Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 8. Сучасна світова філософія
План
Для другої половини ХІХ ст. у Європі характерною є багатоманітність філософських течій, які співіснують у контексті вирішення одних і тих же проблем. Якщо попередня філософія, починаючи з філософії Нового часу, була зорієнтована на гносеологічну проблематику, себто на проблему розуму в пізнанні, проблему методу й істини, то, починаючи з Ф.Ніцше, в європейській філософії на передній план виходить антропологічна й культурно-етична проблематика.
Кардинальний розрив з раціоналістичною традицією, кульмінацією якої був Гегель (уся реальність є логікою божественного мислення, яке може бути адекватно відтворене мисленням людини) здійснюють Кєркєгор та Шопенгауер. Вони стають засновниками ірраціоналізму, який проголошує основою світу й людини волю, інстинкти, життєві поривання, протиставляючи їх розуму, вважаючи їх такими, що вислизають з раціоналістичної схеми, непідвладні розумному пізнанню та регулюванню.
Виникнення ірраціоналізму зумовлено: перше - розчаруванням тогочасних інтелектуалів в ідеї царства розуму на землі, яку проголосили у ХVШ ст., оскільки соціальні катаклізми (війни та революції) засвідчили, що людство далеке від омріяних ідеалів раю. Другою причиною стала зневіра у гуманістичні засади науково-технічного прогресу, який приніс людству екологічну кризу. Ірраціоналісти передчували, що абсолютизація наукового пізнання, ставши соціальним ідолом, може призвести до небажаних наслідків. Вони пропонують релігійний, художній і філософський спосіб освоєння дійсності.
Третьою причиною – можна вважати усвідомлення обмеженості розуму як чинника людської поведінки. Психологія та філософська антропологія говорять про те, що у поведінці людини вирішальна роль може належати емоціям, волі, підсвідомому, себто ірраціональному.
Для ірраціоналістів головним завданням є не пізнання законів об єктивності світу, а визначення форм і норм побудови суб єктивного світу особистості, ствердження її внутрішнього духовно-морального життя. Це морально-практичне ставлення до світу. А людина розглядається як суб єкт спілкування (комунікації). Ірраціоналізм протиставляє раціоналістичній гносеології – морально-ціннісну діяльність людини. Лише людина здатна зрозуміти істинну цінність будь-якого явища, оскільки лише їй притаманна здатність не лише до понятійного мислення, а й, найголовніше – до моральної оцінки, до зацікавленості у власних цілях та завданнях своєї діяльності.
На перший план виступають такі поняття як: страх, відчай, турбота, любов, нудьга. Вони не дають образів зовнішнього світу, а лише відображають суб єктивні переживання особистості.
1- з точки зору академічної школи дійсність – це те, що міститься у досвіді самого життя. І саме “життєвий досвід” стає об єктом пізнання. Життя ж є потік, зміна, творчість. У цьому контексті представники академічної “філос. життя” проголошують методом “наук про дух” безпосереднє переживання історичних подій. Це певна форма герменевтики – мистецтва “розуміння” письмових текстів, “зафіксованих життєвих одкровень”. За Дільтеєм, історик має не просто відтворити істинну картину подій, але й “пережити” її заново, “тлумачити й відтворити в її життєвості”. Але, звичайно, суб єктивні мотиви мають оцінюватися у світлі об єктивних фактів історії, інакше наука перетвориться у белетристику.
2 – творча еволюція А.Бергсона. (поч.ХХст). “Творча еволюція” та “Життєвий порив” – це основні категорії його філософії. Виступаючи проти детермінованої еволюції Дарвіна, де немає місця для появи нового й непередбаченого, він говорить, що еволюція – це творчість нових непередбачуваних форм, це художня творчість.
Схема еволюції Бергсона включає дві протилежні сторони- пасивну (мертва, інертна матерія). що тяжіє вниз та активну (творче життя), що прагне піднестись угору. Життя також роздвоюється – інертна форма (рослини) та активна (тварини). Тварини роздвоюються на: комах (незмінні інстинкти) та тварин, що здатні навчатися (вищою формою є інтелект людини). Отже, в основу цієї схеми покладено життєвий творчий порив, який, долаючи опір застиглих форм, піднімається до творення вищих, активних форм.
Цікавою є концепція часу Бергсона, яку вважають надбанням філософії ХХст. Бергсон розрізняє час, яким оперує наука, і реальний час, представлений у конкретному акті свідомості. Час, яким оперує механіка – однорідний, складається із стандартних відрізків, подібних до лінії на поверхні, він повторюваний, зворотний. Наприклад, вода може безкінечну кількість разів замерзати й розмерзатися. Час справжній – це час, з яким людина стикається у досвіді, в діяльності свідомості, є потоком незворотної послідовності подій. Це неперервний потік, тривала незворотна плинність, яку принесло на Землю виникнення життя.
Основою “творчої еволюції”, як і художньої творчості, є свобода. Завдяки цьому концепція творчої еволюції мислиться як процес недермінованого, неповторюваного і безперервного творення все нових і нових форм, кожна наступна з яких, відштовхуючи попередню, в якій згасла творча енергія, піднімаєтьься на вищий щабель.
Концепція пізнання. Бергсон розрізняє, у пізнанні, інтелект та інтуїцію. Інтелект, оволодіваючи світом, спрощує, стандартизує, огрублює його, а наука – класифікує повторюваності. Й лише інтуїція, своїм незаінтересованим спогляданням світу, здатна проникнути у живе конкретне, активне життя.
Якщо наука – це практичні потреби людини, то інтуїція прагне побачити речі такими, якими їх створив Бог (творча еволюція), безвідносно до людини. Саме інтуїція здатна побачити за фрагментами реальності процес творчої еволюції. Це притаманно митцям та філософам, а завдання філософії полягає у тому, щоби допомогти людині оволодіти інтуїціями, що розсіюються.
3 – Критиком традиційних цінностей і пророком нових виступив нім. мислитель Ф. Ніцше, світогляд котрого сформувався під впливом волюнтаризму (від лат. – залежний від волі) Шопенгауера, творчості Гете та музики Вагнера. Він розвиває концепцію “волі до влади” на основі “волі до життя”.
Поняття “волі” Ніцше запозичує у Шопенгауера (Воля є основою буття), однак надає цьому поняттю соціально-морального відтінку.
“Воля до влади” є найбільш значимим критерієм будь-якої поведінки та суспільного явища, тоді як інтелект (як і суспільна мораль) паралізує волю до влади, підміняючи її активність міркуваннями.
Ніцше здійснює переоцінку основних християнських цінностей – любові до ближнього та співчуття до страждань ближнього. Він вважав, що це – панування християнських цінностей, спричинило біологічне виродження в Європі. У зв язку із цим він протиставляє античний світ з його культом хоробрості та мужності християнському світу, який культивує страждущу людини. Благодіяння церкви на підтримку слабких і страждущих призвели, на його думку, до погіршення європейської раси. Все благородне, мужнє, войовниче, владолюбне, усі інстинкти, властиві вищому і найбільш вдалому типові “людина”, церква знищила. Згідно з Ніцше, християнство – релігія рабів, воно лише для них є благом і необхідністю, а для людей вищого типу воно є кайданами. Тому релігія є прпоявом волі до влади нижчих, щоб у такий хитрий спосіб підкорити вищих, мужніх людей (марксизм також розглядає релігію як знаряддя панування вищих класів).
Початок декадансу (занепаду) давньогрецької культури, до якої апелює Ніцше, починається з перемоги аполонівського (раціонального) первня, яка настала з часів Сократа, котрий прагнув підкорити життя розуму, звести його розмаїття до правил розуму.
Досліджуючи виникнення давньогрецької трагедії, Ніцше виділяє два первні культури- діонісійський, який уособлює буяння творчої енергії, сп яніння життям, екстаз – все те, що можна тлумачити як прояв стихійних сил у людині й культури та аполонівський, який є носієм міри, порядку, тобто розуму.
Ніцше називав себе “розп ятим Діонісом”, визнаючи діонісійське начало, іраціональну стихію, в якій життя є єдністю радості й болю, щось на зразок “оптимістичної трагедії”. Він говорить життю “так!” у всіх його проявах.
Поняття життя – є центральним поняттям його філософії й проявляється у “становленні” та “волі”. Воля – це рушійна сила будь-яких процесів у неорганічному світі, боротьба за виживання, за розширення власного Я, самоствердження. Це – воля до влади. Життя і воля – є вищими цінностями, тоді як істина та розум – це лише засоби, інструменти життя. Звідси випливає твердження про те, що людина, в якій тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом, є біологічною, недовершеною, хворою істотою.
Процес пізнання – не пошук істини, а “схематизація”, спрощення світу, що забезпечує практичні дії. Себто, істині, що була “ідолом”, центральним поняттям філософії, відводиться інструментальна роль. Ніцше, у “Проблемі Сократа”, міркуючи про мудреців, які у всі часи говорили про життя як довгу хворобу, говорить: “А что, если у всех этих мудрецов не было твердой почвы под ногами? Что, если мудрость слетала на землю, словно воронье, привлеченное запашком мертвечины?»
Ніцше ототожнює істину з жінкою, котра, за правом сильного – основою влади, належить чоловікові, а це означає, що істину можна, як інструмент – “взяти”, “використати”. На думку Ніцше, рівність прав жінки та чоловіка – показник занепаду та розпаду влади, як і будь-які інші демократичні інститути, оскільки в умовах демократії натовп складає опозицію праву сильного.
“Возлюби врага, предоставь грабителю грабить тебя», -
женщина слышит сие – и соглашается.
Кому красота подобает? Отнюдь не мужчине –
мужчину прячет красота, а спрятанный, на что мужчина годен?
Ступай же вольно...
Истина- она как женщина, ничуть не лучше:
стыд лишь лукавство; чего она хочет сильнее всего,
того она знать не желает, пальчиком строго грозит...
Кому она подчиняется? Только насилью!
Так прибегайте к насилью, будьте жестоки, вы, мудрейшие!
вам надлежит ее принудить, стыдящуюся истину!..
Для высшего блаженства ей нужно чувство принужденья –
она как женщина, ничуть не лучше!
Як цінність істини, так і цінність моралі виявляється лише у тому, розкріпачує чи сковує воно потяг до влади. Отже, мораль повинна бути спрямована на культивування сильної людини.
“Слабкі і невдахи повинні загинути – перша заповідь нашого людинолюбства. І потрібно ще допомагати їм у цьому” – проголошує Ніцше. А сильна людина сама вирішує, що таке добро, а що зло, не перекладаючи це на Бога. Він прихильник індивідуалізму, засуджує колективізм та стадність, різко виступає проти ідеї рівності. Саме демократія та соціалізм культивують дрібну усереднену людину й є проявом волі до влади посередності.
“Что такое оригинальность? Увидеть то, чему еще нет имени, то, что еще и насвать нельзя, хотя оно лежит у всех на виду. Люди обыкновенно замечают вещь лишь тогда, когда знают ее имя. Оригиналы же, как правило, относятся к числу тех, кто дает вещам имена”.
Система цінностей Ніцше. Переоцінку цінностей Ніцше починає з заяви: “Бог – помер”. Померли моральні цінності, які породили Євреї у Старому Завіті, далі Нагорна проповідь Христа, коли у ненависті безсилля говорили, що лише нещасні, бідні, безсилі, хворі – є блаженними, і блаженство є для них. А знатні та могутні, жорстокі – відкинуті Богом, вони назавжди прокляті й зневажені.
Сенс такої переоцінки полягає у скасуванні результатів “повстання рабів у моралі” й відродження “моралі панів”. В основі “моралі панів” лежать наступні принципи: 1 – “цінність життя” є єдиною безумовною цінністю;
2 – існує природна нерівність людей, обумовлена різницею їх життєвих
сил і рівнем “волі до влади”;
3 – сильна людина вільна від моральних обов язків, вона не пов язана
жодними моральними нормами.
“В чем тайный смысл достигнутой свободы? Перестать стыдиться самого себя”.
Відродження Європи – це формування надлюдини, прообразом якої є іранський релігійний реформатор VII –Viст до н.е., засновник зороастризму Заратустра. Він є “містком” до надлюдини, тоді як сучасні люди – це висхідний матеріал, “навоз”, необхідний для того, щоби створити родючу землю для вирощування надлюдини. Надлюдина – це Бог майбутнього.
Коли Бог помер, то людині нічого не залишилося як звалити на себе тягар, який вона раніше перекладала на нього, тобто взяти на себе відповідальність за власне життя. Але такою, на думку Ніцше, є не сучасна людина, а надлюдина майбутнього. Вона повинна ствердити нові цінності – земні, здорові, мужні. Місце повинності у цій людині займає свободна воля – замість “ти повинен” – “я хочу”. Надлюдина – не раб загальноприйнятих цінностей і думок. Це людина сильної волі, яка сама задає собі моральні цінності, сама вирішує, що є добро і зло. Це людина, яка не визнає осуду інших.
Люблю ли я вас всех?.. Спеша за мною по пятам,
Со мной сравняться хочешь сам?
Так любит всадник коня: Чтоб не остаться позади,
тот к цели его доставляет Своей дорогою иди! . (Песни Заратустры)
Ніцше одним із перших зафіксував конфлікт між біологією людини і культурою. Нині очевидно, що культура, створивши “парникові умови”, загальмувавши природний відбір, сприяла виникненню і поширенню багатьох хвороб. Гуманізм проголошує право кожного, у тому числі й слабкого, на життя і щастя. Біологічне ж виживання людства вимагає, щоб продовжували рід сильні та здорові. Це радикальна суперечність, від якої нікуди дітися. Й чи не криється у цьому помста природи розумній тварині, яка посміла повстати проти неї? Заслугою Ніцше є те, що він повів мову про цю проблему з відкритими очима.
Щодо звинувачення Ніцше у причетності до фашизму, то спрямованість його вчення знаходиться у повному протиріччі з ідеологією й практикою фашизму. Ніцше був категорично проти будь-яких форм володарювання масової свідомості, яке найвищою мірою проявилося у фашистській Німеччині. Його надлюдина – це гармонійна людина, в якій поєднується фізична досконалість, високі моральні й інтелектуальні якості.
2.Екзистенційна філософія: С.Кєркєгор, М.Гайдегер,
Ж.-П.Сартр
Екзистенціалізм є однією з найвпливовіших течій сучасної філософії, яка має геосоціокультурні ознаки, що класифікують: французький, німецький, російський, український та французький екзистенціалізми. Екзистенціалізм сформувався у Західній Європі у період між двома світовими війнами, коли людство отримало досвід виживання особи у І- й та ІІ-й світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму й сталінізму.
Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи у чужому (і навіть ворожому) їй світі, усвідомити крихкість, нетривкість власного існування. Отже – це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як ї волюнтаризм Ніцше, він працював на формування сильної – свободної та відповідальної – особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу у ХХст. У цілому є екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну у розумінні (відчуванні) людиною свого буття у світі, яка відбулась у Європі протягом ХХст.
Суттєвий вплив на ідеї екзистенціалізму мали праці датського релігійного філософа середини ХІХ ст. С.Кєркєгора (“Тот единичный»), для котрого основою роздумів були не всезагальні істини, а існування одиниці (одиничної конкретної людини, яку він ставить над родом, оскільки людина є подобою Бога). Засуджуючи загал як зло, як джерело хаосу, спасіння людини він убачає в усамітненні. Культура, на думку Кєркєгора, позбавляє людей самобутності. Вона вдосконалює їх як екземпляри, але стає на заваді індивідуальності, перетворює більшість людей на “дресированих мавп”. Він протиставляє спосіб існування світу й існування окремої людини. Світ – це причинні зв язки, окрема особа – це пристрасті, страждання, які не можна виразити в загальних поняттях. Розум подібний до міфічної Горгони, яка перетворює все суб єктивне на камінь об єктивного. Так і суб єктивність, виражена розумом у категоріях необхідності перетворюється на об єкт, втрачає специфіку неповторної людської екзистенції. Саме Кееркегор впровадив у філософію поняття екзистенція.
Тільки віра дає людині сподівання подолати жорстоку необхідність , що панує у світі через розум. Біблійний “гріх розуму” – “яблуко пізнання” – це втрата людиною божественного “все можливого”. Отже, Бог Керкегора, на відміну від раціоналістів (Декарта, Спінози) є іраціональним – для нього “все можливе”, навіть скасування законів природи. Його дії перевершують можливості людського розуміння.
Свобода вибору – є необхідною умовою особи. Керкегор розглядає альтернативні варіанти, вибір яких здійснюється за принципом “або-або”. Якщо основою естетичного рівня моральності є насолода (чуттєве), етичного – повинність (розум), то основою релігійної моральності є страждання. Релігійна моральність – повинність перед Богом і любов до нього, яка вимагає зречення від усього земного як Авраам, який готовий був принести у жертву сина.
Цей символ є аморальним з погляду людської етики. Але тільки релігійна мораль ставить людину в ситуацію вибору, себто передбачає свободу- необхідну умову особи, тоді як етичний рівень, на якому панує повинність, не залишає людині такого вибору.
На місце сократівського “Пізнай самого себе” Керкегор ставить “Вибери себе”. Тому людина стає особою, коли здійснює вибір між людським і божественним, тимчасовим і вічним. Але, якщо релігія перебуває поза людським розумом, тоді віруючі легко можуть стати жертвами фанатиків, релігійних пройдисвітів. Отже, віра без єдності з розумом і людською моральністю є примітивно спрощеною. Але саме такий підхід Керкегора відкрив проблеми, про існування яких філософія до нього не здогадувалася.
М.Гайдегер. Всупереч гносеологічному підходу, який розглядає людину як суб єкт, що протистоїть сущому як об єкту, екзистенціалісти пропонують онтологічний підхід. Суть цього підходу полягає у тому, що людське існування інтимно, емоційно, на досвідному рівні пов язане з буттям світу. Така онтологічна єдність означає, що світ “вписаний” у структуру екзистенції, що екзистенція структурована під буття у світі. Перш ніж пізнати світ, людина є, існує у світі. Ця єдність екзистенції і буття світу передує гносеологічному розколу на суб єкт і об єкт, в основі якого прагнення пізнати світ і оволодіти ним.
Якщо основою метафізичного підходу є мотив “мати”, то екзистенціалізм пропонує “бути” людиною у світі (бути “пастухом” буття). Себто, розум людини не збігається з її буттям. Більше того, сам розум має бути виведений зі специфіки людської екзистенції. Для екзистенціалістів людина є свідомою істотою. Це буття людської суб єктивності, свідомості, яке передує пізнанню, це трактування людської суб єктивності як чогось, що має буття і що, зрештою, робить можливим людське пізнання.
Екзистенція – Гайдегер тлумачить її як “буття у світі”, не у собі, а поза собою – трансценденція. Тобто, людина те, чим вона може стати – буття як можливість. Тоді як дійсність – це das Man, розчинення людини у світі, втрата людиною свого світу (внутрішнього). І “чим більш дійсним стає світ, створений людиною, тим менш дійсною стає сама людина”, так як вона виключається з дійсності, тут їй місця немає. Тому Гайдегер і ставить питання про буття людини як можливість – те, чого ще немає. Такою сокровенною можливістю стає “рішимість” людини прийняти свою кінечність.
У звичайному смислі – Da-sein – наявне буття, для Гайдегера - Da-sein-(“тут-буття”) має свою онтологічну структуру, апріорну структуру чи умову самого буття. Це екзистенціали (In-der-Welt-sein, “Турбота”).
1. Людське буття як “у-світі-буття”, In-der-Welt-sein. Це єдність людини і світу, основою єдності виступає – практична діяльність людини – “стурбованість” як ставлення людини до світу.
Що значить бути у світі? Це не розташування одного в іншому (вода у стакані), це “торкання” людини і світу: мати справу з чимось, турбуватися про щось, здійснювати, обговорювати. Це “стурбованість” людини, яка, як властивість, притаманна їй первинно.
Саме стурбованість створює структуру “у-світі-буття”:
Отже, первинно людина має бути у світі, а бути суб єктом пізнання – це вторинна визначеність людини.
“Забігання вперед”, трансцендування – подібне до “волі до влади” Ніцше. Індивід як би нав язує світу свій порядок. Одного вибору суб єкта достатньо для того, щоб змінити світ. Це крайній суб єктивізм, коли вибираючи самого себе, “тут-буття” вибирає і весь світ.
Розуміння власної смертності здійснює свого роду “внутрішню революцію” в людині, змушує екзистенцію звернутися до власних можливостей. Таке стояння лицем до лиця з небуттям відкриває людині істинність її існування – свободу від ілюзій повсякденності, “свободу-до-смерті”.
Істинне існування – це “проект”, вибір себе перед лицем смерті, прийняття власної вини, рішимість діяти. “Тут-буття” проектує себе, “забігає вперед себе” тому що вже розуміє своє можливості. Таке істинне існування не залежить від закономірностей зовнішнього світу, оскільки “зовнішнього” світу як такого для “тут-буття” немає. Можливості вибору завжди вже мають деякий смисл, уже зрозумілі, витлумачені людиною.
Неістинне – втікає від свободи й відповідальності, розчиняючи своє існування у фактах історії, у теперішньому.
“Тут –буття” безперервно виходить за власні межі й конституює все “всерединісвітове” суще. Спосіб виходу – три виміри часу, які відповідають:
1 - “падінню”, теперішнє, в якому “тут-буття” належить світу
2 - “закинутості”, минуле, в якому людина належить самій собі. Це можливості, і “тут-буття” приймає цей спадок вільно як можливості, які вічно повторюються. “Тут-буття” дає інтерпретацію минувшині. Минуле Гайдегер називає “тим, що буває”, оскільки воно ніколи повністю не йде з теперішнього. І лише смерть робить його істинно минулим.
3 -“проекту”, майбутньому. Категорія “майбутнього”, “можливого” лежить в основі онтологічної структури існування і є істинним буттям людини.
Отже, єдність трьох модусів “тут-буття” відповідає трьом вимірам часу і створює “Турботу”, яка характеризує існування людини у цілому.
Онтично “турбота” це тривога, печалі.
Онтологічно – це “вже-бути-попереду-себе-у-(світі) в якості буття-при (всередині світу). “Турбота випливає з того, що світ входить, “вбудований” у моє існування, що обставини мого існування можуть бути сприятливі і несприятливі, що близькі мені люди, як і я, смертні. Завдяки “турботі” людське буття набуває часового виміру: людина “турбується” про сучасне, проектує майбутнє, звертається до минулого досвіду. Себто, це її внутрішнє переживання часу, завдяки якому вона можу перенестись у минуле і майбутнє і звільнитися від тиску сучасності, в якій дано тільки просторове буття.
Турбота – це єдність:
Якщо для Маркса вихід із відчуження лише в межах суспільно-діяльного існування людини, то для Гайдегера можливість лежить поза цими межами.
Поняття “часу” та “часовості” людського існування.
Гайдегер розрізняє об єктивний час – це дійсний час, але він не співвідноситься з людським буттям. Він є “похідним” часом, нескінченним.
“Часовість” – “первинний час”, це час який переживається людиною індивідуально, час її життя. Цей час є кінечним, індивідуальним, є основою для практично-діяльного існування людини. Часовість – “екстатична”. Себто, минуле, майбутнє і теперішнє – це “екстази” чи “виходи”, які здійснює людина у минуле, майбутнє й теперішнє. Але, якщо “похідний” час – це послідовність: від минулого-через теперішнє- у майбутнє, “часовість” – це “одночасність мин., майб, тепер.” “Часовість” це пріоритет майбутнього, орієнтація на нього, й істинна “часовість” виходить з істинного майбутнього, оскільки саме смерть є завершенням часового існування людини.
Смерть. Людина первинно вже “закинута у смерть”. І страх перед смертю – дещо таємне, це завжди “моя смерть”. Людина ж втікає від “істинного буття до смерті” у повсякденність, де смерть це дещо звичайне, постійна подія, безособове. Повсякденність – це двозначність розмов про смерть, яка полягає у тому, що вона торкається лише інших, але не мене особисто. Людина намагається забути про неї, охоронятися від неї. Але байдужість до смерті відчужує людину від “таємної можливості” її буття. Смерть – це “крайня” можливість існування., звільнення від ілюзії das Man, самоочевидна свобода до смерті. А підвищення значення смерті, означає підвищення значення цінності життя, як свого так і кожної людини.
Руйнує ілюзію “буття як дома” у das Man – “Страх”. Він є джерелом пізнання неістинності існування людини у повсякденності. У стані “Страху” людина відчуває себе “не як дома”. Це витягує людину зі стану “розчиненості”, з “буття як дома” громадськості у рішучість бути істинним буттям.
У істинне буття людини апріорно “вплановане” розуміння світу, людина налаштована на світ у такий спосіб, що вона його розуміє і він їй відкритий. Розуміння, на думку Гайдегера, передує пізнавальному ставленню людини до світу. В ньому відсутній поділ на суб єкт і об єкт, що характерно для пізнавального відношення.
Важливою рисою екзистенції є комунікація. Комунікація схожа на душевну розмову, коли людина не розумом, а чуттям, симпатією відчуває іншу людину, сприймає істину її існування. Комунікація – це можливість прориву до іншої екзистенції без загрози перетворення її на об єкт, оскільки це інтимна відкритість іншому.
Праці: “”Слова”, “Нудота”, три томи роману “Дороги свободи”.
П єси: трагедія “Мухи”, драма “За зачиненими дверима”, Брудні руки”
Філософські праці: “Буття і ніщо” – пише протягом 13 років, “Уявлення”, “ “Нарис теорії емоцій”.
Значимою була його політичні виступи заради змін у світі. Під час війни у Кореї та В єтнамі він приймає участь у антивоєнних виступах та демонстраціях разом із робітниками та студентами. Входить до складу Всесвітньої Ради Світу.
Коли у 1965р. Сартра запросили до США до Корнуельського університету, він виступив із заявою “Чому я не їду до Америки”. Він заявляє: “Дискуссия возможна только с теми, кто готов поставить под вопрос всю американскую империалистическую политику не только во В этнаме, но и в Южной Америке, в Корее и во всех странах, образующих «третий мир». Более того, дискуссия возможна только с теми американцами, кто признает, что американская политика не может быть изменена, если полностью не изменить американское общество. Теперь же только немногие готовы идти так далеко».
У 1968р. Сартр приймає участь у бунті паризьких студентів, у 1979 р. він вимагає від уряду прийняти біженців із В єтнаму.
Провести Сартра в останній шлях прийшло понад 25 000 чол. Це було схоже на проводи В.Гюго у минулому столітті, але без офіційного визнання, якого удостоїли його попередника.
Центральною темою творчості Сартра є – тема свободи. Свободи тотальної, але й тотальної відповідальності. Основою онтології Сартра стала феноменологія Е.Гесерля, його концепція інтенціональності свідомості (свідомість – це завжди спрямованість на...). Але, якщо для Гусерля існує суб єкт мислення та об єкт, на який спрямована свідомість, то для Сартра – трансцендентальна свідомість є безособовою активністю. Ця спонтанна активність визначається як свобода, оскільки свідомість є абсолютною пустотою, діркою, вилученням із себе будь-якої реальності, вона “ абсолютно існуюче в силу неіснування”. Це не творення світу та його речей, це нове існування.
Якщо минуле (буття-у-собі) нічого не потребує для свого існування, то буття-для-себе (тепер) – свідомість, з являється лише на основі буття-у-собі, не маючи внутрішнього змісту. Це чисте “ніщо” , функція якого – заперечення, “знищення” усього того, чим воно не є. Екзистенція – це замежове існування, постійна трансценденція чи втеча: “Є те, що не є”. Сартр наводить такий приклад: чорнильниця і офіціант. Описання чорнильниці – вичерпно, тоді як офіціант є і те, і те, але він ще чимось хоче бути. Тому Сартр визначає свідомість як буття: вона “ є те, чим вона не є, і не є те, чим вона є”
Отже, свідомість реальна, але вона існує на поверхні “буття-у-собі” (фактичності), як діра, зроблена червяком в яблуці, знищуючи цю фактичність. Така свідомість як свобода дає можливість піднятися над ситуацією.
Свідомість як свобода це постійна втеча від предметностей, від данностей свідомості. Це свобода від чогось (від того, чим я тільки-но був), але одночасно це - свобода для чогось (чим я ще не є, але хочу бути). Якщо фактичність (буття-у-собі) непроникне, щільне, заповнене і його завжди “забагато”, то свідомість прозора, пуста. Свідомість є недостатком, який висловлюється бажаннями, цілями проектами, що мають бути виконаними, “заповненими”. Кінечний проект свідомості – це бажання бути абсолютом (Богом), що неможливо і тому людина засуджена на поразку.
Таким чином, свідомість у Сартра має проективний, цілепокладаючий характер (це завжди втеча), оскільки людина завжди проектує себе у майбутнє, яким вона ще не стала. Вона там, де її ще немає. І у той же час, свідомість, як минуле, є “необхідною структурою свідомості”, якого вже немає, воно застигло у собі. Свідомість проектує себе у майбутнє, але, втілюючись, знищує себе – воно не є вже тим, чим тільки-но було. Це постійне коливання між минулим і майбутнім через теперішнє.
Проблема людини – людина у своїх соціальних ролях подібна до інших людей. Її унікальність розкривається через безпосереднє втілення у цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє.. Однак, оскільки майбутнє завжди багатозначне, представлене множиною можливостей, людина постійно перебуває у ситуації вибору, яка і є єдиною справді людською ситуацією. Людина завжди вибирає, навіть відмова від вибору теж є вибір – “вибір не вибирати”. Себто, свобода – це універсальна характеристика людського існування. “Людина є свобода, яка вибирає”. Себто, існує первинний проект – він лежить в основі усіх інших виборів, які суб єкт здійснює протягом життя. Цей первинний проект є долею людини - тоді власне свобода зникає.
Не йти чи йти на війну – це мій вибір, вибір самого себе, свого проекту і моя відповідальність за здійснений вибір.
Свобода Сартра – це екзистенційна, а не соціально-політична свобода. На екзистенційному рівні вільний навіть раб, ніхто не в силі знищити можливості його вибору.
Але абсолютизація свободи Сартром поставила під сумнів моральні цінності як соціальні регулятиви відносин між людьми. Якщо свобода конкретної особистості – це щось абсолютне і позитивне як вияв її екзистенції, то все, що її обмежує (напр. моральні норми) набуває негативного значення. Себто, прийняти зовнішні моральні норми означає підвести унікальне існування конкретної особистості під всезагальний закон, що рівноцінно втраті екзистенції.
Для філософів, які виходять із існування Бога, цієї проблеми не існувало. Сартр же, щоби уникнути цього протиставлення говорить, що людина сама є джерелом, критерієм і метою цінностей. Вона їх творить і вибирає поміж ними. Себто, людина діє на свій страх і ризик, тому відчуває тривогу і відчай, як плату за свободу. Тривога – це “очищаюча рефлексія” яка вимагає від людини відповідальності за будь-який вчинок, як абсолютно вільний.
Другим складовим елементом конституювання суб єктивності (перший тривога) - це поняття “втеча від тривоги” – “нечиста совість” як різновид діяльності свідомості. Це приховування свободи перед самим собою шляхом посилання на зовнішні обставини.
У розумінні моралі Сартр фактично переходить на позицію Ніцше, згідно з якою мораль є особистою справою надлюдини. Щоб подолати протистояння особистого вибору цінностей і їх всезагального характеру, Сартр наводить такі аргументи: ми завжди обираємо благо, а благо для нас є благом для всіх. Себто, наш вибір конституює всезагальну мораль. Але це може означати також, що вибір здійснюється з оглядкою на інших і тоді, по суті, це буде зреченням від власної екзистенції.
13