Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
20
Національна академія наук України
Інститут історії України
Степаненко Ганна Володимирівна
УДК [261.5:281.9](477) “/19”
ОСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАВОСЛАВНОГО ДУХОВЕНСТВА В УКРАЇНІ
(ХІХ –ПОЧАТОК ХХ СТ.)
07.00.01 –історія України
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Київ –2
Дисертацією є рукопис
Робота виконана в Інституті історії України Національної академії наук України
Науковий керівник доктор історичних наук,
Шип Надія Андріївна,
Українська академія зовнішньої торгівлі, професор
Офіційні опоненти: доктор історичних наук,
Надтока Геннадій Михайлович,
Київський славістичний університет, декан факультету міжнародних відносин;
кандидат історичних наук
Стельмах Сергій Петрович,
Київський національний
університет ім. Т.Г.Шевченка,
доцент кафедри історії Росії
Провідна установа Інститут української
археографії та
джерелознавства
ім. М.С. Грушевського
НАН України
Захист відбудеться “25” жовтня 2002 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту історії України НАН України (адреса: 01001, Київ, вул. М. Грушевського, 4)
Автореферат розіслано “24” вересня 2002 року.
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради
доктор історичних наук Гуржій О.І.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність проблеми. З огляду на зміни, що відбуваються протягом останнього десятиріччя практично в усіх сферах нашого життя, українське суспільство все більше звертається до церкви, до традиційної української духовності. За сучасних умов у наукових колах значно поширився інтерес до культурно-просвітницької функції духовенства у суспільному житті. З появою у науковому обігу нових матеріалів, діяльність православної церкви в Україні в ХІХ –на поч. ХХ ст. уявляється не такою однозначною, якою вона вважалась у нещодавньому минулому. Найважливішою складовою участі діячів православної церкви у культурному русі була, безперечно, їхня освітня праця.
З давніх-давен грамотність, освіта українського народу були тісно пов’язані з церквою: майже при кожній парафіяльній церкві існувала школа. Після запровадження кріпосного права на українських землях кількість таких шкіл почала помітно скорочуватись. І лише з другої половини ХІХ ст., коли Російська імперія стала на шлях капіталістичного розвитку, виникла нагальна потреба реформування шкільної системи. Тоді цією галуззю почали опікуватись держава і земства. Поруч із ними діяло православне духовенство. Його представники працювали як у загальноосвітніх початкових школах, так і духовних, випускники яких збільшували відсоток письменного населення України. До того ж на Правобережній Україні, де земств до 1911 р. не існувало, провідну роль у розповсюдженні письменності серед простого народу, особливо в селянському середовищі, відігравали церковні початкові школи.
Освітня діяльність православного духовенства в Україні в період, що досліджується, репрезентувалася мережею загальноосвітніх початкових шкіл, а також духовно-освітніх навчальних закладів, зокрема середніх (духовних семінарій) і нижчих (чоловічих і жіночих духовних училищ).
Об’єктом дисертаційного дослідження є діяльність православного духовенства у галузі народної і духовної освіти з огляду на багатоманітність цього процесу: від заснування церковних шкіл для освіти простого люду до створення духовних навчальних закладів нижчого та середнього ступенів.
Предметом визначено церковнопарафіяльні школи, школи грамоти та недільні школи, а також духовні семінарії та духовні чоловічі й жіночі училища українських єпархій Російської імперії. Насамперед розглядається історія іх реформування, політика владних структур щодо їх становища, внутрішні проблеми їх функціонування, враховуючи викладацький склад, вихованців, матеріальне забезпечення, особливості навчального процесу, загальний рівень пропонованої освіти. Досліджуються також деякі аспекти національно-культурницької діяльності вихованців духовних семінарій. Зважаючи на складність і багатоплановість проблеми, а також на глибоке дослідження нашими попередниками вищої духовної освіти, про що йдеться в історіографічному огляді, ми не зосереджуємо увагу на історії Київської духовної академії.
Хронологічні межі обумовлені внутрішньою логікою подій і охоплюють період від початку ХІХ ст. до початку ХХ ст. Верхня хронологічна межа досліджуваної теми –початок ХІХ ст. –обумовлена початком реформування духовної освіти в Російській імперії і освітньої справи взагалі, нижня –р. –зумовлена зміною політичного устрою України внаслідок революційних подій 1917 р., а, відповідно, і зміною загального становища церкви в українському суспільстві. З метою поглиблення вивчення окремих аспектів культурно-освітньої діяльності православного духовенства в Україні у дисертацію залучаються відповідні матеріали, що хронологічно не вкладаються в означені рамки.
Територіальна межа наукового аналізу охопила 9 українських губерній (Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Таврійська, Херсонська), які перебували у складі Російської імперії.
Мета і завдання даного дослідження –на основі комплексного аналізу опублікованих та нововиявлених архівних документів, наукових досліджень та матеріалів періодичної преси створити цілісну картину освітньої діяльності православного духовенства і з’ясувати її суспільне значення. Досягнення вищезазначеної мети передбачає розв’язання низки наукових завдань:
Методологічною основою став системний підхід до вивчення культурних, релігійних, соціально-політичних явищ у їх розвитку і взаємозв’язку. Предмет та завдання дослідження обумовили використання у роботі історико-типологічного методу, методики групування, типології і систематизації джерел, а також проблемно-хронологічний виклад матеріалу.
Наукова новизна проблеми передусім у тому, що в ній уперше здійснено спробу комплексного аналізу освітньої діяльності православного духовенства в Україні в ХІХ –на поч. ХХ ст. Завдяки використанню багатьох джерел, вперше в українській історіографії подається загальна характеристика церковних початкових шкіл для народу та спеціальних духовних навчальних закладів (училищ і семінарій), пропонується періодизація їх діяльності в досліджуваний період та робиться оцінити їх роль у справі освіти населення України. В дисертації також відзначаються певні регіональні особливості діяльності православного духовенства у царині освіти в Україні, зокрема на Правобережжі, які зумовлені історичними обставинами.
Практичне значення полягає в тому, що її фактичний матеріал і висновки можуть бути використані при підготовці навчальних посібників з історії України, української православної церкви, розробці курсів з українознавства, історії української культури, зокрема історії освітянської справи в Україні; музейній, бібліотечній, краєзнавчій роботі тощо.
Обраний в дисертаційній роботі напрям дослідження органічно доповнює наукову проблематику відділу історії України XIX - поч. XX ст. Інституту історії України НАН України, що говорить про зв’язок з науковими планамироботи згаданого Інституту в цілому.
Наукова апробація роботи. Результати дослідження були оприлюднені на міжнародних і регіональних наукових конференцій, а саме: Міжнародній науково-практичній конференції “Молодь на порозі третього тисячоліття: пошук пріоритетів” (Одеса, 1995); X-й Подільській історико-краєзнавчій конференції (Кам’янець-Подільський, 2000); XІ-ій Міжнародній науковій конференції “Історія релігії в Україні” (Львів, 2001); XІІ-ій Міжнародній науковій конференції “Історія релігії в Україні” (Львів, 2002); на засіданнях відділу історії України ХІХ –поч. ХХ ст. Інституту історії України НАН України, який рекомендував дисертацію до захисту.
Структура дисертації: вступ, два розділи, поділені на сім параграфів, висновки; загальний обсяг 225 стор., у тому числі 41 стор. списку використаних джерел та літератури (518 позицій).
Основний зміст дисертації
У вступі обґрунтовано вибір теми дисертаційної роботи, зазначено її актуальність, предмет дослідження, хронологічні межі та методологічні засади, визначено мету та основні завдання, вказано на наукову новизну результатів роботи та їх практичне значення. Охарактеризовано джерельну базу та ступінь наукового дослідження проблеми. Зазначено, що виходячи з комплексу проблем, окреслених у дисертації, їх розв’язання в історіографії можна поділити на два блоки відповідно до двох сфер освітньої діяльності православного духовенства: початкової народної та спеціальної духовної освіти.
.Література про діяльність православного духовенства у царині початкової народної освіти. Загальні праці з історії церковно-шкільної справи почали з’являтись наприкінці ХІХ –початку ХХ ст. і належали переважно історикам із духовенства. Незважаючи на певну кон’юнктурність, викликану обставинами часу, такі роботи містять важливий фактичний матеріал, в них аналізується ставлення духовенства до народної освіти, дається оцінка заходам, які вживало церковне керівництво для поширення мережі початкових народних шкіл. Звичайно, ці роботи подають загальну картину, характерну для всієї Російської імперії, проте, враховуючи політичне становище України в ХІХ –на початку ХХ ст., ознайомлення з загальними тенденціями освітньої діяльності православного духовенства Російської імперії видається необхідним. Крім загальних праць, починаючи з 50-х рр. ХІХ ст. з’являлися спеціальні дослідження, які висвітлювали розвиток церковних початкових народних шкіл в окремих регіонах України або торкалися проблем, що їх переживали ці школи протягом свого існування.
Важливе значення для оцінки ролі, яку відігравало православне духовенство на теренах початкової освіти народу, мають праці тогочасних дослідників, які висвітлюють і аналізують загальний стан освіти в Російській імперії взагалі і в Україні зокрема: рівень грамотності населення, розвиток і становище початкових шкіл для народу різних типів (міністерських, земських), а також роботи, в яких міститься спроба проаналізувати діяльність царського уряду та інших державних і громадських установ у царині освіти.
Загальна оцінка культурницької, зокрема освітньої, діяльності православного духовенства в Україні належить таким видатним українським історикам та діячам української культури як М.С. Грушевський, Д.І.Дорошенко, Н.Д.Полонська-Василенко, І.К.Огієнко та ін.
На велику увагу дослідника історії православної церкви в Україні заслуговує грунтовна монографія І.Власовського “Нарис історії української православної церкви”, яка стала для дисертантки важливим джерелом у дослідженні даної теми. В ній автор пояснює термін “церковно-парафіяльна українська культура”, засуджує русифікаторські заходи у шкільництві, наводить багато прикладів зберігання народом у своєму церковно-релігійному житті сталих національних традицій; у монографії міститься також цінний фактичний матеріал щодо участі духовенства в організації початкової народної освіти.
За радянської доби окремі автори видавали праці у стилі войовничо-викривального атеїзму, демонструючи однобічний підхід та ідеологічну спрямованість щодо оцінки ролі церкви в житті суспільства. Проте більшість цих публікацій містить важливий фактаж, користування яким виявилося необхідним для висвітлення історії церковного шкільництва в досліджуваний період.
Важливими для розробки досліджуваної проблеми виявилися праці сучасних українських істориків, присвячені історії освіти в Україні в зазначений період, в якиї міститься певний фактичний матеріалом та цікаві статистичні дані. Після проголошення незалежної Української держави та розпаду СРСР змінилися не лише умови розвитку, а й пріоритети дослідницької роботи в галузі історії культурницької, зокрема освітньої, діяльності православного духовенства в Україні.
Крім того, в сучасній українській історіографії дедалі частіше висвітлюються проблеми історії початкової освіти в Україні в цілому, та в її окремих регіонах, хоча основна увага при цьому зосереджується переважно на участі земств та інтелігенції у розвитку народної освіти. Спеціального дослідження, в якому б розглядалася історія діяльності православного духовенства у цій галузі, немає.
. Література з історії духовної освіти. Характеризуючи праці з історії духовної освіти в Російській імперії у ХІХ –на початку ХХ ст., в першу чергу необхідно звернути увагу на грунтовне дослідження професора Київської духовної академії Б.В.Тітлінова “Духовная школа в России в ХІХ в.”, яке вийшло друком в 1908-1909 рр. Воно складається з двох випусків і являє собою всебічний опис системи духовної освіти Російської імперії, починаючи з її запровадження у 1808-1814 рр. Проблеми історії церкви та освіти порушував у своїй змістовній праці “Очерки по истории русской культуры”П.Мілюков. Другий том цієї монографії має назву “Церковь и школа (вера, творчество, образование)” і майже повністю присвячений ролі православної церкви в розповсюдженні народної освіти і становленні духовних навчальних закладів. Окрім загальних праць, у ХІХ –початку ХХ ст. опубліковано ряд спеціальних досліджень, де висвітлювалася історія окремих духовних навчальних закладів України, а також різні аспекти їх діяльності.
На початку ХХ ст., а точніше саме після подій 1905-1907 рр., почали виходити праці, автори яких критично ставилися до духовно-освітніх навчальних закладів - намагалися висвітлити всі реалії освітньої діяльності духовенства без прикрас. Такі видання являють собою дуже цікавий матеріал для дослідника, адже саме в них можна знайти правдиві приклади, які допомагають адекватно оцінити діяльність церкви у царині освіти.
Велике значення для дослідника мають спогади священнослужителів, учнів та викладачів духовних навчальних закладів, що жили у ХІХ- на початку ХХ ст. Вони містять цікавий матеріал, який складається з їхніх особистих вражень як очевидців подій. В таких працях не відчувається впливу цензури або офіційно замовленого прикрашання дійсності. Звичайно, спогади, як правило, це суб’єктивні враження, але при критично-порівняльному аналізі з іншими свідченнями вони можуть стати джерелом для всебічного висвітлення проблеми. Цікаві спогади для дослідника духовної освіти залишили Євген Чикаленко, Віктор Приходько, Юліан Лотоцький, Олександр Лотоцький, Пилип Копельгородський та ін.
Значний фактичний матеріал з історії духовних навчальних закладів України міститься у вже згадуваному фундаментальному дослідженні історика церкви І.Власовського. Автор дослідив становлення духовних семінарій і училищ в Україні, визначив особливості цих навчальних закладів у Правобережній Україні. Крім того, І.Власовський, наголошуючи на тому, що офіційна православна церква була зброєю в руках Російського імперського уряду для проведення політики русифікації в Україні, дає позитивну оцінку культурницькій діяльності вихованців і викладачів духовних семінарій і Київської духовної академії, називаючи духовні семінарії “справжніми розсадниками українства”.
Історія духовних освітніх закладів в Україні радянськими істориками практично не розглядалась через існування єдиної ідеології у суспільстві.
З сучасних дослідників проблем історії православної церкви в Україні в цілому і її освітньої діяльності зокрема, необхідно назвати Н.А.Шип. Вона вперше в українській історичній науці поставила за мету докладне дослідження Київської духовної академії, яка, як відомо, тривалий час була центром духовної освіти в Україні. Крім того, Н.А.Шип є автором монографій і студій, які тією чи іншою мірою торкаються історії церковно-православного руху в Україні у ХІХ –поч. ХХ ст., ролі церкви у державотворчому процесі та культурно-національному русі.
Помітним внеском у висвітлення діяльності православного духовенства на початку ХХ ст. є праці Г.М.Надтоки. Особливо цінним є те, що дослідник одним із перших сформулював тезу про певну позитивну роль української православної церкви в процесі українського національно-культурного відродження, а православні семінарії в Україні назвав “вогнищами українського національного руху серед молоді”. Роль православного духовенства України у національному русі наприкінці ХІХ –початку ХХ ст. на чисельних документальних фактах показав також у своїх дослідженнях А.Л.Зінченко.
Протягом останніх десіти років в Україні вийшло декілька наукових збірників, підручників і посібників, журнальних статей і дисертаційних досліджень з історії української православної церкви.
Вищезазначені праці тією чи іншою мірою торкалися окремих питань культурницької та освітньої діяльності православного духовенства в Україні в ХІХ- початку ХХ ст. Однак ця тема не знайшла свого повного відображення в історичній літературі. Пропоноване дослідження є спробою розширити наукове бачення ролі і місця православного духовенства у розвитку початкової народної і спеціальної духовної освіти в Україні.
Джерельною базою дисертації є комплекс опублікованих та оригінальних архівних матеріалів. Основні джерела, які використано в даному дисертаційному дослідженні зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у м. Києві (ЦДІА України у м. Києві). Тут зосереджені документи Київської духовної консисторії (ф.127), Київської духовної академії (ф.711), яка була центром Київського навчального округу, куди входили всі українські єпархії; Київської духовної семінарії (ф.712); Південно-Східного районного охоронного відділення (ф.705), Канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора (ф.442), фондів ряду губернських охоронних відділень (ф.304, 336), інших фондів (ф.301, 533, 2012, 2162, 182, 419, 385, 276). Опрацьовані також фонди Державного архіву Дніпропетровської області (ф.106, 11).
Архівні документи є основними джерелами вилучення фактів стосовно діяльності православного духовенства у сфері народної і духовної освіти, керівництва цим процесом з боку як центральних, так і єпархіальних урядових і духовних органів. На особливу увагу дослідника духовної освіти в Україні заслуговує ф.711(Київська духовна академія), який хронологічно охоплює період від 1804 до 1919 рр. і складає 18.787 одиниць зберігання. Відомо, що зовнішнє правління Київської духовної академії тривалий час (від 1814 до 1867 рр., а потім знов з 1884 р.) керувало усіма духовними навчальними закладами України, які для вирішення будь-якого більш-менш важливого питання звертались до нього за дозволом чи порадою, надсилали різноманітні звіти, що охоплювали майже всі сфери діяльності духовних семінарій і училищ тих часів тощо. Крім того, ф.711 містить багато різноманітних розпоряджень уряду та Св.Синоду щодо діяльності духовних семінарій і училищ України.
Значний науковий інтерес для дослідження історії початкових церковних народних шкіл являє собою величезний ф.127(Київська духовна консисторія), що містить справи від 1700 до 1919 рр. Тут зосереджено багато матеріалу щодо заснування та функціонування церковно-парафіяльних шкіл, шкіл грамоти та недільних шкіл; ставлення до них Св.Синоду та духовенства тощо. Крім того, ф.127 містить цікаві відомості про становлення та діяльність нижчих чоловічих та жіночих духовних училищ переважно Київської єпархії.
Відомості про культурницьку та громадсько-політичну діяльність учнів та викладачів духовних семінарій містять фонди канцелярій генерал-губернаторів (ф. 442), губернських жандармських управлінь (ф.ф. 301, 336, 385, 1335, 1439) та жандармських охоронних відділень (ф.ф. 276, 304, 705).
В дисертації широко використано опубліковані матеріали доповідей Комісії духовних училищ, звіти обер-прокурора Св.Синоду, відомості єпархіальних училищних рад про церковні школи, звіти єпархій про стан церковно-парафіяльних шкіл, циркулярні укази Св.Синоду, проекти та затверджені Статути духовних семінарій та училищ, навчальні програми церковно-парафіяльних шкіл і духовних навчальних закладів, інструкції дл парафіяльних священиків, звіти ревізійних комісій, довідкові книги єпархій, де міститься різноманітний цифровий матеріал, порівняльні таблиці, статистичні звіти, офіційне листування. Опрацювання їх дозволило дослідити освітню діяльність православного духовенства як у середніх і вищих духовних закладах, так і у сфері початкової народної освіти.
Окреме коло джерел, опрацьованих нами, являє собою публікації у періодичних виданнях XIX - поч. XX ст. Офіційні видання православної церкви поділялися на центральні та єпархіальні, причому останні з’явилися раніше ніж видання Св.Синоду. На сторінках єпархіальних періодичних видань (“Епархиальные ведомости”) постійно і широко висвітлювалися проблеми як народної, так і церковної освіти, містився певний фактичний матеріал з цієї проблеми. А в 1887 р. було розпочато видання журналу “Церковно-приходская школа”, який був повністю присвячений проблемам церковного шкільництва. Крім офіційної періодики, українські єпархії мали свої єпархіальні видання, у створенні яких брали участь усі без винятку духовні семінарії. За своїм науковим рівнем деякі з них, наприклад, харківський богословсько-філософський журнал “Вера и разум”, який було засновано архієпископом Амвросієм у 1884 р., не поступалися академічним. Далеко за межами своїх єпархій були відомі тижневики Київської духовної семінарії “Руководство для сельских пастырей” (1860-1917 рр.), Харківської духовної семінарії “Духовный дневник” (1864 р.) та ін.
Таким чином, джерельна база дослідження являє собою комплекс архівних і опублікованих документів, більшість з яких вперше застосовується у науковому обігу.
У першому розділі - “Місце і роль православного духовенства у розвитку загальноосвітньої школи в Україні” –висвітлюються: 1) політика уряду Російської імперії і Св.Синоду щодо ролі духовенства у процесі становлення і розвитку початкової народної освіти; 2) церковнопарафіяльні школи як основна сфера освітньої діяльності православного духовенства; 3) участь православного духовенства у заснуванні і розвитку недільних шкіл та шкіл грамоти.
Відзначається, що на початку ХІХ ст. самодержавний уряд, розпочавши вирішувати проблему неписьменності і виховання законослухняних громадян багатонаціональної імперії, намагається створювати свої, урядові школи з однаковою організацією, програмами та вимогами. З цією метою в 1802 р. було утворено Міністерство народної освіти. Опікуватись новими навчальними закладами повинно було перш за все православне духовенство, що зумовлювалося кількома обставинами. По-перше, православне духовенство було на той час найосвіченішою верствою населення та мало певний досвід освітньої праці, адже в попередні часи письменності навчали диякони та парафіяльні священики. По-друге, уряд намагався використовувати вчительську кафедру задля виховання народу в дусі покірливості імперії та самодержавству - тобто для того ж, для чого вже певний час використовувалась кафедра парафіяльного священика. Серед 3-х типів запроваджених шкіл духовенству було доручено опікуватись елементарними школами, в основному сільськими, які з того часу набули офіційну назву парафіяльних. Такі школи діяли під наглядом парафіяльного духовенства, єпархіальних владик та за загальним керівництвом Міністерства народної освіти. Вони були однокласними з 2-3-річним терміном навчання. З 1828 р. почали діяти двокласні парафіяльні школи, навчання в яких тривало 4-5 років.
У дореформений період народні школи всіх типів (міністерські, повітові училища тощо) знаходились на казенному утриманні. І тільки церковні народні школи не мали ніякої постійної матеріальної підтримки. Вони існували за рахунок парафій і, звісна річ, лише за умов, коли священик знаходив можливість переконати селян щодо необхідності отримання освіти. Самі ж священно- і церковнослужителі опікувались школами задарма. Лише у 1850 р. управлінню держмайна Російської імперії було доручено надавати часткову матеріальну підтримку парафіяльним школам.
У дисертації проаналізована діяльність православного духовенства щодо забезпечення шкіл викладачами, підручниками, навчальним приладдям, спеціальними приміщеннями.
Освітньою реформою 1864 р. (“Положення про народні училища”), згідно з якою уряд доручив справу елементарної освіти населення трьом відомствам: Міністерству народної освіти, земствам та Св.Синодові, розпочався новий етап у діяльності православного духовенства на освітянських теренах. Для забезпечення злагоди у роботі різних відомств у цій справі запроваджувались губернські та повітові Училищні Ради, на які покладалися обов’язки головування над початковими народними училищами. До складу Рад входили духовні та світські особи.
Внаслідок згаданої реформи провідну роль в освітній справі почали відігравати земські школи. Погодження світських діячів народної освіти з церковними не сталося через непримиренне ставлення земств до церковних шкіл. Більшість представників тогочасної інтелігенції вважали церковні народні школи відсталими і неспроможними відповідати за освіту народу, проте духовенство не поступилося своїм місцем на просвітницькій ниві. Активніше і так само централізовано почала вирішуватися проблема матеріального забезпечення церковних шкіл, посилився і удосконалився контроль за системою церковних початкових шкіл завдяки створенню Училищної Ради при Св.Синоді.
Реакція 1880-х рр. спричинила обмеження діяльності земств на освітянській ниві з огляду на відносно ліберальний характер навчання в земських школах. Натомість уряд остаточно переконався у доцільності використання духовного відомства з метою відповідного виховання народу, у тому числі українського, в дусі відомої уваровської тріади “самодержав’я, православ’я, народність”. В той же час православне духовне середовище вже мало змогу, завдяки розповсюдженню відповідної фахової освіти, забезпечити свої народні початкові школи кваліфікованими педагогами. Ці обставини зумовили появу у 1884 р. нових “Правил про церковно-парафіяльні школи”, кількість яких почала поступово збільшуватись: якщо в 1885 р. нараховується 184.000 церковно-парафіяльні школи в Російській імперії, то в 1904 р. –вже 1.938.674 такі школи. Підвищився також професійний рівень викладачів церковно-парафіяльних шкіл, що сприяло вдосконаленню організації навчального процесу. Дещо поліпшилося матеріальне забезпечення церковних шкіл, адже з 1887 р., окрім коштів парафій, допомоги громадських товариств, церковних братств, приватних осіб і закладів, окремих духовних осіб, у тому числі єпархіального та вищого духовного керівництва, земств та благодійних надходжень, такі школи почали отримувати державні асигнування, що складали по 10 тис. крб. на три роки в кожну губернію.
У дисертації відзначаються регіональні особливості функціонування духовних шкіл і початкових навчальних закладів для освіти народу. Зокрема зазначено, що в Подільській та Волинській губерніях в першій чверті ХІХ ст. початкових шкіл для освіти народу майже не існувало, бо православна церква в цьому регіоні певний час знаходилася у занедбаному стані, а старі початкові школи, що ними опікувались католики та греко-католики, було скасовано. Із зміцненням православної церкви на Правобережжі активізувалась і освітня діяльність духовенства. Положенням “Про народні училища в губерніях Київській, Подільській та Волинській” (1869 р.) початкова школа тут була повністю підпорядкована православному духовенству, а відсутність у Подільській губернії земських шкіл до 1911 р. інтенсифікувала рух за відкриття і оновлення парафіяльних шкіл.
Окрім власне церковнопарафіяльних шкіл, православне духовенство опікувалося так званими школами грамоти, які були своєрідним перехідним ступенем від сім’ї до церковнопарафіяльної школи. Їх основна користь полягала в тому, що вони розташовувались у найвіддаленіших і глухих парафіях, де під наглядом місцевого священика, надавалися населенню елементарні корисні знання. Після виходу “Положення про управління школами церковно-парафіяльними і грамоти відомства православного віросповідання” (1896 р.) школи грамоти набули офіційного статусу під керівництвом єпархіальних Училищних Рад. Пізніше положенням “Про церковні школи” 1902 р. був визначений термін навчання в школах грамоти –не менше двох років; вказано на необхідність підвищення освітнього цензу викладачів шкіл грамоти. На початок ХХ ст. відзначилася стійка тенденція зменшення кількості шкіл грамоти через їх поступове перетворення на однокласні церковнопарафіяльні школи.
Православне духовенство опікувалось також і недільними школами, що виникли в середині ХІХ ст. у Києві з ініціативи місцевої інтелігенції. В 1864 р. ці школи були віддані православному відомству з огляду на негативне ставлення уряду до “українофільського” характеру навчання в недільних школах. В цих школах навчались як діти, так і дорослі, а навчання проходило по святкових та вихідних днях. Місцем для недільних занять служили здебільшого церква або приміщення парафіяльного училища, церковна сторожка або власний будинок священика. Викладання у всіх недільних школах зосереджувалось на предметах релігійно-етичних: тут читалося і тлумачилося Св. Письмо, вивчалися і пояснювалися необхідні молитви, переповідалися важливі події з Св. історії тощо. Одночасно вивчали грамоту і рахунок, читали історичні та інші корисні для народу книги. Але подібне викладання не являло собою виконання якої-небудь певної програми, однаково обов'язкової для всіх недільних шкіл. Особливу сторінку в історії недільних шкіл посідають школи, що відкрилися у 1866-1867 рр. при більшості семінарій і жіночих духовних шкіл. Вони приносили подвійну користь: допомагали семінаристам набути педагогічного досвіду та навчали грамоті парафіян. Найбільшого поширення недільні школи як різновид освітньої діяльності православного духовенства набули з 1884 р., коли для духовенства стало обов’язковим відкриття таких шкіл для осіб, які не мають змоги навчатися щоденно. Крім цього в 1890 р. Св.Синод рекомендував усім пастирям православної церкви взяти участь у позашкільних заняттях та проводити загальноосвітні і релігійні співбесіди, а наступного 1891 року недільні школи як церковні, так і земські остаточно були підпорядковані духовному відомству.
Звичайно, в українських єпархіях, що були на той час частиною Російської імперії, мова викладання в школах була чітко визначена –російська. Цього неухильно домагався уряд, а слідом і церковне керівництво. Проте парафіяльні священики та диякони, що були переважно вихідцями з українського сільського середовища, самі розмовляли українською, і, природно, використовували цю мову при спілкуванні з учнями. Навіть та частина православного духовенства, яка свідомо намагалася дотримуватись російськомовного навчання в початкових школах, водночас зізнавалася, що дітям в українських селах, які ніде не чули російської, дуже складно при первинному навчанні грамоті. Тому викладачі таких шкіл принаймні на початковому етапі викладання мали користуватись українською мовою. Власне, свідома боротьба за українську мову навчання в народних церковних школах припадає на початок ХХ ст., коли у 1907 р. Св.Синод дав санкції на використання української мови в церковно-парафіяльних школах Подільської єпархії. Подібні вимоги характерні і для інших українських єпархій, а серед рядового парафіяльного духовенства маємо приклади намагання певної українізації початкової народної освіти в церковних школах.
У другому розділі - “Духовна початкова і середня освіта”, поділеному на чотири параграфи, досліджуються: 1) заходи самодержавного уряду і Св.Синоду щодо організації духовної освіти; 2) діяльність чоловічих духовних училищ; 3) духовних семінарій; 4) жіночих духовних училищ в Україні в ХІХ –початку ХХ ст.
З кінця ХVІІІ ст. російський самодержавний уряд посилив увагу до духовних навчальних закладів, що було викликане низкою причин, головна з яких пов’язана з потребою держави і православної церкви в освічених за “єдиним зразком” священнослужителях. Крім того, успіхи світської освіти підштовхнули і церковників до усвідомлення необхідності вдосконалення навчального процесу у духовних школах.
За реформою 1808-1814 рр. в Російській імперії утворилася 3-х сходинкова система духовної освіти (нижчу сходинку посіли духовні училища, середню –духовні семінарії, а вищу –духовні академії), появі якої передувало введення спеціального освітнього цензу для отримання будь-якої духовної посади; до 1860-х рр. отримання освіти в духовних училищах було обов’язковим для дітей духовенства.
Вище керівництво духовними школами здійснював Св.Синод, при якому з цією метою з 1808 р. діяв спеціальний орган –Комісія духовних училищ, яка у 1839 р. була перетворена на Духовно–навчальне управління, а з 1867 р. –на Навчальний комітет. Всі духовні навчальні заклади імперії поділялись на окремі навчальні округи з духовними академіями на чолі. До Київського навчального округу входили духовні школи всіх українських єпархій.
У згаданому розділі проаналізовано також і матеріальний стан духовних навчальних закладів. До свічних прибутків, за рахунок яких вони утримувались ще з ХVІІІ ст., у 1808 р. додались кошти з державної казни (4.247.540 крб. щорічно), що надавались кожному навчальному закладу згідно загального штатного розкладу. Утримання духовної школи за рахунок держави ще раз свідчить про безпосередню зацікавленість уряду в організації духовної освіти, зміст якої відтоді повністю контролювався самодержавством. Якщо духовні семінарії перебували на утриманні держави протягом всього досліджуваного періоду, то основний тягар матеріального забезпечення чоловічих і жіночих духовних училищ був покладений на парафіяльне духовенство. Незважаючи на те, що штатні оклади неодноразово підвищувались, вони не забезпечували матеріальних потреб учителів. Лише на початку ХХ ст. заробітна платня викладачів духовних навчальних закладів стала більш-менш задовільною.
У ХІХ –на початку ХХ ст. духовна освіта кілька разів зазнавала організаційних перетворень. Важливих змін діяльності духовних шкіл завдали реформи 1860-х рр., зокрема Статут духовних семінарій 1867 р. та “Положення про нижчі духовні училища” 1857 р. Їх найважливішим наслідком було відокремлення загальної освіти від суто богословської; зроблено великий крок на шляху руйнації замкненості духовного стану, відкриття дітям духовенства можливості отримати вищу світську освіту і, навпаки, учням, що походили із світських родин отримати духовний сан. Крім того, духовним навчальним закладам була надана широка місцева автономія та виборча система керівництва.
У 1883-1884 рр., в період загальних контрреформ в багатьох сферах суспільного життя, духовна освіта теж зазанала незначних перетворень; їх основний зміст зводився до скасування деяких рис лібералізму і демократизму, що встигли з’явитись на ниві прогресивних нововведень 60-х рр.
Спільною рисою всіх реформ духовної освіти було, по-перше, те, що їх характер завжди залежав від соціально-політичної ситуації в країні та від конкретних завдань, що їх на тому чи іншому історичному етапі царський уряд ставив перед духовенством. По-друге, головні недоліки духовних шкіл - бюрократизм, формалізм, недосконалість навчального процесу та брак коштів - залишались їх характерними ознаками протягом всього досліджуваного періоду.
На початку ХХ ст. у церковному середовищі відчувся потяг до широкого реформування церковного життя, що спричинило підготовку змін у царині духовної освіти. Важливим позитивним моментом було те, що, готуючи останню реформу духовної школи, Св.Синод зацікавився думкою викладачів та учнів духовних семінарій і училищ щодо характеру і змісту майбутніх нововведень. Проте цій реформі не судилося відбутись через початок Першої світової війни та наступні революційні події 1917 р. на українських землях зокрема, і в імперії в цілому.
Спеціальні параграфи присвячені кожному з типів духовних навчальних закладів: чоловічим і жіночим духовним училищам і семінаріям.
Метою створення нижчих чоловічих духовних училищ було надання початкової освіти майбутнім семінаристам та виховання церковнослужителів (дияконів, псаломщиків, паламарів). До училищ вступали хлопчики переважно з духовних родин, значно рідше і за інших умов - світські діти. Частина учнів навчалася на казенний чи на напівказенний кошт, хоча їх матеріальне утримання було вельми незадовільним. Протягом досліджуваного періоду простежується тенденція поступового збільшення кількості казенних учнів, і таким чином до кінця ХІХ ст. майже всі діти навчались в духовних училищах за рахунок єпархій.
Навчання в училищах тривало 6 років (по 2 роки в кожному відділенні). За програмою вивчалися граматика, арифметика, катехизис, географія, історія, класичні мови, церковний статут і церковний спів. У 1906 р. духовні училища було перетворено на шестикласні загальноосвітні заклади.
На українських землях, що входили протягом досліджуваного періоду до складу Російської імперії, діяло 9 православних духовних семінарій. В кожній семінарії навчалось щорічно приблизно 200-300 чол.; найбільшою за кількістю учнів була Київська духовна семінарія. В першій половині ХІХ ст. семінарії були своєрідними освітніми центрами відповідних регіонів, надаючи освіту як дітям, що походили із духовних родин, так і світським. Проте основною метою духовних семінарій залишалась підготовка кадрів парафіяльного духовенства, викладачів для початкових церковних шкіл та нижчих духовних училищ. Цим завданням був підпорядкований семінарський навчальний курс. Значна частина випускників духовних семінарій продовжувала навчання в духовних академіях і ВНЗах імперії.
Хоча духовні семінарії офіційно були “великоруськими” навчальними закладами, їх учнями ставали переважно вихідці з українських сіл, де, як відомо, зберігались українські культурні традиції. Ця обставина цілком природно спричинила неабияке зацікавлення певної частини семінаристів та їх викладачів українською культурою. Якщо це захоплення у ХІХ ст. не мало політичного підґрунтя, то на початку ХХ ст. у деяких семінаріях, особливо в Подільській та Катеринославській, помічається посилення радикалізму просвітницьких вимог українців.
До кінця першої половини ХІХ ст. на українських землях практично не існувало навчальних закладів для дочок духовенства за винятком шкіл при деяких жіночих монастирях. В цей час у середовищі духовенства визріло бажання надавати можливість своїм дочкам через здобуття елементарної освіти посісти належне їм за правом походження місце у суспільстві. В 1910 р. жіночих духовних училищ в українських єпархіях було вже 15. Дисертанткою підраховано, що у кожному з них щорічно навчалося близько 200 дівчат. У 1868 р. було затверджено загальний Статут для подібних училищ і вони офіційно почали називатися єпархіальними жіночими училищами. Крім єпархіальних, існували також жіночі училища духовного відомства. Їх єдиною відмінністю було перебування під беспосереднім наглядом Св.Синода (Київське, Подільське і Волинське) і утримання на державний кошт (Подільське і Волинське), в той час як єпархіальні училища існували за рахунок єпархій і мали місцеве підпорядкування.
Мета жіночих духовних училищ полягала у вихованні дружин майбутніх парафіяльних священиків. В училищах навчали елементарній грамоті, рукоділлю, домоводству. Приблизно з 1870- х рр. основним завданням жіночих духовних училищ стала підготовка вчительок для початкових народних шкіл, завдяки чому розширилась навчальна програма: до навчального курсу введено педагогіку, російську історію, географію, а з 1913 р. –сільське господарство.
Викладачами духовних шкіл усіх типів працювали переважно особи із духовенства, що мали вищу богословську освіту. Матеріальне утримання викладачів духовних шкіл було значно гіршим, ніж викладачів світських нижчих і середніх навчальних закладів. З початку існування жіночих духовних училищ, духовенство тривалий час працювало в них на вчительських посадах задарма. Основним завданням учителів духовних шкіл, окрім власне викладання предмету, було морально-релігійне виховання учнів, яке проводилось за рекомендаціями вищого церковного керівництва (спеціальні “Виховні журнали”).
З 1870-х рр. з ініціативи архієреїв та шкільних корпорацій при духовних навчальних закладах почали відкриватись братства. Вони займались видавничою, благодійницькою та культурно-просвітницькою діяльністю і відігравали помітну роль у культурному житті як своїх шкіл, так і єпархій взагалі.
Єпархіальні архієреї та рядове парафіяльне духовенство протягом досліджуваного періоду ретельно опікувалось своїми навчальними закладами. Якщо головними проблемами дореформеної духовної школи були велика кількість навчальних предметів при невеликій кількості викладачів, тіснота приміщень, застарілі методи навчання, брак підручників, великі за кількістю учнів класи, низьке матеріальне забезпечення викладачів та казенних учнів, то протягом другої половини ХІХ ст. православне духовенство зуміло зарадити цим проблемам.
У висновках підбито підсумки дисертаційного дослідження, головні з яких зводяться до низки наступних обґрунтованих теоретичних положень:
Основні положення дисертації
висвітлені у наступних публікаціях автора:
Степаненко Г.В. Освітня діяльність православного духовенства в Україні (ХІХ –початок ХХ ст.). –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. –історія України. –Інститут історії України НАН України, Київ, 2002.
У дисертації досліджується освітня діяльність православного духовенства в Україні в ХІХ –поч. ХХ ст. , подається загальна характеристика церковних початкових шкіл для народу та спеціальних духовних навчальних закладів (училищ і семінарій), пропонується періодизація їх діяльності та надається оцінка їх ролі в справі освіти населення. Розглянуто також взаємодію духовного відомства та світських установ, зокрема земств, в організації народної освіти; місце шкіл грамотності та недільних шкіл в освітній діяльності духовенства; проаналізовано прагнення духовенства підвищити рівень своїх освітніх установ, підпорядковуючись вимогам часу; основні проблеми розвитку церковних шкіл та духовних навчальних закладів; історію жіночих духовних училищ; участь представників духовних семінарій в українському культурницькому русі, а також наводяться факти, які свідчать про певні прояви національної свідомості в середовищі рядового парафіяльного духовенства, що мали місце незважаючи на русифікаторську політику офіційної православної церкви.
Ключові слова: православне духовенство, початкова народна освіта, церковнопарафіяльні школи, школи грамоти, недільні школи, система духовної освіти, духовні семінарії, духовні чоловічі і жіночі училища.
Степаненко А.В. Деятельность православного духовенства в Украине в области образования (ХІХ –начало ХХ века).
Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. –история Украины. –Институт истории Украины НАН Украины, Киев, 2002.
В диссертации исследуется деятельность православного духовенства в Украине в области образования в ХІХ –в начале ХХ в., рассматривается профессиональное духовное образование (духовные семинарии, мужские и женские духовные училища), а также участие духовенства во всеобщем начальном народном образовании. Осуществлена попытка периодизации развития системы специального духовного образования, где выделены 2 основных этапа: первый –от начала создания системы духовного образования в 1808-1814 гг., которая сложилась из 3-х ступеней (духовные училища, семинарии, академии) и характеризовалась установлением единой учебной программы, одинаковым внутренним укладом и централизованным управлением до коренного преобразования духовных образовательных учреждений в 1867 г.; второй –с 1867 г., когда были введены новые уставы духовных школ, значительно изменившие характер их деятельности, до полного изменения всей церковной жизни в Украине, произошедшего вследствие революции 1917 г. Проанализирована деятельность духовных школ на протяжении исследуемого периода, в частности выявлены основные их проблемы и указаны действия предпринимаемые духовенством для решения этих проблем. Кроме того, исследуются специальные женские духовные школы (женские училища духовного ведомства и епархиальные женские училища), действовавшие в Украине в указанный временной период, оценена их деятельность и значение для общества.
Кроме того, предложена периодизация деятельности православного духовенства в области народного образования: первый этап –от появления примитивных начальных школ для народа в начале ХІХ ст. до начала реформ 1860-х гг.; второй этап (1860-е гг. –г.) начинается появлением светских (министерских и земских) начальных школ и потерей духовенством первенства на ниве народного образования; начало третьего этапа связано с введением новых правил для церковно-приходских школ в 1884 г. и возвращением этим школам приоритетного права на осуществление образования народа. Этот этап завершается 1917 г. Анализируется работа церковно-приходских школ, школ грамотности и воскресных школ и определяется их значения для повышения уровня грамотности населения Украины. Раскрыты основные проблемы таких школ и способы их разрешения. Особое внимание уделяется исследованию проблемы взаимодействия светских учреждений, в частности земств, и духовного ведомства на ниве народного просвещения.
Большое внимание в диссертации уделяется особенностям деятельности православного духовенства в области образования на территории украинских епархий в целом и по отдельным регионам Украины в частности. Раскрывается национально-культурная направленность значительной части православного духовенства, которая особенно имела место в семинарской среде. Также отмечается, что, несмотря на русификаторскую политику правительства и высшего церковного руководства, часть приходского духовенства в украинских епархиях, особенно на Правобережье, сохраняла и по возможности отстаивала свои национальные интересы в области культуры и образования народа.
Ключевые слова: православное духовенство, начальное народное образование, церковно-приходские школы, школы грамотности, воскресные школы, система духовного образования, духовные семинарии, духовные мужские и женские училища.
Stepanenko G.V. Educational activities of the Orthodox clergy in the XIX-th – beginning of the XX-th centuries in Ukraine. - Manuscript.
A dissertation to attain the degree of Candidate of History: speciality 07.00.01. - History of Ukraine. - NAS of Ukraine, The Institute of History of Ukraine. - Kyiv, 2002.
The dissertation investigates the educational activities of the Orthodox clergy in the XIX-Th. – beginning of the XX-Th. centuries in Ukraine, gives the general description of church elementary schools for people and special spiritual educational establishments (colleges and seminaries), offers a division into periods of their activities inside the investigated period of time and gives the estimation of their role in the Ukrainian population education business. Interaction between the Spiritual department and the secular establishments, particularly zemstvos, in organizing the educational system is revealed; the place of literacy and Sunday schools in educational clergy activities is determined; endeavor of clergy to upgrade its educational establishments to correspond with up-to-date demands is analyzed; the main problems of development of church schools and spiritual sparring establishments system, in particular, the failure of money supply, is described; the history of feminine spiritual colleges and participation of representatives of spiritual seminaries in the Ukrainian cultural movement is defined; also the facts which testify certain displays of national consciousness in environment of ordinary parochial clergy and which had a place despite the russianalizing policy of the official orthodox church are provided.
Key words: Orthodox clergy, elementary people’s education, church-parochial schools, reading and writing schools, Sunday schools, system of spiritual education, spiritual seminaries, spiritual masculine and feminine colleges.
Белгородский Н. К 25-летнему юбилею церковной школы. –К., 1909; Очерк (исторический) развития церковных школ за истекшее 25-летие (1884 –). –Спб.: Издание Училищного Совета при Св.Синоде, 1909; Благовидов Ф. Деятельность русского духовенства в отношении к народному образованию в царствование Александра ІІ. –Казань, 1891. –с.
Барсов Н. Школы на Волыни и Подолии в 1862 г. –Спб., 1863. –с.; Игнатович П. Школы церковно-приходские и школы грамотности в Киевской епархии в 1885 г. –К., 1886. –с.; Малышевский И. К вопросу о лучшем устройстве церковно-приходских школ. –К., 1883; Малышевский И.И. Западная Русь в борьбе за веру и народность. Ч.І. –Спб., 1896; Малышевский И.И. О церковно-приходских попечительствах. –К., 1878; Восторгов И.И. Государственная Дума и церковные школы. –Спб., 1911. –с.
Бунге Н.А. К вопросу о народном образовании в Росии. –К., 1901. –с; Очерки по истории систем народного просвещения в России в ХVІІІ и ХІХ вв. –Спб., 1912; Фальборк Г.А. Всеобщее образование в России. –М., 1908. –с; Чехов Н. Народное образование в России с 60-х гг. ХІХ ст.–М.: Польза, 1912.–с.
4 Грушевський М.С. З історії релігійної думки на Україні. –К.: Освіта, 1992. –с.; Грушевський М.С. Про українську мову і українську школу. –К.: Веселка, 1991. –с.; Дорошенко Д. Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу. –Берлін, 1940. –с.; Огієнко І. Українська церква: Нариси з історії української православної церкви: У 2 т. –К.: Україна, 1993. –с.; Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. –Т.2.: Від середини XVII ст. до 1923 р. –К., 1995. –с.
Власовський І. Нарис історії української православної церкви. –Н.-Й: Українська православна церква в ЗДА, 1977. - Т.ІІІ: ХVІІІ-ХХ ст. ––с.
Грекулов Е.Ф. Православная церковь –враг просвещения. –М.: Изд-во АН СССР, 1962. –с.
Родин Р.И. Народное образование на Правобережной Украине в 70-80-х гг. ХІХ в. / Киевский университет им. Т.Шевченка. –К., 1969. –с.; Заволока Н.Г. Общеобразовательная школа Украины в конце ХІХ –нач. ХХ в.: Автореф. дис…канд.пед.наук: 730 / Киев. госунивер. им. Т.Шевченка. –К., 1972. –с.; Кізченко В.І. Культурно-освітній рівень робітничого класу України напередодні революції 1905-1907 рр. –К.: Наукова думка, 1972. –с.; Поліщук М.С. Стан початкової народної освіти на Правобережній Україні в 60-90 рр. ХІХ ст. // Український історичний журнал. –. - №3. –С.69-75; Білан В.Т.Недільні школи на Україні (1859-1862 рр.): Автореф. дис… к. істор. наук: 07.00.01. –К., 1967. –с.; Борисенко В.Й.Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60-90-х рр. ХІХ ст. / АН УРСР Інститут історії. –К.: Наукова думка, 1980. –с.
Жилюк С.І. Російська православна церква на Волині (1793 –рр.). –Житомир, 1996. –с.; Стельмах С.П. Политика самодержавия в области народного образования на Украине в 60-е - 90-е гг. ХІХ в.: Автореф. дис….канд.истор.наук: 07.00.02 / Киевский Госунивер. им. Т.Г.Шевченко –К., 1991 –с.; Гладкий С.О. Культурницька діяльність парафіяльного духовенства православних єпархій України на початку ХХ ст. / Запор. державний університет. –Запоріжжя, 1997. –с.
Кравченко Т.М. Розвиток початкової освіти на Харківщині (др. пол. ХІХ –поч. ХХ ст.): Автореф. дис…канд.істор.наук: 07.00.01 / Харківський університет –Х., 1999. –с.; Захарова І.В. Підготовчі заходи земств по запровадженню загальної початкової освіти в Україні на початку ХХ ст. // Проблеми історії України ХІХ –початку ХХ ст. –К., 2000. –С. 228-236.; Мармазова О.І.Просвітницька діяльність земств в Україні (кінець ХІХ –поч. ХХ ст.): Автореф. дис…канд.істор.наук: 07.00.01 / Донецький держ. універ. –Донецьк, 1998. –с.
Милюков П. Очерки по истории русской культуры. –Спб. –. - Ч.ІІ.: Церковь и школа (вера, творчество, образование). –с.
Белявский Ф. О реформе духовной школы: Краткий очерк прошлого средней духовной школы. - Ч.І-ІІ. –Спб., 1907; Волынское епархиальное женское училище в г. Кременце за первые 25 лет своего существования (1881 –гг.). Материалы к истории. –Почаев, 1906; Глубоковский Н.Н. По вопросу о реформе Учебного Комитета при Св.Синоде. –Спб., 1909; Исторические сведения о Подольской духовной семинарии. Д. Сольского. –Каменец-Подольский, 1866. –с.; Доброленский Ф. Наши духовные семинарии в 50-х гг./Воспоминания бывшего преподавателя Волынской семинарии. –Почаев, 1904; Теодорович Н.И. Волынская духовная семинария. История первоначального устройства её и подведомственных ей духовных училищ. Списки воспитанников, окончивших в нем курс учения, а также начальников и наставников ея в период времени с 1796 по 1900 гг. –Почаев, 1901. –с.
Сборник: Духовная школа (статьи разных авторов из жизни духовной школы). –М., 1906.
Бунин Н. Из записок бывшего преподавателя семинарии. –Каменец-Подольский, 1903; Воспоминания каменецкого протоиерея Юлиана Даниловича Лотоцкого. –Каменец-Подольский, 1910. –с.; Лотоцький О. Сторінки минулого. - Варшава, 1932. –с.; Приходько В. Під сонцем Поділля. –Львів, 1931. –с. Капельгородський П. Спогади семінариста // Літературно-науковий вісник. –. –Т.L. –Кн.6. –С.445-456.
Власовський І. Зазначена праця.
Шип Н.А. Видавнича і просвітницька діяльність Київської духовної академії // Київська старовина. –. - №3; Шип Н.А. З історії Київської духовної академії // Український історичний журнал. –. - №3. –С.91-105; Шип Н.А. Київська духовні академія –центр вищої духовної освіти Наддніпрянської України (ХІХ –початок ХХ ст.) // Український історичний журнал. –. - №2. –С.63-76.
Шип Н.А. Интеллигенция на Украине (ХІХ ст.). Историко-социологический очерк. –К.: Наукова думка, 1991; Шип Н.А. Православна церква у державотворчому процесі (від часів Київської Русі до утворення УНР) / НАН України Інститут історії України –К., 1997. –с.; Шип Н.А. Церковно-православний рух в Україні (поч. ХХ ст.). –К.: Інститут історії України НАН України, 1995. –с.; Шип Н.А. Церква і “українське питання”// “Українське питання”в Російській імперії (кінець ХІХ –поч. ХХ ст.). Колективна монографія в трьох частинах / Інститут історії України НАН України.–Ч.ІІІ. –К., 1999.
Надтока Г.М. Православна церква в Україні 1900-1917 років: соціально-релігійний аспект. –К.: Знання, 1998. –с.
Зінченко А. Визволитися вірою: Життя і діяльність митрополіта Василя Липківського. –К., 1997. –с.; Зінченко А.Л. Благовістя національного духу./ Українська церква на Поділлі в першій третині ХХ ст./ Краєзнавче товариство “Поділля”. –К., 1993. –с.
Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3 кн. / Крижановський О.П., Плохій С.М., Ульяновський В.І. - Кн.3. –К., 1994. –с.; Історія релігії в Україні: У 10-ти т. / НАН України, Інститут філософії, Відділення релігієзнавства. –К.: Український центр духовної культури, 1999. - Т.ІІІ: Православ’я в Україні. –с.; Історія православної церкви в Україні: Зб. наук. праць / П.Яроцького та ін. (відп. ред.); НАН України, Інститут філософії. Відділення релігієзнавства. –К.: Четверта хвиля, 1997. –с.; Чиркова О.А. Розвиток духовної освіти на Лівобережній Україні в ХІХ ст. (за матеріалами єпархіальних видань) // Вісник Київського університету. Історія. - Вип.34. –К., 1996. –С.133-137; Андреева Е.А. Возникновение и развитие епархиальных женских училищ в России (середина ХІХ –начало ХХ века). –Автореф….к. педагог. н. –Москва: Московский педагогический государственный университет, 2000. –с.
Булашев Г.О. Из истории церковно-приходских школ в Киевской епархии // Труды Киевской духовной академии. –. - №11. –С.365-444; Певницкий В.Ф. Что может ожидать в будущем наши духовно-учебные заведения // Труды Киевской духовной академии. –. - №3; По поводу распространения грамотности в югозападной России // Труды Киевской духовной академии. –. - №5. –С.103-110; Сольский С.М. Церковно-приходская школа // Труды Киевской духовной академии. –. - №9. –С.146-162.