-К., 1997.- 170с.
73. Керимов Д. А. Методологические функции философии права // Государство й право.- 1995.- № 9.- С. 15-22.
74. Керимов Д. А. Философские проблемьі права.- М.: Мьісль, 1972-472с.
75. Клименко Н. Й. Криминалистические знання в структуро профессиональной подготовки следователя.-К., 1990.— 130 с.
76. Коваль Н. В. Введение в юридическую специальность (де-онтологический аспект): Курс лекций.- Донецк: Центр подготов ки абитуриентов,1998.-192 с.
77. Козюбра М. !., Бурлай І. В., Бобровник С. В. Теорія держави і права: деякі актуальні завдання // Правова держава: Респ. між-від. зб. наук. праць.-К.: Наук. думка, 1992.-Вип. 1.-С. 12-19.
78. Корявко Г. Е. Философия как форма общественного созна-ния: Очерки теории й истории / Под ред. В. Т. Салосина.- Сара тов: Изд-во Саратов, ун-та, 1990.- 140 с.
79. Костенко О. М. Культура і закон // Правова держава: Що річник наукових праць- К., 1998.- Вип. 9.- С. 130-136.
80. Костицький М. В. Українська політико-правова доктрина як основа формування судових і правоохоронних органів // Нау ковий вісник Української академії внутрішніх справ.- 1996.-№ 1.-С.21-27.
81. Котюк В. О. Теорія права: Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. факультетів вузів.-К., 1996.-210 с.
82. Коул М. Культурно-историческая психология: наука буду-щего.- М.: Когито-Центр, 1997-432 с.
83. Крвавич Д. Феномен творчої волі у житті художника // Діа лог культур: Україна у світовому контексті: Мистецтво і освіта:
36. наук. праць / Упор. і відп. ред. С. О. Черепанова.— Львів: Ка меняр, 1988- Вип.З- С. 335-343.
84. Кримський С. Б. Архетипи української культури // Вісник Національної академії наук України.- 1998.- № 3-4- С. 77-87.
85. Кудрявцев В. Н. Юридический конфликт // Государ ство й право.- 1995-№ 9.-С. 9-14.
86. Культурология. История й теория культури: Учебн. посо-бие./Л. 3. Немировская.-М., 1991.-92с.
87. Кульчиг/ький В. С., Черепанова С. О. Право: Українська культура: Історія і сучасність: Навч. посібник / За ред. С. О. Черепанової-Львів: Світ, 1994.-С. 120-139.
88. Курагпн Г. Г. Механизм ведомственного правового регу-лирования органов внутренних дел.- М., 1976.- 60 с.
89. Курганов С. Й., Кравченко А. Й. Социология для юристов:
Учебн. пособие для вузов.-М.: Закон й право, 1999.-255 с.
90. Ладенко Й. С. Интеллектуальная культура специалистов й средства ее формирования // Интеллектуальная культура специа-листа.- Новосибирск: Наука, Сиб. отделение, 1988.- С. 45-51.
91. Лазарев В. В. Социально-психологические аспекти приме-нения права.- Казань: Изд-во Казан, ун-та, 1982.- 144 с.
92. Лазарев С. Н. Диагностика кармьі.- СПб., 1993.- Кн. 1. Система полевой саморегуляции.- 160 с.
93. Лазарев С. Н. Диагностика кармьі- СПб., 1995- Кн. 2. Чи стая карма.- 352 с.
94. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. / Заг. ред. А. В. Яртися, С. М. Шендрика, С. О. Черепанової.-Львів.: Світ, 1994 .-496 с.
95. Луковская Д. Й., Гуцериев X. С., Козлов В. А., Полякав А. В. Введение в теорию права (историко-методологический аспект):
Учебн.-научн. пособие / Под общ. ред. В. П. Сальникова.- СПб, 1996-54с.
96. Малахов В. А. Етика: Курс лекцій : Навч. посібник.- К.: Либідь, 1996-304с.
97. Мехед Т. Г. Введение в зтику // Психология. Педагогика. Зтика: Учебник для вузов /Под ред. проф. Ю. В. Наумкина.- М.: Закон й право, 1999.- 350 с.
98. Мехед Т. Г., Щеглов А. В. Профессиональная зтика сотруд-ников органов внутренних дел: Курс лекций.- М., 1998.- Ч. 1.— 130с.
99. Мовчан В. Естетичне переживання мистецтва як вид діало гу // Діалог культур: Україна у світовому контексті: Мистецтво і освіта: 36. наук. праць /Упор. і відп. ред. С. О. Черепанова.-Львів: Каменяр, 1998.-Вип. З.-С. 162-168.
100. Мовчан В. Моральне повчання в українській культурі // Ді алог культур: Україна у світовому контексті: Матеріали перших міжнарод. філос.- культуролог, читань / Ред. кол.: С. О. Чере-панова (відп. ред.), В. Г. Скотний, Д. П. Крвавич.- Львів: Каме няр, 1996-С. 82-100.
101. Москалькова Т. Н. Зтика уголовно-процессуального дока-зьівания (стадия предварительного расследования).- М.: Спарк, 1996- 125с.
102. Немов Р. С. Психология: Учебник для студентов вьісш. учеб. заведений. В 3-х кн.- М.: Просвещение, 1995.- Кн. 2: Пси хология образования.- 496 с.
103. Нерсесянц В. С. Философия права: Учебник для вузов.-М.: Норма, 1997-652с.
104. Нестеренко В. Г. Вступ до філософії і онтології людини:
Навчальний посібник для студентів вищих учбових закладів.- К.:
Абрис:, 1995-336с.
105. Новгороді/ев П. Введение в философию права: Кризис сов-ременного правосознания.- М., 1909.- 393 с.
106. Новіков В. В., Чистоклєтов Л. Г., Зрибнєв М. А., Алембець М. М. Застосування вогнепальної зброї працівниками міліції:
Навч.-практ. посібник.-Львів, 1998.- 165 с.
107. Окіншевич Л. Вступ до науки про право і державу.- Мюн хен, 1987-223с.
108. Орзіх М. Правова культура в системі сучасного конститу ціоналізму // Право та культура: теорія і практика: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, м. Київ 15-16 трав ня 1997 р. / За ред. Ю. Шемчушенка, В. Кампо, М. Поплавсь-кого.-К.:Леся, 1997-С. 190-192.
109. Орзих М. Ф. Право й личность- К.: Вища шк„ 1977- 143 с.
110. Основьі зстетики й искусствознания / Под ред. Й. Л. Лю-бинского, В. К. Скатерщикова.- М.: Просвещение, 1979.- 302 с.
ІП.Основьі сценического движения: Пособ. для культ.-просвет. й театр, училищ / Под ред. Й. 3. Коха.- М.: Просвеще ние, 1976-222с.
112. Падалка О. С., Нісімчук А. С.. Смолюк 1. О., Шпак О. Т. Педагогічні технології: Навч. посіб.- К.: Укр. енциклопед. ім. М. П. Бажана, 1995-135с.
113. Пахомова Т. І. Моделі спеціаліста державної служби як фактор підвищення її ефективності та результативності // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ.- 1999.-№ 1.-С. 166-168.
114. Педагогічна майстерність: Підручник / І. А. Зязюн, Л. В. Крамушенко, І. Ф. Кривонос та ін.: За ред. І. А. Зязюна.- К.:
Вищашк., 1997-349с.
115. Петрова Л. В. О естественном й позитивном праве (Кри-тические заметки по поводу учебника С. С. Алексеева) // Госу-дарство й право.- 1995.-№ 2.- С. 32-41.
116. Протасов В. Н. Юридическая процедура.- М.: Юрид. лит., 1991,-80с.
117. Профессиональная зтика сотрудников правоохранитель-ньіх органов: Учебн. пособ. / Под ред. А. Опалева, Г. Дубова.— М.:Щит, 1997-327с.
118. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права держави.— Бородянка, 1993.-94с.
[19. Ризз Г. Й. Размьішления о педагогической деятельности, культуро, мастерстве // Педагогика.- 1995.- № 4.- С. 114-116.
120. Розин В. М. Введение в культурологию- М., 1994.- 104 с.
121. Рутар С. Політична культура України // Студії політично го центру «Генеза».- 1996,-№ 1.-С. 28-34.
122. Самохин В. Н. Зстетическое восприятие: Вопросьі методо-логии й критики.- М., 1985.- 208 с.
123. Савіщкая А. Н. Возмещение ущерба, причиненного ненад-лежащим врачеванием [Вступ ст. В. Г. Сокуренко. О нормативном содержании медицинской деонтологии].- Львов, 1982-196с.
124. Селиванов Ф. Оценка й норма в моральном сознании.- М., 1977-64с.
125. Се.менко М. І. Природа, людина, суспільство: Світоглядні аспекти гуманізації суспільства // Матеріали Міжнародної нау ково-практичної конференції «Людина і духовність»: Аналі тичні розробки, пропозиції наукових та практичних праців ників / Керівн. авт. кол. А. І. Комарова.- К., 1996.- Т. 5.-С.101-105.
126. Скакун О. Ф. Юридическая деонтология: Учебник.- Харь-ков: Зспада, 2002- 504 с.
127. Скакун О. Ф., Подберезький М. К. Теорія держави і права.-Харків, 1996-302с.
128. Словарь по зтике / Под ред. А. А. Гусейнова, Й. С. Кона.-М., 1989-348с.
129. Сньїчев А. В. Специфика й проблеми профессиональной зтики сотрудника органов внутренних дел // Милицейская зтика й проблеми нравственного воспитания сотрудников органов вну тренних дел: Межвузов. сб. науч. трудов.-К., 1991.-С. 79-83.
130. Собко Р. Формування комп'ютерної культури: інтегратив ний підхід // Педагогіка і психологія професійної освіти.- 1999.-№ 1.-С. 159-162.
131. Соколов Н. Я. Профессиональное сознание юриста.- М.-1988-224с.
132. Сокуренко В. Г., Савицксія А. Н. Долг й право в социалис-тическом обществе (общетеоретический аспект) // Вести. Львов. ун-та. Сер. юрид.- Львов: Свит, 1990.- Вьіп. 28.- С. 17-24.
133. Солодухина А.О., Солодухш Й. А. Юридический диалог:
Теория й практика, круг проблем.- М.: Зкспертное бюро, 1998.-128с.
134. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество. / Общ. ред., сост. й предисл. А.Ю.Согомонов: Пер. с англ.- М.: Политиз-дат, 1992-543с.
135. Старовойт І. Культура і політична культура // Студії полі тичного центру «Генеза».- 1996.- № 1.- С. 25-29.
136. Сценическая речь: Учебн. пособие для сред. театр, й культ. просвет. учебн. завед. й ин-тов культури / Под ред. Й. П. Коз-лянниковой.-М.: Просвещение, 1976.-336 с.
137. Тихонравов Ю. В. Судебное религиоведение.— М.: Бизнес школа «Интел-Синтез».- 1998.-272 с.
138. Тоїцепко Ж. Т. Социология: Общий курс- М.: Прометей,
1994-384с.
139. Трубецкой Е. Н. Знциклопедия права.- СПб.: Лань, 1999.-224с.
140. Тузмухамедов Р. А. Рецензия на «Фольклорнеє пра-во»(0черки теории й практики неписанного права) / Под ред. А. Д. Рентелн й А. Дантес: В^2-х т. XVI - 1037 с. «Гарланд паб-лишинг инкорпорзйтид». Н.-Й.и Л., 1994 // Государство й право.-
1995-№ 11.-С. 156-160.
141. Тукало А. В. Правова культура депутатського корпусу: Ав-тореф. дис. ... канд. юрид. наук.-К., 1995.-25 с.
142. Українська радянська енциклопедія: В 11-ти т.— К., 1981.— Т. 6-552с.
143. Фартушини А. Загальнолюдське в українській культурі // Армія і духовність: загальнолюдські цінності і християнська мо раль: Матеріали науково-практичної конференції.- Львів, 1996.-С. 37^1.
144. Фаткулин Ф. Н. Проблеми теории государства й права.- Казань, 1987-202с.
145. Фізіологія вищої нервової діяльності / П. Д. Харченко, Г. М. Чайченко.-К.: Вища шк., 1977-390с.
146. Філософський словник / За ред. В. І. Шинкарука.- К.: Го ловна редакція УРЕ, 1973.- 560 с.
147. Фро.и.м 3. Иметь или бьіть? Пер. с англ. Н. Й. Войскунс-кой, Й. Й. Каменкович; Общая ред. й вступ, статья д-ра филос. наук В. Й. Добренькова.- М.: Прогресе, 1986.- 238 с.
148. Хо.чмс Р. Ненасилие как моральньїй принцип // Зтика не-насилия: Материальї международной конференции- М., 1991.-С.23-31.
149. Черепанова С. Культуротворча функція мови і розвиток людського буття (філософсько-педагогічний аспект) // Педагогіка і психологія професійної освіти.- 1998.-№4.-С. 24-29.
150. Чичерин Б. Н. Философия права- СПб.: Наука, 1998- 656 с.-(Сер. «Русская государственная мьісль»).
151. Чичерин Б. Н. Философия права.- М., 1990.- 502 с.
152. Чуфаровский Ю. В. Психология в оперативно-розьіскной деятельности правоохранительньїх органов.- М., 1996.- 120 с.
153. Шиндяпина М. Д. Стадии юридической ответственности:
Учебн. пособ.- М.: Книжньїй мир, 1998.- 168 с.
154. Шмелева Г. Г. Конкретизация юридических норм в право-вом регулировании.-Львов, 1988.- 106 с.
155. Шульга М. О. Людина не повинна бути засобом // Вісник Національної академії внутрішніх справ України.- 1997- № 9-10.-С. 49-63.
156. Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і пра вових вчень.-К.: Юрінком Інтер, 1999.-304 с.
157. Юридический знциклопедический словарь / Гл. ред.:
А. Я. Сухарев; Ред. кол.: М. М. Богуславський, М. Й. Козьірь, Г. М. Миньковский идр.-М.: Сов. знциклопедия, 1984-415 с.
158. Язьік - культура - зтнос / С. А. Арутюнов, А. Р. Багда-саров, В. Н. Белоусов идр.-М.: Наука, 1994-233 с.
159. Яловик В. Т. Професійні здібності вчителя фізичної куль тури і їх особливості // Концепція підготовки спеціалістів фізич ної культури в Україні: Матеріали Першої республіканської кон ференції.-Луцьк: Надстир'я, 1994.-С. 75-79.
160. Ясперс К. Смьісл й назначение истории: Пер. с нем.- М.:
Политиздат, 1991.-527 с.-(Сер. «Мьіслители XX века»).
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ЛАЯ ПОГЛИБЛЕНОГО ВИВЧЕННЯ КУРСУ
1. Алексеев С. С. Право й перестронка: Вопросьі, раздумья, прогнози.- М.: Юрид. лит., 1987.- 186 с.
2. Алексеев С. С. Философия права.- М.: Норма, 1997.- 336 с.
3. Алексюк А. М. Педагогіка вищої освіти України: Істо-рія.Теорія- К.: Либідь, 1998- 560 с.
4. Аристотель. Зтика. Политика. Риторика. Позтика. Катего-рии.- Минск: Литература, 1998.- 1392 с.
5. Ильенков 3. В. Философия й культура.- М.: Политиздат, 1991.-464с.
6. Керимов Д. А. Методологьія права (предмет, функции, проблемьі филисофии права).- М.: Аванта, 2000.- 560 с.
7. Керимов Д. А. Предмет философии права // Государство й право- 1994- № 7.- С. 42-47.
8. Кистяковский Б. А. Философия й социология права / Сост., примеч., указ. В. В. Сокова-СПб.: РХГИ, 1999-800 с.
9. Козловськпй А. А. Право як пізнання: Вступ до ідеології права-Чернівці: Рута, 1999.-295 с.
10. Кримский С. Б., Парахонский Б. А., Мейзерский В. М. Зпи-стемология культуру: Введение в обобщенную теорию позна-ния.- К.: Наук. думка, 1993.-216 с.
11. Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социоло гия права.- М.: Юрист, 1995.- 304 с.
12. Культурология. История мировой культури: Учебн. посо-бие для вузов / А. Н. Маркова, Л. А. Никитич, Н. С. Кривцова й др.;
Под ред. проф. А. Н. Марковой.- М.: Культура й спорт, 1995.— 224с.
13. Нариси з сучасної західної філософії права: Навч. посіб ник-Харків, 1997.- 148с.
14. Невважай Й. Д. Философия права: проблема рационально-сти права //Правоведение.- 1995.- № 3.- С. 67-75.
15. Петрова Л. В. Методологія правознавства: філософський дискурс // Правознавство: Доповіді та повідомлення III Міжнаро дного конгресу україністів.-Харків: Око, 1996.- С. 23-29.
16. Петрова Л. В. Нариси з філософії права: Навч. посібн. / За ред. проф. В. О. Чефранова.-Харків, 1995.-260 с.
17. Рабінович П. М. Філософія права: деякі науковознавчі ас пекти // Вісник Академії правових наук України.- 1997.- № 1 (8).- С. 36-46.
18. Синха Сурия Пракаш. Юриспруденция: Философия пра ва.-М.: Академия, 1996.- 120 с.
19. Сливка С. С. Професійна культура юриста (теоретико-методологічний аспект).- Львів: Світ, 2000.- 336 с.
20. Сливка С. С. Самозахист населення: Моральний аспект.-Львів: Каменяр, 1996.- 144 с.
21. Сливка С. С. Українська національна філософія права: ан тологічний ракурс.-Львів: Воля, 2001.- 168 с.
22. Сюкияйнен. Шариат: религия, нравственность, право // Го сударство й право.- 1996.-№ 8.-С. 120-129.
23. Тадевосян 3. В. Социология права й ее место в системе на ук о праве // Государство й право.- 1998.- № 1.- С. 46-53.
24. Тихонравов Ю. В. Основьі философии права: Учебн. пособ. для вузов.- М.: Вестник, 1997.-608 с.
25. Фрейд 3. Введение в психоанализ: Лекции.-М., 1991.- 160 с.
26. Фромм 3. Душа человека.- М.: Республика, 1992.- 430 с.-(Серия «Мьіслители XX века»).
27. Циппеліус Р. Філософія права: Підручник: Пер. з нім.- К.:
Тандем, 2000- 300 с.
28. Шкода В. В. Вступ до правової філософії.- Харків: Фоліо, 1997-223с.
Язьік подсознания.- 2-е изд., перераб.- Красноярск: БОНУС;
М.: ОЛМА-ПРЕСС; СПб.: НЕВА, 1999- 432 с.
Зміст
ВІД АВТОРА
ПЕРЕДМОВА
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
Розділ 1. Методологія юридичної деонтології
1.1. Культура особи у контексті філософського аналізу
1.2. Правова соціалізація особи юриста
1.3. Методологічні засади культурології права
Розділ 2. Предмет юридичної деонтології
2.1. Поняття юридичної деонтології
2.2. Юридична деонтологія в онтологічному вимірі
Розділ 3. Принципи, функції та компоненти юридич ної деонтології
3.1. Принципи та джерела юридичної деонтології
3.2. Функції юридичної деонтології
3.3. Компоненти юридичної деонтології
Розділ 4. Співвідношення юридичної деонтології з професійною культурою та правничою етикою
4.1. Поняття «професійна культура юриста»
4.2. Поняття «правнича етика»
4.3. Правнича етика як юридична наука
4.4. Норми юридичної деонтології, правничої етики та професійної культури
4.5. Норми природного права в одиничному, за гальному й особливому
Розділ 5. Деонтологічна правосвідомість та обов'яз ки юриста
5.1. Поняття деонтологічної правосвідомості юриста
5.2. Службовий обов'язок юриста
5.3. Обов'язок юриста в організації самозахисту на селення від злочинних посягань
ОСОБЛИВА ЧАСТИНА
Розділ І. Аспекти духовно-національного почуття юриста
1.1. Духовна культура юриста
1.2. Національна культура юриста
1.4. Політична культура юриста
Розділ 2. Аспекти морально-правового почуття юриста
2.1. Моральна культура юриста
2.2. Правова культура юриста
Розділ 3. Аспекти психологічно-естетичного почут тя юриста
3.1. Психологічна культура юриста
3.2. Інтелектуальна культура юриста
3.3. Культура підсвідомості юриста
3.4. Емоційна культура юриста
3.5. Педагогічна культура юриста
3.6. Естетична культура юриста
Розділ 4. Аспекти професійного почуття юриста
4.1. Інформаційна культура юриста
4.2. Економічна культура юриста
4.3. «Акторська» культура юриста
4.4. Зовнішня культура юриста
4.5. Вогнепальна та фізична культура працівника міліції
Основна використана література
Рекомендована література для поглибленого ви вчення курсу
Предметний покажчик
Підручник
ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ
Степан Степанович Сливка
Головний редактор Гайдук Н. М.
Редактор Радванська Н. О.
Художнє оформлення Денисова О. О.
Коректор Сікорська Л. Л.
Комп'ютерна верстка Молодід Л. В.
Підписано до друку 25.ІІІ.2003 р.
Формат 84х 108/32. Папір офсетний. Гарнітура Тип Тайме. Друк офсетний.
Умови, друк. арк. 16,8. Тираж 4000. Зам. № 3—92.
Оригінал-макет виготовлений ТОВ «Атіка»,
04060, Київ-60, вул. М. Берлинського, 9.
Свідоцтво про видавничу діяльність
і розповсюдження видавничої продукції:
Серія ДК № 216 від 11.10.2000 р.,
видане Державним комітетом інформаційної політики,
телебачення та радіомовлення України.
Виготовлено в ЗАТ «Київська книжкова фабрика»,
01054, Київ-54, вул. Воровського, 24.
Свідоцтво: серія ДК № 787 від 28.01.2002 р.