Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА
УДК 36(477) “/1939”
Становлення та функціонування системи соціального забезпечення в Українській РСР в 1920–30-х рр.:
історичний аспект
07.00.01 –Історія України
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук
Чернівці –7
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі історії та етнополітики Інституту української філології Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Науковий консультант: доктор історичних наук, професор,
член-кореспондент НАН України
Даниленко Віктор Михайлович
Інститут історії України НАН України,
завідувач відділу історії України ХХ ст.
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Баженов Лев Васильович,
Камянець-Подільський державний університет,
професор кафедри всесвітньої історії;
доктор історичних наук, професор
Дорошко Микола Савович,
Інститут міжнародних відносин
Київського Національного університету імені Тараса Шевченка,
професор кафедри країнознавства;
доктор історичних наук, професор
Марчук Василь Васильович,
Прикарпатський національний університет
імені Василя Стефаника, завідувач кафедри політології.
Захист відбудеться 31.01.2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.06 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58052, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2)
З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23)
Автореферат розісланий 25.12.2007 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Г.М.Скорейко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Система соціального забезпечення –один з основних показників життєздатності суспільства. Рівень соціального забезпечення засвідчує економічні можливості суспільного організму, його цивілізаційну зрілість, дієздатність держави здійснювати конструктивну соціальну політику. Вивчення історичного досвіду розв’язання соціальних проблем має передусім науково-теоретичне, а не суто прагматичне значення, позаяк минуле не дає готових рецептів, проте дозволяє уникнути прикрих помилок, небажаних політичних та соціально-економічних експериментів. Реформування економічних відносин в Україні супроводжується появою підприємств різних форм власності, на яких працюють наймані робітники, а система їхнього соціального захисту потребує постійної модернізації, особливо в приватному, кооперативному, акціонерному секторах економіки, де відсутні профспілкові організації та інші громадські організації.
Соціальна проблематика була і залишається актуальною для історичної науки. Десятиліттями історія соціальних відносин досліджувалася переважно в контексті марксистсько-ленінської теорії класової боротьби та формаційного підходу. Реалії повсякденного життя залишалися поза увагою істориків, які свідомо уникали дискусійних проблем і негативних явищ, відтак тема соціального забезпечення стала “білою плямою”в історіографії. Становлення радянської системи соціального забезпечення у 20–-х рр. в УРСР –наукова проблема, яка стосується повсякденних турбот соціуму та суспільства в історичній ретроспективі їхнього розвитку. Актуальність вивчення цієї науково-історичної проблеми зумовлена сучасними державотворчими процесами, з’ясуванням ролі державних структур та місцевого, у тому числі і громадського, самоврядування, тобто необхідністю оптимізації та дієвості організаційних форм соціального забезпечення відповідних категорій населення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках науково-дослідної теми: “Теорія та технологія виховання і навчання в системі народної освіти”, здійснюваної в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова. Тема дисертаційної роботи, що відповідає принципам та завданням державної програми “Освіта (Україна ХХІ століття)”, затверджена вченою радою університету (протокол № 6 від 25 грудня 2003 р.).
Мета і завдання дослідження зумовлені недостатнім рівнем наукової розробки та суспільно-політичною актуалізацією обраної проблеми. Метою дисертаційної роботи є вивчення соціальної політики радянської держави, з’ясування організаційних форм її реалізації, суспільної ефективності та необхідності системи соціального забезпечення, її еволюції в умовах становлення тоталітарного режиму, виявлення проблемно-тематичних пріоритетів та концептуальних основ історіографії, висвітлення елементів повсякденного життя різних груп населення. Відповідно до мети визначено такі завдання наукового дослідження:
–проаналізувати стан наукової розробки та джерельну базу теми, виявити основні етапи її вивчення, концептуальні особливості розвитку історіографії, виокремити проблемно-тематичні пріоритети;
–вивчити основні етапи становлення і функціонування системи соціального забезпечення в УРСР, показати еволюцію її організаційних форм, вплив на них об’єктивних та суб’єктивних чинників;
–дослідити специфіку діяльності собезу в період політики “воєнного комунізму”, непу та соціалістичної реконструкції економічних основ суспільства, а також спільні і відмінні ознаки системи соціального забезпечення в УРСР та РРФСР;
–виявити динаміку кількісного складу номенклатури Наркомсоцзабезу та місцевих органів, з’ясувати її повноваження, освітній рівень, партійність, а також розкрити взаємовідносини різних гілок радянських органів влади у царині соціального забезпечення;
–виокремити та показати еволюцію системи державного страхування в контексті собезу, її роль і місце, історичні умови формування;
–встановити загальну кількість соціального контингенту Наркомсоцзабезу та його місцевих органів, визначити питому вагу інвалідів Першої світової та громадянської воєн, родин червоноармійців й інших категорій населення, віднесених до “клієнтури”собезу;
–дати наукову оцінку статусу радянського пенсіонера 20–-х рр., простежити співвідношення розміру пенсій міського і сільського населення;
–показати принципи пенсійного забезпечення відповідних категорій, надання матеріальної допомоги родинам червоноармійців, “жертвам контрреволюції”, полоненим та біженцям;
–з’ясувати соціально-політичні обставини призначення персональних пенсій республіканського і місцевого значення, відмінності пенсійного забезпечення інвалідів та “червоних партизан”;
–запропонувати науково-теоретичні та прикладні рекомендації для сучасних соціальних служб в Україні.
Об’єктом дослідження є соціальна політика радянської держави, її владні інститути, а також повсякденне життя суспільства.
Предметом дослідження є становлення і функціонування системи соціального забезпечення в УРСР, особливості надання матеріально-побутової допомоги громадянам, історія пенсійного забезпечення, державні та громадсько-кооперативні форми соціальної допомоги населенню.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють 20 –-ті роки ХХ ст., тобто період створення і діяльності Наркомсоцзабезу та розвитку його місцевих підрозділів. Нижня межа пов’язана з часом заснування 6 лютого 1919 р. Наркомату соціального забезпечення УСРР, верхня завершується 1939 р., тобто роком початку Другої світової війни. Хронологічні рамки стосуються системи соціального забезпечення загалом, позаяк її окремі структурні підрозділи внаслідок реорганізації були ліквідовані впродовж 20-х або 30-х років минулого століття.
Територіальні межі дослідження охоплюють територію Української РСР 1919–рр. з урахуванням внутрішнього адміністративно-територіального поділу. Відтак назви населених пунктів, районів відповідають історичним реаліям тогочасної України.
Теоретико-методологічну базу дисертаційної роботи становлять проблемно-хронологічний, структурно-системний, порівняльний методи історичних досліджень, принцип історизму. Їх застосування забезпечує системне вивчення проблеми, яка має відношення до діяльності державних структур та суспільства.
Проблемно-хронологічний метод, використаний під час дослідження, дозволив з’ясувати еволюцію організаційних форм соціального забезпечення в Україні, особливості їх розвитку в умовах більшовицької модернізації соціально-економічних відносин. Він сприяв обґрунтуванню часових рамок висвітлення теми, позаяк було з’ясовано основні етапи становлення і функціонування самого явища, тобто унікального соціуму. Метод структурно-системного аналізу виявився основним для виокремлення цілого, тобто радянської системи соціального забезпечення, та його частин –адміністративно-функціональної вертикалі виконавських підрозділів. Наркомсоцзабез був структурною одиницею системи влади, відтак в дисертації виділено співвідношення цілого і частин, які реалізуються шляхом з’ясування ролі відповідних наркоматів та громадських установ в організації соціального забезпечення. Історико-порівняльний метод використано з метою виявлення специфіки державного та громадсько-кооперативного інститутів матеріального забезпечення відповідних категорій населення, для з’ясування спільного і відмінного, загального та одиничного, тобто для аналізу закономірностей суспільного розвитку.
Принцип історизму означає об’єктивне висвітлення подій та явищ, неупереджене тлумачення суспільних відносин, унеможливлює їх безпідставну ідеологізацію, перекладення політичних уподобань історика на конкретні історичні процеси. Визнавши історичний факт існування радянської системи соціального забезпечення, дисертант сприйняв її як суспільне явище, уникаючи традиційної для радянської історіографії парадигми позитивного або негативного тлумачення суспільного розвитку. Сучасна історіографія підкреслює деструктивні наслідки функціонування тоталітарного режиму, запозичуючи модерні підходи, характерні для західної політології (теорія тоталітаризму, модернізації). Вони не є універсальними пізнавальними технологіями, тому що мають конкретний прикладний контекст.
Теоретичною базою дисертаційного дослідження є методологічні засади теорії повсякденності, тобто принципи вивчення соціальної мікроісторії, які відповідають завданням даної роботи. Використано елементи контент-аналізу та статистичного методу, особливо для виявлення кількісних показників структури повсякденності, чисельності соціального контингенту Наркомсоцзабезу.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що історія становлення радянської системи соціального забезпечення фактично вперше є предметом наукового дослідження. Соціально-економічні відносини в Україні 20–-х рр. висвітлювалися в контексті формаційно-класового аналізу системних явищ, відтак історики намагалися показати процес соціально-класового партнерства, стирання відмінностей між класами та групами, формування суспільних ідентичностей, обґрунтовуючи одночасно переваги радянської політичної системи.
Новизною вирізняється неупереджене вивчення феномену радянського інституту соціального забезпечення, політики держави стосовно тих соціальних груп суспільства, які тимчасово або постійно втратили дієздатність та працездатність. Досліджується не уклад життя маргінальних верств, девіантні форми їх поведінки, а повноправний соціальний статус громадян країни. Соціальні проблеми, які виникли внаслідок тривалих і руйнівних воєн та революційних експериментів, висвітлюються з урахуванням об’єктивних та суб’єктивних факторів. Історики частково торкалися соціально-демографічних наслідків Першої світової та громадянської воєн, виокремлюючи загальну кількість жертв, однак уникали висвітлення повсякденних турбот інвалідів та інших груп, їх матеріально-побутове забезпечення, соціальну та морально-психологічну реабілітацію.
Соціоісторичний аспект розглядає не матеріальне становище відповідних категорій населення, а їх соціальний статус, наданий відповідними державними органами. Поняття “соціальне забезпечення”і “матеріальне становище”не ототожнюються, позаяк вирізняються структурно і функціонально, адже перше засвідчує організаційні форми державної та громадської допомоги певним групам суспільства за рахунок бюджетних чи госпрозрахункових надходжень, а друге стосується широкого спектра цінностей, характерних для тих чи інших соціально-професійних прошарків. Інноваційним є дослідження понять і явищ “функціонування системи”, тобто структурних форм, та “функцій системи”, до яких слід віднести проблему ефективності діяльності державних служб та громадської взаємодопомоги.
Повсякденне життя інвалідів Першої світової та громадянської воєн, особливості пайкового та грошового забезпечення родин червоноармійців, статус радянських пенсіонерів, особливо республіканського та місцевого значення, висвітлюються вперше, що визначає наукову новизну даного дослідження.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони певною мірою заповнюють суттєву прогалину в історіографії, а також відкривають новий напрям соціально-історичних досліджень. Висновки, фактичний матеріал, інформативно-джерельну базу, яку, крім архівних документів, становить нормативно-правова основа, критично переосмислюючи, можна використати для розробки сучасного законодавчого поля системи соціального забезпечення, перегляду деяких положень пенсійної справи, які діють в Україні з середини 30-х років. Історичний досвід варто враховувати для формування системи недержавних форм надання соціальної допомоги, суспільної актуалізації проблеми життя і побуту інвалідів, маргінальних груп.
Основні положення та оригінальний фактологічний матеріал дисертації цілком придатні для підготовки нормативних лекційних курсів, посібників з соціальної історії. Він вже використовується на лекційних і семінарських заняттях профільних кафедр Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.
Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати роботи обговорювались на засіданнях кафедри історії України, спільному засіданні кафедр історії та етнополітики, історії та історіософії Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича виголошувалися автором на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, методичних семінарах, круглих столах: на Перших міжнародних Драгоманівських читаннях (30 вересня –жовтня 2003 р.). –Київ, 2003; П’ятих наукових читаннях, присвячених пам’яті Д. П. Пойди “Питання аграрної політики України та Росії”(10–грудня 2004 р.). –Дніпропетровськ, 2004; Шостому Міжнародному конгресі україністів (28 червня –липня 2005 р.). –Донецьк, 2005; Шостому Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії “З нагоди 100-ї річниці початку столипінської аграрної реформи в Україні”(16–березня 2006 р.). –Черкаси, 2006; Круглому столі “Хрущовська відлига”: передумови, реалії, наслідки (з приводу 50-річчя ХХ з’їзду КПРС)” (23 лютого 2006 р.). –Київ, 2006; Науковій практичній конференції “Нова економічна політика: минуле і сучасність”(28 березня 2006 р.). –Київ, 2006 р.; щорічних звітних науково-практичних конференціях викладачів Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова 2003–рр.
Публікації. Результати наукового дослідження опубліковано в трьох індивідуальних монографіях обсягом 27,4 арк. та 21-й статті, оприлюднених у фахових виданнях.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, які мають 16 підрозділів, висновку, списку використаних джерел та літератури. Обсяг основної частини дисертації становить 332 сторінки, список джерел і літератури налічує 546 назв, а її загальний обсяг –сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, хронологічні та географічні межі, наукову новизну, практичне значення роботи, а також наведені дані про апробацію отриманих результатів.
У першому розділі “Історіографія та джерела дослідження” висвітлено результати історіографічного аналізу радянської, зарубіжної та сучасної наукової літератури, проаналізовано джерела, визначено їхню репрезентативність, достовірність та змістовність.
У підрозділі “Стан наукового вивчення проблеми”з’ясовано основні історіографічні етапи дослідження історії соціального забезпечення в УРСР, виявлено концептуальні основи монографічних праць, їх проблемно-тематичні пріоритети.
Історичний аналіз наукової літератури передбачає з’ясування насамперед проблемно-тематичних пріоритетів історичних досліджень, концептуально-теоретичних засад, оригінальності праць, а також новизни мети і завдання кваліфікаційної роботи. Результати дослідження свідчать про відсутність не лише системних монографічних, але й дисертаційних праць з історії формування радянської системи соціального забезпечення в Україні. Її висвітлення можна поділити на чотири періоди: перший припадає на 1919– рр., коли відбувалося становлення самого інституту соціального забезпечення, отже, спостерігалася відносна актуалізація проблеми в пресі та серед окремих науковців; другий стосується 30–-х рр., які вирізнялися занепадом соціальної тематики, враховуючи руйнівні наслідки сталінської модернізації економіки, Другої світової війни, повоєнних руїн, чергових експериментів упродовж 50–-х рр.; третій позначений активним вивченням соціальної структури радянського суспільства, яке було започатковано у 70-х рр. філософами і теоретиками парадигми про єдиний “радянський народ”, розвиненої істориками та соціологами протягом 80-х рр.; четвертий, який розпочався на початку 90-х рр., вирізняється поверненням істориків до питань соціальної історії.
Протягом 20-х рр. виходили статті пропагандистського і суто прикладного характеру, авторами яких були організатори собезу в Україні –номенклатура НКСЗ УСРР, його місцевих органів. Варто виділити публікації Б. Любимова2, в яких частково висвітлювалася історія становлення організаційних форм радянської системи соціального забезпечення, представлена статистика, нормативно-правові акти, певна джерельна база. Проблеми соціального страхування 20-х рр. показав М. Мілютін3. Статті та брошури, які з’являлися тоді, мали переважно абстрактний і декларативний дискурс, елементи явної ідеалізації радянської системи собезу, проте в них висловлювалися конкретні міркування щодо її функціонування, особливо соціального аспекту діяльності органів державного страхування4.
Теоретично-методологічним проблемам становлення радянської системи соціального забезпечення присвячена ґрунтовна і єдина для 20-х рр. монографія А. Забеліна5, яка має сім розділів, шість з яких стосувалися історії “соціальної незабезпеченості”населення капіталістичної формації. Він, беручи до уваги і його наступну роботу з питань соціального страхування6, був одним з відомих теоретиків марксистського тлумачення інституту соціального забезпечення. За теоретичним рівнем та джерельним забезпеченням вирізняється також праця І. Баєвського7.
Література 30-х рр. представлена низкою брошур з теорії і практики соціального забезпечення, страхування, громадянської взаємодопомоги, авторами яких були Л. Брусиловський, М. Чепурко, Г. Покорний, Є. Лишков, М. Семашко8 –представники номенклатури собезу.
Висвітлення історії формування радянської системи соціального забезпечення як науково-історичної проблематики припадає на кінець 50-х рр. Авторами праць були правники, медики9, але не професійні історики. У 1968 р. вийшов збірник матеріалів конференції, присвяченої 50-річчю створення собезу в СРСР, а також кілька праць10.
Упродовж 70-80-х рр. історія становлення та функціонування системи соціального забезпечення в УРСР 20-30-х рр. не стала пріоритетною, хоча соціальна політика держави, матеріальний добробут, радянський спосіб життя виявилися ключовими напрямами “планових тем”дослідних інститутів. Історики з’ясовували соціально-класові відносини, однак в контексті “нової інтернаціональної спільноти –радянського народу”. У 1973 р. була захищена кандидатська дисертація, присвячена вивченню економічного аспекту проблеми соціального забезпечення населення11.
Протягом 80-х рр. історична наука активно розробляла різні аспекти історії класів та соціальних груп, акцентуючи увагу на питанні соціальної активності, а не соціального забезпечення, особливо у 20-30-х рр. Ідеологічно пріоритетною була визнана проблематика суспільно-політичної активності радянського народу –робітників, колгоспників, інтелігенції, демонструючи та обґрунтовуючи у такий спосіб їхню лояльність до партійно-державних органів влади. Система справжнього рівня соціального забезпечення в СРСР не розкривала переваг соціалізму стосовно марксистської парадигми про “всебічний розвиток людини”.
Сучасна історіографія формування системи соціального забезпечення перебуває на стадії становлення, особливо українська. Соціально-економічні відносини періоду непу історики досліджують активно, а проблеми соціального забезпечення залишаються поза їхньою увагою. Винятком є книга І. Рибака про діяльність селянських товариств взаємодопомоги12, окремі розділи монографії О. Сушка, які стосуються ролі профспілок на приватних підприємствах13, О. Мовчан про регулятивно-захисну функцію профспілок14, Б. Андрусишина про соціальний захист робітників наприкінці громадянської війни15.
Російська історична наука досліджує соціальні відносини в контексті повсякденного життя радянського суспільства, з’ясовуючи девіантні форми поведінки різних груп населення, причини і наслідки соціальних аномалій, обставини трудових конфліктів, а також роль і місце держави у їх подоланні. Становлення системи соціального забезпечення в РСФРР у 20-х рр. показано в дисертації І. Б. Шульгіної, захищеній у 1990 р.16 Російські історики вивчають соціально-економічні причини виникнення безробіття у 20-х рр. та організаційні форми вирішення цієї складної суспільної проблеми17, зосереджуються на проблемах соціальної політики радянської держави, про що свідчать дисертації Г. Тарасюк, Т. Фоміної, С. Савельєва18. Діяльність комітетів громадської взаємодопомоги у 20-х рр. показано в дисертації А. Куренишева19.
Підрозділ “Джерела та методологія дослідження” висвітлює специфіку відбору архівних документів і матеріалів, статистичних довідників, нормативно-правових актів, періодичних видань, збірників опублікованих документів.
Архівні фонди державних установ, які здійснювали соціальну політику, зосереджені в ЦДАВО України. Документи і матеріали центральних і місцевих органів системи собезу зосереджені у фонді Народного комісаріату соціального забезпечення УСРР (ф. 348). Це протоколи засідань колегії наркомату, декрети, накази, інструкції, кошторис, штатний розклад, постанови, положення, розпорядження, видані не лише НКСЗ, а також РНК УСРР, ВУЦВКом, Наркомпраці. Вони дозволяють простежити основні етапи формування радянської системи соціального забезпечення починаючи з липня 1919 р. і завершуючи серединою 30-х рр. Слід виокремити дві групи архівних документів: нормативно-правові акти (декрети, постанови, розпорядження, накази, плани) та аналітичні (доповідні записки, звіти, зведення, відомості, кошториси, обстеження, ревізійні акти тощо). Деякі архівні справи мають назву “Документи про створення в Україні радянської системи соціального забезпечення”або “Декрети РНК УСРР з питань соціального забезпечення та інструкції по їх застосуванню”, отже, вони фіксують системне явище та відповідну термінологію.
Особливістю наукової бази дослідження є відсутність тематичних статистичних довідників, тому основна увага зосереджувалася на архівних документах, тобто на так званій відомчій статистиці. Дисертаційне дослідження базується на наявних річних або квартальних статистичних звітах про соціальне забезпечення за 1923/24 р., 1924/25 р., 1926/27 р., 1927/28 р., 1928/29 р. та 1929/30 р. На їх основі висвітлюється важлива проблема –ефективність функціонування радянської системи соціального забезпечення. Відомча статистика дозволила виявити динаміку структурних складових системи собезу. Статистичні звіти 20-х рр. представлені значно вичерпніше, ніж 30-х рр., але збереглися протоколи засідань президії ЦК МТД та річні звіти, які відтворюють події та явища 30-х рр.
До роботи залучено документи і матеріали архівного фонду ВУЦВКу (ф. 1), НК РСІ (ф. 539), Всеукраїнського комітету сприяння вченим (ф. 331), Всеукраїнського комітету міських товариств допомоги (ф. 1240, ВЦК МТД). Вони розкривають діяльність собезівської номенклатури, “негативні явища”соціального забезпечення в Україні, особливо інвалідів, пенсіонерів. Архівні фонди ЦДАГО України (ф. 1, оп. 6, 20) висвітлюють особливості призначення номенклатури, розгляду справ персональних пенсіонерів, політичні чистки кадрового складу Наркомсоцзабезу. Використано також архівні фонди Державного архіву Російської Федерації (ДАРФ) –Всеросійського комітету допомоги хворим і пораненим червоноармійцям та інвалідам війни при ЦВК (ф. 4347), Російського державного архіву економіки (РДАЕ) –Комітету сприяння вченим при РНК СРСР (ф. 8043), а також документи Російського державного архіву соціально-політичної історії (РДАСПІ, ф. 82).
До наукового дослідження залучено збірники нормативно-правових актів радянської держави, опубліковані у періодичних виданнях, які одночасно виходили російською та українською мовами.
До джерел, які висвітлюють деякі організаційні та соціально-економічні питання, віднесено стенографічні звіти партійних та радянських органів влади, річні звіти уряду, матеріали з’їздів профспілок.
У другому розділі “Особливості формування радянської системи соціального забезпечення у 1919– рр.”проаналізовано процес створення НКЗС УСРР, становлення його адміністративно-територіальних органів, показано діяльність спеціальних комісій для подолання соціально-політичних наслідків громадянської війни, розкрито нормативно-правові основи надання матеріальної та реабілітаційної допомоги відповідним категоріям населення.
У підрозділі “Створення та діяльність Наркомату соціального забезпечення УСРР”досліджено соціально-політичні мотиви запровадження радянської системи соціального забезпечення, її організаційне формування та принципи функціонування. Радянська влада стала на шлях становлення єдиної системи соціально-побутового забезпечення непрацездатного населення, ліквідувавши всілякі пільги, станові переваги, філантропічні організації, дореволюційні установи, втілюючи революційні гасла про соціальну рівність, братерство, колективізм. У дисертації зазначається, що соціалістичні ідеї спонукали більшовиків до проголошення єдиної державної системи соціалістичного забезпечення, пропагуючи у такий спосіб переваги нового ладу, хоча основною причиною її формування стали катастрофічні наслідки двох воєн і революції.
Виокремлено два основних періоди початкового етапу становлення системи соціального забезпечення в УСРР: перший відбувався протягом лютого –липня 1919 р. з подальшим розвитком до проголошення непу, а другий охопив березень –вересень 1921 р. 6 лютого 1919 р. РНК УСРР ухвалив “Тимчасове положення про Народний комісаріат соціального забезпечення УСРР”, яке засвідчує факт становлення державної системи соціального забезпечення, а протягом декількох місяців, судячи з опублікованої нормативно-юридичної бази, були вибудовані та впроваджені організаційна структура, тобто виконавча вертикаль Наркомсоцзабезу, права та обов’язки номенклатури. Першим наркомом соціального забезпечення був М. Зубков. 7 липня 1920 р. відбувся перегляд функціональних повноважень структурних підрозділів НКСЗ, але він залишався самодіяльним республіканським наркоматом, маючи власну організаційну схему, керівництво, повноваження, регламентовані відповідною нормативно-законодавчою базою.
Проголошення непу означало усунення воєнно-комуністичних методів управління економікою та створення ринкових відносин зі збереженням принципу державного регулювання ключових галузей народного господарства. Влітку 1921 р. відбулося обговорення основних принципів функціонування собезу в умовах непу, виголошено думку і позицію чиновників НКСЗ про необхідність і доцільність формування єдиного координуючого центру, розбудови адміністративної вертикалі в губерніях, районах.
Структура НКСЗ УСРР періоду 1919 –початку 1921 рр. віддзеркалювала певною мірою надзвичайно катастрофічну ситуацію, яка виникла по завершенню Першої світової війни, коли до міст і сіл повернулися сотні тисяч інвалідів, а з другого боку, продовжувалася громадянська війна з її руйнівними наслідками, додавши зайвих втрат і соціальних проблем. Організаційні підрозділи радянського Наркомсоцзабезу займалися виключно забезпеченням інвалідів війн –світової та громадянської, а основним контингентом стали солдати та червоноармійці з їхніми родинами. Заснування такого наркомату означало початок формування державної системи матеріального утримання непрацездатних соціальних груп населення. Воєннокомуністичні методи управління економічним життям суспільства створювали ілюзію про можливість надання всебічної і повноцінної допомоги відповідним категоріям людей, але обмеженість самої політики воєнного комунізму та брак матеріальних ресурсів зумовили необхідність радикальної модернізації всієї системи соціального забезпечення, особливо з проголошенням нової економічної політики.
У підрозділі “Комісії допомоги жертвам контрреволюції, погромів, полоненим та біженцям” показано діяльність собезівської структури, створеної 4 березня 1919 р. згідно з декретом РНК УСРР, підписаним Х.Г.Раковським. Діяла Центральна комісія допомоги жертвам контрреволюції (ЦК Помжеркор), яка мала місцеві осередки. Вона займалася організацією притулку для бездомних, наданням медичної допомоги, забезпеченням непрацездатних та осіб, які не мали засобів для існування (хворих, поранених, інвалідів, вдів, сиріт), відновленням знищеного майна, занедбаного господарства “трудових елементів міста і села”. Допомога, яку одержували виключно “жертви контрреволюції”, мала натуральну і грошову форми, але була одноразовою –продпайок, кредит на ремонт чи зведення нового будинку. Центральну комісію очолював заввідділом допомоги “жертвам контрреволюції”НКСЗ УСРР, тобто вона певною мірою координувала діяльність інших наркоматів, хоча мала конкретні повноваження: видавала інструкції для місцевих комісій, директиви, розробляла плани надання допомоги, відправляла інструкторів на місця, розподіляла кредити, розглядала скарги, контролювала діяльність місцевих комісій. Діловодством губернських та повітових комісій займалися відповідні відділи собезу, які через “помжеркори”з’ясовували розміри збитків, заподіяних “контрреволюційними бандами”, відтак визначали обсяги фінансування або надання термінової допомоги. Місцеві комісії, щоб забезпечити житлом “жертв”, ущільнювали помешкання заможних, реквізуючи одночасно майно для його перерозподілу поміж “трудящих”, влаштовували гуртожитки, розміщували хворих по лікарнях, непрацездатних –в будинки для інвалідів, безпритульних дітей – до притулків, надавали населенню продовольчу допомогу, організовували їдальні, одягали, дбали про санітарні норми, призначали пенсії, виробляли кошторис витрат на здійснення соціальної допомоги, звітували перед ЦК Помжеркором.
Спеціальна “Інструкція для губернських і повітових комісій допомоги жертвам контрреволюції”, розроблена “помжеркором”НКСЗ УСРР 14 квітня 1919 р., визначила соціальну групу осіб, які належали до категорії “жертва контрреволюції”: радянські працівники і члени (активних та пасивних) партій, які воювали за Радянську владу; політично амністовані, тобто звільнені з місць ув’язнення та примусової праці, покарані білогвардійськими бандами; політичні біженці з місць, зайнятих білогвардійцями; політичні емігранти; родини вищезазначених осіб, оскільки вони утримувались на кошти постраждалих; трудові елементи міст і сіл. Діяльність соціального інституту “помжеркорів”була зумовлена катастрофічними наслідками війни та революційних подій в Україні, хоча комісії не вирішували складних матеріальних проблем, позаяк бракувало коштів, але вони виконували позитивну соціальну функцію. В УСРР станом на липень 1921 р. було зареєстровано 335 тис. “жертв контрреволюції”.
Радянська держава, декларуючи принципи соціальної рівності та пролетарської солідарності, взяла на себе обов’язки матеріального забезпечення жертв погромів єврейського населення в УСРР, врегулювання справи біженців та військовополонених. У дисертації підкреслюється теза про неспроможність системи соціального забезпечення надати повноцінну допомогу різним категоріям населення одночасно. Декларативність намірів за відсутності фінансово-господарських можливостей певною мірою дискредитувала гуманістичне спрямування всієї системи собезу початкової стадії її формування в Україні.
У підрозділі “Нормативно-правові основи надання соціальної допомоги” обґрунтовано визначення “декретники” –категорії підопічних, на яких поширювалися законодавчі акти держави: інваліди Першої світової та громадянської воєн, вдови, контингент “помжеркорів”. Зазначено кваліфіковану підготовку декретів, написаних професійними правниками, досвідченими “спецами”дореволюційних благодійних фундацій. Нормативно-правова база функціонування системи соціального забезпечення, а вона з’явилася протягом першої половини 1919 р., віддзеркалювала принципи соціальної політики держави. Декрети і розпорядження друкувалися в офіційних виданнях НКСЗ, хоча наприкінці 1920 –початку 1921 р. інтенсивність розробки інструкторсько-нормативних документів знизилася, позаяк спостерігалося протиріччя між наявністю загалом виваженої правової бази і відсутністю економічно-фінансових можливостей для її повсякденної реалізації.
У підрозділі “Становлення адміністративно-територіальних органів соціального забезпечення”висвітлено функціонування місцевих органів собезу. За основу було взято адміністративно-територіальний принцип їх формування, отже, основний тягар роботи лягав на повітові та районні відділи собезу, які діяли при виконкомах, тобто залежали від рішення радянських органів влади. Організаційна структура собезу була уніфікована, але вона не уникала функціонального дублювання та бюрократизму, хоча 1 квітня 1919 р. НКСЗ розмежував повноваження центральних і місцевих установ. У травні 1920 р. затвердили три категорії територіальних відділів собезу: губернські, повітові, волосні. Враховували загальну кількість населення та наявність відповідних категорій –інвалідів, вдів, сиріт тощо. Аналіз річних звітів відділів собезу свідчить про характерну ознаку їхньої діяльності –брак коштів, а отже, і можливостей для широкої і повноцінної діяльності. На початку 1920 р. спостерігалася невідповідність між соціальними гаслами і закликами, виголошеними радянськими органами влади. За політико-ідеологічним популізмом і пафосом месіанства, які були характерні для початкового етапу соціального забезпечення населення, утверджувався філантропізм радянського собезу –своєрідної каси швидкої допомоги, які не витримали тиску обставин після проголошення непу. Комерціалізація діяльності губсоцвідділів та інших структур собезу –не просто вимушений крок, а передусім доказ кризи єдиної системи державного забезпечення.
У третьому розділі “Функціонування системи соціального забезпечення в умовах нової економічної політики”досліджено обставини та наслідки реорганізації, виявлено спільні та відмінні ознаки української та російської систем собезу, вивчено документи і матеріали про діяльність системи держстраху та громадської взаємодопомоги.
У підрозділі “Організаційні принципи реформування системи собезу”проаналізовано джерела і показано відмінність між поняттями та явищами “функціонування системи”і “функції системи”, які вирізнялися. Проголошення непу не змінило організаційної схеми самої системи, тобто радянська система собезу продовжувала діяти, але з’явилися її нові структурні підрозділи –соціальне страхування, кооперативні товариства інвалідів, громадянські комітети взаємодопомоги. Вони вплинули на перелік функцій, розширили повноваження місцевих органів соціального забезпечення. Відбулася зміна їхніх методів роботи. Якщо за доби “воєнного комунізму”сподівалися на ефективність адмінресурсу та революційну доцільність, то неп висунув інші пріоритети діяльності –госпрозрахунок, заощадження коштів, розвиток економічної підприємливості. Відбувся розподіл функцій між основними наркоматами соціально-гуманітарного профілю –Наркомосом, Наркомпраці, Наркомохоронздоров’я, хоча виголошувалися ідеї (позиція Ю. Ларіна) про ліквідацію Наркомсоцзабезу з передачею його повноважень іншим державним органам. Генеральні угоди, які укладалися між наркоматами, сприяли еволюційному реформуванню системи собезу воєнно-комуністичної доби. А з другого боку, гарантували цільове використання бюджетних коштів. Посилилася централізація системи управління, її політизація за рахунок збільшення комфракцій, відбувався перегляд соціального контингенту НКСЗ. Першочергову допомогу надавали інвалідам і родинам червоноармійців, з’явилася нова соціальна категорія –члени сімей слухачів радпартшкіл.
Неп оптимізував системи собезу в УСРР, запровадив комерційно-продуктивну діяльність, змінив функції та пріоритети, скоротив штати, децентралізував відносини між відомствами, зумовив появу нових організаційних форм –соціального страхування, кооперації, громадянської взаємодопомоги. Зазначено, що їхня поява, особливо акцент на громадських формах взаємодопомоги, виявила кризу єдиної державної системи соціального забезпечення.
У підрозділі “Спільні та відмінні ознаки соціального забезпечення населення в УСРР та РСФРР” застосовано порівняльний аналіз з’ясування національно-територіальних та адміністративно-функціональних особливостей функціонування радянської системи соціального забезпечення. Організаційна схема виявилася однотипною, а також політико-ідеологічний контекст функціонування самої системи. Відносини між наркоматами обох республік регламентувалися положеннями про республіканські наркомати. Якщо в Україні соціальне страхування лише запроваджувалося, то в Росії пройшло декілька стадій, але його завдання і функції були спільними –збереження продуктивної сили трудящих. Кількість пенсіонерів в РСФРР у 2,5 раз перевищувала їх наявність в Україні. В Україні активно діяли міські товариства взаємодопомоги (МТД), селянські товариства взаємодопомоги (СТВ), кооперація інвалідів. НКСЗ УСРР ділився певним досвідом роботи. НКСЗ Росії мав страхові ради, а при НКСЗ діяли страхові каси. У дисертації підкреслюється той факт, що в РСФРР почали розбудовувати систему собезу з 1918 р., а в УСРР на рік пізніше.
У підрозділі “Система державного страхування і громадської взаємодопомоги”розкривається діяльність державних установ соціального забезпечення (соцдержстрах) та громадські форми. Система соціального страхування в УСРР виникла з проголошенням непу, вона організаційно перебувала у складі НКСЗ, а з 1922 р. її передали до Наркомпраці. Лідери профспілок обстоювали позицію про зосередження подібних функцій у страхових касах, хоча висловлювалися думки про формування приватних установ страхування на випадок непрацездатності. Страхові внески сплачували 42% державних товариств, 44% приватних, 14% кооперативних, тобто приватний сектор –“непмани”- виявився важливим економічним донором системи соціального страхування, яка охоплювала 1,3 млн осіб, з них 800 тис. обслуговували галузеві профспілки. На підприємствах діяли страхові каси, які жорстко відслідковували “контингент тимчасово непрацездатних”, котрий ніяк не уживався з радянськими вимогами про зміцнення свідомої трудової дисципліни. Головне управління соціального страхування при Наркомпраці УСРР, як свідчать матеріали дисертації, переймалося тимчасово непрацездатними робітниками промислових підприємств та безробітними, яких у 1927/28 р. було 108 тис. осіб, з них дві третини перебували на обліку органів соціального страхування. Держсоцстрах діяв протягом першої половини 1922 р. під керівництвом НКСЗ, а далі у складі Наркомпраці УСРР, але загалом система виконувала важливу соціальну функцію. У 20-х рр. виникла ідея самоорганізації страхової медицини, але з різних обставин, у тому числі й спротиву собезівських чиновників, вона не була реалізована.
У четвертому розділі “Діяльність органів соціального забезпечення в період соціалістичної реконструкції 1929– рр.” предметом дослідження є структурно-системна реорганізація органів собезу, діяльність громадської та кооперативної форм соціальної взаємодопомоги, ефективність функціонування системи матеріального забезпечення в умовах голоду.
У підрозділі “Структурно-системна реорганізація соціального забезпечення” простежується вплив соціальної реконструкції, яка виявилася доктриною сталінської модернізації соціально-економічних відносин, на діяльність структурних підрозділів НКСЗ УСРР та місцевих органів. Система собезу переживала третю стадію розвитку, якщо враховувати дві попередні –період “воєнного комунізму”та непу. Кожна з них мала специфіку розвитку. Так звана “реконструктивна доба”орієнтувала собези на виробничі принципи роботи, реорганізуючи їх структуру. Оперативні функції передавалися низовому апарату, а планово-регулятивні залишалися за Наркоматом. Деякі установи (будинки для безпритульних) перевели на бюджет міськрад.
Адміністративна реформа в УСРР 1930-го та 1932 р. внесла зміни до системи собезу, отже, з’явилися міські інспекції собезів, райінспектури, а на селі їх функції виконували культурно-соціальні секції сільських рад. Реорганізація розпочалася у травні 1930 р., коли НКСЗ подав до НК РСІ проект постанови про реорганізацію наркомату, яка відбувалася за функціональною системою. З’явився інститут “відповідальних виконавців”. Відбувалося розмежування компетенції структурних частин системи, запроваджувався новий принцип її функціонування: не адміністративне доведення доручень, а безпосередня відповідальність за виконання обов’язків.
При Наркомсоцзабезі залишили Всеукраїнську кооперативну спілку інвалідів, Всеукраїнський центральний комітет допомоги, Центральний комітет СТВ, які мали власний апарат управління та підрозділи на місцях. Збереглася також мережа громадських закладів собезу (інвалідна кооперація, каси взаємодопомоги кооперованих кустарів, СТВ та МТД, опікунські ради, товариства глухонімих, виокремилися різні гуманітарні установи (трудові профілакторії, розподільники, будинки для літніх людей). Види соціального забезпечення, крім традиційних пенсій, поповнилися новими формами: втягнення декласованих груп суспільства до трудових процесів через професійно-технічне навчання, перекваліфікацію, надання спецлікування.
Створення в Україні областей протягом 1932 р. позначилося певною мірою на функціях та повноваженнях структурних підрозділів собезу. 7 серпня 1932 р. НКСЗ УСРР прийняв рішення про скорочення адміністративно-господарських витрат та зміцнення фінансової дисципліни в громадських організаціях, яким ліквідував функції міських інспекцій собезу в містах обласного підпорядкування, переклавши їх на обласні відділи соціального забезпечення. Міські інспекції собезу в обласних центрах ліквідували, підпорядкувавши їхні функції облвідділам. На базі обласних відділів собезу виникли спеціальні ради, які боролися упродовж 1932– рр. з жебрацтвом, безпритульністю дітей, проституцією.
Спостерігалася організаційна залежність первинної ланки собезу від виконавчих структур органів радянської влади –райвиконкомів, міських, селищних та сільських рад. Органам собезу бракувало коштів, незважаючи на збільшення асигнувань держави, тому загалом конструктивність постанов залишалася декларативною. У роки голодомору (1932–) система собезу, особливо на селі, не виконувала притаманних їй соціальних функцій, навіть стосовно тих суспільних груп, які перебували в РСЧА. Активізація уваги до матеріального забезпечення родин червоноармійців, яка стала помітною упродовж 1931–рр. на рівні законодавчих актів держави, переслідувала політичну мету –унеможливити невдоволення в армії. Розміри пенсій та одноразових допомог виявилися мізерними, які були нижчими від прожиткового мінімуму.
У підрозділі “Громадські та кооперативні форми соціальної допомоги періоду соціалістичної реконструкції”встановлено їхню роль і місце у повсякденному житті міського та сільського населення. Організаційно і функціонально сільські товариства взаємодопомоги, міські товариства взаємодопомоги, каси соціального забезпечення колективізованого селянства (КСЗКС), кооперативні об’єднання інвалідів (“Вукопінсоюз”), комітети допомоги, об’єднання сліпих і глухонімих, хоча й мали різну внутрішню структуру, але належали до системи соціального забезпечення. Вони виникли у 20-х рр., але “реконструйована доба”суттєво змінила їхні функції.
У селах масової колективізації СТВ перетворили на каси взаємодопомоги при колгоспах, але вони підпорядковувалися сільським радам. Сільські ради почали виконувати функції собезів: розглядали заяви та справи про надання пенсій, сплачували різні допомоги, фінансували навчання інвалідів, приймали скарги, наглядали за дотриманням законів про соціальне забезпечення відповідних категорій населення. На початку грудня 1930 р. з’явився зразковий статут кас взаємодопомоги колективізованого села (КВКС), яких у 1932 р. було понад 20 тис., тобто приблизно до кількості колгоспів. До фонду кас перераховували, крім вступних і членських внесків, 1,5% заробітку колгоспника на трудодень, 2,5% доходності присадибної ділянки колгоспника, 25% одноосібних господарств, а також від 25 - 60% заробітку селян-відхідників, що працювали за контрактом на будівництві, хоча за статутом артілі мали платити від 3 до 10%. Колгоспи відраховували 1% валового доходу сільськогосподарської продукції, але залежно від їхнього економічного становища. Функціонування кас взаємодопомоги в колгоспах 1932–рр. фактично призупинилося, тому що хліб масово вилучали, а продукція сільського господарства обкладалася різними видами податків, відрахувань, позик у фонд індустріалізації. Їх перетворили на засіб мобілізації коштів для здійснення технічної реконструкції промисловості.
Соціальні проблеми, які держава відмовилася вирішувати, намагалися подолати товариства кооперації інвалідів, які на початку 30-х рр. набули статусу самостійної кооперативної системи. Наркомсоцзабез здійснював загальний нагляд за нею, узгоджував статут, а по лінії організації виробництва нею переймалася ВРНГ УСРР. Структурно кооперація інвалідів належала до Української спілки кооперативних об’єднань (Укоопспілки). Кооперація інвалідів була організаційно-господарською системою, яка мала власні підприємства, торгові заклади, хоча артільна форма її функціонування працезабезпечувала інвалідів, тобто виконувала соціальну функцію. Зарплата працівника артілі у 10 разів перевищувала пенсію інваліда. На промислових підприємствах діяли страхові каси інвалідів, які мали вирішувати соціально-побутові та медичні проблеми інвалідів –членів артілі.
У підрозділі “Особливості функціонування центральних та місцевих органів собезу в роки масової колективізації і голоду” виокремлюються руйнівні соціально-економічні наслідки колективізації, які свідчили про позбавлення селян можливості для повноцінного самозабезпечення, позаяк майно, худоба, земля були примусово усуспільнені, тобто стали колгоспними. Восени 1933 р. масова колективізація фактично завершилася: було колективізовано 74,4% селянських господарств та створено понад 24 тис. колгоспів, майже у кожному з них були каси взаємодопомоги, які за браком коштів виявилися бездіяльними. Склалася парадоксальна ситуація: сільські товариства взаємодопомоги, які були створені селянами у 20-х рр., втратили конструктивну роль у районах масової колективізації, а колгоспні каси офіційно мали обслуговувати лише колгоспників. Їх використовували для створення колгоспів, а після реорганізації перетворили на засіб вилучення коштів сільського населення.
Запровадження карткової системи розподілу продовольчих і деяких промислових товарів, скасування централізованого постачання ними установ соціально-культурного спрямування, функціонування принципу продрозверстки та хлібозаготівельних комісій створювали несприятливу ситуацію для діяльності місцевих органів соціального забезпечення. Повноваження кас взаємодопомоги колгоспів надавали їм право матеріального забезпечення (видача позики, кредиту тощо), але в умовах тотального вилучення зерна, м’яса, картоплі в українських селах воно залишалося лише звичайним статутним положенням. Надання матеріальної допомоги на випадок втрати працездатності, утримання хворих, інвалідів, осіб похилого віку –належало до обов’язків кас взаємодопомоги колективізованого селянства (КВКС). Система соціального забезпечення в українському селі 1932– рр. фактично не функціонувала, зберігаючи бездіяльність протягом двох наступних років, тобто до скасування карткової системи в Україні у 1935 р. Громадянські об’єднання з соціальними функціями (СТВ, КВКС, МТД) фактично втратили ознаки самостійних органів, що унеможливило їх повноцінне функціонування.
У п’ятому розділі “Розвиток пенсійного та матеріально-побутового забезпечення міського і сільського контингенту собезу” розглядаються кількість радянських пенсіонерів, форми матеріальної допомоги інвалідам війни, забезпечення родин червоноармійців, суспільний статус пенсіонерів.
У підрозділі “Загальна кількість радянських пенсіонерів”досліджуються відомча статистика, річні звіти центральних та місцевих органів собезу. З’ясовано, що за роки Першої світової війни загинуло 4,3 млн. а громадянської –,1 млн. осіб, відтак їхні родини стали об’єктом діяльності соціальних служб. В Україні кількість жертв становила 1,3 млн. осіб, 428 тис. осіб потребували невідкладної допомоги.
Першим офіційним документом, котрий засвідчив початок формування радянської системи пенсійного забезпечення, був декрет РНК УСРР “Про передання пенсійних відділень у підпорядкування народного Комісаріату соціального забезпечення”від 28 лютого 1919 р., а декрет РНК УСРР від 16 квітня 1919 р. “Про врегулювання пенсійної справи”фактично і юридично скасував діючу до цього структуру пенсійних установ. Статті та положення декрету заклали нормативно-правові підвалини пенсійної справи в Україні. “Положенням про пенсії”, яке виявилося складовою частиною декрету, передбачалося запровадження трьох видів пенсій: для інвалідів, вдів, сиріт. “Інвалідну пенсію”одержували особи, які втратили працездатність внаслідок хвороби, віку, каліцтва, розмір якої коливався в межах прожиткового мінімуму конкретної місцевості. У разі додаткових джерел забезпечення, які знаходив пенсіонер, він мусив попередити “під загрозою кримінальної відповідальності”органи собезу. Непрацездатними членами сім’ї, на яких поширювалося право пенсійного забезпечення у випадку смерті пенсіонера-батька, вважалися вдова з однією і більше дитиною віком до 10 років, неповнолітні до 16 років та батько пенсіонера старше 55 років.
Декрет виявився основним нормативно-правовим актом про пенсійне забезпечення в Україні. Держава проголошувала рівноправність на одержання пенсій згідно з чинним законодавством, крім деяких груп населення (кавалерів георгієвських хрестів, колишніх поліцейських чинів, тюремних наглядачів, службовців духовних відомств).
Оформлюючи пенсію, державні органи враховували соціальне походження, майновий стан, політичне минуле, тобто діяв соціально-класовий принцип. Отже, дореволюційні пенсіонери, втративши пенсію, не наважувалися на її переоформлення за радянської влади. Протягом першої половини 20-х рр. кількість пенсіонерів зменшилася у 3 рази. У 1921 р. на обліку собезів знаходилося 184 тис. пенсіонерів, тобто осіб, які одержували продпайок, матеріальну допомогу, а весною 1927 р. –близько 59 тис. осіб. Вони становили більше половини контингенту органів собезу, з них селяни посідали лише 10%, хоча серед інвалідів Першої світової війни вони мали 40%, громадянської –%. Пересічно селянська пенсія не перевищувала двох пудів збіжжя.
У дисертації зазначається, що пенсійне забезпечення та статус радянського пенсіонера був для багатьох соціальних груп своєрідною охоронною грамотою, доказом їхньої лояльності та політичної благонадійності.
У підрозділі “Форми матеріального забезпечення інвалідів війни” висвітлюється їхнє повсякденне життя, ставлення держави до цієї вразливої категорії населення. Жертви двох воєн та родини червоноармійців становили дві третини опікуванців собезу. Серед інвалідів воєн дві третини були з робітничо-селянського середовища. На середину 20-х рр. було оформлено від 46 до 51 тис. пенсій інвалідам Першої світової війни, а видано лише 25%, інвалідам громадянської – тис., одержано лише 20%.
У 1925 р. НКСЗ УСРР запровадив єдині реєстраційні, пенсійні та розрахункові книжки для клієнтів системи собезу. Так, єдина реєстраційна книжка видавалася інвалідам всіх груп інвалідності і сім’ям, які втратили годувальника; єдина пенсійно-реєстраційна книжка належала інвалідам і сім’ям без годувальника, які перебували на постійному пенсійному обліку, а також персональним пенсіонерам; розрахункові книжки отримували сім’ї червоноармійців, політбійців і курсантів радпартшкіл. Тоді не існувало практики “капіталізації пенсії”, тобто переведення згаданих книжок в установи собезу, у яких перебували пенсіонери на стаціонарному чи тимчасовому утриманні. Пенсію видавали раз на місяць відповідні органи собезу. Кожен пенсіонер, починаючи з липня 1925 р., мав пенсійні книжки з номерами, які засвідчували їхню реєстрацію в Наркомсоцзабезі та в окрінспектурі. “Громадянам села”, які отримували допомогу через селянські і міські комітети взаємодопомоги, книжки не видавали. Пенсію видавали за місцем проживання пенсіонера.
Держава намагалася працевлаштувати пенсіонерів, тобто створити умови для їхньої трудової діяльності, скорочуючи у такий спосіб фінансування. Пенсіями вдалося охопити лише 50% “клієнтури собезу”, а пенсія інваліда війни була у 3 рази меншою від пенсії родини загиблого комуніста. Загалом соціальною допомогою, хоч і мізерною, вдалося охопити 65% інвалідів громадянської та 52% –Першої світової війни. У 1934 р. було 147 тис. пенсіонерів усіх категорій. Починаючи з 1935 р., коли було скасовано попередню законодавчу базу про пенсійне забезпечення, встановлювався віковий ценз пенсіонера –для чоловіків 60 років, для жінок 55 років. На рівень пенсії впливало соціальне походження та суспільно-політичний статус: пенсія “червоного партизана”була вищою від пенсії інваліда війни.
У підрозділі “Матеріально-побутова допомога родинам червоноармійців”висвітлюються організаційні форми соціальної допомоги сім’ям червоноармійців, які служили в РСЧА. Відповідні декрети з’явилися у лютому - червні 1919 р. тобто в умовах війни, відтак слугували певним стимулом та виявленням турботи держави про військовослужбовців. Основною державною допомогою були продпайки, які видавали родинам червоноармійців та солдатам “старої армії”, які не повернулися з полону. Розмір допомоги становив ставку кваліфікованого робітника. У 1921 р. налічувалося 248 тис. сімей червоноармійців чисельністю понад 800 тис. осіб. Державні органи розробили тарифні пояси і норми видачі продпайків. Частка пенсіонерів серед цієї категорії контингенту органів соцбезу не перевищувала 12%. У 30-х рр. родини червоноармійців мали право на пільгове оподаткування, але ним нехтували, особливо в роки голодомору, коли серед масових жертв були батьки і діти червоноармійців. Матеріальною допомогою було охоплено лише 55% цієї категорії органів собезу.
Зазначається, що держава вдалася до політичного популізму, зарахувавши родини червоноармійців до “клієнтури собезу”, особливо у 1919– рр., щоб унеможливити поглиблення антирадянського руху селян.
У підрозділі “Суспільно-політичний статус “персональних пенсіонерів””виокремлено та досліджено елітну групу радянських пенсіонерів. Держава скасувала становий принцип оформлення пенсій та запровадила класовий. У 1920 р. з’явився термін “персональне призначення пенсій”, тобто врахування конкретних заслуг клієнта собезу перед суспільством. Існували також “підвищені пенсії”, які становили 2/3 прожиткових мінімуму. Їх призначали за особливі заслуги перед революцією, тобто враховувалися політичні ознаки.
Термін “персональний пенсіонер”з’явився у 1925 р. Пенсії мали постійний та іменний статус. Право “довічної пенсії”мали відомі вчені та політичні діячі, а також їхні родини. У 20-х рр. було 1600 персональних пенсіонерів, з них 34 академічних, у 30-х рр. –від 5 до 7 тис. за “особливі заслуги перед республікою”. Ставки пенсії збільшувалися до революційних свят. Для призначення персональної пенсії вченим необхідно було мати 25 років стажу, з них 15 років за радянської влади, а також досягнути певного віку –років для чоловіків та 55 років для жінок. У 1935 р. видали “Положення про персональні пенсії”за заслуги перед республікою, але в царині революційної, державної, профспілкової, суспільної, культурно-освітньої та оборонної діяльності.
Існувало два види персональних пенсій –республіканські та місцеві. На звання пенсіонера республіканського значення могли претендувати Герої Радянського Союзу, заслужені діячі науки і техніки, народні артисти, герої праці, а місцевого значення –учасники революційних подій, активісти радянського будівництва тощо. Якщо загальна кількість пенсіонерів в Україні протягом 1926– рр. зменшувалася, сягаючи 2,6% населення республіки, то кількість персональних пенсіонерів зросла впродовж 20–-х рр. майже у 5 разів.
Увисновкахнаведено основні результати науково-історичного дослідження історіографії та джерельної бази з історії становлення і функціонування системи соціального забезпечення в УРСР у досліджений період.
Дослідивши історію розвитку державних та громадських форм матеріально-побутового забезпечення в Україні, автор зробив ряд науково-теоретичних висновків, а саме:
–історичний аспект формування системи соціального забезпечення в Україні, незважаючи на актуалізацію теорії та історії соціальної повсякденності суспільного життя, залишається малодослідженою проблемою, позаяк були відсутні комплексні монографічні дослідження;
–створення Наркомсоцзабезу та його місцевих органів припадає на 1919–рр., впродовж яких була напрацьована та впроваджена загальна організаційна схема соціального забезпечення відповідних категорій населення. її нормативно-правова база засвідчувала становлення єдиної державної служби, виникнення якої з одного боку зумовлювалося катастрофічними наслідками воєн та революцій, а з іншого –пропагандою переваг радянської політичної системи. У 1919–рр. були вибудовані організаційна схема, функції центрального апарату, місцевих органів собезу, діяльність яких спиралася на адміністративно-бюрократичний ресурс та воєнно-комуністичні принципи перерозподілу матеріальних благ;
–проголошення непу зумовило необхідність реформування системи соціального забезпечення, перегляду функцій її організаційних складових, соціального контингенту, принципів діяльності, а також фінансово-господарських основ функціонування. Адаптація системи собезу до умов непу розпочалася влітку 1921 р., а оптимізація організаційної структури тривала протягом першої половини 20-х рр., упродовж якої з’явилася система державного соціального страхування, відбулося розмежування функцій між наркоматами –НКСЗ, Наркомпраці, Наркомохоронздоров’я, подолання ліквідаторських тенденцій щодо трансформації Наркомсоцзабезу. Спостерігалася децентралізація повноважень, яка супроводжувалася перекладанням тягаря фінансового забезпечення установ собезу на місцевий бюджет. Держава сприяла розвитку громадських форм соціального самозабезпечення, відтак дозволила створення кооперації інвалідів, міських і сільських товариств взаємодопомоги, надаючи більше самодіяльності місцевим органам;
–кількісне зростання контингенту собезу супроводжувалося збільшенням управлінсько-інструкторського персоналу Наркомсоцзабезу та місцевих органів, чисельність яких у 20-ті роки сягала понад 4 тис. осіб, переважно чоловіків. Фахівців з вищою освітою було обмаль. 15% номенклатури центрального та місцевого апарату становили комуністи. Наркомсоцзабез України в досліджений період очолювали етнічні росіяни;
–чергова реорганізація системи соціального забезпечення була викликана політико-економічними принципами так званої соціалістичної реконструкції народного господарства, здійснення якої унеможливило повноцінне функціонування НКСЗ УРСР і фактично руйнувало оптимізацію форм державної та громадської соціальної допомоги, вибудованих за роки непу. У 30-х рр. співіснували міська та районна інспекції собезу з групами “відповідальних виконавців”, а на селі діяли “культурно-соціальні секції”сільських рад. Система виявилася функціонально розбалансованою, позаяк місцеві органи собезу виконували рішення переважно місцевих виконавчих структур. Вукопінсоюз перетворився на структуру виробничих підприємств, а реорганізація СТВ на каси взаємодопомоги колгоспного селянства деформували сам інститут і принцип функціонування громадських організацій. Їх використовували для мобілізації коштів у фонд індустріалізації, для розвитку матеріального виробництва;
–формування системи державного соціального страхування стосувалося забезпечення та оздоровлення робітників промислових підприємств, які втратили працездатність. Органи соцстраху діяли при НКСЗ України протягом першої половини 20-х рр., а згодом при Наркомпраці до 1933 р., позаяк після реорганізації Наркомату функції соцстраху перебрали профспілки;
–радянська держава скасувала становий принцип призначення пенсій, котрий існував до 1917 р., а натомість запровадила соціально-класовий. Дореволюційні пенсіонери, за деяким винятком, цуралися переоформлення пенсій, уникаючи легалізації їхнього соціального походження. Проголошення рівного права усіх громадян на одержання пенсій не стосувалося колишніх жандармів, поліцейських, духівництва. Зменшення категорій “соціально опікуваних”означало фінансову неспроможність держави здійснити повноцінне соціальне забезпечення, продеклароване у 1919 р. Право на одержання пенсій і реальне пенсійне забезпечення не співпадали;
–статус радянського пенсіонера мав політико-правове та суспільно-громадянське значення, особливо для службовців. Призначення пенсії засвідчувало благонадійність особи, суспільне визнання її заслуг, встановлення соціально-класового становища. Розмір пенсії був символічним, основну форму пенсійного забезпечення впродовж 1919–рр. становили продпайок та разова допомога. До пріоритетної групи масового забезпечення входили інваліди воєн та родини червоноармійців, до елітної належали представники партійно-радянської номенклатури. Забезпечення родин червоноармійців продуктово-грошовим пайком було зумовлено необхідністю зміцнення дисципліни та стабільності рядового складу РСЧА, переважну частину якого становила селянська молодь. Офіцери царської армії мали право на пенсію, якщо вони служили в РСЧА. Матеріально-побутова допомога родинам червоноармійців, “жертвам контрреволюції”, біженцям, пограбованим носила соціально-політичне спрямування, з метою нормалізації та стабілізації напруженої суспільної ситуації, а не реальне соціальне забезпечення сотень тисяч людей, які втратили майно, житло;
–персональне призначення пенсій, яке почали запроваджувати у 1920 р., стосувалось соціально-професійних груп: учених, інженерів, акторів, музикантів, які мали заслуги перед суспільством та республікою, що дозволяло їм одержувати тимчасові “підвищені пенсії”або “довічні”. У 1925 р. з’явилася категорія “персональних пенсіонерів”. Положення про персональні пенсії встановило два основних види пенсій –республіканського та місцевого значення, які призначалися працівникам партійно-радянської номенклатури та діячам культури. Окремими пенсіями забезпечувалися науково-педагогічні працівники та червоні партизани.
Формування системи пенсійного забезпечення в УСРР відбувалося впродовж 1919–рр. Цей період логічно та історично можна поділити на три етапи: “воєнного комунізму”, непу, що вирізнявся відносним економічним лібералізмом, а також сталінської модернізації з функціонуванням політичної системи тоталітарного типу. Всі три етапи можна вважати фазами єдиного процесу розбудови соціалізму, які позначилися на соціально-професійних та класових ознаках пенсіонерів.
Основні положення дисертації викладено
в таких публікаціях:
Монографії
1. Шарпатий В. Г. Формування системи соціального забезпечення в УСРР (1919-1922 рр.). Організаційна структура та функції. –К.: Ніка-Центр, 2004. –с.
. Шарпатий В. Г. Функціонування системи соціального забезпечення в УСРР 1921 –першої половини 1930-х років. Історичний аспект. –К.: Ніка-Центр, 2005. –с.
. Шарпатий В. Г. Соціальне забезпечення в УРСР (20–-ті роки ХХ ст.). –К.: Ніка-Центр, 2006. –с.
Рецензії: Мельничук О. Соціальне забезпечення в УРСР (20–-ті роки ХХ ст.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Зб. ст. - К., 2007. –Вип. 9. - С. 525–.
Статті
1. Особливості функціонування системи соціального забезпечення в Україні 1920–-х рр.: історичний аспект // Серія: Історія. Зб. наук. праць. Вип. 6. Вінницький державний педагогічний ун-т імені Михайла Коцюбинського –Вінниця , 2003. –С. 63–.
2. Соціальне забезпечення сімей червоноармійців, “жертв контрреволюції”та біженців в Україні (1919–рр.): історичний аспект // Питання історії України. Зб. наук. статей. –Чернівці, 2004. –Т.7. –С. 47–.
10. Діяльність Народного комісаріату соціального забезпечення УСРР (1930 –рр.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей. –К., 2005. –Вип. 9. –С. 133–.
. Особливості призначення персональних пенсій в УРСР 20–-х рр.: історико-соціальне дослідження // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий зб. наук. праць. –К., 2005. –Вип. 15. –С. 273–.
12. Концептуальні основи радянської історіографії проблем соціального забезпечення УСРР 20–-х років // Матеріали V Буковинської Міжнародної історико-краєзнавчої конференції: У 2-х томах. Том 1. –Чернівці: Книги –ХХ1, 2005. –С. 293–.
13. Розвиток системи місцевих органів соціального забезпечення в УРСР (1919–рр.) // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія 6. Історичні науки. –К., 2006. –С. 74–.
. Формування системи пенсійного забезпечення в УСРР (1919–): соціально-історичний аспект // Наука, релігія, суспільство: Зб. наук. праць. –Донецьк, 2006. –Вип. 2. –С. 72 –.
. Реформування пенсійної справи в УРСР в період тоталітаризму // Сторінки історії: Зб. наук. праць. Вип. 23. Національний тех. ун-т України. –К.: Політехніка, 2006. –С. 131–.
16. Функціонування системи соціального страхування в УСРР 1921– рр. // Пам’ять століть. Вип. 1. –К., 2006. –С. 75–.
17. Реформування Наркомату соціального забезпечення в період становлення тоталітаризму в Україні // Схід. Економіка, історія, філософія. –№ 2. –. –С. 69–.
. Радянський пенсіонер: особливості пенсійного забезпечення в УРСР другої половини 30-х рр. // Наукові записки. Серія: Історія. Вип. Х. –Вінниця, 2006. –С. 120–.
. Кадрові зміни в Народному комісаріаті соціального забезпечення в період становлення тоталітаризму в Україні // Україна ХХ ст.: Культура, ідеологія, політика. Зб. статей. –К., 2006. –Вип. 10. –С. 178–.
. Наркоми соціального забезпечення УСРР 1919–рр.: функції республіканської номенклатури // Пам’ять століть. Вип. 6. –Київ., 2007. –С. 87–.
21. Формування нормативно-правової бази становлення системи соціального забезпечення в УСРР (лютий-липень 1919 р.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Зб. статей .–К., 2007. –Вип. 12. –С. 150–.
Матеріали наукових конференцій
1. Функціонування системи соціального забезпечення в Україні 1920–-х рр. // Перші міжнародні Драгоманівські читання (30 вересня –жовтня 2003 р.). –Київ, 2003.
2. Особливості соціального забезпечення в РСФРР та УСРР 1920-х років (Порівняльний аналіз) // П’яті наукові читання, присвячені пам’яті Д.П. Пойди “Питання аграрної політики України та Росії” ( 10–грудня 2004 р.). –Дніпропетровськ, 2004.
. Декларативність функціонування системи соціального забезпечення в Україні на початку 30-х років // Шостий Міжнародний конгрес україністів (28 червня –липня 2005 р.). –Донецьк, 2005.
. Товариства взаємодопомоги в УСРР за доби непу // Наукова практична конференція “Нова економічна політика: минуле і сучасність”(28 березня 2006 р.). –Київ, 2006.
. Наркоми соціального забезпечення в УРСР в період утвердження тоталітаризму // Круглий стіл “Хрущовська відлига”: передумови, реалії, наслідки (з приводу 50-річчя ХХ з’їзду КПРС)”(23 лютого 2006 р.). –Київ, 2006.
Анотація
Шарпатий В.Г. Становлення та функціонування системи соціального забезпечення в Українській РСР в 1920–30-х рр: історичний аспект. Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 –історія України. –Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. –Чернівці, 2007.
Дисертаційна робота є першим науково-історичним дослідженням особливостей становлення і функціонування системи соціального забезпечення в УРСР 1919–рр., еволюції державних, кооперативних та громадських організаційних форм, з’ясуванням їх ролі і місця у повсякденному житті суспільства періоду “воєнного комунізму”, непу, соціалістичної реконструкції економічних відносин. Досліджено діяльність НКСЗ УРСР та його структурних підрозділів, комісії допомоги “жертвам контрреволюції”, погромів, полоненим і біженцям, висвітлено нормативно-правову базу інституту соціального забезпечення, показано принципи його реформування у 20–-х рр., виявлено спільні та відмінні ознаки систем собезу в УРСР та РСФРР, проаналізовано специфіку функціонування системи державного страхування та громадської взаємодопомоги. Виокремлено суперечливі соціальні відносини періоду сталінської модернізації промисловості та сільського господарства, доведено їх деструктивний вплив на діяльність центральних та місцевих органів собезу, особливо в роки голодомору. Виявлено загальну кількість радянських пенсіонерів, розкрито форми матеріального забезпечення інвалідів Першої світової та громадянської воєн, надання соціально-побутової допомоги родинам червоноармійців, з’ясовано суспільно-політичний статус “персональних пенсіонерів”.
Ключові слова: соціальне забезпечення, Народний комісаріат соціального забезпечення, “воєнний комунізм”, нова економічна політика (неп), соціалістична реконструкція, соціальні відносини, інваліди війни, пенсіонери, державне страхування, профспілки, комітети допомоги, страхові каси.
Аннотация
Шарпатый В.Г. Становление и функционирование системы социального обеспечения в Украинской ССР 1920–-х гг.: исторический аспект. Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 –история Украины. –Черновицкий национальний университет имени Юрия Федьковича. –Черновцы, 2007.
Диссертационная работа является первым научно-историческим исследованием особенностей становления и функционирования системы социального обеспечения в УССР 1919–1939 гг., развития ее государственных, кооперативных и общественных организационных форм, их роли и места в повседневной жизни советского общества периода “военного коммунизма”, нэпа, социалистической реконструкции экономических отношений. Раскрыты политические и социально-экономические причины реорганизации системы социального обеспечения, изменения функций, их распределение между основными государственными органами власти –Наркомсоцобеспечения, Наркомтруда, Наркомздрава, обусловленные введением нэпа и последовавших хозрасчетных отношений между государственными предприятиями. Обращено внимание на появление ликвидаторских тенденций в среде партийно-советской номенклатуры относительно возможного преобразование Наркомсоцобеспечения с передачей полномочий и функций другим отраслевым наркоматам УССР. Хронологические периоды становления и функционирования центральных и местных органов собеса рассматриваются как стадии развития единой системы социального обеспечения, а проблемно-тематический принцип позволил определить ее приорететы, изменение функций под воздействием объективных и субъективных факторов. Освещена деятельность Наркомсоцобеза УССР и его структурных подразделений, комиссии помощи “жертвам контрреволюции”, погромов, пленных и беженцев, раскрыта нормативно-правовая база института социального обеспечения, принципы его становления в обществе 20–-х гг., определены общие и отличительные черты системы собеса в УССР и РСФСР, показана специфика функционирования учреждений государственного социального страхования и общественной взаимопомощи. Использованы материалы ведомственной статистики о количестве инвалидов в УССР, в том числе Первой мировой и гражданской воен, а также других категорий, которые подлежали социальному обеспечению.
Впервые освещено состояние пленных, беженцев, жертв погромов и так называемого “политического бандитизма”начала 20-х гг., проанализированы правительственные постановления об оказании им медицинской, материальной и других видов помощи, деятельность специальных учреждений по возвращению иностранных граждан, оказавшихся в Украине, на их родину. Изучены противоречивые социальные отношения периода сталинской модернизации промышленности и сельского хозяйства, доказано их деструктивное влияние на деятельность центральных и местных органов собеса, особенно в годы голодомора. Подчеркнуто преждевременное упразднение общественных форм социальной взаимопомощи в украинской деревне периода голодомора, внедрение колхозных касс, распространявших влияние лишь на колхозников. Определено общее количество советских пенсионеров, исследованы различные формы материального обеспечения инвалидов Первой мировой и гражданской воен, оказания социально-бытовой помощи семьям красноармейцев, освещен общественно-политический статус “персональных пенсионеров”. Использованы элементы социологических концепций, современные теоретико-методологические подходы изучения социальной истории. В диссертации рассматриваются социальные проблемы, которые существовали в УССР в конце гражданской войны, и в период формирования монопартийного режима тоталитарного типа, возникшие под действием объективных факторов и в результате повсеместного внедрения большевистской модели общественного развития, усиления роли государственного влияния, приоритетности государственных задач над социальными ценностями. Исследуется номенклатура центральных органов системы собеза, ее состав , образовательный уровень, кадровые полномочия.
Ключевые слова: социальное обеспечение, Народный комиссариат социального обеспечения, “военный коммунизм”, новая экономическая политика (нэп), социалистическая реконструкция, социальные отношения, инвалиды войны, пенсионеры, государственное страхование, комитеты помощи, страховые кассы.
ANNOTATION
Sharpatyy V.G. Formation ant Function of the system of social security in Ukrainian Soviet Socialist Republic 1920–-ies: Historical aspect. Manuscript.
The dissertation for obtaining of academic degree of the doctor of historical science majoring in 07.00.01 –History of Ukraine. –Chernivtsi National University of Yu. Fed’kovych. –Chernivtsi, 2007.
The dissertation work is the first scientific and historical investigation of the peculiarities of formation and functioning of the system of social security in Ukrainian Soviet Socialist Republic in 1919-1939, evolution of public, cooperative and social organizational forms, clarification of their role and place in everyday life of the society of the period of “military communism”, New Economic Policy, socialist reconstruction of economic relations. The activity of People’s Commissariat of Social Security of Ukrainian Soviet Socialist Republic and its structural units, of the commission for support to the “victims of counter-revolution”, massacres, captives and refugees was investigated, the normative and legal base of the institute of social security was illustrated, the principles of its reforming in the twentieth –thirties of the 20th century were shown, general and different signs of the systems of social security in Ukrainian Soviet Socialist Republic and Russian Soviet Federative Socialist Republic were discovered, the specific character of functioning of the system of state insurance and public mutual aid was analyzed. Contradictory social relations of the period of Stalin’s modernization of industry and agriculture were marked out; their destructive influence on the activity of central and local social security authorities was proved, especially during the years of starvation (Holodomor). The total quantity of soviet pensioners was revealed, the forms of material provision of the disabled veterans of World War and civil war and provision of social aid to the families of Red Army men were discovered, social and political status of “personal pensioners” was ascertained.
Key words: social security, People’s Commissariat of Social Security, “military communism”, New Economic Policy, socialist reconstruction, social relations, disabled veterans, pensioners, state insurance, trade unions, committees of aid, insurance offices.
2 Любимов Б. Социальное страхование в прошлом и настоящем. – Х., 1923; Октябрьская революция и социальное обеспечение // Вісник соціального забезпечення. – 1925. – №3. – С.1–5; За четыре года (октябрь 1917 – октябрь 1921 г.) // Вестник социального обеспечения. – 1921. – №2-3. – С.2–6.
3 Милютин М. Три года советского социального страхования. – М., 1926; Социальное обеспечение в условиях новой экономической политики // Вопросы социального обеспечения. – 1921. – №5-6. – С.1–12.
4 Граве Д.А. Математика социального страхования. Общедоступное изложение для неспециалистов. – Л., 1924; Чекин А. Социальное страхование (Введение в теорию). – М., 1927; Тетенборн З. Советское социальное страхование. – М.; Л., 1926.
5 Забелин А. Теория социального обеспечения. – М., 1924.
6 Забелин А. Теоретические основы социального страхования. – М., 1926.
7 Баевский И. Практика социального страхования в СССР. – М., 1925.
8 Брусиловский Л.М., Чепурко М.П. Громадськість у системі соціального забезпечення. – Х., 1932; Покорний Г.М. Каси громадської взаємодопомоги колгоспів. – Х., 1932; Лышков Е.А. История развития крестьянской взаимопомощи. – М., 1934; Семашко Н.А. Право на социальное обеспечение. – М., 1938.
9 Аралов В.А., Левшин А.В. Социальное обеспечение в СССР. – М., 1959.
10 Андреев В.С. Социальное обеспечение в СССР. – М., 1968; 50 лет советского социального обеспечения. Материалы конференции. – М., 1968.
11 Слобожанин В.П. Система социального обеспечения при социализме: Автореф. дис. ... к. э. н. – Минск, 1973.
12 Рибак І.В. Соціально-побутова інфраструктура українського села 1921–1991. – Кам’янець-Подільський, 2000.
13 Сушко О. Профспілковий рух на приватних підприємствах України за роки непу. – К., 2002; Непмани: соціально-історичний тип приватних підприємців в УСРС (1921–1929). – К., 2003.
14 Мовчан О.М. Українські профспілки в компартійно-радянській системі влади (20-ті рр.). – К., 2004.
15 Андрусишин Б. У пошуках соціальної рівноваги. Нарис історії робітничої політики українських урядів революції та визвольних змагань 1917–1920 рр. – К., 1995.
16 Шульгина И.Б. Социальное обеспечение в РСФСР в 20-е годы: Автореф. дис. … к. и. н. – М., 1990.
17 Цагадаев И.Д. Политика советского государства в решении проблем безработицы в 20-е годы: Автореф. дис. ... к. и. н. – М., 1993.
18 Тарасюк Г.Я. Социальная политика Советского государства и жизнь женщины. 1918–1929 гг. (на материалах Зауралья): Автореф. дис. … к. и. н. – Тюмень, 2004; Фомина Т.П. Социальная политика государственных и общественно-политических органов в 20-е годы (на материалах Центрального региона России): Автореф. дис. … к. и. н. – М., 1994; Савельев С.И. Социальная политика Советского государства в деревне 1917 г. – начало 1930-х гг. (на материалах Нижнего Поволжья): Автореф. … д. и. н. – Саратов, 2005.
19 Куренышев А.А. Крестьянские комитеты общественной взаимопомощи в системе социально-экономических и политических отношений непа 1921–1927 гг. (на материалах Поволжья): Автореф. дис. ... к. и. н. – М., 1996.