Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Румянцева Світлана Сергіївна
УДК 94 (477): 81 “/1917”
Мовне питання в діяльності національної інтелігенції Наддніпрянської України
(1900 –рр.)
Спеціальність 07.00.01 –Історія України
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Київ - 2002
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі історії для гуманітарних
факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Науковий керівник: доктор історичних наук, професор
КОЗИЦЬКИЙ МИКОЛА ЮХИМОВИЧ,
професор кафедри історії для гуманітарних факультетів
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
БОРИСЕНКО ВОЛОДИМИР ЙОСИПОВИЧ,
завідувач кафедри історії України
Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова
кандидат історичних наук, доцент
БАТРИМЕНКО ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ,
доцент кафедри правознавства
Київського національного торговельно-економічного
університету
Провідна установа: Інститут історії України НАН України
Захист відбудеться “ 18 ” листопада 2002 р. о 10 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному
університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60,
ауд. 349)
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58)
Автореферат розісланий “ 15 ” жовтня 2002 р.
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,
кандидат історичних наук, доцент БОЖКО О.І.
Загальна характеристика роботи
Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Обсяг дисертації становить 196 сторінок. Вона складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку джерел й літератури (16 сторінок, 241 позиція) та 5 додатків на 5 сторінках.
Вступ. Актуальність теми дослідження. Важливе місце в історії боротьби українців за своє національне самовизначення на початку ХХ ст. займає проблема розв’язання мовного питання. Адже законодавче забезпечення державного статусу національної мови, її функціонування в усіх сферах суспільно-політичного й культурного життя країни є одним із найвищих проявів самоутвердження нації.
Відомо, що тривалий час українські землі перебували під владою іноземних держав, що ганебним чином впливало на вільне використання української мови. Її було витіснено із суспільних та державних інституцій, із навчальних закладів та наукових установ України, церкви та мистецтва. Потреба вирішення мовного питання відчувалася особливо гостро та перепліталася з економічними, соціально-політичними, релігійними та національними інтересами українського народу, ставши однією із головних складових вирішення основного політичного питання –здобуття національної незалежності України. Тому без всебічного і глибокого дослідження історії боротьби національної інтелігенції України за українську мову не можна відтворити цілісну й об’єктивну картину розгортання українського національно-визвольного руху на початку ХХ ст.
Актуальність дослідження визначається й тим, що вивчення досвіду діяльності української інтелігенції у 1900-1917 рр. сприятиме вирішенню багатьох проблем сьогодення, коли запровадження української мови в державних та громадських установах усіх рівнів, початкових, середніх та вищих навчальних закладах, активний розвиток наукової та художньої україномовної літератури стає невід’ємною складовою державотворення та культурно-освітнього розвитку України.
Актуальність теми посилюється відсутністю праць, в яких міститься комплексний аналіз питання боротьби української інтелігенції за вільний розвиток української мови на території Наддніпрянської України у 1900-1917 рр.
Об’єктом дисертаційного дослідження виступає діяльність національної інтелігенції України, участь її представників в культурно-просвітницькому та політичному русі країни на початку ХХ ст.
Предметом дослідження є мовне питання в діяльності національної інтелігенції Наддніпрянської України у 1900-1917 рр.
Метою дослідження є комплексний аналіз основних напрямків діяльності інтелігенції щодо розширення сфери використання української мови на території Наддніпрянської України на початку ХХ ст. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:
- з’ясувати стан наукової розробки проблеми та визначити її джерельну базу;
- розглянути особливості формування української інтелігенції як окремої соціально-професійної верстви населення на межі ХІХ –ХХ ст.;
- визначити сутність національно-мовної політики царизму на початку ХХ ст. та оцінити її негативний вплив на статус української мови;
- розкрити основні форми боротьби інтелігенції за українську мову в Україні за часів першої російської революції, а також в період між двома революціями 1907-1917 рр.;
- дослідити діяльність українських партійних діячів, проаналізувати програмні та теоретичні документи політичних партій України 1900-1917 рр., зокрема, ті положення, які стосувалися питань запровадження української мови;
- висвітлити діяльність українських думських діячів в І-ІV Державних Думах Росії стосовно мовного питання.
Хронологічні рамки дисертації охоплюють період з 1900 р. по 1917 р. Вибір верхньої межі пов’язаний з появою на Наддніпрянщині першої української політичної партії –Революційної Української Партії, що означало остаточну політизацію українського національно-визвольного руху. Кінцева межа обумовлена початком Лютневої революції 1917 р., яка ознаменувала якісно новий етап в історії українського національного відродження.
Географічні рамки дослідження. У дисертації досліджується діяльність української інтелектуальної еліти лише у Російській імперії. Боротьба за права рідної мови у Західній Україні мала свої специфічні особливості з огляду на дещо відмінний від Наддніпрянщини соціальний статус української мови.
Методологічну основу роботи складають принципи історизму та об’єктивності. При написанні роботи широкого використовувалися такі методи дослідження, як проблемно-хронологічний, порівняльний, конкретно-історичний, метод періодизації та класифікації.
Наукова новизна дисертації визначається тим, що на основі широкого кола вперше залучених до наукового обігу архівних документів, матеріалів періодичної преси, спогадів та інших джерел проведено комплексний аналіз боротьби інтелігенції України за вільний розвиток української мови у 1900-1917 рр. Наукова новизна присутня у результатах дослідження, в яких з’ясовано роль мовного питання у процесі формування національної самосвідомості українського народу, визначено соціальний статус української мови в Росії на зламі ХІХ –ХХ ст., обґрунтована необхідність боротьби за її вільний розвиток. У дисертації вперше показано основні напрями як суспільної, так і політичної діяльності національної інтелігенції Наддніпрянської України щодо запровадження української мови.
Практичне значення дисертації полягає в тому, що її основні положення можуть бути використані при підготовці спеціальних і узагальнюючих праць з історії України початку ХХ ст., при розробці спеціальних курсів із питань національно-державного будівництва. Зібраний фактичний матеріал буде корисним для подальшого наукового дослідження діяльності інтелігенції як у культурно-просвітницькому, так і політичному національному русі України.
Апробація основних положень дисертації проводилася на міжвузівській науково-практичній конференції “Україна на шляху суверенного розвитку” (К., 2001) та міжнародній науковій конференції “Україна: шляхами віків”, присвяченій 175-річчю з дня народження Георгія Андрузького (К., 2002). Основні результати дослідження викладені у чотирьох наукових публікаціях загальним обсягом 2 друк. арк.
Основний зміст дисертації
У першому розділі “Стан наукової розробки та джерельна база дослідження” розкрито рівень історіографічної розробки теми дисертації, окреслено її джерельну базу.
Історіографія. Перший етап вивчення проблеми діяльності української інтелігенції щодо запровадження української мови на початку ХХ ст. характеризується працями громадсько-політичних діячів України, які були безпосередніми учасниками подій, що висвітлюються. Ці праці можна розглядати і як джерело, і як історіографічні роботи.
Українське питання взагалі, мовне, зокрема, було центральною проблемою в роботах М.Грушевського.2 До питання запровадження української мови на Україні зверталися у своїх роботах В.Науменко, К.Михальчук, Б.Грінченко, В.Дорошенко, С.Єфремов, В.Прокопович, Б.Кістяківський.3 В роботах містяться особисті роздуми авторів над вирішальною роллю української мови як цементуючої сили українського національного відродження.
Другим етапом в історіографії проблеми можна вважати період 1920-30-х рр. Політика українізації в радянській Україні спричинила появу досліджень, присвячених історії української культури в цілому.4 Проте значно зменшують наукову цінність цих робіт їх переважно описовий характер.
Роботи О.Гермайзе та А.Риша5, присвячені історії українських політичних партій початку ХХ ст., стали останніми спробами радянських вчених об’єктивно дослідити суспільно-політичну діяльність української інтелігенції.
Загальним недоліком третього етапу дослідження проблеми (період з 1930-х – до кінця 80-х рр.) є майже цілковите ігнорування власне української інтелігенції, яка трактувалася офіційною наукою як носій “українського буржуазного націоналізму”. Через те протягом 1930-60-х рр. проблема діяльності інтелігенції щодо запровадження української мови на початку ХХ ст. у вітчизняній історіографії не досліджувалась. Зазначеної теми торкаються науковці української діаспори, які були безпосередніми учасниками тогочасних подій.6 В їх роботах знаходимо не лише особисті переживання, а й ґрунтовний аналіз широкого кола питань, присвячених українському національному відродженню початку ХХ ст.
Заслуговує на увагу дослідження Ю.Шевельова.7 Українською мовою книгу вперше було опубліковано у Нью-Йорку в 1987 р. Автор порушує такі історичні проблеми, як з’ясування національно-мовної політики царського уряду Росії в першій половині ХХ ст., виявлення змін політичного курсу, аналіз соціальних зрушень, що впливали на вжиток і оформлення мови, детально аналізує факти, що відображають стан шкільної системи, освіти, преси, видання книжок тощо. Проте це дослідження філологічного, а не історичного спрямування.
У 1960-80 рр. інтелігенція стала об’єктом спеціальних наукових досліджень А.Ушакова, В.Лейкіної-Свірської, Л.Єрмана, проте діяльність власне української інтелігенції в них висвітлена фрагментарно.8
Радянські історики М.Жовтобрюх, В.Кізченко, П.Воробей епізодично висвітлюють боротьбу інтелігенції за рідну мову на початку ХХ ст., переважно при аналізі її культурницької діяльності.9 Хоча роботи написані відповідно до ідеологічних вимог того часу, вони цікаві наявністю багатого фактичного матеріалу.
Наступним етапом дослідження проблеми став період після проголошення незалежності України у 1991 р., коли відкрилися можливості для глибоких і об’єктивних досліджень з історії діяльності української інтелігенції.
Вивчення широкого кола сучасного наукового матеріалу показало, що окремі аспекти діяльності інтелігенції щодо запровадження української мови на початку ХХ ст. знайшли відображення в дослідженнях: 1) присвячених історії українського національного відродження межі ХІХ –ХХ ст.10; 2) які висвітлюють культурно-просвітницьку діяльність інтелігенції України11; 3) які відображають політичну діяльність інтелігенції, насамперед її участь у національних політичних партіях України12 та у роботі Державних Дум Росії13; 4) присвячених персоналіям українських громадських діячів.14 Заслуговує на увагу намагання авторів дати об’єктивну оцінку позиціям інтелігенції щодо мовного питання та їхньої діяльності у цьому напрямі.
Ґрунтовне висвітлення участі національної інтелектуальної еліти у суспільно-політичному житті України на початку ХХ ст. міститься у монографії Г.Касьянова.15 Автор критично проаналізував діяльність інтелігенції у національних політичних партіях, визначив її роль у пошуку шляхів національного визволення українців на межі ХІХ –ХХ ст.
Найбільш повно на сьогодні історія української інтелігенції висвітлена в колективних наукових монографіях. Їх окремі розділи містять значний за обсягом фактичний матеріал, який сприяв розширенню уявлень про основні напрями боротьби інтелігенції України за українську мову на початку ХХ ст.16 Однак названі дослідження не дають повноцінного і всебічного висвітлення цієї багатогранної проблеми.
Таким чином, стислий історіографічний аналіз досліджуваної теми свідчить про відсутність узагальнюючої наукової роботи, що комплексно висвітлювала б діяльність української інтелігенції щодо запровадження української мови на території Наддніпрянщини у 1900-1917 рр.
Джерельну базу дисертації становлять архівні матеріали, публікації документів, періодичні видання, мемуарна література.
Особливий інтерес для з’ясування проблеми представляють матеріали фондів Центрального державного історичного архіву України в м. Києві, зокрема: фонду Управління попечителя Київського учбового округу (ф. 707), Київської судової палати (ф. 318), Київського охоронного відділення (ф. 275), Київського тимчасового комітету у справах друку (ф. 295), Канцелярії Київського окремого цензора (ф. 294), Канцелярії київського, подільського та волинського генерал-губернатора (ф. 442), Київського губернського жандармського управління (ф. 274), Харківського ГЖУ (ф. 336), особистого фонду М.Грушевського (ф. 1235) та ін.
Незважаючи на офіційний характер цих документів (в основному це матеріали губернських жандармських управлінь, директиви та циркуляри представників центральних і місцевих органів виконавчої влади в Україні), їх інформативна цінність є значною. Їх аналіз дав змогу відтворити загальну картину політичного становища в Україні на початку ХХ ст., об’єктивно оцінити масштаби русифікаторської політики царизму, її ганебні наслідки для розвитку української культури в цілому, розкрити основні напрямки боротьби української інтелігенції за вільний розвиток рідної мови.
Суттєвими для розробки проблеми є матеріали листування діячів українського національно-визвольного руху межі ХІХ –ХХ ст. (зокрема, О.Лотоцького, Є.Чикаленка, П.Стебницького), що містяться у фондах Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. Вони допомогли розкрити роль інтелігенції у пропаганді ідеї необхідності запровадження української мови, простежити процес зародження і розвитку національної преси, з’ясувати причини неоднозначного ставлення різних верств населення України до рідної мови.
Важливим джерелом для вивчення діяльності інтелігенції щодо запровадження української мови на території Наддніпрянщини стали матеріали, вміщені в періодичних виданнях 1900 –рр. На сторінках таких газет, як “Рада”, “Рідний край”, “Дніпрові хвилі”, журналів “Літературно-Науковий Вісник”, “Україна”, “Киевская Старина”, “Світло”, “Украинский вестник”, “Украинская жизнь” автор виявила цілий ряд публікацій, присвячених українському мовному питанню. Вони детально інформували про роботу з’їздів діячів народної освіти, просвітніх товариств, про хід думських дебатів щодо українського питання.
Джерельну базу істотно доповнюють опубліковані документи і матеріали з історії діяльності партійних та громадських організацій в Україні.17 Їх вивчення та аналіз допомогли розкрити важливі аспекти політичної діяльності представників української інтелігенції.
У дисертації широко використані спогади учасників українського національного руху межі ХІХ –ХХ ст. Хоча вони носять суб’єктивний характер, ці праці корисні наявністю значного фактичного матеріалу, який досить часто відсутній в документальних джерелах. Спогади С.Русової, Є.Чикаленка, О.Лотоцького та Д.Дорошенка18 не лише містять їх особисте ставлення до української мови, а й дають змогу з’ясувати причини, які спонукали українську інтелігенцію шукати шляхів вирішення українського мовного питання.
Отже, джерельна база дисертації є достатньою для створення комплексного дослідження боротьби інтелігенції України за українську мову у 1900-1917 рр.
У другому розділі “Українська інтелігенція та національно-мовна політика царського уряду Росії на зламі ХІХ –ХХ століть” простежено вплив русифікаторської політики царизму на соціальний статус української мови, висвітлено боротьбу інтелігенції України за скасування дискримінаційних законів щодо української мови й культури.
У розділі підкреслюється, що самодержавна влада на Україні найбільшу увагу звернула на українську мову як основного виразника “українського сепаратизму”. Історія заборони української мови пов’язана з виданням багатьох урядових указів, циркулярів, які мали негативний вплив на всі сфери суспільного, економічного та національного життя українського народу. Русифікаторська політика царизму на Україні мала ряд негативних наслідків. Вона поширювалась на громадські організації, наклала відбиток на видавничу справу. Відсутність української преси гальмувало проникнення національної самосвідомості в широких верствах українського суспільства, а неможливість використовувати рідну мову у школах України призвела до неписемності більшості її населення.
Урядові обмеження щодо розвитку української мови впливали і на вибір розмовної мови. У великих промислових містах України мовою щоденного спілкування населення була російська. Осередками збереження рідної мови залишалися українські селяни, проте вони соромилися говорити цією “мужицькою” мовою.
Через те перед провідною верствою українського населення –інтелігенцією –постало завдання забезпечення свободи вживання української мови в усіх сферах суспільного життя (художній, науковій, офіційно-діловій, публіцистичній, в освітній сфері всіх рівнів), а також державних та громадських закладах в Україні. Першими спробами реалізації цього завдання на зламі ХІХ–ХХ ст. стали численні клопотання діячів земських зборів та громадських об’єднань України до урядових інституцій з вимогами вільного використання рідної мови, виступи протесту української інтелігенції на з’їздах, урочистих зібраннях, що відбувалися на той час у різних містах України тощо. Протести проти утисків української мови висловили учасники свята відкриття пам’ятника І.Котляревському в Полтаві у серпні 1903 р. У 1904 р. О.Лотоцький, П.Стебницький та П.Садилов від імені “Благодійного товариства видання загальнокорисних та дешевих книжок” подали записку міністрові внутрішніх справ та начальникові Головного управління у справах друку з проханням сприяти справі скасування заборони з українського друкованого слова.
На межі ХІХ –ХХ ст. на сторінках періодичної преси точилися гострі дискусії щодо обґрунтування необхідності запровадження української мови на Україні, з’ясування умов її суспільного та літературного функціонування. В них брали участь як російські вчені, які заперечували самостійність української мови, вважаючи її наріччям російської (Т.Флорінський, А.Буділович), так і українські науковці (К.Михальчук, В.Науменко), які боронили її права.
У третьому розділі “Мовне питання в програмових документах політичних партій Наддніпрянської України” досліджується діяльність українських партійних діячів щодо розв’язання українського мовного питання.
Всі національні українські партії, по різному розглядаючи проблеми майбутнього державного устрою України (автономія у складі федеративної Росії чи самостійна держава), розв’язання національного питання пов’язували з вирішенням питання самовизначення націй, всебічного застосування рідної мови. У розділі проаналізовані програмні документи українських політичних партій, зокрема, Української Демократичної Партії, Української Радикальної Партії, Революційної Української Партії та ін. Вони передбачали запровадження української мови в школах, судах, адміністративних і всіх громадських установах України. Проте право державної мови на Україні вони надавали російській. Лише Українська Народна Партія, яка боронила ідею самостійності України, виступала за надання українській мові статусу єдинодержавної для всіх українських земель.
Свої програмні вимоги партійні діячі проводили через періодичну пресу, розгорнувши широку видавничу діяльність. З’ясовано, що більш плодотворну роботу в цьому напрямку вдалося налагодити українським лібералам: вони видавали україномовний тижневик “Рідний край”, часопис “Громадська думка”, газету “Рада”, контролювали видання практично всіх україномовних часописів. Крім партійних видань діячі УДРП (зокрема, С.Єфремов, Б.Грінченко, Є.Чикаленко та ін.) брали участь у випуску наукової, історичної, етнографічної літератури українською мовою, що відігравало важливу роль у формуванні національної свідомості українського народу.
Головна складність для інтелігенції полягала в тому, що основну масу населення України складали селяни, яких насамперед хвилювали проблеми аграрні, а не національні. Питання переслідування української мови, літератури чи освіти їх майже не хвилювало. Проте українським партійним діячам вдалося налагодити широку пропаганду в масах українською мовою шляхом видання україномовних друкованих органів, розповсюдження численних відозв, листівок.
Після поразки революції 1905-1907 рр. практично всі українські політичні партії згорнули свою роботу. Лише Товариство Українських Поступовців (до складу якого входили М.Грушевський, П.Стебницький, Д.Дорошенко, В.Винниченко та ін.) висувало загальні політичні вимоги та широку програму захисту й розвитку української мови. Поважне місце відводили його керівники справі підняття українського питання у ІІІ та ІV Державних Думах. Проте обидві Думи відхилили внесені українцями запити про вживання української мови в початкових школах і судах.
У розділі проаналізовано й позиції щодо мовного питання деяких загальноросійських партій, які діяли на території Наддніпрянщини на початку ХХ ст. Виявлено, що партія “Союз 17 октября”, виходячи із необхідності збереження єдності Російської держави, головну увагу зосереджувала лише на питанні зміцнення статусу державної російської мови. Партія кадетів, визнаючи необхідність вільного використання української мови в школі, суді, адміністрації в Україні, повністю ігнорувала важливе для української нації гасло національно-територіальної автономії для України.
Четвертий розділ “Питання національної мови в діяльності інтелігенції України в роки першої російської революції (1905-1907 рр.)” присвячено висвітленню основних напрямків діяльності української інтелектуальної еліти щодо запровадження української мови.
Революційні події 1905-1907 рр. змусили царський уряд переглянути політику щодо української мови й культури в цілому. На запит уряду стосовно необхідності скасування цензурних обмежень з українського слова свої аргументовані відповіді надали прогресивні вчені Російської Академії Наук (Ф.Вовк, П.Стебницький, Ф.Корш), Київського університету (В.Перетц, Г.Павлуцький, А.Лобода), Харківського університету (М.Сумцов, Д.Багалій, М.Чубинський). Зміст цих відповідей зводився до одностайної вимоги скасування указів царської адміністрації 1863 та 1876 рр.
У розділі акцентується увага на тому, що нові можливості для боротьби національної інтелігенції за українську мову з’явилися після прийняття 17 жовтня 1905 р. царським урядом маніфесту. Він гарантував населенню певні демократичні свободи, в тому числі й свободу слова. Внаслідок його появи на Україні виникли українські друковані видання, зокрема, газети “Громадська думка”, “Рада”, “Хлібороб”, журнали “Молода Україна”, “Нова громада”, “Шершень”, “Україна” та
ін. Визначено, що на життєздатність української преси впливали: постійні переслідування періодичних органів, їх видавців та редакторів із боку царської адміністрації; матеріальні труднощі; відсутність професійних журналістів, які б добре володіли українською мовою; бракування передплатників через відсталість та неграмотність читацької аудиторії тощо.
Найвагомішою подією для українства стало отримання у 1906 р. офіційного дозволу на вживання власного фонетичного правопису, що створювало умови для становлення української літературної мови. В результаті, відбулося пожвавлення справи книгодрукування на Україні. Лише за 1906-1907 рр. було видано 272 назви українських книжок, в той час, як у 1848-1904 рр. вийшло 910 назв.
Низький рівень письменності українського населення спонукали інтелігенцію розпочати боротьбу за національну школу. З вимогою запровадження рідної мови в школах, університетах України виступали українські вчителі, викладачі вузів, студенти, учнівська молодь. З їх ініціативи у 1907 р. було отримано дозвіл на запровадження у Київському, Харківському й Одеському університетах курсів українознавства, які почали викладати професори Д.Багалій, М.Сумцов, В.Перетц.
На початку 1906 р. українці отримали дозвіл на видання шкільних підручників, зокрема, граматик П.Залозного, М.Хуторного, Г.Норця, букварів О.Базилевича, С.Русової, “Української граматики” Б.Грінченка.
Важливою подією стало виведення питання української мови на політичну арену. Українцями були створені власні політичні фракції в І та ІІ Державних Думах, серед членів яких у різні часи були І.Шраг, В.Шемет, П.Чижевський, М.Біляшевський, О.Лотоцький, М.Рубіс, барон Ф.Штейнгель. Під керівництвом М.Грушевського була розроблена декларація про необхідність реформування Російської імперії та автономії України. Один із її пунктів вимагав прийняття закону про права мов і діалектів у державних закладах. Він передбачав запровадження української мови в початкових, середніх та вищих школах Наддніпрянщини. На жаль, внаслідок короткочасності діяльності І та ІІ Державних Дум жодного рішення щодо українського питання не було прийнято.
У п’ятому розділі “Боротьба інтелігенції за розширення сфери використання української мови у роки між двома революціями (1907-1917 рр.)” висвітлено боротьбу національної інтелігенції щодо запровадження української мови на території України в зазначений період.
Відзначено, що остаточна поразка демократичної революції у Росії й початок столипінської реакції дала змогу царському урядові розпочати репресії проти українського народу, його мови. Було припинено діяльність багатьох українських періодичних видань, заборонено викладання українознавчих дисциплін, закрито українські культурно-просвітницькі товариства.
Характерною ознакою цього періоду діяльності української інтелігенції було її намагання використовувати будь-які можливості для популяризації своїх домагань в освітній сфері. Передові українські вчителі приймали участь у Першому Всеросійському з’їзді діячів народних університетів у Петербурзі (січень 1908 р.), Всеросійському з’їзді по народній освіті у Петербурзі (грудень 1913 - січень 1914 рр.). Вони вимагали запровадження української мови викладання в усіх учбових закладах Наддніпрянщини, доводили необхідність вивчення рідної мови, літератури, історії та географії свого краю.
Новий поштовх українське мовне питання отримало на засіданнях ІІІ та ІV Державних Дум. Воно виринало фактично кожного року на думських засіданнях, незважаючи на відсутність українських фракцій, й піднімалося у ході обговорення: законопроекту про вживання української мови в початкових школах України (1908 р.); проекту про рідну мову в місцевому суді (1909 р.); законопроекту про загальну початкову освіту в Росії у 1910 р.; із приводу заборони уряду святкування столітнього ювілею від дня народження Т.Шевченка взимку 1914 р. тощо. В оборону права української мови виступали І.Лучицький, Д.Багалій, С.Іванов, М.Сендерко, В.Дзюбинський.
Питання запровадження української мови не втратило своєї гостроти і в роки Першої світової війни. У серпні 1915 р. депутація з Києва у складі С.Русової, Ф.Матушевського, проф. С.Іванова привезла до Петрограду дві доповідні записки до міністрів внутрішніх справ та народної освіти. В них автори засуджували репресії та утиски імперського уряду щодо українського народу за часів війни; вимагали запровадження в школах українських губерній викладання рідною мовою, вивчення української мови, географії та історії України в школах та учительських закладах. Практичних наслідків ці клопотання не мали, але декларативні заяви українців, а також співпраця представників українських делегацій з депутатами Державної Думи та Державної Ради не могли не підживити зацікавлення останніх українською справою.
У висновках дисертації підведені підсумки дослідження, основні з яких виносяться на захист:
- Підкреслено, що характерною рисою як вітчизняної, так і закордонної історіографії проблеми була фрагментарність вивчення діяльності української інтелігенції. Відсутність наукових праць узагальнюючого характеру з даної проблеми зумовила потребу комплексного дослідження боротьби національної інтелігенції Наддніпрянської України за вільний розвиток української мови на початку ХХ ст. Джерельна база є достатньою для розкриття теми дисертації;
- Основною рушійною силою українського національного відродження на зламі ХІХ –ХХ ст. стала національна інтелігенція. Проте на цей час вона була однією з найменш численних соціально-професійних верств населення України;
- Важливим напрямком діяльності інтелігенції стала її боротьба за вільний розвиток української мови як носія національної самосвідомості народу. Статус української мови в Російській імперії визначався тим специфічним становищем, в якому вона перебувала як мова гнобленої нації. Обмеження сфер використання національної мови підривало її престиж, зумовлювало ставлення до неї як до мови неосвічених людей, ставало причиною національної бездіяльності українського народу;
Революційні події 1905-1907 рр. створили сприятливі умови для розширення сфери культурницької діяльності інтелігенції. Важливим кроком в цьому була робота по налагодженню випуску на території Наддніпрянщини україномовних періодичних видань, видавництво літератури, а також пошук шляхів створення національної системи освіти. З’ясовано, що у 1900-1917 рр. соціальний статус української мови в Російській імперії не змінився, проте розуміння необхідності запровадження на Україні національної мови стало причиною розгортання свідомих виступів на її захист;
- На початку ХХ ст. перед українським національним рухом постало завдання вивести українське мовне питання на політичну арену, зробити мову безпосереднім знаряддям боротьби за національне самовизначення. Провідна роль в цьому належала діячам національних політичних партій України. Відтак, завдання широкого запровадження української мови було одним з основних пунктів програм політичних партій та невідривно пов’язувалося з вирішенням ними загального питання національно-державного будівництва України;
- Діяльність української інтелігенції у Державних Думах Росії значною мірою сприяла оформленню вирішення проблеми вільного розвитку української мови в легальних конституційних рамках. Це питання, порушене спочатку українською інтелігенцією, дедалі більше почало заінтересовувати широкі верстви українського громадянства.
Список опублікованих праць за темою дисертаційного дослідження:
1. Інтелігенція України у культурно-просвітительському русі кінця ХІХ –початку ХХ століть (історіографічний аспект) // Вісник Київського університету імені Т.Шевченка. Історія. –К., 1999. –Вип. 44. –С. 21-24.
. Теорія автономізму та український національно-визвольний рух кінця ХІХ –початку ХХ ст. // Вісник Київського національного університету імені Т.Шевченка. Історія. –К., 2000. –Вип. 46. –С. 25-29.
. Формування української інтелігенції Наддніпрянської України наприкінці ХІХ –на початку ХХ століть // Вісник Київського національного університету імені Т.Шевченка. Історія. –К., 2000. –Вип. 47. –С. 53-55.
. Питання україномовної освіти в роки першої російської революції (1905 – 1907) // Вісник Академії праці і соціальних відносин. –К., 2001. –Вип. 4. –С. 157-162.
Тези:
Боротьба інтелігенції Наддніпрянської України за вільний розвиток української мови за роки між двома революціями (1907-1917 рр.) // Вісник Академії праці і соціальних відносин. –К., 2002. –Вип. 2. –С. 57-59.
АНОТАЦІЇ
Румянцева С.С. Мовне питання в діяльності національної інтелігенції Наддніпрянської України (1900-1917 рр.). –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 –Історія України. –Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2002.
Дисертаційне дослідження присвячено розгляду діяльності національної інтелігенції України з питань широкого запровадження української мови. В роботі на основі широкого кола джерел та літератури визначено місце мовного питання в діяльності українських політичних партій на початку ХХ ст.; проаналізовано мовні дискусії у роботі І-ІV Державних Дум Росії; досліджено шляхи вирішення українською інтелігенцією проблеми створення національної системи освіти. Встановлено, що найважливішою ознакою боротьби інтелігенції за українську мову в цей час стало поєднання культурних і політичних засобів боротьби. Питання розширення сфери використання української мови на території Наддніпрянщини було невід’ємною складовою частиною розробки загального питання національно-державного будівництва України.
Ключові слова: українська мова, національна інтелігенція, мовне питання, освіта, Наддніпрянська Україна, національне питання, українська культура.
Румянцева С.С. Языковой вопрос в деятельности национальной интеллигенции Надднепрянской Украины (1900-1917 гг.). –Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 –История Украины. –Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2002.
Диссертационное исследование посвящено рассмотрению деятельности национальной интеллигенции Украины по вопросам внедрения украинского языка. В работе на основе широкого круга источников и литературы определено место языкового вопроса в деятельности украинских политических партий в начале ХХ столетия; проанализированы языковые дискуссии в работе І-ІV Государственных Дум России; исследованы пути решения украинскою интеллигенциею проблемы создания национальной системы образования. Установлено, что важнейшим признаком борьбы интеллигенции за украинский язык в данный период стало объединение культурных и политических средств борьбы. Вопрос расширения сферы использования украинского языка на территории Надднепрянщины было составной частью разработки общего вопроса национально-государственного строительства Украины.
В диссертации показаны негативные последствия русификаторской политики царизма в России на развитие и распространение украинского языка, который рассматривался самодержавием как основной носитель “украинского сепаратизма”. Автором определено, что ограничение использования украинского языка во всех сферах общественно-политической жизни Надднепрянской Украины становилось серьезным тормозом на пути к украинскому национальному возрождению. В связи с этим, в работе проанализированы основные направления и методы практической деятельности украинской интеллигенции по широкому внедрению родного языка на территории Украины в 1900-1917 гг. Особое внимание обращено на исследование вопроса о создании национальной системы образования на Украине. Показано, что борьба интеллигенции за украинскую школу не изменила отношения царизма к украинцам в целом, однако привела к ряду позитивных последствий. В частности, этот вопрос приобрел актуальность среди широких слоев украинского населения, а понимание необходимости национальной школы на Украине стало причиной развертывания сознательных выступлений на защиту украинского языка.
Автором проведен анализ работы украинской интеллектуальной элиты по выпуску на территории Надднепрянской Украины украиноязычных периодических изданий. Определено, что на жизнеспособность прессы влияли как внешние, так и внутренние обстоятельства.
Важнейшим средством борьбы интеллигенции по разрешению украинского языкового вопроса в начале ХХ века стало его рассмотрение в Государственных Думах России. Это в значительной мере способствовало оформлению решения проблемы свободного развития украинского языка в легальных конституционных рамках. Ведущая роль в разработке данной проблемы принадлежала украинским партийным деятелям. В исследовании обосновывается вывод, что задание широкого внедрения украинского языка в рассматриваемый период было одним из основных пунктов программ украинских политических партий и неотрывно связывалось с разрешением ними общего вопроса национально-государственного строительства Украины.
Ключевые слова: украинский язык, национальная интеллигенция, языковый вопрос, образование, Надднепрянская Украина, национальный вопрос, украинская культура.
Rumyantseva S.S. The language question in the activity of the national intelligentsia of the Naddnipryanska Ukraine (1900-1917). - Manuscript.
The thesis of an applicant for a candidate’s degree of History on specialty 07.00.01 - History of Ukraine. –The Taras Shevchenko Kyiv National University. - Kyiv, 2002.
The dissertation is dedicated to consideration national-language question in the activity of the national intelligentsia of Ukraine. The aim of the thesis is to determine the place of language question in the activity of Ukrainian political parties at the beginning of the ХХ century; to analyse the language debates in the work of the State Dumas of Russia; to explore the ways of the decision problems of making the national educational system. It was established that most important sign of the Ukrainian national-liberation motion became the association cultural and political facilities of fight of the intelligentsia for its national self-determination. The question of expansion the using of Ukrainian language was the component part of development of general question of the national-state construction of Ukraine.
The key wards: the Ukrainian language, the national intelligentsia, the language question, education, the Naddnipryanska Ukraine, the national question, the Ukrainian culture.
2 Грушевський М. Про українську мову і українську школу. – К., 1991; його ж: Вопрос об украинских кафедрах и нужды украинской науки // Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки. – СПб., 1907. – С. 149-194; Наши требования // Украинский Вестник. – 1906. - №5. - С. 267-273 та ін.
3 Науменко В. Книжная речь у малороссов и русинов // Киевская старина. – 1899. - №1. – С. 134-142; Михальчук К. Что такое малорусская речь? // Киевская старина. – 1899. - №8. – С. 180-194; Грінченко Б.Д. Народні вчителі і вкраїнська школа. – К., 1906; Прокопович В. Народная школа и родной язык на Украине // Украинская жизнь. – 1914. - №3. – С. 19-26; Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи. – Відень, 1916; Кистяковский Б. (Украинец) К вопросу о самостоятельной украинской культуре // Русская мысль. – 1911. - №5. – С. 131-146.
4 Єфремов С. В тісних рамцях: українська книга 1793-1916. – К., 1926; Ігнатієнко В. Бібліографія української преси 1816-1916. – Х.- К., 1930; Козаченко А. Минуле книги на Україні. – Х.-К., 1930.
5 Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. – Т.1. – РУП. – Х., 1926; Риш А. Очерки по истории Украинской социал-демократической “Спілки”. – К., 1926.
6 Дорошенко Д. Є.Чикаленко: Його життя і громадська діяльність. – Прага, 1934; Тищенко-Сірий Ю. Перші Наддніпрянські українські масові політичні газети. – Нью-Йорк, 1952.
7 Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. – Чернівці, 1998.
8 Ерман Л.К. Интеллигенция в первой русской революции. – М., 1966; Ушаков А.В. Революционное движение демократической интеллигенции в России (1895-1904). – М.,1976; Лейкина-Свирская В.Р. Русская интеллигенция в 1900-1917 гг. – М., 1981.
9 Жовтобрюх М.А. Мова української періодичної преси (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – К., 1970; Воробей П. З історії української преси в Росії (1905-1914) // Український історичний журнал. – 1971. - №10. – С. 48-56; Кизченко В.И. Первая российская революция и культурный процесс на Украине. – К., 1984.
10 Щербак М.Г., Щербак Н.О. Національна політика царизму на Правобережній Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). – К., 1997; Левицька Н.М. Студентство в національно-визвольному русі України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. – К., 1998; Сарбей В.Г. Національне відродження України // Україна крізь віки: У 15 т. – Т. 9. - К., 1999; Надтока О.М. Ставлення російської революційної та ліберальної інтелігенції до українського питання: Сприяння національному відродженню України (кін. ХVІІ – поч. ХХ ст.). - Автореф. дис... канд. іст. наук: 09.00.12. - К., 2001.
11 Коновець О.Ф. Просвітницький рух в Україні (ХІХ – перша трет. ХХ ст.). – К., 1992; Калениченко Н., Ільченко Ж. Роль земств у впровадженні навчання рідною мовою в народній школі України // Український історичний журнал. – 1994. - №1. – С. 72-82; Палієнко М.Г. Національна інтелігенція в боротьбі за українське слово (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) // Українські проблеми. – 1997. - №2. – С. 133-139; Березівська Л.Д. Освітньо-виховна діяльність київських просвітницьких товариств (друга пол. ХІХ – поч. ХХ ст.). – К., 1999.
12 Шморгун П.М. Політичні партії України на початку ХХ ст.: соціальний склад, чисельність, типологія // Політичні партії на Україні (1905-1925). Наукові праці з питань політичної історії: Міжвід. наук. зб. – К., 1992. – Вип. 172. – С. 14-25; Телешун С.О. Національне питання в програмах українських політичних партій в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. – К., 1996; Колесник В.Ф., Рафальський О.О., Тимошенко О.П. Шляхом національного відродження: Національне питання в програмах та діяльності українських партій в Наддніпрянщині. 1900-1907. – К., 1998 та ін.
13 Алієв Д., Козицький М. Національне питання в Державній Думі Росії. 1905-1917 рр. – К., 1996; Білокінь О.І. Українське питання в Державній Думі Російської імперії (1906-1917). - Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01. – Х., 2001.
14 Побірченко Н. П.Житецький – український вчений, педагог, громадський діяч. – К., 1997; Животенко-Піанків А. Педагогічно-просвітницька праця Б.Грінченка. – К., 1999; Хейман С. Кістяківський. Боротьба за національні та конституційні права в останні роки царату. – К., 2000.
15 Касьянов Г.В. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ століть: соціально-політичний портрет. – К., 1993.
16 Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.): У 3 т. – К., 1994; Нариси з історії українського національного руху. – К., 1994; Кізченко В. Боротьба за українізацію освіти // “Українське питання” в Російській імперії (кінець ХІХ - початок ХХ ст.): У 3 т. – Т. 2. - К., 1999. – С. 138-193; Лисенко О. Українські культурно-освітні організації // Там же. – С. 109-138.
17 Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ ст. Програмові і довідкові матеріали. – К., 1993; Національні процеси в Україні. Історія і сучасність: У 2 т. – К., 1997; Листівки українських політичних партій та організацій між двома російськими революціями. – Луганськ, 1999; Україна в ХХ ст. (1900-2000): Зб. док. і мат. – К., 2000; Программные документы национальных политических партий и организаций России (кон. ХІХ в. – 1917 г.). Сб. док.: В 2 т. – М., 1996; Протоколы Центрального Комитета и заграничных групп конституционно-демократической партии. 1905-середина 1930 гг.: В 6 т. – М., 1997; Партия “Союз 17 октября”. Протоколы сьездов, конференций, заседаний ЦК. 1905-1915 гг.: В 2 т. – М., 1996 та ін.
18 Русова С. Мої спомини (1879-1915) // За сто літ. Матеріали з громадського і літературного життя України ХІХ і початків ХХ ст. – К., 1928. – Кн. 3. – С. 147-205; Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917). – Львів, 1931; Лотоцький О. Сторінки минулого. - Ч. 1, 2, 3. – Варшава, 1932-1934; Дорошенко Д. Мої спомини про давнє-минуле (1901-1914). – Винипег, 1949.