Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
18. Натурфілософія Ренесансу і нове природознавство(Галілео Галілей
Філософське вирішення Кузанським проблеми відношення Бога і світу має геоцентричне спрямування. Необмежене знання можливе лише у формі символу, загальної абстракції, яка виявляє властивості дійсності у формі людських уявлень, а тому може відображати те, чого в світі немає, тобто фантазії.Кузанський розвиває пантеїстичну традицію у філософії, згідно з якою Бог існує невідривно від чуттєво даного світу.Галілей також домігся значних успіхів у розвитку механіки, створив найважливішу її галузь — динаміку, тобто відкрив вчення про рух тіл, а результати усіх своїх досліджень він опублікував у роботі під назвою «Діалог про дві найголовніші системи світу» — Птолемея й Коперника. Досліди Галілея йшли врозріз із фізикою Арістотеля.Зроблений Галілеєм висновок був своєрідним варіантом закону інерції. Галілей також увів поняття «кругової інерції», зміст якого полягав у тому, що при відсутності яких-небудь сил тіло зможе продовжувати рух по окружності.Пантеїзм Бруно є найбільш радикальним та послідовним серед усіх вчень представників італійської філософії природи. До головних трактатів Бруно відносять "Про причину, принцип та єдине", "Про нескінченність Космосу та світів".Основою теоретичної системи Бруно є концепція про єдність світу, що забезпечується праосновою всесвіту — Єдиним. Єдине розглядається ним як самодостатня сутність, що не потребує зовнішнього втручання жодних сил. Бруно називає Єдине дуже часто матерією, однак не можна визнати, що сучасні визначення матерії є придатними для бруновського розуміння. В Єдиному збігаються одне і різноманітне, мінімум і максимум; у єдності самодостатність існування кожного особливого фрагменту, "кожна річ являє себе єдиною, але не єдиним чином". Багатоявність одного й того самого за сутністю свідчить про підпорядкованість всього видимого світу єдиному законові. У своїй методології Бруно пантеїстично ототожнює матерію і рух, природу і світову душу (часто називаючи її Богом). В його вченні матерія пронизана "універсальною діючою причиною — розумом — першою і головною силою світової душі; світова душа — універсальна форма буття Єдиного". Отже, на відміну від сучасних уявлень для Бруно не стоїть проблема форми організації мислячої матерії. Матерія є мислячою за своїм основним принципом. "Матерія не може існувати без форми, і навпаки, форма виявляє себе як внутрішній бік матерії, вона не може бути чимось привнесеним ззовні, надбаним".Теза про нескінченність всесвіту має фундаментальне значення для космогонії Бруно.Уможливило Бруно висловити гіпотезу про існування інших суспільств на інших планетах.У своїй теорії пізнання Бруно використовує гіпотезу, згідно з якою через людську душу діє вселенська світова душа, яка не відокремлюється від душевної матерії.Однак душі відрізняються одна від одної. Людська душа відмінна від душі тварин своєю особливою конфігурацією, яка залежить від будови тіла. Пізнання починається з чуттєвого сприйняття, потім утворюються уявлення, потім здоровий глузд і розум. Чуттєвого пізнання недостатньо для появи глузду та розуму, тому Бруно визнає два етапи процесу. На першому утворюються уявлення під дією органів чуттів, а на другому, частково незалежному від першого змістовно, виникають судження, думки, ідеї.Пантеїстична філософія природи Бруно завершує розвиток ренесансного осмислення буття. За перші двадцять років своєї діяль ності у Флоренції Леонардо виконав лише кілька малюнків, почав кілька живописних робіт. Леонардо да Вінчі уособлює ідеал універсальної людини епохи Відрод женя.
11.Римська філософія (Лукрецій Кар,Сенека,Цицерон).docx
Тіт Лукре́ций Кар вважається одним з яскравих прихильників атомістичного матеріалізму, послідовником учення Епікура. На зорі зародження римської філософської термінології Лукрецій в своїй основній праці — філософській поемі «Про природу речей» вдягнув своє учення в струнку поетичну форму. Слідуючи теорії епікуреїзму, Лукрецій Кар постулював свободу волі людини, відсутність впливу богів на життя людей.Він вважав, що метою життя людини повинна бути атараксия, аргументовано відкидав боязнь смерті, саму смерть і потойбічне життя: на його думку, матерія вічна і нескінченна, а після смерті людини її тіло знаходить інші форми існування. Розвивав вчення про атомізм, широко пропагував ідеї фізики Епікура, попутно торкаючись питань космології і етики.Проте Лукрецію чужий песимізм. Преклоніння перед природою, віра в її невичерпні сили з'єднується у нього з апологією людського розуму, проникаючого в самі глибокі таємниці всесвіту і що є джерелом дійсної мудрості Тіт Лукреций Кар є головним пропагандистом і доксографом учення Епікура.Етика Сенеки - етика пасивного героїзму. Змінити в житті, по суті, нічого не можна. Потрібно панувати над своїми пристрастями, не бути у них в рабстві. Що ж до щастя, то воно цілком залежить від нас в тому сенсі, що нещасливий лише той, хто сам вважає себе нещасним: "Кожен нещасний настільки, наскільки вважає себе нещасним". Краще всього приймати все, як воно є.У цьому і полягає та велич духу, яку проповідував стоїцизм і що привертало до нього всіх тих, по кому пройшовся каток тоталітаризму. Фаталізм Сенеки – психологічна підпора для діяльної все ж таки людини, яка не стане зневірятися, якщо у неї щось не вийде. Така людина на хвилину зупиниться, зітхне, скаже: "Не доля!", посміхнеться і знову візьметься за справу. Можливо, іншим разом повезе! Сенека ж при всьому його фаталізмі і проповіді покірності долі вихваляє здоровий розум, мужній і енергійний дух, благородство, витривалість і готовність до всякого повороту долі.Таке її вище і єдине призначення.Етика Сенеки суперечлива. Навіщо потрібна енергія, якщо все ж таки від нас нічого не залежить? Якщо немає великої мети? Цю суперечність стоїки так і не змогли вирішити. Культ розуму і сили духу і визнання безсилля людини перед незрозумілою людському розуму долею, від якої всього можна чекати, перед волею бога як особистого світового розуму, що йде непізнаваними для людини шляхами, несумісні.Марк Туллій Цицерон філософські трактати, що не містять нових ідей, цінні тим, що висловлюють, детально і без спотворень, учення провідних філософських шкіл його часу: стоїків, академіків і епікурейців.Етика Цицерона примикає до стоїцизму. "Вище благо полягає в тому, щоб жити згідно з природою, тобто задовольнятися малим і чеснотою; або слідувати природі і жити за її законами, тобто не відмовляти в тому, чого вона вимагає, наскільки, проте, це допускає чесноту, яка перш за все повинна служити законом". Таким чином, одного керівного початку для етичної поведінки немає: людина повинна коливатися, прислухаючись то до голосу природи, то до голосу чесноти, і вирішувати їх зіткнення за принципом, який йому не даний.Як справжній римлянин, Цицерон не може примиритися із стоїчною думкою про необхідність і навіть можливість усуватися від політичного життя. "Вітчизна, даючи нам життя і виховання, чекає від нас винагороди: якщо воно забезпечує нам добробут, то, звичайно, не для того, щоб дати нашому неробству вірну охорону,
13. Схоластика.Номіналізм і реалізм..docx
Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання. З іншого боку, схоластика є методом, який, в основному, полягав у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів та Біблії, і виведенні нового синтезу. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм..Схоластику поділяють на ранню, зрілу та пізню. Існує також, схожий на досократський період, досхоластичний період, який датується VI — IX ст.Рання схоластика (XI—XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізмуВ ранній схоластиці домінує спір про універсалії: Що більше належить до сутності — одиночні речі чи загальні (універсальні) поняття? Реалісти (послідовники Платона) вважали, що універсальні поняття реально існують як сутності речей, тобто створюються перед окремим речами. Номіналісти (послідовники Аристотеля) вважали, що справжня суть полягає в окремих речах, а універсальні поняття є нічим іншим як сформовані в голові людей (від лат. «номен»). Отже, універсалії створюються після речей. Згідного із цим вченням, Божа трійця повинна складатися із трьох осіб. Варто звернути увагу на наступну термінологічну деталь: реалісти були би ідеалістами, а номіналісти — реалістами. Синтез був запропонований Абелярдом (концептуалізм) — універсалії знаходяться в окремих речах як їх властивості,а за їх межами як поняття духа (для Бога вони є перед речами, а для людини після речей).В період зрілої схоластики (XII—XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, який поступово витіснявся аристотелізмом.Реалі́зм — стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації.У мистецтві, найстаріша українська ікона і стінопис були фактично творами реалізму, лише що він був підпорядкований приматові форми й усталеного сюжету в композиції — все це було зумовлене вимогами обряду. Позитивним явищем тут було оживлення мистецтва шляхом наближення його до актуальних проблем людини свого часу, неґативним — затрата суворої дисципліни мисі, форми, до якої почало повертатися щойно мистецтво нашої доби, після довгого періоду пересичення реалізмом і натуралізмом. У своїх суто реалістичних формах він виступив щойно з пол. 19 ст. Реаліст Т. Шевченко, з своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму й тієї класицистичної традиції, яку в Петербурзі залишили його попередники: Д. Левицький і В. Боровиковський. Ці елементи, разом з відкриттям українського сюжету (природи, людини, історії) зробили з Шевченка ту ланку, яка поєднала давнє українське мистецтво з новим. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців.В підсовітській Україні реалізм — стиль майже обов'язковий і виступає у формі соцреалізму. Соцреалістичні теорії розглядають реалізм як основну мету і завершення творчості, тоді як антиреалісти приймають реалізм як вихідну пізнавальну базу, на основі якої можна розвивати вищі форми мистецтва.
[14] Альберт Великий понял, что проникновение античного мышления в область культуры Западной Европы нельзя остановить и что, наоборот, следует использовать философскую мудрость античности для обоснования и подкрепления христианства. В своем творчестве он часто обращается к трактатам Аристотеля, комментирует их, в частности высоко оценивает логику. В ее духе он вновь вводит в схоластику XIII в. реалистическое решение проблемы универсалий, причем в ее компромиссной форме (universalia in rebus). Он отводит философии более самостоятельную роль, чем старшие схоласты. Различает, например, проблемы религиозных догматов и мистерий (триединства, воплощения, искупления, воскресения и т. д.), являющиеся содержанием теологического исследования, и естественнонаучные проблемы, которые требуют философского объяснения. В аристотелизме Альберта проявляются и элементы других идейных концепций, в частности неоплатонизма. По сути это уже аристотелизм, приспособленный к требованиям христианства и церковного учения. Этот наиболее известный немецкий схоласт сам не создал логически стройной, единой философской и теологической системы. Выполнил эту задачу только его ученик Фома.В основных вопросах они придерживались одинакового мнения. Главными трудами Фомы Аквинского считаются «Сумма теологии» (1266—1274) и «Сумма против язычников» (1259—1264) Задачи науки сводятся к объяснению закономерностей мира. Аквинский признает также возможность достижения объективного, верного знания и отвергает такие представления, согласно которым действительным считается лишь деятельность человеческого разума. Познание должно быть направлено прежде всего на объект, но ни в коем случае не внутрь, на субъективные формы мышления. И хотя познание объективно и истинно, оно не может охватить все. Над царством философского, метафизического познания находится другое царство, которым занимается богословие. Сюда нельзя проникнуть естественной силой мышления. Область наисущественнейших таинств христианской веры остается для Аквинского вне философского разума и познания (например, триединство, воскресение и т. д.). Однако между наукой и верой нет противоречия. Христианская истина стоит выше разума, но она не противоречит разуму. Истина может быть лишь одна, ибо происходит от бога. Аргументы, которые выдвигаются против христианской веры с позиций человеческого разума, противоречат высшему, божественному разуму, а средств, которыми обладает человеческий разум для такого противостояния, явно недостаточно. Философия должна служить вере, теологии тем, что религиозные истины представляет и толкует в категориях разума, и тем, что опровергает как ложные аргументы против веры. Этой ролью она и ограничивается. Философия сама не может доказать сверхъестественную истину, но может ослабить выставленные против нее аргументы. Мир он представлял как систему, порядок, согласно которому все разделено на несколько иерархически обусловленных ступеней. Самая широкая ступень — неживая природа, над ней возвышается мир растений и животных, из которого вырастает высшая ступень — мир людей, который является переходом к сверхъестественной и духовной сфере. Наисовершеннейшей реальностью, вершиной, первой абсолютной причиной, смыслом и целью всего сущего является бог. Аквинский соединяет метафизику Аристотеля с платоновскими представлениями, это проявляется в понятиях эссенции и экзистенции (сущности и существования). Всякое сущее, как единичное, так и божественный абсолют, состоит из сущности (еssentia) и существования (esse, ехistensia). У бога сущность тождественна с существованием. Напротив, сущность всех сотворенных вещей не согласуется с существованием, ибо она не вытекает из их единичной сути.
15.Філософські ідеї Т.Г.Шевченка
Після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Великого Українця, Генія і Пророка Т.Г.Шевченка (1814-1861). Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, грунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності. У цій філософії — відображення щирої і беззахисної у своїй відкритості душі мислителя, розвитку відтвореного розуму, інтелекту, що простежує життя людське у всеоб'ємності: і в конкретній долі сестри-кріпачки, і в історичній долі цілих народів. Філософія тому й є мудрістю, що вона здатна творити світоглядне диво: особистий, внутрішньо-мистецький світ Тараса Шевченка, переплавлений в литво філософських узагальнень, постав у таких образах, в яких сам народ упізнавав свою душу, прочитав свою історію, зазирнув у своє майбутнє. Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин — лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених. Філосфський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, яка покірливо мовчала задухою страху, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії починається з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової творчості — це спів свободі, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг усіх часів належить "Кобзар", він наскрізь просякнутий прагненням свободи, передчуттям її неминучості. Шевченківська творчість пронизана вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправством, рабство ніколи не визнає за норму існування. Філософський характер творчості Т.Шевченка відображає її народність, коли кожне явище життя розглядається мовби очима народу, з позицій народу, кожна подія минувшини чи сьогодення вимірюється мірою народної моралі, чистотою й цнотливістю душі трудової людини. Завдяки народності виявляє себе оригінальність шевченківського бачення світу, інтенсивність його світосприймання. Для філософії Т.Шевченка характерне нове, мистецько-поетичне розуміння співвідношення стихійного і закономірного. Так, поезія Т.Шевченка багато в чому зобов'язана фольклорній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової культури, скарби знань, що відкрились художникові-професіоналові. Шевченкова філософія багата емоційною наснагою образів, широтою і діяльністю асоціативного мислення. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське: біблійна далеч історії тут мудро перегукується із сьогоденням, досвід минувшини — з сучасним життям і прагненням народів світу. У цьому розумінні філософія Т.Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо його в книгах древніх, що вік їхній вимірюється тисячоліттями.
[12] Формування середньовічної філософської думки.Філософія і технологія Аврелія Августина.
Середньовічна філософія у своїй основі є філософія феодального суспільства. Починає свою історію ця філософія в лоні пізньоантичної елліністичної культури, коли увага стала зосереджу ватися на внутрішньому, духовному світі особистості. Творцем усього є дух. Дух - це воля, віра, це світ людини, що перетворює все тілесне. Вищим критерієм реальності проголошу ється духовність. Дух протиставляється тілу. Краса переноситься на дух, а тіло розглядається як джерело гріховності, тому воно огидне, бридке.На цьому ґрунті починає формуватися середньовічна філософська думка. Поступово основні положення християнського віровчення стали приймати форму основних принципів релігійно-філософського теоретизування та світогляду. Поняття "софії" стало розглядатися як "Логос" - слово Боже, що несе віруючим істину.Сам світ поділяється на божественний, ду ховний і плотський, земний, гріховний. Світ божественний оголошу ється як справжній, а світ земний - "неістинним", бо створений Бо гом з "ніщо". Людина постає духовною, такою, що має душу, а не просто тілесною (природною) істотою. Кровноспоріднені зв'язки, етнічна спільність замінюється "справжньою" священною спільнотою - духовністю. В Біблії йдеться, що " нема юдея, ні грека ... бо всі ви один у Христі ісусі". Християни, як новий обраний народ, отримують схвалення свого "божественного буття" благословенням церкви.Свій початок середньовічна філософія бере з так званої патри стики - терміну, що означає сукупність вчень християнських мислителів II - VIII століть. "Надрозумні" догмати осягаються од кровенням, а це - галузь віри, теології. "Сила Бога не може бути пізнаною в усій своїй повноті із пізнання чуттєво сприйманих речей, з чого випливає, що його сутність не може бути споглядальною". От же, згідно з вченням Томи, віра має перевагу над розумом, наукою, "Корисно, щоб розум займався догматами віри, але щоб не став ви сокої думки про себе, що зрозумів їх або довів". Те, що є хибним з точки зору теології, не може бути визнано істинним в науці і філософії. "Те, що подано Богом в одкровенні, слід сприймати на віру".В цій площині Тома вирішує питання взаємозв'язку держави і церкви. Згідно з його вченням, не лише церква, а й держава засно вані Богом. Але державні і світські установи покликані виконувати другорядну роботу, в той час, як церковні інститути повинні здійснювати безпосереднє керівництво суспільством, а тому перші мусять бути підпорядковані другим.Серед західних "отців церкви" найбільший вплив на подальший хід розвитку середньовічної філософії мав Августин Аврелій (Бла женний)Августин - найвидатніший представник сере дньовічної філософії. Формулою його вчення було: "Я хочу пізнати Бога і ду шу, а більше - зовсім нічого".Бог у філософії Августина - це єдине, досконале, абсолютне буття. Бог створив світ, постійно його оберігає і продовж/є його тво рити. У Августина, як і у Платона, існують два світи. Світ ідеальний існує у Богові, а реальний - у просторі, що виник внаслідок втілення ідеї в матерію. Так Августин створює власний християнський варіант вчення Платона про ідеї..В центрі уваги у Августина - вчення про віру. З його точки зору, віра є особливого роду мислення. Це мислення зі згодою, з схвален ням..А.Августин вважав за необхідне посилити віру доказами розу му. Він відстоює внутрішній зв'язок віри і знання і тим самим розроб ляє теорію гармонії віри й розуму. В роботі "Про християнську науку" А.Августин писав, що людські знання, розум повинні бути інструментом розповсюдження і зміцнення християнської віри. Тому він і розглядав різні галузі знань. "Мудрістю, - писав він, -
10. Філософське вчення Арістотеля
Філософія Сократа й Платона базувалася на життєвому досвіді й практичній необхідності. Платон стверджував: усім, що в них «є істинно сутнім, почуттєві речі зобов'язані своїм причинам». Вони не можуть сприйматися почуттями, тільки за допомогою розуму можна їх знайти. Платон їх класифікує як «види» або «ідеї». Кожен клас речей почуттєвого світу має свій «вид», або інакше — «ідею». Платон наголошував на тому, що «ідеї» не можуть ані народитися, ані вмерти. Навіть є «царство ідей», де останні класифіковані. Платон подає класифікацію:1. Вищі категорії буття мають свої ідеї. До цієї категорії входять краса, істина, справедливість.2. Фізичні явища — ідеї спокою, світла, звуку, руху тощо.3. Розряди істот — ідеї тварини, людини.4. Предмети, створені людиною, — ідеї ліжка, стільця тощо.5. Категорія науки — ідеї чисел, рівності, відносин. Принципи існування ідей:1. Ідея породжує ідею.2. Кожна з ідей буде еталоном, завдяки їм Деміург створював світ речей.3. Усе, що існує, прагне стати ідеєю. Усім живим і неживим керує душа Космосу. Саме вона стає «натхненником» ідей, переносячи їх у світ речей. Погляди Платона й Арістотеля істотно відрізняються. Арістотель не визнає платонівський постулат відриву ідеї речі від самої речі. Він переконаний, що ідея міститься всередині самої речі. Саме ця теза і є основною відмінністю платонівського й арістотелівського вчень.Арістотель уявляє собі річ як організм і пише про це в багатьох своїх роботах. Він вважає, що існує чотири причини або чотири принципи речі-організму.Перший принцип акцентує увагу на тому, що ейдос кожної речі зовсім не є абстрактним поняттям, а є сутністю, що міститься всередині самої речі й розшифровує
Другий принцип стосується матерії й форми. На перший погляд, матерія й форма не становлять собою жодного філософського інтересу.Третій принцип стосується ймовірності існування категорії руху. Арістотель виявив принципи існування будь-якої речі як єдиного організму: матерія,форма й діюча причина.Четвертий принцип, на його думку, — мета, що зводиться в особливу категорію.
[16] Відродженням в історії називають сукупність філософських учень, створених у період розпаду феодального й зародження капіталістичного суспільства. Це посередницька ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу, перехідна розумова епоха. Вона характеризувалась незавершеністю, неоднорідністю теоретичної свідомості. Незважаючи на те, що вона переборола схоластику, все ж успадкувала від неї її безліч рис. Це було звільнення думки від схоластичної мудрості, коли схоластичний раціоналізм поступився вільним формам пізнання. Ідейними джерелами цієї філософії були: антична філософія (вчення Платона і неоплатонізм, очищена від середньовічних перекручень філософія Арістотеля, матеріалістичні концепції, зокрема епікуреїзм); єресі, які розхитували догматичну офіційну релігійну ідеологію; східна (насамперед, арабська) філософія; передові тенденції середньовічної філософії, зокрема номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії пізнання. Здійснювався докорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт став предметом дослідницького інтересу. З'являлись натуралістичні вчення про нескінченність і нествореність світу. Цьому сприяли й епохальні відкриття (особливо геліоцентрична концепція М.Коперніка), винаходи XV—XVI століть, розвиток нових галузей промисловості. Істотною рисою філософії Відродження, як і всієї культури тієї доби, був гуманізм, у якому виразилися різнобічні запити людської особистості. Будучи відображенням своєї епохи, філософія Відродження не була простим відновленням античних концепцій. Вона мала й свій власний, досить багатий зміст. У ній прослідковуєть-ся боротьба матеріалістичних тенденцій з ідеалізмом. Важливою рисою цієї філософії було прагнення пояснити існування нескінченного матеріального світу, розуміючи його як такий, в якому панує єдиний закон причинно-наслідкових зв'язків. До найважливіших проблем філософії Відродження треба віднести: онтологічні (точніше — натурфілософські) проблеми, зокрема питання про сутність матерії, руху і його джерел; гносеологічні; філософські аспекти політики, етики, естетики тощо. Гуманізм Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей. Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя. Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми. Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм. Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури - всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Гуманісти схилялися насамперед перед “сильними” особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною. Новий світогляд об'єктивно містив заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами, їх критика не торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі. Серед гуманістів було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, в тому числі Папи римські
[17] К главным представителям пивничного гуманизма принадлежит Дезидерий Эразм Роттердамский (1469—1536), голландский мыслитель, вдохновенный писатель и ученый, филолог, философ и богослов. Эразм требовал возврата к подлинной, истинной христианской морали. Христианство должно избавиться от догматизма, от схоластической псевдонаучности, оно должно стать этикой, руководствующейся истинным учением Христа. Аскетизм, отказ от земной жизни и ее даров, является аморальным, смысл жизни состоит в использовании жизненных благ. В этом христианство должно учиться у классической древности. Философия должна сойти «с неба на землю», заниматься основными вопросами естественной жизни человека. Критика паразитической жизни духовенства и церковных бесчинств сближала Эразма с Реформацией, однако сам он не перешел на сторону лютеранства. Он опасался социально-политических последствий Реформации, поэтому начал искать компромиссов и примирения. Он верил, что очищение церкви от догматизма возможно без разрыва с католической традицией. Эразм полагал, что гуманизация общества и изменение в церковных отношениях могут быть достигнуты при помощи образования под руководством просвещенного правителя. Эти утопические воззрения приблизили его к воззрениям Томаса Мора. Великий французский гуманист Ренессанса Мишель де Монтень (1533—1592) был одним из современников гугенотских войн, приведших многих людей к отчаянию и безнадежности. Монтень, как решительный противник схоластики, отвергал бессодержательную академичность университетской философии, которая подчинилась авторитетам (Аристотеля, Платона и др.). Он делал упор на самостоятельность суждений, образцом для которых могло быть свободомыслие античной философии. Характерной чертой мышления Монтеня является скептицизм, однако это особый скептицизм, вытекающий из критики жизни, но не в духе пессимизма, а в духе любви к жизни. При помощи скептицизма он хотел избежать фанатических страстей. Подобно Декарту, скептицизм был для него лишь методом достижения истины при опоре на собственный разум, без слепого подчинения авторитетам. Осознание своего ограниченного, несовершенного познания является предпосылкой следующей ступени познания, которое Монтень понимает как процесс. В равной степени он отвергал как самоуспокоенность, самодовольство и догматизм, так и пессимистический агностицизм. Этическое учение Монтеня является натуралистическим. Против схоластической модели «добродетельной» жизни, против ее суетности, сумрачности он выдвигает гуманистический идеал яркой, любвеобильной, умеренной добродетели, но при этом достаточно мужественной, непримиримой к злобе, страху и унижениям. Этика Монтеня является полностью земной; аскеза, согласно его взглядам, бессмысленна. Человека нельзя вырвать из естественного порядка, из процесса возникновения, изменения и гибели. Монтень отстаивает идею независимости и самостоятельности человеческой личности. Его индивидуализм направлен против лицемерного конформизма, против того положения, когда под лозунгом «жить для других» часто скрываются эгоистические, корыстолюбивые интересы, в которых другой человек выступает лишь как средство. Он осуждает безразличие, подлость и подобострастие, которые душат самостоятельное, свободное мышление человека. К богу он относится скептически: бог непознаваем, поэтому он не имеет никакого отношения к делам человеческим и поведению людей; он считает бога неким неличным принципом. Его воззрения на религиозную терпимость были весьма прогрессивны: ни одна религия не "имеет преимуществ перед истиной.